Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Західна модерністська поезія початку ХХ століття
Модерністська проза на початку ХХ століття
Література першої половини ХХ століття

Модерністські напрямки та течії початку ХХ ст.

Художні процеси в західноєвропейських літературах початку ХХ ст. характеризуються подальшим розвитком засад модерністської літератури. Це час, що його умовно вважають часом переходу від декадансу (хронологічного відрізка, в межах якого відбувається початкове ствердження модерністських засад) до етапу зрілого модернізму. Найбільш прикметною ознакою нового етапу розвитку модерністської літератури слід вважати її чітко виражену тенденцію до розширення спектру свого впливу на літературу у цілому і ускладнення її програмних художніх настанов та принципів.

З початку ХХ ст. модерністська література рішуче потісняє реалістичне мистецтво і стає насправді масовою, у тому розумінні, що до неї звертається усе більше митців різних країн світу, значну кількість яких складають й вчорашні реалісти. На цей час вже встигає оформитись й нове покоління митців, молодих письменників, вихованих виключно на ідеях модернізму. Досвід модерністської літератури в цей час починають активно засвоювати молоді національні літератури Європи (такі, як чеська, словацька, польська, болгарська, українська, сербська та ін.) а також країни віддалених від Європи географічних регіонів (Японія, Індія, країни Латинської Америки). В цей час не лише різко зростає кількість літературних напрямків, течій та шкіл модерністського спрямування, але й більш чітко дається взнаки їх внутрішня диференціація на, умовно кажучи, власне чи помірно модерністські та радикально модерністські, тобто авангардистські. Якщо перші з них були в цілому зорієнтовані на розвиток традицій, започаткованих естетикою декадансу, пристосування їх до нових історичних умов а також на різноманітні форми сполучення їх із принципами реалістичної та натуралістичної літератури, то другі здобули «репутацію» бунтарських, підкреслено антитрадиційних, що повністю заперечували здобутки культурного минулого, агресивно відкидали будь-які несумісні з їхніми поглядами художні програми своїх сучасників і прагнули до постійного оновлення в дусі часу і шаленого розвитку науково-технічного прогресу своїх художніх настанов та художніх прийомів.

Найбільш значний резонанс і найбільш широкий вжиток в західноєвропейській літературі в цей час здобувають такі власне модерністські напрямки, як імажизм (від франц. image — образ), неокласицизм (тобто новітній класицизм), унанімізм (від. unanime — одностайний), внутрішньо споріднені настановою на чіткість та зрозумілість для читача тих художніх картин, що їх створює письменник, а також орієнтацією на кращі здобутки класичної літературної спадщини Європи. В тогочасній російській літературі з’являються схожі модерністські течії — імажинізму та акмеїзму. Водночас усе ще продовжують існувати і знаходити своїх прихильників в письменницьких лавах різних країн Європи символізм та імпресіонізм.

З числа більш радикальних, авангардистських напрямків літературного розвитку в цей час виокремлюються і широко розповсюджуються експресіонізм (від ехргеssion — вираження, виразність), дадаїзм (від dada — в дитячій мові іграшковий, дерев'яний коник) та сюрреалізм (франц.surrealismе — надреалізм), що різко протиставляють себе попереднім етапам літературного розвитку і вдаються до найбільш активних та сміливих експериментів із засобами художнього вираження. З’являються також й численні авангардистські течії та напрямки, що мають більш локальний характер і користуються особливою популярністю та масовістю в окремо взятих країнах: футуризм (найбільше — Італія та Росія), поетизм (Чехія та Словаччина), катастрофізм (Польща), герметизм (Іспанія, Італія), креасіонізм, ультраїзм, естрідентизм, вангуардизм та ін. (країни Латинської Америки) тощо.

Співставна таблиця розвитку літературно-художніх напрямків початку ХХ ст.

Напрямок

Соціально-історичні передумови

Основоположники й представники

Головна теза

Визначальні ознаки

унанімізм

(10-ті рр. ХХ ст.)

Критична реакція на декадентський індивідуалізм, принципи інтуїтивізму А.Бергсона, соціологія Е.Дюркгейма, деякі положення американського прагматизму.

Основні представники: Ж. Ромен, Ж. Дюамель, Ш. Вільдрак, Р. Аркос, Ж. Шенев'єр, Л. Дюртен, П.-Ж. Жув (Франція)

Протиставлення декадентському індивідуалізму ідеї людського братства, єднання народів, єднання людини з природою

Важіння до соціальної тематики, правдивого відображення життя; настрої пацифізму; простота і ясність стилю, чіткість та зрозумілість художньої форми, емоційність та ліричність, позбавлені притаманної поетиці символізму ускладненості та зарозумілості; широке використання верлібру

експресіонізм

(1905-1920-ті рр. ХХ ст.)

Критична реакція на імпресіонізм (зображення), якому експресіонізм протиставляє «мистецтво крику» (вираження), теоретичні праці німецького естетика К.Фідлера з його концепцією мистецтва як засобу виходу людини зі стану самотності і відновлення зв'язку з природою з метою подолання хаосу почуттів та «духовного оволодіння світом».

Найбільшого поширення набуває в Німеччині та Австрії. Найвизначніші теоретики: К. Пінтус і К. Едшмід; драматурги - Г. Кайзер, Е. Толлер, В. Газенклевер, Л. Рубінер; поети - Г. Гейм, Г. Тракль, Й. Бехер, Г. Бенн, Е. Ласкер-Шюлер, Ф. Верфель; прозаїки - К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк і близькі до напряму Ф. Кафка й молодий Г. Гессе. Елементи експресіонізму використовували у своїй поезії українські (В. Стефаник, М.Хвильоваий, М.Куліш, М.Бажан, Ю.Клен) та російські ( Л. Андрєєв, М.Цвєтаєва, І.Северянін та ін.) письменники.

Настанова на «експресію», загострене самовираження митця, максимальну напруженість та знервованість висловлюваних емоцій, змалювання ірраціональних емоційно-психологічних станів («травм душі»)

Зосередженість на описах людських станів, пов’язаних із хвилюванням, страхом, відчаєм, нервозністю, самотністю, ностальгії, спустошеності, нерідко істерії тощо; різка критика соціально-політичної дійсності; протест проти війни, дегуманізації суспільства, знеосіблення в ньому людини, занепаду духовності; свідома деформація картин дійсності, оперта на принцип суб'єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, гротеску, фантастики.

дадаїзм

(10-ті — перша половина 20-х рр. ХХ ст.)

Розчарування життям, відраза до варварства, протест проти суспільства, яке допустило Першу світову війну.

Засновники: поети-емігранти, що оселились у Швейцарії: емігранти Т. Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М.Янко. В післявоєнний період у Франції - група «абсолютних дадаїстів» (А. Бретон, Л. Арагон, П. Елюар, Ж. Рібмон-Дессень). У Німеччині - група «абсолютних дадаїстів» (А. Бретон, Л. Арагон, П. Елюар, Ж. Рібмон-Дессень).

Алогізм, абсурд — як основа світобачення митця

Заперечення традиційного мистецтва, будь-яких канонів та наперед заданих правил; важіння до словотворчих експериментів, гри, містифікацій; створення експериментаьних жанрових форм: «бруїтський вірш», «симультанний вірш», «статичний вірш»; пародіювання і самопародіювання;

імажизм

(1910- середина 1920-х рр. ХХ ст.)

Критина реакця на символізм та реалізм, філософія інтуїтивізма

Основоположники англійський поет і філософ Т. Е. Г'юм , американський поет Езра Паунд; представники: Г. Дулітл, Е. Лауел, В. Карлос Вільямс, Дж. Г. Флетчер та ін.(США), митці Т. С. Еліот, Ф. М. Форд, Д. Г. Лоуренс, Р. Олдінгтон(Великобританя)

Вимога якомога більшої чіткості та конкретності художнього образу, абстрагованого від необхідності виражати певну ідею

Сформульвані самими імажистами шість головних принципів: точне наслідування звичайної мови, позбавлене зайвих прикрас; широкий спектр віршових розмірів, надання переваги новим розмірам; вільний вибір і розмаїтті тем; вільне і неупереджене використання образів; чіткість і зрозумілість тих вражень, на які спрямовує твір; боротьба з розпливчатістю образів за допомогою концентрації свідомості.

неокласицизм (10-30-ті рр. ХХ ст.)

Критична реакція на містичні та занепадницькі течії і настрої, спроба протиставити їм культуру античності як життєрадісну і гармонійну культурну і загальножиттєву перспективу

Представники: Ж.Моро, Ш.Моррас, П.Валері(Франція), П. Ернст, С. Люблінський, С.Георг (Німеччина), Т.С.Еліот (Англія), В.Брюсов, Вяч Іванов, О.Мандельштам, М. Кузмін, І.Анненський (Росія). Л.Стафф, Я.Івашкевич (Польща), українські неокласики (М.Зеров, Юрій Клен, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара).

Настанова на модернізацію класичних тем, образів, мотивів і прийомів античної та ренесансної європейської поезії.

вишуканість поетичної форми; висока культурологічна проблематика; філософські узагальнення; стриманість почуттєвого і, навпаки, більша роль раціонального елементу у конструкції образу; складний метафоризм, асоціативність, символіка; удосконалення класичних форм і жанрів, пристосування їх до національної традиції.

сюрреалізм (1910-1940-ві рр. ХХ ст.)

Успіхи попередніх авангардистських течій, насамперед футуризму і дадаїзму; інтуїтивізм А.Бергсона з його недовірою до розуму, теорія німецького філософа В.Дільтея, шо підкреслювала особливу роль фантазії як засобу піднесення випадкового до рангу значного; психоаналіз З.Фройда.

Основоположники: французькі поети Гійом Аполлінер і Андре Бретон. Представники: П. Елюар, А. Арто, Т. Тцара, Р. Вітрак, Р. Деснос, Ж. Кокто, Р. Кено, А. Батай, М. Періс(Франція); Р. Магріт, П. Дельво(Бельгія); Мур, Ф. Бекон(Англія); В.Незвал,К. Бібл, К. Тейге, Я. Сейферт (Чехія),ранній П.Тичина, Б.Антонович, В.Барка. В.Лесич, М.Хвильовий, Г.Косинка, М.Йогансен. М.Куліш, Б.-І.Антонич, Т.Осьмачка, О.Зуєвський (Україна); поширюється в Японії, США, країнах Латинської Америки.

Неупереджена логічною думкою, «автоматична» фіксація образів творчої уяви і сфери підсвідомого

Опора на досвід сновидінь, галюцинацій, марень, містичних видінь як таких, що відкривають справжні істини буття; заперечення раціональних, логічних форм побудови художніх образів; гіпертрофована метафоричність, асоціативність; бунтівний настрій, прагнення відкрити «надзвичайне у сірій повсякденності», заперечення класичних культурних традицій, чорний гумор; експериментальні жанрові форми: «записи сновидінь», «автоматичні тексти», численні пародійні тексти, маніфести, колективні листівки, словники тощо.

Найвідоміші представники авангардистської й модерністської течій першої половини ХХ ст.

Серед найвідоміших представників модерністської та авангардистської поезії першої половини ХХ ст. значимістю свого художнього вияву та масштабом свого впливу на загальноєвропейський та світовий літературний розвиток особливо виділяються французи П.Елюар і Г.Аполлінер, англієць Т. С.Еліот, австрійці Г.Тракль і Р.М Рільке, іспанець Ф .Гарсіа Лорка, чех В.Незвал і поляк К.І.Галчинський.

«Його слова про кохання насичені таким же світлим, гуманістичним світоглядом і всеохоплюючою силою почуття, як і ті вірші, якими він, в ім’я народного звільнення і звичайного людського щастя, боровся проти фашизма та війни» (М.Черневич). Поль Елюар, справжнє ім’я якого Ежен Еміль Пол Грендель (1895 - 1952) — це визначний французький поет, майстер любовної лірики, поет-громадянин, патріот, борець за мир, активний учасник дадаїстського і сюрреалістського руху, найбільший поет французького літературного Опору, автор понад 70 книг.

Юнаком Елюар прийняв участь в Першій світовій війні, потрапив під газову атаку німців, був важко поранений. Тоді ж він пише свої перші поетичні збірки «Обов’язок і тривога»(1917) і «Вірші про мир»(1918), в яких відображені його фронтові враження, ненависть до війни і мрія про мир. Післявоєнна дійсність не виправдала його сподівань на краще життя, в його віршах звучать нотки розчарування буржуазною цивілізацією. «Я ненавиджу царство буржуазії!» — пише Елюар у вірші «Критика поезії». Бунтарські настрої зумовили звернення Елюара спочатку до дадаїзму, а потім до сюрералізму, під впливом якого написані його віршові збірки 20-х-початку 30-х років: «Вмирати від того, що не помираєш»(1924), «Столиця скорботи»(1926), «Кохання Поезія»(1929), «Безпосереднє життя»(1932) та ін. Прикметною рисою сюрреалістичних віршів Елюара є зовнішня простота, поєднана з надзвичайною ускладненістю і суб’єктивністю принципів побудови його художніх образів. І.Еренбург писав про поезію Елюара: «Він робив усе, щоб позбавити свою поезію зовнішніх ознак поетичності. У його віршах немає віршових розмірів, рим, асонансів... вони тримаються виключно на ритмі». Елюар часто звертався до віршів в прозі і позбавляв свої тексти розділових знаків. Одна з наскрізних тем його творчості, від ранніх віршів до останніх поетичних збірок — тема кохання до жінки.Кохання, за Елюаром, це завжди радісне і святкове почуття, яке надає людині казкової сили і могутності. Напередодні Другої світової війни Елюар активно включився в загальноєвропейську антифашистську боротьбу. Він перекладав французькою вірші Лорки, розстріляного фашистами, спростовував політичні амбіції нацистів, закликав співвітчизників до спротиву (вірші збірки «Природна течія», 1938). В роки Другої світової війни він став справжнім поетичним голосом французького Руху Опору. В цей час з’являються його поетичні збірки «Відкрита книга ІІ», «Поезія і правда» та «Остання ніч». Поетичним маніфестом Опору стає елюарівський вірш «Свобода» (інша назва вірша — «Єдина думка») з книги «Поезія і правда». Його переписували, читали на мітингах, підпільно розповсюджували. Англійські льотчики скидали «Свободу» у вигляді листівок. Двадцять разів у вірші повторюється синтаксична конструкція (білий чотиривірш), що завершується однаковими словами «Я ім’я твоє пишу». Багаторазовий повтор і широкий (на перший погляд дивний) діапазон уявлень, відчуттів, речей, на яких поет пише слово «свобода» є художньо виправданим. Адже йдеться про свободу під час окупації, що була дійсно «єдиним словом» і «єдиною думкою», до яких вели різноманітні, бодай і примхливі поетичні асоціації.

В післявоєнні роки поезія Елюара все більше насичується злободенним гуманістичним змістом, рухається від «горизонта однієї особистості до горизонту усіх».

«Класицист у літературі, рояліст у політиці й англокатолик у релігії», - так визначав свою життєву і творчу позицію видатний англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії (1948), один з найвидатніших представників літератури модернізму, автор поезій, поем, віршованих драм, літературно-критичних статей Томас Стернз Еліот (1888-1965).

Світ, змальований Томасом Стернзом Еліотом — глибоко трагічний. У ньому відбилася занепокоєність поета станом сучасної йому цивілізації, коли людині залишалася зруйнована природа, забруднені міста, знецінена культура та забута віра, і вона врешті-решт перетворилася на виснажену та порожню істоту. У творах поета все кричить про безвихідь і приреченість, а світ наче сприймається людиною без очей:

Перша віршова збірка Еліота «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока». Твір побудовано як «потік свідомості» Альфреда Пруфрока, а сам герой є своєрідною пародією на Гамлета. Він не здатний на вчинок, не спроможний кохати, бути щасливим. Світ, в якому існує Пруфрок,— ворожий і нездоровий.

Світове визнання принесла Еліотові поема «Безплідна земля»(1922), яка складається з п'яти не зв'язаних між собою частин. У поемі співіснують різні історичні часи, реальне переплітається з фантастичним, а дійсне — з уявним. Поетична розповідь ведеться від імені людини, не обмеженої ні часом, ні простором, і при цьому багатоликою: це і віщун Тіресій з давньогрецької міфології й одночасно лицар з легенди про святий Грааль, він же Фердінанд з «Бурі» Шекспіра і водночас фінікійський моряк Флебас. Ліричний герой перебуває і в Лондоні, і в Парижі часів Бодлера. Та головна постать «Безплідної землі», за свідченням Еліста,— це сліпий оракул, «адже те, що він бачить,— суть поеми».

Віршові твори Еліота доволі складні, «зашифровані», містять чимало літературних натяків і поетичних цитат. Через те вони не дуже піддаються не тільки розумінню, а й перекладу. Поезія Еліота є однією з вершин неоміфологічної свідомості в поезії ХХ ст. — типу художньої ментальності, однією з ознак якого є активне використання у тканині твору міфологічних сюжетів і образів. «Використання міфу,- зазначав Т.С.Еліот, - проведення постійної паралелі між сучасністю і минулим... є засобом контролювати, упорядковувати, надавати форму і значення тому величезному видовищу суєти і розброду, яке являє собою сучасна історія». Досить активно Еліот застосовує асоціативний метод, своєрідно використовуючи цитати з художнього набутку Вергілія, Данте, Шекспіра та інших письменників. Лірика Еліота має надзвичайно тонку й гнучку форму. Її насичено метафорами, повторами й алітераціями; віршовий лад часто змінюється: вільний вірш переходить у традиційні римовані форми і навпаки. Суттєву роль у поетиці Еліота відіграють натяки, недомовки, відгомони стилю інших поетів тощо Усе це дуже утруднює сприйняття еліотівської поезії.

1943 р. світ побачив поетичний цикл «Чотири квартети», що складався із чотирьох частин-поем («Іст Кокер», «Берн Нортон», «Драй Селвейджес», «Літтл Гіддінг»). Композиція твору заснована на уявленні про єдність чотирьох стихій (повітря, земля, вода і вогонь), чотирьох пір року і чотирьох віків людини; в творі відбито погляди поета на світ, життя і вічність. Основні ідеї поем - «туга» і «жах буття», смерть і знищення. Після появи цього циклу Еліот більше не писав поетичних творів.

«В центрі лірики Тракля... парадоксальна тотожність свтіла і темряви, духовності і святотатства, при цьому сам він розуміє цю тотожність як знак історичної чи метаісторичної катастрофи, як есхатологічне знамення останніх часів», скажімо, загибелі Європи або кінця світу»(С.Авернціев).

Талановитий австрійський поет і драматург Георг Тракль (1887-1914) за життя був невідомим навіть у вузьких поетичних колах. Тепер він вважається одним з найвизначніших представників раннього європейського експресіонізму. Його фантастично-метафорична поезія пронизана похмурими апокаліптичними настроями.

1906 р. Тракль написав одноактну драму «Танець смерті», яку було поставлено у Зальцбурзькому театрі. Наступного року його друга одноактна драма «Fata morgana» зазнала провалу. 1913 р. друкується перша поетична збірка «Поезії». На початку Першої світової війни Тракль записався добровольцем на фронт, служив лейтенантом медичної служби в австрійській армії. Був відправлений у Галичину, де після битви при Гродеку мав дві доби самотужки обслуговувати величезну кількість поранених і умираючих. Здійснив після цього спробу самогубства. 27 жовтня 1914 р. потрапляє у Краків. 3 листопада Тракль покінчив життя самогубством, перебуваючи у краківському шпиталі. Посмертно була надрукована друга книга його віршів «Сни Себастіана» (1915). Найвідоміші його поезії — «Людство», «Псалом», «Зимові сутінки», «Пісня про Європу», «Сонце», «Літо», «Весна душі», «Гродек», «Мовчазним». Багато з них просякнуте безвихідною тугою, апокаліптичними видіннями спустошеної й спаленої землі, пророцтвами про загибель світу. Ще в його довоєнних творах («Людство») змальовано війну як всепожираючу загибель, ганьбу і зрадництво. Вірш «Гродек» являє собою крик-протест проти того, що кривавому вівтарю війни будуть принесені в жертву майбутні покоління. Тракль, як і інші поети-експресіоністи, не відтворював реальність, а творив «другу дійсність». У поезії «Спокій і мовчання» йдеться про похорон сонця. Поет зображує, як сонце ховають у голому лісі — в місті, де все вже померло ще раніше, а ховають його пастухи, тобто ті, хто має оберігати життя. Страшна метафора Тракля обіймає увесь світ, відтворюючи його стан напередодні загибелі.

Художні образи Тракля часто алогічні і ірраціональні, їх зв’язок з реальністю ослаблений і має асоціативний характер. Для поезії Тракля властива відмова від рими і метра, його синтаксис суттєво «поламаний», з віршових розмірів він найчастіше звертається до верлібра.

«Я хочу бути поетом від голови до ніг, народженим поезією і загиблим від поезії...», - писав один з найбільш значних представників іспанської модерністської поезії першої половини ХХ ст., знаменитий поет Федеріко Гарсіа Лорка(1898-1936), про якого всесвітньо відомий кінорежисер Бунюель, що з ним товаришував поет, згадував: «Чудовий оратор, привабливий, підкреслено елегантний, у бездоганній краватці, з блискучими темними очима, Федеріко мав талант притягати до себе людей своєрідним магнетизмом, перед яким ніхто не міг устояти».

Лорка —автор численних поем та віршових збірок: «Книга віршів»(1921), «Поема про канте хондо»(1922), Пісні»(1927), циклу віршів «Андалузькі віньєтки»(1927), книг віршів «Поет у Нью-Йорку»(1929), «Ода Волту Вітмену»(1933), поеми «Плач за Ігнасієм Санчесом Мехнасом»(1935), поетичної збірки «Диван Тамаріт»(1935). Творчий геній Лорки не менш яскраво виявив себе й у драматургії: п’єса-казка «Чаклунство метелика»(1920), драма «Маріана Пінеда»(1927), «Чарівна чоботарка»(1930), знаменитий цикл так званих «андалузьких трагедій»: «Криваве весілля»(1933), «Єрма»(1934), «Донья Росіта»(1935) та ін.

Вже з середини 20-х років, під впливом друзів, особливо художник-сюрреаліста Сальвадора Далі, Лорка вдається до спроб писати у новій, сюрреалістичній манері, пробує, за його словами, «випустити на волю всі сни нестримної фантазії, розпрощатися із законами логіки і похмурому організованому абсурду навколишнього життя протиставити свою нісенітницю - зухвалу, відверту!». Вершиною поетичної слави Лорки став поетичний цикл «Циганське романсеро»(1928), в якому поет оспівує вільнолюбиве життя циган. Сюрреалістичні прийоми сполучені в збірці з традиційними мотивами іспанського фольклору, оповідь з інтонацією ліричної сповіді: «я намагаюсь поєднати циганську міфологію з відвертою буденністю плинного часу. Виходить шось дивовижне, та, надіюсь, і по-новому прекрасне. Я прагну добитися того, щоб образи, якими я зобов'язаний своїм героям, були зрозумілі для них, були видінням того світу, де вони живуть, хочу зробити романс злагодженим і, ніби камінь, міцним... Залишиться книга романсів, і можна буде сказати, шо це книга про Андалузію», - писав Лорка. Головними мотивами збірки є природа, людська душа, любов і розлучення, почуття і пристрасті, ворожнеча і смерть. Людина зливається тут із світом природи, а приватна доля з життям всевіту.

Доля поета склалася трагічно, 19 липня 1936 року він був розстріляний франкістами неподалік від Гранади. Поезія Лорки продовжує хвилювати почуття людей і по сьогоднішній день. Трагічний образ поета оспіваний митцями багатьох країн. Серед українських поетів йому присвятили свої вірші Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, М.Сарма, Л.Забашта, П.Дорошко, Б.Нечерда.

«Найбільш яскрава риса творчої індивідуальності Незвала, що визначила увесь пафос його поезії, - писала дослідниця творчості поета Л.Богданова, - пристрасна закоханість в життя, незнищенне відчуття радості земного буття. Упродовж усього свого творчого шляху Незвал прагнув відкривати нові можливості поезії, розширювати її горизонти, якомога точніше відображати у своїх віршах характер шаленого ХХ століття». Вітезслав Незвал (1900-1958) — один з найбільшх чеських поетів ХХ століття, фундатор авангардистських напрямків чеської поезії — поетизму і сюрреалізму.

Незвал - автор численних поетичних збірок «Пантоміма»(1924), «Маленький садочок троянд»(1926), «Близнюки»(1927), «Вірші на листівках»(1927), «Епітафії»(1927), «Гра в кості»(1929), «П`ять пальців»(1932), «Скляний плащ»(1932), «Зворотний квиток»(1933), «З Богом і платочок»(1934), «Жінка в множині»(1936), «Прага з пальцями дощу»(1936), «52 гіркі балади вічного студента Роберта Давида»(1936), «Абсолютний могильщик»(1937),»Празький пішохід»(1938), «В п`яти хвилинах від міста»(1939) та ін., поем «Дивак-чародій»(1922), «Акробат»(1927), «Едісон»(1928), «Незнайомка з Сєни»(1930),»Сигнал часу»(1931), «Прусаки»(1939), «Історичне полотно»(1939), драматичних творів.

Тематика і пафос першої друкованої збірки Незвала «Міст» - це спогади про роки, проведені у селі, картини сільської природи, сумні елегійні почуття, зв`язані , з одного боку, з любовними переживанями, а, з іншого боку, з загальною орієнтацією молодого поета на поетику символізму; водночас в збірці знаходить своє місце і традиційна реалістична поетика, а з нею соціальні мотиви, зокрема, мотиви соціальної несправедливості, мотив світу, вільного від насилля і злиднів. Поема «Дивак-чародій», яка поклала початок популярності Незвала, була незвичайною як за своїм змістом, так і за художньою формою. Відмінна від традиційних для чеської поезії 20-х років мотивів та прийомів, вона започатковувала в ній художню течію, яка отримала назву «поетизму», що абстрагувався від соціальної проблематики і зосереджувався переважно на темах комедіантства, творчості й інтимно-ліричних темах.

Назва поеми «Дивак-чародій» була навіяна однією з прозових книг Аполлінера «Загниваючий чародій». В своїй поемі Незвал ставить складні проблеми сенсу життя і мистецтва, природи людського щастя, суті тих історичних змін, які привнесла у людське суспільство революція. Поема насичена яскравими фантастичними образами і картинами, комбінує принцип сюжетної і асоціативної композиції. Сюжетною основою поеми служить розповідь про фантастичні мандри Дивака-чародія, своєрідного біографічного двійника поета. Наступна поема Незвала «Акробат» стала своєрідним поетичним документом, в якому поет в символічній формі засвідчив факт свого ідейного розходження з принципами поетизму. В основі першої частини поеми лежить конфлікт між мистецтвом поетизму, яке уособлює Акробат і його неможливістю задовольнити духовні запити людей. Акробат йде по фантастичному канату через Рим, Париж, Прагу. Він має намір дійти до Сибіру, де хоче посадити червону троянду Європи разом з жовтою трояндою Азії, що буде символом доброзичливих посмішок двох континетів. Однак Акробат не виправдав сподівань, покладених на нього і зірвався з канату. В другій частині поеми, «Сповіді», Незвал наділяє акробата своєю біографією, підкреслюючи цим автобіографічний зміст трагедії канатоходця. В цій частині Незвал намагається простежити, як формується світовідчуття поета: від перших дитячих вражень, яскравих, простих і безпосередніх - через юнацькі роки і муки кохання - до відчуття нестерпної сірості і одноманітності навколишнього світу. Поет розчарований тим, що після падіння акробата люди виявили до нього повну байдужість. Лише одна жива істота не залишилась байдужою до акробата. Це безногий хлопчик, який забрав акробата з собою і повів його до фантастичного міста - санаторію божевільних. В такій формі Незвал натякав на своє зацікавлення сюрреалізмом, який намагався наслідувати безпосередність дитячих вражень і принципи ірраціональної творчості). З 1934 року Незвал став на чолі чеських поетів-сюрреалістів, які в авангардистських образах змальовували соціально-значимі проблеми чеської дійсності. Найбільш яскраво сюрреалістичні прийоми знайшли відображення в поетичних збірказ Незвала «Жінка в множині» і «Абсолютний могильщик». Сюрреалістичні тенденції частково збереглися і в післявоєнній поезії Незвала.

«У світову літературу XX століття поет Константи Ільдефонс Галчинський увійшов як безсумнівний новатор художньої форми, який поставив на службу мистецтву прийоми гротеску й абсурду. Творчість Галчинського відзначається парадоксальністю думки, афористичністю і лаконізмом письма, узагальненістю характеристик. Його поетичний стиль поєднав лірику, гумор і сатиру» (Г.Бондаренко). Оригінальний і екстравагантний поет, Галчинський (1905-1953) став справжньою окрасою польської модерністської поезії.

Модерністські уподобання Галчинського виявили себе вже в циклі віршів, написаних під час навчання на відділенні англійської філології Варшавського університету. У 1923 році вийшли друком перші вірші Галчинського. В його ранній поезії багато від юнацької пози, бажання епатувати («Вулиця шарлатанів», «Музі ніжки цілую», «Привіт, Мадонно») і водночас несприйняття богемності й естетства («Одягну я штани чорні, цвинтарні...»). Починаючи з 1928 р. Галчинський свідомо співвідносить себе з польською модерністською поетичною групою «Квадрига». Тоді ж в однойменному журналі опублікував кілька своїх віршів, уривки із повісті «Порфіріон Ослик, або Клуб святотатців» (окреме видання 1929р.), поему «Кінець світу» (окреме видання 1929 р.). В повісті «Порфіріон Ослик» змальовувались фантастичні пригоди господаря фабрики штучних носів, які були гострою сатирою на звичаї та побут міщанства. Сатирична поема «Кінець світу» була написана як пародія на поширені в тогочасній модерністській літературі так зв. «катастрофічні поезії», в яких пророкувався близький кінець світу. З інших творів Галчинського 30-х років, в яких він свідомо орієнтується на принципи модерністської поетики, слід назвати поеми «Бал у Соломона»(1931) і «Народне гуляння»(1934). «Бал у Соломона» —це лірична, сюрреалістична поема, побудована у формі незв’язаних між собою асоціативних вражень. Поема «Народне гуляння»- твір, в якому реалістичні картини народного гуляння переплетені з гротескно-фантастичними вставками.

В роки війни поет написав усього кілька віршів, пронизаних біллю за долю близьких та любов’ю до батьківщини ( «Лист із полону», 1942; «Пісня про прапор», 1942 та інші, усього близько до десяти). Таємно переправлені з табору, куди Галчинський потрапив з початком фашистської окупації Польщі, вони були відомі польському читачу і користувалися великою популярністю. В післявоєнні роки Галчинський залишався одним з провідних сатириків Польщі (сатиричні сценки під назвою «Театрик «Зелена гуска», публіцістичні фейлетони «Листи з фіалкою», збірка «Зачаровані дріжки» та ін.)

Запитання і завдання:

Охарактеризуйте головні тенденції розвитку модерністської літератури на початку ХХ ст.

Які модерністські напрямки отримують в цей час поширення в літературі? Дайте їм характеристику?

Які авангардистські напрямки з’являються в західноєвропейській літературі на початку ХХ ст? Як ви розумієте суть їхнього авангардистського бунтарства?

Назвіть найвідоміших представників модерністської та авангардистської західноєвропейської поезії початку ХХ ст. В чому, на вашу думку, полягав їхній внесок у розвиток принципів модерністського та авангардистського мистецтва?



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.