Позакласне читання. Ю. Винничук. «Легенди Львова» - Розробки уроків - Українська література 8 клас - 2016 рік

Позакласне читання. Ю. Винничук. «Легенди Львова» - Розробки уроків - Українська література 8 клас - 2016 рік

Розробки уроків - Зарубіжна література 8 клас - 2016 рік

Мета: розширити знання учнів про художню книгу, її тематичне, ідейно-художнє розмаїття; ознайомити учнів з іншими творами письменника, зацікавити ними учнів, спонукати їх до самостійного читання, до роздуму над прочитаним; розвивати навички коментування найцікавіших епізодів, навички ведення читацьких щоденників, розвивати творчу уяву, фантазію; виховувати почуття патріотизму, поваги до рідного краю, волелюбність, любов до читання художніх творів.

Теорія літератури: літературна легенда, художні образи, художні засоби.

Обладнання: портрет письменника, видання твору, ілюстрації до нього; читацькі щоденники.

Тип уроку: бесіда з позакласного читання з елементами нетрадиційного (урок-літературне читання).

Хід уроку

I. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

- Вступне слово вчителя.

Письменник Юрій Винничук — людина з різнобічними інтересами. Його цікавить усе про рідне місто Львів — від старовинних легенд до сучасних рецептів львівської кави й пляцок та інших смаколиків. Нам буде цікаво зазирнути до творчої лабораторії талановитого митця й ознайомитися з іншими його творами.

II. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ УРОКУ

- Експрес-анкетування.

З'ясування розвитку читацьких інтересів учнів, їхніх літературних уподобань.

- Огляд читацьких щоденників, бібліотечних формулярів учнів.

- Презентація учнями своїх улюблених книжок.

- Читання «Легенд Львова» Ю. Винничука.

- Обмін враженнями.

- Коментар учителя.

Ось що пишуть літературознавці, журналісти та читачі про доробок Ю. Винничука.

Найпродуктивніший період творчості письменника почався 1999 року, коли вийшло перше видання «Легенд Львова», відтоді вони перевидаються ледь не щорічно, а 2010 року вийшов їх другий том. «Легенди Львова» поклали початок серії краєзнавчих книг про Львів: «Кнайпи Львова» (2000), «Таємниці львівської кави» (2001). Усі краєзнавчі книги Винничука часто перевидаються. (За І. Лучуком)

Це книга, за якою львів’‎яни, і не тільки вони, тужили давно. Її герої — король Данило і блазень Олелько, король Лев і славний бургомістр Зиморович. Львівські відьми, чорти, духи, водяники, скнилівські мудрагелі та сьвірки населяють цю книгу. Давній казковий Львів українців, поляків, євреїв, вірмен та інших народів постає перед нами як унікальне явище світової культури, джерело багатющого міського фольклору та життєрадісного гумору.

Я маю на увазі ту сферу творчості, в якій Юрієві Винничуку достойних суперників попошукати: містифікацію, метажанр, котрий об’‎єднує всі тексти цього львівського автора, — така собі іронічна мандрівка різними «документальними» історіями, «ходіння» поверхами галицької старовини. В такому разі, найдовершенішими Винничуковими текстами цього жанрового різновиду будуть не його оповідання та романи, а шедевральні добірки «Легенди Львова», «Кнайпи Львова» та «Секрети львівської кави». (За Р. Семківим)

З ІНТЕРВ’‎Ю З ПИСЬМЕННИКОМ

— Юріє Павловичу, чималу частину літературного життя ви поклали на те, аби створити певний бренд Львова. Що вдалося і чи варто створювати щось подібне в інших регіонах?

— Мене завжди дивувало, що є легенди Братислави, Кракова, Вроцлава, а Львова — немає. Тому я взявся шукати різні записи, спогади, документи й опрацьовувати їх. Так поступово народилися «Легенди Львова». Ще я надихався текстами з «Містичного вісника» XIX століття, де люди описували «зустрічі з тутешніми духами». Згодом місто розширювалося, села ставали його територією, і це давало нові й нові історії, які я теж збирав. У «Легендах...» стільки цікавих історій, що навряд чи найближчим часом хтось збере щось ґрунтовніше. Ця книжка була моїм дарунком Львову. Думаю, такі книжки важливі, бо, приміром, місцеві діти у школах вчать описані мною історії та намагаються знайти їм підтвердження. Книжка працює вже сама, а Львів перестає бути «суто кам’‎яним». Напевне, досвід таких краєзнавчих книжок могли б застосовувати й в інших містах України. Ви ж знаєте, що раніше Львів був «містом усміху»? Я прагну йому цей статус повернути. Склад населення після війни тут змінився практично повністю, але ж традиції залишилися. Це місто «переламувало» навіть приїжджих. Вони прибували до Львова з інших міст, але переймали місцеві звички. Наприклад, ходити на каву й називати напій саме «кава» , а не «кофе» . Подібний стиль зустрічей за кавою був лише в Австрії і трохи в Польщі. «Варшавський стиль» — це ти швидко випиваєш каву, вирішуєш справи і йдеш, а «львівський» — сидиш кілька годин, переглядаєш пресу, вирішуєш питання. Так любив робити Франко.

- Читання та коментування легенд (див. додаток до уроку).

- Завдання аналітичного характеру.

РОЗПОДІЛ ЛЕГЕНД ЗА ВИДАМИ

III. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготуватися до уроку з літератури рідного краю.

IV. ПІДСУМОК УРОКУ

- Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Ознайомлення з «Легендами Львова» надихнуло мене...

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 65

ПРО МАЛЕНЬКУ ЖНИЦЮ ТА СЕРПНЕВУ НІЧ

Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду — густі ліси і кам’‎янисті пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли великі клаптики поля, які визволили з каміння.

Види легенд

Назви легенд

Космогонічні

Про маленьку жницю та серпневу ніч

Про героїв

Тур, син золотого тура

Як жінки Львів рятували

Топонімічні

Вовча гора

Як з'явилось урочище

Папороть

Побутові

Львівська каторга

Що любов сполучить

Ляпас, що коштував життя

Дитячий похід на Львів

Таких клаптиків було багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.

Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і мусіла злягти.

— Що ж воно буде з нашим збіжжям? — журилася вдова, дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів пишні снопи.

— Не бідкайтесь, мамо,— озвалася раптом мала.— Я й сама впораюся.

— Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.

— А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!

— Ет, зрівняла... Скільки там тої кропиви. Ох-ох-ох... Може, хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться...

— А от я спробую, яка з мене жниця — сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.

Зерно вже починало осипатися. Ще день-два і пізно буде жати.

— Не піду звідси, доки всього не вижну,— пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.

Але малі ручки не звикли до тяжкої праці, а худенька спинка скоро заболіла. Дівчинка час від часу випростовувалася, щоб перепочити. Ось уже й сонце закотилося і почало сутеніти. Уже ані душі в полі не видно. Одна дівчинка — жне, а до кінця ще дуже далеко. Руки втомилися так, що вона й не чує їх, мов задеревіли, а ноги не слухають, підкошуються під нею, і не раз поколола голі колінця об гостру стерню.

— Ніхто мені не поможе,— заплакала вона.— Хіба темная нічка.

А тут саме повз неї проходила Серпнева Ніч — висока темноволоса пані в розкішній синій, мов нічне небо, сукні.

— О, то ти і вночі працюєш? — здивувалася вона.— Багато чого я бачила на цім світі. Бачила, як уночі гуляють чи крадуть, але щоб ниву жали — такого я не бачила. Та ще хто жне — отаке мацьопство?

— А що ж я мала робити, коли матуся захворіла, а колос вже осипається?

— Ну-ну, не журися. Як я вже коло тебе, то поможу.

З тими словами Серпнева Ніч взяла серпа і жваво пустилася до праці, що не встигло ще й на світ благословитися, а вже хліб весь лежав у снопах та скиртах.

— Ну, от і все,— сказала Серпнева Ніч.— А мені пора. Зараз сонце зійде.

— Ой, пані, як я вам дякую! Візьміть хоч на пам’‎ять оці колоски. Серпнева Ніч узяла жмут буйного колосся, підкинула його вгору і обсипала ними свою сукню. І коли вона відходила, дівчинка побачила, як колоски замиготіли золотими лелітками.

З тієї саме пори Серпнева Ніч над Галичиною виблискує незвичайно яскравим сяйвом зір.

ЯК З’‎ЯВИЛОСЬ УРОЧИЩЕ ПАПОРОТЬ

Колись там, де зараз Кульпарків, знаходилося урочище Папороть. Тут било два джерела, з яких брала свій початок річка Сорока, яка впадає в Полтву. А жив тут на хутірці смолокур зі своєю жінкою.

Одного разу увечері хтось постукав до них у двері. Господар відчинив і побачив дідуся, який шукав нічлігу.

Старого пустили до хати, нагодували чим Бог послав і спати поклали. А вранці прокинулися господарі в замку, що аж тріщав від усілякого багатства. А дідуся і слід пропав.

Зажили вони тоді, як справжні князі. Та минув рік, і такого самого вечора хтось постукав до замкових воріт. Сторож протер заспані очі й, ліниво позіхаючи, гукнув:

— Хто там?

— Старий подорожній просить нічлігу.

— Зараз,— буркнув сторож,— піду спитаю дідича.

Поплуганився він до покоїв, де господарі якраз мостилися спати.

— Пане! Агов пане?

— А що таке?

— Там якийсь старигань просить нічлігу!

— Жени його до дідьчої матері! То не заїзд, а замок!.. Хоча, можеш йому дати що там після вечері лишилося.

Сторож узяв у банячок недоїдки, виніс до брами і, прочинивши віконце:

— Пани сказали, аби ви йшли собі де-інде. А тут маєте трохи перекусити. Наставте шапку.

Старий скинув шапку, сторож влив йому якоїсь бовтанки і за- тріснув віконце.

Подорожній похитав сумною головою, щось шепнув над шапкою і вихлюпнув недоїдки на ворота. І тої ж миті розкішний замок зі всіма мешканцями запався з гуркотом у підземні провалля. Пустище незабаром густо заросло папороттю і, дивлячись на нього, ніхто б і не здогадався, що тут височів колись замок.

ЯК ЖІНКИ ЛЬВІВ РЯТУВАЛИ

Коли татари в 1283 році пробували захопити Львів, то хан Телебуга захотів дізнатися, як довго зможуть оточені протриматися. А простояв він під містом два тижні і вже собі думав, що львів’‎яни мусять від голоду вимирати.

Виряджено було татарських послів і вони стали гукати під брамою, щоби пустили їх. І вже, було, хотіли львів’‎яни відчинити браму, як про теє дізналося жіноцтво й почали вони просити, щоби ще зачекали.

Хутенько розбіглися львівські жінки по хатах і повикочували на вулиці порожні діжки, поставивши їх горі дном. Тоді повимітали з комірок усю крупу й муку, яка там була, й засипали дно хто крупою, хто мукою, а хто зерном так, аби ще й вершок стримів.

— От тепер ми вже готові,— сказали жінки,— пускайте бузувірів.

Рушили татарські посли через місто, а тут, куди не глянь, стоять діжки, повні харчів незліченних. Та ще мало того. Повипускали жінки усю пташину й худобину з хлівців на вулиці, що послам довелося палки в руки взяти, бо свині їм проходу не давали, а гусаки розлючено сичали.

Побачили посли таку силу-силенну різної живності й дуже смутними назад вернулися. А хан Телебуга, як вислухав їх, то зараз велів усьому військові збиратися й рушати додому.

ЩО ЛЮБОВ СПОЛУЧИТЬ

Цю історію можна було б назвати «Львівські Ромео і Джульєтта».

У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю.

Італієць втратив будь-яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума.

Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала. І щодня косила десятки людей.

Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах.

Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи.

Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання.

Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев’‎ять днів і сам зліг. Видно, далося взнаки спілкування з хворою.

Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки.

Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов’‎язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поета Шимона Шимоновича:

Що любов сполучить,

І смерть не розлучить.

ЛЬВІВСЬКА КАТОРГА

Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевої вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п’‎яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив.

їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати.

Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу.

Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам’‎ятку про той час, коли гультіпак відправили «на галери».

ЛЯПАС, ЩО КОШТУВАВ ЖИТТЯ

Ганнуся Вовчківна була одною з найчарівніших панянок міста Львова наприкінці XVI століття. Багато кавалерів за нею упадало, але її увагою користали тільки двоє: Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні. Біда тільки, що панна дарувала свій чарівний усміх обом їм з одинаковою теплотою.

Хтозна доки тривало б це упадання за її серцем, якби не весілля Ганни Луцької. Обидва зітхальники були серед запрошених. І от під час танців вони водночас запросили Ганнусю до танцю.

Панна могла б і подумати, перш ніж вчинити те, що вчинила. Але думати їй не хотілося. І вона подала руку смаглявому флорентійцю.

Павло не був ані іспанцем, ані сіцілійцем. Був місцевим українським шляхтичем, але гонор свій цінував високо. І виміряв смачного ляпаса на обличчі Урбана.

Музики враз перестали грати, а пари спинилися. Ніхто не встиг втрутитися, коли італієць висмикнув кинджал і вдарив Павла в живіт. Хлопець упав непритомний.

Конаючого Павла понесли в будинок його батьків, а Урбан мусив стати перед судом у Ратуші. А суд у ті часи карав за вбивство стратою.

Лавники визнали італійця винним, і був би він стратив голову, якби не жіноча облога Ратуші. Молоді панни й поважні матрони так ревно плакали й благали милосердя, що радники завагалися.

Та жіночі ридання мало що помогли б. Несподівано потерпілий і його родина виявили незвичну шляхетність. Павло з ложа смерті послав своє пробачення італійцеві і всю провину брав на себе.

Павло помер, а Убальдіні дістав руку багатої шляхтянки, даючи початок славному у Львові роду патриціїв.

ДИТЯЧИЙ ПОХІД НА ЛЬВІВ

1624 року татари напали на Галичину і взяли великий ясир. Коли вже вони рушили додому, за ними в погоню кинувся коронний гетьман Станіслав з Кінецьполя.

З полоненими тікати важко і ординці, відібравши здоровіших, решту жорстоко вимордували, зоставивши живими тільки дітей.

Сталося це на березі Дністра під Мартиновим. Татари втекли, а діти розбрелися по кущах та по плавнях у пошуках їжі. Зовсім маленькі плакали коло своїх повбиваних батьків.

Страшну картину побачив гетьман. Вояки й козаки почали шукати й збирати дітей докупи. На селах взяли вози і на кількох десятках возів відправили дітей до Львова.

Той наїзд ясних голівок сполошив усю Ратушу: що з ними робити і як їх годувати?

Довго мудрували радники, аж урешті вирішили виставити дітей на Ринку і роздати бажаючим у сім’‎ї.

Людей збіглося видимо-невидимо. Ніхто не думав, що бажаючих взяти до себе сиріт виявиться аж стільки. Радникам ледве вдавалося керувати тією стихією. Писарі, втираючи піт, нотували, кому яка дитина попала, аби потім можна було наглядати, чи добре їй ведеться.

Такими були львів’‎яни, коли горе стукало в їхні брами.

ТУР, СИН ЗОЛОТОГО ТУРА

Ми знаємо, що Львів заснований Данилом Галицьким, але вже за кілька століть перед тим тут жили люди, а за давніми пере

казами існувало городище зі своїм замком. Про цей прадавній замок розповідає легенда.

В часи темні поганські прибув звідкілясь один король у ці краї, зібрав своїх жерців і спитав їхньої ради, де поставити замок. А жерці й порадили ставити його на горі, котра називалася Городище і знаходилась в околицях Брюхович.

— Коли поставиш замок на тій горі, то не візьме його ніяка сила,— запевнювали жерці.

Король послухався і звелів скликати зі всіх околиць майстрів, звезти каміння й колоди. Але почали творитися якісь дива: що вони позвозять те все, то за ніч воно пропаде.

Жерці задумались і довго шукали причини, аж поки за допомогою чарів не знайшли вихід:

— Треба знайти дитину, в якої ніколи не було батька, вбити її і кров’‎ю скропити гору. Отоді вже замок стане і стоятиме віки.

Король послав гінців на всі сторони, аби вони шукали дитину без батька. І от один загін тих гінців, проїжджаючи попри якесь село, помітив дітей, котрі гралися в перегони. Один хлопчина гукнув іншому:

— Ти, байстрюче! Ніколи мене не доженеш!

Вояки під’‎їхали ближче і розпитали хлопця, з ким він живе та чи є у нього батьки. Хлопець мав лише маму, а батька не знав. Гінці взяли його з собою і поїхали ще до його матері. А та сказала їм, що й сама не знає, як сталося, що вона завагітніла, бо не була заміжньою.

— Ми заберемо твого сина на службу до короля,— сказали гінці і, не зважаючи на материнські сльози, рушили додому.

Вранці наступного дня, вони прибули до Городища. Людей зібралося видимо-невидимо, бо всі хотіли бачити, як будуть кропити кров’‎ю гору. Коли хлопчика підвели до короля, він спитав:

— Чому стільки людей зібралося?

— А це тому, що ми не могли збудувати замок на горі й треба її скропити кров’‎ю безбатченка.

— Хто ж вам таке порадив?

— Мої жерці,— відказав король.

— Я хочу поговорити з ними.

Король велів жерцям наблизитись, а хлопець сказав:

— Пане мій, твої жерці — звичайні собі люди і перед їхніми очима зачинено тайни землі. Вони думають, що вони зрячі, а насправді — сліпі.

— Ти можеш це довести? — спитав король.

— Можу. Нехай вони скажуть, що знаходиться тут під землею?

— Ми не знаєм,— розвели руками жерці.

— Під землею б’‎є джерело,— сказав хлопчик.— Розкопайте і побачите.

Тут же розкопано було землю і на глибині людського зросту відшукали джерело.

— Скажіть тепер, що знаходиться у тім джерелі? — знову спитав хлопчик, але жерці й на це нічого не відповіли.— Тоді я вам скажу. Там, на дні джерела — два казана.

І справді, щойно розпорпали намул, то виявили два казана.

— А що в тих казанах? — спитав хлопчик.

Жерці мовчазно похитали головами.

— В казанах сувої полотна.

Казани витягли з намулу і побачили в них сувої полотна.

— Тепер скажіть мені, що загорнуто в цім полотні,— спитав хлопчик у жерців.

— Не знаємо.

— В сувоях лежать два змія. Один білий, а другий червоний. Розгорніть їх. Сувої розгорнули й побачили там двох зміїв, котрі міцно спали. Хлопчик хлюпнув на них водою, змії прокинулись і почали битися. Спочатку перемагав білий, а червоний силою поступався, але ось врешті вони обоє злетіли в небо і там червоний з такою силою вдарив білого, що той скрутився і почав падати на землю. Коли він упав, то розтікся намулом. Червоний змій злетів високо високо і щез у хмарах.

Коли ж усі присутні опустили голови, то не побачили ані казанів, ані сувоїв полотна.

— Пане мій — звернувся хлопець до короля,— нехай твої жерці розтлумачать те, що вони бачили.

— Можете пояснити все це? — спитав король.

Але жерці сумно захитали головами.

— Тоді я скажу, пане мій. Білий змій це ви, королю, а червоний змій — це народ, над яким ти хотів завладарювати. Але ти ніколи цього не зможеш зробити і ніколи замку не збудуєш на нашій землі. А якщо будеш вперто намагатися свій намір здійснити, то загинеш. Тому раджу тобі повернутися туди, звідки ти прийшов, а ми самі тут збудуємо для себе замок. Лише не на Городищі, а на сусідній горі.

Король замислився і побачив, що в словах хлопця є багато правди.

— Що скажете? — спитав у жерців.

— Ми не помилилися, коли сказали шукати безбатченка. Він нам виявив, чому нам ніколи тут не збудувати замку. Мусимо його послухати.

І король звелів своїм людям лаштуватися в дорогу. Перед тим, як від’‎їхати, спитав у хлопця:

— Скажи мені, як тебе звати і хто твій батько?

— Батько мій золоторогий тур і звати мене Туром на честь мого батька. А він є покровителем нашої землі.

Коли король поїхав ні з чим, місцеві мешканці вибрали хлопця своїм королем і збудували замок на горі, що стояла поруч Городища і котру згодом прозвали Туриця.

ВОВЧА ГОРА

Знаходилась вона серед горбів, де зараз початок Зеленої. Колись там були лісові хащі. Жили там сарни, дикі кабани, та й вовки не раз забігали попід саме місто.

Якось двоє хлопців з околиці, що мала назву Темричівський лан, пішли до лісу по гриби. І коли вже вертались назад, натрапили на двох малих вовченят, що лежали в густому мосі і скімлили.

Хлопці взяли їх з собою, сховавши за пазуху, і пішли додому. Вовченята безперервно скавуліли. А з глибини лісу долинало виття вовчиці. Щохвилі воно ставало усе виразнішим. Хлопці щодуху помчали до хат.

Ледве тільки добігли на свої обійстя, як побачили велику вовчицю, котра бігла по їхніх слідах. Цілу ніч вона тинялася довкола їхніх хат і завивала, доки не відігнали її тутешні пси.

Обидва вовченята на коров’‎ячому молоці росли, мов на дріжджах. А за рік то вже були здорові вовки. Вони стали вірними товаришами своїх господарів і часто супроводжували їх до лісу.

Одного зимового полудня вирушили хлопці по хмиз, а вовки за ними. Коли зійшли вони на пагорб і ступили на те місце, де минулого року знайшли малих вовченят, з хащів несподівано вискочила вовча зграя.

Хлопці похапали з санок сокири і побігли до розлогого дуба на самім версі. Свійські вовки відганяли зграю, а хлопці тим часом видряпалися на дерево.

Вовки тим часом збігалися звідусюди і оточували дерево. Раз-по-раз кидались вони на обох приручених вовків, довкола летіли клапті шерсті і цвиркала кров. Та сили були нерівні, і зграя розшарпала своїх родичів.

Хлопці сиділи на дереві і цокотіли зубами від морозу. Вовча зграя і не думала відступати. Хтозна чим би це скінчилося, якби батьки їхні не зібрали сусідів та не пішли з псами і рогатинами на пошуки хлопців.

Вовки, налякані спалахами смолоскипів, галасом і гавкотом псів, розбіглися.

Хлопці порятувалися, а той пагорб з тих пір назвали Вовчою горою. У 1648 році її зайняли козаки Хмельницького і звідси наступали на місто. А зараз від того пагорба мало що й лишилося.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.