Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Російський поетичний футуризм
Російська поезія
Література першої половини ХХ століття

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10—30-х років XX століття. Футуризм зародився в Італії, де його основні теоретичні постулати обгрунтував у 1909 році відомий поет Філіппо Томмазо Марінетті. У своєму «Першому маніфесті футуризму» Марінетті закликав до безпрецедентно радикального реформування сучасної літератури шляхом повного заперечення художніх здобутків минулого і протиставлення йому «мистецтва майбутнього», що відбиває досягнення технічного прогресу і урбаністичної цивілізації, а в суто художньому плані грунтується на руйнації звичних норм мовного і смислового виразу. Марінетті прагнув зруйнувати моральність, поширені естетичні смаки та уподобання, а також музеї, бібліотеки та інші осередки традиційної культури, щоб утвердити нову красу - сили, насильства, руйнації, швидкості та технічного прогресу. Паралельно декларовані ним теоретичні принципи Марінетті апробує й у художній формі. Якщо перші його художні експерименти — поема «Завоювання зірок»(1902) — була написана під впливом французького символізму, то в пізнішій поезії (збірка «Занг тумб тумб», 1914) Марінетті вдається до вкрай радикальних футуристичних прийомів, серед яких коллаж, зміна шрифтів, використання математичних і телеграфних знаків, звуконаслідування, руйнація системи розділових знаків, за допомогою яких змальовує один із епізодів італо-турецької війни 1913 р. і імітує вибухи та стрілянину.

З Італії футуризм поширився по Європі, найбільшу популярність здобувши у Франції, Росії, Україні, Польщі, частково в Англії та Німеччині.

В Росії ідеї футуризму стверджуються на початку 1910-х років. Народження футуризму в Росії зумовила криза російського символізму і водночас бажання молодих, радикально настроєних поетів відмежуватися від акмеїзму (якщо перших вони знаважливо називали «символятиною», то других — «зграєю Адамів»). У російській поезії склалися чотири групи футуристів: 1) «Гілея» (кубофутуристи) — В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський, Д. і М. Бурлюки та ін.; 2) «Асоціація егофутуристів» — І. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов; 3) «Мезонін поезії» — В. Шершеневич, Р. Івнєв та ін.; 4) «Центрифуга» — С. Бобров, М. Асєєв, Б. Пастернак. Попри відмінності, які характеризували кожну із цих груп, усім їм були притаманні й спільні риси. Загальною основою футуристичного руху було стихійне відчуття «неминучості краху старого мотлоху» (Маяковський), прагнення передбачити й осягнути через мистецтво «неминучий світовий переворот» та народження «нового людства».

Обличчя російського футуризму визначали поети-кубофутуристи — найбільш радикальна й продуктивна група (назва запозичена від так званих художників-кубістів, що намагалися епатувати глядача, розкладаючи зображуване в найпростіші геометричні фігури — куби (звідки й назва), лінії, циліндри, прямокутники тощо. Саме діяльність кубофутуристів, або «будетлян» (що означає «провісник майбутнього»), як називав їх Хлєбников, нерідко ототожнюється взагалі з футуристами в Росії. «Будетляни», як і митці групи Марінетті, оголошують війну традиції: у знаменитому маніфесті «Ляпас громадському смаку» вони вимагають «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого... з Пароплава сучасності». Пориваючи з минулим, яке уявляється їм тісним («Академія та Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи»), кубофутуристи оголошують себе «обличчям нашого Часу». Російські футуристи проголошують звичайні людські почуття, ідеали любові, щастя, добра — слабкостями, проголошуючи критеріями прекрасного «енергію», «швидкість», «силу» («мотор — найкращий із поетів»), зверталися до матеріальної культури міста, ще не оспіваної в поезії, створювали гімни технічному прогресові. Висувають вони й «нові принципи творчості». Так, поети-кубофутуристи відкидають правопис, пунктуацію, «розхитують» синтаксис. Вони розробляють нові типи рим (фонетична рима) опрацьовують нові ритми («Ми перестали шукати розміри в підручниках — кожний рух народжує новий вільний ритм поетові»), експериментують у галузі віршової графіки (фігурні вірші, візуальна поезія, автографічна книга). Футуристи наголошують на «словотворчості і словоноваціях» без обмежень. Футуризм виходив за межі літератури або живопису і втілювався у поведінці, стилі життя його прибічників: фарбування чола і долоней, дивний одяг (славнозвісна морквинка в жовтій кофті В.Маяковського, дерев'яна ложка у петлиці К.Малєвича або подушка на мотузці, перекинутій через шию у О.Кручоних), повсякчасна атмосфера скандалу, що супроводжував кожного з прибічників цього напрямку, — все це було своєрідним проявом бунтарства проти суспільства, його дрімоти і байдужості.

«Колумбом нових поетичних материків» назвав Хлєбнікова В.Маяковський. Один з найцікавіших і найоригінальніших поетів не лише з числа футуристів, але й у масштабі усієї російської поезії. Велемир (справжнє ім’я — Віктор Володимирович) Хлєбніков (1885-1922) розпочинав як символіст, але дуже швидко перейшов до лав поетів-футуристів, серед яких зайняв найбільш радикальну авангардистську позицію, залишивши позаду у своїх експериментальних пошуках навіть такого ультрасучасного поета як Маяковський.

Перу Хлєбнікова належать десятки поем, п’єси, уривки, фрагменти, статті з етології, біології, історіософії, літературної критики та публіцистики. Значна частина архіву поета ще й досі не вивчена. В своїй експериментальній поезії Хлєбніков намагався створити нову міфологію, надзвичайно багату на образи фантастичних звірів, птахів, рослин і проміжних форм життя: «діва-лосось», «дерево-звір», «свиристелі», «зінзівер» та ін. За спостереженнями критиків, багато творів Хлєбнікова побудовані як своєрідні маленькі енциклопедії тваринного та рослинного царств. Природа, за Хлєбніковим, містить у собі прообрази і зародок усіх цивілізацій, технічних та архітектурних форм, різноманітних людських стосунків, звідси в його поезії величезна кількість метафорично переосмислених паралелей між природою і культурою, суспільством, історією. Утопічне мислення Хлєбнікова виявило себе в картинах майбутнього перетворення природи, що стане, на його думку, частиною розумно влаштованої цивілізації. Хлєбніков створив вчення про «уявну філологію», про «самовите слово» («заумну мову»), розробив нові принципи словотворчості, висунув ідею єдиної «зоряної мови» для усіх мешканців Землі. Сфера творчих зацікавлень Хлєбнікова надзвичайно широка. За висловом критиків, усю творчість Хлєбнікова можна розцінювати як велетенський фрагмент словесного вираження природно-космічного і земного буття. Історія Русі у співвіднесеності з історією Польщі (поема «Марина Мнішек»), з історією Азії ( поема «Хаджі-Тархан»), з сучасністю (поема «Сільська дружба»); міфологія індуїстська (вірш «Мене приносять на слонових…») і слов’янська (вірші «Перуну», «Ніч в Галіції»); те ж розмаїття — в повістях: азіатські мотиви — в «Мисливці Уса-галі», російські — в «Миколаї», південнослов’янські («чорногорські») — в «Загартованому серці»… В багатьох із названих творів помітно виділяється і елмент автобіографізму, що легко поєднується з надзвичайно широкими історичними узагальненнями». Серед творів Хлєбнікова — численні «епоси» — слов’янський фольклорний епос («Лісова діва», «Віла і Лісовик», «Шаман і Венера», драма-казка «Сніжимочка» та інші), азіатський («Труба Гуль-мули», «Ази і узи», «Тиран без Те»), фантастична лірико-філософська повість «Ка» — про людський дух, що поєднує часи, народи, міфологічні і історичні уявлення про душу, творчість, кохання. Це, нарешті, стаття «Ряв про залізниці», в якій Хлєбніков розмірковує про розвиток цивілізації у зв’язку з розвитком транспорту в країнах Європи, Америки, Росії. Геніально обдарований Хлєбніков, на жаль, прожив дуже коротке життя. Він помер у віці тридцяти семи років