ДЖОВАННІ БОККАЧЧО

Декамерон - ДЖОВАННІ БОККАЧЧО

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Зачинається книга, іменована Декамерон, прозвана Принц Галеотто, в якій міститься сто оповідок, що розказали за десять день семеро дам і троє кавалерів

Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як хто коли шукав того спочуття і мав із нього радість і одраду, то і я того десятка. З первого-бо молоду мого та й до сього часу палав я високою і шляхетною любов’ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило; часом розповідав я про неї, і хоч люди статечні, які про теє знали, хвалили мене і надто уславляли, проте дознав я прегіркої муки, — не од жорстокості коханої, а од нестримної жаги, що полуменем пойняла душу мою і, не вдоволяючись можливим, надмірного часто завдавала мені жалю. У такій ото притузі дуже мені пособив один приятель веселими своїми розмовами та любою потіхою; я певен-певнісінький, що тільки се й не дало мені вмерти.

Та волею того, хто, сам безконечним будучи, поклав неодмінним законом усьому сущому мати кінець, моя любов, палкіша над усіх, що її не могли зламати й захитати ні сила наміру, ні порада, ні видимий сором, ані можлива небезпека, — любов моя, кажу, сама собою з часом угамувалася, лишивши в моїй душі тільки таке задоволення, яке дає вона тим, що не надто далеко запливають у глибокі її затони; од чого я колись мучився й страждав, стало мені тепер любим та милим.

Хоч і минулися ж мої жалі, та не щезла пам’ять про добрі вчинки тих, що з ласки своєї горем моїм журилися, і мислю я, що пам’ять тая не щезне, поки й віку мого. А що вдячність, на мою думку, слід цінувати над усі чесноти, засуджуючи противне, то я, щоби не показатися невдячником, намислив тепер, коли вже ніби вольним став, дати по спромозі якусь полегшу, — не конче тим, що мені помогли (вони, може, без того обійдуться, така вдача в них і така фортуна), а тим, що її потребують. І хоч, може, невеликою буде для нещасних поміч моя чи, сказати б, утіха, проте думається мені, туди її слід давати, де вона в великій надобі, — буде од неї більше і вжитку, буде за неї більше й пошани. А хто ж тому заперечить, що не мужчинам, а первим ділом прекрасним дамам належалося б тут ставати у пригоді? Вони-бо, несміливі та сором’язливі, у ніжних грудях своїх пломінь любовний ховають, а тайна жага дужча од явної — всім воно відомо, хто того дознав; а ще ж до того в’яже їх воля, і ласка, і влада батьків і матерів, братів і чоловіків, і сидять вони найбільше в тісному крузі своїх покоїв, а сидячи отак сливе без діла, і хотячи й не хотячи думають собі усякі думки, і не все вони, ті думки, веселі бувають. Як же вдадуться вони в тугу од тих думок та од любощів, то не скоро вона їм од серця одляже, хіба що прийде яка розрада; та й сили терпіти менше в них, аніж у мужчин. Інакше воно ведеться, як ми те бачимо, у закоханих мужчин. Як на них нападе, буває, який сум чи журба тяжка, багато є способів розважити її чи розвіяти; вільно-бо їм ходити де хотя, дивитися і слухати усячину, пташки ловити, полювати, рибалчити, верхи їздити, грати чи торгувати. Кожна з сих розваг може, як не цілком, то почасти, прихилити до себе душу і очистити її од сумних думок хоч на якусь часинку, а далі вже так чи інак: або втіха приходить, або журба уймається.

Тим-то, хотівши бодай потроху виправити несправедливість долі, що там саме поскупилася на підпомогу, де менше було сили, як то ми бачимо у тендітного жіноцтва, піднявся я подати на розраду і втіху закоханим (з інших досить буде голки, прядки й мотовила) сто оповідок, сиріч повісток, притч або ж історій, що розказали семеро дам і троє кавалерів, зібравшися в чесну компанію під час минулої смертоносної чуми, та кілька пісень, що співали тії дами собі на осолоду. У тих повістках буде мова про веселі й сумні любовні пригоди та про інші химерні оказії, що скоїлися чи то в нові часи, чи то в старосвітщину; ласкаві читальниці знайдуть у них і забаву — бо сила тут усяких цікавих речей, і добру пораду — бо узнають, чого їм треба цуратися, а чого держатися. А в мене така думка, що вже хоч як, а нудьги од сього убуде. Якщо воно, чого дай Боже, так і станеться, то нехай вони складуть подяку Амурові, що вибавив мене із своїх тенет і дав мені змогу принести їм потіху.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Зачинається перший день Декамерона, в котрому автор з'ясує, з якої нагоди зібралася наша бесіда, а потім, за приводом Пампінеї, говориться про що кому заманеться

Як іздумаю я собі, прекрасні дами, які ви всі зроду жалісливі, то бачу вже загодя, що сумним та невеселим здасться вам почин отсієї книги, таким-бо справді є поставлений на чолі її скорбний спомин про минулу чумну пошесть, печальний для кожного, хто був її самовидцем чи іншим яким робом спізнав її. Та не хотів би я притьмом одстрашити вас од дальшого читання; не гадайте, що ждуть вас тут самі тільки зітхання та сльози. Сей жахливий початок буде вам ніби подорожнім гора крута да стрімчаста, а за тією горою та лежить гарна-прегарна долина, і тим вона любіша, чим тяжче було на гору п’ястися і з гори вниз зіходити. І як за веселощами смуток наступає, так за горем радощі у тропі йдуть. За сією короткою журбою (кажу короткою, бо одбудемо ми її небагатьма словами) настане скоро втіха і розкіш, що я попереду обіцяв; аби не сказано було, то ніхто б сього після такого початку й не сподівався. Воістину, коли б міг я достойно повести вас до назнаменованої мети іншою якою дорогою, а не такою крутою стежкою, то я так би був з дорогою душею і вчинив; отже ж, неможливо було без сієї згадки з’ясувати причину, з якої постали події, що про них ви читатимете; рад не рад, мушу про се писати.

Так от, минуло вже після благодатного втілення Сина Божого років тисяча триста й сорок вісім, коли в преславнім городі Флоренції, краснішім над усі міста італійські, прокинулася чумна моровиця; чи то вже була така дія планет небесних чи Господь за діла наші неправеднії напуст такий напустив на смертних, що почалася тая чума перед кількома роками у східних землях і, вигубивши там незчисленну силу живущих, посунула без угаву з краю в край, докотилася, на лихо, й до Заходу. Не пособляли проти неї ні мудрість, ані обачність людська, хоч місто було очищене од усякого бруду нарочито настановленими служебниками, недужим заборонялося входити в город, усім давалися поради, як шанувати здоров’я; не помагали й смиренні молитви, що не раз та й не два творили богобоящі люди, чи то з охрестами ходячи, чи іншим яким чином.

Напровесні року вищеписаного почала тая грізна пошесть проявлятися страшним і дивовижним способом. Не так воно діялось, як на Сході, де кровотеча з носа була певною ознакою неминучої смерті; у нас наприпочатку хвороби набігали в чоловіків, як рівно і в жінок, у паху або попід руками такі пухлини, убільшки часом з добре яблуко чи яйце, котрі більші, а котрі менші; простий люд називав їх ґулями. Невдовзі обкидало тими смертяними ґулями все тіло, а далі прикмети недуги одмінялися в чорні або синяві плями, що в багатьох виступали на руках і на стегнах, та й на інших частинах тіла, у кого буйні та рідкі, а в кого дрібні та густі. Як іспершу ґулі, так потім і плями, у кого вони виходили, були нестеменною ознакою близької смерті. Ніякі поради доктора не помагали од сього помору, ніякі ліки не ставали в пригоді: чи то вже така була натура хвороби, чи неуки-гоїтелі (а тоді, крім учених медиків, порозводилось було багато лікарів та лікарок, що зроду й не нюхали медицини), не мігши знати, в чім сила недуги, не вміли прибрати на неї способу. Рідко хто одужував, мало не всі помирали третього дня після появи вказаних прикмет, той раніше, той пізніше, здебільшого без гарячки чи ще чого такого.

А надто ще й тим убивалася тая чума в силу, що із слабих переходила на здорових, котрі з ними водилися, так, як огонь, буває, перекидається на щось сухе або ж масне, як недалечко лежить. Ба й гірше ще од того: пошесть переходила не лише на тих, що з недужими діло мали чи з ними розмовляли, а й до тих чіплялася, що тільки торкались до одежі чи ще якоїсь речі, хворим уживаної. Дивовижні то речі, що маю казати; якби не бачили того стільки людей і я сам на власні очі, то не наважився б я тому й повірити, не те що писати, хоч би й чув те од чоловіка, віри годного. Так от, така чіпка була та чума, що не тільки од людини до людини, було, пристає, а й таке часто лучалося, що річ, яка належала болящому або померлому од сієї хвороби, коли до неї дотикалась яка жива душа не людської породи, не лише заражала її пошестю, а і вбивала не в довгім часі. Допевнився я сього на власні очі, як допіру сказано, бачивши одного разу таку прояву: на вулицю викинуто лахміття убогого чоловіка, що вмер од тієї немочі, коли се надійшли дві безроги і давай своїм звичаєм мотлошити і шарпати теє рам’я перше рилом, а там і зубами; через якусь часинку покрутились-покрутились, мовби отрути заживши, та й витяглися на тому злиденному лахмітті.

Од таких ото оказій (а бувало немало ще й жахливіших) стали нападати всякі страхи та химороди на тих, що при життю лишалися, і мало не всі вони до одної жорстокої мети поривалися — обминали недужних, гидуючи ними та речами їхніми, тим-бо сподівалися зберегти власне здоров’я. Були такі, що вважали за найліпший спосіб проти лиха жити помірковано і стерегтися всякої надмірності; зберуться, було, невеличкою громадкою та й живуть окремо од інших, замкнувшися з вигодою в якомусь домі, де немає болящих, і заживаючи щонайвиборніших потрав та щонайдобріших вин, але з великою здержливістю, не вкидаючися в ласунство; нікого не допускають, було, щоб говорив їм про те, що діється в місті, про заразу і смерть, проводячи час за музикуванням та всілякими скромними розвагами.

Інші ж, супротилежної думки бувши, покладали собі, що пити вволю і ласувати всмак, волочитися з жартами та співами, задовольняти якомога всі свої схотінки, сміятися та шкилювати з усього, що б не сталося, — ото і єсть найпевніші ліки од хвороби; як же казали вони, так по спромозі й чинили: тиняються, було, як день так ніч од шинку до шинку та й п’ють собі без міри й без ліку, а найбільше гуляли по людських домівках, як прочують, було, що є десь про них пожива. І легко ж їм було так робити, усі-бо, самі берега пустившися, і майно своє напризволяще полишали (однаково, мовляв, не животіти); тим-то більшина будинків стали спільними, і як до них уступав який заволока, то всім користався, буцім у себе в господі. Люди сі, по-скотячому поводячись, уникали по спромозі недужих. За таких злигоднів і такого лихоліття занепала й нінащо перевелася в нашому місті достойна повага законів Божих і людських, бо їх охоронці й виконавці, як і опрочі люди, то повмирали, то понедужали, то, не мавши досить служителів, не могли пильнувати своєї справи, — тим-то вільно було кожному що хотя творити.

Інші, знов, трималися середини між сими двома крайнощами: не здержували себе в їжі, як тії, та й не вдавалися в пиятику і розпусту, як сії, а заживали всього як до потреби своєї. Вони не замикаються, було, а ходять-гуляють надворі, держачи в руках хто квіти, хто зілля духмяне, хто інші які пахощі, та й нюхають собі зчаста, — освіжити б то мозок такими ароматами, бо повітря було все ніби занечищене од смороду трупів, болячок та ліків. Були й такі, що мали суворішу думку (а може, вона була й вірніша), кажучи, що проти пошесті немає луччого способу, як утеча од неї; думаючи ж так і ні про що, крім себе, не дбаючи, множество чоловіків і жінок покидали рідне місто, одбігали домів своїх і осель своїх, родичів своїх і скарбів своїх та й пускалися за город, у свої чи чужі маєтності, нібито гнів Божий, що побивав неправедників сією моровицею, не спостигне їх, де б вони не обернулися, а впаде на тих тільки, що полишилися в мурах міста; чи, може, думали, що ніхто в нім живим не зостанеться, що прийшла на нього остатня година.

Хоча з-поміж сих людей, що по-різному велися, не всі помирали, одначе не всі й виживали; противно, занедужувало їх багато усякої поведенції і в усяких місцях, і як вони самі, при здоров’ї бувши, іншим здоровим приклад подавали, так тепер конали, од усіх занехаяні. Шкода й казати, що один городянин сахався другого, сусіди сливе не дбали одне про одного, родичі або зовсім не родичалися, або бачились у рідку стежку, та й то оддалеки; лихо такого жаху нагнало в серця людські, що брат цурався брата, дядько небожа, сестра брата, а часто-густо й жінка чоловіка, ба й гірше ще од того, що й віри не йметься, — батьки та матері гидували за дітьми рідними ходити, ніби вони не їхні були. Через те чоловікам і жінкам, котрі захворювали (а було їх безліченна безліч), не лишалося іншої ради, як сподіватись на милосердя друзів, яких було не густо, або на корисливість слуг, що надились на велику аж надто платню, — та й тих уже ставало обмаль, і були то люди грубої вдачі, незвиклі до такої служби; вміли хіба що подати щось там слабому та смерті доглянути, і дослужувались вони часто своєї погуби. Од того, що сусіди, родичі й приятелі покидали недужних, а послугачів бракувало, повівся був звичай, досі не чуваний, що женщини хороші, вродливі і значного роду, захорувавши, не гребували послугами мужчини, чи то молодого, чи старого, оголюючи перед ним без сорома будь-яку частину тіла, так як би й перед жінкою, аби того вимагала хвороба; може, з сієї причини ті, що одужували, не були вже навпісля такі честиві, як перше. Опріч того, багато хто помирав просто випадком; щоб їм були помогли, вони були б повиживали. Од усього цього, і од недостатнього догляду за болящими, і од сили пошесті, таке велике множество люду помирало день у день і ніч у ніч, що сумно було й слухати, не те що дивитися. А серед тих городян, що при життю лишалися, повелись мимоволі такі звички, що передше їх і не чути було.

Колись було заведено (та й нині воно так ведеться), що родички й сусідки збиралися в домі небіжчика і плакали там разом із ближньою ріднею; окрім того, перед покійниковим житлом зіходився увесь рід, сусіди та багато інших мирян і духівництва, залежно од стану померлого, і товариші несли його тіло на своїх плечах, у жалобному поході з свічками і півчою, до церкви, що він її обрав іще за живоття свого. Як же чума почала вбиватися в силу, сі обряди були занедбані цілком або почасти, а натомість настали інші. Люди вже помирали без тужільниць, а часом то не було кому й душі доглянути, не то що. Рідко кому випадали на долю жалібне квиління та гіркі сльози рідних, їх місце заступили реготи, жарти і поспільні веселощі; сей звичай найкраще засвоїло, заради здоров’я свого, жіноцтво, зовсім майже забувши свою жалісливу вдачу. Мало було таких мерців, щоб за ними йшло до церкви більше, як десять чи дванадцять чоловіка, та й то не статечні, поважні городяни, а такі собі могильники-простолюдці, що називалися погребарями і одбували сю службу за гроші; візьмуть, було, мари та й несуть хутенько не до тої церкви, що небіжчик собі загодя вибрав, а в яку ближче; лиш де-де, було, блимне свічка, а іноді то й без одної обходилось; попереду священик з трьома чи п’ятьма причетниками, що не завдавали собі клопоту з довгою урочистою одправою, а з допомогою таких погребарів опускали мерця в яку попадя могилу, аби не зайнята.

Людям простого стану, та, либонь, і середнього, тим іще сутужніше приходилося: чи то надія, чи злидні веліли їм держатися своїх домівок і свого сусідства; день крізь день занедужували вони тисячами і, не мавши ні догляду, ні жодної помочі, майже наголо всі помирали. Багато їх конало вдень і вночі просто на шляху, немало доходило і по хатах, та сусіди дізнавалися про теє тільки по трупному смороду; і тих, і тих умирущих усюди було повно. Сусіди ж, із ляку перед заразою, та й із жалощів до вмерлих, одно знай робили: або самі, або з допомогою найманих носіїв виволікали з хат мертві тіла і складали їх перед дверми, де всякий мимохідень міг би їх бачити безліч, особливо вранці; потім того діставали мари чи ноші, а як не було, то клали й на дошки. Часто на одних ношах лежало по двоє й по троє, а траплялося безліч разів і таке, що на одних марах несли чоловіка й жінку, двох чи трьох братів, батька й сина тощо. Не раз лучалося, що за двома священиками, котрі йшли з хрестами перед покійником, притаковувались слідком за першими марами носії ще з двома чи трьома, і священики, думавши одного ховати, насправді хоронили шістьох чи вісьмох покійників, а то й більш. І не вшановувано їх ні сльозою, ні свічкою, ані проводом; до того вже дійшлося, що вмерлими людьми не більше журилися, аніж тепер здохлою козою. Се вочевидь доводить, що коли природний хід речей не навчає і мудрих терпеливо зносити дрібні і рідкі втрати, то велике лихо і простаків чинить розважними і байдужними. Задля великої лічби мертвяків, яких приношено щодня й щогодини до всіх церков, не ставало свяченої землі на поховання, особливо як хотілося по старому звичаю кожному опрічне місце наділити; тим-то на цвинтарях, де все було переповнене, копалися величенні ями, куди сотнями складали нанесені трупи, пакуючи їх шарами, як товар у корабельному трюмі, і притрушуючи потроху землею, покіль не натоптували могилу до самого верху.

Не розписуючися дрібніше про ті злигодні, що зазнало їх наше місто, скажу за одним заходом, що лиха година не минула й загороддя. Про замки нема чого говорити, бо що замок, то й малесеньке місто; а що вже по розкиданих хуторах, то бідні, нужденні селяни із сім’ями своїми, не мавши нізвідки рятунку — ні од лікарів, ні од услужників, удень і вночі мерли по хатах, на полі чи при дорозі, не по-людському, а по-товарячому. Од сього вони зледащіли, розопсіли, як і городяни, і не журилися аніже про своє хазяйство; що день Божий смерті виглядаючи, не про те вони думали, як би трудами своїми намножити добра з поля і з худоби, а ніби завзялися з усієї сили нищити своє надбання. Тим-то воли й осли, вівці й кози, свині й дробина, ба навіть найвірніші людям пси проганялися з двору та й блукали собі безбач по полю, а хліба ж на нивах незібрані, нежаті стояли. Бувало й так, що розумна худоба, понапасавшися за день досита, верталася на ніч додому пустопаш.

Що ж іще можна сказати, повертаючись од околиці знову до міста? Хіба тільки те, що з тяжкого господнього наслання, а може, ще і з людської жорстокості, од місяця березоля та й до місяця липця померло в мурах міста Флоренції — почасти од сили чумної моровиці, почасти од поганого догляду за слабими через перестрах здорових — більше, гадають, ніж сто тисяч душ, тоді як до сієї пошесті ніхто, мабуть, і не думав, щоб у городі було такого народу. Скільки великих палаців, скільки прекрасних будинків, скільки пишних осель, де було колись повно челядинців і панства, обернулося в пустку, що й послідущого пахолка не зосталося! Скільки знакомитих родів, скільки розкішних маєтків, скільки багатих скарбів лишилось без законного спадкоємця! Скільки бравих чоловіків, скільки вродливих жінок, скільки гарних молодиків, що їх би не хтось такий, а самі Гален, Гіппократ і Ескулап визнали були б за здоровісіньких, уранці снідали ще з своїми родичами, друзями й товаришами, а ввечері трапезували вже на тому світі з пращурами!

Мені й самому прикро так широко розводитися про се лихоліття, тим-то, проминаючи всякі зайві подробиці, розкажу ще тільки про один випадок, що стався в нашому обезлюдженому городі (про нього я дізнався пізніше од певної людини). Якось у вівторок рано у велебнім Новопречистенськім храмі, де майже не було народу, одстоявши утреню Божу, зійшлися докупи семеро молодих дам, зодягнених, як тоді й подобало, у жалобні шати; усі вони були зв’язані межи собою по дружбі, по сусідству або по роду; найстаршій було не більш як двадцять вісім год, наймолодшій минуло вісімнадцять; усі були одна в одну розумні й шляхетні, гарні з себе і обичайні, люб’язні й скромні. Назвав би я їх справдешніми іменами, та не дає мені сього вчинити одна поважна причина: не хочу я, щоб которійсь із них довелося колись соромитись тих оповідок, що вони розказували або слухали, бо тепер уже вужчі межі попускаються задоволенню, ніж у ту добу, коли з указаних причин вони були геть-то ширші не тільки для їхнього віку, а й для далеко старшого; не бажаю я знов, щоб завидники, завше охочі огудити людину хвальних звичаїв, дістали нагоду паплюжити добру славу чесних женщин сороміцькими речами. А для того, щоб можна було розібратися, не плутаючи, котора з них що казала, гадаю я дати їм наймення, які цілком або почасти визначають їхню вдачу. Тож назовімо першу, літами найстаршу, Пампінеєю, другу — Ф’ямметтою, третю — Філоменою, четверта хай буде Емілія, п’ята — Лауретта, шоста — Неїфіла, а останню наречемо, не без причини, Елізою. Усі вони, зібравшися в церкві в одному кутку не умисне, а випадком, посідали кружкома, позітхали трохи, а потім кинули отченаші та й давай говорити про всячину, а найбільше про загальне лихо. По якійсь хвилі, як інші позмовкали, зняла річ Пампінея:

— Дами мої любі, ви, певне, як і я, не раз чували, що нікому не вадить чесно користатися своїм правом. Природним же правом кожного нарожденного є підтримувати, охороняти і обороняти якомога своє життя. І так се всі визнають, що, трапляється часом, у безвинних людей життя одбирають, аби тільки своє зберегти. Якщо се допускають закони, що піклуються про добробут усіх смертних, то чи не годиться ж і поготів нам, та й абикому іншому, прибирати всякого можливого способу, щоб чесно зберегти своє життя, нікому не шкодячи? Як я отсе придивлюся пильно до наших сьогоднішніх учинків, та й до вчорашніх і позапозавчорашніх, та як згадаю, як і про що ми говорили, то бачу вже, і ви, мабуть, те помітили, що всі ми потерпаємо за себе. Але не се мене дивує; мене дивує вельми те, що ми, будучи по-жіночому чулими, не вживаємо ніяких заходів проти того, чого кожна з нас недарма боїться. Мені здається, що ми живемо тут лише для того, щоб дивитися, по волі чи по неволі, скільки мертвяків переносять щодня на гробовище, та слухати, чи тутешні ченці, од яких лишилися самі недогибки, правлять іще службу в належну годину, та своїм убранням виявляти кожному стрічному, яке велике лихо нас спіткало. А відсіль вийдемо, то побачимо, як скрізь по місту носять мерців і недужих, як негідники, засуджені громадським правом за їхні переступи на вигнання, буяють зухвало по вулицях, ніби глумлячись над законами, бо знають, що їх виконавці померли чи похворіли; як уся непотріб нашого города, ті, що називають себе погребарями, напившися нашої крові, мов на зло гасають повсюди кінно й пішо, безецними піснями дорікаючи нам за наше ж лихо. І тільки скрізь і мови, що такі й такі померли, а отакі доходять, і тільки скрізь і чути, що жалібні плачі, як є ще кому плакати. А прийшовши додому (не знаю, чи й вам так, як мені), я не знаходжу з великої сім’ї там ні душі живої, тільки свою служебку; мені робиться моторошно, волосся на голові дуба стає, і куди б я не обернулася, де б ступнем не ступила, скрізь мені маряться привиддя покійників, не такі, якими я їх зазнала, а з якимись чужими, страшними обличчями, що аж жах мною шибає. Ось чому і тут, і надворі, і дома — скрізь мені недобре, і ще мені здається чогось, ніби, крім нас, не лишилось тут більше таких, у кого кров шумує в жилах і кому є ще куди йти. Чувала я не раз про людей (коли ще які остались), котрі, не розбираючи, що гоже, а що негоже, знають тільки хіть свою тішити і роблять удень і вночі, самотою або гуртом те, що дає їм найбільше задоволення. І не тільки миряни, ба й монастирські схимники, взявши собі в голову, що і їм належиться все те, що й іншим, зламали обітницю послуху, почали вганяти за світовими розкошами і, сподіваючись так утекти од смерті, поробились ледащами й розпусниками. А коли так (а воно дійсне так), то що ми тут робимо? Чого сподіваємось? Про віщо думаємо? Чого ми лінивіші і байдужніші до нашого рятунку, ніж опрочі городяни? Чи ми ставимо себе в ціні нижче од інших? Чи, може, гадаємо, що життя у нас кріпшим ретязем до тіла прив’язане, аніж у людей, і нам не слід зважати на те, що може його порвати? Так ні ж бо, ми помиляємось, ми дуримо себе; які ж ми нерозумні, якщо ми так міркуємо! Як іздумаєш, скільки і яких молодих мужчин і женщин скосила ся нещадна чума, то річ стає цілком очевидною. Щоб же нам по нехоті чи по недбалості своїй та не вскочити в біду, якої при бажанні можна було б так чи сяк уникнути, думка в мене така (не знаю, чи ви на те пристанете), що треба нам, як єсть, відсіль тікати, як то й раніш люди робили і зараз роблять. Сахаймося паче смерті негідних прикладів, ходімо краще жити в загородні маєтності (а в нас їх вистачає), та й будемо собі там розважатись, утішатись і веселитись якомога, не переступаючи, одначе, ні в чім межі доброго розуму. Там чути, як птаство співає, видно, як зеленіють пагори й долини, як поле хвилюється житами, неначе те море; там сила-силенна розмаїтих дерев, там небо ніби одкрите — хоч і гнівається на нас, та не приховує своєї одвічної краси; любіше ж очам на все це дивитись, аніж на спустошені мури нашого міста. Опріч того, і повітря там свіжіше, і більше всякого припасу, що потрібно в такі часи для життя, і менше всякої напасті. Там, правда, теж помирають селяни, як тут городяни, та не так воно прикро, бо і хат, і людей там рідше. Ізнов же, як подумати, то ми нікого тут не покидаємо, скорше про себе можемо сказати, що ми покинуті, ближні-бо наші, або померши, або од смерті повтікавши, лишили нас напризволяще у такій притузі. Отож ніякої догани нам не буде, як ми вчинимо те, що я раджу; як же ні, то жде нас горе, журба, а може, й смерть. Так зробімо ж от що, коли хочете: позовімо своїх служебок, нехай ідуть за нами з усім, що потрібно, та й будемо бавити час сьогодні тут, а завтра там, розважаючись і втішаючись, як тільки можна під сю знегоду. Се, по-моєму, буде найкраще. І пробуватимемо там поти, поки не побачимо, який кінець пошле сій лиховщині небо (якщо смерть нас не спіткає раніше). Ще ж і те поду майте, що гідно зійти звідсіля подобає нам більше, аніж багатьом іншим жити тут негідно.

Інші дами, вислухавши Пампінею, не тільки охоче пристали на її раду, а й заходилися враз обмірковувати докладно межи собою, що, як і до чого, ніби їм осе тільки встати та й рушати притьмом у дорогу. Та Філомена, панянка вельми розважна, сказала:

— Слухайте, все те, про що говорила Пампінея, дуже добре, але не слід зриватися так знеобачки, як ви отсе збираєтесь. Не забувайте, що всі ми женщини, і навіть наймолодша з-проміж нас повинна знати, як то воно жінкам жити самим своїм умом, як їм поратися без чоловічого нагляду. Ми ж бо хисткі, примхливі, неймовірні, легкодухі й полохливі, тим-то боюся я, коли б наша компанія, не мавши іншого проводу, крім нас-таки самих, та не розпалася передчасно нам же на сором. Треба подбати про се заздалегідь, перше ніж щось розпочинати.

Обізветься тоді Еліза:

— То правда, що чоловік жінці голова; якщо не дасть він ладу, то рідко коли наші справи доходять до скутку. Але звідки ж нам узяти тих мужчин? Усі ж бо ми знаємо, що близькі наші здебільша померли, а де хто лишився живий, ті повіялися з своїми гуртками невідомо куди, тікаючи од того самого лиха, якого й ми бажаємо уникнути, а чужих просити не подоба. Тим-то, як хочемо врятуватися, треба все так улаштувати, щоб, шукаючи втіхи й супокою, не напитати на свою голову біди та сорому.

Отак розмовляли межи собою сі дами, коли се до церкви увійшло троє молодих кавалерів (наймолодшому з них, правда, було не менше як двадцять і п’ять год). Ні тяжке лихоліття, ні втрати друзів і родичів, ані острах за власне життя не погасили та й не остудили в них у грудях полум’я кохання. Одного звали Панфіл, другого Філострат, а третього Діоней; всі троє були гарні на вроду і добрі на звичай. Тепер вони бажали, як найбільшої втіхи під таку лиху годину, побачити своїх дам, і дами ті справді ненароком знайшлися в сьому гурті; деякі інші доводились родичками тим кавалерам. Не вспіли ж юнаки скинути очима на дам, як і ті їх помітили, і Пампінея озвалась посміхаючись:

— Мабуть, сама фортуна сприяє нашим задумам і послала нам сих молодих кавалерів, достойних і поштивих, щоб вони були нашими привідцями та услужниками, якщо ми їх приймемо на се діло.

Тоді Неїфіла, спаленівши вся од сорому (бо один із кавалерів був у неї закоханий), сказала:

— На бога, Пампінеє, подумай, що ти говориш! Я довідне знаю, що про всіх трьох нічогісінько лихого сказати не можна, тільки саме хороше, гадаю, що вони гідні і на багато більші справи, і вважаю, що їхнє товариство було б приємне і почесне не тільки нам, а й кращим та достойнішим за нас. Але ж добре відомо, що вони закохані в декого з нас, і я боюся, щоб не сталося, без їхньої і нашої вини, якої неслави чи поговору, як ми їх візьмемо з собою.

Тут упала в слово Філомена:

— Байдуже про те, аби я сама жила чесно і мала чисте сумління, хай плещуть, хто що хоче, а Бог і правда будуть мені покровом. Якщо вони мають замір із нами йти, то справді, мовляла Пампінея, доля щастить нам у сій дорозі.

Почувши інші панни сії речі, одразу заспокоїлись і згодилися покликати тих кавалерів, розповісти про свій замір і попрохати їх ласкаво товаришити їм у дорозі. Тоді Пампінея встала без дальших балачок і підійшла до юнаків, що стояли й дивилися на дам (а вона та була родичкою одному); веселенько привітавши їх і розказавши про свою справу, вона попросила їх од імені всього гурту, щоб вони не одмовили супроводити їх по-чесному та по-братерському. Ті подумали спочатку, що то все смішки, як же побачили, що Пампінея говорить навсправжки, то сказали, що залюбки на те пристають, і, не гаючи дармо часу, перед тим як розійтися, домовились, як їм виряджатися в дорогу. Загадавши налаштувати як слід усе, що потрібно, і пославши вістку в те місце, куди вони зібралися йти, назавтра рано, себто в середу, ледве благословилося на світ, наші дами із своїми служебками і троє кавалерів із трьома пахолками рушили в дорогу; чи пройшли од города дві милі, чи ні, уже й прибули до того місця, що першим обрали на пробування. Воно лежало на невеликому узвишші, далеченько звідусіль од шляху; усе там поросло деревами й кущами, зеленіло так, що любо глянути. На самому вершечку стояв палац із гарним просторим двором посередині, з одкритими ґанками, залами та покоями, і все то прехороше, одно в одно, стіни обвішані штучним малюванням; округи поляни, сади розкішні та криниці прохолодні; в льохах повнісінько коштовних вин — то вже про завзятих питців, а не про тверезих та скромних дам. Немала ж була втіха нашого товариства, як, прийшовши, побачили, що скрізь чисто поприбирано, в покоях постелено, заквітчано квітками, які тільки можна було достати на ту пору, ще й потрушено очеретом.

Коли всі посідали з дороги, зняв річ Діоней (він був більше за всіх веселої вдачі, дотепний на вигадки й жарти):

— Ґречні дами, всі ми прийшли сюди з вашого призволу, а не з нашого наводу; я не знаю, що ви гадаєте робити з вашими думками; мої думки я лишив за брамою міста, як ішов отсе вкупі з вами; отож будьте готові веселитися, реготати й співати разом зі мною (звісно, наскільки воно личить вашій гідності), а ні, то одпустіте мене назад до моїх думок у наше стражденне місто.

Пампінея одказала йому втішно, ніби й вона так само прогнала свої думки:

— Добре сказано, Діонею, будемо жити весело, не чого ж тікали ми од смутку. Тільки ж де немає ладу, там не буде і тривку; а як я була починальницею тих розмов, що з них постала наша люба компанія, то й бажаю, щоб веселощі у нас тривали довго. От я й думаю, що треба нам мати якесь своє начальство, щоб невсипуще дбало про наше веселе життя, а ми б його всі шанували і слухались, як старшого. А щоб кожен міг зазнати і ваготи турбот, і втіхи од старшинування і щоб нікого не брали дурно завидки ні на те, ні на те, вважаю я, що найкраще нам усім по черзі мати на один день сей тягар і сю шанобу. Першого оберемо гуртом, а потім старший чи старша, як заходитиме вечір, буде призначати собі заміну — кого захоче. Отсей старший нехай і порядкує всім у часі свого панування і вказує по своїй уподобі, де нам жити і що робити.

Сі слова припали товариству до душі, і на перший день усі одностайно обрали за старшу Пампінею. Філомена, чувши не раз, яке почесне листя з лавра і скільки поваги додає воно тим, кого ним достойно увінчано, підбігла хутенько до лавровини, зірвала кілька віточок, звила прехороший вінок та й поклала на голову Пампінеї. З того часу, поки й держалося товариство, сей вінок був для будь-кого ознакою королівської влади чи старшинування.

Обрана за королеву Пампінея звеліла всім замовкнути і, покликавши також слуг трьох кавалерів та покоївок (їх було четверо), ознаймила серед повної тиші:

— Щоб мені першій показати вам приклад, яким побитом має жити і діяти, поки нам захочеться, наше товариство, з добре заведеним ладом і задоволенням та без будь-якого неподобства, я перш за все наставляю Пармена, Діонеєвого слугу, моїм дворецьким і доручаю йому дбати і піклуватися про челядь та про стіл. Сіріск, Панфілів служник, нехай буде нашим скарбівничим і витратчиком під орудою Пармена, Тіндар слугуватиме в покоях не тільки у Філострата, а й у тих двох кавалерів, коли його товариші не зможуть сього робити, пильнуючи своєї повинності. Моя служебка Мізія та Філоменина Лічіска поратимуться на куховарні, дбайливо готуючи ті страви, що загадає їм Пармен. Лауреттина Кімера та Ф’ямметтина Стратілія нехай дають лад у дамських кімнатах та чепурять у світлицях, де ми будемо збиратися. Всім же взагалі, хто стоїть о нашу ласку, повеліваємо й наказуємо, щоб куди хто не пішов, звідки б не прийшов, що б там не чув, не бачив — нехай не сміє приносити сюди ніяких новин, опріч веселих.

Давши такий короткий розпорядок, прийнятий усіма, вона встала і весело сказала:

— Тут є садки, є полянки, є ще різні прегарні містини, гуляйте собі кожне до своєї любості, а як виб’є третя година, будьте всі тут на місці, щоб попоїсти ще захолодки.

Коли нова королева одпустила так веселу компанію, кавалери з панянками пішли помалу по саду, розмовляючи про втішні речі, в’ючи віночки з листя та любо співаючи. Прогулявши таким робом до години, що вказала королева, вони повернулися додому і постерегли, що Пармен щиро заходився коло своєї служби, бо, ввійшовши в світлицю на долішньому поверсі, побачили столи, позастелювані білісінькими убрусами, а на столах чари неначе срібні, і все засипано дроковим цвітом. Помивши руки по велінню королеви, всі посідали на місця, де кому призначив Пармен. Принесено делікатно зготовлені страви, подано смаковиті вина, троє пахолків жваво й моторно слугували при столі. Усе було влаштовано гарно й доладне, всі розвеселилися і призволялися до їства, жартуючи мило та сміючися.

Коли прибрали зо столу, королева сказала принести інструменти, бо всі дами й кавалери вміли танцювати, а декотрі знаменито грали й співали; по її загаду Діоней взяв лютню, а Ф’ямметта віолу, та й заходилися прехороше грати до танцю. Королева ж, одіславши челядь обідати, стала в коло разом з іншими панянками та двома кавалерами і повела виступцем таночок, а натанцювавшися, почали співати пісень, гарних та веселих. Так бавились вони поти, поки не здалось королеві, що пора спочивати; тоді вона одпустила всіх, і кавалери пішли до своїх покоїв, окремо од дамських, де були добрі постелі й сила квітів, як і в світлиці, а панянки теж подалися в свої кімнати, роздяглися та й полягали спати.

Як видзвонили ж дзиґарі дев’яту годину, королева встала сама й веліла побудити всіх дам і кавалерів, говорячи, що довго спати вдень вадко на здоров’я. Тоді всі пішли на галявину, вкриту високою зеленою травою, куди не догрівало сонце, тільки вітер тихесенько віяв. Королева загадала всім посідати кружка на зеленій траві і сказала:

— Ви бачите, що сонце ще височенько і спека стоїть велика, тільки й чути, як сюрчать цикади в оливині; іти зараз абикуди було б вельми нерозумно. Тут нам гарно в холодочку, є шахи і дамки, і всяк може гуляти в те чи в те, до чого кому серце лежить. Та якби ви послухалися моєї ради, то, поки жарко, лучче не грати, бо комусь із грачів, як заведено, буде прикро на душі, а другому і тим, що дивляться, од того веселіше не стане; краще нам оповідати: один говорить, решта слухають, і всі задоволені. Поки ви розкажете кожне свою оповідку, сонце вже зверне на вечірній пруг, жарота спаде, і ми підемо собі гуляти, куди скортить. Коли вам до вподоби те, що я сказала (а тут я готова чинити вашу волю), то так і зробимо, як же ні, то нехай усяке робить до вечора, що кому завгодно.

І дами й кавалери пристали на оповідання.

— Раз ви погодились, — сказала королева, — то нехай сьогодні вільно буде всякому розповідати про що заманеться.

І, обернувшись до Панфіла, що сидів од неї правобіч, попрохала його розпочати оповідання якоюсь своєю історійкою. Почувши наказ, Панфіл, якого всі налагодилися слухати, почав, не гаючись, так.

ОПОВІДКА ПЕРША

Сер Чаппеллетто возить богочестивого ченця в решеті і помирає; бувши за живоття ледачим чоловіком, по смерті присвячується і нарікається святим Чаппеллеттом

Годиться нам, любі мої дами, геть усе, що ми робимо, розпочинати чудовним і священним іменем того, хто сотворив усе суще. Отсе ж і я, як мені припало першому з-проміж нас оповідати, хочу розказати про дивні діла його, щоб, почувши про них, укріпилося непохитно наше уповання на нього, щоб хвалилося ім’я його по всі часи. Відома річ, що все на світі сьому минуще і вмируще, всіма сторонами повне горя, тривоги і муки, наражене на безконечні небезпеки, і ми, живучи в світі і приліпившися до нього, не могли б усього того пережити й витривати, якби Господь із особливої милості своєї не посилав нам на теє сили та обачності. Шкода й гадати, що ласка тая спливає на нас і пробуває в нас за якісь заслуги наші; ні, дається вона його власною благістю та ще молитвами тих, хто, як і ми, були смертними, та, чинивши у всьому за життя волю його, стали нині з ним присноблаженними. До них же ми вдаємося, як до заступників, що з досвіду знають слаботи наші, і молимо їх про нужди наші, не насмілюючись, може, возносити благання наші до вишнього судії.

Ще ж і надто спізнаємо ми його милосердя, бо буває іноді так (смертному окові несила зглибити недовідомі помисли Господні), що, введені в оману, ми такого обираємо своїм заступником перед лицем його, якого він навіки засудив; тоді він, усевидящий, зважаючи більше на щирість молящого, ніж на невідання його та окаянство заступника, вислуховує молитви, так ніби той заступник і справді був преподобним. Усе це ясно буде з оповідки, що думаю вам подати; кажу «ясно» по людському розумінню, а не по божественній управі.

Повідають люди про Мушатта Францезі, що, як ізробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація їхати до Тоскани разом із Карлом Безземельним, братом французького короля, то побачив, що справи його скрізь геть-то позаплутувані, як то частенько буває у купців, і, не мігши сам у короткім часі розплутати рахуби, вирішив доручити се діло кільком особам. Усе він уже владнав таким чином, одне тільки його непутило: де б йому знайти такого чоловіка, щоб повиправляв йому довги з деяких бургундців? А сумнівався він тому, що чув, нібито бургундці — люди перекірливі, непевні і хибкі на слово. І ніяк він собі не міг ізгадати такого затятого чоловіка, щоб заломив він напевне тих запеклих бургундців. Довго він отак гадав, аж насамкінець навинувся йому на думку такий собі сер Чеппарелло з Прато, що часто, було, заходив до нього в Парижі. Він був маленький на зріст і вельми чепуркуватий, тож французи, не знаючи, що значить Чеппарелло, думали, що се од слова «чапель» (так по-їхньому називається вінок), а що він був собі, як я сказав, маленький, то всі його так і називали — сер Чаппеллетто; мало хто знав, що його справдешнє прізвище Чеппарелло.

А жив сей Чаппеллетто ось як: був він нотарем і, нотарюючи, уважав за великий собі сором, якби хоч один завірений ним документ (а видавав він їх небагацько) та виявився б не сфальшованим; і складав він ті акти, хто б у нього не попрохав, хоч би й даром, що інший і за великі гроші сього був би не зробив. А що вже свідчити не по правді, то се було йому за мед, чи просять, було, чи не просять; на той час у Франції велико вірили в присягу, і кривоприсяжництвом своїм вигравав він неправедно всі процеси, де од нього вимагали сказати по совісті щиру правду. Мав він велику втіху і з того, що намагався притьмом посіяти розбрат, чвари і ворожнечу межи друзями, родичами чи ще ким, і чим більше з того поставало лиха, тим йому було миліше. Як його присоглашали до душогубства чи іншого якого злочину, він радо приставав, ніколи не одмагався і залюбки, бувало, калічив або вбивав людей своїми руками. Блюзнив із Бога і святих на одчай душі за всяку абищицю, бо гнівливий був — не сказати. До церкви зроду не ходив і глумився стидкими словами над її святощами, як над марницею, зате вчащав до корчми і вештався по інших непристойних місцях. Жінок любив так, як собака кия, зате кохався в хлопчиках, як найпослідущий мерзотник. Красти і грабувати було йому так, як побожному чоловікові милостиню давати; жерун і п’янюга був із нього такий, що часом самому вадило; махляр, картяр і костирник неприторенний. Та що там довго балакати? Поганішої людини, либонь, зроду-віку на світі не було.

Становище й повага мессера Мушатта довго прикривали лихі нотареві вчинки, і не займали його ні приватні особи, ні судовики, хоч він усім їм добре надозолив. Згадавши мессер Мушатто сього Чаппеллетта (а його життя він добре знав), і подумав, що саме такого чоловіка й треба напустити на лихих бургундців. От позвав він його перед себе та й каже:

— Ти знаєш, сер Чаппеллетто, що я назавсіди виїжджаю звідси; між іншим, маю я ще деякі справи з тими плутягами-бургундцями і не знаю, хто б іще так, як ти, міг справити з них, що мені належиться. Тобі тим часом робити нема чого, і якщо ти візьмешся за сю справу, я прирікаю тобі, що матимеш ласку при дворі, а од мене дістанеш пристойну частку з виправлених грошей.

Сер Чаппеллетто був справді саме не при ділі і не дуже-то гараздував; побачивши ж, що їде той, хто довгий час був йому підпорою й затулою, негайно погодився, бо таки й мусив, і сказав, що береться з дорогою душею. Отак вони й поладнали.

Сер Чаппеллетто, діставши вірчого листа і королівську грамоту, зразу ж по від’їзді мессера Мушатта подався в Бургундію, де його ніхто не знав, і заходився робити своє діло — правити борги, але, проти свого звичаю, миром та лагодою, ніби приберігаючи злість на останок. Так орудуючи, мешкав він у двох братів флорентинців, які там лихварювали і шанували його з поваги до мессера Мушатта. Якось сер Чаппеллетто занедужав; брати негайно викликали лікарів і найняли людей, щоб за ним гляділи, все робили, щоб поставити його на ноги. Та ніщо не помагало, бо сердега був уже старенький та до того ж прожив вік без пуття; день у день йому гіршало, і лікарі казали, що хвороба його смертельна. Брати тяжко зажурилися; одного разу вони завели таку балачку перед ванькиром, де лежав хворий:

— Що нам із ним робити? — питався один брат у другого. — Лихо нам із ним, та й годі! Вигнати хворого з дому — нерозумно і сором великий од людей: всі знали, як ми його спочатку вітали, а потім наймали для нього лікарів і доглядачів, а тепер раптом побачать, що ми викидаємо його з хати смертенного, коли він уже не міг нам ніякої досади вчинити. З другого боку, се ж такий лайдак, що не схоче сповідатися і причащатися, а якщо помре неприкаяний, то ніяка церква не прийме його тіла — кинуть його у яму, як собаку. Як же він та буде сповідатися, то в нього на душі стільки страшенних гріхів, що буде те саме — не знайдеться такого ченця чи священика, щоб дав йому розгрішення, і знов-таки загребуть його, непрощенного, у яму. Коли се станеться, то тутешні люди, які й так весь час шпетять нас за лихварювання, вважаючи се ремесло за неправедне, та зазіхають на наше добро, побачивши се, устануть на нас із криком: «Сих ломбардців собачої віри і церква не приймає: доки ж ми будемо їх терпіти!» Та як кинуться на наші доми, то, може, не тільки все майно пограбують, а ще й віку нам укоротять... Куди не кинь, погано нам буде, як він умре.

Сер Чаппеллетто лежав, як я вже сказав, близько од того місця, де розмовляли брати, і чув, що вони про нього говорили (у нього, як то часто трапляється з хворими, був загострений слух). Покликавши хазяїв до себе, він сказав:

— Я не хочу, щоб ви так тривожились за мене і боялися напитати через мене лиха. Я чув, що ви про мене балакали, і певен, що до того б воно й дійшло, якби все склалось так, як ви гадаєте. Але все буде по-інакшому. Я вже стільки раз на віку моєму зневажав Господа, що як погрішу іще яку годинку перед смертю, се ніяк не змінить справи. Отож веліть покликати до мене якогось путнього святого ченця, найкращого, якого тільки можна знайти, а в тім уже буде моя голова, щоб і ваші, і мої справи влаштувались якнайліпше; от побачите, що все буде гаразд.

Хоч і не покладали брати на се великої надії, проте пішли в один монастир і попросили якогось богочестивого і мудрого ченця, щоб висповідав ломбардця, який занедужав у їхній господі; їм дали старого монаха, мужа святого і праведного, добре очитаного в Святому письмі і велико шанованого од усіх городян; лихварі повели його додому.

Увійшовши чернець у кімнату, де лежав сер Чаппеллето, і сівши побіч хворого, почав потішати його лагідними словами, а потім поспитав його, чи давно він сповідався. Сер Чаппеллетто, хоч ізроду не був на сповіді, одказав:

— Панотченьку, у мене здавна така установа, що я сповідаюся щотижня, а як коли то й частіше; отсе, правда, занедужав, то вже восьмий день, як не був на сповіді — такого горя завдала мені хвороба.

Чернець промовив:

— Добре єси робив, сину мій, роби так і надалі; бачу вже, що мало мені доведеться питати й слухати, як ти так часто сповідаєшся.

— Не кажіть сього, всечесний отче, — одповів сер Чаппеллетто, — бо кожного разу, як я бував на сповіді, хоч би й як часто, хотілося мені спокутувати всі гріхи мої, які я тільки зазнав за собою од дня народження та й до самого дня сповіді; тим-то, панотченьку мій любий, прошу я вас — питайте мене про все докладно, так, буцім я ніколи не сповідався. Не дивіться, що я слабий; про мене, хай буде тілові гірше, аби тільки на догоду йому не погубити душі моєї, яку Спаситель одкупив своєю многоцінною кровію.

Сії речі вельми сподобались ченцеві і здалися йому ознакою правдивого благочестя; похваливши ревно сповідальника за цей звичай, він став його питати, чи не согрішив він коли, чинивши перелюбки з якоюсь жінкою. Сер Чаппеллетто одповів зітхнувши:

— Отче, соромно мені сказати вам про се правду, бо боюся погрішити гординею.

На те йому чернець:

— Кажи, не бійся, ніхто-бо ще ніколи не грішив, говорячи правду чи то на сповіді, чи деінде.

Тоді сер Чаппеллетто сказав:

— Тепер, коли ви запевнили мене, признаюся: я й досі такий дівич, яким вийшов із матернього лона.

— Благословить же тебе Господь! — рече тоді чернець. — Добре вчинив єси, та й велико приподобився єси Богові, бо, якби ти хотів, ти міг би блудувати з більшою свободою, ніж ми і тії всі, що оброком обреклися.

Потім спитав його, чи не прогнівив він Бога, череву своєму надто догоджаючи. На те сер Чаппеллетто одповів, тяжко зітхаючи, що грішив, і то частенько, бо хоч і держав він усі рокові пости, звичаєм богомільних людей, а окрім того, пісникував по три дні на тиждень на хлібі та воді, то пив же воду так ласо і хтиво, як п’яниця вино, особливо як стомиться, було, од молитов чи од ходіння на прощу; часто бажалося йому такої зілляної салати, яку збирають селянки, ідучи в поле; іноді їда смакувала йому більше, ніж то, на його думку, належалось постувальникові. На се чернець сказав:

— Сину мій, се гріхи природні і не вельми тяжкі, — не слід без потреби отягчати сумління. Хоч би яка свята була людина, з кожним може статися, що виголодженому здається смачною їжа, а втомленому вода.

— Ох, — сказав сер Чаппеллетто, — не втішайте мене, панотченьку, самі ж ви здорові знаєте, що, служачи Богові, все треба робити в душевній чистоті, без усякої скверни; хто чинить інакше, той грішить.

Ізрадівши, чернець і каже:

— Любо мені, що такі в тебе мислі; я дуже вподобав твою чисту й чесну совість. То скажи ж мені, може, ти грішив загребущістю, жадаючи собі більше, ніж треба, чи забираючи те, що тобі не належало?

На те сер Чаппеллетто одрік:

— Панотче, ви не дивіться, що я живу в домі сих лихварів; я з ними не накладаю, навпаки, для того сюди й приїхав, щоб усовістити їх, уговорити, одрадити од сього богопротивного ремесла, і, може б, воно мені повелося, якби Господь був не навідав мене. Щоб ви знали, батько лишив мені багатий спадок; як помер він, більшу половину добра роздав я Христа ради, а потім, щоб було з чого і самому жити і жебраків-нищунів запомагати, почав я потроху крамарювати і що, було, зароблю, то ділю прибуток піл-напіл: половину собі беру про свою потребу, а половину старцям Божим наділяю; тим-то Сотворитель небесний щедрив мені в ділах моїх.

— То добре, — сказав чернець, — а може, ти часто гнівився?

— Ой, часто, — зітхнув сер Чаппеллетто, — мушу вам признатись по щирості, дуже часто. Як же тут удержатися, коли бачиш день у день, як люди творять беззаконство, не слухають заповідей Божих, не бояться Страшного суду? Часом мені бувало так, що й жити не хочеться, волів би вмерти, ніж дивитися, як та молодь за суєтою вганяє, клянеться і клятву ламає, шинків не минає, в церкві не буває, Божими путями не ходить, а тільки про світове дбає.

— Сину мій, — рече йому чернець, — се праведний гнів, за се я не можу накинути на тебе покути. А може, гнів призвів тебе коли до душогубства, чи до зневаги над ким, чи ще якої кривди?

— Боронь боже, — сказав сер Чаппеллетто, — ви ж, панотченьку, ніби святий чоловік, а таке говорите! Та якби в мене була коли хоч отакусінька думка учинити те, про що ви отсе казали, то невже, по-вашому, Господь держав би мене досі на сьому світі? Так же роблять тільки лиходії та душогубці, а я, було, як побачу коли такого, то скажу, було: «Іди, нехай тебе Господь напутить!»

Тоді чернець промовив:

— А скажи мені, синку, Боже тебе благослови, чи не траплялося тобі свідчити проти кого криво, чи злорічити на кого, чи брати що чуже без господаревої волі?

— Так, панотче, — одповів сер Чаппеллетто, — лихомовив я на ближнього; був у мене такий сусіда, що даремнісінько, було, б’є повсякчас свою жінку, і я один раз сказав жінчиним родичам лихе на нього — так жалко мені стало тієї безталанночки, що він її, було, як нап’ється, то й голомшить напропаще.

Тоді чернець спитав:

— Ну добре, ти сказав мені, що купцював; чи не обдурював же ти людей, як то роблять торжники?

— Гай-гай, — сказав сер Чаппеллетто, — що було, то було, тільки я не знав, кого я обдурив. Хтось приніс був гроші за сукно, що я йому продав, а я їх поклав у скриньку, не перелічивши; коли се через місяць дивлюся, аж там на чотири шеляжки більше, ніж слід; мабуть, із рік беріг я ті монетки, щоб вернути, та так того чоловіка й не побачив, от і оддав ті гроші Христа ради.

— То дрібниця, — сказав чернець, — і добре, що ти з ними так ізробив.

І ще розпитував святий муж про різні речі, а той йому одповідав так само. Чернець хотів уже давати розгрішення, коли се сповідальник сказав:

— Панотче, за мною є ще один гріх, про який я вам не казав.

Чернець спитав, що ж то за гріх, і той сказав:

— Пригадую, що якось у суботу, вже по дев’ятій годині, я велів пахолкові своєму вимести в хаті і тим не пошанував, як слід, святої неділеньки.

— Ну, синку, — сказав чернець, — то гріх невеликий.

— Та як же невеликий? — сказав сер Чаппеллетто. — Неділю треба он як шанувати, бо в сей же день воскрес із мертвих Господь наш.

Тоді чернець спитав:

— Може, ти ще щось таке зробив?

— Так, панотче, — одказав сер Чаппеллетто, — одного дня я якось ненарошне плюнув у храмі Божому.

Усміхнувся тоді чернець та й каже:

— Сину мій, про се не журися; нащо вже ми, монахи, і то плюємо цілий день у церкві.

А сер Чаппеллетто йому:

— Се ви робите великі мерзощі, нічого-бо не треба так тримати в чистоті, як храм святий, де жертви Богові возносяться.

Одне слово, наговорив він йому багато всяких отаких речей, а насамкінець розохкався і розплакався — се він міг дуже добре вдати, коли хотів. Святий чернець спитався:

— Сину мій, що тобі? Сер Чаппеллетто одказав:

— Ой леле, панотче, зостався в мене ще один гріх, ніколи я з нього не каявся, бо стидаюся одкрити його; а що про нього згадаю, то й плачу, як ви отсе бачите, і все думаю, що не буде мені милосердя Божого за сюю провину.

Рече тоді святий отець:

— Що-бо се ти глаголеш, сину мій? Якби усі прогрішення, що вчинили люди з нащаду світу і вчинять іще до Судного дня, та зобралися в одному чоловікові, і той чоловік так би каявся та крушився, як отсе ти, то Господь по своїй безконечній благості і милості, почувши сповідь його, простив би йому великодушно; тож не бійся, кажи.

Та сер Чаппеллетто промовив плачучи:

— Горе мені, отче, прогріх мій такий великий, що аж не віриться, щоб Бог мені простив; хіба вашими молитвами те вдіється.

А чернець йому:

— Кажи, не бійся, а я вже прирікаю молитися Богові за тебе.

Сер Чаппеллетто все плакав мовчки, а чернець його вговоряв. Довго нудив отак сер Чаппеллетто сповідника своїм плачем, а потім здихнув тяженько та й каже:

— Отче святий, як ви обіцяли молитися за мене Богові, то я вже вам скажу: коли я ще був маленьким хлоп’ям, то налаяв свою паніматку.

По сім слові він знову заридав.

— Сину мій, — сказав чернець, — то сей гріх видається тобі таким великим? Таж люди щодня блюзнять на Бога, і Господь прощає милосердно, як хто кається у своєму блюзнірстві, а то б він тобі не простив? Не плач, спокійся, істинно глаголю тобі, якби ти був навіть із тих, що розіп’яли його на хресті, то й тоді він простив би тобі за каяття твоє.

Сер Чаппеллетто одмовив:

— Ох, і не кажіть, отче! Матуся моя люба день і ніч носила мене під серцем дев’ять місяців, а на руках носила не сто раз, а більше; і я її вилаяв — яке ж то ледаче діло, який великий гріх! Як не молитимете ви за мене Бога, то не проститься він мені довіку!

Чернець побачив, що сповідальникові нічого вже більше казати; він розгрішив його й поблагословив, уважаючи його за святого чоловіка, — він-бо вірив, що сер Чаппеллетто казав йому саму правду. Та і хто б не пойняв віри, коли чоловік говорить такі речі на Божій дорозі? Наостанці чернець сказав йому:

— Сер Чаппеллетто, Бог дасть, ви скоро видужаєте, як же, буває, покличе Господь до себе вашу благословенну і добролюбиву душу, то чи не зволите ви, щоб тіло ваше поховали в нашому монастирі?

На те сер Чаппеллетто одповів:

— Так, панотче, я не бажав би собі іншого місця, ви ж бо обіщались молитися за мене; та й те сказать, я завше був особливо прихильний до вашого закону. Тим я прошу вас, як вернетесь до себе, то пришліть мені сюди правдиве тіло Христове, що ви святите щоранку на вівтарі, бо хоч я і недостойний, а бажаю все-таки з вашого дозволу причаститися і сподобитися остатнього святого мирування; жив я великим грішником, то нехай хоч помру по-християнськи.

Святий муж залюбки пристав на те, похвалив його за сей намір і обіщав йому прислати все, що треба. Так і зробили.

Брати-хазяї, побоюючись, що сер Чаппеллетто підманить їх, сховалися на підслухи за перегородкою ванькира, де лежав хворий, і виразно чули все, що сер Чаппеллетто говорив ченцеві; слухаючи, як він сповідався з провин своїх, вони мало не пирскали зо сміху і так говорили проміж себе:

— І що воно за чоловік — ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед Божим судом, на якому він туж-туж має стати, — ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти.

Почувши, що його мали поховати в церкві, вони ні про що вже не турбувались.

Незабаром сер Чаппеллетто причастився, а як йому прикро погіршало, то й одсоборувався, і того ж дня, в який він так добре висповідався, невдовзі після вечірні й помер. Тоді брати розпорядилися всім як слід, справили коштом небіжчика почесний похорон і послали в монастир сказати ченцям, щоб прийшли на ніч читати над ним молитви, а вранці забрали тіло. Почувши богочестивий сповідник, що сер Чаппеллетто переставився, порадився з настоятелем і, скликавши дзвоном усю братію, розповів їм, який то був праведний чоловік, судячи з його сповіді. Він переконав їх, що треба прийняти його тіло з належитою шаною і святобливістю, бо через нього, мовляв, явить Господь премногі чудеса. Настоятель і довірливе чернецтво погодились: увечері всі пішли туди, де лежав покійник, одправили над ним велебний парастас, а вранці в стихарях і мантіях, з молитовниками в руках і з охрестами пішли, співаючи псальми, за тілом і однесли його до церкви побожно й урочисто; за ними йшло багато миру, майже всі городяни, чоловіки й жінки. Коли поставили його в церкві, святий муж, котрий сповідав його, вийшов на казальницю і почав проповідувати чудеса про його пісникування і неблазність, про його простоту, невинність і святість; розказав він межи іншими речами і про те, що сер Чаппеллетто, каючись і плачучи, визнав за свій найтяжчий гріх і як він насилу впевнив його, що Господь простить йому. Тут же чернець почав угрущати мирян, говорячи:

— А ви, окаяннії, зневажаєте Бога, і Матір його, і всі сили небесні за всяку соломинку, що потрапить вам під ноги.

І багато ще такого казав він про його праведність та непорочність і речами своїми, яким тамтешні краяни давали повну віру, так утовкмачив їм у голову побожні помисли, що, як скінчилася одправа, всі натовпом посунули цілувати ноги й руки покійникові і розідрали на канцур’я одежу на ньому; той уважав себе за щасливого, кому дісталась хоч ниточка. Довелося лишити його так через цілий день, щоб усі могли зріти його і припасти до нього. Як же споночіло, його з почестю поховано в каплиці, у мармуровій гробниці, а вже другого дня став потроху приходити народ — ліпити свічки і поклонятися мощам, давати обітниці і вішати воскові фігурки, як хто обрікався. Така пішла слава про його преподобництво, що почали всі на прощу до нього ходити, і при лихій годині вдавались люди не до іншого якого святого, а до нього. Прозвали його, і досі так зовуть, святий Чаппеллетто і кажуть, що заради нього явив Господь премногі чудеса і повсякдень являє, як хто припадає до нього з благоговінням.

Отак жив і помер сер Чаппеллетто з Прато, отак, як ви чули, він присвятився. Не кажу, що не міг він сподобитися блаженства перед лицем Господнім, бо хоч життя його було ледаче і гріховне, та він спромігся наскінчу на таке каяття, що, може, Бог змилосердувався над ним і прийняв його в царствіє своє. Але се закрито од нас, а як судити з того, що явно, то, як на мене, бути йому не в раю, а в пазурах дияволових, у пагубі вічній. Якщо се так, то велика в тому являється милость од Господа, що не на заблуди наші, а на чистоту віри зважає, і хоч ми вдаємося до його милосердя через ворога його, думаючи, що то друг, він так прихиляється до молитов наших, як ніби то був праведний заступник. Щоб же благість його сохранила нас у сьому веселому товаристві живими і здоровими під таку лиху годину, восхвалімо того, в чиє ім’я ми зібралися, вознесімо йому шану і здаймося на нього в нуждах наших, уповаючи, що він вислухає нас.

Так скінчив Панфіл.

ОПОВІДКА ДРУГА

Єврей Аврам їде з намови Джаннотта ді Чівіньї до римського двору і, побачивши там безпутність духівництва, вертає до Парижа й вихрещується

Панфілова оповідка місцями смішила дам і загалом сподобалась; коли її вислухали уважно до кінця, королева веліла розказати щось своє Неїфілі, що сиділа обіч першого оповідача, — розвага мала йти встановленою чергою. Неїфіла, що й на вроду була хороша, і виховання мала несогірше, радо погодилась на теє і почала так:

— Панфіл у своїм оповіданні показав нам, що благість Господня не зважає на заблуди наші, коли вони постають од незримої нам причини; а я своєю історійкою хочу доказати, що сяя ж благість, многотерпеливо зносячи хиби тих, котрі словами й ділами своїми мали б свідчити про неї істинно, а чинять навпаки, виявляє нам навіч свою непохибність, щоб ми ще певніше ходили путями віри.

Оповідано мені, любі дами, що був собі колись у Парижі великий купець на ймення Джаннотто ді Чівіньї, чоловік хороший, чесний і правдивий; провадив він добру комерцію сукнами і щиро приятелював з євреєм Аврамом, таким же самим багатим купцем і хорошим чоловіком. Бачивши Джаннотто його чесність і правдивість, вельми журився тим, що душа сього доброго, мудрого й гідного чоловіка погубиться через хибну віру. От він і почав його умовляти по-дружньому, щоб він одкинувся од кривої єврейської віри і навернувся на праву християнську, бо вона, бувши святою та істинною, дедалі множиться і процвітає, як він те бачить, тоді як його віра маліє і обертається внівець на його ж очах. Єврей одповідав на те, що не знає жодної святої й істинної віри, опріч юдейської, що він у ній вродився, у ній житиме і помре і ніяка сила не одверне його од неї. Та Джаннотто в тому не перестав, і через кілька днів він знову зняв про те річ, доводячи по-простому, по-купецькому, чим наша релігія краща за єврейську. І хоч Аврам дуже добре знався на юдейському законі, проте докази Джаннотта почали вже йому подобатися — чи то з великої приязні до нього, чи то од слів, що Дух святий вложив до уст душеубогому; та він таки вперто стояв при своїй вірі, все не давався навернути. Затявся Аврам, та Джаннотто не одставав од нього, все вговоряв і таки переміг його своєю настирливістю.

— Добре, Джаннотто, — мовить єврей, — ти жадаєш, щоб я вихрестився, нехай буде по-твоєму; тільки хочу я перед тим з’їздити до Рима, побачити того, що ти звеш намісником Бога на землі, подивитися на його звичаї та обичаї, а також на його братів кардиналів; коли вони ділами своїми упевнять мене в тому, що ваша віра краща од моєї, як ти намагався довести мені словами, то я вчиню так, як сказав; коли ж ні, то лишуся при своєму юдействі.

Почувши сеє, Джаннотто тяжко зажурився та й міркує собі подумки: «Шкода моєї праці! А я ж так уже старався, що краще й не можна, і гадав, що навернув його... Се ж як поїде він до римського двору та подивиться на ледаче і нечестиве життя церковників, то не те що не вихреститься, а якби був уже християнином, то, певне, перейшов би знову на єврейство». А тоді обізвався до Аврама:

— Слухай, друже! І навіщо тобі їхати до того Рима? То ж не близький світ і не мала втрата. Та й небезпека ж яка велика для такого багатого чоловіка, як ти, чи морем братися, чи суходолом... Невже ж таки тут нема кому тебе охрестити. А як у тебе, може, є які сумніви щодо віри, яку я тобі ясував, то де ж, як не тут, знайдеш ти вченіших і розумніших мужів, які розтлумачать тобі геть усе, що ти спитаєш чи забажаєш знати? Як на мене, то тобі таки зовсім не треба їхати. Уяви собі, що там прелати такі самі, яких ти й тут можеш бачити, ба ще кращі, бо ближче їм до верховного душпастиря. Послухай, що я тобі пораджу: потрудишся колись іншим разом, поїдеш на прощу, тоді, може, і я з тобою буду за компанію. На се єврей одповів:

— Вірю, Джаннотто, що так воно і єсть, як ти кажеш; отже ж, як собі знаєш, а я таки їду — і край, інакше й не думай, щоб я зробив те, про що ти мене так просив.

Бачивши Джаннотто, що Аврам твердо наважився, сказав йому:

— Ну, щасти тобі в дорозі!

А собі подумав, що як подивиться єврей на римський двір, то довіку не стане християнином; ну, та на се вже не було ради.

Єврей сів верхи на коня та й подався чимдуж до Рима. Тамтешнє єврейство прийняло його з пошаною, і він жив там, не кажучи нікому, для чого приїхав, та придивлявся потаймиру до життя-буття папи, кардиналів та інших прелатів і всіх двораків. І з того, що він сам помітив, як чоловік тямущий, і з того, що перечув через людей, переконався він, що всі вони, од найвищого до найнижчого, грішать напропаще блудуванням, і то не тільки природним, а ще й содомлянським, сорому не знаючи і совісті не питаючись, тож куртизанки й хлопчики мали там неабияку силу, коли треба було кому якої ласки доступитися. До того ж побачив він ясно, що всі вони наголо обжери та опияки і живуть по-скотячому, тільки про те дбаючи, як би хіть свою потішити та череву догодити. І ще постеріг він, що всі вони загреби та грошолови, продають і купують кров людську, навіть християнську, і всякі святощі-таїнства церковні й хліби духовні, і більше тут таким товаром торгують і менджують, ніж у Парижі сукном чи ще там чим. Одкриту симонію називали вони заступництвом, а обжирання — покріпленням, нібито Богові невідомі значення слів, а паче того лихі душевні наміри і його можна одурити, як і людей, самими назвами. Такі речі і ще багато інших, про які не гоже й говорити, вельми не сподобалися євреєві, чоловікові поміркованому й статечному; він вирішив, що годі вже дивитися, і вернув до Парижа.

Як почув Джаннотто, що він приїхав, пішов одразу до нього, хоч і в голові собі не покладав, щоб він вихрестився; друзі раді були побачитися знову. Через скільки там день, як

Аврам одпочив, Джаннотто спитав його, якої він думки про найсвятішого отця, його кардиналів та інших прибічників. Єврей, не довго думавши, одказав:

— Лихої я думки про них, пошли їм Боже всякого лиха! Кажу тобі так, бо, скільки я бачив, нема там у жодного духовного ні святості, ні побожності, ні благодійності, ні доброго прикладу, нічого такого; зате перелюбство, розкошування, захланність та подібні до них і гірші пороки (як може щось бути гірше) в такій там милості у всіх, що римський двір здався мені не Божим виталищем, а скорше диявольським вертепом. І так я собі думаю, що ваш душпастир, а за ним і вся решта, так уже ревно, так пильно, так старанно намагаються внівець обернути і зо світу згладити християнську релігію, а вони ж повинні бути її підвалиною і опорою. Бачивши ж, що не виходить по-їхньому, що віра ваша раз у раз шириться і сяє все ясніше, розумно мені стає, що Дух святий — основа і оплот її, що правдивіша вона і святіша понад усі інші віри. Колись я вперто не піддавався на твої вмовляння, а тепер, кажу тобі щиро, ніяка сила не вдержить мене од переходу в християнство. Тож ходімо до церкви, охрести мене там, як велить обряд вашої святої віри.

Джаннотто, який зовсім не того сподівався, почувши сії слова, — зрадів несказанно. Він пішов із ним до собору Паризької богоматері і попросив тамтешніх кліриків охрестити Аврама, а ті, не гаючись, уволили їхню волю. Джаннотто був йому за хрещеного батька і назвав його Джованні. Згодом він доручив ученим мужам наставити його повністю в нашій вірі, яку він швидко засвоїв і віку свого довікував людиною доброю, достойною і праведною.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Єврей Мельхіседек притчею про три персні одвертає велику халепу, що замислив на нього Саладін

Всі вподобали Неїфілину оповідку, і, як вона замовкла, по загаду королеви почала розказувати Філомена:

— Історія, яку оповіла отсе Неїфіла, нагадала мені про небезпечний випадок, що притрапився колись одному євреєві; а що тут уже добре було говорено про Бога та про істинність віри нашої, то ніхто нас не осудить, як ми опустимось тепера до людських подій і вчинків; коли вислухаєте, що вам розповім, то, може, будете обережніші в одповідях на питання, які вам задаватимуться. Тож знайте, любії другині, що як недомисел не раз доводить людей щасливих до тяжкої біди, так і розум рятує мудрого з великих небезпечностей і провадить його певно до тихої пристані. Що дурість од добра веде до лиха, се вірно, і багато є тому прикладів, про які ми не будемо тут зараз говорити, бо проявляються вони повсякдень тисячами. А що мудрість дає пільгу в притузі, се я вам покажу, як обіщалась, коротенькою історійкою.

Саладін, що доблестю своєю не тільки став із незначного чоловіка султаном вавилонським, а й звитяжив не раз королів сарацинських та християнських, витратив увесь свій скарб на війни та на пишноту свою безмірну; от припало якось так, що запотребилась йому притьмом чимала сума грошей і не знав він, де б її так скоро засягти; аж тут став йому на пам’яті багатий єврей на ймення Мельхіседек, що лихварював у Олександрії; той міг би виручити його, аби захотів, але то такий був скупій, що самохіть нічого не дав би, а силоміць видирати не випадало; от і став султан з неволі мізкувати, яким би побитом зарятуватися в єврея, та й надумав, як насильство своє правом заличкувати. Покликав він його перед себе, привітав ласкаво, посадовив та й каже:

— Чоловіче добрий, чув я од людей, що ти тяжко мудрий і знаєшся гаразд на божественних справах; то чи не скажеш ти мені, котора з трьох вір, на твою думку, істинна: юдейська, агарянська чи християнська.

Єврей і справді був мудрий і одразу зміркував, що Саладін хоче впіймати його на слові, щоб причепитися до нього, і побачив, що хоч яку віру поставить він вище над інші, султан все одно свого докаже. Треба було знайти таку одповідь, щоб не вклепатися; Мельхіседек пішов до голови по розум і швидко надумався.

— Володарю, — мовив він, — мудре питання завдав єси мені, а щоб сказати, що я про нього думаю, мушу оповісти тобі невеличку притчу, а ти послухай. Коли не помиляюсь (а мені часто про се розказувано), жив у давнину один значний і багатий чоловік, а в того чоловіка в скарбівні серед інших дорогих речей та був собі прегарний коштовний перстень. Бажаючи вшанувати той перстень за його оздобність і коштовність і лишити його на вічні віки в потомності своїй, поклав він, щоб той син, у котрого знайдеться даний од нього перстень, вважався за його спадкоємця, а інші щоб мали його за старшого, шанували й почитували. Той, кому припав перстень, розпорядився тим самим робом, що і його попередник. За короткий час той перстень перейшов із рук до рук багатьом спадкоємцям і потрапив нарешті до чоловіка, в якого було троє хороших і путящих синів; усі вони добре слухалися батька, і він любив їх рівно усіх трьох. Молодики знали звичай, заведений з перснем, і, хочучи кожний для себе більшої честі, просив якомога старого батька, щоб одписав персня на нього. Статечний чоловік любив усіх трьох однаково і сам не знав, котрому одказати персня, бо пообіщався всім трьом; от, щоб усіх задовольнити, він велів нишком одному золотареві зробити ще два такі самісінькі персні і сам уже не міг одрізнити, котрий із них справжній. Перед смертю він потаємці дав кожному синові по персню. Як помер же батько, то всі троє синів стали допоминатися спадщини і почестей, а як один заперечував право другого, то кожний пред’явив персня на доказ своєї правоти. Що всі персні були однаковісінькі й незмога було розрізнити, которий справжній, то досі так і не вирішено питання, хто ж із них законний батьків спадкоємець. Так само скажу я, володарю, про три закони, які Бог Отець дав трьом народам і про які ти мене питаєш: кожний народ гадає, що він володіє насліддям і правдивим законом і чинить по заповідях його, а которий ним справді володіє — се таке саме питання, як і з трьома перснями.

Саладін побачив, що євреєві добре вдалося уникнути того сильця, яке він перед ним розставив, і вирішив прямо одкрити йому свою нужду, чи не схоче він його запомогти. Так він і зробив, признавшися йому, що він замишляв проти нього, якби він не одповів так розумно. Єврей залюбки зарятував його чим треба. А Саладін потім повернув усе сповна, ще й наддав йому великих дарів, був із ним завжди у приязні і поставив його коло себе на високу й почесну службу.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Чернець, вкусивша гріха, гідного тяжкої кари, вміло виказує своєму абатові таку саму провину і тим уникає покути

Уже замовкла Філомена, кінчивши свою історію, коли Діоней, що сидів біля неї, не ждучи королевиного наказу (бо знав, що підійшла його черга), почав оповідати таким чином:

— Ґречні дами, якщо я вірно зрозумів ваш спільний намір, то ми зібралися тут для того, щоб розважати одне одного оповіданнями; тим я гадаю (та й сама королева так допіру сказала), що всякому, хто не ламає сього правила, вільно розповідати таку повістку, яка, на його думку, найбільшу може принести втіху. Ми чули, як Аврам спас душу свою, послухавши доброї ради Джаннотта ді Чівіньї, як Мельхіседек дотепністю своєю уберіг багатства свої од підступів Саладіна; я ж, не сподіваючись од вас огуди, хочу розказати вам коротенько про те, як чернець хитрощами утік тяжкого покарання.

Не з-так далеко од наших країв, у Луніджані, був колись монастир, багатший, ніж тепер, на благочестя та й на чернецтво. У тім монастирі був один молодий ченчик, такий здоровий та міцносилий, що ніякі пости і всеношні молитви його не брали. Якось під обіди, коли вся братія спала, ходив він самотою коло своєї церковки, що стояла собі в застумі, та й здибав дуже гарну дівку, либонь, дочку якого селянина, що ходила по полю, шукаючи якогось зілля. Скоро побачив її, так і почала в ньому хіть ярувати. Підійшов він до неї, словом зайняв, галубалу, та й підмовив її і повів до себе в келійку, так, щоб ніхто не бачив. З великого похотіння забув він про осторогу і так із нею розжирувався, що абат, який тоді саме встав од сну і проходив тихо проз келію, почув той гармидер, що вони вдвох зчинили. Щоб краще розчути голоси, він бережно підійшов до дверей келії і став наслухати; тоді він виразно розпізнав, що там була жінка, і хотів уже постукатися, щоб йому одчинено, та роздумався, пішов до себе в кімнату й почав чекати, поки вийде чернець. А той, дарма що завзято з дівчиною своєю милувався та любувався, все-таки мався на бачності і, почувши якесь човганя в дорміторії, припав оком до маленької щілочки і добре побачив, що абат стоїть на підслухах і може здогадатися, що в нього у келії хтось єсть. Знаючи, що не минути йому за се тяжкої кари, чернець сильне засмутився, та не об’явився перед дівчиною своєю досадою, а почав крутити мізком веремію, чи не знайде собі якого рятунку, та й вимудрував таку незвичайну каверзу, що обернула діло, куди йому треба. От він уже ніби набувся з тою дівчиною та й каже їй:

— Піду подивлюся, як тобі вийти відціля, щоб ніхто не бачив, а ти сиди тут нищечком, покіль я вернусь. Вийшов з келії, замкнув двері на ключ і попростував до абатового покою; оддав йому ключа, як то всі ченці роблять, коли кудись ідуть, та й каже, ніби не він:

— Отче настоятелю, сьогодні рано не вспіли перевезти всіх дров, що нарубали; піду я з вашого дозвоління до лісу та поклопочуся, щоб перевезли.

Абатові се було на руку, він радо взяв ключа і одпустив ченця, бажаючи докладно довідатися про його провину і думаючи, що той не має на нього ніякої призри. Коли чернець пішов, абат почав гадати, як йому краще вчинити: чи одімкнути келію при всьому чернецтві і вивести провинника на чисту воду, щоб ніхто не ремствував, як він його вкарає, чи, може, розпитатися спочатку в дівчини, як було діло. Подумавши, що се могла бути така особа або дочка такого чоловіка, що не годилося б ганьбувати її привселюдно, він вирішив спершу подивитися, що то за одна, а тоді вже діяти так чи сяк. От побрався він тихенько до келії, одімкнув її, а як увійшов, то знову замкнув двері. Уздрівши дівчина абата, збентежилась вельми (сором же який!) і вдарилася в сльози, а той, скинувши на неї очима, побачив, яка вона молода та гарна, і посіла його, старого, та сама спокуса, що й молодого ченчика. І став він міркувати: «А чом би й собі отсе не поласувати, як скором трапляється? То тільки горе та біду маєш, коли хочеш. Дівка з неї хороша, про те, що вона тут, ні душа жива не відає; якби вона вволила мою волю, то чом би й не теє? Хто про се дізнається? Ніхто ніколи. Гріх у міх, а спасіння в торбу. Такої нагоди, може, довіку більше не лучиться; ото в мене великі мудрощі — тим добром живитися, що Господь людям посилає».

Так подумавши, покинув він той намір, із яким сюди прийшов, приступив до дівчини і почав її стиха потішати, щоб не плакала; слово по слову, та й одкрив їй, чого він од неї хоче. Дівчина була не з заліза й не з каменю, то й легко далась абатові на підмову; взяв він її цілувати да обнімати, а тоді потяг на ченцеве ліжко і з огляду, може, на свій поважний сан або щоб не увередити часом її, молоду та крихкотілу, своєю ваготою, не на неї поліз, а її на себе положив та й довгенько жирував собі з нею.

А чернець той і не думав іти до лісу, а сховався в дорміторії: побачивши, що абат пішов до келії сам-один, він заспокоївся, гадаючи, що штука йому вдалася, як же абат замкнувся, то й поготів. Викравшися з своєї криївки, чернець підійшов потиху до шкалубини, крізь яку чув і бачив усе, що говорив і робив там абат. Навтішавшися абат досхочу з дівчиною, замкнув її в келії, а сам пішов до своєї кімнати. Почувши трохи перегодя ченцеві кроки, подумав він, що той вернувся з лісу, і вирішив нагримати на нього добре та й ув’язнити, щоб самому живитися принадною здобиччю. От покликав він його перед себе, вибештував суворо-пресуворо та й велів укинути в глибку. Чернець же, не довго думавши, сказав йому:

— Отче настоятелю, я однедавна служу в законі святого Бенедикта, то й не вивчив іще як слід усієї поведенції, а ви досі не наставляли мене, що монахи мусять підлягати не тільки постам і чуванням, а й жінкам. Тепер, коли ви дали мені сю науку, обіщаюся вам, як простите мою провину, що більше так не грішитиму, а завсігди чинитиму отак, як ви показали.

Тямущий абат одразу догадався, що спритний ченчик підгледів усе, що він робив. Совісно йому стало за свою провину, і він постидався накласти на ченця кару, якої сам разом із ним заслужив. Простив він йому, зарік мовчати про те, що бачив, і з ним удвох обережненько вивів дівчину, і, мабуть, не без того, що вони не раз іще приводили її до себе знову.

ОПОВІДКА П’ЯТА

Маркіза Монферратська, почастувавши французького короля курми і кількома доладними слівцями, гамує його шалене закохання

У панночок спершу аж вуха в’янули од Діонеєвої оповіді, а личка паленіли сором’язливим рум’янцем, та потроху вони оговтались і слухали вже, ледве здержуючись од реготу, все, знай, перезиркувались між собою та хихотіли. Як скінчив же він, закинули слухачки пару словечок на догад, що не ялося при дамах такого оповідати. Тоді королева обернулась до Ф’ямметти, що сиділа опліч неї на траві, і веліла їй заступити чергу. Тая почала весело да любо:

— Мені припало до смаку, що своїми історіями показуємо ми силу дотепної та шпаркої одповіді, се одне; а друге, що, як розважний мужчина завше пориває очі на женщину, значнішу за нього родом, так обачна женщина стережеться полюбити мужчину, вищого за неї станом; от із сих двох причин і надумала я, красні мої дами, розказати вам у своїй оповідці, якими вчинками й словами одна шляхетна пані і сама зуміла вберегтися од негожого, і другого одвернула.

Маркіз Монферратський, муж доблесний і храмовий хорунжий, пустився за море з хрестовим походом. Якось при дворі короля Філіппа Кривоокого, що теж риштувався із Франції до сього походу, завелася мова про маркізову хоробрість, і один лицар сказав, що немає пари у всій піднебесній над маркіза та його дружину: як маркіз був славен доблестю своєю поміж усім лицарством, так маркіза вродою і цнотою заломила все на світі жіноцтво. І так сії слова запали в душу французькому королеві, що, не бачивши маркізи зроду в вічі, загорівся він як стій до неї жагою і задумав, у похід рушаючи, ладуватися на корабель не де, як тільки в Генуї, щоб, беручися туди сухопуттю, завітати ніби ненароком до маркізи, а що мужа не було дома, то чи не вдалося б йому запобігти в неї ласки. Як намислив, так і зробив: усе військо виправив наперед, а сам із прибічниками своїми рушив нагінці і, під’їхавши до маркізового володарства, послав заздалегідь сказати маркізі, щоб завтра рано чекала його не умнозі до себе в гостину.

Маркіза, жінка обачна і розсудлива, переказала чемненько, що се їй велика без міри ласка і що король буде в неї жаданим гостем. А сама почала міркувати, проти чого се таки король надумав завітати до неї за чоловікової небутності, і слушно догадалася, що привела його сюди слава про її красу. Проте, як жінка обичайна, вона вирішила одбути гостей по-людськи і, покликавши двораків, які лишилися при ній, порадилася з ними, як усе влаштувати, а вже що і як на обід готувати, тим порядкувала сама: веліла, не гаючись, половити геть усіх курей в околиці і загадала кухарям своїм наварити й насмажити на королівську учту різних потрав із самої тільки курятини.

От настав той день, приїхав король, і господиня прийняла його достойно і урочисто. Як уздрів він її, то здалась вона йому гарною, честивою і люб’язною ще більш, ніж той лицар казав; дивував він на неї великим дивом і похваляв її вельми; ще дужче запалав він коханням, бачивши, що маркіза перевершила всі його сподіванки. От одпочив він трохи в покоях, оздоблених якнайпишніше ради такого гостя, аж тут і обідня година наспіла; король із маркізою сіли до одного столу, сопутників його трактовано по чину їхньому за іншими столами. Король велико втішався, як пригощувано його всякими стравами та частовано смаковитими коштовними винами, і поглядав, знай, приязним оком на вродницю-маркізу. Одне лише чудно йому було — скільки не приносили різних наїдків, усі вони були вготовані не з чого, як тільки з курей. Проте він добре знав, що в сих місцях мусить бути повно всякої дичини, а що господиня була загодя про гостей звідомлена, то ніби мала час урядити полювання. Хоч і дуже він сим дивувався, та вирішив спитати маркізу тільки про курей і обізвався до неї веселенько:

— Скажіть мені, пані, хіба в ваших краях водяться самі кури без півнів?

Маркіза добре зрозуміла се питання і, думаючи, що сам Господь Бог послав їй нагоду виявити свої мислі, сміло одказала:

— Ні, ясновельможний пане, але жінки тутешні, хоч, може, й одмітні трохи од інших одягом та звичаєм, створені так само, як і деінде.

Почувши король сії слова, догадався, що в них за сила і проти чого се його шановано курми. Побачив він, що шкода з такою жінкою слова тратити, а силою чинити не подоба, що закохався він у неї зопалу, нерозважно, і мудро вдіє та почесно, як погасить у собі се лихе полум’я. Він уже більш не жартував, боячись маркізиної одмови, без усякої надії пообідав, а як скінчилась учта, то, щоб скорим од’їздом затушкувати лукаві одвідини, подякував господині за шану, припоручив її Богові та й подався до Генуї.

ОПОВІДКА ШОСТА

Добрий чоловік пришиває квітку лукавим лицемірам-монахам

Усі вподобали маркізу, що така була цнотлива і так ловко дала одкоша французькому королеві. Тоді Емілія, що сиділа коло Ф’ямметти, по зволінню королеви почала жвавенько казати:

— Розповім же і я, як один статечний мирянин уколов жаднючого ченця гострим і дотепним слівцем.

Не з-так давно, любі мої подруги, жив у нашому городі один чернець-мінорит, інквізитор нечестивої єресі. Хоч і прикидався він, як усі вони роблять, святим чоловіком і загарливим християнином, проте за грошовитими недоумками полював не менше, ніж за грішними недовірками. Отак промишляючи, напав він раз на одного чоловічка, що багатший був на гроші, ніж на розум, та й бовкнув якось у компанії — не по недовірству свому, а веселим бувши, чи просто сказати поп’яну, буцімто в нього таке добре вино, що хоч би й самому Христові частуватися. Як донесено про се інквізиторові та як прочув він, що в того чоловіка маєтки великі і калитка непорожня, то уївся він на нього бий-забий і спішно учинив йому суворий позов, не про те дбаючи, щоб винуватця од недовірства одвернути, а щоб собі золотих круглячків залучити. Викликавши того чоловіка, він спитав, чи правда тому, що на нього кажуть. Той признався, що правда, і розповів, як було діло. На се превелебний інквізитор, великий приклонник святих отців-червінчиків, сказав:

— То ти, виходить, пошив Христа у п’яниці, ніби він такий голінний до вина, як твої братчики, пияки та корчемники? Тепер ти нітишся і хочеш доказати, що то марниця. Е, ні, не так воно, небоже, бути тобі на вогнищі, як захочемо вчинити з тобою по закону.

Такими ото словами угрущав його грізний інквізитор, ніби перед ним стояв сам Епікур, що не визнавав безсмертя душі. І так він його настрахав, що мусив сердега ткнути йому через якихось посередників чималу куку в руку (а сі ліки дуже помагають од пошесної зажерливості кліриків, особливо братів-міноритів, яким заборонено торкатись до грошей), щоб він був до нього милостивішим. Так добре подіяли сі ліки, хоч про них ніде не говорить Гален у своїх медицинських трактатах, і стільки він їх надавав, що огонь, яким йому загрожували, замінено було ласкаво на хреста, а для більшої краси нашили йому жовтого хреста на чорному полі, так ніби виряджали його за море в хрестовий похід. Крім того, одержавши гроші, інквізитор затримав його на кілька день при собі, накинувши на нього покуту — вистоювати щодня обідні в храмі Чесного Хреста і з’являтися до нього в час трапезування, а тоді вже до вечора робити що хотя. Пильно все те виконуючи, почув той чоловік одного ранку, як на службі Божій співали з Євангелія: «Воздасться вам сторицею, і унаслідуєте ви жизнь вічну». Добре затямивши ті слова, пішов він слушного часу до інквізитора і застав його за столом. Інквізитор спитав у нього, чи був він рано на службі.

— Був, панотче! — похопився той з одповіддю. Тоді інквізитор сказав:

— Може, ти почув там щось таке, в чому ти сумнишся чи про що хотів би спитати?

— Ні, — одказав покутник, — що я там чув, у тім не сумнюся, у все твердо вірю. Почув я, правда, одну таку річ, од якої жаль мене живий узяв за вас і за всіх ваших братчиків-ченців, що така гірка доля буде вам на тому світі.

Рече тоді інквізитор:

— Що ж то за річ така, що жалю тобі завдала?

А той йому:

— Панотче, оті євангельські слова, що воздається вам сторицею.

— Воістину так, — сказав інквізитор, — а чого ж тут побиватися?

— Скажу, панотче, — одповів той чоловік. — От уже скільки ходжу я сюди, то все бачу, як щодня виносять відціля бідним людям величезний казан юшки, а то й цілих два, одриваючи од ротів монастирської братії; якщо на тому світі за кожний казан оддадуть вам усотеро, то ви всі позахлинаєтеся в тій юшці!

Ті, що трапезували з інквізитором, усі засміялись, а сам святий отець збентежився непомалу, що так шпигонули їх за юшечне лицемірство, і якби не сором за вчинений чоловікові позов, то він завів би на нього і другий, за те, що той зачепив своєю присмішкою його та інших дармоїдів. З тої досади одпустив він чоловіка на волю і не велів більше приходити до себе.

ОПОВІДКА СЬОМА

Бергаміно історією про Примаса та Клюнійського абата бере на глум несподівані скупощі Кане делла Скала

Королева і вся компанія сміялися, вислухавши цікаву Еміліїну оповідь; всі похваляли таку витівку покутника. Коли всі пересміялися і затихли, Філострат, до якого дійшла черга розказувати, почав так:

— Гарна то річ, шановні дами, влучити в ціль, яка нерушиме стоїть, але то мені дивугідна штука, як вигулькне зненацька щось незвичайне і стрілець у нього раптом поцілить. Неправедне і скверне життя духівництва часто-густо буває таким видимим пороком, що не важко всякому охочому говорити про нього, висміювати і ганити, і хоч добре вчинив той чоловік, що взяв на глум інквізитора за лицемірну благодійність ченців, які дають убогим те, що годилось би свиням згодувати або геть викинути, проте, на мою думку, більшої хвали той годен, про якого я хочу розповісти, долучившись до попередньої історії: сей, бачите, доганив щедровитому можновладцеві Кане делла Скала за незвичайну скнарість, що раптом найшла на нього, розказавши йому побрехеньку і приклавши до нього те, що ніби про іншого говорилось. Діло було ось як.

По всьому світу йде гучна слава про мессера Кане делла Скала, що сей улюбленець фортуни був одним із найзначніших і найщедріших можновладців, яких тільки знала Італія од часів імператора Фрідеріка і по сей день. Намислив він якось справити в Вероні пишну та розкішну учту, на яку мало прибути звідусіль багато різного люду, а найпаче всяких потішників та штукарів, але раптом ні сіло ні впало роздумав, дав гостинців декому з-поміж тих, що приїхали, та й одпустив їх. Один тільки Бергаміно, дотепний і проречистий на красне слово оповідач (хто його не чув, той і ціни не складе), лишився в Вероні, не діставши ні дарунків, ні одпустки, і сподівався все-таки, що перепаде йому дещиця не тепер, то в четвер. Та можновладцеві вплило в голову, що дати йому щось — то гірше, ніж у піч укинути, і він йому нічого не казав ні сам, ні через людей. Так зминуло кілька день; бачивши Бергаміно, що його не кличуть і діла робити не дають, а сам він із своїми кіньми й челяддю проживається в трактирі, непомалу зажурився, а все-таки чогось чекав, не манулося йому їхати. Він привіз був із собою три розкішні убори, подаровані йому од інших вельмож, щоб було в чім показатися на святі; як трактирник став допоминатися плати, він оддав йому спочатку один, а зоставшися довше, і другий, і почав уже проїдати третій — подивлюсь, мовляв, на скільки вистане, а там і поїду. Так проживав він уже третій свій убір, і сталося якось, що побачив його, засумованого, мессер Кане, за обідом сидячи, та й каже йому, не для того, щоб розважитись яким оповіданням, а щоб подратуватися:

— Що тобі, Бергаміно, чом ти смутен-невесел? Розкажи нам якусь побрехеньку!

Тоді Бергаміно, не надумуючись, так ніби він давно її наготовив, розповів, щоб підправити свої діла, таку історію:

— Синьйоре, ви, певне, знаєте, що Примас був великий латинник і завзятіший над усіх віршувальник, і так він хистом своїм прославився, що хоч і не скрізь знали його в вічі, то не було, мабуть, такого чоловіка, щоб із чуток не знав, хто такий Примас. Сталось так, що опинився він якось у Парижі в тяжкій біді, а се з ним бувало дуже часто, бо люди великоможні не геть-то цінували його високі прикмети, і почув він там про Клюнійського абата, найбагатшого, либонь, прелата у всій церкві Божій, окрім одного папи; славили, що був він щедрий та гойний, справляв повсякдень учти і ніколи ще нікому не боронив у себе їсти й пити, як сам був за трапезою. Примас любив знатися з видатними людьми і вельможами; почувши про абата, він вирішив піти подивитися на його розкоші і спитав, чи далеко він живе од Парижа. Йому одповіли, що абат пробував саме в одному своєму маєтку миль за шість відти; Примас зміркував, що, рушивши рано-вранці, він міг дістатися туди до обід. Розпитавши в людей шляху і не знайшовши собі подорожника, потерпав він, щоб часом не зблукатися собі на лихо на без’їжжя, тож, щоб не мліти, буває, голодом, припас він собі три буханці, а про воду вже байдуже (він не дуже і полюбляв її), того добра, звісно, абиде знайдеш. От поклав він ті буханці собі за пазуху та й рушив у дорогу, і так йому повелося, що в підобідання потрапив він до абатової посілості. Увійшовши до господи, роззирнувся сюди-туди, побачив, що скрізь стоять понакривані столи, а на кухні готують на обід печене й варене, та й міркує собі подумки: «Правду про нього кажуть, таки щедрий». Поки він ходив та розглядався, абатів дворецький велів подати води — руки мити, бо наспіла вже обідня година, а потім порозсаджував усіх за столом. Примасові випало сидіти якраз навпроти дверей тієї кімнати, звідки абат мав увійти до трапезної. У нього при дворі була така поведенція, що на стіл не подавали ні вина, ні хліба, ні будь-якого іншого їства і питва, поки не сяде сам господар. Опорядивши дворецький усе за столом, послав сказати абатові, що обід готовий, коли його ласка. Абат велів одчинити покій, звідки входилося до залу; проходячи, глянув він поперед себе, і першим навинувся йому на очі Примас, одягнений абияк і з виду абатові невідомий. Побачив його, і вхопилася голови його ледача думка, якої він зроду не мав: «І кого я отсе годую своїм добром!» Повернувшися до себе, сказав він замкнути двері і спитав у своїх прибічників, чи не знає хто того заволоки, що сидить за столом якраз навпроти його покою. Всі сказали, що не знають. Примаса тим часом почав розбирати апетит після такої промашки, бо до постування він був не призвичаєний; пождав він трохи, побачив, що абат не йде, видобув із-за пазухи одного буханця та й заходився наминати. Перечасувавши трохи, абат послав котрогось із своїх челядинців поглянути, чи не пішов Примас. Той доповів: «Ні, пане-добродію, не пішов; сидить і їсть хліб, мабуть, із собою приніс». — «Своє хай їсть, як має, — сказав абат, — а нашого сьогодні не діжде». Йому хотілось, щоб Примас пішов сам, бо спроваджувати його ніби не годилося. Примас упорав першого буханця, а як абата все не було, то взявся й до другого; про се теж донесено абатові, що велів довідатись, чи той не пішов. Нарешті, не діждавшись абата, Примас заходився коло третього буханця. Коли про те сказали абатові, він став собі так міркувати: «Що се сьогодні на мене ніби наслано? Де взялася та скупість, та погорда — і до кого? Скільки років годував я в себе за столом усякого охочого — чи то був пан, чи мужик, бідний чи багатий купець чи шахрай; скільки раз убачав я на власні очі, як добро моє тлумила всяка ледар, і ніколи мені не насувалася така думка, як про сього чоловіка. Певне, посіла мене скнарість не до абикого: той, кого я взяв за бродягу, мабуть, щось у собі має, коли дух мій супротивиться шанувати його». Подумавши сеє, абат захотів довідатись, що ж то за один; узнавши, що то прийшов подивитися на його прославлену щедроту Примас, здавна відомий йому з чуток за людину гідну, він засоромився і, щоб спокутувати свою провину, пильно почав коло нього упадати. По обіді велів гостя пишно убрати, як то належалося Примасовій гідності, обмислив його грошима та конем і дав йому на волю — хоч тут лишайся, хоч їдь. Задоволений Примас подякував йому красненько і повернувся до Парижа верхи на коні, хоч ізвідти вийшов пішки.

Мессер Кане, як людина розумна, збагнув без усяких пояснень, куди хилить Бергаміно, і промовив посміхаючись:

— Дуже добре показав єси, Бергаміно, твою кривду і твій хист, а мої скупощі, і те, чого ти од мене хочеш; доправди, ніколи жадність не нападала булатна мене, се тільки тепер я скнарував так до тебе, та прожену я тую скнарість тим кийком, що ти видумав!

Він заплатив трактирникові за все, одягнув Бергаміна в розкішні убори, обмислив грішми і конем і йому дав на волю — хоч їхати, хоч при ньому лишитися.

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Гвільєльмо Борсьєре дотепними словами шпигає мессера Ерміна де Грімальді за скнарість

Поряд з Філостратом сиділа Лауретта; вислухавши похвали вигадливому Бергамінові й знаючи, що надійшла її черга, вона, не ждавши загаду, почала любенько:

— Оповідка, яку ви, милі подруги, отсе прослухали, нагадала мені про те, як один дотепний потішник-перебендя так само вміло і не без пожитку дійняв словом жаднючого багатія-купця. Історія моя, правда, скинулась ніби на попередню, та нелюбою вам не буде, бо на добре вийшла.

Так от, жив давно колись у Генуї знакомитий чоловік на ім’я мессер Ерміно де Грімальді, що статками й маєтками своїми незліченними переважив, либонь, усіх італійських багатирів, а скупощами да скнарощами безмірними заломив усіх на світі скупарів і скнарюг; не тільки, було, капшуком ніколи не брязне, щоб кого тобі вгостити, а й сам, проти розкошолюбного звичаю генуезького, щоб не втрачатися, не потурав собі зроду ні смачно з’їсти, ні добре спити, ні хороше походити. Недурно ж пустили люди в непам’ять його справжнє прізвище де Грімальді і всі дражнили його мессер Ерміно Скупердяга.

От жив він собі так, скнаруючи та добро дбаючи, коли се приїхав до Генуї дотепний потішник, чоловік звичайний і вимовний, на ймення Гвільєльмо Борсьєре, не такий, як тепер повелися, що їх, на превеликий сором розбещеним ницакам, які вважають себе за людей благородних, годилося б скорше назвати ослами, що виросли не при дворах, а серед ледачої розопсілої черні. Тоді-бо потішні люди інакшим робом ходили, інакше діло робили: як де заведуться, було, свари да чвари між панами, вони їх замиряли, подружжями та приязню людей єднали й родичали, засмучених веселими речами потішали, бенкетарів сміховинками розважали, недобрих за вчинки їхні по-отецьки картали і за все це плати великої не брали; а теперішні на те перевелися, що, знай, од дому до дому поговори переносять, розбрат сіють, всяку гидоту і мерзоту говорять, ба привселюдно творять, одне одного паплюжать і ганьбують, одне на одного пеню волочать, лестощами панів на капості й злочини призводять; і той потішник усім любіший, того ласкавіше пришановує і обдаровує ледаче та нікчемне панство, котрий гидомирними словами і вчинками всіх інших переважує... До якої несвітської соромоти ми дожилися! Чи ж не знак то, що пішли десь усі чесноти і лишили нещасне людство в багні пороків?

Та повернусь до того, з чого я почала, бо справедливий гнів завів був мене трохи вбік. Приїхав, кажу, той Гвільєльмо до Генуї, де його охоче приймали й шанували всі імениті люди. Пробувши кілька день у городі і наслухавшись про скупощі та скнарощі мессера Ерміна, він захотів його побачити. Мессер Ерміно чув, що Гвільєльмо Борсьєре — чоловік достойний, і, мавши в собі, попри всю свою жадність, якусь іскорку благородства, зустрів його з веселим видом і приязними словами, балакав із ним про всячину і, розмовляючи, повів його разом із деякими генуезцями в новий гарний дім, що допіру поставив; показав він усе гостям та й питає:

— Добродію Гвільєльмо, ви людина бувала, чи не знаєте ви, спасибі вам, якоїсь невидальщини, щоб мені отут у залі намалювати?

Почувши Гвільєльмо сії недоречні слова, та й каже:

— Добродію, навряд чи зміг би я підказати вам для сього яке невидальце — от хіба що, може, чмих абощо; та, коли ваша ласка, вкажу вам на таку штуку, якої ви, надісь, зроду не бачили.

— Яку ж би то, прошу вас? — спитав мессер Ерміно, не сподіваючись на таку одповідь, яку дістав. Тоді Гвільєльмо раптом сказав:

— Намалюйте Людяність.

Як почув же мессер Ерміно сії слова, так йому зробилось соромно, що він ураз ніби переродився і не той став, що досі був.

— Добродію Гвільєльмо, — промовив він, — я так її намалюю, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи не зможе сказати, буцім я її не бачив і не знаю.

З тії пори — отаку-то силу мало Гвільєльмове слово! — став мессер Ерміно найщедрішим і найгостиннішим господарем, який шанував і своїх городян, і захожих краще, ніж будь-який інший генуезець за тих часів.

ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА

Кіпрський король, присоромлений однією гасконкою, з оспалого стає завзятим

Ще тільки Елізі лишилось одержати останній наказ од королеви; не чекаючи його, вона весело почала:

— Часто бувало, юні дами, що там, де нічого не могли вдіяти різні докори і покари, помагало раптом одно слово, навіть припадком, а не навмисне сказане. Се добре видно і з Лауреттиної оповідки, та і я хотіла б коротенько про се поговорити: годиться-бо пильно слухати всякі хороші і пожиточні речі, хоч би хто їх буде казати.

Так от, за часів першого кіпрського короля, після того як Готфрід Бульйонський одвоював Святу землю, сталося, що одна високородна гасконська дама поїхала на прощу до Гробу Господнього, а повертаючи додому через Кіпр, ганебної там дізнала наруги од якихось безчесників. Скаржилась вона скрізь даремно і вирішила, нарешті, вдатися до короля, але хтось їй сказав, що то марна праця, бо король той такий нікчема та плохута, що не тільки не карає по закону, як кому кривда станеться, а з соромотною боягузністю і сам зносить будь-які образи, і всяке зривало на ньому свою досаду, шпетячи його та безчестячи як завгодно. Почувши сеє і не сподіваючись знайти управи, пані тая задумала присоромити нікчему-короля, щоб хоч трохи утамувати своє горе. От прийшла вона перед нього та й каже плачучи:

— Володарю, я вдаюсь до тебе не для того, щоб вимагати правосуддя за мою кривду, а щоб тебе попросити натомість — навчи мене зносити всякі образи, як ти їх, кажуть, зносиш, то, може, і я зумію витерпіти мою наругу; Бог мені свідком, що, якби примогла, я передала б тобі з дорогою душею той ґвалт, що мені учинено, ти ж бо такий терплячий!

Король, який доти був млявий та оспалий, ніби зо сну стрепенувся і, почавши з кривди, вчиненої тій гасконці, за яку він суворо покарав, став од того часу завзято переслідувати кожного, хто якимось чином уймав честі його короні.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Маестро Альберто з Болоньї чемним словом завдає сорому дамі, яка хотіла його завстидати, що в неї закохався

Замовкла вже Еліза; останню оповідку випадало розказати самій королеві, і та почала по-жіночому любо:

— Ґречні панянки, як зорі оздоблюють ясної ночі небо, як квіти повесні закрашують луги зелені, так дотепні слова прихорошують добрі звичаї та веселу бесіду. Слова такі, коротенькими бувши, більше личать жінкам, аніж мужчинам, бо неподоба їм просторікувати довго й розволікло, де без того можна обійтися; та нині, на превеликий сором нам і всім живущим, мало або й зовсім немає таких жінок, котрі розуміли б тонкий дотеп, а зрозумівши, спромоглися б на нього одповісти. Се ж бо духовне уміння, жінкам колишнім притаманне, обернули теперішні на прикрашування тіла, і та вважає себе гіднішою і достойнішою, у котрої сукня більше цяцькована, з лиштвами та стрічками, а про те й не думає, що якби все те манаття накинути на хребет віслюкові, той зміг би його носити більше, ніж будь-яка з-поміж них, так віслюком і залишаючись. Соромно мені так говорити, бо не можу сказати про інших, чого б не сказала проти себе: стоять вони отак, цяцьковані, шнуровані, фарбовані, мов статуї мармурові, німі й нечулі, а як озветься котора, коли її спитають, то краще вже була б мовчала. А тоді ще й величаються, нібито невміння в жіночому та чесному чоловічому товаристві бесіду провадити од чистоти душевної береться, а своє недоумство називають порядністю, ніби та жінка й порядна, що балакає тільки з покоївкою, пралею чи перепічайкою; адже якби хотіла того природа, як вони запевняють, вона б по-інакшому їхню балакучість припинювала. Правда, і в сьому ділі, як скрізь, треба на те зважати, коли, де і з ким говориш, бо трапляється часом, що сунешся, не спитавши броду, і, хотівши гострим слівцем когось на слизьке загнати, сам потім раки пекти мусиш. От для того, щоб уміли ми остерігатися, щоб не приточувано до нас тієї пословки, що, мовляв, жінкам усюди гірше достається, хочу я розказати вам сьогодні наприпослідку таку історію, яка б вас дечого навчила, щоб ви не тільки душевним благородством з-поміж інших визначалися, а й добрими манерами їх переважали.

Не багато ще літ перевернулось, як жив у Болоньї, а може й досі живе, славнозвісний чи не на весь світ лікар на ймення маестро Альберто. Був він уже стар чоловік (бралося йому під сімдесят), та духом благороден, і хоч у тілі в нього вже остиг природний пал, не цурався він любовного горіння; побачивши якось на бенкеті вродливицю-вдову, що звалася, як кажуть люди, Мальгеріда де Гізольєрі, вподобав він її вельми, і запали в старечі груди такі полум’яні любощі, що хоч би й молодому; і не засне, було, вночі, як удень не побачить вродливого, ніжного личка прекрасної дами. Через те й показується, було, раз у раз перед домом тієї дами то пішки, то верхи, як коли набіжить; постерегла те вона, та й інші з нею, і частенько смішкувалися проміж себе, що от, мовляв, на роки дозрілий і на розум, а взяв та й закохався — думали, бачте, що тая любосна жага не де, як тільки в макоцвітних молодечих душах витає і пробуває.

Маестро Альберто свого не покидав; от якось на свято сиділа та вдова з жіночою компанією перед своїм будинком, і, побачивши оддалік, що їде маестро Альберто, поклали вони всі разом запросити його до себе і оддати йому шану, а потім поглузувати з того закохання. Так і зробили: повставали, покликали його, повели до прохолодного двору, шанували його там виборними винами і всякими ласощами, а наостанку спитали його приязно та жартливо, як се могло статися, що він закохався в таку красуню, знаючи, що її люблять багато гарних, благородних і хороших юнаків. Підпустили йому таку тоненьку шпилечку, а він одказує любенько:

— Що я люблю, мадонно, се не повинно дивувати мудрого, а надто що я люблю вас, бо ви того варті. І хоч старим чоловікам, звісно, бракує вже сил, потрібних для любовних герців, то не однято в них ні бажання, ні розуміння того, що значить бути любленим, а се вони, природно, тим паче тямлять, що розуму в них більше, ніж у молодих. А яка в мене сподіванка, що я на вас пориваю очі, коли вас кохають стільки юнаків? Ось яка: бачив я не раз, як жінки, полуднуючи, їдять люпин і часник; і хоч у часникові наїдку немає, то головка все-таки не така погана, смачніша за пір’я, проте ви, зіпсованого апетита мавши, головку в руках тримаєте, а пір’я їсте, хоч воно противне й зовсім негодяще. Хто знає, мадонно, може, ви й коханців отак вибираєте? Тоді, може, ви мене обрали б, а тих попроганяли.

Дамі стало трохи соромно, як і всім іншим, і вона сказала:

— Маестро, ви дуже мило й чемно провчили нас за наш гордовитий замір; у всякому разі, ваша любов мені дорога, як має бути дорога любов такої мудрої і гідної людини; чиніте зі мною, як ваша ласка, аби тільки честь моя була збережена.

Устав тоді маестро разом зі своїми супутниками, попрощався з дамою, радий та веселий, і поїхав. Отак, не розібравшися, з кого кепкувала, думала вона перемогти, а зазнала поразки; з вами такого не буде, як держатимете в голові добрий розум.

Сонце тим часом схилилося вже на спадень і спека попустила, коли панночки й кавалери скінчили свої оповідання. Тоді королева сказала жартливо:

— Тепер, любії подруги, одно ще мені лишилося зробити в сей день мого старшинування — дати вам нову королеву, і нехай вона по своїй уподобі на другий день життя своє і наше для призвоїтої втіхи вряджає. Здається, ще до ночі далеко, та хто загодя ладу не дасть, той будущини добре не влаштує, тим-то, щоб новій королеві можна було приготувати все на завтра, покладаю я, щоб наступні дні починалися з сії години. Тож іменем того, ким живе усяке дихання, хай королює завтра над нами на втіху нашу розумна панна Філомена.

Сказавши сеє, встала, зняла з себе вінка і, шанобливо поклавши його Філомені на голову, перша уклонилась їй, як королеві, а за нею і всі інші дами та кавалери здалися на ласку новій володарці. Філомена аж почервоніла трохи з сорому, як вінчано її на королівство, та, згадавши недавні речі Пампінеї, схаменулась і, щоб не показатися простачкою, потвердила першим ділом на службі всіх, що призначила була її попередниця, розпорядилася, що треба вготувати на завтра рано й на вечерю, на тому самому місці, де вони й були, а потім повела такую річ:

— Коханії подруги, більше з приязні своєї, аніж за мої заслуги призначила мене Пампінея вам за королеву; тож, порядкуючи життям нашим, гадаю я не тільки на свою, а й на вашу волю зважати; з’ясую ж вам коротенько, що, на мою думку, слід учинити, аби ви могли на ваш розсуд щось додати до того розпорядку чи одняти. Придивившися гаразд до сьогоднішнього Пампінеїного урядування, думаю я, що воно було і похвальне, і втішне; сії порядки, поки нам вони не приїдяться чи з іншої причини не обриднуть, по-моєму, не треба касувати. Доведімо ж до кінця те, що почали ми вже робити, встаньмо, погуляємо веселенько, а як сонце буде при заході, повечеряємо в холодку, поспіваємо трохи, побавимось, а там уже і спати буде час. Завтра вранці, повстававши захолодки, теж підемо кудись повеселимося, чим кому любо, потім, як і сьогодні, вернемося слушної години обідати, потанцюємо, а вставши після сну, знов зберемося тут оповідати, бо з сього, як на мене, найбільше нам і втіхи, і пожитку. Тут, правда, хочу я ввести одну річ, якої Пампінея не зробила, бо запізно обрали її на королеву: треба покласти якісь межі нашим розповідям, оповістивши всіх заздалегідь, про які речі буде мова, щоб кожне мало час вигадати якусь цікаву історійку. Коли се буде вам до смаку, подумайте ось про що: як світ світом, зазнають люди всіляких пригод од своєї фортуни, та й будуть зазнавати, тож нехай кожне розкаже про таких, що, всякого лиха набравшись, негадано знаходять добру долю.

І дамам, і кавалерам се сподобалось, усі охоче на таке пристали. Один тільки Діоней, коли всі вже замовкли, озвався:

— Мадонно, як усі сказали, так скажу і я, що ся ваша установа над звичай гарна і хвальна; але од особливої милості вашої прошу я одної ласки, що надана мені буде, аж поки триватиме наше товариство: хотів би я, щоб закон не зобов’язував мене говорити про такі речі проти моєї волі, а лиш про те, що мені заманеться. Щоб не подумав же ніхто, що я прошу сієї ласки тим, що не маю вигадок у запасі, нехай я буду завше останнім оповідачем.

Королева знала, що з нього неабиякий вигадько і веселун, і добре зрозуміла, що се він просить тільки для того, щоб розважити компанію, як утомиться вона од розмов, якоюсь сміховиною, і за спільною згодою залюбки дарувала йому сю ласку. Повстававши, всі тихою ходою пішли до річки, що з пагорка повилася в гаїсту долину, розливаючись чистою хвилею по білому каменю й зеленій травиці. Там, роззувшися й позакачувавши рукава за лікті, панночки хлюпалися в воді і жартували межи собою. Як надійшла пора вечеряти, всі повернулися до палацу і всмак попоїли. По вечері, як принесено музичну справу, королева повеліла Лауретті повести танець, а Емілії заспівати канцону в супроводі Діонеєвої лютні. Так і зробили — Лауретта почала вести коло, а Емілія з любов’ю заспівала такої пісні:

Я так пишаюсь із своєї вроди,

Що не знайду повік

У іншому коханні насолоди.

У себе гляну — бачу я ті чари,

Що вид їх душу втіхою сповняє,

Ні давні згадки, ні новії мари, —

Ніщо розкошів тих не проганяє.

Краси такої більш ніде немає,

І я не жду повік

Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,

Коли захочу, завше можу мати,

Вона приходить, як її покличу,

Сп’яняти душу, серце звеселяти;

Який то скарб коштовний, пребагатий —

Той не збагне повік,

Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,

То дужче загоряюся жагою,

Я ті розкоші п’ю і не нап’юся,

Коли ж я спрагу серця заспокою?

Знемогою охоплена п’янкою,

Не хочу я повік

Деінде засягати насолоди.

Як доспівано сю баладку, що всі її весело тягли за Емілією, хоч дехто й задумався над її словами, протанцювали ще кілька дрібних танців. Минула вже якась часточка короткої ночі, і королева зволила покласти кінець першому дню; велівши запалити смолоскипи, вона наказала йти всім на спочинок; так вони й зробили, пішовши кожне у свою кімнату.

Кінець першому дню

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Зачинається другий день Декамерона, де під орудою Філомени мова мовиться про таких, що, всякого лиха набравшись, негадано знаходять добру долю

Уже сонечко світлом своїм день новий усюди розсвітало і пташки, веселих пісень у зеленому вітті вищебечуючи, усім про теє повідали, коли ті панночки і троє кавалерів повставали та й пішли в садок; тихою ходою по росяній траві ступаючи, довгенько вони туди-сюди походжали та красні віночки собі з квіток сплітали. Як було минулого дня, так і тепера вчинили: поснідали, поки не жарко, потанцювали трохи та й лягли спочити; а після, вставши о дев’ятій годині, зібралися довкола королеви. Вона ж, хорошая та вродлива, вінком своїм лавровим увінчана, подивилась на товариство своє, подумала та й наказала Неїфілі тогоденним оповіданням почин дати. Тая радо, без жодної одмовки, повела таку річ.

ОПОВІДКА ПЕРША

Мартелліно прикидається калікою і вдає, ніби зцілився од мощей святого Гендріка; як виявляється те ошуканство, його хапають, б’ють і тягнуть на шибеницю, та врешті він рятується

Не раз бувало, коханії дами, що, хто з людей сміятись поривався, а найпаче з того, що шанувати годиться, сам наруги приймав і лиха собі напитував. Тим-то, королевин загад пам’ятуючи, розкажу вам для почину про одного нашого земляка, яку він мав пригоду — перше лиху, а навпослі, не думавши не гадавши, вельми щасливу.

Жив колись у Тревізо, не так щоб дуже й давно, один німець на імя Гендрік; бідним чоловіком бувши, наймався він до людей за носія, як було кому треба; славили, що була з нього людина богочестива та праведна. Чи так воно було, чи ні, сього не скажу, а подейкують самі тревіжани, що, як помер він, то тієї години всі дзвони на тревізькому соборі, ні од кого не рушені, самі собою на подзвіння задзвонилися. Мавши те за чудо, казали люди, що той Гендрік — святий; позбігалися всі городяни до того дому, де лежав покійник, та й понесли його, як мощі б то, до соборної церкви, приводячи туди кривоногих, калікуватих, сліпих та інших ґанджовитих чи хворобою якою побитих, буцімто, до мощей тих приклавшися, всі вони уздоровитися мали.

Як ізчинився в городі такий розгардіяш та вселюдна крутанина, приїхало саме до Тревізо троє наших краян — одного звали Стеккі, другого Мартелліно, а третього Маркезе. Се були такі собі кумедники, що, по панських дворах ходячи, усяким кривлянням та штучним приставлянням глядачів звеселяли. Не бувавши раніше в сьому місті, здивувались вони тій біганині, а почувши, в чому річ, закортіло їм і собі піти на те подивитися. От лишили вони свої речі в трактирі, а Маркезе і каже:

— Ходімо глянемо на сього святого; тільки бозна, як нам туди достатися, бо чув я, що на плацу повно німців та іншого збройного люду, що поставив пан сього міста, щоб не сталось якого заколоту; а в церкві, кажуть, такого народу, що й яблуку ніде впасти.

Озветься тоді Мартелліно, охочий на те диво поглянути:

— То все нічого, я приберу такий ярміс, що доступимося до святого.

— Який би то? — спитав Маркезе.

— А ось який, — одвітував Мартелліно. — Я прикинусь калікою, а ви обидва піддержуйте мене — з одного боку ти, з другого Стеккі, нібито я сам іти неспроможен, та й ведіть мене до тих мощей зцілятися; хоч хто нас побачить, то поступляться і пропустять.

Маркезе і Стеккі на те пристали: не гаючись, вийшли вони з трактиру і подалися втрьох у безлюдне місце; там Мартелліно так поскарлючував собі пальці, так іскривив собі руки й ноги, рот, очі і все обличчя, що страх було глянути; хто б на нього не подивився, сказало б усяке, що то справді людина скалічена та збезвічена.

Узяли його такого Маркезе і Стеккі та й побралися до церкви, святі та Божі, смиренно благаючи всіх, хто по дорозі не стрінеться, пропустити їх Бога ради, і се їм легко давалося — усі дивилися на них, гукали: «Розступіться, розступіться!» — і так невзабарі протовпилися вони до того місця, де лежало тіло святого Гендріка. Кілька дворян, що там стояли, швидко схопили Мартелліна і поклали його на тіло, щоб сподобився він благодаті та й ізцілився. Усі люди пильнували, що ж із ним буде; перечасувавши трохи, почав він приставлятися, — а він на те був великий мистець, — нібито в нього розпрямляється спершу один палець, потім уся п’ясть, а послі вся рука, і так він випростався весь. Бачивши сеє, люди такий здійняли лемент во славу святого Гендріка, що й грім би грянув, то не чути було б.

І треба ж так трапитись, що стояв там недалечко один флорентинець, який добре знав того Мартелліна, хоч зразу був і не вгадав, як його вели нібито каліку; коли ж той випрямився, упізнав та як зарегочеться:

— А бий його Божа сила! І хто б таки, його бачивши, не пойняв віри, що то сущий каліка?

Почувши сі слова деякі тревіжани, та й питаються:

— Як то? Хіба не було в нього родимця? А флорентинець одказує:

— Та Боже борони! Він ізроду був прямісінький, як ми з вами, тільки що великий із нього мастак, як самі здорові бачили, приставлятися ким завгодно.

Як зачули ж вони сеє, більш нічого не питали, а всі ринулися вперед, волаючи:

— Узяти його, зрадника! Він, богозневажник і святотатець, прикидався тільки, буцім його родимець побив, щоб над нашим святим і над нами поглумитися!

Сеє кажучи, схопили його, зволокли з того місця, де він був, і, пірвавши його за чуприну та пошматувавши всю одежу на ньому, давай гамселити його кулаками та носаками, і не було, либонь, такого чоловіка, що не пристав би до того збіговиська. Мартелліно кричав: «Ґвалт, рятуйте!» — і одбивався скільки сили, та се йому не помагало, бо на нього напирало все більше й більше народу. Стеккі й Маркезе бачать, що непереливки; помогти б — так за свою шкуру страшно; давай вони тоді разом з усіма кричати: «Смерть йому!», — а самі все-таки мізкували, як би його із рук народу вирятувати, бо таки були б його напевне доконали, якби Маркезе не піднявся на хитрощі. Побіг він швиденько до міської сторожі та й каже тому, що бурмистра заступав:

— Пробі рятуйте! Он той лихий чоловік вирізав у мене гамана з сотнею червінців. Прошу, веліте його схопити і верніте мені моє.

Почувши сеє, кільканадцятеро гайдуків миттю майнули туди, де горопашного Мартелліна без гребінця чесали, і, пропхавшися на превелику силу між юрбою, видерли його з рук самосудників геть побитого та понівеченого і повели до ратуші. Туди ж посунуло і множество тих, що од нього, мовляв, наруги дознали, а почувши, що його схоплено за крадійство, і собі давай казати, що і їм він нібито поодрізував гаманці, — гадали, бачте, хоч тим йому надолужити. Вислухав усе те міський суддя, чоловік пресуворий, зразу ж одвів Мартелліна в сторону та й почав його про все допитувати. Та Мартелліно тільки оджартовувався, ніби йому той арешт за іграшку. Розсердився тоді суддя, велів узяти його на дибу та дати доброї хлости, щоб признався у злодійстві, а потім повісити. От ізняли його з диби, суддя й питає, чи правда тому, що на нього люди кажуть. Бачивши Мартелліно, що годі одмагатися, і каже:

— Добродію, я ладен визнати вам усю щиру правду, нехай тільки винувачі об’являть, де й коли вирізав я кожному гаманця, а я вже тоді скажу, що я робив, а чого ні.

— Добре, — одвітував суддя і почав тих людей викликати; один говорив, що Мартелліно обікрав його тиждень тому, другий — що перед шістьма днями, третій — перед чотирма, а деякі сказали, що того самого дня. Почувши сеє, Мартелліно сказав:

— Добродію, всі вони брешуть у живі очі, а що я правду мовлю, ось тому доказ: бодай мені довіку не вступати в сей город, коли моя нога була тут раніше; я отсе допіру тільки прибув сюди і зразу ж, собі на лихо, пішов подивитися на мощі святії; там мені й дали чосу, оттак як бачите. А що сьому правда, то не дасть збрехати магістратський урядовець, що записує приїжджих, його реєстер та ще мій трактирник. Як допевнитесь, що так воно і є, як я кажу, то зволіте не мучити й не карати мене через отих лукавих суплікаторів.

Покіль те діялось, Маркезе і Стеккі, почувши, що суддя суворе вчинив проти Мартелліна слідство і вже потяг його на дибу, перелякались вельми, говорячи: «Отсе порятували товариша: із сковорідки та в огонь!» Кинулись туди-сюди, знайшли свого трактирника і все йому з’ясували. Той засміявся і повів їх до Сандра Аголанті, що мешкав у Тревізо і мав велику силу при синьйорові, розповів йому все по ряду і попросив його вкупі з ними заступитись за Мартелліна. Сандро, нареготавшися, подався до синьйора і сказав, щоб приведено Мартелліна. Пішли по нього, аж він стоїть у самій сорочці перед суддею, збентежений та переполошений, бо суддя і слухати не хотів ніяких вимовок, а за віщось на флорентинців угнівавшися, надумав його притьмом повісити і довго не хотів оддавати його синьйорові, та мусив. Як приведено Мартелліна перед синьйора, розказав він йому все чисто, як було, і прохав у нього одної тільки ласки — одпустити його, бо, поки не опиниться в Флоренції, усе йому зашморг на шиї мулятиме. Синьйор довго сміявся з сієї пригоди, подарував трьом товаришам по одежині, і вони, так несподівано порятувавшись од великої напасті, повернулися живі-здорові додому.

ОПОВІДКА ДРУГА

Рінальдо д’Асті, пограбований харцизами, потрапляє в Кастель Гвільєльмо; знайшовши там нічліг у одної вдовиці і одзискавши свою втрату, він вертає додому цілий і здоровий

Слухавши пригоди Мартелліна, що розповідала Неїфіла, сміялися дами без міри, а з кавалерів найдужче Філострат; а що сидів він коло оповідачки, то йому й веліла королева заступити чергу, і він, не гаючись, почав казати:

— Хочеться мені, прекрасні дами, подати вам оповідку про справи божественнії, а почасти й злигоднії та любовнії, і буде вона для послухачів, можливо, не без пожитку, найпаче для тих, що мандрують по непевних країнах кохання, де буває, святому Юліанові не помолившись, і той, хто добру постелю має, зле ночує.

Так от — було се за часів феррарського маркіза Ацца — приїхав якось до Болоньї у своїх справах купець на ймення Рінальдо д’Асті; зробивши все, що треба, вертався він додому і по дорозі з Феррари до Верони здибав якихось людей; були то лиходії і харцизи, хоч і скинулися з виду на купців. Необачний Рінальдо зайшов із ними в бесіду, та й поїхали вони разом. Тії, побачивши, що він купець і, мабуть, не без грошей, надумали пограбувати його, як тільки слушна годи на випаде, а щоб не мав він на них ніякої призри, вели з ним, як люди смирні та статечні, все пристойні та чеснії речі і такі вже були до нього поштиві та люб’язні, що покладав собі купець за велике щастя таких подорожників зустрінути, бо при ньому був тільки один слуга-верхівень. От їдуть вони собі, говорять про се, про те, як то в розмові буває, аж завелася річ про молитви, що люди до Бога зносять. Один розбишака (а їх було всього троє) і питає в Рінальда:

— А ти, чоловіче добрий, які молитви проказуєш на дорогу?

А Рінальдо одвітує:

— Я, правду мовлячи, у сих справах чоловік простий, темний, молитов знаю не гурт, живу собі по-старосвітськи, лічу два сольди за двадцять і чотири динари, а проте, в дорозі бувши, звик уранці, з гостиниці виїжджаючи, проказувати Отченаш і Богородицю за упокій отця і матері святого Юліана, а тоді вже молю Бога і святого, щоб послали мені добру ночівлю. Не раз на віку зазнавав я, мандруючи, усякої напасті, отже ж завше рятувався і ночлігував добре і безпечне, тож вірю певне, що виблагав мені в Бога ту ласку святий Юліан, що йому на честь творю я сі молитви; і все в мене така думка, що й мандруватиметься, і ночуватиметься мені погано, як не прокажу вранці сієї молитви.

— А сьогодні рано ти молився? — знову питає той.

— Аякже! — одказує Рінальдо.

А харцизяка, своє на думці мавши, сам собі гадає: «Гляди, щоб не прийшлось тобі перемолюватись, бо, як поведеться нам, лихе матимеш ночлігування». А вголос йому каже:

— І я багацько мандрував, а сієї молитви ніколи не проказував, хоч і хвалено мені її вельми; а проте ні разу ще не бувало, щоб погано мені ночувалося; сю ніч, може, ти й сам упевнишся, хто із нас кращий притулок матиме — чи ти, чи я, хоч ти сю молитву читав, а я ні. Правда, я проказую замісто неї інші: «Помилуй мя, Боже», «Пречиста Діво» або «Все упованіє моє» — то, казала моя бабуся, молитви дуже помічні.

їдуть вони так і говорять про всяку всячину, а ті троє чигають тільки слушного місця й часу, щоб своє лихе діло вкоїти; як іспоночіло вже, минули вони Кастель Гвільєльмо і мали саме річку переходити; бачать харцизи, що доба пізня, а місце глухе та одлюдне, напали на купця, пограбували, з коня зсадили і в самій сорочці пустили, сказавши на прощання:

— Іди, то побачиш, чи хорошу ночівлю пошле тобі твій святий Юліан, а наш прихистить нас добре.

Перемкнулись через річку, тільки смуга за ними лягла.

А Рінальдів слуга та був собі страхополох; побачивши, що на хазяїна напали, не став йому до помочі, а погнався конем своїм щодуху назад у Кастель Гвільєльмо, прибув туди в пізні обляги та там і обночувався, ні про що не дбаючи. Рінальдо лишився сам голий-босий, і спостигла його ніч на безлюдді; холодно було вельми, сніжок густий як на те припустив, ну що ти в світі білому робитимеш? Давай він, дрижаки ловлячи та зубами дзвонячи, роздивлятися, чи не знайде якого захистку, щоб не одубіти з холоднечі, — так ніде ж тобі нема нічого, після недавньої війни околиця тая пусткою лежала... Як же підострожив його холод, потюпав він до Кастель Гвільєльмо, не знаючи, куди втік його пахолок; сподівався, бачте, що як добудеться туди, то вже йому Бог пошле якийсь рятунок.

Але ніч захопила його так, може, за милю од замку; поки він туди добрався, брама була вже замкнена, мости зведені, увійти ніяк. Заплакав безутішно сердега і став роззиратися, чи нема де якого затишку, щоб уже хоч од снігу сховатися, коли се дивиться — аж виступає якийсь домок понад міським муром; давай, думає, хоч під сим виступом примощуся, покіль обутріє. Пішов, аж під тим виступом двері, замкнуті, правда; назгрібав він поблизу сякої-такої солімки, намостив під дверми і сів, сумний та невеселий, плачучись на святого Юліана та дорікаючи, що не такого він заслужив своєю у нього вірою. Та святий Юліан мав на нього обачення і послав йому небавом добру ночівлю.

У тім замкові та жила собі вдовиця, гарна з себе, що по всьому світу такої пошукати; і любив її маркіз Аццо, як свою душу, і держав її тута про свою потребу; мешкала ж вона якраз у тому домі, де ото під виступом притулився наш Рінальдо. І вийшло так, що напередодні приїхав був маркіз, щоб переночувати з удовою, велів тишком-нишком наготувати для себе ванну і добру вечерю, та коли все вже було налаштоване і вдова от-от чекала маркіза, прискакав до замкової брами вістовець і таку передав маркізові новину, що той мусив раптово поїхати. Переказав він коханці своїй, щоб не чекала його, та й рушив у дорогу; вона ж із досади не знала, що робити, то вирішила скупатися в тій ванні, повечеряти та й лягти спати.

От сіла вона у ванну, а ванна та була недалечко од тих дверей, де примостився під муром горопашний Рінальдо, тож, у ванні сидячи, чула тая пані, як він плакав та зубами клацав, мов той чорногуз. Гукнула вона свою служебку та й каже:

— Піди нагору і поглянь, хто там є за муром у нас під дверми, що воно за чоловік і що він там робить?

Пішла та служебка, придивилася (а ніч була видна), бачить — сидить хтось босий, у самій сорочці, аж труситься увесь. Вона спитала, що він за один. Ледве зміг їй Рінальдо, зубами цокочучи, розказати коротенько, хто він і що він і як тут опинився, а потім узяв її слізно просити, щоб, як можна, не дала душі живій од холоду вночі загибати. Жалко стало служебці, пішла вона до панії і все розказала. І вдові теж стало його шкода; згадала вона, що має ключа од тих дверей, бо часом упускала через них потаймиру маркіза, та й каже:

— Піди відомкни йому потихеньку, вечері все одно нема кому їсти, а місця він у нас не перележить.

Служебка вельми похвалила господиню за таку людяність, пішла, відомкнула двері і впустила його; бачивши вдова, що він уже за малим богом не заколів, сказала:

— Швидше лізь, чоловіче добрий, у сю ванну, вона ще гаряча.

Купця не треба було припрошувати, він залюбки поліз туди, а як тепла того набрався, то наче вдруге на світ народився. Пані звеліла дати йому одяг свого чоловіка-небіжчика (вона-бо свіжо овдовіла), убрався він — усе було як на нього шите; ждучи ладу од господині, став він воздавати хвалу Богові та святому Юліанові, що порятували його од лихого ночлігування і привели його, бачиться, в надійне пристановище.

Одпочила добре господиня, веліла гаразд розпалити у себе в горниці та й питає, що там той чоловік робить. А служебка й каже:

— Пані, він уже одягнувся; там такий красень, і, знати, чоловік хороший і ґречний.

— Піди ж поклич його, — мовить пані, — скажи, хай прийде сюди погріється та й повечеряє, бо знаю, що він не вечеряв.

Увійшовши Рінальдо в горницю і побачивши господиню, панію, як йому здалося, високого коліна, шанобливо оддав їй чолом і подякував красненько за ласку. Пані, побачивши його й мови почувши, подумала, що служебка правду казала; привітала вона його любо, посадовила поруч себе при вогню і стала питати, яка пригода його сюди привела. Він і розказав їй усе, як було діло. Вдовиця чула вже щось про ту історію, як Рінальдів пахолок приїхав до замку, то й повірила геть усьому, сказала йому, що знала, про слугу і де його можна вранці знайти. Тим часом опорядили стіл, Рінальдо помив руки разом із господинею, та й сіли вечеряти.

Він був чоловік статурний, на виду гарний та показний, на вдачу звичайний і люб’язний, та не який і старий; удовичка таки добре накинула його оком і важила на нього, бо як сподівалася на ніч маркіза, то вже розібрала її охота. По вечері, як устали вони з-за столу, порадилась пані з покоївкою, чи не гоже їй буде, як маркіз одкинувся, тим добром утішитися, що доля їй послала. Зрозумівши, чого пані хоче, служебка притьмом пораяла їй так і вчинити. Вернувшись господиня до Рінальда, що сидів сам при вогню, глянула на нього приязненько та й каже:

— Чого се ви, Рінальдо, зажурилися? Чи коня стало жаль, чи одежі, що не вернеться? Вдарте лихом об землю, ви ж тут ніби як дома; от повірите, як побачила я вас у небіжчиковому вбранні, то здалось мені, що ви нестеменно мій чоловік, і вже, може, разів зо сто за вечір поривало мене обійняти вас і поцілувати; я так би, мабуть, і зробила, якби не боялась, що вам воно буде нелюбо.

Рінальдо був не в тім’я битий; почувши господинині речі і побачивши, як жаріють їй очі, підійшов він до неї з розкритими обіймами та й каже:

— Мадонно, як іздумаю, що, тільки дякуючи вам, при життю я лишився, як ізгадаю, од якої напасті ви мене порятували, то був би я посліднім лобурякою, якби не похопився догодити вам у всьому; тож уволіте вашу волю, обніміте мене й поцілуйте, а я вас обійму й поцілую з дорогою душею.

А далі слів уже було не треба. Удовичка, що вся горіла од любовного бажання, кинулась йому на шию, жагуче притулившися до нього, поцілувала його тисячу разів, і він її не менше, а потім пішли до покою, зразу ж полягали і до світу не раз та й не два жадання своє задовольняли.

А як почало на світ благословлятися, устали вони — хотіла господиня, щоб ніхто про теє не дізнався; дала йому сяку-таку одежинку, набила гамана грішми і, попрохавши його нікому про те не хвалитися та розказавши, кудою йти, щоб слугу розшукати, випустила його через ті самі двері, що він увійшов. Як розвидніло вже, він уступив у замок (брама була вже одчинена), так ніби здалеку сюди прибув, і знайшов свого пахолка. Перебрався він у свою одежу і хотів уже сідати на служникового коня, коли се, ніби чудом Божим, приведено в замок тих трьох розбишак, що проти ночі його були пограбували, а схопили їх за інший якийся злочин; як вони у всьому призналися, повернено йому коня, одежу і гроші, так що нічого він і не втратив, тільки пару підв’язок, бо самі злодії не знали, де вони ділися. Подякувавши Богові та святому Юліанові, Рінальдо сів на коня і вернувся додому цілий і здоровий, а тії три харцизи другого дня пішли угору по-циганській.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Троє молодиків, майно своє процвиндривши, зубожіли дощенту; небіж їхній, у розпачі додому вертаючись, здибується по дорозі з англійською королівною, що мандрує в перевдязі абата, одружується з нею і вертає дядькам статки-маєтки

Дами цікаво вислухали історію про Рінальдові пригоди, похваляючи його благочестивість та дякуючи Богові і святому Юліанові, що в тяжкій біді йому рятунок подали. Та й жінка (про сеє говорили вони тишком-нишком), здавалось їм, була недурна, зумівши тим добром скористатися, що Бог послав. Ще вони міркували, посміхаючись, про ту веселу вдовину нічку, коли Пампінея, що сиділа обік Філострата, догадавшись сама, що черга тепер їй припала, уже надумувала, що б їй розповідати, і на королевине слово сміливо і весело повела таку річ:

— Шановнії дами! Що більше ми говоримо про фортунині примхи, то більше маємо про них розповідати, коли добре придивимось, як то воно на світі ведеться. І люди тямущі не повинні сьому дивуватись: справді-бо, те, що ми по недомислу своїм називаємо, все у неї в руках, і сама вона присудом своїм потаємним передає безперестану все те з одних рук до других, а з других до третіх, а яким порядком — ми того не свідомі. Се річ аж надто певна, справджується вона щоденно у будь-якому ділі, та і в тих притчах, що їх уже оповідано, а проте, королевиному наказові скоряючись, долучу я до них і свою історію, яка вам, гадаю, припаде до смаку, а може, й пожиток який принесе.

Був собі колись у нашому городі один значний чоловік, на ймення мессер Тедальдо з роду Ламберті, як дехто каже, чи, може, з роду Аголанті, як твердять інші, бо його сини, бачите, промишляли згодом тим самим ремеслом, що коло нього ходили й ходять Аголанті. Чи так воно було, чи інак, менше з тим; тільки був той Тедальдо тяжко грошовитий і мав трьох синів: першого звали Ламберто, другого Тедальдо, а третього Аголанте; се були гарні, уродливі юнаки, хоч найстаршому ще не минуло й вісімнадцяти, коли помер мессер Тедальдо і лишив їм, яко законним спадкоємцям, усі свої статки-маєтки.

Ставши таким чином багатіями з грішми та маєтностями, заходились вони теє добро цвиндрити без міри й без ліку, як їм тільки бажалось: тримали силу челяді, позаводили собі добрих коней, та хортів, та птахів, справляли раз у раз бенкети, витрачались на дарунки та турніри, — не тільки те чинили, що шляхетним людям пристало, а й те витворяли, що їм на молодечий ум спливало.

Не довго так вони й прожили, як батьківське добро стало применшатися; на їхні видатки не вистачало вже доходів, от давай вони продавати та закладати свої маєтки, сьогодні один, а завтра другий; незчулися небораки, як з’їхали нінащо, і нестаток ізняв їм з очей полуду, що сіла на них у багатстві.

Покликав тоді Ламберто братів своїх і каже, що дивіться, мовляв, яка була батькові нашому шаноба і яка нам, який він був багатий і які ми стали убогі, без пуття гроші тринькаючи; слово по слову та й уговорив їх спродати ту мізерію, що їм іще лишилась, і з’їхати разом із дому, поки зовсім злидні не посіли.

Так вони і вчинили: без проводів, не гучно і не бучно подалися з Флоренції прямісінько до Англії, найняли собі в Лондоні невеличкий домок і жили страх як ощадно, позичаючи людям гроші на проценти, і так їм пофортунило, що за кілька років залихварювали вони силу-силенну грошей.

Тоді вернулись один по одному до Флоренції, повикупляли майже всі свої маєтки, надто ще й нових прикупили, поженились і, не кидаючи свого лихварювання в Англії, послали туди справуватися небожа свого на ймення Алессандро, а самі, дарма що були вже одружені, забули вже, до чого були дорозкошувались, і знов почали сіяти грішми напропаще, бо мали у всіх купців кредит на будь-яку суму.

Кілька років помагали загачувати ту прірву і ті прибутки, що присилав їм Алессандро, бо він там добре розжився, позичаючи гроші баронам під заставу замків та інших володінь.

Поки троє братів жили отак широко та все боргували, як готових грошей не ставало, на Англію тверду надію покладавши, аж тут неждано-негадано завелась у тій Англії усобиця між королем та його сином, і ввесь острів надвоє розколовся — той за одного руку тягне, а той за другого; тоді у Алессандра відібрали всі баронські замки, та й інших доходів не стало. Сподівався Алессандро, що от-от межи королем і його сином замир’я настане, і все йому вернуть — істе і проценти, то й не виїжджав собі з острова, а брати жили тим часом у Флоренції, витрат своїх не применшаючи та чимдалі у борги залазячи.

Та, бачивши, що стільки років уже надії не справджуються, перестали люди давати братам у кредит, ще й укинули боржників у тюрму, бо маєтностей у них не вистачило для виплати вірителям, а жінки їхні зубожені та діти дрібнії розлізлися хто куди межи людьми, не сподіваючись од життя нічого іншого, крім довічних злиднів.

Алессандро тим часом усе виглядав у Англії миру та й годі сказав; бачивши, що нічого там, крім небезпеки для себе, не висидить, вирішив він вернутись в Італію і рушив у дорогу сам-один.

Якось, виїжджаючи з Брюгге, зуздрів він білого абата, що теж рушав ізвідти в супроводі численної челяді та чернецтва, з великим обозом попереду; за абатом їхало двоє старих лицарів, родичів короля, що добре знали Алессандра і охоче взяли його з собою.

Приставши до них, він спитав увічливо, які то ченці їдуть попереду із челяддю і куди вони прямують. На те сказав йому один із лицарів:

— Той, що попереду їде, то наш молодий родич, його оце допіру обрано на велике абатство; а що йому літа ще не вийшли по закону на таку високу посаду, то їдемо ми з ним до Рима прохати святого отця, щоб він увільнив його від того закону і затвердив вибір. Тільки про се не слід говорити чужим людям.

Свіжо настановлений абат, їдучи то попереду, то позаду свого почту, як то часто роблять у дорозі синьйори, теж навів оком на нашого Алессандра, що був молодиком гожого стану і вроди, а що вже увічливий та люб’язний, то другого такого пошукати. З першого погляду так він припав абатові до вподоби, як ніхто на світі; прикликав його абат до себе, розговорився з ним приязненько, розпитався, хто він і що він, куди і звідки їде. Алессандро задовольнив його цікавість, розказавши йому щиро все без утайки, і радий був услужити абатові, чим тільки міг.

Почувши його доладну і розумну мову, придивившися пильніше до його манер і вбачивши в ньому чоловіка шляхетного всупереч неблаговидному ремеслу, абат ще дужче вподобав його: спочуваючи його нещастю, він потішав його по-дружньому, всіляко обнадіював його, кажучи, що Господь піднесе такого достойного чоловіка знову на ту висоту, з якої його скинула фортуна, а може, ще й вище, і нарешті попрохав Алессандра товаришити йому в дорозі, бо обидва ж вони їхали до Тоскани. Алессандро подякував абатові за слова потіхи і сказав, що він готовий йому до послуг.

Отак їхали вони далі, і абата все більше й більше поривало до Алессандра, як прибули вони через кілька день у містечко, де гостиниць було обмаль. Абат забажав у тому містечку обночуватись, тож Алессандро повів його до знайомого трактирника і попрохав дати йому кімнату, котру кращу; ставши абатові ніби за дворецького, він розмістив по хатах і всю його челядь, кого куди. Як абат повечеряв і всі обляглися, спитав Алессандро у господаря, де ж би йому притулитись? Той йому й каже:

— Та хто ж його знає? Сам здоров бачиш, що народу в мене повно, і сам я з домашніми своїми сплю на лавах. Правда, там у абатовій кімнатці стоять скрині з пашнею; коли хочеш, я проведу тебе туди, постелю що-небудь, та й переспиш собі якось.

Алессандро ж йому:

— Як я, — каже, — піду до абата в кімнату, коли вона така маленька й тісна, що там ніхто з ченців не міг примоститись? Якби я раніш звернув увагу на ті скрині, я поклав би там ченців, а сам пішов би туди, де вони ночують.

На те господар одказав:

— Ну, як знаєш. Коли хочеш, можеш там любісінько примоститись: абат спить, куртина спущена, я тобі постелю тихенько якусь перинку, та й спочивай собі на здоров’ячко.

Побачивши, що се можна зробити, не турбуючи абата, Алессандро погодився і якомога тихіше влаштувався там.

Абат же не спав, жагуче бажання не давало йому заснути; він чув усю їхню розмову, чув також, як Алессандро ліг на скрині; задоволений тим, що так склалось, він сказав собі подумки: «Господь погодив мені в моїм бажанні; якщо я не скористаю з сієї нагоди, хто зна, чи ще коли така трапиться».

Твердо наважившись не пропустити сієї нагоди, він виждав, поки все в трактирі не стихло, а потім покликав нищечком Алессандра:

— Іди ляж біля мене.

Той довго одмагався, а потім роздягся й ліг. Абат, поклавши йому руку на груди, почав його пестити, нестеменно так, як дівчата своїх коханців; Алессандро тому вельми здивувався, гадаючи, що то нечиста пристрасть підіймає абата на таке пестіння. Абат розгадав ту підозру чи то інстинктивно, чи то по якомусь поруху молодиковому; він посміхнувся, зняв із себе хутенько сорочку, схопив Алессандра за руку, поклав її собі на груди та й каже:

— Не ті в тебе мислі, Алессандро! Ось полапай краще, то взнаєш, що я тут ховаю.

Алессандро намацав у абата круглі, тугі й тендітні груденята, ніби з слонової кості точені; зрозумів він, що то була дівчина, пригорнув її, не ждучи запросин, і хотів поцілувати, коли се вона озивається:

— Перш ніж до мене ближче приступити, послухай — щось маю тобі казати. Як бачиш, я не мужчина; дівчиною рушила я з дому і їду отсе до папи, щоб він оддав мене заміж. Чи то таке твоє щастя, чи моя недоля, скоро я побачила тебе, зразу полюбила так, як іще не кохала жодна жінка на світі; тим-то й вирішила я, що будеш ти мені мужем, над усіх любішим. Якщо ж ти не хочеш узяти мене за дружину, то йди собі звідси на своє місце.

Хоч і не знав Алессандро, хто вона така, та, взявши до уваги її пишний почет, догадався, що се дівчина з багатого і шляхетного роду, а що вона вродлива, се він бачив на власні очі, — тож, не довго думавши, одповів їй, що коли буде її ласка, він на те залюбки пристане.

Тоді вона сіла на постелі і наділа йому на пальця каблучку перед іконою Господньою; заручившися таким робом, вони обнялись і втішались удвох любо та мило до самого світу.

Домовившися з нею про те, як далі вестися, Алессандро вийшов із кімнати, кудою і ввійшов, так що ніхто й не постеріг, де він ніч ночував. Радий та веселий рушив він знову в дорогу з абатом та його прибічниками і за пару тижнів був уже в Римі.

Проживши там кілька день, абат із двома лицарями та Алессандром пішли до самого папи: привітавшись, як закон велить, абат почав говорити:

— Найсвятіший отче, вам відомо краще, ніж будь-кому іншому, що хто хоче жити праведно й честиво, той повинен якомога уникати всього того, що штовхає його на противну путь; от і я, бажавши жити чесно, так і зробила — утекла потаємці у цій ось одежі, взявши з собою частину скарбів мого вітця, англійського короля, що хотів оддати мене, молодую, за шотландського короля, старезного діда, і рушила в дорогу сюди, до Рима, щоб ви, ваша святосте, видали тут мене заміж. І тікала я не стільки од старощів короля шотландського, скільки од боязні, що як побралася б я з ним, то, може, зробила б, молодою та хисткою бувши, щось таке противне Божим законам та честі нашої королівської крові. Коли я їхала сюди з такою постановою, то не інакше, як сам Господь милосердний, котрий один добре знає, чого кому треба, явив мені перед очі того, кого він судив мені за мужа; то був сей юнак (тут вона показала на Алессандра), що ви біля мене бачите; своїми звичаями і честивістю під пару він хоч якій значній дамі, хоч, може, кров його не така шляхетна, як у королів. Його обрала я, хочу мати себе за дружину, і ніколи не буде в мене іншого, що б там не казали отець мій і люди. Так одпала головна причина моєї подорожі, але я хотіла все-таки завершити її, щоб одвідати шани гідні та святі місця сього города і вас, отче превелебний, а надто для того, щоб одкрити перед вами й перед іншими людьми шлюб, що взяли ми з Алессандром перед лицем самого тільки Бога. Тим я благаю вас уклінно бути зичливим до того, що Богові й мені миле, і дати нам своє благословенство, щоб мали ми певнішу ласку в того, чиїм намісником ви єсте, і жили разом, у славу Господню та вашу, до самої смерті.

Здивувався Алессандро, почувши, що дружина його — королівна англійська, і серце його сповнилось таємною радістю; ще ж більше здивувались ті два лицарі і так розгнівилися, що, мабуть, перепало б добре Алессандрові, а може, й самій королівні, якби се було не при папі, а деінде. Зачудувався ж вельми і сам папа і вбранню королівни, і її вибору, та, бачивши, що назад діла не повернеш, зволив задовольнити її прохання. Спершу заспокоїв він розгніваних лицарів, примирив їх із королівною та її обранцем, а тоді вже дав усі потрібні розпорядження.

Як діждались призначеного дня, то в присутності всіх кардиналів та багатьох інших знакомитих людей, що прийшли як гості на велику урочистість, з’явилась на папин виклик препишно вбрана королівна, така вродлива й люб’язна, що всі її по заслузі хвалили, а обік неї — в такім самім розкішнім одінні наш Алессандро, виглядом своїм і манерами не на лихваря, а на правдивого королевича схожий, великою почестю од тих двох лицарів шанований. Тут папа велів дати їм урочистий шлюб і після гучного та бучного весілля одпустив їх із своїм благословенням.

Виїхавши з Рима, забажалось Алессандрові, та й дружині його, побувати у Флоренції, куди вже докотилася про них слава; флорентинці зустріли їх з превеликою шанобою, а королівна веліла випустити на волю трьох братів, оплативши попереду всі їхні борги, і повернула їм і жінкам їхнім усі маєтності, за що немалої зажила дяки. Тоді Алессандро з жінкою виїхав із Флоренції, взявши з собою Аголанте; в Парижі французький король вітав їх із честю.

Тим часом два лицарі подались до Англії і так намовили короля, що той простив їх і з великою пишнотою прийняв дочку та зятя, а за якийсь час урочисто посвятив його в лицарі і настановив на Корнуельське графство. Новий граф незабаром примудрився помирити короля з сином, од чого велика благодать для всього острова настала, а вдячні краяни щиро його полюбили. Аголанте одержав сповна все, що йому були винні, і повернувся до Флоренції багатим, як ніколи, та ще й дворянином, — граф Алессандро звів його в лицарський стан.

Граф із дружиною своєю жив потім славно і, кажуть люди, з допомогою розуму свого та одваги і не без тестевої підтримки завоював згодом Шотландію і став її королем.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Ландольфо Руффоло, збіднівши, йде в корсари; узятий генуезцями, він зазнає в морі аварії, рятується на скрині, повній самоцвітами, прибивається до одної жінки на Корфу і вертає додому багатирем

Лауретта, що сиділа обік Пампінеї, дослухала до кінця її історію, що завершилась так славно, і, не чекаючи припросин, почала казати:

— Ласкаві мої пані, думається мені, що найбільше діло фортуни — це видвигнути людину з великої мізерії до королівського стану, як то лучилося з Алессандром у Пампінеїній історії. А що всякому з нас доводиться говорити про ці матерії, то і я насмілюсь розповісти вам притчу, де буде ще більше всяких злигоднів, хоч і не така блискуча розв’язка. Добре знаю, що ви слухатимете моє оповідання не з такою увагою, як попереднє, та вже даруйте — чим багата, тим і рада.

Кажуть люди, що морське узбережжя між Реджо та Гаетою — то найкраща містина в Італії; там, поблизу Салерно, простягається над морем так званий Амальфійський берег, засіяний дрібними містечками з садками та фонтанами. Живуть у них усе люди заможні, найбільше заповзятливі купці. В одному з тих містечок, що зветься Равелло, де й тепер таких людей не збуває, жив колись-то багатий-пребагатий чоловік на ймення Ландольфо Руффоло. Та йому не досить було того багатства, і він, хотівши ще удвоє стільки додбати, за малим богом життя свого не занапастив.

Обрахувавши все докладно по-купецькому, придбав він собі величезного корабля, наладував його всяким товаром, що накупив за свої гроші, та й подався до Кіпру. Але там побачив він, що й інших купців чимало туди такого самого краму понавозили, то й мусив продавати все те запівдарма, аби тільки не викидати, і тим зовсім нінащо звівся.

Зажурився тяжко Ландольфо, не знав, що й почати: то був багатир на всю губу, а тепер нараз убогим став... Ні, думає, або помру, або розбоєм поверну собі, що втратив, а не вернуся злиднем туди, звідки багатим виїхав. От продав він комусь там свого корабля, доклав ті гроші до виторгу, купив собі невеличке корсарське суденце, устаткував його добре всім, що треба для того промислу, та й почав шарпати проїжджий торговий люд, а найпаче турків. І фортуна служила йому в добичництві краще, ніж перше в купецтві. Не минуло й року, як він, пограбувавши силу турецьких кораблів, не тільки вернув те, що втратив, а й подвоїв своє багатство.

Навчений лихом, що його вже раз спіткало, не хотів Ландольфо шукати нової біди й поклав собі, що буде вже з нього й того, що має, — треба додому путь верстати. Повертати гроші на будь-який товар він уже не мав охоти, а поплив прямо додому на тому самому кораблику, на якому так успішно корсарував. Як надплив він уже до Архіпелагу, схопився надвечір супротивний вітер-борвій і страшенно збурив море; невеличкий кораблик мусив шукати безпечного притулку в затишній бухті якогось острівця, щоб перебути там лиху годину.

По якомусь часі в ту саму затоку, де прихистився Ландольфо, прибились дві великі генуезькі барки, що верталися з Царгорода. Помітивши Ландольфів кораблик, генуезці перегородили йому дорогу, а впізнавши, чий він єсть (про Ландольфові скарби скрізь-бо ходила слава), вирішили захопити його, бувши зроду людьми грошолюбними та розбишакуватими. От вони й висадили на берег частину своїх людей з самострілами та іншою зброєю і поставили їх на такому місці, щоб ніхто не міг зійти з судна, не наражаючись на стріли, а самі підпливли маленькими човниками до Ландольфового корабля і досить легко захопили його — усю залогу впень вистинали. Пожакувавши геть-чисто все на кораблі, вони потопили його, а самого Ландольфа взяли до себе на барку, лишивши йому на хребтині одну благеньку курточку.

Назавтра вітер перемінився, і барки пішли під вітрилами на захід; увесь той день плилося їм щасливо, та підвечір ізнов схопився буйний вітер, устала супротивна хвиля і порізнила тії судна. Ту барку, що на ній був горопаха Ландольфо, швиргонуло бурею на якусь мілизну побіля острова Кефалонії і потрощило на друзочки, так ніби хто склянкою об стіну хряснув. Скрізь по хвилях носилися дошки, ящики, товари усякі, як то в таких випадках буває, і хоч ніч була темна-темнюща, а море клекотіло та шпувало, розбиті корабляни, хто тільки вмів плавати, кинулись уплинь і хапались за що попадя.

Межи ними був і наш нещасний Ландольфо; ще вчора кликав він смерть, волів би загинути, ніж додому бідним вернутися, а тепер таки перелякався — видима смерть страшна. Коли се трапилась йому дошка, вхопився він за неї, як і всі інші, — може ж таки зразу не потоне, а там Господь якось порятує його. Сів він на ту дошку верхи і сяк-так продержався на ній до білого світу, хоч кидали його хвилі туди й сюди безперестану.

От і день настав; розглянеться Ландольфо на всі боки — нічого не видко, тільки хмари та море, та ще плаває по хвилях скриня якась, до нього часом наближаючись. Боявся Ландольфо, щоб не потопила його та скриня, наскочивши на дошку, і як припливала вона до нього, одпихав її, як міг, однією рукою, хоч сили вже покидали його.

Як на те, схопився зненацька в повітрі вихор, упав на море і так крутонув скриню, що вона вдарила об дошку, на якій був Ландольфо, й перевернула її. Од того удару Ландольфо пішов під воду, а як вирнув на поверхню (не так силою своєю, як страхом гнаний), то дошка запливла вже далеченько; боячися, що вже не здужає до неї добратись, підплив він до скрині, що була ближче, притиснувся грудьми до віка, а руками намагався підтримувати так-сяк її рівновагу. Кидали його хвилі то в один бік, то в другий, і плив він отак, голодний (їсти, бач, не було чого, а пити — хоч одбавляй), не знаючи, де він, не бачачи нічого, крім моря, плив цілий день і цілу ніч.

Наступного дня, мокрий увесь як хлющ, тримаючись обіруч за пруги скрині (звісно, хто топиться, той і за бритву хопиться), пригнався він, чи то з ласки Божої, чи з допомогою вітру, до берега острова Корфу, де саме якась бідна жінка мила морською водою та шарувала піском своє начиння. Побачила вона ту прояву, не розібралася зразу, що воно таке, скрикнула з ляку й подалась назад.

Ландольфо ж не озивався — голосу не міг одвести, та й не бачив майже нічого, але як море пригнало його ближче, жінка та роздивилась, що то була скриня, а приглянувшись пильніше, постерегла спершу руки, що за скриню ту тримались, а далі й голову і догадалась уже, в чім річ. Шкода їй стало потопельника: увійшла вона в воду (море вже втихомирилось), схопила його за волосся і витягла на берег разом із скринею. На превелику силу розчепила вона його руки, скриню завдала на плечі дочці, що була з нею, а сама взяла Ландольфа, як малу дитину, і понесла в селище. Там поклала його в купіль і доти терла та мила його гарячою водою, доки не вернулось до нього втрачене тепло, а з ним і трошки сили. Тоді вийняла його з купелю, дала йому доброго вина й печива і так за кілька день одходила його — він трохи очуняв і знав уже, куди потрапив. Тоді добра жінка вирішила оддати йому ту скриню, на якій він приплив, та й одпустити його з миром, — нехай уже далі сам про себе дбає.

Ландольфо забувся вже про ту скриню, проте взяв її, коли жінка принесла; як-не-як, думає, проживу за неї хоч кілька день; але побачивши, що скриня легенька, не велику покладав на неї надію. Та все ж таки, як жінки не було вдома, зняв він із скрині віко; дивиться, аж усередині повно всяких самоцвітів, оправлених і неоправлених. Оглянув він їх і побачив, який то великий скарб. Він на сьому ділі трохи розумівся.

Утішився Ландольфо і склав дяку Богові, що й тут його не покинув. Та, за короткий час зрадливості долі аж двічі зазнавши, боявся він, щоб не насміялась вона з нього і втретє, тож вирішив бути вельми обачним, щоб скарби тії ціло додому допровадити. Загорнув він їх, як міг, у ганчір’я, а як господиня вернулася, сказав їй, що скриня йому вже не потрібна, хай собі бере, коли хоче, а йому дасть натомість торбину. Жінка радо на те пристала; подякувавши їй щиро за рятунок, узяв Ландольфо торбу на плечі й пішов собі. Перевізся човном до Бріндізі, а звідти, пливучи все попід берегом, дістався до Трані, де зустрів своїх земляків, що торгували там сукном. Розповів їм Ландольфо про всі свої пригоди (не згадав тільки про ту скриню), і вони приодягли його Христа ради, ще й коня йому під верх позичили, і провели до самого Равелло, куди він, за його словами, хотів вернутись.

Тут він почував себе вже зовсім безпечно і, похваливши Бога, що його сюди привів, розв’язав торбу і на сей раз розглянув свої скарби вже пильніше. Виявилось, що як продасть він ті самоцвіти поцінно або навіть і продешевиться трохи, то стане удвічі багатшим, ніж перше був, коли з дому виїздив. Розпродавши при нагоді те каміння, переслав він дещицю грошей на Корфу, тій жінці, що з моря його витягла, і тим купцям, що його в Трані одежею зарятували, а решту лишив собі і, не бажаючи більше торгом ходити, жив при достатках до самої смерті.

ОПОВІДКА П’ЯТА

Андреуччо з Перуджії приїздить до Неаполя купувати коні; протягом одної ночі тричі попадає в велику небезпеку, та щоразу виходить щасливо і вертається додому з коштовним перснем

— Ті самоцвіти, що знайшов Ландольфо, — почала казати Ф’ямметта, якій припадала черга оповідати, — нагадали мені одну історію, де небезпек було не менше, ніж у Лауреттиній повісті, тільки що там спадали вони на чоловіка за кілька років, а тут, як зараз почуєте, протягом одної ночі.

Жив колись, кажуть, у Перуджії молодик на назвисько Андреуччо ді П’єтро, і менджував він кіньми. Дізнавшися, що в Неаполі стоять на них дешеві ціни, узяв він у гаман п’ятсот золотих флоринів і рушив у дорогу разом з іншими купцями, бо до того ще ніколи не виїжджав з дому. До Неаполя приїхав він у неділю надвечір, а в понеділок рано, розпитавшись попереду в трактирника, подався на торговицю. Була там сила-силенна коней, деякі йому дуже сподобались, і він їх торгував, та все не міг стокмитися. А щоб показати, що в нього є купило, витягав він кілька разів свого гамана, яко чоловік недосвідчений та необачний, перед усіма ярмарчанами, що ходили туди-сюди.

От базарює він собі, торгується, гроші свої показує, аж тут проходить мимо дівчина-сицилійка, молода та хороша, із тих, що за невеличку плату будь-кого кохають; він її навіть не помітив, зате вона зразу накинула оком на його гамана.

«От якби мені ті гроші, я б і гори покотила!» — подумала вона і пішла вже далі.

А з цією дівчиною та була стара баба, теж сицилійка; побачивши Андреучча, вона одстала од дівчини, підбігла до нього і обняла, як рідного; постерегла те дівчина і спинилась мовчки поодаль, чекаючи на стару. Обернувшись до баби і впізнавши її, Андреуччо привітав її люб’язно; вона пообіцяла зайти до нього в гостиницю і пішла собі без довших балачок, а вів торгувався далі, хоч так нічого й не купив того ранку.

Дівчина, що звернула увагу спочатку на гаманець Андреучча, а потім і на його близьке знайомство з старою, взяла розпитувати її обережно, хто він і звідки, що він тут робить і як вона з ним спізналась, бо хотіла прибрати способу на ті гроші, як не на всі, то хоч на частину. Стара оповіла їй широко про Андреучча, що, може, й сам він так докладно не розказав би, бо вона, бачите, довго жила в його батька спершу в Сицилії, а послі і в Перуджії; і про те сказала, де він зупинився і задля чого сюди приїхав.

Розвідавшись отак про всіх його родичів, розпитавши, як кого звати, дівчина вирішила хитро підсісти Андреучча саме з сього боку, щоб доп’ясти-таки свого. Повернувшись додому, вона завдала старій роботи на цілий день, щоб та не змогла зайти до Андреучча, гукнула свою служницю, добре намуштровану в таких справах, і послала її надвечір до гостиниці, де став Андреуччо.

Служниця пішла туди і випадково зразу наткнулась на нього — він стояв сам-один на воротях. Спитала вона його, де тут Андреуччо; почувши, що то він самий і є, служниця одвела його набік і сказала:

— Добродію, одна шляхетна пані з сього міста хотіла б розмовитися з вами, коли ваша ласка.

Почувши сеє, Андреуччо задумався, а що він уважав сам себе за великого красеня, то уявилось йому, що та пані закохалась у нього, нібито на ввесь Неаполь не знайшлося гарнішого юнака. Він одповів, що згоден, і спитав, де й коли та пані хоче з ним зустрітися. На се посланниця одказала:

— Коли ваша ласка, добродію, то прийдіть до неї, вона чекає на вас у себе вдома.

Андреуччо, ні слова не сказавши господареві, озвався швиденько до служниці:

— Ну, то йди попереду, а я піду за тобою.

От привела його служниця до дому тої дівчини, що жила на вулиці Скверний Кут (сама назва показує, яке те місце було пристойне). Андреуччо не знав того сном-духом, гадаючи, що йде до порядної господи, до такої милої дами; він бравенько увійшов у будинок слідом за служницею і побрався вгору по сходах. Служниця гукнула до пані: «Ось Андреуччо!» — і та зразу ж вийшла їх зустрічати.

Вона була ще зовсім молода, гожого стану і гарна на вроду, прибрана цілком пристойно. Коли Андреуччо надійшов ближче, вона спустилась до нього на три сходинки, розкривши обійми, обхопила йому шию руками і завмерла на хвильку, ніби й слова не могла промовити од великого зворушення, потім поцілувала його, плачучи, в чоло і сказала, уриваючи мову:

— О, мій Андреуччо, вітаю тебе!

Андреуччо здивувався таким ніжним пестощам і одповів розгублено:

— Чолом ласкавій пані!

Потім дама взяла його за руку і повела нагору, до світлиці, а звідти, не кажучи ні слова, до своєї опочивальні, де так любо пахло трояндами, помаранчевим цвітом та іншими ароматами. Тут він побачив розкішне ліжко з заслонами, а на жертках висіло, тамтешнім звичаєм, багато суконь. Скрізь видно було красне й коштовне домашнє начиння, тож Андреуччо, яко чоловік небувалий, зовсім упевнився, що потрапив до панії високого коліна.

Сіли вони удвох на ослінчик, що стояв коло ліжка, і дама почала казати:

— Андреуччо, добре бачу, що тебе дивують сі пестощі, сі сльози, бо ти мене не знаєш і не чув, може, зроду про мене. Та зараз ти ще більше здивуєшся, як почуєш, що я твоя рідна сестра; і, вір мені, тепер, коли Господь сподобив мене побачити перед смертю хоч одного брата (а я б хотіла звидіти їх усіх), я готова хоч зараз загинути, бо помру не без потіхи. Оповім і тобі про речі, про які ти, надісь, ніколи не чув. П’єтро, мій батько і твій, жив, як тобі відомо, довгий час у Палермо, і ті люди, що його спізнали, любили його вельми та й досі люблять за його доброту та приязність. Та більше за всіх полюбила його моя мати, шляхетна пані, що була під ту пору вдовою. Так його кохала, що й вітця свого та братів не боялась, честі своєї удовицької не шкоділа, і з того кохання народилась на світ я, як ти мене отсе бачиш. По якомусь часі мусив П’єтро виїхати з Палермо до Перуджії і покинув напризволяще матір мою і мене, малую дитину; скільки я знаю, він ніколи мене відтоді й не згадував. Якби се був не мій батько, я засудила б його вчинок: отак оддячити моїй матері, що із щирого кохання оддала йому до рук усе своє добро і саму себе! Я вже не кажу про те, що він мав би любити мене, як дочку свою, але ж і мати моя була не якась там собі служебка чи ледащиця. Та що вдієш? Легше зло осудити, аніж направити. Що сталося, одстатися не може. Лишив він мене отак малим дівчам у Палермо, там я й виросла, там і заміж дала мене мати, жінка з достатком, за статечного чоловіка, дворянина з Джірдженті, який з любові до мене та з поваги до матері моєї перейшов жити до Палермо. Там, завзятим гвельфом бувши, мав він якісь-то справи з королем Карлом, але про те швидко довідався король Фрідерік, і ми мусили втікати з Сицилії якраз у той час, коли я мала стати найзначнішою персоною на тому острові. Захопили ми з собою деякі речі (кажу деякі, бо в нас там було багато всячини), кинули там усі маєтності наші, всі палаци та й приїхали сюди, де король Карло прийняв нас дуже прихильно і почасти одшкодував ті втрати, що ми заради нього зазнали, подарувавши нам кілька домів та маєтностей. Моєму мужеві, а твоєму швагрові, дає він усе потрібне, як сам здоров бачиш... Оттак-то зустрілась я з тобою, братику мій любий, — з Божої, а не з твоєї ласки.

По сім слові обняла його знову та й поцілувала ніжно з сльозами на очах.

Як вислухав Андреуччо сю казочку, що так складно та доладно вона вивела, ні разу в слові не затнувшись і язиком не послизнувшись, та пригадав, що його батько і справді жив колись у Палермо, він одразу повірив тому, що почув, бо по собі знав, які охочі до любощів бувають хлопці; ще більше впевнили його в тому її ніжні сльози, сестринські поцілунки та обійми. Як замовкла вона, він обізвався:

— Пані, не звертайте уваги на моє дивування, бо справді батько мій ніколи не говорив ні за матір вашу, ні за вас, а може, й говорив коли, то до мого відома те не доходило, і я нічогісінько про вас не знав, так ніби вас і на світі не було. Та мене дуже тішить, що я зустрівся тут ненароком із своєю сестрою, одиноким у сьому місті бувши і нікого рідного знайти не сподівавшись. Немає, мабуть, такого значного чоловіка, щоб одцурався такої милої сестри, а про мене, простого баришника, то нічого й балакати. Скажіть мені тільки, спасибі вам, звідки ви довідались, що я тут?

Вона ж йому одказала:

— Сьогодні вранці розповіла мені про те одна бідна жінка, котра частенько буває в мене. Вона каже, що довго служила в нашого батька і в Палермо, і в Перуджії. Якби я не вважала, що пристойніше тобі прийти до мого дому, ніж мені до чужих людей, то я давно б уже була одвідала тебе.

Тут почала вона розпитувати в нього про всіх родичів, називаючи їхні імена. Андреуччо відповідав їй і все більше доймав віри тим вигадкам, яким би мусив не вірити анітрохи.

Так розмовляли вони довгенько, а що в покоях було душно, господиня веліла принести грецького вина та солодощів і пригостила Андреучча. Той хотів уже йти до трактиру, бо надходила година вечері, але вона жодним способом не бажала того допустити, прикинулась вельми засмученою і сказала, пригортаючись до нього.

— Леле мені, бачу вже добре, що нелюба я тобі! Подумай лишень: ти ж бо в домі у сестри, якої досі зроду не бачив і до якої мав би зайти одразу по приїзді до нашого міста. А ти хочеш іти вечеряти до трактиру. Ні, мусиш залишитись у мене на вечерю. Чоловіка, правда, немає вдома, але я тебе пришаную, як умію, по-жіночому.

Андреуччо не знав, що їй і одповідати; врешті сказав:

— Я люблю вас, як сестру, але як же я можу не піти до трактиру? Люди ждатимуть мене даремно цілий вечір, то недобре.

Тоді вона:

— Хвалити Бога, маємо кого послати до трактиру, переказати, щоб тебе там не чекали. Правда, якби ти був людиною порядною та чемною, то сам би мусив передати своїм товаришам, щоб вони прийшли сюди повечеряти з тобою, а послі, коли б тобі вже так захотілось, ви могли б вернутись до трактиру гуртом.

Андреуччо одповів їй, що обійдеться сей вечір без товаришів, тож нехай вона чинить із ним як їй завгодно. Дівчина послала, про око, свою служницю, переказати б то, щоб його не чекали в трактирі на вечерю. Потім вони довгенько розмовляли між собою, а далі й повечеряли — подавали їм усякі виборні страви; і так хитро повела дівчина се діло, що засиділись вони до глупої ночі. Як підвелися з-за столу і Андреуччо хотів уже йти, заявила вона, що не дозволить сього, бо Неаполь не таке місто, де б можна ходити вночі безпечно, а надто чужосторонцям, і послала — так само, як і в перший раз — до трактиру сказати, щоб не ждали його й на нічліг.

Андреуччо повірив і, введений в оману, радо зостався в неї. По вечері знов говорили вони довго про всячину (і те сталось не само собою); у пізні ляги пані пішла з своїми служницями до другого покою, лишивши в опочивальні Андреучча з малим хлопчиком, який мав би йому слугувати в разі потреби.

Було дуже парко; зоставшись на самоті, Андреуччо одразу ж роздягнувся до сорочки, скинув ногавиці і поклав їх у голови. Тут приспічило йому після сутої вечері надвір, і він спитав у хлопця, куди вийти. Той показав на бічні двері:

— Ідіть тудою.

Андреуччо пішов туди безпечне, та ступив якось на дошку, що з другого боку одламалась була од трямка, і провалився разом з нею; так йому Бог погодив, що не забився він, падаючи, хоч полетів з чималої височини, зате геть закалявся в нечистоти, що їх повно було в тому притулку.

Щоб ви краще зрозуміли, як усе те діялось, скажу, яким чином був улаштований той притулок: у вузьких суточках між двома будинками на двох трямках, перекинутих од дому до дому, було прибито кілька дощок, а на них прироблено сідало; от у ті суточки й провалився Андреуччо.

Опинившися внизу, приголомшений тією халепою Андреуччо зачав гукати хлопця, але той, почувши, що гість провалився, побіг сказати про се господині. Вона прожогом кинулась в опочивальню, пішла по нишпорках і розшукала одяг Андреучча, а в ньому й гроші, що наш купець, нікому не довіряючи, завсігди носив при собі. Діставши те, за чим полювала, заради чого перевернулась із палермітянки на сестру перуджійця, вона не дбала вже про свого брата і похопилась замкнути двері, через які він вийшов, перше ніж упасти.

Коли хлопець не обзивався, Андреуччо зачав волати голосніше, та дарма праця... Тоді в ньому заворушилась підозра — збагнув, бідаха, що його ошукано, та пізно. Видерся на стіну, що одгороджувала суточки од улиці, спустився з неї додолу, підійшов до знайомих дверей, довго кликав, стукав, добивався — нічого не помагало. Усвідомивши своє нещастя, заплакав, забідкався:

— Ох, я безталанний! За такий короткий час утратив п’ятсот золотих — і сестру!

Наговоривши велику силу інших слів, він почав ізнову добуватися в двері і зчинив такий ґвалт, що побудоражив кругом усіх сусід.

Одна із служниць тої дівчини підійшла до вікна і сердито гукнула заспаним голосом:

— Хто там стука?

— Хіба ти мене не впізнала? — спитав він. — Я Андреуччо, брат мадонни Фйордалізи.

Та служниця одмовила:

— Чоловіче добрий, коли ти п’яний, то йди собі проспись і приходь завтра. Не знаю я ніякого Андреучча, не тямлю, що ти верзеш. Іди з миром і дай людям спокій.

— Як! — сказав Андреуччо. — Ти не тямиш, що я кажу? Ні, добре тямиш! Та вже коли сицилійське родичання так швидко забувається, то дай мені хоч мою одежу, що у вас осталась, і я піду собі з богом.

Вона, сміючись, одказала:

— Чоловіче, то все тобі, мабуть, примарилось. Сказала, зачинила вікно, і щезла, як оком змигнути. Тут уже Андреуччо до послідку впевнився в своїй утраті; то був сердитий, а се вже з горя ще лютішим став і поклав силоміць вернути те, чого не міг допроситися словами. Схопив здорову каменюку і давай чимдуж гамселити в двері.

Сусіди, котрі повставали були раніше, гадали, що то якийсь бешкетник таке витворяє, аби досадити чесній жінці. Та і їм увірилася вже та грюканина, і вони всі гуртом напустилися на Андреучча, як куткові собаки на приблудного пса:

— Що за баламутство таке — прийти глупої ночі до дому чесної женщини й вигадувати казна-що! Іди собі, чоловіче, з миром, дай нам, будь ласкав, поспати. Як маєш до неї яке діло, то приходь завтра, нема чого колотити світом!

Сії речі додали одваги бандурові тієї жінки, що жив там же таки (його Андреуччо не бачив і не чув про нього); підійшов він до вікна і гримнув грізно та люто:

— Хто там такий?

Андреуччо задер голову до того вікна і ледве добачив у темряві здоровенного гевала з чорною кудлатою бородою, який позіхав і тер очі, ніби розіспався і оце тільки прокинувсь. Андреуччо обізвався не дуже сміливо:

— Я брат тої пані, що тут живе...

Та чоловік не дослухав його мови і сказав ще грізніше:

— Міг би я такого чосу тобі дати, що ти і з місця не встав би, та тільки честь на собі кладу. Побудив нас усіх, віслюче такий, п’янюго, настиро!

По сім слові зачинив вікно і зник.

Деякі сусіди, котрі краще знали, що то був за один, почали говорити до Андреучча по-хорошому:

— На Бога, чоловіче добрий, іди собі звідсіль, як не хочеш лягти тут сю ніч головою. Іди, то лучче буде.

Андреуччо і сам був злякався голосу й виду того чоловіка, а тепер ще й люди, його жаліючи, таке йому сказали; засмучений, нещасний, утративши всяку надію вернути гроші, рушив він іти до трактиру тією дорогою, якою вдень велайого служниця не знать куди. Од нього так страшенно смерділо, що й самому противно було, тож надумав він повернути до моря, щоб одмитися, узяв у ліву руку й пішов по Каталонській вулиці.

Ідучи отак до узбережжя, зуздрів він зненацька двох чоловік, що прямували йому назустріч з ліхтарем у руках. Він боявся, що то, може, вартовики міського уряду або ще які лихі люди, і, щоб не здибатися з ними, шмигнув тихенько в розвалену халупу, яка була поблизу. Але ті двоє, наче навмисне, і собі завернули в ту пустку, звалили з пліч додолу якесь залізяччя і почали його розглядати, гомонячи про віщось тихо між собою. Раптом один сказав:

— Що воно за штука? Тут так смердить, що я ще зроду не чув такої воняви!

Сеє кажучи, присвітив ліхтарем і побачив горопаху Андреучча.

— Хто ти єси? — запитали вони в нього здуміло. Андреуччо мовчав; та вони підійшли до нього ближче із світлом і знову спитали, що він тут робить і де це він так умазався. Тоді Андреуччо розповів їм геть-чисто все, що йому приключилось. Вони поміркували, де се воно могло бути, і порішили між собою:

— То, мабуть, у Скарабоне Бутафуока. Потім один із них звернувся до Андреуччо:

— Чоловіче добрий, то нічого, що в тебе пропали гроші; хвали Бога, що ти провалився і не зміг добутись назад у дім, бо якби ти був не впав, так і знай, що тебе б там зарізали сонного, загубив би ти з грошима і свою душу. Сльозами лихові не зарадиш: не дістанеш ти вже тих грошей, як зірок із неба. А як той чоловік дознається, що ти комусь пробовкнувся, то вже тобі не животіти.

Потім ті двоє порадились про щось між собою і сказали йому:

— Ти бачиш, ми тебе жаліємо. Коли хочеш піти з нами на одно діло, то, здається, на твій пай може припасти багато більше грошей, ніж ти втратив.

Андреуччові нічого було діяти, — сказав, що піде.

А того дня та поховали неаполітанського архієпископа Філіппа Мінутола, і поховали не абияк, а в пишних орнатах — один тільки рубін наперсний коштував понад п’ятсот золотих флоринів; от ті двоє задумали пограбувати покійника і одкрили свій замір нашому купцеві. Андреуччо, понадившись на здобич, пішов нерозважно з ними в дорогу.

Ідуть вони отак до собору, а од Андреучча такий сморід б’є, що страх. От один злодій і каже:

— Чи не можна було б йому десь трохи помитись, щоб так не воняло?

А другий одказує:

— Тут недалечко є криниця з коловоротом, а при ній завсігди цеберка. Ходімо та й скупаємо його.

Прийшли вони до тої криниці, аж цеберки немає, тільки вірьовка. Рада в раду, і порішили спустити Андреучча на вірьовці в криницю, — а як він там помиється й сіпне за вірьовку, витягти його нагору. Так вони й зробили.

Щойно спустили злодії Андреучча в криницю, як до неї приїшло напитися води кілька вартовиків із синьйорії, бо їх пекла смага — жарко було, а вони перед тим за кимось ганялись. Як забачили їх злодії, зразу кинулись навтьоки, так що ті нічого й не постерегли.

Андреуччо тим часом скупався в криниці й сіпнув за вірьовку. Вартовики поклали додолу свою зброю, щити та плащі і давай крутити корбу, думаючи, що тягнуть повний цебер води.

Коли Андреуччо побачив, що вже край, він пустив вірьовку і вхопився руками за цямрину. Вартові так перелякались, що миттю кинули корбу і рвонули щодуху тікати. Андреуччо вельми здивувався і, якби не тримався міцно за цямрину, впав би на дно, був би покалічився або і вбився. Вилізши з криниці і побачивши долі зброю, він здивувався ще дужче — знав-бо, що товариші його зброї не мали. Наляканий, розгублений, не взяв він нічого й пішов, нарікаючи на долю, сам не знав куди.

По дорозі здибав він двох товаришів, які йшли витягати його з криниці; вони здивовано спитали, хто ж його витяг. Андреуччо одказав, що не знає, і розповів по порядку, як те все діялось і що він знайшов коло криниці. Догадавшись, як було діло, злодії, сміючись, розказали йому, чого вони втекли і хто були ті люди, що витягли його нагору.

Та вже звернуло з полуночі, і троє товаришів, не гаючись, попростували до собору і без великої труднації пробралися всередину. Дійшли до здорового мармурового надгробка, підважили залізними ломами важке віко й підперли, так щоб можна було чоловікові влізти. Коли се зробили, один злодій і питає:

— Ну, хто ж полізе?

Другий злодій каже:

— Не я.

— І не я, — каже знов перший, — нехай лізе Андреуччо.

— Ба ні, не полізу і я, — заперечив Андреуччо, але ті двоє напались на нього:

— Не полізеш, кажеш? Спробуй тільки не полізти, то от хрест святий, потягнемо тебе ломом по голові, що й з місця не встанеш.

Переляканий Андреуччо поліз до гробниці і, лізучи, думав: «Се вони навмисне мене сюди поперли, щоб одурити. Я попередаю їм звідси усе добро і поки виберусь назад, вони втечуть, а я впіймаю облизня».

От і вирішив він забезпечити передусім свою пайку. Згадав зразу про того персня, що, казали, був у архієпископа на пальці, стягнув його і одягнув на свій, а тоді вже подав товаришам митру, патерицю та рукавички, здійняв з покійника орнати, одежу, іно сорочку лишив, і сказав, що передав уже все, більше немає нічого.

Та ті двоє запевняли, що десь іще має бути перстень, нехай пошукає краще. Андреуччо одказав, що ніяк не може знайти, і вдав, ніби нишпорить за тим перснем; злодії і собі хитрували та все підохочували його словами до дальших пошуків, а самі тим часом витягли з-під віка підпору і втекли, лишивши Андреучча в закритій гробниці.

Можна собі здумати, як почувався тепер Андреуччо у тій гробниці-темниці. Кількома нападами намагався він підійняти головою й плечима важке віко, та все даремно. Од болю й розпуки зомлів бідолаха і впав на архієпископів труп; хто був би на них у той час позирнув, не вгадав би, котрий із двох мертвіший.

Вернувшись за якусь часинку до пам’яті, заплакав ревно Андреуччо, бо бачив, що жде його безпохибно двояка доля: або він сконає з голоду і смороду трупній черві на поталу, як ніхто не одчинить гробниці, або знайдуть його тут і повісять, як злодюгу.

Думаючи такі невеселі думи, почув раптом Андреуччо, що по церкві ходять і гомонять якісь люди; незабаром він догадався, що вони намірялись те вчинити, що вже зробили його товариші, і налякався ще дужче.

От одчинили ті люди віко і підперли його, та межи ними так само знялася суперечка, кому лізти. Нікому того не хотілося робити, та врешті після довгої змажки озвався один священик:

— Чого, дурні, боїтеся? Думаєте, він вас із’їсть? Мертвяки людей не їдять, я полізу туди сам.

Сеє кажучи, вперся грудьми в руб гробниці і закинув ноги всередину, щоб легше спуститися, а голову тримав іще надворі. Тоді Андреуччо підвівся, схопив його за одну ногу, ніби хотів стягнути вниз. Священик заверещав і духом вилетів із гробниці.

Всі інші так поперелякувались, що кинули гробницю одкритою і пустилися втікати, немов за ними гналося стосоткрот дияволів. Побачивши таке діло, Андреуччо зрадів несподіваному щастю, миттю вибрався з гробниці і подався з церкви тудою, кудою прийшов.

Почало вже благословлятись на світ, коли він вийшов навмання до морського берега з тим перснем на пальці, а звідси добрався вже до гостиниці, де його товариші й трактирник цілу ніч не спали, за нього турбуючись.

Він розказав їм про свої пригоди, і трактирник порадив йому виїхати, не гаючись, із Неаполя. Так він і зробив, повернувшися поспішно до Перуджії із перснем замість тих грошей, на які думав накупити коней.

ОПОВІДКА ШОСТА

Мадонна Берітола втрачає двох синів своїх; її знаходять на острові з двома козулями й везуть до Луніджани, де один її син стає на службу до сеньйора і потрапляє в тюрму за любощі з пановою дочкою. Сицилія повстає проти короля Карла; син, упізнаний матір’ю, одружується з пановою дочкою; знаходиться і другий брат, і вся родина вертається до високого стану

Дами й кавалери ще сміялися з Андреуччових пригод, що про них оповідала Ф’ямметта, як Емілія, діждавши кінця історії, почала на знак од королеви своє оповідання:

— Тяжкі й дошкульні бувають фортунині лукаві примхи, та розмова про них завше розбуркує мислі наші, що легко присипляються її ласками. Тим-то і щасливим, і нещасним варто слухати такі притчі — тих вони остерігають, а сих потішають. Хоч тут уже оповідано чимало дивних пригод, проте і я намірилась розказати вам одну правдиву й жалібну історію; вона, щоправда, теж кінчається щасливо, але було там такого жалю, що аж не віриться, щоб його ті пізні радощі осолодили.

Тож відайте, любі мої пані, що по смерті імператора Фрідеріка Другого на короля Сицилії вінчано було Манфреда. При ньому велику силу мав один неаполітанський дворянин на ймення Аррігетто Капече, що одружився з уродливою панною, так само неаполітанкою, на ім’я Берітола Караччола. Той Аррігетто тримав у своїх руках всю владу на острові; як же почув він, що король Карло убив Манфреда, перемігши його при Беневенто, і все королівство підклонилося звитяжцеві, то, не доймаючи віри лукавим сицилійцям і не бажаючи піддатися убивці свого володаря, готувався до втечі. Та остров’яни те перезнали, схопили Аррігетта і ще багатьох Манфредових друзів та прибічників і видали їх королеві Карлові, що невдовзі запанував над усією Сицилією.

Збентежена сією крутою переміною, не знаючи, що буде далі з мужем, боячись нещастя і ганьби, бідолашна мадонна Берітола покинула всі свої статки-маєтки, сіла в човен із своїм восьмилітнім сином Джусфредом і другою дитиною в лоні та й утекла на острів Ліпарі. Там вона спородила того другого сина і нарекла його Скаччато, се єсть вигнанець; найнявши для малого мамку, сіла разом з дітьми на невеличке суденце і рушила в Неаполь до своєї рідні.

Та не так склалося, як жадалося: суденце, що мало плисти до Неаполя, однесло бурею до острова Понцо, де наші подорожні запливли в невелику затоку, щоб перечасувати лиху негоду. Мадонна Берітола зійшла разом з усіма на острів, знайшла там одлюдну містину і оплакувала на самоті свого Аррігетта.

Так чинила вона щодня, оддаючися своїм жалощам; і ось одного разу, як вона туди пішла, напала на їхнє суденце піратська галера, та так раптово, що ніхто з веслярів її не помітив, заполонила без жодної втрати всіх людей і попливла далі морем.

Одбувши мадонна Берітола свою щоденну жалобу, вернулася, як завжди, на берег до своїх синочків, та не застала вже нікого. Спершу вона здивувалася, але нараз страшна догадка шибнула їй головою; кинувши оком по морю, побачила вона вдалині галеру, що тягла за собою їхнє суденце. Зрозуміла безталанна, що слідом за мужем і діток своїх утеряла. Лишилась сама-одна, не знаючи, чи зійдеться ще коли з ними, і доти кликала чоловіка та синочків, доки не впала, зомліла, на березі.

Не було кому там на неї води холодної бризнути чи ще яким способом до притомності вернути, і довгий час буяли її мислі манівцями; врешті жизняні сили знову заворушились у злиденному тілі; з плачем і голосінням побігла вона по всіх печерах, кличучи й шукаючи дітей своїх.

Переконавшися, що даремні всі її намагання, не знала бідна жінка, чого вже їй і сподіватись; бачачи, що вже заходить ніч, подалась вона, перестрашена, до тієї печери, де всі ті дні виливала була свої жалі.

Тую ніч перебула вона в невимовній тузі та боязні, а як настав день і минула вже десята година, почала з голоду зілля всяке їсти, бо од учора не мала в роті ні рісочки.

Перебивши сяк-так голод, знову почала, плачучи, думати, що то з нею далі буде. Коли се де не взялась перед нею козуля, зайшла в ближню печеру, а за якусь хвилю знов вийшла і подалася до лісу. Жінка встала, пішла до тої печери, бачить — аж там двоє козенят манюсіньких, може, того самого дня вродилися. І такі ті козенята були їй любі да милі, що взяла вона їх ніжно на руки і почала годувати груддю, бо після недавнього родива мала ще досить покорму.

Козенята не гребували нею і ссали так, як би й свою матку, і з тої хвилі де одрізняли мадонни Берітоли од старої козулі. А бідній жінці теж стало охітніше, — хоч таку компанію знайшла вона на безлюдному острові, їла собі трави усякі, пила воду і все плакала, коли, було, згадає чоловіка, дітей і життя своє минуле; а із старшою козулею подружилася не менше, ніж із козенятами. Думала вже тут і віку довікувати.

Отак живе вона там, іздичавівши, коли се через кілька місяців пристав де острова на яких пару днів пізанський корабель, так само шукаючи захисту од бурі, недалеко того місця, де жила мадонна Берітола.

А плив на тому кораблі шляхетний пан Куррадо з роду маркізів Малеспіні разом із дружиною своєю, жінкою честивою та побожною. Вони поверталися додому з прощі, яку одбули в Апулійському королівстві. Щоб нудьгу свою розвіяти, вирядився одного ранку той Куррадо з жінкою своєю та челяддю по острову погуляти; поблизу того місця, де жила мадонна Берітола, накинулися їхні пси на двох козуль, що паслися там (то були ті самі козенята, тільки підбільшали вже); зацьковані козулі вдарилися до печери, де була мадонна Берітола, а та, побачивши, в чім річ, устала, взяла в руки дрючка і відігнала хортів якраз у ту мить, коли слідком за ними прийшов туди Куррадо з дружиною.

Дивом дивувало подружжя, побачивши сю жінку, — схудлу, засмаглу та кудлату, а мадонна Берітола зачудувалася й собі. Куррадо одігнав на її прохання собак, а далі разом із дружиною своєю уговорив її розказати, хто вона така і що тут робить.

Мадонна Берітола розповіла їм усе — якого вона роду й стану, що з нею трапилось і як вона далі думає жити. Вислухавши її повість, Куррадо заплакав із горя, бо дуже добре знав Аррігетта Капече, і почав притьмом одраювати її од того жорстокого наміру, обіцяючи одвезти її додому або взяти до себе, поки Господь пошле їй кращу долю, і шанувати її, мов рідную сестру. Та мадонна Берітола не хотіла про те й слухати, тож Куррадо лишив із нею свою дружину, щоб та нагодувала її й приодягла (бо бідна жінка вже зовсім обшарпалась), а найпаче умовила її поїхати з ними.

Зоставшися сама з мадонною Берітолою, Куррадова жінка журилася разом із нею про її недолю, а коли слуги принесли їжу та дещо з одягу, на превелику силу вговорила її попоїсти й одягтися. Потім стала її впрохувати, щоб їхала з ними, але мадонна Берітола довго одмагалась, кажучи, що зроду не вернеться туди, де її знають, та вкінці згодилась плисти до Луніджани разом із своїми козулями та їх матір’ю, що тим часом вернулась і навдивовижу Куррадовій жінці радісно лащилась до мадонни Берітола.

Коли вже стало на годині, мадонна Берітола сіла на корабель разом із Куррадом та його жінкою, взявши з собою також козулю з козенятами, через що люди, які не знали її наймення, називали її Сарною. Віяв ходовий вітер, і швидко наші мандрівники допливли до гирла Магри, висіли з корабля і рушили в свої володіння. Мадонна Берітола зосталася в Куррадової дружини за двірську даму і, завжди вбрана в удовицьку одежу, служила їй вірно, щиро і приязно, не забуваючи й своїх козуль, яких увесь час годувала й доглядала.

Пірати, що захопили біля острова Понцо суденце, на якому пливла мадонна Берітола, лишили теє суденце трохи далі, мовби його й не чіпали, а самі з усією своєю здобиччю попливли до Генуї. Коли там хазяї галери паювали між собою луп, сталося так, що мамка мадонни Берітоли та її сини припали разом з різними речами мессерові Гваспарріні д’Орія, який узяв їх до свого дому рабами.

Мамка дуже смутилася тим, що втеряла свою панію та потрапила в біду разом із її дітьми, і плакала гірко-прегірко. Та бачивши, що плачем лихові не зарадиш, зміркувавши, що вона з дітьми опинилась у невольництві, яко жінка розумна та обачна, хоч і проста, передусім утихомирилась, як могла, а потім обдумала своє становище й вирішила, що дітям могла б із того вийти шкода, якби люди дозналися, чиї вони. Сподівалась бідна жінка, що їхня доля ще колись переміниться, що хлопці будуть ізнов панувати, як не помруть. Тож твердо намірилась нікому не виявляти до слушного часу їхнього роду, а хто в неї, було, питав, чиї то діти, усім одрікала, що то її сини. Старшого звала вона вже не Джусфред, а Джаннотто ді Прочіда, а ймення меншого можна було й не міняти. Мамка з’ясувала Джусфредові, для чого вона його перехрестила і яке лихо могло б іскластися, якби люди дозналися, хто вони такі, а пізніше ще не раз нагадувала йому про те. Хлопець був тямущий і завше пильнував мамчиної ради.

Отак жили-терпіли обидва хлопці не рік і не два разом із мамкою в домі мессера Гваспарріні, робили всяку чорну роботу й ходили обдерті, трохи не босі. Та ось підріс Джаннотто, вже йому шістнадцятий минало; шляхетну вдачу мавши, не таку, як рабові подобало, не хтів далі миритися з поневірянням, утік одного дня з дому мессера Гваспарріні й пішов на галери, що пливли до Олександрії. Побував він потім у багатьох країнах, та ніде йому не щастило в люди вийти.

Років через чотири чи п’ять після того, як кинув Джаннотто службу в мессера Гваспарріні і став уже гарним, рославим юнаком, дознався він якось, що отець його не загинув, як він гадав був, а живий, тільки сидить у в’язниці, куди його вкинув король Карло. Утративши всяку надію, тинявся він довгенько по світу, поки не прибився випадком до Луніджани, де став на службу до Куррада Малеспіни, якому зумів у всьому догодити. І хоч він не раз бачив свою матір, що жила при Куррадовій жінці, проте ні він її не впізнав, ні вона його, — так дуже вони обоє змінилися, відколи бачились востаннє.

От служить собі Джаннотто у Куррада, аж тут у дім до пана вертається дочка його на ймення Спіна, вдова по мессерові Нікколові да Гріньяно, хороша та вродлива, ще й до того молодесенька, тільки-тільки пішов їй сімнадцятий. Скинула вона якось оком на Джаннотта, а він на неї, та й закохалися собі навзаєм. Незабаром кохання їхнє і до щирця дійшло, хоч кілька місяців ніхто того не добачав. Почувшися безпечними, коханці почали діяти вже не так обачно, як би в справі тій годилося. Гуляючи одного дня в зеленім гаю серед густих дерев, Джаннотто й Спіна одрізнились од гурту й забігли вперед на прегарну затишну полявину, травою і цвітом рясно замаєну, та й завели там свої жарти любовнії. В розкошуванні тому і час їм не змигнувся; незчулися коханці, як зуспіла їх мати Спінина, а за нею й сам Куррадо.

Розсердився тяжко батько, побачивши сеє, і велів трьом своїм слугам, причини їм не одкривши, дочку й молодика нашого в скрипиці забити і в далекий замок одпровадити, а сам повернувся додому, гнівом і досадою палаючи. І надумав він скарати коханців ганебною смертію.

Мати молодої панії теж була непомалу обурена і вважала, що дочка за переступ свій суворої заслуговує кари, та, дорозумівшися із слів Куррадових, яку розправу він готує винуватцям, не змогла на теє пристати і почала благати розгніваного мужа, щоб погамував своє серце: де ж то видано — стати на старості літ убивцею рідної дочки, ще й скаляти руки кров’ю слуги свого? Чи немає іншого способу гнів свій справедливий заспокоїти? Укинути їх обох до в’язниці, нехай там помучаться, гріхи свої сподіяні оплакуючи.

Такії речі і ще багато іншого говорила побожна жінка чоловікові і таки розраяла його од того заміру. Куррадо велів ув’язнити винуватців у різних місцях, наказавши держати їх у чорному тілі під пильною вартою, допоки він не розпорядиться інакше. Так і зробили. Легко собі здумати, як то їм обом жилося там у неволі, у сльозах невгавущих та в постах занадто довгих і несамохітних.

Так уже з рік бідували Джаннотто і Спіна у в’язниці, а Куррадо немовби й забув про них; тим часом король Педро Арагонський, склавши угоду з мессером Джаном ді Прочіда, збурив острів Сицилію, і одняв її в короля Карла. Куррадо, як гібелін, вельми зрадів тим подіям.

Коли Джаннотто дізнався про се од свого вартівника, він глибоко зітхнув і сказав:

— Ох, я нещасний! Уже чотирнадцять років поневіряюсь я світами, ждучи отсього дня. От і діждався, то що мені по тому, коли сиджу я в тюрмі, і хіба мертвий з неї вийду!

— Овва! — здивувався тюремник. — Що тобі до того, що там роблять ясновельможні королі? Яке тобі діло до тієї Сицилії?

— Аж серце мені крається, — одповів Джаннотто, — як згадаю, ким був там мій батько. Хоч і був я малим дитям, як ми звідти тікали, проте пам’ятаю, що за життя короля Манфреда батько мій був там високим достойником.

— Та хто ж такий твій батько? — спитав тюремник.

— Хто такий мій батько, — одказав Джаннотто, — тепер я вже можу признатися, бо минула та небезпека, що нам давніш загрожувала. Звали його (і тепер зовуть, як він іще живий) Аррігетто Капече, а я теж не Джаннотто, а Джусфред. Якби мені тільки вирватися звідсіль і дістатися до Сицилії, я не сумніваюсь, що матиму там високе становище.

Вартівник не розпитував далі ні про що і того ж дня розповів про все панові. Куррадо, почувши його розповідь, удав, ніби йому те байдуже, проте пішов до мадонни Берітоли і спитав її, чи не мала вона з Аррігеттом сина на ім’я Джусфред. Та одповіла, плачучи, що, якби її старший син був живий, то звався б він Джусфредом і мав би досі двадцять і два роки.

Сеє почувши, упевнився Куррадо, що Джаннотто і є правдивим Джусфредом, та й надумав за одним заходом і милосердя велике явити, і ганьбу свою та доччину змити, оддавши її за сього молодика. От викликав він його до себе потаєнці та й давай його про все минуле життя докладно розпитувати. Пересвідчившись остаточно, що перед ним справді син Аррігетта Капече, він сказав йому:

— Джаннотто, ти знаєш сам, як тяжко ти мене зневажив, дочку мою знеславивши. Я був до тебе завжди ласкавий і приязний, сподіваючись, що ти, яко вірний слуга, про добро моє і честь мою горливо дбатимеш. Якби ти іншому комусь учинив таку швабу, то не минути б тобі ганебної смерті, та я вже змилостивився над тобою. Дознавшися отсе од тебе, що ти син шляхетних батьків, хочу я твоїм злигодням край покласти і, як ти того забажаєш, із неволі тебе визволити і воднораз тобі й собі честь повернути. Спіна, що з нею тебе лучила любовна (хоч і неподобна для вас обох) пристрасть, як тобі відомо, вдова і має чимале віно. Яка в неї вдача, хто в неї батько-мати, сам добре знаєш. Про твій теперішній стан я не кажу нічого. Коли хочеш, то я згоден, щоб вона, бувши тобі незаконно коханкою, стала тепер твоєю законною дружиною, а ти моїм сином; живи собі з нею у мене, скільки сам забажаєш.

Хоч і зв’ялила неволя юнакове тіло, та не вмалила анітрохи шляхетного духу, що мав він зроду, не пригасила палкої любові, що почував він до своєї коханки. Він сам щиро прагнув того, що пропонував йому отсе Куррадо, і хоч був цілком у його владі, нічим не схибив проти благородства і одповів, як воно йому веліло.

— Куррадо, — сказав він, — ані жадоба влади, ані бажання наживи, ані жодна інша причина не могла мене на те підбити, щоб важив я по-зрадницькому на життя твоє чи на добро твоє. Дочку твою любив, люблю й любитиму довіку, бо вважаю, що вона гідна любові моєї. Якщо я повівся з нею, на дечию думку, не надто пристойно, то я тільки допустився того гріха, що завжди з молодістю в парі ходить і дасться викоренити лише разом із нею; якби згадали сивії голови, що вони творили замолоду, і міряли чужі гріхи тою ж мірою, що й свої, то не таким би вже й тяжким здався мій переступ і тобі, й багатьом іншим; та і вчинив я його як друг, а не як ворог. Я давно вже мріяв про те, що ти мені отсе пропонуєш, і щоб я міг сподіватися на успіх, давно б уже був сам попрохав у тебе сієї ласки; тепер вона мені тим миліша, чим менше мав я на неї надії. Якщо в тебе на мислі справді щось інше, не те, що ти виявив словами, то не дражни мене марними сподіванками, одішли знову до в’язниці і муч, скільки сам знаєш, бо, поки любитиму Спіну, поти любитиму й шануватиму тебе, що б ти зо мною не робив.

Дуже здивувався Куррадо, почувши такі слова, і ще миліший став йому Джаннотто, як побачив він його благородство і його щире кохання. Устав старий, обійняв і поцілував юнака та, не довго думавши, велів привести нишком сюди ж і Спіну. І вона, в тюрмі сидівши, не та стала — схудла, змарніла, охляла, і Джаннотто був не такий, як перше; проте з обопільної згоди вони тут же, в присутності Куррада, заручились по місцевому звичаю.

Кілька день, не кажучи нікому нічого, Куррадо тримав молодят у схові, звелівши давати їм усе, чого вони бажали й потребували; нарешті він вирішив, що настав час ощасливити їхніх матерів. Гукнув він до себе жінку, а разом із нею й Сарну, та й каже:

— Що б ви сказали, добродійко, якби я повернув вам вашого старшого сина й зробив його своїм зятем?

Сарна одповідала:

— Я б вам сказала тільки, що була б вам удячна поки віку мого, більш удячна, ніж тепер, якщо се можливо. Ви повернули б мені те, що дорожче мені над власне життя, ви воскресили б мої померлі надії.

Та й замовкла, заплакавши.

Тоді обернувся Куррадо до дружини:

— А що, — каже, — жінко, якби я тобі такого зятя дістав? А та йому:

— Не тільки такому шляхетному, а й послідущому лайдакові рада буду, аби вам був до мислі.

Тоді Куррадо сказав:

— Маю в бозі надію, що через кілька день обидві дознаєте сієї радості.

Побачивши, що молодята стали вже на стану, Куррадо велів убрати їх призвоїто і спитав у Джусфреда:

— Ти, я бачу, щасливий; чи не був би ти щасливішій удвоє, якби віднайшов матір свою?

На те одказав йому Джусфред:

— Не віриться мені, щоб лиха доля не звела її досі в могилу; та якби вона була жива, я радів би несказанно. Окрім усього іншого, допомогла б вона мені своєю порадою одзискати високе становище в Сицилії.

Тоді Куррадо велів покликати туди обох паній. Вони вельми зраділи, побачивши молоду, і дивом дивувались — чого се раптом Куррадо так роздобрився, що поєднав її з Джанноттом?

Тим часом Берітола, пам’ятаючи Куррадові слова, почала пильніше придивлятися до юнака; якась недовідома сила воскресила в її спогаданні синові дитячі риси. Не чекаючи певніших доказів, кинулась вона йому на шию. З надмірної радості й любові материнської не могла вона й слова промовити, зомліла на руках у сина. Зачудований Джусфред пригадав собі, що не раз уже сюю жінку в замкові бачив, та досі не впізнавав; тепер обізвалася в ньому кров, і, дорікаючи собі за те занедбання, він пригорнув, плачучи, рідну матір до грудей і ніжно поцілував її.

Коли мадонна Берітола очутилась із зомління — Куррадова жінка й Спіна турботливо одволали її холодною водою та іншими заходами — вона знову обняла сина, плачучи з радощів і шепочучи голубливі слова; у повні матерньої ласки, вона цілувала його без міри й без ліку, а він приймав те пестіння й дивився на неї з любов’ю. Ті зворушливі вітання повторилися три або й чотири рази на велику радість усім присутнім.

Коли син і мати розповіли одне одному про свої пригоди, Куррадо оголосив своїм друзям, що видає доньку заміж, і розпорядився влаштувати пишну та розкішну учту.

— Куррадо, — сказав тоді Джусфред, — немалу ви мені вчинили радість, та й паніматці моїй уже відколи шанобу велику явили; тож довершіте, прошу вас, ласку свою і врадуйте мене, й матір мою, і весілля моє присутністю брата мого, що й досі слугує десь тому Гваспаррінові д’Орія, котрий, як я казав уже, його разом зо мною на морі колись заполонив: а ще пошліте кого-небудь до Сицилії, нехай розвідається достотно, що в тому краї діється, та дознається про панотця мого, Аррігетта, чи він живий іще, чи вмер, а коли живий, то що він і як він; а розвідавшися про все гаразд, нехай уже сюди до нас вертається.

Куррадо охоче вволив Джусфредове бажання і, не гаючись, послав до Генуї й Сицилії людей певних і віри годних. Той, що поїхав до Генуї, знайшов мессера Гваспарріна і попрохав його од Куррадового ймення одпустити Вигнанця та його мамку, розповівши тут же докладно, що той Куррадо зробив для Джусфреда та його матері.

Мессер Гваспарріно вельми на тую річ здивувався і сказав:

— Та я, щоб Куррадові догодити, все зроблю, що тільки мога моя... У мене й справді ось уже чотирнадцятий рік живе той хлопець, що ти кажеш, і з ним ніби його мати, і я радніший їх обох одпустити. Скажи тільки твоєму панові, нехай мається на осторозі й не дуже діймає віри Джанноттовим вигадкам. Бач, уже себе якимось Джусфредом називає! То такий пройдисвіт, що зразу на нього й не подумаєш.

Сеє сказавши, велів як годиться вшанувати посланця, а сам викликав нищечком мамку і давай її про все обережненько розпитувати. А та вже чула про повстання на Сицилії і знала, що Аррігетто живий, тож, не маючи більше чого боятися, розказала йому все по ряду і з’ясувала заразом, чому вона раніше так, а не інак чинила.

Побачивши Гваспарріно, що мамчина історія з посланцевим оповіданням достеменно сходиться, почав її словам більше віри давати, але, бувши чоловіком дуже хитрим, випитував та вивідував ще всячину і з того, і з сього боку, — і аж тоді пересвідчився, що так воно було і справді. Стидно йому стало, що так погано із тим хлопцем обіходився; щоб те зло спокутувати, дав він йому за жону свою вродливу дочку-одинадцятилітку, ще й не саму з душею, а з віном превеликим: знав-бо, хто такий був і є Аррігетто.

Бучно одгулявши весілля, сів мессер Гваспарріно з дочкою і зятем своїм, з мамкою і з посланцем Куррадовим на невеличку, але добре обладовану галеру та й поплив до Лерічі; там зустрів їх Куррадо й забрав усю компанію до свого ближнього замку, де все вже було вряджене для великої урочистості. Як там раділа матір синові, а брат братові, а всі троє вірній мамці, а всі вони мессеру Гваспаррінові та його доньці, а він їм усім, а всі разом Куррадові та жоні його, і дітям його, і друзям його, — того не можна ні в казці сказати, ні пером списати, тільки вам, любі мої пані, думкою здумати.

На довершення тих радощів (як уже Бог дасть, то і наддасть) прийшла добра новина, що Аррігетто Капече живий і гаразд себе має. Як саме розпочався банкет і численні гості — чоловіки й жінки — споживали першу страву, прибув той посланець, що їздив до Сицилії, і розповів про Аррігетта, між іншим, таке: сидів він у темниці, ув’язнений королем Карлом; коли ж зірвався в тій країні бунт проти короля, розлючений народ напав на тюрму, перебив сторожу, звільнив Аррігетта і, проголосивши його як затятого ворога короля Карла своїм ватажком, різав і гнав французів під його проводом. Тим-то підійшов Аррігетто під велику ласку в короля Педра, що вернув йому всі маєтності і почесті, давши високе становище в державі. Посланець додав, що Аррігетто прийняв його з великою шанобою і вельми врадувався вістям про жінку й синів, що про них не знав нічого, відколи його ув’язнено, і вислав слідом за ним фрегата з кількома своїми дворянами, які сюди невзабарі прибудуть.

Сі новини вислухано з великою втіхою. Куррадо не гаючись рушив із своїми друзями назустріч тим дворянам, що то приїхали по мадонну Берітолу й Джусфреда, привітав їх приязно і повів до себе на учту, що й половини ще не добігла. Тут прийняли їх Берітола, Джусфред і всі гості з такою радістю, що зроду в світі не чувано, а вони, перше як до столу сісти, низенько вклонилися господареві та господині і від імені Аррігетта дякували їм, як тільки вміли й могли, за ту честь, що вони вчинили жоні його й синові, і запевнили, що пан їхній завжди готовий їм служити сам собою і всім, що має. Потім звернулися до мессера Гваспарріна, добродійство якого лише тепер стало їм відоме, і висловили тверде переконання, що скоро Аррігетто дізнається про його ласку до Вигнанця, то й йому складе таку або ще й більшу дяку.

Потому сіли посланці до столу й бенкетували разом з усіма на двох весіллях. Не один день та й не два гостив у себе Куррадо зятя свого, родичів та друзів. А нагостювавшися досхочу, вирішили мадонна Берітола, Джусфред та й інші з ними, що час уже їм додому, тож попрощалися вони слізно з господарями та з мессером Гваспарріном і, забравши з собою Спіну, сіли на фрегат. З ходовим вітром швидко допливли вони до Сицилії, і Аррігетто прийняв у себе в Палермо дружину й молодят з такою радістю, що годі про неї словами сказати. Довго ще, кажуть, жили вони там усі в гаразді, пам’ятаючи про Бога, що вчинив їм стільки милості.

ОПОВІДКА СЬОМА

Вавилонський султан посилає дочку свою в замужжя королю альгарбському; перебувши внаслідок усяких випадків за чотири роки в руках дев’ятьох мужчин у різних місцях, вертається вона врешті отцеві, буцімто незаймана, і оддається, як перше малась, за короля альгарбського

Якби була оповідка Еміліїна ще трохи простягнулася, то, певно, заплакали б усі молоді панії з великого жалю над долею мадонни Берітоли. Та вже вона дійшла кінця, і королева веліла Панфілові казати свою історію; той, послухняним бувши, одразу ж і почав:

— Нелегка то річ, любі мої пані, знати, що нам коли буває треба. Не раз чоловік гадає, що, розбагатівши, звікує свій вік щасливо і безклопітно, і так уже молить у Бога того багатства, так уже прагне його будь-що доробитися, та тільки свого допнеться — дивись, і знайдеться хтось такий, що, на тії великі достатки понадившись, життя йому одбере, те життя, що він його так любив, іще не багатим бувши. Інший з низького стану сягоне верховини влади царської, пробившись крізь тисячні небезпеки, скупавшись у крові братів своїх і друзів; ось де, думає, найвище земне блаженство; та незабаром побачить і почує, скільки там турбот усяких і тривог, і дознає ціною життя свого, що з золотого келиха царського п’ється, буває, трутизна. Інший, знов, бажає собі напропале сили тілесної, чи краси, чи оздоби розкішної, і тоді тільки в неслушності бажань своїх пересвідчиться, як стаються вони причиною смерті його або животіння злиденного. Не говоритиму тут докладно про всілякі бажання людськії, скажу тільки, що немає серед них ані жодного такого, що смертний міг би обрати собі з цілковитою певністю щастя. Отож, як хочемо чинити слушно, мусимо те приймати і триматися того, що посилає нам Господь, — він-бо один відає, чого нам треба, і може нам того дати. Чоловіки грішать, буває, різними бажаннями, а ви, любі мої пані, найпаче одним — бажанням бути вродливими; мало з вас тої краси, що дала вам природа, ви прагнете збільшити її розмаїтими штудерними засобами. Тим-то хочу я вам розповісти історію одної сарацинки, що задля краси своєї великого лиха зазнала і за чотири роки дев’ять раз весілля справляти мусила.

Був у Вавилонії — давно вже те діялось — султан на ім’я Бемінедаб, якому в житті все добре велося. Мав він багато дітей — синів і дочок, а між ними красуню дівчину Алатіель, що другої такої вродливої (так казав усякий, хто бачив її) ніде в світі тоді не було. Коли король Альгарбії чудом допоміг султанові одгромити арабську навалу, то попрохав у нього, як великої ласки, руки Алатіель. Султан погодився і, доручивши дочку божій опіці, вирядив її за море з пребагатими дарами в супроводі численного почту на добре лаштованому й риштованому кораблі.

Дождавшися мореплавці погоддя, розіп’яли вітрила, вийшли з Олександрійського порту і пливли скількись день щасливо; минули вже й Сардинію, уже й мета подорожі їхньої, здається, недалеко, коли се зірвалися супрутнії вітри і з таким імпетом на корабель ударили, що султанівна й мореплавці вже й про життя своє звомпили. Та як були ті плавачі люди завзяті, то цілих два дні боролись якомога з супротивною хвилею; тільки ж третьої ночі море розбурхалося ще дужче, і вони вже не знали, куди їх занесло, — не могли того ні приладдям морським установити, ані на око, бо чорні хмари заволокли тьмою все небо. Десь біля острова Майорки постерегли вони, що корабель почав у дні протікати. Не бачачи іншого рятунку і дбаючи всякий не за кого, лиш за самого себе, спустили вони в море човна, куди кинулися зразу всі старші, більше на ту вутлу посудину, ніж на дірявий корабель, уповаючи, та слідом за ними потислися до човна і всі інші плавачі, хоч ті, що перші в нього сіли, одбивались од них ножами. Так, тікаючи од смерті, самі собі її приспішили, бо човен під тую хуртовину не міг витримати такого здвигу людей і пішов разом з ними під воду. На кораблі ж зосталась одна султанівна із своїми челядницями (та й ті лежали на помості напівмертві, знеможені страхом і морською негодою); сам же корабель був уже сливе зовсім розбитий і залитий водою. Гнаний далі порвистим вітром, наскочив він зо всього розгону на узбережжя острова Майорки і врізався як стій у піщану косу, не більше як на одну кидь од берега; цілу ніч гуркали в нього хвилі, та вітер уже не зміг його з місця зрушити.

Як уже обутрилось добре і буря трохи вщухла, дівчина прочнулася з зомління, підвела голову і кволим голосом почала кликати свою службу, та шкода було того кликання — поблизу нікого не було. Не чуючи обзиву і нікого не бачачи, здивувалась вельми й налякалася непомалу; тоді устала насилу й побачила, що її челядниці й супровідниці лежать усі, як одна; давай то ту, то сю гукати-термосити, та мало котра ворушилася; більшина померла чи то з тяжкої недуги морської, а чи з переляку. Ще дужче вжахнулася султанівна, побачивши себе самотньою, без ради і поради, не знаючи навіть, де вона е; заходилася знову живих розбуркувати і поти їх трясла, поки не повставали. Почувши, що й вони не відають, де чоловіки подівались, і побачивши, що корабель набрав води й застряг на мілизні, заплакала гірко Алатіель укупі з служебницями своїми.

До обід на березі й далі на острові не видко було ні душі живої, од кого вони могли б помочі собі сподіватися. Аж у саме знадобіддя проїздив тудою випадком із свого маєтку один пан, на прізвисько Перікон да Візальго, і з ним кількоро прислужників верхами. Забачивши корабля, він зразу догадався, в чім річ, і велів одному слузі сходити туди не гаючись на довідки й розказати, що там і як. Слуга забрався, хоч і не без труднощів, на корабель і побачив там молоду панянку, що боязко тулилася на чардаку з кількома товаришками своїми. Уздрівши його, заплакали вони ревно й заблагали рятунку, а що він їх не розумів, як і вони його, то на мигах силкувались розказати про біду свою.

Роздивившися все як слід, слуга розповів панові, що він там бачив. Перікон зараз ж велів забрати з корабля жінок і найкоштовніші речі, які можна було взяти, і поїхав з тією здобиччю до свого замку. Тут, як покріпилися жінки їжею і спочили трохи, здогадався Перікон з багатого вбрання і з шанобливого до неї ставлення інших, що знайдена ним панна, мабуть, якогось великого коліна, і хоч вона зблідла й змарніла на виду по тих морських знегодах, здалась йому напрочудо вродливою, так що поклав він собі одружитися з нею, як виявиться, що вона незаміжня, а як не зміг би взяти її за дружину, то принаймні хоч за коханку.

Перікон був чоловік міцної статури і завзятої вдачі; побачивши, як вигарніла гостя його по кількох днях доброго догляду, жалкував він дуже, що не може з нею порозумітися й дізнатися, хто вона така; проте, красою незнайомки без міри розпалившись, лагідним і чемним поводженням її до любощів прихилити намагався, та все намарно — вона на теє залицяння зовсім не зважала і тим ще більше хіть у ньому роз’ярювала.

Розгледівшись Алатіель у новому місці, зміркувала із звичаїв тамтешніх, що втрапила межи християни і що їй, отже, не варто виявляти, хто вона така, хоч би вона й зуміла те вчинити; зрахувала також, що рано чи пізно доведеться їй, як не охотою, то з принуки, Періконове жадання задовольнити, і все ж таки твердо постановила проти лихої своєї недолі до краю боротися. Вона загадала служебницям (що їх тільки три всього й зосталося) нікому не виказувати, що вони за люди, хіба що в таке місце потраплять, де на рятунок певну надію матимуть, а надто наказувала їм цноту свою якнайпильніше оберігати, запевняючи, що сама вона зроду ні до кого не пригорнеться, єдино до законного мужа свого. Служебниці за той намір вельми її похваляли і обіцяли по спромозі виконувати її накази.

Перікон же розпалявся що день, то більше, жаданку свою так близько бачачи та задоволу од неї аніже не маючи. Не добившись нічого лестощами, вирішив він піднятися ще на хитрощі, приберігаючи насильство насамкінець. Прикмітивши якось, що панні дуже смакує вино (вона-бо раніше не пила його по закону віри своєї), надумав він звабити її з допомогою сього Венериного служителя; отож удавши, що байдуже йому її гордування, урядив він одного вечора багату й веселу учту, куди запросив і її, наказавши чашникові щедро трактувати її всілякими винами, докупи змішаними. Не чуючи собі од того біди, розкошувала Алатіель тим любим почастунком і начастувалася, либонь, більше, ніж то її честі подобало; забувши всі минулі злигодні і побачивши, як декотрі жінки танцювали по-майорськи, вивела вона й собі танчик по-олександрійськи.

Теє побачивши, дорозумівся Перікон, що його бажання вволиться сеї ночі, тож протягнув він бенкет допізна, гойно контентуючи гостей їством і питвом. Як же порозходились вони додому, пішов він за панною до її ліжниці; Алатіель, розвогнена спожитим трунком і забувши зовсім за честивість, без сорома роздяглася при ньому, як би й при покоївці своїй, і лягла на постелю. Перікон погасив світло і в три мига ліг коло неї; пригорнувши її палко до себе, зачав він із нею любовно жартувати, жодного опору од неї не мавши. Спізнала тут Алатіель уперше, яким то ріжком мужчини колються, а добре в тім розкуштувавшись, ніби аж каялась, що раніше Періконові на підмову не давалась, і, не дожидаючи од нього запросин до того любого жартування, часто потім сама його запрошувала, не словами, щоправда, бо мови його не знала, а кивами та моргами.

Та їхній великій обопільній утісі стала на перешкоді любов іще жорстокіша; мабуть, фортуна тим іще не вдовольнилася, що султанівну замість жони королевої рицарською коханкою учинила. Був у Перікона брат років, може, двадцяти і п’яти, гарний да гожий, мов квіт той рожевий; звали його Марато. Скинувши якось оком на Алатіель, уподобав він її велико, та і їй, судячи з усього, теж нібито полюбився, тож і гадав, що тільки остра сторожа братова заважає йому в неї щастя запобігти. І заповзяв брат на брата лиху думку, що незабаром душогубним учинком обернулася.

Під ту пору стояв у пристані коло того міста корабель, що лаштувався одплисти з усяким крамом до Кларенци морейської; господарі його, два молоді генуезці, чекали тільки погідного вітру, щоб розпустити паруси; з ними ж то й домовився заздалегідь Марато, щоб на ту ніч прийняли його до себе разом із жінкою. Як уже споночіло добре, пробрався Марато потайки в дім до Перікона, що не мав на нього ніякої призри, привівши з собою кількох вірних товаришів своїх, котрих з’єднав собі для сієї справи. Перечасувавши якусь годину в своїй криївці, впустив він у будинок тих товаришів і вдерся разом з ними до покою, де спав Перікон із своєю коханкою. Сонного Перікона вбили, а дівчину, що прокинулась і гірко плакала, схопили і, смертю їй погрожуючи, зацитькали; забравши заодно деякі Періконові коштовності, подалися вони, ніким не помічені, до пристані, де Марато сів із дівчиною на корабель, одпустивши товариство додому. Дождавшися ходового вітру, мореплавці рушили в дорогу. Алатіель бідкалася вельми і давнім своїм лихом, і сією новою знегодою тяжко побивалась, та як заходився Марато тим смиком, що нам Бог дав, щиро її потішати, то швидко звикла вона до нього й зовсім забула Перікона.

Уже здавалось їй, що все йде добре, аж тут фортуна, на давніх бідах не переставши, нову напасть на неї наслала. Тим що була вона, як ми вже не раз казали, жінка вроди хорошої і звичаїв благоподобних, закохалися в неї обидва молоді генуезці так сильне, що, забувши все на світі, про те тільки дбали, щоб їй у всьому догодити і ласки в неї запобігти, остерігаючись, одначе, щоб Марато тих зальотів не помітив.

Дізнавшись один про любов другого, врадили вони потаємне між собою спільно її коханням заволодіти, нібито кохання можна ділити, мов товар який чи бариш од торгівлі. Та Марато добре пильнував коханки своєї і заважав їм той замір до скутку довести. Тож одного дня, як ішов корабель бистрим гоном, а Марато стояв собі безпечне на кормі й дивився на море, скрались вони разом до нього, схопили ззаду попід силки і кинули в воду. Корабель уплив іще добру милю, перш ніж люди помітили, що Марата не стало. Як зачула теє Алатіель і побачила, що його вже не вернути, жалібно на весь корабель голосила.

Обидва закоханці тут же кинулися втішати жінку, що не так по мужеві тужила, як безталання своє оплакувала, намагаючись заспокоїти її ласкавими словами та обіцянками всілякими, хоч вона мало що з тих речей розуміла. По довгому розважанню, як здалося їм, що вона вже більш-менш утихомирилась, стали вони проміж себе міркувати, кому першому з нею ночувати припадає. А що кожний хотів бути першим, то вони ніяк не могли дійти згоди, і зчинилася між ними сварка: спершу словами крутими зчепилися, а тоді, гнівом страшенним закипівши, на ножі пішли, як їх там корабляни не розбороняли, і так щиро брат брата штирхали, що один упав зразу мертво на поміст, а другий, хоч і живий зостався, був увесь порубаний і посічений.

Зажурилась Алатіель, що знов сама без ради й допомоги лишилася, ще надто й потерпала, щоб не впав на неї гнів родичів та друзів тих двох генуезців; та просьби пораненого й швидке приплиття корабля до Кларенци вибавили її од смертельної небезпеки. Висіла вона з тим недорубком на берег і оселилася з ним у гостиниці. Незабаром розійшлася по всьому місту слава про красу її надзвичайну; докотилася вона і до принца Морейського, що був під ту пору якраз у Кларенці, і заманулось йому на те диво самому поглянути. Як же її побачив, то визнав, що краща вона понад усяку славу й хвалу людську, і так сильне в ній закохався, що ні об чім іншім думати більше не міг. Почувши про те, яким робом вона до Кларенци дісталася, зміркував він, що зможе її собі з’єднати.

Коли він добирав саме способу, як би його те вчинити, дізналися про се родичі пораненого і, не довго думавши, одвели її до нього. Принц із того дуже тішився, так само, як і Алатіель, — вона ж бо уникнула таким чином великої небезпеки.

Як побачив принц, що вона не лише красою урочою, а ще й звичаями шляхетними оздоблена, зміркував він, хоч і не міг того запевне довідатись, що то пані вельможного якогось роду, і полюбив її за те ще більше. Він шанував її велико і тримав у себе не за підложницю, а яко правну жону свою. По таких гараздах забула Алатіель свої лихі пригоди, знов на стану стала й повеселіла; краса її розквітла до повної повні, і по всьому царству ромейському тільки й мови було, що про ту кралю мальовану.

Дійшла та пославка й до герцога Афінського, вродливого й хороброго юнака, родича й приятеля принцового. Бажаючи побачити красуню, приїхав він з прибічниками своїми в Кларенцу, нібито до принца в гості, як не раз уже бувало; той прийняв його, як заведено, з великою помпою.

Якось на другий чи на третій день гостювання зайшла в них мова про ту жінку, і герцог спитав у принца, чи справді вона така гарна, як славлять люди. На те одповів йому принц:

— Насправді вона ще гарніша; та хочу я, щоб ти не речам моїм, а очам своїм повірив.

На герцогове прохання повів його принц до неї в кімнату; попереджена про їхній прихід, прийняла вона обох ґречно і приязно, вони ж посідали обабіч неї і, не можучи втішатися розмовою (вона-бо по-їхньому не вміла), гляділи тільки на неї, мов на дивовижу яку, особливо герцог, якому вона здавалась неземною істотою; тим чарівним видінням розкошуючи, незчувся він, як напився очима отрути любовної і собі на горе жагуче в красуню закохався.

Вийшовши од неї разом із принцом і залишившись трохи згодя на самоті з своїми думками, помислив собі герцог, що принц — найщасливіший у світі чоловік, бо таким неоціненним скарбом володіє. Узяли тут його думки та гадки всілякі; палке закохання переважило в ньому совість і честь, і порішив він принца того блаженства будь-що-будь позбавити, щоб самому його осягти. І так воно йому до жаги приспіло, що, всякий розум і справедливість занехавши, обернув він усі помисли свої на каверзи та підступи лукаві.

Одного дня, домовившись потаємне з повірником принцовим, на ймення Чур’ячі, велів він нишком осідлати коні і всі речі свої в дорогу нарихтувати; як же настала ніч, пробрався він за допомогою того Чур’ячі до принцового покою разом з одним помічником своїм, що був, як і він, озброєний. Алатіель спала, а принц стояв голий-голісінький (бо душно було) край вікна, що на море виходило, вітерцем береговим обвівався. Домовившись герцог наперед із помічником, кому що робити, підкрався навшпиньки до принца і вгородив йому кинджала межи ребра, наскрізь його прошивши, потім схопив його швиденько й кинув через вікно. Палац стояв над самим морем і був дуже високий, а вікно те дивилось на кілька будівель, прибоєм морським розруйнованих, куди рідко хто заглядав, тож, як і передбачав герцог, ніхто не постеріг падіння тіла принцового. Побачивши помічник, що герцог упорався з своїм ділом, підійшов до Чур’ячі, ніби хотів його обійняти, й накинув йому на шию заздалегідь наготовлений зашморг, так що зрадник і не кавкнув; додушили вони його разом і скинули вниз услід за принцом.

Пересвідчившись, що ані жінка, ані хто інший нічого того не чули, герцог узяв свічку в руки, підійшов до ліжка, потихеньку розкрив сонну красуню і всю її оглянув, захоплюючись чимраз більше: і вбрана була вона йому до любості, а що вже гола, то понад усяку міру знадлива. І так він до неї загорівся, що, душогубством допіру вчиненим не бентежачись, злігся з нею, як був, з окривавленими руками; вона ж, гадаючи крізь сон, що то принц, того йому не боронила. Набувшися з нею до смаку, устав і, людей своїх гукнувши, велів узяти її без галасу; вийшов тим тайником, кудою і ввійшов, посадив її на коня й подався потаймиру в Афіни. Та що був одружений, то не взяв засмученої сарацинки з собою в місто, а поселив її в поблизькому маєтку своєму над морем, де й тримав її скрито, забезпечивши всім, що треба.

Другого дня принцові двораки ждали аж до обіду, коли він устане; не чувши ж ніякого шелесту, одчинили вони двері його покою, що були тільки прихилені, і, нікого там не побачивши, подумали, що принц виїхав кудись потайки, щоб потішитись кілька день із своєю вродливицею, та й не турбувалися вже за нього. Коли се назавтра зайшов один придурок у ті руїни, де тіла забитих лежали, запорвав за мотузку трупа Чур’ячі й потяг його поволоцьки по вулиці. Побачили те люди й дивом дивували, принцового повірника в тім трупі впізнавши; піддобрились вони до придуркуватого, і той повів їх туди, де він його знайшов. З сумом побачили там городяни замордованого принца, взяли й поховали його з належитими почестями. А дознавшися про потайний від’їзд герцога Афінського, не сумнилися люди, що не хто, як він доконав того страшного злочину й викрав жінку. Настановивши принцом небіжчикового брата, всі заходилися щосили під’юджувати його до помсти. Новий принц упевнився на підставі додаткових доказів, що все було так, як вони гадали; звернувшись по запомогу до своїх кревняків, друзів і підданців, згромадив він невдовзі гарне, велике й потужне військо і рушив війною на герцога Афінського.

Про те зачувши, герцог і собі скупив усю свою потугу, щоб дати відсіч ворогові. Йому на поміч прибуло багато значного рицарства, серед якого були й прислані цісарем візантійським син його Костянтин та братанич Мануйло. Вони привели з собою чимало вояцтва, і герцог зустрів їх дуже приязно, а ще приязніше герцогиня, що Костянтинові сестрою доводилась. Як уже війна мала от-от розпочатися, запросила герцогиня, слушну хвилю вигодивши, їх обидвох до себе в кімнату і з плачем великим розповіла їм геть-чисто все — із чого та ворожда вчинилась, і як скривдив її герцог потайним зв’язком із тією чужинкою; гірко на свою недолю ремствуючи, благала вона їх добрати найліпшого способу, як би її лихові зарадити, честі мужевої не ущербивши.

Костянтин і Мануйло знали вже, як було діло, тож заходились вони без дальших розпитів герцогиню розважати, певною надією серце її потішаючи. Довідавшись, де та чужинка пробуває, розстались вони з сестрою і попрохали герцога показати їм ту жінку, що про її красу дивовижну вони стільки всячини наслухалися. Герцог, забувши, яка доля спіткала принца за той необачний показ, обіцяв їхню волю уволити. Він велів спорядити розкішний обід у гарному саду в тім маєтку, де жила його коханка, і другого дня повів своїх шуряків та ще кількох приятелів до неї в гості.

Костянтинові припало сидіти поруч неї; він безнастанно пас її очима й дивувався чимраз більше, бо зроду ще краси такої не бачив; і герцога, і всякого іншого, думалось йому, можна певно розгрішити, якщо він зради чи ще якого ганебного вчинку задля сієї кралі допустився. Отак дивився він на неї, щохвилі нові у ній приваби знаходячи, і сталося з ним те, що перше з герцогом. Вернувшися з тої гостини закоханим, не про війну вже думав, а тільки про те, як би ту красуню собі залучити, одначе пильно од усіх любов свою приховував.

Коли горів він отак любовним пломенем, наспів час у похід виступати, бо принц уже до володінь герцогових ізближався. І сам герцог, і Костянтин та інші його прибічники — всі вирушили дружно з Афін боронити границі, щоб війська принцового далі не пустити. Кілька день пробув там Костянтин, і все йому та красуня з мислі не йшла; зміркувавши, що тепер, коли герцог не при ній, йому легше буде свого доп’ясти, прикинувся він, ніби дуже рознемігся. Герцог дозволив йому повернутись до міста, і він, передавши провід військовий Мануйлові, поїхав у Афіни до сестри. По якімось часі він знову завів із нею річ про кривду, що завдає їй муж, із тою жінкою кохаючись, і сказав, що, як тільки вона того захоче, він стане їй у великій пригоді, викравши чужинку з герцогової маєтності.

Герцогиня думала, що брат хоче зробити се з любові до неї, а не до тієї жінки, і радо на те погодилась, з тією лише умовою, щоб герцог не знав, що те вчинилося з її відома. Костянтин пристав на сю умову, і герцогиня дала йому дозвіл діяти на свою руч.

Велівши потай злагодити легенького баркасика, Костянтин казав одного вечора своїм людям підплисти на ньому до того саду й чекати, а сам узяв ще кількох прибічників і подався до красуниного палацу. Алатіель і слуги її зустріли гостя вельми приязно і на його прохання пішли з ним у сад. Там одвів він її осторонь, буцімто мав сказати їй щось важливе од імені герцога, і вийшов з нею через хвіртку (що вже один із його служебників навмисне одчинив) до моря і, подавши умовний знак своїм людям, велів схопити її на човен. А її слугам він сказав:

— Стійте тихо і ні пари з уст, бо тут вам і смерть! Не коханку в герцога хочу я вкрасти, а ганьбу сестри моєї геть ізвідсіля спровадити.

Ніхто не зосмілився йому перечити; він же сів у човен до людей своїх і красуні плачущої і велів гребцям ударити в весла. Човен не плинув, а ніби линув по хвилях, і над ранок вони були вже в Егіні. Тут Костянтин вийшов на берег перепочити і втішитися бранкою, що гірко нарікала на нещасливу вроду свою; потім вони знову сіли в човен і за кілька день прибули до острова Хіосу, де Костянтин вирішив спинитись, бо чувся вже безпечним і од гніву цісарського, і од будь-чиїх зазіхань на вкрадену красуню. Вона ще довгенько плакала над своїм безталанням, та врешті Костянтин зумів її розважити, і вона, як то вже й передше бувало, почала знаходити втіху в тому, що посилала їй доля.

Поки те діло собі діялось, прибув якось до Смірни цар турецький Узбек, що з цісарем безпереч воювався. Почувши, що Костянтин розкошує на Хіосі з дівкою-бранкою, про осторогу анітрохи не дбаючи, спорядив він кілька бойових галер і нічною добою напав зненацька на город. Багатьох там необачних турки сонних спобігли, хто ж, пробудившись, до зброї хапався, тих усіх під меч положили, на все місто пожогу пустили і, галери свої великим лупом та ясиром незліченним наладувавши, назад до Смірни вернулися. Там полон свій оглядаючи, побачив Узбек, молодий іще чоловік, вродливу жінку — ту саму, як йому сказали, що її сплячу з ліжниці Костянтинової вхопили. Він улюбив її вельми і не гаючись узяв її за дружину, справивши гучне весілля, та й жив із нею кілька місяців у любощах та милощах.

Ще раніше того пактував цісар із Васаном, царем кападокійським, щоб то їм обом спільно на Узбека з двох боків ударити, та все не міг із ним домовитись остаточно, бо Васан такого дечого допоминався, на що він не хотів пристати. Як же почув цісар про ту пригоду, що синові його сталася, то з жалю великого уволив він негайно Васанове жадання, аби тільки той швидше виступив проти Узбека, і сам теж лаштувався до походу. Про те почувши, зібрав Узбек військо своє і рушив проти царя кападокійського, перш ніж два можновладці потуги свої з’єднали, зоставивши свою красуню в Смірні на відданого повірника свого й друга. Через якийсь час сточив він бій із царем кападокійським і наложив у тій потребі головою; військо його було погромлене і врозтіч обернуте, Васан же пішов безперешкодно далі на Смірну, і всі йому по дорозі яко переможцеві підклонялися.

Повірник Узбеків Антіох, що опікувався красунею, хоч і був уже чоловік не юна, та, вродою її зваблений, закохався в неї, вірність приятелеві своєму й панові зламавши. Він знав її мову (се дуже тішило її, бо стільки вже років жила вона мов глухоніма — ні її ніхто, ні вона нікого не розуміла) і, пристрастю своєю спонукуваний, зумів за кілька день так із нею заприязнитися, що трохи згодом, забувши за владаря свого, який десь там із ворогом бився, вони ті дружні стосунки свої в любовні обернули, під одним укривалом удвох розкошами упиваючись. Як же почули вони, що Узбека вбито, а Васан до міста близиться, все по дорозі плюндруючи, то вирішили не дожидатись його і, захопивши, скільки могли, скарбів Узбекових, подалися нишком із Смірни на Родос.

Недовго прожили вони там, бо Антіох незабаром тяжко занедужав. Під той час загостив до нього випадком один купець із Кіпру, з яким він давно знався й любився. От і надумав він, присмертним бувши, все добро своє і жінку-любку на нього лишити. На Божій дорозі стоячи, прикликав він їх обох до себе і мовив:

— Бачу я добре, що не бути мені в людях, і жаль мені сей світ покидати, бо зроду ще життя не було мені таке миле, як нині. Одне тільки мене в сій притузі втішає, що дві найдорожчі мені в світі істоти смерті моєї доглянуть — ти, друже мій милий, і отся жінка, котру я полюбив, відколи спізнав, як свою душу. Гірко мені, правда, що по смерті моїй зостанеться вона сама на чужині без ради й поради, а ще гірше було б, якби ти сюди не нагодився: ти ж бо, я знаю, з любові до мене так про неї подбаєш, як би й про мене самого. Візьми ж, молю тебе і благаю, в разі смерті моєї добро моє і дружину мою і так чини з ними, як про упокій душі моєї за краще вважатимеш. Тебе ж, подружжя моє кохане, прошу — не забудь мене, як я помру, щоб на тім світі міг я похвалитись, що на сім світі любить мене найчудовніша жінка, витворена будь-коли природою. Як ви мені в сих двох речах певну подасте надію, піду я звідси потішений.

Тої мови слухаючи, плакали ревно обоє — купець той приятель і красуня Алатіель, а як доказав він, заходились його втішати, запевняючи словом честі все по його волі учинити. Небавом Антіох і справді переставився, і вони поховали його з належною шаною.

За кілька день по тому купець-кіпріот справив усі свої орудки на Родосі й лагодився плисти додому на каталонському торговельному судні, що там саме стояло, тож і спитав він красуню — що вона гадає робити, як йому на Кіпр дорога випадає. Вона одказала йому, що коли його ласка, поїде з ним у надії, що він з любові до небіжчика її собі за рідну сестру матиме. Купець пообіцяв усе по її уподобі чинити, а щоб її у дорозі од усякої кривди й напасті краще оборонити, сказав каталонцям, що то його жінка. На кораблі дали їм невеличку комірчину в кормовій частині, і, щоб діло не розходилось зі словом, купець спав удвох із нею в тісненькому ліжку. Хоч вони, з Родосу одпливаючи, про те й гадки не мали, сталося так, що підо впливом темноти і затишку постільного (а се, бачите, неабияка сила!) забули вони про любов і дружбу до небіжчика Антіоха і, обопільним жаданням спонукувані, зачали собі вдвох жирувати да так знехочу й породичались, доки допливли до Баффи, звідки був родом той купець, а прибувши туди, зажили собі любенько вкупі.

Якось приїхав до Баффи у своїх справах один родовитий чоловік на ймення Антігон, багатий на літа, а ще більше на розум, та вбогий на достаток, бо в різних ділах на службі в короля Кіпру доля не сприяла йому. Одного дня проходив він коло того дому, де жила Алатіель (купець її під ту пору подався торгом до Вірменії), і, уздрівши красуню край вікна, став пильно до неї приглядатись, бо йому здалося, що він уже бачив її десь, а де саме — не годен був ніяким світом пригадати. Для самої ж красуні, що довгий час була іграшкою фортуни, надійшов уже, мабуть, час порятунку, бо, глянувши на Антігона, зразу пригадала собі, що бачила його, яко чоловіка значного, на службі в отця свого в Олександрії, і ожила в її серці надія з його допомогою знову до царського стану вернутися. Скориставшись тим, що купця не було дома, вона не гаючись казала покликати перед себе Антігона. Як він увійшов до кімнати, запитала вона сором’язливо, чи він часом не Антігон з Фамагости? Той одповів, що так, і додав:

— Добродійко, здається мені, що і я вас знаю, от тільки ніяким побитом не надумаюсь, де й коли я вас бачив. Нагадайте ж мені, коли ласка ваша, хто ви єсте.

Упевнившись, що то він і є, вона кинулась у сльозах йому на шию і, як він дуже здивувався, спитала його, чи не в Олександрії то він її бачив. Почувши се питання, Антігон одразу впізнав, що се султанівна Алатіель, про яку думали, що вона в морі загинула, і хотів оддати їй належну шану, та вона того не допустила, а попрохала його сісти. Антігон так і зробив і спитав її шанобливо, як, коли і звідки вона сюди утрапила: адже всі в Єгипті вважають, що вона потонула в морі кілька років тому.

На те одповіла Алатіель:

— Радніша б я була і справді в морі втопитися, аніж таке життя провадити, яке мені довелося, та й отець мій, якби усе знав, теж того волів би.

Сеє сказавши, заплакала знову ревними сльозами.

— Не вбивайтеся-бо так, пані моя люба, — мовив до неї Антігон, — ще не все пропало. Розкажіте мені з ласки вашої, що з вами приключилось і як вам жилося; може, дасть Бог милосердний, якось ми тому лихові зарадимо.

— Антігоне, — сказала красуня, — як побачила я тебе, то ніби рідного батька вздріла, і з тої любові й пошанування, що до нього маю, призналась я до тебе, хоч могла й не признатися. Небагато є таких людей, зустріч із якими була б мені така приємна, як спіткання з тобою; тим-то виявлю я тобі, як батькові рідному, все, що таїла досі в лихій долі своїй. Вислухай мене і, як знайдеш яку раду, постарайся давню гідність мені привернути, як же ні, то благаю тебе — не кажи нікому ні слова про те, що ти мене бачив чи чув щось про мене.

По сій мові розповіла вона йому, гірко плачучи, про всі свої пригоди з того часу, як розбило їх коло Майорки, аж до останньої хвилі. Та повість розжалобила Антігона до сліз. По короткій надумі він сказав їй:

— Ясна панно, тим, що в злигоднях ваших ви не одкрили ніде нікому, хто ви єсть, маю певну надію повернути вас отцеві вашому ще любішою, ніж перше, а згодом і за короля альгарбського віддати.

Коли султанівна спитала його, як те може статись, він розтлумачив їй до ладу, що вона має чинити. А щоб не було в сьому ділі ніякого загаю, Антігон повернувся мерщій у Фамагосту, пішов до короля й сказав:

— Милостивий пане, коли буде на те ваша ласка, ви і собі честі великої можете засягти, і мені, що, вам служачи, зубожів, користь чималу приспорити, і то не дуже дорогим коштом.

На королеве питання: «Яким чином?» — Антігон промовив:

— До нас у Баффу потрапила прегарна дівчина, дочка султанова, про яку чутка пройшла, ніби вона давно в морі потонула; щоб честі своєї доховати, зазнала вона тяжких злигоднів і досі в великій мізерності пробуває. Тепер хоче вона до вітця свого вернутись; коли б ви з ласки вашої одіслали її до нього під моєю охороною, вам була б од того шана велика, а мені немалий пожиток; не думаю, щоб султан таку прислугу будь-коли в непам’ять пустив.

Король, як то й належить великодушному монархові, погодився на те незабарно; пославши до султанівни почесне посольство, він велів привезти її до Фамагости і повітав її там разом із королевою пишно та велично. Коли король із королевою розпитували Алатіель про її пригоди, вона розповіла їм про все так, як її навчив Антігон.

За кілька день король на її прохання вирядив її до султана в супроводі показного почту дам і кавалерів під орудою Антігона. З якою радістю прийняв султан і її, і почет увесь на чолі з Антігоном, того вже й не питайте. Як Алатіель перепочила трохи, султан забажав дізнатись, як вона живою зосталась і де так довго пробувала, йому про себе жодної вісти не пересилаючи. Вона ж, Антігонову науку добре пам’ятаючи, такими словами йому одповідала:

— Батечку мій любий, на двадцятий, чи що, день по тому, як я од вас виїхала, схопився на морі лютий борвій; наш корабель розтрощило й прибило нічної пори до берега десь у західній країні, поблизу міста Акваморта. Що з нашими мореплавцями сталося, того мені не судилося знати; пам’ятаю тільки, що вдень, коли я із свого омертвіння прокинулась, збіглися тамтешні люди звідусіль до розбитого корабля, щоб його пограбувати. Мене і двох товаришок моїх звели з корабля на сушу; одну схопив один молодик, другу другий і втекли з ними геть хто куди; де вони ділися, я так потім і не дізналася. На мене ж кинулися якісь аж удвох і тягли мене за коси, бо я пручалась і голосом голосила; уже мали вони з дороги до темного лісу завернути, як десь узялися нам навстріч чотири верхівні; побачивши їх, напасники мої зараз покинули мене і вдарили навтікача. Ті ж четверо, люди, дивитися, статечні, під’їхали тоді до мене й почали розпитувати, що і як; я їм усе чисто розказала, та ні вони мене не зрозуміли, ні я мови їхньої не второпала. Тоді вони порадились між собою і, на коня мене посадивши, повезли в дівочий монастир, де живуть черниці по закону віри їхньої; що вже вони їм казали, того не знаю, тільки прийняли мене там усі приязно і весь час добре до мене ставились. Там шанувала я ревно з ними разом святого Стояна в Глибокій Улоговині (його-бо вельми почитують усі жінки в тій країні). Коли я вже в них трохи оббулася і дещо по-їхньому почала розуміти, стали вони мене розпитувати, хто я така і звідки родом, та я зміркувала, куди потрапила, і боялась, щоб вони не прогнали мене яко неприятельку віри їхньої; тим я не виявила їм правди і сказала, що я дочка значного чоловіка з Кіпру, що батько хотів дати мене заміж за крітянина, та по дорозі на Крит корабель наш розбило. Не раз і не два доводилось мені, щоб біди на себе не накликати, звичаю їхнього дотримувати. Коли мене питала старша над черницями (її там називають абатиса), чи не хочу я повернутися на Кіпр, я одказувала, що з дорогою душею; та вона, честі моєї пильнуючи, не хотіла довірити мене нікому, хто туди з їхнього краю їхав. Аж ось місяців із два тому прибуло з Франції кілька статечних людей із жінками своїми, що з них одна родичкою абатисі доводилась; вони їхали на прощу в Єрусалим до гробу того, що вони за Бога вважають (там його поховано після того, як він був розіп’ятий юдеями). Почувши про те, абатиса доручила мене їхній опіці, прохаючи одвезти мене на Кіпр до батька. Як шанували мене сі добрі люди, як щиро вони й жінки їхні мною піклувалися, — була б се довга річ оповідати. Отож сіли ми на корабель і через кілька день припливли до Баффи. До того міста зближаючись, думала я одне — що маю казати сим людям, котрі з доручення поважної матрони мене до батька доправити мусять, коли я тут анікогісінько не знаю? Та, мабуть, Аллах ізглянувся на моє горе і послав мені назустріч Антігона якраз у той час, коли ми сходили на пристань. Я зразу окликнула його і попрохала по-нашому, щоб супутники мої не розібрали, мене як свою дитину привітати. Він зрозумів тої ж миті, чого мені треба, і зустрів мене з радістю великою; пришанував також по спромозі своїй тих супутників моїх, а потім повів мене до короля Кіпру, який прийняв мене з такою шанобою і потім послав до вас з такими почестями, що я не можу того словами сказати. Як я, може, чогось не доказала, нехай розповість іще Антігон — він-бо не раз чув уже од мене мою історію.

Обізветься тоді Антігон до султана:

— Ясновельможний пане, як вона мені не раз розповідала, як мені ті почтиві кавалери й дами, що з ними вона прибула, розказували, так достоту вона й вам отсе тепер з’ясувала. Про одне тільки промовчала — тому, мабуть, що не випадає їй самій про те говорити, — як ті кавалери й дами, що з нею приїхали, її святе життя в монастирі, її цноту і звичаї похваляли, як плакали ті люди й ридали, коли, мені її вручивши, з нею розставалися. Якби я почав вам те все, що од них чув, переказувати, то мало було б на се цілого дня, треба було б іще й ночі доточити; скажу тільки, що, судячи з того, що я чув і сам бачив, у жодного вінценосця на світі немає дочки такої гарної, і чесної, і доброї, як у вас.

Султан ізрадів усім тим речам невимовно і благав Аллаха, щоб дав йому змогу по заслузі оддячитись усім благодійникам дочки своєї, особливо ж королю кіпрському, що повернув її до нього з такими почестями. Через кілька день він одпустив Антігона додому, дарами пребагатими його обмисливши, а королю і листами й посланцями нарочитими дяку свою найщирішу за ту його послугу склав. А опісля, бажаючи довершити почате діло, себто одруження дочки з королем Альгарбії, з’ясував він йому листовно всю ту справу, додавши, що, як він того хоче, нехай людей по неї посилає. Король альгарбський вельми зрадів тій вісті, послав по неї людей і прийняв її з великою утіхою. Вона ж, переспавши досі, може, десять тисяч разів із вісьмома чоловіками, лягла до нього на ложе нібито непочата, а він тому й повірив. Так стала вона королевою і довго ще жила з ним щасливо. Як той казав: «Цілуйтесь, губи, не буде згуби: місяць новиться, то й вам годиться».

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Граф Антверпенський, неправедно звинувачений, іде в вигнання і лишає дітей своїх в Англії в різних місцях; невпізнаним до них повернувшись, знаходить їх у доброму гаразді; потім служить пахолком у війську короля французького і, як вийшла на яв його безневинність, знову колишнє своє становище займає

Зітхалося раз у раз нашим паніям, різних пригод тої красуні слухаючи; та хто зна, яка була причина тих зітхань? Може, котора не так із жалощів, як із заздрощів до її частого ходіння заміж зітхала. Та як би вже воно там не було, а коли пересміялися всі з останніх Панфілових слів і королева побачила, що на тім його історія скінчилась, вона звернулась до Елізи і наказала їй заведеним порядком свою розповісти. Та залюбки се вчинила і почала такими словами:

— Широке те поле, по якому ми з вами сьогодні думкою гуляємо, і кожний зміг би по ньому в охотку не одні гони, а гонів із десятеро пробігати, — так щедро засіяла його доля превсякими своїми химерами та несподіванками; отсе ж, одну таку бувальщину із безлічі вибравши, хочу я вам її розповісти.

Як перейшла імперія римська од французів до німців, то повстала межи сими двома народами превелика ворожнеча і запекла та безугавна війна. Тим-то для оборони краю свого, та й для нападу на чужий, згромадив король французький із королевичем з усього царства свого силу-силенну війська і, закликавши на допомогу родичів і спільників своїх, зібрався на ворога рушати. Та перше ніж у похід виступити, щоб не лишити держави своєї без урядування, настановив він своїм генеральним намісником на все французьке королівство вірного приятеля й слугу свого графа Антверпенського Готьє, котрого знав за чоловіка благородного і мудрого і до такого делікатного діла найбільше здатного, хоч граф досить добре розумівся й на військовій справі.

От і почав Готьє уряд свій розумно і статечно справувати. У всякім ділі радився він завжди з королевою та її синовою — хоч вони були віддані під його опіку й оруду, проте шанував він їх, яко сюзеренок і володарок своїх.

Собою був той Готьє дуже хороший, літ мав сорок, чи що; ґречністю і люб’язністю перевершував він будь-якого іншого вельможу, а привабністю та оздобністю був першим серед тогочасного рицарства, бо вроду свою дбало плекав і в уборах розкішних без міри кохався.

Отож, коли французький король із сином були, як сказано, в поході, а Готьє (у якого саме вмерла жінка, лишивши йому двох дітей-малоліток, хлопчика й дівчинку) учащав до двору тих ясновельможних володарок своїх, з ними про справи державні розмовляючи, сталося так, що впав він у око жінці королевого сина. З великою уподобою на вроду його і звичаї позираючи, запалилась вона до нього потайною жагою, а що сама була молода та яра і знала, що він овдовів, то гадала, що легко їй буде бажання своє вдовольнити — варто їй тільки сором свій перемогти і йому все, що на мислі має, виявити.

Одного разу, вигодивши хвилю, коли була сама дома, покликала вона його до себе нібито у якійсь важливій справі. Граф і гадки не мав про ті її любощі і негайно з’явився на її виклик. Вона сказала йому сісти біля себе і сиділа мовчки. Коли він раз і вдруге спитав її, для чого вона його викликала, вона довго не могла прийти до слова; нарешті, умліваючи з любові, паленіючи з сорому, обізвалась вона до нього, немов крізь плач, тремтячим і уривчастим голосом:

— Ласкавий приятелю і пане мій любий! Яко мудра людина, знаєте ви певне, які нестатечні бувають із різних причин чоловіки й жінки, котрі більше, котрі менше; тим, як по щирій правді судити, за ту саму провину різного стану особи неоднакову мають прийняти кару. Хто ж буде заперечувати, що бідний чоловік чи вбога жінка, які в поті чола хліб собі добувати мусять, більшої варті догани, коли в любощі незаконні вкинуться, аніж багата дама, якій нема чого робити і в якої є все, чого душа бажає? Думаю, ніхто. Тим-то я міркую, що, коли жінка має достаток і дозвілля, се значною мірою виправдує її любовні захоплення, а правильний вибір коханця (якщо зуміє вона знайти собі до любості розумного й путящого чоловіка) ще й надто зменшить її провину. Сі дві обставини, здається мені, цілком до мене приходяться; ба є ще й інші, які мене до любощів нахиляють, — се вік мій молодий і неприсутність мужа мого; нехай же сі причини стануть в очах ваших оправданням і захистом пристрасті моєї любовної, нехай вони переконають вас, як повинні б переконати кожну розумну людину. Якщо, так станеться, благаю вас дати мені певну пораду в сій справі. Річ у тім, що не змогла я в розлуці з мужем моїм похотям тілесним і владі кохання опору вчинити, бо тій могутній силі підлягали й щодня підлягають не лише тендітні жінки, а й найміцніші мужчини. Отож і я, живучи, як самі здорові бачите, в розкошах і в безділлі, незчулась, як піддалася жаданням утіх любовних — і закохалася; знаю, що се діло неподобне, коли б воно виявилось, та поки воно буде скрите, не вбачаю в ньому сливе ніякого безчестя, тим більше, що Амур був до мене дуже зичливий і не тільки не відобрав мені розуму, потрібного для вибору коханця, а ще й допоміг мені в тому, звівши мені на очі вас, яко чоловіка, гідного кохання такої жінки, як я; та й справді, якщо мушу вірити серцю моєму, то ви — найкращий, найлюбіший, наймиліший і найрозумніший рицар на все французьке королівство. Я живу, можна сказати, без мужа, ви без жони. Благаю ж вас в ім’я тої великої любові, що я до вас маю, — дайте мені свою, згляньтесь на молодощі мої, що через вас, мов лід на вогні, тануть.

По сій мові дама розлилася буйними сльозами; багато чого думала вона ще сказати, та вже не змогла. Опустила очі і, заплакана, знеможена, схилила голову графові на груди.

Будучи правим рицарем, граф почав суворими словами її за ту безрозумну пристрасть ганити, а як вона готова вже була кинутись йому на шию, відштовхнув її і заклявся, що радше дасть себе четвертувати, як таку образу честі володаря свого сам учинить або комусь іншому вчинити дозволить. Почувши сеє, дама одразу забула любов свою і запалала лютим гнівом.

— Отак, негідний рицарю, — гукнула вона, — гордуєш ти моїм коханням? Ти, певне, смерті моєї хочеш, та я, Богом святим присягаюся, сама тебе з світа зжену!

Сеє сказавши, розкудлала собі на голові волосся, роздерла пазуху і залементувала непутнім голосом:

— Рятуйте мене, рятуйте! Граф Антверпенський хоче надо мною ґвалт учинити!

Як побачив те граф, то, боячися, що чисте сумління його проти заздрощів придворних не встоїть і що вони не його невинності, а її неправедності повірять, вийшов якомога швидше з кімнати і з палацу і подався мерщій додому, де, не довго думавши, взяв своїх дітей, сів із ними на коня й поїхав до Кале. На гукання ж тієї дами назбігалось багато двораків; побачивши її і почувши причину крику, вони не тільки через те словам її повірили, а ще й стали казати, що тою своєю люб’язністю та нарядністю граф уже віддавна до неї примилитися намагався. Розлютованим натовпом кинулись вони до графового дому, щоб його там схопити, та, нікого не заставши, сплюндрували той будинок і зрівняли його з землею.

Новина та дійшла перебрехом і до війська, до самого короля й королевича. Упавши в великий гнів, вони засудили графа й нащадків його на вічне вигнання і пообіцяли щедру винагороду тому, хто його до них припровадить живого чи мертвого.

Граф, засмучений тим, що втечею своєю із невинного винуватим став, приїхав із дітьми своїми, ніким не впізнаний і нікому не одкрившись, до міста Кале, а звідти перехопився чимскорше в Англію. У вбогому перевдязі подався він до Лондона з малими дітьми своїми, давши їм заздалегідь добру науку, як вони себе поводити мають: перше, щоб терпляче зносили злидні, у які їх безневинно лиха доля з ним разом укинула, а друге, щоб, крий боже, ніде нікому не виявляли, звідки вони й чиї, коли хочуть іще на світі жити. Синові, що звався Луї, було, може, років дев’ять, а дочці Віоланті сім, чи що; скільки їм малолітство дозволяло, втямили вони гаразд батькову науку і згодом те на ділі показали. А щоб се легше було зорудувати, надумав він дітям ім’я перемінити: хлопчика назвав П’єро, а дівчинку Жанетта. Прибувши до Лондона у вбогому рам’ї, почали вони старцювати на вулицях, як то роблять французькі жебраки.

Раз якось жебрували вони отак під церквою, і трапилось, що одна поважна леді, дружина одного з маршалів англійського короля, ідучи з служби Божої, помітила графа з двома дітьми, що прохали милостині. Вона спитала, звідки він родом і чи то його діти. Той одказав, що він із Пікардії, звідки мусив через злочин свого старшого сина-гультяя утекти вкупі з меншими дітьми. Пані та була доброго серця; скинувши оком на дівчинку, вподобала її вельми (бо то була мила, гарна й чемна дитина) і сказала:

— Чоловіче добрий, чи не оддав би ти сю дівчинку мені — вона така гарненька. Я взяла б її залюбки, нехай росте у мене; як вилюдніє і на порі стане, оддам її своїм ладом заміж.

Те прохання було графові до мислі; він одразу погодився і з сльозами на очах оддав дівчину тій панії, благаючи її добре про неї дбати.

Улаштувавши таким чином доньку і добре знаючи, в кого, він вирішив, що годі йому тут лишатися, тож побрався з хлопчиком далі по острову, жебраним хлібом живучи, і дійшов аж до Уельсу, добре натомившись, бо не звиклий був піхотою ходити. Тут жив другий королівський маршал, що тримав великий дім і багато челяді; до нього у двір навідувався часом граф із сином на ласкавий хліб. У дворі тому грався маршалів син та діти інших значних людей, і як вони там бігали собі наввипередки чи стрибали, устрявав до них і П’єро, і в усіх тих змаганнях їхніх не одставав од них умінням і спритністю, а інколи то й перед вів. Маршал звернув увагу на те метке і любе хлоп’я і спитав, чиє воно. Йому одказали, що то син одного нищуна, який заходить сюди часом їжі розбогарадити. Тоді маршал попрохав його через людей лишити хлопця при ньому; граф, який не бажав для свого сина нічого кращого, пристав на те залюбки, хоч і тяжко було йому з ним розставатися.

Влаштувавши таким чином сина й дочку, граф вирішив перебратися з Англії до Ірландії, тож, прибившися з тяжкою бідою до Стемфорда, став у найми до одного рицаря, васала тамтешнього графа. Тут прожив він довго, ніким не впізнаний, у великій нужді та притузі челядникуючи.

Віоланта, прозвана Жанеттою, росла собі тим часом у тої вельможної пані в Лондоні, рік од року хорошіючи, і в таку ласку увійшла у неї, і в мужа її, і в усіх домівників, і в будь-кого, хто її знав, що просто диво; усякий, хто бачив її чемність і ввічливість, зичив їй всілякого добра і щастя. Тим-то пані, що взяла її од батька і знала про нього тільки те, що він сам сказав, вирішила одружити її пристойно і згідно з тим станом, до якого, на її думку, дівчина належала. Та Господь, праведний видець цінноти людської, відаючи, що вона роду вельможного і безневинно за чужі гріхи страждає, розсудив по-інакшому і з добротливості своєї не попустив графівни в руки посполитому чоловікові.

Та вельможна пані, що в неї жила Жанетта, мала од свого мужа сина-одинака, якого батьки дуже любили не тим тільки, що він їхня рідна дитина, а й тим, що він тої ласки понад усякого іншого достоїнствами своїми заслуговував, — на вроду був дуже гарний, на звичай добрий, на вдачу смілий і мужній. Юнакові було років на шість більше, ніж Жанетті; він так закохався в ту милу і вродливу дівчину, що за нею вже й світу не бачив. Гадаючи, однак, що вона походить із простого роду, він на тільки не насмілився в батька-матері руки її просити, але й таїв якомога кохання своє, щоб не осудили його, що на таку низоту очі звернув, та від того таїння пристрасть його ще дужче розгорялася. З того жалю великого юнак тяжко занедужав.

Кинулись до лікарів, давай вони різні ознаки хвороби досліджувати, да так і не змогли її причини встановити і жодної вже на уздоровлення надії не мали. Батько й мати так горювали, так тяжко журилися, що далі вже нікуди; не раз і не два словами благущими допитувались вони у нього причини тих болещів, а він тільки зітхне, бувало, або скаже: «От собі в’яну, та й годі».

Одного разу сидів при ньому лікар, молодий іще, проте велико вчений, і тримав його за руку, живчика намацував, аж тут до покою, де лежав хворий, увійшла за чимось Жанетта, що з пошани до матері юнакової дбайливо його доглядала. Як побачив він дівчину, то й слова не промовив і не ворухнувся, проте відчув, як у серці його пломінь любовний розжеврівся, і живчик йому закидався дужче; лікар одразу те постеріг, здивувався і став мовчки пильнувати, чи довго воно так буде. Коли Жанетта вийшла з покою, живчик угамувався, і лікар почав догадуватися, що в юнака за хвороба. Перечасувавши трохи, він, не випускаючи руки болящого, гукнув Жанетту, нібито хотів щось у неї спитати. Жанетта з’явилась на виклик не гаючись; не встигла вона й порога переступити, як живчик у юнака знову сильно забився, а як дівчина вийшла, биття знов ущухло. Тут уже лікар остаточно упевнився у своїй догадці; він устав, пішов до батьків юнакових і сказав їм:

— Здоров’я сина вашого не од лікаря залежить, воно в руках у Жанетти. З деяких прикмет я напевне дізнався, що він кохає її жагуче, а вона, як я бачу, про те й гадки не має. Тепер відомо вам, що маєте робити, коли вам дороге його життя.

Сеє почувши, маршал з дружиною дуже зраділи, що знайшовся-таки синові рятунок, хоч і прикро їм було, що доведеться, може, одинака свого з Жанеттою одружити. От як пішов лікар, побігли вони зразу до недужого, і мати сказала йому:

— Сину мій, не ждала я й не сподівалася, щоб ти якесь бажання своє од мене приховував, а найпаче таке, що сухотою тебе сушить! Будь же певен, що нема на світі такої речі, якої я для тебе не вчинила б, як для себе самої, хоч би та річ і неподобна була. Та хоч ти од мене й таївси, Господь був милостивіший до тебе, ніж ти сам, і, щоб тебе од смерті порятувати, з’ясував мені причину хвороби твоєї; не од чого іншого вона прикинулась, як од надмірної любові до одної дівчини, сам знаєш якої. Того соромитись аж ніяк не треба, у твої роки се діло світове; щоб ти не був закоханий, я невисокої була б про тебе думки. Тож не крийся од мене, дитино моя, сміло признайся, чого ти бажаєш; розмай свою тугу і думки сумнії, що тебе зв’ялили, утішся і вір мені — нема такого нічого, щоб я по спромозі своїй не зробила для твого задоволу, бо люблю тебе, як свою душу. Не бійся ж, не соромся, скажи мені, як і чим можу я допомогти тобі в любові твоїй. Коли побачиш, що я не докладу всіх сил моїх, щоб тебе щасливим учинити, назви мене найлихішою матір’ю, яка будь-коли привела на світ сина.

Зачувши материну мову, юнак спочатку засоромився, але потім, подумавши, що ніхто краще за неї не міг би волі його вволити, поборов стид і сказав:

— Паніматко, не що інше змусило мене з любов’ю своєю критися, як саме те, що майже всі люди віку поважного забувають, бачиться, що були колись молодими. Та ви, як я бачу, розумно в сій справі міркуєте, тож не тільки не заперечу того, про що ви самі здорові догадались, а й одкрию вам геть усе без утайки з тою умовою, що ви по спромозі своїй справдите обіцянку вашу; тільки так зможете ви мені здоров’я привернути.

Сподіваючись, що їй удасться залагодити сю справу, може, й по-інакшому, ніж вона спершу подумала, мати знову попрохала сина щиро відкрити їй свою схотінку, обіцяючи влаштувати без угайки все згідно з його бажанням.

— Паніматко, — сказав тоді юнак, — за вроду пишну та звичаї добрі полюбив я щиро нашу Жанетту, та не смів їй кохання свого одкрити, не то що на любощі схиляти, і нікому іншому про почуття свої говорити не наважувався. Те все й довело мене до такої гіркої долі. Як не дістану тим чи іншим способом того, що ви мені приобіцяли, так і знайте — недовго мені залишилося животіти.

Уважаючи за ліпше в таку хвилю не докоряти синові, а потіху йому дати, мати сказала:

— Дитино моя, отсе така, виходить, хвороба з ніг тебе звалила? Не журись, скоро будеш здоровий, я вже за те потурбуюся.

Підбадьорений доброю надією, юнак почав швидко вичунювати, а врадувана мати заходилась думати, як би їй ту свою обіцянку краще спевнити. Одного дня покликала вона Жанетту і спитала її дуже приязно, немовби задля жарту, чи є в неї коханець.

— Міледі, — одповіла Жанетта, спаленівши, — такій, як я, убогій і бездомній дівчині, що живе з ласки в чужій сім’ї, не випадає та й не подобає зовсім у кохання вдаватися.

— Коли не маєш любчика, — сказала на те пані, — то ми тобі такого знайдемо, що ти з ним весело житимеш і красою своєю по-справжньому тішитимешся; негоже-бо такій гарній дівчині, як ти, без коханця пробувати.

— Міледі, — заперечила Жанетта, — ви взяли мене од батька, вибавили з убожества і виховали, як доньку свою рідну, тим повинна я у всьому вашу волю чинити; тільки сього бажання вашого я зроду не вволю, бо не годиться. Як дасте мені, з ласки вашої, мужа, його любитиму, а іншого — ні, бо з усієї предківщини лишилась у мене одна тільки цнота, і я берегтиму й пильнуватиму її, поки віку мого.

Сі Жанеттині слова суперечили тим замірам, які повзяла пані, щоб додержати даної синові обіцянки, хоч у глибині душі, як жінка статечна, вона схвалювала таке поводження дівчини.

— Як то, Жанетто? — вела далі пані. — А якби його милость король (він же ще рицар молодий) зажадав любовної втіхи од тебе, такої гарної панянки, невже б ти і йому одмовила?

— Король міг би взяти мене ґвалтом, — одказала дівчина без обрізків, — але самохіть я ніколи не пішла б на нечестя.

Побачивши пані, які у дівчини мислі, перестала вговоряти її, та вирішила все ж таки вивірити в неї ума і сказала синові, що як тільки він одужає, вона помістить його в одній кімнаті з Жанеттою, а він уже нехай сам доб’ється од неї любові, бо матері, мовляв, не випадає, ніби звідвиці, перед дівчиною за сина клопотатися. На те син жодним способом не хотів погодитись і ще тяжче занедужав. Тоді пані сказала все по щирості Жанетті, та вона ще твердіше на своєму стояла. Тут уже розповіла пані мужеві своєму про всі свої заходи, і, хоч нелегко було їм обом, урадили вони спільно оженити сина з Жанеттою: нехай уже живе собі з нерівнею, ніж має без дружини помирати. Так вони й зробили, сю справу з усіх боків обміркувавши. Юнак же цілком одужав, справив весілля з такою радістю, як ніхто у світі, і зажив любо та мило із своєю коханою дружиною.

Тим часом П’єро жив собі в Уельсі у маршала англійського короля і чимраз більше панові своєму під ласку підходив. Він виріс на гарного і голінного юнака, що другого такого на весь острів годі було знайти; у шермицерії, верхогонах та інших справах рицарських не було йому рівні, і по всьому краю гучно лунала слава П’єро-пікардійця. Як не забув Господь сестри його, так і на нього самого мав обачіння. Найшло в ту пору на Уельс чумне помір’я і вигубило майже половину людності, та ще багато мешканців з того переляку в чужі краї вивтікало, так що вся країна пустизною лежала. Під те помір’я і маршал, у якого жив П’єро, і жінка його, й син, і брати, і племінники, й інші родичі — всі повмирали, лишилась одна тільки донька його, панянка вже на відданні, та скількись челядників, у тім числі П’єро. Його ж то (коли пошесть перелютувала), як чоловіка доброго й достойного, обрала маршалівна з поради й призволення небагатьох обивателів, що живими зостались, собі за мужа, вчинивши його паном усіх маєтностей, що їй у спадок припали. Невзабарі король англійський, почувши про смерть маршала, іменував на його місце П’єро-пікардійця, котрого прикмети були йому добре знані. Отак повелося в житті обом невинним дітям графа Антверпенського, яких він мусив був покинути ніби напризволяще.

Уже минуло вісімнадцять років, відколи граф Антверпенський утік з Парижа. Бідував він та горював у тій Ірландії, і закортіло йому на старості літ довідатися, що то з його дітьми діється. За сей час він так перемінився з виду, що здавався зовсім іншою людиною, але од трудового життя ніби аж покріпшав проти молодого віку, коли він жив неробітником. Одягнений в убоге рам’я, покинув він того господаря, в якого так довго служив, і подався до Англії, де він зоставив колись свого П’єро. Дуже йому було любо побачити сина свого маршалом, великим можновладцем, при силі, красі і здоров’ї. Та граф вирішив не одкриватися йому, поки не дізнається, що сталося з Жанеттою.

Знов рушив він у дорогу і не зупинявся, покіль не прибув до Лондона; тут, розпитавши обережно про панію, у котрої він залишив Жанетту, — довідався він, що дочка його стала її невісткою. Се дуже врадувало його, і всі його колишні лихі пригоди здавались йому незначними тепер, коли він знайшов дітей своїх живих-здорових і в доброму гаразді. Бажаю чи побачити Жанетту, почав він старцювати поблизу того дому, де вона жила. Там побачив його раз Джеймс Лемієнс (так звали Жанеттиного чоловіка). Взяв його жаль, що дід такий старий та злиденний, і велів він слузі своєму привести його до господи й нагодувати Христа ради.

Жанетта і Джеймс мали вже кількоро дітей (старшенькому хлопчикові було не більше як вісім років); таких любих та милих малят на всім світі треба було пошукати. Як побачили вони за столом графа, обсіли його кругом і лащились до нього, ніби якась недовідома сила їх на те штовхала, ніби почули вони серцем, що то їхній дід. Він же, знаючи, що се його внуки, жалував їх по голівці, голубив і цілував, так що вони не хотіли йти од нього, хоч як кликав їх вихователь. Почувши сеє, вийшла до них із кімнати Жанетта і насварила дітей, щоб слухали вихователя, бо битиме. Діти заплакали й сказали, що хочуть гуляти з сим добрим дідусем, бо він їх любить дужче, ніж вихователь. Мати засміялася, усміхнувся й граф, що підвівся привітати її не як батько дочку, а як убогий жебрак багату панію. Він несказанно зрадів, побачивши її, та вона ані тоді, ані згодом не впізнала його, так він змінився за сі роки — постарів, посивів, обріс бородою, став худий і смаглюватий на виду, зовсім не схожий на колишнього графа. Як побачила господиня, що діти не хочуть іти од нього і плачуть, щоб їх не забирали, то сказала вихователеві, нехай залишить їх на деякий час тут. Коли діти бавились отак із любим дідусем, прийшов додому Джеймсів батько і дізнався про те все од вихователя. Свекор недолюбляв невістки і сказав сердито:

— Хай їм лихо, тим дітям. Сказано, старцівське насіння, у матір удалися, тож не дивина, що вони до старців горнуться.

Почув граф сі слова, і вони вразили його в саме серце, та він тільки стенув плечима і зніс мовчки тую вразу — се була йому не первина. Коли ж дізнався сам Джеймс, як липнуть діти до захожого старця, то, хоч се йому й не вельми подобалось, спитав у діда (аби тільки його діти кохані не плакали), чи не став би він до нього на яку службу. Граф одказав, що став би до коней, бо увесь свій вік ходив коло них, а іншого діла не знає. От і дали йому коня; він його, бувало, попорає та й бавиться собі з дітьми.

Тим часом як доля вела отак графа Антверпенського та його дітей своїми шляхами, помер король французький, учинивши з німцями довге замир’я, а на його місце короновано сина, того самого, що то через його жінку граф став банітою.

Як тільки вийшов термін тому замир’ю, новий володар розпочав ізнову з німцями тверду війну, і король англійський, що недавно з ним посвоячився, послав йому на допомогу велике військо під проводом свого маршала П’єро та маршаленка Джеймса Лемієнса, а з ним пішов на війну і той старий конюший його, себто граф. Ніким не впізнаний, служив він довгенько при війську простим пахолком і, яко чоловік бувалий, не раз ділом чи порадою у великій пригоді ставав, що од нього й не сподівалися.

Під час тієї війни королева французька тяжко занедужала. Чуючи, що смерть уже за плечима, покаялась вона в усіх гріхах своїх і висповідалась благочестиво перед архієпископом Руанським, мужем, як то всім було відомо, святим і праведним; призналася між іншим і про те, як скривдила вона графа. Тим не вдовольнившись, розказала вона в присутності багатьох значних людей, як було діло, і просила їх намовити короля, щоб він привернув графа, коли той іще живий, до колишнього стану, а коли ні, то хоч дітей його. Незабаром королева зійшла з сього світу, і її поховали з належитою пошаною.

Як довідався король про ту висповідь, то не раз зітхнув із великого жалю, що такого достойного чоловіка безвинно скривдив, а тоді велів окличникам гукати по всьому війську і де інше, що хто йому вкаже графа Антверпенського чи которого сина графського або дочку, дістане за кожного надзвичайну нагороду, бо з королевиної сповіді довідався він про його невинність і хоче тепер його з вигнанства до попередньої або ще й вищої гідності повернути. Почув ту ясу і старий граф, що служив пахолком в обозі, і, переконавшись, що так воно і є, пішов не гаючись до Джеймса і попрохав його піти разом із ним до П’єро, бо він їм хоче виявити те, чого шукає король. Коли зійшлися вони втрьох докупи, граф промовив до П’єро (що вже й сам думав одкрити, хто він єсть):

— П’єро! Отсей от Джеймс одружився з твоєю сестрою, але не дістав за нею ніякого віна, то щоб не сказав ніхто, що вона безпосажна, хочу я, щоб саме він, а не хтось інший, одержав щедру нагороду, що пообіцяв король за тебе (ти ж бо — син графа Антверпенського), за Віоланту, сестру твою, а його дружину, і за мене, графа Антверпенського і вашого вітця.

Сії слова почувши і до старого пильно придивившись, П’єро впізнав його одразу, кинувся в сльозах йому до ніг, а тоді обійняв його, кажучи:

— Видом видати, слихом слихати любого панотця мого! Коли Джеймс спершу почув, що сказав граф, а потім побачив, що зробив П’єро, він так здивувався і воднораз так зрадів, що не знав, на яку ступити; проте, повіривши оповіданню старого й соромлячись за ті лайливі слова, що він, бувало, до графа-конюшого обертав, упав перед ним навколішки і покірно прохав простити йому всі минулі зневаги; граф ласкаво прийняв ті перепросини, підвівши його з землі. Довгенько ще говорили вони про свої пригоди, поплакали й пораділи вкупі; тоді П’єро і Джеймс хотіли перевдягнути графа, та він не бажав на те жодною мірою пристати, а сказав, щоб Джеймс, допевнившись обіцяної винагороди, отак і привів його перед короля у конюхарській серм’язі, щоб володаря тим дужче присоромити. От і пішов Джеймс, а за ним граф і П’єро, до короля і сказав, що вкаже йому графа і дітей його, скоро дістане призначену винагороду. Король велів принести напрочуд багаті дарунки і сказав, що Джеймс може взяти їх собі, якщо він і справді знає, де граф та його діти. Тоді Джеймс обернувся назад і, поставивши перед себе графа-конюшого і П’єро, сказав:

— Найясніший пане мій, ось батько й син; дочки графової, а моєї жінки, тут немає, та, Бог дасть, ваша королівська милость незабаром і її побачить.

Сеє почувши, король придивився до графа і, хоч той проти колишнього дуже перемінився, упізнав-таки його нарешті. Із сльозами на очах підвів його (бо той став перед ним на коліна), обняв і поцілував, та й сина його ласкою своєю не обминув. Тоді велів дати графові одяг і зброю, слуги й коні — все, що годиться мати такому іменитому чоловікові; сей наказ був виконаний тієї ж миті. Опріч того, король пришанував непомалу і Джеймса і все розпитував про його минуле. Коли Джеймс прийняв велику нагороду за те, що виявив графа та його дітей, Готьє сказав:

— Візьми се од щедроти його милості короля і пана мого, та не забудь сказати отцеві своєму, що твої діти, а його і мої внуки, не од старцівни вродилися.

Забравши нагороду, Джеймс викликав до Парижа дружину свою з свекрухою; туди ж приїхала і жінка П’єро. Довго жили вони там, тішачись щастям своїм разом із графом, якому король повернув усі його маєтності і надав іще вищу посаду, ніж раніше. Потім родичі з його дозволу повернулися додому, а граф жив до самої смерті в Парижі, оточений великою шаною і славою.

ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА

Бернабо з Генуї, одурений од Амброджуола, втрачає добро своє і каже убити свою невинну дружину. Вона рятується і в чоловіцькому перевдязі вступає на службу до султана, де викриває ошуканця в присутності викликаного до Олександрії мужа, а після покарання пройдисвіта вертається, перебрана вже по-жіноцькому і багата, разом із чоловіком до Генуї

Як одбула Еліза, разказавши жалібну повість, свою чергу, то королева Філомена, пані хорошої вроди і високого зросту, а виду привітнішого й веселішого над усіх інших, подумала трохи й сказала:

— Треба нам додержувати умови з Діонеєм, а що всі вже, крім нього й мене, говорили, то спочатку розкажу свою історію я, а він буде, згідно з привілеєм своїм, оповідати останнім.

По сій мові вона почала свою розповідь такими словами:

— Між простим людом ходить така приповідка: «Попадеться й дурисвіт одуреному під ноги». Важко, здається, довести її правдивість якимись доказами, отже ж трапляються в житті пригоди, що її ділом потверджують. Тим-то, любії мої пані, хочу я, од предмета нашого не одбігаючи, переконати вас заразом, що то правду люди кажуть; та й не без пожитку, може, буде вам моя історія, бо навчить вас, як од ошуканців стерегтися.

В одній гостиниці в Парижі зійшлось одного разу кілька заможних італійських купців, — той приїхав туди за одним ділом, той, як ведеться, за другим. Раз якось повечеряли вони добре всі гуртом та й почали балакати про всяку всячину; говорили перескаком про те, про се, а далі зайшла в них мова про жінок, що вони дома позалишали. От один і каже жартуючи:

— Не відаю, що там робить моя стара, але добре знаю, що як мені навинеться тут під руку якась замашна дівчина, то я геть забуваю свою любов до тієї далекої і втішаюся, як можу, із сією близенькою.

А другий і собі:

— І я, — каже, — так само чиню, бо хоч вір жінці, хоч ні, вона там однаково у гречку вскочить, то нехай уже буде в нас так за так і віть за віть: як, мовляли, гукаєш, так і одгукнеться.

І третій теж сказав якесь слівце на той самий штиб, і четвертий, — коротко кажучи, всі на тому ніби погодились, що жінки їхні, зоставшися самі, все одно вакуватися не будуть.

Один тільки Бернабо Ломеллін із Генуї інакшої був про те думки. Він запевняв усіх, що Бог із ласки своєї особливої послав йому дружину, оздоблену всіма чеснотами, які повинна мати жінка, та не лишень жінка, ба й рицар чи паж благородний, що другої такої на всю Італію не знайдеш. На вроду гарна, годами ще молода, собою жвава і моторна, ще й до всякої роботи здала: у рукоділлі жіночому, у тому шиттю чи гаптуванню, над неї нікого немає. А ще, казав, не знайдеш ніде джури чи слуги такого, щоб так панові за столом зумів догодити, як вона йому. А яка вона люб’язна, та розсудлива, та розумна; чи верхи їздити, чи з соколом полювати — усе вміє, а читати, писати й рахувати знає за доброго купця. Отак, кругом її розхваливши, дійшов він і до того, про що в товаристві мова мовилась, і став присягатись та божитись, що чеснішої й чистішої жінки ніде в світі немає, що як він і на десять год чи й навіки з дому одлучиться, то може бути певен, що жінка його ні до кого другого зроду не пригорнеться.

Серед тих купців, що там про сі речі бесідували, був один молодий торговець із П’яченци на ім’я Амброджуоло. Почувши останню хвалу, що оддав Бернабо своїй жінці, він розреготався на всі заставки й спитав глумливо, чи то часом не од цісаря дістав він, єдиний з усіх мужчин, такий привілей. Бернабо одказав, трохи ніби з серцем, що не цісар, а пан Біг, могутніший, либонь, за цісаря, дарував йому ту ласку. Тоді Амброджуоло сказав:

— Бернабо, я анітрохи не сумніваюсь, що ти сам переконаний у тім, що правду кажеш; тільки, здається мені, не досить ти в природу речей уникував, бо, якби до неї пильніше приглядався, то помітив би, яко чоловік недурного розуму, багато дечого такого, що примусило б тебе обережніше про сії справи говорити. Ти не думай, не через те ми так легковажно про жінок своїх балакали, що вони з іншого тіста зліплені, ніж твоя, а тому, що добре знаємо, як воно в світі ведеться; ось послухай краще, які в мене міркування з сього приводу. Давно відомо, що чоловік — то найблагородніше створіння з усієї живини, що создав Господь, а потім уже — жінка; усякому розумно, та й на ділі видно, що чоловік досконаліший за жінку, а коли він досконаліший, то, безперечно, має більше за неї твердості і стійкості, а жінота завжди і у всьому хисткіша — на те є чимало природних причин, про які я тут не буду широко розводитись. А якщо вже й чоловік, твердіший на вдачу, не може встояти перед жінкою не лише тоді, як вона його спокушає, а й тоді, коли він сам її запрагне, і ладен зробити все на світі, аби тільки оволодіти нею (і таке з ним трапляється не раз на місяць, а тисячу раз на день), — то невже ти сподіваєшся, що хибка од природи жінка устоїть проти благань, лестощів, дарунків і тисячі інших заходів, до яких удасться розумний мужчина, щоб добитися її любові? Невже ти думаєш, що вона викріпить? Та кажи мені що хоч, я тобі не повірю! Ти ж і сам кажеш, що дружина твоя — жінка з крові і кості, як і всі інші, а коли так, то й душа в неї того хоче, що і людська, і сили в неї такі самі, щоб хотінню тому опиратися; нехай вона в тебе буде і чесна, й перечесна — не зарікайся, що вона одна з усіх того не зробить. Навіщо ж ото так уперто своє провадити, противно до того, що всі люди кажуть?

На се Бернабо так одказав:

— Я не філософ, а купець, то й відповім тобі по-купецьки. Я своє знаю: що ти кажеш, може статися з дурною жінкою, що стиду й сорому не має, а котора розумніша, та про честь свою дбає і, її пильнуючи, стає сильнішою за мужчину, якому про те байдуже; отака ж то і моя жінка.

Тоді Амброджуоло:

— Справді, — каже, — якби щоразу, як вони у гречку вскочать, у них виростав на лобі ріжок на ознаку того, що вони зробили, то, думаю, небагато було б до сього діла охочих; але такого не буває, а в розумної то й зроду не лишиться од того ні сліду, ні прослідку. Сором і безчестя тоді тільки буває, як усе на яв вийде; тим-то, котора може потай перелюбки чинити, то так і робить, а як не робить, то, значить, дурна. Будь певен, що та тільки жінка честива, у котрої ніхто не просив, або та, що сама хотіла, та ніхто на неї не понадився. Хоч і знаю я, що так воно має бути з істотних і природних причин, та не говорив би про се з такою певністю, якби сам у тім багато раз і з багатьма жінками був не пересвідчився. Даю тобі слово, що коли б я пробув трохи з твоєю преподобницею, то і її за короткий час до того підмовив би, що й інших.

Бернабо одрік із серцем:

— Словами можна без кінця сперечатися: ти своє правитимеш, я своє, а пуття з того не буде ніякого. Та як ти вже кажеш, що всі жінки такі подільчиві і ти такий митець їх із розуму зводити, то, щоб тебе в честивості дружини моєї переконати, даю тобі голову на одруб, якщо вона тобі будь-коли на підмову дасться; як же ти сього не доб’єшся, то заплатиш мені всього-навсього тисячу золотих червінців.

Амброджуоло, розпалившись уже суперечкою, сказав:

— Що мені, Бернабо, по твоїй крові, як я виграю? Коли вже ти хочеш таку випробу вчинити, то постав проти моєї тисячі своїх п’ять тисяч золотих (бо голова твоя, либонь, вартніша), і, як ти не даєш мені певного реченця, я беруся поїхати до Генуї і за три місяці з часу мого од’їзду підманути на гріх твою жінку, а на доказ того привезу деякі улюблені її речі і подам тобі непохибні прикмети, з яких ти сам досвідчишся, що так воно й було; обіцяй лишень мені на слово честі, що за цей час ні сам до Генуї не приїдеш, ні вісті жодної про сю справу жінці не перешлеш.

Бернабо охоче пристав на сі умови, і, хоч інші присутні там купці намагались їх од того закладу розраяти, знаючи, що з того велике лихо може скоїтися, Амброджуоло та Бернабо так розтроюдились обидва, що на те розраювання не вважали і ту свою угоду для більшої певності власноручно на письмі списали.

Учинивши ту угоду, Бернабо зостався в Парижі, а Амброджуоло виїхав якомога швидше до Генуї. Проживши тут кілька день, він розпитався обережно, де та жінка живе і якого вона норову, і почув про неї ще більше доброго, ніж од самого Бернабо. Утямив тоді Амброджуоло всю безрозумність свого замаху, проте зазнайомився з одною бідною жінкою, що вхожа була до тої панії і дуже їй угідна, і, не змігши од неї більшого добитись, підплатив її, щоб упровадила його в навмисне для того зробленій скрині не тільки до господи, а й до опочивальні паниної. Жінка сказала (з його науки), що має кудись поїхати, і попрохала постерегти кілька день тої скрині.

Як настала ніч і господиня заснула, Амброджуоло одімкнув ізсередини ту скриню і виліз потихеньку з неї. В опочивальні світилося, і він почав пильно розглядатися по кімнаті, щоб запам’ятати її розташування і всю обстанову, малювання на стінах та інші прикметні речі. Тоді підійшов до ліжка і, звірившись, що пані й дівчинка обік неї твердо сплять, одслонив нищечком укривало й побачив, що нага вона незгірша, як і вбрана, та не помітив ніякої признаки, що нею міг би похвалитись, опріч одної: під лівою груддю в неї була чималенька родима цятка, а круг неї кілька золотастих волосинок. Сеє побачивши, він тихенько вкрив її знову; хоч і кортіло йому, життя своє одваживши, прилягти до такої кралі, одначе не насмілився, чувши, яка вона в сій справі сувора й невблаганна. До самого світу нишпорив він у її кімнаті: вийняв із шаховки її капшук, пару перстеників та поясів, халатик, потім поклав те все до себе в скриню, вліз у неї сам і замкнувся; те ж саме робив він і другої ночі, так що пані не помітила нічогісінько. На третій день, як було домовлено, та жінка приїхала по свою скриню і одвезла її туди, відки взяла. Амброджуоло виліз із скрині, розрахувався честь-честю з жінкою і подався не гаючись до Парижа, захопивши з собою вкрадені речі.

Приїхавши туди ще до призначеного терміну, скликав він купців, що були при тій розмові, як він із Бернабо закладався, і заявив у присутності свого суперечника, що виграв заклад, бо добився того, що похвалявся зробити. На доказ того, що так воно й було, він спочатку змалював словами обстанову кімнати і картини, що в ній висять, а потім показав украдені речі, буцімто пані те все йому подарувала. Бернабо визнав, що кімната і справді така, як розказав Амброджуоло, і що ті речі дійсно жінчині, але сказав, що про кімнату він міг розпитатись у челяді і з її ж допомогою дістати ті речі; тож як не подасть він інших доказів, сих двох не досить для того, щоб признати йому перемогу. Тоді Амброджуоло сказав:

— По правді вистачило б із тебе і сих доказів, та як ти хочеш інших, я подам їх. Скажу тобі, що в мадонни Дзіневри, дружини твоєї, під лівою груддю чималенька родима цятка, а круг неї золотих волосинок шестірко.

Як почув сеє Бернабо, то неначе хто йому в серце ножем ударив, такий його жаль обняв. На лиці ж так змінився, що хоч би й слова був не промовив, усякому стало розумно, що Амброджуоло правду каже. По якійсь хвилі він озвався:

— Панове, Амброджуоло сказав щиру правду; він виграв заклад. Нехай же прийде, коли його хіть, по ті гроші.

Другого дня Бернабо розплатився сповна з Амброджуолом і виїхав із Парижа, важким духом на жінку дихаючи. Наближаючись до Генуї, не захотів він у самий город їхати, а став миль за двадцять од нього в одному своєму маєтку. Звідти послав він довіреного слугу свого з двома кіньми й листом до Генуї; жінці він написав, що вернувся і нехай вона прибуде до нього із слугою, а слузі наказав потаємно, щоб без ніякого жалю убив її по дорозі в слушному місці, а сам знову до нього вертався.

Слуга прибув до Генуї, оддав панії листа і переказав, що мав, словесно; вона тому вельми зраділа і наступного ранку разом із слугою подалася верхи до того маєтку. Тюпають ото вони собі рядом, гомонять про те, про се, та й заїхали у глибокий байрак; кругом тільки бескеття круте та дерева густії, а людей ані духа. Побачивши слуга, що може тут безпечне панський наказ виконати, вийняв ножа, схопив мадонну Дзіневру за руку та й каже:

— Молітеся, пані, Богові, бо тут вам і смерть!

Побачивши ножа й почувши сі слова, пані перелякалася.

— На Бога, — заволала, — скажи ж хоч мені, перед тим як різати, чим я тебе прогнівила, що ти мене згубити хочеш?

— Добродійко, — одказує слуга, — мене то ви нічим не прогнівили, а чим переступили перед паном, того не знаю, тільки велів він мені вас без ніякого жалю по дорозі убити, а як я не зроблю того, то він мене самого на горло скарає. Ви ж знаєте, що неволя моя; чи стану ж я панському наказу навсупір? Бог свідок, шкода мені вас, та нема ради — мушу.

— Змилосердься, ради Бога, — благала пані, плачучи, — не губи, іншому слугуючи, душі живої, що ніколи кривди тобі не вчинила. Знає те Господь-усевіда, що не вдіяла я зроду-звіку нічого такого, за що од мужа таку покару мала б прийняти. Та годі вже про се говорити. Ти можеш, коли тільки схочеш, догодити заразом Богові, панові й мені, а як, так ось як: возьми лишень отсю мою одежу, а мені дай свою камізельку й каптан, одвези моє суплаття до пана нашого і скажи йому, що ти мене зарізав, а я клянусь тобі животом своїм, що ти мені даруєш: піду геть звідси, заберуся в такі безвісті, що довіку про мене в сих краях ні слуху, ні прослуху не буде.

Слуга, що проти волі мав убити її, здався без труднощів на те благання. Він узяв її одежу, а їй оддав свою каптанину й камізельку і зоставив гроші, скільки при собі мала. Попросивши панію збігти кудись із того краю, лишив він її у байраці безкінну, а сам поїхав до пана і сказав, що веління його виконав — жінку вбив і труп вовкам на жир покинув.

Трохи згодя Бернабо повернувся до Генуї. Як довідались там про се діло, зазнав він од усіх великої огуди.

Тим часом бідолашна пані, залишившися сама в байраці, діждала ночі, заличкувалась, як могла, і добралась до слобідки; там, діставши в одної баби різне справилля, підкоротила лаптан, приладила його до свого стану, із камізельки пошила собі ногавиці, обтяла коси і, взявши на себе постать моряка, попростувала до моря, де зустріла, як на те, каталонського шляхтича на ймення сеньйор Енкарарх, що прохолоджувався саме коло криниці, вийшовши на берег із свого корабля, котрий стояв на якорі в Альбі. Увійшовши з ним у речі, стала вона до нього на службу і сіла на той корабель під іменем Сікурано з Фінале. Господар дав їй краще вбрання, і вона заходилася служити йому так щиро та ревно, що ввійшла до нього незабаром у велику ласку.

Через який там час поплив той каталонець із усяким крамом до Олександрії; він привіз у подарунок султанові кілька виборних соколів. Султан запрошував його двічі або й тричі до себе на обід; помітивши, як знамените прислужує гостеві Сікурано, він так його уподобав, що попрохав каталонця уступити йому свого джуру, і той хоч-не-хоч мусив із ним розстатися. Сікурано ж своєю щирою і пильною службою добувся невдовзі од султана не меншої приязні і ласки, ніж перед тим у каталонця.

У ту добу в місті Акрі, що було підвладне султанові, одбувався щороку ярмарок, на який з’їжджалася сила-силенна купців — і християнських, і сарацинських. Для забезпеки торгового люду і краму посилав туди султан звичайно, крім дрібніших урядовців, ще й котрогось достойника свого з помічниками, щоб на торговиці лад давали. Одного року надумав він послати на те діло Сікурана, що наломився вже гаразд по-їхньому говорити; так же і зробив. Прибув Сікурано до Акри й заходився там пильно й ретельно яко привідця охорони торговельної урядувати. Крутилося там багато всякого купецтва з Італії — були і сицилійці, й пізанці, і генуезці, й венеціани, і з інших міст родимці; з ними ж то водив охоче компанію Сікурано, рідну свою країну пригадуючи. Одного разу спинився він якось біля венеціанської крамної комори і побачив межи іншими коштовними речами капшук і пояс, що колись його були. Здивувався Сікурано великим дивом, та на виду того не показав, лише спитав чемно, чиї то речі і чи продажні вони. А з тими венеціанами та був Амброджуоло з П’яченци, що привіз сюди багато всякого краму на їхньому кораблі; почувши, що привідця охорони питає про ті речі, він виступив наперед і промовив сміючися:

— Добродію, сі речі мої. Вони непродажні, та вже як вашій милості до смаку припали, то подарую їх вам залюбки.

Бачивши, що купець сміється, Сікурано подумав був, що той, може, впізнав його по якійсь прикметі, проте не збентежився і сказав:

— Ти, мабуть, із того смієшся, що я чоловік військовий, а питаю про сі жіночі витребеньки?

А Амброджуоло йому й каже:

— Ні, добродію, не з того. Я сміюся, бо пригадав, як ті речі мені дісталися.

На те йому Сікурано:

— Ану ж бо, щасти тобі Боже, розкажи нам, як ти їх добув, коли се сподобно.

— Добродію, — одвітував Амброджуоло, — сії речі і ще дещо дала мені одна мостива пані із Генуї, на ймення мадонна Дзіневра, дружина Бернабо Ломелліна, тої ночі, що я ночував з нею, і просила зберігати їх на незабудь. От я й засміявся, бо спало мені на думку, який йолоп той Бернабо, що поставив здуру аж п’ять тисяч золотих проти моєї тисячі, що я не спокушу його жінки; а я таки спокусив — і виграв заклад. Тоді Бернабо нема того, щоб себе за свою дурість покарати, надумав покарати дружину свою за те, що робить усе жіноцтво, і, кажуть, велів її вбити, як повернувся з Парижа до Генуї.

Почувши сеє, зміркував одразу Сікурано, яка була причина гніву Бернабо, і, переконавшися вочевидь, що сей купець до всього лиха привинен, вирішив не попустити йому сієї шваби. Удавши, що ся історія припала йому до вподоби, він хтозна-як заприязнився з Амброджуолом і нарадив йому їхати після розторжя з усім своїм добром до Олександрії, де влаштував йому порядну крамницю ще й дав чимало своїх грошей. Купець, велику користь собі од того маючи, охоче затримався в сьому городі.

Сікурано, бажаючи якомога швидше свою невинність перед очі Бернабо уявки поставити, доти не заспокоївся, доки не викликав його до Олександрії через знайомих генуезьких купців, що зуміли знайти для того якусь приключку; а що Бернабо був у дуже скрутному становищі, Сікурано попрохав потаєнці одного свого приятеля, щоб той прихистив його до слушного часу в своїй господі.

Уже перед тим Сікурано зводив якось Амброджуола до султана, що з цікавістю вислухав од купця оповідання про його пригоду; тепер же, дізнавшися про приїзд Бернабо, вирішив він, що настав час діяти, і, вигодивши зручну хвилю, попрохав султана, щоб той призвав перед себе обох купців і змусив Амброджуола як не просьбою, то грозьбою розповісти в присутності Бернабо все по правді, як там у нього було діло з тою мадонною Дзіневрою. Султан викликав їх обох і, як вони з’явилися, з суворим виглядом зажадав од Амброджуола в присутності багатьох двораків, щоб той признався по правді, яким чином виграв він у Бернабо п’ять тисяч золотих червінців; тут же стояв і Сікурано, на якого Амброджуоло покладав був надію, але недавній приятель позирав на нього ще грізніше і залякував тяжкими муками, як не признається у всьому. Тоді Амброджуоло, притиснутий із двох боків і не сподіваючись, зрештою, більшої кари, ніж повернення тих п’яти тисяч і вкрадених речей, хоч-не-хоч мусив розказати привселюдно геть-чисто все по правді, як було діло. Як Амброджуоло доказав усе до краю, Сікурано, нібито виконуючи волю султанову, звернувся до Бернабо й спитав:

— А що зробив ти своїй жінці через ту брехню? На те одвітив Бернабо:

— Через утрату грошей і через ту неславу, якою мене вкрила (так мені здавалось) дружина моя, поклав я на неї великий гнів і велів слузі своєму убити її; потому, як сказав мені той слуга, вовки розшарпали її тіло.

Вислухав усе те султан, та не розумів іще, куди гне Сікурано, що влаштував сей допит, аж той обізвався до нього сам:

— Володарю мій і пане, ви бачите навіч, які гарні в тої доброї жінки і муж, і коханок. Сей позбавляє її честі, знеславивши її добре ім’я, і воднораз оббирає її мужа; той, вірячи більше чужій брехні, ніж її щирості, в якій міг за довгий час спільного життя пересвідчитись, каже її забити й вовкам на поталу оддати. Опріч того, і муж, і коханок так її люблять і так шанують, що хоч і довго жили з нею, а вже не впізнають її. А щоб ви, пане мій, ще краще зрозуміли, чого і сей, і той заслужили, то обіцяю вам, — якщо тільки з ласки вашої зволите покарати дурисвіта й помилувати одуреного, — привести тую жінку перед ваші і їхні очі.

Султан, готовий у всьому вволити Сікуранову волю, пристав на те прохання і сказав, нехай він приведе ту жінку. Бернабо, що певен був у її смерті, дуже тому здивувався; Амброджуоло побачив уже, що непереливки, одними грішми тут не відбудешся, і, не знаючи, добра чи лиха од того сподіватися, чекав її приходу, немов очманілий. Діставши згоду од султана, Сікурано упав, плачучи, перед ним навколішки і промовив — уже не чоловічим голосом, бо годі було чоловіка вдавати:

— Пане мій, я — бідна, нещасна Дзіневра, що тинялася шість років світами в чоловіцькій постаті, брехливо і злочинне знеславлена сим зрадником Амброджуолом і віддана сим лютим і неправедним мужем служебникові на заріз, а вовкам на з’їжу.

І, роздерши на собі пазуху, показала перса, появивши себе жінкою в очу султана і всіх присутніх. Потім, обернувшись до Амброджуола, спитала його гнівно, коли се було, що він ночував із нею, як про те хвалився. Пройдисвіт уже впізнав її, та не сказав ні півслова — од сорому йому заціпило.

Султан же, що мав її доти за мужчину, не міг із дива вийти — все, що він тут почув і побачив, здавалось йому сном, а не дійсністю. Нарешті, отямившись із чудування і впевнившись, що все те діється усправжки, превелику оддав пошану поведінці мадонни Дзіневри, званої доти Сікурано, і вдачі її, і витривалості, і цнотливості. Тоді казав дати їй пристойне жіноче вбрання і дівчат на послугу і дарував, як пообіцяв, животом Бернабо, хоч він і заслужив смерті. Той же, впізнавши дружину, упав перед нею навколішки і, плачучи, благав у неї прощення. Вона добротливо пробачила йому, хоч він того був і невартий, і приголубила його ніжно, як мужа свого.

Потім того султан повелів прив’язати Амброджуола десь на видноті і на спеці сонячній до стовпа, вишмарувати його медом і потіль не одв’язувати, покіль сам не впаде; так же і зробили. Крім того, наказав султан оддати мадонні Дзіневрі все добро пройдисвітове (а добра того було стільки, що і в десять тисяч дублонів не вбереш); тоді спорядив розкішну учту на честь Бернабо, яко мужа її, і самої мадонни Дзіневри, яко найдостойнішої женщини, і подарував їй клейнодами, золотим да срібним начинням і грішми стільки, що знов понад десять тисяч дублонів набігло. Як же учта скінчилася, велів нарихтувати корабель і дозволив їм, як вони того хотіли, повернутись до Генуї. Приїхали вони туди веселі і багаті-пребагаті, і всі вітали їх із шаною великою, особливо ж мадонну Дзіневру, яку вже давно були поховали. До самої смерті всі поважали її, яко жінку мудру і статечну.

Амброджуола ж іще того самого дня було прив’язано до стовпа й вимазано медом; він сконав у великих муках, бо оси, мухи й ґедзі (а їх у тому краї тьма-темрява) скусали і сточили його до самої кості. Довго ще біліло там ніким не рушене його маслаччя, на сухожиллі теліпаючись, і свідкувало всякому, хто бачив, про його плюгавство. Оттак попався дурисвіт одуреному під ноги.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Паганіно з Монако викрадає жінку в мессера Річчарда ді Кіндзіка; дізнавшись, де вона є, чоловік їде туди і, заприязнившися з Паганіном, просить повернути йому дружину. Той дає їй на волю — вертатись чи лишитись, вона ж не хоче йти до чоловіка, а по його смерті одружується з коханцем

Уся чесна компанія вельми вподобала прегарну королевину притчу, а найдужче Діодей, що мав того дня розказувати остатній. Похваливши за все попередню оповідачку, він почав:

— Прекрасні дами, одна обставина з королевиної історії примусила мене перемінити свій намір і розповісти замість задуманої пригоди зовсім іншу — маю на увазі дурість Бернабо (хоч усе й скінчилося для нього благополучно) і всіх інших, що думають подібно до нього, ніби в той час, як вони гуляють десь по світу, то з однією, то з другою любо жартуючи, жінки їхні, що дома лишились, сидять собі на піснині, скоромини не вживаючи, буцімто ми не знаємо, родившись серед них і вирісши, до чого вони ласі. Оповідкою своєю хочу я показати велику їхню глупоту і ще більшу нерозумність тих, котрі, вважаючи себе сильнішими за природу, можуть робити діло тільки язиком, ще й інших силкуються на свій лад повернути, хоч те натурі їхній і геть-то суперечить.

Так от, жив собі в городі Пізі судія, більше розумом, аніж силою тілесною обдарований; звали його мессер Річчардо ді Кіндзіка. Будучи тяжко багатим і сподіваючись, мабуть, що зможе вдовольнити жінку досконалим знанням законів, шукав він собі з горливістю великою молодої та вродливої дружини, хоч мусив би стерегтися саме такої, якби тільки вмів не лише іншим, а й собі добру пораду дати. Чого ж шукав, те і знайшов — мессер Лотто Гваланді дав за нього дочку свою Бартоломею, що була, може, найкращою і найгарнішою дівчиною в тому місті, хоч вони там мало не всі такі вертливі, як ласочки.

Судія привів молоду до свого дому з великою пишнотою і справив гучне та бундючне весілля. Уже першої ночі спромігся він ледве один раз виконати свій подружній обов’язок, та й то з тяжкою бідою, а вранці, як чоловік худий, сухорлявий та недолугий, мусив покріпляти сили свої білим вином, солодощами та іншими ліками. Оцінивши аж тепер по справедливості свою спроможність, пан судія почав навчати дружину календарю, що найкраще згодився б школярам і був укладений не інакше, як у Равенні. Як його послухати, то не було такого і дня, щоб на нього не припадало якогось свята чи присвятка, шануючи які чоловік і жінка мали з різних причин утримуватися од усяких зносин; сюди ж додавались пости великі й малі, передсвяття апостольські і всіх святих, п’ятниці та суботи, ну й неділі (бо то, мовляв, день Господній), та ще певні кватири місячні і сила-силенна всяких інших виїмків — йому, бач, здавалося, що спілкування з жінкою можна одкладати на такий довгий термін, як цивільні судові справи. Отак і жив він із дружиною (хоч і вельми їй було досадно, що хіба раз на місяць він до неї пригорнеться) і стеріг її пильно, щоб, буває, хтось інший не вказав їй на робочі дні, як він указував їй на святкові.

Одного разу влітку, за великої спеки, заманулося мессерові Річчарду поїхати до свого прегарного маєтку біля Монте-Неро — погуляти там кілька день, подихати свіжим повітрям; жінку свою красуню він теж узяв із собою. Щоб розважити її, він улаштував одного дня риболовлю: сам сів із рибалками в один човен, а жінку з товаришками посадив у другий, та й попливли собі, і так зарибалились, що незчулися, як запливли од берега на кілька миль у чисте море. От пильнують вони тої риби, коли се надплив туди галерою своєю Паганіно да Маре, голосний того часу корсар; помітивши човни, він рушив до них; вони навтіки, та він усе-таки наздогнав того, де були жінки, і, побачивши там красуню Бартоломею, не бажав собі іншої здобичі — на очах у мессера Річчарда, що був уже на суходолі, він узяв її до себе на галеру та й поплив у море. Нема чого й казати, як журився тим пан судія, що ревнував жінку свою і до тіні, не то що. І в Пізі, і в іншіх містах скаржився він на тих лиходіїв-корсарів, та все було намарно — він-бо не знав, хто саме викрав його жінку і куди її завіз.

Паганіно ж, таку гарну бранку собі залучивши, був вельми радий; він не мав жінки і вирішив залишити її при собі. Красуня гірко плакала, а він потішав її ласкавими словами; коли ж настала ніч, він, не дбаючи про календар і не турбуючись жодними святами й присвятками, зачав утішати її ділами (бо слова, як йому здавалось, мало тоді вдень допомогли) та і втішив-таки так добре, що не допливли вони й до Монако, як судія і всі його закони вилетіли їй з голови. Зажила вона рада та весела з тим Паганіном, а він, у Монако її привізши, не тільки потіху вдень і вночі їй давав, а ще й шанував її, як би дружину свою законну.

Через який там час унесено в вуха мессерові Річчарду, де його жінка. Він запалився бажанням повернути її якнайшвидше і, гадаючи, що ніхто краще за нього не зможе сієї справи зорудувати, вирішив сам повезти за неї викуп, скільки б там із нього не заправили. От сів він на корабель, приплив до Монако і справді побачив там свою жінку. Вона теж його помітила і того ж вечора сказала про се коханцеві своєму, виявивши йому одночасно, що вона гадає чинити. Другого дня вранці мессер Річчардо побачив Паганіна, познайомився з ним і за короткий час став уже запанібрата; Паганіно ж не показував виду, що його знає, і вичікував, що той буде йому казати. Коли мессерові Річчарду здалося, що настала слушна мить, він постарався якнайліпше і якнайприязніше одкрити йому причину свого приїзду і прохав його взяти який завгодно окуп, лиш вернути жінку. На те одповів Паганіно з веселим видом:

— Але ж дуже прошу, пане мій любий! Коли хочете знати, у мене й справді живе одна молодиця, тільки я не відаю, чи то ваша жінка, чи, може, ще чиясь — я ж бо вас не знаю, а з нею знайомий теж недавно, відколи вона в мене живе. Якщо й справді ви її чоловік, як ви кажете, то я, маючи вас за людину благородну, поведу вас до неї і вона вас напевне впізнає: коли вона скаже, що ваша правда, і захоче піти з вами, то нехай; дасте мені за неї окупу, що з ласки вашої самі положите. Як же ні, то не подоба вам її од мене вимагати, бо я чоловік молодий і, як усякий інший, можу тримати собі жінку, особливо ж таку, як вона, що любішої за неї я зроду не бачив.

Тоді сказав мессер Річчардо:

— Цілком певно, що то моя жінка; скоро ти поведеш мене до неї, побачиш сам, що так воно і є: вона одразу ж кинеться мені на шию. Нехай буде так, як ти надумав; я пристаю на все.

— Гаразд, — сказав Паганіно, — ходімо.

От прийшли вони до Паганінового дому, сіли в світлиці, і Паганіно велів покликати до себе жінку; вона вийшла із своєї кімнати і привітала мессера Річчарда так, ніби то був якийся чужинець, що завітав у гості до Паганіна. Сеє побачивши, судія дуже здивувався (думав, знаєте, що вона його хтозна з якою радістю зустріне) і сказав до себе подумки: «Мабуть, із того суму й безконечного горюваня, що втратив її, я так змінився, що вона мене не впізнала». До неї ж озвався такими словами:

— Жінко моя люба, дорого ж мені стала та рибна ловля, що на неї я тебе запросив! Що вже я побивався за тобою, того ніхто на світі здумати не може, а ти, бач, і не впізнала мене, так байдужно до мене привіталася. Хіба ж ти не бачиш, що се я, твій мессер Річчардо? Я приїхав сюди, щоб заплатити сьому достойному чоловікові, скільки він захотів би, аби тільки забрати тебе й одвезти додому, а він, спасибі йому, згодився оддати мені тебе за таку ціну, яку я сам покладу.

Жінка повернулась до нього й сказала, осміхнувшися злегенька:

— Мосьпане, се ви до мене говорите? Глядіть же, чи ви часом не вклепались, бо я от таки добре знаю, що не бачила вас ізроду.

А він їй:

— Що-бо ти кажеш, ось придивись до мене краще та пригадай гарненько, то й побачиш, що я твій муж, Річчардо ді Кіндзіка.

А вона йому:

— Даруйте, мосьпане, може, воно й не випадало б так довго на вас дивитись, як ви того бажаєте, та я вже досить на вас надивилась і можу з певністю сказати, що ніколи вас не бачила раніше.

Мессер Річчардо подумав собі, що, може, то вона прикидається із страху перед Паганіном і не хоче признатися до нього в присутності корсара; тим-то через якусь хвилю він попрохав у господаря дозволу поговорити з жінкою сам на сам. Паганіно пристав на те, з одною лише умовою — щоб мессер Річчардо не важився цілуватись проти її волі, а жінці сказав, щоб пішла з ним до своєї кімнати, вислухала все, що він мав казати, і відповіла йому, як сама хотіла. От пішли вони удвох до неї в кімнату, посідали, і мессер Річчардо заговорив ізнову:

— Серденько моє кохане, душко моя солоденька, надієнько моя люба, невже ж ти й тепер не впізнаєш того Річчарда, що любить тебе дужче, ніж самого себе? Як же се може бути? Чи я вже так змінився? Оченя ж ти мов каре, ну, глянь же на мене ще раз, придивися краще!

Жінка засміялася і не дала йому говорити далі.

— Ви розумієте, звичайно, — промовила вона, — що не така вже я безпам’ятна, щоб забути, що ви — мессер Річчардо ді Кіндзіка, мій муж; та коли я жила з вами, то виявилось, що ви мене погано знаєте. Ви ж чоловік ніби й розумний (і хочете, щоб вас за такого вважали), то невже ж таки ви не знали, бачивши, що я така молода, та свіжа, та яра, — невже, кажу, ви не знали, чого треба молодим жінкам, крім їжі та одежі, хоч вони й соромляться про те говорити? Як ви те діло справляли, ви самі знаєте. Коли правничі студії були вам більше до серця, аніж дружина, то не треба було женитися; та, правду кажучи, мені завжди здавалось, що ви навіть не юриста, а такий собі ходячий календар, що проголошує свята й передсвяття, пости й припостки, так ви добре знали всі ті штуки. Якби, кажу, ви попускали стільки празників пахарям, що поля ваші обробляють, скільки тому, що мав мою грядочку порати, то не зібрали були б ізроду ні зернини врожаю. А тут послав мені Бог, на молодощі мої зглянувшись, сього чоловіка; в отсій от кімнаті живу я з ним, не знаючи, що то є свято (маю на увазі ті свята, що так часто справляли ви, більше Богові, чим жінці догодити намагаючись): ніколи тут не ночували ні п’ятниця, ні субота, ні сухий четвер, ні Петрівка, ані Великий піст, що так довго тягнеться; і вдень і вночі тут працюється, що аж пір’я летить; от хоч би й сьогодні вдосвіта — ще й до утрені не дзвонено, а ми вже дві чи три загінки пройшли. Залишуся ж я у нього, працюватимемо вдвох, покіль молоді, а свята, пости та прощі нехай уже будуть мені на старощі. А ви забирайтеся собі з богом, та й не дуже гайтеся, і святкуйте там без мене скільки хочете.

Почувши сії слова, мессер Річчардо несказанного дознав жалю, а як вона замовкла, промовив:

— Ох, душко моя солоденька, хто видав таке говорити? Невже тобі не дорога честь батьків твоїх і твоя власна? Невже ти волієш отут підбічницею сього чоловіка у смертельному гріху пробувати, ніж у Пізі дружиною моєю бути? Як ти йому остинеш, прожене він тебе геть із ганьбою великою; а мені ти завжди будеш мила, завжди будеш, хотів би я чи ні, господинею мого дому. Невже задля сієї нечестивої і непомірної похоті занехаєш ти добру славу свою і покинеш мене, коли я люблю тебе, як душу? Надієнько моя люба, не кажи більше таких слів, ходи зі мною: я вже тепер, знаючи твоє бажання, буду краще старатися. Маєточку мій дорогенький, одстань од того наміру та поїдь зі мною — я ж без тебе такого вже натерпівся лиха!

На те жінка одвітувала:

— За честь мою, про мене, нехай хоч і ніхто не турбується, се вже тепер ні до чого; нехай би були подбали про неї отець-мати, коли мене за вас заміж давали; та як вони тоді про мою не дбали, так я тепер не дбаю про їхню. А що я в гріху смертельному пробуваю, то тим не журіться, бо я в ньому як сир у маслі плаваю. Признаюся вам по правді, тут я почуваюсь дружиною Паганіна, а там, у Пізі, я була ніби вашою полюбовницею — так рідко за квадрами місячними та геометричними розрахунками сходились там наші планети; тут же Паганіно не випускає мене з обіймів цілу ніч, тисне мене й кусає, а вже як упорує, нехай вам те сам Бог скаже. Ви говорите, що будете старатися; а чим? Будете намагатися трьома нападами булаву підняти? Мабуть, ви стали бравим вершником з того часу, як я вас не бачила. Ідіть собі і старайтесь лишень тримати душу в тілі, бо ви на сьому світі немов позичені, такі хирні та недолугі. А ще скажу вам, що коли й покине мене сей чоловік (а він, здається, не має того на думці, поки я сама хочу), то я нізащо в світі до вас не повернуся: хоч скільки вас чавити, все одно й наперстка соку не вичавиш. Набулася я вже в вас, на превелику собі шкоду і втрату, то шукатиму тепер того добра деінде. Кажу ж вам іще раз — тут немає в нас ні свят, ні присвятків, тут я хочу й зостатися, а ви ідіть собі з богом, і то якнайшвидше, а ні, то я закричу, що ви хочете ґвалт мені учинити.

Упіймавши такого облизня, аж тепер урозумів мессер Річчардо, яку він учинив дурницю, що оженився з молодою, бувши сам нездолящим. Сумний та невеселий вийшов він із кімнати і наговорив багато всячини тому Паганінові, та все пусто-дурно. Так нічого й не добившися, повернувся він до Пізи без жінки та й збожеволів з великого жалю; було, хто з ним не привітається, хто його про що не спитає, він усім одно каже: «Паскудна діра свят не розбира». По недовгім часі він і вмер. Як почув про те Паганіно, то, знаючи, як вірно кохає його Бартоломея, став із нею до шлюбу, та й зажили вони собі вдвох до любої вподоби, жодних свят не святкуючи і постів не постуючи, у тім обом приємній праці рук і ніг не покладаючи. Тим-то, любії мої пані, здається мені, що не в ті взувся Бернабо, коли ото сперечався з Амброджуолом.

Ся оповідка так розсмішила чесне товариство, що з реготу у всіх аж щоки боліли, а всі дами в один голос визнали, що Діоней правду каже і що Бернабо був великий дурень. Як Діоней скінчив свою історію і всі вже пересміялися, королева побачила, що вже нерано, усяк розказав уже своє і володарювання її дійшло кінця; тож ізнявши заведеним порядком вінця з голови своєї, поклала його на голову Неїфілі і сказала веселенько:

— Тепер, люба моя подруго, випадає тобі над сим малим народом поцарювати.

По сім слові колишня королева сіла; Неїфіла трохи аж почервоніла од тої шани, що їй отсе дано; личко їй пашіло, мов свіжа троянда квітнева чи майова на схід сонця, а очі хороші, трохи опущені, блищали, неначе тая вранішня зоря. Як тільки вщух приязний гомін, яким усі присутні ясували своє благовоління до нової королеви, вона підбадьорилась, сіла на вищий стілець і промовила:

— Раз уже я стала над вами королевою, то, не ламаючи порядків, заведених моїми попередницями і схвалених вашою покірністю, хочу ознаймити вам короткими словами мою думку, що нам слід далі чинити, якщо ви її спільною радою ухвалите. Як вам відомо, завтра в нас п’ятниця, а по завтрьому субота, дні не вельми приємні багатьом людям задля пісної їжі, що годиться вживати. Проте п’ятницю мусимо шанувати, бо в сей день прийняв муку той, хто розп’явся ради спасіння нашого; тим-то справедливо буде, я вважаю, і почесно завтра для хвали Божої радше молитвами, аніж оповідками пробавлятися. У суботу ж, ізнов, жінки миють своїм звичаєм голову, щоб вимити з волосся весь порох і бруд, що за цілий тиждень назбирався; багато хто постує в сей день на славу Пречистої Діви-Богородиці, а потім опочиває од усіх трудів на честь неділі, що заходить. Тим і в суботу, я вважаю, ми не можемо йти заведеним трибом і гаразд учинимо, як і в сей день оповідати не будемо. І ще одно: в неділю буде вже чотири дні, як ми тут живемо, і, коли ми не хочемо, щоб нас тут заскочили якісь чужі люди, мусимо, на мою думку, перемінити місце свого пробутку й перейти куди-інде, а куди, про те вже я подумала й потурбувалась. Коли ми зійдемося там до гурту після полуденного спанку, то домовмося зарані, що на відміну від сьогоднішнього дня, коли ми надто широко гуляли думкою по нашому словесному полю, слід обмежити трохи оповідацьку сваволю; кожне матиме досить часу для надуми і зможе розказати що-небудь про одну якусь фортунину примху — приміром кажучи, про те, як люди завдяки своїй кмітливості добували собі бажане або вертали втрачене. Нехай же подумає про се кожне із вас та й розповість на пожиток чи хоч на потіху всьому товариству. Ясна річ, за Діонеєм лишається його привілей, як і перше.

Всі схвалили королевину промову і пристали на її думку. Вона ж покликала перед себе каштеляна і розказала йому докладно, де він має поставити ввечері столи і що йому потім робити за весь час її королювання; потім того вона встала разом з усім товариством і дозволила робити, що кому хотя. Дами й кавалери пішли в садок, погуляли там трохи, а як наспіла вечеря, поїли усмак; як же повставали з-за столу, то Емілія, по загаду королевиному, завела танок, а Пампінея (їй приспівували всі інші) ось яку пісню:

Щаслива я над всяке порівняння:

Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,

Всіх благ моїх і радощів причино;

З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,

Що ти змінив на втіху доброчинно,

А про жагу безкраю,

Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,

Тобі моє несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,

Явив, Амуре, ти моєму зору

Коханця молодого,

Що силою, завзяттям і красою

Над усіма у світі візьме гору —

Нема ніде такого...

Я мрію і співаю лиш про нього.

Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,

Що милому і я так само мила

З твоєї ласки, Боже!

На сьому світі все тепер я маю,

Усе, чого душа моя хотіла,

А на тім світі, може,

Господь Всевишній люблячим поможе

І нам дарує вічне раювання.

Після сієї пісні співалося ще багато всяких, танцювалося того й сього, гралося на різних струментах. Та як сказала королева, що пора вже на спочинок іти, розійшлися всі при світлі смолоскипів по своїх кімнатах, а два наступні дні присвятили тим справам, про які говорила королева, і з нетерпливістю дожидалися неділі.

Кінець другому дню

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Зачинається третій день, у який під проводом Неїфіли говориться про тих, що кмітливістю своєю чого бажали добули або що втратили повернули

Уже зоря з наближенням сонця почала з пурпуру в золото перецвітатися, як уставши королева в неділю рано, усе своє товариство позбуджала, а каштелян ще й того раніше в те місце, куди малося йти, послав усякої потребизни чимало і людей, щоб усьому лад дати; побачивши ж тепера, що королева в дорогу побралася, велів повантажити все до решти і рушив з обозом та з позосталою челяддю, знявшися, мовляв, із старого таборища. Королева йшла тихою ходою в супроводі дам та кавалерів під веселий щебет соловейків та іншого птаства (а було їх там, либонь, із двадцять голосів), прямуючи на захід сонця незаходженою стежкою, порослою зеленою травою та квітами, що проти ранку розкривалися; жартуючи та сміючися зі своїми супутниками, не пройшла вона й двох тисяч ступнів, як привела їх іще перед дев’ятою годиною до чудового розкішного палацу, що стояв на пригорку, вивишаючись над долиною.

Вони увійшли в той палац, оглянули всі приміщення і, побачивши там великі світлиці і чисті та чепурні покої з усіма вигодами, вельми похваляли і саму будівлю, і пишноту пана-господаря. Спустившися потім униз і роздивившися на просторе і світле подвір’я, на льохи з коштовними винами, на фонтани з свіжою холодною водою, ще більше нове своє втечище уподобали. Тоді посідали — одпочити б то трохи — на кружґанку, заклечаному віттям і потрушеному всілякими квітами, що цвіли на ту пору; звідси добре було видно всю околицю. Тут обачний каштелян пригостив і пришанував їх виборними солодощами та добрими винами.

Потім того веліли одімкнути хвіртку в сад, що, обмурований кругом кам’яним муром, ріс коло палацу; при самому вході вразив він їх увесь красою своєю чудовною, а як вони в ньому дрібніше розглянулись, то ще дужче дивувалися. Округи саду і багато де всередині ішли широкі, прямі як стріла хідники, обхилені буйним виноградом, що показував того року на щедрий урожай; тоді він саме цвів і точив на ввесь сад такий аромат (а тут же ще й інше всіляке зело і древо духмяніло), що здавалося їм, ніби зійшлися тут докупи всі прянощі і пахощі східних країн. Обабіч хідників плелися живоплотом білі й червоні троянди та жасмин, тож не тільки вранці, а й за сонця можна було в сьому запахущому холодочку любо гуляти, спекоти не знаючи. Було там доволі ще всякої рості (а скільки, якої і де — довга річ було б оповідати); не бракувало, скажу коротко, ані жодної путящої рослини, що в нашому підсонні водиться.

Посеред саду (се, може, була в ньому річ над усяку іншу знакомита) була поляна, встелена дрібною яро-зеленою, аж ніби чорною, муравою, розцвічена безліччю різних квітів, обсаджена кругом молодими помаранчевими та цитриновими деревами, на яких заразом і квіти, і плоди, що спілі, а що й зелені, рясно майоріли; дерева ті не лише очі любим затінком у себе брали, а й душу благоуханням своїм звеселяли. Серед тої поляни стояв біломармуровий водограй, різьбою кунштовною гарно оздоблений; у центрі його здіймалася на колоні статуя, що викидала в небо — не знати, чи натуральним, чи теж штучним струменем — стільки води, яка спадала знову з лагідним плюскотом у прозорий басейн, стільки, кажу, води, що вона сміло могла б крутити млинове коло. Зайвина її, що не вміщалася в басейні, одводилась скритими під дерном канавками і, вийшовши знову наверх, обтікала поляну дзюркотливими течійками, а потім розбігалася такими ж струмками по саду; зібравшися потім в одній його частині, вона ринула прозірчастим потоком у долину, женучи по дорозі з великою силою і немалою для господаря користю аж два млини.

Краса цього саду, його впорядкованість, усі оті дерева й квіти, водомети і струмки зачарували наших дам і кавалерів.

Усі визнали в один голос, що, якби був рай на сьому світі, він мав би саме такий вигляд, і ніхто не знав, якої б можна було ще тому садові принади додати. Гуляючи в ньому до любої вподоби, плетучи собі віночки із усякого віття, слухаючи співу пташок, які ніби змагалися, хто кого перещебече, товариство наше ще одну дивовижу помітило, якої раніше було не зауважило. У тому саду було сила-силенна різних звірят, не менше, може, ніж ста порід; хто що забачить, тут же й іншому покаже: там, дивись, вигулькне звідкілясь трусик, там зайці пробіжать, он козулі лежать, а онде молоді оленчуки пасуться. Опріч них, гуляло там на волі чимало іншої усякої нешкідливої, ніби ручної, звірини, що любо й мило було дивитися.

Нагулявшися товариство по саду, надивившися на всі ті дива, казали поставити столи коло того водограю; спершу заспівали п’ять чи шість пісеньок, потанцювали трохи, а тоді з дозволінням королеви сіли до обіду. Покріпившись досхочу прерізними смачними потравами, повставали весело з-за столу і знову грали, співали й танцювали, аж поки королева не сказала, що, хто хоче, може в сю жарку годину піти поспати. Дехто й пішов, а інші, зваблені красою сієї містини, тут же й лишилися: которі читали романи, а которі грали в шахи чи в дамки, поки тії спали. Як же минула третя година, всі повставали, освіжили собі вид холодною водою і пішли, за королевиним наказом, до водограю, де, посідавши заведеним порядком, чекали початку оповідань на домовлену тему. Першим оповідачем королева визвала сьогодні Філострата; він почав такими словами.

ОПОВІДКА ПЕРША

Мазетто з Лампореккіо прикидається німим і стає за садівника в дівочому монастирі, де всі черниці навперебій намагаються із ним поспати

Прекрасні дами, багато є нерозумних чоловіків і жінок, які гадають, що скоро дівчина візьме на голову біле покривало, а на тіло чорну рясу, то вже перестає бути женщиною і нічого такого їй не кортить, буцімто як постриглася в черниці, то вона й закам’яніла; коли ж такі люди почують часом щось таке, що сій їхній гадці суперечить, то вельми бентежаться: ото, мовляв, нечуваний, протиприродний гріх! А самі себе не бачать, що мають повну волю що любля чинити, та й то немає їм наситу; то хоч би подумали — що ж тим робити, що ввесь час на самоті та на безділлі пробувають. Є знов немало й таких, що думають, ніби лопата, й заступ, і груба їжа, і тяжка праця притуплюють у хлібороба тілесні похоті і затемнюють та затуркують його розум. Хибність таких-от думок я й хочу показати своєю маленькою історійкою, не виходячи, одначе, з тих меж, що назначила нам королева.

У наших краях був, та ще й тепер є, дівочий монастир, славний своїм благочестям (а який саме, того не скажу, щоб тої доброї слави нічим не ущербити), а в тому монастирі не з-так давно, коли ще там було всього восьмеро черниць з абатисою, і всі ж то молоденькі, садівникував та заразом і городникував один дядько; не хотівши ж більше за малу плату служити, порахувався з шафарем монастирським, та й подався собі в Лампореккіо, звідки був родом. Серед людей, що зустріли його там приязно, був один молодий парубок, кріпкий та дужий і з себе, як на селюка, таки вродливий; звали його Мазетто. От і питав Мазетто того дядька (а дядька звали Нуто), де він так довго був. Той сказав йому, а парубок давай знову допитуватись, що він у тому монастирі робив. На те одповів Нуто:

— Порався там біля саду (а він у них великий та гарний), ходив часом у ліс по дрова, воду тягав; те-се; тільки ж платня мені така мізерна була, що і взувачки не міг собі справити, не то що. А ще ті чернички, всі молоді, та такі кляті і забісовані — все їм недогода. Пораюсь я, бувало, в саду чи в городі, так одна каже: «Саджай отут-о», друга каже: «Саджай отамо», а третя видирає заступа з рук: «Так, — каже, — не годиться». Так, бувало, надокучать, що тільки плюнеш та і з саду. От через те ж я й не захотів там служити, додому вернувся. Просив мене, правда, шафар їхній перед тим, як я йшов, щоб я напитав йому десь підходящого чоловіка, та хоч я й пообіцяв, то швидше в нього на лисині чуприна виросте, ніж я кого туди пошлю.

Слухав тії речі Мазетто, і так йому закортіло до тих черничок на службу стати, що аж-аж-аж; урозумів-бо з дядькових слів, що доб’ється там, чого йому треба. Та дядькові про те й не натякнув, щоб діла не зіпсувати, сказав тільки:

— І добре ти зробив, що пішов! Не мужчинське то діло — з баботою возитися, краще вже з чортами. У тих вертихвісток сім п’ятниць на тиждень.

Та зразу ж після сієї розмови став Мазетто думати-гадати, яким би йому побитом у той монастир дістатися; тую роботу, що казав Нуто, він добре знав, то за се й не турбувався, боявся тільки, що його не приймуть, бо молодий і показний із себе. Розкинувши думкою туди й сюди, так собі помислив: звідси туди світ не блигомий, ніхто мене там не знає; як удам із себе німого, то мене там напевне візьмуть. На тому ж і став; закинув сокиру за плечі, та нікому ні слова, й подався до того монастиря — от собі вбогий чоловік. От прийшов він туди й здибав якраз у дворі шафаря та й показав йому на мигах — сказано, німий! — щоб дав йому чогось попоїсти ради бога, а він йому за се, коли треба, дровець урубає. Той його нагодував, а тоді повів на дроворубню до пеньків, що Нуто не міг був поколоти, а сей, міцний та здоровий, поколов усе в три мига. Тоді шафар узяв його з собою в ліс, велів нарубати дров і показав на кивах, щоб нав’ючив осла і одвіз дрова додому; парубок усе так і зробив. Шафар затримав його ще на скількись день для всякої такої роботизни.

Одного дня побачила його абатиса і спитала в шафаря, хто се такий. Шафар одказав:

— Паніматко, се бідний парубок, глухий і німий; прийшов він отеє сюди по милостиню, я дав йому дещицю, а він поробив мені за те чимало всякої потрібної роботи. Якби ще вмів він садівникувати і став до нас за плату, то кращого наймита нам і не треба: він сильний, на всяке діло здалий, та й нема чого боятися, щоб він із вашими дівочками жарти затівав.

На те абатиса сказала:

— Правда твоя; узнай же, чи вміє він коло саду ходити, та й найми його; знайди йому сякі-такі черевики та якусь стару сірячину та нагодуй добре, щоб принаду дати.

Шафар сказав, що так і зробить, а Мазетто, що підмітав саме в дворі і, ніби то й не він, чув усю ту розмову. «Ну, — думає собі веселенько, — пустіть лишень мене у ваш садочок, я його так оброблю, як ніхто ніколи».

Як побачив шафар, що німтур добре тямить господарську роботу, він спитав у нього на мигах, чи не зостався б він тут, а той йому, так само на мигах, одказав, що на все пристає. Тоді він прийняв парубка на службу й поставив працювати в сад, показавши, що й де робити, а сам пішов собі іншими монастирськими справами клопотатися.

От став уже Мазетто день крізь день у саду робити, а чернички стали до нього чіплятися й дражнитися, звичайно, як із німим, і говорили йому всякі страмні слова, гадаючи, що глушко нічого з того не чує; абатиса ж думала, мабуть, що в парубка не тільки мову, а й жилу одняло, і не дуже на все теє вважала.

Одного дня, напрацювавшися доволі, Мазетто приліг трохи відпочити, коли се до нього підійшли дві чернички, по саду гуляючи, та й давай його розглядати (а він удав, ніби спить). От одна черничка, котора сміліша, і каже другій:

— Якби знала я, сестричко, що можу тобі довіритись, я б тобі щось таке сказала, що вже не раз мені на думку спадало, та й тобі, може, було б на руку.

А та їй:

— Та кажи, не бійся, от їй же богу, ніколи в світі нікому того не скажу.

Тоді сміліша таку повела річ:

— Не знаю, чи впливало тобі коли на думку, як то тісно держать нас у сьому домі, що зроду тут і чоловіків ніяких не буває, опріч старого шафаря та сього німтура; а од жінок, котрі з миру сюди приходили, чувала я не раз, що всі розкоші сьогосвітні — то бридня проти тієї втіхи, що жінка з чоловіком заживає. То я отсе вже не раз собі думала: як немає з ким, то хоч із сим німим іспробую, чи сьому правда. А з ним воно ще й краще буде, бо якби й хотів, то не зміг би про те нікому сказати: виріс до неба, а дурний як треба. Хтіла б я знати, що ти на се скажеш.

— Ой лелечко! — одвітує друга. — Що-бо ти говориш? Та’дже ми — хіба ти забула? — обреклися дівоцтвом своїм святому Богові.

— Ет! — каже та, перша. — Мало чого не обіцяється Богові щодня, а чи все те робиться? Як ми своєї обітниці не дотримаємо, то дотримає хтось інший.

На те подруга сказала:

— А як ми, буває, у тяж зайдемо, що тоді?

А вона їй:

— Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Як зайдемо, то й подумаємо, що робити. Можна буде тисячу способів прибрати, що ніхто про те зроду й не дізнається, як сама не пробовкнешся.

Тоді і другій черничці закортіло дізнати, що воно за звір такий мужчина. От вона й питає в першої:

— Ну гаразд, то що ж ми маємо чинити?

А та:

— Бачиш, — каже, — уже по обіді; всі сестри, окрім нас, здається, сплять; подивимось іще, чи нема кого де в саду, та й що ж — візьмемо його за руку й поведемо в той курінь, де він од дощу ховається. Одна ж нехай із ним буде, а друга на варті. А той німтур такий дурний, що якої схочемо, такої й заграємо.

Мазетто чув усю їхню розмову і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить; тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього й повела в курінь, а він тільки осміхався благувато; там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і, своє діставши, пустила натомість другу, а Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще і та і та, перше ніж піти, чи добра в сього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то й справді втіха над усі утіхи, ще більша, ніж їм казано, і завжди шукали нагоди пожирувати із німим.

Раз якось підгледіла їх з віконця своєї келії одна сестра та й іншим те показала. Спочатку вони хотіли виказати на них настоятельці, та передумали і, стокмившися з тими двома, і собі стали ходити до садівника причащатися. По скорім часі до них приєдналася й решта черничок.

Сама ж абатиса, не маючи про те і гадки, гуляла одного дня сама по саду, як сонце дуже припікало, і помітила Мазетта, що спав, розкидавшись, під мигдалевим деревом у холодочку (удень сердезі роботи було не гурт, зате вночі багато доводилось верхи їздити); сорочка йому од вітру закотилася, і вся природа була на виставці. Як побачила сеє старша мати — а більше там нікого не було, — то і її та сама спокуса, що і всіх черниць, посіла; розбудивши Мазетта, вона повела його до себе в покої і тримала там кілька день, тим гріхом не раз та й не два усолоджуючись, що інших, бувало, часто за нього картала. А черниці вже аж ремствувати почали, що садівник їхні грядки занехаяв. Врешті вона одпустила його в свою комірчину, та часто знов до себе викликала, вимагаючи більше од того, що на її пай припадало. Побачив тоді Мазетто, що всіх не годен угонобити і може тут до ручки донімуватися. Одної ночі, як був із абатисою, отверз він уста і заговорив:

— Паніматко, кажуть люди, що одного півня стане на десять курок, а десятеро чоловіків ледве чи впорають одну жінку; мені ж доводиться аж дев’ятьох порати, і я вже до того допорався, що далі нікуди — ні стейки, ні гейки, ні тпру, ні ну. Отсе ж або одпустіть мене з богом, або якусь раду давайте.

Почувши ту мову, абатиса, що за німого його вважала, мало не умліла.

— Що се? — закричала. — Я ж думала, що ти німий!

— Паніматко, — сказав Мазетто, — я і справді німий був, тільки не зроду, а недуга губи мені замкнула; допіру сю ніч знов мені річ пустило, за що, як умію, дяку Богові складаю.

Абатиса повірила йому і спитала, що се значить, що він дев’ятьох має порати. Мазетто розказав їй усе, як було. Зміркувала тут старша мати, що всі її чернички за неї не дурніші, та, як жінка розсудлива, не стала одсилати Мазетта, а вирішила полагодити сі справи із своїми дівчатами, щоб не було через те на монастир неслави.

Якраз на ту пору вмер монастирський шафар; тоді наші спасенниці, признавшись у всьому одна одній, порадились між собою та й садівника спитали і таку поголоску навкруги пустили, що їхніми молитвами і заступництвом святого, чиїм іменем монастир той нарікався, глухонімому наймиту їхньому слух і мова вернулися. Вони настановили його своїм шафарем і так уже труди розподіляли, щоб йому на все сили стало. Все те велося так обережно, що, хоч і накресав він там чимало монашенят, ніхто про те не знав нічогісінько аж до самої абатисиної смерті, коли немолодий уже Мазетто вирішив повернутися додому з своєю заслужениною; як про те його бажання взнали, то й одпустили його. Отак, свої молоді літа з великим розумом на спасенне діло обернувши, вернувся він у своє село, звідки вийшов з одною сокирою за плечима, чоловіком багатим, поважним і багатодітним, та й на тих дітей не треба йому було витрачатись. Оттак, каже було, тим Христос наділяє, хто йому ріжки наставляє.

ОПОВІДКА ДРУГА

Один із конюших короля Агілульфа спить з королевою; король, узнавши про те, нічого не каже, а знаходить винного і стриже йому волосся; стрижений стриже всіх інших і таким чином викручується з халепи

Оповідання Філостратового слухаючи, то червоніли часом трохи наші панії, а то сміялися; як же воно дійшло кінця, королева загадала розказувати Пампінеї. Та всміхнулась і такими словами почала свою повість:

— Бувають на світі нерозсудливі люди, які притьмом хочуть показати, що вони бачили й чули те, чого б їм не годилося знати; інколи вони виявляють чиїсь хибні вчинки, не помічені іншими, і думають, що зменшують тим свою неславу, а насправді без міри її побільшують. А що се так і є, хочу я вам, любії мої подруги, довести на противному прикладі, показавши розсудливість доброго короля і вигадливість (хоч, може, й не таку велику, як у Мазетта) одного простого чоловіка.

Агілульф, король лангобардів, обрав за столицю свого царства, слідом за попередниками своїми, ломбардське місто Павію, а за дружину взяв собі Теоделінду, вдову по Автаріхові, що теж був лангобардським королем. Теоделінда була жінка дуже гарна, розумна і честива, проте довелося їй один раз мимоволі перелюб учинити. Коли король Агілульф твердістю і мудрістю своєю забезпечив мир і благоденство в державі лангобардській, сталося так, що один конюший тієї королеви, чоловік роду і геть-то низького, але натури зависокої для посполитого стану, а вроди і зросту прямо королівського, закохався без міри в свою ясновельможну повелительку. Хоч же був він і низького стану, та розуму мав досить, щоб зміркувати, що з того закохання ні слави не буде, ні вжитку, тож нікому не виявляв його, та й самій королеві навіть очима признатися не зосмілювався. Живучи без жодної надії на взаємність королевину, уже тим гордився він у душі, що так високо мислі свої зносить, і, пломенем тим любовним яро палаючи, королеві понад усіх товаришів своїх догодити намагався. Тим-то, як мала королева верхи виїжджати, вона залюбки сідала на того румака, за яким він ходив, а конюший уже й те мав за превелику ласку, не одходив од її стремена і почувався без краю щасливим, торкнувшись поли її одіння.

Та як ми то часто в житті бачимо, чим менша буває надія, тим більша жага. Таке ж сталося і з сим горопахою-конюшим: тяжким болем тиснуло йому серце те приховане бажання, не підживлене ані найменшою сподіванкою, не раз уже мислив він у смерті знайти вихід од любові тієї невтоленної. Роздумуючи над тим, як йому померти, вирішив він таку смерть обрати, щоб видно було, що він прийняв її з кохання до королеви, ще й хотів спробувати за одним заходом, чи не вдасться йому бажання свого як не цілком, то хоч почасти вдовольнити. Не важився він ні словом до королеви обізватись, ані листом любов свою ознаймити, бо знав, що нічого не буде ні з тої мови, ні з писання, — хіба тільки хитрістю якось переночувати з нею випадало. А тут не було іншого способу, як прокрастися до неї в покої, взявши на себе постать короля (бо король, як те було відомо конюшому, не щоночі спав із жінкою). Щоб дізнатися, коли, і як, і в якому вбранні приходить він до неї, конюший кілька ночей ховався в великій світлиці королівського палацу, що лежала між корольовою і королевиною опочивальнею, і підгледів раз, як король вийшов із своєї кімнати, загорнувшися в широкий і довгий плащ, з посвітачем в одній руці і паличкою в другій, як він підійшов до королевиної кімнати і мовчки стукнув раз чи двічі палицею в двері, як йому тут же одчинено і взято з рук посвітача.

Запримітивши, як уходив туди король і як виходив ізвідти, конюший надумав зробити так само. Він роздобув собі якось плаща, схожого на того, що носив король, а також посвітача й ціпка, вибанився добре в лазні, щоб не сполохати королеву стаєнним запахом, і притаївся знову в великій світлиці. Упевнившись, що все вже кругом поснуло і настала слушна хвиля або своє бажання вволити, або так славно жаданої смерті пожити, він викресав огню (не забув, бач, захопити з собою кременю й кресала), засвітив посвітача, загорнувся весь у плащ, підійшов до королевиної спальні і стукнув двічі ціпком у двері. Йому одчинила заспана служебка, забрала й поставила к строці світло, а він мовчки пішов за заслону, зняв плаща й ліг у постелю до королеви. Він жагуче пригорнув її до себе, але вдав, ніби чимось сердиться (знав-бо, що під сердиту руч король був не до мови), і, не сказавши сам ні слова, ні слова од неї не почувши, кілька разів спізнав королеву тілесно. Хоч і як тяжко було йти звідти, та, боячися, щоб ся велика втіха йому через загай у горе не обернулася, устав, узяв свого плаща й посвітача, вийшов мовчки з кімнати і поспішив до свого леговища. Ледве він туди добрався, як король устав і подався до королевиного покою, дуже тим її здивувавши. Коли він був уже в постелі й веселенько до неї привітався, королева, осмілена його люб’язністю, спитала:

— О мій пане, що се в нас сьогодні за новина? Ви були щойно в мене і більше, ніж звичайно, зі мною навтішалися, а се вже знову прийшли? Глядіть, щоб чого не сталося.

Сюю мову почувши, зміркував король одразу, що хтось ошукав королеву, взявши на себе його подобу й манери, та, як чоловік розсудливий, побачивши, що ні королева, ні хто інший того не помітили, вирішив нічого не виказувати. Не так чинив би хто дурніший; той би одразу почав: «То був не я; а хто ж сюди приходив, та як, та що»? — а з того б постало багато всякого лиха: і королеву даремно засмутив би, і навів би її, можливо, на думку ще раз того добра скуштувати, і вкрив би себе неславою, розголосивши ту справу, що не було б сорому її і замовчати. Хоч душа в короля гнівом кипіла, він спокійно промовив до королеви:

— Хіба ти мене, дружино моя, за такого маєш, що, раз у тебе побувавши, не може вдруге прийти?

А та йому:

— Та ні, я не про те, мій пане. Прошу тільки, щоб ви здоров’я своє шанували.

Тоді король сказав:

— Ну, гаразд, послухаюсь твоєї ради і не буду вже більше сьогодні тебе турбувати.

Він узяв свого плаща й вийшов із кімнати, важким духом на того дихаючи, хто йому таку швабу вчинити наважився; зміркувавши, що се був, мабуть, хтось із домівників, він вирішив розшукати його без галасу, бо винуватець жодним побитом не міг іще зникнути з замку. Засвітивши свічечку в маленькім ліхтарику, він подався попід стайнями до великої челядні, де спало майже все його служебництво. Будучи переконаний, що в того, хто так підступно оволодів його жінкою, і досі од недавніх зусиль живчик кидається частіше, а серце б’ється дужче, він почав у всіх по черзі обмацувати груди, щоб перевірити, як у кого б’ється серце.

Всі слуги твердо спали, крім того конюшого, що вернувся од королеви. Як побачив же він, що увійшов король, зразу догадався, кого він шукає, і так перелякався, що серце його, од тої напруги не вщухнувши, із страху ще дужче закалатало: ну, думає, як помітить се король, то тут мені й смерть. Усякі думки йому в голові шибалися, та, бачивши, що король зброї при собі не має, вирішив він усе-таки прикинутися сонним і чекати, що далі буде. Король багатьох уже перевірив, а ще не знайшов, кого шукав; нарешті, підійшовши до того конюшого і постерігши, як б’ється йому серце, сам собі сказав: «Се він!»

Не хотячи, одначе, щоб будь-хто догадався про його наміри, він нічого не зробив тому конюшому, тільки ножицями, що мав із собою, підстриг йому з одного боку трохи волосся (а в ті часи всі носили довге), щоб по сій прикметі впізнати завтра вранці винуватого; се зробивши, він вибрався з челядні і пішов до себе в покої.

Конюший добре чув, що зробив з ним король, і, як чоловік хитрий, дорозумівся одразу, навіщо його так назначено. Він негайно встав із постелі, знайшов ножиці — їх було, на щастя, в стайні кілька штук, гриви коням підрізувати — і обережно понадстригував у всіх слуг, що в челядні спали, потроху над ухом, так як йому король, і, ніким не помічений, пішов спати на своє місце.

Другого дня рано-вранці, ще й брами замкової не одчиняли, велів король усім домівникам з’явитися перед його очі. Як зібралися вони всі і стояли перед ним простоволосі, він почав оглядати їх, щоб знайти надстриженого, але, побачивши, що майже всі вони позначені таким самим способом, дуже здивувався і сказав собі подумки: «Той, кого я шукаю, хоч роду і низького, та розуму, бачиться, високого». А потім, розуміючи, що не знайде винуватця без розголосу, вирішив не накликати на себе великої неслави заради дрібної помсти, а одним тільки словом винного увістити і показати, що йому все відомо. Звернувшись до челядинців, він сказав:

— Нехай той, хто се зробив, удруге на таке не важиться; ідіть собі з богом!

Інший би тут казав їх усіх допитувати, мучити, катувати і мордувати і таким чином виявив би те, що кожен мусив би приховувати, а якби й знайшов провинника і помстився над ним, то не зменшив би, а збільшив би тим ганьбу свою і честь жони своєї знеславив би.

Ті, до кого сії слова були звернені, дивувались вельми і довго між собою міркували, що хотів сказати їм король.

Зрозумів їх тільки той один, кого вони стосувались, та, будучи розумним чоловіком, ніколи зроду, поки жив король, не говорив про те і не одважував свого життя в таких пригодах.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Під покривкою щиросердої сповіді одна дама, закохана в молодого кавалера, змушує велебного душпастиря стати звідником мимоволі

Уже замовкла Пампінея, і товариство похваляло конюшого за сміливість і винахідливість, а короля за розсудливість, коли королева загадала заступити чергу Філомені, і та веселенько прийняла слово:

— Я хочу розказати вам цікаву бувальщину — яку штучку встругнула одна хороша пані своєму велебному духівникові, і штучка та припаде, напевне, до смаку всякому мирянинові, бо ті ченці, дурні здебільшого, аж світяться, а такі дивочні та химерні, що вважають, ніби нема нікого над них вартнішого та мудрішого; самі ні до чого хисту не мають, щоб жити по-людськи, то й пруться, як свині, аби де нажертися. Сю пригоду розповім, любі мої подруги, не лише для того, щоб чергу одбути, а щоб показати вам, що і духовні особи, на яких ми з легковірності своєї надто впевняємось, попадаються часом на гачок не то мужчині, а й нашій сестрі.

У нашому городі, що держиться більше брехнею та оманою, ніж любов’ю і вірністю, жила кільканадцять років тому одна знакомита пані, обдарована од природи незвичайною красою, люб’язною вдачею, шляхетною душею і бистрим умом. Мені відомо, як звали і її, і інших осіб, що про них я говоритиму, та імен я не одкрию, бо дехто з них іще живий і міг би тим дуже обуритись, хоч більше годилося б усю ту справу сміхом збути.

Пані тая, будучи роду вельми значного, за велику те собі образу мала, що видано її заміж за простого ткача-ниткоплута, уважаючи, що ремісник, чоловік, мовляв, низького стану, хоч би який був багатий, не годиться для жінки-шляхтянки. Скоро вона побачила, що при всіх своїх достатках він на одне тільки здатний — нитки перебирати, основу снувати та з прядильницею лаятись, — то вирішила його подружніх пестощів по змозі уникати, а собі на потіху когось гіднішого на стороні пошукати. Оттоді-то й закохалась вона в одного благородного кавалера середніх літ, да так палко, що як удень було його не побачить, то вночі аж світом нудить. А кавалер той не помічав нічого, та й байдуже собі; вона ж, як жінка обережна, ні через людей, ні листовно йому того не виявляла, щоб біди на себе не накликати. Постерігши, що кавалер той учащав до одного ченця (а чернець той був череватий і на розум дурнуватий, та славився зате своєю благочестивістю), вирішила наша пані вибрати сього святого отця за посередника між собою і коханцем. Обміркувавши все як слід, вона вилучила слушну годину і пішла до церкви, при якій жив чернець. Викликала його і сказала, що хоче в нього сповідатися, якщо він на те згоден. Чернець, бачивши, що се багата пані, охоче вислухав її. Після сповіді вона сказала йому:

— Панотче, я мушу просити у вас поради й допомоги в одній справі. Мені відомо, що ви знаєте рід мій і мужа мого, що любить мене, як душу, і, що я тільки забажаю, все мені зараз дістає, як чоловік багатий і догідливий; за те ж і я його люблю понад усе на світі, і якби я не то що зробила, а навіть подумала щось таке, що його славі й волі могло б пошкодити, то за се мене треба було б, як послідущу злочинницю, на огні спалити. І ось тепер один чоловік — не знаю, щоправда, його імення, — здається, шляхетного роду і, коли я не помиляюсь, ваш добрий знайомий, із себе показний, високого росту, вбраний звичайно в розкішні шати брунатного кольору, — чоловік сей, кажу, не знаючи, мабуть, якого я норову жінка, не дає мені промитої години своїми зальотами: аби я стала у дверях, чи сіла край вікна, чи з дому вийшла — уже він тут і вродився; прямо дивно, що він отсе й сюди не прийшов. Дуже мене ся річ засмучує, бо така поведенція часто й безневинних жінок у неславу вводить. Я не раз уже думала була йому через братів се переказати, та, знаючи, як то воно між мужчинами буває, що слово до слова, та й суперечка готова, а од сварки і до бійки недалеко, мовчала я, щоб лиха не будити, і вирішила вдатися не до кого, як до вас, бо ви, здається, тому чоловікові приятель і, крім того, маєте право не лише друзів, а й людей сторонніх за такі вчинки картати. Тим я і благаю вас іменем святого Бога дати йому добру научку, щоб він більше такого не творив. Доволі знайдеться інших жінок, що, може, ласкавішим оком на його залицяння поглядатимуть, а мені од нього душу верне, така се для мене тяжка мука.

Сеє сказавши, опустила голову, — туж-туж, здавалося, заплаче.

Святий отець одразу дорозумівся, про кого се вона говорила, і, вельми похваливши даму за її благочестиві наміри (бо вірив, що вона сказала йому щиру правду), пообіцяв так зробити, щоб той кавалер більше їй не докучав. Знаючи, що пані дуже багата, він почав провадити їй про доброчинність і любов до ближнього, і на свою нужду натякнувши. Вона ж іще його попросила:

— Богом вас заклинаю, панотченьку: як буде він перед вами запиратися, то так йому і скажіть, що ви те все од мене самої чули, бо я вам на нього жалілася.

Одбувши таким чином висповідь і діставши розгріщення, згадала пані чернечі розумування про благодійні вчинки і ткнула панотчику в руку скількись там грошей на часточку, щоб він її померших родичів поминав, а потім устала і пішла додому.

Через деякий час прийшов до ченця в гості своїм звичаєм той кавалер; чернець поговорив із ним про те, про се, а послі почав йому досить лагідно вичитувати за те, що він до тої пані буцімто залицяється та любосним оком на неї позирає. Кавалер дуже здивувався, бо зроду й думки такої не мав на неї дивитися і навіть рідко бував на тій вулиці, і почав був виправдуватися. Та чернець перебив йому річ:

— Не прикидайся, ніби се тебе здивувало, і не трать марно слів на одмовляння, се тобі не поможе. Не од сусід про те я дізнався, а од неї самої, бо вона дуже на тебе жалілася і все мені розказала. Не гоже тобі і куди-інде з такими речами обертатися, а що вже до сієї, то істинно глаголю тобі — їй більше за всіх у світі противні сі дурниці, тож задля власної честі і її спокою прошу тебе од тієї дами одстати і нічим більше її не турбувати.

Той кавалер був розумніший за ченця і зразу ж догадався про хитру панину вигадку; він удавано засоромився і сказав, що припинить свої залицяння. Та, скоро попрощався з ченцем, зараз пішов до дому тої дами, що завжди виглядала його з свого віконечка. Побачивши, що він прийшов, вона так зраділа й так мило до нього посміхалася, що кавалер остаточно переконався в правдивості своєї догадки. Починаючи з того дня, він усе ходив на ту вулицю, буцімто мав там якісь свої справи, на велику втіху собі і на ще більшу радість і надію тій панії.

Через деякий час, як помітила пані, що той кавалер уподобав її не менше, ніж вона його, вирішила вона його до себе ще більше прилюбити і в своєму коханні впевнити. Вибрала вона знов слушну годину і пішла до того святого отця; сіла в церкві коло його ніг та й плаче. Сеє побачивши, запитав у неї чернець жалісливо, що їй сталося. А вона йому й каже:

— Панотченьку, знов я до вас не через кого, як через того богопротивного знайомого вашого приходжу, що й позавчора на його жалілася; мабуть, народився він мені на превеликеє горе і до того доведе мене, що не матиму я щастя й не насмілюся ніколи більше припасти до стіп ваших.

— Як, — спитав чернець, — хіба він і досі не перестав до тебе в’язнути, дочко моя?

— Та де, — одказала пані, — відколи я вам нажалілася, то він, мов на зло, чинить мені перекір і де раніше, було, один раз, тепер сім раз попід вікнами моїми проходить. Та якби ще тільки те, що мимо ходить та очима стріляє, а то вже до того знахабнів, що оце вчора прислав до мене якусь жінку з гостинцями й непристойними речами, передав пояс і гаманця, неначе в мене своїх мало, і так мене тим уразив, що якби гріха не боялася та вас так не шанувала, то ладна була збити велику бучу; та я вгамувала свою лють і вирішила знову порадитись із вами, що мені чинити. Я вже оддала була пояс і гаманець тій жінці, щоб вона однесла те все назад, і прогнала її з дому, але, подумавши, що вона може залишити ті гостинці собі, а йому скаже, ніби я прийняла їх (вони так частенько роблять!), я прикликала її знову і з обридженням узяла в неї з рук ті речі. Ось вони, я їх вам принесла; оддайте йому і скажіть, що не треба мені його подарунків, бо, дякувати Богові та й мужеві моєму, стільки тих поясів та гаманців маю, що можу його в них утопити. А як він і після сього од мене не одчепиться, то я з вашого, отче духовний, дозволу, розкажу про все чоловікові і братам моїм, — що буде, те й буде. Ніж маю я через нього у неславі ходити, нехай краще він ту наругу прийме; правду я кажу, панотченьку?

Сеє кажучи, вона заплакала і, вийнявши з-під сукні розкішний гаманець і витворно гаптований поясок, кинула їх ченцеві в пелену. Чернець узяв їх і був дуже стурбований тим, що сказала йому пані, бо всьому тому повірив.

— Дочко моя, — озвався він до неї, — я анітрохи не дивуюсь, що ти так засмучена, і не ганю тебе за се, а, навпаки, дуже похваляю, що ти у всьому моєї ради слухаєш. Він у мене був позавчора, і я угрущав його, та він не дотримав своєї обіцянки. За сеє ж то і за нові його вибрики я такого йому втру маку, що навіки відхочеться йому женихатися, а ти сама, щасти тобі боже, не вдавайся у гнів і не кажи нічого рідні твоїй, щоб не стало йому од того великого нещастя. Не бійся, щоб од сього був тобі якийсь ущербок на честі; перед Богом і людьми я буду завше правдомовним свідком цнотливості твоєї.

Дама вдала, ніби ся мова трохи її потішила, і, знаючи, які всі ченці ласі на гроші, сказала сповідникові своєму:

— Панотче, останнім часом почали мені снитися покійні родичі мої; десь вони там страшенне мучаться і нічого так не прагнуть, як милостині, найпаче мати моя, що такою гіркою і нещасною мені уявилась, аж дивитися було жалко. Мабуть, тим вона карається, що мене сей богопротивник переслідує; отсе ж прошу вас, панотче, одправити за упокій душ їхніх сорок парастасів святого Григорія і помолитися за них, щоб ізбавив їх Господь од огню пекельного.

По сій мові вона поклала йому в руку червінця; святий отець узяв його з радістю і одпустив свою сповідальницю, утвердивши її многими словесами у побожних намірах і благословивши її на дорогу.

Скоро вона пішла, чернець, не догадуючись, що його ошукали, велів покликати до себе того свого приятеля; прийшовши й побачивши його таким сердитим, кавалер одразу зміркував, що є якісь вісті од панії, і ждав, що скаже йому чернець. Той почав із того, що говорив минулого разу, а тоді став картати гостя гнівними та в’їдливими словами за те, що він нібито вчинив уже недавно. Кавалер не розумів іще, до чого веде панотець свою річ, і ніби знехочу одмовлявся, що не посилав ані гаманця, ані пояса, щоб не захитати ченцевої віри в слова тої панії, якщо він і на сей раз од неї говорить. Тоді чернець іще дужче розвогнився і сказав:

— Та як же тобі не сором одмагатися, нечестивцю! Глянь, ось ті подарунки, вона сама мені їх принесла плачучи. А що, й тепер не впізнаєш?

Кавалер збентежився про око і сказав:

— Авжеж, що впізнаю і каюся з свого злого вчинку, але присягаюся вам, що коли вже вона така недоторкана, то більше ніколи і слова проти мене не скаже.

Так вони ще довгенько між собою розмовляли, аж поки дурноголовий панотчик не оддав приятелеві своєму того пояса й гаманця і не одпустив його додому, взявши з нього слово, що більше такого не робитиме. Кавалер, задоволений сим новим доказом кохання і прегарним дарунком, зразу ж од ченця пішов туди, де жила пані, і обережно показав їй, що обидва гостинчики вже в нього, а вона тому була дуже рада, бачивши, що задум її чимраз ліпше вперед поступає. Для повного завершення діла вона ждала тільки, щоб чоловік її кудись поїхав, і через деякий час йому й справді випала дорога до Генуї. Як тільки сів він уранці на коня і виїхав з двору, пані зараз побігла до ченця і знову почала на того кавалера плакатися:

— Панотченьку, — мовила, — скажу вам по правді, що далі вже несила мені й терпіти. Позавчора я вам обіцяла нічого не робити без вашого відома, отсе ж ізнов до вас із жалощами своїми вдаюся. Самі судіте, чи є в мене причина плакати й нарікати, послухайте, яку наругу вчинив мені сьогодні ще до утрені святої той ваш приятель, той нечистий диявол із пекла родом. Бог його знає, як він про те довідався, що муж мій поїхав учора до Генуї, і сьогодні вдосвіта він заліз до мене в сад, видерся на дерево й добрався до вікна моєї опочивальні, що в сад виходить, і розчинив уже вікно, щоб улізти до мене; тут я прокинулась, зірвалася з ліжка і хотіла вже на ґвалт кричати, але він, ще до кімнати не ввійшовши, зачав благати мене іменем Бога і вашим не губити його і сказав мені, хто він такий. Вислухавши його слів, я вже заради вас не кричала, підбігла тільки до вікна гола як мати родила і зачинила його перед носом того нахаби. Потім він пішов десь на зламану голову, бо я вже більше його не бачила. Скажіте ж тепер самі, чи то подобні речі і чи можна їх терпіти. Ні, мабуть, годі з мене, сього я йому не попущу; і так уже заради вас я прощала йому занадто багато.

Почувши сеє, чернець розлютувався так, що далі нікуди, і сам уже не знав, що й казати; перепитав тільки в неї, чи напевне вона розпізнала, що то був саме той чоловік, а не хтось інший. На се пані одвітувала:

— Хвалити Бога, я зумію одрізнити його од будь-кого іншого. Якщо він і знов буде одбріхуватись, не вірте йому.

Тоді чернець сказав:

— Дочко моя, тут уже нема чого казати, — се справді велике нахабство і великий гріх; добре єси вчинила, що його прогнала. Але прошу тебе ради Бога, що укрив тебе од неслави, щоб ти і сей раз послухала мене, як перше робила: не жалійся нікому з рідні твоєї, нехай я востаннє спробую погамувати сього розгнузданого диявола, що я мав колись за святого. Як зумію я ускромити його скотячу натуру, то добре, як же ні, то нині вже разом із благословенством моїм даю тобі призвоління самій на свій розсуд що хотя з ним робити.

— Нехай буде так, — сказала пані, — на сей раз послухаю вас, не хотівши гнівити, але подбайте про те, щоб він не важився більше мені доїдати, бо вже більше не прийду до вас із сим ділом!

Не сказавши більше ні слова, вона вийшла од ченця нібито в великому гніві.

Ледве встигла вийти пані з церкви, як прийшов туди той кавалер; чернець гукнув його до себе і наговорив йому силу-силенну образливих речей, узиваючи його лайдаком, кривоприсяжником і зрадником. Той знав уже з двох попередніх розмов, чим усе те пахне, тож слухав його уважно і своїми непевними відповідями намагався витягнути з нього, що треба. Пробував навіть оджартуватися:

— Панотче, — казав, — що се ви мене так проклинаєте? Чи я вам Христа розіп’яв, чи що таке?

На те йому чернець:

— Безчільнику! Бач, якої співає! Так неначе минув уже рік чи два після тих його плюгавих, мерзенних учинків. Швидко ж у тебе з голови вилетіло, що ти сьогодні до ранньої служби тяжко скривдив свого ближнього! Де ти був сьогодні перед світом?

— Не пам’ятаю де, — одказав кавалер, — а вам уже зразу і в вуха внесено.

— А внесено, — сказав чернець, — ти сподівався, що як чоловіка нема дома, дак та шановна пані так тебе зразу й пригорне? Отсе так бравий кавалер, отсе так чесняк! Ночоброд, древолаз, вікноскок нещасний! Ти думаєш, що зведеш із розуму сю честиву женщину, лазячи по деревах до її вікон? Ти ж бачиш, як їй мерзить од тебе, і все-таки своєї співаєш. Не раз уже вона минала тебе з погордою, я про те вже й мовчу, а як ти дбаєш про мої напучення! Ось що я тобі скажу: досі вона мовчала про те, що ти коїв, — не з любові до тебе, а з моєї просьби, — та більше вже мовчать не буде. Як ти знову будеш до неї чіплятися, я дав їй призвоління діяти на власний розсуд. Що буде з тобою, як вона все братам розкаже? — Вирозумівши з сієї мови все, що йому треба було знати, кавалер заспокоїв ченця, як тільки міг, надававши йому силу обіцянок, і пішов від нього. А другого дня перед світом він пробрався в сад до своєї панії, видряпався на дерево, вліз через одчинене вікно в кімнату і впав у обійми своєї коханки. Вона вже давно його виглядала і зустріла з великою радістю, сказавши:

— Велике спасибі велебному панотцеві, що тебе на сю добру путь спровадив!

Та й зачали собі навзаєм утішатися, сміючися з святого отця-дурнолобця та глузуючи із кросен, навоїв та шпульок і великої розкоші удвох заживаючи. Надалі вони так улаштувалися, що вже без того панотчика обходились, і провели разом іще багато веселих ночей, що дай Господи таких і мені, і всякій охочій душі християнській.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Дон Феліче навчає брата Пучча, якою покутою можна приподобитись Богові; тимчасом як брат Пуччо покуту справляє, дон Феліче його жінку вгонобляє

Як докінчила Філомена оповідку свою і замовкла, а Діоней любими словами похвалив пані ткачеву за бистрий розум, а оповідачку за прикінцеву молитву, королева подивилась, осміхаючись, на Панфіла, і промовила:

— Тепер ти, Панфіле, потіш нас якоюсь веселою історійкою.

Панфіл сказав, що з дорогою душею, і почав не гаючись:

— Багато єсть таких людей, що, самі хотівши до раю попасти, інших туди нетямки посилають; таке сталося і одній нашій сусідці, не так-то й давно, а яким чином, зараз почуєте.

Жив собі, кажуть люди, коло Сан-Бранкаціо один добрий чоловік, досить багатий, на ім’я Пуччо ді Ріньєрі; заходившися під старість спасати свою душу, він став терціарієм закону святого Франціска і нарікся братом Пуччом. Ставши на путь святенництва і не маючи іншої родини, як жінка та служниця, не вкидався він у жодне рукомесло, одно тільки знав — до церкви вчащати. Благуватий і недоумкуватий, він увесь час харамаркав отченаш, ходив на казання, вистоював службу, співав на криласі, постував і мертвив плоть свою; подейкували навіть, що пристав був до секти бичівників.

Жінка його, на ймення монна Ізабетта, молода ще (мала двадцять вісім чи, може, тридцять років), свіжа і гарна, мов рум’яне круглобоке яблучко, мусила через мужеву побожність, або й через його старечу неспроможність, довших постів дотримувати, ніж була її воля: коли їй хотілося спати або й пожартувати з чоловіком, він провадив їй житіє Ісуса Христа, проповіді брата Анастасія, плач Марії Магдалини тощо.

В той час повернувся саме з Парижа один чернець із тамтешнього монастиря, на ім’я дон Феліче, молодий, гарний із себе, високомудрий і глибоковчений чоловік. Брат Пуччо одразу ж вельми з ним заприязнився, а що молодий чернець умів якнайліпше розв’язувати всі його сумніви і, принатурюючись до нього, прикидався святим та божим, наш святенник почав водити його до себе — то на обід, бувало, запросить, то на вечерю, як коли випаде. Монна Ізабетта, щоб догодити чоловікові, так само ставилась приязно до молодого ченця і залюбки пришановувала його, чим могла.

Ставши своїм у господі брата Пучча, дон Феліче, бачивши, яка свіженька і пухкенька в нього жінка, здогадався, чого їй найбільше бракувало, і надумав полегшити працю гостинному господареві, перебравши її на себе. Вряди-годи скоса на господиню позираючи, добився того, лукавий, що і її до нього охота розібрала. Сеє помітивши, чернець швидко знайшов нагоду їй своє бажання з’ясувати і, хоч вона була готова те діло до щирця довести, се було не так-то легко вчинити, бо жінка затялася, що нікуди з ним із дому не піде, а вдома теж не було як, бо брат Пуччо ніколи з міста не виїжджав, що непомалу молодого ченця засмучувало.

От думав він та й надумався нарешті, як йому можна буде сходитись безпечне з монною Ізабеттою в її ж домі, чоловікової підозри не збуджуючи. Одного разу, як прийшов до нього брат Пуччо, він сказав йому:

— Не раз уже помічав я, брате Пуччо, що ти одного прагнеш — присвятитися, тільки ж ідеш ти до свого, здається мені, дуже довгим шляхом, а є ж і другий шлях, коротший, що добре знає папа і його найвище прелатство. Самі вони таким робом ходять, та іншим одкривати його не хочуть: бояться, бач, щоб не занепав од того стан духовний, бо тоді миряни перестали б його милостинею чи іншим яким способом підпомагати. Та вже як ти мені такий приятель, як ти мене так поважаєш, то я навчу тебе, коли ти тільки хочеш піти на сю спасенну путь і нікому в світі про неї не скажеш.

Брат Пуччо, якому дуже хотілося спастися, почав упрохувати ченця, щоб той навчив його. Він клявся і божився, що нікому того без його дозволу не скаже, і прирік, що, як тільки матиме досить сили, щоб на ту путь ступити, то так і зробить.

— Ну, коли вже ти мені таке прирікаєш, — сказав чернець, — то я тебе навчу. Ти повинен знати (так напучують нас отці церкви), що хто хоче доступитися блаженства, мусить одбути покуту, про яку я зараз тобі скажу, тільки добре затям, що і як. Я не хочу сказати, що після сієї покути ти зовсім перестанеш бути грішником, але річ у тім, що всі давні гріхи, скоєні тобою до покути, очистяться і простяться тобі, а нові, що ти послі вчиниш, не заважать тобі на погубу, а змиються святою водою, як незначні пагрішки. Передовсім, приступаючи до покути, ти мусиш висповідатися щиро з усіх переступів своїх, потім треба постувати сорок день і стільки ж од утіх тілесних, не то з ким іншим, а і з своєю жінкою, здержуватись. Крім того, треба знайти в себе в домі таку кімнату, звідки вночі видно небо, піти туди по вечірній молитві, і щоб там був широкий стіл, такий заввишки, щоб, притулившись до нього крижами, а ногами стоячи долі, злягти на нього, розпростерши руки на подобу розіп’ятого, — як хочеш, можна чіплятись руками за кілочки абощо. Отак, дивлячись на небо, треба стояти нерушиме до самої ранньої служби. Щоб ти був письменний, я дав би тобі прочитати про сей случай певні молитви, та як ти чоловік темний, то досить тобі буде відмовити триста отченашів і стільки ж богородиць на честь Святої Трійці, дивитись при тому на небо, тримаючи безнастанно в пам’яті Господа, Сотворителя неба й землі, та муки Христові, бо ж на його подобу ти розіп’явся. Як же задзвонять до утрені, можеш, коли хочеш, іти лягати спати, не роздягаючись, уранці ж треба піти до церкви, вистояти три обідні і проказати ще по п’ятдесят разів отченаша й богородицю, потім зроби якесь діло, коли маєш що, пообідай і йди знов до церкви на вечірню відправу, там прокажи іще деякі молитви, що я тобі дам (а без них ніяк не можна), а дома, після вечірньої молитви, знов те саме починати. Коли ти все отсе зробиш ревно й побожно, як і я колись, то сподіваюся, що, й не одбувши покути до кінця, ти сподобишся вічного раювання.

Брат Пуччо на те сказав:

— Се не таке вже важке й забарне діло, думаю, що воно мені буде під силу. Почну ж із неділі з Божою поміччю.

Прийшовши од ченця додому, він із його дозволу переказав усе те жінці. Та одразу второпала, навіщо чернець вигадав оте нерушиме стояння до ранньої служби, і сказала чоловікові, що дуже задоволена із сього і всякого іншого спасеного діла, а щоб Господь ласкавіше прийняв його покуту, вона ладна навіть постувати з ним, а на решту не обрікається. Погодившись на те, брат Пуччо розпочав із неділі своє покутування, а хитрий ченчик, домовившись із господинею, приходив до неї нишком щовечора, захопивши з собою питимого і їдимого на вечерю, а тоді лягав із нею в постіль; як починали дзвонити до утрені, він уставав і тікав, а брат Пуччо повертався на ліжко.

Комірчина, де одбував свою покуту брат Пуччо, стояла постінь із жінчиною спальнею, а перегородка між ними була досить тоненька. Одного разу, як ченчик занадто вже буйно розжартувався з монною Ізабеттою, покутникові здалося, що все в хаті труситься; проказавши якраз сто отченашів, він зробив перестанок і, не рухаючися з місця, обізвався до жінки — спитав, що вона там робить. Жартівниця, що сіла, може, саме верхи на свячену паличку, одгукнула:

— Кручуся, чоловіче, як можу.

А він їй:

— Як то крутишся? До чого те крутіння?

Жінка засміялася (така вже в неї була весела вдача, а може, і було чого сміятися) і одказала:

— Не знаєш, до чого? Ти ж сам, було, сто раз говорив: «Кому удень не доїжно, тому вночі не доліжно».

Чоловік так і повірив, що жінка не спить тим, що голодна, та й перевертається на ліжку, і промовив простодушно:

— Казав же я тобі, жінко, щоб не пісникала, так де, не хотіла слухати; а тепер, бачиш, так крутишся, що вся хата ходором ходить!

Тоді жінка й каже:

— Не бійся, я своє діло знаю, аби ти своє знав. Пильнуй свого оброку, а я вже старатимусь, скільки моги моєї.

Брат Пуччо замовк і знову заходився отченашити, а жінка з ченчиком од тієї ночі стелилися в другій кімнаті та й веселились, як хотіли, поки той покутував гріхи; коли ченчик ішов додому, жінка знов лягала на ліжко, а незабаром туди ж повертався й покутник.

Коли отак брат Пуччо спасіння заробляв, а чернець тим часом його жінку угонобляв, вона каже, було, сміючися, до свого коханця:

— А славно ти се видумав: йому покута, а нам рай.

І так їй засмакували після постування з чоловіком ті чернечі трапези, що й по відбутті тої покути знайшла вона спосіб уже поза домом із любчиком утішатися і довго ще нишком із ним сходилася. От і вийшло (пам’ятаєте, що я на початку говорив?), що брат Пуччо, гадаючи попасти через тяжку покуту до раю, привів туди ченця, який показував йому найкоротшу дорогу, і жінку свою, яка жила при ньому в великій нужді, поки милосердний чернець не ущедрив її благодаттю.

ОПОВІДКА П’ЯТА

Дженджик дарує мессерові Франческу Верджеллезі доброго коня і дістає за се дозвіл поговорити з його жінкою; вона мовчить, він одповідає собі за неї, і все стається згідно з тою одповіддю

Як докінчав Панфіл своє оповідання про брата Пучча (пані слухали його не без сміху), то королева дуже люб’язно попрохала Елізу оповідати далі. Та почала трохи ніби насмішкувато — не думайте, що з лукавства, просто в неї була така вдача:

— Багато є таких мудрагелів, що думають, ніби інші нічого не знають і, хотячи когось одурити, самі, буває, шиються в дурні; так і я вважаю, що вельми нерозумно ті чинять, котрі без потреби у людей ума вивіряють. А що, може, не всі ви поділяєте сю думку, я хочу розповісти вам, раз уже на мене черга пала, що прилучилося одному пістойському шляхтичеві.

Жив колись у Пістойї один шляхтич із роду Верджеллезі, на ймення мессер Франческо, чоловік тяжко багатий, розумний і у всьому статечний, тільки, на лихо, дуже скупий. Раз якось іменовано його подестою в місто Мілан, і він уже зовсім спорядився був у дорогу, щоб поїхати туди з належитою почестю; бракувало йому тільки доброго коня під верх — ніяк він не міг знайти собі підходящого і вельми тим клопотався.

У той самий час жив у Пістойї також один молодик на ім’я Річчардо, чоловік роду незначного, але теж дуже заможний; він завжди ходив так хороше і чепурно, що всі в тім городі називали його Дженджиком. Він оддавна був закоханий у дружину мессера Франческа, панію гарної вроди і честивих звичаїв, і залицявся до неї, та все даремно. Сей Дженджик мав найкращого на всю Тоскану верхового коня і дуже любив його, що він такий гарний. Усі знали, що він зітхав до жінки мессера Франческа; от хтось візьми та й скажи тому панові, що, якби він попросив у Дженджика коня, той би йому оддав з любові до його пані. Скупар Франческо велів покликати до себе Дженджика і попрохав його продати коня, сподіваючись, що він йому подарує. Почувши сеє, Дженджик дуже зрадів і сказав панові:

— Добродію, щоб ви давали мені геть усе, що маєте, то й тоді не продав би я вам сього коня, отже ж, коли хочете, я вам його подарую, з одною тільки умовою: дозвольте мені до того сказати кілька слів вашій дружині у вашій же прибутності, але нехай ми будемо так завдальшки, щоб мої слова тільки вона сама чула, а більш ніхто.

Скупий шляхтич, сподіваючися змудрувати закоханого молодика, на те погодився, сказавши, що дозволяє йому промовити до своєї дружини скільки завгодно слів. Він лишив гостя в великій залі свого палацу, а сам пішов у кімнату до жінки, сказав, яким дешевим коштом трапляється йому купити коня, і велів їй піти вислухати Дженджика, але, боронь боже, не відповідати на його речі ні слова, ні півслова. Панії та витівка була не до мислі, але мусила коритись мужеві — пішла з ним до зали послухати, що мав казати їй Дженджик. Той потвердив свою угоду з паном, а тоді одвів панію в дальній куток зали, сів там із нею і почав говорити такими словами:

— Вельможна пані, я не сумніваюся анітрохи, що ви, женщина мудра, давно вже дорозумілися, яке кохання запалила в серці моєму ваша пишна врода, що рівної я не бачив ніколи в світі. Не кажу вже про благородну вдачу, про чесноти ваші надзвичайні, що здоліють силі своїй і найшляхетнішого духа підкорити; зайва річ доводити словами, що любов моя до вас над усяку міру сильніша і палкіша за всі почуття, які будь-коли хто мав до своєї коханої, і залишиться завжди такою, поки бідна душа моя витатиме в сьому нещасному тілі, а якщо й на тому світі любляться, як посейбіч, то кохатиму вас вічно. Можете бути певні, що нема в вас такої речі, дорогої чи нікчемної, яку ви могли б із більшим правом назвати своєю і яка служила б вам краще за будь-яких обставин, ніж моя особа, яка вже вона не є, і все моє добро. Щоб ви могли в тому до краю пересвідчитись, скажу вам, що я мав би собі за превелику ласку, якби ви веліли мені зробити щось таке вам на догоду, — щоб я приміг, то й неба вам прихилив би! Ви ж бачите, що вам належить уся моя істота, тим і насмілююсь я звернутися з благанням до вашої високої милості, бо лише од неї сподіваюся собі спокою, і відради, і спасіння, більше нізвідки. Скарбе мій, єдина надія душі моєї, що тільки вами живе й дихає, прошу і благаю вас уклінно, як вірний раб ваш, — змилосердьтеся надо мною, не карайте мене, як досі, суворістю вашою, нехай я скажу, що краса ваша не тільки на любов мене натхнула, а ще й до нового життя відродила, як же ви благанням моїм згордуєте, я загину марно, і люди скажуть, що то ви мене згубили. То нічого, що смерть моя не додала б вам честі, а колись, може, буде мучити вас сумління, колись, може, під добру хвилю ви скажете собі нишком: «Ох, не гаразд я вчинила, що тоді мого Дженджика не пожаліла!» Буде каяття, та вороття не буде... Щоб же такого не сталося, пожалійте мене тепер, поки ще можна порятувати, даруйте мені вашу ласку, поки я не вмер, — у вашій волі зробити мене найщасливішим чи теж наймізернішим чоловіком на світі. Сподіваюся, що з людяності вашої ви не допустите, щоб я за кохання своє безмірне смерть прийняв у нагороду; вірю, що прихильною й ласкавою відповіддю ви оживите душу мою, що з бентежним трепетом завмирає перед вашим зором.

Сказавши сеє, замовк, зітхнув ізглибока, пустив, либонь, і слізку, і чекав, що одкаже йому вельможна пані. А та, що їй було колись байдуже і до його лицяння, і до тих турнірів та альб і серенад, що він на честь їй улаштовував, була тепер зворушена ніжними речами сього палкого закохання і вперше на віку почутила, що таке любов. Хоч вона й мовчала, слухаючись чоловікового наказу, та не могла стриматися од зітхання, виявивши тим Дженджикові свою безмовну відповідь. Пождавши якусь хвилю, молодик здивувався, чого се вона до нього не озивається, та потім догадався про панові хитрощі; подивившися ж коханій у лице, побачивши, як грають до нього її очі, почувши, які зітхання вириваються в неї з грудей, він сповнився доброї надії і, підбадьорившись, повів річ далі. Тепер уже він почав відповідати сам собі від імені пані, що слухала його уважно:

— Любий мій Річчардо, я і справді давно вже помітила, що ти мене кохаєш вірно і щиро, а тепер із мови твоєї ще більше про те кохання дізналася і тим непомалу втішилася. Хоч і здавалась я тобі суворою і навіть жорстокою, не думай, що в душі моїй завжди було те саме, що на обличчі, навпаки, я весь час тебе любила, ти був мені найдорожчим у світі чоловіком, але я мусила так чинити од людей, бо боялася неслави й поговору. Тепер же настав час, коли я можу виявити тобі мої почуття й нагородити тебе за кохання, що ти оддавна маєш до мене в серці. Тож утішся і май певну надію: за кілька день мессер Франческо має їхати до Мілана подестою, як ти й сам здоров знаєш, бо подарував йому з любові до мене доброго коня; скоро він поїде, присягаю тобі своєю честю і вірною до тебе любов’ю, що ти зійдешся зі мною якнайшвидше, щоб кохання наше до любого скутку довести. А щоб мені вдруге про се з тобою не домовлятися, то скажу тобі зразу, що, як побачиш у вікні моєї кімнати (се над нашим садом) два рушники, приходь того вечора нишком до мене через садову хвіртку, я вже там тебе чекатиму і цілу ніч ми будемо з тобою, як захочемо, навзаєм утішатися і веселитися.

Промовивши таку річ од імені панії, він одповідав їй уже сам за себе:

— Мила моя пані, я так урадувався з вашої прихильної відповіді, що ледве годен спромогтися на слово подяки, а якби й міг говорити, то не знайшов би ні відповідних виразів, ні досить часу, щоб подякувати вам так, як хочу й мушу; нехай же розум ваш осягає, як знає, усю великість моєї несказанної вдячності. Скажу вам тільки, що виконаю все точнісінько так, як ви веліли, і тоді, можливо, заспокоївшись тою ласкою, що ви мені прирікаєте, віднайду я в собі сили, щоб гідно висловити мої почуття. А поки що прощайте, люба пані, пошли вам, Господи, того щастя і тих радощів, яких ви самі бажаєте.

На тії речі пані не промовила ні слова. Дженджик устав і пішов до пана, який рушив йому назустріч і сказав сміючися:

— Ну, як, додержав я свого слова?

— Ні, мосьпане, — одповів Дженджик, — ви обіцяли мені розмову з вашою дружиною, — натомість мені довелося говорити з мармуровою статуєю.

Сі слова дуже сподобалися панові, що й так доброї був про жінку думки, а тепер то й поготів, і він спитав у Дженджика:

— Отже, тепер той кінь, що був твій, уже моїм став? На се Дженджик одказав:

— Він уже ваш, добродію; та якби я знав, що з вашої милості того добудуся, чого я справді добувся, то я оддав би вам коня, не просячи вашої ласки, і се було б краще для вас, бо тепер виходить, що ви в мене купили коня, а я вам його не продавав.

Мессер Франческо посміявся з сеї мови, забрав у Дженджика коня і через кілька день поїхав до Мілана подестути. Його дружина лишилася дома сама; вона часто згадувала слова молодого закоханця про його любов, про коня, що він подарував заради неї мужеві, і, бачивши, як він ходить увесь час попід її вікнами, сказала собі: «Що я собі думаю? Нащо я трачу літа молодії? Муж поїхав до Мілана і вернеться аж через півроку; коли ж він мені за те надолужить? Хіба тоді, як старою стану? Та і де ще я знайду такого коханця, як Дженджик? Я тут сама, боятись мені нема кого. Чому б мені не зажити розкоші, як нагода трапляється? Хто зна, чи ще коли таке щастя випаде. Ніхто про се не узнає, а хоч би й узнав хто, так уже хоч і жалкуватиму потім, то знатиму, за що».

Думала вона так собі та й думала, а надумавшись, вивісила одного дня в вікні своєї кімнати два рушники, як сказав тоді Дженджик. Він страх як зрадів, коли те побачив, і, як тільки споночіло, пішов нищечком до паниного саду; хвіртка не була заперта, і він пройшов нею до ґанкових дверей, де вже його чекала коханка. Вона встала й радісно кинулась йому назустріч, а він пригорнув і поцілував її без ліку, та й побрався за нею нагору по сходах; там лягли вони не гаючись у ліжко і спізнали остаточну мету кохання. Сей перший раз не був останнім, бо, поки шляхтич був у Мілані, та вже й після того, як він повернувся, Дженджик учащав до його жінки, собі і їй до любої вподоби.

ОПОВІДКА ШОСТА

Річчардо Мінутоло кохає Кателлу, дружину Філіпелла Фігінольфі; дізнавшись про її ревниву вдачу, він каже їй, ніби її чоловік має зустрітися з його жінкою в лазні; Кателла йде туди у вказаний час і, гадаючи, що сходиться з чоловіком, приймає коханця

Нічого вже не зоставалося Елізі додати до свого оповідання, і королева, похваливши вигадливого Дженджика, казала Ф’ямметті щось своє розповісти. «З дорогою душею, мадонно!» — одмовила та, усміхаючись, і почала такими словами:

— Хоч у нашому місті є всього доволі, не збуває й на різні повчальні приклади, годиться нам іноді, як те й зробила вже Еліза, вийти за його межі і поглянути, що ще де по інших світах діється. Перелину ж думкою до Неаполя і розкажу вам про одну святенницю, з тих, що то відхрещуються від любощів, як хитро підманув її коханець, що вона скуштувала овочу любові, не бачивши її цвіту. Нехай ся історія буде вам пересторогою на майбутнє і приємною згадкою про минулу бувальщину.

У стародавньому городі Неаполі, чи не наймилішому місті на всю Італію, жив колись один молодий шляхтич вельми значного роду і превеликого достатку; звали його Річчардо Мінутоло. Мавши сам дуже гарну й милу молоду дружину, закохався він в іншу жінку, що красою своєю, на загальну думку, всіх неаполітанок покривала. Звали її Кателла, і була вона замужем теж за молодим родовитим шляхтичем на ім’я Філіпелло Фігінольфі, якого вона ревне любила й кохала. Люблячи сюю Кателлу, Річчардо Мінутоло робив усе, чим можна добутися від дами прихильності й ласки, але не міг досягти жаданої цілі і мало не збожеволів з одчаю: не вміючи того кохання побороти, і вмерти не вмирав, і в житті смаку не чув. Побачивши його в такому фрасунку, почали деякі родички його розраджувати, щоб він вибив собі з голови те кохання, бо нічого з того не буде: Кателла понад усе в світі любить свого Філіпелла і так уже над ним труситься — боїться, щоб, буває, сорока не вкрала.

Дізнавшися Річчардо, що Кателла така ревнива, одразу ж зміркував, як йому свого доп’ясти. Він удав, ніби вже зневірився в Кателлі і закохався в іншу даму, на честь якої почав уряджати бої та турніри, як то робив колись заради Кателли. Упливло небагато часу, і майже всі неаполітанці, в тому числі сама Кателла, гадали, що він і справді любить уже ту, іншу; Річчардо ж так уперто своє провадив, що скоро вже ніхто в тому не сумнівався. Навіть Кателла, що перше через те закохання цуралася його, почала ставитись до нього приязніше і віталася з ним при зустрічі, як і з іншими сусідами.

Раз якось улітку, в часі великої жароти, коли неаполітанці мають звичай вибиратися цілими компаніями, жіночими й чоловічими, на берег моря, щоб там погуляти й пообідати чи повечеряти, довідався Річчардо, що Кателла буде там із своїм товариством, і собі подався туди з своїм. Завітав він і до Кателлиного гурту, хоч і довгенько його припрохували, поки на те погодився: хотів, бачте, показати, що се йому байдуже. Кателлині подруги, та й сама вона, почали підсміюватися з його нового кохання, а він удавав, що страх як тією дамою захоплений, і викликав тим іще більше жартів. Через деякий час жінки потроху розійшлись хто куди і Річчардо лишився з Кателлою майже наодинці; отут-то й закинув він їй, ніби шуткома, словечко, що її Філіпелло, мовляв, теж на інших почав поглядати. Жінку зразу взяли за печінки палючі ревнощі; їй дуже кортіло дізнатися, на що натякав Річчардо. Якусь хвилю вона стримувалась, та, не здужавши перемогти себе, почала благати його, щоб він з’ясував їй усе заради любові до тієї дами. Тоді Річчардо сказав:

— Ви закляли мене ім’ям такої особи, що я хоч-не-хоч мушу зважити на ваше прохання. Я готовий розповісти вам усе, з тією тільки умовою, що ви пообіцяєтесь ніколи не говорити про се ні мужеві, ні будь-кому іншому, аж поки в правдивості слів моїх самі не переконаєтесь; а як у тім упевнитись, я вас, коли хочете, навчу.

Кателла пристала на його вимогу, ще більше його словам даючи віри, і присяглася, що нікому не скаже. Тоді Річчардо одвів її осторонь, щоб їх ніхто не підслухав, і так почав говорити:

— Мадонно, якби я й досі любив вас, як перше, я зроду був би не наважився засмутити вас такою мовою, та вже як те кохання минулося, виявлю вам без ваги усю щиру правду. Не знаю, чи мав коли на мене зазлість Філіпелло, що я вас любив, чи думав, може, що й ви мене любили, — він мені такого нічого ніколи не показував. Тепер же, виждавши такого часу, коли я, на його думку, жодної на нього не можу мати призри, він вирішив оддячити мені за те, чого од мене сам опасувався, себто хоче спокусити мою жінку. Мені відомо, що з деякого часу він намагається підмовити її на зраду таємними посольствами, про які вона мені завжди говорила і на які давала відповіді згідно з моїм наказом. От і сьогодні вранці, перед тим як мав сюди іти, я застав у жінчиній кімнаті якусь бабу, що з нею про щось шушукалася, і зразу догадався, що воно за птиця; тоді я покликав жінку і спитав, чого тій бабі треба. А жінка мені й каже: «Се знов од Філіпелла свашка; а все ти винен — нащо було казати, щоб я йому відповідала і надію подавала? Він ізнов у мене ума вивіряє і переказує, що коли я згодна, то ми можемо зійтися з ним в одній лазні в нашому-таки місті, він усе вже для того врядив. Бачиш, який мені тепер клопіт! Якби не ти з своїми непевними порадами, я б уже давно такого йому одкоша дала, що зроду на мене очей не поривав би». Побачив я, що муж ваш надто вже далеко загнався, та й вирішив, що годі терпіти, треба сказати вам, щоб знали ви, яка вам од нього шана за вашу щиру вірність, що за малим богом не звела мене в домовину. Щоб же ви не подумали, що все це брехня і бредня, а могли в тому при бажанні живовидячки пересвідчитися, я велів жінці переказати йому тією бабою, що вона згодна прийти до тої лазні завтра о третій годині з полудня, коли всі сплять; баба тій вістці дуже зраділа і пішла собі. Звичайно, я й не думаю посилати туди мою дружину; та, бувши вами, я зробив би так, щоб, замість сподіваної коханки, він зійшовся б там зі мною, а пожартувавши з ним трохи, показав би йому, кого се він голубив, і пришанував би його, як належить. Якби ви так учинили, великого наробили б йому сорому і помстилися б за ту наругу, що він заразом і вам, і мені гадає завдати.

Як зачула сеє Кателла, не вважала ні на те, хто се їй говорить, ні на підступи його лукаві, а зразу ж повірила (звичайно, ревнива!) усім його словам і заходилась у думці різні чоловікові вчинки до сказаного приміряти. Закипівши раптовним гнівом, одказала вона Річчардові, що притьмом так і вчинить, що се для неї не така вже і трудна річ, що як застане його там, то такого шелесту наробить, що він навіки заречеться на чужих жінок заглядатися. Побачивши Річчардо, що хитрощі йому вдалися, дуже зрадів і наговорив їй іще багато всячини, щоб її в тій думці упевнити і остаточно у всьому переконати, — просив тільки, щоб не казала ніколи, звідки вона про те дізналася; вона ж присягла йому на свою честь, що не скаже.

Другого дня вранці Річчардо пішов до однієї жінки, що тримала ту лазню, про яку він говорив Кателлі; він одкрив їй свій замір і попрохав, щоб вона допомогла йому, чим може. Лазебниця, що чимось була йому зобов’язана, погодилась і домовилась із ним, що має казати й чинити. В будинку, де містилася лазня, була одна сліпа кімната, зовсім без вікон; лазебниця опорядила її, як просив Річчардо, і поставила туди вигідне ліжко. Річчардо пообідав і ліг у те ліжко, дожидаючи Кателли.

Кателла ж, вислухавши Річчардових слів і давши їм більше, ніж треба було, віри, повернулась того вечора додому лиха й сердита. Як на те, Філіпелло, бувши чимось дуже заклопотаний, привітав її не так приязно й сердечне, як звичайно, і тим іще більше роздмухав жінчині підозріння. «Бач, — сказала вона собі, — се вже він про ту думає, що завтра з нею розкошувати збирається; та не діжде ж він сього!» Сон не брався її майже цілу ніч, вона все думала, що має казати мужеві, як зійдеться з ним у лазні.

А далі що? Як настала третя година, Кателла вирядилась із дому і, не змінивши свого наміру, подалася до тієї лазні, що казав їй Річчардо. Побачивши лазебницю, вона спитала її, чи не приходив сюди сьогодні Філіпелло. А та, пам’ятаючи Річчардову науку, й каже:

— Се ви будете та дама, що до нього має прийти?

— Я, — одказала Кателла.

— Ну, коли так, — мовила лазебниця, — то йдіть же до нього.

Кателла, що вибралася на лови, когось іншого думаючи впіймати, далася ввести, не одкриваючи обличчя, до кімнати, де був Річчардо. Як тільки вона туди ввійшла, зразу замкнула за собою двері. Річчардо встав з великою радістю їй назустріч, пригорнув її до себе і промовив пошепки:

— Здорова була, моя рибонько!

Кателла не озивалась, щоб не зрадити себе; вона обняла його й поцілувала, така б то вже була рада, та не мовила ні слова, щоб він часом не впізнав. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, чим обоє були дуже задоволені; хто б і довший час там побув, все одно нічого не побачив би; Річчардо повів її на ліжко, і довгенько вони там на обопільну, хоч і нерівну, втіху милувались та голубились, не озиваючись, проте, одне до одного, щоб не дати себе впізнати по голосу. Нарешті Кателлі здалося, що настав час дати вихід притамованій люті, і, крешучи палкими іскрами гніву, вона заговорила:

— Ох, яка ж нещаслива наша жіноча доля, ох, за віщо ж ми любимо наших недостойних чоловіків! Бідна ж моя голівонько! Вісім років любила я тебе, як свою душу, а ти, невірнику, безстиднику, як я чую, до чужої жінки жадобою великою запалився! Та знаєш ти, з ким ти отсе лежиш? Із тією, що ти лестив лукавими словами, дурив, нібито любиш її, коли насправді кохав іншу... Я Кателла, а не Річчардова жінка, зраднику ти негідний! Прислухайся до мого голосу, це справді я, я, впізнаєш тепер? Коли вже те світло буде, щоб я тебе виганьбила як слід, собако ти шолудивий, лайдаку проклятий! Ох, голівонько ж моя безталанна! Кого я так довго й так вірно любила? Сього невірного пса, що, гадаючи, ніби тримає в обіймах чужу жінку, за такий короткий час уділив мені більше пестощів і ласки любовної, ніж за все наше подружнє життя! Сьогодні ти, паскудо, добре увихався, а дома, бач, так ти нездолящий, путері в тебе немає! Та, слава Богу, свою ти грядочку упорав, хоч і думав, що в чужу сягнув. Не диво, що сієї ночі ти до мене й не торкався, приберігав сили для вденішньої баталії, хотів деінде хмарою розлитися, та, дякуючи Богові і моїй обачності, не чужу все-таки зросив нивку. Чого ж мовчиш, поганцю? Заціпило тобі, як почув мій голос? Я ладна тобі очі видряпати, тільки честь на собі кладу. Ти думав согрішити потаймиру, та що один знає, узнає, дасть Бог, і другий, я таки присочила тебе, що ти й не сподівався!

Річчардо радів душею з сих слів, але мовчав, тільки обіймав її, цілував та милував ще дужче. Тоді Кателла заговорила знову:

— Еге, тепер ти хочеш піддобритися до мене своїми вдаваними ласками, осоружний, хочеш заспокоїти і вгамувати мене, та не буде по-твоему! Доти я не втішуся, доки не острамлю тебе перед усіма родичами, друзями й сосідами. Та хіба ж я, негіднику, не така гарна, як Річчардова жінка, хіба не такого роду? Чому ж ти мовчиш, собацюро? Чим вона краща за мене? Одсунься од мене, не руш, ти вже й так сьогодні добре намахався! Я знаю, що тепер, коли тобі все відомо, ти робив би все те з примусу; та ти ще в мене попестуєш! Їй-богу, дурна я була, що не далася на підмову Річчардові: він любив мене, як душу, а я й не дивилася на нього. А чому б мені його було не прийняти? Ти думав, що зійдешся тут із Річчардовою жінкою і вже, вважай, із нею зійшовся, тож, якби я зійшлася з Річчардом, ти не мав би права мені докоряти.

Багато ще вона йому таких слів з великого жалю наговорила, та нарешті Річчардо вирішив одкритися їй і вивести її з омани, щоб не вийшло чого гіршого, якби вона так і не дізналася правди. Схопивши її міцно в обійми, так що вона не могла випручатись, він сказав їй:

— Не гнівайся, серденько моє; чого я не зміг од тебе щирою любов’ю добитися, дістав тепер оманою, що підказав мені Амур. Я твій Річчардо!

Почувши сеє і впізнавши його по голосу, Кателла намагалася вискочити з ліжка, та не могла того зробити. Тоді хотіла кричати на ґвалт, та Річчардо затулив їй рота рукою і сказав:

— Мадонно, що сталося, те вже не одстанеться, хоч би ви й кричали, поки віку вашого. Як ви наробите галасу або дасте згодом комусь про се знати, од того можуть постати лише неприємні наслідки. Одне те, що постраждає ваша добра честь і слава (а се вам, я гадаю, не байдуже); хоч би й твердили ви, що я заманив вас сюди хитрощами, то я сказав би, що се неправда, що я схилив вас до того обіцянками й подарунками, а ви, діставши менше, ніж сподівались, почали спересердя кричати на ґвалт; люди ж, як вам відомо, вірять радше лихому, як доброму, тож не вас дослухають, а мене. Се одне, а друге — між вашим мужем і мною постане смертельна ворожнеча і до того може дійти, що або я його вб’ю, або він мене, а вам од того не буде ні радості, ні втіхи. Отож, люба моя, не робіть сорому собі й мені, не накликайте сварки межи мною і вашим мужем. Не ви перша, не ви остання дались в оману, та й ось на що треба зважити — не на те я вас одурив, щоб пограбувати, а з того великого кохання, що я завжди мав і матиму до вас у серці моєму, вважаючи себе вашим покірним рабом. Давно вже весь я — і сам собою, і тим, що в мене є, — належу безроздільно тільки вам і прагну лише одного — щоб се ваше панування наді мною з сеї хвилі навіки скріпилося. Я добре знаю вашу розсудливість у всьому, тож сподіваюся, що ви будете розсудливою і в сій справі.

Коли Річчардо казав сі слова, Кателла гірко плакала, та хоч вона й сердилася, й нарікала, проте мусила признати йому слушність — справді, все могло так статися, як він говорив. Тим вона сказала:

— Річчардо, я не знаю, чи дасть мені Господь сили знести ганьбу, що ти мені вчинив так зрадецьки. Не буду я здіймати галасу тут, куди мене привели мої дурні ревнощі, та будь певен, що я доти не заспокоюся, доки тим чи іншим робом не відплачу тобі за сю наругу; пусти ж мене, не затримуй довше. Ти вже добився, чого бажав, і вимотлошив мене досхочу. Дай же мені спокій, прошу тебе, і одпусти мене додому.

Бачивши Річчардо, що вона така роздратована, вирішив не пускати її, поки не вгамується, і почав заспокоювати її найніжнішими словами і так її просив, так молив, так благав, що вона врешті піддалася й помирилася з ним, і вони ще довго пробули там удвох, поки всмак одне одним не натішилися. Спізнала тоді Кателла, що коханцеві поцілунки солодші за мужеві, і, забувши давнє гордування, почала любо та мило з Річчардом кохатися. Не раз іще потім, діючи з великою обережністю, розкошували вони тими своїми любощами, як дай Боже всім нам розкошувати нашими.

ОПОВІДКА СЬОМА

Тедальдо, розцуравшися з своєю коханкою, виїжджає з Флоренції, через деякий час повертається туди в перевдязі прочанина, говорить із нею і виявляє її помилку, рятує од смерті її чоловіка, звинуваченого в його вбивстві, мирить його зі своїми братами і знову сходиться з коханкою

Уже замовкла Ф’ямметта, діставши загальне схвалення, коли королева, щоб не було загайки, веліла швидше оповідати Елізі; та зразу ж і почала:

— Мені хочеться знову вернутися до нашого міста, од якого оддалилися обидві мої попередниці, і розказати вам, як один наш земляк, одпавши ласки у своєї коханої, привернув її знову.

Так от, жив колись у Флоренції один молодий шляхтич на прізвисько Тедальдо Елізеї, що був без міри закоханий в одну даму на ймення Ермелліна, дружину Альдобрандіна Палерміні, і завдяки своїм визначним прикметам тішився її взаємністю. Та фортуна, неприятелька щасливих, стала на заваді їхньому блаженству; не знати з якого приводу дама, що досі була йому зичлива, одкинулась од нього і не то посланнів жодних од коханця не приймала, а й навіч його бачити не хотіла і тяжкої йому тим завдала туги, але тим, що любощі їхні були потайними, ніхто не знав справжньої причини його смутності.

Тедальдо брався на всякі способи, щоб привернути знову її ласку, втрачену ним безвинно, та все було даремно; тоді він вирішив зійти десь у чужу землю — не хотів, щоб причинниця його горя раділа, бачивши, як він сохне і в’яне. От дібрав він грошей, скільки міг, і, не сказавши й слова родичам і друзям своїм (крім одного товариша, якому він звірився у всьому), виїхав потаймиру до Анкони під прибраним ім’ям Філіппо ді Санлодеччо.

В Анконі він став на службу до одного багатого купця і поплив на його кораблі до Кіпру. Його вдача й поведінка так сподобались купцеві, що той не тільки поклав йому добру платню, а й прийняв його собі до спілки, передавши в його руки значну частину своїх справ; Тедальдо ж провадив їх так пильно і так удатно, що за кілька років сам вийшов у великі купці. Хоч серед справ своїх торговельних згадував він часто свою жорстоку милу і безперестану ятрився коханням, хоч і поривало його душу в Флоренцію, та він твердо держався свого заміру і сім років перемагав своє серце. Та раз якось почув він випадком на Кіпрі пісню, що сам колись склав був про своє кохання до тієї дами, про ласку її до нього і про їхні любовні розкоші, і подумав, що то річ неможлива, щоб вона його зовсім забула. Він так жагуче запрагнув побачити свою Ермелліну, що не міг більше терпіти й вирішив повернутися до Флоренції. Упорядкувавши всі свої справи, він подався з одним тільки слугою до Анкони, звідки одіслав свої речі у Флоренцію до одного приятеля того анконського купця, а сам перебрався за прочанина, що ходив до Гробу Господнього, і теж прибув потаємне у місто разом із тим своїм слугою.

Приїхавши до Флоренції, він став у невеличкому трактирі, що тримали два брати по сусідству з будинком його коханої; туди ж то і скерував він перші свої кроки, щоб її по змозі побачити. Та всі вікна й двері того будинку були позамикані, і він боявся вже, чи не померла вона часом або чи не переїхала куди. Вельми тим стурбувавшися, подався Тедальдо до дому своїх братів і побачив їх коло двору всіх чотирьох, убраних у чорні жалобні шати; се його дуже здивувало. Знаючи, що він і видом, і одягом своїм сильне проти колишнього змінився і що його тепер не легко впізнати, він сміло підійшов до шевця-сусіди і спитав, чому сі пани вбралися в чорне. На те одказав йому швець:

— Вони носять жалобу по своєму братові Тедальду, що давно вже виїхав був ізвідси, а отсе вже скоро буде два тижні, як його вбито. Убив же його, як вони те на суді посвідчили, нібито Альдобрандіно Палерміні (його вже і в тюрму взято) за те, що Тедальдо любився з його жінкою і вернувся сюди потаємне, щоб із нею зустрітися.

Дуже стало чудно Тедальдові, що знайшовся якийсь чоловік, достеменно на нього похожий, і шкода йому зробилося того бідолашного Альдобрандіна. Дізнавшися, що коханка його жива й здорова, він повернувся надвечір до трактиру, і було йому в голові думу, як на морі шуму. Як повечеряв він разом із слугою своїм, покладено його спати на горішньому поверсі; уже й на північ повернуло, а він ніяк не міг заснути — чи то з задуми великої, чи постіль була мулька, чи вечеря така нужденна. От не спить він, ворочається, коли се так як опівночі чує — щось ніби лізе з горища, світло якесь крізь щілочку у дверях світиться. Він тоді нишком до щілочки: дай, думає, гляну, що воно за знак. Бачить, аж там якась гарна молодиця свічкою присвічує, а до неї підійшли троє мужчин, що з горища злізли. Привітались між собою любенько, а тоді один і каже до тієї молодиці:

— Хвалити Бога, тепер можемо спати безпечне, бо Тедальдові брати прискаржили за його вбивство Альдобрандіна Палерміні; той уже признався, вже й вирок йому підписано. А втім, нічичирк, бо як узнають, що то ми, то й нам те саме буде, що тому Альдобрандінові.

Молодиця тій мові дуже зраділа, і всі пішли вниз спати.

Тедальдо ж, як почув ті слова, почав над тим розмишляти, які великі заблуди охмарюють часто розум людський. Згадав спочатку братів своїх, що чужого чоловіка за рідного брата признали й поховали, потім невинного Альдобрандіна, засудженого на смерть на підставі фальшивої підозри і кривих свідчень, а також сліпу суворість закону та його вершителів, що іноді, пильно дошукуючись правди, жорстокістю своєю примушують людей давати неправдиві показання, а ще й видають себе за служителів Бога й справедливості, будучи насправді речниками диявола і кривосуддя. Потім Тедальдо почав міркувати, як би йому Альдобрандіна од смерті визволити, і не заснув, доки не добрав на те певного способу.

Прокинувшись рано-вранці, він лишив слугу свого в трактирі, а сам пішов через деякий час до дому своєї коханки. Двері, як на те, були одчинені; він увійшов усередину і побачив, що Ермелліна сиділа долі в невеличкій світлиці на нижньому поверсі і гірко ридала. Тедальдо мало сам не заплакав з великого жалю; підступивши до неї ближче, він сказав:

— Мадонно, не журіться: ваша втіха недалечко. Почувши його, пані підвела очі і промовила крізь сльози:

— Чоловіче добрий, ти, мабуть, прочанин, людина, сказати б, перехожа; відки ж тобі знати, яке моє горе і якої я потребую втіхи?

Тоді прочанин і каже:

— Мадонно, я прибув сюди з Костянтинополя; сам Бог мене послав, щоб ваш смуток у радощі обернути і мужа вашого од смерті порятувати.

— Якщо ти з Костянтинополя, — спитала пані, — то як же ти знаєш, хто такий мій муж і хто я сама?

Тоді прочанин розповів їй з самого початку, як попав її чоловік у притугу, сказав, як її звати, скільки років вона замужем і ще дечого багато, що він знав із її минувшини. Здивовижена пані гадала, що се до неї з’явився пророк; вона впала перед ним навколішки і заклинала його Божим іменем поспішати, якщо й справді він прибув заради порятунку Альдобрандіна, бо часу лишилося мало. Прочанин, удаючи з себе святого мужа, прорік:

— Мадонно, встаньте, не плачте і вислухайте уважно, що я вам скажу; тільки глядіть, не кажіть про се нікому ні слова. Господь об’явив мені, що се ваше нещастя наслано на вас за один ваш давній гріх, щоб ви його хоч почасти своєю печаллю спокутували; як же ви його не скупитесь до кінця, жде вас іще тяжче випробування.

На те пані сказала:

— Добродію, у мене на душі багато гріхів, і я не знаю, за який саме Господь вимагає од мене покути; коли вам се відомо, скажіте мені, і я зроблю все, щоб його відмолити.

— Мадонно, — сказав тоді прочанин, — я добре знаю, який се гріх, і спитаю в вас про нього не для того, щоб краще довідатись, а щоб, висповідавшись із нього, ви ще більшої дознали скрухи. Та час уже нам до справи приступити. Скажіть же мені: чи пам’ятаєте ви про те, що мали колись коханця?

Почувши пані сії слова, тяженько здихнула і вельми здивувалася: не думала-бо, щоб хтось на світі знав про теє кохання, хоч після того вбивства й були якісь перешепти між людьми, бо вірний товариш Тедальдів таки проговорився десь знеобачки.

— Бачу, — одказала вона, — що Бог одкриває вам усі тайнощі людськії, тим не буду я перед вами своїх приховувати. Правда, як була я молодою, то дуже любила того нещасного юнака, що за його вбивство оскаржено мого мужа. Я так оплакувала його смерть, що й досі ще на душі тяжко; бо хоч перед його од’їздом я ставилась до нього суворо і погордливо, та ні довга розлука з ним, ані смерть його несподівана не змогли вирвати його з мого серця.

На те сказав їй прочанин:

— Нещасного юнака, що отсе недавно вбито, ви не любили ніколи, кохали натомість Тедальда Елізеї. Але скажіте мені, яка була причина вашої до нього неласки? Чим він вас коли прогнівив?

— Ні, ніколи він нічим мене не прогнівив; причиною ж неласки моєї були слова одного проклятого ченця, котрому я раз якось сповідалася. Як розповіла я йому про свою любов до Тедальда і про наші близькі стосунки, то так він на мене нагримав, що перелякав навіки. Погрожував мені, що як я од мого коханця не одкинуся, то потраплю в пащу дияволову на саме дно пекла і ввергнута буду в геєну огненну. Такий мене перед тією карою страх ошанув, що я поклала не знатися більше з Тедальдом, не одповідати йому на листи й не приймати од нього посланців. Та здається мені, коли б Тедальдо витривав був іще трошки, а не виїхав з одчаю на чужину, коли б побачила я, що він тане, мов сніг на сонці, то перемінила б ту свою сувору постанову, бо й сама нічого так у світі не бажала, як із ним любитися.

Тоді сказав їй прочанин:

— Мадонно, отсей же то єдиний гріх і мучить вас тепер. Я добре знаю, що Тедальдо вас ніколи не силував, ви закохалися в нього самохіть, бо він припав вам до вподоби. Як же став він до вас учащати, ви стільки виявили до нього прихильності і словом, і ділом, що як він і доти вас любив, то відтоді любов його стокротно сильнішою стала. Коли ж так (а я добре знаю, що так воно й було достоту), то чого ж ви одіпхнули його од себе так безсердечно? Треба було зразу над тією справою гаразд поміркувати, щоб не каятися потім за свої вчинки. Він був ваш, та й ви ж йому належали. Позбавивши його своєї особи без його волі й згоди, ви вчинили грабунок і вдіяли тим самим великий злочин. Знайте ж, мадонно, я сам чернець і дуже добре відаю всі чернецькі норови; не здивуйте ж, як я для вашої користі розкажу про них усе щиро й одверто, щоб і ви їх краще спізнали, які вони насправді єсть. Були колись у давнину праведні й святі монахи, а у тих, що тепер у монахи шиються, нічого немає чернечого, опріч ряси, та й ряси ті вже не зовсім чернечі: перші-бо законоположники чернецтва веліли шити ряси вузенькі, убогі, з грубої тканини, тим показуючи духовну погорду до розкошів мирських, що тіло своє нужденним веретищем укривали, а тепер такі ченці повелися, що справляють собі ряси просторі, пишні, з тонкого єдвабу, такого витворного крою, що хоч би й на архієпископа, і так безсоромно тими рясами в церквах та на вулицях хизуються, як деякі світські люди своїми уборами. Як ото рибалка в річці у свої мережі чим більше риби загорнути поривається, так вони, розпустивши свої широкі поли, намагаються обплутати ними скільки влізе святих та Божих удовиць і всяких простаків та простачок, дбаючи про те більше, ніж про будь-які інші справи. Як уже правду казати, то тільки й слави у них, що чернецькі ряси на тілі. Колишні ченці про спасіння людське дбали, а тепер ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають — як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння задля спокути гріхів; самі ж то вдягли ті ряси не з побожності, а з нікчемності своєї та бездіяльності, то й дивляться, щоб хто достачив їм хліба, а хто вина, а хто грошей на часточку подав. Воно-то й правда, що милостинею та молитвами гріхи людські відкупляються, та якби знали побожні люди, куди й на кого йде їхня даровизна, то вони б її краще при собі залишили або свиням викинули. Добре знають сі пройдисвіти, що чим менше людей володіє великим скарбом, тим більше на кожного припадає, тим і намагаються криками своїми та погрозами інших од того одстрашити, чим самі хотіли б завладати. Чоловіків картають вони за розпусту і проповідують здержливість, бо коли грішники од жінок одкаснуться, то проповідникам більше буде; засуджують лихварство й грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити, — і все за ті самі гроші, що нібито призводять властителя до погуби. А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: «Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть як ми кажемо». Отакою вимовкою збувають вони тяжкі гріхи свої, гадаючи, напевне, що отарі легше праведним робом ходити, аніж самим пастирям. Добре знають, що багато людей задовольняється такою відповіддю і розуміє її інакше, ніж вони самі мають на думці. Їм, бач, хочеться, щоб ви робили так, як вони кажуть, себто щоб ви набивали їм гаманці грішми, звіряли їм свої таємниці, пильнували чистоти своєї, були терплячі, прощали кривди, не лихословили, — все воно дуже добре, й почесне, й побожне, але навіщо вони вас на те навчають? На те, щоб вони самі могли те робити, чого не робитимуть тоді миряни. Хто не знає, що якби не гроші, то ченцям скоро б урвалося безділля? Якщо ти обернеш гроші на свою уподобу, то годі буде їм по закону ледарювати; як будеш за жінками упадати, то ченчикові до них не доступитися; як будеш нетерплячим і не прощатимеш кривди, то відхочеться святенникові в твою родину залазити і її зневажати. Та навіщо про те так широко розводитись? Вони самі себе щоразу обвинувачують, коли виправдуються такими словами перед розумними людьми. Чому ж вони не сидять дома, а йдуть у ченці, як не чують у собі досить святості і здержливості? А пішовши в ченці, чому не роблять так, як у Святому письмі сказано: «І почав Христос творити і навчати»? Нехай би й самі спершу творили, а тоді вже інших навчали. Бачив я на своєму віку багато таких любителів, хвалителів і розтлителів жінок, не то мирянок, ба й черничок; вони ж то якраз найдужче гриміли з казальниць проти перелюбства. Невже ж нам іти за тими, що такеє творять? Вольному воля, та чи розумно се буде, Господь те відає. Та даймо на те, що правду вам сказав той ваш суворий сповідник, що зламати вірність подружню — то дійсно тяжкий гріх; так хіба ж не більший гріх — обікрасти чоловіка? Хіба ж не тяжчий злочин — убити його або прогнати, щоб він поневірявся десь світами? Кожне скаже, що тяжчий. Як жінка сходиться з чоловіком, то гріх природний, а як вона його обікраде, чи вб’є, чи прожене — то вже од лукавого умислу. Що ви обікрали Тедальда, як одібрали себе в нього, оддавшися йому перше з власної і невимушеної волі, се вже я вам довів раніше; скажу тепер більше: ви, можна вважати, вбили його, і то вже не од вас залежало, що він не заподіяв собі смерті, бачивши вашу до себе жорстокість, а закон говорить, що хто був причиною заподіяного зла, повинен понести ту саму кару, що й його виконавець. А що ви були причиною його вигнання і семилітнього поневіряння по світах, того ви не годні заперечити. Таким робом кожним із сих трьох учинків ви допустилися значно тяжчого гріха, ніж тим, що з Тедальдом любилися. Але, може, Тедальдо заслужив такого до себе ставлення? Очевидно, що ні, бо ви й самі се визнали, і я те добре відаю, що він любить вас над своє життя. Він шанував вас, поважав і вихваляв над усіх інших жінок, коли траплялось йому говорити десь про вас, не наражаючи вашої доброї слави і вашого імені на негідні підозри. Все своє добро, свою честь і свободу — все те оддав він сам у ваші руки. Чи, може, він не славного роду дитина? Чи не взяв уродою між ровесниками своїми? Чи не переважив усіх чеснотами лицарськими? Чи не любили його всі, не шанували, не вітали, як годиться? Сього ви теж не можете заперечити. То як же ви могли, послухавшись дурного, тупого й заздрісного калугиря, вчинити з ним так безоглядно суворо? Я не розумію, як іноді жінки чи то з нетяму, чи з якогось засліплення, гордують мужчинами і легковажать їх, ніби забуваючи, що Господь наділив їх благородством понад усі живі створіння, тож жінка повинна вважати себе щасливою, як хто її полюбить, повинна шанувати його і годити йому, щоб він її не розлюбив. А що ви зробили, послухавши слів того ченця-дармоїда, що любить чужими пирогами свого батька поминати? Та, може, він сам хотів на те місце стати, звідки проганяв другого! Отсе ж то й є той гріх, що божественне правосуддя, рівноважачи дії з їх наслідками, не могло залишити без покарання: ви без ніякої причини одцуралися Тедальда, а тепер муж ваш попав через нього в смертельну небезпеку, а ви в превелику тривогу. Як ви хочете сієї біди позбутися, мусите дати одну обітницю і потім чесно її виконати: якщо Тедальдо будь-коли повернеться сюди з вигнання, ви повинні повернути йому вашу ласку, прихильність і любов, одне слово, так до нього ставитись, як ставились до того часу, поки з недорозуму свого не послухали того дурного монаха.

Тут прочанин скінчив свою мову; пані вислухала її дуже уважно, бо докази його здавались їй справедливими і вона була певна, що Бог покарав її лихом саме за той гріх, а не за щось інше.

— Чоловіче Божий, — сказала вона, — бачу, що слова твої правдиві, і знаю тепер, які є насправді ті ченці, що я їх перше за святих уважала. Признаюся також беззастережно, що, ставлячись так до Тедальда, я вдіяла великий гріх; радніша б я була той гріх так, як ти кажеш, спокутувати, та чи то ж можебна річ? Тедальдо ніколи вже сюди не вернеться, його вбито, а чого не можна зробити, того не варт і обіцяти.

— Мадонно, — одвітував їй прочанин, — Тедальдо не вмер, Господь одкрив мені, що він живий і здоровий, а якби ви знов його своєю ласкою обдарували, то був би щасливий.

— Та що-бо ти мені кажеш, — впала йому в річ Ермелліна, — я ж сама бачила, як лежав він отут перед моїми дверми, ножами наскрізь прошитий, сама примала його в своїх обіймах, гіркими сльозами мертве обличчя його обливаючи, що, може, через ті сльози пішли про мене між людей поговори.

Тоді їй прочанин:

— Мадонно, кажіть мені, що хочете, а Тедальдо таки живий; якщо ви готові дати обітницю і додержати її, то ви його невдовзі побачите.

А пані:

— Обіцяю з дорогою душею, що так і зроблю. Не буде для мене більшої радості, як побачити мужа мого безпечним і вільним, а Тедальда живим.

Тут уже побачив Тедальдо, що настав слушний час одкритися їй і на рятунок мужа ще певнішу надію подати.

— Мадонно, — промовив він, — щоб ви про долю мужа вашого більше не турбувалися, хочу я вам одкрити одну таємницю, щоб ви тільки її нікому в світі не виявляли.

Вони були самі в засторонній кімнаті, бо пані цілком довірялась прочанинові, що здавався їй святим чоловіком. Тедальдо вийняв персня, що подарувала йому коханка останньої ночі (він пильно оберігав його всі ці роки), показав їй і спитав:

— Мадонно, ви його впізнаєте? Ермелінна одразу його впізнала і сказала:

— Авжеж, упізнаю, я подарувала його колись Тедальдові. Тоді Тедальдо встав, швидко скинув із себе прованськукерею і каптура з голови і промовив до неї по-флорентинському:

— А мене впізнаєте?

Пані глянула на нього і впізнала, що се Тедальдо; вона жахнулася, немов побачила мерця, що встав із домовини; не кинулась йому назустріч, а хотіла тікати з переляку, бо не той се був для неї Тедальдо, що з Кіпру приїхав, а той, що з того світу марою уздрівся.

— Не бійтесь, мадонно, — обізвався тоді він, — я ваш Тедальдо, живий і здоровий, ніколи я не вмирав і не був убитий, хоч так думали і ви, і мої брати.

Роздивившись на нього пильніше і розслухавшися в його голосі, Ермелліна оговталась і впевнилась, що то справді був Тедальдо. Із сльозами на очах кинулась вона йому на шию, поцілувала його і сказала:

— Вітаю тебе сердечно, Тедальдику мій любий!

Обійнявши й поцілувавши коханку, Тедальдо промовив:

— Мадонно, тепер нам іще не до милування. Мушу йти зараз Альдобрандіна визволяти, щоб він до вас живий-здоровий повернувся. Маю в бозі надію, що до завтрашнього вечора почуєте про нього добрі вісті. Якщо мені вдасться ще сьогодні йому волю виклопотати, прийду до вас сю ніч, щоб про все як слід розказати.

Одягнувши знову свою керею й каптура, поцілувавши вдруге коханку і підбадьоривши її, він попрощався з нею й пішов у тюрму до Альдобрандіна, що вже видимої смерті сподівався, на рятунок аніже не надіючись. Спитавши дозволу в тюремників, Тедальдо увійшов до в’язня, немовбито подати духовну розраду, сів коло нього і сказав:

— Альдобрандіно, я твій друг; господь ізглянувся на твою безвинність і послав мене, щоб я тебе порятував. Якщо ти з пошани до нього зробиш мені невеличку ласку, якої я в тебе попрошу, то побачиш, що завтра перед вечором замість смертного вироку вийде тобі помилування.

— Чоловіче добрий, — одказав йому Альдобрандіно, — бачу я, що дбаєш ти про моє спасіння, і хоч я тебе не знаю і, здається, ніколи не бачив, ти, очевидно, і справді мені друг, як ти сам говориш. Істину кажу тобі, ніколи не робив я того злочину, що за нього маю смерть прийняти, хоч є на моїй совісті багато інших гріхів, за які я, може, тепер і караюсь. Та кажу тобі, як перед Богом святим, що коли він мене ласкою своєю не оставить, я радо дам тобі обітницю, якої ти жадаєш, або ще й більшу якусь. Проси у мене, чого хочеш: як вийду на волю, дотримаю слова несхибно. Тоді прочанин сказав:

— Не допоминатимусь от тебе нічого особливого, попрошу тільки, щоб ти пробачив чотирьом братам Тедальдовим за те, що вони довели тебе до тюрми, подумавши, що ти вбив їхнього кревного. Прийми їх, як друг і брат, коли вони тебе перепросять.

Альдобрандіно одказав йому:

— Ніхто так не знає, як смакує помста, ніхто її так не прагне, як покривджений чоловік. Та як Бог із милості своєї хоче мене порятувати, я прощу їм радо, я вже їм простив. Як вийду в в’язниці живий-здоровий, зроблю все по твоїй уподобі.

Прочанин був дуже задоволений із тих його слів і не сказав йому більше нічого, тільки підбадьорив його надією, що ще до кінця наступного дня дістане він певну відомість про своє виправдання. Попрощавшися з в’язнем, він пішов до синьйорії і сказав по секрету черговому урядовцеві:

— Ваше добродійство, кожному чоловікові годиться про те дбати, щоб правда наверх вийшла, а найпаче тому, хто обіймає таку посаду, як ви, слід про те пильнувати, щоб люди безневинні не несли кари за справжніх злочинців. От я й прийшов до вас, щоб сього не було, вам на честь і славу, а злочинцям на погубу. Самі здорові знаєте, як суворо судили ви Альдобрандіна Палерміні: за те, що він нібито замордував Тедальда Елізеї, ви хочете скарати його на горло. Отже ж, неправда сьому; ще сієї ночі я можу вам се довести, оддавши в ваші руки справжніх убивців того молодика.

Поважний урядовець, якому шкода стало Альдобрандіна, прихилив уха до прочанинових речей і розпитався у нього про все дрібніше. А розпитавшися, велів схопити обох братів-трактирників і служебника їхнього; схоплено ж їх усіх у первоспах, так що й опору вони не могли жодного вчинити. Хотіли їх, щоб правди дознатися, на тортури взяти, та вони того не ждали і щиро призналися спершу кожний окремо, а потім і всі разом, що вбили того Тедальда Елізеї, не знаючи, хто він такий. Як спитали їх про причину, вони сказали, що, коли їх не було в трактирі, той молодик приставав до жінки одного з них і хотів її зґвалтувати.

Як узнав про те прочанин, то пішов звідти з дозволу урядовця синьйорії і подався потаймиру в дім мадонни Ермелліни. Усі в домі вже спали, крім самої господині, яка чекала його, прагнучи з рівною силою і хороші вісті про мужа почути, і з коханцем своїм остаточно примиритися. Прийшовши до неї, Тедальдо сказав їй з веселим видом:

— Радуйся, люба моя, бо завтра твій Альдобрандіно повернеться до тебе живий і здоровий.

Щоб же її в тому остаточно переконати, розповів він докладно про все, що зробив. Ермелліна, незмірне втішена сими двома несподіваними радощами — поверненням Тедальда, якого вже вона була поховала, і врятуванням мужа, смерть якого вже готувалась оплакувати, — кинулась в обійми Тедальдові і палко його цілувала; потім лягли вони вдвох у постіль і любо та мило уклали між собою мир, обопільне розкошами упиваючись.

Як прийшло на рано, Тедальдо устав з постелі, розповів коханці, що він збирається учинити, і, знову попросивши її тримати все те в секреті, вийшов од неї, як і перше, у вбранні прочанина, щоб довести до кінця справи Альдобрандіна. Синьйорія, діставши, як їй здавалось, певні докази того, як було діло, випустила Альдобрандіна того самого дня, а через кілька день убивцям було стято голови на тому самому місці, де вони скоїли свій злочин.

Так вийшов на волю Альдобрандіно, на превелику радість собі, дружині своїй і всім родичам та друзям; ясно розуміючи, що свій рятунок завдячує він тому прочанинові, він прийняв його до себе в господу на ввесь час, скільки він захоче побути в їхньому городі; всі його хтозна-як шанували і годили йому, як могли, а найпаче Ермелліна: знала-бо, кому годить.

Через деякий час Тедальдо вирішив, що пора вже примирити Альдобрандіна з братами своїми, бо знав, що вони незадоволені звільненням його з тюрми і навіть озброїлись, боячись його помсти. Прочанин нагадав господареві своєму ту його обітницю, і той сказав, що готовий її справдити. Тоді гість попросив його врядити наступного дня розкішну учту і покликати на неї чотирьох братів Тедальдових з дружинами їхніми, ну і, звичайно, Альдобрандінову рідню, і сказав, що він сам запросить братів на змирщину. Альдобрандіно на все те згодився, а Тедальдо пішов до братів своїх і після довгих умовлянь, як то звичайно в таких випадках буває, переконав-таки їх найпевнішими доказами, що годиться їм Альдобрандіна перепросити і з ним навіки злагоду учинити, а переконавши, запросив братів із дружинами на завтра до Альдобрандіна на обід; вони ж на те охоче погодились.

Другого дня, так як під обіди, четверо братів Тедальдових, всі в чорному, як були, завітали з деякими друзями своїми в господу до Альдобрандіна, що вже їх виглядав; тут у присутності інших гостей кинули вони зброю додолу і оддали себе в руки господареві, просячи в нього пробачення за вчинену йому кривду. Альдобрандіно обійняв їх, плачучи, кожного поцілував по-братерському в уста і добрословне за все їм простив. Після прийшли їхні сестри й жінки, також усі в жалобному вбранні, і мадонна Ермелліна та її родички привітали їх дуже люб’язно. Потім почали гостей — кавалерів і дам — розкішними напитками й наїдками трактувати, і все на тому бенкеті добре було б, якби не мовчазність, що панувала там з причини недавнього трауру, та не жалобні шати Тедальдових родичів; деякі навіть були незадоволені прочанином, що бенкет сей затіяв, і він те помітив. Тоді вирішив він, що настав уже час ту мовчанку зламати, і, як гості їли саме овочі, устав і сказав:

— Одного тільки нам бракує, щоб ся наша учта була веселою, — Тедальда, та вже як ви його не впізнали, хоч він давно між вами, я зараз вам його покажу.

І, скинувши з себе керею і все своє прочанське вбрання, став перед гістьми в зеленій єдвабній камізельці. Всі зглядалися на нього, мов на яку дивовижу, та довго ніхто не міг повірити, що то він і є. Тоді він почав називати всіх своїх родичів і свояків, пригадувати різні пригоди, що з ними траплялися, і розказувати про свої власні. Аж тепер брати його і друзі кинулись до нього цілуватися, плачучи з радості, а за ними й жіноцтво — як родички, так і сторонні, всі, крім мадонни Ермелліни. Побачивши сеє, Альдобрандіно сказав їй:

— Що се таке, Ермелліно? Чом ти не привітаєш Тедальда, як то роблять інші?

Ермелліна одповіла йому, так щоб усі чули:

— Радніша б я привітати його з більшою сердечністю, ніж будь-хто інший, бо я зобов’язана йому більше за всіх — адже тільки завдяки його допомозі ти знову повернувся до мене; одначе поговори, що почалися в ті дні, як ми оплакували нібито вбитого Тедальда, не дозволяють мені сього учинити.

На се Альдобрандіно сказав:

— Дай спокій, не вірю я ніяким поговорам! Тедальдо все зробив, щоб мене порятувати, і тим ясно довів, що все то бридня; та й раніше я не давав тим пліткам віри. Устань же швидше та обійми його!

Ермелліні того тільки й треба було, і вона не забарилась виконати мужів наказ — устала й за прикладом інших поцілувала Тедальда з великою радістю. Альдобрандінова великодушність дуже сподобалась Тедальдовим братам і всім присутнім; у кого ще й була на думці якась осуга од тих поговорів, то тепер спливла без сліду.

Коли всі вже перечоломкалися з Тедальдом, він сам позривав із братів чорний одяг, а з сестер своїх та своякинь темні жалобні шати і казав принести їм іншу одежу. Як вони поперебиралися, було там багато співів, танців та інших розваг, і бенкет, мовчазний наприпочатку, наприкінці був вельми голосний. Веселі гості, всі як є, посунули звідти вечеряти до Тедальда, і ще багато днів після того теє свято догулювали.

Флорентинці довго ще дивились на Тедальда як на гостя з того світу і чудо якесь. Не тільки чужі люди, а й брати його рідні ні-ні, та й подумають, було, про себе: а може, то й не він. І хто зна, доки б іще вони сумнівалися, якби не один випадок, що остаточно вияснив справу, — хто ж був ісправді забитий. Одного дня перед їхнім домом проходили наймані солдати з Луніджани; побачивши Тедальда, вони кинулись до нього, гукаючи:

— Здоров був, Фаціоло!

На те привітання одповів Тедальдо в присутності братів своїх:

— Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.

Почувши його голос, солдати збентежились і попросили в нього пробачення:

— Даруйте, пане, але ви око в око схожі на одного нашого товариша, Фаціола з Понтремолі. Ось уже два тижні, чи що, як він пішов до Флоренції і пропав десь тут безвісти. Правда, нас спантеличив трохи ваш одяг, бо наш товариш був простий жолдак, як і ми.

Старший брат Тедальдів, почувши сеє, підійшов до них і спитав, у чому був той Фаціоло. Солдати розповіли йому, і виявилось, що точнісінько так був одягнений той, кого тут убито. З цієї прикмети і деяких інших всі остаточно переконалися, що вбитий був Фаціоло, а не Тедальдо, і всі сумніви щодо нього розвіялися без сліду. А Тедальдо, повернувшись до міста багатим чоловіком, лишився вірним давній своїй любові, та й вона його більше не цуралася; діючи обачно і розумно, вони довго ще своїм коханням утішалися, чого і нам, Господи, пошли і ущедри.

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Ферондо, випивши снодійного дання, похований за мертвого; абат, що ходить тим часом до його жінки, переносить його з гробівця до монастирського льоху — нібито в чистилище; воскреснувши, Ферондо виховує сина, що народила жінка з абатом

Коли дійшла кінця оповідка Еміліїна (хоч і довга вона була, та всім короткою здалася, бо стільки в собі різних цікавих речей мала), королева, кивнувши головою Лауретті, дала знати, щоб починала вона, і та прийняла слово:

— Любі мої подруги! Згадалась мені одна бувальщина, що більше на вигадку скидається, ніж на дійсну історію; прийшла ж вона мені на пам’ять, коли я почула, як одного оплакано й поховано за другого. От і розкажу я вам про такого, що живцем був похований за мертвого, а потім, як і всі інші, сам себе за воскреслого вважав, що з гробу піднявся; заодно розповім і про такого, що всі його за святого мали, хоч по правді як злочинця судити мусили б.

Було колись, та ще й тепер є, в Тоскані абатство, в такому місці, як ми те іноді бачимо, куди люди рідко заглядають. Настановлено туди за абата одного ченця; чоловік із нього був святий усіма сторонами, от тільки що до жінок був ласий, але діяв він так хитро та обережно, що про те зроду ніхто не знав і не здогадувався і всі його мали за мужа святого і праведного. Якось зійшовся той абат з одним заможним селянином на ім’я Ферондо. Се був чоловік грубий і нешеретований, і абат водив із ним знайомство не для іншої якої втіхи, лиш для того, щоб часом над його простацтвом посмішкуватися. Та ще помітив абат, що в сього Феронда була дуже гарна жінка, і так у неї закохався, що вдень і вночі одну тільки думку мав; як же довідався, що кругом дурний селюк дружину свою любить і вельми розумно стереже, то не знав уже, що йому й діяти. Проте, як чоловік хитрий, він зумів домогтися, що Ферондо приходив часом з жінкою до нього в монастирський сад на погуляння, а він їм смиренно і богобоязливо торочив про вічне блаженство та провадив житія святих праведників і праведниць. Наслухавшись абатових речей, Ферондова жінка вирішила сповідатись у нього, і чоловік дав їй на те дозвіл.

От прийшла вона одного дня до абата, що дуже їй зрадів, сіла у нього біля ніг і, перше ніж сповідатися, таке йому сказала:

— Панотче, якби Господь послав був мені справдешнього чоловіка або зовсім ніякого не дав би, то мені досить легко було б з вашої направи на ту путь ступити, що веде, як ви кажете, до вічного блаженства. Та як подумаю я, який дурний і нікчемний у мене Ферондо, то видається мені, що я ніби й заміжжю, і вдова, бо, поки він живий, я не можу мати іншого чоловіка; а сей навіжений так мене ревнує, так мене без жодної причини до всякого прикладає, що жити з ним — чиста біда й мука. Отож, перше ніж до сповіді приступити, молю і благаю вас, панотченьку, дайте мені якусь пораду, бо як у сьому ділі не буде мені спасіння, то не поможе вже ні сповідь, ані яка інша благодать.

Сії слова вельми втішили абатову душу, бо йому здалося, що сама доля одкрила йому шлях до здійснення найлюбішого його бажання.

— Дочко моя, — одвітував він їй, — я дуже добре розумію, що такій, як ви, вродливій і делікатній жінці тяжко бути дружиною недоумкуватого чоловіка, а ще тяжче, як він до того й ревнивий. А що ваш саме такий і єсть, то вірю, як гірко вам за ним жити. Та на се, кажучи коротко, немає іншої ради, як тільки одна — вигнати з Феронда ті його ревниці. Я знаю од того дуже добрі ліки, аби тільки ви зуміли тримати в якнайбільшій тайності те, що я вам скажу.

— Не бійтеся, панотченьку, — сказала жінка, — умру, а не скажу нікому, раз ви не велите. Та як же ті ревниці виганяються?

— Коли хочете, щоб Ферондо вилікувався, — одповів абат, — треба нам послати його в чистилище.

— А як же він живцем туди піде? — спитала жінка.

— Нехай спочатку умре, — одказав абат, — а тоді вже й піде туди, а там уже, як прийме великої муки і позбудеться ревнощів, є такі молитви, що ними можна буде виблагати його в Бога знову на сей світ.

— Так себто мені бути вдовою? — спитала жінка.

— А так, — одказав абат, — повдовуєте якийсь там час, та, глядіть же, ні за кого заміж не виходьте, бо Господь за те покарає, а як Ферондо до вас із чистилища повернеться, то ще дужче ревнувати буде. Тоді жінка й каже:

— Ну нехай уже, аби він тільки од тої своєї лихої болячки вилікувався, може б, мені світ розв’язався; робіть уже, панотченьку, як самі знаєте.

А абат їй:

— Та зроблю вже, тільки яка мені од вас за сю послугу нагорода буде?

— Панотче, — сказала жінка, — просіть чого хочете, аби воно в мене було. Тільки ж чим може оддячити проста жінка, така як я, такому достойному чоловікові?

На те одповів їй абат:

— Добродійко, ви можете мені зробити не меншу ласку, ніж я вам: я хочу дати вам утіху і щастя, то й ви дайте мені спасіння і блаженство.

— Ну, як так, то нехай, — погодилася жінка.

— То дайте ж мені, — вів далі абат, — вашу любов і потіште мене плеттю вашою, бо я давно вже до вас жагою палаю і од жаги тієї сохну та в’яну.

Як почула те жінка, то наче хто її по голові вдарив.

— Ой лишенько! — скрикнула вона. — Що ви кажете, отче велебний, я ж думала, що ви свята людина. Чи подоба ж святому такії речі до жінки обертати, як вона у нього ради питає?

На се абат сказав:

— Не дивуйся, серденько, святості од того не убуде, бо вона в душі живе, а те, що я тебе прошу, — то гріх тілесний. Та вже чи так, чи інак, а ліпота твоя чудовна таку взяла надо мною силу, що мушу жадати любові твоєї. Істинно глаголю тобі, що можеш понад усіх інших жен красотою своєю пишатися, бо приподобилась вона і святим очам, що звикли до споглядання краси небесної. Хоч же я і абат, а такий самий чоловік, як усі, та ще, бачиться, і не старий. Та тобі воно й не буде важко, а може, од того ще й полегшає, бо поки Ферондо покутуватиме свої гріхи в чистилищі, я ночуватиму з тобою і втішатиму тебе замість нього, а про се ніхто й знати не буде, бо всі мають про мене таку думку, яку й ти недавно ще мала. Не кидайся ж милості, що посилає тобі Господь, бо множество єсть таких на світі, що до неї пориваються, а як ти мене послухаєш, то матимеш її. А ще є в мене деякі дорогії клейноди, що хотів би я не кому іншому, а тобі, моє серденько, дати. Зроби ж, моя казонько, те для мене, що я для тебе учинити бажаю.

Жінка устромила очі в землю — і одмовити якось незручно, і погодитись ніби негаразд. Абат, побачивши, що вона вагається, подумав, що вже наполовину умовив її, і до сказаних раніше додав іще чимало таких слів, поки її до краю не обморочив. Тоді жінка сказала йому, засоромившись, що ладна вволити всі його бажання, але після того, як Ферондо піде до чистилища. Абатові сподобалась така відповідь, і він сказав:

— А ми пошлемо його туди дуже швидко, нехай тільки прийде сюди до мене завтра чи позавтрьому.

По сій мові він тихенько надів їй на пальця коштовного персня і одпустив її. Молодичка, врадувана тим гостинцем і ще інших сподіваючись, пішла од абата до своїх товаришок і все говорила їм, який то він святий та праведний, а потім разом з ними повернулася додому.

На другий чи третій день Ферондо завітав до монастиря; як побачив його абат, то вирішив тут же послати його в чистилище. От розшукав він чудодійний порошок, що дістав колись у левантійських краях од одного можновладця, котрий казав йому, ніби того порошку вживає Гірський дідуган, як хоче спровадити кого сонним до раю або звідти вивести; порошок той, як дати кому випити більше чи менше, наводить на людину довший чи коротший сон без жодної шкоди для здоров’я, і, поки діє його сила, ніхто не сказав би, що та людина жива. От усипав абат того дання стільки, щоб на три дні заснути, в склянку невишумілого вина і дав його випити в своїй келії Ферондові, що той нічого не помітив, а потім повів його в монастирський двір і разом з іншими ченцями потішався його дурними балаками. Через деякий час порошок почав діяти: на голову Ферондові налягла раптова соннота, так що він твердо заснув, стоячи, а заснувши, упав додолу. Абат удав, ніби перелякався, і велів попустити йому пояс та бризкати на нього холодною водою і ще дещо таке робити, щоб недужого до тями вернути, так ніби того схопила завійна чи ще яка хвороба. Як же побачили ченці, що все те не пособляє, давай мацати йому живчика, а живчик уже не кидається; отут і вирішили всі, що Ферондо вже помер. Тоді вони послали по жінку його й родичів, і ті не гаючись прибули до монастиря. Поголосила над ним жінка, поплакали родичі, а потім абат велів покласти його, одягненого як єсть, у гробовець.

Жінка повернулась додому і сказала, що довіку не розлучиться з дитиною, яку мала од Феронда, а житиме сама в хаті і буде сина до розуму доводити та хазяйству, що по чоловікові лишилось, лад давати. Тим часом абат, підмовивши одного болонського ченця, якому він дуже довіряв, діждався ночі і пішов із ним нищечком до того гробівця. Вони витягли звідти Феронда й перенесли його в монастирську глибку, куди садовили провинних братчиків; там і вдень було темно-темнючо, бо ніяке світло туди не досвічувало. От зняли вони з Феронда його одежу, перебрали його в чернечу рясу та й поклали на соломі — нехай лежить, покіль не проспиться. Болонський чернець, діставши од абата науку, що йому належить чинити, мав доглянути, коли він прокинеться, а вся братія нічого про теє не знала.

Другого дня абат із кількома своїми ченцями пішов у село — дати б то духовну потіху тій удові. Вона була одягнена в чорне жалобне убрання і дуже засмучена. Абат сказав їй кілька слів утіхи, а потім нагадав пошепки про те, що вона йому обіцяла. Побачила жінка, що вона вільна, ні Ферондо, ні хто інший перекору їй чинити не буде, а тут іще в абата на пальці новий перстень блищить, та й сказала панотчику, що гаразд, нехай уночі приходить. Як добре смерклося, абат перебрався в Ферондову одежу і пішов у супроводі свого повірника до тої вдовиці, а проспавши з нею любо та мило цілу нічку, аж тоді в монастир повернувся, як до ранньої служби задзвонено. Частенько ходив він по ночах тією самою дорогою і за тим самим ділом, дехто навіть бачив, як він ішов до вдови або од неї повертався, та всі думали, що то неприкаяна Ферондова душа тиняється коло своєї хати; багато про те було балачок проміж сільською темнотою, доходили якісь чутки й до самої Ферондихи, та вона тому не дивувалася, бо добре знала, як було діло.

Коли Ферондо прокинувся нарешті у тій своїй глибці, не тямлячи, де він і що, болонський чернець увійшов до нього з пучком різок у руці, і, виючи непутнім голосом, схопив його за карк і всипав доброї хлости. Ферондо верещав і все питав:

— Де я? Де я?

А чернець йому:

— У чистилищі.

— Ге? — сказав Ферондо. — Так себто я умер?

— Авжеж, — одповів йому чернець.

Тоді Ферондо почав гірко плакати над самим собою, над жінкою своєю й сином і нагородив багато всяких нісенітниць. Тим часом чернець приніс йому їсти й пити. Як побачив се Ферондо, то дуже здивувався:

— Як же воно? Хіба мерлеці їдять?

— А так, — одповів чернець, — я приніс тобі те, що жінка твоя колишня принесла сьогодні рано до церкви на часточку; отсе ж і велів тобі Господь дати чим душу обавити.

Тоді Ферондо й каже.

— Пошли ж їй, Боже, всякого добра! Я ж таки дуже любив її і ще, як живий був, то все, було, тулю її до себе та цілую, а коли, було, захочеться, то й ще щось роблю.

Проголодавшися добре, Ферондо заходився уминати їжу і запивати вином. Вино здалося йому не дуже смачним, і він сказав:

— А за се вже скарай її, Боже! Треба було вточити панотцеві з тієї бочки, що од стіни.

Як він попоїв, чернець ізнову добре вишмагав його різками. Ферондо накричався доволі, а потім спитав:

— Нащо се ти мені таке робиш?

А той йому:

— Бо так велів Господь, щоб тебе двічі на день чухрали.

— А за які ж то гріхи? — питає знов Ферондо.

— За те, — одказав чернець, — що ти був ревнивий, мавши найкращу жінку на все село.

— Оле мені, — промовив Ферондо, — правду єси кажеш! Мав я жінку найкращу, найсолодшу, чисто тобі медяний попряничок. Якби ж я знав, що Господь ревнивих не влюбляє, то не був би таким.

— Треба було про се на тім світі думати, — одказав чернець, — та як доведеться тобі коли туди знову вернутися, то добре затям, що я тут робив із тобою, і не вкидайся більше в ревнощі.

— А хіба, хто вмер, може туди знову вернутися? — спитав Ферондо.

— Може, — одказав чернець, — як буде на те воля Божа.

— Ой Господи, — промовив Ферондо, — як я коли туди вернуся, то стану найліпшим мужем у світі: ніколи не битиму жінки, слова їй поганого не скажу, хіба тільки вилаю за вино, що сьогодні оце мені передала, та за те, що свічки не прислала і я мусив їсти поночі.

— Та свічку-то посилала, — сказав чернець, — тільки вона на службі Божій згоріла.

— Може, й так, — погодився Ферондо. — Коли я туди повернуся, то дам їй волю, що хотя чинити. А скажи ж мені, хто ти такий, що отсе так надо мною коверзуєш?

— Я теж небіжчик, — одказав чернець, — сам родом із Сардинії. Колись я дуже хвалив свого пана за ревнощі і Бог поклав мені таку кару, щоб я тебе годував, поїв і лупцював, поки він не змінить нам присуду.

— А крім нас двох, тут немає нікого? — поцікавився Ферондо.

— Та де, — одказав чернець, — тут є тьма-тьменна грішних душ, тільки ти їх не можеш ні бачити, ні чути, як і вони тебе.

— А чи далеко ми од нашого села? — спитав Ферондо.

— Еге, — сказав чернець, — може, сто верстов за Наваляй-Купою.

— Овва! Таки далеченько, — сказав Ферондо. — Отам же, мабуть, і починається позасвіття.

На таких розмовах і на такому хлібі з березовою кашею в додачу прожив Ферондо мало не десять місяців, а щасливий панотець тим часом учащав до його жіночки та й утішався з нею на вигоді, як хотів. Та де взялося на їхню голову лихо — жінка завагоніла і, почутивши теє, сказала абатові. Тоді подумали вони вдвох, що пора вже Феронда з чистилища на сей світ повернути, щоб він тую славу покрив. От на другу ніч той чернець-доглядач за наказом абата пішов до нього в підземелля і заволав не своїм голосом:

— Радуйся, Ферондо, бо Господь Бог зволив тебе на той світ одпустити! Як повернешся на землю, матимеш сина од жони своєї, котрого наречеш Бенедиктом, се єсть благословенним, бо Всевишній дарує тобі сю ласку молитвами праведного абата і жінки твоєї та заступництвом святого Бенедикта.

Почувши сії слова, Ферондо вельми зрадів і сказав:

— Оце те, що мені треба, дай, Боже, здоров’я Господові Богу, панотцю нашому, святому Бенедиктові і жінці моїй медяній, сиряній та масляній!

Усипавши знов Ферондові у вино того порошку стільки, щоб на чотири години заснути, і велівши переодягти його знову в свою одежу, абат разом із ченцем переніс його нишком у той гробовець, де він лежав похований.

Назавтра рано Ферондо прочумався, уздрів крізь щілочку в камені світло, якого не бачив уже десять місяців, і, подумавши, що він отсе воскрес, почав гукати:

— Одчиніть мені, одчиніть!

Тоді вперся головою в кам’яне віко гробівця і давай його підіймати, аж тут надбігли ченці з ранньої служби; вони впізнали голос Феронда і, побачивши, як мрець устав з домовини, з великого перестраху ну тікати до абата. Він же, домолившися (удав, що саме був на розмові з Богом), сказав:

— Не лякайтеся, діти мої, возьміте хреста і води свяченої та й ходімо побачимо, яке чудо явила нам Господня всемогутність.

Так же вони й зробили. Ферондо, блідий-блідий — сказано, стільки місяців світу Божого не бачити! — уже вийшов із склепу; вгледівши абата, він бухнувся йому в ноги й заговорив:

— Отче велебний! Був мені такий оглас, що ваші та жінчині молитви й заступництво святого Бенедикта вертають мене од мук чистилища на світ Божий. Нехай же благословить вас Господь усяким гараздом і нині, і присно, і вовіки віків!

— Хвала всемогутньому Богові, — рече тоді абат. — Іди ж, сину мій, чудовно воскрешений і утіш жону твою, що з сліз не висихала, відколи ти сей світ покинув. Однині будеш ти вірним другом і рабом Господнім.

— Еге ж, панотченьку, — сказав Ферондо, — так мені й там казали. Дайте ж мені швидше до жінки добратися, я вже з нею всмак націлуюся, бо страх як її люблю.

Абат, лишившися з своїми ченцями, хтозна-як тому чудові дивувався і завів із ними благогласно «Господи помилуй». А Ферондо подався до свого села, і всякий, хто його бачив, сахався од нього, мов од якого страшидла; він же окликав їх і казав усім, що воскрес. Жінка теж його спочатку перелякалася. Та як оговтались люди й побачили, що він справді живий, почали його про той світ розпитувати, а він немов порозумнішав і дуже доладно розповідав усім, як там маються їхні померші душечки, та правив усякі небилиці про те чистилище. І про те розказав привселюдно, що благовістив йому архангел Гавриїл перед тим, як він мав воскреснути. Щоб же те просвіщення справдилось, вернувся він із жінкою додому і, знову вступивши в свої господарські права, зачав із нею (так йому здавалось) дитину. На щастя, випало так, що жінка привела сина саме вчасно — на думку тих дурнів, що думають, ніби жінка важкою ходить рівно дев’ять місяців. Хлопчика назвали Бенедиктом Феронді.

Повернення Феронда і його розповіді ще більше піднесли славу про святість абата, бо майже всі вірили, що чоловік той справді воскрес. А Ферондо, діставши за свою ревнивість бог знає скільки лупок, вилікувався од неї, як і обіцяв абат його дружині, і вже ніколи не ревнував. Жінка була тим дуже задоволена і жила з ним у добрій злагоді, не забуваючи, проте, час од часу приймати праведного абата, що так пильно і щиро услужив їй у великій притузі.

ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА

Жілетта з Нарбонни виліковує короля французького од свища, за те він видає її за Бертрана Руссільйонського; той, одружившися з нелюбою, кидає її з погордою і їде в Флоренцію; закохавшися там в одну дівчину, він спить замість неї з Жілеттою і сплоджує з нею двох синів; згодом він полюбить її і житиме з нею, як із дружиною

Залишалось тепер говорити самій лише королеві, бо Діонеїв привілей був нерушимий, а Лауретта вже скінчила свою оповідку. Не чекаючи запросин, вона почала з веселим видом:

— Як можна після Лауреттиної історії розповісти щось цікаве? Добре ще, що вона не була першою, бо тоді б вам і поготів мало що до смаку припало; не знаю, чи вподобаються вам ті дві, які ще сьогодні оповідати маємо. Та розповім вам усе-таки одну притчу, що до нашої умови підходить, яка вже буде, така й буде.

У французькому королівстві жив один вельможа на ім’я Інар, граф Руссільйонський, що, будучи чоловіком кволого здоров’я, завжди тримав при собі лікаря, якого звали метр Жерар із Нарбонни. У того графа був синок-одинець на ймення Бертран, хлопчик гарний і милий, а з ним укупі росли й інші діти його верстви, між ними й дочка того лікаря на ймення Жілетта. Вона страх як закохалася в того Бертрана, більше, мабуть, ніж то пристало на літа її піддівочі. Як помер старий граф, приручивши сина королівській опіці, Бертран мусив поїхати до Парижа, чим незмірно засмутив дівчину. Через деякий час помер і її отець, і вона боже як хотіла в Париж до Бертрана поїхати, аби тільки приключку яку знайти, та се їй довго не вдавалось, бо на неї, на сироту багату, люди дуже пильне мали око. Уже вона й на порі стала, та все не могла забути Бертрана і одмовляла, жодної причини не подававши, багатьом сватачам, за яких її родичі єднали.

Отак палала дівчина чимраз дужче коханням до Бертрана, що став уже, як їй казано, вродливим юнаком, коли почула якось, що у французького короля після зле вилікуваної пухлини на грудях залишився свищ, який дуже йому дошкуляв і болів; багато лікарів бралися вже його курувати, та королю все не кращало, а гіршало; зневірившись у всіх, він не приймав більше нічиєї ради. Почувши про те, Жілетта дуже зраділа: се була для неї добра приключка, щоб поїхати до Парижа, а якби виявилось, що болячка в короля така, як вона думала, то знайшовся б спосіб дістати Бертрана собі за мужа. От насушила вона якогось зілля, помічного од тої хвороби (чимало-бо перейняла од батька лікарської науки), сіла на коня та й поїхала до Парижа. Передусім постаралася побачити там Бертрана, а потім пішла до короля і попрохала його, щоб він був ласкавий показати їй свою болячку. Король, бачачи перед собою таку гарну й люб’язну дівчину, не зміг їй відмовити і показав. Придивившись до тієї болячки, Жілетта побачила, що напевне зможе її вигоїти, і сказала:

— Монсеньйоре, коли ваша ласка, я сподіваюся з Божою допомогою за тиждень вилікувати вас од сієї хвороби, жодного не завдаючи вам болю і клопоту.

Король тільки засміявся собі подумки: «Уже за те щонайкращі лікарі бралися, та й то ні, а що може се молоде дівча?» Подякувавши Жілетті на добрім слові, він сказав їй, що вирішив не вдаватися більше до медиків.

Тоді Жілетта сказала йому:

— Монсеньйоре, ви гордуєте моїм умінням, тим що я дівчина, та ще й молода, але знайте, що я не самоука лікарка: мене вмудрив Господь і навчив метр Жерар із Нарбонни, покійний батько мій і славетний медик.

Тоді король подумав: «А може, й справді сам Бог прислав її до мене? Чом би й не спробувати її ліків, коли вона обіцяє вилікувати мене безболісно й за короткий час?» Наважившись на таку спробу, він сказав:

— Мадмуазель, а що буде, як ви, примусивши нас перемінити постанову, та не вилікуєте нас?

— Монсеньйоре, — відповіла дівчина, — тримайте мене під вартою і, як я не вилікую вас за тиждень, веліть мене спалити; як же я вас вилікую, то яка мені буде за се нагорода?

На те їй король:

— Ви, як нам здається, ще не заміжжю; коли ви се зробите, ми оддамо вас за вельможного чоловіка.

— Монсеньйоре, — промовила дівчина, — я буду дуже рада, тільки виберу сама собі мужа, не сягаючи думкою до синів ваших чи інших принців з королівського дому.

Король одразу ж пообіцяв уволити її волю. Дівчина заходилася лікувати короля, і не минуло й тижня, як він вигоївся. Почувши себе уздоровленим, король сказав:

— Мадмуазель, ви справді заслужили собі мужа. Жілетта відповіла йому:

— Коли так, монсеньйоре, то я заслужила Бертрана Руссільйонського, котрого полюбила змалку і нині без міри люблю.

Її жадання здалося королю зависоким, проте, давши їй слово, він не хотів ламати його; от викликав він Бертрана та й каже:

— Бертране, ти вже виріс і дійшов мужніх літ; ми бажаємо, щоб ти вернувся владувати своїм графством і забрав туди з собою панянку, що ми даємо тобі за дружину.

— А хто ж ся панянка, монсеньйоре? — спитав Бертран.

— Се та, — одповів король, — що повернула мені своїми ліками здоров’я.

Бертран уже бачив Жілетту і впізнав її; хоч була вона дуже вродлива, та не такого роду, щоб його вельможності личив. Юний граф сказав королю згорда:

— Виходить, ви, монсеньйоре, хочете одружити мене із знахаркою? Боронь мене Боже од такої жінки!

— Так що ж, по-твоєму, — заперечив король, — я мушу зламати слово, дане моїй рятівниці, що зажадала з тобою шлюбу?

— Монсеньйоре, — сказав Бертран, — ваша воля одняти в мене все, що маю, і віддати мене, як вашого васала, кому завгодно, та запевняю вас, що я ніколи не буду щасливий у сьому шлюбі.

— А от і будеш, — сказав король. — Вона дівчина гарна, розумна, любить тебе. Сподіваюся, що ти житимеш із нею щасливіше, ніж з будь-якою дамою значного роду.

Бертран замовк, а король уже розпорядився приготувати все для пишного весілля. У призначений день Бертран, хоч того й не хотів, мусив узяти шлюб із Жілеттою в присутності короля. Наважившись твердо, що йому далі чинити, він попрохав у короля дозволу вернутися в своє графство, щоб там, мовляв, у своїх володіннях жити з молодою дружиною, а сам поїхав не до Руссільйона, а до Тоскани, де вирішив допомогти флорентинцям у їхній війні проти Сієни. Флорентинці прийняли його з радістю і великою шанобою, за чималу винагороду він згодився рейментарювати у війську їхньому і пробув на тій службі досить довгий час.

Молода дружина, не дуже такою долею задоволена і сподіваючись усе ж таки статкуванням своїм мужа до себе прихилити, поїхала до Руссільйона, де всі зустріли її як свою законну володарку. Заставши там усе в великому неладі й занедбанні через довгу відсутність графа, вона, як розумна і здала господиня, упорядкувала знову все як слід, не шкодуючи праці й заходу, на велику втіху всіх підданих, що дуже її полюбили і навіть ганили графа за його до неї неповагу. Давши всьому лад у графових володіннях, вона повідомила про те мужа через двох дворян і питала його, як їм далі бути — якщо він не повертається до графства через неї, то нехай скаже, і вона виїде звідти йому на догоду. Граф одповів посланцям рішуче і жорстоко:

— Нехай собі робить як знає, а я тільки тоді до неї повернуся, як буде в неї на пальці отсей перстень, а на руках — дитина з чересел моїх.

А в нього та був один такий дорогий перстень, що він його ніколи з пальця не знімав, бо в ньому була, казали, якась чародійна сила. Дворяни зрозуміли, що ті дві речі, про які він говорив, були майже нездійсненні, і, побачивши, що жодними словами не можуть розраяти графа од його жорстокої постанови, вернулися до графині з такою його відповіддю.

Жілетта тяжко зажурилася, а потім пішла до голови по розум, чи не можна б було якось виконати ті дві графові умови, щоб до себе мужа привернути. Обмисливши все як слід, вона покликала до себе найстаріших і наймудріших людей із графства і ревними словами розказала їм докладно і доладно про все, що вона зробила з любові до графа і яка їй випала за те шана, а вкінці заявила, що не бажає, щоб через неї граф перебував у постійному вигнанні, а хоче довікувати віку свого в богоміллі та в спасенних благодійних справах; через те вона просила їх узяти графство під свою оруду і повідомити якнайшвидше Бертрана, що вона звільнила од своєї присутності його володіння і твердо вирішила ніколи до Руссільйона не повертатися. Слухаючи її мови, всі плакали гіркими сльозами і благали її ревне одкинутись од того свого наміру і лишитися в графстві, та нічого не помогло. Доручивши їх Божій опіці, Жілетта в супроводі одного родича та служниці своєї рушила в дорогу, одягнена, як прочанка, не забувши, проте, взяти з собою чимало грошей і коштовних речей. Ніхто не знав, куди вона надумала податися; вона ж ніде не спинялася на довший час, аж поки не прибула до Флоренції.

Тут стала вона навмання в одній гостиниці, що держала якась статечна вдова, і жила там як проста богомолка. Першим її бажанням було довідатися щось про свого чоловіка. Як на те, вже наступного дня вона й побачила його — він проїздив верхи на чолі свого загону поуз ту гостиницю. Жілетта одразу його впізнала, проте спитала в господині, що то за чоловік.

— Се знакомитий чужоземець, — одказала їй господиня, — на ймення граф Бертран, дуже мила й чемна людина; всі в нашім місті люблять його і шанують. Він же закохався хтозна-як в одну нашу сусідку, бідну шляхтянку. Через своє убозтво вона досі не вийшла заміж і живе з своєю матір’ю, жінкою доброю й розумною. Якби не мати, то, може б, вона вже давно графову волю вволила.

Жілетта уважно вислухала господинину мову, розпитала її про дещо дрібніше і добре надумала, що і як їй треба зробити. Дізнавшися, як звати ту жінку і її дочку та де вони живуть, вона пішла туди одного дня потаємне в прочанському перевдязі; побачившії матір і дочку, які справді жили дуже бідно, вона привіталась до них і сказала старій, що хотіла б із нею про щось поговорити. Пані встала і запросила її до сусідньої кімнати; як вони там посідали, графиня почала:

— Здається мені, добродійко, що фортуна до вас так само незичлива, як і до мене; та якби тільки ваша хіть, ви могли б зробити щасливою і себе й мене.

Пані одказала їй, що нічого так не бажає, як стати щасливою, аби тільки чесним способом.

— Передусім треба нам одного, — вела далі графиня, — щоб ви мені вірили, а я вам, бо як ви мене підведете, то й мені зіпсуєте всю справу, і собі пошкодите.

— Будьте певні, — сказала пані, — кажіть мені все, що маєте, я вас ніколи не зраджу.

Тоді графиня розповіла їй усе: і хто вона така, і як іще змалку Бертрана покохала, і що було потім; вона говорила так зворушливо, що пані їй повірила і дуже співчувала, тим більше, що й перед тим до неї якісь чутки доходили. А Жілетта, розказавши їй про свою долю, провадила далі:

— Отже, ви знаєте тепер, добродійко, що я повинна зробити, щоб мужа собі привернути, які дві умови мушу я виконати. Я не знаю на світі, крім вас, іншої особи, яка могла б мені в тому допомогти, якщо тільки тому правда, що граф, муж мій, любить вашу доньку.

— Мадонно, — одказала їй та пані, — чи любить її граф, чи ні, сього я не знаю, але він до неї справді залицяється. То чим же я можу вам тут прислужитися?

— Зараз скажу вам про се, добродійко, — сказала графиня, — та перше я хотіла б з’ясувати, який пожиток вам із тої прислуги буде. Я бачу, що донька ваша вродлива і на порі вже стала, і тільки тим дома сидить, що немає за нею посагу. Так от, за ту прислугу, що я од вас жадаю, я готова хоч і зараз дати їй із моєї руки таке віно, яке ви самі назначите, щоб вона могла пристойно вийти заміж.

Сі слова припали до смаку зубожілій панії, та, будучи жінкою благородною, вона сказала:

— Мадонно, скажіть мені, чого ви од мене хочете, і як се буде річ для мене призвоїта, я зроблю її з дорогою душею, а ви вже тоді чиніть, як самі здорові знаєте.

Тоді графиня промовила:

— Я прошу вас переказати графові, мужу моєму, через якусь довірену особу, що донька ваша готова буде вволити його волю, коли впевниться, що він її справді так любить, як каже, а сьому вона тоді тільки повірить, як він пришле їй свого улюбленого персня, що завжди на руці носить. Якщо він пришле того персня, то оддайте його мені, а графові перекажіть, що донька згодна його прийняти, нехай приходить потаймиру; як же він прийде, то непомітно покладіть мене до нього в постіль замість доньки вашої. Може, дасть Бог, зайду я в тяж і потім уже, мавши персня на пальці й дитину од нього на руках, я прихилю його до себе і житиму з ним, дякуючи вам, як подобає жити з своїм подружжям.

Трудною річчю здалося панії виконати графинине прохання, бо вона боялась увести дочку свою в неславу; проте, подумавши, що зробить спасенне діло, як допоможе повернути мужа такій достойній дамі, і, побачивши, що та прийшла до неї з щирим серцем, не тільки приобіцяла графині все зробити, а й приступила не гаючись до діла.

Через кілька день, діючи за намовою графині з великою обережністю, вона дістала того персня, хоч і нелегко було графові з ним розставатися, а потім замість дочки своєї хитро підсунула Бертранові Жілетту. Уже при перших зляганнях, яких так жагуче прагнув граф, з Божого призволу графиня зачала в лоні двох синів-близнюків, як то виявилося згодом в часі пологів. І не один тільки сей раз та пані дала Жілетті змогу сходитись із своїм мужем, а ще багато разів, і влаштовувала все так скрито, що ніхто про те нічого не знав.

Граф, думаючи, що засягає ласки не в дружини, а в коханої дівчини, дарував їй щодосвітку, перед тим як іти, всякі коштовності, які графиня пильно зберігала. Відчувши себе при добрій надії, Жілетта вирішила не турбувати більше панії такими послугами і сказала їй:

— Добродійко, дякуючи Богові та й вам, яко ґречним, дістала те, чого бажала; пора ж тепер мені дещо для вас зробити та й їхати звідси.

Пані сказала, що дуже рада була допомогти в чімось графині, та чинила так не в надії на винагороду, а тому, що вважала се за добру справу. На те Жілетта їй одповіла:

— Я дуже тішусь тим, добродійко, і готова дати вам, що ви в мене попросите, не як заплату, а Богу в прийом, бо здається мені, що так воно й годиться.

Тоді пані, бувши в великій сутузі, попрохала, переборюючи сором, сто лір на посаг своїй дочці. Графиня, побачивши її збентеженість і зваживши на її велику скромність, дала їй п’ятсот лір і в додачу багато дорогих клейнодів, що теж не меншого були варті. Без міри задоволена пані не здякувалась графині, а та, попрощавшися з нею, повернулася до себе в гостиницю. Пані ж тим часом, не хотячи, щоб Бертран до її дому заходив чи людей посилав, поїхала разом з дочкою на село до своїх родичів. Через деякий час і Бертран повернувся на виклик своїх підданців до Руссільйона, бо знав, що жінка покинула вже його володіння.

Дізнавшися, що граф виїхав із Флоренції до свого замку, Жілетта дуже зраділа. Сама ж вона лишилась у Флоренції, поки не повила двох синів, кап-у-кап схожих на батька, і не вигодувала їх до ладу. Коли настав, як їй здавалось, слушний час, вона рушила в дорогу і дійшла, ніким не впізнана, до Монпельє; тут вона одпочила кілька днів і розпиталася про графа. Довідавшись, що на всіх святих він має спорядити в Руссільйоні велику учту для дам і лицарів, вона подалася туди, перебравшися за прочанку, як і тоді, коли звідти виходила. Коли вже дами й лицарі зійшлися до Бертрана в замок і зібралися сідати до столу, Жілетта, не перемінивши одягу, ввійшла до великого залу з двома дрібними дітьми на руках, протовпилася до мужа, впала перед ним навколішки і промовила плачучи:

— Пане мій і володарю, я твоя нещаслива дружина, що блукала довго світами, аби ти міг вернутися до свого замку й жити в ньому. Богом заклинаю тебе, щоб ти дотримав обітниці, даної мені колись через двох дворян, моїх посланців: ось у мене на руках не одно дитя од тебе, а двоє, а ось і твій перстень. Прийми ж тепер мене, як дружину твою, по тому твоєму слову.

Граф дуже здивувався тим словам, признався до персня й до синів, що були на нього достеменно схожі, і спитав розгублено:

— Як же се могло статися?

Тоді Жілетта на великий подив графові і всім присутнім розповіла їм по порядку, що і як. Переконавшися, що жінка каже щиру правду, бачачи її вірність і мудрість, а також двох любих синочків, граф вирішив додержати свого слова і здатися на просьби підданців і підданок своїх, що всі в один голос благали його вшанувати її, яко законну жону свою. Поборовши свою гордовиту жорстокість, він підвів Жілетту, обняв і поцілував, признавши її дружиною своєю, а дітей своїми спадкоємцями. Велівши убрати графиню в пристойне одіння, справляв він потім кілька днів на превелику радість усім своїм васалам веселі та пишні бенкети. З того часу він полюбив дружину свою щирим серцем і поважав її та шанував цілою душею.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Алібек іде спасатися в пустинь; відлюдник Рустіко навчає її, як заганяти диявола в пекло; повернувшися звідти, вона виходить заміж за Неербала

Діоней, що уважно слухав королевиної оповідки, діждався її кінця і, знаючи, що тепер слово буде за ним, не став чекати наказу, а тільки всміхнувся і почав:

— Любі мої дами, ви, мабуть, ніколи не чули, як заганяють диявола в пекло; тим-то, не одбігаючи далеко од сьогоднішньої нашої матерії, я хочу розказати вам про те; можливо, моє оповідання прислужиться спасінню душ ваших і дасть вам пізнати, що хоч Амур радше витає в веселих палатах та в розкішних кімнатах, аніж в убогих хатах, проте іноді проявляє силу свою і в темних лісах, крутих горах та пустельних печерах, що свідчить про його всевладність і всемогутність.

Приступаючи ж до самої речі, скажу тепер, що в Берберійському царстві, у місті Капсі, жив колись один багатий чоловік; мав він кількоро дітей, а між ними й гарненьку та миленьку дочку на ім’я Алібек. Дівчина та, не будучи християнкою, чула, проте, од деяких християн, що в їхньому місті бували, яка хороша їхня віра та богослужіння. От раз і спитала вона в одного захожого, яким чином можна найкраще Богові услужити. Той сказав, що найліпше ті люди Богові служать, котрі, речей світових уникаючи, душі свої в Фіваїдській пустині спасають. Недійшла розумом дівчина (їй тільки чотирнадцятий рочок минав), не то що з якогось свідомого прагнення, а от собі з дитинної примхи, не сказавши нікому ні слова, другого дня рано-вранці рушила потихеньку одним одна в дорогу до тої пустині Фіваїдської і за кілька день не без труднощів — що-то охота! — прибилась до якогось пустельницького скиту. Забачивши здалеку хижку, вона попрямувала до неї і наткнулася у дверях на святого спасенника.

Він дуже здивувався, що вона сюди зайшла, і спитав її, чого вона тут шукає. Дівчинка одповіла йому, що з Божого надиху прийшла сюди шукати такого, хто б навчив її, як повинно служити Богові. Побачивши пустельник, що вона молода і вродлива, збоявся, щоб нечистий не підкусив його, якщо він її до себе прийме, похвалив її за спасенні думки, дав попоїсти їй лопуцьків, кисличок та фініків, напоїв водою і сказав:

— Дочко моя, пройди трохи далі, там живе один святий муж, який краще за мене може тебе на путь спасіння справити; іди ж до нього.

Дівчина пішла далі, куди показав їй пустельник, але й другий спасенник одвітував їй так само; так, мандруючи пустинню, приблукала вона до скиту, де спасався один молодий відлюдник на ймення Рустіко, чоловік благий і побожний, і звернулася до нього з тим самим питанням. Відлюдник, бажаючи поставити на пробу свою твердість, не одіслав її, як інші, а лишив із собою в своїй келії. Як настала ніч, він постелив їй постіль із пальмового віття і поклав її спати. Та тут присіла його зненацька велика спокуса, і твердість його почала м’якнути; побачивши, що несила його тій спокусі опиратися, він уже не борюкався, а піддався їй до решти і, відкинувши набік святі помисли, молитви та бичування, зводив собі на думку, яка вона гарна та молода дівчина, та почав уже й способу прибирати, як би її на гріх підвести, так щоб вона про його спорзні наміри не догадалась. Розпитавши її де про що, переконався Рустіко, що вона ще не знала мужчини і справді така проста душею, як і здається, та й вирішив, що зможе підмовити її на все під покривкою служіння Богові. Спочатку він розповів їй докладно про диявола, сього врага Господнього, а потім дав їй зрозуміти, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло, куди Творець засудив його на вічні часи. Дівчина спитала його, як воно робиться.

— Зараз побачиш, — одповів їй Рустіко, — роби тільки те, що я робитиму.

Сеє сказавши, почав скидати з себе своє злиденне рам’я і розібрався до голого тіла; так само зробила й дівчина. Тоді став навколішки, буцімто молитися, а її поставив навпроти себе. Як же побачив її нагою, ще кращою вона йому здалася і ще дужче хіть у ньому розгорілася, а плоть устала. Дивлячись на те, дівчина зчудувалася й спитала:

— Рустіко, а що то таке випинається в тебе між ногами, що в мене немає?

— Дочко моя, — рече їй відлюдник, — отож і є той диявол, що я тобі про нього казав. Бачиш, як він мене мордує, що просто витерпу немає.

— Хвала Богові, — сказала Алібек, — мені легше, ніж тобі, бо в мене нема того диявола.

— Правду кажеш, — одмовив Рустіко, — але ти маєш натомість іншу річ, якої немає в мене.

— Що ж то за штука? — спитала дівчина.

— Ось тут у тебе пекло, і істинно глаголю тобі, що Бог прислав тебе сюди для спасіння душі моєї, бо як почне мене мучити сей диявол, а ти, зглянувшись на мене, дозволиш загнати його до тебе в пекло, ти даси мені велику пільгу і вчиниш тим богоугодне діло, якщо й справді ти прийшла в наші краї служити Богові.

— Отче святий, — одповіла дівчина простодушно, — як у мене й справді є пекло, то нехай буде, як ви кажете.

— Будь же благословенна, дочко моя! — гукнув тоді Рустіко. — Ходімо ж та й заженемо його туди, щоб він мені нарешті дав спокій.

По сій мові він повів дівчину до свого лігвища і показав їй, що має діяти, щоб того лукавого ув’язнити. Алібек досі зроду ще жодного диявола до пекла не впускала, і попервах їй було трохи навіть моторошно.

— Ай правда, отче, — сказала вона пустельникові, — той диявол, враг Господній, мабуть, великий плюгавець, бо й пеклу боляче, коли його туди заганяють, не то що.

— Дочко моя, — заспокоїв її Рустіко, — не завше так буде.

Щоб же перевірити, як воно далі буде, вони, перше ніж устати з постелі, загнали диявола в пекло ще шість раз і аж тоді збили йому пиху, щоб він більше не підіймався. Коли ж він пізніше знову підіймав голову, Алібек була завше рада поскромити його гординю, бо їй почали подобатись ті побожні вправи. Не раз потім говорила вона пустельникові:

— Тепер я добре бачу, правду казали ті люди в Капсі, що служити Богові — то найсолодша в світі річ. Зроду я не зазнала такої втіхи і розкоші, що б я не робила, як тепер, заганяючи диявола в пекло. Тим я вважаю, що той, хто не бажає Богові служити, а робить щось інше, просто тварюка, та й годі.

Вона часто приходила до пустельника й казала:

— Отче, я прийшла сюди спасатися, а не байдики бити: нумо ж заганяти диявола в пекло.

А під час тих трудів праведних іноді говорила:

— Рустіко, я не розумію, чого той диявол тікає з пекла? Якби йому так хотілося сидіти в пеклі, як пеклові його в собі тримати, то він би звідти довіку не вилазив.

Дівчина так часто викликала молодого спасенника на подвижництво, що зовсім його засмикала; часом бідолашного аж циганський піт проймав. Тоді він почав пояснювати їй, що диявола тоді лишень карати треба й до пекла наганяти, коли він зухвало підіймає голову, а ми вже, казав, з Божою поміччю так його укоськали, що він благає дати йому спокій. Тими словами він на деякий час угамував дівчину, але, побачивши, що Рустіко вже кілька день не квапиться заганяти диявола в пекло, вона сказала йому:

— Рустіко, твій диявол уже поскромлений і не завдав тобі клопоту, зате моє пекло розсвербілося так, що я не маю спокою. Допоможи ж тепер своїм дияволом утишити ярость мого пекла, як я пеклом моїм допомагала збивати пиху твоєму дияволу.

Пустельник, що сидів на самих корінцях та воді, тільки почасти міг задовольнити її вимоги і казав їй, що для втишення пекла треба б цілої череди чортів, та він уже зробить, що зможе; іноді йому вдавалося її вдовольнити, але се було так рідко — все одно що в левову пащу бобину вкинути. Дівчині здавалось, що вона Богові свого не дослужує, і Алібек почала ремствувати.

Коли отак між пустельниковим дияволом і дівчининим пеклом пішло на розбрат через надмірну жадобу з одного боку і недостатню спромогу з другого, сталося, що в Капсі вибухла пожежа і батько Алібек згорів у своєму домі з дітьми і всією родиною; таким чином Алібек стала єдиною спадкоємницею всього його добра. Тоді один молодик на ймення Неербал, прогулявши всі свої статки-маєтки, надумав розшукати її, почувши, що вона жива, поки суд не загарбав батькової відумерщини. На велику радість відлюднику і проти її волі він забрав її з пустині в Капсу і одружився з нею, успадкувавши таким чином все її майно.

Коли жінки перед тим, як вести її на постіль до молодого, спитали, чим вона спасалася в пустині, вона одповіла, що служила Богові, заганяючи диявола в пекло, і що Неербал учинив великий гріх, одірвавши її од того служіння. От давай жінки допитуватись, як робиться те заганяння, і вона їм усе докладно словами розказала ще й на кивах показала. Тоді жінки розреготалися на всі заставки (ще й досі, може, регочуться) і сказали:

— Не журися, дочко, не сумуй, бо і в нас те діло вміють добре робити; Неербал незгірше служитиме з тобою вкупі Богові.

Сюю притичину розславили кумасі по всьому місту, і з того часу пішла межи людьми приповідка, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло. Та приповідка прийшла до нас із-за моря і досі ще не забулась. Тим-то й ви, молодії дами, як хочете Господньої благодаті, то навчіться заганяти диявола в пекло: воно і Богові мило, і собі любо, і чимало з того добра постати може.

Діонеєва оповідка тисячу, може, разів викликала сміх у слухачок, такими дотепними здавались їм його речі. Коли він скінчив, королева, знаючи, що час її володарювання минувся, зняла з голови лавровий вінок і чемненько увінчала ним Філостратові скроні, промовивши:

— Ану, побачимо, чи не краще вовк керуватиме вівцями, ніж вівці керували вовками?

На те Філострат одповів сміючися:

— Як на мене, то вовкам давно б уже треба було навчити овець заганяти чорта в пекло, незгірше од того пустельника, що вчив Алібек. Отож не називайте нас вовками, коли самі не овечки. Ну, та вже коли мені припало королювати, мушу прийняти берло правління.

— Слухай, Філострате, — озвалась Неїфіла, — от ти хочеш нас навчати, а чи не годилося б тобі набратися розуму, як ото набрався Мазетто од черничок, і тоді тільки губи відмикати, як уже кості од переробу гудітимуть?

Бачивши Філострат, що наскочила коса на камінь, покинув свої жартики і заходився по-королівському порядкувати. Покликавши перед себе каштеляна, він розпитав його про господарчі справи і дав розпорядження, як і чим на весь час його влади товариство забезпечити належить. Тоді, звернувшися до дам, такі їм слова промовив:

— Ласкаві мої пані, відколи я, на своє горе, навчився одрізняти добро од зла, потрапив я через красу одної з вас у вічну неволю до Амура. У всьому був я йому покірний і слухняний, завше догоджав йому щиро і ревно, і того тільки дослужився, що спершу мене одкинено заради іншого, а потім ішлося мені ще й того гірше, і думається мені, що так воно буде до самої смерті. Отож я й хочу, щоб предметом завтрашніх оповідок наших було те, що до недолі моєї найбільше приходиться, — поговорімо про людей, що їх любов мала нещасливий кінець. Я певен, що й моя може скінчитися тільки сумом: недарма ім’я, котрим ви мене називаєте, дано мені тим, хто розумів його приховане значення.

Сказавши сеє, Філострат підвівся і одпустив усіх аж до вечері. У саду було так любо й мило, що ніхто не хотів шукати собі розваги деінде. Сонце, звернувши на вечірній пруг, уже не припікало, і дами залюбки ганялися по саду за сарнами, трусиками та іншими звірятами, які допіру, коли вони оповідок слухали, все коло них скакали і часом навіть трохи заважали. Діоней і Ф’ямметта виспівували собі про лицаря Гвільєма та мадам де Вержі, Філомена й Панфіл сіли грати в шахи. Робили, одне слово, що кому любля, незчулися, як і вечеря наспіла. Розставивши столи коло того водограю, повечеряли всмак і не без утіхи. Щоб не одступати од звичаїв, заведених його попередницями, Філострат, як тільки було зі столів прибрано, велів Лауретті завести танок і заспівати пісню.

— Найясніший королю, — сказала Лауретта, — чужих пісень я не знаю, а з своїх не пригадаю такої, що припала б до натури нашому веселому товариству. Та як хочете послухати, якої вмію, то чому й не заспівати.

— Що твоє, все миле і приємне, — сказав король, — якої вмієш, такої і співай.

Тоді Лауретта завела лагідним, але трохи ніби сумовитим голосом, а інші їй підспівували:

Моя жорстока доле!

З кохання я страждаю,

Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний зодчий всього світострою

Собі на осолоду

Створив мене веселою, живою

І дав мені напрочуд дивну вроду,

Споріднену з красою,

Що в небесах сіяє в рід із роду;

Та, на мою знегоду,

Небагатьом помітна —

Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,

То був у мене милий,

Що заглядав мені кохано в очі,

Які його уяву полонили;

Чудові дні і ночі, —

Як швидко лине час той легкокрилий! —

У пестощах летіли,

Бо й я ж його кохала,

Та він зав’яв од подиху недолі.

А потім другий — пишний, гордовитий —

Узяв мене у руки,

І світ мені жалобою повитий,

І мушу я любить його з принуки;

Немов несамовитий,

Мене ревнує він — о, люті муки!

Я гину із розпуки...

Чи ж я на те вродилась,

Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,

Коли я поміняла

Дівочу скромну сукню на вінчальну,

Коли я в церкві слово «так» сказала.

В ту мить гірку, безжальну

Я світ собі навіки зав’язала...

Ох, краще б я сконала,

Ніж по сумнім весіллі

Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,

Молю тебе, благаю

На мене знову любо позирнути

З далекого надзоряного краю.

О, дай мені відчути,

Що пломінь наш не згас у дні відчаю;

До осяйного раю

Візьми мене, мій любий,

Звільни мене з плачевної юдолі!

Тут Лауретта замовкла. На її пісню всі звернули пильну увагу, та всяке її по-своєму тлумачило. Були й такі, що зрозуміли її по-міланськи, себто що ліпша добра свинка, ніж хороша жінка; але інші мали благородніше і тонше розуміння, то й збагнули вони ту пісню вірніше, та не час нам тепер про те широко розводитись.

Після сієї пісні король велів посвітити посвітачі, і товариство довго ще співало всяких пісень на тій поляні, серед квіток і трав, аж поки зорі не почали примерхати. Побачив тоді король, що пора спати, оддав усім на добраніч, і дами й кавалери розійшлися по своїх покоях.

Кінець третьому дню

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Зачинається четвертий день, у який під проводом Філострата говориться про тих, чия любов мала нещасливий кінець

Любії мої дами! Усе, що я чув од розумних людей, що в книгах читав чи на світі бачив, — усе, кажу, наводило мене на думку, що навальний да шмалький вітер заздрості на високі тільки вежі й на стрімчасте верховіття древесне ударяє; отже ж, бачу тепер, що думка та моя була хибна: даремно намагався я сховатися од лютого подмуху того пекельного вихру, даремно старався йти все рівними рівнинами та глибокими долинами. Розумно се стане всякому, хто спогляне уважно на отсі мої оповідки, писані простою мовою флорентинською, ще й у прозі, та ще й без заголовків, викладені при тому штилем найзвичайнісіньким, якомога безхитрим. І все ж таки борвій той скажений раз у раз хитав мене, мало не з коренем вивертав мене, зубами завидющими, як собака, хватав мене. Оттоді-то і збагнув я вочевидьки істину, давно проголошену мудрецями, що на сім світі одна тільки нікчемність, од заздрощів у безпеці пробуває.

Так знайте ж, розумниці ви мої, що знайшлися такі люди, які, прочитавши мої оповідки, кажуть, що я надто в вас кохаюся і що не подобаріч мені вас отак потішати й забавляти, а ще гірше того — без міри похваляти. Інші, знов, судячи нібито зріліше, кажуть, що вийшло вже мені з літ речами такими цікавитись, тобто про жінок мову розводити і до них примилятися. А ще дехто, про славу мою ревне дбаючи, волів би, щоб я витав із музами на Парнасі, замість із вами теревені-вені правити. Є й такі, котрі кажуть (уже не з розуму, а з пихи великої), що краще б я подумав, як на хліб собі заробити, аніж усякі фрашки вигадувати та витрішки ловити. Деякі, нарешті, тим хочуть трудам моїм зашкодити, що намагаються довести, ніби в житті все було не так, як я вам оповідаю, а по-інакшому.

От бачите, славні мої дами, які лихі бурі, які злючі зуби, які гострі жала терзають мене, і мордують, і до живого доймають, поки я у вас на службі подвизаюся. Але все те, свідок Бог, я вислухую і приймаю з спокійною душею і, хоч мав би передусім од вас оборони сподіватися, сам не пошкодую сил на відповідь, може, й не таку, яку огудникам моїм дати належало б, а коротеньку і швидку, аби тільки вони мені в ушу не турчали. Не дійшов-бо я і до третини труда мого, як їх уже в мене стільки розвелося, а поки я кінця дійду, то, коли не дати зразу відсічі, такого їх намножиться, що малим заходом мене під себе підвернуть, хоч би ви їм тоді противились усіма силами вашими.

Та перше ніж давати саму відповідь, хочу на своє виправдання розказати не те щоб повість, а так собі приповість (щоб не подумав хто, ніби я хочу влізти з нею до тії чесної компанії, що я вам представив; та воно й зразу буде видно, що се їхнім історіям не пара). Отсе ж обертаюся з нею до напасників моїх.

У нашому місті, — давно вже те діялось, — жив собі один чоловік на ймення Філіппо Бальдуччі; був він роду простого, міщанського, але світові лад знав і на справах, своєму станові пристойних, добре розумівся. Була в нього жінка, з якою вони дуже любилися, жили тихомирно і про те найбільше дбали, як би завжди догодити одне одному. Та сталося його жінці те, що з усіма буває, — зійшла вона з сього світу, лишивши Філіппові на згадку про себе одним одного синка, якому заледве два роки минуло. Філіппо вбивався хтозна-як, утративши кохану істоту. Така його огорнула туга, як сам на світі без любого подружжя зостався, що надумав він усі справи мирські занедбати і присвятити себе натомість Богові, та й сина на те нахилити. От роздав він усе своє добро Богу в прийом та подався на гору Азінайську, усамітнившися там із сином своїм в убогій келійці. Живучи з милостині, вони знали тільки пости та молитви; батько остерігався говорити синові будь-що про світські речі і пильнував, щоб він, крий боже, нічого такого не побачив, що його од спасіння душі одвернуло б; тільки й мови було в нього, що про славу жизні вічної, про Бога та праведників Божих, тільки й науки для сина, що молитва; багато років тримав він його отак у келії, що хлопець, крім нього, жодної душі живої зроду не бачив.

Вряди-годи вибирався Філіппо до Флоренції; розбогарадивши того-сього у добрих людей, він знову вертався до своєї келії. От одного разу, як він уже геть-то постарів, а синові вісімнадцятий рік пішов, спитав його парубок, куди він збирається. Батько пояснив йому. Тоді парубок і каже:

— Тату, ви вже старенькі, і не легко вам, надісь, ноги трудити. Чом би вам не зводити мене до Флоренції та не зазнайомити з тими добрими людьми, вашими побожними приятелями? А потім би вже я, молодший і кріпший, ходив би, коли треба, до міста про нужду нашу, а ви сиділи б собі дома.

Старий розмислив, що син у нього вже великий і добре навик до спасенницького життя, то мирські принади йому не страшні, і вирішив, що правду хлопець каже. От як випало йому туди йти, він узяв з собою і парубка. Як уздрів парубок усі оті палаци, будинки, церкви та інші городські дива, яких він зроду не бачив, скільки пам’ять його сягала, він дуже з усього чудувався і, знай, розпитував батька, що воно таке і як називається. Батько все йому розказував, а він, одним задовольнившись, питав уже про друге. От ідуть вони так по вулицях, син питає, а батько одказує, коли се де взялися їм навстріч молоді жінки й дівчата — гарні та поприбирані, цілою юрмою десь із весілля, мабуть, верталися. Як побачив їх парубок, то й спитав у батька, що воно таке.

— Синку, — одвітував батько, — не дивись на них, цур їм, опусти очі, то погань.

— А як вони звуться? — допитується син.

Щоб у хлопцеві якихось гріховних помислів чи жади тілесної не пробудити, не назвав їх батько по-справжньому, себто жінками, а сказав:

— То, синку, гуси.

І — диво дивне! — син, що зроду білої челяді не бачив, забув одразу і про палаци, і про коні та воли чи там осли, і про гроші, і про все на світі, що сьогодні вперше зуздрів, і сказав батькові:

— От якби мені, тату, одну таку гусочку!

— Мовчи, синку, — одказав батько, — мовчи, горе моє, вони скверні.

— Отсе такі бувають скверні? — спитав син.

— Такі, — одказав батько.

А син йому:

— Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони кращі за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.

— Ні, ні, не треба! — закричав батько. — Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!

Тепер тільки зрозумів старий, що природженне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою.

Тут уриваю я приповість свою і звертаюся до тих, для кого я її розказував. Отож кажуть деякі огудники мої, нібито негаразд я чиню, що стараюся вам, юнії дами, сподобатись і що сам вами більше, ніж треба, захоплююсь. Мушу визнати щиро, що так воно і є — ви мені подобаєтесь, а я прагну сподобатися вам. Та що ж тут дивного, спитав би я тих огудників — адже й вони зазнали, мабуть, поцілунків любовних, і обіймів голубливих, і радощів плоті, що ви, красунечки мої, частенько їм уділяєте; адже й вони бачать постійно вдачу вашу любу, вроду вашу пишну, принаду вашу милу, ще й цноту вашу жіночу, — що ж тут дивного, кажу, коли навіть недолюдок, у пустельних горах вирослий, у тісній келії згодований, нікого, крім батька, несвідомий, скоро вас побачив, то вас тільки й жадав, про вас тільки й гадав, за вами тільки й упадав? Чого ж вони мене за те судять, і гудять, і нудять, що я вас люблю і до вас прилюбляюся, коли сам Бог дав мені таку любливу вдачу, коли я з первого молоду мого до вас душею пригорнувся, спізнавши дивні чари очей ваших зоряних, лагідну мову уст ваших медоплинних і жагучий пломінь, що в серці од зітхань ваших чулих розпаляється, коли, нарешті, той молодий пустельник, те, сказати б, дике безрозумне звіря, — і той уподобав вас понад усе на світі? Доправди, хіба тільки той, хто вас не любить і не прагне любові вашої, несвідомий сили й насолоди природного повабу, може ганити мене за се й судити, та мені про його думку байдуже.

Ті ж люди, що на літа мої кивають, не чули, мабуть, що в часника головка біла, та гичка зелена. Та жарти жартами, а я їм скажу, що не соромитимусь поки віку мого тим догоджати, котрим годити мали собі за честь і втіху Гвідо Кавальканті і Данте Аліг’єрі при старощах своїх, і мессер Чіно із Пістойї, у сивий волос убившися. Не хочу тільки од речі далеко ухилятися, а то приточив би немало прикладів історичних, що і в давнину багато було славетних мужів, які в похилому віці жінкам приподобитись ревне силкувалися; та як мої суперечники того не знають, нехай самі краще в тій матерії розчитаються.

Раджено мені на Парнасі з музами пробувати — що ж, се рада слушна, та не годиться ні нам із музами, ні музам із нами безперестань спілкуватися, і коли чоловік розстанеться на якийсь час із ними, захопившись подібними до них істотами, то за се його не варто ганьбити. Музи — жінки, а жінки хоч і не музи, то все ж таки з виду на них похожі, і якби вони не подобались мені самі собою, то я полюбив би їх за ту схожість. Не кажу вже про те, що жінки надихнули мене на тисячу віршів, а музи ані на жоден; правда, музи допомагали мені складати їх, а може, й ці оповіданнячка писати, хоч се річ і простіша; і дуже можливо, що музи навідували мене саме задля тої схожості, що мають із ними жінки. Отож, компонуючи сі оповідання, я не цураюсь ні Парнасу, ні муз, як то декому здається.

А що ж ми тим скажемо, що, слави моєї жаліючи, радять мені про шматок насущника дбати? Їй-богу, не знаю! Догадуюсь тільки, що якби мені довелося коли в них хліба попросити, то вони б мені, певно, одказали: «Шукай його собі в байках!» А тим часом поети знаходили, бувало, більше того хліба в байках своїх, ніж багачі в скарбах своїх незчисленних. Багато співців прославили свою добу тими байками, а ті, що хліба собі донесхочу нагарбати поривалися, безславно загинули. Та що там довго балакати! Нехай ті люди й проженуть мене, як я попрошу в них хліба, тільки, хвалити Бога, ще мені не прикрутило, а як і прикрутить коли, то зумію по слову апостольському нужду, як і розкоші, зносити; нехай же ніхто більше про мене не піклується.

Щодо тих, які кажуть, ніби все не так було, як я списую, то я був би їм вельми вдячний, щоб вони пред’явили мені оригінали, і коли б моє писання з тими оригіналами різнило, я признав би їм слушність і намагався б усе як слід підправити, та, поки я чую самі лише пусті слова, даю їм на волю що завгодно говорити, а сам своє робитиму і докори їхні проти них же й повертатиму.

Здається мені, що буде з них поки що і такої відповіді, а я тим часом, заручившися Божою і вашою, ласкаві мої дами, допомогою і набравшися терпіння, піду собі далі своїм шляхом, на той вітер не зважаючи: нехай дме, як хоче, а мені од того нічого страшного не буде, як ото пороху дрібному при сильному вихрі, що або з землі його не звіє, або як уже зірве вгору, то понесе понад голови людські, понад корони королівські та цісарські чи на палаци високоверхі та вежі шпилясті, а як і впаде коли той порох додолу, то нижче того місця, звідки звіявся, осісти не може. Коли я і перше вам з усіх сил догодити старався, то тепер і поготів, бо всякому розумному чоловікові ясно, що я і всі інші, котрі вас люблять, діємо згідно з природою. Щоб проти її законів боротися, занадто багато треба мати сили, і часто сила та йде намарно або й шкодить тому, хто нею орудує. Такої сили, без сорома казка, в мене немає, а хоч би й була, то я оддав би її комусь іншому, аніж мав на свій пожиток обертати. Отож нехай мої напасники краще мовчать і, як не можуть самі горіти, нехай собі дубіють, про мене, у своїх протиприродних нахилах та не заважають мені сього короткого віку на мій смак довікувати.

Та час уже нам, любі мої читальниці, після сього одбігу чималенького знов до властивої речі повернутися і наше перерване оповідання далі по порядку провадити.

Уже сонце погасило на небі всі зорі і прогнало з землі вологу вночішню тінь, як Філострат зо сну прокинувся і велів побудити все своє товариство. Всі вийшли в той гарний сад на погуляння, а як настала обідня година, покріпились їдою на тому самому місці, де вчора вечері заживали. Тоді знов поспали трохи, як сонце саме найвище підбилося, а повстававши, посідали знов, як заведено, у холодку біля водограю, і Філострат наказав Ф’ямметті починати. Вона не примусила себе довго вмовляти і, люб’язно посміхнувшися, зняла річ.

ОПОВІДКА ПЕРША

Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п’є її і конає

Про смутнії речі велів нам сьогодні розправляти наш король, хоч ми й зібралися сюди, щоб повеселитися; випадає нам про чужі сльози оповідати, а такі історії і самого оповідача, і слухачів його неминуче живим жалем проймають. Може, він учинив так навмисне, щоб погамувати трохи наші дотеперішні веселощі, а може, й інша яка була на те причина, та не годиться мені волі його ламати, тож розкажу я вам про одну сумну та невеселу пригоду, уболівання вашого, я думаю, достойну.

Танкред, князь Салернський, був людяним і добротливим володарем чи радше був би таким, якби на старості літ не заплямив рук своїх кров’ю двох закоханих. Була в нього за все життя одним одна дочка, та краще б вона йому зовсім була не вродилася. Так сильне він її любив та кохав, як, мабуть, жоден інший отець у світі; уже давно вона й на стану стала, а він її все заміж не давав, не хотів розлучатися з нею; нарешті дав її за сина герцога Капуанського, та, малий із ним час проживши, вона завдовіла і знову до батька повернулася. Була вона з лиця і постаті напрочуд уродлива, молода й завзята, а що вже розумна, то як на жінку, може, й занадто. Живучи при батькові, як і личить князівні, у великих розкошах, побачила вона, що він, ніжно її люблячи, про те й не помишляє, щоб доньку знову одружити, а проситися якось ніби й непристойно; от і надумала молода вдова завести собі потаємне, якщо можна, доброго коханця.

Стала вона між батьковими двораками, шляхетними й нешляхетними, розглядатися, до вдачі їхньої та поведенції пильно придивлятися і вподобала собі з-помежи всіх одного молодого слугу княжого на ймення Гвіскардо. Родом був він із самої низоти, та звичаєм своїм і душею високою всіх в очах князівни переважував, і загорілася вона до нього скритою жагою, чимраз більше благородством його захоплюючись. Тямущий юнак теє помітив і так до неї серцем пригорнувся, що тільки й марив тими любощами. Отак любилися вони потай іздалеку, і хоч дуже хотіла князівна з коханцем зійтися, та нікому не важилась любові своєї звірити; вкінці вона добрала-таки хитрого способу, як усе те влаштувати: написала листа, де докладно пояснила, як і коли він може з нею зустрітися, сховала папірець в очеретинку і оддала її Гвіскардові, сказавши йому жартівливо:

— На тобі отсю очеретину, буде чим увечері служниці вогонь роздмухувати.

Гвіскардо взяв очеретину і зразу догадався, що неспроста вона йому дала того гостинця; вдома він роздивився краще, розламав її по колінчику і знайшов там князівниного листа. Прочитавши його і зрозумівши, що йому слід робити, він зрадів несказанно й почав готуватись до сходин із коханою.

Обіч княжого замку була з давнезних-давен видовбана в скелі печера, і для її освітлення прорубано зверху продуховину, та що печера була вже відколи занедбана, отвір той поріс терном і травою. В тую печеру був доступ через потайні сходи із долішніх замкових покоїв, де жила князівна, а сходи ті були заличковані кріпкими дверима. Усі вже про них і забули, бо двері ті хтозна-коли востаннє одмикалися, та од очей Амурових жодні тайнощі приховатися не можуть: закохана князівна здумала про них і нишком од усіх сама кілька день морочилась, поки тії двері одімкнула і спустилася в печеру. Побачивши там продуховину, тоді ж ото й написала Гвіскардові, щоб через неї туди добувся, і про глибину печери теж дала йому знати.

Прочитавши листа, Гвіскардо зладив собі хутенько мотузяну драбинку, щоб по ній у печеру спускатися й назад вилазити, одягнувся в шкуратяну одежу, щоб о терня не поколотись, та й вибрався нишком уночі до тієї продуховини. Примоцювавши один край мотуза до дерева, що росло на скелі коло отвору, він спустився по тій драбинці в печеру і став чекати князівни. Вона ж наступного дня одіслала покоївок своїх — нібито сон її морив, замкнулася сама в тій кімнаті, одчинила потайні двері й пішла в печеру до Гвіскарда. Коханці зраділи одне одному несказанно; піднявшися до її покою, не одну годину розкошували вони навзаєм, а потім, домовившись розважно із нею, як і коли їм далі нишком сходитися, Гвіскардо вернувся до печери, а князівна замкнула за ним двері і покликала до себе служниць. Як же знов споночіло, Гвіскардо виліз через ту щілину з печери й пішов додому. Знаючи тепер усі ходи й лази, він часто потім навідувався до своєї коханої, та доля, ніби заздрячи тому великому щастю, обернула їхні радощі в прегіркую тугу.

Танкред мав звичку приходити час од часу без нікого до доньки в кімнату і, проговоривши з нею трохи, вертатися знову до себе. Одного дня він прийшов туди по обіді, коли князівна (я й забула сказати, що звали її Гізмонда) гуляла саме в садку з своїми дівчатами; увійшовши сам до кімнати, так що його ніхто не чув і не бачив, князь не захотів перебивати їхньої прогулянки. Віконниці в кімнаті були захилені, заслони коло ліжка спущені; Танкред сів на ослінчику, приклонив голову до постелі, ще й заслоною прикрився — сказав би, навмисне ховався! — та й задрімав. Як на те, Гізмонда веліла того дня прийти коханцеві; залишивши покоївок у саду, вона замкнулася у своїй кімнаті, не помітивши, що там хтось є, і одчинила потайні двері Гвіскардові, що вже її дожидався. От лягли вони на ліжко та й давай своїм звичаєм любо проміж собою жартувати, аж тут Танкред прокинувся. Побачивши й почувши, що дочка його з слугою витворяє, князь тяжко розгнівався. Хотів був спочатку гримнути на них, та потім вирішив змовчати і присутності своєї не виявляти, щоб обережно й без розголосу ганебного наміру свого помстивого доконати. Набувшися досхочу вкупі, коханці встали, так і не помітивши Танкреда; Гвіскардо сховався в печері, а Гізмонда вийшла з кімнати. Старий князь виліз нишком через вікно й подався до своїх покоїв, гнівом і досадою смертельною палаючи.

Тої ж ночі в ранні обляги двоє слуг схопили на його розказ Гвіскарда, як він саме в своєму незручному шкуратяному вбранні з печери вилазив, та й привели його потаймиру перед князя. Як побачив Танкред слугу свого молодого, то мало не заплакав.

— Гвіскардо, — тільки й сказав йому, — я ж до тебе завше був добрий, а ти вчинив за те роду моєму таку ганьбу й неславу! Сьогодні побачив я все на власні очі.

— Любов сильніша за вас і за мене, — коротко відрік йому юнак.

Тоді Танкред велів узяти Гвіскарда під остру варту, а сам, усю ту справу і так і сяк обдумавши, пішов другого дня, як звичайно, в пообідню пору в кімнату до Гізмонди, що нічого того ще не знала, замкнувся з нею і сказав їй, плачучи:

— Гізмондо, я так уповав на честивість і цноту твою, що якби сам того не бачив, то зроду нікому не повірив би, щоб ти не то кого іншого, крім мужа свого, приймала, а й подумала коли про таке; тепер же до кінця недовгого віку мого старечого буду я тим переступом твоїм каратися. Та якби ще ти була для тої ганьби своєї взяла собі якогось шляхетного чоловіка з-поміж двораків моїх, а то вибрала сього Гвіскарда, хлопця найпідлішого роду і плоду, що змалку ріс у нас при дворі на ласкавому хлібі; не знаю я тепер з печалі, що мені з тобою діяти. Гвіскарда я велів схопити минулої ночі, як він із печери вилазив, і взяти його під варту; що з ним робити, я вже знаю, але що мені, дочко, з тобою почати? Тут любов моя батьківська, що, може, ніколи в світі ніде такої зроду не було, жалю серцю завдає, а тут досада справедлива на твою безрозумність пече мені душу: та каже, щоб я простив тобі, а ся вимагає, щоб я, всупереч природі моїй, скарав тебе люто. Перш ніж на щось наважитись, хотів би я од тебе слово почути.

Сеє сказавши, поник головою та й заплакав ревними сльозами, немов побита дитина.

Вислухавши Гізмонда батькових речей, побачила, що таємне кохання їхнє викрилось, а Гвіскардо попався, і невимовна туга обняла її серце. Ледве стрималась князівна, щоб не заголосити по-жіночому, та гордовитою душею перемогла вона ту слабість; нічого на виду не показавши, твердо наважилась не просити ласки — воліла вмерти, вважаючи, що її Гвіскардо вже загинув. Не так, як присоромлена провинниця, відповідала вона батькові, а спокійно, незворушно, дивлячись йому сміло просто в вічі:

— Танкреде, не хочу я ні одмагатися, ані милості од тебе домагатися: неправда не поможе, а до благань удаватися негоже. Ніяким побитом не буду я старатися любов і прихильність твою позискати, а признаюся у всьому по щирій правді, щоб спершу слушними словами чесність свою доказати, а потім мужніми ділами доблесть свою появити. Так, я любила й люблю Гвіскарда і любитиму до смерті, що вже в мене за плечима; а як потойбіч є любов, то й там його любити не перестану. Та до сієї любові схилила мене не хибкість моя жіноча, а прикмети його благородні, та ще небажання твоє видати мене заміж. Бувши сам із плоті й крові, сплодив єси й дочку таку саму — не з каменю вона в тебе, та й не з заліза; хоч ти тепер і старий, та сам здоров знаєш, як яро сили молодії у тілі буяють; хоч звікував єси найкращий вік свій у рицарюванні, та відомо тобі, що розкіш і безділля можуть не то з молодими, а і з літніми людьми зробити. Плоть од плоті твоєї, не нажилась я ще на світі, ще молода, тим буяють у мені похоті тілесні, особливо як спізнала я в короткім заміжжі смак задоволеного жадання. Не мігши тій силі противитись, піддалась я любосному повабу — і закохалась. З усієї моці намагалась я так усе влаштувати, щоб із сього гріха природного ні тобі, ні мені якої неслави не вчинилося. Зичливий Амур і щаслива доля напутили мене на добру стежку, як пристрасть мою од очей людських сховати; чи тобі хто виказав, чи сам ти про все дізнався — байдуже, я од того не одрікаюсь. Гвіскарда я взяла собі не навмання, як то часто у жінок буває, а по зрілому намислі обрала його з-поміж усіх двораків, з добрим розумом наблизила його до себе і з щирою вірністю із ним немалий час кохалася. За сей же вибір, здається, ти й картаєш мене гостріше, ніж за самий перелюб, виходячи не з істини, а з передсуду людського, і дорікаєш, що я зв’язалась із чоловіком низького стану — ніби ти не гнівався б, коли б я заходила собі з яким шляхти чем. Та тому вже не я винна, а фортуна, що нерідко нікчемних звеличує, а достойних упосліджує. Але як би там не було, пригляньмося краще до суті речей: тіла наші зліплені всі з однакового тіста, і один творець создав душі наші, наділивши їх однаковими силами, здібностями і властивостями. Сама лише чеснота одрізняла з первопочину людей, що народжувались і народжуються всі однаковими: хто тії чесноти більше мав і діяльніше проявляв її, тих називали благородними, а інших — неблагородними. Згодом усе перевернулося і закон сей затемнився, але він іще не втратив своєї дії ні в природі, ні між добрими людьми: чоловік честивий ділом являє своє благородство, і як хто його не називає благородним, то винен тут не названий, а називач. Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши нелицемірно, муситимеш визнати, що він із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо. Так високо його цінуючи, не звірялась я на чиїсь присуди, тільки на свідчення твоїх речей та своїх очей. Хто ще похваляв його так, як ти, за його справді похвальні вчинки й поводження? Кажу «справді похвальні», бо сама я добре бачила, що ти завжди хвалив його за діло, хоч, може, й не дохвалював по заслузі; якщо я в ньому помилилась, то се ти ввів мене в оману. Як і тепер казатимеш, що я зв’язалася з чоловіком низького стану, то се буде явна неправда. Якби ще ти сказав, що з бідним, тут би можна було з тобою погодитися — тобі ж на сором, бо ти не спромігся гідно нагородити такого достойного слугу. Бідному не доблесті бракує, а добра. Не раз королі і князі славетні бідними бували, не раз хлібороби й козопаси в велике багатство вбивалися. І останнє ще — кажеш ти, що мучить тебе непевність, що зі мною маєш робити. Нехай вона тебе довго не мучить: як ти вже наважився на схилі віку добротливу натуру свою на жорстоку перемінити, то карай мене з усією люттю, я не благатиму пощади; карай мене, бо я була сього гріха (якщо се справді гріх) первою причиною. Клянусь тобі, що як ти мені того не зробиш, що зробив уже чи думаєш зробити з Гвіскардом, то я сама собі те заподію. Іди ж тепер, поплач із жінками і вбий із лютості своєї одним замахом його й мене, як уже тобі здається, що ми тої кари заслужили!

Спізнав тоді князь усю велич душі дочки своєї, та не гадав, щоб так несхибно дотримала вона тих слів своїх клятвених. Пішовши од неї, вирішив нічим її не карати, тільки жагу її палку згубою коханця охолодити. Він наказав двом вартівникам Гвіскардовим задушити його потаємне нічною добою, вийняти з нього серце і принести йому; так же вони і зробили. Другого дня велів подати собі велику й гарну золотую чару і, поклавши туди Гвіскардове серце, послав його Гізмонді через вірника свого з такими словами: «Отець твій шле тобі сього гостинця, щоб утішити тебе тим, що ти найбільше любиш, як ти його втішала тим, що він любив найбільше».

Гізмонда ж, як пішов од неї батько, рішенця свого страшного не одмінила; накопавши всякого отруйного зілля та коріння, вона виварила його, щоб мати під рукою трутизну, коли станеться те, чого вона боялась. Коли прийшов до неї слуга з тим князевим гостинцем і переказав їй його слова, вона взяла чару з незворушним обличчям, зняла накришку і, побачивши там серце, одразу догадалася, чиє воно. Тоді повернулась до слуги і сказала:

— Воістину, тільки золота гробниця достойна сховати таке от серце; гаразд учинив тут мій отець.

По сій мові піднесла серце до вуст і поцілувала його, а потім провадила далі:

— Скрізь і завжди, аж до сієї останньої хвилі, відчувала я в житті ніжну й щиру любов батьківську, а тепер я відчула її з особливою силою; перекажи ж князеві за сей коштовний дарунок мою останню, здається, подяку.

Тоді знов звернула очі на чару, що її міцно тримала в руці, і, дивлячись на сердце, промовила:

— О, благословенне виталище утіхи моєї й відради, хай буде проклята жорстокість того, хто примусив мене споглянути тепер на тебе тілесними очима! Воліла б я на тебе довіку очима духовними споглядати. Ти дійшло кінця путі своєї, довершило, що тобі од долі судилося. Ти дійшло мети, до якої всяке прямує, ти покинуло сей злиденний світ з усіма турботами його і дістало од ворога свого таку гробницю, якої заслужило доблестю своєю. Для гідного похорону бракувало тобі тільки сліз тієї, котру ти за життя так щиро любило; щоб вони на тебе пролилися, Господь напоумив мого немилосердного вітця послати тебе до мене, і я проллю ті сльози, хоч і присягала вмерти без плачу і без страху на обличчі, а проливши, без вагання з’єднаю при твоїй помочі мою душу з тією, що ти їй, серце, так вірно служило! З тією супутницею любо мені буде і відрадно увійти до незнаної оселі. Я вірю, що та душа ще тут; вона дивиться на місце, де ми були вдвох щасливі, вона любить мене і, знаючи, що я люблю її також понад усе на світі, чекає вже душі моєї.

Сеє сказавши, схилилася над чарою і попустила в неї, без зойків і голосіння жіночого, буйні горючі сльози, що ринули безнастанно, мов із якого джерела невсихучого, і цілувала без міри й без ліку мертве коханцеве серце. Покоївки стояли округ неї і не знали, чиє то було серце і що означають її слова, та, пройняті жалощами великими, ридали всі ридма і все допитувались її причини, намагаючись якось заспокоїти свою володарку. Вона ж, виплакавши всі сльози, підвела голову й сказала:

— О, серце, без міри коханеє! Я виконала перед тобою останній мій обов’язок; тепер лишилося тільки прилучити мою душу до твоєї.

По сій мові веліла подати собі дзбанок з наготовленою отрутою, вилила її в чару на серце, рясно зрошене її слізьми, а тоді без вагання піднесла чару до уст і випила отруту до’станку, а випивши, злягла на свою постіль із чарою в руці, прибрала поважної постави і, притуливши Гвіскардове мертве серце до свого, мовчки дожидалася смерті. Дівчата, що все те чули і бачили, хоч і не знали, що вона зажила отрути, повідомили про все Танкреда, який, боячися того, що вже сталося, прибіг до доччиної кімнати, як вона була вже в постелі. Запізно з’явився він сюди, щоб потішити її ласкавими словами; побачивши її присмертною, старий князь жалісно заплакав. Тоді Гізмонда сказала:

— Танкреде, побережи сі сльози для якоїсь нещасливішої пригоди, не проливай їх надо мною, бо мені їх не треба. Чи видана то річ, щоб чоловік плакав, як ти оце, коли здійснилось його бажання? Та як у тобі ще не до решти загасла та любов, що ти мав до мене в серці, вволи мою останню волю: як не до душі було тобі моє окрите і тайне єднання з Гвіскаром, вели поховати мене разом із ним, то вже байдуже де, щоб тіло моє лягло явно й відкрито поруч із його тілом на вічний спочинок.

За сльозами князь не спромігся їй на відповідь. Гізмонда, чуючи, що надійшла остання мить, ще раз притулила мертве серце до грудей і промовила:

— Прощайте, я вмираю.

Очі їй помутились, чутиво заніміло — настав край її стражденному життю.

Так сумно скінчилося жагуче кохання Гвіскарда й Гізмонди, про яке ви тут чули. Пожалів Танкред, та пізно, що був такий жорстокий, і, оплакавши ревно доччину смерть, велів поховати Гізмонду з великими почестями в одному гробові з Гвіскардом, на несказанну жалобу всіх мешканців Салерно.

ОПОВІДКА ДРУГА

Отець Альберт запевняє одну жінку, ніби в неї закохався архангел Гавриїл, і в його подобі ночує з нею кілька ночей; одного разу, сполоханий її родичами, він утікає через вікно і прихищається в домі одного бідняка, який веде його наступного дня на майдан у дикунській машкарі; люди впізнають його, а братія хапає і вкидає у в’язницю

Про таке жальке оповідаючи, не раз добулася Ф’ямметта сліз од подруг своїх; як же скінчила вона, король промовив з понурим видом:

— Радніший я був би оддати життя моє — і то б іще мала ціна була! — за половину тої насолоди, що випала на долю Гвіскарда й Гізмонди, і нехай тому ніхто не дивується, бо, живучи, заживаю я повсякчасно тисячу смертей, і не дається мені за те ані іскорки насолоди. Та годі вже про мою недолю, хай тепер Пампінея розкаже нам яку смутну історію, що хоч трохи нагадає моє горе, і як вона Ф’ямметті в сліди уступить, то сподіваюся, що скропить росою цілющою мою огненну рану.

Пампінея, почувши сей наказ і вгадавши одночасно думки подруг, дбала більше про те, щоб їх розважити, аніж про те, щоб королеву волю вволити, і вирішила розповісти якусь сміховинку, не одступаючи, проте, од головної умови. Вона почала такими словами:

— Є така простолюдна приповідка: «Коли злого за доброго мають, то його гріхам віри не діймають». Вона дає мені слушний привід поговорити на задану матерію і воднораз викрити лицемірство ченців, що ходять між людьми, метляючи довгополими рясами, з нарочито блідими обличчями, і жебрають смиренними та єлейними голосами або репетують на все горло, картаючи в інших ті гріхи, що самі ж і роблять. Вони б то, бачите, спасаються тою жебраниною, а ми своїми датками; раю ж їм не треба заслужувати, як нам грішним: вони там уже володарі й господарі і роздають помершим душам кому кращі, кому гірші місця, залежно од того, хто їм скільки грошей одписав; отак вони й самі себе дурять, як узагалі в щось вірять, і тих, хто їм правди діймає. Якби воля моя, то показала б я вочевидь усім легковірам, яка погань ховається у тих широченних чернецьких каптурах. Дай боже, щоб з усіма тими облудниками так сталося, як з одним уже немолодим міноритом, що славився на всю Венецію як наймудріший богослов. От про нього я й хочу дуже вам розказати, щоб душі ваші, пройняті жалем до нещасливої Гізмонди, веселістю, а може, й сміхом, розважити.

Жив колись, любі мої подруги, в Імолі чоловік ледачий і розпусний, на ім’я Берто делла Масса, і так він неподобствами своїми всім імолянам увірився, що ніхто вже там не то його брехням не вірив, а й правді, як випадком, бувало, скаже. От бачить він, що вже йому ввірвалася нитка тут шахрувати, та й махнув із горя в Венецію, те утечище всякого непотребу, щоб там уже по-інакшому своїм лайдацтвом промишляти. Немовби розкаявшись у всіх своїх минулих переступах, став він раптом таким святенним та благочестивим, що постригся в ченці-мінорити, нарікшися отцем Альбертом. Одягнувши рясу, зажив він про око людське праведним житієм, торочив усім, що треба притьмом говіти та пости постити, і сам зроду, було, не їсть м’ясива і вина не п’є — як до смаку собі не знайде.

Отак і незчулися люди, як із злодюги, бандура, фальшівника й душогуба вродився раптом великий проповідник, хоч отець Альберт усіх тих гріхів не цурався, коли мав нагоду коїти їх потаймиру. Часто служив він службу Божу і в церкві; стоїть, було, коло вівтаря і як бачить, що миряни на нього дивляться, так уже муки Спасителеві оплакує, що сумно, — а сльози точити так йому було, як іншому батогом ляснуть. Незабаром плачами отими та проповідями так удалось йому під венеціян підмоститися, що він став державцем і виконавцем майже всіх духівниць у тому місті, хоронителем чужих грошей і всяких коштовностей, сповідником і порадником багатьох чоловіків і жінок. Ставшися з вовка пастирем, зажив він у тих краях святістю своєю великої слави і прослави — куди тому вбогому Франціску Ассізькому!

Раз якось прийшла разом з іншими до нашого святого отця сповідатись одна молодиця, — дурна та безголова, на ймення монна Лізетта з роду Квірінів, жінка одного багатого купця, що саме подався з галерами своїми кудись до Фландрії. Стояла вона ото перед ним навколішках та про свої грішки (сказано, венеціянка!) дещо слебізувала, аж тут спитав її отець Альберт, чи немає в неї коханця. Монна Лізетта одмовила з серцем:

— Що вам, панотче, повилазило, чи що? Хіба ж таки, по-вашому, в мене така врода, як у всіх отих-о? Якби я тільки моргнула, то мала б тих коханців скільки хоч, та не така моя краса, щоб я дозволила її милувати якомусь стиду-бриду. Де ви ще бачили таких гарних, як я? І в раю я всіх би красотою заломила!

І стільки ще всячини про ту красу свою наплескала, що нудно було слухати. Отець Альберт зміркував одразу, о в сю макоцвітну нивку можна буде йому своїм плугом уоратися, бо таки вподобав її дуже. Проте він облишив залицяння до іншого разу і, як годиться святому мужеві, почав картати її за гординю, та на його докори жінка сказала, що він дурень, бо не розуміє, що краса красі нерівня. Отець Альберт, не бажаючи її гнівити, висповідав її і одпустив разом з усіма.

Через кілька день наш ченчик, узявши з собою вірного товариша, пішов до монни Лізетти додому; він повів її в засторонню кімнатку, щоб ніхто не бачив, упав перед нею на коліна і сказав:

— Мадонно, даруйте мені, бога ради, що тоді в неділю я так сказав ото про красоту вашу, бо тієї ж ночі так мене страшенно побито, що я ледве отсе сьогодні з постелі зміг устати.

— А хто ж се вас так покарав? — спитала дурепа.

— Зараз усе вам розкажу, — одповів отець Альберт. — Стою я ото вночі, молюся своїм звичаєм, коли бачу — келія моя дивним сяєвом ураз освітилася; дивлюсь — аж де взявся переді мною муж юний і благоліпний з грубим бичем у руці; схопив він мене за каптур, повергнув до стіп своїх і почав тим бичем кості мої сокрушати. Як я спитав його потім, за що мені така кара, він одрік: «За те, що ти дерзнув сьогодні хулити небесную ліпоту монни Лізетти, яку я возлюбив паче всього на світі, окрім Господа Бога». Тоді я питаю: «Хто ти єси?» — він же мені рече: «Архангел Гавриїл». — «Воїн небесний, — заволав я тоді, — прости мене й помилуй!» Він же одвітує: «Прощаю і розгрішаю, як тільки підеш до неї і перепросиш; коли ж вона тобі вини не подарує, явлюся знову і так покрушу тебе, що стогнатимеш, поки віку твого». А те, що він потім глаголав, я не насмілюся вам сказати, поки не буде мені од вас прощення.

Прицюцькувата монна Лізетта, в якої не гурт було олії в голові, дуже раділа, почувши ту нісенітницю, і повірила їй, як би й щирій правді.

— Отче Альберте, — озвалася вона, — я ж вам казала, що врода в мене небесна. А проте мені вас шкода; щоб вам не було вже більше ніякого лиха, я прощаю; тільки скажіть мені, спасибі вам, які ще були там глаголи архангельські?

— Раз ви вже мені простили, — озвався отець Альберт, — то я все скажу вам, мадонно; та глядіть же, не розказуйте нікому в світі того, що од мене почуєте, бо тільки собі нашкодите, а нині ж ви — благословенна між усіма женами земними. Архангел Гавриїл велів мені сказати вам, що він вас дуже вподобав і прийшов би не раз до вас ночувати, якби не боявся, що вас перелякає. Отсе ж він і переказує тепер через мене, що бажає з вами вночі побути; та якби він явився в ангельській постаті, то ви не змогли б до нього й доторкнутися; отож, вам на догоду, хоче він навістити вас у людській подобі; скажіть тільки, що ви того бажаєте і чию йому на себе постать узяти. Воістину, блаженна єсте понад усіх, живущих на землі.

Дурноверха жіночка сказала тоді, що вона вельми рада тій небесній любові, бо й сама страх як любить архангела Гавриїла і, де тільки побачить його подобизну, зразу ліпить йому найдорожчу свічку; хоч коли він прийде, то вона його радо прийме — сама буде в своїй кімнаті. Тільки цур, щоб не покинув її заради Діви Марії, бо він її, відомо, дуже любить — недаром на всіх іконах стоїть перед нею на колінах. А в якій постаті він прийде, то байдуже, аби тільки її не перелякати.

— Ви говорите, як у дзвони дзвоните, — промовив тоді отець Альберт. — Усе те я з ним уладнаю як слід. Та зробіть мені одну велику ласку, вам же воно все одно: попрохайте його явитися вам у моїй подобі. А чим се велика ласка, так ось чим: він вийме мою душу з тіла і пошле її в рай, а сам утілиться в мене, тож поки він з вами буде, поти душа моя в раю витатиме.

— Гаразд, — одповіла неширока лобом, — нехай уже буде вам ся потіха за ту лупку, що ви через мене дістали.

— Коли так, — сказав отець Альберт, — то не замикайте ж уночі дверей дому вашого, бо архангел, явившись у людській постаті, зможе ввійти тільки через двері.

Лізетта сказала, що так і зробить, і чернець пішов. Вона ж так розпишалась і розприндилась, що вже й сорочка їй на пані-старій розлазилась; коли б уже та ніч — тільки й думки.

Отець Альберт, зміркувавши, що вночі йому доведеться не на крильцях літати, а верхи їздити, почав покріплятися всякими солодощами та лагоминками, щоб не сплоха з сідла випасти. Діставши дозвіл вийти з монастиря, подався він смерком з товаришем своїм у дім до одної знайомої жінки, звідки він і раніше було брав розгін, як думав на кобилу скочити. Тут він перевдягнувся, виждав трохи та й попрямував до дому монни Лізетти; увійшовши в дім, начепив на себе деякі цяцьки, щоб бути схожим на ангела, та й побрався вгору до її покою. Вона ж, побачивши щось біле, упала перед ним навколішки; тоді він поблагословив її, підвів і поманив за собою на ліжко. Вона залюбки покорилася, і ангел приліг до своєї преподобниці.

Гарний був із себе отець Альберт і кріпкий, ноги мав як улиті; злившися з пухкотілою та солодкомолокою молодичкою, він справувався дуже браво, не так, як її чоловік; дарма що крил не мав, а ширяв несогірше на превелику втіху Лізетті, ще й про блаженство раю наговорив їй дечого багато! Перед світом, домовившись про нову зустріч, він забрав свої цяцьки й пішов до товариша, якому тої ночі дотримувала компанії ласкава господиня, щоб не страшно було спати самому.

Після обіду монна Лізетта пішла в супроводі кількох товаришок до отця Альберта й сказала йому про архангела Гавриїла — як він у неї був, що говорив їй про небесне блаженство, який він із себе, ще й приплела до того багато всяких нісенітниць. На те отець Альберт сказав:

— Мадонно, я не знаю, — як вам із ним почувалося, а те добре відаю, що архангел явився мені вночі і, почувши од мене про вашу згоду, переніс одразу душу мою в якусь барвистопишну містину, всю трояндами та квіттям розмаїтим засіяну, і в тій красі небаченій витала вона до самого світу, а що було з тілом моїм, я так і не знаю.

— А я ж вам не що й кажу, — одповіла жінка, — ваше тіло, що взяв на себе архангел, всю ніч у моїх обіймах лежало. Як не вірите, то подивіться собі під лівий пиптик; там я архангелові такий поцілунок уліпила, що кілька день іще знак буде.

— Гаразд, — сказав отець Альберт, — зроблю ж я сьогодні те, чого давно вже не робив: роздягнусь та й подивлюся, чи правду ви кажете.

Набалакавшись, жінка вернулася додому, а отець Альберт часто ходив до неї ночувати в ангельській подобі, жодної ніколи не мавши перешкоди. Одного дня Лізетта зустрілася з кумою і зазмагалася з нею про красу; хотівши своєю вродою над усіма іншими повеличатися, вона ляпнула з дурного розуму:

— Якби ви знали, кумо, кому краса моя до смаку припала, то ви б уже про інших мовчали!

Кумі цікаво було її випитати; добре знаючи Лізеттину вдачу, вона сказала:

— Може, воно й правда ваша, та не знавши, хто се такий, я не зміню своєї думки.

Тоді безклепка жіночка сказала:

— Не годилося б про те і говорити, та знайте, кумо, що за мною упадає сам архангел Гавриїл. Він любить мене, як душу, і каже, що такої гарної жінки немає ніде на світі й поза світом.

Кума трохи не розреготалася, та стрималась, щоб не сполохати її, і сказала:

— Далебі, кумо, як за вами справді впадає архангел Гавриїл і каже вам такі речі, то так воно і є; тільки зроду я не думала, щоб ангели оте діло робили.

— Кумасю, — сказала Лізетта, — ви помиляєтесь: присягаю вам на рани Христові, що архангел те вміє краще за мужа мого; каже, що й на небі те роблять, та і в раю такої гарної, як я, немає; отож він улюбив мене і ходить до мене ночувати. Он воно як!

Пішла кума од Лізетти, і не терпілося їй ту новину по всьому місту розславити; зійшовшися десь на бесіді з своїми подругами, вона їм геть-чисто все розказала. Ті переказали ту дивину чоловікам та іншим жінкам, а ті знов далі, так що за два дні пішов поговір по всій Венеції. Прочули про те і дівери Лізеттині; вони їй нічого не сказали, а надумали присочити того ангела й перевірити, чи вміє він літати. Кілька ночей вартували вони коло її дому.

Дійшли якісь поголоски й до самого отця Альберта, і він вирядився одної ночі до жінки, щоб вичитати їй за те, що проязичилась. Ледве він роздягнувся, як її свояки, що бачили, як він ішов, почали добуватися в двері. Почувши їх грюкання, чернець догадався, в чім річ, устав і, не бачачи іншого виходу, одчинив вікно та й скочив з нього у великий канал. Води там було глибоко, плавав він добре, тож ніякої шкоди йому не сталося. Перепливши на той бік каналу, він шмигнув у розчинені двері якогось будинку і попросив господаря порятувати його ради бога, сплівши йому при тому якусь побрехеньку, як він тут опинився такої доби та ще й голий. Тому чоловікові стало його шкода, він поклав його спати на своє ліжко, бо мав саме кудись іти, і сказав йому, щоб побув тут, поки вернеться; тоді замкнув його, а сам пішов собі.

Лізеттині дівери, зайшовши до неї в кімнату, побачили, що архангел Гавриїл полетів, лиш крил не встиг захопити. З великої досади вибештували вони добре своякиню, що невтішно ридала, забрали ангельські причандали та й пішли додому.

Як уже добре розвиднілось, почув той чоловік десь на мосту Ріальто, як люди говорили, що архангел Гавриїл ходив ночувати до монни Лізетти, а як родичі застукали його, то він кинувся з вікна в канал і хто його знає де дівся; от він зразу й зміркував, що се той самий голяк, що то у нього сховався. Вернувшись додому, він розпізнав отця Альберта і виторгував у нього п’ятдесят дукатів за те, що не видасть його Лізеттиним родичам; чернець мусив на те погодитись. Як отець Альберт хотів уже йти з того дому, господар сказав йому:

— Я бачу тільки один спосіб рятунку — не знаю, чи ви на те пристанете. Сьогодні в нас у місті велике свято і буде така гульня: хто вестиме чоловіка в ведмежій машкарі, хто в дикунській, а хто ще в якій; на майдані святого Марка будуть лови, а як вони скінчаться, то вже і святові кінець, і всі люди розійдуться з машкарами хто куди. Коли хочете, то поки ще не взнали, що ви тут, я поведу вас на гуляння в машкарі, а звідти вже куди скажете; інакше ви звідси ніяк не вийдете, бо дівери тієї жінки, гадаючи, що ви десь тут, порозставляли скрізь сторожу, щоб вас упіймати.

Хоч і не дуже хотілося отцю Альбертові до того способу вдаватися, проте, боячися Лізеттиних діверів, він зважився на те і сказав чоловікові, нехай веде його куди хоче і в якій завгодно машкарі. Чоловік вимазав його всього медом, обтрусив пір’ям, почепив йому на шию ланцюга, а на обличчя машкару, в одну руку дав великого дубця, а в другу на шворці — двох здоровенних собацюр, у різника взятих, а сам тим часом (отака-то венецька вірність!) послав одного чоловіка на міст Ріальто оповістити всім, що хто хоче побачити архангела Гавриїла, нехай іде на майдан святого Марка. Трохи згодом вивів він його на вулицю — чернець ішов спереду, а він іззаду, тримаючи його на ланцюзі. Бачачи їх, люди гомоніли і все питали: «Шо це таке? Шо це таке?» Господар же повів його на майдан, де вже зібрався великий тиск народу — хто зразу за ними йшов, а хто прибіг сюди, почувши того окличника на мосту. Дійшовши до майдану, чоловік прив’язав свого дикуна до стовпа на видноті — почекати, мовляв, поки лови почнуться; мухи й ґедзі липли до меду, не даючи дикунові спокою. Коли народу зібралося ще більше, чоловік, удавши, ніби хоче спустити свого дикуна з ланцюга, здер машкару з отця Альберта і гукнув:

— Панове! Кабана сюди не привели, ловів не буде, то подивіться ж хоч на архангела Гавриїла, що злітає вночі з неба на землю утішати венеціянок.

Скоро спала з дикуна личина, всі одразу ж упізнали отця Альберта і такий ізняли галас, так його лаяли і шпетили, як рідко якого шахрая, ще й кидали йому в обличчя хто грязь, а хто лайно. Довгенько так вони над ним збиткувалися, та, на щастя, дійшла та вістка до монастиря; прибігло на майдан шестеро братчиків та, накинувши на нього рясу й одв’язавши од стовпа, повели його в обитель, хоч довго ще за ними люди улюлюкали. Укинули отця Альберта у в’язницю монастирську, там він невдовзі й дійшов кінця мізерного віку свого.

Отак сей чоловік, котрого всі за доброго мали, творив лихе, хоч тому спочатку й не вірили, а вкінці зосмілився видати себе за архангела Гавриїла, потім обернувся в дикуна, зазнав заслуженої ганьби і даремно вже гріхи свої оплакував. Дай же боже такої долі і всім іншим лицемірам.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Троє кавалерів любляться з трьома сестрами й тікають з ними на Крит; старша з ревнощів убиває свого коханця, середульша рятує її од смерті, переночувавши з герцогом Критським, та за те її вбиває коханець і тікає з першою; в сьому вбивстві звинувачують наймолодшу пару; схоплені, вони признаються, та, підплативши сторожу, тікають од видимої смерті на Родос, де і вмирають у злиднях

Дослухавши до кінця Пампінеїну історію, Філострат подумав трохи і сказав:

— У вашій оповідці хороше приконеччя, мені воно сподобалось, але перед тим забагато було сміховинного, а я такого не бажав би.

Потім, звернувшись до Лауретти, він промовив:

— Мадонно, тепер ваша черга; коли змога, то розкажіть щось кращого.

Лауретта одповіла йому, сміючися:

— Ви дуже немилосердні до коханців, бо притьмом бажаєте їм нещасливого кінця; щоб же вам догодити, розповім я історію трьох пар, що по короткім щасті великої дознали біди.

По сій мові почала такими словами:

— Юні мої подруги, вам, мабуть, відомо, що кожна вада людська може завдати великої шкоди і самому тому, хто її має, і іншим людям. З-поміж усіх лихих звичок, здається мені, найбільшу для нас може становити небезпеку гнів, як йому гамульця попустити; бо що таке гнів, як не раптовий необдуманий порив, збуджений досадою, порив, що геть-чисто всяку тяму чоловікові одбирає, очі йому омряком густим застилає, а душу ярістю шаленою розпаляє? Частіше буває таке з мужчинами, у кого крутіше, а в кого слабше, та прокидається часом і між нашою сестрою і тоді ще більшого лиха накоїти може, бо легше вибухає, дужче палає і важче вгамовується. Та воно й не дивина: як ми те щодня бачимо, од вогню по природі своїй швидше займаються речі легкі й м’які, аніж важкі й тверді, а ми, не у гнів мужчинам, таки тендітніші за них і вразливіші. Отож, беручи до уваги нашу природну оприскливість і знаючи, що лагідністю й ласкавістю своєю ми даємо чоловікам або коханцям нашим утіху та відраду, а гнівливістю та запальністю приносимо їм немало горя й нещастя, бажаючи, нарешті, навчити вас упиняти серце, хочу я вам розповісти, як я вже казала, історію кохання трьох молодиків і трьох дівчат, що через гнів одної з них стали всі з щасливих людей нещасними.

Місто Марсель, як ви знаєте, лежить у Провансі над морем; се город стародавній і славетний, і колись у ньому було більше, ніж тепер, багатих людей та великих купців. Серед них був такий собі Арнальд Сівада, чоловік незначного роду, але торговець справедливий і статечний, тяжко багатий на маєтності і гроші. Мав він із жінкою кількоро дітей, в тім числі троє дівчат, що були старшими за хлопців. Двоє дівчат були близнючки, мали по п’ятнадцять років, а третій минав чотирнадцятий; родичі лаштувалися вже видавати їх заміж, чекали тільки повороту Арнальда, що саме пішов був торгом до Іспанії. Близнючок звали одну Нінетта, а другу Мадлена, а найменшій було ім’я Бертелла. В Нінетту був закоханий без міри один молодий, хоч і вбогий, шляхтич на ім’я Рестаньйон, любила й вона його, і так вони прирозуміли діло повернути, що кохались собі любо потай усіх на світі, і то вже довгенько. Трохи згодом двоє друзів-молодиків, на ймення один Фолько, а другий Угетто, батьки яких недавно померли, лишивши їм багаті спадки, закохалися — той у Мадлену, а сей у Бертеллу. Нінетта сказала про се Рестаньйонові, і він надумав скористати з того закохання, щоб зарадити своїй нужді. Зазнайомившися з багацькими синами, він став супроводити то одного, то другого, а коли то і обох разом, як ішли вони до своїх коханок, а він до своєї. Коли Рестаньйон із ними добре оббувся і потоваришував, він запросив обох до свого дому і сказав:

— Любі мої приятелі, наше знайомство могло переконати вас, як я обох вас люблю; що для себе хотів би зробити, те й для вас учиню з дорогою душею. Отсе ж спала мені на думку одна річ, і з любові до вас хочу я її вам з’ясувати, чи не пристали б на те і ви. Якщо слова і вчинки ваші не вводять мене в оману, то здається мені, що ви вдень і вночі марите коханими вашими дівчатами, двома сестрами, і любите їх так, як я люблю третю. Щоб ви тільки на те погодились, я б навчив вас, як того кохання любо й мило заживати. Ось що я надумав: ви багаті, а я бідний; якби ви склали свої багатства докупи і прийняли мене третім до спілки, ми могли б обрати яку хочете країну для щасливого життя; з нами поїхали б — я певен, що вмовлю їх на те, — поїхали б три сестри, захопивши чималий шмат батьківського добра, і ми б жили там, як три брати, кожен із своєю, і стали б найщасливішими людьми на світі. А ви тепер самі поміркуйте, чи нам до того діла братися, чи його занехати.

Закохані далі нікуди юнаки, почувши, що зможуть утекти з своїми дівчатами, не клопотали собі голови довгими роздумами і сказали, що вони на все готові. Заручившись їхньою згодою, Рестаньйон пішов через кілька день до Нінетти (а з нею зустрічатися було не так-то й легко) і, побувши трохи з нею, розповів їй про свою розмову з товаришами, намагаючись різними доказами і її на те діло підмовити. Се вдалося йому, зрештою, без труднощів, бо їй хотілось дужче, ніж йому самому, любитися з ним безпечне: вона сказала прямо, що залюбки на те пристає, а сестри зроблять так, як вона захоче, а найпаче в такій справі, і просила його влаштувати якомога швидше все, що для сього потрібно.

Повернувшись до своїх товаришів, які з свого боку наглили його, щоб скоріше все робилося, Рестаньйон сказав їм, що дівчата вже готові. Рада в раду, та й порішили їхати на Крит; попродали маєтності свої, буцімто задумали іти кудись торгом, згрошили все добро, купили собі плавкого фрегата, спорядили його нишком чим треба та й стали ждати ладу. Тим часом Нінетта, що добре знала думки сестер своїх, хутко їх на те діло підструнчила, що вони вже й не знали, як їм тії години дочекатись. Коли настала нарешті ніч од’їзду, сестри добулись до великої батькової скрині, взяли з неї силу-силенну грошей і всяких коштовностей, вийшли нищечком із дому до своїх коханців, що вже їх ждали на умовленому місці, і сіли, не гаючись, разом з ними на корабель.

Ударили в весла, і фрегат полинув у море; не спинялись плавачі, аж поки надвечір другого дня не прибули до Генуї, де коханці уперше вільно могли любов’ю своєю втішитися.

Набравши тут потрібних запасів, вони знову рушили в плавбу і, заходячи час від часу в деякі пристані, десь на восьмий день прибилися без жодних пригод до Криту. Тут вони покупили собі просторі хороші маєтки, поставили недалеко од Кандії пишні та розкішні палаци, завели собі незчисленно служби, хортів, соколів мисливських, коней тощо та й зажили з своїми коханими прещасливо, мов барони які, раз у раз бенкетуючи весело та гуляючи.

От живуть вони отак, аж сталося — знаєте, як воно буває: хоч яка смакота, а досхочу наласуєшся, то й приїдається, — сталося, кажу, що Рестаньйон, який доти страх як любив Нінетту, тепер, коли міг без перешкод тішитись її коханням, збайдужів раптом до неї, сказати б розлюбив. Раз якось, гуляючи на святі, накинув він оком на одну тамтешню молоду та гарну панянку і почав за нею впадати, залицятися до неї та бенкети на її честь уряджати. Нінетта теє постерегла і стала так ревнувати, що слідкувала за кожним його кроком, а потім і його й себе докорами та сердінням мучила. А як із переситу постає нехіть, так невтоленність іще дужче жадобу роз’ятрює: ті Нінеттині вибухи тільки розпалювали нову Рестаньйонову пристрасть. Не знати, чи він у тої панянки до чогось докохався, чи ні, а Нінетта думала, що так, чи, може, хто сказав їй. Від того укинулась вона в таку журбу, а з журби в таку пасію, а з пасії в таку лють, що ніжна любов її до Рестаньйона обернулась у палку ненависть, і в осліпі своєму наважилась вона зрадливця за ту, мовляв, наругу смертю укарати. Допитавшись до одної старої грекині, що всяке труй-зілля добре знала, Нінетта щось їй там дала, а щось пообіцяла і випрохала в неї смертельного дання, яким не довго думавши напоїла ввечері Рестаньйона, що зопалу випив його, не сподіваючись лиха. Отрута була така сильна, що перед світом він сконав. Як почули про те Фолько й Угетто з коханками своїми, то, не знаючи, з чого він помер, оплакали його гірко разом із Нінеттою і поховали з великою шанобою.

Та через кілька день по тому попалася та баба, що Нінетті отруту варила, на якомусь іншому злоробстві; як узято її на тортури, то й про се призналася і виявила, що з того постало. Тоді герцог Критський, не розголошуючи справи, велів оточити вночі Фольків палац і схопити там отруйницю без галасу; як приведено Нінетту до нього, вона зразу ж, не чекаючи муки, розказала йому, як сталася та смерть. Фолько й Угетто довідались потаємне од герцога, за що взято Нінетту, і сказали про те своїм коханкам; вони дуже засмутились, проте докладали всіх зусиль, щоб порятувати сестру від огнища, бо саме такої кари вона за свій злочин заслужила, але надії було мало, бо герцог несхибно стояв на тому, щоб видати їй правий присуд.

Тоді молода і вродлива Мадлена, до якої давно вже залицявся герцог, хоч вона й не давалась йому на підмову, надумала врятувати сестру од спалення, вволивши герцогове бажання. Вона переказала через потайного посланця, що готова скоритися його волі під такою умовою, що сестру буде пущено живою-здоровою і про се ніхто ніколи не знатиме. Вислухавши сю любу звістку, герцог довго вагався, чи гоже йому так чинити, але врешті згодився. Порозумівшися з Мадленою, він велів одної ночі взяти Фолька й Угетта нібито на допит, а сам пішов потаймиру до неї ночувати. Перед тим він наказав про око зав’язати Нінетту в мішок, буцімто мали вкинути її нічної доби в море; тепер він привів її до Мадлени в нагороду за її ласку, а йдучи од неї перед світом, попрохав її, щоб ся перша ніч їхнього кохання не була останньою. Крім того, він сказав їй одіслати кудись провинницю, щоб не було ремства між людьми та щоб не довелось йому знов її переслідувати.

Наступного ранку Фолька й Угетта одпущено; почувши, що Нінетту нібито втоплено, вони поспішили додому, щоб потішити своїх коханок. Та за якусь годину помітив Фолько, що Мадлена переховує сестру; се дуже його здивувало і збудило в нім підозру, бо й раніше вже чув він дещо про герцогові зальоти. Він спитав у Мадлени, яким чином опинилась тут Нінетта. Мадлена вигадала якусь заплутану байку, щоб викрутитись, та хитрий коханець їй не повірив і став допитуватись правди; вона довго одмагалась, та врешті призналася. Тоді Фолько з досади й люті великої вихопив меча і вбив її, хоч як вона просилась і молилась. Злякавшись помсти герцогової і суду, він кинув труп її в кімнаті, а сам пішов до Нінетти і сказав їй якомога веселіше:

— Зараз же ходімо, Мадлена веліла мені одвезти тебе в одне місце, щоб ти знову не потрапила герцогові до рук.

Нінетта тому повірила і, бажаючи втекти звідти якнайшвидше, не зайшла навіть до сестри попрощатися (та таки вже й пізно було) і рушила з Фольком у дорогу; той устиг захопити трохи грошей, на які вони найняли в порту баркаса й поплили — а куди, так ніхто ніколи й не довідався.

Коли другого дня знайшли Мадлениного трупа, деякі Угеттові завидники і ненавидники зразу ж донесли про те герцогові; герцог же, що вельми любив Мадлену, запалав гнівом і рушив негайно до її дому. Він схопив Угетта і його коханку, які нічого не знали ні про вбивство, ні про втечу Фолька й Нінетти. Їх примусили признатися, що вони вчинили те душогубство разом із Фольком. Бачачи, що після сього признання їм загрожує неминуча смерть, вони з великими труднощами підкупили своїх вартівників на ті гроші, що тримали вдома про случай, і, не встигши захопити аніякісіньких речей, сіли разом із тими людьми у човен і втекли нічною добою на острів Родос, де в недовгім часі померли в нужді та злиднях. От до чого довели їх усіх нерозумна любов Рестаньйона та гнів Нінетти.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Джербіно, всупереч обітниці, даній його дідом, королем Гвільєльмом, нападає на корабель туніського царя, щоб викрасти його дочку; корабляни вбивають її, він їх усіх вирізує, а згодом сам кладе голову на плаху

Доказавши свою оповідку, Лауретта замовкла, а товариство гомоніло ще деякий час: хто жалкував за нещасливими коханцями, хто ганив Нінетту за той згубний гнів, хто ще якесь слівце своє докидав. Нарешті король, немовби пробудившися з глибокої задуми, підніс голову і кивнув Елізі, щоб казала далі. Та слухняно почала:

— Кохані подруги, деякі люди гадають, ніби Амур тільки в те серце стріли пускає, що від очей загорілося, і глузують із тих, котрі думають, що закохатися можна і з чутки. Моє оповідання ясно вам покаже, що перша думка помилкова: ви побачите, як двоє полюбились позаочі і з тої любові скорботної смерті дознали.

Гвільєльмо Другий, король Сицилії, мав, як кажуть самі остров’яни, двох дітей — сина Руджієрі та дочку Костанцію. Той Руджієрі помер поперед батька і лишив по собі синка на ймення Джербіно; дід виростив і викохав сироту як годиться, і з нього став прегарний юнак, славний хоробрістю своєю і лицарськими манерами. Слава та не лише в Сицилії славною була, а й по далеких світах лунала, а найдужче в царстві Берберійському, що в той час королеві сицилійському голдувало.

Дійшла та гучна слава про мужність і рицарськість юнакову і до дочки царя туніського, що була, як вірити самовидцям, найпрекраснішим витвором природи, взірцем честивості і благородства душевного. Вона любила слухати оповідань про героїв, та найдужче розкошувала, як чула од когось про Джербінові подвиги; малюючи в уяві своїй образ юного лицаря, вона палко в нього закохалась — все б тільки говорила про нього, все б тільки слухала.

Знов же таки до Сицилії, як і до інших країв, докотилася слава про урочу красу царівни туніської та про цноту її надзвичайну; начувся тої слави і Джербіно і запалав серцем до далекої красуні незгірше, як і вона до нього. Страх як хотілося йому побачити те диво, та все не було приключки, щоб у діда туди попроситися; тож як їхав до Тунісу которий із його друзів, благав він його сповістити царівну про те безмірне таємне кохання і од неї слово якесь привезти. Один такий посланець ухитрився доступитись до царівни, принісши їй на показ якісь коштовні жіночі окраси; він одкрив їй Джербінові почуття і сказав, що юний лицар оддає їй себе на службу разом з усім, що мав. Царівна вислухала тої мови з великою втіхою і попрохала посланця переказати принцові, що любить його рівно, на знак чого дарує йому один із своїх найдорожчих клейнодів. Джербіно прийняв той дарунок з невимовною радістю і не раз пересилав їй через того самого посередника дорогі гостинці та листи — як би їм побачитись та, пошли доле, одному до одного пригорнутися.

Отак рвалися вони душами одне до одного, а час не стояв: надумався цар туніський дочку свою за еміра гранадського оддати. Тяжко зажурилася царівна, що буде тепер не тільки даллю од свого коханого віддалена, а й шлюбом навіки од нього одчужена; радніша вона була, щоб сього не сталося, втекти од батька до Джербіна. Джербіно й собі, про ті заручини почувши, вельми засмутився і все думав, як би йому царівну одбити, коли її морем до Гранади везтимуть.

Туніський цар знав дещо про ту таємну любов і про замах, що готувався вчинити одважний лицар; як настав час посилати дочку за море, він повідомив сицилійського короля про свій намір і попросив його дати запоруку, що ані Джербіно, ані хтось інший не стане йому на перешкоді. Старий король Гвільєльмо, не чувши нічого про внукове кохання і не догадуючись, чому од нього вимагають такої обітниці, охоче здався на цареве прохання і на ознаку того послав йому свою рукавицю. Діставши таку запоруку, цар велів нарихтувати в карфагенському порту доброго корабля, обмислити його всім потрібним та оздобити пишно, щоб везти царівну в Гранаду, скоро стане на годині.

Царівна, що бачила те все і знала, послала нишком служебника свого до Палермо, щоб уклонився од неї прекрасному лицареві й переказав, що через кілька день вона має вирушати до Гранади; оттепер, мовляв, видно буде, чи справді він такий хоробрий, як славлять люди, чи справді він так любить її, як запевняє. Служебник виконав те доручення якнайкраще і повернувся до Тунісу. Як почув про те Джербіно і взнав, що дід його, король Гвільєльмо, дав таку запоруку, він спочатку був розгубився. Та сила любові й слова царівнині зробили своє: щоб не показатися боягузом, він подався до Мессіни, спорядив швиденько дві легкі галери, взяв із собою загін завзятих вояків і поплив з ними до Сардинії, сподіваючись, що поуз той острів ітиме царівнин корабель. Так же воно й сталося: через кілька день надплив той корабель тихим ходом (бо вітер був слабкий) до того місця, де вони чатували. Як побачив його Джербіно, озвався до своїх товаришів:

— Панове, як ви й справді такі завзяті люди, за яких я вас маю, то між вами нема, напевне, такого, хто не знав чи не знає любові — а без неї, на мою думку, нема на сім світі чоловікові ні добра, ні слави; коли ви самі кохали чи кохаєте, то легко зрозумієте моє бажання. Я люблю і з любові підняв вас на се діло; кохання моє на сьому кораблі, що ви бачите перед собою; на ньому ж, крім жаданки моєї, є багато усяких скарбів, і їх ми можемо здобути недорогим коштом — одвагою нашою бойовою. З усієї здобичі прошу я собі на пай лише одну дівчину, що з любові до неї я за зброю взявся, а то все нехай вам буде. Вперед же, сміліше вдармо на той корабель! Сам Бог нам сприяє: бачите, наслав ва нього безвітря!

Не треба ж було прекрасному лицареві тої мови даремно тратить: жадні до здобичі мессінці були вже там думками, куди він закликав їх словами. Ледве встиг він договорити, як усі загукали зично: «Добре, добре!» — і засурмили в сурми. Схопивши зброю, вони налягли на весла й погнали до корабля. Побачивши корабляни, що тікати годі, зготувались до оборони. Зблизившись до корабля, Джербіно гукнув, щоб їхні привідці передалися на галери, якщо не хочуть бою.

Дізнавшись, хто вони такі й чого вимагають, сарацини заявили, що сей напад є порушенням обітниці, даної їм од короля Гвільєльма, і показали його рукавицю; без бою вони здаватися не думають і з корабля їм нічого не дадуть. Тим часом Джербіно побачив на кормі царівну, яка здалась йому стокротно кращою за вимріяний образ; він іще дужче запалився і, як показано йому рукавицю, сказав, що вона тут ні до чого, бо соколів немає, а як вони не хочуть оддати царівни, нехай стають до бою. З галер на корабель і з корабля на галери тут же посипалися стріли й каміння; довго й запекло перестрілювались супротивники, завдаючи одні одним великих утрат.

Джербіно переконався, що таким боєм він нічого не доб’ється; тоді взяв човна, що вони пригнали з Сардинії, підпалив його і притис галерами до корабля. Як побачили те сарацини, зрозуміли, що їм нема куди діватись — або скоритись, або загинути. Вони вивели нагору царівну, що гірко плакала, і потягли її на корабельний чардак; тут, окликнувши Джербіна, вони вбили її на очах коханого, хоч як вона благала пощади і рятунку, і вкинули в море, гукнувши:

— На, забирай її, такою ми можемо її тобі оддати. Яка в тебе честь, така тобі й шана.

Побачивши сю їхню жорстокість, Джербіно не дбав уже про своє життя: не вважаючи на стріли й каміння, підплив він під корабель, скочив на нього, урізався в саму гущу ворожу, на число їх не гледячи — сказав би, лев роз’юшений на бичат напав і рве їх зубами й пазурами не з голоду, а з люті. Наліво й направо мечем рубаючи, багато наклав він там сарацинського трупу. Як же зайнявся корабель огнем, оддав він його своїм товаришам на жакування, і сам зійшов з помосту, не радий перемозі над ворогами. Тоді велів виловити з моря царівнине тіло і, оплакавши її рясними сльозами, поховав потім із честю, як плив уже назад до Сицилії, на маленькому острівцю Устіка, що навпроти Трапані. Повернувшися додому, юнак сумував несказанно.

Як дізнався про всі ті події туніський цар, він послав до короля Гвільєльма послів своїх у чорному жалобному вбранні з скаргою на недодержання його обітниці. Почувши од них докладну розповідь, король упав у великий гнів і мусив погодитись на покарання винуватця, як того жадали посли. Він велів схопити Джербіна і присудив, хоч як просили за нього всі барони, скарати його на горло в своїй присутності: волів старий король померти безпотомним, аби не безчесним. Такої гіркої смерті дознали в короткім часі двоє закоханих, так і не скуштувавши, як я вже сказала, плодів тієї любові.

ОПОВІДКА П’ЯТА

Брати Ізабеттині вбивають її коханця; він являється їй уві сні і каже, де його поховано. Вона одкопує його тайкома, одрізує голову й кладе її у вазон, у який садить кущ васильків; тим що вона плаче над квітами щодня ревними сльозами, брати забирають од неї вазон, і вона помирає в скорім часі з того горя

Як доказала Еліза свою історію, король похвалив її кількома словами і наказав оповідати Філомені; зітхнувши тяженько з жалю до того нещасного Джербіна та його коханої, вона почала:

— Милі мої подруги! Я поведу річ не про таких славетних людей, про яких оповідала тут Еліза, однак розповідь моя буде такою ж жалібною; а спала на думку мені ся пригода тим, що сталася вона в Мессіні, яку оце нещодавно згадувано.

Жило в Мессіні троє братів, молодих купців, що дістали великий спадок по смерті батька, який був родом із Сан-Джіміньяно, і мали вони сестру на ймення Ізабетту, дівчину вродливу й добре виховану, котрої вони хтозна-чому не встигли видати заміж. Служив у тих трьох братів в одній крамній коморі молодий хлопець із Пізи, на ймення Лоренцо; був він із себе вельми гарний, поводився дуже чемно і провадив їхні справи добре і вміло. Якось звернула на нього свою увагу Ізабетта, і він почав подобатися дівчині чимраз більше. Лоренцо теє постеріг і теж пристав до неї серцем, занедбавши тих дівчат, що любив був перше. У тій своїй обопільній уподобі впевнившись, зійшлися незабаром Лоренцо й Ізабетта докупи та й почали любитися навсправжки.

Любилися вони отак та кохалися, милощами своїми упивалися, та й не вбереглися: якось уночі скрадалась Ізабетта до Лоренцової кімнати, а старший брат і підстеріг її знічев’я, що вона й не завважила. Хоч і боліло ж йому серце, отаке узнавши, проте добрий розум у голові держав: ані з місця не ворухнувся, ані словом не озвався, тільки цілу ніч не спав, про ту справу так і сяк міркуючи. Уранці ж розказав усе братам, як він присочив уночі Лоренца й Ізабетту; довго радились вони і врадили, нарешті, мовчати поки що, нібито вони нічого не бачили й не знають, щоб на себе й на сестру слави не пускати, а, виждавши слушної хвилі, тишком-нишком зробити кінець тій соромоті, поки не пізно.

Повзявши таку думку, вони, як і раніше, балакали й жартували з Лоренцом, мовби нічого не сталося, а одного дня, йдучи за город нібито на погуляння, взяли з собою і хлопця. Завівши його далеко у якийсь глухий застум, вони кинулись на нього зненацька і тут же вбили, а вбивши, поховали потаймиру. Повернувшись до Мессіни, вони пустили чутку, буцімто послали його туди й туди в якійсь пильній справі, і люди легко чуткам тим повірили, бо купці не раз уже й до того Лоренца в різні місця посилали.

Ждала-ждала Ізабетта свого Лоренца, а він усе не вертався; от і давай вона у братів своїх раз і вдруге питати, чого се він забарився. Одного разу, як пристала вона до них знову з розпитками, котрийсь із братів сказав їй із серцем:

— Що воно за знак? Дався ж тобі той Лоренцо, що ти все про нього допитуєшся! Іще раз спитай, тоді вже ми тобі як слід одкажемо!

Бідна дівчина сумувала й журилася, боялася, а чого — й сама не знала, братів питати вже не сміла, а тільки кликала ночами свого коханого, благала його вернутися та нарікала, плачучи, що він десь забарився. Вдень і вночі виглядала вона його, спокою не знаючи. Одного разу, наплакавшись по своєму Лоренцові до знемоги, вона заснула в сльозах, і він їй наснився — блідий, страшний, одежа йому роздерта й закривавлена, а сам ніби говорить до неї: «Ізабетто, — каже, — ти все кличеш мене, дорікаєш, що я забарився, сльозами своїми гіркими картаєш мене; то знай же, що не можу я до тебе вернутися, бо того дня, як ти мене бачила востаннє, брати твої вбили мене». Тоді розповів, де його поховано, сказав іще, щоб не ждала його більше й не гукала, і здимів.

Ізабетта прокинулась і, повіривши тому нічному привиддю, гірко заплакала. Вранці встала і, не сказавши братам ані слова, надумала піти на те місце й подивитись, чи правда тому, що їй снилося. Вона одпросилась нібито погуляти і не гаючись рушила туди з одною дівчиною, що служила колись у них і знала всі її таємниці. Знайшовши те місце, вона згребла сухе листя й почала копати там, де земля була трохи м’якша. Не довго ж і копати їй довелося — там справді лежав труп її нещасливого коханця, ще цілий і не згнилий; видіння її виявилося аж надто правдивим. Гіркий жаль обійняв Ізабетту, та знала вона, що сльозами лихові не зарадиш. Якби примогла, забрала б вона з собою все те кохане тіло, щоб гідно його поховати, та, бачачи, що незмога, взяла вона ножа й одрізала голову од тулуба; голову завинула в рушник і дала нести служниці, а тіло закидала знов землею, та й пішла відтіль додому, так що ніхто нічого не бачив.

Удома замкнулася вона з тою головою в своїй кімнаті і поти над нею ревними сльозами ридала, поки її геть усю не обмила, і цілувала її без ліку. Тоді взяла гарного чималого глечика, в яких ото квіти садять — майоран або васильки, вклала туди голову, завинувши її в тонкий білий плат, присипала добре землею і посадила кущ прегарних салернських васильків. Ті квіти поливала вона не простою водою, а все рожаною або помаранчевою, та ще сльозами своїми. Сидить, було, все коло тих васильків, та так на них пильно дивиться, так ними болісно милується, бо під ними ж її Лоренцо, а потім схилиться над ними та й плаче, поки всіх сльозами не зросить. Од того догляду щоденного та ще од жизної землі, що з голови силу брала, розкохались ті васильки та розпишнились, дух запахущий із себе точили.

Помітили вже й сусіди, як вона з тими квітами панькається, а коли брати дивувались, що врода сестрина марніє, а очі ніби гаснуть, то їм сказали: «Отаке й таке вона щодня робить». Як почули те брати і самі в тому пересвідчились, почали їй доказувати, та докори не помагали; тоді вони веліли забрати од неї нишком ті васильки. Не знайшовши квітів на звичному місці, дівчина почала за ними шукати й питати, а як їй не вернули, то аж занедужала од плачу та тужіння, а нездужаючи, тільки й просила, що тих васильків. Братам аж чудно було, що вона за квітами так тужить; вони взяли того глечика, висипали з нього землю й побачили ту завинену в білий плат голову; хоч і надгнила вже вона, та по волоссю кучерявому впізнали вони, що то Лоренцова. Здивувались брати та й перелякались непомалу, щоб злочину їхнього не викрито; не довго думавши, вони забрали все своє добро і перевезлися потаєнці з Міссіни до Неаполя.

А дівчина все сльози лила та васильків своїх допоминалася; так і померла плачучи. Отак скінчилося її нещасливе кохання. Згодом люди про все те діло дізналися, хтось і пісню таку проложив, що й досі ще інколи співають:

Ох, які ж то злії люди

Вкрали в мене васильки?

ОПОВІДКА ШОСТА

Андреола любить Габріотта; вона розповідає йому свій сон, а він їй — свій і нагло вмирає в її обіймах; вона несе його з своєю служницею до його дому; їх забирає варта; Андреола оповідає все, як було; подеста хоче зґвалтувати її, та вона не дається; врешті батько звільняє її як неповинну, і вона, зневірившись у світі, йде в черниці

Дами вельми вподобали Філоменину оповідку, бо не раз уже чули тую пісню, та ніяк не могли допитатись, проти чого її проложено. Дослухавши король її до кінця, велів заступити чергу Панфілові, і той прийняв слово:

— Сон, про який говорилося в попередній історії, навів мені на думку іншу, що в ній уже два сни буде; тільки там сон показував, що вже сталось, а тут — що мало статися, і, скоро їх розказали, зразу те й здійснилося. Ви ж бо знаєте, милії мої пані, що всім живущим уві сні всячина, буває, привиджується; поки спиш, так воно ніби все навсправжки, а прокинешся — то й думаєш: отсе наче правда, се — на правду трохи скидається, а те — то вже й зовсім нісенітниця, а отже ж, частенько сни таки й справджуються. Через те деякі люди діймають снам такої самої віри, як і тому, що вони уявки бачать, і радіють із своїх снів чи сумують, залежно од того, чи добре, чи лихе їм насниться. А є й такі, що на жодні сни не впевняються, аж поки не попадуть у біду, що їм сон напророчить. Я не похваляю ані легковірних, ані неймовірних, бо сни не завжди правду кажуть, та не щоразу ж і брешуть. Що вони не завжди правду кажуть, в тому кожне з нас могло неодноразово пересвідчитись; що вони не щоразу брешуть, доведено Філомениною історією, та буде потверджено, як я вже сказав, і моєю. Тим я так гадаю, що хто правдивим робом ходить, не мусить супротивних снів лякатися і через них із стежки чесноти звертати, а хто кривдою живе, то нехай на щасливі сни не вповає, хоч би вони його й як до злого заохочували, — і навпаки. Та час мені вже й до самої повісті приступити.

У місті Брешії жив колись-то один шляхтич на ймення мессер Негро да Понте Карраро; він мав кілька дітей, у тому числі дочку Андреолу — молоду, вродливу і ще незаміжню. І закохалась та Андреола в сусідського хлопця Габріотта: він був хоч і простого роду, та з себе дуже гарний, милий такий і ввічливий. З допомогою однієї своєї служебниці панянка так усе влаштувала, що Габріотто не лише довідався про її любов, а й дістав змогу ходити ночами до неї в садок на обопільну втіху закоханих. Щоб же ніяка сила, опріч смерті, не змогла їх розлучити, молодята взяли потаємне шлюб.

От живуть вони отак, сходяться собі нишком од людей, аж одної ночі приснився Андреолі дивний сон: неначе вона гуляє в себе в саду із своїм милим і любо його до серця пригортає; коли се з його тіла вилізла якась чорна страшна марюка, вихопила з нелюдською силою з її обіймів Габріотта, хоч як вона пручалася, і запалася разом із ним у землю, і більше вже — не бачила вона ні мари тієї, ні свого коханого. З того великого болю й жалю Андреола прокинулась; хоч і зраділа вона, що то лише в сні їй таке приверзлося, та й перелякалась непомалу того привиддя. Того вечора якраз мав до неї прийти Габріотто, і вона його, як уміла, розраяла; та наступної ночі, щоб він не подумав чогось лихого, вона таки прийняла його в своєму саду. Нарвавши багато білих та червоних троянд, що саме цвіли на ту пору, вона сиділа з ним біля прегарного дзюркотливого фонтана. Посиділи вони отак, помилувались, а тоді Габріотто спитав у неї, чого се вона не веліла приходити йому вчора. Андреола розказала йому про свій сон, як вона його перелякалася. Почувши сеє, Габріотто дуже сміявся і сказав, що діймати віри снам — то велика дурниця, бо вони верзуться людині або з переїду, або коли менше з’їси, ніж треба; щоденний досвід показує нам, що вони оманливі.

— Якби я вірив у сни, — казав далі Габріотто, — то я й сьогодні сюди не прийшов би, і то не через твій сон, а через мій власний. Привиділось, бачиш, мені тої ночі, ніби я полюю десь у прегарному, чудовому лісі і впіймав таку хорошу та пригожу ланю, що зроду такої не бачив: біла-білісінька, неначе сніг той. І вона зразу так ніби до мене приручилася, що й не одходила од мене, а я все-таки боявся, щоб та люба ланя не втекла, — одягнув на неї золотий нашийник і тримав її на ланцюжку золотому. А тоді неначе лягла та ланя, лежить, голову мені на коліна поклавши, аж тут де взялася чорна-пречорна, мов вугіль, хортиця, страшнюча та голоднюча, та до мене. Я ніби зовсім і не боронився од неї, а вона хвать мене за лівий бік і доти гризла, доки до серця догризлася; вирвала його, забрала і побігла. Так мені заболіло, що я враз прокинувся і за лівий бік лапнувся, чи там чого немає, — коли ні, не болить нічого; аж смішно мені з себе стало, що я чогось шукав. А проти чого воно? Не раз уже мені, бувало, всяке страховиння верзлося, і нічого з того не було — ні доброго, ні лихого. Хай їм цур тим снам, нумо краще веселитися.

Андреолу вже й свій сон нажахав добре, а як сей почула, то ще більший страх її ошанув, та щоб свого Габріотта не затривожити, вона той свій ляк, як могла, приховала. Та хоч і втішалася вона з ним цілуванням-милуванням, усе чогось ніби опасувалась, а чого — й сама не знала: то в лице йому пильно поглядала, то по саду боязко озиралася — чи не чорніє де яка мара. Нараз Габріотто здихнув глибоко, стиснув її і скрикнув:

— Ой, рятуй мене, серденько, вмираю!

Сеє сказавши, впав у знемозі на траву. Вражена дівчина намагалась підвести коханого, поклала його голову собі на коліна і питала крізь сльози:

— Що тобі, любку мій солоденький?

Та Габріотто вже не одповідав; він тільки стогнав та обливався потом і за якусь хвилю сконав.

Можете собі здумати, якого тяжкого жалю дізнала тут Андреола, що кохала його понад усе на світі. Довго вона плакала над коханим своїм, марно кликала його по імені: переконалася, що він таки справді помер, бо все тіло йому захололо. Не знаючи, що їй робити і як їй бути, пішла вона, приголомшена й заплакана, покликати служницю свою, що знала про їхнє таємне кохання, і розповіла їй про ту свою гірку недолю. Чимало пролили вони вдвох гарячих сліз на мертве обличчя Габріоттове, а тоді Андреола сказала служниці:

— Забрав його в мене Господь, то не буду ж і я жити на світі; та перед тим, як смерть собі заподіяти, хочу я з тобою порадитись, як славу мою покрити, як зберегти таємницю любові нашої і поховати се тіло, що з милою душею розлучилося.

На те одказала їй служниця:

— Не говори сього, дитино моя, що ти руки на себе наложити хочеш: хоч ти його і втеряла, та як уб’єш себе — на тім світі вдруге його втратиш, бо підеш у пекло, а його ж душечка не туди полетіла, бо хлопець був добрий. Утішся краще, моя ясочко, подумай, як молитвами чи ще яким спасенним ділом душі його пільгу дати, як, може, був за нею якийсь гріх. А поховати його і тут у садку можна, ніхто того не знатиме, бо не знали ж люди, що він ходив сюди; не хочеш — то винесімо його з садка на вулицю: завтра його знайдуть, донесуть додому, а там уже свої поховають.

Хоч і як гірко було на душі в дівчини, хоч як вона плакала, а вислухала все-таки порад служниці своєї; не погодившись із однією, на другу сказала:

— Нехай Бог боронить, щоб попустила я такого милого юнака, мужа мого коханого, як собаку, закопати або на вулиці покинути. Я вже оплакала його, нехай же зронять над ним сльози ще й родичі; я вже надумала, що нам треба для сього зробити.

Потім послала служницю, щоб пішла взяла з скрині єдвабу; як та принесла штуку матерії, вони простелили її долі, поклали на неї покійника; тоді Андреола підмостила йому під голову ще й подушечку, закрила, гірко плачучи, йому очі і уста, вінок сплела йому з троянд і все тіло цвітом засипала, що вдвох понаривали. Тоді озвалась до служниці:

— Звідси до його дому недалеко; однесімо його туди, отак убраного, та й покладімо біля порога. Скоро вже й день, родичі заберуть його; хоч і невелика то буде їм утіха, та тій, у кого на руках він сконав, може, на душі трохи полегшає.

Сеє сказавши, знову припала до мертвого обличчя, зросивши його буйними сльозами. Служниця нагадала їй, що от-от день буде і треба поспішати; тоді Андреола підвелась і, знявши в себе з пальця ту обручку, що дав їй Габріотто при вінчанні, наділа йому на палець і промовила:

— Мужу мій любий, може, бачить душа твоя сльози мої, хоч тіло вже нічого не чує і не знає; прийми ж ласкаво сей останній дарунок од тієї, котру ти так вірно любив за життя.

По сій мові знову впала на нього в зомлінні; як же очутилась, устала, і на тому єдвабі, як на марах, понесли вдвох із служницею дорогого мерця з саду до його дому. Як ішли вони по вулиці, наскочила на них варта з синьйорії, що поспішала кудись в іншій справі; побачивши жінок із мертвим тілом, вартовики схопили їх не гаючись. Андреола жадала радше смерті, аніж життя; побачивши вартовиків, вона сказала:

— Я знаю, хто ви такі, знаю також добре, що тікати од вас — річ даремна. Я готова піти з вами до синьйорії і геть-чисто все розказати; не смійте тільки ніхто мене чіпати, бо я йду з вами самохіть, і з мертвого тіла нічого не руште, бо буду на вас скаржитися.

Її і справді ніхто не зайняв, і так вона й прийшла до палацу синьйорії з тим трупом. Коли доповіли про те подесті, він узяв її одну на допит до своєї кімнати, а сам тим часом велів лікарям оглянути мерця — чи не від отрути часом смерть йому приключилась; та лікарі сказали, що ні, його ані отруєно, ані вбито: прорвало в нього біля серця якусь болячку, од того і смерть настала. Як дізнався про те подеста, то побачив, що дівчина тут мало чим завинила, проте старався показати, ніби хоче подарувати їй те, чого не мав права продати. Він сказав Андреолі, що випустить її, як вона вволить його волю; коли сі вмовляння не помогли, то, забувши всяку пристойність, він хотів учинити їй ґвалт. Та гнів надав дівчині надзвичайної сили, і вона мужньо боронилась од напасника, одпихаючи його з гордовитими і глумливими словами.

Як настав білий день, розказали про те мессерові Негру; в смертельному розпачі подався він з друзями своїми до синьйорії і, розпитавшися про все в подести, мало не з плачем просив його вернути йому дочку. Подеста, бажаючи попередити Андреолине обвинувачення в ґвалтовному замаху, дуже розхвалював дочку перед батьком за її незломність і сказав, що він навмисне хотів у неї ума вивірити; побачивши ж її непохитну честивість, запалав до неї, мовляв, великою любов’ю, і коли на те його отецька воля та її згода, він з дорогою душею взяв би її собі за дружину, хоч муж у неї був і з простого роду. Коли подеста говорив отак із мессером Негром, увійшла Андреола, впала перед батьком навколішки і сказала плачучи:

— Панотче, то зайва, мабуть, річ вам усю історію мого зухвальства й біди моєї оповідати, бо ви вже її, напевне, чули і добре знаєте; прошу вас покірно і благаю мені той переступ пробачити, що без вашого відома обрала я мужем того, хто мені над усіх полюбився. Сієї ласки не тим я собі молю, щоб життя своє оберегти, а щоб могла я дочкою вашою, а не ворогинею, померти.

Сказавши сеє, припала, ридаючи, йому до ніг.

Мессер Негро, чоловік уже старий і вдачі тихої та лагідної, аж заплакав, як почув ту мову; він підвів її чуло і сказав:

— Доню моя, любіше б мені було, щоб мала ти такого мужа, який, на мою думку, був тебе достоїн, та як ти вже обрала по своїй уподобі іншого, то і той би був мені до мислі. Гірко мені, що ти од батька таїлася, не довіряла мені, а ще гірше, що ти овдовіла перше, ніж я зятя свого спізнав. Та коли вже так воно склалося, то вшаную я його заради тебе мертвого, як волів би вшанувати живого, — поховаю його, як свого любого зятя.

І, звернувшись до дітей своїх та родичів, велів спорядити для Габріотта пишний і врочистий похорон. Тим часом, дізнавшися про сю подію, зібралася вся юнакова рідня, а незабаром збігся туди майже весь город. Над покійником, що лежав серед двору на Андреолиній єдвабній матерії увесь у квітах, плакала не тільки вона сама та родички його, а мало не всі городянки, та й чоловіків багато. Поховали Габріотта не як простолюдця, а мов пана якого великого: найславніші громадяни несли його тіло на плечах своїх до самої могили.

За кілька день подеста знов завів розмову про сватання, та коли мессер Негро сказав про те дочці, вона й слухати нічого не хотіла, а випрохала натомість у батька дозвіл піти в черниці і разом із служницею своєю вступила в один монастир, що славився своїм благочестієм. Там жили вони доброчинно і праведно ще багато років.

ОПОВІДКА СЬОМА

Сімома любиться з Пасквіном і гуляє з ним у саду; Пасквінотре зуби шавлієвим листом і вмирає; Сімону схоплено; бажаючи показати судді, як було діло, Сімона натирає собі зуби тією шавлією і також гине

Панфіл скінчив своє оповідання, і король, не виявивши жодного спочуття до Андреоли, скинув оком на Емілію, даючи тим позирком знати, що тепер її черга. Емілія почала, не гаючись, такими словами:

— Любії мої подруги, Панфілова оповідка нагадала мені одну історію, тим тільки на попередню схожу, що як там Андреола, так і тут інша дівчина милого свого в садку втратила; а як потягнено її до права, то вже не твердістю й не мужністю своєю, а несподіваною смертю од суду визволилася. Ми вже говорили про те, що хоч Амур більше полюбляє панські будинки, проте й бідняцькими оселями не гребує і часом таку в них забирає силу, що й багаті мусять ще нижче схилятися перед його всевладністю. Буде про се дещо і в моїй історії, яка діялась у нашому-таки місті, куди я й хочу повернути після наших сьогоднішніх мандрівок словесних дальшими світами.

Не з-так давно жила в Флоренції вродлива й хороша як на свій стан дівчина на ймення Сімона, дочка одного бідного чоловіка. Доводилось їй, як то кажуть, своїми ручками та пучками на хліб заробляти — жила з того, що вовну пряла; та не така була вбогодуха, щоб Амура в своє серце не прийняти, що вже давно туди очима і речами одного хлопця молодого стукався. Був той хлопець такого ж дрібного льоту, як і вона, розносив од свого хазяїна-ткача вовну прялям; звали його Пасквіно. Дівчині запала в серце його люба подоба, та довго вона не сміла тих милощів йому виявляти; сидить, було, за прядкою і зітхає раз по раз гаряче і палко, згадуючи того, хто їй вовницю до прядіння приносить. А Пасквіно й собі пильнував ревно, щоб його хазяїн мав добру пряжу, і через те вчащав до Сімони, нібито все ткацтво тільки на її прядінні трималося.

Учащав він отак до неї та й помічав, що вона ніби не від того; тоді він набрався більше одваги, а вона відігнала пріч боязкість свою та соромливість, і вони зійшлися нарешті на обопільну втіху одне одному. І так їм те щастя засмакувало, що не чекали вже, поки одне до одного прийде, а запрошувалися до любощів навзаєм.

Отак вони любилися що день, то дужче й палкіше; раз якось попрохав Пасквіно Сімону піти з ним кудись у садок, щоб там собі удвох безпечне досхочу набутися. Сімона погодилась; у неділю по обіді вона сказала батькові, що йде на відпуст до Сан-Галло, а сама подалася з подругою своєю Ладжіною в той сад, що казав Пасквіно. Хлопець був уже там із товаришем, якого звали Пуччіно, а дражнили Кривим. Кривий почав присмалювати литки біля Ладжіни; наші коханці лишили їх в одному кутку саду, а самі пішли милуватися в другий.

В тому кутку, куди пішов Пасквіно з Сімоною, ріс буйний, розкидистий кущ шавлії; коханці посідали під ним, голубились собі та милувались, а потім почали говорити про підвечірок, який вони тут думали в упокої спожити. Тут Пасквіно нахилився до шавлієвого куща, зірвав із нього листочок і почав терти ним зуби та ясна, говорячи, що шавлія дуже добре очищає їх після їди од окрушин, що там, буває, позастряють. Потер він ото зуби та й давай знову про підвечірок розмовляти; та недовго вже говорив — змінився раптом з лиця, потім зір і мову йому одібрало, а ще хвиля — і помер бідолаха.

Побачивши сеє, Сімона стала плакати й гукати Кривого та Ладжіну. Вони прибігли не гаючись, і як побачив Кривий, що Пасквіно лежить мертвий, опух увесь і темними плямами взявся, він закричав:

— Ах ти ж, лайдачко, се ти його отруїла!

Він збив таку бучу, що в сад зараз поназбігалося багато людей, котрі жили там поблизу; дивляться — Пасквіло лежить мертвий і весь опухлий, Кривий галасує на Сімону, що вона його заманила сюди і струїла, а дівчина, знетямлена несподіваним горем і болем, не пробує навіть боронитися; от і вирішили всі, що так було діло, як Кривий каже. Схопили плачущу дівчину та й потягли її в палату до подести.

Тут Кривий разом з іншими товаришами Пасквіновими, що тим часом надбігли — Опецьком, Нехлюєм та Понурою, — почав вимагати негайної розправи, і суддя став допитувати дівчину; не впевнившись у її вині та зловмисності, він зажадав у її присутності оглянути мерця на тому місці, де все те сталося, бо таки з її слів не багато чого міг дорозумітися. Він велів повести її без збіговиська до того саду, де ще лежав Пасквіно, пухлий мов колода, потім сам пішов туди, оглянув не без подиву трупа і почав питати дівчину, як було діло.

Сімона підійшла до шавлієвого куща, розповіла для ясності про все, що було раніше, і, щоб показати судді, як те сталось, вона зробила так, як Пасквіно, — потерла собі зуби листком із шавлії. Кривий, Опецьок та інші Пасквінові друзі й товариші сміялись судді у вічі над тими, мовляв, вигадками й дурницями і ще наполегливіше вимагали кари душогубці — спалити її, та й уже! Аж тут бідолашна дівчина, прибита смертю коханого і налякана страхом кари, скоро після того, як потерла зуби шавлією, сконала на превелике диво всім присутнім таким же чином, як і Пасквіно.

Блаженні душі, що дійшли в один день кінця щирому коханню і віку смертельному! А ще блаженніші, як судилось їм нерозлучно до нової оселі втрапити! Найблаженніші ж, як і потойбіч є кохання, як на тім світі так само любляться, як і тут! Та, мабуть, найщасливішою із тих, що ми їх пережили, була душа Сімони — не попустила їй доля загинути од фальшивих обвинувачень Кривого, Опецька та Понури, тих злиденних чесальників вовни, а судила їй виправдатися з неслави почесною смертю, пославши в слід коханому Пасквінові.

Суддя, як і всі інші, що були при тому, був сією подією безмірно вражений і не знав спершу, що почати; потім подумав-подумав та й надумався:

— Не інакше, — каже, — як ся шавлія має в собі отруту, хоч, загалом беручи, вона буває нешкідлива. Щоб же од неї нікому іншому такого лиха не скоїлось, треба вирвати сей кущ із корінням і спалити його.

Коли той чоловік, що за садом доглядав, викопав той кущ у присутності судді, одразу виявилась і причина смерті двох нещасливих коханців: під сим кущем виводилась величезна жаба-ропуха, що, як гадали, затруїла рослину своїм тлетворним сопухом. Усі боялись до тії ропухи підступити, тож обклали її високими купами хмизу та й спалили разом із шавлією. Оттак скінчилась судова розправа про смерть бідолашного Пасквіна. Опухлі тіла Сімони та її коханого однесли Кривий із Опецьком та Понура з Нехлюєм до церкви святого Павла — бо вони були тамтешніми парафіянами — і там їх поховали.

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Джіроламо любить Сальвестру; мати посилає його до Парижа; повернувшися, юнак застає кохану молодицею, прокрадається до неї в дім і вмирає коло неї; як понесли його до церкви, Сальвестра помирає біля нього

Як докінчала Емілія свою оповідку, почала з наказу короля говорити Неїфіла:

— Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов’ю разом і душу з його тіла вийняла.

Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг’єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір’ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання — Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам — думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть.

— Хлопчику нашому, — сказала вона, — ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засмутить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду.

Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що говорити:

— Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отсе поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.

Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає — і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась — не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі — і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, примилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до того Парижа всього на рік, не більше.

Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Парижа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали — не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою Сальвестру вже молодицею — оддали її за доброго чоловіка, майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися.

Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходити, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що як він її, так і вона його не забула. Та він помилився — Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати.

От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:

— Ти вже спиш, моє серденько?

Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:

— На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо.

Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:

— Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе — іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.

Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки — нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло — як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.

Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержливості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:

— Ну, Джіроламо, іди вже!

Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому приключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думку, жодного переступу не вчинила.

— Коли так, — сказала молодиця, — то давай так і зробимо.

Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.

Коли настав день і юнака знайшли мертвого біля дому, зчинився сильний лемент, а найдужче зойкала мати. Обдивились його всього, оглянули уважно — ніде ні рани жодної, ані сліду, що бито; лікарі сказали в один голос, що він помер із горя, як воно було і справді. Тоді тіло його понесли до церкви, куди прийшла засмучена мати з родичками своїми та сусідками; по нашому звичаю, жінки почали плакати над ним та голосити.

Поки там жінки в церкві над покійником заводили, чоловік, у домі якого він помер, сказав Сальвестрі:

— Накинь на себе каптур і йди в ту церкву, куди його понесли, стань у бабинці й послухай, що про те говорять, а я піду поміж чоловіки, чи не кажуть там чого проти нас.

Молодицю, хоч і пізно, обняв жаль; вона на те погодилась, бо хотіла побачити мертвим того, кому при житті й поцілунку шкодувала, тож одяглася й пішла до церкви.

Воістину дивовижна й недовідома сила кохання! Серце, що не одкривалось щасливій долі Джіроламовій, одкрилось тепер його недолі; в душі Сальвестриній спалахнув давнішній любовний пломінь і в такий пекучий жаль перелився, що, скоро вона забачила обличчя мертвого коханка, пробралась поміж жінками, як була, в каптурі, до його останків; з несамовитим зойком припала вона обличчям до трупа і навіть не встигла зросити його сльозами: тільки його діткнулась, вразив її на смерть той біль, що і його погубив.

Жінки почали потішати її, не знаючи ще, що то за одна, прохали її устати, та як вона не вставала, заходились її підводити; підняли її нерушиму, впізнали, що то Сальвестра, і побачили, що вона вже мертва. Тут усі жінки, які були в церкві, подвійними жалощами зворушені, ще дужче заридали та заголосили. Коли вістка про те вихопилась із церкви й дійшла до Сальвестриного мужа, що стояв між чоловіками, він довго плакав, не слухаючи нічиєї потіхи й розради. Потім розповів людям, що там були, про те, що зайшло вночі між тим юнаком та його жінкою, і таким чином всі узнали причину їхньої смерті і дуже за ними жалкували. Тоді взяли опорядили молодицю до гробу, поклали її на ті самі мари поруч юнака і поховали обох в одній могилі. Кого любов не могла з’єднати за життя, тих зв’язала смерть довічними узами.

ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА

Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з’їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з високого вікна замку й помирає; її хоронять разом із коханцем

Коли доказала Неїфіла свою оповідку, розжалобивши нею всіх своїх подруг, король, не бажаючи порушувати Діонеєвого права і бачивши, що більше нема кому оповідати, почав такими словами:

— Згадалася мені, милії мої жалібниці, одна пригода, яка вас, що над нещасливими любощами так ревне печалуєтесь, не менше має розчулити, ніж попередня, бо люди, яким вона приключилась, значнішого були роду, а доля їх іще страшніша була, чим у тих.

Чували ви, напевне, що, як розповідають провансальці, жили колись у Провансі двоє славетних лицарів і мали вони — той і той — свої замки і васалів своїх; одного звали Гвільєм із Россільйону, а другого — Гвільєм із Кабестану. Обидва вони були хоробрі войовники і між собою великі друзі — завжди, бувало, разом їздять на всі турніри, верхогони та інші змагання лицарські, і все в однаковому обладунку. І той і той жили кожен у своєму замку, миль за десять, чи що, один від одного; та хоч як вони другували й товаришували, а сталося так, що Кабестан закохався без міри у вродливу та привітну дружину Россільйонову і їй про свою любов і так і он як дав знати; вона теє помітила і теж його вподобала, знаючи його за вельми благородного кавалера, таким до нього коханням запалавши, що на все була готова, аби він тільки зажадав. Недовго ж довелося їй і ждати: зійшлися вони раз, удруге та й почали любитися навсправжки. Тільки ж діяли вони не дуже обачно, і Россільйон те помітив і таким закипів гнівом, що любов його до Кабестана в смертельну обернулася ненависть, та він таївся з нею краще, ніж коханці з своїми почуттями, і взяв думку вбити суперника.

Коли Россільйон носився з тим своїм заміром, оголошено якраз у Франції великий турнір, про що Россільйон повідомив негайно Кабестана через посланця, запросивши його одночасно до себе, щоб їм удвох порадитись — їхати на той турнір чи ні, а коли їхати, то що і як. Кабестан вельми тому зрадів і переказав, що неодмінно прибуде до нього назавтра на вечерю. Почувши се, Россільйон вирішив, що настав слушний час свій замір здійснити. Другого дня він озброївся, сів на коня й поїхав із слугами своїми за яку милю від замку на чати, щоб перестріти тут Кабестана. Не малу годину чигав він на нього, та ось, нарешті, побачив свого суперника — той їхав до нього без зброї з двома неоружними джурами, нічого злого не сподіваючись. Підпустивши його до певного місця, Россільйон вискочив по-зрадницьки з засідки.

— Згинь, падлюко! — крикнув він люто і тієї ж миті вгородив йому списа в груди.

Кабестан не спромігся не то боронитися, а й слова зронити — прошитий навскрізь списом, він звалився з коня та за яку хвилю й сконав. Джури його, не впізнавши навіть, хто вбив їхнього пана, повернули чимдуж до свого замку. Тоді Россільйон зліз із коня, розпанахав ножем Кабестанові груди і власними руками вийняв йому серце; загорнувши його в прапорець од списа, дав нести одному слузі, наказав нікому не говорити про те ні слова, сів знову на коня і повернувся проти ночі до свого замку.

Дружина його, знаючи, що Кабестан мав прибути на вечерю, чекала його з великим нетерпінням; вона дуже здивувалась, що його немає, і спитала в мужа:

— А чого се Кабестана й досі немає, мій пане?

На те одповів їй муж:

— Пані, він переказав мені, що до завтрього не може прибути.

Ся вістка ніби аж стривожила дружину. Тим часом Россільйон устав з коня, велів покликати кухаря й сказав йому:

— На тобі кабаняче серце і зготуй із нього найліпшу, яку можеш, потраву, та гляди, щоб смачна була! Як сяду я до столу, пришли її в срібному полумиску.

Кухар узяв те серце і заходився його дбало готувати, приклавши все своє уміння: покришив його дрібненько, додав приправ усяких і підлеви — і справді ласа з того вийшла штучка. Тим часом Россільйон сів із жінкою вечеряти; чимало всячини було подано до столу, та господареві страва не йшла на душу — душогубство недавнє ще муляло. Тут кухар прислав йому й ті ласощі; він велів поставити полумисок перед господинею, бо самому, казав, їсти не хочеться, а потрава знаменита. Жінка мала добрий апетит, тож і з’їла вона те все собі до смаку. Побачивши те, лицар спитав у неї:

— Як же вам, пані, смакувала ся потрава?

— Дуже добре, мій пане, — одказала дама.

— Далебі, — сказав тоді лицар, — я вам вірю, та й не дивуюсь, що і мертвим вам те до смаку припало, що живим ви понад усе на світі любили.

Сії слова почувши, дама задумалась на хвилю, а потім спитала:

— Що се значить? Що се ви дали мені з’їсти?

— Ви з’їли, пані, — одказав лицар, — не що інше, як серце Гвільєма Кабестанського, котрого ви так віроломно любили. Не сумнівайтеся в тому анітрохи, бо я своїми руками вирвав те серце йому з грудей перед тим, як сюди вернутися.

Нема чого й казати, в який відчай упала дама, почувши таке про чоловіка, якого любила понад усе на світі.

— Ви вчинили не по-лицарськи, — сказала вона по якійсь хвилі мужеві, — а по-зрадецьки і по-злодійськи. Якщо я самохіть, без принуки зробила Кабестана володарем мого серця і тим учинила вам неславу, то треба було не його, а мене скарати. Та боронь боже, щоб я зажила коли будь-якої іншої їжі після такої благородної страви, як серце Гвільєма Кабестанського, найшляхетнішого й найлюб’язнішого кавалера.

По сій мові встала з-за столу і, не довго думаючи, викинулася спиною через вікно, що було позад неї. Вікно те було дуже високо од землі, і вона не тільки на смерть убилася, а ще й зовсім збагнітувалась.

Сей учинок вразив у саму душу Гвільєма Россільйонського; зрозумів він тепер, що негаразд ізробив. Боячися помсти люду і графа Прованського, він велів осідлати коні і рушив світ за очі. Наступного ранку по всій околиці рознеслася вістка про ту сумну подію. Люди з обох замків з великою скорботою і плачем підібрали тіла Кабестана та його дами і поховали їх в одному гробівці при паниній церкві, вибивши на плиті віршований напис про тих, хто там спочиває і як вони померли.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Лікариха кладе свого опойним зіллям приспаного коханця, ніби мертвого, в скриню, яку потім двоє лихварів несуть до себе в дім; коли він очунявся, його хапають, мов злодія; лікарева служебка свідчить у суді, що то вона поклала його в скриню, вкрадену лихварями, і рятує його од шибениці, лихварі ж мусять за крадіжку заплатити пеню

Зосталось тепер одному Діонеєві, коли король своє розказав, оповіданням потрудитися; пам’ятаючи про се і виконуючи водночас наказ королівський, він почав такими словами:

— Злигодні нещасливих коханців, про які ми тут стільки наслухалися, не лише вам, панянкам, ба й мені очі й серце засмутили, тим я давно вже ждав, коли вони скінчаться. Тепер, хвала Господові, вони таки скінчилися (я не личкуватиму, боронь боже, поганого краму негодящим!), і, занехавши всякі жалощі, почну я з веселішої бочки, щоб для завтрашніх історій, може, кращий дати вам призвід.

Так от, щоб ви знали, любії мої красунечки, жив собі недавно в Салерно славетний лікар-хірург на ймення Маццео делла Монтанья; убившися вже добре в старії літа, узяв він за себе гарну й молоду шляхтянку з свого-таки міста. Він годив жінці у всьому, водив її над усіх розкішніше в оксамитах, та златоглавах, та оздобах різних дорогоцінних; от тільки мерзла дуже бідолаха, бо вночі не міг маестро як слід її вкривати. Так, як ото Річчардо ді Кіндзіка — пам’ятаєте? — повчав свою дружину, коли яке свято, так і сей провадив їй по-науковому, що після подружнього спілкування організм має поновляти сили стільки й стільки днів і ще всякі такі теревені; лікариха була з того вельми незадоволена і, як жінка розважна й одважна, вирішила жаліти домашнє знаряддя та, розглянувшись по людях, чужим підпомагатися.

Не на одного та й не на двох накидала вона оком, поки визиркала, нарешті, одного молодика собі до вподоби, поклавши на нього всі свої думки й сподіванки. Молодик теє помітив, а що вона йому теж була до мислі, то непомалу в неї закохався. Звали його Руджієрі да Єролі; роду він був значного, та мав таку ледачу й недобру вдачу, що його всі друзі й родичі одцурались і по всьому городу ходив поголос про його злодіяцтво та інші капосні вчинки. Пані докторова мало про ту славу клопоталась, бо він їй іншим до натури припав, і за деякий час зійшлася з ним через посередництво служебки своєї. Намилувавшися з ним до смаку, вона почала вичитувати йому за всі дотеперішні лихі вчинки і прохати, щоб він заради неї од усього того одкинувся; щоб же мав він спроможність на добру стежку звернути, почала його грошима — раз більшими, а вдруге меншими — зарятовувати.

Поки вони отак собі любилися, діючи досить обачно, припало лікареві курувати одного хворого, що слабував на ногу. Пізнавши ту недугу, маестро заявив пацієнтовим родичам, що треба вийняти з ноги надгнилу кістку, тоді хворий міг би одужати, а так або ногу треба буде відтяти, або смерті чекати, тільки що він не може за успіх операції поручитися. Родичі мусили здатися беззастережно на лікареві умови. Лікар був певен, що хворий, коли його не приспати, не витерпить болю і не дасться різати; тож, намисливши робити операцію увечері, він велів уранці настояти воду на якомусь снодійному зіллі, що міцно приспало б хворого на час операції; коли той настій було виготовлено, він поставив його на вікні у себе в кімнаті, не сказавши домашнім, що то таке.

Коли настав вечір і лікар мав уже йти до хворого, до нього прибув зненацька посланець із Амальфі од тамтешніх його великих друзів, щоб він кидав печене й варене і негайно їхав туди, бо там зчинилася велика бійка і багато люду поранено. Лікар, відклавши операцію на завтра, зразу сів у човна й подався до Амальфі, а жінка, знаючи, що він до ранку не повернеться, покликала до себе нишком Руджієрі і замкнула його тим часом у своїй кімнаті, чекаючи, поки вся челядь обляжеться. Сидів той Руджієрі, сидів, ждучи коханки, і страх захотілось йому пити — чи то натомився за день, чи чого солоного з’їв, чи така вже була в нього звичка. Побачив він на вікні посудину з тим напоєм, що лікар для хворого зготував, подумав, що то питна вода, і випив її геть усю; незабаром по тому зморив його твердий сон, і він заснув.

Лікариха увійшла в кімнату, як тільки змогла, і, побачивши, що Руджієрі спить, почала розбуркувати його, шепочучи потиху, щоб він уставав, та ніщо не помагалось — він не озивався й не ворушився. Тоді вона розсердилась і штовхнула його дужче, говорячи:

— Вставай-бо, сонюго! Хотів спати, то треба було дома сидіти, а не до мене йти!

Од того поштовху Руджієрі скотився зі скрині, на якій лежав, нічого не відчувши, наче мертвий. Лікариха трохи аж ніби злякалась і заходилась підводити його — торсала його, за ніс хапала, за бороду сіпала, та все дарма: він спав як убитий. Тоді, побоюючися, чи він часом не вмер, вона почала його щипати та свічкою припікати, але й тим нічого не домоглася і, не тямлячи нічого в медицині, хоч була докторовою, вирішила, що він притьмом помер. Нема чого й казати, як се її засмутило, бо любила коханця свого як душу; не осмілюючись кричати, вона почала рюмсати над ним потихеньку, нарікаючи на свою лиху долю. Та за якусь часину, боячися, щоб до її втрати ще й ганьби не прилучилося, стала вона думати про те, як би сього нібито мерця з господи своєї спровадити. Ні до чого не додумавшись, вона гукнула нишком служебку і, розповівши їй про своє горе, стала питати в неї поради. Служебка здивувалась непомалу і собі почала торгати його та сіпати, та, побачивши, що він не ворушиться, сказала те саме, що й пані, — що він напевне помер; а що їм робити — треба винести його з дому. На те пані докторова сказала:

— А куди ж його діти, щоб узавтра, як найдуть його, не догадались, що його звідси винесено?

— Пані, — одповіла їй служебка, — сьогодні надвечори бачила я коло столярні нашого сусіди скриню не з-так і велику; як її досередини не забрано, вона може стати нам у пригоді: даймо йому двічі або тричі ножем у спину, запхнемо його в скриню та й хай собі лежить. Хто його завтра найде, і не подумає, що звідси його винесено; гадатимуть люди, що сей гультяй укоїв ізнов якусь каверзу, а хтось із ворогів убив тімаху та й сховав у скриню.

Пані схвалила служебчину раду, не згодилась лише на те, щоб ножа йому дати — рука в неї на те, казала, не підійметься, і послала подивитись, чи там іще скриня. Служебка сходила і сказала, що там; тоді пані піддала їй, здоровій і дебелій дівці, трупа на плечі і сама пішла вперед, чи не видно там нікого, а за нею й служебка; поклали Руджієрі в скриню, знову зачинили віко та й додому.

Якраз під той час стали в одному будинку, недалеко од тієї столярні, двоє молодих лихварів, що звикли брати багато, а тратити мало; на новосіллі бракувало їм обстанови хатньої, тож, назиривши вдень тую скриню, вони порішили вкрасти її, як надворі залишиться. Так як опівночі вийшли вони з дому і, побачивши, що скриня на місці, не стали до неї дуже придивлятись, а понесли зразу до себе, хоч і важкенькою їм вона здалася. Принесли, поставили абияк коло кімнати, де жінки їхні спали, та й самі лягли спочивати.

Руджієрі спав уже довго, перетравивши той напій; коли його снодійна сила минулася, він прокинувся — се було вже перед світом. Хоч він уже якось прочумався, та в голові було — не тільки сю ніч, а й потім іще день скільки — мов заморочено. Розплющив він очі — нічого не видно, мац руками туди, мац сюди — аж у скрині. От і давай він собі думати-гадати: «Що за притичина? Куди се я попався? Чи я сплю, чи пробудився? Ніби ж сьогодні ввечері був у кімнаті моєї коханки, а се вже в якійся скрині. Що воно за знак? Може, лікар вернувся чи ще щось таке сталось, і вона сховала мене сонного? Так, мабуть, воно і є».

Принишк у своїй схованці Руджієрі, наслухає, чи не почує чого-небудь. А лежати в скрині мулько, тіснувато; аж бік заболів, на якому лежав так довго. Давай він на другий бік перевертатися та вдарився ненароком спиною в стінку, а скриня вже й так нерівно стояла, тож схитнулася та й перекинулась із гуркотом. Жінки, що в сусідній кімнаті спали, аж жахнулися зо сну, та з переляку і пари з уст не пустили. Руджієрі теж ізлякався, як скриня упала, та, побачивши, що віко одчинилось, волів із неї вилізти, ніж далі лежати. Не знаючи, куди потрапив, він почав полапки ходити по приміщенню, чи не найде сходів або дверей, щоб вийти якось. Почувши те мацкування, жінки почали гукати:

— Хто там?

Руджієрі не озивався, бо голоси були незнайомі; тоді жінки стали кликати чоловіків, та ті нічого не чули, бо твердо спали після трудів праведних. Тоді, налякавшися ще дужче, жінки повставали та до вікон:

— Рятуйте, злодії!

На той ґвалт попрокидалися сусіди і давай бігти до того дому — хто вікном, хто через дах, хто іще кудою; устали нарешті од того гармидеру і молоді лихварі. Руджієрі схопили: він страх як здивувався, довідавшись, куди потрапив, і не знав, як і куди йому тікати. На той галас прибігла і сторожа з синьйорії, забрала його й повела до міського начальника. Знаючи сього чоловіка за великого лайдака, той негайно велів узяти його на муки, і Руджієрі мусив признатися, що заліз у дім до лихварів, аби їх пограбувати. Скоро ж наспів і вирок винуватцеві: повісити.

Вранці по всьому Салерно рознеслася новина, що Руджієрі спіймано на злодійстві в домі лихварів. Як почула про те лікариха з служебницею своєю, здивувались обидві великим дивом; думали вже — те, що вони вчора зробили, їм уві сні приздрілося. А пані зажурилася тяжко, що коханець її у смертельну небезпеку потрапив, і мало не збожеволіла з відчаю.

Годині о дев’ятій, чи що, повернувся з Амальфі лікар і кинувся до того свого настою, щоб іти до хворого, аж бачить — посудина порожня. Боже, який тут він підняв галас — у нього в домі, мовляв, як на зарваній вулиці. Пані докторова, зовсім не тим заклопотана, крикнула на нього сердито:

— Що б ви сказали, маестро, коли б справді якась велика шкода скоїлась? Подумаєш, вилили там якусь воду. Що вам, більше води немає, чи що?

— Жінко, — одказав їй лікар, — ти не думай, що то була собі просто вода, то був спеціально зготовлений снодійний напій.

І він розповів їй усе докладно, що і як. Коли вона про те почула, догадалась уже, що то Руджієрі випив ті ліки і через те здався їй за мертвого.

— Ми не знали сього, маестро, — сказала вона. — Доведеться вам знову ті ліки зготувати.

Побачивши, що немає іншої ради, лікар замовив собі знову того настою.

Через деякий час вернулася служебка — її послала пані на довідки, що там чути про Руджієрі.

— Пані, — розповіла вона, — всі говорять на Руджієрі тільки лихе, чула я, що жоден друг його ані родич не піднявся його рятувати, і не думає ніхто. Завтра, кажуть, мають йо