Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Розвиток прози й драматургії в літературі 30-х років
Проза й драматургія 30-х років
Література першої половини ХХ століття

Проза 30-х років. Найбільш значними літературно-художніми явищами в європейській та американській прозі кінця 20-х — 30-х років стали: література «втраченого покоління», література антиутопії, подальший розвиток модерністського роману.

Література «втраченого покоління»

Письменник, назва твору

Хронологія

Дос Пассос Д. (США) «Три солдати»

Хакслі О. (Англія) «Жовтий Кром»

Хакслі О. (Англія) «Танок блазнів»

Фіцджеральд Ф.С. (США) «Великий Гетсбі»

Фолкнер В.(США) «Солдатська нагорода»

Хемінгуей Е. (США) «І сходить сонце»

Цвейг А.(Німеччина) «Суперечки про сержанта Гришу»

Хемінгуей Е. (США) «Прощавай, зброє!»

Олдінгтон Р.(Англія) «Смерть героя»

Ремарк Е.М. (Німеччина) «На західному фронті без змін»

Во І.(Англія) «Мерзенна плоть»

Ремарк Е.М.(Німеччина) «Повернення»

Олдінгтон Р.(Англія) «Дочка полковника»

Олдінгтон Р. (Англія) «Усі люди — вороги»

Ремарк Е.М. (Німеччина) «Три товариші»

1921

1921

1923

1925

1926

1926

1928

1929

1929

1929

1930

1931

1931

1933

1938

Література «втраченого покоління». «Усі ви — втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль американської письменниці Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова для позначення трагічної долі молоді, яка повернулась з фронтів Першої світової війни, а Хемінгуей поставив їх епіграфом до роману «І сонце сходить», і тим самим дав ім'я цілому літературному напрямові. «З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

Термін «втрачене покоління» застосовують для виокремлення групи європейських та американських письменників 20-30 pp. XX ст., чиї твори присвячені Першій світовій війні та її трагічним наслідкам. Під втраченим поколінням малась на увазі генерація, яка брала участь в Першій світовій війні і вийшла з неї фізично та морально скаліченою. Письменники втраченого покоління самі пройшли через цю війну і відобразили у своїх творах, трагічне світовідчуття людей, що втратили на ній високі ідеали, романтичне уявлення про військові чесноти, зрозуміли брехливість офіційної пропаганди та безглуздість самої війни. В творах письменників-представників літератури «втраченого покоління» викладено трагічну історію молодих людей, які чесно воювали, а після війни не спромоглися знайти свого місця в лицемірному бездушному світі. Особлива увага в названих творах відводилась дослідженню психологічних змін, зрушень у свідомості тих, хто пережив воєнне лихоліття. Протест героїв втраченого покоління проти бездушності і лицемірства буржуазного суспільства, як правило, позбавлений соціальної активності; своєрідний «закуток», моральну опору вони прагнуть знайти в любові, вірному «фронтовому товаристві», у вині, спорті. Разом з тим творчість письменників втраченого покоління не позбавлена гуманістичних прагнень, зігріта співчуттям до жертв війни й суспільного лицемірства. Абсурдності та нелюдяності навколишнього світу письменники втраченого покоління протиставляють загальнолюдські цінності — кохання, дружбу, мистецтво, хоч і вони урешті-решт виявляються ефемерними та ламкими, і герой залишається сам-на-сам з долею. Перші твори, присвячені долі «втраченого покоління», з’явилися ще з початку 20-х років ХХ ст., але найбільш показовими для даної тематики вважаються три романи другої половини 20-х років «На західному фронті без змін» Ремарка, «Прощавай, зброє!» Хемінгуея і «Смерть героя» Олдінгтона. Як вважається, найбільш яскраво тематика «втраченого покоління» представлена творчістю німецького письменника Еріха Марії Ремарка(1898-1970).

Вісімнадцятирічним юнаком Ремарк пішов на війну, де був тяжко поранений п'ять разів. Страшний і жорстокий світ війни він побачив очима простого солдата і таким відобразив його у своїх творах. Світобачення Ремарка- це світобачення фронтовика, якому війна видається найбільшим злом. Вона навчила Ремарка-солдата і його ровесників лише одного: захищатися від смерті, та цього було замало для життя: «Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?» - ось слова, які розкривають трагедію життя цього молодого покоління. Війна і людина, її вплив на людське життя, деформація нею внутрішнього світу людини —це наскрізна тема творів Ремарка. В епіграфі до першого із своїх романів на тему «втраченого покоління» «На Західному фронті без змін» Ремарк написав: «Ця книжка - не звинувачення і не сповідь. Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть коли врятувався від снарядів». Роман написаний від особи одного з них — солдата Пауля Боймера, який гине в жовтні 1918 року, за кілька днів до оголошення миру. Твір Ремарка став розповіддю про Першу світову війну, яка розбила світлі ілюзії молодого покоління Німеччини та й усіх країн Західного світу. В центрі зображення роману — війна, яка морально і фізично нівечить людину, її душу і тіло. В романі «Повернення» Ремарк розповів про тих, хто уцілів на війні, про солдат, які повернулися на батьківщину. Скалічені війною, вони не можуть знайти себе у повоєнному, мирному житті. Долі багатьох вчорашніх фронтовиків складаються трагічно. Одні кінчають життя самогубством (як лейтенант Бреєр, що отримав на фронті хворобу), другі божеволіють, треті — опиняються у в’язниці. Руйнується і примарна гармонія фронтового братерства. Оповідач роману, Ернст Біркхольц, також фронтовик у минулому, який став сільським учителем, з гіркотою констатує, що молодь знову виховують у мілітаристському дусі і готують до нової війни. «Три товариші»- роман про війну уже не 1914 p., а війну, яку ведуть колишні фронтовики, а тепер співвласники майстерні з ремонту автомобілів Роберт Локамп Отто Кестер і Зігфрид Ленц з жахливою дійсністю міжвоєнних десятиліть, про війну особисту - зі своїм «я». Автор глибоко проникає в психологію колишнього солдата-фронтовика, який намагається повернутися в стан «людський», знайти своє місце в цьому хисткому світі.

З середини 30-х років тема «втраченого покоління» набуває нової гостроти й актуальності у зв’язку із загрозою фашизму і підготовкою нової війни. Антифашистські і антивоєнні мотиви в повний голос зазвучали в цей час зі сторінок творів багатьох провідних представників західноєвропейської та американської літератури — Лорки, братів Т. і Г. Манна, В. Незвала, Е. М.Ремарка, Е.Хемінгуея, Л.Фейхтвангера, Б.Брехта та ін.

Література антиутопії. Значного поширення в прозі 30-х років набула й література антиутопії, поява якої насамперед була мотивована критичною реакцією світового письменства на тоталітарні режими та спробами застерегти людство від катастрофічних наслідків незбалансованого духовним розвитком науково-технічного прогресу та ймовірної нової світової війни. Антиутопія продовжила і водночас заперечила традиції так званої утопічної літератури, в творах якої моделювалось ідеальне (в соціально-політичному і духовному сенсах) суспільство майбутнього. Перший опис ідеального суспільства міститься ще у філософських трактатах мислителя V-ІV ст. до н.е. Платона («Тімей», «Республіка»). В художній літературі до жанру утопії першим звернувся відомий англійський гуманіст Томас Мор, який створив роман під назвою «Утопія» (1516), в якому розповідалося про однойменний острів, де існував ідеальний життєвий устрій. Мор вигадав і сам термін «утопія» (з грецьк. «у» — ні, немає та «топос» — місце; неіснуюче місце). Традиції Мора продовжили автори утопічних романів: Т.Кампанелла («Місто Сонця», 1602), Ф.Бекон («Нова Атлантида», 1624), Сірано де Бержерак («Держави Місяця», 1662) та ін. В літературі ХХ ст. оптимістичну утопію з її світлими сподіваннями на торжество людського розуму потіснила антиутопія з притаманним їй песимістичним пафосом і недовірою до обіцянок численних політичних вождів та партій. Якщо утопія була абстрактною моделлю ідеальної соціальної системи, яка відповідає уявленням письменника про гармонію людини і світу, то антиутопія стала критичним зображенням суспільства, що суперечить гуманістичним принципам; в антиутопії засвідчив себе протест проти насильства, хибного соціального устрою, людської безправності. Окремі елементи антиутопії знаходять вже в творах деяких письменників ХІХ ст, наприклад, у Достоєвського(«Записки з підпілля», «Сон смішної людини» та «Біси»), в ХХ ст. антиутопія стає вже постійним сумним літературним супутником суспільного і науково-технічного розвитку. Взірцевими зразками цього жанру в літературі першої половини ХХ ст. стали твори Є.Замятіна, О.Гакслі, К.Чапека, А.Платонова.

Антиутопія в літературі першої половини ХХ ст.

Письменник, назва твору

Хронологія

Лондон Д. (Англія) «Залізна п’ята»

Франс А. (Франція) «Повстання ангелів»

Чапек К. (Чехія) «Фабрика Абсолюту»

Уеллс Г. (Англія) «Люди як боги»

Замятін Є. (Росія) «Ми»

Чапек К. (Чехія) «Кракатит»

Уеллс Г. (Англія) «Містер Блетсуорсі на острові Ремпол»

Винниченко В. (Україна) «Сонячна машина»

Платонов А. (Росія) «Чевенгур»

Уеллс Г. (Англія) «Самовладдя містера Парема»

Платонов А. (Росія) «Котлован»

Гакслі О. (Англія) «Прекрасний новий світ»

Платонов А.(Росія) «Ювенільне море»

Чапек К. (Чехія) «Війна з саламандрами»

Набоков В. (Росія) «Запрошення на страту»

Кестлер А. (Англія) «Осліплююча темрява»

Во І. (Англія) «Сучасна Європа Скотта-Кінга»

Оруелл Дж. (Англія) «1984»

1907

1914

1922

1923

1924

1924

1928

1928

1929

1930

1930

1932

1934

1935

1938

1940

1947

1949

В антиутопічному романі Євегнія Замятіна «Ми» карикатурно зображений комуністичний суспільний ідеал. Змальована до краю механізована утопія, в якій людська особистість зведена до «гвинтика», а усе суспільство в цілому — до ідеально функціонуючого мурашника, тоталітарної диктатури, що використовує досягнення науки і техніки для закріпачення людей. Дія роману «Ми» відбувається в далекому майбутньому, у фантастичній Єдиній Державі, яку очолює Благодійник. Держава зосереджена в місті, ізольованому від іншого світу Зеленою Стіною — диким лісом, виходити в який жителям заборонено. Оповідь побудована у формі щоденника, що його веде головний герой роману інженер-фізик Д-503, який будує «Інтеграл» — технічне спорудження, призначене для встановлення панування людства над космосом. «Інтеграл» покликаний «проінтегрувати» міжпланетний простір, змінивши тим самим основи буття. В Єдиній Державі усі живуть по суворим законам Великої скрижалі, що регламентує поведінку людей в усіх можливих її проявах.. Життя тут до межі раціоналізоване. Люди позбавлені особистого життя, а любов зведена до рівня задоволення фізіологічних потреб по талонам. Замість імен у жителів цієї країни залишаються лише номери. За кожною людиною встановлений контроль. Діє таємна поліція, усі носять уніформу, харчуються штучною їжею. Криваві страти організуються в Єдиній Державі як пишні торжества. Такі «свята» стають компенсацією за страх, у якому живуть «нумера». Д-503 закохується в дівчину 1-330, але цей зв’язок закінчується трагічно для неї. І лише дитина, яка повинна народитися у неї, символізує надію на перемогу над тоталітарною утопією. Роман-антиутопія Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ» - це роман-пересторога, картина світу, що врятувався від фізичної смерті, але перетворився на модель тоталітарної держави. Дія відбувається у вигаданій Світовій Державі, у 632 році ери стабільності. Тут править технократія. Людина створюється штучним шляхом (дітей вирощують в інкубаторах), вона запрограмована, як і інші механізми. Девізом планети є «Спільність, Однаковість, Стабільність». Задуманий як пародія на «технократичні» ілюзії Г.Уеллса, роман зображує стандартизоване, утилітарне, позбавлене духовності суспільство майбутнього. Роман «Війна з саламандрами» став вершинним твором визначного чеського прозаїка К.Чапека, енциклопедією його творчості, за влучним зауваженням одного з чеських критиків. Сам Чапек напівжартома говорив, що цим твором він зазирнув своїй добі і усьому сучасному світові в самісеньку печінку. Чапеківський роман починається з того, що на одному з острівців Тихого океану були знайдені людиноподібні ящури - саламандри, яких люди беруть під свою опіку. В романі послідовно прослідковуються усі етапи розвитку цивілізації саламандр, починаючи від перших її кроків і до часу, коли саламандри оголошують війну людству і починають його безжальне винищення. Головним об’єктом памфлетного спрямування чапеківського твору є фашизм, символом якого у романі виступають саламандри. Провідна тема повісті російського письменника Андрія Платонова «Котлован» - процес спустошення людської душі в умовах жорстокого насильства, сталінської колективізації. У повісті звучать проблеми як соціально-історичні, пов’язані з сучасними письменникові подіями (організація колгоспів, ліквідація куркулів, роль партії в суспільстві), так і філософсько-психологічні (сенс життя, свобода і насильництво, ідея комунізму й засоби її втілення). Дія «Котловану» відбувається у двох планах: конкретному (Організаційний двір, де створюється колгосп «імені генеральної лінії») і символічному (котлован - для фундаменту загального будинку соціалізму). Конкретний план показує картину загального абсурду, який знищує мільйони людей, а символічний план дає можливість письменникові відтворити не тільки теперішнє, а й майбутнє. Котлован стає символом безвиході суспільства, своєрідною Вавілонською вежею, яка ніколи не буде побудована.

Розвиток модерністського роману. 1930-ті роки стали важливим етапом у розвитку модерністського роману, представленого у цей період значною кількістю письменників та творів: «Людина без властивостей»(1930) Р. Музіля (Австрія), «Королівський шлях»(1930), «Хвилі»(1931), «Про час та ріку»(1935) В.Вулф (Англія), «Доля людей»(1933) А.Мальро (Франція), «Тропік Рака»(1934) Г.Міллера (США), «Нетерпіння серця»(1939) С.Цвейга (Австрія), «Поминки по Фіннегану»(1939) Дж. Джойса (Англія) та інш. Розвиток модерністського роману 30-х років характеризує його підкреслена настанова на екзистенційну, філософську тематику, прагнення до широкого використання міфологічних та символічних образів, орієнтація на культурну традицію попередніх етапів літературного розвитку а також більш тісний взаємозв’язок із кращими досягненнями реалістичної літератури. Відповідно, й письменники реалісти цього часу активно запобігають до прийомів та засобів модерністської естетики (романи Т.Манна, Е.Хемінгуея, М.Булгакова та інш.). Ще однією важливою прикметною ознакою розвитку модерністського роману 30-х років є те, що в цей час він виходить за межі літератур західної Європи та США і активно проникає в літератури східноєвропейського, азіатського та латиноамериканського регіону, що стало важливою передумовою для того вражаючого художнього розквіту, який ці літератури переживатимуть у післявоєнний період. Але в 30-ті роки епіцентром розвитку модерністської прози все ще залишаються країни Західної Європи та США.

Значним явищем модерністської прози 30-х років стала творчість двох прозаїків — американця Вільяма Фолкнера і німецького письменника Германа Гессе.

В прозі Фолкнера були продовжені модерністські пошуки М.Пруста та Дж. Джойса, які письменник намагався поєднувати із культурними традиціями минулого (Біблія, В.Шекспір, Ф.Достоєвський, Л.Толстой). Письменницьку славу Фолкнеру здобув його роман «Крик і шал» (1929), що розповідав про історію однієї південноамериканської родини і відзначався експериментальною технікою, оскільки був змонтованим із потоків свідомості і внутрішніх монологів, різних часових фрагментів, нестандартних мовних конструкцій. Починаючи з роману «Сарторіс»(1929) і в подальших творах «Святилище» (1931), «Світло в серпні» (1932), «Авессаломе, Авессаломе!» (1936), «Дикі пальми» (1939) та інш. Фолкнер описує історію вигаданого ним американського округу Йокнапатофа («тихо тече вода по рівнині»). Він розташував цей вигаданий ним край на рідному Півдні в штаті Міссісіпі, столицею його визначив містечко Джефферсон. Власноручно зробив карту Йокнапатофи. За його підрахунками в окрузі — 2 400 квадратних миль і 15 611 мешканців. Серед них 6 298 білих і 9 313 негрів. «Я, — говорив письменник, — можу перемішати цих людей, як бог не тільки в просторі, а й у часі». І ось шляхом такого свавільного авторського переміщення в просторі і часі різних поколінь південних аристократів Компсонів, де Спейнів, Сарторісів, Маккаслінів, незалежних сільських жителів Сноупсів, Бандренів, Армстідів, Ретліфів, нащадків індіанських ватажків, що змішували свою кров з негритянською... Вільям Фолкнер відтворює історію Півдня з 1699 по 1960-і роки. Фолкнер збагатив модерністську прозу сміливими експериментами, запропонувавши нову інтерпретацію категорії часу в художньому творі, використавши у своїх творах незвичайний синтез різних точок зору, з яких поперемінно ведеться розповідь у його творах, застосувавши нову мовленнєву техніку, одним з головних пирйомів якої було використання надзвичайно довгих фраз, що інколи розтягувались на кілька сторінок тексту.

Герман Гесе - автор романів «Деміан» (1919), «Сіддхарта» (1922), «Степовий вовк» (1927), «Нарцис і Гольдмунд» (1930). Упродовж усього він життя створював вірші, оповідання, повісті, есе. У центрі художніх пошуків Гессе були проблеми розвитку гармонійної особистості на шляху до глибин душі, самотності художника у суспільстві, долі культури та людського духу. Розчарований у післявоєнній європейській дійсності, він часом доходив до повного заперечення політики і суспільства. Він писав, що мистецтво, яке критикує сучасність, допомагає жити й показує «можливість більш прекрасного, справжнього і шляхетного життя». Вихід з ненависних йому «філістерства» і «буржуазності» письменик шукає у східному світі ( «Сіддхарта», «Паломництво у Країну Сходу»), казковому середньовіччі («Нарцис і Гольдмунд»). Вершиною прози Гессе став інтелектуально-філософський роман «Гра в бісер», над яким письменник працював упродовж 30-х років (виданий 1943 р.). В цьому творі він змальовує фантастичну країну Касталію, високе духовне життя якої протиставляє сучасній йому буржуазній псевдокультурі з її аморалізмом і занепадом духовності. Роман насичений складною філософською символікою, культурно-історичними паралелями, іменами і термінами, запозиченими із різноманітних сфер людської культури.

Драматургія 30-х років. Як і проза, драматургія 30-х років переживає новий етап творчого розвитку. В цей час продовжують вій творчий пошук старі майстри сцени, поряд з якими сміливо заявляють про себе молоді драматурги. Значними здобутками світової драматургії 30-х років стали твори Б. Шоу, К.Чапека, Б.Брехта, Г.Гауптмана, Ж.Жіроду, Е.Хемінгуея, Ш. О’Кейсі, Ж.П.Сартра, М.Булгакова, М.Куліша та інш. Як і в прозі, провідні художні тенденції та тематику драматургії 30-х років визначає тривожна атмосфера соціально-політичних реалій епохи, яку в тій чи іншій, прямій або опосередкованій формі відображають драматурги цієї епохи. Узагальнюючи реальну складність і розмаїтість шляхів розвитку світового театру цього часу можна говорити про два головні напрямки: політичний театр і інтелекуальну драму.

Політичний театр — це достатньо умовне поняття, яке об’єднує драматичні твори, що інтерпретують злободенний соціально-політичний зміст сучасної епохи. Головним жанром цього типу театру стала соціальна драма, для якої притаманне прагнення осягнути закономірності сучасного суспільного життя. Центральною тематикою більшості п’єс стає війна, фашизм, революція, соціальний устрій суспільства. Як і в прозі, з’являються п’єси-антиутопії «Р.У.Р.»(1920), «Адам-творець»(1927) К.Чапека, «Адам і Єва»(1931) М.Булгакова. Найбільш значний пласт творів політичного театру представляють п’єси, в яких порушується антифашистська тематика, звучить пересторога наближенню нової війни. До цього ряду п’єс належать твори Г.Гауптмана «Перед заходом сонця»(1932) та «Темрява»(1937), в яких образ темряви символічно асоціюється із загрозою, що її несе людству фашизм. Антифашистська спрямованість визначає й драматургію Б.Шоу 30-х років. В цей час він створює свої «політичні екстраваганци» — п’єси на злободенні суспільно-політичні теми, але написані в ексцентричній парадоксальній формі: «Візок з яблуками» (1929), «Гірко, але правда» (1932), «На мілизні» (1933), «Женева» (1938). Остання представляє собою карикатуру на трьох фашистських лідерів — Гітлера, Муссоліні та Франко, які виступають у п’єсі під іменами Батлера, Бомбардоне і Фланко. В кінці дії вони мають постати перед судом. Одним з найбільш резонансних драматичних творів, в якому антифашистська тематика зазвучала з особливою гостротою та силою, стала п’єса К.Чапека «Мати»(1939), де тема майбутньої війни і заклик до консолідації прогресивних, гуманістичних кіл людства розкривається у зв’язку з трагічним образом матері, що втратила усіх своїх синів, але, попри материнський інстинкт і відчайдушне бажання не втратити останнього, наймолодшого, з початком війни сама дає йому в руки зброю і благословляє на захист батьківщини. Суголосним політичній тематиці в європейській драматургії 30-х років став і так званий епічний театр всесвітньовідомого німецького драматурга Б.Брехта. В своїх п’єсах кінця 20-х — 30-х років він у гострій і парадоксальній формі висловлював сучасні політичні ідеї, змальовував гостру боротьбу різноспрямованих політичних сил, використовуючи при цьому складний синтез засобів модерністського та реалістичного мистецтва, прийоми, запозичені із східного театру, європейського театру епохи Просвітництва, принципи шекспірівської драми.

Інтелектуальна драма. До напрямку інтелектульної драми прийнято відносити п’єси, в яких головний інтерес складають не безпосередньо, предметно змальовувані картини життя, а напружена боротьба ідей, конфлікт світоглядних точок зору, представлених дійовими особами такої драми. Акцент на ідейній стороні зображуваного зближує цей тип драми з політичним театром, але, на відміну від останнього, інтелектуальний театр намагається говорити про злободенні політичні проблеми мовою філософсько-символічних узагальнень, образів та сюжетів, що складають найдовершенішу, найінтелектуальнішу частку класичного художнього спадку людства. Суспільні конфлікти творці інтелектуальної драми прагнуть розглядати насамперед у площині вічних етичних та духовних цінностей людства, свободи морального вибору та відповідальності людини перед суспільством. Інтелектуальна драма важіє до умовних, метафоричних форм висловлювання, сюжетів, запозичених із творів відомих драматургів минулого, до побудови діалогу у формі диспуту. Найбільш яскраво інтелектуальна драма 30-х років представлена літературою Франції, іменами таких відомих драматургів, як Ж. Жіроду, П. Клодель, Ж. Кокто, А. де Монтерлан, Ж. Ануй, Ж.-П. Сартр, А. Камю. Однією з найбільш прикметних ознак інтелектуальної драми Франції 30-х років є її звертання до міфологічних сюжетів, інтерпретація гуманістичного змісту яких служила своєрідною альтернативою антилюдяній, позбавленій духовних начал ідеології фашизма. До п’єс подібного «міфологічного» жанру слід віднести такі твори інтелектуальної драми Франції, як «Антігона» і «Орфей» Ж.Кокто, «Троянської війни не буде» і «Електра» Ж.Жіроду, «Агамемнон» П.Клоделя і «Калігула» А.Камю. У цьому ж ряду стоять «Антігона» Ж.Ануя і «Мухи» Ж.-П.Сартра, які були поставлені у 1943 році в окупованому німцями Парижі й прозвучали як заклик до свободи і боротьби, до опору цілком конкретному злу - фашизму.

Запитання і завдання:

Які суспільно-політичні фактори найбільш активно впливали на літературний розвиток в 30-х роках ХХ ст.? Аргументуйте свою відповідь.

Якими були головні напрямки розвитку прози 30-х років? Охарактеризуйте ідейну спрямованість літератури «втраченого покоління». Які письменники її представляли?

Які проблеми порушувались в творах представників жанру антиутопії?

Охарактеризуйте розвиток модерністської прози в 30-ті роки ХХ ст.

Якими були шляхи розвитку драматургії 30-х років? Поясніть зміст термінів «політичний театр», «інтелектуальна драма».



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.