Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Контекст для легенди

Важко нині собі помислити обшир української поезії ХХ століття поза творчістю Володимира Свідзінського, настільки органічною, матричною проступає її метафорична мова вже в другій половині віку в сув’язі густо просякнутих сугестій та асоціацій, і це попри майже повне незнання цього поетичного світу сучасниками автора та напрочуд тяглого в часі його відкриття-повернення. «Світ Свідзінського, — захоплено писав французький славіст Емануїл Райс, — це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас...»¹.

Щасливий випадок, чародійство, а чи найзвичайнісінький збіг обставин призвів до зустрічі в запиленому прифронтовому Харкові щойно прибулого з оточення недавнього червоноармійця Олекси Веретенченка та відомого перекладача-спаніста, до речі, брата знаного критика Юрія Меженка, — Миколи Іванова. Останній, ніби передчуваючи свою близьку загибель у застінках НКВД-МҐБ, передає молодому поетові найцінніше, що залишилося від їхнього близького друга — підготовлену до друку книгу віршів «Медобір».

Так чи інакше, але саме цей епізод стає відправним для сучасного прочитання творчості письменника, чиє життя трагічно увірвалося 18-го жовтня 1941 року. У селі Непокрите, що під Салтовим на Харківщині, його разом з іншими арештантами енкаведисти спалили живцем...

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє...²,

— це сповнене надпоетичного чуття передбачення власної долі, неймовірно загострене переживання трагедії доби і людського єства в художньому слові поета, надиво зацілілому у своїй духовній чистоті та світлості, — перетворювали життя й творчість Володимира Свідзінського на легенду, легенду канонічну й знакову для нових поколінь українських літераторів, — що формувалося в таборах Ді-Пі повоєнної Європи, поставши Мистецьким Українським Рухом, і тих, чий голос міцнів в Україні під час відлиги, тих, кому випали на долю брежнєвські табори і котрі йшли у «внутрішню еміграцію» сімдесятих...

Перші публікації 1947—48 років у Німеччині, увіходження віршів до антологій і збірок «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955), «Розстріляна муза» (Детройт, 1955), «Антологія української поезії» (Лондон, 1957) та «Розстріляне Відродження» (Париж, 1959) лише підсилювали інтерес до автора: «Як містична тінь, Свідзінський манить своєю недоступністю не менше, ніж своєю словесною всемогутністю», — констатував згаданий Емануїл Райс³.

Зусиллями українських письменників на еміграції 1961 року в Едмонтоні з’являються книгою «Вибрані поезії» Свідзінського, а 1975 — до 90-річчя поета — у бібліотеці «Сучасності» виходить «Медобір». У післяслові до нього упорядник Богдан Кравців небезпідставно зауважував: «Збереження збірки ненадрукованих поезій Володимира Свідзінського у важких і трагічних умовах воєнних дій і подій на землях України 1941—1945 років залишиться в історії української літератури фактом незвичайної неоціненної ваги...»⁴.

Власне, з «медоборівської» добірки та літературної сильвети в антології Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження», що, контрабандно ввезена через болгарський кордон, ширилася в колі шістдесятників, — почалося відкриття поета в Україні. Того ж 1959 року лише кілька речей, але під зміненим прізвищем — Свідзинський — побачили світ і в київському виданні «З поезії двадцятих років». Унікальність поетичного світу Володимира Свідзінського, асоціальність, сповненість «якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності...»⁵, його «чесне (і якщо вдуматися, мужнє!) виборювання свого права на «тишу» і «самотність»⁶, — на чому наголошували Василь Стус та Іван Дзюба, — були суголосними в естетичних пошуках української творчої молоді того часу — часу напів- і не-правди, одним із фрагментів якого було і свідоме замовчування фактів арешту письменника 27 вересня 1941 року, обставин його смерті, а по тому й реабілітації 1964-го, та, зрештою, і творчості.

Перші більш-менш розгорнуті публікації про поета та оприлюднення його віршів на Батьківщині стали можливими тільки через кілька років після реабілітації, та й то в доволі дозованих формах, а видання його творів окремою книжкою припало на перебудовний 1986 рік.

«Поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття» — звертався до читача Юрій Лавріненко в сильветі, присвяченій Свідзінському, і при тому наголошував: «Рідко хто з його сучасників, маючи таке інтенсивне внутрішнє творче життя, так мало друкувався...»⁷. І його заклик було підтримано — скупі, часто побіжні спогади сучасників, критичні статті, літературознавчі розвідки та, передусім, копітка робота ентузіастів і шанувальників з кожним наступним роком розкривали образ поета, ззовні «непомітного» (І. Сенченко)⁸, «з інтелігентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою», котрий «дивував своєю скромністю і притишеним голосом» (П. Панч)⁹, — материковим огромом творчого натхнення, підтверджуючи осібне місце його художньої спадщини в історії української літератури¹⁰, приналежність її «до найвищих досягнень поетичного мистецтва...»¹¹.

Безперечно, «внутрішньої біографії» Володимира Свідзінського «не пізнати із скупих даних зовнішнього життєпису»¹². Однак саме вони дозволяють визначити координати дослідження та інтерпретаційні поля аналізу.

Народився він у сім’ї священника Євтимія Оксентійовича Свідзінського 8 жовтня 1885 року в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії. Після закінчення Тиврівського духовного училища 1899 року вступає до Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Проте внаслідок хвороби та у зв’язку із сімейними обставинами 1904 року залишає навчання¹³. А за кілька років Свідзінський уже в Києві — студент Вищих комерційних курсів, реорганізованих згодом у Комерційний інститут. Василь Яременко припускає, що «саме тут сталося перше знайомство з Павлом Тичиною»¹⁴, котрий після закінчення Чернігівської духовної семінарії продовжував навчання в цьому закладі. Також цілком імовірно він стає близьким до середовища письменників, які гуртувалися довкола журналу «Українська хата», де в січневому числі за 1912 рік з’являється й нове ім’я в літературі — Володимир Свідзінський. Принаймні

поет перебував у тому силовому полі, що й інші молоді автори часопису, як, скажімо, Максим Рильський та Павло Тичина, адже невипадково критики зауважували спільність їхніх художньо-естетичних пошуків, ще починаючи з перших рецензій та відгуків на доробок Свідзінського.

Закінчивши свої студії в інституті, щоправда, так і не отримавши, як можна гадати, через матеріальну скруту диплому — лише свідоцтво про навчання¹⁵, 1913 року повертається на Поділля. Увесь час працює за фахом економіста, досліджує місцеві промисли. У роки І-ї Світової — у складі діючої армії в Галичині на посаді польового контролера, а по її закінченні — демобілізується і 1918 року переїздить до Кам’янця- Подільського.

У вирі громадянської війни працює в установах Української Народної Республіки, а також розпочинає свою власне літературну діяльність на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Після поразки у війні та зі встановленням Радянської влади в Кам’янці його праця триває у видавничому відділі наросвіти повітвиконкому, співпрацює з місцевими видавництвами як редактор і перекладач, а поезія друкується в місцевій періодиці¹⁶.

Недавня столиця УНР Кам’янець-Подільський, навіть з огляду на «знекровлення» еміграцією, помітно вирізнявся на початку 20-х років з-поміж інших міст України. У місті виходило близько 25 різних видань, діяв заснований ще урядом української самостійної республіки новий університет, невдовзі перейменований в Інститут народної освіти. Під цю пору сформувалося досить цікаве й розмаїте мистецьке середовище. З травня 1921 року центральну повітову газету «Червона правда» очолює один із теоретиків мистецтва нової доби Іван Кулик, у літературному процесі беруть активну участь студенти ІНО Терень Масенко, Іван Дніпровський, Валер’ян Поліщук, останній до того ж редагує студентський журнал «Нова думка», а серед їхніх викладачів на кафедрі історії та економіки Поділля — письменники та літературознавці Михайло Драй-Хмара, Костянтин Копержинський, Ростислав Заклинський. З 1922 року на цій же кафедрі, паралельно з роботою в архівному управлінні, починає працювати й Володимир Свідзінський, спершу як співробітник, а з початком 1923 року — аспірант секції соціальної історії¹⁷.

Цей період виявився особливо плідним в особистому та творчому житті поета: одруження, народження доньки Мирослави та вихід 1922 року першої збірки «Ліричні поезії» в місцевій філії Держлітвидаву України.

«Провінція одгукнулася в особі Володимира Свідзінського його лірикою. Не знаємо, чи може бути що-небудь іншого у цього поета, крім лірики, але книжка доводить, що ні. Поет щирий, цікавий, творчість свою черпає з сирої глибини українського слова, що наближається до пісні, а то й дійсно є піснями...» — характеризував Володимира Свідзінського на сторінках журналу «Червоний шлях» Василій Сонцвіт — Валер’ян Поліщук, водночас зауважуючи: «...ніде він не згадує реального людського життя, ніде у поета-лірика краса не зв’язана з лірикою сучасної душі. Невеличкий клаптик тільки з широкого світу, а велике, що шумить кругом, лишилось не поміченим для його ока. І з образою хочеться лайнути поета, чого він сліпий. Але хіба сліпих можна лаяти за це? Рідко коли сліпця можна й вилікувати. Хай ходить — шкоди не зробить...»¹⁸.

Іван Дніпровський за прибраним ім’ям «І. Кобзаренко» в подільській «Червоній правді» був більш категоричний: «Пролетаріатові книжка ліричних поезій Свідзінського майже не потрібна. Тиха, мрійлива селянська лірика поета-індивідуаліста нічого не промовляє до серця працюючих мас...»¹⁹. Проте найцікавішим видається власне один із прикінцевих пасажів рецензента: «Але ж серед усього цього негативного (на нашу переконливу думку) букета подибуються вирази і малюнки, повні краси, і вони викупають цілком усе попереднє. Красива, молода, свіжа мова, тонкі відчування розсипані перлами на всіх сторінках. Довелось би виписати мало не всю книгу. Можна сказати, що ця книжечка є гарний подарунок усім самотнім, розгубленим, одсталим і переляканим новим днем»²⁰.

І направду збірка Володимира Свідзінського «Ліричні поезії» контрастувала із «злободенними» «барабанними» агітками. Її ідилічні образки в майстерно виписаному символічному серпанку сповнені чуттєвої елегійності та зачарованості гармонією всесвіту патріархального села, з його розміреним природнім плином. У плеканні цієї ідилії в поетовій уяві і революційні зрушення в суспільстві мусять викристалізуватися християнським царством любові:

Нове життя в бою повстане

Офір воно жада.

Лиш блисне промінь, кров гаряча

Поллється як вода.

Тоді ж то, визволена з пітьми,

Обмитая в крові,

Зростить земля і цвіт незнаний

І дасть плоди нові

— і далі:

О ні, не буде кар і помсти

І не проллється кров:

В очах зірниці світової

Любов, одна любов²¹.

Навіть банальна рима в цьому контексті сприймається гармонійним, гармонізуючим чинником світобудови, де Діва Марія береже врожай²², а день на тихім заліску «пливе, як сон»²³ та й довкола по-божому — світло й сонячно:

Випливало сонце із-за саду,

Білу церкву рум’янило,

Від престолу, з глибини святої,

Виходжало золоте кропило,

Святило Яблука рум’яні,

Вінки квітчані,

Меди пахучі,

Зілля цілюче,

Все, що земля багата

Дарувала до свята...²⁴

І єдине, що може просити поет:

О Боже, не дай загубити ключі Від сонця, від серця твого огняного,

Бо тяжко і страшно вночі У кривавому хаосі світу земного²⁴.

Фольклорні стилізації, класичні ритми і строгі сонети при надзвичайно багатій мовній палітрі поезій говорять про неабияку версифікаційну вправність поета-мрійника і про зрілість збірки в цілому. Певна річ, що все ж провінційність видання та упереджені відгуки «представників пролетаріату» були не зовсім сприятливими чинниками для поширення «Ліричних поезій» Володимира Свідзінського навіть у творчому середовищі України (не дивно, що зберігся лише кілька примірників книжки та й ті стали приступним лише наприкінці ХХ століття), але все ж і контекстуально, і суголосно його присутність фіксується поряд із Павлом Филиповичем, Агатангелом Кримським, Тодосем Осьмачкою, Миколою Зеровим, Максимом Рильським, і, безперечно, колегою по кафедрі Михайлом Драй-Хмарою, особливо з його пізнішою за виходом, але за низкою текстів синхронною, збіркою «Проростень», на що вказував, зокрема й Ігор Качуровський, говорячи про «український парнасизм»²⁵.

У цей час поет багато й плідно працює над перекладами Овідія, Гесіода, Арістофана. А у видавництві «Книгоспілка» без зазначення імені перекладача окремою книжкою виходить «Овеча криниця» Лопе де Веги. Як припускає Василь Яременко, саме цей переклад «відкрив» Свідзінському «дорогу до Харкова»²⁶.

Власне, на тоді найближче літературне коло поета вже давно залишило Кам’янець, перебравшись до більш перспективних столиць, хоч продовжували діяти місцеві філії «Гарту» та «Плугу» (остання була заснована заходами Сави Божка й Тереня Масенка 1924 року і до якої ймовірно належав письменник²⁷). Можемо лише здогадуватися про мотиви його переїзду, але не останню роль тут, мабуть, відіграла втрата роботи²⁸.

З жовтня 1925 року Володимир Свідзінський розпочинає працю в Харкові на посаді літературного редактора журналу «Червоний шлях», опинившись таким чином у центрі художнього життя республіки. «Уже ця поетова редакторсько-видавнича діяльність... — наголошував свого часу Андрій Чернишов, — доводить його участь у радянському літературному процесі»²⁹, до речі, співмірну характеру і віршам письменника, адже його імені не віднайти ані серед активних дискутантів та теоретиків, ані з-поміж співців нової ери, він залишався вірним насамперед — слову, як поет, як перекладач і як редактор.

Він, — писав критик, — «приваблював добрим і чулим — у найвищій мірі професійним — знанням будівельного матеріалу — слова, тонким мистецтвом самобутнього і влучного світобачення, пристрасною любов’ю до історії й мальовничої природи рідного краю»³⁰, а в іншій статті Чернишова читаємо: «В. Свідзінський органічно й гармонійно доповнював набуток громадянської поезії своїх сучасників. Тому й користувався він визнанням і щирою повагою найкращих своїх товаришів по перу — П. Тичини, М. Бажана, І. Дніпровського, Ю. Смолича, М. Йогансена, Ю. Яновського...»³¹.

Про це згадував і Юрій Смолич: «В нашому ж літературному колі тієї пори <...> авторитет Свідзінського визнавав навіть Михайль Семенко <...> Свідзінському, — перед тим, як подати до друку, прочитував свої твори Павло Тичина. А Майк Йогансен <...> — знав усі поезії Свідзінського напам’ять і охоче цитував їх»³².

Та й фактично, як пригадує розповіді старших письменників Олекса Веретенченко, «Свідзінського «відкрив» Майк Йогансен»³³. Дуже близькою поезія нового літредактора «Червоного шляху» виявилася для Майкових «філософічних ландшафтів» поезії в час його «туманного романтизму»³⁴, чи то пак — «манівців романтики чистого слова»³⁵. Невипадково, уже на відстані років, Юрій Шерех ставив цих поетів поруч, долучаючи до них ще Євгена Плужника, — як «найбільших поетів української літератури двадцятих років», котрі вирізнялися своїм «універсалізмом», «все людськістю», «духовим аристократизмом»³⁶.

1927 року Володимир Свідзінський видає власним коштом другу книгу поезії «Вересень». Осіннєвий поетичний настрій наскрізно проймає символічну тканину збірки. Легка, мрійлива зажура гортає найпотаємніші почування серця автора і шукає розради у «сонячних» спогадах, часто сповитих тугою кохання:

Ой упало сонце в яблуневий сад,

В яблуневий сад моєї милої

І вечірнє сяйво м’яко розточає.

Чом і я не можу за сонцем полинути,

Моєї милої та навідати,

Білого цвіту з яблунь зірвати ?³⁷

На цьому просторі ліричних медитацій раз по раз зринає тихий смуток за втраченою гармонією «саду покинутого», що о цій порі «журбою обволочений»³⁸, «сумного саду», де лишень вночі:

...тріпочуть зірниці,

Дзвенять таємничі ключі³⁹,

а сам ліричний герой у промовлянні до себе констатує:

І ти ж колись як сонце був,

А нині

Бездушною блукаєш тінню

По світовій пустині⁴⁰,

і вже:

Десь одпливає, як човен,

Час яснооких купав⁴¹.

«Зрозуміло, що від «плеканця полів сумовитих» важко сподіватися інших мотивів, крім журливих і скорботних», — писав в огляді поточної художньої літератури Яків Савченко⁴², торуючи вслід поетовому:

Не метає огнів блискавиця

В замисленім співі моїм,

А ні бою смертельная криця

Не гримить і не іскрить у нім.

Я плеканець полів сумовитих

І тиші грабових гаїв.

Я над озером днів пережитих Віти серця глибоко склонив⁴³.

«Ідеалістичний світогляд авторів, виняткова суб’єктивність його мотивів, цілковита збезболеність і споглядальність його світовідуття, — продовжував критик, — це все те, що з погляду актуальних завдань радянського письменства, не може бути не заперечуване в найрішучішій формі.

Не важко зрозуміти й те, яка класова психологія зумовлює творчість Свідзінського: ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотности — могли повстати тільки на ґрунті безперспективного буржуазного світорозуміння»⁴⁴.

Зрештою, це був серйозний присуд поетові, що на думку Я. Савченка, «запізнився прийти в літературу»⁴⁵. У реальному ж вияві це обернулося мовчанкою автора, яку своїм сучасникам він пояснював досить дипломатично: «Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг»⁴⁶.

Натомість продовжують час від часу з’являтися друком у «Червоному шляху» його переклади А. Чехова, І. Тургенєва, 1934 року окремим виданням виходить українською повний текст «Казок про Італію» М. Горького, 1937-го — переклад «Русалки» О. Пушкіна, і цього ж року до вибраних творів Янки Купали Свідзінський подає переклади «На смерть Степана Булата» та «Пісня й сила». А 1939 року окремою книгою вийшли комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби». Бере участь у колективному перекладі вірменського народного епосу «Давид Сусанський». Але особливо поета поглинула робота над «Словом о полку Ігоревім», переклад якого був оприлюднений 1938 року у 5-му числі «Літературного журналу».

Міфопоетична природа цієї літературної пам’ятки, її образна й символічна магнетичність, чар таки надхненного слова полонили Володимира Свідзінського суголосністю до його власного світо- й слововідчуття. Тим самим увиразнювалася й авторська поетика, де класичні розміри гармоніювали із пошуком первісного звучання й ритму українського слова.

Властиві авторові тонке нюансування настроїв, лірична задума і легка символіка обрисів пейзажу в цей період творчості поглиблюються посиленою, часом герметичною метафорикою та обігруванням питомо фольклорних мотивів. Особливо яскраво це простежується в баладних творах поета.

Слід зауважити, що як жанр, балада активно культивувалася в українській пожовтневій літературі, зокрема наприкінці 20-х — 30-х роках, виконуючи, на думку критиків, роль «перехідного місточка від ліричних жанрів до епічних»⁴⁷, а як «сюжетна поезія» — стаючи основою «періоду реконструкції» в художній літературі⁴⁸. Паралельно розроблялися і теоретичні засади балади від ретроспекції⁴⁹ до перспективного розгляду сучасного наробку, де наріжним каменем висувалася теза про баладу як жанр романтичний. Але цей романтизм — нового ґатунку, романтизм епохи індустріалізації в економіці та реструктуризації в літературі, і тому зі старої балади можна було взяти лише «фабулярність, емоційність» і творити нову баладу, в якій не буде місця вигадці, адже «не може вставати мертвий барабанщик і діяти»⁵⁰. У протилежному випадку, стверджувалося тогочасним критиком, будуть усі підстави «говорити про поглиблення творчої кризи автора, про потребу справжнього переозброєння, про потребу реконструкції обраного в поета літературного виду, що, зрозуміло, буде наслідком певної реконструкції авторового світогляду»⁵¹.

На противагу настановам доби, балади Володимира Свідзінського носять якраз казково-фантастичний характер:

Темними ріками

Ніч тече по долинах,

Прудко біжить по зворах,

Мутно піниться на косогорах.

По зарослім болоті

Клятий іде,

На короткій оброті

Золотого коня веде...⁵²

Відштовхуючись передусім не так від літературних, як фольклорних зразків жанру, письменник переосмислює канон, моделюючи поетичний сюжет як загадку, що слушно підмітив Юрій Бедрик⁵³. Утім її прочитання-відгадка містить у собі одразу множинність змістів та інтерпретацій від осмислення тяглості міфологічної традиції⁵⁴ до залучення біографічних чинників, як от розлучення з дружиною⁵⁵, новий нетривалий шлюб^56, співтворчість із донькою⁵⁷, смерть першої дружини⁵⁸, загострене переживання трагедії доби власного народу⁵⁹, його геноциду, репресій та голоду, що підтверджують і листи поета до Олени Чилінгарової, які разом з іншою епістолярією зберігаються нині в Харківському літературному музеї.

«Пишу Вам з Вінниці — читаємо в листі від 26 липня 1932 року. — За два-три дні поїду до матері. Сьогодні дістав від неї сумного листа, що моєму батькові дуже погано після пережитого голодування, руки й ноги попухли. Жах охопив мене, коли я прочитав цього листа. Тут теж розказують страшні речі про недавній голод...»⁶⁰. «Відрадного мало дали мені мої подорожі, — інформує Свідзінський свою адресатку через місяць, — скрізь одно: горе, злидні і безнадія. Тільки природа скрізь надзвичайно гарна — надто грабові ліси»⁶¹.

Уперше балади Володимира Свідзінського були оприлюднені друком у 1940 році в збірці «Поезії», що вийшла у Львові за сприяння Юрія Яновського.

У їхньому раптовому, несподівано свіжому й водночас трагічному звучанні, а також у рясному мереживі асоціацій, ідилічних «сонячних» буколік, таких природніх для творчості автора ще від першої збірки, де

На снозах літа високих

Щодня густіший мед сонця⁶²,

в античному спокої гекзаметрів та неповторній чарівності віршованих казок — проступав у книзі космос художнього слова.

Старезний сад стоїть, бувало,

Мов задурманений дощем,

А я лежу під темрявим кущем,

Де теплої землі сухе кружало,

І слухаю із захисту свого

Дощу спокійного слова.

Ніхто ж не скаже нам того,

Що добра крапля дощова.

Од лепету її тихішає земля⁶³.

«Поет буквально зачаровує читача своєю власною дозрілою поетичною майстерністю, напрочуд тонким відчуттям природи й людських переживань», — писав у рецензії Олексій Полторацький, при тому зауважуючи: «...злочином було б вимагати, щоб усі поети писали так, як він. Але не меншим злочином перед літературою є позбавляти її цього жанру, вимагати від В. Свідзінського голо-декларативних віршів...»⁶⁴.

Натомість Андрій Клоччя, аналізуючи збірку, відзначав, що «навіть пропаганда «нейтральних» ... поезій, є теж тенденційність»⁶⁵, і якщо «бажає поет, точніше кориться невідомій силі, відійти в чарівне муравище, де немає «ні огидних слів, ні погляду ворожого!» Одгородитися осиковим тином, пристрітами, урочищами, уроками, що «нас будуть сторожити од людей...»« у час, коли «П. Г. Тичина писав «Чернігів», «Партія веде», М. Т. Рильський писав свою «Пісню про Сталіна»«, то навряд чи така «рослинницька, з дозволу сказати, філософія» може потрактовуватися «за «визначне поетичне явище»⁶⁶.

І все ж мусимо відзначити, що критика була доволі прихильною — час тотального пошуку внутрішніх ідеологічних ворогів минув. Уже не йшлося про «класову ворожість» — лише вказувалося на «помилки»: «В. Свідзінський, як і кожен поет, має право на своє коло тем і уподобань, але наш обов’язок вказати поетові на вузькість і обмеженість цього кола, на потребу розширити його, запліднити великими громадськими ідеями нашого часу» — наголошував Микола Шеремет⁶⁷. А Гр. Скульський, означивши статтю «Майстер, що втратив час», пише про Свідзінського як про «своєрідного і талановитого майстра», чия велика помилка «в тому, що в народній творчості він бере не прогресивні мотиви вільнолюбної пісні, не політичну гостроту сатиричних казок, а найбільш відстале — фантастику, породжену забобонами». І далі він зауважує: «...читаючи книгу, вдивляючись в окремі прекрасні пейзажні рядки, відчуваючи подих дрімучого минулого, дивуєшся, як могла сучасна людина так абстрагуватись від свого часу. <...> У книзі немає часу, отже, немає великих і значних думок. Вірші часто сприймаються, як ряд випадкових, розірваних вражень, іноді вони в цілому навіть незрозумілі (пошлемось на «Баладу, де апокаліпсичні звірі на фоні української природи викликають принаймні здивовання)». Та й, зрештою, на думку критика, «справжній творець повинен навчати і запалювати людей на великі діла.

Тільки тоді, коли В. Свідзінський відчує це глибоко, внутрішньо, коли він втілить пафос нашого часу в своїх майбутніх віршах, він зможе стати визначним радянським поетом»⁶⁸.

Утім, Володимиру Свідзінському не судилося стати «визначним радянським поетом», він залишився просто поетом, вірним передусім чистому помислами й щирому слову. Так само не судилося йому й оприлюднити за життя свій оригінальний доробок, що, на диво, зацілів у рукописах. Їх зберегла донька Свідзінського Мирослава, а в шістдесятих роках, щоправда, уже з відсутніми — «роздарованими» аркушами, передала на зберігання харківському письменникові Андрію Чернишову, котрий формував його архів. Однак, як подає Василь Яременко, «з невідомих причин матеріалами архіву не ділився, але й сам повного зібрання поезій і перекладів Свідзінського не готував...»⁶⁹. Проте з’являлися журнальні публікації. У середині 60-х років давні шанувальники таланту поета Іван Вирган, Марія Пилинська та Ігор Муратов почали готувати до друку його вибране, але смерть упорядників, а можливо й інші причини, — не дарма ж Василь Боровий згадує про знищену верстку другої добірки поезії Свідзінського в журналі «Прапор» після публікації 1968 року⁷⁰, — не дозволили втілити задум.

До 2004 року найбільш цілісною подачею творчої спадщини письменника було видання 1986 року, що увібрало в себе і порятований Олексою Веретенченком «Медобір». Готуючи цей нарис до першої публікації понад 10 років тому я припускав, що цілком можливо чи не найпотужніший сплеск поетичного надхнення Володимира Свідзінського залишається малоприступним⁷¹.

Принаймні, на тоді, як мені здавалося, із збереженим в Україні рукописним доробком був знайомий чи не єдиний професор Василь Яременко, котрий зазначав, що письменник «...в кінці 30-х рр., очевидно, почав готувати підсумкову книгу поезій із віршів 1928—1940 рр.. Як видно із зошитів, мав намір назвати її «Медобір» або «Май-зілля»⁷². Та й сам він обмежувався, як, до речі, і його попередник Андрій Чернишов, лише оприлюдненням «дозованої» добірки на пошанування пам’яті⁷³, а ще поданням структури книги.

З 2001 року в поле зору дослідників потрапив автограф збірки «Медобір», що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського⁷⁴. Цей факт став початком чергового етапу повернення творчості В. Свід- зінського українському читачеві, що ознаменувався виходом двотомовика поета, підготовленого Елеонорою Соловей⁷⁵. А повторене неодноразово вслід за Юрієм Лавріненком і вже кількома поколіннями читачів — «Поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття» — набуває нового звучання.

¹ Райс Е. Володимир Свідзінський // Свідзінський В. Поезії. — [Б. м.]: Сучасність, 1975. — С. 153.

² Свідзинський В. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1986. — С. 65—66.

³ Райс Е. Володимир Свідзінський. — С. 157.

⁴ Кравців Б. Медобір В.Свідзінського // Свідзінський В. Поезії. — [Б. м.:] Сучасність, 1975. — С. 179.

⁵ Стус В. Зникоме розцвітання особистості // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах) — К.: Рось, 1994. — Т 1. — С. 424.

⁶ Дзюба І. «...Засвітився сам од себе» // Свідзінський В. Поезії. — Сучасність, 1975. — С. 168.

⁷ Лавріненко Ю. Володимир Свідзінський (літературна сильвета) // Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія — проза — драма — есей. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 190.

⁸ Цит. за: Шевчук В. Образ поета // Вітчизна. — 1985. — С. 183.

⁹ Там само.

¹⁰ Дзюба І. Цит. пр. — С. 175.

¹¹ Веретенченко О. Поет і його доля // Свідзінський В. Поезії. — Сучасність, 1975. — С. 143.

¹² Лавріненко Ю. Цит. пр. — С. 190.

¹³ Свідзінський В. Спогади про брата // Слово і час. — 1990. — с. 48, 49.

¹⁴ Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського // Свідзинський В. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1986. — С. 3.

¹⁵ Див.: Рибалко О. Знайдено в архівах. Шкіци до життєпису В. Свідзінського // Вітчизна. — 1989. — № 1. — С. 145; Свідзинський В. Спогади про брата... — С. 50.

¹⁶ Рибалко О. Цит. пр. — С. 145—146.

¹⁷ Див.: Яременко В. Цит. пр. — С. 5; Рибалко О. Цит. пр. — С. 146.

¹⁸ Цит. за: Яременко В. Так починався Володимир Свідзинський // Дніпро. — 1996. — № 1-2. — С. 102-103.

¹⁹ Там само. — С. 103.

²⁰ Там само. — С. 104.

²¹ Свідзинський В. Ліричні поезії // Дніпро. — 1996. — № 1—2. — С. 105.

²² Свідзинський В. Ліричні поезії... — С. 106.

²³ Там само. — С. 107.

²³ Там само. — С. 107.

²⁴ Там само. — С. 113.

²⁵ Качуровський І. Український парнасизм // Визвольний шлях. — 1983. — № 4. — С. 482.

²⁶ Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського... — С. 9.

²⁷ Див.: Письменники Радянської України. 1917—1987: Біобібліографічний довідник. — К.: Радянський письменник, 1988. — С. 528.

²⁸ Рибалко О. Цит. пр. — С. 147.

²⁹ Чернишов А. Харківські силуети. Володимир Свідзинський // Прапор. — 1981. — № 9. — С. 122.

³⁰ Чернишов А. Харківські силуети. Володимир Свідзинський... — С. 121.

³¹ Чернишов А. Поет неповторний, своєрідний, такий. До 100-річчя Володимира Свідзинського // Прапор. — 1985. — № 10. — С. 171.

³² Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. — К.: Радянський письменник, 1972. — С. 148.

³³ Веретенченко О. Цит. пр. — С. 143.

³⁴ Йогансен М. Автобіографія // Йогансен М. Поезії. — К.: Радянський

письменник, 1989. — С. 175.

³⁵ Йогансен М. Переднє слово // Йогансен М. Поезії. — Х.: Рух, 1933. — С. 5.

³⁶ Юрій Шерех. На риштованнях історії літератури // Юрій Шерех. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. Т 1. — Х.: Фоліо, 1998. — С. 377.

³⁷ Свідзинський В. Поезії... — С. 37.

³⁸ Там само. — С. 31.

³⁹ Там само. — С. 32.

⁴⁰ Там само. — С. 42.

⁴¹ Там само. — С. 50.

⁴² Савченко Я. З поточної художньої літератури (закінчення) // Життя й революція. — 1928. — № 10. — С. 94.

⁴³ Свідзинський В. Поезії... — С. 32.

⁴⁴ Савченко Я. Цит. пр. — С. 96

⁴⁵ Там само. — С. 94.

⁴⁶ Цит. за: Лавріненко Ю. Володимир Свідзінський (літературна сильвета)... — С. 190.

⁴⁷ Нудьга Г Українська балада (З теорії та історії жанру). — К.: Дніпро, 1970. — С. 177.

⁴⁸ Коряк В. Українська радянська література у процесі художнього самовизначення. Доповідь на ІІ з’їзді ВУСППу // Коряк В. В боях. Статті і виступи 1925-1930. — Х.: ДВОУ ЛІМ, 1933. — С. 324.

⁴⁹ Шамрай А. Харківські поети 30-х — 40-х років ХІХ ст. — Х.: ЛІМ, 1930.

⁵⁰ Панів А. В пошуках жанру. «Героїчні баляди» Л.Первомайського // За марксо-ленінську критику. — 1931. — № 1. — С. 56.

⁵¹ Юрченко І. [Рецензія на книгу] О. Влизько. Книга баляд // Червоний шлях. — 1931. — № 4. — С. 155.

⁵² Свідзинський В. Поезії. — С. 95.

⁵³ Цит. за: Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського // Березіль. — 1996. — № 7—8. — С. 25.

⁵⁴ Див., приміром: Соловей Е. Неканонічна традиційність (Володимир Свідзинський) // Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. — К.: Українська книга, 1999. — С. 81—103. та Кернер Г

⁵⁵ Міфотворчість у поезії Богдана-Ігоря Антонича і Володимира Свідзинського // Сучасність. — 2001. — С. 125—139.

⁵⁶ Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського... — С. 10,

⁵⁷ Линтварева-Чикаленко О. Був поетом професійним // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — січень. — С. 86—90.

⁵⁸ Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського... — С. 26.

⁵⁹ Лавріненко Ю. Цит. пр. — С. 192.

⁶⁰ Свідзінський В. Листи // Український засів. — 1993. — № 3. — С. 68.

⁶¹ Там само. — С. 69.

⁶² Свідзинський В. Поезії... — С. 84.

⁶³ Свідзинський В. Поезії... — С. 104

⁶⁴ Полторацький О. [Рецензія на книгу] «Поезії» В. Свідзінського // Соціалістична Харківщина. — 1940. — 24 грудня.

⁶⁵ Клоччя А. Розмова про поезію // Літературний журнал. — 1941. — № 2. — С. 106

⁶⁶ Там само. — С. 108.

⁶⁷ Шеремет М. [Рецензія на книгу] В. Свідзінський. Поезії // Радянська література. — 1941. — Кн. 4—5. — С. 336.

⁶⁸ Скульський Гр. Майстер, що втратив час // Літературна газета. — 1941. — 7 березня.

⁶⁹ Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського... — С. 27

⁷⁰ Боровий В. Ми шукали до сонця броду // Боровий В. В аркані Каєркана. — Х.: Майдан, 2001. — С. 12.

⁷¹ Див.: Мельників Р. Володимир Свідзінський (Літературний образок) // Український письменник Володимир Свідзінський (1885—1941). Бібліографічний покажчик / Уклад. Н. І. Полянська — Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, 2002. — (серія «Повернені імена»). — С. 6-24.

⁷² Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського... — С. 27.

⁷³ Див.: Свідзинський В. Невідомі поезії // Березіль. — 1996. — № 7—8. — С. 9-12.

⁷⁴ Див.: Захаркін С. Володимир Свідзінський: невідомі сторінки // Література плюс. — 2001. — № 5 (липень). — С. 10; Матвієнко С. Пам’ятати усе // Там само; Свідзінський В. З недрукованого та незібраного // Там само. — С. 11.

⁷⁵ Свідзінський В. Твори у двох томах / Вид. підготувала Е. Соловей. — К.: Критика, 2004. — Серія «Відкритий архів».