ПРОВІДНІ ЖАНРИ ТА ПРОБЛЕМИ ПРОЗИ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕАЛІЗМУ

XIX століття увійшло в історію людства як період становлення капіталістичних відносин, стрімкого розвитку промисловості. Це знайшло відображення у настроях французьких діячів культури.

У творах представників реалістичного напряму відобразилися роздуми про свій час та людину, а їхні естетичні відкриття набули всесвітнього значення. Стрімкого розвитку в літературі в цей час набула проза, зокрема жанр роману.

Роман — великий за обсягом епічний твір, у якому життя звичайних людей розкрито на тлі історичних, соціальних подій чи обставин.

Становлення французького реалістичного роману пов’язане із творчістю Стендаля і Бальзака. Хоча самі письменники реалістами себе не називали, однак їхні теоретичні праці заклали підвалини естетики реалізму.

Сучасний тип роману склався ще у XVIII ст. Можливості цього жанру розкрили діячі Просвітництва, зосередивши увагу на зображенні долі людини на тлі історичних подій. Проте вони не змогли розкрити глибоких внутрішніх зв’язків між героями та дійсністю, у якій ті діяли. Це завдання виконав реалістичний роман XIX ст. Найповніше вираження реалізм знайшов у жанрі соціального роману, ознаками якого є: широта проблематики, високий викривальний пафос, прагнення зберегти спостереження над явищами життя в монументальних художніх образах великої узагальнюючої сили.

Письменники-реалісти не цурались історичного роману (“Саламбо” Ґ. Флобера), але здебільшого тематика їхніх творів — сьогоденне життя суспільства. Показовими у цьому плані були підзаголовки до романів митців: Стендаля “Червоне і чорне” — “Хроніка XIX століття”, Ґ. Флобера “Пані Боварі” — “Провінційні звичаї”, що свідчили про соціальний характер творів. Демократизація героя — характерна ознака реалістичного роману. Посилилася увага до внутрішнього світу людини.

Аналіз та самоаналіз стали обов’язковими ознаками реалістичного психологічного роману. Однак психологічний аналіз раннього реалізму, так само як і у просвітителів, ще позначений раціоналізмом: почуття визначалися за тими самими законами, що й думка.

Водночас розвивався також соціально-побутовий роман. Письменники-реалісти позбувалися властивої романтикам однолінійності у зображенні героя, показували суперечливість людської особистості. Хоча інколи персонажів наділяли рисою чи пристрастю, що домінувала та конфліктувала з дійсністю чи гуманними ідеалами й рухала сюжет художнього твору. Поняття позитивний герой уже не розуміли як ідеал особистості: йому були притаманні також негативні риси, що дозволяло розкривати реальні характери героїв.

Особливості французького реалістичного роману:

• розкриття складного взаємозв’язку між характером людини й історичними умовами;

• створення автором широкої панорами дійсності (від провінції до столиці);

• змалювання представників різних соціальних прошарків;

• особливе місце та значення ролі автора у романі;

• створення типових образів, складних і суперечливих характерів;

• глибина психологічного аналізу;

• зосередженість на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

• зображення розмаїття соціальних типів;

• розвиток жанру роману-епопеї;

• інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

• увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посів роман.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. Із цього приводу Стендаль говорив про смерть героя. Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму й реалізму, що за життя його було визнано лише вузьким колом знавців літератури й письменників. Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації (“Червоне і чорне”) та полум’яні волелюбні поривання Італії (“Пармський монастир”). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з’явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом і вимагав від письменників підкорення “залізним законам реального світу”.

Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки й картини провінційного та столичного життя як щаблі сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум утілити було неможливо. Тому прозаїк створив “Людську комедію”, про жанр якої сперечаються досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.

Новий етап реалізму відкрив Ґ. Флобер, майстер психологічного розкриття характеру й художньої деталі, естетика якого вимагала повного й точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була “трампліном для того, щоб піднестися вище”; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував зі школою щирого реалізму, представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Ґ. Флобером, правда в мистецтві — це вміння проникнути під зовнішнє та змалювати сутність життя. “Усе придумане — істинне”, — писав він.

Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, порушила соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П. Меріме — у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Французька реалістична новелістика XIX ст. досягла вершини у творчості учня Ґ. Флобера — Ґі де Мопассана.

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 1820-х рр., тобто в період, коли в літературі домінували романтики. Поряд із ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом першої половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 1850-ті рр. — уже по смерті Стендаля й Бальзака — французькі письменники Шанфлері й Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін реалізм.

Із теоретичних праць, присвячених обґрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виокремити вже згадані памфлет Стендаля “Расін і Шекспір” та працю Бальзака 1840-х рр. — “Листи про літературу, театр і мистецтво”.

Літературний процес у Франції XIX ст. відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло ціле сузір’я всєсвітньовідомих письменників-реалістів (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.), а в 1860-70-ті рр. виникли натуралізм, імпресіонізм, символізм.

Французький реалізм XIX ст. здолав у своєму розвитку два етапи:

I етап — кінець 1820-х — 1840-ві рр. — становлення й утвердження реалізму як провідного напряму в літературі (представлений творчістю П. Періме, Стендаля, О. де Бальзака);

II етап — 1850-1870-ті рр., пов’язаний із творчістю Ґ. Флобера — послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника натуралістичного реалізму Е. Золя.