Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Кобзар на мотоциклі

З-поміж «подорожан» «червоного ренесансу» постать Леоніда Чернова (Малошийченка) вирізняється неймовірним виявом «духу неспокою» і у творчості, і, насамперед, — у житті. Непереборне прагнення літератора до змін та руху в театрі людського буття перетворювало його на іскрометного лицедія, котрий, щораз одягаючи нову маску, все натхненніше й піднесеніше грає кожну свою роль.

У калейдоскопі образів: актор мандрівного театру, мандрований спудей і новочасний майстерзінґер, «всеукраїнський Дон-Жуан» і «сибірський блукалець», а то й «морський вовк», просолений вітрами трьох океанів. Та найяскравішою барвою його хисту постала чільна роль — роль талановитого українського письменника Леоніда Чернова-Малошийченка.

Утім, і в радянський час, і в останні десятиріччя автори історій української літератури воліють лишень побіжно згадати це ім’я — у тому чи іншому переліку, хоч і не проминають відзначити «справжній талант»1, а також «його жагу» «всюди- присутності і світового престижу модерної України»2.

Попри неординарність і оригінальність літератора, високу художність письма та й загалом — певну харизматичність у тогочасному літпроцесі, Леонід Чернов і досі перебуває на маргінесах наукового інтересу. Наразі маємо лишень кілька портретних нарисів, зокрема Ростислава Доценка, Леоніда Куценка та Юлії Полякової, розвідки ж ширшого формату зовсім відсутні.

Не випадає говорити і про приступність текстів для широких кіл читачів. Понад 70 років не було жодного перевидання його творів окремою книгою, поява ж в Одесі 2005 року вибраного «Кобзар на мотоциклі» хоч і не була з огляду на мізерний наклад помітною подією, та все ж, віддамо належне, стала посутнім зрушенням у справі повернення спадщини письменника українському читачеві й науковцю. Ще одним кроком у цьому напрямку став вихід бібліографічного покажчика в серії «Повернені імена» Харківської наукової бібліотеки ім. В. Короленка 2006 року.

«Отже, коли ви побачите людину у вигляді молодого капітана далекої плавби, що однак у футлярі несе дорожню машинку для писання, — зауважував літератор, — або, ще краще, коли ви побачите людину, що, маючи всі вищезгадані ознаки і хорошу європейську поставу, буде зі скаженим захопленням доводити гурткові письменників про незрівняну красу і насолоду їздити на мотоциклі, — то знайте, що це вже дійсно я, Леонід Чернов, що маю зараз на Україні цілком випадкове таке російське прізвище, бо справжнє у мене — Малошийченко»3.

Народився письменник 15 січня (3-го за старим стилем) 1899 року в містечку Олександрія, «що лежить серед пахучих завзятих степів»4, у родині Кіндрата та Оксани Малошийченків.

«Перша серйозна помилка, яку я зробив у своєму житті, — з гумором відзначав Чернов в автобіографії, — це те, що я народився. Я дуже хотів би її виправити, але це неможливо. Далі пішли вже помилки другорядні: те, що народився українцем, а не сином менш «самоїдської» нації»5.

Про роки становлення особистості маємо дуже мало інформації. Безумовно, не останню роль у формуванні його романтичного світогляду подорожанина відіграло оточення: «Дід з батькового боку — селянин-баштанник. Матчин батько — робітник, матрос, бунтар, бурлака»6, саме з ним малий Льонька й проводив найбільше часу7, а історія кохання його батьків була гідна перу Джека Лондона8.

З автобіографічного «Оповідання про маленьку людину» ми дізнаємося про вплив на майбутнього письменника місцевої підпільної організації революціонерів9. У цьому контексті Л. Куценко вказує також на атмосферу, що панувала в Олександрійській гімназії: «Чоловіча гімназія ще з 1911 року стараннями Дмитра Чижевського та його друзів-гімназистів стала осередком гуртування революційно-зорієнтованої молоді. До речі, саме Олександрія й гімназія спорядили майже одночасно в літературу спочатку Д. Чижевського10, згодом П. Феденка11, а ще раніше В. Біль-Білоцерківського12»13

У гімназії до Леоніда Малошийченка приходить і «перший літературний успіх», пов’язаний із виданням ілюстрованого сатиричного тижневика «Рогатка»14. Щоправда, саме через нього він змушений був залишити гімназію — і навіть утекти з дому15.

Навчання продовжив у Кишиневі, де й здобув «атестат зрілості» бурхливого 1917 року: «Треба було пришивати до гімназіяльної куртки студентські ґудзики, одержувати «атестат зрєлости», роззброювати поліцаїв, демонструвати, організовувати збройні загони, виганяти губернатора, утворювати театр «Спілки учнів», закохуватись, самому писати п’єси, самому ставити, самому грати й самому суфлірувати... Тут, у Кишиньові побачила світло рампи моя перша п’єска, яку я сам поставив і в якій сам грав «головну ролю»16. Того ж таки року вперше з’являється друком стаття за підписом Леоніда Чернова17. Місцем дебюту стали шпальти газети «Известия» Олександрійського земства.

«Увесь дальший період (1917—1922), — згадував письменник, — це безперервне стрибання по факультетах і драматичних трупах. Учився в Одесі на математичному факультеті (1917), восени 1918-го перебрався до колишнього Катеринославу на медичний факультет18, різав трупи, а в антрактах друкував гуморески в «Виче», студіював Брема й історію мистецтва, писав паршиві вірші, організовував драматичні гуртки... взагалі громошумні дні мої гуркотіли тоді між товстелезними томами, групами і трупами»19.

У 1919 році починає видавати в Олександрії гумористичний тижневик «Рубікон», однак через брак паперу журнал швидко припинив існування й Леонід Малошийченко стає актором мандрівного театру та творить ««міжплянетні» футуристичні поеми»20. А згодом працює в українській філії Російського Телеграфного Агентства. Проте недовго — Мельпомена й Талія не могли відпустити свого ревного прихильника.

З 1920 року він у складі Олександрійського театру Терентія Юри «Сурма» гастролює містами й селами України, пише агітаційні п’єси21. Але найбільш плідною для письменника виявилася подальша — з весни 1921 року — праця в театрі ім. І. Франка, який очолював відомий український режисер Гнат Юра. Саме тут з’являються п’єси «Закон вовків» («Бог Авраама») й «Вертеп» («Цар Максиміліян»), переклади з Мольєра, а також так ніколи й недруковані поеми «П’яте Євангеліє», «Людина в цвіту» та «Наталя Кавренко»22.

А за рік Леонід Малошийченко разом з Олександром Горським та Юрієм Філянським утворює власний театр — українське мистецьке об’єднання «Махудрам» (Майстерня художньої драми, згодом, з приєднанням до трупи Якова Возіяна й Михайла Гаєвського, — «Зелена Зоря»23, виробничий пересувний театр «Верда Стельо»24).

Письменник згадував: «Це були тяжкі дні. У центрі гуртувалися пожовтневі мистецькі і літературні сили, визначалися майбутні письменники, а ми, забувши про масштаби, надсаджувались у скаженій донкіхотській боротьбі десь у медвежій провінції, гадали, що робимо всеукраїнську справу, — і наслідки кількарічної голодної праці пішли димом»25.

Відтак «після річної героїчної боротьби з голодом та злиднями»26 — унаслідок виснаження й зневіри — театр вирішено було ліквідувати. «Це була найчорніша хвилина цілого мого життя, — писав Чернов, — і я, щоб урятувати себе, кинувся у вир головокрутних пригод у Сибіру та на Далекому Сході»27.

Шлях до берегів Тихого океану ймовірно проліг через Петроград28. Чернов пристає до лівого крила російських імажиністів, т. зв. «Воинствующего ордена имажинистов»29, причому виступає не лише в ролі поета-проповідника нової образної естетики, як у вірші «Эквилибристика образа»:

Мы в Театре Бунтов — первые артисты,

Каждый с алой солнцой

Плещущей груди!

Но в вертепе звёздном мы плести монисто —

Дьявола и Бога на одном кресте.

Мы — бродяги в Счастье, мы — имажинисты,

Спекулянты бешенств, дьяконы Страстей30, —

а й теоретика цього руху, так, на 23 січня 1923 року була запланована його «поезолекція» на тему «Новітні течії в сучасній літературі. Футуристи, імпресіоністи, символісти та перехід до імажинізму»31.

У Владивостоці Леонід Чернов видає книгу імажиністської поезії «Профсоюз сумасшедших» (1923)32, влаштовує літературні концерти, друкує гуморески, пробує свої сили в кіно та малій прозі, активно співпрацює з місцевою пресою, зокрема з виданнями «Красное знамя» та «Красная звезда», а на сторінках часопису «Приморский огонёк» відбувається дебют Чернова-прозаїка.

Перші оповідання Леоніда Чернова сповнені легкої іронії й доброго гумору («Хвороба Дубинського»), перейняті революційною романтикою («Краплі крові»)33, а головно — засвідчують прагнення письменника вибудовувати сюжети, спираючись передусім на власний життєвий досвід.

Владивостоцький період у творчості Леоніда Чернова протривав рівно рік — «дух неспокою» кликав його до нових мандрів у пошуках нових вражень та нових тем.

Літнього дня 1924 року кінооператор-хронікер, журналіст і поет в одній особі вирушив у морську подорож водами трьох океанів на борту найбільшого радянського пароплава «Трансбалт». Доля ніби підіграла романтикові-пасажиру і, здавалося б, звичайнісінький рейс Владивосток-Одеса сповнився неймовірних пригод і небезпек. Цікаво й дотепно про перебіг подорожі Леонід Чернов розповів пізніше в книзі «125 день під тропиками» (1928). Книга витримала кілька перевидань.

«Читач юнак, як рівно й читач дорослий, — зазначав критик, — цю книжку неодмінно до кінця дочитає й певно жалкує, що вже кінець», адже поданий матеріал — «не старі, за- ялозені відомості з підручників географії, а свіжі, найостанніші вражіння, повні сучасности»34. Критика також відзначала «легку, барвисту й стислу» мову автора35, пророкувала майбутню «хрестоматійність» окремих нарисів та вказувала на просякнутість тексту «бадьорим гумором»36.

Чотиримісячна тропічна мандрівка: Владивосток — Коломбо на Цейлоні — Трінкомалі — Мадрас — Бомбей — Перім — Червоне море — Суецький канал — Середземне море — Дарданелли — Стамбул — Одеса, — виявилася доволі плідною для письменника: зібрано чимало матеріалу, який лишень частково ввійшов до опису подорожі, в Індії написано повість «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо» та велику кіно-поему «Борьба за радость»37.

В Одесі Леонід Чернов зближується з місцевими футуристами, на сторінках журналу «Юголеф» друкує уривки своєї кіно-поеми, а в журналі «Шквал» — подорожні нариси «Через тропики под советским флагом». У державному видавництві виходить перша книга письменника українською мовою «Самольот». Та найбільше його поглинає робота на кінофабриці, де «зустрів старих друзів, між ними Бучму38, познайомився з Валентиною Чистяковою39 і мало не перейшов зовсім на працю до кіна»40.

«Тяжким роздоріжжям»41 стали для Леоніда Чернова 1925— 1926 роки. Ленінград, куди він подався з Одеси, щоби знову опинитися в осередді імажиністського руху, зустрів «мжичкою, дощами, туберкульозою». Хвороба набула загостреної форми й письменник змушений був повернутися додому: «Півтора роки я лежав у батька і, хоч харкав кров’ю, їздив на мотоциклі — прощатися з степами моєї країни — і писав жаливі вірші. Колишні друзі переможно прямували кожен своїм шляхом, зв’язки увірвалися і, оглядаючись назад, я почав розуміти, що дорогоцінна праця минулих років розвіялась порохом, що в мандрівках розгубив роки, — і будинок треба починати наново, на голій землі. Але як? — Коли хвороба прогресує, а голова тяжка й неслухняна»42.

Майже піврічне лікування в Харківському тубінституті повернуло Леоніда Чернова до активного літературного життя. Власне, від березня 1927 року — з появою першого друкованого українською мовою вірша43 — почалася його «боротьба за право називатись українським пролетарським письменником»44: «...я зблизився з українськими митцями і тоді остаточно і назавжди відчув, що не можу відокремити свого шляху від шляхів української культури, яка стоїть зараз на порозі великого й прекрасного розквіту»45.

Редакції «Червоного шляху», «Нової ґенерації»46, «Всесвіту», «Літературного ярмарку», «Життя й революції», «Універсального журналу» радо співпрацюють із літератором.

А він тим часом разом із Майком Йогансеном, Іваном Сенченком, Юрієм Смоличем та іншими харківськими літераторами й журналістами заходився над створенням українського радіомовлення: «Раніше воно не існувало, — і кожен наш крок був буквально просікою в джунглях... Мені випало на долю робити перші в історії спроби творення оригінального українського специфічного радіо-фейлетону і радіо-фільму. На жаль, згодом радіороботу нам довелося покинути; українське радіомовлення пішло шляхом найменшого опору»47.

Натомість у виграші була література, а надто — читачі журналу «Червоний перець», постійним дописувачем якого стає письменник. Тут він продовжує працювати в жанрі фейлетону, хоча все більше місця в його творчості посідають гуморески. «Перчанське» письмо Чернова вирізняється світлим і переважно доброзичливим тоном легкої іронії. Щоправда, невибагливість сюжетних колізій, їхнє анекдотичне джерело дещо применшують художню вартість творів. Однак, з іншого боку, слід не забувати, що гуморески — жанр масової літератури і письменник це прекрасно усвідомлював (згадати бодай його досвід видання «Рогатки» та «Рубікону»). Адже зовсім інший характер носять його публікації на сторінках «Літературного ярмарку», «Бюлетня Аванґарду» й «Мистецьких матеріялів Аванґарду», а згодом — «Пролітфронту».

«Сезон 1927—28 року відкрив передо мною нові мистецькі обрії», — писав Леонід Чернов48. У цей час він стає одним із активних учасників літературно-мистецького об’єднання «Аванґард», підтримує дружні стосунки з футуристами й колишніми ваплітянами (навіть брав участь в установчих зборах ПРОЛІТФРОНТ’у49) та насамперед — плідно працює як письменник.

Одна за одною з’являються друком книги: «125 день під тропиками» (1928), «Сонце під веслами» (1929), «Чудаки прикрашають світ» (1929), «Оповідання про маленьку людину» (1930), «Подарунок молодим кінематографістам» (1930), «Пригоди професора Вокса на о. Ципанґо» (1930), «Людина з іншої плянети» (1931), поема «Фронт» (1931), його ім’я не сходить зі сторінок літературної періодики і як поета (свої поезії він також готує окремим виданням50), і як прозаїка.

Тогочасна критика сприйняла Чернова-прозаїка доволі неоднозначно. Причиною тому і постдискусійна «диференціація літературних сил», і сама творча лабораторія автора, у якій він поєднував мову кіно, формальний експеримент, романтичну патетику, глибокий ліризм і, водночас, чи не підсвідоме бажання потішити громадськість черговим анекдотом. Доволі показовою стала книга «Сонце під веслами», що представила ввесь спектр прози письменника, включно з першими владивостоцькими оповіданнями. Ідучи в розріз з ідеологічними настановами «пролетарської» естетики, пошуки Леоніда Чернова натомість цілком органічно сприймаються в контексті доробку таких визначних прозаїків доби, як Майк Йогансен, Леонід Скрипник, Ґео Шкурупій, Михайло Яловий. Звісно, що це не могло залишитися поза увагою опонентів.

Молодняківський критик Юліян Зет пише про неї як про «матеріял-сировину», який, до того ж, «іноді не першої якости, такої ж свіжости, ще й тухлістю припахає», не проминаючи пригадати авторові його приналежність до «Аванґарду», зауважує то «конструктивно-спіралістичну щирість» у пригодах професора Вокса, то «безцільний, спіральний конструктивізм» оповідання «Літо»51. Власне, твердить критик, із уміщених у книзі сімнадцяти творів «з певною потугою можна вважати за пересічне чтиво лише «Оповідання про маленьку людину» та ще, по половині з бідою, «Пригоди професора Вокса на острові Ціпанґо»«. Причому перший твір примушує його згадати Володимира Винниченка52.

У цьому з Юліаном Зетом солідаризується і значно об’єктивніший критик І. Миронець. Окрім Винниченка, він також називає імена інших учителів Чернова-Малошийчен- ка — А. Аверченка та О. Генрі. «Часом здається, — зауважує І. Миронець, — що ці впливи автор не перетравив як слід і йде лінією найменшого опору, наслідуючи їх. Та все ж з-під цього нашарування можна помітити й індивідуальне письменницьке обличчя автора. Виявляється воно найбільше в ґротеску, як у найвиразнішій рисі деяких його оповідань»53.

З огляду на це домінування, критик зауважує «випадання» зі збірки «Заспіву» з його «густо-ліричним забарвленням» та «Станції Знам’янки» зі «своїм романтичним закінченням, до речі сказати, рішуче невдалим»54.

Однак, з’ясовується, і «ґротеску, цього позитивного явища в своїй літературній продукції, автор не спромігся як слід розвинути, спираючись найбільше на гумористику, часто в її традиційних формах. Це та ще мала насиченість оповідань життєвою специфікою нашої сучасности, вузеньке коло авторових спостережень, блідий і однобічний типаж — роблять його книжку малоцінним явищем радянської літератури. Це швидше — «легка белетристика на після обіда». Не врятовує тут ані гумористично свіжа мова, повна цікавих образо- вих асоціацій, ані вміння автора викликати сміх. Читається книжка справді легко й з цікавістю; проте, прочитавши, почуваєш порожнечу багатьох оповідань, вміщених у ній»55.

Зрештою, ця характеристика, напевне, є найбільш об’єктивним поцінуванням прозового доробку Леоніда Чернова- Малошийченка.

І все ж, попри всі вади, вихід його оповідань та повістей наприкінці 1920-х — початку 1930-х років засвідчив появу в українській літературі яскравого й перспективного прозаїка. Утім, саме в цій ролі йому так і не вдалося повною мірою реалізувати себе. До того ж, чимало з доробку письменника безслідно втрачено — і в прозі (з-поміж іншого — оповідання «Промінь індійського сонця» повісті «Злочин студента Козуба», про Дніпрельстан56 та «Наркомова дружина»57), і в драматургії, і в поезії.

Леонід Чернов помер від туберкульозу 23 січня 1933 року так і не дочекавшись виходу збірки вибраної поезії «На розі бур». Олекса Слісаренко в передмові від імені видавництва писав: «В його особі українська радянська література втратила видатного лірика, що належав до лівої формації революційного мистецтва. Його поезія визначалася глибиною думки і тією щирою чулістю, що становить найкращу ознаку справжньої творчости»58.

Збірка, проте, до читача так і не дійшла — «була негайно сконфіскована і знищена цензурою»59. Її націоцентричний пафос нової модерної України як суверенної держави60, що відкидає «московський гній»61 свого минулого, не міг вкластися в ідеологічні приписи «пролетарської», а чи вже «соціалістичної» літератури «імперського зразка».

І нині бачу я:

Склепіннями заводів,

Тремтінням трактора

вже сходить блискавичний сів:

В неперевершеній красі,

В незнаній досі вроді —

На гордість Всіх народів І

Часів —

Встає зоріти

Електрична Україна!

Корона їй —

стосяйво соняшного спектра.

Підніжжя їй —

блиск чорноморського ультрамарину.

І прапором над нею —

синь очей

Володарки Електри,

— проголошував Леонід Чернов-Малошийченко в поемі «Електра»62. І в цьому феєричному народженні-становленні поет відводить собі роль з виразно романтичною настановою:

Капітани —

— наші месії —

Три століття хропли на печі.

Нашим трупом

наш край

засіє

Неозору морську далечінь.

І коли я ту смерть і руїну

Оточу будівничим табором, —

Підійми ти мене,

Україно,

Над віками

Скривавленим прапором

(Фінал поеми «Сонце і серце»)63.

Поза тим, душа ліричного героя перейнята також і звичайними людськими турботами та почуттями. Поет напрочуд тонко нюансує настрої в пейзажах, постає чуйним ліриком, серце котрого сповнюється радощами й болем земного життя.

Та все ж призначення своє — свою найкращу роль, задля якої він прийшов у цей світ, — Леонід Чернов-Малошийченко окреслює образом «кобзаря на мотоциклі»:

Твій шлях, о краю мій,

Прозріти й оспівати

Прийшов

Тобі

Твій

Син.

Це я

на мотоциклі по Вкраїні —

Як той що ззаду в мене в

ід машини дим —

Розкидаю

Насіння

І

Коріння

Болючих,

гострих

електричних

дум64.

Тож після смерті він має неодмінно зустрітися зі своїм попередником — Тарасом Григоровичем Шевченком. А компанію їм для дружньої бесіди у вічності складуть всі:

Хто все життя

У бруді словоблудія шукав

Справжнє

соціялістичне

слово65, —

і зокрема: Микола Скрипник і Микола Бажан, Микола Куліш та Валер’ян Поліщук, Майк Йогансен і Михайль Семенко66. Чомусь думається, що так і сталося:

Друзі!

Чари вгору.

Книги — читаченкам.

Вірш творить людину.

Радість п’є вино.

Після смерти

встану

Поруч із Шевченком, —

А лежать де буду —

Чи не все одно ?67


1 Див.: Історія української літератури у восьми томах. — К.: Наукова думка, 1970. — Т 6: Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917-1932). — С. 362.

2 Історія української літератури ХХ століття. Книга перша (1910— 1930-ті роки). — К.: Либідь, 1993. — С. 173.

3 Автобіографія Леоніда Чернова — автора інтермедій, писана рукою Валеріяна Поліщука // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 4. — С. 1—2.

4 Там само, — С. 2.

5 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія // Червоний шлях. — 1933. — № 4. — С. 8.

6 Чернов Малошийченко Л. На розі бур. — Х.: Рух, 1933. — С. ІІ.

7 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія... — С. 9.

8 Там само, — С. 7.

9 Див.: Чернов Малошийченко Л. Оповідання про маленьку людину // Чернов Малошийченко Л. Сонце під веслами. — Х.: ДВУ, 1929. — С. 7—41.

10 Дмитро Чижевський (1894—1977) — визначний славіст, історик української та слов’янської літератур, філософ, викладав у Галльському, Гарвардському й Гайдельберзькому університетах.

11 Панас Феденко (1893—1981) — політичний діяч (член Центральної Ради, провідний член Української соціал-демократичної партії, на еміграції з 1921 року), історик, публіцист.

12 Володимир Біль-Білоцерковський (1885—1970) — радянський письменник і драматург, з 16 років пішов юнгою, а потім 8 років був матросом на вітрильниках і пароплавах Росії та Великобританії, працював робітником у США. Після революції жив у Москві. Бурхлива юність і молодість стала джерелом для подальшої творчості.

13 Куценко Л. Репресований після смерті // Час «чорного ворона». Нариси. — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1995. — С. 66.

14 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія... — С. 10.

15 Там само, — С. 12.

16 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія... — С. 12.

17 Там само, — С. 13.

18 У довіднику «Письменники Радянської України» (К.: Рад.письменник, 1988) помилково вказано: «Вчився на юридичному та математичному факультетах Київського університету» (С. 639).

19 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія... — С. 13.

20 Там само.

21 Білоцерківський Л. Записки суфлера. — К.: ДВОМ і МЛ УРСР, 1962. — С. 28.

22 Після смерті Леоніда Чернова його архів зберігався в Юрія Смолича. Відтак існує кілька версій щодо подальшої долі недрукованої творчої спадщини письменника (вірші, поеми, оповідання і навіть роман). Перша: усе було спалене Смоличем восени 1942 року перед евакуацією. Друга: Смолич передав усі матеріали до НКВС. До речі, «футуристичні поеми» Чернов спалив сам, побоюючись репресій денікінців.

23 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. ІІ.

24 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія...— С. 15

25 Там само, — С. 16.

26 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. ІІ.

27 Там само, — С. ІІІ.

28 Ю. Полякова, покликаючись на статтю В. Шошина «Сергей Есенин и петроградские имажинисты» в збірнику до сторіччя С. Єсеніна (М., 1997), подає це як доконаний факт (див.: Полякова Ю. Поезія та доля Леоніда Чернова // Збірник наукових статей за матеріалами конференції «Науково- теоретичні здобутки Слобідської України: філософія, релігія, культура. — Х., 2000. — С. 155)

29 «Мир Марины Цветаевой». Серебряный век: литературные течения. — Режим доступу: http://wwwsynnegoria.com/tsvetaeya/WIN/silverage/poetry0.html

30 Чернов Л. Профсоюз сумасшедших // Антология имажинизма. — Режим доступу: http://webs.lanset.com/silixon/image/chemov.html

31 Див.: Шошин В. А. Петроградский Воинствующий орден имажинистов // Из истории литературных объединений Петрограда-Ленинграда 1910—1930-х годов: Исследования и материалы / отв. ред. В. П. Муромский; РАН; Институт русской литературы (Пушкинский Дом). — СПб.: Наука, 2002. — Кн. 1. — С. 265-267.

32 Книгу відкриває «Інтродукція» з присвятою, зокрема і своїм колегам по мистецькому об’єднанню «Махудрам». Вірш написаний ще в Україні в грудні 1922 року, коли приймалося рішення про ліквідацію театру, й містить алюзії, пов’язані з «донкіхотською діяльністю» акторів революційного мандрованого театру.

33 Україномовна версія цього оповідання називається «Станція Знам’янка». Обидва оповідання були включені автором до книги «Сонце під веслами» (Х.: ДВУ, 1929)

34 Волох М. [Рецензія на книгу] Чернов Леонід. 125 днів під тропіками. ДВУ. Харків, 1928. // Комсомолець України. — 1928. — 16 жовтня.

35 С-ч Ю. [Рецензія на книгу] Л.Чернов. 125 днів під тропиками. Харків. ДВУ. 1928 р. // Культробітник. — № 17 (вересень). — С. 57.

36 Там само, — С. 58.

37 У бібліографії, поданій наприкінці книги «На розі бур», зустрічаємо інше жанрове означення цього твору — віршований кінороман (Див.: Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. 129).

38 Амвросій Бучма (1891—1957) — актор, працював у театрах з режисерами Г. Юрою та Л. Курбасом. Знімався в кіно.

39 Валентина Чистякова (1900—1984) — дебютувала на сцені «Молодого театру» в Києві 1918 р. Грала на сценах київських та харківських театрів до 1959 р. Потім викладала в Харківському інституті мистецтв. Дружина Л. Курбаса.

40 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. ІІІ.

41 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія... — С. 17.

42 Там само.

43 Чернов Л. Поезії // Червоний шлях. — 1927. — № 3. — С. 59.

44 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія...— С. 19.

45 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. XV.

46 З огляду на публікацію в цьому часописі Анна Біла помилково зараховує Л. Чернова до представників «Нової Ґенерації» (див.: Біла А. Український літературний аванґард: пошуки, стильові напрямки. — К.: Смолоскип, 2006. — С. 166).

47 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія...— С. 19.

48 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. IV.

49 Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. — Едмонтон: КІУС, 1987. — С. 259.

50 Книга «На розі бур» вийшла вже після смерті поета в 1933 році. Юрій Лавріненко зазначає, що ця збірка «готувалась до друку під заголовком «Кобзар на мотоциклі»« (Лавріненко Ю. Леонід Чернов (Малошийченко). Літературна сильвета // Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія — проза — драма — есей / Упорядник Ю. Лавріненко. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 300).

51 Зет Ю. [Рецензія на книгу] Леонид Чернов-Малошийченко. «Сонце під веслами». ДВУ. 1929, тир. 7000. // Молодняк. — 1930. — № 6. — С. 105—106.

52 Там само, — С. 105.

53 Миронець І. [Рецензія на книгу] Леонид Чернов-Малошийченко. «Сонце під веслами». ДВУ. 1929. Стор. 234 // Життя й революція. — 1930. — № 2. — С. 178.

54 Там само, — С. 177.

55 Миронець І. [Рецензія на книгу] Леонид Чернов-Малошийченко. «Сонце під веслами». ДВУ. 1929. Стор. 234... — С. 178.

56 Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія...— С. 19.

57 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. ГУ.

58 Там само, — С. І

59 Лавріненко Ю. Леонід Чернов (Малошийченко)... — С. 301.

60 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. 74.

61 Там само, — С. 43.

62 Там само, — С. 47.

63 Чернов Малошийченко Л. На розі бур... — С. 68.

64 Там само, — С. 46—47.

65 Там само, — С. 123.

66 Там само, — С. 123—124.

67 Там само, — С. 127.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.