Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Світоглядні й естетичні засади модерністського мистецтва
Модерністська проза на початку ХХ століття
Література першої половини ХХ століття

Читацька лоція

Головні тези розділу:

Світоглядні й естетичні засади модерністського мистецтва: Модернізм, хронологічні етапи його розвитку. Декаданс. Власне модернізм. Авангардизм. Основні принципи і прийоми модерністського мистецтва.

Засновники європейської модерністської прози: Модерністські пошуки М.Пруста Здобутки модерністської прози Дж. Джойса.

Творчість Франца Кафки:

Ключові терміни та поняття:

Модернізм, декаданс, авангардизм, міфотворчість, одивнення, монтаж, ротік свідомості, поліфонія, «заумна» мова, «зламаний» синтаксис, тонічна система віршування

Основні письменники і твори:

Пруст М. «У пошуках утраченого часу» Джойс Дж. «Джакомо Джойс», «Улісс» Кафка Ф.

Світоглядні й естетичні засади модерністського мистецтва

Модернізм, хронологічні етапи його становлення. Декаданс.

Переорієнтація, яка відбулася в світоглядних інтересах людини межі ХІХ-ХХ ст., вплив новітніх філософських концепцій світу та людини на розвиток суспільства, в свою чергу зумовили і зміну пріоритетів у визначеності її мистецьких орієнтирів. Реалізм, який значною мірою був естетичним виразником ідей європейського позитивізму і впродовж майже двох останніх третин ХІХ ст. залишався панівним художнім методом, на кінець ХІХ — початок ХХ ст. починає поступатися новим художнім явищам та тенденціям. Ті суттєві зміни, які відбуваються у цей час в європейському мистецтві, прийнято позначати терміном «модернізм» (фр.moderne — сучасний, найновіший). Під модернізмом перш за все розуміють сукупність мистецьких напрямків, течій та шкіл, які протиставили себе традиційній естетиці наслідування життя (реалізм і натуралізм). Модернізм — складне й багатовимірне явище, в якому прийнято виділяти кілька хронологічних етапів. До першого, найбільш раннього з них відноситься так званий декаданс або ранній модернізм, що охоплює останню третину ХІХ ст. Другий етап, який розпочинається з кінця ХІХ ст. і продовжується майже до середини ХХ ст., - це і є власне модернізм, який ще називають зрілим модернізмом. Третій етап пов’язаний із розвитком спеціфічного художнього відгалуження модернізму, що отримав назву авангардизм і поширився в літературах Європи, починаючи приблизно з 10-х років ХХ ст. Кожен із названих хронологічних етапів є сумарним позначенням достатньо значної і розмаїтої сукупності літературно-художніх напрямків, шкіл та угруповань. Кожному із хронологічних етапів розвитку модернізму були притаманні певні специфічні відмінні риси, але водночас усіх їх поєднувало і дещо спільне, те, що, зрештою й визначило принципи нового художнього мислення.

Декаданс (фр. decadance — занепад) — це сумарне позначення тих мистецьких явищ, в яких фіксуються перші відступи від традиційної реалістичної естетики, пов’язані передусім з загальними песимістичними настроями як відгуком на кризові явища у суспільстві, відмовою від змалювання суспільних проблем та концепцій відчуженої людини, що втратила тверді моральні орієнтири і відійшла від активної життєвої позиції. Асоціальність та аполітичність декадансу грунтується на засадах «мистецтва заради мистецтва». Декадентські мотиви звучали ще у середині XIX ст. в творчості англійських прерафаелітів (1848), лідера цього гуртка Д. Г. Россетті. Ігнорування суспільних проблем, прагнення до витонченості і вишуканості художніх форм характеризує й групу французьких поетів «Парнас» (Т. Готьє, Ш. Бодлер, Ш. Леконт де Ліль, Ж. Ередіа, Л. Дьєркс та ін.). Парнасці заперечували сенс життя, їхні вірші сповнені песимізму, меланхолії, трагічних ноток. Із середовища парнасців прозвучали заклики творити «холодне, як лід» мистецтво. Вони себе називали «дітьми сатани», «проклятими поетами». Бодлер назвав свою поетичну збірку «Квіти зла». Світ йому уявлявся пекельним котлом, у якому немає і не може бути гармонії.

Першим термін «декаданс» використав Теофіль Готьє в 1869 р. у передмові до поетичної збірки Ш.Бодлера «Квіти зла». У теоретичному аспекті це явище вперше намагався осмислити Ф.Ніцше, який охарактеризував терміном «декаданс» занепад європейської культури («Сутінки кумирів», «Антихрист», «Ecce homo»). Своїм широким розповсюдженням термін «декаданс» зобов’язаний книзі М.Нордау «Декаданс», де був застосований на адресу кризових явищ в європейському мистецтві. В 80-х рр. одним з найбільш значних представників та пропагандистів декадансу був знаменитий французький поет Поль Верлен. Як вважається, найбільш яскравими рисами декадансу позначена творчість французьких символістів — Верлена, Малларме, А.Рембо, П.Валері, А.Жіда, П.Клоделя, австрійського поета Р.М.Рільке, російських поетів, що належали до школи так званого «чистого мистецтва» — А.Фєта та Я.Полонського, а також поетів-символістів - Д.Мережковського, З.Гіппіус, Д.Мінського. В українській літературі ознаки декадансу пов’язують з творчістю М.Вороного, представників поетичної групи «Молода муза» (П.Карманського, Б.Лепкого, С.Чарнецького та інш.), М. Сріблянського та інш.

Сучасні літературознавці виділяють такі визначальні риси декадансу:

- «несприйняття життя», відмова від змалювання дійсності, різке заперечення облудливої «міщанської» моралі, недовіра до можливостей людини змінити світ і самому змінитись на краще.

- тяжіння до ірраціональності, фантастики, містики, що дає змогу відобразити найглибші непояснювані порухи свідомості людини;

- чуттєве, інтуїтивне, підсвідоме пізнання світу.

- у центрі декадентських творів постає людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів та віри у майбутнє. Основними мотивами стають сум, відчай, розчарування, містицизм, сомнабулічні мрії, тонкий психологізм, віртуозний психоаналіз тощо. Підкреслена хворобливість і занепад життя набувають значення улюблених тем, які перетворюються на джерело витончених переживань.

- митець, за визначенням декадентів, - це відчужений від світу герой — надлюдина, обранець, жрець, носій божественного розуму: саме йому дано збагнути зв'язки між видимими і невидимими світами, оскільки за допомогою творчості-одкровення він розкриває таємниці Всесвіту і світової гармонії - «Ти навіть квітки не зірвеш, щоб зірку не потурбувати» (Поуп, Англія). Творчість, на їхню думку, - це таїна, загадка, інструмент пізнання світу, що дає змогу забути ненависну дійсність.

Власне модернізм. Авангардизм.

Більш зрілий і хронологічно пізній стан протистояння традиційної і нової естетики, який більшість вчених датує кінцем ХІХ - початком ХХ ст., це й є власне модернізм, представлений як течіями, генетично спорідненими з декадансом (неоромантизм, символізм, імпресіонізм), так і новими (акмеїзм, неокласицизм, імажизм, імажинізм та інш.) а також різноманітними формами їх синтезу з традиційною реалістичною естетикою.

Власне модернізм став продовженням і багато в чому переосмисленням естетики декадансу, свого роду епохою її творчої зрілості. Як і декаданс, власне модернізм грунтується на запереченні культивованого реалізмом та натуралізмом принципу наслідування дійсності. Головна увага у модерністських творах, як і у представників декадансу, зосереджена на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й історичного, притаманних реалізму та натуралізму, прагненні до усвідомлення універсальних тенденцій духовного розвитку людства. Водночас, між декадансом і власне модернізмом виникає й ряд суттєвих відмінностей. Якщо митці декадансу робили наголос лише на запереченні сучасних їм цінностей буття, власне, не пропонуючи взамін більш або менш чітко сформульованої культурної і світоглядної альтернативи, то модернізм зрілого етапу прагне не стільки до заперечення, скільки до оновлення та взаємодії із культурними традиціями та сучасними тенденціями суспільного розвитку. Якщо герой декадансу самоізолюється у своєму відчуженні від світу, то герой модерністів більш активно із ним взаємодіє, прагне до його «відкриття», і хоча його світосприйняття є різко індивідуалістичним, забарвленим образами суб’єктивної, часто ірраціональної уяви, в кінцевому рахунку воно спрямоване на осягнення універсальних законів буття та характеру їх впливу на людину. Значний вплив на викристалізування в ще доволі сумбурному декадентському русі більш-менш чітких світоглядних настанов мали фундаментальні відкриття, зроблені людством у різних галузях науки, мистецтва, філософії середини ХІХ — початку ХХ ст., вироблений епохою нестримний дух пізнання таємниць природи та людської душі, який вже не міг залишити осторонь митця, що претендував на звання модерного, тобто такого, який діє і мислить у відповідності до сучасних реалій. «Світогляд» зрілого модернізму визначає чітка настанова на культурний діалог та взаємообмін із новітніми здобутками філософії, естетики, релігії, різноманітних сфер пізнавальної діяльності людини, прагнення до оновлення існуючих форм та канонів, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку сучасного світу, досягненням природничих наук, психології, техніки, комунікацій XX ст. тощо. Митці-модерністи часто не уникають і цілком певних соціально-політичних симпатій. Зрілий етап модернізму характеризується значно більшою, у порівнянні із декадансом, ускладненістю та диференційованістю своїх внутрішніх художніх настанов, що виявляє себе і якісно і кількісно. Зокрема, різко зростає кількість літературних напрямків, течій, шкіл, угруповань і окремо взятих письменників, які не тільки ідентифікують себе із модерністським мистецтвом, але й намагаються уникнути загрози стандартизації та шаблонізації його прийомів. Звідси величезна кількість літературно-художніх маніфестів, програм, декларацій, як колективного характеру, так і індивідуальних інтерпретацій, які не тільки більш чітко окреслюють межі співвіднесених із модернізмом літературних напрямків, але й визначають специфіку внутрішніх, індивідуальних позицій митців і шляхи розбіжності у баченні ними засад та перспектив розвитку того або іншого модерністського напрямку. Якщо декаданс рішуче протиставляє себе натуралістичному та реалістичному методу відображення дійсності, то модернізм, особливо початку ХХ ст., вже активно шукає шляхи зближення та взаємодії із його художніми принципами( яскравий приклад такої взаємодії — лірична проза рубежа ХІХ-ХХ ст.). Нарешті, значно розширюється й «географія» модернізму, він охоплює тепер практично усі країни Європи і поступово перетворюється на один із вирішальних чинників світового літературного розвитку. Ознаки «зрілості» модернізм виявляє вже у французькій поезії другої половини XIX ст. (Ш. Бодлер, П.Верлен, А. Рембо), згодом його принципи поширюються в інших європейських країнах і виявляють себе в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст) і драматургії (М. Метерлінк, Г.Ібсен, А.Стріндберг). Поширюється модернізм також і в інших видах мистецтва: у живопису (П.Пікассо, С.Далі, К.Малевич.), музиці (К.Дебюссі. Я.Сібеліус, М.Равель), проникає в кіномистецтво (Л. Деллюк, С. Ейзенштейн, Л.Бунюель). До визначних представників українського модернізму відносяться М.Вороний, Леся Українка, О.Олесь, М. Коцюбинський, В.Стефаник,, Г.Чупринка, М.Рильський, П.Тичина, В.Підмогильний, «празька школа» поезії та багато інших.

Сучасні літературознавці виділяють такі визначальні риси модернізму:

- песимізм; пріоритет особистого перед громадським, асоціативність.

- енергійний пошук нових форм вираження, синтез різних видів мистецтва; заперечення обов'язків мистецтва щодо суспільства й історії.

- особлива увага до внутрішнього світу особистості.

- спрямованість на вічні закони філософії буття і мистецтва.

- надання переваги творчій інтуїції.

- схильність до містицизму, до підсвідомого.

- розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникнути у найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ.

- тенденція до перетворення літератури на елітарне мистецтво.

- концепція мистецтва як гри із реальністю.

- тенденція до розробки національних моделей художнього вираження, часто у сполученні із національними культурними традиціями.

Специфічним відгалуженням модернізму вважають авангардизм (фр. аvant-garde — передовий загін) як сукупність найбільш радикальних і свого роду бунтарських напрямків та шкіл мистецтва (футуризм, експресіонізм, дадаїзм, поетизм, сюрреалізм.). Одна з найбільш яскравих прикметних ознак авангардизму полягає у тому, що, на відміну від модернізму, естетичне новаторство якого, в принципі, не виходило за межі власне художніх форм (пошуки нової лексики, нового синтаксису, оповідних і образних форм, жанрових експериментів тощо), авангардизм, не відкидаючи і ці останні, прагнув до ще більш радикального оновлення мистецтва, яке виявляло себе у розробці принципово нових культурних цінностей та естетичних пріоритетів, у активному втручанні і спробах перенесення мистецтва в реальне життя, в прямому злитті мистецьких концепцій з ідеологією певних партій та рухів. Термін «авангардизм» стосовно мистецтва вперше був використаний ще в 1845 р. Г.Лаверданом в праці «Про місію мистецтва та роль художника». Заперечення канонів традиційної естетики представниками цих напрямів реалізується у найбільш безкомпромісній і викличній формі. Як відзначає В.Руднєв, «авангардист не може, подібно до модерніста, замкнутися в кабінеті і писати у стіл; самий сенс його естетичної позиції - в активному й агресивному впливі на публику. Викликати шок, скандал, епатаж - без цього авангардне мистецтво неможливе». За словами М.Нефьодова і Ю.Попова, авангардизм, «якщо абстрагуватися від зовнішньої галасливості деяких його представників, мав серйозну мету — піти далі традиційного мистецтва. Кращі художники та письменники авангардизму прагнули проникнути в глибинні, непізнані та неусвідомлені сфери буття, Так само як наука розклала атом, так художники-абстракціоністи намагалися зобразити на своїх полотнах первні Всесвіту, виділити чистий колір і чисту форму (П.Мондріан, Кандінський). Так само, як теорія відносності А.Ейнштейна заперечила зовнішню ясність та простоту ньютонівської механіки, так і художники-кубісти (П.Пікассо. Ж. Брак) відходили від видимої реальності, показували її не такою, якою ми її «бачимо», а такою, якою ми її «знаємо (звідси накладання простору). Письменники авангардисти, зокрема сюрреалісти, намагались проникнути в «потаємну» реальність, відкрити, так би мовити, вимір нашого буття, відобразити світ снів, марень, видінь, прозрінь, інакше кажучи, світ підсвідомості (вплив ідей Фройда). З іншого боку, авангардисти прагнули відтворити новий ритм життя, стрімку урбанізацію і технізацію суспільства (Г.Аполлінер, Ф.Деже, Філонов, футуристи). Важливим досягненням авангардистів стало своєрідне втілення в їхніх творах жаху, трагічності існування людини XX ст., її відчуженості, абсурдності буття, прибитості тоталітарно-бюрократичною системою, бездушною технічною цивілізацією. Цей аспект особливо характерний для малярства німецького експресіонізму, картин Пікассо («Герніка»), С.Далі («Передчуття громадянської війни»), притч Ф.Кафки і А.Платонова, романів Д.Г.Лоуренса.

Нові теми та проблеми примусили шукати й відповідні засоби висловлення. У малярстві революцію здійснили кубісти, а довели її до логічного завершення абстракціоністи, які створили так зване нефіґуративне мистецтво, цілком відмовились від традиційних способів відображення дійсності. Іншим шляхом пішли художники сюрреалісти, які сполучали майже фотографічну натуралістичність мазка з фантастичністю, фантасмагоричністю і навіть кошмарністю сюжетів своїх картин. /…/ У поезії авангардистські тенденції найяскравіше проявились в Аполлінера, Л. Арагона, П.Елюара, Бенна, Маяковського. В.Хлєбнікова, Незвала та ін. Поезії притаманна незвична епатуюча метафоризація (Аполлінер:»ірреальне шампанське піниться, наче равлик або як мозок поета»), гра значеннями, образами, звуками, багаторазове повторення, прагнення відокремити звукову форманту вірша від змістовної, виділити «чисту музику» вірша, знайти графічну форму вірша, адекватну змістові (каліграми Аполлінера). Логічною була відмова від традиційного розміру, рими. ритму, розділових знаків». В українській поезії авангардизм виявив себе у діяльності художніх груп «Аспанфут» і «Авангард» ( М.Семенко, В.Поліщук, О.Левада, Г.Чернов, В.Ярина та інші). Авангардизм справив надзвичайний вплив на розвиток мистецтва ХХ ст. Його загальне культурно-історичне значення, за оцінкою літературознавців, полягає у тому, що він:

- засвідчив принципову культурно-історичну відносність форм, засобів, способів та типів художньо-естетичної свідомості, мислення, вираження.

- довів до логічного завершення (часто до абсурду) усі основні види новоєвропейського мистецтва (і їх художньої презентації), тим самим переконливо показавши, що вони вже застаріли як актуальні феномени культури, не відповідають сучасному (і тим більше майбутньому) рівню культурно-цивілізаційного процесу, не здатні адекватно виражати дух часу, відповідати динамічно змінюваним художньо-естетичним потребам сучасної людини і, тим більше, людини майбутнього супертехнізованого суспільства.

- експериментально розробив багато нових, нетрадиційних елементів, форм, прийомів, підходів, рішень тощо художньо-нехудожнього вираження, презентації, функціонування того, що до середини ХХ ст. називалось художньою культурою і що перебуває тепер в стані глобального переходу до чогось принципово нового, що буде покликане у новій цивілізації зайняти місце мистецтва.

- сприяв виникненню та становленню нових (технічних) видів мистецтва (фотографія, кіно, телебачення, електронна музика, комп’ютерні мистецтва, різноманітні шоу, що поєднують багато видів мистецтва на основі сучасної техніки).

Основні принципи і прийоми модерністського мистецтва.

Шукаючи нові шляхи та засоби художнього відображення дійсності, модерністи суттєво оновили арсенал засобів художньої виразності літератури, розробили значну кількість нових прийомів, як специфічних для окремих літературних напрямків та шкіл модернізму, так і таких, що стали своєрідною візитною карткою модерністського мистецтва загалом. Навряд чи можливо охопити увесь розмаїтий і складний спектр принципів та прийомів модерністського мистецтва, але, узагальнюючи, можна виділити і класифікувати в окремі групи такі головні з них:

Площина художньо-смислового вияву літературного твору

Ідейно-тематична та образна

Сюжетно-композиційна

Оповідна

Мовленнєва

Міфотворчість;

Одивнення (очуження)

Монтаж;

Складні форми композиції;

Сюжетно-фабульні незбіги

Потік свідомості;

Поліфонія;

Асоціативна техніка зображення

«Заумна» мова;

«Зламаний» синтаксис;

Тонічна система віршування

Міфотворчість. Під міфотворчістю розуміють прийом, який полягає у свідомій й акцентованій смисловій перекличці образів та сюжетів літературних творів з образами та сюжетами світової міфології. «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод», - писав у цьому зв’язку один з найвідоміших модерністів ХХ ст. Т.С.Еліот. Чи не найяскравішим прикладом акцентованого співставлення двох смислових площин - літературної та міфологічної є роман Дж. Джойса «Улісс», де сучасна авторові епоха постійно «накладається» на міф про Одіссея. Більшість з модерністських творів прямо чи опосередковано засновані на використанні міфу: міфотворчість поетів-символістів, романи Т.Манна «Доктор Фаустус», «Чарівна гора», «Йосиф та його брати», роман М.Булгакова «Майстер і Маргарита», В.Фолкнера «Шум і лють», романи Ф.Кафки «Замок», «Процес», трагедії Ж.Ануя «Медея», «Антігона», драма Ж.-П.Сартра «Мухи», роман Г.Маркеса «Сто років самотності» - це лише найбільш яскраві взірці використання міфів у літературі кінця ХІХ - ХХ ст.

Одивнення(очуження). Цим терміном прийнято позначати властивий переважно для мистецтва ХХ ст. художній прийом, що утруднює ту форму, в якiй дається певне повiдомлення, тим самим деавтоматизує (рос. «остраняет», тобто робить незвичним, очуднює) процес нашого сприйняття, що надає художнiй формi експресивного характеру i служить основною запорукою та джерелом її емоцiйного впливу. У загострено-формалiстичному виглядi ця теза, яка була аргументована російським літературознавцем В.Шкловським, звучить так:»Мета мистецтва полягає у тому, щоб дати вiдчуття речi як такої, що бачиться, а не впізнається; прийомом мистецтва виступає прийом «очуднення» речей i прийом утрудненої форми, що збiльшує складнiсть та час сприйняття, оскiльки сприйняттєвий процес для мистецтва самоцiль i має бути подовжений; мистецтво є способом пережити створення речi, а створене у мистецтвi не суттєво». Один з найбільш значних драматургів-модерністів ХХ ст. Б.Брехт користувався терміном «очуження». «Очужити подію чи характер,— підкреслював Брехт,— означає насамперед позбавити цю подію чи характер усього очевидного, знайомого, зрозумілого і збудити відтак здивування і зацікавленість». Суть прийому одивнення(очуження) — змалювання людини або предмета з несподіваного, неочікуваного читачем ракурса, що найчастіше досягається засобами метафоризацйії та інакомовлення.

Монтаж (фр. montage - збирання, складання) — термін, запозичений з кіномистецтва. В літературі ним позначається спосіб побудови літературного твору, що акцентує перервність (дискретність) зображення, його «розбитість» на фрагменти. Монтаж при цьому пов’язується з естетикою авангардизму. Його функцією вважають розрив послідовності комунікації, констатацію випадкових зв’язків між фактами, обігрування дисонансів, інтелектуалізацію твору, відмову від катарсиса, «фрагментаризацію» світу і руйнування природних зв’язків між предметами». Монтажний принцип використовували вже письменники-реалісти ХІХ ст. Характерним прикладом монтажної композиції є оповідання Л.Толстого «Три смерті», який складається з трьох епізодів (смерті поміщиці, візничого і дерева), які не мають між собою причинно-наслідкових зв’язків. В ХХ ст. монтажний принцип став одним з найбільш широко уживаних літературних прийомів. Характерними його зразками можуть бути романи «Улісс» Дж. Джойса, «Чарівна гора» Т.Манна, повісті й романи В.Фолкнера, роман М.Булгакова «Майстер і Маргарита» , французький «новий роман» тощо. Чи не в найбільш випуклій і закцентованій формі монтажний принцип зв’язування частин твору реалізований в романі К.Чапека «Війна з саламандрами», який, фактично, зклеєний з різнорідних шматків тексту: листів, газетних вирізок, репортажів, візуально оформлених візитних карток, записок, наукових бюлетенів, стенограм, протоколів, документів, надписів на парканах, анкет, вставних нарисів, мальованих листівок і плакатів тощо.

Складні форми композиції. Письменники-модерністи часто відмовляються від традиційних лінійно-поступальних форм композиції, властивих для реалістичного мистецтва, і важіють до більш ускладнених форм композиційної побудови літературного твору. Для композиції модерністських творів не властивий гармонійний розподіл частин і логічно мотивовані зв’язки між ними, поступальний характер зображення дії. Найчастіше модерністи користуються так званою «вільною» композицією, для якої характерні різноманітні часові зсуви і переплетення, прийоми кінематографічного монтажу, співвіднесеність з принципами композиційної побудови музичних творів(Р.Роллан, Р.Олдінгтон) тощо.

Сюжетно-фабульні незбіги. Для прозових модерністських творів властиве, з одного боку, значне ослаблення ролі фабули (як подієвого начала), за рахунок якої активізуються інші елементи сюжету (описи, пейзажі, характери, психологія оповідача), з іншого боку, ускладненість її форми, за рахунок введення до твору великої кількості фабульних ліній, які тісно взаємопереплітаються і взаємоспіввідносяться (як, наприклад, в романі М.Булгакова «Майстер і Маргарита»).

Потік свідомості (англ. stream of consciousness) - це, за визначенням дослідників «один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажа, прагнення найбільш адекватно відобразити в літературному творі складний процес розумової діяльності людини, який містить елементи раціонально-свідомої, емоційно-чуттєвої та інтуїтивно-підсвідомої активності. Потік свідомості має на увазі безпосереднє фіксування роздумів, переживань, почуттів, спогадів, зовнішніх вражень, відчуттів, свідомих та підсвідомих асоціацій, усвідомлених і неусвідомлених бажань, настроїв, інтуїтивних осяянь тощо при мінімальній ролі автора, що їх упорядковує. Завдання ускладнюється тим, шо процес мислення здійснюється в образах, передача яких у графічній формі слів досить приблизна («думка висловлена є неправда» Ф.Тютчев). Завдання автора - максимальне зменшення «шілини» між образним, асоціативним переривчастим мисленням і його словесним втіленням. Метафора «потік», «ріка» найбільш точно відображає дискретний і в той же час безперервний процес розумової діяльності. Термін «потік свідомості» був уведений в наук. ужиток американським філософом і психологом В.Джеймсом, який у книзі «Наукові основи психології» (1890) дав таке визначення потоку свідомості: «Ми то бачимо, то чуємо, то розмірковуємо, то бажаємо, то згадуємо, то очікуємо, то любимо, то ненавидимо... Кожна думка, яку ми маємо в даний момент про даний факт, строго кажучи, єдина і тільки носить подібність споріднення з ін. нашими думками про той же самий факт». Звідси асоціація людської свідомості з потоком, джерелом, в якому думки, відчуття, переживання постійно перебивають одне одного і химерно поєднуються одне з одним, подібно до того, як це відбувається у наших сновидіннях. Якщо письменники-реалісти ХІХ ст. запобігали до відтворення потоку свідомості лише епізодично, то для багатьох письменників ХХ ст. він став одним з основних прийомів розповіді і проникнення у внутрішній світ персонажів. Водночас, в літературі ХХ ст. відображення внутрішнього плину свідомості стає більш складним, алогічним і хаотичним. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи «Улісс» Джеймса Джойса, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Кулф. Широко використовують цей прийом і представники французького «нового роману» (А.Роб-Грійє, Н.Саррот, М.Бютор).

Поліфонія. Прийом авторської розповіді, що ведеться від імені різних персонажів, один і той же епізод показується очима то одного, то іншого героя — об'єктивна картина складається з суми суб'єктивних образів та сприйнять.

Асоціативна техніка зображення. Прийом, який полягає у перенесенні уваги з предметних ознак об’єкта на риси його асоціативної співвіднесеності з колом інших об’єктів (предметів, явищ, людей). Асоціативність — одна з найбільш прикметних ознак модерністської поезії(Г.Аполлінер. П.Елюар, В.Б.Єйтс, Т.С.Еліот, Г.Бенн, Й.Р.Бехер, Л.Стафф, Ю.Тувім, К.І.Галчиньський, О.Блок, А.Ахматова, О.Мандельштам, Б. Пастернак, В.Ходасевич, М.Цвєтаєва та багато ін.).

«Заумна» мова. Для мовленнєвої організації модерністських творів надзвичайно хараткреним є явище iндивiдуальної словотворчостi, пов`язаної не з вiдбором наявних у словнику тієї чи іншої мови, а з творенням нових слiв, за допомогою яких задовольняється потреба вираження особливих вiдтiнкiв висловлюваної думки. Особливого, експериментального характеру набула так звана «заумна» мова — специфiчний рiзновид індивiдуальної словотворчостi, що вбирає до себе слова i словотворчi звороти, якi характеризуються ослабленiстю або й повною вiдсутнiстю предметних значень (букв.-мова, що лежить за межами рацiонального розумiння, узвичаєних його норм, безпредметна мова). Характерним зразком такої мови можуть бути численні вірші російського поета В.Хлєбнікова (монолог Зангезi з однойменної «надповiстi», площина XIX): «К Зангези подводят коня. Он садится. Зангези. Иверни выверни, / Умный игрень! / Кучери тучери, / Мучери ночери, / Точери тучери, вечери очери. / Четками чуткими / Пали зари./ Иверни, выверни, / Умный игрень!

«Зламаний синтаксис». Прийом, який полягає в порушенні або й повному зруйнуванні традиційних норм синтаксичної побудови речень і фраз, що виявляє себе у граматичній неупорядкованасті, інверсованості слів, введенні невиправдано довгих безсполучникових рядів слів, повторів, безприкметникових або бездієслівних конструкцій, униканні використовувати розділові знаки тощо. Такий синтаксис був покликаний відтворювати природну хаотичність і неупорядкованість живого розмовного спілкування.

Тонічна система віршування. Нові принципи ритмічної організації вірша, які розхитували чітку,мелодійну ритмічну упорядкованість вірша, наближуючи його до ритмів прозового мовлення. На місце класичних віршових розмірів тонічна система віршування вводила нові: дольник, тактовик, акцентний вірш, верлібр; нові види римування та графічного запису вірша («драбинка» В.Маяковського, каліграми Г.Аполлінера тощо).

Запитання і завдання:

Які періоди пройшов у своєму розвитку європейський модернізм? Дайте характеристику кожному з них. Назвіть провідних представників модернізму в поезії, прозі й драмі. Які модерністські школи зіграли найпомітнішу роль в літературному житті Європи?

Що таке декаданс? Назвіть поетів, що його представляли.

Охарактеризуйте основні ознаки власне модернізму.

Що таке авангардизм, в чому полягає його основна відмінність від модернізму? Яке значення мав авангардизм для розвитку літератури ХХ ст? Дайте визначення таким прийомам модерністської та авангардистської поетики, як потік свідомості, монтаж, міфологізація та інш. Наведіть приклади використання цих прийомів з відомих вам творів.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.