Людина з «химерним йменням»

Михайло Йогансен (1895–1937) — одна з найяскравіших і найменш досліджених постатей українського літературного «розстріляного відродження». Його творчість охоплює поезію, прозу, драматургію, кіносценарії, журналістику та літературознавчі праці, демонструючи непересічний талант до експерименту та інтелектуальної гри.

Контекст

Народившись у Харкові 16 жовтня 1895 року в родині вчителя німецької мови Гервасія Гайнріховича Йоганнсена та Ганни Федорівни Крамаревської, Михайло Йогансен (що писав прізвище з однією «н» згідно з українським правописом) став одним із центральних діячів українського літературного відродження 1920-х років, відомого як «червоний ренесанс». Після здобуття початкової освіти вдома та навчання в гімназії, де він захоплювався математикою, футболом та біологічними дослідженнями з Михайлом Ветуховим, Йогансен 1917 року успішно закінчив класичне відділення історико-філологічного факультету Харківського університету, отримавши ступінь магістра філології. Його ранні вірші писалися німецькою та російською мовами, а в старших класах він наблизився до футуристичного кола Миколи Асєєва, Велемира Хлєбнікова та Володимира Маяковського. Проте, саме 1918 року Йогансен свідомо перейшов на українську мову, відзначивши її природність для себе. Цей вибір збігся з періодом інтенсивних мовознавчих студій, викладанням української мови та складанням одного з перших підручників. Його офіційний дебют у літературі відбувся 1920–1921 років, коли він разом із Миколою Хвильовим та Володимиром Сосюрою підписав «Наш Універсал до робітництва і пролетарських мистців українських» у збірнику «Жовтень» (6 листопада 1921 року), маніфестуючи прихід нового покоління.

Аналіз

Поезія: від неоромантики до "речей"

Поетична творчість Михайла Йогансена, за його власним визначенням, пройшла шлях від «стихійної романтики юнацьких літ» через «манівці романтики чистого слова» до «балад активного учасника соціялістичної будови» (Йогансен, 1933, с. 5). Ця еволюція відображена у трьох періодах, окреслених виходом етапних збірок: 1921–1924, 1925–1930 та 1931–1933 роки. Перші збірки, такі як «Д’горі» (1921), «Кроковеє коло» (1923), «Революція» (1924) та «Пролог до Комуни» (1924), демонструють неоромантичний міф про творення нового світу. У вірші «Кроковеє коло» поет вибудовує образ «космосу» – «Комуни» – «Ірію» – «України» з «сірого-сивого голо» та «безмежної пустій порожнечі», що «вийшло з туману по плечі» (Йогансен, 1989, с. 59). Ця поетика, що характеризується тонким імпресіоністичним інструментарієм та «міфологізованою» грою, увиразнюється у збірках «Доробок» (1924) та «Ясен» (1930). Проте, вже у «Баладах про війну і відбудову» (1933) «філософічні ландшафти» з домінуванням людини-творця трансформуються в «обезлюднений» світ «ідей» та «речей», де герой зникає, залишаючи «фантоми на «реалістичних рейках» абсурду» (Мельників, 2000, с. 156). Йогансен прагнув замінити «туманний романтизм» на «яскраві образи «речей»» (Йогансен, 1989, с. 175), що свідчить про його постійний пошук нових форм вираження.

Проза: фабула, гра та експеримент

1925 рік став переломним для Йогансена як прозаїка, коли вийшли збірка оповідань «17 хвилин» та пригодницький роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Його проза відзначалася яскраво вираженою фабульністю, чіткою конструкцією та захоплюючим, гострим, нерідко авантюрним сюжетом. У своєму «підручнику» «Як будується оповідання» (1928) Йогансен наголошував: «Для того, щоб нам вибитись на «велику» літературу, нам не вистачає серйозного відношення до фабульної розробки» (Йогансен, 1928, с. 28). Він порівнював новелу з «комерційним контрактом», де автор зобов'язується розповісти щось цікаве, а читач погоджується повірити (Йогансен, 1928, с. 29). Роман «Пригоди Мак-Лейстона» вирізняється кінематографічністю викладу, напруженою подієвою змінюваністю «кадрів» (Америка, Британія, Франція, Африка, Україна), демонстративним монтажем епізодів та багатолінійністю сюжету, об'єднаного історією родини Лейстонів. Кожен розділ оформлювався художником Вадимом Меллером як окремий випуск з обкладинковими колажами та знаковою типографікою. Йогансен також вдавався до літературної містифікації: роман вийшов під псевдонімом Віллі Вецеліус, а в передмові М. К. (імовірно, сам Йогансен) стверджувалося, що це переклад твору німецького колоніста, загиблого в Німеччині, з дописуванням останньої глави, куди вмонтовувалися факти з життя Олександра Довженка. Збірка «17 хвилин» зосереджує фабульну напругу на історіях окремих речей (ленінської картки, уявного револьвера), поданих у несподіваному ракурсі, а заголовна новела «динамізується» пішим простуванням автора вечірнім Харковом. Вершиною прозового експерименту стала «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альцести у Слобожанську Швайцарію» (1928, 1930), де вигадливий тон, барокова назва та химерний зміст органічно вписувалися в містерійно-вертепне дійство журналу «Літературний ярмарок». Твір має кільцеву композицію, англомовну передмову, епіграф латиною з Горація та розширений коментар автора, який свідомо «водить декоративних людей по живих і соковитих краєвидах» (Йогансен, 1930, с. 214), підкреслюючи ігрову природу тексту.

Журналістика та есеїстика: піонер документального жанру

Михайло Йогансен виступив зачинателем документального жанру в українській журналістиці, створивши шість книжок нарисів. Серед них «Подорож людини під кепом: Єврейські колонії» (1929), «Подорож у радянську Болгарію» (1930), «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» (1933), «Подорож у Дагестан» (1933) та «Кос-Чагил на Ембі» (1936). Ці нариси, рясно пересипані віршами, наближаються до його кращих прозових зразків, поєднуючи документальність із художньою образністю. Вони демонструють його невтомний інтерес до світу, його географічну та культурну різноманітність, а також здатність до глибокого спостереження.

Теоретичні праці та драматургія

Йогансен не лише творив, а й осмислював літературний процес. Його праці «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922) та «Як будується оповідання» (1928) є важливим внеском у теорію української літератури. У цих роботах він обґрунтовував власні принципи побудови художнього тексту, наголошуючи на значенні мови як «невичерпного джерела нових образів» (Йогансен, 1921, с. 117) та фабульної розробки. У галузі драматургії та кіно Йогансен співпрацював з провідними діячами свого часу. Він був співавтором сценарію фільму «Звенигора» з Юрієм Тютюнником, хоча згодом відмовився від авторства через концептуальні зміни Олександра Довженка. Також написав сценарій «Марево землі». Для театру «Березіль» Леся Курбаса він створив оперету «Мікадо» (у співавторстві з Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею) та ревю «Алло на хвилі 477», що свідчить про його універсальність та здатність працювати в різних жанрах.

Література для дітей

У складний період 1930-х років Михайло Йогансен активно працював у галузі дитячої літератури. Його перші оповідання «Жабка», «Кіт Чудило», «Собака (Джек)» вийшли 1929 року. Пізніше з'явилися «Хитрі качки» (1935), «Старий вепр» (1936), «Джан та інші оповідання» (1937). Хоча стильова манера в цих творах дещо видозмінюється через специфіку жанру, Йогансенівська химерність зберігається, наприклад, у новелі «Ситтутунга» (1936), що свідчить про його постійний пошук нових форм вираження навіть у рамках дитячої літератури.

Образи і символи

Кроковеє коло

Образ «кроковеє коло», що дав назву одній із ранніх поетичних збірок Йогансена (1923), символізує акт творення нового світу з хаосу. У вірші «Кроковеє коло» воно «позначилося» «серед сірого-сивого голо» та «безмежній пустій порожнечі», виходячи «з туману по плечі» (Йогансен, 1989, с. 59). Цей образ уособлює не лише формування нового «космосу» – «Комуни» – «Ірію» – «України», а й сам процес поетичної творчості, що вибудовує смисли та форми з небуття. Це метафора свідомого конструювання реальності, характерна для неоромантичного світогляду раннього Йогансена.

Слобожанська Швайцарія

Топонім «Слобожанська Швайцарія» з однойменної повісті (1928, 1930) функціонує як символ екзотичного, ідеалізованого ландшафту, що стає повноцінним героєм твору. Це не просто географічна локація (реальна місцевість на Слобожанщині), а простір для літературної гри, містифікації та естетичного експерименту. У цьому ландшафті «декоративні люди» (за авторським визначенням) здійснюють свої «неймовірні авантури», а сам краєвид, з його озерами та яворами, насичується ліричним струменем та алітераціями, перетворюючись на своєрідну сцену для вертепного дійства. Образ «Швайцарії» підкреслює прагнення Йогансена до створення «чистого слова», відірваного від прямої ідеологічної функції.

Мурашиний король Югурта

Образ «Мурашиного короля Югурти Янсона» з однойменного автобіографічного роману (1936) є багатошаровим символом дитинства, пам'яті та втраченої епохи. Югурта, зачарований красою природи, уособлює невинність та безпосередність сприйняття світу. Його історія розгортається на тлі дореволюційного Харкова, який сам стає символом минулого, що контрастує з «пожовтневим» містом. «Мурашиний король» може також інтерпретуватися як метафора митця, який, попри зовнішні катаклізми, зберігає свій внутрішній світ та здатність до творчості, хоча й приречений на трагічний фінал.

Рейка

Образ «рейки» з вірша Йогансена («Ось іду по рейці і хитаюсь, / Чи дійду до краю, чи впаду...», Йогансен, 1989, с. 99) є потужною метафорою життєвого шляху, його нестійкості та фатальної неминучості. Рейка, як лінія, що веде в невідомість, символізує долю митця в епоху тоталітарних репресій. Це образ балансування на межі, вибору між падінням і продовженням руху, що відображає внутрішній стан Йогансена в останні роки життя. Ліс, що «задивився на мою ходу», та «одинокий коник» підсилюють відчуття самотності та приреченості, але водночас і поетичної споглядальності перед обличчям невідомого.

Система персонажів

Михайло Йогансен як літературна персона

Михайло Йогансен постає в літературі не лише як автор, а й як своєрідний персонаж, що свідомо конструює власну ідентичність. Його називали «найграйливішим» письменником (Павличко, 1997, с. 175), а сам він описував себе як «поета, сценариста, романіста, лінгвіста, новеліста, автора граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов усіх народів світу». Ця багатогранність не була просто переліком професій, а радше маніфестацією вільного, інтелектуального духу, який відмовлявся вписуватися в жорсткі рамки. Його іронічна грайливість, як у «Передньому слові» до «Подорожі ученого доктора Леонардо», де він описує себе як того, хто «вирізав людські фігури» з картону і «весело засовав цими фігурами» (Йогансен, 1930, с. 212), свідчить про його позицію деміурга, який не просто розповідає історії, а створює світи, свідомо підкреслюючи їхню умовність.

Колаборатори та ідейні опоненти

Літературний шлях Йогансена тісно переплітався з долями інших діячів «червоного ренесансу». Микола Хвильовий, Володимир Сосюра та Василь Еллан-Блакитний були його соратниками по маніфесту «Наш Універсал» та засновниками літературних організацій «Гарт» і ВАПЛІТЕ. Ці постаті уособлювали колективний дух творення нової української літератури. Лесь Курбас та Олександр Довженко були його партнерами в театральних та кінематографічних експериментах, що свідчить про міждисциплінарний характер його творчості. З іншого боку, ідеологічні опоненти, такі як нарком освіти Микола Скрипник, який критикував Йогансена за «фашистські шляхи» та «учення про те, як писати літературні твори» (Курбас, 1989, с. 569), представляли репресивний апарат, що зрештою призвів до трагічної долі письменника.

Вигадані персонажі

Персонажі Йогансена часто є носіями його експериментальних ідей. Мак-Лейстон, Гаррі Руперт та інші герої пригодницького роману – це архетипи авантюристів, що рухаються крізь динамічні сюжети, втілюючи концепцію «фабульної розробки». Доктор Леонардо та його «майбутня коханка» Альцеста з «Подорожі...» є маріонетковими фігурами, що дозволяють автору грати з читачем, свідомо руйнуючи ілюзію реальності. Їхня функція – бути провідниками через «ландшафт», який сам стає головним героєм. Югурта Янсон та Клава Ізвєкова з роману «Югурта» – це образи, що втілюють світ дитинства, першого кохання та пам'яті про дореволюційний Харків. Їхня історія, попри ідилічний початок, є фоном для осмислення історичних змін та особистої трагедії.

Взаємодія персонажів

Взаємодія персонажів у творах Йогансена часто відображає його власні літературні та життєві принципи. У ранній творчості це колективне творення нового світу, де письменники об'єднуються навколо спільних ідей, як у маніфесті 1921 року. Згодом, у прозі, взаємодія між героями стає засобом для розгортання фабули та демонстрації авторської гри. Наприклад, у «Подорожі...» персонажі взаємодіють з ландшафтом, який їх формує і змінює. У «Югурті» стосунки між Югуртою та Клавою є центральною лінією, що контрастує з історичними катаклізмами, підкреслюючи цінність особистих почуттів. Нарешті, взаємодія Йогансена з ідеологічним апаратом та його опонентами, що призвела до арешту та розстрілу, є трагічним відображенням конфлікту митця з тоталітарною системою, де «конфлікт з суспільством» стає неминучим.

Проблематика і теми

Головна проблема

Центральною проблемою творчості Михайла Йогансена є пошук і утвердження самобутньої української літератури високого «європейського» рівня в умовах революційних змін та ідеологічного тиску. Він прагнув створити «велику літературу», яка б не була «агіткою», а зберігала б художню цінність та естетичну самодостатність. Ця проблема розкривається через постійне балансування між «романтикою чистого слова» та вимогами «соціалістичної будови», між естетичним експериментом та ідеологічною доцільністю. Йогансен намагався гармонізувати людину зі світом, але в реальності нового світу це виявилося «невдалою спробою», що призвела до «обезлюдненого» світу ідей та речей, де герой зникає.

Другорядні теми

* Експеримент і гра. Йогансен постійно експериментував з жанрами, формами та стилями. Від поетичних «філософічних ландшафтів» до прозових містифікацій і кінематографічних сюжетів, він розглядав літературу як простір для інтелектуальної гри. У «Подорожі ученого доктора Леонардо» він свідомо «водить декоративних людей по живих і соковитих краєвидах» (Йогансен, 1930, с. 214), демонструючи умовність художнього світу. * Мандрівка і відкриття. Тема подорожі є наскрізною в його творчості, як у поезії («Кроковеє коло»), так і в прозі («Подорож ученого доктора Леонардо», «Пригоди Мак-Лейстона») та журналістиці (цикл нарисів «Подорож людини під кепом», «Три подорожі»). Це не лише фізичні мандри, а й інтелектуальні пошуки, відкриття нових форм та смислів. * Містифікація і пародія. Йогансен активно використовував літературну містифікацію, як у випадку з псевдонімом Віллі Вецеліус та вигаданою біографією автора «Пригод Мак-Лейстона». Це був не лише художній прийом, а й спосіб протистояти ідеологічному тиску, створюючи альтернативні реальності та підважуючи офіційні наративи. * Природа і людина. У ранній поезії та в «Подорожі ученого доктора Леонардо» природа (наприклад, «Слобожанська Швайцарія») виступає як повноцінний учасник подій, а іноді й головний герой. Людина в цих творах часто є частиною ландшафту, що підкреслює її зв'язок з природним світом. * Доля митця в тоталітарному суспільстві. Трагічний фінал життя Йогансена, його арешт 18 серпня 1937 року та розстріл 27 жовтня 1937 року, є яскравим прикладом долі митця в умовах сталінських репресій. Його відмова від авторства «Звенигори» через ідеологічні зміни та звинувачення в «антирадянській націоналістичній організації» (Юткін, 1991, с. 213) свідчать про неможливість зберегти «чисте слово» в тоталітарній системі.

Місце в літературному процесі

Михайло Йогансен був однією з центральних фігур «червоного ренесансу», періоду розквіту української літератури 1920-х років. Він активно брав участь у формуванні нових літературних напрямків, відмежовуючись як від «заяложених форм з минулих століть» неокласиків, так і від «голої руйнації» футуристів, про що йшлося в маніфесті «Наш Універсал» (Хвильовий, Сосюра, Йогансен, 1921, с. 1-2). Разом з Миколою Хвильовим та Володимиром Сосюрою він закладав основи нової пролетарської поезії, спираючись на «мову українську яко певний і багатий матеріял» (Хвильовий, Сосюра, Йогансен, 1921, с. 2), успадкований від «тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського». Його творчість відображає складне переплетіння впливів: від футуристичних експериментів ранніх років до неоромантичних «філософічних ландшафтів» у поезії. У прозі Йогансен орієнтувався на європейські традиції пригодницького роману, прагнучи підняти «українське слово до європейського рівня» (Йогансен, 1989, с. 175). Його теоретичні праці, такі як «Як будується оповідання», закладали основи для розвитку української прози, наголошуючи на важливості фабули та динамічності. Йогансен був одним із фундаторів ВАПЛІТЕ та ідеологом «Літературного ярмарку», які стали центрами інтелектуального опору уніфікації та ідеологізації мистецтва. Його вплив простежується у подальшому розвитку української авантюрної та експериментальної прози, хоча через репресії цей вплив був значною мірою приглушений і потребував десятиліть для свого переосмислення.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Сучасники Михайла Йогансена визнавали його непересічний талант, але його творчість також викликала гострі ідеологічні суперечки. Наклад його вибраної прози 2001 року розійшовся миттєво, що свідчить про надзвичайний інтерес до цієї постаті. Його ранні прозові твори, такі як «Пригоди Мак-Лейстона», мали значний успіх: упродовж 1925 року вийшло десять випусків загальним накладом 100 тисяч примірників. Проте, з посиленням ідеологічного тиску, Йогансен став об'єктом критики. Нарком освіти УСРР Микола Скрипник на театральному диспуті 8 червня 1929 року зазначав, що «учення Йогансена про те, як писати літературні твори» проходить «Червоноградським шляхом» і веде до «фашистських шляхів у нашій українській літературі» (Курбас, 1989, с. 569). Це свідчило про невідповідність його естетичних принципів офіційній лінії партії, яка вимагала від мистецтва бути «агіткою».

Пізніша оцінка

Після розстрілу 1937 року ім'я Михайла Йогансена було викреслене з літературного процесу на десятиліття. Його твори стали бібліографічною рідкістю. Лише 1958 року вирок було скасовано, а «справу про нього виробництвом» припинено «за відсутністю складу злочину» (Юткін, 1991, с. 214). Проте, справжнє повернення письменника в літературний та літературознавчий обіг почалося значно пізніше. Видання «Поезії» 1989 року та книжки вибраної прози у видавництві «Смолоскип» 2001 року, а також «Вибрані твори» 2009 року, стали етапами актуалізації його спадщини. Сучасні дослідники, такі як Соломія Павличко, називають його «найграйливішим і найменш досліджений письменник цієї епохи» (Павличко, 1997, с. 175), підкреслюючи його унікальність та необхідність подальших студій. Його творчість нині розглядається як один із найцікавіших феноменів в історії української літератури, що вимагає комплексного аналізу його багатогранності та експериментаторського духу.

Автобіографічний контекст

Автобіографічні елементи пронизують творчість Михайла Йогансена, надаючи їй додаткових смислових шарів. У своїй «Автобіографії» він свідомо конструював образ багатогранного митця, що охоплює різні сфери діяльності. Він згадує про своє навчання, захоплення математикою, футболом, біологічними «практикумами» на Журавлівських схилах Харкова, де вони з Михайлом Ветуховим досліджували природу. Ці деталі не просто факти з життя, а маркери формування його світогляду, що згодом знайшли відображення у його «філософічних ландшафтах» та увазі до деталей у прозі. Найбільш виразно автобіографічний контекст проявляється в романі «Югурта» (1936), який Микола Глобенко назвав «сконфіскованим цензурою автобіографічним романом» (Глобенко, 1994, с. 233). Твір, що мав підзаголовок «Повість про старий Харків», відтворює широку картину передреволюційного міста через призму дитинства головного героя Югурти Янсона, сина гімназійного вчителя. Смерть батька в повісті стає композиційною кульмінацією, що символізує перехід до дорослого життя, паралельно з реальним досвідом Йогансена. Опис харківської опозиції «московському козлогласію» та пробудження українського єства міста Російської імперії, хоч і подані як «побіжні, третьорядні асоціації», відображають власні переживання автора щодо національного відродження. Трагічною іронією долі стало те, що арешт Йогансена 18 серпня 1937 року відбувся за сценарієм, що нагадував його власні сюжети, звинувачення в «антирадянській націоналістичній організації» (Юткін, 1991, с. 213) стали фатальним завершенням його «захоплюючого сюжету яскравого життя».

Меню