Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Російські поети поза літературними угрупованнями
Російська поезія
Література першої половини ХХ століття

Серед плеяди визначних представників «срібної доби» російської поезії значне місце посідають поети, творчість яких, в силу різних обставин, не може бути з абсолютною певністю співвіднесена з якимсь із літературних напрямків, течій чи шкіл. Подібна «окрема» позиція не означала абсолютної відстороненості від сучасного літературного процесу, несприйняття художніх програм та творчих здобутків колег по поетичному цеху. Поети, що перебували поза літературними угрупованнями, це, як правило, яскраві творчі індивідуальності, яким було тісно в колі чітко визначених літературних норм та правил, хоча вони й використовували накопичуваний сучасними їм літературними школами творчий досвід. З іншого боку, приналежність будь-якого поета до певної школи також є великою мірою умовність, оскільки далеко не вичерпує собою усю палітру його художніх можливостей та творчих пошуків. Яскравими представниками поезії, що виходила за межі чітких літературних угруповань були Марина Цвєтаєва, Максиміліан Волошин, Саша Чорний.

Її вірші, за словами Г.Адамовича, «випромінюють любов і любов’ю пронизані, вони відкриті світові і немовби намагаються обійняти увесь світ. В цьому їх головна принада. Вірші ці написані від душевної щедрості, від щирості серця... І насправді здається, що від віршів Цвєтаєвої людина стане кращою, добрішою, самовідданішою, благороднішою». Марина Цвєтаєва (1892-1941) це справжня окраса російської поезії «срібної доби», її творчість, як і творчість Ахматової, є вищим злетом російської жіночої поезії.

Творчий спадок Цвєтаєвої складає понад 800 ліричних віршів, 17 поем, 8 п’єс, близько 50 прозових творів, близько 1000 листів. Початок літературної діяльності Цвєтаєвої був пов’язаний з колом російських символістів. В період між 1910-1920 роками світ побачили її віршові збірки і цикли «Вечірній альбом»(1910), «Чарівний ліхтар»(1912), «З двох книжок»(1913), «Версти»(1916), «Лебединий стан»(1917-1920). В ранній творчості Цвєтаєвої, за спостереженнями критиків, «панує лірика самотності, відірваності від оточення і водночас лірика спрямованості до людей, до щастя. Цвєтаєва була, за її словами, завжди «чужою», тобто цілком незалежною і в житті і в літературі. До літературних традицій у неї вже з самого дитинства також було своє, оригінальне ставлення. «Скажу, як є, - писала вона Анні Тесковій в 1928 році, - що я в кожному колі — чужа, усе життя. Серед політиків, як і серед поетів». Життєвим девізом Цвєтаєвої стало гасло:» одна — з усіх — за всіх — проти всіх». Післяреволюційна лірика поетеси відмічена складними, суперечливими враженнями від революції, романтичним несприйняття будь-яких форм насильства. Вимушена еміграція до Чехії відгукнулась у її віршах мотивами відреченості, безпритульності, співчуття гнаним. В еміграційний період нею були написані кращі твори: збірка «Після Росії 1922-1925»(1928), «Поема гори(1926), «Поема кінця»(1926), що склали своєрідну лірико-трагедійну поетичну дилогію, яку Пастернак назвав «найкращою у світі поемою про кохання», лірична сатира «Щуролов»(1926), трагедії на античні сюжети «Аріадна»(1927) і «Федра»(1928). Дослідниця творчості Цвєтаєвої А.Саакянц пише, що «в Чехії Марина Цвєтаєва зросла в поета, який в наші дні справедливо зарахований до великих. Її поезія говорила про бесмертний творчий дух, що шукає абсолюта в людських почуттях. Найбільш заповітною цвєтаєвською темою в цей час стала філософія і психологія кохання... Зображення людських пристрастей досягало у неї часом істинно шекспірівської сили, а психологізм, глибинне дослідження почуттів можна порівняти з блуканням по лабіринтах душ людських в романах Достоєвського». Останні роки свого життя поетеса провела в Росії, де її доля трагічно обірвалась: під тиском драматичних трагічних обставин, в стані важкої душевної депресії вона вдалася до самогубства.

За словами В.Брюсова, Волошин «пише лише тоді, коли йому є що сказати або показати читачу нового, такого, що ще не було сказано чи випробувано в російської поезії. Усе це робить вірші Волошина щонайменше цікавими. У кожнім його вірші є що-небудь, що зупиняє увагу: своєрідність вираженого в ньому почуття, чи сміливість покладеної в основу думки (найчастіше вкрай парадоксальної), чи оригінальність розміру вірша, чи просте сполучення слів, нові епітети, нові рими»). Волошин Максиміліан Олександрович (справжнє прізвище Кириєнко-Волошин) (1877-1932) - відомий представник плеяди «срібної доби» російської поезії, художник, літературний критик, перекладач, краєзнавець, бібліофіл, а також будівельник і мастеровий...

Як ніхто іншої, він умів створити навколо себе світ високої духовності, світ братерства і любові. Видатний гуманіст нашого часу, він незмінно протестував проти насильства і наруги над особистістю, завжди був сповнений увагою і доброзичливістю. Образ поета невіддільний від його знаменитої Коктебельської садиби, розміщеної на березі моря. Просторий будинок з художньою майстернею і вежею для астрономічних спостережень зусиллями хазяїна перетворився в місце паломництва літературно-художньої інтелігенції. Тут бували М. Цвєтаєва, М. Гумільов, О. Толстой, О.Мандельштам, В.Ходасєвич, Є.Замятін, М.Булгаков та багато інших представників творчої інтелігенції. У 1920-х рр. число приїжджих у літні місяці сягало кількох сотень. Іскрометні коктебельские містерії — турніри поетів, шаради, живі картини й ін., прогулянки на Карадаг, збирання камінчиків і полювання на метеликів — Волошин був душею всіх починань. У підперезаному парусиновому балахоні і сандаліях на босу ногу, з масивною головою Зевса, прикрашеною вінком з полині, з'являвся гостям деміург Коктебеля, господар «землі могил, молитов і медитацій» (вірш «Будинок поета», 1926), «кіммерійський цар». Вже в першій своїй збірці «Вірші. 1900-1910»(1910) Волошин постав як зрілий майстер вірша. У віршах про Коктебель, що ввійшли в цикли «Кіммерійські сутінки», «Кіммерійська весна» (Кіммерія — давньогрецька назва східного Криму), поет звертається до грецької, єгипетської, слов'янської міфології, біблійних образів, експериментує з античними віршованими розмірами, змушуючи крізь аскетичні фарби кримських пейзажів відчути подих стародавніх цивілізацій. Волошину належать вінки сонетів «Corona astralis» («Зоряна корона») і «Lunaria» — бездоганні зразки рідкої в російській поезії віршової форми. В подальші роки Волошин написав поетичні збірки «Anno mundi ardentis 1915», «Іверні»(1918), «Демони глухонімі»(1919), книга статей про літературу та мистецтво «Лики творчості»(1914). В пореволюційний період поетична палітра Волошина різко змінилася : на зміну філософським медитаціям та імпресіоністичним замальовкам приходять публіцистично пристрасні роздуми над долею Росії, історичними шляхами, які вона обирає. Для образів поета характерний нахил до «планетарності», прагнення розгорнути епічну панораму століть, взятих у вузлових моментах, залишитися наодинці зі світобудовою, відчути ходу історії. У своїх статтях 1918— 1920 р. Волошин знову і знову робить невтішні прогнози: пророкує майбутню деформацію більшовизму, що йде «до форм і духу старого часу», прагнення російського народу передати владу «до рук однієї особи» і, по суті, прямо пророкує прихід Сталіна, стверджуючи, що соціалізм у Росії буде шукати точку опори «у диктатурі, а потім в цезаризмі». Після 1923 року поезія Волошина була затаврована і проголошена ворожою. Гоніння призвели до передчасної смерті поета.

За словами М.Гумільова, «Саша Чорний обрав благу частину сатири — презирство. Але в нього досить смаку, щоб заміняти іноді презирливу посмішку посмішкою прихильною і навіть поблажливою. Він дуже уважний і в людях шукає (...) їхні характерні риси, причому не завжди його провина, якщо вони виявляються тільки смішними (...). Крім того, у нього є своя філософія — послідовний песимізм, який не виявляє милосердя навіть і до самого автора». Чорний Саша (справжнє ім’я Глікберг Олександр Михайлович) (1880-1932) — це відомий російський поет-сатирик «срібної доби» російської поезії, який у свій час був визнаний «королем поетів «Сатирикона», одного з найпопулярніших російських сатиричних журналів.

Характеризуючи «сатириконський період» творчості поета К.Чуковський зауважував: ««Ніколи, ні раніше, ні пізніше, його вірші не користувались таким успіхом. Отримуючи новий номер журналу, читач насамперед шукав у ньому вірші Саші Чорного. Не було такої курсистки, такого студента, такого лікаря, адвоката, вчителя, інженера, який би не знав їх напам’ять». Основні дореволюційні книги Саши Чорного - прозові та віршові збірки «Різні мотиви»(1906), «Сатири»(1910), «Сатири і лірика»(1911), «Жива абетка»(1914). Показовою для гострого сатиричного стилю письменника є його поема «Ной»(1914). Переосмислюючи біблійну легенду, поет стверджує, що Ноєв ковчег, як виявилося, був своєрідною шухлядою Пандори, в якій всі життєві пороки врятувалися від очищувального потопу. На думку автора, всесвітній потоп — це революційна стихія, а ковчег Ноя — символ відновлення життя. Але відновлення виявилося примарним. У поемі знайшли свій вираз характерні риси світовідчування Саши Чорного того часу: настрої суспільного скепсису і самотності. В еміграційний період в творчості Саши Чорного домінують настрої туги за втраченою батьківщиною. Він тепер ідеалізує те, що раніше висміював, — старий петербурзький побут. У його віршах звучать мотиви безпорадності і розгубленості. Він усе більше тужить за «величезною, безглуздою» країною, що називалася «Росією», пише поеми «Будинок на Великій»(1920), «Кому в еміграції жити добре»(1920), віршову збірку «Спрага»(1923), твори, адресовані дитячій аудиторії: «Дитячий острів»(1921), «Повернення Робінзона»(1922) та ін. Саша Чорний помер в еміграції. У нього «була сива голова, молодий погляд чорних очей і сором’язлива посмішка», написала в некролозі паризька газета «Останні новини». Ф.Кривін з приводу смерті Саші Чорного писав: «І російська дівчинка в неросійській країні запитала у письменника Купріна: «Це правда, що більше немає мого Саші Чорного?» Але Купрін їй відповів, що Саша Чорний є, тому що людина помирає так, як помирають листя на дереві. А саме дерево залишається, і Саша Чорний буде ще довго жити...»

Запитання і завдання:

Розкрийте зміст поняття «срібне століття» російської поезії, визначте його хронологічні межі.

На яке ідейне підгрунтя спиралася російська поезія «срібного століття»?

Визначте основні художні ознаки символізму. Яким був розвиток російського символізму. В чому полягало його значення? Охарактеризуйте внесок Д.Мережковського, К.Бальмонта, В.Брюсова, А.Бєлого у становлення російського символізму?

Охарактеризуйте акмеїзм як літературний напрям, його світоглядні та художні засади. Яке місце серед поетів-акмеїстів посідає М.Гумільов?

Що таке футуризм? Охарактеризуйте його авангардистську суть, ідейні та художні принципи, школи та представників російського футуризму. В чому слід вбачати заслуги В.Хлєбнікова в розробці ідей російського футуризму?

Яке місце займали в російській поезії «срібного століття» «нові селянські» поети?

Охарактеризуйте творчість російських поетів поза літературними угрупованнями.

Якою була доля митців «срібного століття»?



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.