Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Засновники модерністської європейської прози
Модерністська проза на початку ХХ століття
Література першої половини ХХ століття

Модерністські пошуки М.Пруста.

«Говорячи про Марселя Пруста, А.Моруа відзначав «його вразливість, загострену ще з дитинства, яка згодом переросла в дар розрізняти найменші відтінки почуттів; культ доброти, який розвинувся у нього завдячуючи любові матері; переживання, яке часто переростало в муки сумління через те, що був недостатньо уважний до матері; хвороба — цей прекрасний засіб, який дозволяє митцю ізолювати себе від світу; нарешті, сформовану ще в дитинстві потребу фіксувати у художній формі складні і швидкоплинні враження. Ніколи покликання письменника ще не було таким очевидним; ніколи життя ще не було присвячено творчості з такою самовіддачею». Один з найвідоміших письменників світу Марсель Пруст(1871-1922) не відразу завоював читацьке визнання. Свої перші твори «Затемнення» і «Хмари» (обидва — 1886), роман «Жан Сантей»(1895, опублікований —1952 р.), збірка новел «Насолоди і дні»(1896), книга есе «Проти Сент-Бева»(1907), за невеликими виключенням, письменник сам не наважувався друкувати, а ті, що усе ж таки були надруковані не користувались успіхом і пройшли майже непоміченими повз увагу тодішніх читачів та критиків. 1908 року Пруст приступив до роботи над своїм найславетнішим твором — романом «В пошуках утраченого часу». Він працює над ним упродовж 14 років. Роман складався з семи книг: чотири були надруковані за життя Пруста, а три останні вийшли посмертно. Перший том «На Сваннову сторону» було завершено 1911 р., та жоден видавець не зацікавився твором. Коли автор 1913 р. видрукував цю книгу власним коштом, вона не викликала резонансу серед читачів та критиків. Славу Прустові принесла наступна книжка «В затінку дівчат у розквіті» (1918), яка отримала престижну Гонкурівську премію. Далі побачили світ «В бік Германтів» (1920-1921); «Содом і Гоморра» (1921-1922). По смерті автора виходять книги «Полонянка» (1923), «Альбертіна зникає» (1925) та «Віднайдений час» (1927).

В центрі зображення усіх романів, об’єднаних назвою «В пошуках утраченого часу» — доля, а краще сказати історія душі головного героя, письменника Марселя, змальованого в епізодах його дитячого, юнацького та зрілого життя. В романі Марсель виступає не тільки як головний герой, але й одночасно як оповідач, який викладає історію свого життя, родини і друзів, знайомих і сусідів, розповідає про маленьке провінційне містечко Комбре, де в родинному маєтку минали кращі роки його життя, про світську атмосферу Парижа, в яку він занурився ще юнаком, і, врешті, про Францію, частиною історії якої був він та його товариство, а також про світ, де все це відбувалося. Із свідомості Пруста в романі зростає величезний світ, що займає понад три тисячі стрінок його роману: це і його власне життя і життя Франції рубежа століть, і Перша світова війна, і навіть революція в Росії. Пруст створює цілу портретну галерею живих і переконливих образів, які проходять через усі його твори: служниця Франсуаза, тітонька Леонія, бабуся і дідусь, Сванн і Жільберта, Одетта і ще десятки людей, котрі й представляли тогочасне французьке суспільство. На відміну від традиційного роману, який розгортається у вигляді оповіді, що втягує героїв у плин свого сюжетного розгортання і зчеплює змальовувані картини в причинно-наслідкову або хронологічну послідовність подій, роман Пруста розгортається немовби шматочками. Хід сюжету у ньому непідпорядкований ані якійсь чітко визначеній подієвій інтризі, ані хронологічному порядку: сцени і образи чергуються поза логікою подієвої послідовності, а самі події легко переходять із одного часового виміру в інший. Роман Пруста будується у формі вільного сполучення картин життя, пов’язаних із враженнями та переживаннями дитячих і юнацьких років, що асоціативно зринають у пам’яті Марселя і накладаються на його теперішній досвід. Роман представляє собою велетенський внутрішній монолог, потік свідомості автора-оповідача, де стираються межі минулого і сучасного, де сюжет нагадує нагадує тонке мереживо, в якому дивовижно сплітаються відчуття, образи, враження, асоціації, спогади, психологічні спостереження й філософські роздуми.

Перший із романів циклу «На Сваннову сторону» складається з двох частин. В першій автор змальовує дитячі роки Марселя, пов’язані із затишною атмосферою приміського будиночка у містечку Комбре, де живуть батьки, бабуся, тітонька Леоні і декілька служниць. Марселя хвилюють усі почуття і прояви життя, що зберігають і відроджують минуле: ніжність матері, краса глодового куща, смак тістечка, загадковість сусідів. У потоці його свідомості, наче у калейдоскопі постають окремі частки буття, що утворюють примарний світ Комбре. Сам Марсель постає у творі як надзвичайно вразливий, знервований хлопчик, наділений надзвичайно чутливою душею і художньою уявою. У найпростіших речах він бачить щось своє, те, що не бачить ніхто. Наприклад, липовий цвіт нагадує йому то крила комах, то уривки старих листів. Букет квітів асоціюється з дівчиною в білому платті. А стара служниця Франсуаза здається йому скульптурою святої в каплиці, його почуття перепливають в образи, а образи, дійсні та уявні, породжують нові почуття. Через спогади із дитинства автор простежує еволюцію свідомості героя, котрий прагне внутрішньої, духовної самореалізації і самопізнання. Сама назва роману «На Сваннову сторону» не випадкова. Увесь Комбре поділяється для Марселя на дві половини: «сторона Сванна» — шлях для прогулянок родини через садибу сусіда Сванна, і — «сторона Германтів» — туди, де жила аристократична родина Германтів. Цей поділ простору поступово перетвориться у романі і на поділ часу: перші спогади — про Сванна, наступні — «у бік Германтів». Проте «Сванновий напрямок» — це ще й напрямок духовних пошуків автора, шлях до глибин людської душі. Сванн для Марселя був «міфологічною істотою», він з дитинства відчував його загадкову сутність і водночас якусь схожість із ним. Подальше знайомство з життям Сванна і загадкових герцогів Германтів руйнує романтичні дитячі уявлення. Зіткнувшись із буденною реальністю, Марсель зрозумів, що обидві «сторони» ілюзорного світу Комбре — однакові. Колись у родині вважалось, що між Сваннами і Германтами існує прірва як у соціальному, так і культурному плані. Але дві родини об'єднуються: дочка Сванна Жільберта виходить заміж за одного з Германтів. Історія кохання Сванна, сімейні сварки герцогині Германтської переконують читача, що романтичність існує не в реальності, а лише в утраченому часі, який відокремлює повсякденність від фантазії.

В другій частині роману — «Кохання Сванна» — автор продовжує розмірковувати над причинами, що призводять людину до морального відчуження від суспільства. Тут розповідається про історію кохання та одруження Сванна, досліджується кохання до жінки, пов'язане з безліччю відтінків і проявів: ревнощами, недовірою, закоханістю, розчаруванням, пристрастю. Кохання аналізується як складний і непідвладний розуму процес, майже хвороба, симптоми якої автор ретельно вивчає. Любов до Одетти стає причиною страждань Сванна, оскільки жінка, яку він обожнює, яка викликає у нього асоціації із найдовершенішими творами живопису і музики, насправді не є такою, це лише ілюзорний образ, створений в його уяві. Історія кохання Сванна — це ще один штрих до авторської концепції буття як ілюзії, що її втрачає в часовому вимірі реального повсякдення людина. Подібно до Сванна, Марсель з дитинства також шукав незнаного й прекрасного кохання. Кохана постає для нього то в образі матері, то в образі випадкової знайомої, то в образі жінки, яку вигадує він сам. І, як і Сванн, пізнавши згодом кохання, Марсель виявиться обманутим у своїх почуттях, які також зрештою виявляться ілюзорними, примарою втраченого часу.

Твір Пруста значною мірою спирається на традиції бальзаківської «Людської комедії». Як і Бальзак, Пруст створює широкопанорамну картину життя французького суспільства, звичаї та стосунки різних його соціальних прошарків, змальовує занепад аристократичної культури, владу грошей над свідомістю людину, руйнування романтичних ілюзій в процесі входження людини в реальне життя. Водночас, на відміну від Бальзака, Пруст акцентує увагу свого читача не на самому життєвому середовищі, що його відтворено у романі, а на тому, яким воно постає у свідомості його героя-повідача, відзеркалюється у його суб’єктивних враженнях, почуваннях, механізмах образної пам’яті та уяви. Тому Т.Манн визначив жанр прустівського твору як «суб’єктивну епопею», яка досліджує не зовнішні умови життя суспільства певного історичного періоду, а світ внутрішнього життя людини, дивовижні і незвідані глибини її підсвідомості. Саме з М.Прустом на арену мистецького життя виходить не лише свідоме, а й підсвідоме психічне життя особистості, й виявляється, що внутрішній світ однієї окремої людини не менш цікавий і не менш значущий, ніж буття всього суспільства й людства загалом. Новаторством було й те, що, якщо до Пруста відчуженість людей пояснювалася митцями як явище соціального плану (різне виховання, культурний і соціальний рівень тощо), то він вказав на причини психологічного порядку, що зумовлюють в людині почуття відчуженості і моральної спустошеності. Матеріальному світу, дійсності, яка, в силу своєї суб’єктивності, завжди ілюзорна і виступає в романі символом втраченого часу Пруст протиставляє мистецтво, як ту єдину рятівну силу, що дає змогу людині вийти з «пастки часу», ступору власних ілюзій і побачити реальний світ, віднайти «втрачений час», усвідомити справжній зміст власних прагнень, сенс і покликання власного буття.

Не тільки в силу своєї суб’ктивності, але й з огляду на увесь експериментально-пошуковий спектр використаних Прустом художніх прийомів, його роман може служити взірцево модерністським твором. Підвалини модерністського методу Пруста, використаного ним у романі, складає імпресіоністична та натуралістична техніка зображення дійсності. Спусковим механізмом сюжетного руху у творі стає несподівана асоціація, яка «включає» складний механізм людської пам’яті і зумовлює ті ретроспективні мандрівки у часі, що відбуваються у свідомості героя. Пам'ять, яка зберігає час, стає одним з головних героїв роману Пруста. Воскресити пам'ять в його творі спроможна будь-яка, найменша дрібничка, коли вона збігається зі спогадами про минуле. Яскравим прикладом такого «воскресіння» є епізод із тістечком, смак якого викликав цілу низку спогадів у хлопчика Марселя: «Тільки-но час з розкришеним тістечком торкнувся мого піднебіння, я здригнувся, відчувши, ніби в мені діється щось незвичайне. Якесь окремішнє, невмотивоване раювання наринуло на мене... всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни, добрі міщани, їхні оселі, церкви Комбре з його околицями, все, що наділено формою і ядерне, все це зринуло — місто і садки — з моєї філіжанки чаю». Асоціації, що провокують генетичну пам’ять героя про минуле, спроможні викликати запахи, кольори, звуки, зорові враження, яким автор надає у своєму творі великого значення і які споріднюють його манеру з естетикою імпресіонізму. Натуралізм виявляє себе в романі Пруста у формі докладних фіксацій автором психофізіологічних процесів, хворобливих станів душі його героїв.

Модерністські пошуки Пруста знаходять опору і значною мірою були зумовлені філософськими та науковими пошуками його доби. В своїй інтерпретації суб’єктивності виміру часу Пруст сходив до філософських поглядів Бергсона, який ділив час на фізичний і психологічний. Останній — це суб’єктивний вимір часу, який існує в свідомості людини і може подовжуватись або скорочуватись стосовно реального, фізичного часу, набувати складних форм взаємопроникнення сучасного і минулого і т.д. До Бергсона, а частково й до Фрейда сходить і визначена в романі Пруста концепція людської особистості, дії і поведінку якої мотивують не стільки раціональні важелі світосприйняття, скільки інтуїтивні, підсвідомі потяги і бажання.

Епопея Пруста «У пошуках втраченого часу» стала одним з найвідоміших творів ХХ ст., суттєво вплинувши на увесь подальший літературний розвиток.

У вересні 1920 року Пруста нагородили орденом Почесного легіону, що означало літературне й громадське визнання письменника. До Пруста нарешті прийшли справжня слава й високі гонорари. Проте жити у променях слави залишалося зовсім недовго. Навесні 1922 року письменник завершив рукопис свого роману «В пошуках утраченого часу». Покликавши до кімнати покоївку, він промовив: «Знаєте, цієї ночі відбулася важлива подія… Цієї ночі я написав слово «кінець». Тепер я можу померти». Слова виявилися пророчими. Застудившись на одному з світських прийомів, Пруст відмовився від медичної допомоги і невдовзі помер у своєму паризькому помешканні від запалення легенів. У промові над могилою Пруста письменник Франсуа Моріак сказав: «Це був письменник у пароксизмі літературної пристрасті, письменник, що створив кумира з літературної творчості, і цей кумир пожер його».

Здобутки модерністської прози Дж. Джойса.

«Твори Джеймса Джойса не належать до числа тих, котрі легко читаються. Не слід розраховувати на те, що, прочитавши котрийсь із його романів, отримаєш звичне задоволення від цікавого сюжету, розлогих описів природи, опукло виписаних характерів. Ні, Джойс - це алгебраїчна задача, це навмисна ускладненість, що потребує такого самого ускладненого сприйняття. Він закладає у свої тексти величезну кількість асоціацій, перегуків з творами інших письменників. Це може бути образ, рядок з поезії, деталь, сюжетний хід - одне слово, будь-який елемент, що вказує на твір-паралель. Цей прийом («інтертекстуальність») ширший за власне літературний аспект, бо може стосуватися музичних творів і малярства, виказувати певні паралелі навіть щодо архітектурних споруд чи скульптурних композицій. Тобто, просочуючись крізь непримітні шпаринки натяків, в такому «тексті з посиланнями» присутнє гігантське культурне тло» (Р.Семків)

Визнаний ірландський письменник Джеймс Джойс (1882-1941) поряд із М.Прустом і Ф.Кафкою по праву вважається одним з трьох батьків модерністської прози. Водночас критики називають його одним з найбільших, якщо не найбільшим узагалі, серед письменників XX століття, митцем-новатором, який докорінним чином змінив обличчя художньої прози, розкрив небувалі можливості для художнього висловлення і справив могутній вплив на розвиток сучасної літератури. За масштабом таланту його ставлять поряд з Шекспіром, Сервантесом, Гете. Жоден з письменників в історії світової літератури так сміливо і навіть ризиковано не експериментував з мовою, як це робив Джеймс Джойс.

Джойс народився в столиці Ірландії Дубліні. Отримав філологічну і релігійну освіту, яку, втім, використав не за фахом, «переплавивши» в художню творчість. Залишивши рідну Ірландію, більшу частину життя Джойс провів у Франції і Швейцарії. Перші кроки в літературі Джойс зробив як поет і драматург. Паралельно переклав англійською дві п’єси німецького драматурга Г. Гауптмана («Перед сходом сонця» і «Міхаель Крамер») а також написав низку літературно-критичних статей, присвячених театру. Але справжнім покликанням Джойса стала проза, в якій він і досягнув вершин світової письменницької слави. Вдалим прозовим дебютом стала вже перша збірка новел Джойса «Дублінці»(1914), в якій були відтворені колоритні звичаї, побут та мораль мешканців рідного міста письменника Дубліна. В тому ж році Джойс створює своє відоме есе «Джакомо Джойс», яке побачило світ лише в 1968 році і в якому вперше був апробований той славетний джойсівський стиль, що в повній мірі виявить себе у його знаменитому «Уліссі».

Есе побудовано як «потік свідомості» головного героя. Час дії умовний, як і ситуації розвитку історії кохання. Увага письменника зосереджується на внутрішньому житті особистості, її думках і порухах серця. Він сам є і героєм, і творцем твору: в тексті наводяться факти біографії Джойса (перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про Шекспіра, написання «Улісса», одруження з Норою Барнакль, захоплення Амалією Поппер). Однак автобіографічне настільки переосмислюється, узагальнюється ним, що есе набуває широкого філософського звучання. Власна біографія - лише привід для роздумів про життя людини, її поривання та падіння, надії й розчарування, про мистецтво, пошуки себе у світі й усвідомлення сенсу свого існування. «Джакомо Джойс» має сюжетом кохання молодого вчителя англійської мови Джакомо Джойса до своєї учениці (очевидно, саме в цьому криється причина того, що твір не друкувався за життя автора), зраду ним власної дружини, муки прощання та, зрештою, ще одну, випадкову, зустріч коханців у Парижі. Прямо про всі ці епізоди не сказано -існують лише натяки - з них читач реконструює загальне тло подій. Але головнішим є сюжет іншого типу - асоціативний - розлоге поле паралелей, через які свідомість персонажа «перецитовує», відновлює з підсвідомості колись уже засвоєні величезні пласти світової культури.

Вже в період написання «Дублінців» Джойс розпочав роботу над автобіографічним романом. Спочатку він мав назву «Стівен-герой», але в процесі реалізації авторського задуму книга розросталась, поки остаточно не оформилась в роман «Портрет художника в юності»(1916). В цьому романі розповідається про становлення творчої особистості письменника Стівена Дедалуса, який, подібно своєму творцю, Джойсу, залишає рідну країну заради здійснення великого творчого задуму — написання твору, в якому б знайшла ідеальне втілення концепція краси, що її сповідує митець. В цьому творі Джойс знову випробовує ті новаторські модерністські прийоми оповіді, які невдовзі в повну силу зазвучать в його вершинному творінні — романі «Улісс».

«Біблією модернізму» іменують роман Джойса «Улісс», над яким письменник працював з 1914 по 1922 рік, приблизно в той же час, коли М. Пруст створював ще один «зразковий» твір модерністської прози ХХ ст., епопею «У пошуках утраченого часу».

Дія роману розпочинається о 8 ранку і завершується в 3 годині ночі протягом єдиного дня — 16 червня 1904 року, який критики (з огляду на велетенський обсяг роману — близько 800-900 сторінок) назвали самим довгим днем у світовій літературі. Місце його дії — Дублін. Головними героями твору є відомий з роману «Портрет художника в юності» Стівен Дедал та 38-річний дублінський єврей Леопольд Блум. Але назва твору приховує другий план: «Улісс» (латинський варіант імені Одіссей) пов’язаний з епічною поемою Гомера «Одіссея». Кожен з 18 епізодів Джойсового роману співвіднесений з певним епізодом «Одіссеї» і має назву, що відсилає до неї («Каліпсо», «Циклоп», «Ітака» і т.д), а дублінські герої мають своїх міфологічних прототипів. Блум — це сучасний Одіссей, що мандрує Дубліном у пошуках втраченого сина, Стівен — Телемак, який сумує про свого справжнього батька і мріє про батька духовного, дружина Блума Меріон (Моллі) — Пенелопа, котра очікує вдома чоловіка. Проте зв’язок Джойса з Гомером — доволі вільний. Набагато тіснішим і детальнішим є зв’язок «Улісса» з Дубліном. «Якщо місто зникне з лиця землі, - говорив Джойс, - його можна буде реставрувати за моєю книгою». Причому, поряд з конкретністю місця дії та персонажів, за задумом письменника, герої роману втілюють саме людство, а Дублін уподібнюється всесвіту.

Стислий перебіг основних подієвих ліній, що асоціативно співвідносять в романі гомерівський та дублінський художні простіри ( у переказі Е.Гончаренко) виглядає так. Стівен Дедал (Телемак) уранці перебуває у вежі Мартело, де він ночував у свого приятеля студента-медика Маллігана (Антіной, один з найзухваліших претендентів на руку Пенелопи). Потім Стівен іде до школи в Долкі, де працює молодшим учителем у містера Дізі, розсудливого мудреця-обивателя, аматора коней (Нестор). Далі він прогулюється берегом моря, занурений у роздуми, зокрема ті, що їх навіює водний простір, колиска органічних метаморфоз.

У цей самий час містер Леопольд Блум (Улісс, батько, блукач) снідає у себе вдома на Екклс-стріт, 7, приносить сніданок до ліжка своєї дружини Меріон — співачки-іспанки (Пенелопа). Рекламний агент Блум змушений багато ходити по місту — «вовка ноги годують». Після сніданку Блум іде до лазні (до лотофагів), потім бере участь у похороні, для чого треба проїхати через усе місто. На цвинтарі він інтенсивно мислить про смерть, смертних, мертвих, розклад і гниття, марність усього сущого (Гадес). Наступна зупинка його мандрів — редакція газети «Фрімен» (продута всіма вітрами печера Еола). Настає обідній час, Блум потрапляє в бар (до лестригонів) і, шокований грубістю, невихованістю відвідувачів, іде звідти.

А в той самий час Стівен дискутує в Національній бібліотеці про мистецтво й літературу, зокрема про Шекспіра. Стівен виявляє велику обізнаність з усім масивом шекспірознавства й творчістю Шекспіра. Дискусія точиться між прихильниками ідей Арістотеля і Платона (Сцілла та Харібда), в суперечці є свої небезпечні коловороти і скелі, вона насичена масою посилань і цитат, найчастіше в пародійному переосмисленні. Наступний епізод — це показ блукань кількох людей по місту, в ході яких вони стикаться, розходяться, не помічаючи один одного, занурені у власні думки й почуття (Блукаючі скелі).

Звільнившись від неприємних почуттів, які залишила зустріч із лестригонами, Блум заходить у пивний бар, де панують дві гарненькі міс — Дус та Кеннеді (сирени), з бронзовим і золотим волоссям. Весь бар сповнений музичними звуками, побудова епізоду підкоряється музичним темам та акордам. Дівчата слухають шум моря прикладаючи мушлю до вуха, а батько Стівена Сімон Дедал співає з друзями різні пісні.

В наступному епізоді Блум потрапляє до войовничого ірландського патріота на прізвисько Громадянин, який промовляє виключно штампованими фразами. Цей Громадянин сповнений антисемітських упереджень та забобонів і накидається на Блума (Циклоп, що кидав в Улісса скелі). Втікши від цього новітнього Циклопа, Блум опиняється на березі моря, де молоді дівчата граються зі своїми молодшими братиками і весело, із запалом цвірінькають на всі можливі теми. Ці розмови перегукуються, переплітаються з любовними мріями Блума і молодої дівчини Герті Макдауелл, яку він зустрів на морському березі, з їхніми еротичними почуттями (Герті постає в епізоді як Навзікая з «Одіссеї»). Після прогулянки по пляжу Блум іде до пологового будинку навідати свою знайому-породіллю. Цей будинок плодючості нагадує храм биків бога сонця — Геліоса, що саме і є символом плодючості, життєвої сили. В пологовій клініці Блум зустрічає Стівена Дедала, який прийшов сюди із своїми знайомими студентами-медиками. Це не перша зустріч двох героїв протягом дня, але тільки тепер вони якось спілкуються. Після досить вільних розмов на теми народження, смерті, контролю над зростанням чисельності населення всі з компанії Дедала подаються до Цірцеї, тобто в місцевий бордель.

П'яний Стівен марить, йому здається, що він на Страшному суді, в нестямі він б'є світильники в кімнаті. Тікаючи, Стівен потрапляє під караючу долоню солдата її Королівської Величності. Блум ставить його на ноги і рятує від арешту. Спочатку вони перепочивають від потрясінь цієї ночі і довгого втомливого дня у нічному пабі (хазяїн — Евмей). Саме тут відбувається справжня зустріч і єднання Стівена-Телемака і Блума-Одіссея, яка є ключовою для роману і для авторського задуму об'єднання реальності й міфа. Звідси вони вирушають до домівки Блума на Екклс-стріт, до рідної Ітаки. В житлі Блумів розігрується сцена, так би мовити, допиту, витримана в стилі запитань та відповідей з катехізису. Епізод переповнений найрізноманітнішою інформацією і ритмічно дуже тягучий, як уповільнена зйомка величезного складу найрізноманітніших речей. Після спільної вечері, спільних розмов герої розстаються, бо Дедал-Телемак обирає не затишну домівку-Ітаку, а нові пригоди. Зустріч мудрого батька, доброго і людяного Блума-Одіссея із сином — інтелектуалом і раціоналістом Дедалом відбулась, але їх розлука неминуча. Блум іде до подружнього ліжка, де його невірна дружина Меріон-Пенелопа, ще не охолонувши від обіймів свого коханця Бойланса, у півсні згадує прожитий день і все своє жіноче життя.

Новаторство художньої форми джойсівського «Улліса» було воістину безпрецедентним. Велич «Улісса» — передовсім у безпрецедентних формальних — жанрових, стильових, композиційних, мовних — пошуках його автора. Ніколи раніше до «Улісса» на перше місце у творі не виходили настільки чітко проблеми техніки письма, роботи з художньою формою і мовою. Російський перекладач і дослідник Джойса С.Хоружий іменує «Улісс» «одіссеєю форми». Володимир Набоков налічує в романі Джойса три основні стилі: справжнього Джойса, ясний, прямий і неспішний; «потік свідомості», незавершену, рвану, квапливу мову; пародіювання всіх можливих стилів, як окремих авторських, так і стилів літературних напрямів. «Справжнього Джойса» більше за все у «ранніх» розділах. Письменником віртуозно розроблений стиль потоку свідомості, який пронизує внутрішнє мовлення різних персонажів (Стівена, Блума, Меріон, Герти Макдауелл). А Джойс-пародист у всій красі проявляє себе в епізоді «Бики Сонця», в якому міститься понад 30 стилістичних моделей англйської літературної мови з англо-саксонської доби до початку ХХ ст. (Джойс пародіює стилі середньовічної латинської хроніки, драми-мораліте, лицарського роману, Джона Беньяна, Даніеля Дефо, Джонатана Свіфта, Лоренса Стерна, Чарльза Діккенса, Джона Рескіна тощо). Як писав Френк О’Коннор, «В «Уліссі» Джойс обходиться з мовою, начебто з пластиліном, він виліплює з неї все, що хоче...»

Але, мабуть, основним завоюванням Джойса-стиліста є не використання окремих експериментаторських форм і засобів, а те, що у кожному з епізодів (маються на увазі насамперед «пізні», починаючи з четвертого) роману, поряд з різноманітними літературними прийомами, є один провідний прийом. Це особлива техніка, в якому даний епізод створений, і при цьому для всіх епізодів вона є різною. Так, наприклад, епізод «Сирени» (11) є словесним моделюванням музики, «Навзікая» (13) — пародіювання «дамської преси», «Цірцея» (15) — драматична фантазія, «Ітака» (17) — пародією на катехизис (форма питання-відповідь), а «Пенелопа» (18) — потоком свідомості без розділових знаків на п’ятдесяти сторінках. Отже, можна стверджувати, що провідним прийомом «Улісса» є не потік відомості, монтаж чи пародія, а зміна стилів.

Впродовж наступних п’ятнадцяти років, з 1922 по 1939, Джойс працював над ще одним романом «Поминки по Фіннегану», який, як він сподівався, грандіозністю свого задуму і масштабністю його художнього втілення ні в чому не поступатиметься «Уллісу». Однак повторити подвиг «Улліс» вдруге не вдалося навіть самому Джойсові. Його останній роман, що представляє з себе розповідь про блукання уві сні думки людини безкінечними просторами світобудови, вийшов надто складним, малозрозумілим навіть для кваліфікованих філологів і сам Джойс іронічно назвав його «мої поминки», протиставляючи йому як взірець простоти, зрозумілості і мистецької довершеності твори Л. Толстого.

Запитання і завдання:

Охарактеризуйте творчі пошуки М.Пруста.

Яка з книг Пруста стала головною книгою його життя ? Чиї традиції Пруст продовжує і переосмислює у цьому творі? Чому його називають суб’єктивною епопеєю?

Як в романі Пруста «У пошуках утраченого часу» відбились притаманні прозі тієї доби модерністські пошуки?

Простежте основні етапи творчої еволюції Дж. Джойса. В якому з його творів був вперше використаний новаторський модерністський стиль оповіді? Кому присвячений цей твір?

Які смислові паралелі має на увазі зміст джойсівського «Улліса»?

Чому джойсівський «Улісс» називають «біблією модернізму»? Охарактеризуйте ті модерністські експерименти, до яких вдався Джойс у своєму романі.