«Робочої Вкраїни живе в мені душа...»

Контекст

Валер'ян Поліщук, народжений 1 жовтня 1897 року в селі Більче на Волині, формувався як особистість і митець у період кардинальних соціально-політичних трансформацій. Його життя охоплює добу Першої світової війни, Української революції, національно-визвольних змагань та становлення радянської влади. Ці події безпосередньо вплинули на його світогляд та творчість, визначивши його як одного з найактивніших учасників «червоного ренесансу» — періоду бурхливого розвитку української культури 1920-х років. Попри майже півстоліття після офіційної реабілітації у 1962 році, ім'я Поліщука, як зазначав Юрій Ковалів у 1987 році, досі належить до категорії «непрочитаних» письменників. Ковалів наголошував, що «його звивиста, виповнена болісних суперечностей життєва і творча біографія, великий за обсягом поетичний і прозовий доробок потребують ретельного дослідження..., вимагають ґрунтовного перегляду усталеної, не завжди справедливої, думки про письменника»¹. Ця потреба у переосмисленні залишається актуальною, оскільки усталені стереотипи часто обмежують інтерпретаційне поле його творчості, висуваючи на перший план теоретичні настанови та художньо-естетичні засади, а не сам художній доробок².

Аналіз

Формування

Початковий етап життя Валер'яна Поліщука віддзеркалює типовий шлях інтелігента з селянського середовища, який прагнув освіти та активної участі у суспільних процесах. Гімназійна освіта, здобута ціною значних зусиль, відкрила йому шлях до Петроградського інституту цивільних інженерів, де він поєднував навчання з важкою працею вантажника на морській пристані¹⁹. Переломним моментом стало 1913 рік, коли Поліщук почав писати українською мовою¹⁷ і долучився до марксистського гуртка українських соціал-демократів, який очолював Ісаак Мазепа¹⁸. Згодом, під впливом селянського походження, він перейшов до українських есерів, активно організовуючи юнацький рух на Катеринославщині, де був обраний першим головою Юнацької Спілки¹⁸.

Жовтневий переворот 1917 року та подальша війна більшовицької Росії проти України спонукали Поліщука повернутися на Батьківщину. «...мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Вкраїну, щоб там на місці брати участь у революції»²⁰, — писав він. На Волині поет активно долучився до суспільної роботи, обійнявши виборну посаду голови Боремельського Волосного Земельного Комітету, де займався розподілом землі та дбав про народні школи. Його щоденникові записи цього періоду свідчать про глибоке занепокоєння долею новоствореної української держави: «І сум обхоплює. Новороджену Україну спеленали, та так крепко, що дай Боже, щоб не задушили в пелюшках» (16 березня 1918 року)²¹. Поліщук чітко декларував свою національну позицію: «Я не держу ні сторони руських, ні німецької сторони, для мене все: українська культура і розвой. Республіка Народня Українська. Всі, хто піднімає на те руку — мої вороги ідейні і особисто» (15 квітня 1918 року)²². Загроза арешту змусила його перебратися до Києва, де він, ведучи напівголодне життя, займався самоосвітою, працював над поезією та журналістикою в газеті «Народня воля» і увійшов до місцевих літературних кіл, товаришуючи з Павлом Тичиною та публікуючись у журналі «Шлях».

Участь у національно-визвольних змаганнях продовжилася з повстанням Директорії, коли Поліщук вступив до Чорноморського Коша і служив секретарем Микити Шаповала. Після падіння Директорії та приходу більшовиків до Катеринослава, він працював у кооперації «Споживач»²³, продовжуючи літературну діяльність у збірниках «Жарина» та «Січ». Період денікінщини знову кинув його у повстанський рух, а потім — у вир арештів, втеч та інтернувань у таборах, зокрема в петлюрівському концентраційному таборі в Рівному²⁵. Зрештою, він опинився у Кам'янці-Подільському, де навчався на історико-філологічному факультеті університету, редагував журнал «Нова думка» і публікував вірші та теоретичні статті, що засвідчували його близькість до футуристичних засад. Важливим рішенням стало його повернення до Києва після відступу військ Директорії, що було свідомим вибором на користь Сходу, а не еміграції, як зазначав Микола Родько: «Ми — Схід!»²⁷.

Ключові періоди творчої діяльності

З серпня 1920 року Валер'ян Поліщук опиняється в епіцентрі літературного життя Києва, а згодом Харкова, ставши одним із його генераторів. Він співпрацює з газетою «Більшовик» під псевдонімом Микита Волокита, свідомо відмовляючись від політичної діяльності на користь письменства²⁸. У цей період він ініціює створення групи «Ґроно» та випускає однойменний збірник, а також свою першу окрему книгу поезій «Сонячна міць». Переїзд до Катеринослава на початку 1921 року, спричинений сімейними обставинами, не припиняє його активності: виходять збірники «Вир революції» та «Вибухи Сили». У Харкові Поліщук стає центральною фігурою, організовуючи Федерацію пролетарських письменників, видаючи збірник «Арена», працюючи над римованим романом «Ярина Курнатовська» та створюючи групу «Маґонь» як альтернативу «Гарту», до якого згодом сам вступає.

Його поезія цього періоду, яку Борис Коваленко назвав «громохкою»²⁹, полонить революційно налаштовану публіку. Одна за одною виходять збірки: «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Дівчина», «Жмуток червоного», «15 поем» (усі — 1924), «Громохкий слід» (1925). Коваленко відзначав, що Поліщук, подібно до Сосюри і Тичини, «проробив велику еволюцію, зрікшись індивідуалістичної одірваної від життя естетики... і перейшовши до соціальної тематики»³⁰. Однак, у середині 1920-х років у творчості Поліщука відбувається помітний зсув від декларативної «громохкої» поезії до ліричних мотивів, що відображає його прагнення до оновлення слова: «Я хочу вернути вам, спустошені слова, нового незайманого вашого брата. / Я увільняю себе от тяготи чітких, знайомих моїй думці формулок... / Я дам свіже, од теплої груді природи одірване слово — слово моєї коханки — поезії».

1925 рік стає знаковим для Поліщука: після розпаду «Гарту» він ініціює створення літературно-мистецької групи «Аванґард» разом з Олександром Левадою, Леонідом Черновим-Малошийченком, Раїсою Троянкер та художниками Василем Єрміловим і Григорієм Цапком. Платформа «Аванґарду», заснована на принципах «динамічного конструктивізму», увиразнюється на тлі гострої літературної дискусії між «Плугом», ВАПЛІТЕ та ВУСПП. Поліщук спочатку намагається зберегти нейтралітет, публікуючись у «Плужанині» та підтримуючи контакти з ВАПЛІТЕ. Однак наприкінці 1927 року він відкрито заявляє про розрив з ВУСПП, звинувачуючи його в «реакційній художній позиції» та «ворожих виступах» проти справжніх пролетарських письменників³². Він пропонує співпрацю ВАПЛІТЕ, але отримує відмову, що виявляється у знятті його творів з друку: «Вапліте, не дивлячись на певну можливість співпраці, очевидно, визнало можливим її знехтувати, зробивши явно ворожий крок відносно мене тим, що зняло з друку вже набрані мої твори»³⁴. Ця ізоляція посилюється наприкінці 1929 – на початку 1930 року, коли під тиском Поліщук змушений визнати «свої помилки» і розпустити «Аванґард»³⁶. Особливо болючою виявилася «зрада» з боку колишніх ваплітян, які гуртувалися навколо журналу «Літературний ярмарок» і звинуватили Поліщука в «найгрубішому порнографізмі» та «політичній неграмотності», фактично підписавши йому вирок: «...ми вимагаємо від пролетарської суспільности не тільки засудження такої... «революційної» літератури, а й ставимо перед відповідними контролюючими радянськими органами питання про те, щоб такої літератури надалі не з’являлося на радянському ринкові»³⁸. Олег Ільницький інтерпретує це як спробу «Літературного ярмарку» вижити в умовах повного розгрому союзників і неминучого створення ФОРПУ³⁹.

Попри тиск і ізоляцію, Поліщук не занепадає духом, продовжуючи активно працювати над художнім словом. Його «динамічна енергія» не дозволяла зупинятися: «Ах, як розкішно у житті кипіти! Ах, як високо захват підніма! — Нехай розчавлені лежать розпуки квіти, І туга хай розвіється німа!» Він готує тринадцятитомне видання своїх творів, працює над серією романів «Жага енергії», завершує романи «Завзятий вік», «Повість металу і вугілля» та перший том зібрання творів «До серця Азії». Проте, ситуація в Україні стрімко погіршується: політичний тиск, початок репресій, масове нищення селянства. У листі до дружини від 29 травня 1933 року Поліщук пише про голод у Харкові: «До всього звикаєш, навіть до того, що на вулиці Харкова мруть з голоду. Я вже бачу все це отупілими очима. Як це страшно... що людина може звикати до всього, пристосовуючи свої думки й емоції до обставин. Недаремно Хвильовий застрілився...»⁴⁰. Цей період позначений суцільною невизначеністю, що відображено в листі від 26 травня 1934 року: «З романом у мене справи в стані ірреальному, як і все наше життя... Але я зовсім не хвилююсь і в вільні години читаю історію Китаю: і дуже цікаво, і надзвичайно заспокоює...»⁴¹.

Трагічний фінал

«Динамічний» триб літературного життя Поліщука залишився в минулому. Після Першого всеукраїнського з'їзду радянських письменників у Харкові та Києві (червень-серпень 1934 року), де Іван Микитенко наголошував на створенні «єдиного Союзу радянських письменників СРСР»⁴², Поліщук бере участь у Всесоюзному з'їзді в Москві. Він сподівався на новий етап у своїй творчості: «З тих всіх політико-літературних виступів, — фіксував свої враження письменник у листі до дружини від 30 серпня 1934 року, — я відчув, що зможу на повний голос працювати... Уже я не збоку, а стою в колі основних робітників літератури... Я їхав в Москву бідним родичем, а вернуся творчим господарем. Невже я помиляюся? ... Ні, не помиляюся...»⁴³. Ці надії виявилися ілюзорними. Цькування Поліщука не припинилося, видавничі проєкти були згорнуті, а письменник позбавлений засобів до існування, продаючи свою бібліотеку.

У листопаді 1934 року Валер'яна Поліщука заарештовують разом із Миколою Любченком, Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер'яном Підмогильним та іншими, звинувативши у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації. На закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР 27–28 березня 1935 року йому винесено вирок — 10 років ізоляції в концтаборах⁴⁴. 9 жовтня 1937 року «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області засудила Валер'яна Поліщука до розстрілу за справою № 103010-37 р., звинувативши його та інших діячів української культури у створенні «контрреволюційної організації «Всеукраїнський центральний блок»⁴⁵. Рядки з його вірша 1923 року «Я духом розійшовсь і втілився між вами, Щоб людський дух, ширяючи пророчими вітрами, До сонця всіх доніс, коли настане день» набули трагічного позатекстового звучання. Реабілітація відбулася у 1962 році, але родина дізналася про обставини загибелі та дату смерті лише у травні 1988 року⁴⁶.

Образи і символи

«Сонячна міць» та «Вибухи сили»

Ці образи, що дали назви раннім збіркам Поліщука («Сонячна міць», «Вибухи Сили»), символізують початковий етап його творчості, позначений захопленням революційними змінами та вірою у невичерпну енергію оновленого світу. Микола Тростянецький (псевдонім Миколи Хвильового) у 1921 році писав, що поезія Поліщука «така сонячна», тому що поет «міцно зв’язав свою долю з долею Революції»³. Ці метафори відображають його прагнення до створення нової, життєствердної поезії, що відповідала б динаміці епохи, уславлюючи «радісне виправдання життя у всій його повноті»¹⁰.

«Громохкий слід» і «Нічна зоряна струна»

Образ «громохкого сліду» з однойменної збірки 1925 року уособлює декларативний, публіцистичний характер значної частини ранньої поезії Поліщука, що прагнула бути голосом революції, залишаючи помітний, гучний відбиток у свідомості читача. Це поезія, що «полонить революційно налаштовану публіку». Проте, у вірші «Я хочу вернути вам, спустошені слова...» Поліщук протиставляє цю «громохкість» новому, інтимнішому звучанню: «Сьогодні воно не пролунає громохким слідом по ваших душах, А озветься ніжно і тонко відгомоном перших поцілунків вашої милої, моєї милої; Прозвучить тоном Нічної зоряної струни...» Цей контраст символізує внутрішню еволюцію поета, його пошук глибшої, ліричної виразності, відхід від суто зовнішньої, агітаційної функції слова до його внутрішньої, емоційної сутності.

Маузер і молот

У вірші «Я кинув лютню, Я маузера взяв і молота холодного з криці...» Поліщук відкрито декларує відмову від традиційних атрибутів поета-лірика (лютні) на користь інструментів революційного перетворення – маузера (зброї) та молота (символу праці та руйнування старого). Ці образи функціонують як метафори активної, руйнівної та творчої ролі митця в добу соціальних змін. Поет бачить себе не споглядачем, а безпосереднім учасником процесу «руйнування порослі мохом веж» та «старого західноєвропейського палацу», що символізує застарілі культурні та соціальні форми. Його пісня стає «могутня, стоголоса», здатною змінювати світ.

«Ми — Схід!»

Фраза «Ми — Схід!», виголошена Поліщуком у статті «Новітній напрям» і згадана Миколою Родьком²⁷, є ключовим символом його геополітичної та культурної орієнтації. Вона відображає свідомий вибір Поліщука на користь радянської України після відступу Директорії, відмову від еміграції на Захід. Цей вибір не був лише політичним, а й культурним, символізуючи прагнення до створення нової, самобутньої української культури, що не копіювала б західні зразки, а черпала б сили з власного, «східного» шляху розвитку. Це твердження підкреслює його авангардистську позицію, спрямовану на відмежування від традиційних європейських впливів та утвердження унікальності українського мистецького процесу.

Система літературних взаємодій

Оцінки критиків та сучасників

Валер'ян Поліщук, як активний учасник літературного процесу 1920-х років, перебував у постійній взаємодії з критиками та колегами-письменниками, що сформувало складний і суперечливий образ його творчості. Микола Хвильовий, який спочатку під псевдонімом М. Тростянецький захоплено писав про «перші соняшні вибухи» Поліщука, відзначаючи його «порив від традицій дореволюційного мистецтва»³, згодом кардинально змінив свою думку. У розпал літературної дискусії Хвильовий характеризував Поліщука як «просто клясичний афоризм із держвидавського «ділового календаря»⁴, хоча й виправдовував його ранню роль як «маленького ґвинтика» у боротьбі за пролетарське мистецтво, якого «треба було берегти й підтримувати»⁵. Ця зміна позиції відображає не стільки художню еволюцію Поліщука, скільки посилення політичного тиску на літературний процес.

Олександр Дорошкевич критикував Поліщука за «неорганічне» та «суто-формальне» прийняття революції, вбачаючи в ньому «індивідуаліста», чиї «мотиви «сонячної моци» переплітаються з досить безнадійними й безрадісними настроями»⁶. Дорошкевич також закидав йому «інтелектуальну рефлексію» та «реторичну балаканину», що «часто знищує кожне свіже ліричне почуття поета»⁶. Сергій Єфремов був ще більш категоричним, характеризуючи Поліщука як «найбільш типового може із «совітських» поетів, що пройшов «каркаломну путь од еротичного цвірінькання до політичних од»⁷, і звинувачував його у «хворобливо-гнилій фантазії, цинічно-розпусних асоціаціях, маніакальних уявленнях»⁸.

На противагу цим гострим оцінкам, Олександр Білецький намагався об'єктивніше підійти до творчості Поліщука, визнаючи його «резонерство і занадто вільне відношення до метра», але водночас підкреслюючи, що «поет ще в рості, в русі, і від цих хиб може позбавитись»⁹. Білецький відзначав, що Поліщук «дає в своїй творчості радісне виправдання життя у всій його повноті» і «співає гімни революції»¹⁰. Іван Капустянський у 1925 році констатував, що Поліщук «виріс, ставши фігурою остільки помітною, що про нього не можна не говорити. Він є видатним, оригінальним. Свіжа думка, бадьорий тон його відзначають»³¹. Він бачив у Поліщуку «епіка переважно і трохи лірика з мовою добірною й виразною», що поєднує «запашність поля й революційний запал»³¹. Абрам Лейтес у 1924 році підкреслював, що Поліщук «увесь у новій добі... до нових сюжетів у нього новий підхід, і нові мотиви він співає з зовсім несподіваним темпераментом, який свідчить, що він усією істотою вріс у нову, сьогоднішню добу... ренесансу, буйних, життєрадісних, непричесаних слів, могутніх полотен, матеріалістичної свідомості, кохання й образів»¹⁶.

Літературні угруповання та полеміка

Валер'ян Поліщук був не лише поетом, а й активним організатором літературного життя, що зумовило його участь у створенні та діяльності кількох угруповань. На початку 1920-х років він ініціює створення групи «Ґроно», яка виступала за «культурне будівництво та мистецтво» як відповідь на духовні потреби українського суспільства¹¹. Ця група, хоч і поділяла футуристичні ідеї руху та швидкості, відкидала марінеттівське «прославлення війни, мілітарізму», наголошуючи на будівничо-творчих змаганнях людства¹⁴. Згодом Поліщук створює групу «Маґонь» як альтернативу «Гарту», до якого потім сам вступає. Борис Коваленко вважав Поліщука «третім видатним для «Гарту» поетом» після Сосюри і Тичини²⁹.

Після розпаду «Гарту» у 1925 році Поліщук засновує «Аванґард», що мав чітку художньо-естетичну платформу «динамічного конструктивізму». Ця група намагалася знайти своє місце в гострій літературній дискусії між «Плугом», ВАПЛІТЕ та ВУСПП. Поліщук спочатку прагнув до певної нейтральності, але наприкінці 1927 року відкрито виступив проти ВУСПП, звинувачуючи його в «реакційній художній позиції»³². Він пропонував співпрацю ВАПЛІТЕ, але ця пропозиція була відхилена, що призвело до зняття його творів з друку³⁴. Цей епізод свідчить про посилення ідеологічного тиску та неможливість збереження незалежної позиції в умовах жорсткої боротьби за «партійне сонце».

Взаємодія персонажів

Взаємодія Валер'яна Поліщука з іншими літераторами та критиками демонструє складну динаміку українського літературного життя 1920-х років, що переходила від творчого співробітництва до ідеологічного протистояння. Початкова підтримка з боку Миколи Хвильового, Павла Тичини та Сергія Пилипенка, з якими він товаришував і співпрацював у ранні роки, поступово змінилася на гостру критику та відчуження. Це особливо помітно у зміні ставлення Хвильового, який від захоплення перейшов до зневажливих характеристик, хоча й з політичними виправданнями^4,5. Цей перехід від естетичної оцінки до політичної доцільності був характерним для епохи.

Кульмінацією цих взаємодій стала «зрада» з боку колишніх ваплітян, які гуртувалися навколо позагрупового журналу «Літературний ярмарок». Попри те, що Леонід Чернов-Малошийченко друкувався на його сторінках, а Іван Сенченко був автором у виданнях Поліщука, ці «союзники» виступили з відкритим листом, звинувачуючи Поліщука в «найгрубішому порнографізмі» та «політичній неграмотності»³⁸. Цей лист, підписаний, зокрема, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським, Миколою Хвильовим та Аркадієм Любченком, фактично став доносом, що мав катастрофічні наслідки для Поліщука. Олег Ільницький інтерпретує цей вчинок як прагнення «Літературного ярмарку» отримати доступ до пролетарського табору, усвідомлюючи «страшні» наслідки для тих, хто не увійде до загальнонаціональної спілки³⁹. Цей епізод ілюструє, як у тоталітарних умовах особисті та творчі зв'язки руйнувалися під тиском страху та боротьби за виживання, перетворюючи колег на ворогів.

Проблематика і теми

Місце митця в добу революційних змін

Центральною проблемою, що пронизує творчість та життєвий шлях Валер'яна Поліщука, є питання про місце митця в добу радикальних соціальних і політичних змін, а також про збереження творчої ідентичності та художньої якості в умовах ідеологічного диктату. Поліщук, який свідомо обрав шлях «культурного будівництва»¹¹ та «динамічного конструктивізму»¹⁵, постійно шукав адекватні художні форми для вираження «духовної структури нашої доби великих соціальних заворушень»¹². Його боротьба за власну естетичну платформу, спроби створити незалежні літературні угруповання («Ґроно», «Аванґард») та полеміка з іншими течіями свідчать про глибоке усвідомлення відповідальності митця перед епохою. Однак, як показує його трагічний фінал, в умовах тоталітарного режиму будь-яка спроба художньої автономії чи відхилення від партійної лінії неминуче призводила до ізоляції та репресій. Поліщук, який прагнув «жити і творити»⁴³, став жертвою системи, що не терпіла індивідуальності та художнього експерименту, перетворивши його творчі надії на ілюзії.

Другорядні теми

Окрім центральної проблеми, у творчості та діяльності Валер'яна Поліщука виявляється низка інших важливих тем:

Національне відродження та культурне будівництво. Поліщук був глибоко переконаний у необхідності створення нових українських культурних цінностей. У 1920 році на зборах групи «Ґроно» він закликав: «Хоч би почати вже творити нові культурні цінності, як творять наші сусіди... дайте культурного будівництва та мистецтва! І цього зараз вимагають якнайширші кола українського суспільства»¹¹. Ця тема простежується в його ранній політичній діяльності, щоденникових записах про «Новороджену Україну»²¹ та свідомому виборі «Ми — Схід!»²⁷, що символізував його прагнення до розбудови самобутньої української культури.

Динамізм і рух як естетична категорія. Ця тема є наріжною для його «динамічного конструктивізму». Поліщук та його соратники з «Ґрона» відгукувалися на «ново-найдену красу руху, швидкості, як антитезу інертності»¹⁴. Він закликав «озброївшись конструктивною динамікою нашої доби, доби машин великої індустрії, її темпами, ритмами, образами та ладом... прямувати до цілковитого опанування всієї безмежної природи»¹⁵. Ця естетика відображена у назвах його збірок («Вибухи Сили», «Громохкий слід») та у віршах, де поет виступає як руйнівник старого і будівничий нового світу.

Еволюція поетичного голосу. Творчість Поліщука демонструє перехід від «громохкої» декларативності та публіцистичності до пошуку ліричної інтимності. Якщо ранні збірки були сповнені революційного пафосу, то вже у 1925 році він декларує прагнення «повернути... спустошені слова, нового незайманого... брата», щоб його пісня «озветься ніжно і тонко відгомоном перших поцілунків... Прозвучить тоном Нічної зоряної струни...» Ця еволюція свідчить про внутрішній конфлікт між зовнішньою вимогою до «пролетарської» поезії та особистим прагненням до глибшої художньої виразності.

Трагедія «розстріляного відродження». Життя Поліщука є яскравим прикладом трагедії цілого покоління українських митців. Теми голоду, репресій, самогубств (як Хвильового) та арештів, що проступають у його листах до дружини 1933–1934 років^40,41, відображають руйнівний вплив тоталітарного режиму на творчу інтелігенцію. Його власна доля — від надій на «повний голос працювати» до арешту та розстрілу — символізує знищення української культури та її носіїв.

Місце в літературному процесі

Валер'ян Поліщук посідає унікальне місце в українському літературному процесі 1920-х років як один із провідних представників авангардизму та засновник «динамічного конструктивізму». Його творчість розвивалася на перетині різних впливів, від футуризму до вітменівської віршової традиції, яку він, однак, свідомо переосмислював. У вірші зі збірки «Радіо в житах» він заявляв: «Ні, я не Уітмен. Новий я, невідомий! В мені-бо сила й біль працюючих рамен» – цим він відмежовувався від прямого наслідування, стверджуючи власну, оригінальну ідентичність, вкорінену в реаліях «Робочої Вкраїни».

Поліщук був не просто послідовником, а активним творцем нових літературних напрямків. Його «динамічний конструктивізм», вперше декларований у 1920 році в «Credo» групи «Ґроно» та розвинутий у праці «Пульс епохи. Конструктивний динамізм, чи войовниче назадництво?» (1927)¹⁵, став спробою адаптувати авангардистські ідеї до умов української радянської дійсності. Він відкидав «пільняковську романтику в симбіозі з неокласикою Хвильового» та «хуторянські віршики... Пилипенка», закликаючи до «залізної мітли» проти «розхристаної бузи «романтики вітаїзму»¹⁵. Ця позиція свідчить про його прагнення до створення мистецтва, що відповідало б темпам і ритмам індустріальної доби, віддзеркалюючи «матеріалістичну свідомість» та «буйні, життєрадісні, непричесані слова»¹⁶.

Його участь у літературній дискусії 1925–1928 років, створення «Аванґарду» та спроби знайти союзників серед ВАПЛІТЕ, демонструють його роль як самостійного гравця на літературній арені, який відстоював власну естетичну програму. Поліщук, хоч і був частиною «червоного ренесансу», вирізнявся своєю невтомною експериментаторською енергією та прагненням до радикального оновлення форми і змісту, що робить його важливою ланкою між раннім українським футуризмом та подальшими пошуками в пролетарській літературі, попри трагічне обривання його шляху репресіями.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Критична рецепція творчості Валер'яна Поліщука за його життя була надзвичайно полярною, від захоплення до нищівної критики, що відображало ідеологічні та естетичні протиріччя 1920-х років. На початку творчого шляху, у 1921 році, Микола Тростянецький (Микола Хвильовий) із ентузіазмом писав про збірки «Соняшна міць» та «Вибухи сили», стверджуючи, що «Ані Семенко, ані Слісаренко, ані Тичина не найшли в собі сили сягнути так далеко, з таким поривом від традицій дореволюційного мистецтва, як Вал[ер’ян] Поліщук...»³. Абрам Лейтес у 1924 році також відзначав його «несподіваний темперамент», що свідчив про повне занурення поета в «нову, сьогоднішню добу... ренесансу, буйних, життєрадісних, непричесаних слів»¹⁶.

Проте, з початком літературної дискусії та посиленням ідеологічного тиску, тональність критики змінилася. Микола Хвильовий, вже під власним іменем, у 1927 році зневажливо назвав Поліщука «клясичним афоризмом із держвидавського «ділового календаря»⁴, хоча й намагався виправдати його ранню роль політичною доцільністю⁵. Олександр Дорошкевич у 1929 році звинувачував Поліщука в «неорганічному» прийнятті революції, «індивідуалізмі» та «реторичній балаканині», яка «часто знищує кожне свіже ліричне почуття поета»⁶. Сергій Єфремов у 1919 році (перевидання 1924) був ще більш різким, характеризуючи Поліщука як поета «хворобливо-гнилої фантазії, цинічно-розпусних асоціацій, маніакальних уявлень»⁸.

Натомість, були й більш зважені оцінки. Олександр Білецький у 1923 році, визнаючи певні недоліки, такі як «резонерство і занадто вільне відношення до метра», підкреслював, що «поет ще в рості, в русі, і від цих хиб може позбавитись», а його творчість дає «радісне виправдання життя у всій його повноті»^9,10. Іван Капустянський у 1925 році констатував, що Поліщук «є видатним, оригінальним. Свіжа думка, бадьорий тон його відзначають. Розміри його поезії — багаті й ріжноманітні»³¹. Ці контрастні оцінки свідчать про складність сприйняття Поліщука, який не вписувався в жодні жорсткі рамки, постійно експериментуючи та викликаючи дискусії.

Пізніша оцінка

Після реабілітації Валер'яна Поліщука у 1962 році його ім'я повернулося в літературознавчий обіг, проте, як зазначає Юрій Ковалів у 1987 році, він досі залишається «непрочитаним» письменником. Ковалів наголошував на необхідності «ґрунтовного перегляду усталеної, не завжди справедливої, думки про письменника», яка часто формувалася на основі «упереджених, однобоких оцінок... що часто випливали з вульгарно-соціологічних приписів»¹. Ця пізня оцінка підкреслює, що ідеологічні нашарування радянської доби продовжували впливати на сприйняття його творчості навіть після офіційного визнання. Олег Ільницький у 2003 році, аналізуючи український футуризм, детально розглядає роль Поліщука та його групи «Аванґард» у літературній дискусії, зокрема епізод зі «зрадою» з боку «Літературного ярмарку», інтерпретуючи його як прагнення вижити в умовах посилення репресій³⁹. Сучасне літературознавство визнає Поліщука як важливу фігуру українського авангарду, проте його творчий доробок, особливо прозовий, досі не отримав належного комплексного дослідження та широкого читацького визнання, що підтверджує тезу про його «непрочитаність» та потребу в адекватній подачі для філологічних і ширших кіл.

Автобіографічний контекст

Автобіографічні елементи є наскрізними у творчості та життєписі Валер'яна Поліщука, дозволяючи глибше зрозуміти його мотивації та художні пошуки. Його селянське походження, гімназійна освіта, здобута «ціною неймовірних зусиль», та студентські роки, поєднані з важкою працею вантажника¹⁹, сформували його як людину, що знала ціну боротьби та праці. Цей досвід безпосередньо вплинув на його поезію, де оспівується «сила й біль працюючих рамен» та «велетня пролетаря мозолястий палець».

Участь у національно-визвольних змаганнях, служба в армії УНР та повстанському русі, численні арешти та втечі, описані в його автобіографічних матеріалах «Дороги моїх днів»^{17,18,19,20,23,24,25,28}, стали джерелом для його «громохкої» поезії, сповненої революційного пафосу. Щоденникові записи, зокрема від 16 березня 1918 року, де він звіряється про «сум», що обхоплює його через «спеленану» Україну²¹, та від 15 квітня того ж року, де він декларує свою відданість «українській культурі і розвою. Республіці Народній Українській»²², свідчать про глибоке особисте переживання історичних подій. Його свідомий вибір залишитися в радянській Україні, виражений у фразі «Ми — Схід!»²⁷, був не лише політичним, а й глибоко особистим, що відображав його віру в потенціал нової української культури.

Листи до дружини з 1933–1934 років розкривають внутрішній світ Поліщука в умовах посилення репресій. Його спостереження за голодом у Харкові та реакція на самогубство Хвильового («Недаремно Хвильовий застрілився... Так шкода»⁴⁰) демонструють його чутливість до трагедії епохи. Попри «ірреальний» стан справ з романами та невизначеність майбутнього, він зберігає внутрішній спокій, читаючи історію Китаю⁴¹. Його надії на «повний голос працювати» після Всесоюзного з'їзду письменників у Москві 1934 року («Я їхав в Москву бідним родичем, а вернуся творчим господарем. Невже я помиляюся? ... Ні, не помиляюся...»⁴³) виявляють його незламну віру у власне покликання, яка, на жаль, була жорстоко розбита реаліями тоталітарного режиму. «Динамічна енергія», що була його життєвим кредо («Ах, як розкішно у житті кипіти!»), дозволяла йому не занепадати духом до останнього, навіть коли він був позбавлений засобів до існування.