Зарубіжна література - статті та реферати - 2021
Відлуння. Апокрифічна історія української літератури
Костецький Ігор. Тобі належить цілий світ. Вибрані твори / Видання підготував Марко Роберт Стех. — Київ: Критика, 2005. — 528 с.
З-поміж істориків європейських літератур, дослідники української мають найкращі перспективи щодо наукових відкриттів, ревізії попередніх літературознавчих концепцій, формування нового погляду на історію літератури, а то й викладу її з позицій принципово нової ієрархічної системи. Звісно, що такі «привілеї» — наслідок прикрих обставин та особливостей перебігу українського літературного процесу, як і розвитку вітчизняного літературознавства, адже й досі поза літературним та науковим обігом перебуває чималий масив текстів — і то першорядних авторів, — а говорити про можливість рецепції їхнього доробку в повноцінному контексті поки що взагалі не випадає.
Отож, актуальним завданням залишається формування об’єктивної картини історії нашої літератури. Головно йдеться про зміну парадигми її сприйняття й переборення того невитравного панування в нашій гуманітаристиці «московських задрипанців», «хмільного шароварництва» і «сльозливої туги» ідолопоклонництва «Кобзареві», «Каменяреві» та «Дочці Прометея», що комплексно моделюють провінційне й епігонське аматорство за сталий канон української культури, чи то пак малоросійської культури.
«Її ознака — масовість чисто кількісна, число, укладене з безконечних нулів. Її властивість — уміння засаджувати декоративними деревами перший план так, щоб за ними не було видно вартісних лісових масивів, і заливати собою, як повіддю, перспективу на щире море. Її влада — гук дзвінких слів без будь-якого змісту, літургія пласкости, диктатура трафарету, що придушує основні мовомисленні спромоги нації, змушує їх лежати неприродним облогом», — писав свого часу Ігор Костецький (С. 512—513), один із засновників і чільний теоретик Мистецького Українського Руху та чи не найяскравіший «модерністичний» письменник свого покоління. Саме така характеристика подається в анотації його вибраних творів «Тобі належить цілий світ», що з’явилися друком у видавництві «Критика».
Під цим кутом, вихід окремою книгою творів Костець- кого в Україні постає явищем більш, ніж концептуальним: тут важить і постать самого автора, і його твори та ідеї, і, не в останню чергу, їх подача.
Використавши улюблений метод письменника колаж за композиційний принцип, упорядник Марко Роберт Стех у стислих рамцях «вибраного» прагне максимально представити яскраву й неординарну особистість Костецького, автора оповідань, повістей, романів, п’єс, віршів, подорожньої прози, кіносценаріїв, численних есеїв, театральної й літературної критики, українських перекладів вершинних творів світової літератури.
Звісно, розмаїття різножанрового доробку літератора у виданні істотно звужується — так, скажімо, відсутні тут вірші і романи, подорожні нариси й кіносценарії. Однак представлені д-ром Стехом твори дають уявлення і про діапазон творчості, і про світоглядну еволюцію письменника (зокрема доволі знаковими виглядають уміщені тут інтерв’ю Юрія Соловія з Ігорем Костецьким і його дружиною Елізабет Котмаєр та есей «Зіновій Бережан», а також вступна стаття до видання віршів Езри Павнда в перекладі Костецького й передмова до видання вибраних творів Стефана Ґеорґе в українських перекладах).
Кожен із чотирьох розділів книги розпочинається вступним есеєм від упорядника, відповідно: «Пошуки», «Ім’я», «Стиль», «Міт», що не лише окреслюють інтерпретаційне поле пропонованих творів Костецького, а й постають своєрідними позначками рівнів увіходження у світ літератора.
При тому слід відзначити цілковиту органічність ґрунтовних розвідок д-ра Стеха в загальній структурі книги, що, властиво, зумовлене його напрочуд тонким, радше інтуїтивним, аніж раціоналістичним, відчуттям аналізованого матеріалу. Цілком імовірно, власний письменницький досвід канадського дослідника з Торонто — досвід творчої праці на ниві української літератури поза межами України — відіграв тут не останню роль.
Дослідник пропонує непосвяченому реципієнтові вибір поміж послугами лоцмана й самостійним рухом за мапою домінантних ідей та наскрізних образів, залишаючи йому водночас — і в першому, і, звичайно ж, у другому випадку — простір для власних вражень та висновків. Адже видання, на думку д-ра Стеха, має стати «нагодою для читача в Україні виробити собі неупереджену думку про непростий феномен Костецького-літератора і його місце-значення не лише в каноні української літератури, а й у загальнішій царині наших колективних цінностей» (С. 13).
Незнана на Батьківщині й замовчувана в діаспорі (після конфлікту з редакцією журналу «Сучасність»1) творчість Ігоря Костецького постає величезним художнім материком, що за значенням своїм належить до вершинних проявів української літератури й художньо-естетичної думки.
«Напередодні XXI віку українська літературна історіографія не помітила однієї з ключових фігур власної літератури в XX сторіччі...», — писала Соломія Павличко в 1992 році про Ігоря Костецького2, відкриваючи для себе й широких кіл українських гуманітаріїв «малий ренесанс» Мистецького Українського Руху. Однак із властивою піонерам поверховістю, а можливо й через загальну схильність українського літературознавства до навішування різноманітних наличок, вона ж таки своєю доволі вагомою працею «Дискурс модернізму в українській літературі» спричинилася до формування хибного уявлення про письменника як «нігіліста» і в творчості, і в теоретичних концепціях, котрому «бракувало інтелектуальної дисципліни, теоретичного підходу до аналізу явищ, нарешті освіти»3.
З огляду на те, що, як слушно зауважує д-р Стех, ««втаємничених» читачів, які знають творчість Костецького і могли б критично поставитися до тверджень Павличко, можна (по обидва боки океану!) порахувати на пальцях однієї руки», (С. 13), а також на тиражованість дослідження С. Павличко4 її твердження стало стереотипною оцінкою.
Саме цим пояснюється посилена увага з боку упорядника до подальшої рецепції та інтерпретації текстів письменника. Загалом пристаючи на деякі оцінки ранньої творчості письменника Соломією Павличко, д-р Стех переконливо спростовує подані нею характеристики на концептуальному рівні, адже Костецький усе життя держався постулату: «повноцінне життя людини можливе лиш у творчій співучасті- партнерстві в божественному процесі формування всесвіту» (С. 14). Ба’ більше, як доводить упорядник, «в усіх стадіях творчого розвитку Костецький послідовно, сливе програмно відмежовувався від тих течій у мистецтві, які виправдані- ше можна б назвати нігілістичними» (С. 15). А хибність потрактування від Соломії Павличко зумовлена насамперед її «недбалістю» щодо літературних фактів (С. 13), прагненням робити узагальнення щодо всієї творчості автора на підставі аналізу кількох творів (С. 12—13) та «трафаретним» підходом до різних за стилем, темпераментом і світобаченням письменників. Остання заувага стосується зокрема визначення інтелектуального складника творчості Ігоря Костецького.
Із цього приводу д-р Стех зазначає: «Обмежившись канонами раціоналізму, Павличко не помітила очевидного, здавалося б, факту, що тотожні мотиви й ідеї — такі, як мотив кризи идентичности людини ХХ століття, — можуть бути спонукою для протилежних інтелектуальних і емоційних реакцій, основою діаметрально різних творчих концепцій» (С. 17).
Тож справа тепер за глибшим прочитанням (ніби заохочує упорядник вибраних творів Костецького) — адже навіть приблизна картина життя й творчості «витонченого ерудита й інтелектуального нонконформіста, контроверсійної постаті маленької аванґардної української богеми в Німеччині досі ще не досліджена чи, мабуть, треба б сказати: не створена» (С. 92).
У будь-якому разі, пропоноване видання є першою ґрунтовною спробою увиразнити феномен письменника, чия творчість лише з початком ХХІ століття почала уприступнюватися в Україні і саме завдяки зусиллям Марка Роберта Сте- ха. Зокрема 2001 рік був для читачів журналу «Кур’єр Кривбасу» — «роком Ігоря Костецького»5.
Це прибране ім’я Ігоря Мерзлякова (справжнє прізвище письменника, що народився 14 травня 1913 року в Києві, а помер як Eaghor G. Kostetzky 14 червня 1983 року у Швайкгаймі під Штутґартом) стало своєрідним літературним і навіть ширше — світоглядним — маніфестом. У начерках передмови до нездійсненого видання зібраних творів Костецький писав був: «З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією.
З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають дуже багато спільного — її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно, не десь у стихійній шумеро-вавилонській мряковині, а таки на очах у сучасного людства. Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були елементарні духові дані. Я став українцем».
Що ж до власних літературних, а відтак і життєвих завдань, то письменник декларував їх так:
«Народити Україну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духової та політичної державносте — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...
Чому саме українці. Тому, що їх нема. Десятки справжніх мудреців старалися для них про їхню мову. Вони не бажають нею розмовляти. Так от, довести цю мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маларме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелу й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з європейської поезії та прози, закласти нею, нарешті, монумент роману, ну, а тоді нехай судять. Тоді вже мене не буде. Тоді вже я не їм відповідатиму. На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам» (С. 519-520).
Українська культура із «вселюдським значенням» — ось головна мета для Костецького й можливість таку, на його думку, доводить приклад Григорія Сковороди (С. 459). У своєму знаковому есеї «Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина» літератор наголошує на принциповій ролі мово-мисленнєвих моделей слобідського любомудра для формування модерної української нації з модерною культурою, зокрема й літературою, що, сповнена духової та інтелектуальної напруги, перебуватиме не на маргінесах «домашнього вжитку», а в центрі естетичного поступу Європи.
Подаючи ретроспективу вітчизняного красного письменства, Ігор Костецький прагне віднайти в історії української літератури здорові паростки з посіяних Сковородою зерен, здатних засвідчити високу культуру слова й мови на противагу панівним «котляревщині» й шевченківсько-народницьким настановам ХІХ-ХХ століття, які лишень обмежували й обмежують досі повноцінний розвиток нашої культури.
Тому зовсім під інакшим ракурсом і в іншому контексті постають Пантелеймон Куліш і Микола Гоголь, Олександр Потебня та Михайло Драгоманов, як і творчість модерністів, передусім — Лесі Українки, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника. В основу критеріїв оцінювання та інтерпретації кожного художнього явища Костецький кладе мовну спроможність лексикону письменника.
Тож не дивно, що 1920-ті роки стали «зоряним часом» для нашої «високої» культури та й взагалі часом формування українців як нації «нового типу»: «у вияві, який вступав не у конфлікт з іншими, а навпаки, у плідний і сприятливий для загального прогресу контакт — у культурному вияві» (С. 509—510). І далі Ігор Костецький пише:
«Мовно воно означало розв’язку всіх принципових проблем в одну, як то кажуть, зоряну мить. Ніби через ніч, розпалися пута, відпали усі три фатальні властивості, які тримали мову в дефективному стані: мова визволилася від ритуалі- зованого кругу тем та засобів, мова почала зватися власним іменням і мовою заговорили люди, які не соромилися виставляти себе напоказ як особистості в літературному середовищі, в літературному побуті...
Сумою зусиль працівників більших і менших, яскравіших і скромніших, здружених між собою і між собою напрямково чи особисто розсварених, але без винятку охоплених єдиним поривом, вийшла на світ ця третя — не сковородинська, та вже ж і не шевченківська, — ця третя і тим часом остаточна українська мова.
Троє, щонайменше, поетів появляють її нині як самостійну, самодостатню величину» (С. 510).
Костецький має на думці Павла Тичину, Миколу Бажана та Володимира Свідзінського (для порівняння: ще один ідеолог МУРу Юрій Шерех дещо раніше так само запропонував «трійку» «найбільших поетів української літератури двадцятих років», котрі вирізнялися своїм «універсалізмом», «вселюдськістю», «духовим аристократизмом», — Майка Йогансена, Євгена Плужника й Володимира Свідзінського6).
Ігор Костецький по суті проектує історію іншої української літератури, чи то пак іншу історію української літератури, відмінну від тієї, що культивується від часів Єфремова й незмінної в основі своїй — попри різні ідеологічні акценти — як на материкових теренах, так і в діаспорі.
І хоча часто логічні ланцюжки заступають «неіснуючі факти» й маємо справу з «тим, чого немає» (див.: С. 502), ця апокрифічна історія української літератури постає надійним підґрунтям для подальшого творчого розвою на шляху до високої мети — становлення української культури як «культури дорослих людей»:
«Багатозначна культура, укладена й укладувана з різноманітних і в кожному окремому випадкові самовистачальних компонентів, така культура здатна дивитись на своє минуле критично, а у майбутнє входити самовідповідально. Весь її протяг виден їй без заслон, вона не зобов’язана до сліпого поклоніння авторитетам. Вільна від «думання про свою національність», вона спроможна усвідомлювати власне становлення без забобонів, спроможна відчувати себе спадкоємцем усіх цінностей, що тим або тим робом, у тих або тих зв’язках через дедалі прояснювані погляди й зворотні відкриття привносять щось до її, національної культури, сьогоднішньої самозрозумілости.
Така культура розуміє себе непримушено, невимушено, органічно, вона має справжні перспективи, бо несе у собі справжню, а не підроблену переємність» (С. 512).
Ігор Костецький у своїй багатогранній літературній діяльності прагнув максимально наблизити українську культурну самосвідомість до стану «дорослості», постаючи, — за висловом д-ра Стеха, — її «відважним творцем», «який у пошуках творчих шляхів не боявся ані шокувати читачів, ані викликати з небуття щораз нових опонентів і особистих ворогів, ані помилятися, допускаючись ексцесів, які в той час (зокрема, в українському контексті) вважалися неприпустимими виходами за межі розумного і дозволеного, а з перспективи кількадесяти років сприймаються набагато спокійніше, як, либонь, дещо наївні, але ніколи не позбавлені творчого блиску вияви протесту творчої особистости проти консервативного оточення-традиції, в яких вона діє» (С. 14).
Упорядник підкреслює, що йдеться про людину напрочуд продуктивну, «яка власними силами, практично без допомоги (ба, радше навпаки!) з боку української діаспори, видала у незалежному видавництві «На горі» більше якісних україномовних видань світової літератури, аніж більшість офіційних установ по обидва боки «залізної завіси»«. Головне ж, то була людина «з сильним відчуттям і доволі чітким уявленням не ортодоксальної творчої «місії», яку вона не тільки проповідувала (безпосередньо в полемічних працях і опосередковано в матеріялі літературних творів), а й намагалася втілювати в особистому житті» (С. 14).
Якщо ж продовжити пропоновану письменником схему розвитку високої української літератури, то, поза всяким сумнівом, на відтинку другої половини ХХ століття ім’я Ігоря Костецького виявиться одним із найяскравіших. І пропоноване видання дарує можливість переконатися в цьому значно ширшій аудиторії.
1 Див. докладніше: Стех М. Р. Боротьба за прапор // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень). — С. 83; На порозі сьомого року // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень). — С. 83—86; Костецький І. Відкритий лист до редакції «Сучасности» // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень). — С. 87—106; Лисяк-Рудницький І. В обороні інтелекту (І). Про справу Ігоря Костецького й те, що навколо // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — № 142 (вересень). — С. 106-117.
2 Павличко С. Ігор Костецький та Езра Паунд // Сучасність. — 1992. — № 11. — С. 135.
3 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997. — С. 306.
4 Див., приміром: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1999; Павличко С. Теорія літератури. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002.
5 Стех М. Р. Повернення невідомого // Кур’єр Кривбасу. — 2001. — № 134 (січень). — С. 110-117.
6 Шерех Ю. На риштованнях історії літератури // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. — Х.: Фоліо, 1998. — Т 1. — С. 377.