Усі уроки зарубіжної літератури. 11 клас. Профільний рівень + рівень стандарту. I семестр - О. Г. Куцінко 2019


Додатки

ДОДАТОК ДО УРОКУ 5

ПЕРШИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

I, на нещастя, богослов...

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

I десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навскіс

Воджу я учнів своїх за ніс,—

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні

ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи

не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів

не боюся,—

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добро напучати.

Грошей, майна я не нажив

I слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити,—

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

I світу внутрішній зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову...

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нічних,

Між цих пергаментів і книг!

Коли б я міг блукать між гір,

В твоїм промінні ніжить зір,

Серед печер звиватись духом,

В твоїй імлі снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! я ще тут, в тюрмі-норі?

О мури прокляті сирі!

У цих мальованих шибках

Небесний світ — і той зачах!

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

Їх пилюга густа вкрива,

І кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ —

Реторти, слоїки, склянки,

Начиння, приладів рядки —

I це в тебе світ! I це зветься світ!

I ти питаєш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга

Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе — тлінь, і цвіль,

I жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книгу чарівну;

Цей Нострадамів віщий твір

Тобі відкриє таїну.

Спізнаєш ти шляхи світил,

Збагнеш природи вічний рух,

I в душу вступить повінь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в’єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пойнялася,

Немов по жилах полумінь життя

I невмируща юність розлилася.

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні

виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

I враз моє духовне око

В природи творчий вир заглянуло

глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

«В світ духів можна прозирнути,

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди

В ранковім сяєві скупай!»

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш...

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,

I небо, й землю — все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

Цей знак на мене має інший

вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп’янив;

I я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття

суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе!

Нахмарило кругом —

I місяць заховавсь,

I лампа згасла!

В імлі стає над головою

Червона заграва...

Холодний жах згори війнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання

вчув.

Одкрийсь мені!

Твій повів серце стрепенув

I владно тягне.

Усе єство до тебе прагне!

Тобі віддав навік я серце й душу,

Нехай і вмру — тебе побачить

мушу!

Йоганн Вольфґанґ Ґете «Фауст» (переклад Миколи Лукаша)

ДРУГИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

Як міг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духів рій таємний?

Та дякую тобі я на цей раз,

Ти, син землі, над всіх нікчем

нікчемний!

Ти з пут відчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видіння те було таке грізне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,

Я вже зирнув у істини свічадо

I поринув у вічне сяйво радо,

Земного збувшися єства;

Я був уже, мов світлий херувим,

Спроможний всю природу обійняти,

У насолоді творчій богувати;

За це зухвальство я діждавсь

одплати,

Упавши в прах під словом

громовим.

Мені з тобою не дано зрівнятись,

Мій дух слабкий: він зміг тебе

дізватись,

А вдержати — снаги не стало в нім.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком

Ізнову в людську безвихідь.

Куди ж іти? Чого тікати?

Чи відректись від давніх мрій?

Своїми ж вчинками ми ставимо

завади

Собі в дорозі життьовій!

На всі високі духу поривання

Матерія лягає тягарем,

I, благ земних досягши обладання,

Найвище з благ оманою ми звем,

I почуття, і пориви натхненні

Ми в суєті розгублюєм буденній.

Фантазія почне свій смілий льот,

Об вічності черкаючися грані,

Та розмах той повужчає зарані

В мутному вирі часових незгод.

Вгніздиться в серці глибоко турбота

I невсипущая скорбота,

Прогонять радощі, захмарять супокій,

Приймаючи щоразу вид новий:

То ніби дім і двір, то ніби жінка

й діти,

Вода, вогонь, отрута, ніж;

Нема загрози — а дрижиш,

Нічого не згубив — а мусиш щось

жаліти...

Не рівня я богам, і знаю, що це так;

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий

гробак,

Що вплаз живе і землю риє-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць

Злітаючи, мій мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрібниць

Мене в цім затхлім світі душить?

Чи ж тут знайду чого шукав?

Пощо мені у сотнях книг читати,

Що рід людський завжди і скрізь

страждав,

А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твій мозок, як і мій, колись

серед туману

Шукав ясного дня, й блукав у тьмі

густій,

До правди рвавсь, і потрапляв в оману.

Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубці, колеса, кулі.

Біля дверей б’ючись, я мав вас

за ключі,—

Та ви мені замка не відімкнули...

Бо, повна тайн і білим днем,

Природа не відслонить запинала,

I що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш ґвинтом

і важелем.

Ось інструмент ще батьківського

вжитку,

До нього я ні разу не торкавсь;

Ось блок уже здавен дармує

без пожитку,

Від каганця весь сажею узявсь.

Ой, краще б я малий цей спадок

згайнував,

Аніж тепер під ним, згинаючись,

впрівати!

Що від батьків у спадок ти дістав,

Тим користуйсь, щоб дійсно

посідати.

Що без пожитку нам — то тягар

зайвих справ,

А користь вся у тім, що хвиля

може дати.

Та що там із кутка так вабить,

ловить очі?

Чи в пляшечці тій криється магніт?

Ясніє любо так, мов в лісі

серед ночі

Проміння місячне, пробивши

хащу віт.

Привіт тобі, фіале мій єдиний,

Утілення умілості людини,

Побожно я на стіл тебе здійму.

Вмістилище лагідних струй

дрімотних,

Виталище витворних сил

мертвотних,

Вслужи як слід господарю свойму.

Дивлюсь на тебе — і страждання

глухне,

Візьмусь за тебе — поривання

вщухне,

Вгамується в душі бажань прибій;

До ніг мені безкрає, світле море

Простелеться, мов дзеркало, прозоре,

I вдалині засяє день новий.

Ось близиться вогненна колісниця

На ЛЕГКИХ крилах! Вже готовий я

Новим шляхом в ефірний безмір

звиться

До вищих сфер, де чистий чин сія.

Божиста розкіш, вічне раювання!

Чи ж варт його така гробача слизь?

Так, від земного сонця без вагання,

Без жалкування відвернись!..

Дерзни вступити самохіть до брами,

Якої всяк уникнути б волів;

Ти мусиш зараз довести ділами,

Що честь людей — не менш, як міць

богів;

Перед хмурним проваллям

не дрижати,

Що в нім фантазія до мук нас

прирекла,

До того входу прямувати,

Що поза ним пекельний вир пала;

На крок рішучий мужності здобутись,

Хоч би й судилося в ніщо там

обернутись.

Іди ж сюди, мій кубку

кришталевий;

Залежався ти в цьому футляреві,

Давно вже я про тебе й не гадав!

Ти вигравав ще на дідівських

святах

I звеселяв гостей понуркуватих,

Коли між них ти за столом кружляв.

Твій штучний карб аж очі в себе

брав:

Усі той карб у віршах толкували,

А потім враз свій трунок

випивали,—

Я не забув і досі тих забав...

Та не мінятимусь з сусідами тобою,

Не мудруватиму над хитрою

різьбою,

Бо іншого пиття собі надбав.

В тобі ж темніє сік п’янкий,

фатальний,

Що я обрав на цей бенкет

прощальний; В останній раз, самотній

і печальний,

Вітаю ранок я, що тайно засвітав!

Йоганн Вольфґанґ Ґете «Фауст» (переклад Миколи Лукаша)

ТРЕТІЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

Покинув я поля і луки,

Що у нічнім тумані сплять,

Ущухли в грудях люті муки,

I буйні пориви мовчать.

Душа стражденна просвітліла —

Благословен просвіток цей!

I знову в ній заговорила

Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!

Чом ти там на порозі гарчиш?

Ляж біля печі, треба зігріться.

Ось на подушку, та мовчи ж!

Кумедно кружляв і петляв чогось ти,

Як сюди ми йшли по дорозі крутій,

Тепер попав до мене в гості,

Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній

Знов світло лампи спалахне,

В моїй душі, добром натхненній,

Зринає видиво ясне.

Думки стають чіткі і стислі,

Надія лине в майбуття,

I знову, знов я зношу мислі

До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твоє завивання

Не гармонує зі звуками тими,

Що душу сповняють думками

святими.

Таж нам відоме людське глузування

З високого всього,

З того, що в ньому не тямлять нічого;

Осміюють вони прекрасне все;

I ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,

В душі задоволення більше не чую...

Чом так швидко криниця висихає,

А мене знов спрага змагає?

Не раз таке було зі мною...

Та з цим ще можна позмагатись:

Нам треба вірою пройнятись,

Премудрістю понадземною,

Нам тільки Відкриття з’ясує світ.

Відкрию Новий Заповіт,

Відкрию текст прадавній знову,

Заглиблю в нього пильний зір

I цей священний первотвір

Перекладу на милу рідну мову.

Написано: «Було в почині Слово!»

А може, переклав я зразу

помилково?

Зависоко так слово цінувать!

Інакше треба зміркувать,

Так внутрішнє чуття мені говорить.

Написано: «Була в почині Мисль!»

Цей перший вірш як слід осмисль,

Бо ще перо біди тобі натворить.

Хіба ж то мисль і світ, і нас створила?

А може, так: «Була в почині Сила!»

Пишу — і сумнів душу огорнув:

Я, мабуть, знову суті не збагнув.

Та світ свінув — не зрадила надія,

I я пишу: «Була в почині Дія!»

Коли ти хочеш тут сидіти,

Пуделю, то годі вити I скавуліти!

Мені в роботі заважаєш,

Господаря так зневажаєш!

Хоч мені з кімнати Прийдеться тікати,

Хоч гостю покажу поріг:

Біжи туди, звідкіль прибіг!

Та що це? Що я бачу?

Чи я притомність трачу?

Чи це не сон, чи не мара?

Собаку щось мов розпира —

Росте, росте, як та гора,

Втрачає подобу собачу!

Так ось кого я пригостив!

Немов страшенний бегемот,

Він блимнув оком, роззявив рот.

Ну що ж! Бог милостив!

Пекельне кодло розженем

Ми Соломоновим ключем.

я звіра чарами зв’яжу,

Замову чотирьох скажу:

Саламандро, блищи,

Ундіно, течи,

Сільфідо, подуй,

Кобольде, працюй! Той, хто не знає,

Що в кожній стихії Силу становить —

Той не здолає Добрі й лихії

Духи замовить.

В огні розвійся,

Саламандро!

В воді розлийся,

Ундіно!

Блисни в повітрі промінно,

Сільфідо!

Дай дому поміч незмінно,

Incubus! Incubus!

Вийди, я тебе не боюсь!

Ось всі чотири —

Нема їх в звірі.

Лежить і вищиривсь, бридкий;

Його не зрушив поклик мій!

Та я ще нову

Вживу замову.

Ти, може статься,

Пекельного роду?

Глянь на цей знак!

Його бояться

Всі ваші зроду.

чому ж це ти наїживсь так?

Виплід триклятий!

Вмієш читати

Ім’я Несказанного, чудом зачатого,

За нас розп’ятого,

В віках осіянного?

Де ж він? За піччю он,

I вже вироста, як слон,

Заповнює весь покій,

Хоче узятись туманом.

Спускайся униз мерщій!

Падай ниць перед паном!

Бачиш, мої не марні погрози,

Спалять тебе святії грози!

Не змушуй же

Вогонь троїстий лити!

Не змушуй же

Щонайсильніших чар ужити!

Йоганн Вольфґанґ Ґете «Фауст» (переклад Миколи Лукаша)

ОСТАННІЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

Спинися, мить!

Прекрасною ти стала,

І в відблиску заграв,

У ореолі слав Знов думка запалала.

Спинися, мить! Немає вороття,

Я у минуле не верну ніколи,

Я не бажаю слухати докори,

Спинися, мить,— виразнице життя.

Спинись! Благаю, зупинися.

Доволі! Я щасливий тут!

Я не бажаю більше вже облуд,

Лиш ти, благаю, зупинися.

Я все віддам! Полишу душу!

Мені вже досить! Я лечу!

Я все життя за щось плачу,

Та зараз плакати не мушу.

Спинися, мить! Тебе люблю.

Мені ти щастя дарувала,

Мені цього було не мало,

Й за це тебе боготворю.

Що ж, ти зробив свій вибір.

Та, Фаусте, подумай про життя.

Назад немає вороття,—

Себе прирік ти на загибель.

Пусте! Дивись, мій поводир,

Прекрасніше що може бути.

Тебе не було б, випив би отрути,

Щоб саме тут спинити вир.

Умова є. Чого баритись...

Та, докторе, лише поглянь,

А чи не буде в тебе нарікань?

Чи не захочеш зупинитись?

О ні, дияволе, і не гадай!

Я віднайшов свою принаду,

І Божого не хочу Саду,

Лише її мені ти дай.

Йоганн Вольфґанґ Ґете «Фауст» (переклад інтернет-користувачів)

ДОДАТОК ДО УРОКУ 25

МІСТ МІРАБО

Під мостом Мірабо струмує Сена

Так і любов

Біжить у тебе в мене

журба і втіха крутиява шалена

Хай б’є годинник міч настає

Минають дні а я ще є

Рука в руці постіймо очі в очі

Під мостом рук

Вода тече хлюпоче

Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча

любов сплива

життя хода тягуча

Надія ж невгамовано жагуча

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини

Мине любов

І знову не прилине

Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Ґійом Аполлінер (переклад Миколи Лукаша)

ДОДАТОК ДО УРОКУ 27

ЗГАСИ МІЙ ЗІР...

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух — я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце — мозок запульсує;

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

Райнер Марія Рільке (переклад Миколи Бажана)

* * *

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа

і де при вході аж хитався ґанок,—

там ти воздвиг їх прислухання храм.

Райнер Марія Рільке (переклад Миколи Бажана)

ДОДАТОК ДО УРОКУ 29

ГІТАРА

Як заридала

моя гітара,—

розбилась досвітку

криштальна чара.

Ой заридала моя гітара...

Хочу утішить —

надармо,

хочу утишить —

намарно.

Плаче, як вода,

що рине з яру,

плаче, як вітер,

що жене хмару.

Хочу впинити —

надармо,

вона ридає

за даллю.

Плаче пісок гарячий,

кличе біле латаття,

плаче стріла за ціллю,

вечір кличе світання,

плаче в голім гіллі

пташка остання.

А-ой, гітаро!

У серці п’ять ножів

одним ударом!

Федеріко Ґарсія Лорка (переклад Миколи Лукаша)

ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ

Прийшла в кузню Місяцівна

в серпанковім покривалі,

хлопчик дивиться на неї —

краса очі пориває.

Має білими руками,

аж малому серце в’яне,

вислоняє, грішна й чиста,

тугі перса олив’яні.

«Тікай, тікай, Місяцівно,

бо як вернуться цигани,

накують із твого серця

намиста й перснів багато».

«Дай я, хлоню, потанцюю,

бо як вернуться чхавале,

ти з закритими очима

лежатимеш на ковадлі».

«Тікай, тікай, Місяцівно.

Чуєш, тупотять бахмати?»

«Ну-бо, хлоню, не топчися

по білі моїй крохмальній».

Битим шляхом скаче вершник,

мов у бубон в шлях бабаха,

а вже в кузні малий хлопчик

склепив віченьки бідаха.

Гаєм їхали цигани,

мусянджовії примари.

Очі мружили набакир,

рівно голови тримали.

А в тім гаю пугач пуга,

пугач пуга тоскно й жаско...

пливе небом Місяцівна,

за руку держить хлоп’ятко.

В кузні туж, у кузні лемент,

плачуть, голосять цигани,

а царівну Місяцівну

повивають хмари, хмари.

Федеріко Ґарсія Лорка (переклад Миколи Лукаша)

ДОДАТОК ДО УРОКУ 31

НЕЗНАЙОМА

Щовечора над ресторанами,

Де шал гарячий не приглух,

Правує окриками п’яними

Весни хмільний і тлінний дух.

Удалині, в нудоті вуличній,

Над заміським затишшям дач,

Ледь золотіє крендель в булочній

І ріже слух дитячий плач.

І кожний вечір, за шлагбаумами,

Заламуючи котелки,

Серед канав гуляють з дамами

На всякий дотеп мастаки.

Там кочети скриплять над озером,

І чується жіночий виск,

А в небі, все схопивши позирком,

Байдуже скривлюється диск.

І мій єдиний друг, наморений,

В моїм видніє келишку

І, тайним хмелем упокорений,

Як я, таїть журбу важку.

А там, біля сусідніх столиків,

Лакеї заспані стирчать,

І пияки з очима кроликів

«In vino veritas!»1кричать.

1 Істина в вині! (латин.)

І кожен вечір, в час умовлений

(Чи це не мариться мені?),

Дівочий стан, шовками зловлений,

Пливе в туманному вікні.

Вона повільно йде між п’яними,

І все зажурена, одна,

Духами дишачи й туманами,

Сідає мовчки край вікна.

І віють давніми й оздобними

Повір’ями тугі шовки,

І брилик з перами жалобними,

І персні гарної руки.

чудною близькістю закований,

За темну я дивлюсь вуаль —

І бачу берег зачарований

І чарами пойняту даль.

Мені всі тайнощі довірено

З чиїмось сонцем заодно,

І душу всю мою незмірену

Терпке пронизує вино.

І, сколихнувшись, пера струсячі

У мозку тріпотять моїм.

І очі сині-сині, тужачи,

Цвітуть на березі смутнім.

В моїй душі є скарб, і вручено

Від нього ключ лише мені!

Потворо захміліла й змучена,

Це правда: істина — в вині!

Олександр Блок (переклад Михайла Литвинця)

ДОДАТОК ДО УРОКУ 32

СІРООКИЙ КОРОЛЬ

Болю безвихідний, слався тепер!

Вчора король сіроокий помер.

Вечір осінній задушно палав.

Муж мій вернувся й спокійно сказав:

«Знаєш, із ловів його принесли,

Тіло під дубом столітнім знайшли.

А королева,така молода,

Сивою стала до ранку. Шкода!..»

Люльку свою на каміні знайшов

І на роботу нічну він пішов.

Буду я доню будити від сну,

В сірі очиці її зазирну.

А за вікном тополине гілля

Шепче: «Немає твого короля...»

Анна Ахматова (переклад Михайла Москаленка)

БУВ ТИ НЕЩИРИМ У НІЖНОСТІ...

Був ти нещирим у ніжності.

Скільки журби, далебі!

Як же багатством у бідності

Душу зігріти тобі?

Піснею слави лестивою

Нам доля співа сліпа.

Господи! Та ж недбайлива я,

Твоя рабиня скупа.

Ні прутиком, ні трояндою

Не буду в садах Отця.

Я від кожної тріски падаю,

Здригаюся від слівця.

Анна Ахматова (переклад Петра Перебийноса)

ЖОВТІЄ СВІТЛО З ТЕМНОТИ...

Жовтіє світло з темноти,

Нас квітень ласкою проймає.

На півжиття спізнився ти,

Але й таким тебе приймаю.

Сідай ось поруч і зумій

Повеселіти над роками:

Поглянь на синій зошит мій

Із молоденькими рядками.

Прости журбу мою за двох,

Раділа сонцю я замало.

Прости, прости, що в багатьох

Тебе я часто впізнавала.

Анна Ахматова (переклад Петра Перебийноса)

ДОДАТОК ДО УРОКІВ 35-36

ПОСЛУХАЙТЕ!

Послухайте!

Якщо зірки засвічують —

Виходить — це комусь треба?

Виходить — хтось хоче, щоб вони 6УЛИ?

Виходить — хтось називає ці плювочки

перлинами неба?

І, надриваючись,

у заметілях полуденного пилу,

ввірвається до Бога,

спізниться боїться,

плаче гірко,

цілує йому жилясту руку,

просить —

щоб неодмінно була зірка! —

присягається —

не витрима цю беззоряну муку!

А потім

ходить ззовні спокійний,

та весь тривожний.

Говорить комусь:

«АДЖЕ тепер тобі нічого?

Не страшно?

Без ліхтаря?!»

Послухайте!

Адже, якщо зірки

засвічують —

виходить — без них комусь не можна?

Виходить — це необхідно,

щоб кожного вечора

понад дахами

загорялась хоча б одна зоря?!

Володимир Маяковський

(переклад Кіри Шахової)

БОРГ УКРАЇНІ

Чи знаєте ви

українську ніч?

Ні,

ви не знаєте української ночі!

Тут небо

від диму

дедалі чорніш

і герб

зорею п’ятикутною

блискоче.

Де горілкою,

відвагою

і кров’ю

Запорозька

вирувала Січ.

Загнуздавши

у дроти Дніпров’я,

скажуть:

— Дніпре, сили нам позич! —

І Дніпро

по вусах дроту,

по пасах

електричний струм

несе по корпусах.

Либонь, рафінаду

і Гоголь радий!

Ми знаєм,

чи курить Чаплін,

чи чарку хилить;

ми знаєм

Італії безрукі руїни;

ми Дугласів галстук

напам’ять завчили...

А що ми знаєм

про лице України?

Знань у росіянина

не глибока товщ —

тим, хто поруч,

пошани мало.

Знаємо лиш

український борщ,

знаємо ще

українське сало.

І з культури

знань не широченько:

окрім двох

уславлених Тарасів —

Бульби

та відомого Шевченка,—

ані з місця руш,

як не старайся.

Притиснеш його —

дурницю зморозить.

Викладе весь

вантаж розумовий:

візьме й розповість

зо двоє курйозів,

анекдотів

української мови.

Я кажу собі:

товаришу москаль,

на Україну

жартів не скаль.

Вивчіть мову цю зі стягів —

лексиконів мас повсталих,—

велич в мові і простота:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав...»

Хіба є щось

звичайніше

й тихіше

за слово,

витерте від уживання,— «слышишь»?!

Я

немало слів придумав вам,

важу їх, і хочу,

аж розчуливсь,

щоб зробились віршів

всіх моїх

слова

важучими,

як слово «чуєш».

На один копил

людей не ліч,

щоб сором не їв очі.

Чи знаємо ми українську ніч?

Ні,

ми не знаємо української ночі.

Володимир Маяковський

(переклад Леоніда Первомайського)

А ВИ ЗМОГЛИ Б?..

Я вмить закреслив карту буднів,

хлюпнувши фарбами зі склянок.

Відкрив я в холодці на блюді

вилицюватість океану.

З рибин на вивісках строкатих

читав я губ нових порив.

А ви

ноктюрн

змогли б заграти

на флейті заржавілих ринв?

Володимир Маяковський

(переклад Платона Воронька)

ДОДАТОК ДО УРОКІВ 37-38

ЗИМОВА НІЧ

Мело, мело по всій землі,

Мело, сніжило.

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.

Злітався сніг і вирував

Перед шибками,

Так влітку на вогонь мошва

летить роями.

Ліпила віхола на склі

Кружки і стріли.

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.

І протяг тіні хилитав,

І мимоволі

Схрестились руки і уста,

Схрестились долі.

І черевички з ніг самі

Упали м’яко.

І віск із нічника слізьми

На плаття капав.

Все поглинала на землі

Хуртеча біла.

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.

На свічку дихала імла,

Й спокуси сила

Хрестоподібно підняла,

Як ангел, крила.

І доки хуга по землі

Мела, сніжила,

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.

Борис Пастернак (переклад Леоніда Талалая)

В УСЬОМУ ХОЧЕТЬСЯ ДІЙТИ...

В усьому хочеться дійти

До істин суті.

В роботі, в пошуках мети,

В сердечній смуті.

До сутності минулих днів,

До їх причини.

До всіх підстав, до коренів,

До серцевини.

Постійно треба нить вхопить,

Події, дати,

Жить, думать, відчувать, любить,

Світ відкривати.

Якби ж то я лише зумів

Та мав можливість,

То склав би декілька рядків

Про сильну пристрасть.

Про беззаконня, гріх весь цей,

Біги, погоні,

Про ненавмисність похапцем,

Лікті, долоні.

Тоді б я відшукав би ген,

З чого почалось,

І повторив її імен

Ініціали.

Я б вірші розбивав як сад.

Дригцем прожилок

Розквітли б липи в них підряд,

Ладком, спинились.

Красу троянд я б в вірші вніс

І подих м’яти,

Луги, отави, сінокіс,

Гроз перекати.

Давно колись Шопен створив

Оживше чудо,

Фільварків, парків та могил

Свої етюди.

Досягнутого торжества

Ця гра та мука —

Натягнута, як тетива

Тугого лука.

Борис Пастернак (переклад Володимира Туленка)

ГАМЛЕТ

Гул затих. Я вийшов на підмостки.

До одвірка тулячись, людську

Наслухаю долю в одголоску —

Що мені судилось на віку.

Прямо в мене цілить морок ночі

Тисяччю біноклів на осі.

Та, якщо лиш можеш, авва отче,

Чашу цю повз мене пронеси.

Я люблю твій задум і пристану

На тобою визначену роль.

Але інша нині йде вистава,

І на цей раз вибути дозволь.

Та готовий вже порядок дійства,

І не відвернути німоти.

Я один, повсюди лицемірство.

Вік прожить — не поле перейти.

Борис Пастернак (переклад Юрія Буряка)

ДОДАТОК ДО УРОКУ 39

ВІДМОВА

Мені набагато приємніше

Дивитись на зорі,

Аніж підписувати

Смертні вироки.

Мені набагато приємніше

Слухати голоси квітів,

Які шепочуть: «Це він!» -

Схиляючи голови,

Коли я крокую по саду,

Аніж бачити темні рушниці

Варти, що вбиває

Тих, хто хоче вбити мене.

Ось чому я ніколи,

Ні, ніколи не буду

Правителем!

Велимир Хлєбников (переклад Артура Сіренка)

КОЗАК

Коли козак на вежі вартовій

Побачить вершників — орди аркан,

Чия мета — яса, грабунок-буревій,

А шабля — яничарський ятаган,—

Летить він з вежі — вітру навздогін

І на коня, і птахом

Життя і волю кинувши на кін

У мовою співаючі станиці.

Так я, завчасно наперед тих літ,

Коли визнання цього стане всезагальним,

Кажу: «Над нами іноземців гніт!

Повстаньмо, козаки, повстаньмо!

Ми поневолені також!

Навчіться долі майструвати витинанку

І гордості здійнявши заколот,

Крицю одягніть на вишиванку!»

Велимир Хлебников (переклад Артура Сіренка)







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.