Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

До історії однієї повісті

На 37-му році життя Валер’яна Підмогильного в числі 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення було розстріляно з нагоди 20-ї річниці Великої Соціалістичної Жовтневої революції.

Сатанинські ритуали жертвопринесення вивершували модель розбудови «соціалістичного суспільства» і фіксувались у нашій історії чорними сторінками мільйонів зламаних доль та страчених життів — гуманітарною катастрофою, — великою трагедією людської душі.

Так окреслювався вислід соціального експерименту на ґрунті декларованих ідей рівності та братерства. Людина, що мала посісти центральне місце в системі цінностей, опинялася на маргінесі буття — і навіть позбавлялася права на існування.

Відтак художні світи очевидців цих трансформацій сповнювались екзистенційно загостреним пошуком людяного в людині та прагненням віднайти надійний прихисток для тієї ж людини, що ще за їхньої пам’яті прагла в ніцшеанівсько-модерністичному бунті заступити Бога. Під цим оглядом, творчий доробок Валер’яна Підмогильного постає чи не найяскравішим з-поміж спадщини письменників 1920-х років.

«Серед свого покоління, — писав Юрій Шевельов, — Під- могильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення. <...> Але разом з тим він був людиною свого покоління, і він поділяв з ним гіркий оптимізм його і його тверезе сп’яніння творчістю»1. Підмогильний належав до «покоління приречених (І не тільки через політичні обставини)», яке, попри все, «творило й горіло», «не боялося правди і не боялося страху. Його песимізм був творчий, а оптимізм трагічно-гіркий. Бо це було покоління справжніх людей»2.

Гуманістично наснажене письмо характеризувало письменника з перших літературних спроб і це одразу відзначила тогочасна критика. Університетський викладач Підмогиль- ного Петро Єфремов зауважував: «В часи найсміливіших соціальних експеріментів і спроб реалізації палких мрій і радісних сподіванок колективного «ми», в часи, коли так химерно, у всій своїй скрайній полярності, переплітається утопія й дійсність в величніх масових рухах, він — «на варті страждання», навіть особистого страждання, а не радости людини і веде свого читача до «миршавих жовтяків», в «оточення гнилих людей», і ніби виклик кидає своїми самотниками всім, чиї серця празниково, враз як одно відгукуються на всякі там «великодні дзвони», з яких дзвіниць не гули б вони»3.

А незабаром така позиція автора стала вже підставою для закидів: «він переважно цікавиться не людством, а людиною. До того-ж і вибір цих людей у В. Підмогильного є вже не такий широкий. Це є інтелігенти, що опинилися в тих чи тих складних, тяжких ситуаціях підчас революції»4. Власне, як слушно підкреслив Володимир Мельник в одній із перших монографій, присвячених письменникові: «В. Підмогильний від початку творчого сходження розпочав писати книгу про людину своєї доби — доби соціальних катаклізмів, психологічної непевності, класової боротьби, знецінення культури, нав’язаних силоміць його нації. <...> Йому випало призначення стати суворим аналітиком неймовірно складної доби»5.

Народився Валер’ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в селі Чаплі (нині район Дніпропетровська). Батькова посада управителя панського маєтку дозволила майбутньому письменникові після початкової сільської школи продовжити навчання в Катеринославському реальному училищі. Саме тут Підмогильний відкриває для себе літературу. Друкує в учнівському журналі авантюрні «пінкертонівські» оповідання під псевдонімом «Лорд Лістер», а невдовзі з-під його пера з’являються твори, що стають визначальними для письменницької долі (як-от: «Важке питання» 1917 р.).

1918 року закінчує училище та вступає до Катеринославського університету, спершу навчається на математичному факультеті, згодом — на правничому. Проте вже наступного року залишає навчання, йде вчителювати та передусім зосереджується на літературній творчості.

На 1919 рік припадає і дебют письменника. У катеринославському збірнику «Січ» з’являються друком його оповідання «Гайдамака», «Ваня», «Старець». А вже за рік дев’ятнадцятирічний юнак стає автором першої книги з дещо претензійною назвою «Твори. Том 1», що засвідчила не лише його неординарність — «цілком натурально помітним з’явищем був перший том творів Валеріяна Підмогильного»6, а й потенційність — «письменник, з певністю це кажемо, поширивши обсяг своїх художніх спостережнів і удосконаливши форму своїх творів — свій стиль, таки внесе помітний вклад, свою пайку, дар «великої і вірної любови», в спільну народню справу утворення національної української естетичної культури й, поруч з кращими силами сучасного нашого письменства, підійматиме нашу сіру і безбарвну буденщину на вищу ступінь життя»7.

Провінційний Катеринослав, а чи пак — Січеслав, як його воліли називати романтично налаштовані українські інтелігенти, — не дозволяв повною мірою розкритися таланту прозаїка. Важила тут і відірваність від провідних мистецьких процесів, і загальна атмосфера інтелектуального середовища, де тон задавала залюбленість у козацьке минуле Адріана Кащенка і Дмитра Яворницького (між іншим, ще одного університетського викладача Підмогильного). А коротке пожвавлення літературного життя з приїздом та кількамісячним перебуванням Валер’яна Поліщука, вивершене виходом літературно-мистецького збірника «Вир революції», — було радше винятком, ніж певною тенденцією. Тож восени 1921 року Підмогильний переїздить до Києва.

Утім, це місто зустріло письменника холодом і голодом. Праця бібліографом Книжкової палати не давала жодної можливості для прожиття й Підмогильний знову береться до вчителювання в менш голодному передмісті — у Ворзелі. Зима та наступний 1922 рік у біографії письменника фіксується публікацією повісті «Остап Шаптала» в харківському журналі «Шляхи мистецтва», виходом книги «В епідемічному бараці» та одруженням із донькою місцевого священика, актрисою Катериною Червінською.

А з початком 1923 й до осені 1929 року Валер’ян Підмогильний у вирі літературного життя Києва: працює редактором видавництва «Книгоспілка», бере участь в утворенні й діяльності організацій АСПИС (Асоціації письменників), «Ланка», МАРС (Майстерня революційного слова), співпрацює з журналом «Життя й революція», займається перекладами та передусім виступає з новими творами.

Виходять книги оповідань «Повстанці та інші оповідання», «Син» (обидві 1923 р.), «Військовий літун» (1924 р.), «Проблема хліба» (1927 р.), а також повість «Третя революція» (журнальна публікація — 1925, окремим виданням — 1926 р.) та найвідоміший роман письменника «Місто» (1928 р.). Проте проза Підмогильного часом просто не вкладалась в ідеологічно-формальні шаблони, культивовані радянськими часописами та видавництвами.

Доволі показовою стала публікація циклу «Повстанці» в журналі «Нова Україна», що видавався на еміграції Володимиром Винниченком та Микитою Шаповалом, — і щодо причин, які спонукали автора шукати можливості друку за кордоном, і щодо відгуків в Україні.

Змушений виправдовуватись, письменник у листі до редакції журналу «Червоний шлях» зазначав, що «в жодному органичному зв’язкові з редакцією «Нової України», а так само з іншими літературно-громадськими групами за кордоном я не стою»8 і «мусив я висилати матеріал за кордон тим, що умови для друку вдома склалися в мене несприятливо. Київське В-во «Час», якому я передав ще взимку р. 1921 свою збірку, ще й досі не видало її через фінансові труднощі. А офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їхньою допомогою»9.

У свою чергу редакція резюмувала: «Охоче містимо спростування В. Підмогильного й віримо, що організаційних зв’язків у нього не було. Що ж до органичних — хай читачі самі судять з тої коротенької характеристики «новоукраїнського» твору В. Підмогильного, що її дає в цьому числі «ЧШ» тов. Стефан Кароль. Хай це спростує автор «Остапа Шаптали» (видання Всеукліто Головпросвіти УСРР). Ми гадаємо, що невипадково контр-революційна «Нова Україна» хапається за твори Підмогильного»10.

А згаданий Стефан Кароль (псевдонім Миколи Хвильового), відзначаючи талановитість письменника — «Під- могильний таки кращий автор із всіх прозаїків «Нової України»11, закидав, що «автор не ховає своєї симпатії до оселедично-повстанського руху і дає нам не факти, а романтику»12, власне, це «дешева романтика і безоглядна тенденція петлюрівської агітки» (бо ж, мовляв, «По Підмогильному, його повстанці не грабують селян, що це якісь зверхлюди»13), а відтак маркував письменника як «чужого» «по своїй ідеології»14, а тому «до станції «Еміграція» він і так, можливо, помандрує»15.

Нетолерантність, ба’ більше — нетерпимість, — ставали характерними рисами радянського суспільства й літературного процесу зокрема. «Умови нашого літературного життя змусили нас туди податися, — писали в колективному листі Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний і Тодось Осьмачка з приводу виходу своїх творів закордоном. — А умови ці надмірна підозра, цькування й систематична відмова видрукувати наші твори. Ця підозра кожний відбиток життя повертала на контр-революцію, кожне слово, сказане не в романтичному духові, мала за доказ бандитизму, всякий глибший підхід до людської душі проголошувала містикою і за цим сипались на нас обвинувачення»16.

Зрештою, слід зазначити, що загрозливість подібних тенденцій усвідомлювали в редакції «Червоного шляху», а тому, друкуючи вже цього листа, прагнули «згладити гострі кути»17. Утім, для ортодоксальної партійної критики творчість В. Під- могильного продовжувала залишатись об’єктом «пильної уваги».

Не випадково вже п’ять років по тому М. Мотузка констатував: «Доба «Івана Босого» й «Повстанців» у творчості В. Підмогильного — це його, одверто слід сказати, служба художніми засобами активному політичному бандитизмові»18, і далі: ««Іван Босий» — це витвір української національно- шовіністичної хемії ..., плювок з прогнилих від тяжкої хвороби уст, огидна в своїй безсилості реляція важкої садистичної злості, загнаної в собачий кут...»19. Крізь цю призму розглядалися й інші твори письменника — ідеологічно ворожі і тематично, і за головним предметом зображення — людини пореволюційного часу, точніше за обраним ракурсом — осмислення її сутності через занурення у світ людської індивідуальності, а тому, на думку критики, персонажі В. Підмогильного не здатні щось бачити, крім особистого життя — «Це люди, що в них душа пуста»20.

Із виходом роману «Місто» 1928 року ця «увага» посилилася і як слушно зауважує В. Мельник, «про естетичне сприйняття твору розмови навіть не передбачалося»21, поодинокі виступи П. Єфремова22 та Андрія Ніковського23 не були почуті в загальній хвилі осуду та негації. Та що могли важити ці виступи, якщо невдовзі сам Ніковський, як і брат П. Єфремова Сергій Єфремов разом із іншими представниками старшого покоління української інтелігенції 1929 року був засуджений на процесі СВУ (Спілки визволення України), а ім’я письменника почало фігурувати в протоколах допитів24.

Можемо припустити, що це було однією з причин переїзду В. Підмогильного в грудні 1929 року до Харкова. Принаймні в столиці він мав більше шансів знайти роботу, бодай як перекладача, оскільки друкувати власні твори ставало дедалі проблематичніше.

У Харкові письменник працює редактором у видавництві «Література і мистецтво», а також організовує, перекладає й редагує видання творів Анатоля Франса, Оноре де Бальзака, Ґі де Мопассана, Клода Гельвеція й Дені Дідро в кооперативному видавництві «Рух». Можна сказати, що саме ця діяльність поглинала левову частку його творчої енергії, однак Підмогильний не полишає роботи і над прозою.

Трансформації людини в умовах нового суспільного ладу, її психологія і типи, а відтак девальвація людини як прикметна ознака доби побудови соціалізму, — ці гострі проблеми склали ідейну основу творів «Невеличка драма» та «Повість без назви». Й зовсім не дивно, що першу повість Підмогильному так і не вдалось видати окремим виданням навіть у тому видавництві, де він працював25, а друга — вийшла тільки через півстоліття по смерті письменника. Актуалізація цих проблем в очах партійних провідників щонайменше виглядала як вияв ворожої ідеології, а, відповідно, поза всяким сумнівом, автор — класовим ворогом.

«...класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати...», — констатує один із персонажів останнього друкованого за життя твору В. Підмогильного — новели «З життя будинку № 29», що вийшла в «Літературній газеті» від 27 червня 1933 року.

8 грудня 1934 року їхні реєстри поповнив і сам письменник. Що ж до підстав для арешту та формулювання звинувачення — це вже не мало жодного значення, як і нічого не важило для репресивного механізму сталінської моделі суспільства конкретне людське життя. «Біографія Підмогильного від дня арешту до самої смерті, — зазначає Максим Тарнавський, — це повість про варварство радянського режиму при Сталіні. І це лише одна з мільйонів повістей»26, зрештою — це і фінал однієї повісті — повісті про людину, що її писав усе своє творче життя Валер’ян Підмогильний.

Страчено письменника 3 листопада 1937 року.


1 Шерех Ю. Людина і люди («Місто» Валер’яна Підмогильного) // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. — Х.: Фоліо, 1998. — Т 1. — С. 90.

2 Шерех Ю. Людина і люди («Місто» Валер’яна Підмогильного)... — С. 91.

3 Юноша В. Поет чарів ночі // Вир революції. Літературно-мистецький збірник. — Катеринослав (Січеслав), 1921. — С. 96—97.

4 Якубовський Ф. Силуети сучасних українських письменників — Б. м. [Пролетарська правда, 1928]. — С. 45.

5 Мельник В. О. Суворий аналітик доби: Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої пол. ХХ ст. — К.: Інститут літератури ім. Т. Г Шевченка НАН України, 1994. — С. 92.

6 Юноша В. Поет чарів ночі... — С. 93.

7 Там само. — С. 101.

8 Підмогильний В. Лист до редакції // Червоний шлях. — 1923. — № 2. — С. 281.

9 Там само.

10 Примітка // Червоний шлях. — 1923. — № 2. — С. 281.

11 Кароль С. Художній матеріял в «Новій Україні» // Червоний шлях. — 1923. — № 2. — С. 309.

12 Там само. — С. 307.

13 Там само. — С. 308.

14 Там само. — С. 307.

15 Там само. — С. 309.

16 Косинка Г., Підмогильний В., Осьмачка Т [Лист до редакції] // Червоний шлях. — 1923. — № 4—5. — С. 289.

17 Див.: Від редакції // Червоний шлях. — 1923. — № 4—5. — С. 290.

18 Мотузка М. Село й місто в творчості В. Підмогильного // Критика. — 1928. — № 6. — С. 37.

19 Там само. — С. 39.

20 Лакиза П. До історії одної кар’єри // Молодняк. — 1928. — № 4. — С. 92.

21 Мельник В.О. Суворий аналітик доби... — С. 197.

22 Єфремов П. Про роман В. Підмогильного «Місто» // Плуг. — 1928. — № 9. — С. 66-72.

23 Ніковський А. Про «Місто» В. Підмогильного // Життя й революція. — 1928. — № 10. — С. 104-114.

24 Див.: Ахматов Л. За радянську літературу // Червоний шлях. — 1930. — № 4. — С. 152.

25 Див.: Мельник В.О. Суворий аналітик доби... — С. 255—258.

26 Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер’яна Підмогильного /переклад з англ. Триліс В. Г — К.: Пульсари, 2004. — С. 33.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.