Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

«Робочої Вкраїни живе в мені душа...»

Валер’ян Поліщук й досі належить до категорії «непрочитаних» письменників, попри те, що вже майже півстоліття після реабілітації це ім’я перебуває в літературознавчому обігу.

«Його звивиста, виповнена болісних суперечностей життєва і творча біографія, великий за обсягом поетичний і прозовий доробок потребують ретельного дослідження..., вимагають ґрунтовного перегляду усталеної, не завжди справедливої, думки про письменника» — наголошував ще в перебудови часи Юрій Ковалів, адже на його думку: «упереджені, однобокі оцінки творчості В. Поліщука, що часто випливали з <...> вульгарно-соціологічних приписів, спростовуються як його творами, значно і значно багатшими від програм обстоюваного ним «динамічного конструктивізму», так і архівними документами, зокрема щоденниковими записами поета <...>, листами <...>, іншими матеріалами, що зберігаються у фондах відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка»1.

Однак поставлене питання так і залишилося відкритим. Усталені стереотипи міцно тримають у певних рамках інтерпретаційного поля творчість поета, а відтак визначають і його місце в історії літератури. Наперед виходить саме діяльність Валер’яна Поліщука, його теоретичні настанови й художньо- естетичні засади2.

Тож щиро сподіваємося, що пропоновані штрихи до портрета письменника можуть стати певною спонукою до

все ж таки адекватного прочитання творчого доробку Валер’яна Поліщука — поза сумнівом — одного з найцікавіших поетів «червоного ренесансу».

«Ані Семенко, ані Слісаренко, ані Тичина не найшли в собі сили сягнути так далеко, з таким поривом від традицій дореволюційного мистецтва, як Вал[ер’ян] Поліщук...» — із захопленням писав М. Тростянецький про перші збірки автора «Соняшна міць» та «Вибухи сили». І «поезія його така сонячна», тому що поет «міцно зв’язав свою долю з долею Революції»3.

Українська література починала нову добу свого існування. І для харківського кола піонерів нової літератури, зокрема в особі критика, Валер’ян Поліщук мислився не інакше, як побратим по духу і перу, до того ж, кожне перо — було на рахунку, як перед тим — у роки «горожанських воєн» кожен штик.

Та вже згодом — з початком літературної дискусії про шляхи розвитку пролетарської літератури й затятою боротьбою поміж літературними угрупованнями — Микола Хвильовий (а саме йому належав псевдонім М. Тростянецький) зовсім по-іншому характеризував поета: «...то є просто клясичний афоризм із держвидавського «ділового календаря»4, щоправда, при тому виправдовувався з огляду на 1921 рік: «Поперше, Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва й напруженої боротьби за нього <...> Подруге й головне, він був <...> в боротьбі за це мистецтво маленьким ґвинтиком і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати»5.

Власне, саме політичний чинник важив найбільше в поцінуванні сучасниками творчого доробку «динаміста-конструктивіста», невиправного життєлюба й невгамовного літературного експериментатора. А впроваджувані ним «форми» й «теми» виглядали просто неприйнятними в системі цінностей тогочасної української критики. Тож «Гомер революції» (за означенням В. Коряка) часто поставав у доволі непривабливому світлі як в очах прихильників революційних змін у суспільстві та літературі, так і їхніх опонентів.

«Почавши з досить банальних переспівів <...>, Поліщук прийняв Жовтневу революцію й реформував свою творчість у дусі пролетарської ідеології, — розставляє свої акценти Олександр Дорошкевич. — Але-ж виразно відчувається, що прийняття революції в Поліщука не органичне, як у Сосюри, а суто-формальне, «головне», розумове; по суті він часто залишається тим-же індивідуалістом, в якого мотиви «сонячної моци» переплітаються з досить безнадійними й безрадісними настроями <...> Звідси <...> та інтелектуальна рефлексія, та реторична балаканина, здебільша дуже банальна й поверхова, що часто знищує кожне свіже ліричне почуття поета»6.

«Це найбільш типовий може із «совітських» — характеризує Валер’яна Поліщука Сергій Єфремов: «пройшов не так довгу, як каркаломну путь од еротичного цвірінькання до політичних од, та й тепер ще хитається, свої симпатії поділяючи між революцією та половими ексцесами»7 І взагалі, зауважує літературознавець, «якась хворобливо-гнила фантазія, цинічно-розпусні асоціації, маніакальні уявлення товаришать йому»8.

Натомість Олександр Білецький намагається більш об’єктивно поцінувати поета — власне з літературознавчої точки зору: «Йому шкодить іноді резонерство і занадто вільне відношення до метра, що нищить іноді всяку ритмічну упорядкованість. Але поет ще в рості, в русі, і від цих хиб може позбавитись»9. Адже, зазначає критик, «поволі звільняючись з-під влади відомого американського поета Уітмена <...>, Поліщук дає в своїй творчості радісне виправдання життя у всій його повності, з усіма стихійними пориваннями тіла й духу, з усіма його іноді різкими й жорстокими контрастами. Він уславлює сонячну міць, що переливається в здоровому тілі і в невичерпаній — постійно рухливій природі; він співає гімни революції і в своїх поемах пробує дати широкі картини її в цілому і в окремих ментах»10.

Ні, я не Уітмен.

Новий я, невідомий!

В мені-бо сила й біль працюючих рамен.

Я йду в передній лаві з тими,

Хто поступом стихійним серед грому

Іде мільйони літ, без ліку, без імен...

<...>

Робочої Вкраїни живе в мені душа.

І їй моя любов, як пісня комиша,

— означував свої літературні позиції Валер’ян Поліщук у збірці «Радіо в житах», бо ж призначення поета — бути адекватним своїй добі, бути попереду — в авангарді, вести за собою маси, розбудовуючи масив нової української культури.

За століття підневільного стану саме ця сфера людського існування української нації виявилася найбільш занедбаною. «Хоч би почати вже творити нові культурні цінності, як творять наші сусіди, — звертався письменник на зборах літературно-мистецької групи «Ґроно» 18-го жовтня 1920 року. — Вся сила, вся енергія нашої нації пішла зараз в політичну боротьбу, а коли являється потреба духовної поживи від сучасної нашої культури — у нас її майже нема... Ніхто ж не заперечить, що ми кормимось літературою Москви і не через те, що у нас нема кому творити, а через те, що немає часу за боротьбою, або через неї немає змоги. В інших випадках, ми доїдаємо обгризки Берліну, Відня, Варшави...»

Тож, — закликає поет, — «...дайте культурного будівництва та мистецтва! І цього зараз вимагають якнайширші кола українського суспільства»11.

І тому головне завдання — бодай наблизитись «до того істинного шляху в мистецтві, який би відповідав духовній структурі нашої доби великих соціальних заворушень»12. На їхню думку, «елементами поезії повинні бути мужність, відвага, любов до загроз, енергія»13. І лише в цьому їхні погляди, і зокрема Валер’яна Поліщука, збігалися з футуристами, адже марінеттівські «прославлення війни, мілітарізму, які не відповідають будівничо-творчим змаганням людства, не можуть бути прийняті і літературно-мистецькою групою «Ґроно». В наших серцях знайшла відгук та ново-найдена краса руху, швидкости, як антітеза інертности, але знищення для знищення чуже для нас, як і для всього пролетаріату, бо ми, коли знищуємо, то й творимо»14.

А звідси і той «динамічний конструктивізм» у мистецтві, представником якого декларував себе поет і 1920, і в 1927 році: «І тоді скажемо, що ні пільняковська романтика в симбіозі з неокласикою Хвильового та його Вапліте, ні хуторянські віршики та васильченківські канони Пилипенка і його Плугу для поступу не годяться. Геть їх! Залізною мітлою треба вимести розхристану бузу «романтики вітаїзму», яка повторює зади пільняковської романтики, кінським скреблом треба ошкря- бати хуторянство з инших і, озброївшись конструктивною динамікою нашої доби, доби машин великої індустрії, її темпами, ритмами, образами та ладом, який виростає з цієї доби, прямувати до цілковитого опанування всієї безмежної природи»15.

«Поліщук увесь у новій добі, — зазначає Абрам Лейтес, — і то не тому, що у нього нові мотиви й сучасні сюжети, а швидше тому, що до нових сюжетів у нього новий підхід, і нові мотиви він співає з зовсім несподіваним темпераментом, який свідчить, що він усією істотою вріс у нову, сьогоднішню добу <...> ренесансу, буйних, життєрадісних, непричесаних слів, могутніх полотен, матеріалістичної свідомості, кохання й образів»16. Сам поет у віршах декларував:

Я кинув лютню,

Я маузера взяв і молота холодного з криці

І пішов руйнувати порослі мохом вежі <...>

Я захитався від боротьби п’яний,

Як на вітру зело.

О, тепер поллялась моя пісня,

Од якої трісне,

Розвалиться

Старий західноєвропейський палац.

І велетня пролетаря мозолястий палець

Вже притиснув делікатного носа

Вельможного графа,

Як кнопку!

О, тепер моя пісня стала

Могутня, стоголоса.

Його походження, освіта, життєвий шлях майже не відрізняється від біографічних даних письменників генерації, розквіт якої припав на 20-ті роки ХХ століття.

Народився 1 жовтня 1897 року в селі Більче Боремельської волості Дубенського повіту на Волині (тепер — Млинівський район Рівненської області) в сім’ї хліборобів. За плечима — гімназійна освіта, яку вихідцям із селянських родин здобути було можливо лише ціною неймовірних зусиль, початок навчання у вищому навчальному закладі, що обриває вир соціально-політичних зрушень, національно-визвольних змагань та громадянської війни.

А понад тим усім — любов до слова, слова українського: «Десь із 1913 р. я почав писати вже по-українському», — зауважує Валер’ян Поліщук17, і, відповідно, постає чітка громадянська позиція: «Ще до революції я попав у марксівський гурток українських есдеків, якого вів Ісаак Мазепа, відомий згодом як прем’єр петлюрівського міністерства. З революцією моє селянське походження кинуло мене в ряди українських ес-ерів <...>, і почалася моя політично-громадська діяльність. Перш за все <...> ми стали організовувати український юнацький рух Катеринославщини. Мене обрали навіть першим головою Юнацької Спілки»18.

Та по закінченню Першої класичної гімназії в Катеринославі, куди Валер’ян Поліщук змушений був перевестися з Луцької гімназії через воєнні дії на Волині, він продовжує навчання в Петроградському інституті цивільних інженерів, поєднуючи його з важкою працею вантажника на морській пристані19.

Жовтневий переворот, а невдовзі початок війни більшовицької Росії проти України спонукають поета повернутися на Батьківщину: «...мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Вкраїну, щоб там на місці брати участь у революції»20.

На рідній Волині поет береться до активної суспільної роботи на виборній посаді голови Боремельського Волосного Земельного Комітету: розподіляє землю поміж селянами, дбає про громадське майно, народні школи. Та загальна обстановка в Україні несприятлива — з одного боку російська агресія, з іншого — постання реакційного монархічного Гетьманату та німецька окупація. «І сум обхоплює. Новороджену Україну спеленали, та так крепко, що дай Боже, щоб не задушили в пелюшках», — звіряється Валер’ян Поліщук своєму щоденнику 16 березня 1918 року21. «Я не держу ні сторони руських, ні німецької сторони, для мене все: українська культура і розвой. Республіка Народня Українська, — читаємо в записі від 15 квітня того ж року. — Всі, хто піднімає на те руку — мої вороги ідейні і особисто»22.

Загроза арешту змушує Валер’яна Поліщука втікати до Києва. Тут, ведучи напівголодне життя, займається самоосвітою, працює над словом і як поет (складає «ліропоему» «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», яка 1919 року вийде в Катеринославі (на тоді Січеславі) і в збірнику, і як перша окрема книга письменника; цікаво, що саме в цьому місті відбувся й літературний дебют письменника: в грудні 1914 року його вірш «Круті і низькі береги» було надруковано в гімназійному збірнику «Первая ласточка» під псевдонімом Gutta), і як журналіст — в газеті Селянської Спілки «Народня воля», де редактором був Сергій Пилипенко (згодом — голова Спілки селянських письменників «Плуг»). А також увіходить до місцевих літературних кіл: товаришує з Павлом Тичиною, співпрацює з журналом «Шлях», де виходять друком кілька його поезій.

Повстання Директорії кидає Поліщука у круговерть національно-визвольних змагань. Він вступає до Чорноморського Коша і служить секретарем відомого діяча Української народної республіки Микити Шаповала. Саме в цей час у різних частинах війська УНР перебувають такі — згодом відомі — літератори, як Володимир Сосюра, Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Петро Панч та інші.

Після визволення Києва, переїздить до Катеринослава. Працює секретарем газети «Республіканець». «Далі, — пише про цей період життя сам письменник, — крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу

товкся Махно. Кипіло, як у котлі. Газету перенесли — в Єлисавет. Я ще там попрацював трохи, але побачивши, що отаманш все більше й більше вишкиряє свою пику по-за поетичною декламацією про Трудові ради, та що Коновалець у Київі розганяє профспілки, я вертаюся назад до Катеринослава і працюю там цілу весну й літо при більшовиках по кооперації — в «Споживачі»23.

Чимало уваги приділяє і літературній роботі: разом з друзями по Юначій спілці випускає збірник «Жарина», публікується з поезією у збірниках «Січ», що випускав Петро Єфремов.

Коли ж більшовиків змінили денікінці — знову в повстанському рухові: «Фактично стою на чолі повстанського зв’язку Катеринославщини і частини Херсонщини»24. Потім — арешт, з-під якого вдалося втекти і переправитися на румунський бік Дністра — в Басарабію. Знову арешт — цього разу румунською жандармерією, яка віддає арештанта під опіку української місії, однак на цьому поневіряння не вичерпалися.

«Мені зробили ванну, дали грошей на білизну й пальто і, як хорунжого, відправили до Варшави, — згадує письменник. — Тільки я переїхав польський кордон, як мене заарештували вже поляки, потримали сутки в Коломиї і пустили далі. Я не витерпів, щоб не заїхати до батьків на Волинь. У Дубні мене знову заарештували й одвезли на поруки батькам. Це було в січні 1920 р. Я не мав права виїздити за межі волости, через день повинен був заявлятися в Боремель на пост жандармів. А це за десять верстов од Більча та назад десять, — та й товчися цілий день... Нарешті мене інтернували в концентраційний петлюрівський табор у Рівне»25.

З тифозного концентраційного табору Поліщуку вдалося вирватися до Варшави, а вже невдовзі він вступає на історико-філологічний факультет університету в Кам’янці-Подільському, де на той час знаходився евакуйований уряд УНР. Окрім того, це місто на тоді було також й однією з літературних столиць України. Так, 1920 року тут виходило близько 25 різних видань.

Валер’ян Поліщук активно включається в громадсько-літературне життя і навіть перебирає від Юрія Липи редакторство в університетському журналі «Нова думка» — останнє число він підписує як головний редактор. Під власним прізвищем та різними псевдонімами з’являються його вірші й теоретичні статті, що засвідчують близькість поета до футуристичних засад творчості. Однак, як тільки війська Директорії відступили і в місто прийшла Радянська влада, поет вирушає до Києва.

Як слід думати, така поспішність зміни місця зумовлена насамперед побоюванням репресій з боку червоноармійців, адже ще після подій 1918 року Поліщук нотує у своєму щоденнику: «...тепер я зненавидів ту «красну гвардію», що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український — зараз розстрілює»26. Вірогідність цього припущення підтверджує й факт арешту Остапа Вишні саме в ці дні в Кам’янці-Подільському (лише втручання Василя Еллана-Блакитного порятувало згодом найпопулярнішого письменника від смерті). Але при тому, Валер’ян Поліщук не робить вибір на користь еміграції. Микола Родько з цього приводу пише: «Коли перед поетом постала дилема, з ким бути: чи відкочувати в обозах Петлюри на Захід, чи повернутися на Схід, — він зробив останнє, тим самим ствердивши, що виголошені ним у статті «Новітній напрям» (надрукована ще за редакторства Юрія Липи в «Новій думці» — Р. М.) слова «Ми — Схід!» були не випадковими»27.

На початку серпня 1920 року поет у Києві. Знайомий ще з 1918 року Сергій Пилипенко тепер очолює редакцію газети «Більшовик», а відтак залучає Валер’яна Поліщука до співробітництва в новому виданні. «Тут під псевдонімом Микити Волокити, — згадує поет, — я виконував чорну роботу боротьби віршованим рядком із контрреволюцією усяких марок. Політичну діяльність я вирішив залишити і віддатися цілком своєму потягові до письменства»28.

Поет опиняється в епіцентрі літературного життя, а точніше сам стає одним із генераторів літпроцесу. Ініціює створення групи «Ґроно», випускає однойменний збірник, виходить друком книга його поезій «Сонячна міць». Опинившись за сімейними обставинами — смерть брата — у Катеринославі, уже на початку 1921 року видає новий літературний збірник «Вир революції» (сформований ще в Києві як друге число «Ґрона»), і ще одну книгу віршів «Вибухи Сили». А за кілька місяців газети повідомляють про активну літературну діяльність Валер’яна Поліщука в Харкові: проводить творчі вечори і виступи, бере участь у випуску журналу «Шляхи мистецтва», організації Федерації пролетарських письменників та виданні збірника «Арена», пише римований роман «Ярина Курнатовська», створює групу «Маґонь» як альтернативу «Гарту», а по тому вступає до цієї спілки пролетарських письменників.

Уже з огляду на певну часову відстань Борис Коваленко зауважував, що після Сосюри і Тичини «третім видатним для «Гарту» поетом був В. Поліщук»29. Як і перші двоє, на думку критика, він «також в своїй творчості проробив велику еволюцію, зрікшись індивідуалістичної одірваної від життя естетики, втіленої в старомодні сентиментальні й еротичні образи, і перейшовши до соціальної тематики». І хоч ще «багато рецидивів психології дрібно-буржуазного інтелігента», але, — наголошує Коваленко, — «є й цінні формальні пізнання ритмів і образів, співзвучних новій добі, помітно бажання дати поезію революційних буднів»30.

Його «громохка» поезія полонить революційно налаштовану публіку. Одна за одною виходять збірки: «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Дівчина», «Жмуток червоного», «15 поем» (усі — 1924), «Громохкий слід» (1925). А в поетовій душі натомість усе більше почала звучати лірика:

Я хочу вернути вам, спустошені слова,

нового незайманого вашого брата.

Я увільняю себе от тяготи чітких,

знайомих моїй думці формулок —

Моїх рідних творчих цеглинок —

Слів великої тяжкої енциклопедії.

Я дам свіже, од теплої груді природи

одірване слово — слово моєї коханки — поезії.

Сьогодні воно не пролунає громохким

слідом по ваших душах,

А озветься ніжно і тонко

відгомоном перших поцілунків

вашої милої, моєї милої;

Прозвучить тоном

Нічної зоряної струни...

Іван Капустянський 1925 року констатував: «Серед поетів на очах громадянства за останні роки виріс В. Поліщук, ставши фігурою остільки помітною, що про нього не можна не говорити. Він є видатним, оригінальним. Свіжа думка, бадьорий тон його відзначають. Розміри його поезії — багаті й ріжноманітні. Епік переважно і трохи лірик з мовою добірною й виразною. Невтомний і зовсім молодий (28 р.), поет соняшної міци й динаміст, — таким є В. Поліщук. На шлях поета він недавно вийшов. Почав, звичайно, на теми кохання й страждань неньки-Вкраїни. Але зараз його творчість розцвіла в квітку трохи модерну, та все-ж близьку, зрозумілу, з запашністю поля й революційним запалом»31.

Цей рік стає своєрідним етапом для творчого шляху поета — після розпаду «Гарту» Валер’ян Поліщук ініціює створення літературно-мистецької групи «Аванґард». З-поміж соратників цього разу письменники Олександр Левада, Леонід Чернов-Малошийченко, Раїса Троянкер, художники Василь Єрмілов та Григорій Цапок, а його основні позиції, залишаючись незмінними ще з часів «Credo», увиразнюються й становлять окрему художньо-естетичну платформу на фоні чільних учасників літературної дискусії: «Плуг» — ВАПЛІТЕ — ВУСПП.

Поліщук спершу намагається мати виважену позицію і певний нейтралітет: друкується в «Плужанині», толерує ВУСПП і має постійний контакт з ВАПЛІТЕ. Проте вже наприкінці 1927 року у його відкритому листі до Президії ВАПЛІТЕ вирішує визначитися зі своїми союзниками: «Через те, що останні кроки ВУСПП’у доводять, що ВУСПП став на явну реакційну художню позицію, що ворожі виступи органів та представників цієї організації проти справжніх пролетписьменників, а зокрема проти мене, ВУСПП компенсує лише приймання до своїх лав всякого правого літературного трухла, я вважаю неможливим надалі зберігати з ВУСПП’ом дружні взаємини, які я досі намагався мати, правда, критикуючи помилки ВУСПП’у.

Разом з тим, бачучи у Вапліте щиру роботу викорінювання колишніх своїх хиб, я пропоную Вапліте підвести справу певної співпраці між окремими представниками Авангарду української пролетарської літератури і Вапліте»32. А вже з наступного листа поета дізнаємося, що «в наших обставинах я для друкування творів не маю свого місця»33, а ваплітяни не поспішають пристати на його попередню пропозицію: «Вапліте, не дивлячись на певну можливість співпраці, очевидно, визнало можливим її знехтувати, зробивши явно ворожий крок відносно мене тим, що зняло з друку вже набрані мої твори. Обминаючи моменти певної безперспективности, що її виявила таким чином ваплітянська редакція, а значить і Вапліте, я не можу прийняти це ні за факт товариськости, ні тим більше культурности»34. І все ж Валер’ян Поліщук ще раз звертається до Президії ВАПЛІТЕ: «...для ясності, коли буде на це ласка Вапліте, я хотів би знати, чи можлива співпраця при критиці окремих питань між Вапліте і мною та моїми товаришами і чи будування своєї ізольованости ваплітянами стане в допомозі нам усім творити українську пролетарську культуру?»35.

Тож, як бачимо, і сам поет, і його мистецьке об’єднання то віднаходять тимчасових союзників, то опиняються під перехресним вогнем «нищівної критики» з усіх боків, а то й — як це сталося вже наприкінці 1929 — початку 1930 року у висліді цієї не так літературної, як політичної боротьби за місце під «партійним сонцем» — стає своєрідним аутсайдером літературного процесу: Валер’ян Поліщук під неймовірним тиском змушений був визнати «свої помилки» і розпустити організацію36.

Найбільшої пікантності додала «зрада» з боку колишніх ваплітян, котрі гуртувалися довкола позагрупового журналу «Літературний ярмарок» і з ким поет усе ж мав відносно дружні стосунки (принаймні, Леонід Чернов друкувався на сторінках «Літературного Ярмарку» і навіть писав інтермедії до четвертої книги, а Іван Сенченко був автором у виданнях Поліщука. Більше того, Микола Скрипник зауважував, характеризуючи розташування сил на пленумі ВУСПС’у 23 травня 1930 року: «...представники ВУСПП’у певним чином бльокувалися з «Новою Ґенерацією», а, з другого боку, співробітники «Літературного Ярмарку» бльокувалися з «Авангардом»37.

Висловлюючи своє обурення «проти неприпустимих і об’єктивно контр-революційних вибриків В. Поліщука» і звинувачуючи його в «найгрубішому порнографізмі», та найбільше — у «політичній неграмотності» і можливій «ворожості», ці «союзники» фактично підписали вирок поетові: «...ми вимагаємо від пролетарської суспільности не тільки засудження такої, з дозволу сказати, «революційної» літератури, а й ставимо перед відповідними контролюючими радянськими органами питання про те, щоб такої літератури надалі не з’являлося на радянському ринкові»38.

Олег Ільницький з цього приводу зазначає: «Це вказує на те, що, споглядаючи повний розгром одного зі своїх союзників (Поліщука) і неминуче творення ФОРПУ (Федерація організацій революційних письменників України — Р. М.), «Літературний ярмарок» твердо вирішив будь-що отримати доступ до пролетарського табору. Наслідки для тих, хто не увійшов до загальнонаціональної спілки, були б страшні, щоб ними нехтувати»39.

Проте не в характері Поліщука було — занепадати духом. Його «динамічна енергія» просто не дозволяла цього робити.

Благословенний сірий ранку мій,

І день, і час,

І ти, обнята працею невтомна доле,

Я вас таких Не розлюблю ніколи,

Поки вогонь життя У серці не погас.

<...>

Ах, як розкішно у житті кипіти!

Ах, як високо захват підніма! —

Нехай розчавлені лежать розпуки квіти,

І туга хай розвіється німа!

— звірявся він з поетичною щирістю чистому аркушеві паперу. Валер’ян Поліщук продовжує активно працювати з художнім словом — поезія, публіцистична й подорожня есеїстика та серйозна, широкоформатна романна проза. Готує тринадцятомове видання своїх творів, працює над серією романів «Жага енергії». І, попри «аутсайдерство», продовжується співпраця з видавництвами — життя триває. У цей період письменник завершує роботу над романом «Завзятий вік», «Повістю металу і вугілля», а над першим томом зібрання творів — «До серця Азії» — завершується робота у видавництві.

Тим часом ситуація в Україні погіршується: політичний тиск, початок репресій, масове нищення українського селянства. Йшов 1933 рік. У листі до дружини від 29 травня Валер’ян Поліщук пише: «До всього звикаєш, навіть до того, що на вулиці Харкова мруть з голоду. Я вже бачу все це отупілими очима. Як це страшно... що людина може звикати до всього, пристосовуючи свої думки й емоції до обставин. Недаремно Хвильовий застрілився... Так шкода. Я у себе великий фотопортрет його повісив і кожен раз чую його грудний гиркаючий голос з каверзними модуляціями...»40.

Суцільна невизначеність — саме так можна охарактеризувати стан письменника в цей період. У листі Валер’яна Поліщука до дружини від 26 травня 1934 року читаємо: «З романом у мене справи в стані ірреальному, як і все наше життя. Мабуть його хтось десь читає. От знов дають потрохи грошей, але що з ним буде — ніхто нічого не знає, не знають здається й ті, що гроші платять.

Але я зовсім не хвилююсь і в вільні години читаю історію Китаю: і дуже цікаво, і надзвичайно заспокоює...»41.

Власне, «динамічний» триб літературного життя залишився в минулому. 17 червня 1934 року Перший всеукраїнський з’їзд радянських письменників розпочинає свою роботу в Харкові і завершує її 12 серпня в Києві, куди було переведено столицю. «Тепер наша література підійшла до свого нового

етапу» — наголошував на з’їзді Іван Микитенко, а саме: створення «єдиного Союзу радянських письменників СРСР, що об’єднує письменницькі сили як партійні, так і безпартійні»42. А вже наприкінці серпня Валер’ян Поліщук у складі української делегації бере участь у Всесоюзному з’їзді письменників в Москві.

«З тих всіх політико-літературних виступів, — фіксував свої враження письменник у листі до дружини від 30 серпня 1934 року, — я відчув, що зможу на повний голос працювати. В ставленні до мене членів нашої делегації особливо це помітно. Уже я не збоку, а стою в колі основних робітників літератури. За якийсь може навіть недовгий час і моя лірика і новели підуть у ход або я помиляюся як останній сліпець і тоді хай мене дурня трахне громом. А я ж хочу жити і творити... Написано ж у мене чимало. Звичайно, у нас на Україні піде іншими шляхами і з запізненням, але піде.

Я їхав в Москву бідним родичем, а вернуся творчим господарем. Невже я помиляюся? ... Ні, не помиляюся...»43.

І все ж Валер’ян Поліщук помилявся. Цькування його особи не припинилося, більше — усі видавничі проекти, пов’язані з ним, були зведені нанівець, а відтак письменник був позбавлений засобів до існування — жив з того, що спродував свою бібліотеку.

У листопаді 1934 року Поліщука заарештовують разом із Миколою Любченком, Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер’яном Підмогильним, Василем Вражливим, Євгеном Плужником, Володимиром Штангеєм, Петром Ванченком, Григорієм Майфетом, Олександром Ковінькою та звинувачують у приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації.

На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27—28 березня 1935 року Валер’яну Поліщуку винесено вирок — 10 років ізоляції в концтаборах44.

9 жовтня «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області з-поміж низки групових справ, у яких було засуджено до розстрілу близько двох тисяч соловецьких в’язнів, виносить смертний вирок за справою № 103010-37 р. чільним діячам української літератури, театру та мистецтва, зокрема і Валер’яну Поліщуку. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок»45.

Я духом розійшовсь і втілився між вами,

Щоб людський дух, ширяючи пророчими вітрами,

До сонця всіх доніс, коли настане день,

— писав ще 1923 року Валер’ян Поліщук, навряд чи усвідомлюючи позатекстові реєстри звучання цих рядків.

Наприкінці 1950-х розпочато справу про реабілітацію, яку позитивно було вирішено в 1962 році. Однак родина поета дізналася про обставини загибелі поета та дату його смерті лише в травні 1988 року46.

Утім, про літературну реабілітацію Валер’яна Поліщука наразі говорити не доводиться — доволі довгий шлях випав творчості до читача, головно — справжнього шанувальника: і досі не йдеться ані про належне прочитання його творчості, ані навіть про її адекватну подачу для широких, чи бодай — філологічних кіл. І це при повсякчасній фіксації поетової присутності — від вузівських курсів історії літератури до різноманітних довідників та покажчиків.


1 Ковалів Ю. Валер’ян Поліщук та проблема авангардизму в українській літературі // Радянське літературознавство. — 1987. — № 10. — С. 22.

2 Пор.: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997. — С. 186 та Ільницький О. Український футуризм (1914— 1930). — Львів: Літопис, 2003. — С. 193-195.

3 Тростянецький М. Перші соняшні вибухи // Жовтень. — Х., 1921. — С. 101.

4 Хвильовий М. «Ахтанабіль» сучасності, або Валер’ян Поліщук у ролі лектора Комуністичного університету // Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах. — Нью-Йорк — Балтімор — Торонто: Смолоскип, 1983. — т. 4. — С. 207.

5 Там само. — С. 229.

6 Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. Видання четверте. — Х.: Книгоспілка, 1929. — Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача. — Мюнхен: УВУ, 1991. — С. 310.

7 Єфремов С. Історія українського письменства. Видання четверте з одмінами й додатками.— Київ-Ляйпціґ, 1919 — [Вецляр, 1924]. — Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача та статтею Наталі Павлушкової. — Мюнхен: УВУ, 1989. — Том ІІ. — С. 382.

8 Там само — С. 383.

9 Білецький О. Двадцять років нової української лірики (1903—1923) // Білецький О. Літературно-критичні статті. — К.: Дніпро, 1990. — С. 42.

10 Там само.

11 Поліщук В. Як дивитись на мистецтво // Ґроно. Літературно-мистецький збірник. — К., 1920. — С. 75—76.

12 Credo // Ґроно. Літературно-мистецький збірник. — К., 1920. — С. 3.

13 Там само. — С. 4.

14 Там само.

15 Поліщук В. Пульс епохи. Конструктивний динамізм, чи войовниче назадництво? — Х.: ДВУ, 1927. — С. 11.

16 Лейтес А. Пролетарский ренессанс в украинской литературе // Коммунист. — 1924. —16 марта.

17 Поліщук В. Дороги моїх днів. Автобіографічні матеріяли // Капустянський І. Валеріян Поліщук. Спроба характеристики творчости з портретом, автографом і автобіографією поета та бібліографічним покажчиком. — Х.: ДВУ, 1925. — С. 25.

18 Там само. — С. 27.

19 Там само. — С. 27—28.

20 Там само. — С. 30.

21 Поліщук В. З щоденника // Крикуненко В. «Філософ з головою хлопчика» (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер’яна Поліщука). — М.: Бібліотека української літератури, 1997. — С. 22.

22 Там само.

23 Поліщук В. Дороги моїх днів. Автобіографічні матеріяли // Капу- стянський І. Валеріян Поліщук. Спроба характеристики творчости з портретом, автографом і автобіографією поета та бібліографічним покажчиком. — Х.: ДВУ, 1925. — С. 33.

24 Там само. — С. 34.

25 Там само. — С. 38—39.

26 Поліщук В. З щоденника // Крикуненко В. «Філософ з головою хлопчика» (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер’яна Поліщука). — М.: Бібліотека української літератури, 1997. — С. 22.

27 Родько М. Українська поезія перших пожовтневих років. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 273.

28 Поліщук В. З щоденника // Крикуненко В. «Філософ з головою хлопчика» (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер’яна Поліщука). — М.: Бібліотека української літератури, 1997. — С. 40.

29 Коваленко Б. Десять років пролетарської літератури // Літературна газета. — 1927. — 19 листопада.

30 Там само.

31 Капустянський І. Валеріян Поліщук. Спроба характеристики творчости з портретом, автографом і автобіографією поета та бібліографічним покажчиком. — Х.: ДВУ, 1925. — С. 55—56.

32 Відкритий лист Валер’яна Поліщука до Президії ВАПЛІТЕ від 27 грудня 1927 // Thomas Fisher Rare Book Library. — Архів Аркадія Любчен- ка. — Коробка 3. — Тека. 11

33 Відкритий лист Валер’яна Поліщука до Президії ВАПЛІТЕ [без дати] // Там само.

34 Відкритий лист Валер’яна Поліщука до Президії ВАПЛІТЕ [без дати] // Там само.

35 Там само.

36 Див.: Кулик І. Нахабство, що не візьме города // Гарт. — 1929. — № 12. — С. 126—131; Поліщукіяда // Там само. — С. 174—177;

37 Скрипник М. Дві промови. На вищий щабель // Критика. — 1930. — № 6. — С. 25.

38 Куліш М., Яновський Ю., Вражливий В., Яловий М., Хвильовий М., Любченко А., Досвітній О., Епік Г Одвертий лист до редакції «Літературного ярмарку» // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 10. — С. 303—304.

39 Ільницький О. Український футуризм (1914—1930). — Львів: Літопис, 2003. — С. 195.

40 Цит. за: Захаревич Н. Валеріян Поліщук. «Я хочу жити і творити» // Культура і життя. — 1988. — 10 липня.

41 Там само.

42 Цит. за: 70 років української радянської літератури // Письменники Радянської України. 1917—1987: Біобібліографічний довідник. — К.: Радянський письменник, 1987. — С. 7.

43 Цит. за: Захаревич Н. Валеріян Поліщук. «Я хочу жити і творити» // Культура і життя. — 1988. — 10 липня.

44 Брюховецький В. Валер’ян Поліщук // З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К.: Радянський письменник, 1991. — С. 370.

45 Подається за: Крикуненко В. «Філософ з головою хлопчика» (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер’яна Поліщука). — М.: Бібліотека української літератури, 1997. — С. 7—11.

46 Див.: Захаревич Н. Валеріян Поліщук. «Я хочу жити і творити» // Культура і життя. — 1988. — 10 липня.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.