Зарубіжна література - статті та реферати - 2021
Відлуння. Вересневе повернення Свідзінського
Свідзінський Володимир. Твори у двох томах / Вид. підготувала Елеонора Соловей. — Київ: Критика, 2004. — Серія «Відкритий архів».
Кілька років тому автор цих рядків писав у передмові до біобібліографічного покажчика, присвяченого Володимирові Свідзінському: «Важко нині собі помислити обшир української поезії ХХ століття поза творчістю Володимира Свідзінського, настільки органічною, матричною проступає її метафорична мова вже у другій половині віку в сув’язі густо просякнутих сугестій та асоціацій, і це попри майже повне незнання цього поетичного світу сучасниками автора та напрочуд тяглого в часі його відкриття-повернення»1. При тому, слідом за кількома поколіннями читачів, випадало повторити заввагу Юрія Лавріненка про те, що Свідзінський — «поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття»2.
Трагічна смерть, неймовірно загострене переживання трагедії доби і людського єства в художньому слові поета, надиво зацілілому у своїй духовній чистоті та світлості, — перетворювали життя й творчість Володимира Свідзінського на легенду,
легенду канонічну й знакову для нових поколінь українських літераторів, — що формувалося в таборах Ді-Пі повоєнної Європи, поставши Мистецьким Українським Рухом, і тих, чий голос міцнів в Україні під час відлиги, тих, кому випали на долю брежнєвські табори і котрі йшли у «внутрішню еміграцію» сімдесятих...
Перші публікації 1947—48 років у Німеччині, увіходження віршів до антологій і збірок «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955), «Розстріляна муза» (Детройт, 1955), «Антологія української поезії» (Лондон, 1957) та «Розстріляне Відродження» (Париж, 1959) лише підсилювали інтерес до автора: «Як містична тінь, Свідзінський манить своєю недоступністю не менше, ніж своєю словесною всемогутністю», — констатував відомий славіст Емануїл Райс3.
Зусиллями українських письменників на еміграції 1961 року в Едмонтоні з’являються книгою «Вибрані поезії» Свідзінського, а 1975 — до 90-річчя поета — у бібліотеці «Сучасності» виходить «Медобір». В Україні ж після реабілітації Володимира Свідзінського окремим виданням його поезія з’явилася лише 1986 року і довгий час воно було найбільш цілісною подачею творчої спадщини письменника.
Тож вихід двотомовика Володимира Свідзінського у серії «Відкритий архів» видавництва «Критика» у вересні 2004 року став визначною подією для істориків літератури та й просто шанувальників мистецтва слова, котрі, по суті, уперше отримали нагоду познайомитися з повним виданням творів, перекладів, а також епістолярієм поета.
До першого тому ввійшли прижиттєві книги «Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927) та збірка «Медобір», яку упорядниця реконструювала за кількома джерелами, зокрема двома рукописними варіантами — зошит чорнових автографів «Медобір. Поезії 1928—1933 років» (зберігається в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського) й нещодавно віднайдений в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського зошит чистових автографів «Медобір»4, а також авторизованим машинописом збірки, що знаходиться у фондах Харківського літературного музею. Однак основу реконструкції все ж склала перша публікація збірки «Медобір» 1975 року. Саме ця реконструкція, а надто зведена таблиця з її поясненням є найціннішим здобутком видання.
Окрім того, у першому томі містяться вірші з книги «Поезії» (1940) та ті, що не увіходили до збірок, а також чотири поеми і п’ять віршованих казок. А загалом двадцять два твори надруковані вперше й ще дев’ять поезій уперше публікуються в книжковому виданні творів Свідзінського.
Другий том містить переклади поезії й драматургії з давніх і нових мов (але натомість чомусь зовсім не представлені його переклади прози), низку статей (зокрема й такі, як «О ковровом ткачестве в Подольской губернии» та «Ткацкий промысел в Подольской губернии», що рація їх присутності у виданні такого ґатунку не зовсім очевидна), а також увесь приступний на сьогодні епістолярій Володимира Свідзінського.
Обидва томи належним чином відкоментовані, а коментарям до першого тому передує чималий нарис Елеонори Соловей ««Роботи і дні» поета». Серед іншого в першій частині розвідки подана уточнена, розширена й документально проілюстрована біографія Володимира Свідзінського, а в другій — доволі цікаво виглядає спроба окреслення інтерпрета- ційного поля його творчості (особливо, коли воно постає на таких фактах, як збережена разом із рукописами саморобна книжка із видання «Сборник малороссийских заклинаний. Составил П. Ефименко. Издание Общества Истории и Древностей российских при Московском Университете. Москва. 1874 г.» — див. т. 1, С. 494-502).
Водночас відзначимо в цьому нарисі й деякі моменти, що місцями свідчать більше на користь художності тексту, ніж його науковості. Цього, до речі, не спостерігаємо в коментарях (за винятком хіба домислу про долю «рукописного» «Медобору» Свідзінського, вивезеного на еміграцію Олексою Вере- тенченком та надрукованого 1975 року: «Спроби упорядника нинішнього видання відшукати «рукопис Веретенченка» не дали результату: 1997 року вдалося лише з’ясувати, що після смерті Веретенченка 1993 року в Детройті флігель, у якому він мешкав в останні роки життя, горів. Так тема вогню, містичне передчуття загибелі в огні, несподівано виникли знову і кинули ще один похмурий відсвіт на долю поета — вже посмертну» (т. 1, С. 527). Достеменною інформацією про це таки ж ніхто й не володіє, окрім родичів Веретенченка, котрі не йдуть на жоден контакт — Елеонора Соловей не була, на жаль, у цьому винятком).
Власне кажучи, авторка раз по раз поривається запропонувати «белетристичну» версію життя Свідзінського — інколи перебуваючи під занадто сильним враженням від спогадів брата поета («Щось спонукало Володимира допитуватися про брата в листах, ніхто не наважувався відповісти; їдучи додому він уже був певен, що Георгія не стало» (т. 1, С. 449)), а часом покладаючись на тільки їй відому логіку причиново-наслідкових залежностей (так і незрозумілим залишився зв’язок українофільських настроїв у Подільській семінарії, постанням осередку «Просвіти» в Кам’янці 1905 року та рішенням Свідзінського «не бути священиком» і вступити вільним слухачем на економічне відділення Київських вищих курсів (т. 1, С. 451—452)). Або що дає підстави для беззаперечного ототожнення підпису «В. Степовий» з Володимиром Свідзінським поряд із «прозорими» криптонімами «Свій», «С-скій», «В. Свіденко» (т. 1, С. 455)? Можна, звісно, припустити, але це не конче є так.
Та насамперед дослідниця намагається подати образ Свідзінського «якнамацальнішим», якомога «живішим» через його ймовірні переживання й відчуття, що було б доречним швидше для видання, орієнтованого на середню загальноосвітню школу, а не для академічного, яким, властиво, є двотомовик. Місцями це сприймається не інакше як фрагменти саме «художнього» твору, побудованого винятково на уявленнях-переживаннях самої Елеонори Соловей. Наведемо кілька прикладів:
«Минуть цілі десятиліття, а він усе пам'ятатиме тихе материне «Ти не змерз, Синку мій?» і свою тодішню гірку впевненість «Буде тужно. Будуть довгі дні...»« (т. 1, С. 452); «Треба було зважуватися. Треба було, зрештою, перегорнути в своєму житті ту сторінку, яка насправді вже й була перегорнена. Подалі від Кам’янця більше було надії, що про неї не нагадають, не довідаються нові «душпастирі» <...> Від’їзд припав на жовтень 1925 року, Свідзінський їхав спочатку сам, з надією, що залишає родину ненадовго» (т. 1, С. 460) — і про яких «душпастирів» ідеться й чому, які на те були підстави — невідомо, як і про причини постання «надій»; «Був у збірці «Вересень» вірш із присвятою «О. С-кому». І, тепер, згадуючи його, Свідзінський здригався і починав боятися власних віршів, їхньої здатності відхиляти завісу майбутнього» (т. 1, С. 474) — з чого випливає це твердження? До того ж, воно ніяк корелює з поетичними рядками, які авторка пропонує задля ілюстрації:
Ми в ніч ввійшли. Зоря погасла нам.
Наш світлий день замовк і одійшов.
Над нами смерть склонилася. А там,
На сході нашому, зоря сіяє знов.
Нехай вона зоріє молодим,
Як нам колись. А ми — добича тьми.
О брате мій, востаннє спом’янім,
Як золотились ми;
«А поетові нестерпно було думати, що це зробить холодна цензорська рука, — тож краще вже самому. Намагаючись передбачити, до чого тут іще можна причепитися, вони разом вжахнулися над отим цитованим уже тут віршем із циклу «Зрада»: про хатку, яку будує дитя, аби татові було де сховатися і спочити.
...Іскажу, затуливши собою криївку:
— Тут мого тата немає,
Десь він інде тепер на спочивку...
Моторошно було навіть уявити, що це би потрапило до збірки: адже тепер на Західній Україні те слово «криївка» взагалі ніхто не вимовляв уголос!» (т. 1, С. 480).
Перейнята патосом свого викладу, дослідниця в останньому випадку навіть не зауважила, що пропоновані нею асоціації, пов’язуються передусім з історичними реаліями від 1942 року, а особливо — від 1944 і подальшим десятиліттям, але в жодному разі не з часом виходу книги Володимира Свідзінського «Поезії» — 1940 роком.
Та назагал подібний ляп — радше виняток (хоч і прикрий), адже в цілому видання вирізняється редакторською та коректорською сумлінністю.
Водночас не можемо оминути й факту, який спонукає думати про певну або видавничу, або само-»цензуру». Упадає в око тенденція «уникання» посилань на публікації, здійсненні в 1990-ті роки харківським часописом «Український засів» (окрім випадків, де «уникнути» просто неможливо, — коли в коментарях до другого тому йдеться про місце першої публікації більшості листів). Так, спогади Мирослави Свідзінської про батька подаються не за першодруком (Український засів. — 1993. — № 3. — С. 62—65), а за виданням — «Мандрівник і риболов: Природа у творчості Володимира Свідзінського та Максима Рильського». — К.: Факт, 2003 (Т 1, С. 468, 482). Те саме стосується й матеріалу про обставини загибелі поета: цитується пізніша в часі публікація (т. 1, С. 484), а не згаданий часопис (правда, у цьому разі йдеться лише про кілька місяців). Урешті, коли дослідниця наважується процитувати з нього, як-от на с. 476, то назва журналу дивним чином перетворюється з «Українського засіву» на «Літературний засів». Наразі не будемо висувати жодних пояснень, але на сторонній погляд подібне «упередження» до конкретного часопису виглядає щонайменше дивним.
Загалом — мусимо ще раз наголосити на тому, що двотомовик підготовлений з особливою ретельністю і є найповнішим, текстологічно вивіреним виданням творчості Володимира Свідзінського. Його значення для подальших студій над творчістю поета та для формування об’єктивних уявлень про його роль і місце в історії української літератури ХХ століття годі переоцінити. А відтак можемо надати словам Юрія Лавріненка «поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття» — цілком нового звучання.
1 Мельників Р. Володимир Свідзінський (Літературний образок) // Український письменник Володимир Свідзінський (1885—1941). Біобібліографічний покажчик / Уклад. Н. І. Полянська — Харків: Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка, 2002. — С. 6.
2 Лавріненко Ю. Володимир Свідзінський (літературна сильвета) // Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія — проза — драма — есей. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 190.
3 Райс Е. Володимир Свідзінський // Свідзінський В. Медобір: Поезії. — [Б. м.:] Сучасність, 1975. — С. 157.
4 Див.: Захаркін С. Володимир Свідзінський: невідомі сторінки // Література плюс. — 2001. — № 5 (липень). — С. 10; Матвієнко С. Пам’ятати усе // Література плюс. — 2001. — № 5 (липень). — С. 10.