ПРОВІДНІ ЖАНРИ ТА ПРОБЛЕМИ ПРОЗИ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕАЛІЗМУ

ПРОВІДНІ ЖАНРИ ТА ПРОБЛЕМИ ПРОЗИ ФРАНЦУЗЬКОГО РЕАЛІЗМУ

Розробки уроків - РОМАН XIX СТОЛІТТЯ НА УРОКАХ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 10 клас - 2018

XIX століття увійшло в історію людства як період становлення капіталістичних відносин, стрімкого розвитку промисловості. Це знайшло відображення у настроях французьких діячів культури.

У творах представників реалістичного напряму відобразилися роздуми про свій час та людину, а їхні естетичні відкриття набули всесвітнього значення. Стрімкого розвитку в літературі в цей час набула проза, зокрема жанр роману.

Роман — великий за обсягом епічний твір, у якому життя звичайних людей розкрито на тлі історичних, соціальних подій чи обставин.

Становлення французького реалістичного роману пов’язане із творчістю Стендаля і Бальзака. Хоча самі письменники реалістами себе не називали, однак їхні теоретичні праці заклали підвалини естетики реалізму.

Сучасний тип роману склався ще у XVIII ст. Можливості цього жанру розкрили діячі Просвітництва, зосередивши увагу на зображенні долі людини на тлі історичних подій. Проте вони не змогли розкрити глибоких внутрішніх зв’язків між героями та дійсністю, у якій ті діяли. Це завдання виконав реалістичний роман XIX ст. Найповніше вираження реалізм знайшов у жанрі соціального роману, ознаками якого є: широта проблематики, високий викривальний пафос, прагнення зберегти спостереження над явищами життя в монументальних художніх образах великої узагальнюючої сили.

Письменники-реалісти не цурались історичного роману (“Саламбо” Ґ. Флобера), але здебільшого тематика їхніх творів — сьогоденне життя суспільства. Показовими у цьому плані були підзаголовки до романів митців: Стендаля “Червоне і чорне” — “Хроніка XIX століття”, Ґ. Флобера “Пані Боварі” — “Провінційні звичаї”, що свідчили про соціальний характер творів. Демократизація героя — характерна ознака реалістичного роману. Посилилася увага до внутрішнього світу людини.

Аналіз та самоаналіз стали обов’язковими ознаками реалістичного психологічного роману. Однак психологічний аналіз раннього реалізму, так само як і у просвітителів, ще позначений раціоналізмом: почуття визначалися за тими самими законами, що й думка.

Водночас розвивався також соціально-побутовий роман. Письменники-реалісти позбувалися властивої романтикам однолінійності у зображенні героя, показували суперечливість людської особистості. Хоча інколи персонажів наділяли рисою чи пристрастю, що домінувала та конфліктувала з дійсністю чи гуманними ідеалами й рухала сюжет художнього твору. Поняття позитивний герой уже не розуміли як ідеал особистості: йому були притаманні також негативні риси, що дозволяло розкривати реальні характери героїв.

Особливості французького реалістичного роману:

• розкриття складного взаємозв’язку між характером людини й історичними умовами;

• створення автором широкої панорами дійсності (від провінції до столиці);

• змалювання представників різних соціальних прошарків;

• особливе місце та значення ролі автора у романі;

• створення типових образів, складних і суперечливих характерів;

• глибина психологічного аналізу;

• зосередженість на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

• зображення розмаїття соціальних типів;

• розвиток жанру роману-епопеї;

• інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

• увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посів роман.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. Із цього приводу Стендаль говорив про смерть героя. Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму й реалізму, що за життя його було визнано лише вузьким колом знавців літератури й письменників. Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації (“Червоне і чорне”) та полум’яні волелюбні поривання Італії (“Пармський монастир”). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з’явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом і вимагав від письменників підкорення “залізним законам реального світу”.

Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки й картини провінційного та столичного життя як щаблі сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум утілити було неможливо. Тому прозаїк створив “Людську комедію”, про жанр якої сперечаються досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.

Новий етап реалізму відкрив Ґ. Флобер, майстер психологічного розкриття характеру й художньої деталі, естетика якого вимагала повного й точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була “трампліном для того, щоб піднестися вище”; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував зі школою щирого реалізму, представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Ґ. Флобером, правда в мистецтві — це вміння проникнути під зовнішнє та змалювати сутність життя. “Усе придумане — істинне”, — писав він.

Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, порушила соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П. Меріме — у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Французька реалістична новелістика XIX ст. досягла вершини у творчості учня Ґ. Флобера — Ґі де Мопассана.

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 1820-х рр., тобто в період, коли в літературі домінували романтики. Поряд із ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом першої половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 1850-ті рр. — уже по смерті Стендаля й Бальзака — французькі письменники Шанфлері й Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін реалізм.

Із теоретичних праць, присвячених обґрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виокремити вже згадані памфлет Стендаля “Расін і Шекспір” та працю Бальзака 1840-х рр. — “Листи про літературу, театр і мистецтво”.

Літературний процес у Франції XIX ст. відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло ціле сузір’я всєсвітньовідомих письменників-реалістів (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.), а в 1860-70-ті рр. виникли натуралізм, імпресіонізм, символізм.

Французький реалізм XIX ст. здолав у своєму розвитку два етапи:

I етап — кінець 1820-х — 1840-ві рр. — становлення й утвердження реалізму як провідного напряму в літературі (представлений творчістю П. Періме, Стендаля, О. де Бальзака);

II етап — 1850-1870-ті рр., пов’язаний із творчістю Ґ. Флобера — послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника натуралістичного реалізму Е. Золя.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.