Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

«Папаша» червоного ренесансу

У реєстрах когорти «перших хоробрих», «зачинателів радянської літератури», фаланги «співців нової ери», творців «червоного ренесансу», врешті — письменників «розстріляного Відродження» ім’я однієї з найвидатніших постатей того часу — Сергія Пилипенка — доволі часто згадується лишень побіжно1, а то й — надто в останні десятиліття — з негативним підтекстом, насамперед з огляду на його опонування Миколі Хвильовому під час літературної дискусії 1925—1928 рр.2.

Зрештою, як випадає думати, саме це і стало основною причиною «замовчування» письменника в антології «Розстріляне Відродження», укладеній на еміграції Юрієм Лавріненком, що від 1959 р. та й до нині є однією з найбільш репрезентативних у своїй подачі літературного покоління 1920-х. Ніби висуваючи додаткові аргументи, упорядник і вихованець Пилипенка дає йому нищівну характеристику: «нещасливий псевдотеоретик із рамени псевдописьменницької організації Плуг»3, хоч і визнає його за першорядного організатора, стараннями котрого «росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію»4.

Цікаво, що й материкові дослідники від середини 1980-х рр. мислять у рамках такого кліше. Як відзначав 1992 р. Олександр Мукомела, «нинішні літературознавці та культурологи здебільшого згадують ім’я Сергія Пилипенка тільки як фундатора «Плуга» з його «масовізмом», однобоко оцінюючи значення цієї організації та її керівника без коректив на тодішні соціально-політичні і духовні реалії української громадськості»5.

Усталенню стереотипного сприйняття цієї постаті сприяють і новочасні комплексні дослідження літпроцесу 1920-х рр. Мирослава Шкандрія (1992)6 та Соломії Павличко (1997)7. Попри прагнення авторів до неупередженості й об’єктивності висвітлення тогочасних тенденцій, їхні симпатії до адептів модерності та європейськості часто застують роль і значення в українському культурному поступі Сергія Пилипенка.

Щоправда, М. Шкандрій у висновках до своєї студії таки наголошує: «Дуель між Хвильовим і Пилипенком можна також витлумачити як конфлікт між двома стратегіями розвитку масового руху. Пилипенко робив із селян українців, Хвильовий перетворював українців на інтелектуалів (письмівка наша — Р. М.). <...> Тому конфлікт полягав, власне, лише в тактиці: Хвильового, Блакитного, Пилипенка й інших поборників об’єднувало куди більше, ніж розділяло»8.

Тим самим увиразнюється теза, висловлена раніше Юрієм Шевельовим, котрий писав, характеризуючи суть дискусії довкола шляхів розвитку української літератури, що в тих історичних обставинах головним питанням було «те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, при чому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками»9.

Об’єктивно, саме вони стали на чолі літературного процесу 1920-х рр., що спричинився до нечуваного розквіту української культури й духовного відродження нації з центром у Харкові. І прикметно, що хронологічними рамками цієї короткої та напрочуд яскравої доби в історії нашої літератури стали дати харківського періоду в житті обох письменників, що закінчився для Хвильового самогубством, а для Пилипенка — арештом та розстрілом.

Власне, свої перші та останні дні у слобідській столиці Сергій Пилипенко провів у в’язниці. А проміжок у тринадцять років поміж двома арештами став часом найвищого злету його таланту журналіста, письменника, адміністратора та організатора літературного процесу.

17 листопада 1920 р. Сергій Пилипенко прибув до Харкова як делегат V Всеукраїнської конференції КП(б)У, а по її закінченню 22 листопада його заарештовує місцевий відділ ВЧК (Всеросійської надзвичайної комісії)10.

Біографія двадцятидев’ятирічного арештанта була доволі яскрава. З чотирнадцяти років Пилипенко бере активну участь у революційному русі, а в 1908 р. стає членом партії соціалістів-революціонерів. Така рання політична активність чималою мірою зумовлена впливом батька, «що був народним учителем, а за переконанням — народоволець»11.

Народився майбутній письменник 1891 року в Києві в родині полтавських козаків. З огляду на «політичну неблагонадійність», батько часто «змінював» роботу, що негативно позначалося на сімейних статках. Відтак із ранніх років Сергію Пилипенкові довелося працювати в різних трудових артілях, зокрема «учнем у палітурні, стельмашні, теслярні, грабарем, косарем, десятником на болотяних роботах»12, і при тому здобувати освіту — навчатися в гімназії, «казеннокоштним за маломочність і добре вчення»13.

Під впливом творів Михайла Драгоманова Пилипенко вступає на славістичний відділ історико-філологічного факультету Київського університету, вивчає греку, латину, а також французьку, німецьку, італійську, чеську, польську, сербську мови. Чималу увагу приділяє студіям української мови та літератури. У планах — написання дисертації, однак через участь у партійній діяльності 1912 року його виключають на третьому курсі з університету. Слідство й суд не знайшли належних доказів, а тому покарання було не надто суворим — обмежились забороною проживати в Києві.

Відтак майбутній письменник продовжив справу батька: викладає історію, словесність, логіку, психологію спершу в Баришпільській14 вищій початковій школі, а згодом у вчительських семінаріях та жіночих прогімназіях15.

З початком Першої світової війни за рішенням проводу есерів іде добровольцем на фронт. Воюючи в складі ХХІ армійського корпусу, Сергій Пилипенко проходить усі щаблі від рядового до штабс-капітана, командира батальйону, стає особистим дворянином (як свого часу і його батько), а за військові звитяги нагороджується орденами Святої Анни та Святого Володимира, а також усіма обер-офіцерськими нагородами. Був тричі поранений і двічі контужений.

У перші дні Лютневої революції він бере активну участь у роботі солдатських рад — обирається до полкової, дивізійної та армійської, а також стає одним із провідників українського руху в XII армії та загалом Північного фронту. У цей час набуває й редакторського досвіду — у Ризі видає фронтову газету «Український голос», що підтримувала політику Центральної Ради. Після жовтневого перевороту Пилипенко — комісар 151-го полку і 33-ї дивізії, при тому залишається членом есерівської фракції в солдатських комітетах армії та фронту.

Після демобілізації в січні 1918 року повертається до Києва й активно включається в політичне життя, насамперед як редактор наймасовішої газети «Народна воля», наклад якої сягав 200 тисяч примірників. Видання Всеукраїнської селянської спілки та Центрального кооперативного комітету було в опозиції до гетьманату Павла Скоропадського, тож Пилипенкові довелося відсидіти три місяці в гетьманській в’язниці.

По тому знову продовжує активну політичну діяльність. Восени 1918 року стає членом Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів. Бере участь у підготовці Конгресу трудового народу України, перша сесія якого відбулася 23—28 січня 1919 р., а з-поміж її ухвал — затвердження акту воз’єднання Східних і Західних земель, проголошення єдиної соборної Української Народної Республіки та принципу загального виборчого права для формування різних рівнів рад. Утім, запалення легень не дає змоги Пилипенкові бути присутнім на тому засіданні. А вже 5 лютого Київ окупувала Червона армія.

У нових політичних умовах Сергій Пилипенко публічно зрікається свого членства в УПСР та в березні 1919 р. вступає до КП(б)У. У цей час він очолює редакції партійних і радянських часописів, а також працює в редакційних відділах Всевидаву та завідує видавництвом ЦК КП(б)У «Космос».

Під час спішного відступу Червоної армії під тиском денікінських військ Пилипенко вирішує не залишати Україну. Перебуваючи на посаді начальника гарнізону Чернігова, він за власною ініціативою формує партизанський загін. Діючи в районі Київ — Житомир, Сергій Пилипенко впродовж двох тижнів проводив спільні військові операції з колишнім одно- партійцем-есером Несмеяновим, намагаючись прорватися на Південь до Махна. Це вимушене «союзництво» згодом стало формальним приводом та головним пунктом звинувачення з боку харківських чекістів.

Як свідчать матеріали ДПУ, у цей час він «приєднався до Волинської петлюрівської бригади і був зарахований у команду зв’язку»16. Однак цей військовий підрозділ на чолі з Омеляном Волохом вийшов на тоді із підпорядкування Головному Отаману Симонові Петлюрі та перейшов у розпорядження ЦК Української комуністичної партії (боротьбистів). Відомо також, що Пилипенко побував у полоні, організував втечу та додав до своїх попередніх контузій ще одну17.

Наприкінці 1919 року повертається до Києва, редагує газету «Більшовик». Сергій Пилипенко у своїх журналістських матеріалах прагне відстоювати демократичні принципи в розбудові радянської влади, а також звертає увагу на особливу роль українського селянства та його значення в майбутньому суспільно-політичному устрої18 (власне, ця тема була провідною в Пилипенка-журналіста, згадати бодай пізніші в часі публікації, присвячені голоду 1920-х, відстоюванню прав селянства й засудженню впроваджуваних директивних методів керування економічними процесами на селі).

Тим часом навесні 1920 року розпочинається черговий виток воєнних дій. Із заходу наступають об’єднані військові сили Польщі та УНР, а з півдня — білогвардійці. Редакцію «Більшовика» евакуюють до Черкас, а редактора газети відряджають командувати стрілецькою бригадою 13-ї армії. Проте, зі звільненням Києва, його відкликають із фронту для організації Київського губревкому19. Спершу деякий час працює в партапараті, а невдовзі його знову поглинає журналістська й редакторська робота.

У цей час Пилипенко зближується з Георгієм Лапчинським та Євгеном Касяненком, котрі обстоюють ідею федералізації українсько-російських відносин як на рівні парторганізацій, так і народного господарства. Ці партійні діячі наголошували на вагомості національного питання в Україні та різко протестували проти його ігнорування більшовиками, прагнули до створення нової Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною організацією і секцією Інтернаціоналу. Та найбільш крамольним в очах московського партійного керівництва було їхнє прагнення формувати окремі українські військові частини й відстоювання економічної самостійності України.

Ці ж таки питання набули особливої гостроти й на V Всеукраїнській конференції КП(б)У в Харкові 17—22 листопада 1920 р. У ході полеміки Сергій Пилипенко активно відстоював позиції «федералістів». Як указує О. Мукомела, це й стало основною причиною арешту ЧК, здійсненого за вказівкою Християна Раковського та Дмитра Мануїльського20. У результаті розслідування Пилипенкові було заборонено займати відповідальні посади впродовж шести місяців21. Так розпочався харківський період у житті письменника.

Згодом він писав: «Пригадую, як 1921 року, тут у Харкові, я працював чорноробом на заводі «Серп і Молот». Щодня доводилося вимірювати 12 кілометрів, а в партійні дні — 24. Одержував аж 800 крб. на тиждень, тобто на 3 з гаком фунти хліба (250 крб. фунт тоді коштував). Ну й теж доходивсь до цинги... Але це час був радянський. Був могутній товариський колектив — партія, що не дала загинути. Була така- сяка освіта, що давала змогу по ночах писати і друкувати за допомогою небіжчика товариша Блакитного у « Вістях» дописи про цей завод. І коли я попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці — я опинився редактором «Селянської Правди» і почав друкувати в ній свої байки, що склали потім «Байківницю». Це був 1921 рік»22.

Серед співробітників редакції «Селянської Правди» зустрічаємо імена Андрія Паніва, Петра Панча, Івана Сенченка, а відповідальним секретарем газети працював Павло Губенко (Остап Вишня). Доволі часто Сергію Пилипенкові доводилося також виконувати й обов’язки редактора газети «Вісті ВУЦВК», коли загострювалася хвороба Василя Елла- на-Блакитного. У цій редакції, що містилася лишень поверхом нижче, гуртувалися Михайло Йогансен, Володимир Коряк, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий.

Ці дві групи письменників, власне, і складають осереддя культурного життя слобідської столиці. Завдяки їхнім зусиллям з’являються альманахи «На сполох», «Штабель», збірник «Жовтень», виходить журнал «Шляхи мистецтва», нормалізується робота видавництв, а розрізнені досі літературні явища постають складниками загальнонаціонального українського літературного процесу.

Останній факт ішов урозріз з уявленнями московських політкомісарів від культури в особі шовіністично налаштованих провідників місцевого Пролеткульту. Відтак загострюється українсько-російське протистояння в цій ділянці, що особливо увиразнилося з організаційним оформленням українського літературного руху.

Виконуючи резолюцію ЦК КП(б)У про необхідність організації сил селянських письменників, пленум Всеукраїнського оргбюро Пролеткульту 13 березня 1922 р. доручає Пилипенкові роботу зі створення Спілки селянських письменників. Уже 3 квітня на засіданні колегії Художнього сектору Головполітосвіти було ухвалено статут новоствореної організації «Плуг», що мала «об’єднати розпорошені досі революційно-творчі сили селянських письменників скрізь по Вкраїні, і працювати серед широких селянських мас»23, а невдовзі — 15 квітня — й надруковано в першому числі однойменного селянського двотижневика Головполітосвіти УСРР.

Така організаційна оперативність викликала неприховане роздратування в керівництва Пролеткульту. На офіційних зборах ЦК організації фактичний її керівник З. Невський заявив, що «ЛітГоловполітосвіти є зібранням «українців-пройдисвітів»«. У свою чергу, це дало привід С. Пилипенкові та В. Еллану-Блакитному на засіданні пленуму Всеукраїнського Оргбюро 14 травня 1922 р. демонстративно вийти зі складу Пролеткульту24. Услід за ними так само вчинили В. Коряк та В. Сосюра25. Унаслідок такого демаршу Пролеткульт доволі швидко втратив свої позиції в культурному житті радянської України, а незабаром і взагалі будь-який сенс свого існування.

З утворенням «Плуга» українські письменники вперше були організаційно об’єднанні саме за професійною ознакою. На передній план висувалися не художньо-естетичні принципи й певні мистецькі уподобання, а головно — засадниче завдання «створення нової робітниче-селянської літератури»26, а тому «не корпоративні, але суспільно-громадські інтереси мають керувати всією працею спілки»27.

Уже перші місяці діяльності організації засвідчили не те щоб своєчасність створення, а крайню її необхідність для потреб культурно-масового освітнього руху на селі, що з роками визвольних змагань завдяки діяльності «Просвіт» набув яскравого національного характеру. Географія «Плуга» поширилася на Конград28, Валки, Лубні, Київщину, Полтавщину, одна навіть філія почала діяти на Курщині29.

Як подавав у своїй хроніці журнал «Шляхи мистецтва»: «З відчитів і відомостей місцевих організацій видно велике зацікавлення селянських мистців до спілки. Розбурхана стихія революційної селянської творчости шукає виявлення і організаційних форм. Часто до Бюро Спілки приходять листи з усіх закутків України з проханням прийняти до Спілки, зразками творів і життєписами. Сливе щотижня приїздять до Харкова з сел нові письменники, щоб дістати поради, вказівки і товариську критику на свою творчість. Розшукують літературу відповідну, знайомляться з сучасним станом письменства, з самими письменниками, і їдуть на провінцію часто вже як організатори нової філії «Плуга»30 «Тож невдовзі «Плуг» стає наймасовішою літературною організацією. Не останню роль тут відіграла можливість колективного членства поряд з індивідуальним, а також настанова на співпрацю з сельбудами, що прийшли на зміну «Просвітам».

Відповідаючи згодом на закиди щодо «просвітянства» й «масовізму» Спілки селянських письменників, Сергій Пилипенко як її незмінний голова зокрема зазначав: «Наша організація має бути масовою , тобто тісно зв’язана з нашими письменницькими резервами — численними літгуртками, найліпшими організаторами наших читачів, першим фільтром

початкуючої літературної молоди»31. І в цьому велике значення «Плуга» для української літератури ХХ ст., адже з його лона вийшли не лише гроно першорядних письменників, а й чимало просто залюблених у художнє слово людей, чия пронесена крізь усе життя любов до літератури стала добрим ґрунтом для наступних поколінь українських письменників.

Тут і робота з творчою молоддю, і видання популярних масових серій художньої літератури (як-от — «Бібліотека селянина» та «Весела книжка»), а ще — пропагування українських письменників. І то незалежно до якого угруповання вони належали й чиїми виступали опонентами — для плужан, власне, для Сергія Пилипенка, важила передусім художня якість твору. Про це, принаймні, свідчать рекламні сторінки в плужанських виданнях та імена їх авторів.

Літературна дискусія 1925—1928 рр., що розвела по різні боки одного літпроцесу Пилипенка й Хвильового, негативно позначилася на діяльності Спілки селянських письменників «Плуг». За рахунок її членів було поповнено лави ВАПЛІТЕ й ВУСПП, а також сформовано основу «Молодняка» та «Західної України», з 230 членів організації залишилося 8032 (а на 1930 р. кількість узагалі скоротилась до 47 осіб33). Були згорнені численні філії із сотнями сільських літературних гуртків.

Плекання свідомого українства, та, до того ж, озброєного «словом», зовсім не входило у плани КП(б)У, чи то пак — ВКП(б). Обговорення суто літературних проблем було перетворено партійним керівництвом на аналогію внутріпартійної боротьби, що точилася в цей час поміж Л. Троцьким, Г Зінов’євим, Л. Каменєвим, М. Бухаріним і Й. Сталіним. Нібито демократичність обернулася на партійну централізацію, а 1929 р. було встановлено тоталітарний режим управління державою, що, відповідно, перекрило й будь-яку можливість для вільної творчої праці та мистецької реалізації — надто в Україні.

Піддаючись на партійну провокацію, Сергій Пилипенко зазначав: «Подібно тому, як в історії компартії 1925 рік буде записаний, як доба безпримірної дискусії, в основі якої лежать загублені деякими партійцями революційні перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на Заході й розвитком Неп’у в Союзі, недооцінка селянства й зневіра в творчі сили робітництва — так і в історії літературного руху на Україні минулий рік являється добою загостреної літдис- кусії, в основі якої лежать ті ж приблизно ухили, ті ж хвороби, що їх вигоїти є завданням ближчого часу»34.

Однак, у тогочасній полеміці позиція плужан — насамперед в особі Пилипенка — була доволі виваженою: «Ми не повинні орієнтуватися ні на «Европу», ні на «просвіту». Всю проблему поставлено неправильно, бо нема в запитанні найменування основного двигуна радянської культури, основного будівника соціялізму — пролетаріяту з революційним селянством, що йде разом із ним. Ми мусимо орієнтуватись насамперед на творчість робітників і селян, їй допомагати в першу чергу розвиватися й засвоювати собі гегемонію на культурно-мистецькому фронті, як і на всіх інших»35.

В основу художньо-естетичних засад цієї творчості мав лягти попередній літературний досвід, однак при тому, зазначалося в платформі організації, «завданням «Плуту» є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, але виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартуванням їх у новому клясовому змісті»36.

І коли ваплітяни обмежувались лише декларацією — «В основу своєї мистецької праці ВАПЛІТЕ кладе марксівський світогляд і програмові постулати Комуністичної Партії,

даючи широке право своїм членам користатись всіма художньо-літературними формами, як уже вживаними в світовій літературі, так і цілком новими»37, — то платформа «Плуга» містила ще й чіткі приписи щодо вимог до художнього твору:

««Плуг» прагне в своїй продукції проводити єдиний суцільний образ, що розгортається динамічно протягом усього твору в залежності від його соціяльного змісту й потреби для здійснення основних завдань творчости. Одночасно «Плуг» має уникати роздрібних образів строкатої мозаїчної орнаментовки, що розгублює увагу й стає самоціллю в творах, званих імажиністичними.

Так само ритм твору має бути цільний, з динамічним розвитком, на протязі всього твору в залежності від розвитку його змісту й перипетій сюжету, втілених у єдиному творчому образі. Тим самим «Плуг» одкидає виділення слова ритму в самоціль, як то роблять іноді футуристи, що дає наслідком продукування суто словесних, беззмістовних вправ.

Зрештою, не можна надавати надмірного значіння звуковим елементам у творі, як то роблять символісти, мелодисти і т. ін., викохані головним чином містицизмом, і треба прагнути до органічного сполучення цих звукових моментів з творчими образами й ритмами, зв’язуючи все в темпі, відповідному розвитку художньої дії — змісту»38.

Таким чином окреслюються вимоги до творів, що мають донести до якомога ширшого кола читачів провідні ідеї. А тому вони повинні відповідати критеріям читабельності. І це є дуже важливим, з огляду на ті завдання, що стояли перед українською культурою та її творцями в загальному поступі України — формування монолітної одномовної повноцінної нації.

Сергій Пилипенко наголошував: «...перед нами стоїть велетенське завдання українізації пролетаріята на Вкраїні. Так, так, не бійтесь: українізація пролетаріята, що до неї ми вже приступили й щодалі будемо сильніше натискати, поки якому ще сполучення слів страшне вже не буде й усі збагнуть, що це потрібне й неминуче»39, а звідси й особливі вимоги до книги та її читабельності.

«Чорного хліба заготовити нам треба, — писав він, — щоб робітництву постачити в цю переходову добу і не мудрувати особливо над тою «читабельностю», не боятися, що від тих творів Грінченком смердітиме (з формального, певна річ, боку, а не щодо змісту ідеології) не боятися тому, що низова маса робітництва ще недалеко культурна від Грінченковсько- го часу одійшла й у бісквітах смаку не тямить»40.

А щоби при тому задовольнити культурні потреби «кваліфікованих читачів», то тут справа за якісними українськими перекладами творів високого мистецтва. Але, на думку Пилипенка, це питання другої черги, «на задньому плані, бо насамперед треба мати на оці робітників і селян і нагодувати їх звичайним чорним хлібом. Це завдання до певної міри взяв на себе «Плуг»...»41.

Ще не піднята цілина лежала перед членами цієї літературної організації з Пилипенком на чолі, як і перед письменниками інших угруповань. Україна потребувала масової читабельної української книги — і без задоволення цієї потреби годі було уявити подальший повноцінний розвиток красного письменства. Це чудово усвідомлювали і плужани, і їхні опоненти з ВАПЛІТЕ (приміром, активно в цьому напрямку працювали Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Юрій Смолич), і навіть екстравагантні представники «Нової ґенерації» (з їх пошуком «нової мови», композиційними експериментами й обстоюванням «літератури факту» та інших виявів «функціональної літератури»).

У власній художній творчості Сергій Пилипенко прагнув максимально відповідати задекларованим вимогам — прозорості й приступності тексту для як найширшого кола читачів. Тож не дивно, що його улюбленим жанром стає байка, чию

«стародавню невмирущу форму» він намагався «пристосувати» «до наших обставин» і «сповнити її новим змістом»42. Але й формальний бік не був для автора байдужим — у передмові до видання перекладених ним байок Івана Батрака Пилипенко зауважував: «Чому байка не може прибрати пісенних форм? Чому не може укластися в точні строфи? Чому не записати її верлібром? Адже суть байки він того не зміниться»43. Зрештою, як слушно зазначав Іван Сенченко, байка приваблювала Пилипенка також і з огляду на його журналістську діяльність, «бо відразу, як Блакитний, зрозумів, що цей жанр є найбільш придатним для щоденної газетної роботи»44.

Уже перші спроби Пилипенка високо поцінував Олександр Олесь, виступивши тим самим у ролі «хрещеного батька» письменника, коли надрукував його байку «Воли» в газеті «Відродження»45. Тож відтоді — від 1918 р. — автор у літературному процесі позиціонувався насамперед як байкар.

«Байки С. Пилипенка, — писав Майк Йогансен у рецензії на його першу збірку «Байківниця. Чверть копи байок», що вийшла друком 1922 р., — ставлять собі завдання цікаве з двох боків. Це є, по-перше, спроба оперувати з цілком новим сюжетом байки (сюжети «Байківниці» не мають нічого спільного з традиційними Езоповими байками); по-друге, це є перша в українській мові спроба зорганізувати байкою пролетарську свідомість.

Щодо першого, автор досяг свого завдання цілком <...>. Щодо другого, то властива байці взагалі широта можливих для читача концепцій даної байки спонукує автора давати наприкінці багатьох байок виразні висновки (мораль), подекуди занадто виразні, тобто виховавчий замір автора проглядає настирливіше, ніж, може, треба. Втім, і щодо цього авторові вдалося дати кілька байок, що зовсім не потрібують моралі, бо сам сюжет наштовхує читача на певні висновки. Такі байки могли б стати за найкращу оздобу будь-якої читанки для радянської школи — приміром «Пуга», «Пожежа» й інш.»46.

Власне, С. Пилипенко був цілком свідомий неоднозначного сприйняття жанру байки в ХХ ст. Не випадково ж книга його байок 1927 р. відкривалася риторичним зверненням «Стара байківниця»:

Побачиш байківницю,

Ти не кажи — дурниця,

Бо пригадай, мій любий,

Як кажуть старі люди:

— «Співай пісень!»

— «Не вмію!»

«Кажи байки!»

— «Не смію!»

Чого ж то воно так

Прикинувся той ляк ?47

Саме її традиційна прозора алегоричність здатна донести та вплинути на формування світогляду якнайширших кіл малописьменного й неписьменного українського люду, а це було одним із головних завдань, що стояли перед автором. І під цим оглядом, цінність байки значно вище за чергову передовицю чи розгорнену й докладну статтю.

Слід наголосити, що у своїй творчості байкаря Пилипенко не лише виходив із тематичної актуальності, а й прагнув подати цілком нові сюжетні колізії на впізнаваному побутовому матеріалі. Тож, навіть попри їх підкреслений дидактизм та прив’язку до певного суспільно-політичного моменту життя країни, новаторський підхід і часто несподіваний ракурс погляду роблять Пилипенкові байки привабливими до читання (приміром, «Гусак і Ластівка», «Мандат» тощо).

Утім, видається, що в художньому доробку письменника найбільшу вагу все ж таки мають його прозові твори. З цього приводу доволі цікавими виглядають роздуми Івана Сенченка про творчий набуток Сергія Пилипенка: «Інколи він писав оповідання. І це робив скромно, не виходив з ними на многолюдні трибуни, писав десь там, на квартирі в себе, написане тихо здавав у видавництво, і виходило воно в світ, як здається мені, теж тихо, без галасу... То, може, С. Пилипенко справді абиякий прозаїк і, головним чином, байкар? Ні! Тут трапилося так, як це частенько буває. Головне виявилось другорядним. Два чи три роки тому, коли вийшла в світ тоненька книжка творів Пилипенка, я взявся наново прочитати її і з подивом відкрив для себе таку річ. У літературі двадцятих років поруч з кращими прозаїками того часу Дніпровським, Косинкою, Слісаренком, Досвітнім, Куликом (маю на увазі його «Записки чорного консула») слід поставити прозу Сергія Володимировича Пилипенка»48.

Як прозаїк Пилипенко дебютує 1922 р. Його оповідання з’являються спершу в періодиці, а 1925 р. і окремою збіркою «Скалки життя». Попри загалом невеликий корпус текстів, на рахунку письменника — півтора десятка книг прози. Головним чином це пояснюється кількістю перевидань та особливістю формування змісту, коли в загальній композиції віднаходили своє місце раніше друковані твори. Тож найбільш повною збіркою оповідань Сергія Пилипенка слід вважати друге, доповнене видання книги «Тисячі в одиницях», що вийшла друком 1929 р.

Це видання представило весь спектр прози Пилипенка, як писав у своїй рецензії Григорій Майфет: «від невеличкої гуморески до звичайного оповідання»49. А прикінцеві імпресіоністичні замальовки, які й дали назву збірці, з одного боку, ніби окреслювали теми наступних творів (не випадково ж критик говорить про те, що це «навіть не оповідання, а обрямовані потенціяльні теми, нерозроблені сюжети (сказати б, за теорією музичної форми, прелюди, тільки не музичні, а літературні)»50, з іншого ж — надто, якщо пам’ятати, що це перший друкований прозовий твір автора51, — ще раз підкреслюють настанову автора писати для людей і про людей, адже «багато було тих тисяч, багато одиниць, що відбивали життя тих тисяч»52.

«Цю книжку може читати кожний — селянин, робітник, студент і «іскушонний» читач, радянський інтелігент, — зауважував О. Ладен ще про перше видання. — Мало хто з авторів нашої сучасної літератури може цим похвалитися, бо в нас подаються або глибокі психологічні нюансовки для інтелігента і їх не зварить у своїм казанку широкий низовий читач, або примітивки для селян, і їх не читатиме інтелігент — вони нудні. В цій книжці широкий читач знайде простих, здорових людей, цікаву фабулу і збудований на несподіванках цікавий сюжет»53.

Пилипенко прагне у власній творчості подати приклади актуальної і читабельної літератури, слідуючи при тому задекларованим у платформі «Плуга» критеріям художнього твору. У кожному його оповіданні — і «єдиний суцільний образ», і його «динамічне розгортання», і відповідні ідеологічні акценти й «соціальний зміст». До того ж, автор напрочуд уважний до деталі та психологічної мотивації вчинків персонажів, що змушує звертати увагу на найменші дрібниці, адже саме вони є ключем до головної інтриги (наприклад, «Товариська послуга», «Примара»). Поза тим, письменник тримає читача в постійній напрузі, а чергова сюжетна колізія призводить часто до несподіваної розв’язки («Броневик», «Сором»).

Розглядаючи формальний бік Пилипенкових творів, Г. Майфет воліє їх кваліфікувати, як новели: «Вже з прелімінарного переказу, у зв’язку з оцінкою стилю, ясна їх сюжетність <...>, що й зобов’язує до дбайливої мотивації, чіткої композиції, нарешті клімаксу, наявного з того ж переказу: пригода, помилка, непорозуміння — у випадку гумору, вчинок, убивство, кара — у випадку іншого стилістичного зафарблення, — така його форма»54.

О. Ладен указує і на взірець, на який свідомо або несвідомо орієнтувався автор: «С. Пилипенко — це український Генрі, і мабуть єдиний. Іншим претендентам треба в цьому імені відмовити. Я не кажу, що Пилипенко йде від Генрі, звичайно, художній досвід світової літератури і зокрема Генрі, використовуємо й ми, але в Пилипенка в міру і деякі його новели побудовані по-свойому, по-новому»55.

На думку критика, письменник навіть має переваги над американським класиком. По-перше, Пилипенко ніколи не використовує улюблений О. Генрі композиційний прийом «якраз», адже всі його сюжетні колізії логічні і відповідають принципам «художньої правди»56. «Друге, чим різниться С. Пилипенко від Генрі: у Пилипенка нема тієї нігілістичної безідейности, що проглядав зі всіх творів американського новеліста. С. Пилипенко переслідує не лише доброго сюжета, але й здорову філософію часу»57. При тому, наголошує О. Ладен, філософствування в цій прозі немає: «Погляди Пилипенкові — в самій фабулі, у пригоді. Самі постаті людей, їхні вчинки говорять самі за себе»58.

І тим самим ще раз підкреслюється, що об’єктом у його творчій лабораторії є зазначені в заголовку — «Тисячі в одиницях». Не випадково Г Майфет резюмував: «Специфікаційне втілення ідеології у стилістичному розгалуженні (а не в оголено-аґітаційному пляні), помірковано-вмотивоване запровадження засобів зовнішньої форми дають у сумі добрий «літературний факт», забезпечуючи збірці читача (про що недаремно свідчить друге її видання) і водночас доводячи міцний творчий поступ її автора»59.

Дещо осібно і в цій книзі, і взагалі в прозовому доробку Пилипенка стоїть цикл творів, який умовно можна означити підзаголовком першого з них — «З військового щоденника 1916—17 рр.» (до речі, саме ними було «доповнене» друге видання збірки «Тисячі в одиницях»). Оповідання «У поході», «Острів Драйкройцен», «Огнева паніка», «Льодолом» засвідчують появу цілком нової якості в письмі Сергія Пилипенка.

Як зауважував І. Сенченко, «це оповідання про те, що він найкраще знав — про події воєнних літ. Пензель письменника барвистий, вражає абсолютне знання матеріалу і, водночас, уміння письменника малювати широкі картини. Дивно, зміст повістей С. Пилипенка часом глибоко трагічний, а все полотно заповнене світлом, повітрям, тим, що незримо випромінювала велика душа письменника»60.

Власне, й ця «жанрова» обмовка тут не випадкова, адже ми маємо справу з наближенням-дозріванням автора до більшого прозового формату — повісті, що так і не була написана. Принаймні наразі немає навіть свідчень про це. А можливо, повісті й романи просто не були на часі для нього, з огляду на загальну ситуацію в Україні.

Рік «великого перелому» 1929 став справді переломним у житті української нації — початком великої катастрофи, що вивершилася репресіями й терором.

Проголошений курс на форсовану індустріалізацію промисловості й колективізацію сільського господарства передбачав подвійну мету: промисловий підйом та знищення соціальної бази для ворожих пролетарській ідеології проявів (зокрема дрібних і середніх власників). А щоби попередити формування ймовірної і політичної, і національно-сепаратистської опозиції (яка могла зіпертися саме на цих власників, адже лишень за 1928 р. було зафіксовано близько 150 селянських повстань), Державне політуправління розгорнуло активну роботу з обліку й виявлення всіх, хто належав до інших партій (наприклад, соціалістів-революціонерів), комуністичних фракцій (троцькістів), брав участь у громадянській війні на боці інших військових формувань тощо, а також тих, хто припустився ухилів від генеральної лінії партії, з подальшою їх ізоляцією та знищенням.

Особлива ж увага була звернена саме на нашу республіку, з огляду на її геополітичне й економічне значення. «На погляд Сталіна, Україна містила в собі цілу низку небезпек для його монолітної влади: а) країна поділена на дві частини, розчленована поміж двома державами, таким чином мала місце постійна загроза іноземного втручання; б) мова і культура поставали непереборним бастіоном; в) український націоналізм був сильним, навіть серед членів Комуністичної партії; г) селянство, як ядро нації, було багатим, а сільське господарство продуктивним; ґ) також очевидним була різниця між російським пролетаріатом та українським селянством»61. І, як слушно зауважує Леонід Максименков, саме ці питання й відчитуються сьогодні в дослівній (не редагованій) стенограмі зустрічі Й. Сталіна з делегацією українських письменників, що відбулася в рамках «Тижня української літератури» в Москві 12 лютого 1929 р. Утім, відзначає дослідник, «ще навряд чи хто на цій аудієнції здатен був встановити зв’язок поміж його квазі-декартівськими відступами та майбутнім геноцидом»62.

Режиму Сталіна було край необхідно соціально уніфікувати та денаціоналізувати населення України. Літературі ж відводилася роль ідеологічного забезпечення цих процесів — формування єдиного культурного простору: інтернаціонального, соціалістичного за змістом і національного за формою, — і на цьому Сталін наголошував у бесіді з письменниками63.

Водночас диктатор мав можливість переконатися в підкреслено проукраїнських позиціях своїх співрозмовників, котрі, до того ж, представляли майже весь спектр українського літпроцесу — про що красномовно свідчать зокрема імена Миколи Хвильового, Івана Микитенка, Івана Кулика, Андрія Хвилі та, звичайно ж, Сергія Пилипенка. Літератори піднімали питання про включення до складу України її етнографічних територій Курщини, Вороніжчини, Кубані64, відстоювали єдність у мові Надніпрянщини та Галичини65, говорили про неприпустимість зверхнього ставлення до українців та української культури у відповідь на відзначення Сталіним п’єси М. Булгакова «Дні Турбіних»66 тощо.

Цього було більш, ніж достатньо, щоби зробити висновок: українські письменники — «національно агресивні» й «необхідність їх погамування — очевидна»67. Питання стояло лишень за тим — коли.

Наразі ж письменники ще отримували шанс ліквідувати помилки та намітити шляхи «до нової творчої праці» доби «реконструкції народного господарства»68.

«Реконструктивна доба, рішучий наступ пролетаріяту на рештки буржуазних елементів, ліквідація глитайні як кляси на базі суцільної колективізації, потужне зростання сільського пролетаріяту оживлюють «Плуг», змушують його на початку 1930 року ще раз перевірити свій склад, ще раз позбавитися 25 відсотків його — тих, хто не відповідав своїм настановленням, вимогам нової доби, хто відстав і розгубився», — констатував Пилипенко 1931 р.69. А насамкінець, відповідно до партійних настанов, підсумовував: «Дальша уперта праця над опануванням діялектичного матеріялізму, єдиної методи, що її мусить запроваджувати в своїй творчості пролетарсько-колгоспний письменник, не відрізняючись у змаганні до цього від письменника пролетарського, дальше й глибше втягнений в безпосередню участь в соціялістичній перебудові — ось запорука успішного розвитку пролетарсько-колгоспної літератури шляхом наміченим від компартії — аж до докончого стирання меж між містом і селом, аж до злиття в єдину пролетарську сім’ю, як остаточну, ще, звичайно, неблизьку, мету всього руху»70.

Ідеологічна риторика використовується в ролі захисної машкари, що дозволяла певним чином відвести удари ортодоксальної критики від членів «Плуга», а то й спробувати поставити її на місце (як от у випадку зі Спиридоном Добро- вольським71), оскільки сам Пилипенко ставився до партійних настанов із певною долею скепсису та іронії, принаймні про це свідчать його твори цього періоду (приміром, «Висмоктав» та ««Безпрізвищний»«).

І це, ймовірно, стає однією з причин його поступового відходу від організаційних справ. За 1931 рік у журналі «Плуг» з’явилася лишень одна стаття за підписом відповідального редактора — «Що сталося з «Плугом»«, 1932 р. на сторінках часопису вже друкуються звинувачення на адресу Пилипенка та його ближчого оточення в «правому опортунізмі»72. А незабаром, 4 травня 1932 р., ухвалою поширеного Секретаріату Всеукраїнської спілки пролетарсько-колгоспних письменників «Плуг» організацію було ліквідовано, з огляду на постанову ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій».

Так завершувався харківський період у житті й творчості Сергія Пилипенка. Однак, попри все, він прагнув повноцінно працювати в кожній можливій ділянці суспільного життя України. У цей час виходять друком книги, головним чином — збірки оповідань та байок (включно з перекладами й переспівами): «Любовні пригоди. П’ять оповідань» (1929), «Під Черніговом. Три оповідання» (1929), «Батракові байки» (1930), «Дума про джуру» (1930; до цього жанру письменник звернувся вперше), «Кара. П’ять оповідань» (1930), «Коли батько плакав» (1930), «Діткам маленьким про Тараса Шевченка» (1930), «Острів Драйкройцен (З військового щоденника 1916—1917)» (1930), «Висмоктав» (1931), «Під Черніговом. Чотири оповідання» (1929 та 1931), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933). Триває редакторська праця в Державному видавничому об’єднанні України. А особливе місце посідає робота в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, який він на тоді офіційно очолив — фактично ж обов’язки директора Пилипенко виконував від часу заснування закладу 1926 р.

Про цю його діяльність у своїх спогадах Г. Костюк пише так: «Пилипенко не був дипломованим ученим, але, як директор наукової установи, зробив усе, що можна було в тих умовах. Він сам фактично підбирав кадри аспірантів, уважно приглядався до кожного обдарованого студента ІНО, до кожного, хто мав нахил до наукової праці. Його заходами та за підтримкою такого ентузіяста й енциклопедично-освіченого книгознавця, як проф. Павло Тиховський, Пилипенку вдалося створити значущу наукову бібліотеку й згромадити цінний архів. За його редакцією інститут видав статечні неперіодичні збірники «Архів», де опубліковано багато й на сьогодні вартісних матеріялів і документів. Завдяки його старанню й ініціативі при інституті створено мистецьку ґалерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва»73. Саме Інститут ім. Т Шевченка став останнім місцем роботи Сергія Пилипенка.

Невдовзі його скерована на розвій національної культури й науки подвижницька праця була «належно поцінована» — як один із пунктів обвинувачувального висновку74, що дало підстави для сталінських опричників винести письменникові вирок — «розстріляти»75.

21 липня 1933 р. Сергія Пилипенка виключають із партії «за перекручення національної політики партії, ідеологічну нестійкість та примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів, як не більшовика»76, звільняють з роботи77 а за кілька місяців — 29 листопада 1933 р. — заарештовують78.

Йому інкримінувалася участь у «контрреволюційній українській, диверсійно-повстанській та шпигунській організації», контрреволюційна робота «з формування повстанської периферії й шкідництво на ідеологічному фронті», а також «активна участь у підготовці терору» і входження «до керівництва організацією за літературною лінією»79.

Уся літературна діяльність Сергія Пилипенка — і письменника, і організатора та керівника «Плугу», і редактора, і директора Інституту ім. Т. Шевченка — інтерпретувалася як контрреволюційна, «починаючи від випуску й протягування української шовіністичної літературної продукції й кінчаючи безпосереднім формуванням контрреволюційних кадрів з метою повстання»80. З іншого боку, ці звинувачення можна потрактувати і як найвище визнання його внеску в розвиток української культури, а відтак — і на карб становлення модерної української нації.

За цей короткий термін поміж двома останніми арештами Сергій Пилипенко сподвигся зробити стільки справ та реалізувати стільки задумів, що навряд чи кому вистачило б і десяток життів. Невтомний редактор масових часописів і багатопрофільних видавництв, незмінний голова Спілки селянських письменників «Плуг», директор академічної установи, журналіст та письменник залишив по собі неперебутній слід.

І не так кількісними параметрами вимірюється цей слід, як широтою того незбагненого вияву національного духу, що його зазвичай називаємо «червоним ренесансом», «розстріляним Відродженням». Ця яскрава й надхненна доба в історії України уможливилася — і то далеко не в останню чергу — завдяки діяльності Сергія Пилипенка, «папаші» (як його з любов’ю та пошаною називали вихованці й підопічні).


1 Як от: Історія української літератури у восьми томах. — К.: Наукова думка, 1970. — Т 6: Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917—1932)., а також монографії, присвячені тогочасному літпроцесу: Luckyj G. Literary politics in the Soviet Ukraine 1917-1934. — New York: Columbia University press, 1956 (переклад українською: Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917—1934. — К.: Гелікон, 2000); Пригодій М. Всесоюзна консолідація літератур. Історико-літературний нарис. — К.: Радянський письменник, 1972; Тростянецький А. Шляхом боротьби і шукань: Процеси ідейно-творчої консолідації письменницьких сил Радянської України (1917—1932). — К.: Наукова думка, 1968.

2 Див. приміром: Гундорова Т Початок ХХ ст.: загальні тенденції розвитку // Історія української літератури ХХ століття. Книга перша (1910— 1930-ті роки). — К.: Либідь, 1993. — С. 25.

3 Лавріненко Ю. Література вітаїзму 1917—1933 // Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія — проза — драма — есей / Упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; Післямова Є. Сверстюка. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 956.

4 Лавріненко Ю. Література вітаїзму 1917—1933... — С. 956. Згодом у листі до доньки письменника Асі Гумецької Ю. Лавріненко з приводу своєї репліки в антології писав:

«Це не проста, делікатна проблема. Але я мусів збути її в антології таким стислим способом, бо чужинецьке видавництво просто по-драконівськи обмежило мене часом і місцем. Для мене це був розпач, а не праця: ні джерел, ні помочі, ні здоров’я. А все ж антологію врятував.

У книжці моїх споминів я скажу про це мабуть краще, бо в моєму серці для Сергія Володимировича — тільки тепло і щира пошана» (лист від 23 березня 1979 р., зберігається в особистому архіві адресата).

5 Мукомела О. Післямова // Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992. — С. 146.

6 Shkandrij M. Modernists, Marxist and the Nation. The Ukrainian Literary Discussion of the 1920s. — Edmonton: University of Alberta, Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992 (переклад українською: Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / переклад з англ. М. Климчука. — К.: Ніка-центр, 2006).

7 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997.

8 Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / переклад з англ. М. Климчука. — К.: Ніка-центр, 2006. — С. 259.

9 Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах. — Нью-Йорк, Балтімор, Торонто: Об’єднання Українських письменників «Слово» і Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1983. — Т 4: Заг. ред. Г. Костюка. Вст. ст. Ю. Шевельова. Упоряд., комент. та прим. П. Голубенка і Г. Костюка. — С. 12.

10 Обвинительное заключение по делу Пилипенка Сергея Владимировича // Центральний державний архів громадських об’єднань України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44228. — Т 7. — Арк. 88 (тут і далі цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу Харківської національної академії міського господарства (Інв. 947; Оф. 406; ІФП. 132)).

11 Пилипенко С. Життєпис // Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992. — С. 4.

12 Там само.

13 Там само.

14 Баришпіль — нині Бориспіль.

15 Пилипенко С. Життєпис... — С. 6.

16 Обвинительное заключение по делу Пилипенка Сергея Владимировича... — Арк. 87-88.

17 Мукомела О. Післямова... — С. 150.

18 Там само. — С. 150-152.

19 Там само. — С. 151.

20 Там само. — С. 153

21 Обвинительное заключение по делу Пилипенка Сергея Владимировича... — Арк. 88.

22 Пилипенко С. Іван Батрак і його байки // Батракові байки. Переказав Пилипенко. — Х.: ДВУ, 1930. — С. 7-8.

23 Спілка селянських письменників «Плуг» // Плуг. Селянський двохтижневик Головполітосвіти УСРР. — Харків. — 1922. — Збірник перший. — 15 квітня. — С. 69.

24 Див.: Тростянецький А. Шляхом боротьби та шукань. Процеси ідейно-творчої консолідації письменницьких сил Радянської України (1917— 1932). — К.: Наукова думка, 1968. — С. 75.

25 Пилипенко С. Забутий документ (історикам ревлітератури на увагу) // Плужанин. — 1925. — № 2. — С. 12.

26 Платформа ідеологічна й художня Спілки селянських письменників «Плуг» // Плуг. Літературний альманах за редакцією С. Пилипенка. Збірник перший. — Х.: ДВУ, 1924. — С. 213.

27 Платформа ідеологічна й художня Спілки селянських письменників «Плуг»... — С. 214.

28 Конград — Костянтиноград, у 1920-ті — Червоноград, з 1944 — Красноград.

29 [Мистецька хроніка] Спілка селянських письменників «Плуг» // Шляхи мистецтва. — 1922. — № 2. — С. 69.

30 Там само.

31 Пилипенко С. Наші «гріхи» // Плужанин. — 1926. — № 4—5. — С. 1.

32 Пилипенко С. Що сталося з «Плугом» // Плуг. — 1931. — № 5—6. — С. 5.

33 «Плуг» на новому етапі (Резолюція пленуму ЦК «Плуга» 15 січня 1930 року) // Плуг. — 1930. — № 1. — С. 69-70.

34 Пилипенко С. Перед плужанським з’їздом // Плужанин. — 1926. — № 2. — С. 1.

35 Пилипенко С. П’ятиріччя «Плугу» // «Культура і Побут» (додаток до газети «Вісті ВУЦВК»). — 1927. — № 14.

36 Платформа ідеологічна й художня Спілки селянських письменників «Плуг»... — С. 215.

37 Статут ВАПЛІТЕ // Вапліте. Зошит перший. — Х., 1926. — С. 94.

38 Платформа ідеологічна й художня Спілки селянських письменників «Плуг»... — С. 215.

39 Пилипенко С. Про читабельну книжку // Культура і Побут (додаток до газети «Вісті ВУЦВК»). — 1925. — № 33.

40 Там само.

41 Там само.

42 Пилипенко С. Іван Батрак і його байки... — С. 5—6.

43 Там само. — С. 18.

44 Сенченко І. Події 20-х років // Слово і час. — 2001. — № 2. — С. 67.

45 Пилипенко С. Іван Батрак і його байки... — С. 3.

46 К., М. [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Байківниця. Чверть копи байок. — Х.: ДВУ, 1922 // Червоний шлях. — 1923. — № 4-5. — С. 279.

47 Пилипенко С. Байки. — Х.: Український робітник, 1927. — С. 5.

48 Сенченко І. Події 20-х років... — С. 67.

49 Майфет Г [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Тисячі в одиницях. Збірка оповідань. Друге, доповнене видання. — ДВУ, 1929 // Червоний шлях. — 1930. — № 3. — С. 222.

50 Майфет Г [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Тисячі в одиницях. Збірка оповідань. Друге, доповнене видання. — ДВУ, 1929... — С. 226.

51 Пилипенко С. Тисячі в одиницях // Дочери Октября. Сборник. — Х.: ДВУ, 1922. — С. 19-20.

52 Пилипенко С. Тисячі в одиницях // Пилипенко С. Тисячі в одиницях. Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — Х.: ДВУ, 1929. — С. 238.

53 Ладен О. [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Тисячі в одиницях. Збірка оповідань. Вид-во «Укр. Робітник», 1928 // Молодняк. — 1928. — № 10. — С. 95

54 Майфет Г. [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Тисячі в одиницях... — С. 224-225.

55 Ладен О. [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Тисячі в одиницях... — С. 95.

56 Там само.

57 Там само. — С. 96.

58 Там само.

59 Майфет Г [Рецензія на книгу] Пилипенко С. Тисячі в одиницях... — С. 227.

60 Сенченко І. Події 20-х років... — С. 67.

61 Maximenkov L. Stalin’s Meeting with a Delegation of Ukrainian Writers on 12 February 1929 // Harvard Ukrainian Studies. — 1992. — Vol. XVI. — № 3— 4. — P 365.

62 Ibid.

63 Див. зокрема: Transcription. Беседа тов. Сталина с украинскими писателями от 12 февраля 1929 г. // Harvard Ukrainian Studies. — 1992. — Vol. XVI. — № . 3-4. — P 372, 374, 377.

64 Transcription. Беседа тов. Сталина с украинскими писателями от 12 февраля 1929 г. ... — P. 382.

65 Ibid. — P. 388-389.

66 Ibid. — P. 377-379, 389-392.

67 Див.: Кузякіна Н. Архівні сторінки... — К.: Національна асоціація українознавців, 1992. — С. 36.

68 Коряк В. Українська радянська література у процесі художнього самовизначення. Доповідь, виголошена на другому з’їзді ВУСПП’у // Коряк В. В боях. Статті і виступи 1925-1930. — Х.: Література і мистецтво, 1933. — С. 309

69 Пилипенко С. Що сталося з «Плугом» // Плуг. — 1931. — № 5-6. — С. 5.

70 Там само. — С. 7.

71 Пилипенко С. Сучасна жаба // Плуг. — 1929. — № 7. — С. 59—63.

72 Жовтобрюх М. та інші [Бондаренко, Крамаренко, Шип, Гіщук]. Куркульська контрабанда в літературі // Плуг. — 1932. — № 3. — С. 67.

73 Костюк Г. Зустрічі і прощання. Книга перша. — Едмонтон: Канадський Інститут Українських Студій, Альбертський Університет, 1987. — С. 413.

74 Обвинительное заключение по делу Пилипенка Сергея Владимировича... — Арк. 88.

75 Выписка из протокола заседания Коллегии ОГНУ (судебное) от 3 марта 1934 г. // ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44228. — Т 7. — Арк. 92 (цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу ХНАМГ (Інв. 948; Оф. 407; ІФП. 133)).

76 Постановление ЦКК КП(б)У от 21.УІІІ — 1933 г. // ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44228. — Т 7. — Арк. 57 (цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу ХНАМГ (Інв. 946; Оф. 405; ІФП. 131)).

77 Костюк Г Зустрічі і прощання... — С.414.

78 Ордер № 16, выдан 28/XI 1933 г., ГПУ // ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44228. — Т 7. — Арк. 3 (цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу ХНАМГ (Інв. 939; Оф. 398; ІФП. 124)).

79 Обвинительное заключение по делу Пилипенка Сергея Владимировича... — Арк. 89.

80 Там само. — Арк. 88.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.