Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Відлуння. Простір для інтерпретації

Тарнавський Максим. Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер’яна Підмогильного / Пер. з англ. В. Триліс. — Київ: Університетське видавництво «Пульсари», 2004. — 232 с.

Вихід книги Максима Тарнавського став логічним продовженням процесу побудови єдиного інформаційного простору на теренах досліджень історії української літератури. Проте саме цей подієвий привід одразу зумовлює й посилену увагу в Україні до монографії, що загалом дуже добре для книги. Навіть якщо інтелектуальна продукція західних україністів і сприймається українським академічним бомондом поки що коли не вороже, то з певною долею упередженості. Згадаймо хоча б резонансні розвідки Григорія Грабовича, Юрія Луцького, зрештою — австралійця Марка Павлишина.

Та з іншого боку, доробок саме цих науковців, рівно ж, як і праці Олега Ільницького (переклад його монографії, присвяченої українському футуризму, нещодавно вийшов у львівському видавництві «Літопис»), Мирослава Шкандрія (очікуваний вихід перекладу його книги «Модерністи, марксисти і нація» у видавництві «Ніка-Центр») та, безумовно ж, Максима Тарнавського поряд зі студіями українських літературознавців молодшої генерації Соломії Павличко, Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Леоніда Ушкалова зумовлюють поступове звільнення від ідеологічних моделей мислення «радянського літературознавства».

Тож розвідка «Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер’яна Підмогильного» з українським перекладом автоматично набула додаткового змістового навантаження. Щоправда, автор у «Передмові до українського видання» намагається убезпечитися від цього, зауважуючи, що мета студії — «податикартину центральних складових його (Підмогильного — Р. М.) художньої творчості й окреслити їхню поступову еволюцію» (С. 13). А оскільки не існує «усталеного прочитання» та «панівного погляду» на творчість Підмогильного, проти якого можна було «повставати» або «реконструювати», то застосований ним «традиційний метод» — «цілком дозволить встановити ті параметри, в рамках яких можна читати тексти Підмогильного і проти яких можуть боротися іконоборці» (С. 13—14).

Та наразі маємо все навпаки. Власне, ця «скромна методологія» (за висловом Тарнавського) подає цілком альтернативне прочитання творчості одного з найцікавіших прозаїків «червоного ренесансу» в порівнянні з уже традиційним в Україні, що постало на синтезі популярних наприпочатку 90-х років соціологічних та етнопсихологічних підходів. Йдеться не про претензію на прикінцеву істину, а про уможливлення її поліваріативності. Адже попри те, що англомовне видання праці Максима Тарнавського побачило світ одночасно з першим українським монографічним дослідженням Володимира Мельника «Суворий аналітик доби. Валер’ян Під- могильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст.» — у 1994 році, мовний бар’єр, відсутність інформаційного обігу та, зрештою, неприступність широкому колові торонтського видання майже унеможливили його актуалізацію серед українських істориків літератури. І це при тому, що сама постать Валер’яна Підмогильного перебувала у сфері постійного наукового інтересу.

А отже, праця Максима Тарнавського дозволяє сьогодні зовсім з інших позицій підійти до розгляду творчого доробку письменника, посутньо розширивши інтерпретаційне поле. Цікаво, що навіть контекстуальне тло має різне співвідношення, якщо порівняти для прикладу згадані монографії. Коли, приміром, Володимир Мельник майже цілий розділ присвятив окресленню основних тенденцій в українській літературі перших десятиліть ХХ століття від Франка починаючи, то Тарнавський від початку декларує: «У цій книжці систематично простежується західноєвропейський вплив і лише зрідка згадуються явища, які єднають Підмогильного з іншими українськими прозаїками. Така нерівність обумовлена виразно неоднаковою дією двох факторів» (С. 15). Окрім того, дослідник постійно наголошує на філософському підґрунті творчості письменника: «Боротьбу між героєм і оточенням треба бачити не як соціальний конфлікт, а як напругу, що виникає між двома силами, як битву ідей, як конфлікт між цінностями суто й виключно людськими, з одного боку, та власне природними цінностями — з іншого. По один бік містяться розум, мораль, чутливість, цивілізація; на протилежнім — сила, інстинкт, чуттєвість. Ця дихотомія в дусі Ніцше становить нерозв’язний конфлікт...» (С. 102).

Під кутом зору дослідника — творчість у різновекторності її розгортання: «Від перших до останніх своїх творів Підмогильний як письменник розвивався в кількох різних площинах. Він пройшов шлях від автора коротких оповідань до романіста. Свою тематичну полярність він починав з конфлікту між інстинктом і репресією, а прийшов до конфлікту між духом і матерією. В хронологічній послідовності його творів бачимо й стилістичну еволюцію. Ця еволюція простежується як поступовий перехід од вітчизняного імпресіоністичного модернізму, натхненниками якого були Винниченко й Коцюбинський, до школи європейського психологічного реалізму Мопассана і Бальзака» (С. 87) — «У добу, коли мода вимагала або радикальних експериментів, або снотворних ідеологічних проповідей, Підмогильний модернізував і вдихнув нове життя в традиційні форми, запроваджуючи в українську літературу те, чого їй не вистачало вже кілька десятиліть: психологічний реалізм та інтелектуальний підтекст» (С. 124).

Та насамперед ученого цікавлять саме ті складові, що дозволяють говорити про письменника як цілісність: «в певному сенсі, він знову й знову пише один і той самий твір. Він незмінно заглиблений у конфлікт між інстинктом і розумом; і, з філософського погляду, цьому конфліктові присвячено всі його твори. З іншого боку, розуміння Підмогильним цього фундаментального дуалізму зазнавало серйозних змін із плином часу» (С. 37). При тому, зауважує автор, «сексуальність, релігія та соціологія села відіграють таку ж роль у ранніх оповіданнях Підмогильного, як наука, література й соціологія міста в пізніших його творах. Одним із наслідків загальної тематичної єдності у творчості письменника є виразна послідовність, з якою він вибудовує філософські аргументи, користуючись сюжетними елементами як будівельним матеріалом» (С. 48).

Відтак «аналіз тематики його творів — чи то про конфлікт між селом і містом, чи з будь-яким іншим сюжетом, за який його звинувачували в нелояльності, — показує, що постійні теми у Підмогильного є складовою частиною певної системи ідей, безпосередньо до політики непричетних» (С. 113). А художній текст постає своєрідною лабораторією пошуку відповідей на питання, на які відповідей і немає, бо ж на шальках терезів перебувають такі ж рівновеликі і такі ж множинні у своїх бінарних опозиціях — «розум» та «ірраціональність», уособленням якої для української людини постає степ та «чари ночі». Водночас конфлікт поміж цими опозиціями має цілком відмінні розв’язки, пов’язані передусім із часом написання: від безвиході протистояння в ранніх оповіданнях через уможливлення гармонії у творах другого періоду до її досягнення, хоча б і на короткий час, у романі «Місто».

Цей твір, зауважує Максим Тарнавський, «можливо, є найкращим романом в українській літературі. Це цікава, захоплююча розповідь про знайомі характери у сучасних обставинах, але водночас це й глибоке інтелектуально-психологічне дослідження найновіших філософських проблем своєї доби» (С. 121). Більше того, на його думку, ««Місто» стало поворотним пунктом і в кар’єрі Підмогильного, і в його розвитку як письменника. Досі він був власне автором коротких оповідань, стиль яких обтяжувала традиційна метафорична образність, а сюжети відзначались інтелектуальним заглибленням і водночас певною вузькістю. Тепер же автор «Міста» постає як змужнілий, упевнений майстер простого й послідовного стилю, письменник із широким та динамічним філософським світоглядом» (С. 121—122). Порівнюючи сюжетні колізії з матричними текстами Бальзака, а особливо Мопассана, дослідник наголошує: «Підмогильний починає там, де Мопассан зупинився. Тваринна природа людини — то лише половина рівняння; другою ногою людина стоїть серед зірок. Здатність розрізняти ці дві природи стає ключем до внутрішньої гармонії» (С. 150) — власне, «цільності», за означенням самого письменника (С. 161).

Та вже в наступному романі «Невеличка драма» Підмогильний «займає екзистенціальну позицію, яка вже не припускає ні ідеалізованої гармонії, ні трансцендентного ствердження: існує лише чесна й твереза оцінка нерозв’язного конфлікту — або ж відступ у раціональні чи емоційні ілюзії» (С. 185). А «Повість без назви» засвідчує «екзистенціальну суть людського існування» — «перебувати між випадком і судьбою» (С. 204). «Спираючись на фундаментальний дуалізм між раціональним та ірраціональним, що в цій повісті виступає як судьба і випадковість, — підсумовує автор монографії, — він (письменник — Р. М.) продовжує пошук шляхів примирення цих сил. Але моста через цю прірву не існує. Не існує синтезу, який міг би об’єднати випадковість і детермінізм, бажання й пам’ять, любов і секс, творчість і розуміння, Київ і Харків чи будь-яку іншу з полярних пар, що їх Підмогильний використовує в розробленні головної своєї теми. Але є ще чесність, наполегливість і повага до системи людських цінностей» (С. 206).

Таким чином окреслюється не лише система філософських поглядів Валер’яна Підмогильного, а й сам процес її становлення у творчій лабораторії письменника. Водночас мусимо відзначити, що це — тільки один з багатьох, хоча й провідний мотив дослідження Максима Тарнавського, адже читачеві також пропонуються доволі цікаві спостереження щодо особливостей сюжетотворення та сюжеторозгортання, характерних складових стилю Підмогильного тощо.

Ще один аспект, на який хотілося б звернути увагу, — сам переклад. Попри його достатню якісність, виокремимо кілька незначних моментів. По-перше, впадає в око неприродність слова «скетч», адже для української мови більш притаманний його німецький відповідник, що став напрочуд органічним. По-друге, досить дивно виглядає, коли подається Ніцше в оригіналі німецькою, а по тому — переклад українською з посиланням на англомовне видання (С. 92).

Не зовсім умотивованим також бачиться написання імені та прізвища Ролана Барта як Роланд Бартес (С. 85), адже існують усталені та загальноприйняті норми транскрипції французьких імен. Іще один огріх, який можна поставити у вину перекладачеві або редактору, — перекручення вислову Сковороди «Пізнай себе» на «Зрозумій себе» (С. 139), оскільки в такий спосіб відбувається підміна філософських понять, що, у свою чергу, спотворює зміст здобутих результатів розвідки.

Та поза тим, маємо справу з направду цікавим і навіть, не буде перебільшенням зазначити, — етапним дослідженням як творчості Валер’яна Підмогильного зокрема, так і художньо- естетичних засад української літератури 1920-х — 1930-х років загалом, що, щиро сподіваємося, спонукатиме до появи подальших студій у всій розмаїтості та множинності прочитання.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.