Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Художні особливості ліричної прози
Література рубежа ХІХ-ХХ століть
Література першої половини ХХ століття

Нові літературні напрямки, що з’являються на рубежі ХІХ-ХХ ст., не призводять до занепаду реалістичного мистецтва, яке продовжує існувати і літературі ХХ ст. Більш того, поряд з паралельним і окремим співіснуванням реалістичного і великої кількості модерністських, до яких двома десятиліттями пізніше додадуться ще й нові, авангардистські напрямки, в літературі рубежа століть усі ці напрямки активно між собою взаємодіють, вступаючи у різноманітні форми художнього синтезу. Для літератури цього періоду характерною стає модель твору, основу якого складає реалістичний метод відображення дійсності, але при цьому позначений численними «вкрапленнями» і запозиченнями елементів модерністської техніки зображення. Сполучення та взаємодія реалістичних та модерністських принципів в структурі літературного твору призводить до появи якісно нового типу прози, який отримав назву ліричного (за аналогією із моделлю ліричного, віршового твору). З віршем даний тип прози насамперед споріднює його настанова на ліричність, тобто підкреслено суб’єктивну, емоційно-настроєву манеру відтворення картин зображуваного у творі життя; більша, у порівнянні із «звичайною» прозою, міра присутності у зображуваному самого автора, виявленого у формі уявного оповідача, що супроводжує об’єктивну розповідь критичними зауваженнями та оцінками; перевага описовості над дією; добір якомога експресивніших засобів словесного вираження (широке введення метафоричної лексики, риторичних інтонацій, складних синтаксичних фігур тощо). В своїй основі лірична проза важіє до реалістично-достовірного відображення дійсності на тлі характерних для тогочасної епохи соціальних суперечностей. Водночас, реалістичну основу цієї прози суттєво реформують численні модерністські нововведення. Від натуралізму лірична проза запозичує невластиву для реалізму зацікавленість мотивами алогічних, не зумовлених впливом соціального середовища, вчинків людини, інтерес до проблем статі, інколи достатньо відвертого зображення взаємостосунків між чоловіком та жінкою. Неоромантизм виявив себе в ліричній прозі небуденністю, а почасти й винятковістю зображуваних ситуацій та людських характерів, елементами їх ідеалізації та поетизації. Від імпресіонізму — йде акцент на поглибленій психологізації зображуваних людських характерів, намагання письменників якомога глибше і у якомога більш широкому і динамічному спектрі охопити усю розмаїту і складну палітру душевних рухів людського єства. Властиве для імпресіонізма перенесення уваги з дії на описові, «настроєво-враженнєві» елементи зображення, призводить до ослабленості фабули та композиційної упорядкованості ліричної прози, що ще більше додає їй ознак схожості із віршовими творами. Як і вірш, лірична проза важіє до невеличких за обсягом жанрів, переважно медитативно-описового характеру (новела, оповідання, сценка), окремі з яких не тільки у своїй побудові, але вже й у назві містять асоціації із лірично-віршовими творами (етюд, образок, фрагмент ). З’являються й специфічні жанри, які вже прямо й безпосередньо синтезують у своїй побудові ознаки вірша і прози. З боку власне прози це так званий вірш у прозі — «поетичний за змістом і прозаїчний за формою» (О.Квятковський), а з боку вірша — це верлібр або вільний вірш, позбавлений рими і ознак чіткої метричної організації, через що звучить максимально наближено до прози.

Ліризація прози, це процес, який, починаючи з кінця ХІХ — початку ХХ ст. охопив усі літератури Європи та США. Позначився він і на розвитку тогочасної української літератури - в прозі В.Стефаника, М.Коцюбинського, пізніше — в творчості Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара та ін. До вершинних завоювань ліричної прози в західноєвропейській літературі відносять творчість австрійського прозаїка Стефана Цвейга(1881-1942).

Цвейг виявив себе в першу чергу як неперевершений майстер психологічної новели, яка здобула йому світову славу. Як новеліст Цвейг акцентує увагу читача не на подіях, про які розповідається у творі, а на дивовижно тонкому і глибокому аналізі внутрішніх, психологічних станів зображуваних персонажів. Багато новел Цвейга побудовано на зображенні такого психологічного конфлікта, який окреслюється і наростає поступово, постійно тримаючи читача в напрузі і непевності щодо подальших перспектив його ймовірного розв’язання. Сюжети для своїх новел Цвейг обирає із різних сфер людських взаємостосунків, їх прикметною ознакою є життєва достовірність, увага до складних життєвих ситуацій та моральних конфліктів, які постають на їх грунті. В новелі «Невидима колекція» Цвейг розповідає про інваліда, який втратив зір на війні. Він займається колекціонування антикварних цінностей і принагідно демонструє свою колекцію іншому антиквару, не підозрюючи, що замість рукописів і гравюр показує йому чисті листи паперу. Він не знав, що в роки інфляції донька і дружина змушені були продати усі цінності, аби родина не вмерла з голоду. В новелі «Гувернантка» змальована трагічна доля молодої дівчини, яка була зваблена господарем і вдалася до самогубства, в новелі «Амок» — смерть жінки, яку призводять до загибелі лицемірні стосунки міщанського середовища. Змалюванню сильних людських пристрастей присвячені й інші новели письменника («Фантастична ніч», «Жінка і ландшафт», «Вулиця в місячному сяйві» та ін.). Найдовершенішим з творів Цвейга, присвячених темі кохання, вважається новела «Лист незнайомої», в якій змальована трагедія жінки, що поклала своє життя на алтар кохання до людини, яка цього навіть не помітила.

Закохана ще з 13-літнього віку в сусіда-письменника, головна героїня залишається вірною цьому почуттю до свого останнього подиху. Вона ідеалізує коханого, звеличує його, не дорікаючи за зрадливість, легковажність, забудькуватість. Заглиблений у свої творчі пошуки, він не помічає страждання закоханої у нього жінки, не знає, що вона має від нього дитину, яка тепер перетворюється для неї на єдиний сенс життя, маленький вогник щастя, до якого вона так прагнула, але так і не досягла. Вона зрікається усього, що може стати перешкодою для таємниці її кохання, відмовляє чоловікам, з якими б могла влаштувати своє життя. Усе це, зрештою, призводить до трагедії: спочатку помирає частинка коханого — їхній син, а потім і сама героїня. І тільки після їх смерті її егоїстичний обранець отримує листа, в якому відкрив для себе таємницю її великого кохання. «Не знаю іншого митця, - писав М.Горький, - який вмів би писати про жінку з такою повагою і з такою ніжністю до неї. Нам багато розповідали про «нещасне кохання», але не не пригадую оповідання, нсиченого таким щирим і ціломудреним ліризмом, як «Лист незнайомої» Цвейга. Сентиментальність йому не притаманна, він, очевидно, органічно до неї не схильний, він правдивий мудрою простотою, як справжній митець».

Особливо яскраво лірична проза виявила себе в російській літературі рубежа століть. Її перші витоки пов’язані із прозою І.Тургенєва та А.Чехова, її розквіт відбувається у творчості І.Буніна, О.Купріна, Шолома-Алейхема, раннього М. Горького.