Відлуння. Вересневе повернення Свідзінського

Контекст

Творчість Володимира Свідзінського (1885–1941) посідає особливе місце в українській поезії ХХ століття, вирізняючись метафоричною щільністю та сугестивною силою. Проте, як зазначав Юрій Лавріненко, Свідзінський був «поет, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття»². Його трагічна загибель у 1941 році та майже повне незнання його поетичного доробку сучасниками перетворили постать поета на знакову для наступних поколінь українських літераторів. Відкриття Свідзінського відбувалося поступово: спочатку в таборах Ді-Пі повоєнної Європи, де його вірші увійшли до антологій «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955) та «Розстріляне Відродження» (Париж, 1959), а потім і в Україні, після реабілітації, де перше окреме видання з'явилося лише у 1986 році. Цей тривалий процес повернення поета з небуття підкреслює його унікальність та вплив, що проявився у другій половині століття, незважаючи на пізнє визнання.

Аналіз видання

Композиція двотомника

Видання «Володимир Свідзінський. Твори у двох томах», підготовлене Елеонорою Соловей та опубліковане видавництвом «Критика» у 2004 році в серії «Відкритий архів», стало найповнішим зібранням спадщини поета. Перший том охоплює прижиттєві поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1922) та «Вересень» (1927). До нього також увійшли вірші з книги «Поезії» (1940), твори, що не входили до збірок, чотири поеми та п’ять віршованих казок. Загалом, 22 твори були надруковані вперше, а ще 9 поезій вперше з’явилися в книжковому виданні творів Свідзінського. Другий том присвячений перекладацькій діяльності поета, містить його переклади поезії та драматургії з давніх і нових мов, низку статей, а також увесь доступний на момент видання епістолярій. Примітно, що переклади прози Свідзінського у цьому томі відсутні, а включення статей на кшталт «О ковровом ткачестве в Подольской губернии» та «Ткацкий промысел в Подольской губернии» викликає питання щодо їхньої доцільності в літературному зібранні такого ґатунку.

Реконструкція збірки «Медобір»

Одним із найважливіших досягнень першого тому є реконструкція збірки «Медобір», яку Елеонора Соловей відтворила за кількома джерелами. Основою для реконструкції стала перша публікація збірки 1975 року. Додатково були використані два рукописні варіанти: зошит чорнових автографів «Медобір. Поезії 1928—1933 років», що зберігається у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського, та нещодавно віднайдений зошит чистових автографів «Медобір» з Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Також було залучено авторизований машинопис збірки з фондів Харківського літературного музею. Ця кропітка робота з відновлення авторського задуму, що включає зведену таблицю з поясненнями, є цінним внеском у текстологію Свідзінського.

Текстологічні здобутки

Видання 2004 року вирізняється високою текстологічною ретельністю. Кожен том супроводжується детальними коментарями, що є результатом багаторічної дослідницької праці. Ці коментарі не лише уточнюють дати створення та публікації творів, але й надають контекстні пояснення, необхідні для глибшого розуміння поезії Свідзінського. Завдяки цій роботі, читачі та дослідники вперше отримали доступ до значної кількості раніше невідомих або важкодоступних текстів, що суттєво розширило уявлення про творчий доробок поета та його місце в українському літературному процесі.

Нарис Елеонори Соловей ««Роботи і дні» поета»

Коментарям до першого тому передує розлогий нарис Елеонори Соловей ««Роботи і дні» поета». Ця розвідка складається з двох частин: перша пропонує уточнену, розширену та документально ілюстровану біографію Володимира Свідзінського, а друга — окреслює інтерпретаційне поле його творчості. Зокрема, у нарисі згадується факт збереження разом із рукописами Свідзінського саморобної книжки з видання «Сборник малороссийских заклинаний. Составил П. Ефименко. Издание Общества Истории и Древностей российских при Московском Университете. Москва. 1874 г.» (т. 1, С. 494-502), що може слугувати підґрунтям для подальших досліджень містичних та фольклорних мотивів у його поезії.

Критичний аналіз інтерпретацій

Попри значні текстологічні здобутки, нарис Елеонори Соловей ««Роботи і дні» поета» викликає дискусійні питання щодо методології інтерпретації. Місцями авторка схиляється до «белетристичної» версії життя Свідзінського, що знижує наукову точність тексту. Наприклад, спроба відтворити внутрішні переживання поета через фрази на кшталт «Минуть цілі десятиліття, а він усе пам'ятатиме тихе материне «Ти не змерз, Синку мій?» і свою тодішню гірку впевненість «Буде тужно. Будуть довгі дні...»» (т. 1, С. 452) або «А поетові нестерпно було думати, що це зробить холодна цензорська рука, — тож краще вже самому» (т. 1, С. 480) базується на припущеннях, а не на документальних свідченнях. Такий підхід, хоч і робить текст емоційно насиченим, більше відповідає популярному виданню, ніж академічному дослідженню.

Деякі причинно-наслідкові зв'язки, запропоновані в нарисі, виглядають необґрунтованими. Наприклад, незрозумілим залишається прямий зв'язок між українофільськими настроями у Подільській семінарії, постанням осередку «Просвіти» в Кам’янці у 1905 році та рішенням Свідзінського «не бути священиком» і вступити вільним слухачем на економічне відділення Київських вищих курсів (т. 1, С. 451—452). Подібним чином, ототожнення підпису «В. Степовий» з Володимиром Свідзінським поряд із «прозорими» криптонімами «Свій», «С-скій», «В. Свіденко» (т. 1, С. 455) потребує додаткових аргументів, оскільки припущення не є достеменним фактом.

Особливо проблемним є анахронізм у трактуванні деяких поетичних образів. Коли Елеонора Соловей інтерпретує вірш про «хатку», яку будує дитя, аби татові було де сховатися, і згадує слово «криївка», вона зауважує: «Моторошно було навіть уявити, що це би потрапило до збірки: адже тепер на Західній Україні те слово «криївка» взагалі ніхто не вимовляв уголос!» (т. 1, С. 480). Однак, ці асоціації пов’язані з історичними реаліями від 1942 року та подальшим десятиліттям, тоді як книга Володимира Свідзінського «Поезії» вийшла у 1940 році. Таке зміщення часових площин спотворює авторський контекст і свідчить про надмірне перейняття патосом викладу, що затьмарює наукову об’єктивність.

Видавнича політика та рецепція

Видання 2004 року, попри свою ретельність, демонструє певні особливості у видавничій політиці, що можуть бути інтерпретовані як прояви «само-цензури». Зокрема, спостерігається тенденція «уникання» посилань на публікації харківського часопису «Український засів» 1990-х років. Наприклад, спогади Мирослави Свідзінської про батька подаються не за першодруком («Український засів», 1993, № 3, С. 62—65), а за пізнішим виданням «Мандрівник і риболов: Природа у творчості Володимира Свідзінського та Максима Рильського» (К.: Факт, 2003) (т. 1, С. 468, 482). Аналогічна ситуація стосується матеріалу про обставини загибелі поета, де цитується пізніша публікація замість згаданого часопису (т. 1, С. 484).

Ця вибірковість у посиланнях стає особливо помітною, коли на сторінці 476 назва журналу «Український засів» дивним чином трансформується на «Літературний засів». Подібне «упередження» до конкретного періодичного видання, що активно публікував матеріали про Свідзінського у період його повернення, викликає питання щодо мотивів такої редакційної політики. Це свідчить про складність формування літературного канону та іноді про неочевидні впливи на академічні видання навіть у пострадянський період.

Місце в літературному процесі

Володимир Свідзінський, чия творчість була майже повністю вилучена з українського літературного процесу на десятиліття, сьогодні визнається як один із найоригінальніших поетів Розстріляного Відродження. Його метафорична мова, насичена сугестіями та асоціаціями, стала «органічною, матричною» для української поезії другої половини ХХ століття, як зазначав Р. Мельників¹. Посмертне повернення Свідзінського, що розпочалося з публікацій в еміграційних антологіях 1950-х років та окремих видань у 1960-70-х роках (наприклад, «Вибрані поезії» в Едмонтоні у 1961 році та «Медобір» у бібліотеці «Сучасності» у 1975 році), поступово інтегрувало його до національного канону. Видання 2004 року остаточно закріпило його місце, надавши дослідникам та широкому загалу повний корпус текстів для вивчення, що дозволяє повноцінно оцінити його вплив на модерністські та постмодерністські тенденції в українській поезії.

Критична рецепція

Історія рецепції творчості Свідзінського

Рецепція творчості Володимира Свідзінського до виходу двотомника 2004 року була фрагментарною та оповитою ореолом таємничості. Емануїл Райс, відомий славіст, констатував: «Як містична тінь, Свідзінський манить своєю недоступністю не менше, ніж своєю словесною всемогутністю»³. Ця характеристика відображає загальне сприйняття поета, чия доля і творчість були значною мірою невідомі широкому загалу. Перші публікації в Німеччині у 1947–1948 роках, а згодом включення віршів до знакових антологій української поезії на еміграції, таких як «Розстріляне Відродження» (Париж, 1959), лише підсилювали інтерес до його постаті, формуючи образ «поета-легенди», чия спадщина чекала на своє повне розкриття.

Оцінка видання 2004 року

Незважаючи на окремі критичні зауваження щодо «белетристичних» інтерпретацій у нарисі Елеонори Соловей та певної вибірковості у посиланнях, двотомник Володимира Свідзінського 2004 року є визначним досягненням українського літературознавства. Це видання, підготовлене з особливою ретельністю, стало найповнішим і текстологічно вивіреним зібранням творів поета. Його значення для подальших студій над творчістю Свідзінського та для формування об’єктивних уявлень про його роль і місце в історії української літератури ХХ століття важко переоцінити. Вихід цього двотомника надав словам Юрія Лавріненка про Свідзінського як про «поета, творчість і доля якого оповиті леґендою, чекають свого розкриття»² цілком нового звучання, адже значна частина цієї легенди тепер доступна для дослідження.