Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Контекст для легенди

Важко нині собі помислити обшир української поезії ХХ століття поза творчістю Володимира Свідзінського, настільки органічною, матричною проступає її метафорична мова вже в другій половині віку в сув’язі густо просякнутих сугестій та асоціацій, і це попри майже повне незнання цього поетичного світу сучасниками автора та напрочуд тяглого в часі його відкриття-повернення. «Світ Свідзінського, — захоплено писав французький славіст Емануїл Райс, — це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас...»1.

Щасливий випадок, чародійство, а чи найзвичайнісінький збіг обставин призвів до зустрічі в запиленому прифронтовому Харкові щойно прибулого з оточення недавнього червоноармійця Олекси Веретенченка та відомого перекладача-спаніста, до речі, брата знаного критика Юрія Меженка, — Миколи Іванова. Останній, ніби передчуваючи свою близьку загибель у застінках НКВД-МҐБ, передає молодому поетові найцінніше, що залишилося від їхнього близького друга — підготовлену до друку книгу віршів «Медобір».

Так чи інакше, але саме цей епізод стає відправним для сучасного прочитання творчості письменника, чиє життя трагічно увірвалося 18-го жовтня 1941 року. У селі Непокрите, що під Салтовим на Харківщині, його разом з іншими арештантами енкаведисти спалили живцем...

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє...2,

— це сповнене надпоетичного чуття передбачення власної долі, неймовірно загострене переживання трагедії доби і людського єства в художньому слові поета, надиво зацілілому у своїй духовній чистоті та світлості, — перетворювали життя й творчість Володимира Свідзінського на легенду, легенду канонічну й знакову для нових поколінь українських літераторів, — що формувалося в таборах Ді-Пі повоєнної Європи, поставши Мистецьким Українським Рухом, і тих, чий голос міцнів в Україні під час відлиги, тих, кому випали на долю брежнєвські табори і котрі йшли у «внутрішню еміграцію» сімдесятих...

Перші публікації 1947—48 років у Німеччині, увіходження віршів до антологій і збірок «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955), «Розстріляна муза» (Детройт, 1955), «Антологія української поезії» (Лондон, 1957) та «Розстріляне Відродження» (Париж, 1959) лише підсилювали інтерес до автора: «Як містична тінь, Свідзінський манить своєю недоступністю не менше, ніж своєю словесною всемогутністю», — констатував згаданий Емануїл Райс3.

Зусиллями українських письменників на еміграції 1961 року в Едмонтоні з’являються книгою «Вибрані поезії» Свідзінського, а 1975 — до 90-річчя поета — у бібліотеці «Сучасності» виходить «Медобір». У післяслові до нього упорядник Богдан Кравців небезпідставно зауважував: «Збереження збірки ненадрукованих поезій Володимира Свідзінського у важких і трагічних умовах воєнних дій і подій на землях України 1941—1945 років залишиться в історії української літератури фактом незвичайної неоціненної ваги...»4.

Власне, з «медоборівської» добірки та літературної сильвети в антології Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження», що, контрабандно ввезена через болгарський кордон, ширилася в колі шістдесятників, — почалося відкриття поета в Україні. Того ж 1959 року лише кілька речей, але під зміненим прізвищем — Свідзинський — побачили світ і в київському виданні «З поезії двадцятих років». Унікальність поетичного світу Володимира Свідзінського, асоціальність, сповненість «якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності...»5, його «чесне (і якщо вдуматися, мужнє!) виборювання свого права на «тишу» і «самотність»6, — на чому наголошували Василь Стус та Іван Дзюба, — були суголосними в естетичних пошуках української творчої молоді того часу — часу напів- і не-правди, одним із фрагментів якого було і свідоме замовчування фактів арешту письменника 27 вересня 1941 року, обставин його смерті, а по тому й реабілітації 1964-го, та, зрештою, і творчості.

Перші більш-менш розгорнуті публікації про поета та оприлюднення його віршів на Батьківщині стали можливими тільки через кілька років після реабілітації, та й то в доволі дозованих формах, а видання його творів окремою книжкою припало на перебудовний 1986 рік.

«Поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття» — звертався до читача Юрій Лавріненко в сильветі, присвяченій Свідзінському, і при тому наголошував: «Рідко хто з його сучасників, маючи таке інтенсивне внутрішнє творче життя, так мало друкувався...»7. І його заклик було підтримано — скупі, часто побіжні спогади сучасників, критичні статті, літературознавчі розвідки та, передусім, копітка робота ентузіастів і шанувальників з кожним наступним роком розкривали образ поета, ззовні «непомітного» (І. Сенченко)8, «з інтелігентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою», котрий «дивував своєю скромністю і притишеним голосом» (П. Панч)9, — материковим огромом творчого натхнення, підтверджуючи осібне місце його художньої спадщини в історії української літератури10, приналежність її «до найвищих досягнень поетичного мистецтва...»11.

Безперечно, «внутрішньої біографії» Володимира Свідзінського «не пізнати із скупих даних зовнішнього життєпису»12. Однак саме вони дозволяють визначити координати дослідження та інтерпретаційні поля аналізу.

Народився він у сім’ї священника Євтимія Оксентійовича Свідзінського 8 жовтня 1885 року в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії. Після закінчення Тиврівського духовного училища 1899 року вступає до Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Проте внаслідок хвороби та у зв’язку із сімейними обставинами 1904 року залишає навчання13. А за кілька років Свідзінський уже в Києві — студент Вищих комерційних курсів, реорганізованих згодом у Комерційний інститут. Василь Яременко припускає, що «саме тут сталося перше знайомство з Павлом Тичиною»14, котрий після закінчення Чернігівської духовної семінарії продовжував навчання в цьому закладі. Також цілком імовірно він стає близьким до середовища письменників, які гуртувалися довкола журналу «Українська хата», де в січневому числі за 1912 рік з’являється й нове ім’я в літературі — Володимир Свідзінський. Принаймні

поет перебував у тому силовому полі, що й інші молоді автори часопису, як, скажімо, Максим Рильський та Павло Тичина, адже невипадково критики зауважували спільність їхніх художньо-естетичних пошуків, ще починаючи з перших рецензій та відгуків на доробок Свідзінського.

Закінчивши свої студії в інституті, щоправда, так і не отримавши, як можна гадати, через матеріальну скруту диплому — лише свідоцтво про навчання15, 1913 року повертається на Поділля. Увесь час працює за фахом економіста, досліджує місцеві промисли. У роки І-ї Світової — у складі діючої армії в Галичині на посаді польового контролера, а по її закінченні — демобілізується і 1918 року переїздить до Кам’янця- Подільського.

У вирі громадянської війни працює в установах Української Народної Республіки, а також розпочинає свою власне літературну діяльність на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Після поразки у війні та зі встановленням Радянської влади в Кам’янці його праця триває у видавничому відділі наросвіти повітвиконкому, співпрацює з місцевими видавництвами як редактор і перекладач, а поезія друкується в місцевій періодиці16.

Недавня столиця УНР Кам’янець-Подільський, навіть з огляду на «знекровлення» еміграцією, помітно вирізнявся на початку 20-х років з-поміж інших міст України. У місті виходило близько 25 різних видань, діяв заснований ще урядом української самостійної республіки новий університет, невдовзі перейменований в Інститут народної освіти. Під цю пору сформувалося досить цікаве й розмаїте мистецьке середовище. З травня 1921 року центральну повітову газету «Червона правда» очолює один із теоретиків мистецтва нової доби Іван Кулик, у літературному процесі беруть активну участь студенти ІНО Терень Масенко, Іван Дніпровський, Валер’ян Поліщук, останній до того ж редагує студентський журнал «Нова думка», а серед їхніх викладачів на кафедрі історії та економіки Поділля — письменники та літературознавці Михайло Драй-Хмара, Костянтин Копержинський, Ростислав Заклинський. З 1922 року на цій же кафедрі, паралельно з роботою в архівному управлінні, починає працювати й Володимир Свідзінський, спершу як співробітник, а з початком 1923 року — аспірант секції соціальної історії17.

Цей період виявився особливо плідним в особистому та творчому житті поета: одруження, народження доньки Мирослави та вихід 1922 року першої збірки «Ліричні поезії» в місцевій філії Держлітвидаву України.

«Провінція одгукнулася в особі Володимира Свідзінського його лірикою. Не знаємо, чи може бути що-небудь іншого у цього поета, крім лірики, але книжка доводить, що ні. Поет щирий, цікавий, творчість свою черпає з сирої глибини українського слова, що наближається до пісні, а то й дійсно є піснями...» — характеризував Володимира Свідзінського на сторінках журналу «Червоний шлях» Василій Сонцвіт — Валер’ян Поліщук, водночас зауважуючи: «...ніде він не згадує реального людського життя, ніде у поета-лірика краса не зв’язана з лірикою сучасної душі. Невеличкий клаптик тільки з широкого світу, а велике, що шумить кругом, лишилось не поміченим для його ока. І з образою хочеться лайнути поета, чого він сліпий. Але хіба сліпих можна лаяти за це? Рідко коли сліпця можна й вилікувати. Хай ходить — шкоди не зробить...»18.

Іван Дніпровський за прибраним ім’ям «І. Кобзаренко» в подільській «Червоній правді» був більш категоричний: «Пролетаріатові книжка ліричних поезій Свідзінського майже не потрібна. Тиха, мрійлива селянська лірика поета-індивідуаліста нічого не промовляє до серця працюючих мас...»19. Проте найцікавішим видається власне один із прикінцевих пасажів рецензента: «Але ж серед усього цього негативного (на нашу переконливу думку) букета подибуються вирази і малюнки, повні краси, і вони викупають цілком усе попереднє. Красива, молода, свіжа мова, тонкі відчування розсипані перлами на всіх сторінках. Довелось би виписати мало не всю книгу. Можна сказати, що ця книжечка є гарний подарунок усім самотнім, розгубленим, одсталим і переляканим новим днем»20.

І направду збірка Володимира Свідзінського «Ліричні поезії» контрастувала із «злободенними» «барабанними» агітками. Її ідилічні образки в майстерно виписаному символічному серпанку сповнені чуттєвої елегійності та зачарованості гармонією всесвіту патріархального села, з його розміреним природнім плином. У плеканні цієї ідилії в поетовій уяві і революційні зрушення в суспільстві мусять викристалізуватися християнським царством любові:

Нове життя в бою повстане

Офір воно жада.

Лиш блисне промінь, кров гаряча

Поллється як вода.

Тоді ж то, визволена з пітьми,

Обмитая в крові,

Зростить земля і цвіт незнаний

І дасть плоди нові

— і далі:

О ні, не буде кар і помсти

І не проллється кров:

В очах зірниці світової

Любов, одна любов21.

Навіть банальна рима в цьому контексті сприймається гармонійним, гармонізуючим чинником світобудови, де Діва Марія береже врожай22, а день на тихім заліску «пливе, як сон»23 та й довкола по-божому — світло й сонячно:

Випливало сонце із-за саду,

Білу церкву рум’янило,

Від престолу, з глибини святої,

Виходжало золоте кропило,

Святило Яблука рум’яні,

Вінки квітчані,

Меди пахучі,

Зілля цілюче,

Все, що земля багата

Дарувала до свята...24

І єдине, що може просити поет:

О Боже, не дай загубити ключі Від сонця, від серця твого огняного,

Бо тяжко і страшно вночі У кривавому хаосі світу земного24.

Фольклорні стилізації, класичні ритми і строгі сонети при надзвичайно багатій мовній палітрі поезій говорять про неабияку версифікаційну вправність поета-мрійника і про зрілість збірки в цілому. Певна річ, що все ж провінційність видання та упереджені відгуки «представників пролетаріату» були не зовсім сприятливими чинниками для поширення «Ліричних поезій» Володимира Свідзінського навіть у творчому середовищі України (не дивно, що зберігся лише кілька примірників книжки та й ті стали приступним лише наприкінці ХХ століття), але все ж і контекстуально, і суголосно його присутність фіксується поряд із Павлом Филиповичем, Агатангелом Кримським, Тодосем Осьмачкою, Миколою Зеровим, Максимом Рильським, і, безперечно, колегою по кафедрі Михайлом Драй-Хмарою, особливо з його пізнішою за виходом, але за низкою текстів синхронною, збіркою «Проростень», на що вказував, зокрема й Ігор Качуровський, говорячи про «український парнасизм»25.

У цей час поет багато й плідно працює над перекладами Овідія, Гесіода, Арістофана. А у видавництві «Книгоспілка» без зазначення імені перекладача окремою книжкою виходить «Овеча криниця» Лопе де Веги. Як припускає Василь Яременко, саме цей переклад «відкрив» Свідзінському «дорогу до Харкова»26.

Власне, на тоді найближче літературне коло поета вже давно залишило Кам’янець, перебравшись до більш перспективних столиць, хоч продовжували діяти місцеві філії «Гарту» та «Плугу» (остання була заснована заходами Сави Божка й Тереня Масенка 1924 року і до якої ймовірно належав письменник27). Можемо лише здогадуватися про мотиви його переїзду, але не останню роль тут, мабуть, відіграла втрата роботи28.

З жовтня 1925 року Володимир Свідзінський розпочинає працю в Харкові на посаді літературного редактора журналу «Червоний шлях», опинившись таким чином у центрі художнього життя республіки. «Уже ця поетова редакторсько-видавнича діяльність... — наголошував свого часу Андрій Чернишов, — доводить його участь у радянському літературному процесі»29, до речі, співмірну характеру і віршам письменника, адже його імені не віднайти ані серед активних дискутантів та теоретиків, ані з-поміж співців нової ери, він залишався вірним насамперед — слову, як поет, як перекладач і як редактор.

Він, — писав критик, — «приваблював добрим і чулим — у найвищій мірі професійним — знанням будівельного матеріалу — слова, тонким мистецтвом самобутнього і влучного світобачення, пристрасною любов’ю до історії й мальовничої природи рідного краю»30, а в іншій статті Чернишова читаємо: «В. Свідзінський органічно й гармонійно доповнював набуток громадянської поезії своїх сучасників. Тому й користувався він визнанням і щирою повагою найкращих своїх товаришів по перу — П. Тичини, М. Бажана, І. Дніпровського, Ю. Смолича, М. Йогансена, Ю. Яновського...»31.

Про це згадував і Юрій Смолич: «В нашому ж літературному колі тієї пори <...> авторитет Свідзінського визнавав навіть Михайль Семенко <...> Свідзінському, — перед тим, як подати до друку, прочитував свої твори Павло Тичина. А Майк Йогансен <...> — знав усі поезії Свідзінського напам’ять і охоче цитував їх»32.

Та й фактично, як пригадує розповіді старших письменників Олекса Веретенченко, «Свідзінського «відкрив» Майк Йогансен»33. Дуже близькою поезія нового літредактора «Червоного шляху» виявилася для Майкових «філософічних ландшафтів» поезії в час його «туманного романтизму»34, чи то пак — «манівців романтики чистого слова»35. Невипадково, уже на відстані років, Юрій Шерех ставив цих поетів поруч, долучаючи до них ще Євгена Плужника, — як «найбільших поетів української літератури двадцятих років», котрі вирізнялися своїм «універсалізмом», «все людськістю», «духовим аристократизмом»36.

1927 року Володимир Свідзінський видає власним коштом другу книгу поезії «Вересень». Осіннєвий поетичний настрій наскрізно проймає символічну тканину збірки. Легка, мрійлива зажура гортає найпотаємніші почування серця автора і шукає розради у «сонячних» спогадах, часто сповитих тугою кохання:

Ой упало сонце в яблуневий сад,

В яблуневий сад моєї милої

І вечірнє сяйво м’яко розточає.

Чом і я не можу за сонцем полинути,

Моєї милої та навідати,

Білого цвіту з яблунь зірвати ?37

На цьому просторі ліричних медитацій раз по раз зринає тихий смуток за втраченою гармонією «саду покинутого», що о цій порі «журбою обволочений»38, «сумного саду», де лишень вночі:

...тріпочуть зірниці,

Дзвенять таємничі ключі39,

а сам ліричний герой у промовлянні до себе констатує:

І ти ж колись як сонце був,

А нині

Бездушною блукаєш тінню

По світовій пустині40,

і вже:

Десь одпливає, як човен,

Час яснооких купав41.

«Зрозуміло, що від «плеканця полів сумовитих» важко сподіватися інших мотивів, крім журливих і скорботних», — писав в огляді поточної художньої літератури Яків Савченко42, торуючи вслід поетовому:

Не метає огнів блискавиця

В замисленім співі моїм,

А ні бою смертельная криця

Не гримить і не іскрить у нім.

Я плеканець полів сумовитих

І тиші грабових гаїв.

Я над озером днів пережитих Віти серця глибоко склонив43.

«Ідеалістичний світогляд авторів, виняткова суб’єктивність його мотивів, цілковита збезболеність і споглядальність його світовідуття, — продовжував критик, — це все те, що з погляду актуальних завдань радянського письменства, не може бути не заперечуване в найрішучішій формі.

Не важко зрозуміти й те, яка класова психологія зумовлює творчість Свідзінського: ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотности — могли повстати тільки на ґрунті безперспективного буржуазного світорозуміння»44.

Зрештою, це був серйозний присуд поетові, що на думку Я. Савченка, «запізнився прийти в літературу»45. У реальному ж вияві це обернулося мовчанкою автора, яку своїм сучасникам він пояснював досить дипломатично: «Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг»46.

Натомість продовжують час від часу з’являтися друком у «Червоному шляху» його переклади А. Чехова, І. Тургенєва, 1934 року окремим виданням виходить українською повний текст «Казок про Італію» М. Горького, 1937-го — переклад «Русалки» О. Пушкіна, і цього ж року до вибраних творів Янки Купали Свідзінський подає переклади «На смерть Степана Булата» та «Пісня й сила». А 1939 року окремою книгою вийшли комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби». Бере участь у колективному перекладі вірменського народного епосу «Давид Сусанський». Але особливо поета поглинула робота над «Словом о полку Ігоревім», переклад якого був оприлюднений 1938 року у 5-му числі «Літературного журналу».

Міфопоетична природа цієї літературної пам’ятки, її образна й символічна магнетичність, чар таки надхненного слова полонили Володимира Свідзінського суголосністю до його власного світо- й слововідчуття. Тим самим увиразнювалася й авторська поетика, де класичні розміри гармоніювали із пошуком первісного звучання й ритму українського слова.

Властиві авторові тонке нюансування настроїв, лірична задума і легка символіка обрисів пейзажу в цей період творчості поглиблюються посиленою, часом герметичною метафорикою та обігруванням питомо фольклорних мотивів. Особливо яскраво це простежується в баладних творах поета.

Слід зауважити, що як жанр, балада активно культивувалася в українській пожовтневій літературі, зокрема наприкінці 20-х — 30-х роках, виконуючи, на думку критиків, роль «перехідного місточка від ліричних жанрів до епічних»47, а як «сюжетна поезія» — стаючи основою «періоду реконструкції» в художній літературі48. Паралельно розроблялися і теоретичні засади балади від ретроспекції49 до перспективного розгляду сучасного наробку, де наріжним каменем висувалася теза про баладу як жанр романтичний. Але цей романтизм — нового ґатунку, романтизм епохи індустріалізації в економіці та реструктуризації в літературі, і тому зі старої балади можна було взяти лише «фабулярність, емоційність» і творити нову баладу, в якій не буде місця вигадці, адже «не може вставати мертвий барабанщик і діяти»50. У протилежному випадку, стверджувалося тогочасним критиком, будуть усі підстави «говорити про поглиблення творчої кризи автора, про потребу справжнього переозброєння, про потребу реконструкції обраного в поета літературного виду, що, зрозуміло, буде наслідком певної реконструкції авторового світогляду»51.

На противагу настановам доби, балади Володимира Свідзінського носять якраз казково-фантастичний характер:

Темними ріками

Ніч тече по долинах,

Прудко біжить по зворах,

Мутно піниться на косогорах.

По зарослім болоті

Клятий іде,

На короткій оброті

Золотого коня веде...52

Відштовхуючись передусім не так від літературних, як фольклорних зразків жанру, письменник переосмислює канон, моделюючи поетичний сюжет як загадку, що слушно підмітив Юрій Бедрик53. Утім її прочитання-відгадка містить у собі одразу множинність змістів та інтерпретацій від осмислення тяглості міфологічної традиції54 до залучення біографічних чинників, як от розлучення з дружиною55, новий нетривалий шлюб56, співтворчість із донькою57, смерть першої дружини58, загострене переживання трагедії доби власного народу59, його геноциду, репресій та голоду, що підтверджують і листи поета до Олени Чилінгарової, які разом з іншою епістолярією зберігаються нині в Харківському літературному музеї.

«Пишу Вам з Вінниці — читаємо в листі від 26 липня 1932 року. — За два-три дні поїду до матері. Сьогодні дістав від неї сумного листа, що моєму батькові дуже погано після пережитого голодування, руки й ноги попухли. Жах охопив мене, коли я прочитав цього листа. Тут теж розказують страшні речі про недавній голод...»60. «Відрадного мало дали мені мої подорожі, — інформує Свідзінський свою адресатку через місяць, — скрізь одно: горе, злидні і безнадія. Тільки природа скрізь надзвичайно гарна — надто грабові ліси»61.

Уперше балади Володимира Свідзінського були оприлюднені друком у 1940 році в збірці «Поезії», що вийшла у Львові за сприяння Юрія Яновського.

У їхньому раптовому, несподівано свіжому й водночас трагічному звучанні, а також у рясному мереживі асоціацій, ідилічних «сонячних» буколік, таких природніх для творчості автора ще від першої збірки, де

На снозах літа високих

Щодня густіший мед сонця62,

в античному спокої гекзаметрів та неповторній чарівності віршованих казок — проступав у книзі космос художнього слова.

Старезний сад стоїть, бувало,

Мов задурманений дощем,

А я лежу під темрявим кущем,

Де теплої землі сухе кружало,

І слухаю із захисту свого

Дощу спокійного слова.

Ніхто ж не скаже нам того,

Що добра крапля дощова.

Од лепету її тихішає земля63.

«Поет буквально зачаровує читача своєю власною дозрілою поетичною майстерністю, напрочуд тонким відчуттям природи й людських переживань», — писав у рецензії Олексій Полторацький, при тому зауважуючи: «...злочином було б вимагати, щоб усі поети писали так, як він. Але не меншим злочином перед літературою є позбавляти її цього жанру, вимагати від В. Свідзінського голо-декларативних віршів...»64.

Натомість Андрій Клоччя, аналізуючи збірку, відзначав, що «навіть пропаганда «нейтральних» ... поезій, є теж тенденційність»65, і якщо «бажає поет, точніше кориться невідомій силі, відійти в чарівне муравище, де немає «ні огидних слів, ні погляду ворожого!» Одгородитися осиковим тином, пристрітами, урочищами, уроками, що «нас будуть сторожити од людей...»« у час, коли «П. Г. Тичина писав «Чернігів», «Партія веде», М. Т. Рильський писав свою «Пісню про Сталіна»«, то навряд чи така «рослинницька, з дозволу сказати, філософія» може потрактовуватися «за «визначне поетичне явище»66.

І все ж мусимо відзначити, що критика була доволі прихильною — час тотального пошуку внутрішніх ідеологічних ворогів минув. Уже не йшлося про «класову ворожість» — лише вказувалося на «помилки»: «В. Свідзінський, як і кожен поет, має право на своє коло тем і уподобань, але наш обов’язок вказати поетові на вузькість і обмеженість цього кола, на потребу розширити його, запліднити великими громадськими ідеями нашого часу» — наголошував Микола Шеремет67. А Гр. Скульський, означивши статтю «Майстер, що втратив час», пише про Свідзінського як про «своєрідного і талановитого майстра», чия велика помилка «в тому, що в народній творчості він бере не прогресивні мотиви вільнолюбної пісні, не політичну гостроту сатиричних казок, а найбільш відстале — фантастику, породжену забобонами». І далі він зауважує: «...читаючи книгу, вдивляючись в окремі прекрасні пейзажні рядки, відчуваючи подих дрімучого минулого, дивуєшся, як могла сучасна людина так абстрагуватись від свого часу. <...> У книзі немає часу, отже, немає великих і значних думок. Вірші часто сприймаються, як ряд випадкових, розірваних вражень, іноді вони в цілому навіть незрозумілі (пошлемось на «Баладу, де апокаліпсичні звірі на фоні української природи викликають принаймні здивовання)». Та й, зрештою, на думку критика, «справжній творець повинен навчати і запалювати людей на великі діла.

Тільки тоді, коли В. Свідзінський відчує це глибоко, внутрішньо, коли він втілить пафос нашого часу в своїх майбутніх віршах, він зможе стати визначним радянським поетом»68.

Утім, Володимиру Свідзінському не судилося стати «визначним радянським поетом», він залишився просто поетом, вірним передусім чистому помислами й щирому слову. Так само не судилося йому й оприлюднити за життя свій оригінальний доробок, що, на диво, зацілів у рукописах. Їх зберегла донька Свідзінського Мирослава, а в шістдесятих роках, щоправда, уже з відсутніми — «роздарованими» аркушами, передала на зберігання харківському письменникові Андрію Чернишову, котрий формував його архів. Однак, як подає Василь Яременко, «з невідомих причин матеріалами архіву не ділився, але й сам повного зібрання поезій і перекладів Свідзінського не готував...»69. Проте з’являлися журнальні публікації. У середині 60-х років давні шанувальники таланту поета Іван Вирган, Марія Пилинська та Ігор Муратов почали готувати до друку його вибране, але смерть упорядників, а можливо й інші причини, — не дарма ж Василь Боровий згадує про знищену верстку другої добірки поезії Свідзінського в журналі «Прапор» після публікації 1968 року70, — не дозволили втілити задум.

До 2004 року найбільш цілісною подачею творчої спадщини письменника було видання 1986 року, що увібрало в себе і порятований Олексою Веретенченком «Медобір». Готуючи цей нарис до першої публікації понад 10 років тому я припускав, що цілком можливо чи не найпотужніший сплеск поетичного надхнення Володимира Свідзінського залишається малоприступним71.

Принаймні, на тоді, як мені здавалося, із збереженим в Україні рукописним доробком був знайомий чи не єдиний професор Василь Яременко, котрий зазначав, що письменник «...в кінці 30-х рр., очевидно, почав готувати підсумкову книгу поезій із віршів 1928—1940 рр.. Як видно із зошитів, мав намір назвати її «Медобір» або «Май-зілля»72. Та й сам він обмежувався, як, до речі, і його попередник Андрій Чернишов, лише оприлюдненням «дозованої» добірки на пошанування пам’яті73, а ще поданням структури книги.

З 2001 року в поле зору дослідників потрапив автограф збірки «Медобір», що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського74. Цей факт став початком чергового етапу повернення творчості В. Свід- зінського українському читачеві, що ознаменувався виходом двотомовика поета, підготовленого Елеонорою Соловей75. А повторене неодноразово вслід за Юрієм Лавріненком і вже кількома поколіннями читачів — «Поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття» — набуває нового звучання.


1 Райс Е. Володимир Свідзінський // Свідзінський В. Поезії. — [Б. м.]: Сучасність, 1975. — С. 153.

2 Свідзинський В. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1986. — С. 65—66.

3 Райс Е. Володимир Свідзінський. — С. 157.

4 Кравців Б. Медобір В.Свідзінського // Свідзінський В. Поезії. — [Б. м.:] Сучасність, 1975. — С. 179.

5 Стус В. Зникоме розцвітання особистості // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах) — К.: Рось, 1994. — Т 1. — С. 424.

6 Дзюба І. «...Засвітився сам од себе» // Свідзінський В. Поезії. — Сучасність, 1975. — С. 168.

7 Лавріненко Ю. Володимир Свідзінський (літературна сильвета) // Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія — проза — драма — есей. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 190.

8 Цит. за: Шевчук В. Образ поета // Вітчизна. — 1985. — С. 183.

9 Там само.

10 Дзюба І. Цит. пр. — С. 175.

11 Веретенченко О. Поет і його доля // Свідзінський В. Поезії. — Сучасність, 1975. — С. 143.

12 Лавріненко Ю. Цит. пр. — С. 190.

13 Свідзінський В. Спогади про брата // Слово і час. — 1990. — с. 48, 49.

14 Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського // Свідзинський В. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1986. — С. 3.

15 Див.: Рибалко О. Знайдено в архівах. Шкіци до життєпису В. Свідзінського // Вітчизна. — 1989. — № 1. — С. 145; Свідзинський В. Спогади про брата... — С. 50.

16 Рибалко О. Цит. пр. — С. 145—146.

17 Див.: Яременко В. Цит. пр. — С. 5; Рибалко О. Цит. пр. — С. 146.

18 Цит. за: Яременко В. Так починався Володимир Свідзинський // Дніпро. — 1996. — № 1-2. — С. 102-103.

19 Там само. — С. 103.

20 Там само. — С. 104.

21 Свідзинський В. Ліричні поезії // Дніпро. — 1996. — № 1—2. — С. 105.

22 Свідзинський В. Ліричні поезії... — С. 106.

23 Там само. — С. 107.

23 Там само. — С. 107.

24 Там само. — С. 113.

25 Качуровський І. Український парнасизм // Визвольний шлях. — 1983. — № 4. — С. 482.

26 Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського... — С. 9.

27 Див.: Письменники Радянської України. 1917—1987: Біобібліографічний довідник. — К.: Радянський письменник, 1988. — С. 528.

28 Рибалко О. Цит. пр. — С. 147.

29 Чернишов А. Харківські силуети. Володимир Свідзинський // Прапор. — 1981. — № 9. — С. 122.

30 Чернишов А. Харківські силуети. Володимир Свідзинський... — С. 121.

31 Чернишов А. Поет неповторний, своєрідний, такий. До 100-річчя Володимира Свідзинського // Прапор. — 1985. — № 10. — С. 171.

32 Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. — К.: Радянський письменник, 1972. — С. 148.

33 Веретенченко О. Цит. пр. — С. 143.

34 Йогансен М. Автобіографія // Йогансен М. Поезії. — К.: Радянський

письменник, 1989. — С. 175.

35 Йогансен М. Переднє слово // Йогансен М. Поезії. — Х.: Рух, 1933. — С. 5.

36 Юрій Шерех. На риштованнях історії літератури // Юрій Шерех. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. Т 1. — Х.: Фоліо, 1998. — С. 377.

37 Свідзинський В. Поезії... — С. 37.

38 Там само. — С. 31.

39 Там само. — С. 32.

40 Там само. — С. 42.

41 Там само. — С. 50.

42 Савченко Я. З поточної художньої літератури (закінчення) // Життя й революція. — 1928. — № 10. — С. 94.

43 Свідзинський В. Поезії... — С. 32.

44 Савченко Я. Цит. пр. — С. 96

45 Там само. — С. 94.

46 Цит. за: Лавріненко Ю. Володимир Свідзінський (літературна сильвета)... — С. 190.

47 Нудьга Г Українська балада (З теорії та історії жанру). — К.: Дніпро, 1970. — С. 177.

48 Коряк В. Українська радянська література у процесі художнього самовизначення. Доповідь на ІІ з’їзді ВУСППу // Коряк В. В боях. Статті і виступи 1925-1930. — Х.: ДВОУ ЛІМ, 1933. — С. 324.

49 Шамрай А. Харківські поети 30-х — 40-х років ХІХ ст. — Х.: ЛІМ, 1930.

50 Панів А. В пошуках жанру. «Героїчні баляди» Л.Первомайського // За марксо-ленінську критику. — 1931. — № 1. — С. 56.

51 Юрченко І. [Рецензія на книгу] О. Влизько. Книга баляд // Червоний шлях. — 1931. — № 4. — С. 155.

52 Свідзинський В. Поезії. — С. 95.

53 Цит. за: Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського // Березіль. — 1996. — № 7—8. — С. 25.

54 Див., приміром: Соловей Е. Неканонічна традиційність (Володимир Свідзинський) // Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. — К.: Українська книга, 1999. — С. 81—103. та Кернер Г

55 Міфотворчість у поезії Богдана-Ігоря Антонича і Володимира Свідзинського // Сучасність. — 2001. — С. 125—139.

56 Яременко В. Лірика Володимира Свідзинського... — С. 10,

57 Линтварева-Чикаленко О. Був поетом професійним // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — січень. — С. 86—90.

58 Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського... — С. 26.

59 Лавріненко Ю. Цит. пр. — С. 192.

60 Свідзінський В. Листи // Український засів. — 1993. — № 3. — С. 68.

61 Там само. — С. 69.

62 Свідзинський В. Поезії... — С. 84.

63 Свідзинський В. Поезії... — С. 104

64 Полторацький О. [Рецензія на книгу] «Поезії» В. Свідзінського // Соціалістична Харківщина. — 1940. — 24 грудня.

65 Клоччя А. Розмова про поезію // Літературний журнал. — 1941. — № 2. — С. 106

66 Там само. — С. 108.

67 Шеремет М. [Рецензія на книгу] В. Свідзінський. Поезії // Радянська література. — 1941. — Кн. 4—5. — С. 336.

68 Скульський Гр. Майстер, що втратив час // Літературна газета. — 1941. — 7 березня.

69 Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського... — С. 27

70 Боровий В. Ми шукали до сонця броду // Боровий В. В аркані Каєркана. — Х.: Майдан, 2001. — С. 12.

71 Див.: Мельників Р. Володимир Свідзінський (Літературний образок) // Український письменник Володимир Свідзінський (1885—1941). Бібліографічний покажчик / Уклад. Н. І. Полянська — Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, 2002. — (серія «Повернені імена»). — С. 6-24.

72 Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя й творчості Володимира Свідзінського... — С. 27.

73 Див.: Свідзинський В. Невідомі поезії // Березіль. — 1996. — № 7—8. — С. 9-12.

74 Див.: Захаркін С. Володимир Свідзінський: невідомі сторінки // Література плюс. — 2001. — № 5 (липень). — С. 10; Матвієнко С. Пам’ятати усе // Там само; Свідзінський В. З недрукованого та незібраного // Там само. — С. 11.

75 Свідзінський В. Твори у двох томах / Вид. підготувала Е. Соловей. — К.: Критика, 2004. — Серія «Відкритий архів».



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.