Творчість Володимира Маяковського

Творчість Володимира Маяковського (1893–1930) стала одним із найпотужніших і найсуперечливіших явищ російської та світової поезії XX століття. Його поетичний голос, що увірвався в літературний простір як буря, радикально змінив уявлення про форму, мову та функцію вірша, залишивши по собі спадщину, що досі викликає дискусії та захоплення.

Контекст

Володимир Маяковський народився 7 липня 1893 року в селі Багдади Кутаїської губернії, в родині лісничого. Його юність припала на період глибоких соціальних і політичних потрясінь у Російській імперії. Вже у 1905 році, навчаючись у Кутаїській гімназії, він долучається до революційних виступів учнівської молоді, знайомиться з нелегальними віршами та піснями. Після переїзду родини до Москви у 1906 році, Маяковський продовжує свою політичну діяльність, вступає до РСДРП(б) у 1907 році та неодноразово зазнає арештів, зокрема у 1908 році за участь у підпільній друкарні. Цей ранній досвід боротьби та зіткнення з репресивною системою сформував його бунтарський дух і неприйняття існуючого ладу. У 1911 році Маяковський вступає до Московського училища живопису, скульптури та архітектури, де знайомиться з художником і поетом Давидом Бурлюком, який вводить його у коло футуристів. Це знайомство стає поворотним моментом у його творчій біографії. Футуризм, що проголошував розрив з традиціями, культ технічного прогресу та створення нового мистецтва, ідеально відповідав внутрішнім запитам Маяковського. У 1912 році він дебютує у футуристичному альманасі «Ляпас суспільним смакам» віршами «Ніч» та «Ранок», а вже у 1913 році виходить його перша збірка «Я!». Цей період, що тривав до 1917 року, характеризується радикальним запереченням буржуазної дійсності, пошуком нових форм вираження та передчуттям революційних змін, які поет активно оспівував і до яких закликав.

Аналіз

Композиція і структура

Композиційна своєрідність поезії Маяковського полягає у відмові від класичних лінійних структур на користь динамічної, часто фрагментованої побудови, що імітує усне мовлення або телеграфний стиль. Поет активно використовує прийом «драбинки» – графічного розбиття рядка на кілька ступенів, що не лише візуально виділяє ключові слова та фрази, а й регулює ритм читання, надаючи кожному смисловому сегменту особливої ваги. Ця техніка, як зазначав сам Маяковський у статті «Як робити вірші» (1926), слугувала для точного розподілу смислових акцентів та посилення емоційного враження. Наприклад, у поемі «На увесь голос» (1930) «драбинка» підкреслює категоричність і декларативність його поетичного маніфесту. Вірші часто будуються як розгорнута метафора або гіпербола, де кожен елемент підсилює центральну ідею, як це видно у «Хмарині в штанах» (1915), де чотири «крика» формують каркас твору.

Наративні стратегії

Ліричний герой Маяковського часто виступає у ролі пророка, глашатая нового світу, що звертається до мас. Це не просто спостерігач, а активний учасник подій, який бере на себе відповідальність за долю людства. Його голос звучить з підкресленою експресивністю, часто переходячи у риторичне звернення, заклик або навіть виклик, як у вірші «Нате!» (1913): «я зарегочу і радісно плюну, плюну в лице вам...». Ця пряма, конфронтаційна манера звернення до читача або слухача створює ефект діалогу, залучаючи аудиторію до співучасті. У ранній ліриці, наприклад, у трагедії «Володимир Маяковський» (1913), поет зображує себе стражденним князем, який жертвує собою заради міста, що його не розуміє, що підкреслює його месіанські амбіції та відчуття самотності. Після 1917 року наративні стратегії зміщуються у бік агітаційної поезії, де ліричний герой стає рупором революції, виразником колективних ідей, як у «Лівому марші» (1918).

Художні прийоми і версифікація

Маяковський здійснив революцію у поетичній мові, відмовившись від традиційних канонів. Його поетичному стилю притаманна підкреслена експресивність та підвищена метафоричність. Вірші часто будуються як одна велика розгорнута метафора, а гіперболи фантастично збільшують ознаки зображуваного, підсилюючи емоційне враження. Наприклад, у вірші «Послухайте!» (1914) ліричний герой «вдирається до Бога», щоб запалити зірку, що є гіперболічним вираженням сили кохання. Поет пропагував «зламаний» синтаксис, що протистояв логічно упорядкованому порядку слів. Він активно використовував інверсії, порушення граматичного підпорядкування слів та так званий «телеграфний» синтаксис, що імітував стиль коротких, рубаних фраз. У сфері версифікації Маяковський продовжив розвиток тонічної системи віршування, розпочатий символістами та акмеїстами, але зробив це значно сміливіше. Він відмовився від рівномірного чергування наголошених та ненаголошених складів, надавши перевагу кількості наголосів у рядку. Поет також експериментував з римуванням, запроваджуючи нові види: римування початків рядків, кінця попереднього і початку наступного, кінцевих слів рядків зі словами з середини рядків. Він обґрунтував смислову функцію рими як позиції вірша, на яку повинно виноситись найбільш важливе в смисловому відношенні слово рядка, що підкреслювало його прагнення до максимальної смислової щільності та впливу. Німецький поет Йоганнес Бехер відзначав, що «новий і потужний талант налетів, як буря, зі сходу і вщент розбив старі ритми і образи, так, як до того ще не наважувався жоден поет».

Мова і лексика

Маяковський демократизував поетичну мову, вводячи до неї безпрецедентно велику кількість неологізмів, прозаїзмів, вульгаризмів, професіоналізмів. Він свідомо руйнував естетичні бар'єри, що відділяли поезію від повсякденного життя, прагнучи зробити її доступною та зрозумілою для широких мас. Цей підхід був частиною його футуристичної програми, що закликала до створення нової мови, яка б відповідала духу «машинної» цивілізації. Поет надавав поетичній мові виразних інтонацій прозаїчного мовлення, що посилювало її ораторський характер. Наприклад, у вірші «Розмова з фінінспектором про поезію» (1926) він використовує побутову лексику та розмовні звороти, щоб обґрунтувати суспільну цінність поетичної праці. Ця лексична сміливість дозволяла йому створювати ефект безпосереднього спілкування, руйнуючи дистанцію між поетом і аудиторією.

Образи і символи

Образ міста

Місто в поезії Маяковського постає як амбівалентний образ, що поєднує в собі джерело страждань і водночас арену для революційних змін. У ранній ліриці, наприклад, у вірші «Пекло міста» (1913) або трагедії «Володимир Маяковський» (1913), місто є символом буржуазної дійсності, що нівечить душі людей, місцем, де панує нажива та лицемірство. Ліричний герой відчуває себе чужим у цьому світі, страждає від його жорстокості та байдужості. Проте, у вірші «А ви змогли б?» (1913), крізь «карту буднів» та заземлені образи сучасності, поет бачить прикмети майбутнього, нового світу. «Вилицюватість океану», що асоціюється з холодцем на блюдці, або «губ нових пориви» на рекламних вивісках, свідчать про здатність поета трансформувати буденне у провісник грандіозних змін. Місто для Маяковського — це не лише простір для протесту, а й потенціал для оновлення.

Зірка як символ

Образ зірки в поезії Маяковського, зокрема у вірші «Послухайте!» (1914), набуває значення символу надії, мрії та ідеалу, що протистоїть сірій буденності. У цьому творі зірки є не просто небесними тілами, а втіленням людських прагнень до краси, кохання та сенсу. Коли героїні «хочеться, аби хоч одна, маленька зірочка засяяла на небі», це виражає універсальне бажання людини знайти світло у темряві, підтвердження існування чогось вищого. Ліричний герой, який «вдирається до Бога» і просить «щоб неодмінно була зоря!», демонструє прометеївський пафос, готовність до надлюдських зусиль заради коханої людини. Зірка, що спалахує в небі завдяки силі справжніх почуттів, стає метафорою дива, яке може створити людина, якщо її прагнення щирі та сильні. Цей образ підкреслює гуманістичну позицію поета, його віру в потенціал людської душі.

Флейта і поетичний голос

Флейта в поезії Маяковського, особливо в поемі «Флейта-хребет» (1915) та вірші «А ви змогли б?» (1913), символізує поетичний голос, інструмент вираження внутрішнього світу та протесту. У «Флейті-хребті» цей образ стає метафорою страждання та любові, де хребет поета перетворюється на флейту, що грає мелодію його болю. Це підкреслює тісний зв'язок між фізичним тілом, душею та творчістю. У «А ви змогли б?» завершальний образ ноктюрна, зіграного «на флейті заржавілих ринв», є символом нового мистецтва, що здатне знаходити красу та поезію у найнесподіваніших, навіть потворних, проявах сучасності. Заржавілі ринви, як елемент урбаністичного пейзажу, перетворюються на музичний інструмент, демонструючи футуристичний принцип естетизації індустріального та буденного. Цей образ також підкреслює здатність поета перетворювати хаос на гармонію, видобувати мелодію з шуму міста, що є декларацією його новаторських художніх принципів.

Система персонажів

Володимир Маяковський: Поет-глашатай і бунтар

Ліричний герой Володимира Маяковського — це складна, суперечлива постать, що еволюціонує від бунтаря-одинака до глашатая революції, а потім до розчарованого митця. У ранній творчості, до 1917 року, він постає як «тринадцятий апостол» (початкова назва поеми «Хмарина в штанах»), що кидає виклик традиційній світобудові та моралі. Цей образ, за біблійними канонами, «зайвого» апостола, символізує революційне оновлення життя та масштаб самого поета як речника нового світу. Його дії, такі як «ляпас суспільним смакам» або вимога «причесати йому вуха» («Нічого не розумію», 1913), є проявом максимального епатажу, покликаного зруйнувати заскорузлість буржуазного суспільства. Маяковський свідомо створював образ поета-борця, який своїм високим зростом, громовим голосом та зухвалою поведінкою втілював ідею нового, незламного мистецтва. Марина Цвєтаєва писала: «Маяковський почав з явища себе світу: з показухи, громоголосся… У Маяковського один читач — Росія… Перший в світі поет мас… Перший російський поет-оратор». Проте за цією зовнішньою бравадою завжди приховувався романтик, здатний до співчуття, що відчував цінність «найменшої піщинки живого», як це видно у віршах «Добре ставлення до коней» (1918) або «Послухайте!» (1914). Після 1917 року ліричний герой Маяковського перетворюється на «рупор революції», що оспівує комуністичні ідеали та нову державу, як у поемах «Володимир Ілліч Ленін» (1925) або «Добре!» (1927). Однак, з кінця 1920-х років, він починає відчувати розчарування, усвідомлюючи «примусовий, штучний характер деяких своїх творів» і те, що йому доводиться «ставати на горло власним пісням». Ця внутрішня драма призводить до глибокої кризи та трагічного фіналу.

Ліля Брік: Муза і доля

Ліля Брік (1891–1978) посідає центральне місце в особистому житті та творчості Маяковського, ставши його головною музою та адресатом багатьох творів. Їхнє кохання, що розпочалося у 1915 році, було складним, сповненим пристрасті та болю, і знайшло відображення у поемах «Хмарина в штанах», «Флейта-хребет», «Люблю», «Про це» та численних ліричних віршах, зокрема «Лілічко! Замість листа...» (1916). У щоденнику 1923 року Маяковський писав: «Я кохаю, кохаю, незважаючи ні на що і завдячуючи усьому, кохаю, кохаю і буду кохати, нехай би ти була непривітна зі мною, або ласкава, моя чи чужа мені. Будь що кохаю. Амінь. /…/ Кохання — це життя, це головне». Образ Лілі в його поезії часто пов'язаний з темою нещасливого кохання, що розбивається об лицемірність та матеріалізм світу, як у «Хмарині в штанах», де героїня відкидає кохання поета через його неспроможність забезпечити їй матеріальний комфорт. У вірші «Лілічко! Замість листа...» постає образ нерозділеного, але піднесеного почуття, де ліричний герой, незважаючи на біль, прагне «хоча б останньою ніжністю вистелити твої затихаючі кроки». Ліля Брік була не лише коханою, а й інтелектуальною співрозмовницею, яка впливала на його творчість, хоча їхні стосунки були далекими від ідилії і зрештою призвели до емоційного виснаження поета.

Взаємодія персонажів

Взаємодія персонажів у житті та творчості Маяковського розкриває його складну особистість та драматичний шлях. Його стосунки з іншими поетами «срібної доби» були позначені як співпрацею, так і конфронтацією. З Сергієм Єсеніним, з яким він познайомився у 1916 році, його пов'язувало складне суперництво та взаємоповага, що вилилося у вірш «Сергію Єсеніну» (1926), написаний після самогубства останнього. У цьому творі Маяковський полемізує з Єсеніним, закликаючи «зробить життя — куди трудніш», але водночас висловлює глибоке горе: «в горлі горе комом…». З Мариною Цвєтаєвою, яка написала вірш «Недобре Сергію! Недобре Володя!» після його смерті, його об'єднувало відчуття трагічної долі поета в тоталітарну епоху. Їхні долі, як і долі багатьох митців того часу, були пов'язані з «нестачею повітря», що призводила до самогубств. У післяреволюційний період Маяковський активно взаємодіяв з представниками нової влади, намагаючись втілити свої ідеали через агітаційне мистецтво, зокрема у «Вікнах РОСТА» (1918–1921). Проте, з часом ця взаємодія перетворилася на конфлікт з бюрократичною системою, що знайшло відображення у п'єсах «Клоп» (1929) та «Лазня» (1930). У «Клопі» головний герой Присипкін, що маскується пролетарським походженням, символізує радянське міщанство, яке дискредитує революційні цінності. У «Лазні» конфлікт між інженером Чудаковим та бюрократом Побєдоносиковим відображає боротьбу новаторства з консервативною адміністративною машиною. Ці п'єси, визнані ідеологічно хибними, призвели до ізоляції Маяковського, який гірко зауважив: «Смішно бути попутником, коли відчуваєш себе революцією». Його стосунки з Веронікою Полонською, яка відмовилася залишити заради нього чоловіка, лише посилили його душевну кризу, що зрештою призвела до самогубства.

Проблематика і теми

Головна проблема: Конфлікт поета зі світом

Центральною проблемою творчості Маяковського є нерозв'язний конфлікт поета-новатора з навколишнім світом, який не здатен або не бажає прийняти його бачення. У дореволюційний період цей конфлікт виявляється у пафосі заперечення буржуазної дійсності, що калічить людину, та у прагненні до революційного оновлення. Поет відчуває себе «тринадцятим апостолом», який несе нове вчення, але стикається з нерозумінням та байдужістю, як це показано у трагедії «Володимир Маяковський» (1913), де місто не здатне оцінити його жертву. Після 1917 року конфлікт трансформується: поет, який щиро вірив у революцію та прагнув «зробити життя», стикається з розчаруванням у радянській дійсності, що обернулася бюрократією, міщанством та ідеологічним тиском. Його сатиричні п'єси «Клоп» (1929) та «Лазня» (1930) є прямим вираженням цього конфлікту, де ідеали революції спотворюються реальністю. Маяковський, який відчував себе «революцією», опиняється в ізоляції, його голос замовчується, що призводить до глибокої духовної драми та самогубства.

Другорядні теми: Кохання, революція, самотність

Тема кохання є однією з наскрізних у ліриці Маяковського, часто розкриваючись в образах нещасливого, драматичного почуття. У поемі «Хмарина в штанах» (1915) кохання до Марії Денисової розбивається об лицемірні закони буржуазного суспільства, де матеріальні цінності переважають над почуттями. Вірш «Лілічко! Замість листа...» (1916) передає нестерпність мук ліричного героя від охолодження стосунків з Лілею Брік, демонструючи глибину його пристрасті та біль від нерозділеного почуття. Проте, у вірші «Послухайте!» (1914) кохання постає як сила, що здатна творити дива, запалювати зірки в небі, стверджуючи гуманістичну віру поета в людські почуття. Тема революції проходить через усю творчість Маяковського, від ранніх закликів до оновлення світу до оспівування Жовтня та розчарування в його наслідках. У дореволюційний період він різко заперечував Першу світову війну, характеризуючи її як «безглузду криваву бійню» («Війна проголошена», 1914). Після 1917 року він щиро вітає революцію, вважаючи її своєю, і присвячує їй поеми «Містерія-буф» (1918), «1500 000 000» (1921), «Володимир Ілліч Ленін» (1925), «Добре!» (1927), де оспівує комуністичні міфи та мріє про світову революцію. Однак, з кінця 1920-х років, його віра в соціалізм починає хитатися, і він усвідомлює «примусовий, штучний характер деяких своїх творів», що призводить до внутрішньої кризи. Тема самотності є невід'ємною частиною образу Маяковського. Вона пронизує його ранню лірику, де поет-бунтар відчуває себе незрозумілим у ворожому буржуазному світі. Навіть у період найбільшого футуристичного епатажу, він залишався романтиком-одинаком. Після революції, незважаючи на зовнішню інтеграцію в радянську систему, Маяковський поступово опиняється в літературній та ідеологічній ізоляції. Його п'єси знімають з постановок, йому відмовляють у візах, і він не знаходить підтримки ані серед колишніх колег по ЛЕФу, ані серед нових по РАППу. Ця самотність, посилена особистими драмами, такими як нерозділене кохання до Вероніки Полонської, стає однією з ключових причин його глибокої душевної кризи та самогубства, що символізує трагедію митця, який випередив свій час і був розчавлений ним.

Місце в літературному процесі

Володимир Маяковський увірвався в російську поезію початку XX століття, що перебувала під домінуючим впливом символізму, як справжня буря, радикально змінивши її ландшафт. Його поява ознаменувала собою утвердження футуризму — авангардного напряму, що проголошував повний розрив з традиціями, культ технічного прогресу та створення нового мистецтва, адекватної «машинній» цивілізації. У 1912 році, разом з Давидом Бурлюком, Олексієм Кручоних та Віктором Хлєбніковим, Маяковський підписав маніфест «Ляпас суспільним смакам», який епатажно закликав «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та інших з пароплава сучасності». Цей акт був не просто епатажем, а свідомою спробою звільнити поезію від академічних канонів та надати їй нової енергії. Маяковський став визнаним лідером російських футуристів, його масштаб, за визнанням навіть опонентів, був значно вищим за інших. Критик Дмитро Вигодський у грудні 1917 року писав: «В нашій поезії сьогоднішнього дня є два полюси, два напрямки. Один — який намагається воскресити класичну точність виразу та художню закінченість побудови — той, що найліпший свій вираз знайшов у поезії Ахматової. Інший — в фундамент якого покладені футуристичні теорії, той, що його нині очолює Маяковський». Корній Чуковський у 1921 році означив ці два полюси як «Русь Ахматової» і «Русь Маяковського», підкреслюючи їхню протилежність та визначальний вплив на молодих поетів. Після Жовтневої революції 1917 року Маяковський намагався інтегрувати футуристичні принципи з ідеологією більшовизму, організувавши групу «Комфут» (комуністичний футуризм) у 1918 році та «Лівий фронт мистецтв» (ЛЕФ) у 1923 році. Він вірив, що нове мистецтво має служити новій державі, і активно працював над агітаційними плакатами «Вікна РОСТА». Проте, його радикалізм та новаторство з часом вступили в конфлікт з офіційною радянською літературою, що тяжіла до соцреалізму. Його творчість, як зазначав Осип Мандельштам, була розрахована «не на вчора, не на сьогодні, а назавжди», що підкреслює її позачасову цінність та вплив на наступні покоління поетів, які продовжували експериментувати з формою та мовою.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Сучасники Володимира Маяковського сприймали його творчість вкрай неоднозначно, від захоплення до різкого неприйняття. Його поява на літературній арені була шоком для багатьох. Олександр Михайлов писав: «Двадцятилітній Маяковський підірвав зосереджену тишу символізма, що панував в російській поезії початку століття, і увірвався до неї справжньою бурею». Футуристичні виступи Маяковського та його колег часто супроводжувалися скандалами та бійками, що свідчило про їхній епатажний характер та прагнення викликати реакцію. Віктор Шкловський згадував, як Маяковський «йшов крізь натовп, як розпечена праска крізь сніг». Навіть серед критиків, які не поділяли футуристичних поглядів, визнавався його винятковий талант. Максим Горький, що представляв соціалістичний полюс літератури, зазначав про раннього Маяковського: «Власне кажучи, ніякого футуризму не існує. Є лише Володимир Маяковський. Поет. Великий поет». Пабло Неруда порівнював його поетичні пошуки з «навальним шквалом». Проте, вже за життя поета його слава почала тьмяніти. Марина Цвєтаєва, одна з небагатьох, хто глибоко розумів його трагедію, після його смерті у 1930 році сказала: «Я боюсь, що, пропри всенародне поховання, попри усю пошану і увесь плач за ним Москви і Росії, Росія до кінця так і не зрозуміла, хто був подарований їй в особі Маяковського... Маяковський набагато випередив нашу сучасність і десь, за якимось поворотом чекає на нас. І озиратися на Маяковського нам, а може й нашим онукам доведеться не назад, а вперед».

Пізніша оцінка

Посмертна доля творчості Маяковського виявилася складною та драматичною. Після його самогубства у 1930 році, його ім'я почало забуватися, доки у 1935 році Йосип Сталін, у відповідь на лист Лілі Брік, не наклав відому резолюцію: «Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Байдуже ставлення до його пам’яті і творів - злочин». Ця «милість вождя», хоча й врятувала поета від повного забуття, водночас зіграла з ним злий жарт. Вона канонізувала Маяковського виключно як «пролетарського поета», усуваючи можливість об'єктивного підходу до його творчості. Борис Пастернак зазначав, що Маяковського «почали вводити примусово, як картоплю при Єкатерині». Така однобока інтерпретація призвела до створення ідеологічних міфів, що спотворювали справжній масштаб та художню значимість його поезії. Лише згодом, після розпаду СРСР, з'явилася можливість для неупередженого вивчення його спадщини, що дозволило побачити Маяковського не лише як «рупор революції», а як складну, суперечливу особистість, сміливого новатора поетичної мови, системи версифікації та засобів художньої виразності. Його поезія, що вирізняється піднесеністю духу та постійним пошуком шляхів у майбутнє, продовжує викликати інтерес дослідників та читачів.

Автобіографічний контекст

Життя Володимира Маяковського було нерозривно пов'язане з його творчістю, і багато його віршів та поем є прямим відображенням особистих переживань, політичних переконань та драматичних подій. Перші вірші, написані близько 1909 року у в'язниці, куди він потрапив за зв'язок з підпільними революційними організаціями, хоча й були відкинуті ним самим як традиційні, свідчать про раннє формування його бунтарського духу. Його участь у революційних виступах з 1905 року та членство в РСДРП(б) з 1907 року безпосередньо вплинули на пафос заперечення буржуазної дійсності та заклики до революційного оновлення, що пронизують його дореволюційну лірику, зокрема поеми «Хмарина в штанах» (1915) та «Війна і мир» (1916). Особисте життя Маяковського, особливо його стосунки з Лілею Брік, стали центральною темою багатьох його творів. Кохання до Лілі, що розпочалося у 1915 році, поет проніс крізь усе своє життя, присвятивши їй поеми «Хмарина в штанах», «Флейта-хребет» (1915), «Люблю» (1922), «Про це» (1923) та вірш «Лілічко! Замість листа...» (1916). Його щоденникові записи 1923 року, де він аналізує свої почуття: «Кохання — це життя, це головне. Від нього йдуть і вірші, і справи й усе інше», підкреслюють, наскільки глибоко це почуття було інтегроване в його творчий процес. Трагічний фінал кохання до Марії Денисової, описаний у «Хмарині в штанах», також має біографічне підґрунтя. Після Жовтневої революції 1917 року Маяковський щиро вірив у нове майбутнє, проголосивши: «Моя революція. Пішов до Смольного Працював. Все, що доручали». Ця віра знайшла відображення у його агітаційній поезії та поемах, таких як «Володимир Ілліч Ленін» (1925) та «Добре!» (1927). Проте, його численні поїздки за кордон (Рига, Берлін, Париж у 1922 році; Мексика, США у 1925 році) та зіткнення з реаліями капіталістичного світу, а згодом і з бюрократизацією радянського суспільства, призвели до глибокого розчарування. У чернетках було знайдено гірке визнання, що він «ставав на горло власним пісням», а його п'єси «Клоп» (1929) та «Лазня» (1930) стали сатиричним відображенням негативних явищ радянського побуту. Ця духовна драма, посилена літературною та ідеологічною ізоляцією, відмовою у візах до Парижу для зустрічі з Тетяною Яковлєвою, та складними стосунками з Веронікою Полонською, призвела до глибокої душевної кризи. Самогубство 14 квітня 1930 року, за п'ять років після смерті Сергія Єсеніна, стало трагічним фіналом життя поета, який, як і Єсенін, відчув «нестачу повітря». Його передсмертна записка: «об побут розбився любові баркас. Життя, сподіваюсь з тобою ми квити, до біса рахунки мук, болей й образ» — є останнім автобіографічним свідченням його внутрішнього конфлікту та розчарування.

Меню

Література першої половини ХХ століття

Російська поезія