Майстер і Маргарита - Михайло Булгаков

Михайло Булгаков

Майстер і Маргарита - Михайло Булгаков

«Ну, добре, хто ж ти є? — Я — тої сили часть,

що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».

Ґете «Фауст»'


Переклад Миколи Лукаша.


ЧАСТИНА ПЕРША


Розділ 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕВІДОМИМИ


У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших ставках з'явилося двоє громадян. Перший з них — приблизно сорокарічний, зодягнутий у сіреньку літню пару, — був малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною, свого респектабельного капелюха пиріжком ніс у руці, а ретельно поголене обличчя його прикрашали надприродні за розмірами окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудий, чубастий молодик у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, жмаканих білих штанях і чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого художнього журналу і голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАСОЛІТ, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понир'єв, що писав під псевдонімом Бездомний.

Втрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники найперше кинулися до строкато розмальованої ятки з написом «Пиво і води».

Ба, слід відзначити першу дивовижу цього страшного травневого вечора. Не тільки біля ятки, а й по всій алеї, рівнобіжній до Малої Бронної вулиці, не було ані душі. В ту пору, коли вже, здається, і сили бракло дихати, коли


сонце, розпікши Москву, в сухій імлі валилося кудись за Садове кільце, — ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, безлюдна була алея.

— Дайте нарзану, — попросив Берліоз.

Нарзану нема, — відповіла жінка в ятці й чомусь образилася.

Пиво є? — хрипко звідався Бездомний.

Пиво привезуть увечері, — відповіла жінка.

А що є? — запитав Берліоз.

Абрикосова, тільки тепла, — сказала жінка.

Ну, давайте, давайте, давайте!..

Абрикосова утворила пишну жовту піну, і в повітрі запахло перукарнею. Напившись, літератори відразу ж заги-кали, розплатилися й посідали на лаві обличчям до ставка і спиною до Бронної.

Цієї хвилини скоїлася друга дивовижа, що стосувалася самого Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце його тріпнулось і на мить кудись провалилося, потім стало на місце, але з тупою голкою, що застрягла в ньому. До того ж Берліоза охопив безпричинний, проте такий великий страх, що йому притьмом захотілося неозирки тікати з Патріарших.

Берліоз тоскно розглянувся, не розуміючи, що його так налякало. Він зблід, витер хусточкою лоба, подумав: «Що це зі мною? Такого ніколи не бувало... серце каверзує... я перевтомився... Мабуть, пора кинути все до біса і в Кисловодськ...»

Тієї миті гаряче повітря згусло перед ним, і зіткався із цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куценький теж таки з повітря піджачок... Громадянин на зріст у сажень, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зважити, глумлива.

Життя Берліозове складалося так, що дивовижні явища не були для нього у звичай. Ще дужче збліднувши, він витріщив очі й у замішанні подумав: «Цього не може бути!..»

Але воно таки було, і цибатий, проглядний наскрізь громадянин, не торкаючись землі, хилитався перед ним то вліво, то вправо.

Тепер жах такою мірою опосів Берліоза, що він заплющив очі. А коли голова МАСОЛІТу розплющив їх, — побачив, що все скінчилося, марево розвіялося, картатий ще і, а водночас і тупа голка вискочила з серця.

— Тьху ти, чортяка! — вигукнув редактор. — Ти знаєш, Іване, зі мною оце мало удар від спеки не стався! Навіть щось як галюцинація було, — він спробував посміхнутись, але в очах йому ще билася тривога, і руки тремтіли. Проте поволі він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, проказавши досить бадьоро: «Отож виходить...» — повів далі мову, перервану питтям абрикосової.

Мова та, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергового числа журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович скомпонував, і за дуже стислий термін, але, на жаль, редактора нею анітрохи не вдовольнив. Окреслив Бездомний головну дієву особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте всю поему треба було, на думку редактора, писати наново. І ось зараз редактор читав поетові щось неначе лекцію про Ісуса, з метою вияск-равити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи зображувальна сила його хисту, а чи цілковита необізнаність з питанням, яке він брався викласти, — але Ісус у нього вийшов ну зовсім живісіньким Ісусом, таким, як він колись існував, хоча, правда, наділеним усіма негативними рисами.

Берліоз же хотів довести поетові, що сенс не в тому, яким був Ісус, лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса цього, як особи, зовсім ніколи не існувало на світі, і всі розповіді про нього — прості вигадки, звичайнісінький міф.

Слід сказати, що редактор був людиною очитаною і дуже вміло посилавсь у своєму викладі на істориків давнини, наприклад, на славетного Філона Александрійського, на блискуче освіченого Йосифа Флавія, котрі ніколи й словом не прохопилися про існування Ісуса. Виказуючи поважну ерудицію, Михайло Олександрович повідомив поета, між іншим, і про те, що відповідне місце в п'ятнадцятій книзі, в розділі 44-му славетних Тацитових «Анналів», де йдеться про страту Ісуса, — не що інше, як пізніший фальсифікаторський додаток.

Поет, для якого все, що розповідав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, прикипівши до нього своїми жвавими зеленими очима, і лише зрідка гикав, нишком кленучи абрикосову воду.

— Нема жодної східної релігії, — говорив Берліоз, — що в ній, як правило, непорочна діва не приводила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так само створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було серед живих. Ось саме на це треба передусім напирати...

Високий тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забивався в нетрі, куди може забиватись, не ризикуючи скрутити собі в'язи, лише дуже освічена людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога й сина Неба та Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, що його вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І ось саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, — в алеї з'явився перший перехожий.

Згодом, коли, чесно кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої звідомлення з описом цього чоловіка. Порівняння їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низький на зріст, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому — що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу. Третє стисло повідомляє, що особливих прикмет у незнайомого не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих звідомлень нічого не варте.

Передовсім: ні на яку ногу описуваний невідомець не кульгав і на зріст був ані низький ані височезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним руків'ям у формі голови пуделя. З вигляду — мав років сорок з гаком. Рот якийсь кривий. Чисто виголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве — чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Словом — чужоземець.

Пройшовши повз лаву, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець зиркнув на них скоса, зупинивсь і раптом сів собі на сусідній лаві за два кроки від приятелів

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ич, і не парко йому в рукавичках!»

А чужоземець обвів поглядом високі будинки, що квадратом облямовували ставок, причому стало помітно, що він бачить цю місцину вперше і що вона його зацікавила.

Він зупинив зір на горішніх поверхах, які сліпуче відбивали пошматоване в шибках сонце, що назавжди йшло від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де вікна починали передвечірньо темнішати, на щось там поблажливо посміхнувся, примружився, на руків'я тростини поклав руки, а на них підборіддя.

— Ти, Іване, — вів далі Берліоз, — дуже добре і сатирично змалював, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, та тільки сіль у тім, що перед Ісусом ще народилася ціла низка синів божих, як от, скажімо, фінікійський Адоніс, фрігійський Аттіс, перський Мітра. Стисло ж кажучи, то жоден з них не народжувався, і нікого їх не було, як і самого Ісуса, отож треба, щоб ти замість народження і, скажімо, приходу волхвів, зобразив би безглузді чутки про цей прихід. А то виходить із твоєї розповіді, що він і справді народився!..

Цю мить Бездомний спробував погамувати надто дошкульну свою гикавку, затримав дихання, від чого гикнув ще дошкульніше й голосніше, і тут-таки Берліоз урвав свою мову, бо чужоземець раптом підвівсь і рушив до письменників.

Ті здивовано звернули на нього погляди.

— Даруйте мені, будь ласка, — заговорив приходень з чужинецькою вимовою, хоч і не калічачи слів, — що я, не бувши знайомий, важусь... але об'єкт вашої вченої бесіди такий цікавий, що...

При цьому він ґречно скинув берета, і друзям нічого на залишалося, як підвестись і віддати вітання.

«Ні, ймовірніше француз...» — подумав Берліоз.

«Поляк?..» — подумав Бездомний.

А слід зазначити, що на поета чужоземець уже з перших слів справив препогане враження, Берліозові ж радше припав до вполоби, тобто ке те щоб сподобався, а... як би це сказати... зацікавив, чи що.

— Ви дозволите мені присісти? — чемно попросив чужоземець, і приятелі якось мимохіть розсунулися; той спритно вмостився поміж них і відразу прилучився до розмови.

— Якщо мене не підвів слух, ви зволили казати, що Ісуса не було на світі? — запитав чужоземець, спрямовуючи на Берліоза своє ліве зелене око.

— Ні, слух вас не підвів, — чемно відповів Берліоз, — саме це я й казав.

— Ой, як цікаво! — вигукнув чужоземець.

«А якого чорта йому треба?» — подумав Бездомний і насупився.

— То ви були згодні з вашим співрозмовником? — поспитав невідомий, обернувшись праворуч до Бездомного.

— На всі сто! — підтвердив той, полюбляючи штуковані та фігуральні вислови.

— Диво дивне! — вигукнув непроханий співрозмовник і, чомусь по-злодійському оглянувшись і приглушивши свій низький голос, сказав: — Даруйте мою нав'язливість, але я так зрозумів, що ви, до всього іншого, ще й не вірите в Бога? — Він витворив перелякані очі й докинув: — Присягаюсь, я нікому не скажу!

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь посміхнувшись на переляк інтуриста, відповів Берліоз, — але про це можна говорити цілком вільно.

Чужоземець відкинувся на спинку лави і спитав, аж ве-рескнувши від цікавості:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — з посмішкою відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: «Ото причепився, гусак закордонний!»

— Ой, яка розкіш! — вигукнув вражений чужоземець і замотав головою, зиркаючи то на одного, то на другого літератора.

— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — з дипломатичною чемністю сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестало вірити в казки про Бога.

Цю мить чужоземець утнув дивацьку штуку: встав і потис спантеличеному редакторові руку, промовивши при цьому такі слова:

— Дозвольте подякувати вам від щирого серця!

— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши очима, поцікавився Бездомний.

— За дуже важливе повідомлення, котре для мене, як мандрівника, надзвичайно цікаве, — багатозначно підтеши пальця, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, видно, таки справило на мандрівника сильне враження, бо він перестрашено обвів очима будинки, немов боячись у кожному вікні побачити по атеїсту.

«Ні, він не англієць...» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Знати б, де це він навик так вправно говорити по-нашому!» — і знову насупився.

— Але, дозвольте вас запитати, — після тривожної задуми мовив закордонний гість, — як же бути з доказами існування Божого, що їх, як відомо, є рівно п'ять?

— Ба! — співчутливо відповів Берліоз. — Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх в архів. Адже погодьтесь, що у сфері розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — скрикнув чужоземець. — Браво! Ви слово в слово повторили міркування невгамовного дідугана Імма-нуїла з цього приводу. Та ось чудасія: він дощенту поруйнував усі п'ять доказів, а потім, наче на глум собі, спорудив власний шостий доказ.

— Доказ Канта, — тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, — також непереконливий. І недарма Шіллер твердив, що Кантові міркування в цьому питанні можуть удовольнити лише рабів, а Штраус просто брав на сміх цей доказ.

Берліоз говорив, а сам тим часом думав: «Але, зрештою, хто він такий? І чому він так добре говорить російською мовою?»

— Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! — зовсім неждано бовкнув Іван Миколайович.

— Іване! — знічено шепнув Берліоз.

Але пропозиція запроторити Канта до Соловків не тільки не вразила чужоземця, а навіть викликала у нього захват.


— Ай справді, справді, — скрикнув він, і ліве зелене око його, спрямоване на Берліоза, заяскрилося, — йому саме там місце! Алжс казав я йому тоді за сніданком: «Ви, професоре, воля ваша, шось недоладне вигадали! Воно, може, й мудро, тільки надто незрозуміло. Вас на глузи братимуть».

Берліоз витріщив очі. «За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе?» — подумав він.

— Але, — провадив далі чужоземець, не переймаючись Берліозовим збентеженням і звертаючись до поета, — запроторити його до Соловків неможливо з огляду на те, що він уже сто років з гаком перебуває в місцях набагато віддаленіших, аніж Соловки, і видобути його відтіль у жоден спосіб неможливо, запевняю вас.

— А шкода! — відгукнувся задерика-поет.

— І мені шкода! — погодився незнайомець, зблискуючи оком, і мовив далі: — Але ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то, дозвольте спитати, хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?

— Сама людина й керує, — вихопився сердито з відповіддю Бездомний на не, ніде правди діти, не дуже ясне запитання.

— Даруйте, — лагідно озвався невідомий, — для того, щоб керувати, потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін. Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день? І справді, — невідомий вже обернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, до прикладу, почнете керувати, порядкувати й іншими і собою, загалом, так би мовити, саме розохотитесь, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... — на цих словах чужоземець солоденько посміхнувся, наче думка про саркому легені його втішила, — так, саркома... — мружачись, наче кіт, повторив він лунке слово, — і ось вашому порядкуванню край! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати. Ви, прочуваючи лихо, кидаєтеся по вчених лікарях, далі по шарлатанах, а буває, і по ворожках. Що й перше, і друге, й третє — цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, ніби він чимось порядкує, враз нерушно залягає в дерев'яний ящик, а навколишні бачать, що пуття від такого лежня більше ніякого, спалюють його в печі. А буває ще гірше, тільки-но чоловік намислить з'їздити в Кисловодськ, — чужоземець прискалив око до Берліоза, — здавалося б, дрібничка, а й ту довершити не спроможеться, бо невідь-чому раптом візьме послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою так покерував? Чи не правильніше думати, що упорав його хтось зовсім інший? — після цих слів незнайомець якось чудно захихотів.

Берліоз вельми уважно слухав неприємну розповідь про саркому й трамвай, і його почали непокоїти якісь тривожні думки. «Він не чужоземець... Він не чужоземець... — снувало йому в голові, — він занадто дивовижний суб'єкт... але, далебі, хто ж він такий?..»

— Ви хочете палити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного незнайомий. — Вам які до вподоби?

— А у вас усякі є, чи що? — понуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

— То які вам до вподоби? — повторив невідомий.

Ну, «Наша марка», — з серцем відповів Бездомний.

Незнайомий негайно витяг з кишені портсигар і запропонував його Бездомному.

— «Наша марка».

І редактора й поета вразило не стільки те, що в портсигарі знайшлася саме «Наша марка», скільки сам портсигар. Він був величезний за розміром, з червоного золота, і на його покришці, коли вона відкривалася, зблиснув синім та білим сяйвом діамантовий трикутник.

Тепер літератори подумали кожен своє. Берліоз: «Ні, чужоземець!», а Бездомний: «От чортяка б його взяв! Га?»

Поет і власник портсигару запалили, а Берліоз, який не палив, відмовився.

«Треба буде йому заперечити так, — розважив Берліоз, — це правда, людина смертна, проти цього нічого не скажеш. Але річ у тім, що...»

Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужоземець.

— Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, іію вона робитиме сьогоднішнього вечора.

«Якось безглуздо вивернуто питання...» — подумав Берліоз і заперечив:

— Ну, тут уже є перебільшення. Щодо сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бромній мені звалиться на голову цеглина...

— Цеглина ні сіло ні впало, — значливо урвав його не-віломець, — нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— То, може, ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. — І скажете мені?

— Охоче, — відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: «Раз, два... Меркурій у другому домі... місяць пішов... шість — нещастя... вечір — сім...» — і голосно ще й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співбесідник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм... — промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, — ну, це, вибачайте, малоймовірно.

— Прошу і мені вибачити, — відловів чужоземець, — але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

— Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

— Ні, цього ні в якому разі не може бути, — твердо заперечив чужоземець.

— А то ж чому?

— Тому, — відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці. — до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

— Олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович.

Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

— Бував, бував, та й не раз! — вигукігув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. — Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер «Літературної газети», де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

— Перепрошую, — сказав він, і обличчя його потьмяніло, — ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

— О, залюбки! — вигукнув невідомий. — Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

Ось що, Михайле, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — він ніякий не інтурист, а шпигуй. Це російський емігрант, що перебрався до нас Вимагай у нього документи, бо ще втече...

— Ти гадаєш? — стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: «Таж він має рацію!»

Вже ти мені вір, — засичав йому на вухо Іван, — він дурником прикидається, аби випитати шось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, — поет говорив і косував оком, стежачи, щоб нсвідомець не лав драла, — ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

— Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, — вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. «Чортяка, чув усе...» — подумав Берліоз і Ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово «професор» і початкову літеру прізвища — подвійне «В» — « W ».

— Дуже приємно, — тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.

То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? — спитав Берліоз.

Так, як консультанта.

Ви — німець? — вивідував Бездомний.

Я себто?.. — перепитав професор і раптом задумався. — Так, мабуть, що німець... -сказав він.

Ви по-російському здорово говорите, — зауважив Бездомний.

О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, — відповів професор.

А хто ви за фахом? — запитав Берліоз.

Я — фахівець з чорної магії.

«Оттакої!..» — шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.

— І... і з цього фаху вас запрошено сюди? — затнувшись, поспитав він.

— Так, з цього фаху й запрошено, — підтвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилак-ського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я — єдиний на весь світ фахівець.

— А-а! Ви — історик? — з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.

— Я — історик, — підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: — Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив' їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:

— Майте на увазі, що Ісус таки існував.

— Бачите, професоре, — силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.

— А ніяких поглядів і не треба! — відповів чудний професор, — просто він існував, і квит.

— Але ж потрібен який-небудь доказ... — почав Берліоз.

— І доказів жодних не потрібно, — відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: — Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...


Розділ 2

ПОНТІЙ ПІЛАТ


У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.

Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало недобрий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора ще з досвіту. Прокураторові здавалося, що трояндовий дух точать кипариси й пальми в саду, що до запаху шкіряного обладунку та поту від конвою домішується клятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прибула з прокуратором до Єршалаїма, заносило димком у колонаду через горішню ділянку саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувавсь усе той самий масний трояндовий дух.

«О боги, боги, за що ви караєте мене?.. Так, без сумніву, це вона, знову вона, нездоланна, страшна хвороба... гемікранія, через яку болить півголови... від неї немає ліків, немає жодного рятунку... спробую не рухати головою...»

На мозаїчній підлозі біля водограю вже було наготоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо поклав у цю руку клапоть пергаменту. Не стримавши болісної гримаси, прокуратор скоса пробіг очима написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:

— Підслідний з Галілеї? А до тетрарха справу посилали?

— Так, прокураторе, — відповів секретар.

І що ж він?

Він відмовився дати висновок у цій справі й смертний вирок Синедріону надіслав вам на затвердження, — пояснив секретар.

Прокуратор сіпнув щокою і сказав тихо:

— Приведіть обвинуваченого.

Ту ж мить з ділянки салу під колони на балкон два легіонери ввели і поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. Чоловік цей мав на собі старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його була покрита білою пов'язкою з ремінцем округ лоба, а руки зв'язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий сипець, у кутику рота — Садпо із запеченою кров'ю. Приведений з тривожного допитливістю дивився на прокуратора.

Той помовчав, а потім тихо спитав по-арам«йському:

— То це ти підбивав народ зруйнувати єршалаїмський храм?

Прокуратор при цьому сидів, мов кам'яний, і лише губи його воручгилися ледь-ледь, коли він вимовляв слова. Він був мов кам'яний, бо остерігався хитнути головою, цю горіла пекельним болем.

Чоловік зі зв'язаними руками трохи подався вперед і заговорив:

— Чоловіче добрий! Повір мені...

Але прокуратор, так само не ворухнувшись і анітрохи не підвищивши голосу, тут-таки урвав його мову:

— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі пошепки кажуть про мене, що я люте страховисько, і пе чиста правда. — І так само розмірено додав: — Кентуріона Щуролупа до мене.

Всім вішалося, що на балконі потемніло, коли кенту-ріон першої кентурії Марк, прозваний Щуролупом, постав перед прокуратором. Щуролуп був на голову виший за найвищого з вояків легіону і такий широкий у плечах, що повністю заступив невисоке ще сонце.

Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:

— Злочинець називає мене «чоловік добрий». Виведіть його звідси на хвильку, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не скалічте.

І всі, окрім непорушного прокуратора, провели поглядом Марка Щуролупа, який махнув рукою в'язневі, показуючи, що той мусить іти за ним.

Щуролупа взагалі, хоч би де він не з'являвся, всі проводжали поглядами через його зріст, а ті, які бачили його вперше, ще через те, що обличчя кентуріон мав знівечене: ніс йому колись було розбито ударом германської довбні.

Прогупали важкі чоботи Марка по мозаїці, зв'язаний пішов за ним безгучно, цілковита мовчанка запала в колонаді, і чутно було, як туркотіти голуби в саду біля балкона, та ще вода співала мудрованої приємної пісні у водограї.

Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що й це йому не зарадить.

Вивівши в'язня з-під колон у сад, Щуролуп витяг з рук легіонера, котрий стояв коло підніжжя бронзової статуї, бича і, несильно розмахнувшись, ударив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, але зв'язаний як стій повалився додолу, наче йому підрубали ноги, похлинувся повітрям, сполотнів на обличчі й закотив очі. Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, ви смикнув поваленого вгору, поставив його на ноги і заговорив гундосо, калічачи арамейські слова:

— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?


Арештований хитнувся, але опанував себе, обличчя його зажевріло, він передихнув і відповів хрипко:

— Я зрозумів тебе. Не бий мене.

Через хвилину він знову стояв перед прокуратором. Загучав мерклий, недужий голос:

Ім'я?

Моє? — похапцем озвався в'язень, усім єством виказуючи готовність відповідати до ладу, не накликати більше гніву.

Прокуратор сказав неголосно:

— Своє я знаю. Не прикидайся дурнішим, ніж є насправді. Твоє.

— Ієшуа, — поспіхом відповів в'язень.

— Прізвисько маєш?

— Га-Ноцрі.

— Звідки ти родом?

— З города Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є город Гамала.

— Хто ти по крові?

— Достоту не знаю, — жваво відповів в'язень, — я не пам'ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць...

— Де маєш осідок?

— Я не маю осідку, — ніяково відказав ув'язнений, — я мандрую від города до города.

— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — прорік прокуратор і спитав: — Рідня є?

— Нема нікого. Я один на світі.

— Чи знаєш ти грамоту?

— Так.

— Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?

— Знаю. Грецьку.

Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в'язня. Друге око лишилося приплющеним.

Пілат заговорив по-грецькому:

— Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?

Цієї миті в'язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:

— Я, чол... — жах промайнув у очах в'язня від того, що він мало не помилився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.

Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.

— Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, — монотонно промовляв прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.

— Ці добрі люди, — заговорив в'язень і, поспіхом додавши: — ігемоне, — повів далі: — нічому не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.

Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.

— Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, — мовив Пілат м'яко і монотонно, — за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.

— Ні, ні, ігемоне, — весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув'язнений, — ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.

— Хто це такий? — гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.

— Левій Матвій, — охоче пояснив ув'язнений, — він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віф-фагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. — При цьому в'язень усміхнувся: — Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись...

Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в'язня, а на прокуратора.


— ...однак, наслухавшись мене, він почав лагідніша-ти, — вів далі Ієшуа, — а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри...

Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:

— О, городе Єршалаїме! Чого тільки не почуєш у ньому! Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!

Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.

— А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, — пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: — І відтоді він став моїм супутником.

Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в'язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав датеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкону цього чудного харциза, промовивши лише два слова: «Повісити його». Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.

Він дивився каламутними очима на ув'язненого і деякий >іас мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.

— Левій Матвій? — хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.

— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, нестерпучий голос.

— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?

Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:

— Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зро-зуміліше було.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?

Нараз прокуратор подумав: «О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді... Мій розум не слугує мені більше...» І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути...»

І знову почув він голос:

— Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про шо-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.

Секретар витріщився на в'язня і не дописав слова.

Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.

Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.

В'язень тим часом провадив даті свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.

— Ну ось усе й минулося, — говорив ув'язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, — і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, — в'язень обернувся, примружився на сонце, — пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спаїо на думку дещо нове, — гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.

Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.


— Лихо в тому, — продовжував зв'язанець, якого ніхто не зупиняв, — що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, — у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.

Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в'язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.

Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:

— Розв'яжіть йому руки.

Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.

— Зізнайся, — тихо по-грецьки запитав Штат, — ти великий лікар?

— Ні, прокураторе, я не лікар, — відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап'ясток руки.

Круто з-під лоба Пілат свердлував очима арештанта, й у цих очах уже не було каламуті, в них з'явились усім знайомі іскри.

— Я не спитав тебе, — мовив Пілат, — ти, може, знаєш і латину?

— Так, знаю, — відповів арештований.

Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:

— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?

— Це дуже просто, — відповів ув'язнений також латиною. — Ти водив рукою в повітрі, — і арештант повторив Пілатів рух, — наче хотів погладити, і губи...

— Справді, — сказав Пілат.

Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:

— Отож ти лікар?

— Ні, ні, — жваво відповів ув'язнений, — повір мені,

— Гаразд, якщо хочеш тримати це в таємниці, гримай Справи це безпосередньо не стосується. Отже, ти твердиш, що не закликав зруйнувати... або підпалити, або в який інший спосіб знищити храм?

— Я, ігемоне, нікого не закликав так чинити, повторюю. Хіба я схожий на недоумка?

— О так, на недоумка ти не схожий, — тихо озвався прокуратор і якось жаско осміхнувся, — тоді заприсягнись, що цього не було.

— Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? — спитав, увесь стрепенувшись, розв'язаний.

— Та хоча б життям своїм, — відповів прокуратор, — ним заприсягатися саме час, бо воно висить на волосинці, знай це!

— Чи не гадаєш, ігемоне, що це ти його підвісив? — поспитав арештант. — Коли так, то ти дуже помиляєшся.

Пілат здригнувся і відповів крізь зуби:

— Я можу перетяти цю волосину.

— І в цьому ти помиляєшся, — світлисто всміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант. — Погодься, що перетяти волосину, либонь, спроможен лише той, хто її підвісив?

— Атож, атож, — посміхнувшись, сказав Пілат, — тепер я не маю сумніву, що роззявкуваті нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п'ятах. Не знаю, хто підвісив тобі язика, але підвішено його добре. До речі, скажи, чи правда, що ти заявився до Єршалаїма через Сузьку браму верхи на ослі в супроводі юрми голодранців, що гукали тобі вітання, начеб якомусь пророкові? — прокуратор вказав на сувій пергаменту.

Арештант непорозуміло подивився на прокуратора.

— Та в мене й осла ніякого немає, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я в Єршалаїм таки Сузькою брамою, але пішаницею, і супроводив мене самий лише Левій Матвій, і ніхто не гукав мені нічого, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі й не знав.

— Чи не знаєш ти часом, — вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, — таких собі Дісмаса, другого — Гестаса і третього — Вар-раввана?

— Цих добрих людей я не знаю, — відповів в'язень.


— Правда?

— Правда.

— А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова — «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?

— Всіх, — відповів в'язень, — лихих людей немає на світі.

— Вперше таке чую, — з осміхом сказав Пілат. — Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, — звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: — Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?

— Ні, я самотужки дійшов до цього.

— І ти проповідуєш це?

— Так.

— А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, — то він теж добрий?

— Так, — відказав арештант, — він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?

— Охоче можу розповісти це, — промовив Пілат, — бо я був свідком при тому. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вп'ялися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у пастку, і коли б кавалерійська турма не врубалася збоку, а командував нею я, — тобі, любомудре, не довелося б говорити з Щуролупом. Це було в бою поблизу Ідіставізо, у Дівочій Долині.

— Якби з ним поговорити, — раптом мрійливо сказав арештант, — я певен, що він круто перемінився б.

— Я гадаю, — озвався Пілат, — що мало втішив би ти легата легіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його старшин чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і першим, хто про це подбає, буду я.

У цей час до колонади прудко залетіла ластівка, окреслила під золотою стелею коло, знизилася, мало не черкнувши гострим крилом обличчя мідяної статуї в ніші, і сховалася за капітеллю колони. Можливо, їй заманулося вити там гніздо.

А поки вона летіла, в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розглянув справу мандрівного філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв'язку між діями Ієшуа і розрухами, що сталися нещодавно в Єршалаїмі. Мандрівний філософ виявився несповна розуму. Тим-то смертного вироку Га-Ноц-рі, що його виніс Малий Синедріон, прокуратор не потверджує. Однак з огляду на те, що божевільні утопічні казання Га-Ноцрі можуть спричинити заворушення, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і заточує його в Кесарії Стра-тоновій на Середземному морі, тобто саме там, де проку-раторова резиденція.

Лишалося продиктувати це секретареві.

Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемо-на, пташина метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом загорівся пил.

— Усе про нього? — звернувся Пілат до секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відказав той і подав Піла-тові інший клапоть пергаменту.

— Що там іще? — запитав Пілат і насупився.

Перечитавши подане, він ще дужче перемінився з обличчя. Чи то темна кров надплинула до шиї та обличчя, чи щось інше сталось, але шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче запалися.

Знов-таки завинила в цьому чи не кров, яка ринула до скронь і стугоніла там, — у всякому разі в прокуратора щось поробилося з зором. Так, примарилося йому, що голова арештанта відпливла кудись, а замість неї з'явилась інша. На цій гирявій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На лобі видніла густо намащена кругла виразка, що роз'їдала шкіру. Запалий беззубий рот з обвислою нижньою примхливою губою. Пілатові видалося, ніби пощезали рожеві колони балкона і покрівлі Єршалаїма вдалині, внизу за садом, і все потонуло навкруг у густюшій зелені капрей-ських садів. Та й зі слухом сталося щось дивне — наче звіддалік програли негучно, але грізно сурми і вельми виразно почувся гундосий голос, який бундючно розтягував слова: «Закон про образу величності...»

Думки застрибали короткі, роз'єднані й незвичайні. «Пропав!», потім — «Пропали!..» І якась зовсім недоладна серед них гадка про якесь безсмертя, до того ж це безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.


Пілат через силу прогнав це видиво, повернувся зором на балкон, і знову перед ним постали арештантові очі.

— Слухай-но, Га-Ноцрі, — заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось чудно: лице прокураторове було грізним, але очі збентежені, — ти коли-небудь говорив щось про великого кесаря? Відповідай! Говорив?.. Чи... не... говорив? — Пілат протяг слово «не» трохи довше, ніж це годиться на суді, і послав своїм поглядом до Ієшуа якусь думку, що її немов хотів навіяти арештантові.

— Правду говорити легко та приємно, — зазначив арештований.

— Мені не треба знати, — придушеним, злим голосом озвався Пілат, — приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але ти муситимеш її сказати. Тільки, говорячи, зважуй кожне своє слово, коли не хочеш не лише невідворотної, а й лютої смерті.

Ніхто не знає, що поробилося прокураторові Іудеї, але він дозволив собі піднести руку, наче затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові поглядом якийсь натяк.

— Отож, — продовжував він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Киріафа і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?

— Було це так, — охоче почав розповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодиком, що назвався Іудою з города Киріафа. Він запросив мене у свій дім у Нижньому Городі й почастував...

— Добрий чоловік? — запитав Пілат, і диявольський вогонь зблиснув йому в очах.

Дуже добрий та ще й спраглий знань, — потвердив ув'язнений, — він виявив величезне заці— кавлення моїми думками, гостив мене вельми радо...

— Світочі позапалював... — крізь зуби, в тон арештованому, проговорив Пілат, і очі його при тому мерехтіли.

— Справді, — трохи дивуючись обізнаності прокуратора, вів далі Ієшуа, — він ще попрохав мене викласти свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.

— І що ж ти сказав? — запитав Пілат. — Чи ти відповіси, ніби забув, що говорив? — але в тоні Пілатовому була вже безнадія.

— Серед іншого я казав, — розповідав арештант, — що будь-яка влада — це насильство над людьми і що надійде час, коли не буде влади ні кесарів, ані жодної іншої влади. Людина перейде в царство істини та справедливості, де взагалі непотрібна ніяка влада.

— Далі!

— Далі нічого не було, — сказав в'язень, — у ту хвилину надбігли люди, почали в'язати мене і повели в тюрму.

Секретар, силкуючись не пропустити ані слова, поспіхом виводив на пергаменті рядки.

— На світі не було, немає і ніколи не буде величнішої й прекраснішої для людей влади над владу імператора Тіверія! — зірваний і хворий голос Пілатів погучнішав.

Прокуратор чомусь із ненавистю дивився на секретаря і сторожу.

— І не тобі, безумний злочинцю, розважати про владу! — Нараз Пілат загорлав: — Вивести сторожу з балкону! — І, обернувшись до секретаря, додав: — Залиште мене зі злочинцем наодинці, тут справа державної ваги!

Сторожа підняла списи і, розмірено гупаючи підкованими калігами, вийшла з балкона до саду, а за сторожею вийшов і секретар.

Мовчання на балконі деякий час порушувала лише пісня води у водограї. Пілат бачив, як напиналася над руркою водяна таріль, як обламувались її краї та падали цівками.

Першим заговорив арештант:

— Я бачу, скоїлося щось лихе через те, що я балакав з цим юнаком з Киріафа. У мене, ігемоне, передчуття, що з ним стрясеться біда, і мені дуже його шкода.

— Я гадаю, — дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, — є ще хтось на світі, за ким годилося б побиватися тобі більше, аніж за Іудою з Киріафа, і кому поведеться набагато гірше, аніж Іуді!.. Так ото Марк Щуролуп, незворушний і питомий кат, люди, котрі, як бачу, — прокуратор тицьнув у понівечене обличчя Ієшуа, — гателили тебе за твої проповіді, розбійники Дісмас і Гестас, що зі своїми присними забили чотирьох вояків, і, врешті, паскудник-виказувач Іуда — всі вони добрі люди?

— Так, — відповів ув'язнений.

— І настане царство істини?

— Настане, ігемоне, — переконано відповів Ієшуа.

— Воно ніколи не настане! — раптом заволав Пілат таким жаским голосом, що Ієшуа сахнувся. Багато років тому в Дівочій Долині горлав так Пілат своїм вершникам: «Рубай їх! Рубай їх! Здоровань Щуролуп у пастці!» Він ще підвищив зірваний на командах голос, викрикуючи слова так, щоб їх чули в саду: — Ти злочинець! Злочинець! Злочинець!

А потім, стишивши голос, запитав:

— Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких богів?

— Бог один, — відповів Ієшуа, — у нього я вірую.

— Тож помолися йому! Дуже-дуже помолись! А проте, — голос Пілатів упав, — це не допоможе! Дружину маєш? — чомусь тоскно поспитав Пілат, не тямлячи, що з ним діється.

— Ні, я сам.

— Осоружний город, — неждано чомусь пробелькотів прокуратор і пересмикнув плечима немовби з холоду, а руки потер, наче обмиваючи їх, — якби тебе зарізали перед твоєю стрічею з Іудою Киріафським, таки було б краше.

— А ти відпусти мене, ігемоне, — несподівано попрохав арештант, і голос його став тривожним, — я бачу, що мене хочуть забити.

Обличчя Пілатові перекосила судома, він звернув до Ієшуа запалені в червоних прожилках білки очей і сказав:

— Ти гадаєш, нещасливцю, що римський прокуратор відпустить людину, яка говорила те, що говорив ти? О боги, боги! Чи тобі здається, що я ладен стати на твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І послухай мене: якщо від цієї хвилини ти прохопишся хоч словом, заговориш з будь-ким, стережися мене! Повторюю тобі: стережися.

— Ігемоне...

— Мовчи! — гаркнув Пілат і ошалілим оком провів ластівку, що вкотре запурхнула на балкон. — До мене! — вигукнув Пілат.

І коли секретар та сторожа повернулися на свої місця, Пілат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений на зібранні Малого Синедріону злочинцеві Ієшуа Га-Ноцрі, і секретар записав Пілатові слова.

За хвилину перед прокуратором стояв Марк Щуролуп. Йому прокуратор звелів передати злочинця начальникові таємної служби і водночас повідомити його про наказ прокуратора, щоб Ієшуа Га-Ноцрі тримали окремо від інших засуджених, а також, щоб команді таємної служби заборонили під страхом тяжкої кари про будь-що розмовляти з Ієшуа чи відповідати на його запитання.

На знак Марка довкола Ієшуа замкнулася сторожа і вивела його з балкона.

Потім перед прокуратором станув стрункий світлобородий красень із сяйними лев'ячими мордами на грудях та орлиним пір'ям на гребені шолому, із золотими бляшками на шабельтасі меча, у зашнурованому до колін взутті на потрійній підошві, у накинутому на ліве плече багряному плащі. Це був легат — командувач легіону. Його прокуратор запитав про те, де зараз себастійська когорта. Легат доповів, що себастійці тримають кордон на майдані біля гіподрому, де перед народом буде оголошено вирок злочинцям.

Тоді прокуратор наказав, щоб легат виділив з римської когорти дві кентурії. Одна з них, під проводом Щуролупа, має конвоювати злочинців, вози з катівським начинням і самих катів дорогою на Лису Гору, а прибувши туди, увійти у верхній кордон. Друга ж мусить відразу вирушати на Лису Гору і розпочати негайно її оточення. Для тієї ж мети, тобто для охорони Гори, прокуратор попросив легата вислати допоміжний кавалерійський полк — сирійську алу.

Коли легат вийшов з балкона, прокуратор наказав секретареві запросити до палацу голову та двох членів Синедріону і начальника храмової сторожі Єршалаїма, але при цьому додав, що просить улаштувати так, щоб до наради з усіма цими людьми він міг поговорити з головою раніше і сам на сам.

Прокураторові накази було виконано швидко й чітко, і сонце, що з якоюсь незвичайною шаленістю палило в ці дні Єршалаїм, не встигло наблизитись до зеніту, коли на верхній терасі саду біля двох мармурових левів, які сторожували сходи, зустрілися прокуратор і виконувач обов'язків голови Синедріону первосвященик іудейський Йосиф Каїфа.

У саду було тихо. Але прокуратор, вийшовши з-під колонади на залитий сонцем верхній сад з пальмами на страхітливих слонячих ногах, звідки перед ним стелився весь осоружний йому Єршалаїм з висячими мостами, фортецями і, найголовніше, з неймовірною брилою мармуру під золотою драконячою лускою замість даху — храмом єр-шалаїмським, — гострим слухом ухопив далеко внизу, там, де кам'яний мур відокремлював нижні тераси палацового саду від міського майдану, глухий гомін, над яким вряди-годи сплескувати слабенькі й тонкі чи то стогони, чи то зойки.

Прокуратор зрозумів, що там, на майдані, вже зібралася тьма-тьменна розбурканих останніми заворушеннями єршалаїмців, що це стовпище нетерпеливиться в чеканні вироку і що серед нього кричать невгомонні продавці води.

Прокуратор почав з того, що запросив первосвященика на балкон, аби сховатись від немилосердної спеки, але Каїфа чемно вибачився і пояснив, що зробити цього напередодні свята не може. Пілат накинув каптур на свою вже ледь лисувату голову і почав розмову. Говорили вони по-грецькому.

Пілат сказав, що він розглянув справу Ієшуа Га-Ноцрі й затвердив смертний вирок.

Таким чином, на страту, яка має бути доконана сьогодні, засуджено трьох розбійників: Дісмаса, Гестаса, Вар-раввана та ще цього, Ієшуа Га-Ноцрі. Перших двох, які намислили підбивати народ на бунт проти кесаря, захоплено з боєм римськими властями, вони значаться за прокуратором і тому про них тут не йтиме. Решту ж, Вар-раввана та Га-Ноцрі, захопили місцеві власті, і засудив їх Синедріон. Згідно з законом та звичаєм, одного з цих двох злочинців треба буде звільнити на честь великого свята Пасхи, яке настає сьогодні.

Отож прокуратор жадає знати, кого з двох злочинців наміряється пустити на волю Синедріон: Вар-раввана чи Га-Ноцрі?

Каїфа схилив голову на знак того, що питання йому зрозуміле, і відповів:

— Синедріон просить відпустити Вар-раввана.

Прокуратор добре знав, що саме так і відповість первосвященик, але йому належало показати, що така відповідь викликає у нього подив.

Пілат це й зробив, і то вельми вправно. Брови на гоноровитому обличчі звелися, і він зчудовано глянув первосвященикові просто у вічі.

— Як на правду, то ця відповідь мене дивує, — м'яко заговорив прокуратор, — боюсь, чи немає тут непорозуміння.

Пілат пояснив свою думку. Римські власті анітрохи не важать на права місцевої духовної влади, первосвященикові це добре відомо, але тут вочевидь зайшла помилка. І у виправленні цієї помилки римські власті, ясна річ, зацікавлені.

Бо й справді: злочини Вар-раввана і Га-Нонрі непорівнянні за ваготою. Якщо другий з них, чоловік виразно несповна розуму, винен у виголошенні безглуздих промов у Єршалаїмі та ще подекуди, то першого обтяжено набагато поважніше. Мало того, що він припустився відвертих закликів до бунту, але він ще й убив охоронця при спробах узяти його. Вар-равван багато небезпечніший за Га-Ноцрі.

З огляду на все сказане прокуратор просить первосвященика переглянути ухвалу і залишати на волі того з двох засуджених, від якого буде менше шкоди, а таким, поза сумнівом, є Га-Ноцрі. Отже?

Каїфа сказав тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно розглянув справу і вдруге дає до відома, що наміряється звільнити Вар-раввана.

— Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в особі якого промовляє римська влада? Первосвященику, повтори втретє.

— І втретє даю до відома, що ми звільняємо Вар-раввана, — тихо сказав Каїфа.

Все скінчилося, і більше вже не було про що говорити. Га-Ноцрі відходив назавжди, і страшних, лютих болей про-кураторових нікому вгамувати, від них немає ліків, окрім смерті. Однак не ця думка вразила в ту ж мить Пілата. Усе та сама незбагненна туга, що вже приходила на балконі, прошила його єство. Він одразу ж спробував її пояснити, і пояснення те було якесь чудне: прокураторові невиразно здалося, що він чогось не договорив із засудженим, а може, — чогось і не дослухав.

Пілат відігнав цю думку, і вона відлетіла вмить, як і прилетіла. Вона відлетіла, а туга залишилася непоясненою, бо ж не могла її з'ясувати, змигнувши блискавкою і тут-таки й загаснувши, якась коротка інша думка: «Безсмертя... прийшло безсмертя...» Чиє безсмертя прийшло? Цього не збагнув прокуратор, але думка про не загадкове безсмертя змусила його похолонути на палючому сонні.

— Гаразд, — сказав Пілат, — хай буде так.

Він роззирнувся, охопив поглядом видимий йому світ і подивувався, яка зайшла зміна. Щез обтяжсний трояндами куш, пропали кипариси, що облямовували горішню терасу, і гранатове дерево, і біла статуя серед зелені, та й сама зелень. Попливла замість усього нього якась багряна гуша, в ній захиталися водорості й рушили кудись, а разом з ними зрушивсь і сам Пілат. Тепер його підхопив, душачи та обпалюючи, найнестерпніший гнів — гнів безсилля.

— Тісно мені, — промовив Пілат, — тісно мені!

Він холодною вологою рукою смиконув пряжку з коміра плаща, і та впала на пісок.

— Сьогодні парко, заноситься на грозу, — озвався Каїфа, не відводячи очей від почервонілого обличчя прокуратора і прочуваючи всі муки, які були ще попереду. «О, який страшний місяць нісан цього року!»

— Ні, — сказав Пілат, — це не тому, що парко, а тісно мені стало з тобою, Каїфо. — Примруживши очі, Пілат посміхнувсь і додав: — Начувайся, первосвященику.

Темні очі первосвященика зблиснули, і незгірше, аніж перед тим прокуратор, він виобразив на своєму обличчі подив.

— Що я чую, прокураторе? — гордо й спокійно відповів Каїфа. — Твою погрозу після ухваленого вироку, який ти сам і затвердив? Чиж можливе таке? Ми звикли, що римський прокуратор добирає слів перед тим, як казати щось. Не почув би нас хто, ігемоне?

Пілат мертвими очима подивився на співбесідника і, ощирившись, удав посмішку.

— Що ти, первосвященику! Хто ж може почути тут нас зараз? Хіба я схожий на молодого причинного волоцюгу, якого сьогодні стратять? Хіба я дитина, Каїфо? Знаю, що кажу і де кажу. Оточено сад, оточено латац, так що й миша не промкнеться в жодну шпарину. Та не тільки миша, не промкнеться навіть цей, як його... з города Киріафа. До речі, ти знаєш такого, первосвященику? Атож... якби такий сюди пробрався, гірко нарікав би він на свою долю, в цьому ти мені, певно, поймеш віри? Так знай же, що не буде тобі, первосвященику, віднині спокою! Ні тобі, ні народові твоєму, — і Пілат вказав удалину праворуч, туди, де високо палахкотів храм, — це я тобі кажу, Пілат Пон-тійський, вершник Золотий Спис!

— Знаю, знаю! — безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі йому заблисли. Він підніс руку до неба і вів далі: — Знає народ іудейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю і багато мук йому завдаси, але повністю його не вигубиш! Захистить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, оборонить нас від погубителя Пілата!

— О ні! — вигукнув Пілат, і з кожним словом йому ставало легше й легше: більше не треба було прикидатися, не треба було підбирати слова. — Забагато ти скаржився кесареві на мене, і настала тепер моя пора, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові в Антіохію і не до Риму, а просто на Капрею, самому імператорові, вістка про те, що ви певних ворохобників у Єршалаїмі ховаєте від смерті. І не водою із Соломонового ставка, як хотів я на користь вам же, напою я тоді Єршалаїм! Ні, не водою! Пригадай, як довелося мені через вас знімати щити з імператорськими вензелями зі стін, переміщувати війська, довелося, бачиш, самому приїхати подивитися, що тут у вас коїться! Затям моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту в Єршалаїмі, ні! Прийде під мури города увесь легіон Фульміната, підійде арабська кіннота, тоді почуєш ті гіркі плачі та стогони! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана і пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!

Лице первосвященика вкрилося плямами, очі горіли. Він, як і прокуратор, посміхнувся, вищиряючись, і відповів:

— Чи ж ти, прокураторе, сам віриш у те, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам спокуси-тель народу в Єршалаїм, і ти, вершнику, це чудово розумієш. Ти хотів його випустити для того, шоб він люд збаламутив, над вірою поглумивсь і підвів народ під римські мечі! Але я, первосвященик іудейський, доки житиму, не дам у наругу віру й обороню народ! Ти чуєш, Пілате? — І тут Каїфа грізно підніс руку: — Прислухайся, прокураторе!

Каїфа змовк, і прокуратор почув знову неначе гул моря, що надпливало до самісіньких мурів саду Ірода Великого. Цей гул надходив знизу до ніг і до обличчя прокураторові. А за спиною в нього, там, у затиллях палацу, чулися тривожні сигнали сурм, тяжкий хряскіт сотень ніг, брязкіт заліза, і прокуратор усвідомив, що римська піхота вже вирушає за його наказом, прямуючи на страшний для бунтівників та різунів передсмертний парад.

— Ти чуєш, прокураторе? — тихо повторив первосвященик. — Невже ти скажеш мені, що все це, — тут він підніс обидві руки, і темний каптур упав з голови Каїфи, — спричинив мізерний драпіжник Вар-равван?

Прокуратор витер зап'ястям руки мокре холодне чоло, подивився на землю, потім, примружившись, у небо, побачив, що розпечена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім збіглася біля лев'ячого хвоста, і сказав тихо і байдужно:

— Йдеться до полудня. Ми захопилися розмовою, а треба завершувати справу.

У вишуканих виразах перепросивши первосвященика, він запропонував йому посидіти на лаві в тіні магнолії та почекати, поки він викличе інших осіб, потрібних для останньої короткої наради, і віддасть ще один наказ перед стратою.

Каїфа ґречно вклонився, приклавши руку до серця, і залишивсь у саду, а Пілат повернувся на балкон. Там секретареві, який очікував на нього, він звелів запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону і начальника храмової охорони, які ждали виклику на нижній терасі саду в круглій альтанці з водограєм. До цього Пілат додав, що і він зараз вийде у сад, а сам подався всередину палацу.

Поки секретар збирав радців, прокуратор у захищеній від сонця темними завісами кімнаті відбув побачення з кимось невідомим, обличчя якого було напівприкрите каптуром, хоч у кімнаті сонячне проміння і не могло йому дозоляти. Побачення це було надзвичайно коротким. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той подався собі геть, а Пілат через колонаду пройшов у сад.

Там у присутності всіх, кого хотів бачити, прокуратор урочисто й стримано ознаймив, що затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно звідався у членів Синедріону, кого із злочинців вони воліють лишити при житті. Діставши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:

— То й гаразд, — та звелів секретареві тут-таки записати це до протоколу, стис у руці пряжку, що її підняв секретар з піску, і врочисто промовив: — Пора!

Усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами поміж трояндовими стінами, що точили запаморочливий аромат, опускаючись усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводила на великий, рівно вибрукуваний майдан, з протилежного краю якого видніли колони та статуї єршалаїмського гіподрому.

Тільки-но гурт вийшов з саду на майдан і піднявся на просторий кам'яний поміст, що панував над майданом, Пілат, розгледівшись крізь примружені повіки, визначився в довкіллі. Той простір, який він щойно перетяв від палацового муру до помосту, був безлюдний, але перед собою Пілат уже не побачив майдану — його поглинула юрба. Вона затопила б і поміст і той звільнений простір, якби не стримували її три лави себастійських вояків лівобіч Пілата і вояків ітурейської допоміжної когорти — правобіч.

Отож Пілат зійшов на поміст, несвідомо затискуючи в кулаці непотрібну пряжку і приплющуючи очі. Мружився прокуратор не тому, що сонце палило йому очі, ні! Він не хотів чогось бачити купку засуджених, що їх, він чудово це знав, зараз-таки слідом за ними виводять на поміст.

Щойно білий плащ із багряним підбоєм з'явивсь угорі на кам'яній брилі над крайкою людського моря, невидющому Пілатові вдарила у вуха звукова хвиля: «Га-а-а...» Вона почалася негучно, зародившись десь удалині біля гіподрому, потім зробилася громохкою і, потривавши декілька секунд, стала спадати. «Побачили мене», — подумав прокуратор. Хвиля не спала до найнижчого рівня і раптом почала знову наростати і, гойдаючись, піднеслася вище першої, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипіли посвисти та окремі чутні крізь ревище жіночі зойки. «Це їх вивели на поміст, — подумав Пілат, — а зойки від того, що зачавили кількох жінок, коли стовписько подалося вперед».


Він перечікував, знаючи, що жодна сила не змусить замовкнути натовп, доки він не видихне всього, що нагромадилось у нього всередині, та не притишиться сам

А коли та мить настала, прокуратор викинув угору правицю, і останній шум здуло з юрби.

Тоді Пілат набрав, скільки зміг, гарячого повітря у груди й закричав, і зірваний голос його понесло понад тисячами голів:

— Іменем кесаря імператора!..

Цю ж мить у вуха йому кілька разів гримнув залізний рубаний крик: у когортах, викинувши вгору списи та гасла, страхітливо прокричали вояки:

— Хай живе кесар!

Пілат задер голову й уткнувся обличчям просто в сонце. Під повіками в нього спалахнув зелений вогонь, від вогню зайнявся мозок, і над юрбою полетіли хрипкі арамейські слова:

— Чотирьох злочинців, заарештованих у Єршатаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту й зневагу до законів та віри, засуджено до ганебної страти — вони мають бути повішені на стовпах! І ця страта зараз буде доконана на Лисій Горі! Імена злочинців — Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Ось вони перед вами!

Пілат вказав рукою правобіч, не бачачи злочинців, але знаючи, що вони там, на тому місці, де їм і належиться бути.

Юрба відповіла довгим гулом чи то подиву, чи то по-легші. Коли ж гул цей загас, Пілат повів далі:

— Та стратять з них тільки трьох, бо за законом і звичаєм, на честь свята Пасли одному із засуджених, за вибором Малого Синедріону і потвердженням римської влади, великодушний кесар-імператор повертає його нице життя!

Пілат вигукував ці слова і водночас наслухав, як на зміну гулові йде велика тиша. Тепер ні подиху, ні шелесту не долинало до його вух, і навіть настала така мить, кати Пілатові здалося, що все довколо взагалі щезло. Ненависне йому місто вимерло, й лише він один стоїть, спалюваний прямовисним промінням, упершись обличчям у небо. Штат ще притримав тишу, а потім почав вигукувати:

— Ім'я того, кого зараз при вас відпустять на волю... Він ще раз примовк, зволікаючи з ім'ям, перевіряючи, чи все сказав, бо знав, що мертвий город воскресне, тільки-но буде вимовлено ім'я щасливця, і ніяких подальших слів ніхто не почує.

«Все? — безгучно прошепотів собі Пілат. — Все. Ім'я!»

І, розкотивши звук «р» над безгомінним городом, він прокричав:

— Вар-равван!

Тієї миті йому здалося, що сонце, дзенькнувши, розскочилося над ним і залляло його вуха вогнем. У цьому вогні вирували ревище, вереск, зойки, регіт і свист.

Пілат обернувсь і рушив помостом назад до сходинок, не дивлячись ні на що, крім різнокольорових клітин настилу під ногами, шоб не оступитися. Він знав, що тепер у нього за спиною на поміст градом летять спижові монети, фініки, що в ревучій юрбі люди, топчучи одне одного, лізуть на плечі, щоб побачити навіч диво — як чоловік, що вже був у лабетах смерті, вимкнувся з цих лабет! Як легіонери знімають з нього мотуззя, мимохіть завдаючи йому пекучого болю в повикручуваних на допитах руках, як він, морщачись і охкаючи, усе ж усміхається безглуздою божевільною усмішкою.

Він знав, що в цей час конвой уже веде до бокових сходинок трьох зі зв'язаними руками, щоб спровадити їх на дорогу, яка пролягла на захід, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у затиллі його, Пілат розімкнув очі, знаючи, що він тепер у безпеці — бачити засуджених він уже не міг.

Юрба потроху вгамовувалась, і до стогону ії тепер домішувалися виразно чутні пронизливі вигуки оповісників, які повторювали один арамейською, а інший грецькою мовами все те, що прокричав з помосту прокуратор. Окрім того, до слуху його долетіли щораз ближчий частий цокіт-ливий тупіт коней і гук сурми, яка просурмила щось коротко й весело. Цим звукам відповіли пронизливі посвисти хлопчиськ з покрівель будинків на вулиці, що вела з торговища до гіподромного майдану, і вигуки «стережись!»

Вояк, який самотньо стояв на очищеному просторі майдану з гаслом у руках, застережно змахнув ним, і тоді прокуратор, легат легіону, секретар і охорона зупинилися.


Кавалерійська ала в розгоні на ширший клус вилетіла на майдан, шоб проскочити його краєм, обминаючи здвиг народу, і провулком уздовж кам'яного муру, заснованого виноградом, навпростець дістатися Лисої Гори.

Летячи клусом, маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али — сирієць, порівнявшись із Пілатом, щось тонко вигукнув і вихопив меча з піхов. Злий мокрий вороний кінь шарпнувся вбік і піднявся дибки. Вкинувши меча у піхви, командир огрів коня пугою по шиї, вирівняв його і помчав у провулок, переходячи на галоп. За ним лавами по троє полетіли вершники у хмарі пилу, застрибали вістря легких бамбукових списів, повз прокуратора замиготіли якісь наче особливо засмаглі під білими завоями обличчя з весело вишкіреними сяйними зубами.

Збиваючи до неба пилюку, ала увірвалась у провулок, і останнім повз Пілата промчав вояк з огнистою від сонця сурмою на спині.

Затуляючись від пилу рукою і невдоволено морщачи лице. Штат рушив далі в напрямку до брами палацового саду, а за ним пішли легат, секретар і охорона.

Було близько десятої години ранку.


Розділ 3

СЬОМИЙ ДОКАЗ


— Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, — повторив професор.

Поет провів рукою по обличчі, ніби щойно прочнув-шись, і побачив, що на Патріарших зайшов вечір.

Вода у ставку почорніла, і легкий човник уже ковзав по ній, і чувся плюскіт весла та уриваний сміх якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з'явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох сторонах квадрата, крім тієї, де були наші бесідники.

Небо над Москвою наче вилиняло, й зовсім чітко проступав у височині повний місяць, але ще не золотавий, а білий. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами тепер звучали м'якше, по-вечірньому.

«Як же це я не спам'ятався, що він устиг сплести ціле оповідання?.. — подумав Бездомний вражено. — Адже ось і вечір!.. А може, це й не він розповідав, а просто я заснув, і все мені приверзлося?»

Але треба гадати, що розповідав-таки професор, а не то доведеться визнати, що те ж самісіньке приснилось і Берліозові, бо він сказав, уважно вглядаючись у лице чужоземцеві:

— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоч воно зовсім і не узгіднюється з євангельськими оповідями.

— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, — уже хто-хто, але ж ви повинні знати, що нічогісінько з того, що написано в Євангеліях, не діялось насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелії як на історичне джерело... — Він ще раз посміхнувся, а Берліоз проковтнув язика, бо достеменно те саме казав Бездомному, йдучи з ним по Бронній до Патріарших ставків.

— Це так, — зазначив Берліоз, — але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й розказане вами нам діялося насправді.

— О ні! Це може хто підтвердит! — почавши говорити каліченою мовою, надто впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті понахилялися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, біс його зна чому, то зникав, то з'являвся:

— Річ у тім... — тут професор лякливо оглянувсь і заговорив пошепки, — що я особисто був присутній при тому всьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас нікому ані слова — цілковитий секрет!.. Тсс!

Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

— Ви... ви відколи у Москві? — тремким голосом запитав він.

— А я щойно сеї хвилини приїхав до Москви, — неуважно відповів професор, і лише тут приятелі здогадалися заглянути пильніше йому в очі й пересвідчилися, що ліве зелене — у нього цілком несамовите, а праве — порожнє, чорне й мертве.


«Ось тобі усе й з'ясувалося! — подумав Берліоз розгублено. — Приїхав божевільний німець, або оце тепер з'їхав з глузду на Патріарших. Ну ж бо й історія!»

Так, справді, з'ясувалося все: і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, і безглузді балачки про олію та Аннушку, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше — професор був несповна розуму.

Берліоз відразу зметикував, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він поза спиною професора заморгав до Бездомного — не супереч, мовляв, йому, але збитий з пантелику поет цих мигів не зрозумів.

— Так, так, так, — збуджено казав Берліоз, — втім, усе це можливе!.. Навіть дуже можливе, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви самі приїхали чи з дружиною?

— Сам-один, я завше один, — з гіркотою відповів професор.

— А де ж ваші речі, професоре? — вкрадливо питав Берліоз. — В «Метрополі»? Де ви зупинилися?

— Я? Ніде, — відповів божевільний німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріарших ставках.

— Як?.. А... де ж ви замешкаєте?

— У вашій квартирі, — раптом нахабно відповів варіят1 і підморгнув.

— Я... я радо, — забелькотів Берліоз, — але, далебі, в мене вам буде незручно... А в «Метрополі» чудові номери, це люксусовий готель...

— А диявола також нема? — раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

— І диявола...

— Не супереч! — самими губами шепнув Берліоз, падаючи за професорову спину і гримасуючи.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї нісенітниці, загукав Іван Миколайович не те, що сліп. — Ото халепа! Киньте ви психувати!

Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами бесідників випурхнув горобець.

— Ну це вже й поготів цікаво, — трясучись від сміху, вимовив професор, — чом же це у вас, до чого не візьмись, нічого нема! — Він урвав сміх раптово і, що цілком природно для душевнохворого, після реготу вдавсь у протилежний настрій — роздратувався й вигукнув гнівно: — Отож, виходить, так-таки і нема?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — мимрив Берліоз, остерігаючись хвилювати недужо го, — ви посидіть хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я ось збігаю на той ріг, дзенькну по телефону, а потім ми нас і проведемо, куди ви захочете. Адже ви не знаєте міста...

План Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата і сповістити в бюро чужоземців про те, що, мовляв, приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у стані вочевидь ненормальному. Так ось, необхідно вжити заходів, а то заноситься на якусь неприємну дурницю.

— Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте, — сумовито погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: — Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! Більшого від вас я і не проситиму. Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і вже найпевніший. І вам зараз його буде надано!

— Гаразд, гаразд, — з удаваною лагідністю говорив Берліоз і, підморгнувши знічсному постові, якого зовсім не іішило чатування коло божевільного німця, кинувся до виходу з Патріарших, що вів на ріг Бронної та Єрмолаєв-ського провулка.

А професор відразу наче спам'ятався і прояснів.

— Михайле Олександровичу! — гукнув він навздогін Берліозові.


Варіят — божевільна людина (прим. ред.).


Той здригнувся, обернувсь, але заспокоїв себе думкою, що його ім'я та по батькові відомі професору теж з яких-небудь газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:

— Якщо ваша згода, то я звелю зараз же зателеграфу-гити вашому дядечкові в Київ.

І знову пересмикнуло Берліоза Вілки ж варіят знає про існування київського дядька? Адже про це в жодних газетах, безперечно, нічого не сказано. Еге-ге, чи не має рацію Бездомний? А що як документи ті липові? Який же бо предивний суб'єкт... Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його швидко виведуть на чисту воду!

І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.


Отут, біля самісінького виходу на Бронну, з лави назустріч редакторові підвівся такий самісінький громадянин, що тоді за сонячного ще світла зіткався з масної спекоти. Тільки зараз він був уже не прозірчастий, а звичайний, плотський, і в ранніх сутінках Берліоз виразно розгледів, що вусики у нього, наче куряче пір'я, очиці маленькі, іронічні й напівп'яні, а штанці картаті, підсмикані настільки, що видно було брудні білі шкарпетки.

Михайло Олександрович так і позадкував, але заспокоїв себе думкою, що це безглуздий збіг і що взагалі зараз про це нема коли мізкувати.

— Турнікет шукаєте, громадянине? — надтріснутим тенором спитав картатий тип. — Сюди, будьте ласкаві! Прямісінько, та й вийдете куди слід. З вас би за вказівку на чвертку... похмелитися... колишньому регенту! — блазнюючи, суб'єкт навідліт зняв свій жокейський картузик.

Берліоз не зупинився слухати прошака і кривляку регента, підбігло турнікета й узявся за нього рукою. Провернувши його, він уже хотів був ступити на рейки, як в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: загорівсь у скляній скриньці напис — «Стережись трамвая!»

Тієї ж миті підлетів цей трамвай, що завертав новою колією з Єрмолаєвського на Бронну. Повернувши й вийшовши на пряму, він раптом засвітився зсередини електрикою, скреготнув і наддав швидкості.

Обережний Берліоз, хоча й стояв у безпечному місці, вирішив повернутися за огорожу, переніс руку на вертушці, ступив крок назад. І відразу його рука посковзнулась і сприснула, нога невтримно, як по льоду, поїхала по брукові, що похило сходив до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза швиргонуло на колію.

Намагаючись за щось ухопитися, Берліоз упав навзнак, злегка вдарившись потилицею об брук, і встиг побачити у височині, але праворуч чи ліворуч — він уже не збагнув, — підзолочений місяць. Він устиг перевернутися на бік, відчайдушним рухом відразу підтягнувши ноги до живота, і, перевернувшись, угледів зовсім біле від жаху обличчя жін-ки-вагоновожатої та її червону пов'язку, які нестримно летіли на нього. Берліоз не скрикнув, але довкола нього розпачливими жіночими голосами заверещала вся вулиця.

Водійка смиконула електричне гальмо, вагон сів носом на землю, після цього відразу підскочив, і з його вікон із тріском та дзвоном посипалися шибки. Цієї миті в Берліозо-вому мозкові хтось несамовито гукнув — «Невже?..» Ще раз, і востаннє, змигнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, і затим стало темно.

Трамвай накрив Берліоза, і в бік штахет Патріаршої алеї викинуло на брукований схил круглу темну річ. Скотившись із цього схилу, вона заскакала по каменях бруківки Бронної.

Це була відрізана Берліозова голова.


Розділ 4

ГОНИТВА


Вщухли істеричні жіночі зойки, відсюрчали свистки мійіиі. Дві санітарні машини забрали: одна — безголове тіло і відрізану голову в морг, друга — поранену уламками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали скал-ля і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і залишився на ній.

Кілька разів силкувався він підвестись, але ноги його не слухалися — Бездомного ніби як розбив параліч.

Поет метнувся до турнікета, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова...

Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.

Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:

— Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та лїгрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила... Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки...


З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: «Аннушка»...

— Аннушка... Аннушка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте...

До слова «Аннушка» прив'язалося слон» «олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пілата поет відкинув і почав в'язати ланцюжок від слова «Аннушка». І ланцюжок цей зв'язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.

Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось масте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Бер-ліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!

Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: «Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи не сам він і підлаштував усе це?!»

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

— Е, ні! Про це ми дізнаємося!

На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.

На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.

Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа видимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.

З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван. Чужоземець насупився, минув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не розумій... по-вашому говорю...

— Вони не розуміють! — встояв з лави регент, хоча ніхто йото не просив тлумачити слова чужоземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказав Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. — Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця і шпигун! Документи! — грізно сказав Іван

Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.

— Громадянине! — знову встряв мерзенний регент. — Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! — А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.

Іван відчув, що втрачає грунт під ногами. Задихаючись він звернувся до регента:

— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов'язані це зробити!

Регент надзвичайно пожвавився, схопився на ноги і заволав:

— Которий злочинець? Де він? Іноземний злочинець? — очиці регента радісно заблищали. — Оцей? Та якшо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Пробі!» Л то він угече. Нумо, вдвох! Разом! — І регент роззявив писок.

Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув «пробі!», а регент його піддурив, нічого не крикнув.

Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово «п'яний!»

— А, так ти з ним у спілці? — проймаючись і іоном, прокричав Іван. — Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!

Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! І ван — наліво, і той негідник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, скричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!

Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як у землю увійшов.

Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомая. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спи-ридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчув-ся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.

Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:

— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!

Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п'ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.

Хоч який занепокоєний був Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбат-ському майдані. Ще кілька секунд, і ось уже якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, бридкий, похмурий і ледь освітлений. І ось тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібен. Професор щезнув.

Іван Миколайович знітився, але не надовго, бо нараз йому сяйнуло, що професор неодмінно має бути в будинку № 13 і обов'язково у квартирі 47.

Увірвавшись до під'їзду, Іван Миколайович вихопився на другий поверх, відразу знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п'яти і, ні про що не спитавши у приходня, відразу пішла собі кудись.

У величезному, вкрай занехає ному передпокої, тьмяно освітленому малесенькою вугільною лампочкою під високою, чорною від кіптяви стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, окута залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали донизу. За одними з дверей розкотистий чоловічий голос в радіоапараті сердито щось горлав віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому місці й просто почимчикував у коридор, міркуючи так: «Він, звісно, сховавсь у ванній». У коридорі було темно. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав клямку і несильно смикнув її. Гачок зіскочив, й Іван опинився саме у ванній і подумав про те, що йому поталанило.

Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по сгінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело:

— Кирюшко! Облиште це варнякання! Чи ви з глузду з'їхали?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! — і махнула на Івана мачулою.

Непорозуміння було видиме, і винен у цьому був, безперечно, Іван Миколайович. Ллє визнати це він не захотів і, вигукнувши докірливо: «Ух, розпусниця!..» — відразу опинився невідь-чого на кухні. В кухні не було нікого, і на плиті у напівтемряві стояло близько десятка загашених примусів. Один місячний промінь, промкнувшись крізь за-кіптюжене вікно, яке роками не витиралося, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіота якої висовуватися кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла приколота маленька — паперова.

Ніхто не знає, яка думка заволоділа ту мить Іваном, але перед тим, як вибігти на чорний хід, він присвоїв одну з тих свічок, а також і паперову іконку. Разом з тими речами він покинув невідому квартиру, щось буркочучи, ніяковіючи при згадці про те, що він хвилину тому пережив у ванній, мимоволі намагаючись угадати, що за один цей нахаба Кирюшко і чи не йому належить бридка шапка-вушанка.

У безлюдному гнітючому провулкові поет розглянувся в пошуках утікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав сам до себе:

— Ну, звісно, він на Москві-ріці! Вперед!

Годилося б, напевно, запитати в Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не де-інде. Та біда в тому, що запитувати не було кому. На гидкому провулку не було жодної душі.

За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки.

Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зигзагів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван пританпював сходинками до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з'ясувалося, що викрали не лише другий, але й першого, тобто самого бороданя. Саме на тому місці, де була купка одягу, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка і коробочка сірників. Погрозивши у безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван нап'яв на себе те, що було залишено.

Тієї хвилини його почали непокоїти дві думки: перша про те, що пропало посвідчення МАСОЛІТу, з яким він не розлучався, і друга — чи пощастить йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все ж таки в кальсонах... Щоправда, кому до того літо, та все ж коли б бува не трапилось якої причіпки або затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсон там, де ті зацибались коло кісточок, розраховуючи на те, що, може, в такому вигляді вони уподібняться до літніх штанів, забрав іконку, свічку, сірники і рушив, сказавши самому собі:

— До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там!

Місто вже жило вечірнім життям. У куряві пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їхніх платформах, на мішках, порозлягалися догори животами якісь чоловіки. Вікна повсюди були розчинені. В кожному з цих вікон горів вогонь під оранжевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з штв.1 пв і торів — виривалося хрипке ревіння полонезу з опери «Євгеній Онєгін».


Побоювання Івана Миколайовича цілком справдилися: перехожі звертали на нього увагу і, сміючись, оглядалися. Тим-то він вирішив зійти з великих вулиць і пробиратися провулочками, де люди не такі прискіпливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитами про кальсони, які вперто не хотіли ставати схожими на штани.

Іван так і зробив, заглибився в таємничу мережу ар-батських завулків і почав пробиратися попід стінами, перестрашено зиркаючи навсібіч, щохвилини озираючись, раз по раз ховаючись у підворіттях і уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських вілл.

1 на всьому його важкому шляху несказанно чомусь його мучив усюдисущий оркестр, під акомпанемент якого густий бас співав про свою любов до Тетяни.


Розділ 5

БУЛА ВЕРЕМІЯ В ГРИБОЄДОВІ


Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розташувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду, відокремленого від хідника бульвару візерунчастою чавунною огорожею. Невеликий плацик перед будинком був заасфальтований, і взимку на ньому вивищувалася гора снігу з лопатою, а літньої пори він перетворювався в найчудовніший відділ літнього ресторану під парусиновим тентом.

Будинок названо «Домом Грибоєдова» на підставі того, що буцімто колись його маїа у власності тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова. Мала чи не мала — ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що ніякої такої тітки-домовласниці, здається, у Грибоєдова не було... Проте будинок так називали. Більше того, один московський брехун розповідав, що начебто ось на другому поверсі, в круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з «Лиха з розуму» цій самій тітці, що розляглася на софі. А втім, лихий його знає, може, й читав, вагу має не це!

А вагу має те, що на цей час володів цим будинком якраз той МАСОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи па Патріарших ставках.

З легкої руки членів МАСОЛІТу ніхто не називав будинок «Домом Грибоєдова», а всі говорили просто — «Гри-боєдов»: «Я вчора дві години проштовхавсь у Грибоєдова». — «То й що?» — «В Ялту на місяць домігся!» — «Молодець!» Або: «Піди до Берліоза, він сьогодні від чотирьох до п'яти приймає в Грибоєдові...» і так далі.

МАСОЛІТ облаштувався в Грибоєдові так, що краще і затишніше не придумати. Кожен, хто входив до Грибоєдова, насамперед мимохіть знайомився з оголошеннями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАСОЛІТу, якими (фотографіями) було обвішано стіни вздовж сходів, що вели на другий поверх.

На дверях першої ж кімнати на цьому горішньому поверсі яснів великий напис «Рибно-дачна секція», і тут же було зображено карася, що потрапив на вудку.

На дверях кімнати № 2 було написане щось не зовсім зрозуміле: «Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної».

Наступні двері мали на собі короткий, але вже цілком незбагненний напис: «Перелигіно». Далі у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ними рябіли горіхові тітчині двері: «Запис у чергу на папір у Покльовкіної», «Каса», «Особисті розрахунки скетчистів»...

Перетявши довжелезну чергу, яка починалась уже внизу коло швейцара, можна було бачити напис на дверях, що до них щосекунди вдиралися люди: «Квартирне питання».

За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображено було скелю, а по її гребеню їхав вершник у бурці й з гвинтівкою за плечима. Нижче — пальми та балкон, на балконі — молодик з чубчиком у кріслі дивиться кудись у височину дуже-дуже метикованими очима, тримаючи в руках самописне перо. Напис: «Повно-об'ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-но-вела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджаурі, Ленінград (Зимовий палац)». Коло цих дверей також була черга, але не надмірна, людей на півтораста.


Далі йшли, підкоряючись примхливим вигинам, підйомам і спускам грибоєдовського дому, — «Правління МАСОЛІТу», «Каси N5 2, 3, 4, 5», «Редакційна колегія», «Голова МАСОЛІТу», «Більярдна», різні допоміжні установи і, нарешті, та сама зала з колонадою, де тітка втішалася комедією геніального небожа.

Перший-ліпший відвідувач, ямно він, звісно, не був цілковитим телепнем, потрапивши до Грибоєдова, відразу втямлював, наскільки добре живеться щасливцям — членам МАСОЛІТу, і чорні завидки починали негайно терзати його. І негайно ж таки він посилав до неба гіркі докори за те, що воно не приділило йому від народження літературного таланту, без якого, природно, не було чого й мріяти запопасти членський МАСОЛІТський квиток, брунатний, з духом дорогої шкіри, з широким золотим обідком, — відомий усій Москві квиток.

Хто скаже що-небудь на захист заздрості? Це почуття паскудної категорії, але треба ж таки зважати на становище відвідувача. Бо те, що він бачив на горішньому поверсі, було не все і датеко ще не все. Весь нижній поверх тітчиного дому був зайнятий рестораном, і яким рестораном! Справедливо він вважався найкращим у Москві. І не лише тому, що містився він у двох великих склепінчастих залах, розписаних бузковими кіньми з ассирійськими і ріпами, не лише тому, що на кожному столику стояла лампа, накрита шаллю, не лише тому, цю туди не міг промкнутись пер-ший-ліпший з вулиці, а ще й тому, що якістю своєї провізії Грибоєдов перевершував будь-який ресторан у Москві, як сам знав, і що ту провізію надавали за дуже помірними, анітрохи не обтяжливими цінами.

Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, що якось її чув автор цих найнравдивіших рядків біля чавунної огорожі Грибоєдова:

— Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?

— Що за питання, звісно, тут, дорогий Фоко! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна річ!

— Умієш ти жити, Амвросію! — зітхаючи, відповідав худющий, занехаєний, з карбункулом на шиї Фока червоногубому велетові, золотоволосому, пишиощокому Амвро-сієві-поету.

Ніякого особливого якогось уміння в мене немає, — заперечував Амвросій, — а є звичайне бажання жити по-люлськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що сулачки можна запопасти і в «Колізеї». Але в «Колізеї» порція судачків коштує тринадцять карбованців п'ятнадцять копійок, а в нас — п'ять п'ятдесят! До того ж, у «Колізеї» судачки триденної давності, а шс в тебе немає гарантії, що ти не дістанеш у «Колізеї» виноградним гроном по пиці від першого-ліпшо-го молодика, який увалиться з Театрального проїзду. Ні, я категорично проти «Колізею», — гримів на весь бульвар гастрономіст Амвросій. — Не умовляй мене, Фоко!

— Я не умовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Дома можна повечеряти.

— Даруйте великодушно, — сурмив Амвросій, — уявляю собі твою дружину, яка намагається зготувати в каструльці на спільній кухні комуналки порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! — і, наспівуючи, Амвросій швидкував до веранди під тентом.

Лелс-леле... Що було, те було!.. Пам'ятають московські старожитці славетного Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевинка це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблистій каструльці, стерлядь шматочками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-ко-кот з шампіньйоновим пюре в чашечках? А полядвички зі шпаків ви не смакували? З трюфелями? Перепілки по-ге-нуйському? Дев'ять з половиною! Та ще джаз, та ввічлива обслуга! А в липні, коли вся сім'я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в тіні виткого винограду, в золотій плямі світла на чистій-чис-тісінькій скатертині тарілочка супу-прентаньєр? Пам'ятаєте, Амвросію? Та що й питати! По губах ваших бачу, що пам'ятаєте. Що ваші сижки, судачки! А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепели, кулики? Шумуючий у горлі нарзан?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..

О пів на одинадцяту того вечора, коли Берліоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе поленій. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.

Белетрист Бескудніков — тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима — витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, посту Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.

— Ого, — буркнув Двубратський.

— Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, — густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж».

— Даруйте! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того шоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?

— А зараз чудово на Клязьмі, — під'юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелітно на Клязьмі — спільне болісно-чутливе місце. — Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краше працюється за містом, особливо навесні.

— Третій рік сплачую грошики, шоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, — гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.

— Це вже як кому повезе, — прогудів з підвіконня критик Абабков.

Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом'якшуючи своє контральто:

— Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.

— Три тисячі сто одинадцять осіб, — докинув хтось із кутка.

— Ось бачите, — вела далі Штурман, — що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас...

— Генерали! — напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сцснарист.

Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.

— Один у п'яти кімнатах у Перелигіні, — вслід йому сказав Глухарьов.

Лаврович один у шести, — вигукнув Дснискін, — та їдальня дубом обшита!

— Ет, зараз не до того, — прогудів Абабков, — он уже пів на дванадцяту.

Зчинився галас, назрівало шось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перслигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.

— Він міг би і зателефонувати! — репетували Денискін, Глухарьов і Квант.

Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати. Далеко, далеко віл Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому — голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому — голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому — купа «шерхлих ганчірок.

Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний телефоном від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАСОЛІТу — літератор Желдибш

Машина заїхала за Желдибіним і, насамперед, разом зі слідством відвезла його (десь опівночі це було) на помешкання вбитого, де було виконане опечатування його паперів, а потім уже всі поїхали до моргу.

І ось тепер ті, що стояли коло останків небіжчика, радилися, як краше вчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдовській залі, просто щільно іакривши мерця до підборіддя чорним покровом?


Так, Михайло Олександрович нікуди не міг дзвонити, і зовсім даремно обурювалися й репетували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудніковим. Рівно опівночі всі дванадцятеро літераторів залишили горішній поверх і зійшли в ресторан. Тут знову вони про себе недобрим словом пом'янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, природно, були вже заповнені, й довелося залишатися вечеряти в цих ошатних, але задушливих залах.

І рівно опівночі в першій з них шось гримнуло, задеренчало, посипалося, заскакало. І відразу тоненький чоловічий голос на одчай душі закричав під музику: «Алілуя!!» Це вдарив славетний грибоєдовський джаз. Вкриті міногами обличчя наче засвітилися, видалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах немов додали світла, і рап-товно, наче зірвавшись з припону, затанцювали обидві зали, а за ними і веранда.

Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноакторкою у жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискін з величезною Штурман Жоржем, танцювала красуня архітекторка Сімсйкіна-Галл, міцно схоплена невідомим у білих рогожевих брюках. Танцювали свої та запрошені гості, московські й приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Кухтик з Ростова, здається, режисер, з бузковим лишаєм на всю щоку, танцювали найчільніші представники поетичного підрозділу МАСОЛІТу, тобто Павіанов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали невідомої професії молодики, підстрижені боксом, з підбитими ватою плечима, танцював якийсь у дуже поважних літах мужчина з бородою, що в ній застрягло пірце зеленої цибулі, танцювала з ним хирлява дівчина, що її доїдало ма-локрів'я, в оранжевій шовковій вим'ятій сукенці.

Спливаючи потом, офіціанти несли над головами оброн шені кухлі з пивом, хрипко і з ненавистю кричали: «Пе-і репрошую, громадянине!» Десь у рупорі голос наказував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!» Тонкий голос уже не співав, а завивав: «Алілуя!» Гримотіння золотих тарілок у джазі іноді перекривав брязкіт посуду, який обслуга похилою дошкою спускала на кухню. Одним словом, пекло.

І було опівночі видиво в пек.». Вийшов на веранду чорноокий красень з гострою бородою, у фрапі й нарственним поглядом обвів свої володіння. Говорили, говорили міс-і нки, що був час. коли красень не носив фрака, а був піл іюясаний широким ременем, з-за якого стирчати руків'я пістолів, а його чорне як смола, волосся було пов'язане червоним шовком, і плив у Караїмському морі під його проводом бриг під чорним смертоносним прапором з адамовою головою.

Але ні, ні! Брешуть звабшіки-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірсна липа є, є чавунна огорожа і за нею бульвар... І топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров'ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно... О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..

І раптом за столиками спурхнуло слово: «Берліоз!!» Враз лжаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. «Що, що, шо, шо??!» — «Берліоз!!!* — І пішли зойкати, пішли схоплюватись...

Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.

Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.

Так, загинув, загинув... Але ж ми таки живі! Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потримайся і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого олика і — спершу крадькома, а потім і відверто — випив ірілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим кот-, їм де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олексаїшро-нчу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі! Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Жеддибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов'язане з сумною подією.

А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.

Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав:

— Тю! Дивіться-но лишень!

Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам'яніти за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повиря-чувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.

А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — широко відомий поет.

Він був босий, у розірваній бііуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руш Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича малг свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіці анта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.

Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:

— Здорові будьте, браття! — після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут нема!

Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:

— От маєте. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переляканий, мовив:

— Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?

Це Іван Миколайович почув і відповів:

— Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Брон-ній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! — Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: — Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об'явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!

— Що? Що? Що він сказав? Хто об'явився? — залунали голоси звідусіль.

— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.

Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.

— Прошу, прошу, кажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?

Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, відповів Іван.

— А як його прізвище? — тихо запитали на вухо.

— Отож-то й воно, прізвище! — тоскно гукнув Іван. — Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на ві-штній картці... Пам'ятаю тільки першу літеру «Ве», на «Ве» прізвище! Яке ж це прізвище на «Ве»? — схопившись рукою іа лоб, сам себе запитав Іван і рантом замимрив: — Ве, ве, не! Ва... Во... Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? — іюлосся на голові Івановій почало їздити від напруги.

— Вульф? — співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.

— Дурепа! — прокричав він, шукаючи очима жінку. — Іо чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва... Ні! Іак не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же н міліцію, шоб вислали п'ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий... пенсне надтріснуте... і котяра чорний, товстий А я тим часом обшукаю Грибоєдова... Я відчуваю, що він тут!

Іван занепокоївся, розштовхав з'юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: «Лікаря!» — і чиєсь ласкаве м'ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з'явилося перед Іваном.

— Товаришу Бездомний, — заговорило обличчя ювілейним голосом, — заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича... ні, просто Міші Берліоза. Ми всі цс чудово розуміємо. Вам потрібен спокій Зараз товариші провелуть вас у постіль, і ви заснете...

— Ти, — вишкірившись, урвав Іван, — чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!

Товаришу Бездомний, даруйте!.. — відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.

— Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, — з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.

В ту мить напоумилися кинутись на Івана — і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть на бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.

Поки офіціанти в'язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.

— Ти бачив, що він у підштаниках? — холодно запитував пірат.

— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — перелякано відповідав швейцар, — як же я можу не пустити їх, якщо вони член МАСОЛІТу?

— Ти бачив, що він у підштаниках? — повторював пірат.

— Згляньтесь, Арчибальде Арчибальдовичу, — буряковіючи, говорив швейцар, — що я можу зробити? Я сам розумію, на веранді дами сидять...

— Дами тут ні до чого, дамам це байдуже, — відповідав пірат, просто-таки спалюючи швейцара очима, — а це міліції не байдуже! Людина у білизні може простувати вушними Москви лише в одному випадку, якщо вона йде в супроводі міліції, й лише в одне місце — у відділок міліції! А ти, коли ти швейцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не гаючи ані секунди, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?

Знетямлений швейцар почув якесь гехання, биття посуду і жіночі крики, що долинали з веранди.

— Ну що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр. Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, ілчесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків'я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.

— Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. — Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. — І докинув: — Сюрчи!

Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхі-на, і горлав на весь бульвар:

— Наволоч!.. Наволоч!..

Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:

— А ось на біговій! Я возив у психічну!

Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.


Розділ 6

ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО


Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, — було пів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв'язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.

Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:

— Здрастуйте, лікарю.

Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.

Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.

— Ось, лікарю, — чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний... ось, бачите... ми непокоїмося, чи не біла гарячка...

— Дуже пив? — крізь зуби спитав лікар.

— Ні, випивав, але не так, щоб дуже...

— Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?

— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхін, — я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий...

— А чому в кальсонах? З постелі взяли?

— Він, лікарю, в ресторан отак прийшов...

— Ага, ага, — дуже вдоволено сказав лікар, — а чому садно? Бився з кимось?

— Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного... і ще декого...

— Так, так, так, — сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!

— Здоров був, шкіднику! — злісно й голосно відповів Іван.

Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:

— Скільки вам років?

— Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! — брутально вигукнув Іван і відвернувся.

— Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?

— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.

— А на що ж ви хочете поскаржитися?

— На те, що мене, здорову людину, схопити й силоміць затягли в божевільню! — у гніві відповів Іван.

Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.

«Батечку рідний! — злякано подумав Рюхін. — Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягли? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана...»

— Ви перебуваєте, — спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.

Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:

— Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший — бельбас і нездара Сашко!

— Хто він, цей Сашко-нездара? — поцікавився лікар.

— А ось він, Рюхін, — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.

Той спалахнув від обурення.

«Це він мені замість подяки! — гірко подумав він. — За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!»


— Типовий куркулик за своєю психологією, — заговорив Іван Миколайович, якому, видать, закортіло викривать Рюхіна, — і до того, куркулик, який старанно маскується під пролетаря. Погляньте на його пісну фізіономію і по-рівняііте з тими гучними віршами, які написав він до першого числа! Хе-хс-хе... «Майтесь!» та «розмайтесь!»... а ви йому всередину загляньте, що він там думає... ви охнете! — Іван Миколайович лиховісно розсміявся.

Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!

— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв'язали якимсь ганчір'ям і притарабанили на вантажівці!

— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?

— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:

— Ресторан так називають.

— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?

— Консультанта я ловлю, — відповів ївші Миколайович і тривожно озирнувся.

— Якого консультанта?

— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.

— Це... композитор? Іван похнюпився.

— Який там композитор? Отак... Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!

Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.

— Секретаря МАСОЛ ІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне піл трамвай спровадив!

— Штовхнув?

— Та яке там «штовхнув»? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!

— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?

— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.

— Так. І до чого ж ви вдалися, шоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.

— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку...

— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.

— Цю саму, і...

— А іконка для чого?

— Ну так, іконка... — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і натякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він... відверто кажучи... з нечистою силою водиться... і так просто його не упіймаєш.

Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей з Івана.

— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив — і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Піла-та, за це я ручуся.

— Ну далі, далі...

Отож я іконку на груди приколов і побіг...

Тут годинник несподівано ударив двічі.

— Ого-го! — вигукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?

— Пропустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.

Іван ухопив трубку, а жінка в ггю мить тихо запитал у Рюхіна:

— Він одружений?


— Неодружений, — полохливо відповів Рюхін.

— Член профспілки?

— Так.

— Міліція? — заволав Іван у трубку. — Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п'ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду... Говорить поет Бездомний з божевільні... Яка ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: — Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! — раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну. Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав «до побачення» і намірився йти геть.

— Даруйте, куди ж ви хочете податися? — заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. — Глухої ночі, в спідній білизні... Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!

— Пропустіть-но, — сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. — Пустите ви чи ні? — страшним голосом гукнув поет.

Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і за-лютована ампула.

— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте... — і головою вперед він кинувся в штору вікна. Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:

— Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..

Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.

— Бандити! — прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову. Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.

— Таки ув'язнили, — сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: — Ну й гаразд... самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат... Пілат... — і на цьому склепив очі.

— Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, — порядкував лікар, накладаючи окуляри. Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З ко-ридора в'їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.

— Лікарю, — пошепки спитав приголомшений Рюхін, — то він і справді хворий?

— О так, — відповів лікар.

— А що ж це таке з ним? — несміливо запитав Рюхін. Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:

— Рухове і мовне збудження... маячня та інтерпретації... випадок, напевно, складний... Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм...

Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:

— А що це він усе про якогось консультанта говорить?

— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація...

За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер хчости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.

Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щеб-ню, земля, посмугована траншеями, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.


Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, що іх підкинути міліціонер і Пантелііі, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу іх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: «Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?..» — відкинув їх ногою і не дивився на них більше.

Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який віип у нам'ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це — думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.

Поет не дивився вже но узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.

Так, вірші... Йому — тридцять два роки! І справді, що ж далі? — Він і далі стулюватиме по кілька віршів на рік. — До старості? — Так, до старості. — Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? «Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграе кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! — безжально звертався до самого себе Рюхін. — Не вірю в те, про що пишу!..»

Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, ЩО він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.

Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові. «Ось приклад справжнього щасливця... — тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. — Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну... Що особливе є в цих словах: «Буря млою...»? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! — раптом з трутизною виснував Рюхін і відчув, що машина під ним зрушилася, — стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя...»

Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом «Абрау» в руці.

Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Ар-чибальд Арчибальдович і тзідразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями. Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, — тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує «ой-йо-йой!», але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю. «І молодець! Так і треба!» — з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і, урвавши розповідь про шизофренію, попрохав:

— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені... Пірат виобразив на обличчі співчуття, шепнув:

— Розумію... одну хвилиночку... — і зробив знак офіціантові.

За чверть години Рюхін, сам-самісінький, сидів, скоцюрбившись над рибцем, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна лише забути.

Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.


Розділ 7

НЕДОБРА КВАРТИРА


Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цю ж мить не підведешся!» — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зі мною що хочете, але я не встану».

Де там устати, — йому здавалося, що він не може розтулити очей, бо тільки-но він цс зробить, як ударить блискавка і голову йому враз же рознесе на друзки. В цій голові гув важенний дзвін, між яблуками очей та стуленими повіками пропливали бурі плями з вогненно-зеленими обіддями, і на додачу до всього нудило, причому здавалося, що нуда ця пов'язана зі звуками якогось навратливого патефона.

Стьопа силувався щось пригадати, але пригадувалося лиш одне — що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, при тому обіцяючи їй наступного дня, і саме опівдні, прийти до неї гостем. Дама від цього відмагалася, кажучи: «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа затято стояв на своєму: «А я ось візьму та й прийду!»

Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і якого місяця — Стьопа притьмом не знав і, що було найгірше, не міг дібрати, де він перебуває. Він спробував з'ясувати хоч би цс останнє і для цього розліпив склеєні повіки лівого ока. В напівтемряві щось тьмяно відсвічувалося. Стьопа, нарешті, впізнав трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжкові, тобто на колишньому ліжкові ювелірші, у спальні. В ту мить йому так ударило в голову, що він заплющив око і застогнав.

Дамо пояснення: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар'єте, очутився вранці в себе на тій самій квартирі, в якій він мешкав разом з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинкові, розташованому літерою «П» на Садовій вулиці.

Потрібно сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала славу якшо не погану, то принаймні дивну. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна де Фужере, п'ятдесятилітня поважна і дуже промітна дама, три кімнати з п'яти винаймала квартирантам: одному, прізвище якого, здається, було Бєломут, і другому — з утраченим прізвищем.

І ось два роки тому почало діятись у квартирі щось незбагненне: з цього помешкання люди почали безслідно зникати.

Якось у вихідний день заявився у квартиру міліціонер, викликав у передпокій другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що його просять на хвилиночку зайти у відділок міліції в чомусь розписатися. Пожилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній робітниці Аини Францівни, сказати, якщо йому дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов собі разом з коректним міліціонером у білих рукавичках. Але не повернувся він не лише за десять хвилин, а взагалі ніколи не повернувся. Пайдивовижніше те, що, очевидно, з ним заодно шез і міліціонер.

Набожна, а відвертіше сказати — забобонна, Анфіса так напрямки і сказала прикро враженій Анні Францівні, що це чаклунство і що вона чудово знає, хто поцупив і пожиль- ця і міліціонера, тільки на ніч не хоче говорити. Ну, а чаклунству, звісна річ, варт лише початися, а там уже його нічим не зупиниш. Другий пожилець зник, як пригадується, в понеділок, а в середу наче крізь землю провалився Бєломут, щоправда, за інших обставин. Уранці за ним заїхала, як звичайно, машина, шоб відвезти його на службу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама не повернулася.

Горе й жах мадам Бєломут неспромога описати. Але, гай-гай, і те і друге тривало недовго. Тієї ж ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно їздила, вона не застала вже громадянки Бєломут у шартирі. Та цього замало: двері обох кімнат, де мешкало подружжя Бєломут, виявилися запечатаними.

Два дні проминули сяк-так. На третій же день Анна Францівна, яку весь цей час мучило безсоння, знову-таки і шшно поїхала на дачу... Чи то ж треба казати, що вона не повернулася!

Анфіса, залишившись сама, наплакалася досхочу і лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, але розказували мешканці інших квартир, що буцімто в № 50-му всеньку ніч чутно було якісь стуки і буцім у вікнах до ранку горіло електричне світло. Вранці з'ясувалося, що й Анфіси не стало!

Про зниклих і про цю трикляту квартиру в будинку довго розповідали всілякі легенли, як от. наприклад, що сухенька й набожна Анфіса начебто носила на своїх внсхл грулях у замшевій торбинці двадцять п'ять великих ліз мантів, які належали Анні Франпівні. Що начебто у дров нику на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Фракційна, знайшлися самі собою якісь незліченні скарби у вигляді же діамантів, та ще золотих грошей царського карбування І таке інше, подібне до цього. Ну чого не знаємо, за те не поручимося.

Хоч там як, а квартири простояла опломбованою і порожньою лише тиждень, а потім в неї вселились — покійний Берліоз із дружиною і цей самий Стьопа, також і: дружиною. Цілком природно, що тільки-но вони опини лися в проклятущій квартирі, як і в »их почалося казна шо! А саме: протягом одного місяця зникли обидві дружини. Але ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповіді що бачено її ніби в Харкові з якимось балетмейстеро дружина Стьопи наче знайшлася на Божедомці, де, за чутками, директор Вар'єте, використовуючи свої незлі знайомства, прихитрився добути їй кімнату, але з та єдиною умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці...

Отож Стьопа застогнав. Він хотів покликати домашк робітницю Груню і зажадати від неї пірамідону, але все таки зумів зметикувати, що це дурниці, що ніякого пірамідону в Груні, певно, нема. Роблячи спробу покликати допомогу Берліоза, двічі простогнав: «Міша... Міша...», як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.

Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що жить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, шобі визначити, у штанях він чи ні, й не визначив.

Нарешті, бачачи, що він покинутий і самотній, що йому не допоможе, вирішив підвестися, хоч би яких людських зусиль це йому коштувало.

Стьопа розліпив склеєні повіки і побачив своє відбиття в трюмо у вигляді чоловіка зі скуйовдженим волоссі з бряклою, порослою чорною щетиною фізіономією, з каламутними очима, в брудній сорочці з комірцем і краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.

Таким він побачив себе в трюмо, а поруч із дзеркалом побачив невідомая, зодягнутого в чорне й у чорному береті.

Стьопа сів на ліжку і, як міг, витріщив набряклі кров'ю он па незнайомого. Мовчанку порушив цей невідомий, проказавши низьким важким голосом із іноземним акценти такі слова:

— Добрий день, наймиліший Степане Богдановичу! Запала пауза, після якої, зробивши над собою жахливе зусилля, Стьопа виговорив:

— Що вам потрібно? — і сам здивувався, не впізнавши і нога голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «вам» — пасом, а «потрібно» — у нього зовсім не вийшло.

Незнайомець приязно усміхнувся, витяг великого золо-гого годинника з діамантовим трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:

— Одинадцята! І рівно годину, як я очікую на ваше пробудження, позаяк ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!

Стьопа налапав на стільці поряд з ліжком брюки, прошепотів:

— Вибачте... — натягнув їх на себе і хрипко запитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.

Говорити йому було важко, за кожним словом хтось , пітрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю.

— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомець посміхнувся.

— Даруйте... — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.

— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись, — жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом — лікувати подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.

Стьопа був хитруком і, хоч як зле почувався, зметикував, що раз уже його заскочили в такому вигляді, треба зізнаватися в усьому.


— Відверто кажучи, — почав він, ледве повертаючи язиком, — учора я трохи...

Жодного слова більше! — відповів візитер і від'їхав з кріслом убік.

— Стьопа, луплячи очі, побачив, що на маленькому столику наготована таця, на якій був нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й, нарешті, горілка в місткій ювелір-шиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Втім, це було зрозуміло: вона містилася в посудині, наповненій льодом. Наготовано, словом, було чисто, вміло.

Невідомий не дав Стьопиному зачудованню розвинутись до ступеня болісного і спритно налив йому півчарки горілки.

— А ви? — пискнув Стьопа.

— Охоче!

Непевною рукою підніс Стьопа до вуст чарку, а незнайомий одним духом проковтнув налите у своїй чарці. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа видушив із себе слова:

— А ви що ж... закусити?

— Дякую вам, я не закушую ніколи, — відповів незна-і йомий і налив по другій. Відкрили каструльку — в ній виявилися сосиски в томаті.

І ось клята прозелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі в автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Стьопу на таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймати цей таксомотор біля «Мет-рополя», був при тому якийсь актор не актор... з патефон-чиком у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам'ятає, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нез'ясованою... біс її знає, хто вона... здається, на радіо працює, а може, й ні:

Вчорашній день, таким чином, поволеньки роз'ясню, вався, але Стьопу зараз більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомім, та ще із закускою і горілкою. Ось що непогано було б з'ясувати!

— Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище?

Але Стьопа лише присоромлено посміхнувся і розвів руками.

— От маєш! Я пересвідчуюсь, що після горілки ви пили портвейн. Даруйте, та хіба таке можна робити!

— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, — запобігливо сказав Стьопа.

— О, певно, певно! Але за Хустова я, самі знаєте, поручитися не можу.

— А ви хіба знаєте Хустова?

— Вчора в кабінеті вашому я бачив побіжно цього індивіда, але досить одного принагідного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він — наволоч, пліткар, пристосуванець і лакиза.

«Абсолютно слушно!» — подумав Стьопа, вражений таким правдивим, влучним і стислим визначенням Хустова.

Так, учорашній день ліпився зі шматочків, але все ж таки тривога не покидала директора Вар'єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла величезна чорна діра. Ось саме цього незнайомого в береті, як собі хочете, Стьопа у своєму кабінеті вчора не бачив і квит.

— Професор чорної магії Воланд, — ваговито сказав відвідувач, спостерігши Стьопину скруту, і розповів, як усе було.

Вчора вдень він приїхав з-за кордону в Москву, негайно з'явився до Стьопи і запропонував свої гастролі у Вар'єте. Стьопа подзвонив у Московську обласну видовищну комісію і питання це погодив (Стьопа зблід і закліпав очима), і підписав з професором Воландом контракт на сім виступів (Стьопа розкрив рот), умовився, що Воланд прийде до нього для з'ясування деталей о десятій ранку сьогодні... Оце ж Воланд і прийшов! Прийшовши, зустрівся з хатньою роїм гницею Грунею, яка пояснила, що сама вона тільки-но прийшла, що вона нахожа, що Берліоза вдома нема, а що і оди візитер хоче бачити Степана Богдановича, то хай сам іде до нього в спальню. Степан Богданович так міцно і пить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, її якому стані Степан Богданович, артист послав Груню в плижній гастроном за горілкою та закускою, в аптеку за льодом і...


— Дозвольте з вами розрахуватися, — проскавулів прибитий Стьопа і почав шукати гаманця.

— О, які дрібниці! — вигукнув гастролер і слухати нічого більше не захотів.

Отож горілка і закуска з'ясувалися, а все-таки на Стьопу боляче було поглянути: він анічогісінько не пам'ятав про контракт і, хоч убийте, не бачив учора цього Воланда. Так, Хустов був, а Воланда не було.

— Дозвольте поглянути на контракт, — тихо попросив Стьопа,

— Прошу, прошу...

Стьопа глянув на аркуш і похолов. Усе було на місці: по-перше, власноручний Стьопин розгонистий підпис! Навскісний напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати артистові Воланду в рахунок належних йому за сім виступів тридцяти п'яти тисяч рублів — десять тисяч рублів. І це ще не все: тут же розписка Воланда про те, що він ці десять тисяч уже одержав!

«Що ж це таке?!» — подумав бідолашний Стьопа, і голова в нього пішла обертом. Починаються лиховісні провали в пам'яті? Та, звісно, після того як контракт було показано, подальші вияви зачудовання були б вельми непристойні. Стьопа попрохав у гостя дозволу на хвильку вийти і, як був у шкарпетках, побіг у передпокій до телефону. По дорозі він гукнув у напрямку кухні:

— Груню!

Але ніхто не обізвався. Він ковзнув оком по дверях кабінету Берліоза, які були поруч з передпокоєм, і тієї миті як кажуть, остовпів. На клямці дверей він постеріг вели чезну сургучеву печатку на шворці. «Отакої! — ретгув хтось у голові в Стьопи. — Цього ще бракувало!» — І тут Стьо пині думки покотилися вже по двох .коліях, але, як пе зав жди буває під час катастрофи, в одному напрямку і взагал чорт знає куди. Кашу в Стьопиній голові годі й описати Тут і чортівня з чорним беретом, остудженою горілкою неймовірним контрактом, — а ще на додачу до всього, на вам, і печатка на дверях! Тобто, кажіть кому хочете, Берліоз щось накоїв, — не повірять, їй-же-їй, не повір Але ж печатка, ось вона! Так-так...

І тут зазміїлись у Стьопи йому мозкові якісь найпр кріші думки про статтю, яку, наче навмисне, недавно усучив Михайлові Олександровичу для друку в журналі. А стаття, щиро кажучи, дурноверха! І нікчемна, і гроші за неї мізерні...

Негайно слідом за згадкою про статтю налетіла згадка про одну слизьку розмову, що відбувалася, як пригадується, двадцять четвертого квітня ввечері тут-таки, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звісно, розмову цю беззастережно слизькою назвати не можна (не піддався б Стьопа на таку розмову), але це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно можна було б, громадяни, її не затівати. До печатки, без сумніву, розмова ця могла б вважатися сущою дрібницею, але ось після печатки...

«Ох, Берліозе, Берліозе! — нуртувало в Стьопиному мозкові — Адже це в голові не вкладається!»

Та побиватися довго не випадало, і Стьопа набрав номер у кабінеті фіндиректора Вар'єте Римського. Становище Стьопине було дражливе: по-перше, чужоземець міг образитись на те, що Стьопа перевіряє його після того, як був показаний контракт, та й з фіндиректором говорити було надзвичайно важко. Справді, бо його ж не запитаєш і ак: «Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п'ять тисяч рублів?» Так питати не годиться!

— Алло! — почувся в слухавці різкий, неприємний голос Римського.

— Драстуйте, Григорію Даниловичу, — тихо заговорив Стьопа, — це Лиходсєв. Тут така справа... гм... гм... у мене сидить цей... е... артист Воланд... Так ось... я хотів запитати, як відносно сьогоднішнього вечора?..

— А, чорний маг? — відгукнувся в трубці Римський. — Афіші зараз будуть.

— Ага... — слабким голосом проказав Стьопа, — ну, бутите...

— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.

— За півгодини, — відповів Стьопа і, повісивши рур-ку, стис гарячу голову руками. Ой, яка ж препогана виходила річ! Що ж це з пам'яттю, громадяни? Га?

Але довше затримуватись у передпокої було негоже, і Стьопа тут же уклав план: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз насамперед спритно випитати в чужоземця, що, власне, він наміряється сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар'єте?

У той мент Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, яке висіло в передпокої й довго не витиралося лінькуватою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб'єкта — довгого, як жердина, і в пенсне (о, коли б тут був Іван Миколайович! Він упізнав би цього суб'єкта відразу!). А той відобразився і згинув. Стьопа в тривозі глибше заглянув у передпокій, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник.

У Стьопи обірвалося серце, він мало не впав.

«Що ж це таке? — подумав він. — Чи не втрачаю я розум? Звідки ці відображення?!» — Він заглянув у передпокій і злякано закричав:

— Груню! Який це кіт тут у нас шастає?! Звідки він? І хтось ще з ним?!

— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — відізвався голос, але не Грунин, а гостя зі спальні. — Ют цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, вона скаржилася, що ви в неї відпустку замахлювали.

Слова ці були такі несподівані й недоладні, що Стьопа вирішив, що вони йому причулися. Геть ошелешений, він повернувся підтюпцем до спальні й закам'янів на порозі. Волосся його заворушилося, на лобі рясно виступив дрібний піт.

Гість перебував у спальні вже не сам, а в товаристві. В другому кріслі сидів той жевжик, що привидівся у передпокої. Тепер його ясно можна було розгледіти: вуса-пі-р'їнки, скельце пенсне виблискує, а другого скельця немає. Але побачив він у спальні речі ще гірші: на ювеліршино-му пуфі в нахабній позі розсівся хтось третій, а саме — жахливих розмірів чорний кіт з чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він устиг настромити маринований гриб, у другій.

Світло, і без того тьмянувате в спальні, зовсім почало, мерхнути в очах Стьопи. «Ось як воно божеволіють...» —і подумав він і ухопився за одвірок.

— Я бачу, ви трохи збентежені, найдорожчий Степане Богдановичу? — запитав Воланд у Стьопи, який цокотів зубами. — А дивуватися тут немає чому. Це мій почет.

У цю мить кіт випив горілку, і Стьопина рука поїхала по одвірку вниз.

— І почет цей потребує місця, — продовжував Воланд, — так що хтось із нас у цій квартирі зайвий. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — козлячим голосом заспівав довготелесий картатий, у множині говорячи про Стьопу. — Взагалі вони останнім часом страшенно свинячать. П'ють без міри, лигаються з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, позаяк нічогісінько не петрають у справі, їм дорученій. Начальству очі замилюють!

— Машину даремно ганяє казенну! — доклепав і кіт, жуючи гриб.

І тут сталася четверта й остання з'ява у помешканні, коли Стьопа, вже зовсім сповзши на підлогу, кволою рукою дряпав одвірок.

Просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий, але навдивовижу широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і ще більше спотворювало без того небачено бридку пику. А до того ще вогненно-рудий.

Я, — долучився до розмови цей новак, — взагалі не збагну, як він вискочив у директори, — рудий гундосив усе дужче і дужче, — він такий же директор, як я архієрей.

Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — зауважив кіт, накладаючи собі сосиски на тарілку.

— Я це ж і кажу, — прогундосив рудий і, обернувшись ло Воланда, додав поштиво: — Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?

— Тпрусь!! — раптом ревнув кіт, настовбурчивши шерсть.

І тоді спальня пішла обертом довколо Стьопи, і він ударився головою об одвірок і, непритомніючи, подумав: «Я вмираю...»

Але він не вмер. Трохи розтуливши очі, він побачив, що сидить на чомусь кам'яному. Поруч щось шумувало. Коли він роздер очі як слід, то збагнув, що шумить море і, більше іого, — хвиля погойдується побіля самих його ніг, що, словом, він сидить на самому краєчку молу, що над ним блатне сяюче небо, а позад нього — біле місто на горах.


Не знаючи, що чинять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і почвалав по молу до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, палив і плював у море. На Стьопу він вирячився дикими очима і припинив плювання. Тоді Стьопа устругнув таку штуку: став навколішки перед невідомим курцем і мовив:

— Благаю, скажіть, що це за місто?

— Ну й ну! — сказав бездушний курець.

— Я не п'яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось подіялося... я хворий... Де я? Що це за місто?..

— Ну, Ялта...

Стьопа тихо зітхнув, повалився на бік, головою вдарився об нагрітий камінь молу. Свідомісіь полишила його.


Розділ 8

ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА З ПОЕТОМ


Саме в той час, коли свідомість полишила Стьопу в Ялті, тобто близько до пів на дванадцяту дня, вона повернулася до Івана Миколайовича Бездомного, котрий прокинувся після глибокого і тривалого сну. Певний час Іван мізкував, як це він потрапив у невідому кімнату з білими стінами, з дивовижним нічним столиком з якогось світлого металу і з білою шторою, що за нею відчувалося сонце.

Іван струсонув головою, переконався, що вона не болить, і пригадав, що він перебуває в лікарні. Ця думка потягла за собою спомин про загибель Берліоза, але сьогодні він недуже збурив Івана. Виспавшись, Іван Миколайович став спокійнішим і розмірковувати почав ясніше. Полежавши якийсь час непорушно в чистісінькому, м'якому і зручному пружинному ліжкові, Іван завважив ґудзик дзвоника побіля себе. За звичкою чіпати речі без потреби Іван натис його. Він чекав якогось дзеленчання чи явища після натискання ґудзика, але сталося щось зовсім інше.

У ногах Іванового ліжка засвітився матовий циліндр, на якому було написано: «Пити». Постоявши деякий час, циліндр почав обертатись, доки не вискочив напис: «Няня». Звісно, що хитромудрий циліндр вразив Івана. Напис «Няня» заступив напис «Викличте лікаря».

— Гм... — мовив Іван, не знаючи, що робити з цим циліндром далі. Але тут випадково пощастило, Іван натис ґудзика на слові: «Фельдшерка». Циліндр тихо продзеленчав у відповідь, зупинився, погас, і в кімнату ввійшла дебела симпатична жінка в білому чистому халаті й сказала Іванові:

— Доброго ранку!

Іван не відповів, бо сприйняв це привітання за недоречне з огляду на обставини. Справді, запроторили здорову людину в лікарню, та ще вдають, що це так і слід!

Жінка тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натискування кнопки підняла штору, і в кімнату через широкопетлисту й легку сітку, що спадала до самоїлідлоги, ринуло сонце. За сіткою відкрився балкон, за ним берег звивистої річки і на протилежному її березі — веселий сосновий бір.

— Будь ласка, беріть ванну, — запросила жінка, і під її руками розсунулася внутрішня стіна, за якою було ванне приміщення і чудово обладнана вбиральня.

Іван, хоч і вирішив з жінкою не розмовляти, не втримався і, бачачи, як вода рине у ванну широким струменем із сяючого крана, сказав з іронією:

— Чи ба! Як у «Метрополі»!..

— О ні, — з гордістю відповіла жінка, — набагато краще. Такого обладнання немає ніде й за кордоном. Вчені та лікарі спеціально приїздять оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.

При слові «інтурист» Іван ураз згадав учорашнього консультанта. Він спохмурнів, глянув з-під лоба і проказав:

— Інтуристи... Ото ви всі інтуристів обожнюєте! А серед них, між іншим, різні трапляються! Я, наприклад, учора з таким познайомився, що гай-гай!

І мало не почав розказувати про Понтія Пілата, але стримався, збагнувши, що жінці такі розповіді ні до чого й однаково допомогти йому вона не зможе.

Скупаному Іванові Миколайовичу тут же було видане геть чисто все, що необхідне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але на ньому не скінчилось: розчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її і запитала:


— Що бажаєте зодягнути — халатик чи піжамку?

Присилуваний жити в новій оселі, Іван мало руками не сплеснув від невимушеності жінки і мовчки ткнув пальцем у піжаму з густо-червоної байки.

Після цього Івана Миколайовича повели порожнім і безгомінним коридором і привели у величезний кабінет. Іван, поклавши ставитися до всього, що є в цій на диво обладнаній будівлі, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет «фабрикою-кухнею».

І було за що. Тут стояли шафи і скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лампи з сяючими ковпаками, сила-силенна склянок, і газові горілки, і електричні дроти, і зовсім нікому невідомі прилади.

У кабінеті над Іваном заходилися троє: дві жінки і один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели в куточок за столик з неприхованим наміром дещо у нього випитати.

Іван почав обдумувати становите. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лампи і мудровані речі, всі їх до чортової матері перетрощити і таким чином висловити свій протест на те, що його даремно затримали. Але сьогоднішній Іван значно вже од-різнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: чого доброго вони закореняться на думці, що він буйний божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: відразу почати розповідь про консультанта і Понтія Пілата. Але вчорашній досвід показував, що цій розповіді не вірять чи то сприймають її якось перекручено. Тому Іван і від цього шляху відмовився, вирішивши обрати третій — замкнутися в гордій мовчанці.

Сповна здійснити це не було спромоги, і хоч-не-хоч довелося відповідати, хай скупо і понуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть-чисто все про його минуле життя, аж до того, коли та як він хворів на скарлатину років п'ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка в білому перейшла до розпитувань про Іванову рідню. Почалась якась нісенітниця: хто помер, коли та від чого, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби, і все таке та подібне. Наостанку попрохали розповісти про вчорашню пригоду на Патріарших ставках, але надто не сікались, згадці про Понтія Пілата не дивувалися.

Потім жінка поступилась Іваном чоловікові, а той заходився коло Івана по-своєму і ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився йому в очі, світячи в них якоюсь лампою. Згодом на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили руків'ям молоточка якісь знаки йому на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, від чого ноги Іванові підскакували, кололи палець і брали з нього кров, кололи в лікоть, надягали на руки якісь браслети...

Іван лише гірко посміхався про себе і міркував, як воно все по-дурному і дивно обернулося. Подумати тільки! Хотів застерегти усіх перед небезпекою, що загрожує від невідомого консультанта, мав намір його впіймати, а домігся лише того, що опинився в якомусь кабінеті, щоб розказувати якусь нісенітницю про дядька Федора, що пив у Вологді запоєм. Нестерпна дурість!

Нарешті Івана відпустили. Його відвели назад у його кімнату, де він дістав чашку кави, двоє некрутих яєць і білий хліб з маслом. З'ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного в цьому закладі та й домогтися вже в нього і уваги до себе, і справедливості.

І він дочекався його, і дуже швидко після свого сніданку. Несподівано розчахнулися двері Іванової кімнати, і в неї найшла сила люду в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п'яти, з приємними, але дуже пронизливими очима і Ґречними манерами. Весь почет виявляв йому пошану й увагу, отож його поява була вельми врочистою. «Як Понтій Пілат!» — подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі лишилися стояти.

— Доктор Стравінський, — відрекомендувався той, хто сів, Іванові і подивився на нього доброзичливо.

— Ось, Олександре Миколайовичу, — стиха сказав хтось з охайною борідкою і подав головному з обох боків списаний Іванів аркуш.

«Цілу справу зшили», — подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: «Угу, угу...» і перемовився і супутниками кількома фразами маловідомою мовою.

«І латиною, як Пілат, говорить», — сумно подумав Іван. Тієї миті одне слово примусило його здригнутись, і слово це було «шизофренія» — гай-гай, ще вчора його промовив триклятий чужоземець на Патріарших ставках, а сьогодні ось повторив професор Стравінський.

«Отож і це знав!» — тривожно подумав Іван.

Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: «Славно, славно...»

— Славно! — сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: — Ви — поет?

— Поет, — понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:

— Ви — професор?

На це професор Стравінський згідливо-люб'язно похилив голову.

— І ви — головний тут? — вів далі Іван. Стравінський і на це вклонився.

— Мені з вами треба поговорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.

— Я для цього і прийшов, — відгукнувся Стравінський.

— Річ ось у чому, — почав Іван, відчуваючи, що настала вирішальна мить, — мене тут у божевільного пошили, ніхто не хоче слухати!..

— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно н заспокійливо сказав Стравінський, — і в божевільного шити вас ні за що не дозволимо.

— Тож слухайте: учора ввечері на Патріарших ставках я зустрівся з таємничою особою, чужоземцем не чужоземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата.

Почет мовчки і незворушно слухав поета.

— Пілата? Пілат — це той, що жив за Ісуса Христа? — мружачись на Івана, запитав Стравінський.

— Той самий.

— Ага, — сказав Стравінський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?

— Так, його саме вчора при мені і зарізало трамваєм на Патріарших, а цей загадковий громадянин...

— Знайомий Понтія Пілата? — запитав Стравінський, який, вочевидь, відзначався великою кмітливістю.

— Саме він, — підтвердив Іван, вивчаючи Стравін-ського. — Так от він сказав наперед, що Аннушка розлила олію... А він і послизнувся саме на тому місці! Як ви на це подивитесь? — багатозначно спитав Іван, розраховуючи справити великий ефект своїми словами.

Але цього ефекту не було, а Стравінський звичайнісінько поставив наступне питання:

— А хто ж ця Аннушка?

Це запитання трохи роздратувало Івана, обличчя його пересмикнуло.

— Аннушка тут нічого не важить, — промовив він нервуючи. — Біс її знає, хто вона така. Просто дурепа якась із Садової. А важить тут те, що він наперед знав, розумієте, наперед знав про олію! Ви мене розумієте?

— Дуже добре розумію, — серйозно відповів Стравінський і, торкнувшись коліна поетового, долав: — Не хвилюйтесь і продовжуйте.

— Продовжую, — сказав Іван, намагаючись упасти в тон Стравінському і знаючи з гіркого досвіду, що тільки врівноваженість допоможе йому, — так от цей страшний тип, а він бреше, що консультант, має якусь надзвичайну силу... Наприклад, за ним поженешся, а догнати його — не доженеш. А з ним ще двоє, також гарні, але на свій копил: якийсь довготелесий у битих скельцях і, окрім цього, неймовірних розмірів кіт, що самостійно їздить трамваєм. Окрім того, — Іван, якого ніхто не перепиняв, говорив щодалі запальніше і переконливіше, — він особисто був на балконі в Понтія Пілата, у чому немає жодних сумнівів. Так що ж це таке? Га? Його слід негайно заарештувати, а то він накоїть несказанного лиха.

— Так ось ви і домагаєтеся, шоб його арештували'' Правильно я вас зрозумів? — запитав Стравінський.

«Він тямковитий, — подумав Іван, — слід визнати, що серед інтелігентів також трапляються на диво розумні. Цього не заперечиш», — і відповів:


— Цілком слушно! Та як же не домагатися, ви поміркуйте самі. А тим часом мене силоміць затримали тут, тицяють в очі лампу, купають у ванні, про дядечка Федю розпитують!.. А його вже на світі давно нема! Я вимагаю, шоб мене якнайшвидше випустили.

— Ну що ж, славно, славно! — відгукнувся Стравінський. — От і з'ясувалось усе. Справді, яка рація затримувати в лікарні людину здорову? Гаразд. Я вас зараз же випишу звідси, якщо ви мені скажете, що ви нормальні. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальні?

Запала цілковита мовчанка, і дебела жінка, яка вранці ходила коло Івана, побожно глянула на професора, а Іван ще раз подумав: «А таки розумний».

Пропозиція професора йому дуже сподобалася, але перш ніж відповісти, він глибоко замислився, морщачи лоба, і, нарешті, твердо сказав:

— Я — нормальний!

— Ну от і славно, — полегшено вигукнув Стравінський, — а коли так, то розміркуймо логічно. Візьмімо ваш учорашній день, — він обернувся, і йому негайно подали Іванів аркуш. — У пошуках невідомого чоловіка, який відрекомендувався вам як знайомий Понтія Пілата, ви вчора діяли так, — Стравінський почав загинати довгі патьці, зиркаючи то на аркуш, то на Івана, — повісили на груди іконку. Було?

— Було, — похмуро погодився Іван.

— Зірвалися з огорожі, пошкодили собі обличчя. Так? Прийшли в ресторан з запаленою свічкою в руці, в самій білизні, і в ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв'язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували в міліцію і просили вислати кулемети. Потім ви зробили спробу викинутися з вікна. Так? Запитую: чи можна, діючи в такий спосіб, будь-кого впіймати чи заарештувати? І коли ви людина нормальна, то самі відповісте: в жодному разі. Ви прагнете вийти звідси. Будь ласка. Але дозвольте вас запитати, куди ви відразу подастеся?

— Певно, в міліцію, — відповів Іван уже не так твердо і грохи нітячись під поглядом професора.

— Прямо звідси?

— Еге ж.

— А на квартиру до себе не заїдете? — швидко попиків Стравінський.

— Та ніколи тут заїжджати! Доки я по квартирах буду їздити, він зслизне!

— Так, а що ви насамперед скажете в міліції?

— Про Понтія Пілата, — відповів Іван Миколайович, і очі йому заволокло тьмяним серпанком.

— От і славно! — вигукнув упокорений Стравінський і, обернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: — Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату лишіть вільною, постіль можна не міняти. Через дві години громадянин Бездомний буде тут знову. Ну що ж, — звернувся він до поета, — успіху я вам бажати не буду, бо в успіх цей ані на йоту не вірю. До скорого побачення! — І він підвівся, а почет його заворушився.

— На якій підставі я знову буду тут? — збентежено спитав Іван.

Стравінський ніби чекав на це запитання, відразу сів і заговорив:

— На тій підставі, що тільки-но ви в кальсонах з'явитеся в міліцію і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто знала Понтія Пілата, вас негайно привезуть сюди, і ви знов опинитеся в оцій самій кімнаті.

— До чого тут кальсони? — розгублено озираючись, спитав Іван.

— Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат... і справа готова!

Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що іаслабкий, що потребує поради.

— Так що ж робити? — спитав він цього разу нерішуче.

— Ну от і славно! — відгукнувся Стравінський. — Це иайелушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з нами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата. Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.

— Але ж його необхідно зловити! — уже благально вигукнув Іван.

— Гаразд, але самому ж навіщо бігати? Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з'ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.

— Видайте папір і коротенький олівець, — наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: — Але сьогодні раджу не писати.

— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! — занепокоєно вигукнув Іван.

— Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він утече!

— О ні, — переконано заперечив Стравінський, — він нікуди не втече, гарантую вам. І пам'ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? — раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: — Вам тут допоможуть... ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть... Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно... Вам тут допоможуть...

Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом'якшав.

— Так, так, — тихо сказав він.

— Ну от і славно! — за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. — До побачення! — Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: — Так, а кисень усе ж спробуйте... і ванни.

За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравін ського, ані почту. За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, .і ближче виблискувала річка.


Розділ 9

КОРОВ'ЄВСЬКІ ВИТІВКИ


Никанор Іванович Босой, голова житлового товариства будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві, де мешкав покійний Берліоз, загруз у величезних клопотах, починаючи від попередньої ночі з середи на четвер.

Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала в будинок комісія, до якої входив Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза і разом з ним рушила до квартири № 50.

Там було зроблене опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої хатньої робітниці, ні легковажного Степана Богдановича в цей час у квартирі не було. Комісія повідомила Никанорові Івановичу, що рукописи небіжчика нею будуть узяті для розбору, що житлоплоща його, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня з їдальнею), переходить під оруду житлотовариства, а речі підлягають зберіганню на вказаній площі до зголо-шення спадкоємців.

Вістка про загибель Берліоза поширилася по всьому будинкові з якоюсь надприродною швидкістю, і від сьомої години ранку в четвер до Босого почали телефонувати, а потім і особисто приходити із заявами, в яких містилися претензії на житлову площу покійного. І протягом двох юдин Никанор Іванович дістав таких заяв аж тридцять дві.

У них були благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на тісноту і неможливість жити в одній квартирі з бандитами. ( сред іншого був вражаючий своєю художньою довершеністю опис викрадення пельменів, які у квартирі № 31 Нудо покладено безпосередньо в кишеню піджака, дві обіцянки накласти на себе руки і одне зізнання в таємній вагітності.

Никанора Івановича викликали в передпокій його квартири, брали за рукав, щось нашіптували, підморгували і обіцяли не лишитись у боргу.

Муки ці тривали до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік зі своєї квартири до приміщення управи біля воріт, але як побачив він, що там також його підстерігають, утік і звідти. Сяк-так відбившись від тих, хто йшов за ним по п'ятах через асфальтовий двір, Никанор Іванович майнув у шостий під'їзд і подався на п'ятий поверх, де й була ця паскудна квартира № 50.

Відсапавшись на майданчику перед дверима квартири, гладкий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще й ще раз та почав бурчати й стиха лаятися. Однак і тоді не відчинили. Терпець Ника-норові Івановичу урвавсь, і він, діставши з кишені дублікатну в'язку ключів, що належала будинкоуправлінню, владно відчинив двері й увійшов.

— Гей, робітнице! — гукнув Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня, чи що? Тебе нема?

Ніхто не озвався.

Тоді Никанор Іванович вивільнив двері кабінету від печатки, витяг з портфеля складаний метр і ступив у кабінет. Ступити він ступив, але завмер, вражений, у дверях і навіть здригнувся.

За столом покійного сидів невідомий, худий і довготелесий громадянин у картатому піджачку, в жокейській шапочці та в пенсне... ну, словом, той самий.

— Ви хто такий будете, громадянине? — сполошено запитав Никанор Іванович.

— Чи ба! Никанор Іванович! — заволав деренчливим тенором несподіваний громадянин і, схопившись на ноги, вітав голову наглим і насильницьким рукостисканням. Вітання це анітрохи не врадувало Никанора Івановича.

— Я вибачаюсь, — заговорив він з підозрою, — ви хто ж такий будете? Ви — особа офіційна?

— Ет, Никаноре Івановичу! — задушевно вигукнув не-відомець. — Що таке офіційна особа чи неофіційна? Все залежить від того, з якого боку дивитись. Все це, Никаноре Івановичу, хитке й умовне. Сьогодні я неофіційна особа, а завтра, дивись, і офіційна! А бува і навпаки, та ще як бува!

Розумування ці аж ніяк не вдовольнили голову будин-коуправління. Бувши від природи взагалі підозріливою людиною, він виснував, що базікало перед ним — особа якраз неофіційна, а найімовірніше, і пустопорожня.

— Та хто ж ви такий? Ваше прізвище? — чимдалі суворіше допитувався голова і навіть почав наступати на невідомого.

— Прізвище моє, — анітрохи не спантеличений суворістю, обізвався громадянин, — ну, скажімо, Коров'єв. Та чи не маєте охоти закусити, Никаноре Івановичу? Без церемоній, га?

— Я вибачаюсь, — уже обурено заговорив Никанор Іванович, — які тут закуски? (Треба визнати, хоч як це прикро, що Никанор Іванович мав натуру грубувату.) — На половині покійника сидіти не дозволено! Що ви тут робите?

— Та ви сідайте, Никаноре Івановичу, — анітрохи не нітячись, горлав громадянин і почав упадати, пропонуючи голові крісло.

Вкрай розлютившись, Никанор Іванович не прийняв крісла і заволав:

— Та хто ви такий?

— Я, перепрошую, перебуваю перекладачем при особі чужоземця, що має цю квартиру за резиденцію, — відрекомендувався той, хто назвав себе Коров'євим, і клацнув закаблуком рудого нечищеного черевика.

Никанор Іванович роззявив рота. Наявність якогось іноземця, та ще й з перекладачем, у цій квартирі була для нього найбільшим сюрпризом, і він зажадав пояснень.

Перекладач охоче дав їх. Іноземний артист добродій Воланд був люб'язно запрошений директором Вар'єте Степаном Богдановичем Лиходєєвим замешкати на час своїх гастролей, що мають тривати приблизно тиждень, у його помешканні, про що він ще вчора написав Никанорові Івановичу з проханням прописати іноземця тимчасово, поки сам Лиходєєв з'їздить у Ялту.

— Нічого він мені не писав, — з подивом сказав голова.

— А ви порийтесь у себе в портфелі, Никаноре Івановичу, — солодко запропонував Коров'єв.

Никанор Іванович, знизуючи плечима, розкрив портфель і виявив у ньому листа Лиходєєва.

— Як же це я про нього забув? — тупо дивлячись на розірваний конверт, промимрив Никанор Іванович.

— Чи таке ще буває, ого, Никаноре Івановичу! — торохтів Коров'єв. — Заклопотаність, неуважність, перевтома і зависокий кров'яний тиск, дорогий наш друже Никаноре Івановичу. Я сам страшенно неуважний! При нагоді за чаркою я вам розповім кілька бувальщин з моєї біографії, ото нарегочетесь!

— Коли ж Лиходєєв їде в Ялту?

— Та він уже поїхав, поїхав! — зарепетував перекладач. — Він, щоб знали, вже покотився! Він чорт його зна уже й де! — І тут перекладач замахав руками, як вітряк крилами.

Никанор Іванович сказав, що йому необхідно особисто побачити іноземця, але в цьому дістав од перекладача відмову: зовсім неможливо. Зайнятий. Дресирує кота.

— Кота, коли є бажання, можу показати, — запропонував Коров'єв.

Від цього, у свою чергу, відмовився Никанор Іванович, а перекладач тієї ж миті подав голові несподівану, але вельми цікаву пропозицію: з огляду на те, що добродій Воланд нізащо не хоче жити в готелі, а жити він призвичаєний просторо, то ось чи не винайме житлотовариство на якийсь тиждень, поки триватимуть гастролі Воланда в Москві, йому всю квартиру, тобто й кімнати небіжчика?

— Адже йому байдуже, покійнику, — пошепки сичав Коров'єв, — йому тепер, самі подумайте, Никаноре Івановичу, квартира ця ні до чого?

Никанор Іванович, трохи збентежившись, заперечив, що, мовляв, іноземцям належиться зупинятись у «Метрополі», а не в приватних помешканнях...

— Кажу вам, вередливий, як чортзна-що! — зашепотів Коров'єв. — Ну не хоче! Не любить він готелів! Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — звірливо нарікав Коров'єв, тичучи пальцем у свою жилаву шию. — Вірите, всю душу вимотали! Приїде... і або вишпигує що, як найостан-ніший сучий син, або ж вередами вимучить: і те йому не так, і це йому інак!.. А вашому товариству, Никаноре Івановичу, видима користь і певний зиск. А на гроші він не скупитиметься, — Коров'єв оглянувся, а потім шепнув на вухо голові: — Мільйонер!

Пропозиція перекладача була виразно практична, вельми солідна, але щось дивовижно несолідне було і в манері перекладача говорити, і в його одязі, і в цьому мерзенному, ні на що не придатному пенсне. Через це щось неокреслене точило душу голови, та все ж він вирішив пристати на пропозицію. Річ у тім, що в житлотоваристві був, на жаль, преповажний дефіцит. На осінь треба було закупа-ти нафту для парового опалення, а за що — катма. З інту-ристовими грішми, мабуть, можна було б і викрутитись. Але досвідчений і обачливий Никанор Іванович сказав, що йому насамперед доведеться погодити це питання з інтуристським бюро.

— Я розумію! — загукав Коров'єв. — Як же без погодження! Неодмінно! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно погоджуйте! А щодо грошей не церемоньтесь, — пошепки докинув він, ведучи голову в передпокій до телефону, — з кого ж узяти, як не з нього! Коли б ви бачили, яка в нього вілла в Ніцці! На те літо, як їхатимете за кордон, спеціально завертайте подивитись — ото диво!

Справа з інтуристським бюро полагодилася за допомогою телефону надзвичайно швидко, що вразило голову. З'ясувалося — там уже знають про намір добродія Воланда жити в приватній квартирі Лиходєєва і проти нічого не мають.

— От і чудово! — горлопанив Коров'єв.

Трохи ошелешений його торохтінням, голова сказав, що житлотовариство згодне на тиждень надати квартиру № 50 артисту Воланду за плату по... — Никанор Іванович трохи затнувся і проказав:

— По п'ятсот рублів за день.

Тут Коров'єв остаточно вразив голову. Мов злодій, підморгнувши у бік спальні, звідки чулися м'які стрибки важкого кота, він просичав:

— Отож за тиждень це складе три з половиною тисячі?

Никанор Іванович подумав, що він докине: «Ну і апетит же у вас, Никаноре Івановичу!» — але Коров'єв сказав зовсім інше:

— Та хіба це гроші? Просіть п'ять, він дасть. Підсвідомо посміхаючись, Никанор Іванович і сам не зчувся, як опинився коло письмового столу небіжчика, де Коров'єв з великою швидкістю і вправністю виписав у двох примірниках контракт. Після цього він метнувся з ним у спальню і повернувся — обидва примірники вже були підписані розмашисто чужоземцем. Підписав контракт і голова. Тут Коров'єв попросив розписку на п'ять...

— Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів... — і зі словами, які зовсім не пасували до серйозної справи: — Ейн, цвей, дрей! — виклав голові п'ять нових банківських пачок.

Відбулося перераховування, що його Коров'єв пересипав жартами та примовками, на кшталт «гроші лічбу люблять», «без міри нема віри» і подібними.

Перерахувавши гроші, голова дістав від Коров'єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його та контракт з грішми у портфель і, якось не втримавшись, сором'язливо попрохав контрамарочку...

— Про що мова! — ревнув Коров'єв. — Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п'ятнадцять?

Спантеличений голова пояснив, що контрамарок йому треба лише дві, йому та Пелагеї Антонівні, дружині.

Коров'єв миттю вихопив блокнот і хвацько виписав Ни-канорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач спритно лівою рукою всучив Никанору Івановичу, а правою поклав у другу руку голови грубий хрусткий пакунок.

Зиркнувши на нього, Никанор Іванович густо зашарівся і почав відштовхувати його від себе.

— Так негоже... — мимрив він.

— Слухати не хочу, — зашепотів у самісіньке вухо Коров'єв, — у нас негоже, а в чужоземців — гоже. Ви його зневажите, Никаноре Івановичу, а це незручно. Ви затрудню-вали себе...

— Суворо карається, — тихо-претихо шепнув голова і озирнувся.

— А де свідки? — нашіптував у друге вухо Коров'єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?

І тієї хвилини сталося, як стверджував згодом голова, диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитнії, опинився на сходах. Вихор думок нуртував у його голові. Тут крутилася і ця вілла у Ніцці, й дресирований кіт, і гадка про те, що свідків і справді не було, і що Пелагея Антонівна радітиме контрамарці. То були розхристані думки, але загалом приємні. Та разом з тим якась голочка поколювала у самій глибині душі. Це була голочка занепокоєння. А ще тут же на сходах голову, як грім, ударила думка: «Як же потрапив у кабінет перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як же він, Никанор Іванович, цим не зацікавився?» Деякий час голова мов баран бараном дивився на приступки сходів, але потім вирішив плюнути на це і не мучити себе мудрованими запитаннями...

Тільки-но голова облишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:

— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він пройда і шахрай. Як би так поробити, щоб він сюди більше не потикався?

— Мессіре, аби ви тільки наказали!.. — відгукнувся звідкілясь Коров'єв, але не деренчливим, а дуже чистим і дзвінким голосом.

І, як стій, клятий перекладач був уже в передпокої, накрутив там номер і почав чомусь дуже плаксиво говорити у рурку:

— Алло! Вважаю обов'язком дати до відома, що наш голова житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій, Никанор Іванович Босой, спекулює валютою. Саме зараз у його квартирі № 35 у вентиляції, в убиральні, в газеті — чотириста доларів. Говорить мешканець цього будинку з квартири № 11 Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім'я. Боюся помсти вищеозначеного голови.

І повісив рурку, негідник!

Що далі діялося в квартирі № 50 — невідомо, але відомо, що діялось у Никанора Івановича. Зачинившись у себе в убиральні на гачок, він витяг з портфеля пакунок, накинутий перекладачем, і пересвідчився, що в ньому чотириста рублів. Цей пакунок Никанор Іванович загорнув у шматок газети і запхав у вентиляційний канал.

Через п'ять хвилин голова сидів за столом у своїй невеличкій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно нарізаного оселедчика, густо притрушеного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив чарчину, випив, улив другу, випив, настромив на виделку три шматочки оселедця... і в цей час подзвонили. А Пелагея Антонівна внесла каструлю, що парувала, з першого погляду на яку відразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогненного борщу, має бути те, смачніше чого нема на світі, — мозкова кістка.

Сковтнувши слину, Никанор Іванович загарчав, як пес:

— А позападатися б вам! Попоїсти не дадуть. Не пускай нікого, мене нема, немає... Про квартиру кажи, щоб не ляпали язиками. Через тиждень буде засідання...

Дружина заквапилася в передпокій, Никанор Іванович ополоником потяг з вогненного озера її, кістку, повздовж надтріснуту. І в цю мить до їдальні увійшло двос громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагея Антонівна. Глянувши на громадян, пополотнів і Никанор Іванович і підвівся.

— Де нужник? — занепокоєно спитав перший, що був у білій косоворотці.

На обідньому столі щось стукнуло (це Никанор Іванович упустив ложку на церату).

— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагея Антонівна.

— А в чім річ? — тихо запитав Никанор Іванович, йдучи слідом за приходнями. — У нас нічого такого у квартирі не може бути... А у вас документики... вибачайте...

Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документик, а другий у ту ж хвилину вихопився на табурет у вбиральні і застромив руку до вентиляційного хідника. В очах Никанорові Івановичу потьмарилося. Газету скинули, але в пачці виявилися не рублі, а невідомі гроші — чи то зелені, чи то сині, ще й з портретом якогось дідугана. Втім, усе це Никанор Іванович догледів неясно, перед очима в нього пливли якісь плями.

— Долари у вентиляції... — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича лагідно й чемно: — Ваш пакуночок?

— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом. — Підкинули вороги!

— Таке трапляється, — погодився той, перший, і знову лагідно докинув: — Ну що ж, треба і решту віддавати.

— Нема в мене! Нема, богом присягаюсь, ніколи в руках не тримав! — на одчай душі зарепетував голова.

Він кинувся до комода, з гуркотом витяг шухляду, а з неї портфель, безладно при цьому вигукуючи:

— Ось контракт... перекладач-гадюка підкинув... Коров'єв... у пенсне!..

Він відкрив портфель, глянув у нього, сунув усередину руку, посинів на обличчі й упустив портфель у борщ. У портфелі нічого не було: ні Стьониного листа, ні контракту, ні паспорта чужоземця, ні грошей, ні контрамарки. Словом, анічогісінько, крім складаного метра.

— Товариші! — несамовито закричав голова. — Держіть їх! У нашому будинку нечиста сила!

І тут уже невідомо, що примарилося Пелагеї Антонівні, але тільки вона, сплеснувши руками, зойкнула:

— Покайся, Івановичу! Тобі пільга вийде!

З очима, налитими кров'ю, Никанор Іванович підняв кулаки над головою дружини, прохрипів:

— У, дурепа проклятуща!

Тут він обм'як і опустився на стілець, очевидно, упокорившись перед невідворотним.

У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на майданчику сходів припадав до замкової щілини у дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавості.

За п'ять хвилин мешканці будинку, які на той час були у дворі, бачили, як голова, супроводжуваний ще двома особами, прочимчикував просто до воріт. Розповідали, що Никанор Іванович був сам не свій, що він, проходячи, похитувався, як п'яний, і щось проказував до себе.

А ще за годину невідомий громадянин заявився на квартиру № 11 саме тоді, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від утіхи, про те, як замели голову, — пальцем виманив з кухні Тимофія Кііідратовича в передпокій, щось йому сказав і разом з ним зник.


Розділ 10

ВІСТІ З ЯЛТИ


У той час, коли трапилося таке лихо з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар'єте Римського були двоє: сам Римський та адміністратор Вар'єте Варенуха.

Великий кабінет на другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, — у літній сад Вар'єте, де містилися прохолоджувальні буфети, тир і відкрита естрада. Обстава кабінету, окрім письмового стола, складалася ще зі старих афіш, які пакою висіли на стіні, маленького столика з карафкою води, чотирьох крісел і підставки в кутку, на якій стояв запорошений давній макет котрогось рев'ю. Цілком зрозуміло, що поза цим була в кабінеті й невелика обсягом затаскана, облуплена вогнетривка каса, ліворуч від Римського, поряд з письмовим столом.

Римський, який сидів за столом, був від раннього ранку в кепському настрої, а Варенуха, на противагу йому, почувався дуже збудженим і якось надто нерівноважно діяльним. А проте йому не було на що спрямувати свою енергію.

Варенуха ховався зараз у кабінеті фіндиректора від кон-трамарочників, які отруювали йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні якраз і був такий день.

Тільки-но починав дзеленчати телефон, Варенуха брав рурку і брехав у неї:

— Кого? Варенуху? Нема його. Вийшов з театру.

— Зателефонуй ти, будь ласкав, Лиходєєву ще раз, — дратуючись, казав Римський.

— Таж нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає.

— Казна що таке! — сичав Римський, тріскочучи на лічильній машинці.

Двері розчинилися, і капельдинер утягнув грубезний стос щойно видрукуваних додаткових афіш. На зелених аркушах великими червоними літерами було надруковано:


СЬОГОДНІ І ЩОДНЯ В ТЕАТРІ ВАР'ЄТЕ ПОНАД ПРОГРАМУ:


ПРОФЕСОР ВОЛАНД


СЕАНСИ ЧОРНОЇ МАГИ З ПОВНИМ її ВИКРИТТЯМ


Варенуха, відійшовши від афіші, яку він накинув на макет, помилувався нею і наказав капельдинеру негайно пустити в розклеювання всі примірники.

— Гарно, вбирає очі! — докинув Варенуха з відходом капельдинера.

— А мені вкрай не до вподоби ця витівка, — злісно поглядаючи на афішу крізь рогові окуляри, бурчав Римський, — і взагалі я дивуюсь, як йому дозволили таке виставляти!

— Ні, Григорію Даниловичу, не скажи, це дуже тонкий хід. Тут уся сіль у викритті.

— Не знаю, не знаю, ніякої солі тут немає, і завжди він вигадає щось таке! Показав би цього мага. Ти хоч його бачив? Звідки він його викопав, чорт його зна!

З'ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Вчора Стьопа («як божевільний», за словами Римського) прибіг до фіндиректора з уже написаною чернеткою угоди, тут же звелів її переписати і видати гроші. А маг цей запропав, і ніхто його не бачив, окрім самого Стьопи.

Римський витяг годинника, побачив, що він показує п'ять хвилин на третю, і остаточно розлютився. Ще б пак! Лиходєєв телефонував приблизно об одинадцятій, сказав, що прийде за півгодини, і не тільки не прийшов, але й з квартири щез!

— У мене ж справа стоїть, — уже гарчав Римський, тицяючи пальцем у куту непідписаних паперів.

— Чи не вскочив він, як Берліоз, під трамвай? — говорив Варенуха, тримаючи коло вуха рурку, в якій чулися густі, протяглі, цілковито безнадійні сигнали.

— А було б найкраще... — ледь чутно крізь зуби процідив Римський.

Цієї миті увійшла до кабінету жінка в поштарській куртці, фуражці, в спідниці та в тапочках. З маленької сумки на поясі жінка вийняла біленький квадратик, зошит і спитала:

— Де тут Вар'єте? Блискавка термінова вам. Розпишіться.

Варенуха черкнув якусь закарлюку в зошиті у жінки, і тільки-но двері за нею зачинилися, розкрив квадратик. Прочитавши телеграму, він покліпав очима і передав квадратик Римському.

У телеграмі було надруковане таке: «Ялти Москву Вар'єте Сьогодні половині дванадцятої кримінальний розшук з'явився шатен нічній сорочці брюках без чобіт психопат назвався Лиходєєвим директором Вар'єте Блискавкуйте ялтинський розшук де директор Лиходєєв».

— От тобі й маєш! — вигукнув Римський і додав: - Ще сюрприз!

— Лжедимитрій, — сказав Варенуха і заговорив у рурку телефону: — Телеграф? Рахунок Вар'єте. Прийміть термінову блискавку. Ви слухаєте? «Ялта кримінальний розшук... Директор Лиходєєв Москві. Фіндиректор Римський...»

Незважаючи на вістку про ялтинського самозванця. Варенуха знову заходився розшукувати телефоном Стьопу по всіх усюдах і, природно, ніде його не знайшов.

Якраз тоді, коли Варенуха, тримаючись за рурку, міркував про те, куди б йому ще подзвонити, увійшла та сама жінка, що приносила першу блискавку, і подала Варенусі новий конвертик. Поспіхом розірвавши його, Варенуха прочитав надруковане і присвиснув.

— Що там іще? — нервово смикнувшись, запитав Римський.

Варенуха мовчки простягнув йому телеграму, і директор побачив у ній слова: «Благаю вірити кинутий Ялту гіпнозом Воланда блискавкуйте підтвердження особи Лиходєєв».

Римський та Варенуха, торкаючись головами, перечитували телеграму, а перечитавши, мовчки вп'ялися очима один в одного.

— Громадяни! — розгнівалася жінка. — Розписуйтесь, а потім уже будете мовчати скільки хотітимсться! Я ж блискавки розношу!

Вареігуха, не спускаючи очей з телеграми, косо розчерк-нувсь у зошиті, і жінка шезла.

— Ти ж із ним на початку дванадцятої розмовляв телефоном? — зовсім збитий з плигу проказав адміністратор.

— Та смішно про це говорити! — верескнув Римський. — Розмовляв чи не розмовляв, а не може він бути зараз у Ялті! Це смішно!

— Він п'яний... — сказав Варенуха.

— Хто п'яний? — запитав Римський, і знову обоє' втупилися один в одного.

Шо телеграфував з Ялти якийсь самозванець чи божевільний, у тому сумнівів не було; але ось що дивувало: звідки ж ялтинський містифікатор знає Воланда, котрий лише вчора приїхав до Москви? Звідки він знає про зв'язок між Лиходєєвим і Воландом.

— «Гіпнозом...» — повторював Варенуха слово з телеграми, — звідки ж йому знати про Воланда? — Він покліпав очима і раптом вигукнув рішуче: — Та ні! Казна-що! Казна-що і несосвітенне безглуздя!

— Де він замешкав, цей Воланд, чорти б його взяли? — спитав Римський.

Варенуха негайно з'єднався з інтуристським бюро і, на цілковитий подив Римського, ознаймив, що Воланд зупинився у квартирі Лиходєєва. Набравши після цього номер лиходєєвської квартири, Варенуха довго слухав, як густо гуде в рурці. Серед цих гудків десь іздалеку почувся важкий, понурий голос, який проспівав: «...скелі, моє пристанище...», і Варенуха вирішив, що в телефонну мережу якось проривається голос з радіотеатру.

— Не відповідає квартира, — сказав Варенуха, кладучи рурку на важіль, — спробувати хіба подзвонити ще..

Він недоговорив. У дверях з'явилася та сама жінка, і обоє, і Римський і Варенуха, підвелися їй назустріч, а вона витягла з сумки вже не білий, а якийсь темний аркушик.

— Це вже починає бути прецікаво, — процідив крізь зуби Варенуха, проводжаючи поглядом жінку, що поспіхом виходила. Перший заволодів аркушиком Римський.

На темному тлі фотографічного паперу чітко вирізнялися чорні писані рядки:

«Доказом мій почерк мій підпис Блискавкуйте підтвердження встановіть секретне стеження Воландом Лиходєєв».

За двадцять років своєї роботи в театрах Варенуха набачивсь усілякого, але тут він відчув, що розум його застилається наче пеленою, і він нічого не зумів вимовити, окрім звичної та цілком безглуздої фрази:

— Цього не може бути!

Римський же повівся по-іншому. Він устав, відчиїгив двері, гарикнув через них кур'єрші, що сиділа на табуретці:

— Нікого, крім поштарів, не впускати! — і замкнув кабінет ключем.


Потім він дістав з письмового столу купу паперів і почав прискіпливо звіряти грубі, з нахилом уліво, літери на фотограмі з літерами в Стьопиних резолюціях і в його ж підписах з притороченою до них закарлюкою-гвинтом. Варенуха, налігши на стіл, гаряче дихав у шоку Римському.

— Це його рука, — нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відгукнувся луною:

— Його.

Придивившись до обличчя Римського, адміністратор був вражений зміною, що відбулася в цьому обличчі. Без того худий фіндиректор наче схуд ще більше й навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну колючість, і з'явилася в них не тільки тривога, але ще й зажура.

Варенуха зробив усе, що належить робити людині в хвилини великого подиву. Він і кабінетом пробіг, і двічі здіймав руки, як розіп'ятий, і випив повну склянку жовтуватої води з карафки, і погукав:

— Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мію!

Римський же дививсь у вікно і напружено про щось думав. Становище фіндиректора було дуже скрутне. Годилося тут-таки, не сходячи з місця, віднайти звичайні пояснення явищ надзвичайних.

Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвид-кохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті... Чортзна-що таке!

Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?

— Скільки кілометрів до Ялти? — запитав Римський. Варенуха припинив свою біганину і загорлав:

— Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.

Гм... Так... Про жодний потяг не може бути й мови. Але що ж тоді? Винищувач? Хто і в який винищувач пустить Стьопу без взуття? Навіщо? Може, він взуття скинув, прилетівши в Ялту? Знову ж таки — навіщо? Та навіть узутого у винищувач його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Адже написано, що з'явився до кримінального розшуку о пів на дванадцяту дня, а розмовляв він по телефону в Москві... перепрошую... перед очима Римського постав циферблат його годинника... Він пригадував, де були стрілки. Жахіття! Це було у двадцять хвилин на дванадцяту. То що ж це виходить? Якщо припустити, що відразу після розмови Стьопа притьмом кинувся на аеродром і досяг його, скажімо, через п'ять хвилин, що, між іншим, також неможлива річ, то виходить, що літак, тієї ж миті знявшись, за п'ять хвилин подолав більш ніж тисячу кілометрів? Отже, за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!! Такого не може бути, отож його нема в Ялті!

Що ж залишається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб пошпурити людину за тисячу кілометрів, на світі немає! Виходить, йому мариться, що він у Ялті! Йому-то, можливо, і мариться, а Ялтинському карному розшукові теж привиджується?! Ні, ні, вибачайте, це щось неможливе!.. Але телеграфують вони звідти?

Обличчя фіндиректора було воістину жахливе. Клямку дверей ззовні в цей час крутили й смикали, і чути було, як кур'єрша за дверима відчайдушно кричала:

— Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання! Римський, наскільки міг, опанував себе, взяв телефонну рурку й сказав у неї:

— Дайте надтермінову розмову з Ялтою. «Мудро!» — подумки вигукнув Варенуха.

Але розмова з Ялтою не відбулася. Римський поклав рурку і сказав:

— Як навмисне, лінія зіпсувалася.

Видно було, що зіпсуття лінії його чомусь особливо збентежило і навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знову схопився за рурку однією рукою, а другою почав записувати те, що казав у рурку:


— Прийміть термінову блискавку. Вар'єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. «Сьогодні приблизно половині дванадцятої Лиходєєв говорив мною телефоном Москві, крапка. Після цього на службу не з'явився і розшукати його телефоном не можемо, крапка. Руку підтверджую, крапка. Заходи стеження вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський».

«Дуже мудро!» — подумав Варенуха, але не встиг подумати як слід, бо в голові у нього пронеслися слова: «Безглуздя! Не може бути він у Ялті!»

Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми і копію зі своєї стосиком, засунув стосик у конверт, заклеїв його, надписав на ньому кілька слів і передав Варенусі, кажучи:

— Зараз же, Іване Савелійовичу, сам відвези. Хай вони думають.

«А ось це справді мудро!» — подумав Варенуха і сховав конверта у свій портфель. Потім він ще раз про всяк випадок накрутив на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався і радісно та змовнииьки заморгав, показуючи щось на мигах. Римський витягнув шию.

— Артиста Воланда можна попросити? — солодко спитав Варенуха.

— Вони зайняті, — відповіла рурка деренчливим голосом, — а хто питає?

— Адміністратор Вар'єте Варенуха.

— Іван Савелійович? — радісно зойкнула рурка. — Страшенно тішусь, чуючи ваш голос! Як ся маєте?

— Мерсі, — вражено відповів Варенуха, — а з ким я балакаю?

— Помічник, помічник його і перекладач Коров'єв, — торохтіла рурка, — увесь до ваших послуг, любенький Іване Савелійовичу! Орудуйте мною, як самі знаєте. Отже?

— Вибачайте, то — Степана Богдановича Лиходсєва зараз нема вдома?

— Далебі, нема! Нема! — кричала рурка. — Поїхав.

— А куди?

— За місто кататися на машині.

— Я... як? Ка... кататися?.. А кати ж він повернеться?

— А сказав, подихаю чистим повітрям і повернуся.

— Так... — розгублено сказав Варенуха, — мерсі. Зробіть ласку, передайте мосьє Воланду, що виступ його сьогодні в третьому відділенні.

— Слухаюсь. Як же. Неодмінно. Негайно. Обов'язково. Передам, — уривчасто торохтіла рурка.

— Всього найкращого, — дивуючись, сказав Варенуха.

— Будьте ласкаві прийняти, — говорила рурка, — мої найкращі, наїшалкіші вітання та побажання! Успіхів! Фортуни! Повного щастя! Всього!

— Ну, певно! Я ж казав! — збуджено кричав адміністратор. — Ніяка не Ялта, він поїхав за місто!

— Ну, якщо це так, — бліднучи від люті, заговорив фіндиректор, — то це вже цілковите свинство, якому не дібрати назви!

Тут адміністратор підскочив і залементував так, що Римський аж здригнувся:

— Згадав! Згадав! У Пушкіні відкрилася чебуречна «Ялта»! Зрозуміло! Поїхав туди, нажлуктився і тепер відти телеграфує!

— Ну, це вже занадто, — смикаючись щокою, відповів Римський, і в його очах горіла щира важка злість, — ну що ж, дорого йому ця прогулянка обійдеться. — Він раптом затнувся і нерішуче докинув: — Але як — адже кримінальний розшук...

— Бредня! Його власні витівки, — урвав експансивний адміністратор і спитав: — А пакет везти?

— Неодмінно, — відповів Римський. ! знову розчинилися двері й увійшла та самісінька... «Вона!» — чомусь тоскно подумав Римський. І обоє підвелися назустріч поштарці.

Цього разу в телеграмі були слова: «Спасибі підтвердження терміново п'ятсот карний розшук мені завтра вилітаю Москву Лиходєєв»

— Він з'їхав з глузду... — мляво мовив Варенуха. Римський же побряжчав ключем, дістав з шухлядки вогнетривкої каси гроші, відлічив п'ятсот карбованців, зателефонував, передав кур'єру гроші й послав його на телеграф.

— Вибачай, Григорію Даниловичу, — не вірячи своїм очам, проговорив Варенуха, — як на мене, ти даремно гроші пересилаєш.


— Вони вернуться назад, — відгукнувся Римський тихо, — а ось він добряче поплатиться за цей пікнічок. — І докинув, показуючи на Варенушин портфель: — Рушай, Іване Савелійовичу, не гайся.

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він опустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, дізнавсь у касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка валом пішла, щойно побачила додаткову афішу, велів касирці загнути і не продавати тридцять найкращих місць у ложах і партері, а вискочивши з каси, тут-таки на бігу відбився від настирних контрамарочників і шмигнув у свій кабінстик, щоб захопити кепку. В цю мить задеркотів телефон.

— Алло! — гукнув Варенуха.

— Іване Савелійовичу? — поцікавилася рурка бридким гугнявим голосом.

— Його нема в театрі! — прокричав був Варенуха, але рурка відразу його перебила:

— Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці нікуди не несіть і нікому не показуйте.

— Хто це говорить? — ревонув Варенуха. — Облиште, громадянине, такі витівки! Вас зараз же викриють! Ваш номер?

— Варенуха, — відгукнувся все той же огидний голос, — ти мову людську розумієш? Не неси нікуди телеграм.

— А, так ви не вгамовуєтесь? — закричав адміністратор, лютуючись. — Ну начувайтесь! Перепаде вам за таке! — Він ще прокричав якусь погрозу, але змовк, бо відчув, що в рурці його ніхто вже не слухає.

У цю хвилину в кабінетику якось нагло почало сутеніти. Варенуха вибіг, хряпнув за собою дверима й через бічний вихід заквапився в літній сад.

Адміністратор був збуджений та сповнений завзяття. Після нахабного дзвінка він не сумнівавсь у тому, що хуліганська зграя витіває лихі жарти і що ці жарти пов'язані зі зникненням Лиходєєва. Бажання викрити харцизяк душило адміністратора, та, як не дивно, в ньому зародилося передчуття чогось приємного. Так буває, коли людина прагне привернути загальну увагу, принести кудись сенсаційну звістку.

У саду вітер подув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, мовби перегороджуючи шлях, мовби застерігаючи. Грюкнула на другому поверсі рама так, що мало не посипалися шибки, у верховіттях кленів та лип тривожно прошуміло. Потемніло і війнуло прохолодою. Адміністратор протер очі і побачив, що над Москвою низько стелиться жовтопуза грозова хмара. Вдалині густо за-вурчало.

Як не поспішав Варенуха, непереборне бажання спонукало його заскочити на секунду в літню вбиральню, шоб принагідно перевірити, чи обтяг монтер сіткою лампу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густі зарості бузку, серед яких стояла блакитнувата споруда вбиральні. Монтер виявився акуратною людиною, лампа під стелею на чоловічій половині була вже під захистом металевої сітки, але прикро вразило адміністратора те, що навіть у передгрозових сутінках можна було розібрати, що стіни вже списані вугіллям і олівцем.

— Ну що це за!.. — проказав адміністратор і раптом почув за собою вуркітливий голос:

— Це ви, Іване Савелійовичу?

Варенуха здригнувся, обернувсь і побачив перед собою якогось невеликого товстуна, здавалося, з котячою мармизою.

— Ну я, — непривітно відповів Варенуха.

— Дуже, дуже приємно, — писклявим голосом відгукнувся схожий на кота товстун і нагло, розмахнувшись, затопив адміністратора у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора і без сліду щезла в отворі сидіння.

Від удару товстуна вся вбиральня освітилася на мить тремтливим світлом, і в небі відізвався удар грому. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виріс другий — маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, мабуть, шульгою, заїхав адміністраторові в друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на дерев'яний дах вбиральні ринула злива.

— Що ви, товари... — пробелькотів знетямлений Варенуха, похопився тут же, що слово «товариші» аж ніяк не пасує до бандитів, котрі накинулися на людину в громадській вбиральні, прохарчав: — Громадя... — зміркував, що й цього титулу вони не заслуговують, і дістав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа ринула на толстовку.

— Що у тебе в портфелі, паразит? — пронизливо заверещав схожий на кота. — Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх нікуди не носив? Попереджали, я тебе питаю?

— Поперед... джали... дили... — задихаючись, відповів адміністрвггор.

— А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! — тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчати з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Са-велійовича було нікому.

Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочити в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під'їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п'ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники зникли, а замість них з'явилася в передпокої голісінька дівуля — руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.

Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.

— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі. Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.


Розділ 11

РОЗДВОЄННЯ ІВАНА


Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмарився, розпливсь і розчинився.

Вода суцільною пеленою спливала за вікном. У небі одна по одній спалахували вогненні шнури, небо розчахувалося, кімнату хворого заливало мерехтливим страшким світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на ліжкові й дивлячись на каламутну, вируючу в бульбашках річку. З кожним ударом грому він жалібно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані ним аркушики були розкидані по підлозі. Іх поздувало вітром, що на початку грози вдерся до кімнати.

Намагання поета укласти заяву про жахливого консультанта були марними. Тільки-но одержавши від повної фельдшерки, яку звали Прасковією Федорівною, оцупок олівця і папір, він заповзято потер долоні і поспіхом умостився біля столу. Початок він виписав досить споро:

«В міліцію. Члена МАСОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного. Заява. Вчора увечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом до Патріарших ставків...»

І відразу поет заплутався, головне, через слово «покійним». Від початку виходила якась нісенітниця: як це так — прийшов з покійним? Не ходять мерці! Ще насправді, чого доброго, візьмуть за божевільного!

Передумавши так, Іван Миколайович заходився виправляти написане. Вийшло таке: «...з М. О. Берліозом, пізніше покійним...» І це не вдовольнило автора. Довелося вдатися до третьої редакції, а вона виявилася гіршою за дві перші: «...Берліозом, котрий потрапив під трамвай...», — а тут ще причепився цей нікому не відомий композитор з тим же прізвищем, і довелося дописувати: «не композитором...»

Намучившись із цими двома Берліозами, Іван усе по закреслював і вирішив почати відразу з чогось дуже разючого, щоб негайно прикувати увагу читача, і написав, що кіт сідав у трамвай, а потім повернувся до епізоду з відрізаною головою. Голова й пророкування консультанта навели його на думку про Понтія Пілата, і для більшої переконливості І ван вирішив усе оповідання про прокуратора викласти повністю з того моменту, як той у білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу.

Іван працював ревно, і перекреслював написане, і вставляв нові слова, ба, навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не зарадили, і чим далі — тим плутанішою і незрозумілішою ставала поетова заява.

На ту пору, коли здалеку надійшла жаска хмара з краями, які диміли, і накрила бір, і подув вітер, Іван відчув, що знесилився, що із заявою йому не впоратись, і не заходився підбирати розвіяних аркушів, а тихо й гірко захлипав. Лагідна фельдшерка Прасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилася, побачивши, що він плаче, закрила штору, шоб блискавиці не лякали хворого, аркушики попідіймала з підлоги й побігла з ними за лікарем.

Той прийшов, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше плакатиме, що тепер усе минеться, все зміниться і все забудеться.

Лікар мав рацію. Невдовзі зарічанський бір став давнішим. Він вималювався до останнього деревця під небом, яке роз'яснилося до попередньої повної блакиті, а річка заспокоїлася. Туга почала відступати від Івана відразу після заштрику, і тепер поет лежав спокійно й дивився на веселку, що перевисла через небо.

Так тривало до вечора, і він навіть не помітив, як веселка розтанула і як посмутніло та полиняло небо, як зчорнів бір.

Напившись теплого молока, Іван знову ліг і сам подивувався, як перемінилися його думки. Якось злагіднів у пам'яті проклятий бісів котяра, не лякала тепер відрізана голова, і, облишивши гадку про неї, заходився Іван міркувати про те, що насправді в клініці дуже непогано, що Стравінський — людина розумна і славнозвісна, що мати з ним справу надзвичайно приємно. Вечорове повітря до того ж і солодке й свіже після грози.

Дім скорботи засинав. У тихих коридорах погасли матові білі лампи і замість них, згідно з розкладом, загорілися блакитні нічники, а обережна хода фельдшерок на гумових килимках коридора чулася за дверима все рідше.

Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на лампу під абажуром, яка лила зі стелі пом'якшене світло, то на місяць, що викочувався з-за чорного бору, і розмовляв сам із собою.

— Чому я, власне, так розхвилювався через те, що Берліоз втрапив під трамвай? — міркував поет. — Зрештою, ну його в болото! Хто я, справді, кум йому чи сват? Якщо добренько розсотати це питання, виходить на те, що я, по суті, навіть і не знав до ладу небіжчика. Справді, що мені про нього було відомо? Та нічого, крім того, що він був лисий і красномовний страшенно. А ще, громадяни, — вів далі Іван, звертаючись до когось, — розберімося ось у чому: за що я, поясніть, розлютився на цього загадкового консультанта, мага й професора з чорним і порожнім оком? До чого вся безглузда гонитва за ним у спідніх штанях і зі свічкою в руках, а потім і дика веремія в ресторані?

— Ну-ну-ну, — раптом суворо сказав десь не то зсередини, не то над вухом колишній Іван Іванові новому. — Про те, що голову Берліозові відріже, все-таки він знав наперед? Як же не схвилюватися?

— Про що, товариші, мова? — заперечував Іван новий старому, колишньому Іванові. — Що тут справа нечиста, це зрозуміло навіть дитині. Він — особа надзвичайна і таємнича на всі сто! Та якраз найцікавіше в цьому і полягає! Людина особисто була знайома з Понтієм Пілатом, чого ж вам ще цікавішого потрібно? І замість зчиняти дурноверху бучу на Патріарших, чи не мудріше було б ґречно розпитати про те, що було далі з Пілатом і цим заарештованим Га-Ноцрі? А я заходився чорт знає над чим! Подумаєш, велика важниця — редактора журналу задавило! Та що від цього, журнал, чи що, закриється? Ну, що ж тут удієш? Людина смертна і, як слушно було сказано, раптовно смертна. Ну й царство йому небесне! Ну, буде інший редактор і навіть, може, ще красномовніший від колишнього!

Подрімавши трохи, Іван новий уїдливо попитав у старого Івана:

— То хто ж я тоді такий?

— Дурень! — виразно озвався десь бас, що не належав жодному з Іванів і був дуже схожий на бас консультанта.

Іван чомусь не образився на слово «дурень», ба, навіть приємно вразився йому, всміхнувся і в напівсні затих. Сон скрадався до Івана, і вже марилася йому й пальма на слонячій нозі, й кіт пройшов повз — не страшний, а веселий, і, словом, ось-ось накриє сон Івана, як раптом грати безгучно поїхали вбік і на балконі постала таємнича постать, що ховалася від місячного світла, і насварилася Іванові пальцем.

Іван без будь-якого переляку підвівся на ліжку й побачив, що на балконі стоїть чоловік. І цей чоловік, прикладаючи палець до уст, прошепотів:

— Цссс!..


Розділ 12

ЧОРНА МАГІЯ ТА її ВИКРИТТЯ


Невеличкий чоловік у дірявому жовтому котелку та з подібним до груші малиновим носом, в картатих штанях і лакованих черевиках виїхав на сцену Вар'єте на звичайному двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, а потім видав переможний гук, від якого велосипед став дибки. Проїхавшись на одному задньому колесі, чоловічок перевернувся догори ногами, прихитрився на ходу відгвинтити переднє колесо й пустити його за куліси, а потім продовжував шлях на одному колесі, крутячи педалі руками.

На високій металевій жердині з сідлом угорі та з одним колесом виїхала повна блондинка в трико і спідничці, усіяній сріблистими зорями, і почала їздити по колу. Зустрічаючись із нею, чоловічок вигукував привітання і ногою знімав з голови котелок.

Нарешті, прикотився малюк років восьми зі старечим обличчям і зашугав між дорослими на крихітному двоколісному велосипедику, до котрого був прироблений величезний автомобільний сиі нал-дудка.

Виконавши декілька петель, уся компанія під тривожне дріботіння барабана з оркестру підкотилася до самісінького краю сцени, і глядачі в перших рядах ахнули й відкинулися, бо публіці здалося, що вся трійця зі своїми машинами бебехнеться в оркестр.

Але велосипеди зупинилися якраз у той мент, коли передні колеса вже ось-ось мали зірватись у провалля на голови музикантам. Велосипедисти з гучним криком «Ал!» зіскочили з машин і вклонилися, при тому блондинка посилала публіці повітряні цілунки, а малюк прогудів смішний сигнал на своїй дудці.

Оплески трусонули будинком, блакитна завіса посунула з обох боків і закрила велосипедистів, зелені вогники з написом «Вихід» біля дверей погасли, а в павутинні трапецій під склепінням, як сонце, порозгоралися білі кулі. Настав антракт перед останнім відділенням.

Єдиною людиною, котру аніскілечки не цікавили дива велосипедної техніки родини Джуллі, був Григорій Данилович Римський. Сам-один він сидів у своєму кабінеті, кусаючи тонкі губи, і обличчям йому раз у раз переходила судома. До незвичайного зникнення Лиходєєва долучилося зовсім непередбачене зникнення Варенухи.

Римському було відомо, куди він пішов, але він пішов... і не вернувся! Римський знизував плечима і шепотів сам до себе:

— Але за що?!

І дивна річ: такій тямущій людині, як фіндиректор, найпростіше, певно, було б зателефонувати туди, куди подався Варенуха, і дізнатися, що з ним стряслося, а проте він до десятої години вечора не міг присилувати себе зробити це.

О десятій же, вчинивши над собою справжнє насильство, Римський підняв рурку з апарата і тут-таки пересвідчивсь у тому, що телефон його безживний. Кур'єр доповів, що й решта апаратів у будинку попсувалася. Це, безперечно, неприємне, але не надприродне явище чомусь остаточно приголомшило фіндиректора, та водночас і принесло полегшу: відпала необхідність телефонувати.

В той час, як над головою фіндиректора спалахнула й заблимала червона лампочка, яка вістувала початок антракту, ввійшов кур'єр і повідомив, що приїхав чужоземний артист. Фіндиректора чомусь пересмикнуло, і, ставши вже зовсім чорніше чорної хмари, він попрямував за куліси, щоб зустріти гастролера, позаяк зустрічати його більше не було кому.

До великої вбиральні з коридора, де вже диркали сигнальні дзвоники, використовуючи різні приводи, заглядали цікаві. Тут були фокусники в яскравих халатах і чалмах, ковзаняр у білій в'язаній куртці, блідий від пудри оповідач і гримувальних.

Сенсаційний прибулець вразив усіх своїм небаченим за довжиною фраком чудного фасону, а ще тим, що з'явивсь у чорній напівмасці. Але найдивовижнішими були двоє супутників чорного мага: довготелесий картатий у надтріснутому пенсне і чорний гладкий кіт, котрий, увійшовши до вбиральні на задніх лапах, цілком невимушено сів на диван, мружачись на неприкриті гримувальні лампіони.

Римський спробував виобразити на обличчі усмішку, від чого воно зробилося кислим і злим, і привітався уклоном з безмовним магом, що сидів поруч з котом на дивані. Рукостискання не було. Зате розв'язний картатий сам відрекомендувався фінднректорові, назвавши себе «їхній помічник». Ця обставина здивувала директора, і знову-таки неприємно: в контракті ані словом не згадувався жоден помічник.

Вельми вимушено і сухо Григорій Данилович запитав у цього картатого, що об'явився так нагло, про те, де апаратура артиста.

— Діамант ви наш небесний, найкоштовніший добродію директоре, — деренчливим голосом відповів помічник мага, — наше приладдя завше при нас. Ось воно! Ейн, цвей, лрей! — І, покрутивши перед очима у Римського вузлуватими пальцями, раптом витягнув з-за вуха кота власний Римського золотий годинник з ланцюжком, який досі був у фіндиректора в кишені жилетки під защібнутим піджаком на пропущеному через петлю ланцюжку.

Римський мимоволі вхопився за живіт, присутні охнули, а гримувальник, котрий заглядав у двері, схвально крекнув.

— Ваш годинничок? Візьміть, будь ласка, — розв'язно посміхаючись, сказав картатий і на брудній долоні простягнув приголомшеному Римському його власність.

— З таким у трамвай не сідай, — тихо й весело шепнув оповідач гранувальникові.

Але кіт утнув штуку значно ліпшу за номер з чужим годинником. Несподівано підвівшись з дивана, він на задніх лапах підійшов до піддзеркального столика, передньою лапою зняв кришечку з карафки, налив у склянку води, випив, поклав на місце кришечку і гримувальною губкою витер вуса.

Тут ніхто навіть і не охнув, тільки роти пороззявляли, а гримувальник захоплено шепнув:

— Оце клас!..

Тієї миті утретє тривожно задзеленчали дзвоники, і всі, збуджені та в передчутті цікавого номера, посунули з убиральні геть.

Через хвилину в глядацькій залі погасли кулі, спалахнула й дала червонястий відсвіт на низ завіси рампа, і в освітленому розрізі завіси постав перед публікою повний, веселий, як дитя, чоловік з голеним обличчям, у пом'ятому фраці і несвіжій білизні. Це був добре знаний усій Москві конферансьє Жорж Бенгальський.

— Отож, громадяни, — заговорив Бенгальський, усміхаючись, як немовля, — зараз перед вами виступатиме... — Тут Бенгальський перервав сам себе і заговорив з іншими інтонаціями: — Я бачу, що публіки на третє відділення ще прибуло. У нас сьогодні половина міста! Якось цими днями зустрічаю я приятеля і кажу йому: «Чом ти не заходиш до нас? Учора в нас була половина міста». А він мені відповідає: «А я живу в іншій половині!» — Бенгальський зробив паузу, сподіваючись, що вибухне сміх, але позаяк ніхто не засміявся, то він продовжував: — ...Отож, виступатиме славетний чужоземний артист мосьє Воланд із сеансом чорної магії! Ну, ми-бо з вами розуміємо, — Бенгальський усміхнувся мудрою усмішкою, — що її зовсім не існує на світі й що вона не що інше, як забобон, а просто маестро Воланд високою мірою володіє технікою фокуса, що і вийде наяв у найцікавішій частині, тобто викритті цієї техніки, а позаяк ми всі й за техніку і за її викриття, то попросимо добродія Воланда!

Проказавши всю цю базгранину, Бенгальський зчепив обидві руки долонею до долоні й вітально замахав ними в проріз завіси, від чого та з тихим шарудінням розійшлася по боках.

Вихід мага з його цибатим помічником і котом, який вийшов на сцену на задніх лапах, дуже припав публіці до вподоби.

— Фотель мені, — неголосно наказав Воланд, і тої ж миті, невідомо як і звідки, на сцені вродилося крісло, в яке і сів маг. — Скажи мені, любий Фаготе, — запитав Воланд у картатого блазня, який, очевидячки, окрім «Коров'єв», називався і так, — як по-твоєму, адже московське народонаселення значно перемінилося?

Маг подивився на принишклу публіку, вражену появою крісла з повітря.

— Саме так, мессіре, — неголосно відповів Фагот-Ко-ров'єв.

— Ти маєш рацію. Городяни дуже перемінилися... зовні, я кажу, як і саме місто, до речі. Про костюми нічого вже й говорити, але з'явилися ці... як їх... трамваї, автомобілі...

— Автобуси, — шанобливо підказав Фагот.

Публіка уважно слухала цю розмову, беручи її за прелюдію до магічних фокусів. Куліси були запруджені артистами і робітниками сцени, і поміж їхніми обличчями вид-нілося насторожене, бліде обличчя Римського.

На фізіономії Бенгальського, який тулився збоку сцени, почало відбиватися спантеличення. Він ледь-ледь вивищив брову і, скориставшись паузою, промовив:

— Чужоземний артист висловлює своє захоплення Москвою, яка виросла в технічному відношенні, а також і москвичами, — на цих словах Бенгальський двічі посміхнувся, спочатку партеру, а потім галереї.

Воланд, Фагот і кіт повернули голови в бік конферансьє.

— Хіба я висловив захоплення? — спитав маг у Фагота.

— Ні в якому разі, мессіре, ви жодного захоплення не висловлювали, — відповів той.

— То що ж каже цей чоловік?

— А він просто збрехав! — гучно, на весь театр випалив картатий помічник і, звернувшись до Бенгальського, докинув: — Вітаю вас, громадянине, збрехавши!

З галереї плеснуло смішком, а Бенгальський здригнувся й витріщив очі.

— Але мене, певно, не так цікавлять автобуси, телефони та інша...

— Апаратура! — підказав картатий.

— Цілком правильно, дякую, — повільно говорив маг важким басом, — як набагато важливіше питання: чи перемінилися ці городяни внутрішньо?

— Так, це найважливіше питання, мосьпане.

За лаштунками почали перезиратися та стенати плечи ма. Бенгальський стояв червоний, а Римський був блідий. Але тієї миті, наче вгадавши зростання тривоги, маг сказав:

— Однак ми забалакалися, дорогий Фаготе, а публіка починає нудитись. Покажи нам для початку що-небудь простеньке.

Глядачі полегшено ворухнулися. Фагот і кіт розійшлися по різні боки рампи. Фагот клацнув пальцями, моло-децьки гукнув:

— Три, чотири! — упіймав з повітря колоду карт, потасував її та й пустив стрічкою котові. Кіт стрічку перехопив і пустив її назад. Єдвабна змія фуркнула, Фагот роззявив рота, як пташеня, і всю її, карта за картою, заковтав. Після цього кіт уклонився, шаркнувши правою задньою лапою, і викликав неймовірні овації.

— Клас! Клас! — захоплено гукали з-за лаштунків. А Фагот тицьнув пальцем у партер і оголосив:

— Колода ця тепереньки, шановне громадянство, міститься у сьомому ряду в громадянина Парчевського, якраз між трояком і повісткою з викликом до суду в справі про виплату аліментів громадянці Зельковій.

У партері заворушилися, почали підводитись, і, нарешті, якийсь громадянин, котрого й справді звали Парчевським, увесь червоногарячий від подиву, видобув з портмоне колоду і почав тицяти її в повітря, не знаючи, що з нею робити.

— Хай вона лишиться вам на згадку! — прокричав Фагот. — Недарма ж ви казали вчора за вечерею, що якби не покер, то життя ваше в Москві було б геть зовсім нестерпне.

— Стара штука, — почулося з галереї, — цей у партері з тієї ж компанії.

— Ви гадаєте? — загорлав Фагот, прискалившись на галерею. — У такому разі і ви в одній ватазі з нами, бо колода зараз у вашій кишені.

На гальорці зануртувало, і почувся радісний голос:

— Справді! У нього! Тут, тут... Стривай! Та це ж червінці!

Глядачі з партеру викручували голови. На галереї якийсь ошелешений громадянин виявив у себе в кишені пачку, перев'язану банківським способом і з нагмисом на обгортці «Одна тисяча рублів».

Сусіди налягали на нього, а він, не виходячи з дива, колупав нігтем обгортку, намагаючись дізнатись, справжні це червінці чи якісь заворожені.

— Єй-єй, справжнісінькі! Червінці! — кричали з гальорки радісно.

— Зіграйте і зі мною в таку колоду, — весело попросив якийсь товстун з середини партеру.

мАвек плезір! — обізвався Фагот. — Але чому ж лише з вами? Всі радо приєднаються! — І скомандував: — Прошу дивитися вгору!.. Раз!.. — у руці в нього вигулькнув пістолет, він крикнув: — Два! — Пістолет смикнувся догори. Він крикнув: — Три! — зблиснуло, бахнуло, і відразу з-під склепіння, кружляючи поміж трапеціями, почали падати в залу білі папірці.

Вони кружляли, їх розносило навсібіч, забивало на галерею, відкидало в оркестр і на сцену. За кілька секунд дощ паперових грошей, усе густішаючи, досяг крісел, і глядачі почали ловити аркушики.

Піднімалися сотні рук, глядачі крізіь папірці дивились на освітлену сцену і бачили найпевніюі й найправдивіші водяні знаки. Запах також не залишав жодних сумнівів: це був ні з чим у принаді не зрівнянний запах шойно віддрукованих грошей. Спочатку веселощі, а згодом подив охопив увесь театр. Усюди гучало слово «червінці, червінці», лунали вигуки «ах, ах!» і веселий сміх. Дехто вже повзав у проході, нишпорячи під кріслами. Багато хто стояв на сидіннях, ловлячи верткі, примхливі паггірці.

На обличчях міліції спроквола почало вимальовуватися збентеження, а артисти безцеремон, зо почали висовуватися з-поза лаштунків.

У бельетажі почувся голос: «Ти чого хапаєш? Це мій! До мене летів!» — та інший голос: «А ти нсе штовхайся, я тебе сам як штовхану!» І раптом почувся лягпас. Відразу в бельетажі з'явився шолом міліціонера, звідти когось повели.

Загальне збудження наростало, і невідомо, у віщо це все переросло б, якби Фагот не припинив дощ з грошей, несподівано дмухнувши в повітря.

Двоє молодиків, обмінявшись багат-означними поглядами, знялися з місць і подалися прямісінько в буфет. У театрі стояв гомін, у всіх глядачів збуджено блищали очі. Так, гак, невідомо, у що все це переросло б, якби Бенгальському не забракло сили зрушити з місця. Намагаючись якнайміцніше взяти себе в руки, він за звичкою потер їх і голосом найбільшої гучності заговорив так:

— Оце, громадянство, ми з вами бачили зараз випадок так званого масового гіпнозу. Суто науковий дослід, котрий якнайкраще доводить, що жодних чудес і магії не існує. Попросимо ж маестро Воланда викрити нам цей дослід. Зараз, громадянство, ви бачитимете, як ці, начебто грошові, аркушики зникнуть так само несподівано, як і з'явилися.

Тут він зааплодував, але один-однісінький, на обличчі у нього при цьому фала впевнена посмішка, але в очах цієї впевненості не було ані йоти, швидше в них проступало благання.

Публіці промова Бенгальського не припала до вподоби. Запала цілковита мовчанка, яку порушив картатий Фагот.

— А це випадок так званої брехні, — вістував він гучним козлячим тенором, — папірці, громадяни, справжнісінькі.

— Браво! — коротко ревнув бас десь угорі.

— Між іншим, цей, — тут Фагот показав на Бенгальського, — мені обрид. Лізе повсякчас, коли його не питають, облудними заувагами псує сеанс! Що б нам таке з ним зробити?

— Голову йому одірвати! — кинув суворо хтось на гальорці.

— Як це ви кажете? Га? — вмить відгукнувся на цю неподобну пропозицію Фагот. — Голову відірвати? Це ідея! Бегемоте! — гукнув він до кота. — Сповняй! Ейн, цвей, дрей!

І сталася небачена річ. Шерсть на чорному котові стала дибки, і він пронизливо нявкнув. Потім зібрався в клубок і, як пантера, метнувся просто на груди Бенгальському, а звідти перескочив на голову. Буркаючи, пухкими лапами кіт вчепився в ріденьку шевелюру конферансьє і, дико ревнувши, за два оберти зірвав цю голову з товстої шиї.

Дві з половиною тисячі людей у театрі скрикнули, як один. Кров цівками з розірваних вен на шиї вдарила вгору і залила манишку та фрак. Безголове тіло якось недоладно загребло ногами і сію на підлогу. В залі залунали істеричні жіночі зойки. Кіт передав голову Фаготу, той за волосся підняв її і показав публіці, а голова ця розпачливо гукнула на весь театр:

— Лікаря!

— Ти будеш надалі варнякати казна-що? — грізно спитав Фагот у голови, що плакала.

— Не буду більше? — прохарчала голова.

— Ради бога, не мучте його! — раптом, перекриваючи гамір, пролунав з ложі жіночий голос, і маг повернувся на цей голос.

— Так що, громадяни, простити його, чи що? — спитав Фагот, звертаючись до зали.

— Простити! Простити» — залунали спершу окремі й переважно жіночі голоси, що згодом злилися в один хор з чоловічими.

— Як накажете, мессіре? — спитав Фагот у замаскованого.

— Ну що ж, — задумливо відізвався той, — вони — люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Людство любить гроші, хоч би з чого ті не були зроблені, зі шкіри чи з паперу, з бронзи чи золота. Ну, легковажні... ну, що ж... і милосердя інколи достукується в їхні серця... звичайні люди... загалом нагадують колишніх... квартирне питання лише зіпсувало їх... — І голосно наказав: — Начепіть голову.

Кіт, примірившись ретельно, насадив голову на шию, і вона точнісінько сіла на своє місце, наче й не залишала його. І головне, навіть шраму на шиї жодного не лишилося. Кіт лапами обтрусив у конферансьє фрак і пластрон, і з них пропали сліди крові. Фагот підвів сидячого Бенгальського на ноги, засунув йому в кишеню фрака пачку червінців і випровадив зі сцени словами:

— Котіться відси! Без вас веселіше!

Безтямно озираючись і хитаючись, Бенгальський додибав лише до пожежного поста, і тут йому стало зле. Він жалібно скрикнув:

— Голова моя, голова!

Серед інших до нього метнувся Римський. Конферансьє плакав, ловив руками щось у повітрі, мимрив:

— Віддайте мою голову? Голову віддайте! Квартиру візьміть, картини візьміть, тільки голову віддайте!

Кур'єр побіг за лікарем. Бенгальського спробуй;, пі укласти на диван у вбиральні, але він почав відбиватися, «робився буйним. Довелося викликати карету. Коли нещасного конферансьє повезли, Римський побіг назад на сцену і побачив, що на ній діються нові дива. І, до речі, в цей час чи трохи раніше, але тільки маг, разом зі своїм поли-нялим кріслом, щезнув зі сцени, і треба сказати, що публіка цього не завважила, захоплена тими дивовижами, які розгорнув на сцені Фагот.

А Фагот, спровадивши потерпілого конферансьє, вістував публіці таке:

— Тепереньки, коли позбулися цієї причепи, давайте відкриємо дамську крамницю!

І враз підлога сцени вкрилася перськими килимами, постали величезні люстра, освітлені з боків зеленуватими рурками, а поміж люстер — вітрини, і в них глядачі в радісному замішанні побачили всіляких барв і фасонів паризькі жіночі сукні. Це в одних вітринах, а в інших з'явилися сотні дамських капелюшків, і з пір'їнками, і без пір'їнок, і з пряжками, і без них, сотні черевичків — чорних, білих, жовтих, шкіряних, єдвабних, замшевих, і з ремінцями, і з камінцями. Поміж черевичками вродилися футляри парфумів, гори сумочок з антилопової шкіри, із замші, з шовку, а поміж ними — цілі купи карбованих золотавих довгастих футлярчиків, у яких буває губна помада.

Чортзна-відки взялася руда дівиця у вечірньому чорному туалеті, всім славна дівиця, якби не псував її дивовижний шрам на шиї, і заусміхалася біля вітрин усмішкою господині.

Фагот, солодко всміхаючись, оголосив, що фірма цілком безкоштовно обмінює старі дамські сукні та взуття на паризькі моделі й на паризьке ж таки взуття. Те саме він додав стосовно сумочок та всього іншого.

Кіт почав шаркати задньою лапою, передньою водночас виробляючи якісь жести, властиві швейцарам, які відчиняють двері.

Дівуля, хоч і хрипко, але солодко заспівала, гаркавлячи, щось малозрозуміле, але, висновуючи з жіночих облич у партері, дуже спокусливе:

— Герлен, Шанель номер п'ять, Міцуко, Нарсис Нуар, вечірні сукні, сукні коктейль...


Фагот крутився на всі боки, кіт вклонявся, дівиця розчиняла скляні вітрини.

— Прошу! — горлав Фагот. — Без жодних сумнівів і церемоній!

Публіка хвилювалася, але йти на сцену спершу ніхто не зважувався. Аж нарешті якась брюнетка вийшла з десятого ряду партеру і, посміхаючись так, що їй, мовляв, байдужісінько і взагалі наплювати, пройшла і бічним трапом піднялася на сцену.

— Браво! — гукнув Фагот. — Вітаю першу відвідувачку! Бегемоте, фотель! Почнемо зі взуття, мадам.

Брюнетка сіла у крісло, і Фагот миттю висипав на килим перед нею цілу купу туфель. Брюнетка зняла свою праву туфлю, приміряла бузкову, потупала в килим, оглянула каблук.

— А вони не тиснутимуть? — задумливо попитала вона. На це Фагот ображено вигукнув:

— Що ви, що ви! — а кіт від урази нявкнув.

— Я беру цю пару, мосьє, — сказала брюнетка з гідністю, взуваючи і другий черевичок.

Старі туфлі брюнетки було кинуто за штору, і туди ж подалася вона сама, супроводжувана рудою дівчиною і Фаготом, який ніс на плічках кілька модельних суконь. Кіт метушився, допомагав і для більшої ваги повісив собі на шию сантиметр.

За хвилину з-за штори вийшла брюнетка в такій сукні, що по всьому партеру прокотилося зітхання. Хоробра жінка, яка напрочуд повродливішала, зупинилася біля дзеркала, повела оголеними плечима, поторгала волосся на потилиці й вигнулася, намагаючись заглянути собі за спину.

— Фірма просить вас узяти це на пам'ять, — сказав Фагот і простягнув брюнетці відкритий футляр з флаконом.

— Мерсі, — згорда відповіла брюнетка і рушила трапом у партер. Поки вона йшла, глядачі підхоплювалися, доторкувалися до футляра.

І ось тепер прорвало загату, звідусіль на сцену посунуло жіноцтво. В загальному збудженому гомоні, сміхові й зітханнях почувся чоловічий голос: «Я не дозволяю тобі!» — і жіночий: «Деспот і міщанин! Не ламайте мені руку!» Жінки ховалися за штору, залишали там свої сукні й виходили в нових. На табуретках із золоченими ніжками сиділи цілою лавою дами, які енергійно тупали в килим щойно взутими ногами. Фагот ставав на коліно, орудував металевою лопаткою, кіт, знемагаючи під горами сумочок і черевичків, волочився від вітрини до табуреток і назад, дівчина зі спотвореною шиєю то з'являлася, то зникала і дійшла до того, що вже цілком почала торохтіти по-французьки, і найдивнішим було те, що її з півслова розуміли всі жінки, навіть ті з них, котрі не знали жодного французького слова.

Загальний подив викликав чоловік, що затесався на сцену. Він ознаймив, що в його дружини грип і що тому він просить передати їй що-небудь через нього. На доказ того, що він справді одружений, громадянин ладен був показати паспорт. Заяву турботливого мужа зустріли реготом. Фагот же прогорлав, що вірить, як самому собі, й без паспорта, та дав громадянинові дві пари шовкових панчіх, а кіт від себе — футлярчик з помадою.

Жінки, що загаялися, поривалися на сцену, а зі сцени пливли щасливиці в бальних сукнях, у піжамах з драконами, у строгих візитних костюмах, у капелюшках, насунутих на одну брову.

Тоді Фагот оголосив, що через пізню пору крамниця зачиняється до завтрашнього вечора рівно за одну хвилину, і неймовірна метушня зчинилася на сцені, жінки нас коро, не приміряючи, хапали туфлі. Одна, як буря, увірвалася за ширму, скинула там свій костюм і заволоділа першим, що підвернулося, — шовковим, у величезних букетах, халатом і, окрім того, встигла підчепити два футляри парфумів.

Рівно за хвилину гримнув пістолетний постріл, дзеркала зникли, позападалися вітрини і табуретки, килим розчинився в повітрі так само, як і штора. Останньою зникла височенна гора старих суконь і взуття, і стала сцена знову строгою, порожньою і голою.

І ось тут у події втрутилася нова дійова особа.

Приємний, гучний та дуже настійливий баритон пролунав з ложі № 2:

— Все ж таки бажано, громадянине артист, щоб ви невідкладно викрили перед глядачами техніку ваших фокусів, а особливо фокуса з паперовими грішми. Бажано також і повернути на сцену конферансьє. Доля його непокоїть глядачів.


Баритон належав не кому іншому, як почесному гостеві сьогоднішнього вечора Аркадію Аполлоновичу Семплеярову, голові Акустичної комісії московських театрів.

Аркадій Аполлонович примішався в ложі з двома дамами: літньою, дорого і модно зодягнутою, і другою — молоденькою та вродливою, зодягнутою простіше. Перша з них, як невдовзі з'ясувалося, коли складали протокола, була дружиною Аркадія Аполлоновича, а друга - далекою родичкою його, артисткою — початкуючою та багатонадійною, яка приїхала із Саратова і мешкала у квартирі Аркадія Аполлоновича та його дружини.

— Пардон! — відізвався Фагот — Я перепрошую, тут викривати нічого, все ясно.

— Ні, даруйте! Викриття неодмінно потрібне. Без цього ваші блискучі номери залишать гнітюче враження. Гля-дацька маса вимагає пояснення.

— Глядацька маса, — урвав Семплеярова знахабнілий блазень, — начебто нічого й не вимагала? Але, беручи до уваги ваше вельми поважне жадання, Аркадію Аполлоновичу, я, бути по-вашому, доконаю викриття. Але для цього дозвольте ще один малесенький номерок?

— Чого ж бо, — зверхньо відповів Аркадій Аполлонович, — але неодмінно з викриттям.

— Слухаюсь, слухаюсь. Отож, дозвольте вас попитати, де ви були вчора ввечері, Аркадію Аполлоновичу?

З цим недоречним і навіть чи не хамським запитанням обличчя Аркадія Аполлоновича перемінилося, і вельми значно перемінилося.

— Аркадій Аполлонович учора ввечері був на засіданні Акустичної комісії, — дуже пихато ознаймила дружина Аркадія Аполлоновича, — але не розумію, яким чином це може стосуватися магії.

— Уй, мадам! — потвердив Фагот. — Натурально, ви не розумієте. Що ж до засідання ви в цілковитій омані. Виїхавши на згадане засідання, котре, до речі, й призначене на вчора не було, Аркадій Аполлонович відпустив свого шофера біля будинку Акустичної комісії на Чистих ставках (увесь театр принишк), а сам на автобусі поїхав на Єло-ховську вулицю в гості до акторки пересувного районного театру Мілиці Андріївни Покобатько і пробув у неї в гостях близько чотирьох годин.

— Ой! — страдницьки вигукнув хтось у цілковитій тиші Молода ж родичка Аркадія Аполлоновича раптом роз

реготалася низьким і страшним голосом.

— Усе зрозуміло! — гукнула вона. — І я давно підозрювала це. Тепер мені ясно, чому ця нездара дістала роль Луїзи!

І, несподівано розмахнувшись короткою і товстою бузково-рожевою парасолькою, вона вдарила Аркадія Аполлоновича по голові.

Ниций же Фагот, і він же Короваї, прокричав:

— Ось, шановні громадяни, один з випадків викриття, що його так настирно домагався Аркадій Аполлонович!

— Як насміла ти, негіднице, доторкнутись Аркадія Аполлоновича? — грізно спитала дружина Аркадія Аполлоновича, підводячись у ложі на весь свій велетенський зріст.

Другий короткий напад сатанинського реготу оволодів молодою родичкою:

— Вже хто-хто, — відповіла вона, сміючись, — а я вже смію торкатися! — І вдруге прозвучав сухий хряскіт парасольки, яка відскочила віл голови Аркадія Аполлоновича.

— Міліція! Взяти її! — таким жаским голосом провола-ла дружина Семплеярова, що в багатьох похололо кодо серця.

А тут ще кіт підскочив до рампи і нагло ревнув на весь театр людським голосом:

— Сеанс закінчено! Маестро! Ушкварте марша!!

Знетямлений диригент, сам не знаючи, що робить, вимахнув паличкою, і оркестр не заграв, і навіть не гримнув, і навіть не утнув, а саме, згідно з паскудним висловом кота, ушкварив якийсь неймовірний, ні на що не схожий у своїй розв'язності марш.

На якусь мить примарилося, що начебто колись було чуто, під зорями південними, в кафешантані, якісь мало зрозумілі, напівсліпі, але задьористі слова цього маршу:


Його превосходительство

Любив малих курчат

І брав під покровительство

Гарнесеньких дівчат!!!


А може, і не було цих слів, а були інші на ту саму музику, якісь украй непристойні. Річ не в цьому, а в тому, що у Вар'єте після всього цього почалося щось на кшталт стовпотворіння вавилонського. До семплеярівської ложі бігла міліція, на бар'єр дерлися цікаві, лунали пекельні вибухи реготу, шалені вигуки, що їх перекривав золотий брязкіт тарелів з оркестру.

І видно було, що сцена раптом спорожніла і що дурисвіт Фагот, так само як і нахабний котяра Бегемот, розчинилися в повітрі, пропали, як раніше щезнув маг у кріслі з поли-нялою обшивкою.


Розділ 13

ПОЯВА ГЕРОЯ


Отож невідомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів:

«Цссс!»

Іван опустив ноги з ліжка й пригледівся. З балкона обережно заглядав у кімнату виголений, темноволосий, з гострим носом, бентежними очима і з пасмом волосся, що спадало на лоб, чоловік приблизно років тридцяти восьми.

Пересвідчившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач посмілішав і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що приходень зодягнутий у лікарняне. На ньому була білизна, черевики на босу ногу, на плечах накинутий бурий халат.

Приходень підморгнув Іванові, заховав у кишеню в'язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і, діставши ствердний знак, примостився на кріслі.

— Як же ви сюди потрапили? — корячись сухому застережливому пальцю, і собі пошепки запитав Іван. — Адже балконні грати на замках?

— Ґрати-бо на замках, — потвердив гість, — але Прас-ковія Федорівна — чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в'язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.

— Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — поцікавився Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи докинув: — Отож сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.

— Так... — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

— Вчора в ресторані я одному суб'єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.

— Підстави? — суворо запитав гість.

— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.

— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками... Ні, вже це ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:

— Професія?

— Поет, — чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.

— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?

— Бездомний.

— Ох, ох... — сказав гість, морщачись.

— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви які читали?

— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ви таке говорите?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім... хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?


— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.

— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван. Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора

долинули м'які кроки і голоси.

— Цсс! — шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою грати.

Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.

Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь вачюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.

— Пушкіна лає на всі заставки і все волає: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: — А втім, бог з ним, — і продовжував бесіду з Іваном: — Так за віщо ж ви потрапили сюди?

— За Понтія Пілата, — понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. — Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спершу затинаючись і нітячись, а згодом набравшись духу, почав розповідати вчорашню історію на Патріарших ставках. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана у варіята, виказував величезне зацікавлення розповіддю і з плином цієї оповіді, нарешті, впав у захват. Він те й робив, що уривав Івана вигуками:

— Ну, ну, далі, далі, благаю вас! Але лишень, заради всього святого, не пропускайте нічого!

Іван нічого і не пропускав, йому самому було так легше розказувати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Толі гість молитовно склав руки і прошепотів:

— О, як я вгадав! О, як я усе вгалав!

Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковою заввагою, при чому очі його спалахнули люттю:

— За одним жалкую, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літератора Мстислава Лаврови-ча! — І несамовито, але безгучно заволав: — Далі!

Кіт, що платив кондукторні, надзвичайно розвеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як збуджений успіхом своєї розповіді Іван тихо підскакував навпочіпки, зображуючи кота з гривеником коло вусів.

— І ось, — розказавши про події в Грибоєдові, засмутившись і спохмурнівши, Іван закінчив, — я й опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече поета-бідолахи і проказав таке:

— Бідолашний поете! Але вн самі, голубе, в усьому винні. Не можна було поводити себе з ним так виклично і навіть нахабнувато. Ось ви й поплатилися. І треба ще дякувати, що ви порівняно дешево відбулися.

— Та хто ж він, зрештою, такий? — збуджено стрясаючи кулаками, спитав Іван.

Гість придивився до Івана і відловів запитанням:

— А ви не втратите душевної рівноваги? Ми всі тут люди непевні... Виклику лікаря, заштриків та іншої метушні не буде?

— Ні, ні! — вигукнув Іван. — Скажіть, хто він такий?

— Ну, гаразд, — відповів гість і, ваговито карбуючи слова, промовив: — Учора на Патріарших ставках ви спіткалися із сатаною.

Іван не втратив рівноваги, як і обіцяв, але був усе-таки величезною мірою ошелешений.

— Не може цього бути! Він не існує!

Даруйте! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були одним, очевидно, з перших, хто — потерпів від нього. Сидите, самі добре знаєте, в психіатричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. їй-то, це дивно!

Спантеличений Іван примовк.

— Тільки-но ви почали його змальовувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, п ким ви вчора мали втіху бесідувати. І, далебі, я дивуюсь Берліозові! Ну ви, певно, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, наскільки я про нього чув, усе-таки бодай дещо читав! Перші ж слова цього професора розвіяли усі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! Втім, ви... ви знов-таки даруйте мені, адже я не помиляюся, ви людина неосвічена?

— Безперечно, — погодився невпізнаванний Іван.

— Ну ось... таж навіть обличчя, що ви його змальовували... різні очі, брови! Вибачте, може, зрештою, ви навіть опери «Фауст» не чули?

Іван чомусь страшенно зніяковів і, зашарівшись, як маків цвіт, щось почав белькотати про якусь подорож до санаторію в Ялту...

— Отож, отож... иедивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає... Він людина не тільки начитана, але й дуже хитра. Хоча на його захист я мушу сказати, що, звісно, Воланд може напустити туману й на людину куди хитрішу.

— Як?! — у свою чергу вигукнув Іван.

— Тихше!

Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:

— Розумію, розумію. В нього літера «В» була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! — Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: — Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! — докинув Іван, обурено показуючи на двері.

Гірка складка проступила коло вуст гостя.

— Подивімся правді в очі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив — і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.

— Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? — не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно відгукнувся гість, — кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в'язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я — злидар!

— А навіщо він вам здався?

Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:

— Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. — В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: — Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:

— Я — майстер, — він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він.

— А як ваше прізвище?

— У мене немає більше прізвища, — з понурою зневагою відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.

— Так ви хоч про роман скажіть-но, — делікатно попрохав Іван.

— Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, — почав гість.

...Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами...

— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.

— Я знаю п'ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.

— Чи ба! — заздрісно шепнув Іван.

Жив історик самотньо, не маючи ніде рідні й майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, раз якось виграв сто тисяч рублів.


— Мій полив годі передати, — шепотів гість у чорній шапочні, — коли я засунув руку в кошика з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий Іванів гість вчинив так: накупив книжок, покинув свою кімнату на М'ясницькій...

— Ото, проклятуща діра! — прогарчав він.

...І винаймив у забудовника, в провулку поблизу Арба-та, дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку. Службу в музеї облишив і почав компонувати роман про Понтія Пілата.

— О, то була золота пора! — сяючи очима, шепотів оповідач. — Зовсім окрема квартирка, а ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь з особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що пролягав від хвіртки. Навпроти, кроків за чотири, під парканом, бузок, липа і клен. Ох, ох, ох! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги і чув рипіння снігу під ними. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Але нагло вдарила весна, і крізь брудні шибки побачив я спочатку голі, а згодом зодягнуті в молоде листя кущі бузку. Саме тоді, минулої весни, трапилося щось багато чудовніше, ніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезні гроші!

— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.

— Я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній, кімнатинці, — гість почав відмірювати руками, — так ось — канапа, а навпроти друга канапа, а поміж ними столик, і на ньому чудова нічна лампа, а до віконця ближче книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги і грубка. О, яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів де кінця...

— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.

— Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами будуть: «...П'ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат». Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч — величезні гроші, й у мене був прекрасний костюм. Або рушав обідати в який-небудь дешевий ресторан. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи зберігся він досі.

Тут очі гостя широко розплющилися, і він продовжував шепотіти, дивлячись на місяць:

— Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з'являються в Москві. Й ці квіти дуже чітко вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської в провулок і тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, але я вам ручуся, що побачила вона мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!

Корячись цьому жовтому гаслу, я теж завернув у провулок і пішов її слідами. Ми йшли кривим, неошатним провулком безмовно, я з одного боку, вона з другого. І не було, уявіть собі, у провулку ані душі. Я карався, бо мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і бентежився, що не вимовлю й слова, а вона піде, і ніколи більше я її не побачу.

І, уявіть, несподівано заговорила вона:

— Подобаються вам мої квіти?

Я виразно пам'ятаю, як пролунав її голос, досить-таки низький, але зі зривами, і, хоч як це безглуздо, здалося, що луна прокотилася провулком і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:

— Ні.

Вона поглянула на мене здивовано, а я нагло, цілком несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! Оце так штука, га? Ви, певно, скажете, божевільний?

— Нічого я не кажу, — гукнув Іван і додав: — Благаю, далі!

І гість продовжував:

— Так, вона скинула на мене здивовані очі, а після довгого погляду спитала таке:

— Ви взагалі не любите квітів?

У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч неї, намагаючись ступати в ногу, і, собі на подив, зовсім не відчував себе скутим.


— Ні, я люблю квіти, лише не ці, — сказав я.

— А які ж?

— Я троянди люблю.

Тієї миті я пожалкував про те, що це сказав, бо вона провинно всміхнулась і жбурнула свої квіти у рів. Розгубившись трохи, я все-таки підняв їх і простяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у руках.

Так ішли мовчки якийсь час, поки вона не забрала в мене з рук квіти і не кинула іх на бруківку, потім просунула свою руку в чорній рукавичці з розтрубом під мою, і ми пішли поруч.

— Далі, — сказав Іван, — і не пропускайте, будь ласка, нічого!

— Далі? — перепитав гість. — Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він рвучко витер непрохану сльозу правим рукавом і продовжував: — Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулкові, й вразило нас обох одним махом. Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж! Вона, щоправда, твердила згодом, що це не так, що ми, безперечно, були закохані бозна-відколи, не знаючи, не бачачи одне одного, і що вона жила з іншим чоловіком... і я там, тоді... з цією, як її...

— З ким? — запитав Бездомний.

— З цією... ну... з цією, ну... — відповів гість і зактацав пальцями.

— Ви були одружені?

— Та так, ось же я клацаю... З цією... Варочкою... Ма-нечкою... ні... Варочкою... ще сукня смугаста, музей... Втім, я не пам'ятаю.

Так ось, вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла в той день, щоб я нарешті її знайшов, і що якби цього не сталось, то вона отруїлася б, позаяк життя її — порожнеча.

Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав того ж дня, через годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівських мурів на набережній.

Ми ромовляли так, наче розійшлися вчора, наче знали одне одного багато років. Другого дня ми умовилися зустрітися там-таки, на Москві-ріці, й зустрітися. Травневе сонце світило нам. І незабаром, невдовзі стала ця жінка моєю таємною дружиною.

Вона приходила до мене кожного дня, а чекати її я по чинав від ранку. Чекання це виливалося в те, що я переставляв на столі речі. За десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне ветха хвіртка. І ото чудасія: до зустрічі моєї з нею до нашого дворика мало хто приходив, краще сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що всеньке місто ринуло сюди. Стукне хвіртка, зайдеться серце, і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну, кому потрібен точильник у нашому домі? Що точити? Які ножі?

Вона увіходила у хвіртку один раз, а серце моє до того заходилося не менше десяти разів, я не брешу. А потім, коли надходила її пора і стрілка показувала полудень, воно навіть і не переставало тріпотіти доти, поки без стуку, майже безгучно, не рівнялися з вікном черевички з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими пряжками.

Іноді вона пустувала і, затримавшись коло другого віконця, постукувала носаком у шибку. Я в ту ж мить опинявся біля цього вікна, але щезав черевичок, чорний шовк, що застував світло, зникав, — я біг їй відчиняти.

Ніхто не знав про наш зв'язок, за це я вам ручуся, хоча так ніколи і не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. В старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, певно, бачили, що приходить до мене якась жінка, але імені її не знали.

— А хто ж вона така? — поспитав Іван, надзвичайно зацікавлений любовною історією.

Гість зробив жест, який засвідчив, що він ніколи і нікому цього не скаже, і продовжував свою оповідь.

Іван дізнався, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали зовсім нерозлучними. Іван уявляв собі виразно вже і дві кімнати в підвалі котеджика, в яких завжди стояла сутінь через бузок і паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинника, який видзвонював щопівгодини, і книги, книги від фарбованої підлоги до іакіптюженої стелі, і грубку.

Іван дізнався, що його гість і таємна дружина вже в перші дні свого зв'язку дійшли переконання, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулка сама доля і що створені вони одне для одного навіки.


Іван дізнався з розповіді гостя, як минав день у закоханих Вона приходила і насамперед надягала фартух, і у вузькому передпокої, де була та самісінька раковина, якою чомусь пишався бідолашний хворий, на дерев'яному столі запалювала гасницю, і готувала сніданок, і настановляла його в першій кімнаті на округлому столі. Коли йшли травневі грози і повз підсліпуваті вікна шумно ринула в підворіття вода, грозячи затопити останній прихисток, коханні розтоплювали грубку і пекли в ній картоплю. Від картоплин ішла пара, чорне картопляне лушпиння мазало пальці. В підвальчику чувся сміх, дерева в садку скидали з себе після дощу обламані галузочки, білі суцвіття.

Коли скінчилися грози і настало задушливе літо, у вазі з'явилися довгоочікувані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.

—Їй-бо, часом я починав ревнувати її до нього, — шепотів Іванові нічний гість, що надійшов з місячного балкона.

Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро обточеними нігтями, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, шила ось оцю шапочку. Іноді вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць чи зі стільця сягала горішніх і ганчіркою витирала сотні запорошених корінців. Вона віщувала славу, вона підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних уже останніх слів про п'ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і казала, що в цьому романі — її життя.

Його було дописано в серпні місяці, здано якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його в п'яти примірниках. І, нарешті, наспів час, коли довелося покинути таємне пристанище і вийти в життя.

— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло краю, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго журно похитувалася чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, але вона стала вже трохи безладною. Можна було зрозуміти лиш одне, що тоді з Івановим гостем трапилася якась катастрофа.

— Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже дійшло кінця і загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс догори руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!

— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, остерігаючись уривати розповідь схвильованого оповідача.

— Та редактор, я ж кажу, редактор! Отож він прочитав. Він дивився на мене так, наче в мене щока була роздута флюсом, якось скошував очі в куток і навіть ніяково хихотів. Він без потреби теребив манускрипт і покректував. Запитання, які він мені ставив, видалися мені божевільними. Не кажучи нічого про сам роман, він питав мене про те, хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, на мій погляд, цілковито ідіотське запитання: хто це мене напоумив писати роман на таку дивну тему?

Зрештою він мені обрид, і я спитав напрямки, буде він друкувати роман чи не буде.

Тут він заметушився, почав щось мимрити і ознаймив, що сам вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти через два тижні.

Я прийшов через два тижні, й мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від безнастанної брехні очима.

— Це Лапшьоннікова, секретар редакції, — усміхнувшись, сказав Іван, добре знаючи той світ, який так гнівно змальовував його гість.

— Можливо, — відрубав той, — так ось, віл неї я дістав свій роман, уже добряче заяложеним та обстріпаним. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшонні-кова сказала мені, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що з огляду це питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, «відпадає».

— Що я пам'ятаю після цього? — бубонів майстер, тручи скроню. — Отож опалі червоні пелюстки на титульному аркуші, а ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам'ятаю.

Розповідь іванового гостя ставала все плутаніиюю, все більше наповнювалася якимись недомовками. Він казав щось про навскісний дощ і відчай у підвальному пристанищі, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він її анітрохи не винуватить за спонукування до боротьби, о ні, не винуватить!

Далі, як почув Іван, сталося щось несподіване й дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа.

— О, пам'ятаю, пам'ятаю! — скрикнув Іван. — Але я забув ваше прізвище!

— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його нема більше, — відповів гість. — Справа не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича об'явилася друга стаття, де автор її пропонував ударити, і добряче вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який намислив пропхати (знову це прокляте слово!) її до друку.

Сторопівши від цього нечуваного слова «пілатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латун-ського, а друга — підписана літерами «М.З.». Запевняю вас, що витвори Арімана й Лавровича могли зійти за іграшку порівняно з писаниною Латунського. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона (двері я забув зачинити) станула переді мною з мокрою парасолькою в руках і з мокрими ж газетами. Очі її прискали вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спочатку вона кинулася мене цілувати, потім хрипким голосом, б'ючи рукою по столу, сказала, що вона отруїть Латунського.

Іван якось збентежено покректав, але нічого не сказав.

— Настали безрадісні осінні дні, — продовжував гість, — страхітлива невдача з цим романом наче вийняла з мене частину душі. По суті кажучи, мені більше нічого було робити, і жив я від побачення до побачення. І ось у цей час зі мною щось поробилося. Чорт його знає що, у чому Стравінський, напевно, давно вже розібрався. А саме, найшов на мене туск і з'явились якісь передчуття.

А ще зі мною приключилася оригінальна річ, як не раз бувало в моєму житті... У мене неждано-негадано завівся друг. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний зближуватися і людьми, маю кляту, химерну рису: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозріливий. І — уявіть собі, при цьому неодмінно промкнеться мені в душу хто-небудь непередбачува-ний, несподіваний і зовні чорт його знає на що схожий, а иін-бо мені биьш від усіх і вподобається.

Так ось у ту прокляту пору розчинилася хвіртка нашого садочка, днинка ще, пам’ятаю, була така приємна, осіння. її не було вдома. І у хвіртку зайшов чоловік, він у якійсь справі подався в дім до мого забудовника, а згодом уродився з садка і якось дуже споро зайшов зі мною в знайомство. Відрекомендувався він журналістом. Сподобався він мені до того, уявіть, що я досі деколи згадую про нього і скучаю за ним. Далі він почав заходити до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що мешкає поряд зі мною приблизно в такій же квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе щось не кликав. Дружині моїй він не сподобався страшенно. Але я заступився за нього. Вона зауважила:

— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що людина ця справляє на мене відворотне враження.

Я розсміявся. Так, але чим, власне, він мене привабив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй скриньці, нецікава. Такий сюрприз у своїй скрині Агоїзій (ба, я забув сказати, що мого нового знайомого звали Агоїзій Могорич) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і, певен, що ніде не стріну людину такого розуму, який мав Алоїзій. Якщо я не розумів сенсу якого допису в газеті, Аюїзій розкривав мені його буквально за хвилину, при тому було видно, що розтлумачування це йому анічогісінько не варто. Те саме із житейськими явищами та проблемами. Але цього було замаю, підкорив мене Алоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не заспокоївся доти, поки не умовив мене прочитати йому мій роман весь від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся дуже схва1іьно, але з разючою точністю, наче був присутній при тому, переказав усі редакторові зауваження щодо цього роману. Він вціїяв із ста разів сто разів. Окрім того, він з цілковитою чіткістю з 'ясував мені, і я відчував, що це безпомилково, чому мій роман не може бути надрукований. Він говорив, як рубав: роздіа такий-то не піде...1


Фрагмент, набраний курсивом, автор незадовго до своєї смерті вилучив з тексту роману. В першому нецензурованому виданні «Майстра і Маргарити» (1973) його редакторка, дружина письменника О. Булгакова, відновила уривок. Пізніші редактори роману, враховуючи передсмертну волю автора, не подавали цей фрагмент. Перекладач вважає доцільним навести зазначений текст, без якого «зависають» подальші згадки про досить характерного та яскравого персонажа роману Алоізія Могарича.


А статті, візьміть до уваги, не припинялися. Над першими з них я сміявся. Та що більше їх з'являлося, то більше мінялося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія поливу. Щось винятково фальшиве й непевне проглядало з-під кожного рядка цих статей, незважаючи на їх грізний і впевнений тон. Мені все здавалося, — і я не міг цього скараскатися, — що автори цих статей говорять не те, що вони хочуть сказати, і що їхня несамовитість спричинена саме цим. А згодом, уявіть собі, настала третя стадія — страху.

Ні, не страху цих статей, зрозумійте, а страху перед іншими речами, що не мали жодного стосунку до них чи до роману. Так, наприклад, я почав боятись темряви. Словом, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалось, особливо коли я засинав, що якийсь дуже гнучкий і холодний спрут мацаками підбирається безпосередньо і просто до мого серця. І спати мені доводилося зі світлом.

Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, звісно, не казав, але вона бачила, що зі мною щось негаразд), вона схудла і зблідла, перестала сміятися і все благала мене простити її за те, що нарадила мені друкувати уривок. Вона казала, щоб я, покинувши все, виїхав на південь до Чорного моря, витративши на цю подорож усі гроші, що лишилися від ста тисяч.

Вона була дуже наполеглива, а я, щоб не сперечатись (щось віщувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити найближчими днями. Але вона сказала, що сама купить мені квиток. Тоді я витяг усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.

— Навіщо так багато? — здивувалася вона.

Я сказав щось про те, що боюся злодіїв, і просив її зберегти гроші до мого від'їзду. Вона взяла їх, поклала в сумочку, почала цілувати мене й казати, що їй легше було б померти, аніж покидати мене самого в такому стані, але що її чекають, що вона кориться необхідності, що прийде зли тра. Вона благала мене не боятись нічого.

Це було смерком, у середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не світячи лампи. Прокинувсь я з відчуттям, що спрут близько. Навпомацки в темряві я ледве спромігся запалити світло. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я лягав, трохи нездужуючи, а прокинувся хворим. Мені раптом видалося, що осіння темрява повичавлює шибки, увіллється в кімнату, і я захлинусь у ній, як у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіла собою. Я скрикнув, і в мене з'явилася думка тікати до когось, хоч би до мого забудовника нагору. Я боровся з собою до запаморочення. Мені стало сили дістатись до грубки й розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали, а дверцята заторготіли, я начебто відчув полегшу. Я кинувся в передпокій і там запалив світло, відшукав пляшку білого вина, відкоркував її й почав пити вино з шийки. Від цього страх трохи пригас — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника, а повернувся до грубки. Я відкрив дверцята, так що жар почав обпалювати мені обличчя та руки, і шепотів:

— Здогадайся, що зі мною трапилася біда... Прийди, прийди, прийди!..

Але ніхто не йшов. У грубці гурчав вогонь, у вікна періщив дощ. Тоді дійшло до кінця. Я витяг із шухляди столу ваговиті примірники роману й зшитки-чернетки та й заходився їх палити. Це страшенно важко робити, бо списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, стійма вкладав їх поміж полін і кочергою розтріпував аркуші. Попіл час від часу долав мене, тлумив полум'я, але я боровся з ним, і роман, затято опираючись, все ж таки гинув. Знайомі слова липотіли перед очима, жовтизна нестримно підіймалася знизу догори сторінками, але слова все ж таки проступали і на ній. Вони зникали тільки тоді, коли папір чорнів, і я, шаліючи, кочергою добивав їх.

У цей час у вікно хтось почав тихо дряпатись. Серце моє підскочило, і я, вкинувши останній зшиток у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні приступки вели з підвалу до дверей на двір. Перечеплюючись, я підбіг до них і тихо спитав:

— Хто там?


І голос, її голос, відповів мені:

— Це я...

Не пам'ятаючи як, я упорався з ланцюжком і ключем. Тільки-но ступивши до середини, вона припала до мене, вся мокра, з мокрими щоками і випростаним волоссям, охоплена дрожем. Я спромігся вимовити лише слово:

— Ти... ти? — і голос мій урвався, і ми побігли вниз. Вона вивільнилась у передпокої від пальта, і ми швидко зайшли до першої кімнати. Тихо зойкнувши, вона голіруч вихопила з грубки і кинула на підлогу останнє, що там залишалося, стос, який загорівся зі споду. Дим наповнив кімнату відразу ж. Я ногами затоптав вогонь, а вона осіла на диван і заплакала невтримно й судомно.

Коли вона затихла, я сказав:

— Я зненавидів цей роман, і я боюсь. Я хворий. Мені страшно.

Вона підвелася і заговорила:

— Боже, який ти хворий. За що це, за що? Але я порятую тебе, я тебе порятую. Що ж це таке?

Я бачив її запухлі від диму й плачу очі, відчував, як холодні руки пестять мені чоло.

— Я тебе вилікую, вилікую, — лебеділа вона, впиваючись мені в плечі, — ти відновиш його. Чом, чом я не залишила у себе один примірник!

Вона ошкірилася від люті, щось іще говорила нерозбірливе. Потім, стисігувши губи, заходилася збирати і розправляти обгорілі сторінки. Це був якийсь розділ з середини роману, не пам'ятаю який. Вона акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, перев'язала стрічкою. Всі її дії показували, що вона сповнена зваги і що вона опанувала себе. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.

— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила .она, — і більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться робити це в такий спосіб. Я не хочу, шоб у нього назавжди лишилось у пам'яті, що я втекла від нього серед ночі. Він не зробив мені ніколи нічого лихого... Його викликали несподівано, в них на заводі пожежа. Але він повернеться невдовзі. Я поясню йому все завтра вранці, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернусь до тебе. Відповідай мені, ти, може, не хочеш цього?

— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти таке вчинила. Зі мною буде зле, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.

— Тільки ця причина? — спитала вона і наблизила свої очі до моїх.

— Лише ця.

Вона страшенно пожвавішала, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:

— Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе.

І ось, останнє, що я пам'ятаю у своєму житті, це — смужка світла з мого передпокою, і в цій смужці випростане пасмо, її берет та її сповнені рішучості очі. Ще пам'ятаю чорний силует на порозі зовнішніх двереіі і білий згорток.

— Я провів би тебе, але вже не матиму снаги повернутися сюди сам, я боюся.

— Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе.

— Це і були останні її слова в моєму житті... Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Бентежна сьогодні місячна ніч.

Він зник на балконі. Іван чув, як прокотилися коліщата коридором, хтось схлипнув чи зойкнув тихо.

Коли все стишилося, гість повернувся і сказав, що 120-та кімната дістала мешканця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва бесідники помовчали в тривозі, але, заспокоївшись, повернулися до перерваної оповіді. Гість розкрив був рота, але нічка, таки достеменно, була неспокійна. Голоси ще лунали в коридорі, й приходень почав говорити Іванові на вухо так тихо, що те, про що він розповів, дізнався лише один поет, за винятком першої фрази:

— Через чверть години після того, як вона покинула мене, у моє вікно постукали...

Те, що шепотів хворий на вухо Іванові, очевидно, вельми непокоїло його. Судоми одна за одною переходили по обличчю недужого. В очах його зринали й тріпотіли страх і шал. Оповідач показував рукою кудись у бік місяця, що давно вже пішов з балкона. Лише тоді, коли зовсім згасли звуки, що долинали ззовні, гість відсторонився від Івана й заговорив голосніше:


— Отож у половині січня, серед ночі, в тому ж таки пальті, але з обрізаними ґудзиками, я щулився від холоду в моєму дворикові. Позад мене були замети, що поховали кущі бузку, а попереду і внизу — слабко освітлені, закриті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався — в кімнатах моїх грав патефон. Це все, що я наслухав, але добачити я нічого не міг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. В ньому гуляла заметіль. Під ноги мені метнувся собака, перелякавши мене, і я перебіг від нього на інший бік. Холод і страх, що став постійним моїм супутником, доводили мене до нестями. Я не мав куди йти, і найпростіше, певна річ, було б кинутись під трамвай на тій вулиці, до якої виходив мій провулок. Віддалеки я бачив ці наповнені світлом закрижанілі скрині, чув їхній огидний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусіде, все полягало в тому, що страх полонив кожну клітиночку мого єства. Так самісінько, як собаки, я боявсь і трамвая. О, гіршої хвороби за мою в цій будівлі немає, запевняю вас!

— Таж ви могли дати до відома їй, — сказав Іван, співчуваючи бідолашному хворому, — тим паче, в неї ж ваші гроші? Адже вона їх, певно, зберегла?

— Не сумнівайтесь у цьому, безперечно, зберегла. Але ви, очевидячки, не розумієте мене? Або, вірніше, я втратив колишній свій хист описувати будь-що. Мені, втім, і не надто шкода за ним, бо він мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість побожно подивився в пітьму ночі, — ліг би лист із божевільні. Хіба можна висилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви глузуєте, мій друже! Зробити її нещасною? Ні, на таке я не здатен.

Іван не зумів заперечити це, але мовчазний Іван співчував гостеві, болів його болями. А той хитав від муки своїх спогадів головою в чорній шапчинці й казав таке:

— Білна жінка... Втім, у мене є надія, що вона забула мене...

— Але ви можете одужати... — непевно сказав Іван.

— Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравінський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Він гуманна людина і просто хоче втішити мене. Втім, що там заперечувати, мені тепер набагато краще. Але ж на чому, пак, я зупинився? Мороз, оті трамваї, що летять вулицями... Я знав, що ця клініка вже почала працювати, і пішака через усе місто пішов сюди. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, але порятував мене випадок. Щось пошкодилося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрів чотири за заставою, і, на мій подив, він зглянувся наді мною. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я поплатився лише тим, що відморозив пальці на лівій нозі. Але це залікували. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано. Не слід загадувати великі плани на майбутнє, дорогий сусіде, їй-бо! Я ось, наприклад, хотів об'їхати всю земну кулю. Ну що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише невеличкий клаптик цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, воно не таке вже й погане. Ось літо йде до нас, балкон зав'є плющ, як обіцяє Прасковія Федорівна Ключі розширили мої можливості. Уночі сходитиме місяць. О, він уже заховався! Прохолода. Ніч хилиться за північ. Мені пора.

— Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа та Пілатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

— Ой, ні, ні, — болісно пересмикнувшись, відказав гість, — я не можу без дрожу згадати свій роман. А ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Спасибі за бесіду. До побачення.

І перш ніж Іван спам'ятався, з тихим бряжчанням причинилися грати, і гість зник.


Розділ 14

СЛАВА ПІВНЕВІ!


Не витримали, як то кажуть, нерви, і Римський, не дочекавшись, поки укладуть протокол, втік у свій кабінет. Він сидів за столом і запаленими очима дивився на магові червінці, що лежали перед ним. У фіндиректоровій голові панував безлад. Знадвору долинав рівномірний гамір. Публіка потоком виливалася з будівлі Вар'єте на вулицю. До надзвичайно сторожкого тепер вуха Римського раптом долинула виразна міліцейська трель. Сама собою вона ніколи не віщує нічого приємного. А коли трель повторилась і на допомогу їй долучилася друга, владніша й довша, а потім приєдналися і виразно чутні гики та навіть якесь тюкання, фіндиректор відразу збапіув, що і на вулиці подіялосн ще щось скандальне й паскудне. І що воно, хоч би як хотілося відмахнутись від нього, якнайтісніше пов'язане з гидотним сеансом, який довершив чорний маг зі своїми помічниками. Прозірливий фіндиректор анітрохи не помилився.

Тільки-но глянув він у вікно, що виходило на Садову, обличчя йому перекосилося, і він не прошепотів, а засичав:

— Я так і знав!

В яскравому світлі потужних вуличних ліхтарів він побачив на тротуарі внизу перед собою даму в самій сорочці й панталонах бузкового кольору. На голові у дами, правда, був капелюшок, а в руках парасолька.

Довкола цієї дами, яка перебувала в стані цілковитого сторопіння і то присідала, то поривалася кудись бігти, нуртувала юрба, видаючи отой регіт, що від нього у директора йшов по спині мороз. Біля дами метушився якийсь громадянин, що здирав з себе літнє пальто і від хвилювання ніяк не міг подужати рукав, у якому застрягла рука.

Крики та ревучий регіт пролунали і з іншого місця — а саме від лівого під'їзду, і, повернувши туди голову, Григорій Данилович побачив другу даму, в рожевій білизні. Та скочила з бруку на тротуар, намагаючись заховатися в під'їзді, але потік публіки перетяв їй шлях і бідна жертва своєї легковажності й хіті до нових вбрань, обдурена фірмою паскудного Фагота, мріяла лише про одне — провалитися крізь землю. Міліціонер простував до бідолашної, свердлуючи повітря свистом, а за міліціонером швидкували якісь вельми веселі молодики в кепках. Вони ж бо якраз і видавали отой регіт і тюкання.

Вусатий худий візник підлетів до першої роздягнутої і з розгону присадив кістляву розбиту коняку. Обличчя вусаня радісно шкірилося.

Римський стукнув себе кулаком по голові, плюнув і відскочив од вікна.

Він посидів якийсь час за столом, прислухаючись до вулиці. Посвисти в різних місцях досягли найбільшої сили, а потім почали вщухати. Скандал, Римському на подив, зліквідувався якось неждано швидко.

Наставала пора діяти, доводилося пити гірку чашу відповідальності. Апарати було полагоджено під час третього відділення, треба було телефонувати, повідомляти про те, що сталося, просити допомоги, вибріхуватися, валити все на Лиходєєва, вигороджувати самого себе і таке подібне. Тьху ти, дияволе!

Двічі знервований директор клав руку на телефон і двічі її відсмикував. І нагло в мертвій тиші кабінету сам апарат вибухнув дзеленчанням просто в лице фіндиректорові, а той здригнувся і похолов. «Таж у мене добряче розходилися нерви!» — подумав він і підняв рурку. Ту ж мить він сахнувся від неї і побілів, як крейда. Тихий, водночас улазливий і розпусний жіночий голос шепнув у рурку:

— Не дзвони, Римський, нікуди, зле буде...

Телефон тієї ж миті опустів. Відчуваючи мурашки по спині, фіндиректор поклав рурку і озирнувся чомусь на вікно за своєю спиною. Крізь негусте та ще мало вкрите листом гілля клена він побачив місяць, що перебігав прозору хмарку. Чомусь прикипівши поглядом до гілля, Римський дивився на нього, і що довше дивився, то дужче й дужче проймався страхом.

Через силу фіндиректор відвернувся нарешті від місячного вікна і підвівся. Про те, шоб телефонувати, не могло бути й мови, тепер фіндиректор думав лише про одне — як би швидше забратись з театру.

Він прислухався: споруда театру німувала. Римський збагнув, що він давно сам-один на всенькому другому поверсі, й дитячий непереборний страх опосів його на цю гадку. Він без трепету не міг подумати, що йому доведеться зараз іти одному порожніми коридорами і спускатися сходами. Він гарячково схопив зі столу гіпнотизерські червінці, заховав їх у портфель і кашлянув, щоби хоч на дрібку збадьоритись. Кашель вийшов хрипкуватий, слабкий.

І тут йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло раптом гнилуватою вогкістю. Дрож пройшов по спині фіндиректора. До того ще неждано клацнув годинник і почав вибивати північ. І навіть бамкання годинника викликало у фіндиректора тремтіння. Але остаточно його серце упало, коли він почув, що в замкові дверей тихенько повергається англійський ключ. Вчепившись у портфель вологими, холодними руками, фіндиректор відчував, що, коли ще трохи потриває цей шерхіт у щілині, він не втримається і пронизливо закричить.


Нарешті лвері тллалися чиїмсь зусиллям, розчинилися, і в кабінет безгучно увійшов Варенуха. Римський, як стояв, так і сів у крісло, бо ноги йому підігнулися. Набравши повітря в груди, він усміхнувся якось запобігливо і тихо мовив:

— Боже, як ти мене натякав...

Так, ця нагла поява могла перелякати хоч кого, та все ж таки вона була й великою радістю: проглянув принаймні один кінчик у цій заплутаній справі.

— Ну, говори ж мерщій! Ну! Ну! — прохрипів Римський, хапаючись за цей кінчик. — Що це все означає?!

— Вибач, будь ласка, — глухим голосом відгукнувся прибулець, зачиняючи двері, — я думав, що ти вже пішов.

І Варенуха, не скидаючи кепки, пройшов до крісла і сів по другий бік столу.

Слід сказати, що у відповіді Варенухи проглянула невеличка химерність, яка відразу шпигнула фіндиректора, якиіі у чутливості своїй міг позмагатися з сейсмографом будь-якої з найкращих станцііі світу. Як же так? Нащо ж Варенуха йшов у кабінет фіндиректора, якщо вважав, що там його немає? Адже в нього є свій кабінет. Це — раз. А д-руге: яким би входом Варенуха не увійшов у будинок, він неодмінно мав перестріти котрогось із нічних чергових, а тих усіх було звідомлено, що Григорій Данилович на певний час затримається у своєму кабінеті.

Але довго над цією химерністю фіндиректор не роздумував. Не до того було.

— Чому ж ти не зателефонував? Що означає вся оця нісенітниця з Ялтою?

— Ну, те, що я й казав, — прицмокнувши, наче йому болів зуб, відповів адміністратор. — Знайшли його в корчмі в Пушкіні.

— Як у Пушкіні?! Це під Москвою? А телеграми з Ялти?!

— Яка там, у лисого, Ялта! Напоїв пушкінського телеграфіста, і почати вдвох колобродити, серед іншого посилати телеграми з позначкою «Ялта».

— Ага... Ага... Гаразд, гаразд... — не проговорив, а наче проспівав Римський. Очі його засвітилися жовтеньким світлом. У голові склалася святкова картина ганебного усунення Стьопи з посади. Звільнення! Довгождане звільнення фіндиректора від цієї халепи в особі Лиходєєва! А може, Степан Богданович доскочить чого-небудь і гіршенького, ніж усунення від роботи... — Подробиці! — сказав Римський, стукнувши прес-пап'є по столу.

І Варенуха почав розказувати подробиці. Тільки-но він з'явився туди, куди був спрямований фіндиректором, його негайно прийняли і якнайуважніше вислухали. Ніхто, певно, і думки такої не припустив, що Стьопа може бути в Ялті. Всі відразу пристали на здогад Варенухи, що Лиходєєв, безперечно, в пушкінській «Ялті».

— Де ж він зараз? — перебив адміністратора розхвильований фіндиректор.

— Та де ж йому бути? — відповів, криво посміхнувшись, адміністратор. — Натурально, у витверезнику!

— Ну, ну! От спасибі!

І Варенуха вів далі свою оповідь. А що більше він оповідав, то яскравіше перед фіндиректором розгортався довжелезний ланцюг лиходєєвих хамств і неподобств, і кожна наступна ланка в цьому ланцюзі була гірша за попередню. Чого був вартий хоч би п'яний танець в обіймах з телеграфістом на моріжку перед пушкінським телеграфом під звуки якоїсь гультяйської гармоніки! Гонитва за якимись громадянками, що верещали від жаху! Намагання побитися з буфетником у самій «Ялті»! Розкидання пір'їстої цибулі по підлозі в тій же «Ялті». Розбиття вісьмох пляшок білого сухого «Ай-Даніля». Пошкодження лічильника в шофера таксі, котрий не захотів везти Стьопу на своїй машині. Погроза арештувати громадян, які намагалися покласти край Стьопиним паскудствам... Словом, несвітський жах!

У театральних колах Москви Стьопа зажив голосної слави, і всі знали, що за личина цей чоловік. А все ж таки те, що розповідав адміністратор про нього, навіть для Стьопи було занадто. Так, занадто. Навіть дуже занадто...

Колючі очі Римського через стіл устромилися в обличчя адміністраторові, і що більше той говорив, тим похмуріші ставали ці очі. Чим життєвіше і мальовничіше ті бридкі подробиці, що ними оздоблював свою повість адміністратор, тим менше йняв віри оповідачеві фіндиректор. Коли ж Варенуха повідомив, що Стьопа розпаношився до того, що намагався чинити спротив тим, хто приїхав, аби допровадити його в Москву, фіндиректор уже твердо знав, по все розказуване йому адміністратором, який повернувся опівночі, все — брехня! Брехня від першого до останнього слова!

Варенуха не їздив у Пушкіно, і самого Стьопи в Пушкіні також не було. Не було п'яного телеграфіста, не було побитого скла в корчмі, Стьопу не в'язали мотуззям... — нічого цього не було.

Але тільки-но фіндиректор закоренився на думці, що адміністратор йому бреше, страх поповз по його тілу, починаючи від ніг, і двічі знов-таки видалося фіндиректо-рові, що війнуло по підлозі гнилою малярійною вогкістю. Ні на мить не відводячи погляду від адміністратора, який чудернацьки звивався в кріслі, увесь час намагаючись не виходити з-під блакитної тіні настільної лампи, і дивацьки прикривався від її світла, що начебто заважало йому, газетою, — фіндиректор гадав лише про одне: що б то все оце значило? Навіщо так нахабно бреше йому в порожньому й безгомінному будинку адміністратор, який так пізно повернувся до нього? І прочуття небезпеки, невідомої, але грізної небезпеки, почало ятрити душу Римському. Вдаючи, що не помічає адміністраторових вивертів та фокусів з газетою, фіндиректор розглядав його обличчя, вже майже не слухаючи того, що плів йому Варенуха. Було дещо таке, що здавалося незбагненнішим, аніж невідомо для чого вигадана наклепницька розповідь про пригоди в Пушкіні, й це дещо полягало в зміні зовнішності та манер адміністратора.

Хоч як той натягував качиний козирок кепки на очі, щоб кинути тінь на обличчя, хоч як крутив газетним аркушем, фіндиректор додивився величезний синець з правого боку обличчя біля самого носа. Окрім того, повнокровний звичайно адміністратор був, мов крейда, хворобливо-блідий, а на шиї в нього цієї паркої ночі для чогось було накручене стареньке смугасте кашне. Якщо ж до цього додати відразливу манеру присмоктувати і прицмокувати, яка з'явилася в адміністратора за час його відсутності, різку зміну голосу, що став глухим і грубим, злодійкуватість і полохливість в очах, — можна було сміливо казати, що Іван Са-велійович Варенуха став невпізнанний.

Щось іще страшенно бентежило фіндиректора, але що і іме, він не міг збагнути, хоч як напружував збуджений мо-юк, хоч як приглядався до Варенухи. Одне він міг твердити, що було щось небачене, неприродне в цьому сполученні адміністратора з добре знайомим кріслом.

— Ну, подужали, врешті, виважили на машину, — гудів Варенуха, виглядаючи з-за аркуша і долонею прикриваючи синяк.

Римський раптом простягнув руку і начебто несамохіть долонею, в той же час граючи пальцями по столу, натис іудзик електричного дзвінка й обімлів. У порожньому бу-цинку неодмінно було б чути різке дзеленчання. Але цей сигнал не пролунав, ґудзик безживно утопився в стільницю. Ґудзик був мертвий, дзвінок пошкоджений.

Хитрощі фіндиректора добре завважив Варенуха, який іапитав, скинувшись, до того ж у очах йому майнув виразно лихий вогонь:

— Ти чого дзвониш?

— Машинально, — глухо відповів фіндиректор, відсмикнув руку і своєю чергою нерівним голосом запитав: — Що це в тебе на обличчі?

— Машину занесло, вдарився об дверцята, — відповів Варенуха, одводячи очі.

«Бреше!» — подумки вигукнув фіндиректор. І тут раптом очі його полізли на лоба і стали зовсім безумними, і він прикипів поглядом до спинки крісла.

Позад крісла, на долівці, лежали навхрест дві тіні, одна іустіша й темніша, друга слабка і сіра. Виразно було видно на підлозі тіні від спинки крісла та його загострених ніжок, але над спинкою на підлозі не було тіньової голоті Варенухи, так само як під ніжками крісла не було ніг адміністратора.

«Він не відкидає тіні!» — подумки зойкнув Римський. Його затіпало.

Варенуха злодійкувато обернувся, простежуючи безумним погляд Римського, за спинку крісла і зрозумів, що його ми крито.

Він підвівся з крісла (те саме зробив і фіндиректор) і і упив від стола на крок, затиснувши в руках портфеля.

— Допетрав, проклятущий! Завжди був промітний, — їлос гиво посміхнувшись простісінько в обличчя фіндиректорові, проговорив Варенуха, несподівано скочив до дверей і швидко посунув униз запобіжник англійського замка. Фіндиректор одчайдушно оглянувся, відступаючи до вікна, що виходило в сад, і в цьому вікні, залитому місячним сяйвом, побачив притиснуте до шибки обличчя голої дівулі та її голу руку, яка просунулась у кватирку і силкувалася висмикнути нижній засувчик. Верхній уже був висмикнутий.

Римському видалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється. Римського обдало крижаною хвилею, але, на своє щастя, він переборов себе і не впав. Решток його сили стало на те, щоб шепнути, але не крикнути:

— Допоможіть...

Варенуха, охороняючи двері, підскакував коло них, надовго зависаючи в повітрі й гойдаючись у ньому. Скарлюченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, робив миги дівулі у вікні.

Та заспішилась, встромила руду голову у кватирку, витягла, скільки могла, руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала видовжуватись, як гумова, і вкрилася трупною прозеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили важільок засувчика, повернули його, і рама почала розчинятися. Римський слабенько скрикнув, прихилився до стіни, а портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його погибель.

Рама широко розчахнулась, але замість нічної свіжості та аромату зелені до кімнати ринув пах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її грудях.

І в цей час радісний нежданий крик півня долетів із саду, із тієї низької будівлі за тиром, де тримано птахів, які брали участь у програмі. Горлатий муштрований півень сурмив, вістуючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.

Дика лють спотворила обличчя дівулі, вона хрипко лайнулася, а Варенуха коло дверей верескнув і повалився з повітря на підлогу.

Півнячий крик повторився, дівуля клацнула зубами, і руде її волосся піднялося сторч. З третім криком півня вона обернулась і вилетіла геть. І слідком за нею, підскочивши і виструнчившись горизонтально в повітрі, скидаючий- на купідона в польоті, виплив повільно у вікно через письмовий стіл Варенуха.

Сивий, як сніг, без єдиної чорної волосинки, дід, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, зняв запобіжника, відчинив їх і кинувся бігти темним коридором. Перед поворотом на сходи він, стогнучи від страху, намацав вимикач, і сходи освітилися. На сходах дід, якого трясло і тіпало, упав, бо йому здалося, що на нього згори м'яко повалився Варенуха.

Збігши донизу, Римський побачив чергового, який заснув на стільці коло каси у вестибюлі. Римський навшпиньки прокрався повз нього і вислизнув у головні двері. На вулиці його трохи попустило. Він настільки дійшов до тями, що, хапаючись за голову, зміг усвідомити, що капелюх його залишився в кабінеті.

Само собою зрозуміло, що за ним він не повернувся, а задихаючись, побіг через широку вулицю на протилежний ріг до кінотеатру, побіля якого маячив червонуватий тьмяний вогник. Через хвилину він був уже коло нього. Ніхто не встиг перехопити машину.

— До кур'єрського ленінградського, дам на чай, — важко сапаючи і тримаючись за серце, проговорив дід.

— У гараж їду, — з ненавистю відказав шофер і відвернувся.

Тоді Римський розщібнув портфеля, дістав звідти п'ятдесят рублів і просунув їх у відчинене переднє віконечко шоферові.

За кілька секунд деренчлива машина, як вихор, летіла дугою Садової. Пасажира метляло на сидінні, а в уламкові дзеркала, що висів перед водієм, Римський бачив то радісні шоферові очі, то нестямні свої.

Вискочивши з машини перед будівлею вокзалу, Римський гукнув першому, що трапився, чоловікові в білому фартусі та з бляхою:

— Першу категорію, один, тридцять дам, — жмакаючи, пін діставав з портфеля червінці, — нема першої — другу, якщо нема — бери твердий!

Чоловік з бляхою, озираючись на світний годинник, рвав із рук у Римського червінці.


Через п'ять хвилин з-під скляного шатра вокзалу щез кур'єрський і начисто пропав у темряві. З ним разом пропав і Римський.


Розділ 15

СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА


Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, котрого примістили в кімнаті № 119 клініки, був Ни-канор Іванович Босой.

Потрапив він, одначе, до професора Стравінського не відразу, а попередньо побувавши в іншому місці.

Від цього іншого місця Никанорові Івановичу в пам'ятку залишилося мало чого. Пригадувалися лише письмовий стіл, шафа і диван.

Там з Никанором Івановичем, в якого перед очима все туманіло від припливів крові та душевного збурення, стали до розмови, але розмова склалася якась плутана, чудернацька, а краще сказати, зовсім не склалася.

Перше ж запитання, поставлене Никанорові Івановичу, було таке:

— Ви Никанор Іванович Босой, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?

На це Никанор Іванович, страшно реготнувши, відповів слово в слово таке:

— Я Никанор, певно, Никанор! Але який же я, к лихій годині, голова?

— Цебто як? — спитали в Никанора Івановича, примружуючись.

— А так, — відповів він, — якби ж то я голова, то я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила! А то що ж воно? Пенсне надтріснуте... весь у дранті... Який же з нього перекладач у чужоземця!

— Про кого ви говорите? — спитали в Никанора Івановича.

— Коров'єв! — вигукнув Никанор Іванович. — У п'ятдесятій квартирі у нас засів! Пишіть: Коров'єв! Його негайно треба виловити! Пишіть: шості парадні, там він.

— Звідки валюту взяв? — сердечно запитали у Никанора Івановича.

— Бог істинний, Бог всемогутній, — заговорив Никанор Іванович, — усе бачить, а мені туди й дорога. В руках ніколи не тримав, гадки-думки не мав, яка вона така валюта! Господь мене кара за скверну мою, — з почуттям вів далі Никанор Іванович, то застібаючи, то розстібаючи сорочку, то хрестячись, — брав! Брав, але брав нашими, со-вєтськими! Прописував за гроші, не криюсь, бувало! Нівроку і наш секретар Пролежньов, теж гарний! Просто сказати, усі злодії в будинкоуправлінні. Але валюти я не брав!

На прохання не клеїти дурня, а розказати, як Потрапили долари у вентиляцію, Никанор Іванович став на коліна і похитнувся, роззявляючи рота, мовби наміряючись ковтнути паркетну дошечку.

— Хочете, — промичав він, — землю буду їсти, що не брав? А Коров'єв — він чорт!

Всякому терпцю приходить край, і за столом уже підвищили голос, натякнувши Никанорові Івановичу, що йому пора заговорити по-людськи.

Тут кімнату з отим диваном розтяло дике волання Никанора Івановича, що зірвався з навколішок:

— Он він! Ондечки за шафою! От шкіриться! І пенсне його... Держіть його! Окропити приміщення!

Кров відлила від обличчя Никанора Івановича, він, тремтячи, хрестив повітря, шарпався до дверей і назад, затягував якусь молитву і, нарешті, почав верзти щось цілком несосвітенне.

Стало ясно, як день, що Никанор Іванович ні до яких розмов не придатний. Його вивели, примістили в окрему кімнатку, де він трохи втихомирився і лише молився та схлипував.

На Садову, певна річ, з'їздили і в квартирі № 50 побували. Але ніякого Коров'єва там не знайшли, і жодного Коров'єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що її займав покійний Берліоз, а ще Лиходєєв, який поїхав до Ялти, була порожнісінька, і в кабінеті супокійно висіли ніким не ушкоджені сургучні печатки на шафах. З тим і поїхали з Садової, до того ж з інспекторами відбув розгублений та пригнічений секретар будинкоуправління Пролежньов.

Увечері Никанора Івановича приставили до клініки ( і равінського. Там він повівся так неспокійно, що мусили зробити йому впорскування за рецептом Стравінсько-го, і лише за північ Никанор Іванович заснув у 119-й кімнаті, зрідка видаючи важке страдницьке мичання

Але що далі, то легшим ставав його сон. Він перестав крутитися і стогнати, задихав легко й рівно, і його полишили самого.

Тоді на Никанора Івановича найшло сновиддя, що грунтувалося, безсумнівно, на його сьогоднішніх переживаннях. Почалося з того, що Никанорові Івановичу привиділося, буцімто якісь люди з золотими сурмами в руках підводять його, і дуже урочисто, до великих лакованих дверей. Біля цих дверей супутники програти наче туш Никанорові Івановичу, а потім лункий бас із небес весело сказав:

— Ласкаво просимо, Никаноре Івановичу! Здавайте валюту.

До краю вразившись, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.

Потім він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві люстри, а на стінах кенкети. Все було як належить, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитовою завісою, усіяною по темно-вишневому тлі, мов зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть публіка.

Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі — чоловічої, і вся чомусь із бородами. Крім того, вражало, що в театральній залі не було стільців, і вся ця публіка сиділа на підлозі, чудово натертій і ковзькій.

Нітячись у новому й численному товаристві, Никанор Іванович, повагавшись який час, за прикладом загалу вмостився на паркеті по-турецькому між якимсь рудим боро-данем-здорованем та іншим, блідим і дуже зарослим громадянином. Ніхто з тих, що сиділи, не звернули уваги на новоприбулого глядача.

Тієї хвилини почувся лагідний передзвін, світло в залі погасло, завіса розійшлася, і розкрилася освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.

З-за лаштунків вийшов артист, у смокінгу, чисто поголений і зачесаний на проділь, молодий і з дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі ожила, і всі обернули ся до сцени. Артист підійшов до будки і потер руки.

— Сидите? — запитав він м'яким баритоном і усміхнувся залові.

— Сидимо, сидимо, — хором відповіли йому із зали тенори і баси.

— Гм... — заговорив задумливо артист, — і як вам не обридне, я не розумію? Всі люди як люди, ходять зараз вулицями, розкошують весняним сонцем і теплом, а ви тут скнієте на підлозі в задушливій залі. І невже справді програма така цікава? А втім, що кому до смаку, — по-філософськи закінчив артист.

Потім він змінив тембр голосу та інтонації і весело-гучно оголосив:

— Отож наступний номер нашої програми — Никанор Іванович Босой, голова будинкового комітету і завідувач дієтичної їдальні. Попросимо Никанора Івановича!

Одностайні оплески були відповіддю артистові. Вражений Никанор Іванович витріщився, а конферансьє, затулившись рукою від світла рампи, знайшов його поглядом серед тих, що сиділи, і ласкаво поманив пальцем на сцену. І Никанор Іванович, не зчувшись як, опинився на сцені. В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових ламп, від чого враз провалилися в темряву зала і публіка

— Ну ж бо, Никаноре Івановичу, покажіть нам приклад, — ширим тоном вимовив молодий артист, — і здавайте валюту.

Запала тиша Никанор Іванович перевів дух і тихо мочав:

— Богом присягаюся, що...

Але не встиг він договорити ці слова, як уся зала вибухнула криками обурення. Никанор Іванович знітився і вмовк.

— Отож я зрозумів, — озвався ведучий програми, — ви хотіли заприсягтися Богом, що у вас немає валюти? — І він співчутливо подивився на Никанора Івановича.

— Авжеж нема, — відповів Никанор Іванович.

— Так, — відгукнувся артист, — але даруйте нескромність: відки ж узялися чотириста доларів, знайдені в убиральні тієї квартири, єдиними мешканцями котрої є саме ви та ваша дружина?


— Чаклунські! — відверто іронічно сказав хтось у темній залі.

— Авжеж, чаклунські, — несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: — Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.

І знову обурено ревнула зала. Коли ж стихло, артист проказав:

— Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут — валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?

— Ми не вазютники, — зааунали окремі ображені голоси в театрі, — але це річ немислима.

— Радо погоджуюся, — твердо сказав артист, — і запитаю вас: що можуть підкинути?

— Дитину! — крикнув хтось із зали.

— Чистісінька правда, — ствердив ведучий програми, — дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мано ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. — І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: — Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.

У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.

— Валютник він! — вигукували в залі. — Через таких і ми безневинно потерпаємо!

— Не лайте його,— лагідно сказав конферансьє, — він розкається. — І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: — Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце!

Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:

— Антракт, негідники!

Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: «Здавайте валюту!» Потім знову роз'їхалася завіса і конферансьє запросив:

— Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.

Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п'ятдесяти.

— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви — людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.

— На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, — спокійно відповів Дунчиль.

— Так чи немає принаймні діамантів? — спитав артист.

І діамантів немає.

Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.

— Хто ця дама? — запитав ведучий програми у Дунчиля.

— Це моя дружина, — з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.

— Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, — звернувся до дами конферансьє, — ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?

— Він тоді все здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.

— Так, — сказав артист, — ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, — і артист зробив царственний жест.

Дунчиль спокійно і з гідністю повернувся і подався за лаштунки.

— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє.— Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер з нашої програми, — і знову плеснув у долоні.

Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацю, на якій лежала груба пачка, перев'язана кондитерською стрічкою, і діамантове кольє, від якого на всі боки відскакували сині, жовті й червоні вогні.


Дунчиль відступив на крок, і обличчя його вкрила блідість. Зала завмерла.

— Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом, — урочисто оголосив артист, — переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми маємо втіху бачити перед собою і котра ласкаво допомогла віднайти такі неоціненні, але марні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.

Красуня, усміхнувшись, сяйнула зубами, а її пухнасті вії ворухнулися.

— А під вашою сповненою гідності личиною, — звернувся артист до Дунчиля, — приховується жадібний глитай і неймовірний облудник та брехун. Ви за півтора місяця витягли всім жили своєю тупою затятістю. Тепер же йдіть додому, і хай те пекло, яке влаштує вам ваша дружина, буде вам карою.

Дунчиль схитнувся і, здається, хотів повалитись, але чиїсь турботливі руки підхопили його. Тієї миті впала передня завіса і заховала всіх, хто був на сцені.

Шалені оплески струсонули залу так, що Никанорові Івановичу здалося, ніби в люстрах захиталися вогні. А коли передня завіса пішла угору, на сцені вже нікого не було, окрім самого артиста. Він дістав другий вибух овацій, уклонився і заговорив:

— В особі цього Дунчиля перед вами виступив у нашій програмі типовий осел. Адже я мав нагоду вчора сказати, що таємне зберігання валюти — це безглуздя. Використати її ніхто не спроможеться ні за яких обставин, запевняю вас. Візьмімо хоча б цього Дунчиля. Він дістає чудову платню, і йому нічого не бракує. У нього чудове помешкання, дружина і красуня коханка. Так ні ж бо! Замість того, щоб жити тихо-мирно, без жодних неприємностей, здавши валюту і камінці, цей корисливий телепень доскочив-таки того, що його викрили привселюдно, і на додачу нажив величезну родинну халепу. Отож, хто здає? Нема охочих? У такому разі наступним номером нашої програми — відомий драматичний талант, артист Куролєсов Сава Потапо-вич, спеціально запрошений, виконає уривки зі «Скупого рицаря» поета Пушкіна.

Обіцяний Куролєсов не загаявся вийти на сцену і виявився високим та м'ясистим голеним чоловіком у фракові з білою краваткою.

Без жодних передумов він скорчив понуру міну, насупив брови і заговорив ненатуральним голосом, косуючи на золотий дзвіночок:

— Як молодий гульвіса жде на зустріч з розпутницею хитрою якоюсь...

Далі Куролєсов розказав про себе багато чого недоброго. Никанор Іванович чув, як Куролєсов зізнавався в тому, що якась бідолашна вдова, голосячи, стояла перед ним на колінах під дощем, але не зворушила черствого серця артиста.

Никанор Іванович до свого сну зовсім не знав творів Пушкіна, але самого його знав чудово і щодень по кілька разів виголошував фрази на кшталт: «А за квартиру Пушкін платитиме?» або «Лампочку на сходах, виходить, Пушкін викрутив?», «Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?»

Тепер, познайомившись із одним з його творів, Никанор Іванович засмутився, уявив собі жінку на колінах, з сиротами, під дощем, і мимоволі подумав: «Ну й тип усе ж таки цей Куролєсов!»

А той, все підвищуючи голос, усе каявся й каявся і остаточно збив з пантелику Никанора Івановича, бо раптом почав звертатися до когось, кого на сцені не було, і за цього відсутнього сам же собі й відповідав, до того ж називаючи себе то «государем», то «бароном», то «батьком», то «сином», то на «ви», а то на «ти».

Никанор Іванович збагнув лише одне, що помер актор лихою смертю, прокричавши: «Ключі! Ключі мої!» — повалившись після цього на підлогу, хриплючи і обережно зриваючи з себе краватку.

Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив пил з фрачних брюк, уклонився, посміхнувся фальшиво і пішов собі під мляві оплески. А конферансьє заговорив так:

— Ми прослухали в чудовому виконанні Сави Потапо-вича «Скупого рицаря». Цей рицар сподівався, що жваві німфи збіжаться до нього і станеться ще багато приємного в тому ж дусі. Але, як бачите, нічого такого не подіяло-ся, жодні німфи до нього не збігалися, і музи йому данини не принесли, і палаців жодних він не спорудив, а навпаки, скінчив він дуже кепсько, помер к бісовій матері від удару на своїй скрині з валютою та камінцями. Попереджаю вас, що і з вами подіється щось подібне, коли не гірше, якщо ви не здасте валюти!

Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, але раптом-таки із зали пролунав сором'язливий голос:

— Я здаю валюту.

— Ласкаво прошу на сцену! — ґречно запросив конферансьє, вглядаючись у темну залу.

І на сцені опинився невеличкий на зріст білявенький громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

— Даруйте, а як ваше прізвище? — поцікавився конферансьє.

— Канавкін Микола, — сором'язливо озвався той.

— Ага! Дуже приємно, громадянине Канавкін, отож?

— Здаю, — тихо сказав Канавкін.

— Скільки?

— Тисячу доларів і двадцять золотих десяток.

— Браво! Все, що є?

Ведучий програми вп'явся очима в обличчя Каиавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей бризнули промені, які прошили Канавкіна наскрізь, наче рентген. В залі затамували подих.

— Вірю! — врешті вигукнув артист і погасив свій погляд, — вірю! Ці очі не брешуть. Адже скільки разів я вам казав, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Зрозумійте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам несподівано ставлять запитання, ви навіть не здригнетеся, в одну секунду опановуєте себе і знаєте, що потрібно сказати, аби приховати істину, і дуже переконливо кажете, і жодна складка на вашому обличчі не ворухнеться, та, на жаль, сполохана питанням істина із дна душі на мить підскакує до очей, і все закінчується. Вона викрита, а ви спіймані.

Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист ласкаво звідався у Канавкіна:

— Де ж сховані?

— У тітки моєї, Пороховнікової, на Пречистенці...

— А! Це... стривайте... це у Клавлії Іллівни, чи шо?

— Так.

— О, так, так, так, так! Невеличкий котедж? Навпроти ще палісадничок? Як же, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

— У льох, в коробку з-під Ейнема... Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось подібне? — скрикнув він, прикро вражений. — Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, ій-богу!

Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.

— Гроші, — вів далі артист, — мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.

Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.

— Ну гаразд, — полагіднішав артист, — хто старе пом'яне... — І раптом докинув несподівано: — До речі... щоб одним заходом, щоб машину не ганяти... адже в тітки цієї в самої також є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— Гай-гай, Канавкін, — докірливо-приязно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?

— Є! — відчайдушно випалив Канавкін.

— Браво! — гукнув конферансьє.

— Браво! — страшно ревнула зала.

Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.

— Так, я хотів ще спитати, — тітка не казала, де свої ховає? — довідався конферансьє, люб'язно пропонуючи Ка-навкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скупердя не те що племінникові — чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавіли в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.

— Диваки, їй-богу! — знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.

Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав:

«Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!» Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.

— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові... Подохнуть вони, боюся, без мене. Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує... Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, — і він знову зазітхав.

Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом. Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.

— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі,— і здавайте валюту! Нашо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, винив як слід, закусив добряче!

— Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? — звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.

— Нема! Нема! Нема в мене! — перестрашено прокричав Никанор Іванович, — розумієш, нема!

— Нема? — грізним басом ревнув кухар. — Нема? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Нема, нема, — заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.

Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.

— Що ж це таке, — гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик, — нема в мене і нема! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!

— Нема, нема, — заспокоювала щиросердна Прасковія Федорівна, — а на нема і суда нема.

Никанору Івановичу відлягло після заштрику, і він заснув без жодних сновидінь. Але завдяки його вигукам тривога передалася в 120-ту кімнату, де хворий прокинувся і заходився шукати свою голову, і в 118-ту, де забентежив-ся невідомий майстер і в тузі заломив руки, дивлячись на місяць, згадуючи гірку, останню в житті осінню ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі й випростане волосся.

З 118-ї кімнати тривога через балкон перелетіла до Івана, він прокинувся і заплакав.

Але лікар швидко заспокоїв усіх збентежених, недужих на голову, і вони почали засинати. Пізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, які наситили все його тіло, супокій найшов на нього, ніби покрив хвилею. Тіло його втрачало ваготу, а голову обвівала теплим вітерцем дрімота. Він заснув, і останнє, що він чув наяву, було передсвітанкове щебетання птаства в лісі. Але воно невдовзі стихло, і йому почало снитися, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави...


Розділ 16

СТРАТА


Сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави.

Та кавалерійська ала, що перетяла шлях прокураторові приблизно опівдні, клусом вийшла до Хевронської брами города. Шлях для неї вже було наготовано. Піхотинці каппадокійської когорти порозтискували на узбіччя становище людей, мулів та верблюдів, і ала, йдучи ристю та збиваючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на перепуття, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєма, і північно-західна — до Яффи. Ала полетіла північно-західною дорогою. Ті ж каппадокійці були розсипані обабіч дороги, завчасу зігнавши зі шляху всі каравани, що поспішали на свято в Єршалаїм. Юрби прочан стояли за кап-падокійцями, повиходивши зі своїх похідних смугастих наметів, розставлених просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала перегнала другу когорту Блискавичного легіону і, подолавши ще один кілометр, підійшла першою до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти, і вони оперезали все підніжжя невисокого пагорба, залишивши вільним лише один узвіз на нього з боку Яффської дороги.

Через деякий час за алою до пагорба прийшла друга когорта, піднялася ярусом више і обручем увінчала гору.

Нарешті надійшла кентурія під орудою Марка Щуро-лупа. Вона йшла, розтягнувшись двома лавами вздовж дороги, а між цими лавами, під охороною таємної сторожі, їхали в повозі троє засуджених з білими дошками на шиях, на кожній з яких був напис «розбійник і заколотник», двома мовами — арамейською та грецькою. За возом рокова-них котилися інші, ладовані свіжотесаними стовпами з поперечинами, мотуззям, лопатами, відрами і сокирами. На цих возах було шестеро катів. За ними верхи їхали кенту-ріон Марк, зверхник храмової сторожі Єршалаїма і той самий чоловік у каптурі, з яким Пілат мав побіжне побачення в затіненому палацовому приміщенні.

Завершувала процесію лава вояків, а за нею вже сунуло близько двох тисяч цікавих, які не побоялися пекельної спеки і прагли бути присутніми на захопливому видовищі.

До цікавих з го'рода приєдналися тепер такі самі з прочан, яких вільно долущувано в кінець процесії. Під тонкі вигуки кликунів, які супроводжували колону і голосили те, що близько полудня прокричав Пілат, процесія заповзла на Лису Гору.

Ала пропустила всіх у другий ярус, а друга кентурія ще вище пропустила тільки тих, хто був причетний до страти, а потім, спритно маневруючи, розпорошила юрбу навколо всього пагорба, так що та отінилася поміж піхотним кордоном угорі та кавалерійським унизу. Тепер юрба могла бачити страту крізь нещільну лаву піхотинців.

Отже, проминуло від часу сходження процесії на гору більше трьох годин і сонце вже хилилося над Лисою Горою, але спека ще була нестерпна, і вояки в обох кордонах потерпали від неї, страшегаїо знудились і в душі кляли трьох розбійників, щиро зичачи їм якнайшвидшого скону.

Маленький командир али з мокрим чолом і в темній від поту на спині білій сорочці був унизу пагорба, біля відкритого узвозу, він раз у раз підходив до шкіряного відра в першій чоті, зачерпував з нього пригорщами воду, пив і намочував свій тюрбан. Діставши від цього деяку полегшу, він відходив і знову починав міряти взад і вперед курну дорогу, що вела до вершини. Довгий меч його стукав об шкіряний шнурований чобіт. Командир хотів показати своїм кавалеристам зразок витривалості, але, жалуючи вояків, дозволив їм зі списів, увіткнутих у землю, влаштувати піраміди і накинути на них білі плащі. Під цими халабудами і поховалися від безжального сонця сирійці. Відра порожніли швидко, і кавалеристи з різних чот по черзі ходили за водою в балку під горою, де в негустій тіні виснажених шовковиць доживав свої дні на цій сатанинській спекоті каламутнуватий струмочок. Тут-таки стояли, ловлячи несталу тінь, і нудьгували коноводи, які тримали принишклих коней.

Занудження вояків та їхні прокльони на голови розбійників були зрозумілі. Побоювання прокуратора, що під час страти в ненависному йому городі Єршалаїмі можуть статися заворушення, на щастя, не справдилися. І коли побігла четверта година страти, поміж двома кордонами, верхньою піхотою і кавалерією біля підніжжя, не залишилося, всупереч усім сподіванням, жодної людини. Сонце спалило юрбу і погнало її назад у Єршачаїм. За лавою двох римських кентурій опинилися лише два невідомо чиї собаки, які не знати нашо потрапили на пагорб. Але їх також зморила спека, і вони лягли, висолопивши язики, важко дихаючи і зовсім не зважаючи на зеленоспинних ящірок, єдиних створінь, які не боялися сонця і шастати між розпеченим камінням і якимись виткими рослинами з великими шипаками.

Ніхто не чинив спроб відбити засуджених ані в самому Єршалаїмі, запрудженому військом, ані тут, на оточеному погорбі, і юрба повернулася в город, бо й справді зовсім нічого цікавого не було в цій страті, а там, в городі, вже наготовувалися до великого свята Пасхи, яке заходило увечері.

Римська піхота у другому ярусі потерпала ще більше, ніж кавалеристи. Кентуріон Щуролуп тільки те й дозволив солдатам, щоб зняли шоломи і накрилися білими завоями, змоченими водою, але тримав солдат стоячи і зі списами в руках. Сам він у такому ж завої, але не змоченому, а сухому, походжав недалеко від гурту катів, не знявши навіть зі своєї сорочки накладних срібних лев'ячих морд, не знявши поножів, меча і ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, а на лев'ячі морди не можна було гляїгути, очі випікав сліпучий блиск срібла, яке мовби закипало на сонці.

На понівеченому обличчі Щуролупа не виображувалось ні втоми, ані невдоволення, і здавалося, що велетень-кен-туріон здатен ходити так весь день, усю ніч і ще день, — словом, стільки, скільки буде потреба. Усе так само ходити, поклавши руки на важкий з мідяними бляхами пояс, усе так само суворо поглядаючи то на стовпи зі стратни- ' ками, то на вояків у лавах, усе так само незворушно відки-даючи носаком волохатого чобота вибілені часом людські кістки чи дрібні крем'яхи, що потрапляли йому під ноги.

Той чоловік у каптурі розташувався недалеко від стовпів на триногому дзиґлику і сидів у добродушній непорушності, іноді, втім, знічев'я длубаючи прутиком пісок.

Слова про те, що за лавою легіонерів не було жодної людини, не зовсім правдиві. Один чоловік усе-таки там був, тільки не всім його було видко. Він перебував не на тому боці, де було відкрито узвіз і з якого найкрашс оглядалася страта, а на північному схилі, там, де пагорб не пологий і приступний, а нерівний, де були і ритвини і провалля, там, де, ухопившись у розколині за прокляту небом безводну землю, силкувалося жити хирляве фігове деревце.

Саме під ним, цим деревцем, яке анітрохи не давало тіні, й умостився той єдиний глядач, а не учасник страти, і сидів він на камені від самого початку, тобто ось уже четверту годину. Так, для того шоб бачити страту, він вибрав місце не краше, а гірше. Але все ж таки і звідси через кордон було видно стовпи та дві сяючі плями на грудях кентуріона, а цього, вочевидь, для чоловіка, який виразно прагнув, шоб на нього мало звертали увагу і не турбували, було цілком достатньо.

Але перед чотирма годинами, на початку страти, чоловік цей поводив себе зовсім по-іншому і дуже впадав у око, через те, напевно, він і змінив тепер свою поведінку та усамітнився.

Тоді, щойно процесія зайшла на верхівку за кордон, він і вигулькнув уперше і притому як людина, що явно запізнилася. Він важко дихав і не йшов, а біг на пагорб, штовхався і, побачивши, що перед ним, як і перед усіма іншими, зімкнулася лава, зробив наївну спробу, вдаючи, ніби не розуміє роздратованих вигуків, прорватись між вояків до самісінького місця страти, де вже висаджували засуджених із повозу. За це він дістав дужий удар тупим кінцем списа в груди і відскочив від вояків, зойкнувши, але не від болю, а з відчаю. Легіонера, що вдарив його, він окинув каламутним і цілковито байдужим поглядом, як людина, нечула до фізичного болю.

Кахикаючи і задихаючись, тримаючись за груди, він об-чіг довколо пагорба, намагаючись на північному боці відшукати яку-небудь шпарину в кордоні, де б можна було промкнутись. Але було вже запізно. Лава замкнулася. І чо-иовік із обличчям, спотвореним від горя, мусив був відмовитись від своїх спроб прорватися до возів, з яких уже шили стовпи. Ці спроби ні до чого не привели б, окрім того, що його схопили б, а бути затриманому цього дня аж ніяк не відповідало його замірам.

Отож він відійшов убік до розпадини, де було спокійніше і ніхто йому не заважав.

Тепер, сидячи на камені, цей чорнобородий чоловік з очима, роз'ятреними сонцем та безсонням, перетлівав душею. Він то зітхав, розкриваючи свій виношений у блуканнях талліф, що з блакитного обернувся на брудно-сірий, і оголюючи забиті списом груди, якими спливав брудний піт, то в нестерпній муці зводив до неба очі, стежачи за трьома шуліками, що давно вже плавали у вишині широкими кругами в передчутті близького бенкету, то втуплював безнадійний погляд у жовту землю і бачив на ній напівзотлілий собачий череп, а довкола нього метких ящірок.

Муки чоловіка були аж такі великі, що час від часу він заговорював сам до себе.

— Який я глупак! — бубонів він, похитуючись на камені від душевного болю і нігтями дряпаючи засмаглі груди. — Глупак, безмізка баба, боягуз! Падло я, а не людина!

Він змовкав, опускав голову, потім, напившись із дерев'яної посудини теплої води, оживлювався знов і хапався то за ніж, захований під талліфом на грудях, то за сувій пергаменту, який лежав перед ним на камені поряд з паличкою і пляшечкою туші.

На цьому пергаменті вже було накреслено записи:

«Спливають хвилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все нема!»

Далі:

«Сонце хилиться, а смерті немає». Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою таке:

«Боже! За що ти прогнівився на нього? Пошли йому смерть».

Записавши це, він без сліз схлипнув і знову нігтями зранив собі труди.

Причина відчаю Левія полягала в тому страшенному безталанні, що спостигло Ієшуа і його, та ще в тій важкій помилці, якої він, Левій, на його власну думку, припустився. Позавчора вдень Ієшуа і Левій були у Віфанії під Єрша-лаїмом, де гостювали в одного городника, якому дуже припали до вподоби казання Ієшуа. Весь ранок обоє гостей відпрацювали на городі, допомагаючи господареві, а надвечір збиралися йти по холодку в Єршалаїм. Але Ієшуа чомусь похопився, сказав, що в нього в місті невідкладна справа, і пішов перед полуднем сам. Саме в цьому й полягала перша помилка Левія Матвія. Навіщо, навіщо він відпустив його самого!

Увечері Матвієві йти до Єршалаїма не привелося. Якась нагла й страшна хвороба вразила його. Ним затіпало, нутро наповнилося вогнем, він почав цокотіти зубами і щохвилини просив пити. Годі було йти кудись. Він упав на паполому в повітці городника і прокачався на ній до світанку п'ятниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія, як і напала на нього. Хоча він був ще заслабкий і ноги йому тремтіли, він, занепокоєний якимось лихим передчуттям, попрощався з господарем і рушив до Єршалаїма. Там він дізнався, що передчуття його не обмануло. Біда сталася. Левій був у натовпі й чув, як прокуратор оголошував вирок.

Коли приречених повезли на гору, Левій Матвій біг уздовж шерегу охоронців серед юрби цікавих, намагаючись якось непомітно подати вістку Ієшуа хоч би про те, що він, Левій, тут, з ним, що він не покинув його на останній путі й що він молиться, аби смерть спостигла Ієшуа якнайшвидше. Але той, дивлячись удалечінь, туди, куди його везли, певно, Левія не бачив.

І ось, коли процесія пройшла з півверсти по дорозі, Матвієві, якого штурхали в юрбі біля самого кордону вояків, сяйнула проста й геніальна думка, і відразу, через свою запальність, він почав клясти себе за те, що вона не прийшла до нього раніше. Вояки не йшли щільною лавою. Між ними були проміжки. Можна було зловчитися, точно вивірити рухи і, зігнувшись, проскочити між двома легіонерами, дохопитися воза і вискочити на нього. Тоді Ієшуа Пуде вибавлений від мук.

Однієї миті досить, щоб ударити Ієшуа ножем у спину, і укнувши йому: «Ієшуа! Я вивільняю тебе і відходжу разом і тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень!»

А якби Господь сподобив ще однією вільною миттю, можна було б устигнути заколотись і самому, вибавившись від смерті на стовпі. Втім, останнє мало цікавило Левія, колишнього збирача податків. Йому було байдуже, як гинути. Він прагнув одного, аби Ієшуа, який не заподіяв нікому в житті анінайменшого лиха, не зазнав би катувань.

Замір був дуже добрий, але справа полягала в тому, що в Лснія не було з собою ножа. Не було в нього і жодної монети грошей.

Лютуючи на самого себе, Левій виборсався з юрби і побіг назад у город. У розпашілій голові його билася лише одна гарячкова думка про те, як зараз же, у будь-який спосіб дістати в городі ножа й встигнути наздогнати процесію.

Він добіг до городської брами, вихляючи в штовхітні караванів, які втягувалися в город, і побачив ліворуч розчинені двері крамнички, де продавали хліб. Важко сапаючи після бігу по розпеченій дорозі, Левій опанував себе, дуже поважно зайшов у крамничку, привітав господиню, що стояла за прилавком, попросив її зняти з полиці горішній коровай, який сподобався йому чомусь більше від інших, і, коли та обернулася, мовчки й швидко схопив з прилавка те, чого кращого й бути не може, — вигостреного, як бритва, довгого хлібного ножа, і відразу кинувся з крамнички геть.

За кілька хвилин він знову був на Яффській дорозі. Але процесії вже не було видно. Він побіг. Час від часу йому доводилося падати просто в порох і лежати нерушно, щоб відсапатись. І так він лежав, вражаючи верхівців на мулах і піших людей, які прямували до Єршалаїма. Він лежав, слухаючи, як стугонить його серце не лише в грудях, але й у голові та у вухах. Відхекавшись трохи, він схоплювався на ноги і знову пускався бігти, але все повільніше й повільніше. Коли він нарешті вдалині побачив за курявою довгу процесію, та вже була біля підніжжя пагорба.

— О Боже... — простогнав Левій, збагнувши, що він спізнюється. І він запізнився.

Коли спливла четверта година страти, муки Левія досягай найбільшої сили, і він знавіснів. Уставши з каменя, він швиргонув на землю марно, як він тепер гадав, украденого ножа, розчавив ногою посудину, позбавивши себе води, скинув з голови кефі, вчепився у своє негусте волосся і почав клясти себе.

Він проклинав себе, викрикуючи безглузді слова, гарчав і плювався, паплюжив своїх батька і матір, які привели на світ глупака.

Бачачи, що прокльони й лайка нічого не дають і ніщо від цього на осонні не міняється, він стис сухі кулаки, заплющившись, здійняв їх до неба, до сонця, яке сповзало все нижче, подовжуючи тіні й відходячи, щоб упасти в Середземне море, і зажадав у Бога негайного чуда. Він вимагав, щоби Бог ту ж мить послав Ісшуа смерть.

Розтуливши очі, він пересвідчився, що на пагорбі нічого не перемінилося, хіба що сліпучі плями на грудях кенту-ріона погасли. Сонце било промінням у спини стратників, обернутих обличчями до Єршалаїма. Тоді Левій заволав:

— Проклинаю тебе, Боже!

Хрипким голосом він кричав про те, що впевнивсь у несправедливості Бога і більше йому не віритиме.

— Ти глухий! — гарчав Левій. — Якби ти не був глухим, ти почув би мене і вбив його відразу ж!

Замружившись, Левій чекав вогню, що впаде з неба і знищить його самого. Такого не сталося, і, не розтуляючи повік, Левій продовжував вигукувати дошкульні й образливі для неба слова. Він кричав про свою цілковиту зневіру і про те, що є інші боги та інші релігії. Так, інший бог не припустив би, ніколи не припустив би, щоб таку людину, як Ієшуа, було палено сонцем на стовпі.

— Я помилявся! — волав зовсім охриплий Левій. — Ти бог зла! Чи твої очі густо застелено димом кадильниць храму, а вуха твої перестали будь-що чути, окрім гуку священ-ницькихсурм? Ти не всемогутній Бог. Ти чорний бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їх патрон і душа!

Тут щось війнуло в обличчя колишньому збирачеві, і щось зашелестіло в нього під ногами. Війнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все у світі, чи то від його прокльонів, чи то від чого іншого, перемінилося. Сонце щезло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Поглинувши його, небом від заходу підіймалася застрашливо і невпинно грозова хмара. Краї хмари вже скипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара гурчала, і з неї час від часу вивалювалися вогненні шнури. Яффським шляхом, по злиденній Гіонській долині, понад наметами прочан, гнані зненацьким вітром, летіли курні стовпи.

Левій умовк, намагаючись зметикувати, чи принесе гроза, що накриє зараз Єршалаїм, яку зміну в долю нещасного Ієшуа. І тут же, дивлячись на вогняні нитки, які краяли хмару, почав просити, щоб у стовп Ієшуа вдарила блискавка. З каяттям дивлячись у чисте небо, яке ще не поглинула хмара і де шуліки лягали на крило, щоб летіти від грози, Левій подумав, що безглуздо поспішився зі своїми прокльонами: тепер Бог не послухає його.

Звернувши свій погляд до підніжжя пагорба, Левій прикипів очима до того місця, де стояв, розсипавшись, кавалерійський полк, і побачив, що там зайшли значні зміни. З висоти Левію вдавалося добре бачити, як вояки метушилися, висмикуючи списи з землі, як накидали на себе плащі, як коноводи бігли до дороги риссю, ведучи загнузданих вороних коней. Полк збирався рушати, це було ясно. Левій, захищаючись рукою від пилу, що бив у обличчя, відпльовуючись, намагався збагнути, що мав би значити цей відхід кавалерії? Він перевів погляд вище і розгледів убрану в багряну військову хламиду постать, яка сходила вгору до місця страти. І вмить від передчуття радісного кінця зайшлося серце колишнього збирача.

Той, хто піднімався на гору на п'ятій годині катування розбійників, був зверхником когорти, який примчав з Єршалаїма в супроводі джури. Лава вояків за знаком Щуролупа розімкнулася, кентуріон салютував трибунові. Той, відвівши Щуролупа вбік, щось прошепотів йому. Кентуріон вдруге відсалютував і рушив до гурту катів, що сиділи на каменях біля підніжжя стовпів. Трибун же спрямував свою ходу до того, хто сидів на триногому дзиґлику, і той ґречно підвівся назустріч трибуну. І йому щось неголосно сказав трибун, і вони обоє пішли до стовпів. До них прилучився і зверхник храмової сторожі.

Щуролуп, гидливо косуючи на брудне ганчір'я, що лежало на землі біля стовпів, ганчір'я, яке недавно було одягом злочинців, від якого відмовилися кати, відкликав двох із них і наказав:

— За мною!

З найближчого стовпа долинала хрипка безтямна пісенька. Підвішений на ньому Гестас під кінець третьої години катувань стерявся умом від мух та сонця і тепер тихо співав щось про виноград, але головою в чалмі зрідка все-таки похитував, і тоді мухи мляво злітали з його обличчя і повертались на нього знову.

Дісмас на другому стовпі мучився більше, ніж двоє інших, бо його не брало забуття, і він хитав головою часто й невпинно, то вліво, то вправо, щоб вухом зачепити плече.

Щасливішим за цих двох був Ієшуа. У першу ж годину він почав час від часу втрачати притомність, а згодом поринув у забуття, звісивши голову в розмотаній чалмі. Мухи та ґедзі через це повністю обліпили його, тож обличчя Ісшуа щезло під чорним ворушким місивом. У паху, і на животі, і під пахвами сиділи тлусті ґедзі й смоктали жовте наге тіло.

Корячись жестам чоловіка в каптурі, один із катів узяв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший кат підняв списа і вдарив ним спочатку по одній, а потім по другій руці Ієшуа, що були витягнуті і примотузовані ло поперечного бруса стовпа. Тіло з випнутими ребрами здригнулося. Кат провів гостряком списа по животі. Тоді Ієшуа підвів голову, і мухи, гудучи, злетіли, і відкрилося обличчя повішеного, розпухле від укусів, із заплилими очима, невпізнанне обличчя.

Розліпивши повіки, Га-Ноцрі поглянув униз. Очі його, звичайно ясні, тепер були закаламучені.

— Га-Ноцрі! — сказав кат.

Га-Ноцрі ворухнув розбухлими губами і озвався хрипким розбійницьким голосом:

— Що тобі треба? Нащо підійшов до мене?

— Пий! — сказав кат, і просякнута водою губка на кінчику списа піднеслася до губ Ієшуа. Радістю сяйнуло тому в очах, він припав до губки і жадібно почав усмоктувати вологу. З сусіднього сповпа линув голос Дісмаса:

— Несправедливо! Я такий самий розбійник, як і він! Дісмас напружувався, але ворухнутися не зміг, руки його в трьох місцях на перекладині були затиснуті мотузяними звоями. Він втягнув живіт, нігтями вчепився в краї бруса, а голову тримав повернутою до стовпа Ієшуа, злість палала в його очах.

Хмара куряви накрила плац, відразу посутеніло. Коли пил пронесло, кентуріон гукнув:


— Тихо на другому стовпі!

Дісмас умовк. Ієшуа відірвався від губки і, намагаючись, щоб його голос звучав лагідно й переконливо, і не здобувшись на таке, хрипко попросив ката:

— Дай попити йому.

Дедалі темнішало. Хмара затопила вже півнеба, прямуючи на Єршалаїм, білі вируючі оболоки летіли попереду напоєного чорною вологою і вогнем хмаровища. Зблиснуло й загримотіло над самісіньким пагорбом. Кат зняв губку зі списа.

— Слав великодушного ігемона! — врочисто шепнув він і легенько штрикнув Ієшуа в серце. Той скинувся, прошепотів:

— Ігемон...

Кров заструменіла в нього по животу, нижня щелепа судомно сіпнулась, і голова його обвисла.

Як вдруге ударив грім, кат уже поїв Дісмаса і з тими ж словами:

— Слав ігемона! — забив і його.

Збожеволілий Гестас перелякано скрикнув, тільки-но кат опинився побіля нього, але коли губка торкнулася його губ, прогарчав щось і вчепився в неї зубами. Через кілька секунд обвисло і його тіло, наскільки попускало мотуззя.

Чоловік у каптурі ступав слід у слід за катом і кентурі-оном, а за ним зверхник храмової сторожі. Зупинившись біля першого стовпа, чоловік у каптурі уважно приглянувся до закривашіеного Ієшуа, торкнув білою рукою ступню і сказав супутникам:

— Мертвий.

Те саме повторилося і коло двох інших стовпів.

Після цього трибун зробив знак кентуріонові і, обернувшись, почав відходити з вершини разом з начальником храмової сторожі й чоловіком у каптурі. Зайшла напівтемрява, і блискавки пропорювали чорне небо. З нього раптом пирснуло вогнем, і крик кентуріона: «Знімай кордон!» — потонув у гуркоті. Щасливі вояки кинулися бігти з пагорба, налягаючи шоломи.

Тьма заступила Єршалаїм.

Злива уперіщила раптово і заскочила кентурії ще на узвозі. Вода ринула так страшно, що, коли вояки бігли вниз, їм навздогін уже мчали вируючі потоки. Вояки ковзали й палали на розмоклому глинищі, поспішаючи на рівну лорогу, якою — вже ледве добачувана в поволоці води — відходила в Єршалаїм до нитки змокла кіннота За кілька хвилин у паруючому вариві грози, води й вогню на горбі лишився тільки один чоловік.

Розмахуючи недарма вкраденим ножем, зриваючись на слизьких виступах, хапаючись за що трапиться, часом повзучи навколішки, він поривався до стовпів Він то зникав у густій млі, то раптом висвітлювався сполохами.

Дірвавшись ло стовпів, уже по литки у воді, він зірвав із себе обважнілий просякнутий водою талліф, залишився в самій сорочці й припав до ніг Ієшуа. Він перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню перекладину, обняв Ієшуа і вивільнив руки від горішніх зав'язок. Голе мокре тіло Ієшуа впало на Левія і повалило його на землю. Левій тут же хотів взяти тіло собі на плечі, але якась думка зупинила його. Він залишив на землі у воді тіло з закинутою головою та розметаними руками і побіг, роз'їжджаючись ногами в глиняній кваші, до інших стовпів. Він перерізав мотуззя і на них, і ще два тіла обвалилися на землю.

Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорба залишилися тільки ці два тіла і три спорожнілі стовпи. Вода била і повертала мерців.

Ні Левія, ні тіла Ієшуа на вершку пагорба в той час уже не було.


Розділ 17

НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬ


Уранці в п'ятницю, тобто наступного після проклятого сеансу дня, усі присутні службовці Вар'єте — бухгалтер Василь Степанович Ласточкін, два рахівники, три друкарки, обидві касирки, кур'єри, капельдинери і прибиральниці — словом, усі наявні, не були при праці на своїх місцях, а сиділи на підвіконнях вікон, які виходили на Садову, і дивились на те, що діється під стіною Вар'єте. Під цією стіною у дві лави тулилася багатотисячна черга, хвіст якої був на Кудринській площі. На чолі цієї черги стояло близько двох десятків широковідомих театральній Москві перекупників.

Черга бентежно нуртувала, привертала увагу громадян, що плавом пливли повз них, і поринула в обговорення запальних переказів про вчорашній небачений сеанс чорної магії. Ці ж перекази несказанно спантеличили бухгалтера Василя Степановича, який напередодні на спектаклі не був. Капельдинери розповідали казиа-шо, а серед іншого те, як після закінчення голосного сеансу декотрі громадянки в непристойному вигляді бігали вулицею, і таке інше у тому самому стилі. Скромний і тихий Василь Степанович тільки кліпав очима, слухаючи теревені про ці всі дивовижі, й зовсім не знав, що йому чинити, а робити щось було конче необхідно, і саме йому, позаяк він тепер був найстаршим у всій команді Вар'єте.

На десяту годину ранку черга охочих запопасти квитків до того розбухла, що чутки про неї досягли міліції, і на диво швидко було вислано як піші, так і кінні загони, які цю чергу певною мірою впорядкували. Але і впорядкована зміюка завдовжки з кілометр сама собою була великою спокусою і надзвичайно вражала громадян на Садовій.

Таке діялося зовні, а всередині Вар'єте теж було вельми негаразд. Від самісінького ранку почали дзвонити і дзвонили безперервно телефони в кабінеті Лиходєєва, в кабінеті Римського, в бухгалтери, в касі та в кабінеті Варенухи. Василь Степанович спочатку відповідав щось, відповідала й касирка, мимрили щось у телефони капельдинери, а згодом і зовсім перестали відповідати, бо на запитання, де Лиходєєв, Варенуха, Римський, сказати було зовсім нічого. Спочатку намагалися відкараскуватися словами «Лиходєєв на квартирі», а з міста відповідали, що телефонували на квартиру і що квартира каже, що Лиходєєв у Вар'єте.

Зателефонувала схвильована дама, почала вимагати Римського, їй порадили подзвонити дружині його, на що рурка, зайшовшись плачем, відповіла, що вона і є дружина і що Римського ніде немає. Зчинялася якась нісенітниця. Прибиральниця вже всім розказала, що, ввійшовши в кабінет фіндиректора прибирати, вона побачила, що двері там навстіж, лампи горять, вікно в сад розбите, крісло лежить перекинуте і нікого немає.

Десь після десятої увірвачася у Вар'єте мадам Римська. Вона ридала і заламувала руки. Василь Степанович цілковито розгубився і не знав, що їй раяти. А о пів на одинадцяту з'явилася міліція. Перше ж і цілком резонне запитання її було:

— Що це тут у вас діється, громадяни? У чому річ?

Команда розступилася, виставивши наперед блідого і розхвильованого Василя Степановича. Довелося речі називати своїми іменами і зізнаватися в тому, що адміністрація Вар'єте, в особі директора, фіндиректора й адміністратора, зникла і невідомо де перебуває, що конферансьє після вчорашнього сеансу було відпроваджено до психіатричної лікарні і що, кажучи стисло, цей вчорашній сеанс був просто-таки скандальним сеансом.

Розплакану мадам Римську, заспокоївши, наскільки була змога, випровадили додому і найпильніше зацікавилися розповіддю прибиральниці про те, яким вона застала кабінет фіндиректора. Службовців попросили розійтися по своїх місцях і взятися до роботи, і невдовзі в будинку Вар'єте з'явилося слідство, супроводжуване гостровухим, м'язистим, кольору цигаркового попелу собакою з надзвичайно розумними очима. Серед службовців Вар'єте відразу поширилася передавана пошепки чутка про те, що цей пес — не хто інший, як славетний Бубновий Туз. І правда, це був він. Поведінка його вразила всіх. Тільки-но Бубновий Туз убіг до кабінету фіндиректора, як він загарчав, вискаливши жахливі жовтуваті ікла, потім ліг на живіт і з якимось тужним і водночас лютим виразом очей поповз до розбитого вікна. Переборовши свій страх, він раптом вискочив на підвіконня і, задравши гостру морду догори, дико й люто завив. Він не хотів йти з вікна, гарчав, здригався і поривався зіскочити вниз.

Пса вивели з кабінету і пустили у вестибюль, звідти він вийшов через парадний хід на вулицю і привів тих, хто йшов за ним, до таксомоторної стоянки. Коло неї він слід, по якому йшов, загубив. Після цього Бубнового Туза відвезли.

Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди й почали по черзі викликати тих службовців Вар'єте, котрі були свідками вчорашніх пригод під час сеансу. Треба сказати, що слідству на кожному кроці доводилося переборювати непередбачувані труднощі. Ниточка раз у раз обривалася в руках.

— Афіші були? Були. Але за ніч їх заклеїли новими, і тепер жодної немає, хоч убий! Звідки взявся цей самий маг? А хто ж його знає. Але ж з ним укладувано угоду?

— Треба гадати, — відповідав розхвильований Василь Степанович.

— А якщо укладали, то вона повинна була пройти через бухгалтерію?

— Неодмінно, — відповідав, хвилюючись, Василь Степанович.

— Так де ж вона?

— Нема, — відповідав бухгалтер, усе дужче бліднучи й розводячи руками. І справді, ні в теках бухгалтерії, ні у фіндиректора, ні в Лиходєєва, ні у Варенухи жодних слідів угоди немає.

А прізвище цього мага? Василь Степанович не знає, він не був учора на сеансі. Капельдинери не знають, касирка, що продавала квитки, морщила лоба, морщила, думала, думала, нарешті сказала:

— Во... Наче Воланд.

А може бути, і не Воланд? Може, і не Воланд. Можливо, Фаланд.

З'ясувалося, що в бюро чужоземців ні про якого Воланда, а так само і Фаланда, мага, нічогісінько не знають і не чули.

Кур'єр Карпов дав до відома, що начебто цей самий маг зупинився на квартирі у Лиходєєва. На квартирі, звісно, відразу ж побували — ніякого мага там не виявили. Самого Лиходєєва також не було. Хатньої робітниці Груні немає, і куди вона поділася, ніхто не знає. Голови правління Никанора Івановича немає, Пролежньова немає!

Виходило щось цілковито несосвітенне: пропав увесь провід адміністрації, вчора був дивацький скандальний сеанс, а хто його доконував і за чиєю намовою — невідомо.

А тим часом повертало на полудень, коли мала відкриватися каса. Але про це, безперечно, не могло бути й мови! На дверях Вар'єте тут-таки вивісили величезний аркуш картону з написом: «Сьогоднішній спектакль відміняється».

В черзі почалося хвилювання, йдучи з голови до хвоста, але, похвилювавшись, вона все-таки почала руйнуватися, і приблизно за годину від неї на Садовій не лишилося й знаку. Слідство відбуло для того, щоб продовжити свою роботу в іншому місці, службовців відпустили, залишивши тільки чергових, і двері Вар'єте позапирали.

Бухгалтеру Василю Степановичу належалось терміново виконати два завдання. По-перше, поїхати в Комісію видовищ та розваг полегшеного типу зі звітом про вчорашні події, а по-друге, побувати у фінвидовищному секторі, щоб здати вчорашній виторг — 21 711 рублів.

Акуратний і сумлінний Василь Степанович упакував гроші в газетний папір, шворкою перехрестив пакет, поклав ного до портфеля і, чудово знаючи інструкцію, попрямував, певно, не до автобуса чи трамвая, а до таксомоторної стоянки.

Тільки-но шофери трьох машин забачили пасажира, який поспішав на стоянку з туго набитим портфелем, так усі троє з-під носа в нього від'їхали порожняком, чомусь при цьому злостиво оглядаючись.

Вражений цим явищем бухгалтер довго стояв стовпом, метикуючи, що б то воно означало.

Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта.

— Вільна машина? — вражено кахикнувши, запитав Василь Степанович.

— Гроші покажіть, — злостиво відповів шофер, не дивлячись на пасажира.

Все більше дивуючись, бухгалтер, затиснувши дорогоцінний портфель під пахвою, витягнув з гаманця червінця і показав його шоферові.

— Не поїду! — відрубав той.

— Даруйте... — почав був бухгалтер, але шофер його урвав:

— Трояки є?

Цілковито спантеличений бухгалтер дістав з гаманця два трояки і показав шоферові.

— Сідайте, — вигукнув той і ляпнув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. — Поїхали.

— Немає чим решти здати, чи що? — несміливо спитав бухгалтер.


— Повна кишеня решти! — загорлав шофер, і в дзеркальці відбилися його очі, які наливалися кров'ю. — Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими таке ж було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому решту — чотири п'ятдесят... Виліз мерзотник! Хвилин за п'ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанової пляшки! — Тут шофер проказав кілька слів, які не надаються до друку. — Другий — на Зубовській. Червінець. Даю решти три рублі. Пішов. Я поліз у гаман, а звідти бджола — як шпигоне у палець! Ах ти!.. — шофер знову вклеїв нецензурні слова. — А червінця немає. Вчора в цьому Вар'єте (нецензурні слова) якась гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив (нецензурні слова)...

Бухгалтер заціпенів, зібгався і удав, що буцімто і слово «Вар'єте» він чує вперше, а сам подумав: «Оце так!»

Приїхавши куди було треба, розплатившись щасливо, бухгалтер увійшов у будинок і попрямував коридором туди, де був кабінет завідувача, і вже по дорозі збагнув, що прийшов невчасно. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгалтера пробігла ку-р'єрша з виряченими очима, у збитій на потилицю хусточці.

— Нема, нема, нема, любі мої! — кричала вона, звертаючись невцомо до кого. — Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема!

Вона пропала за якимись дверима, і тут-таки за ними почулися звуки биття посуду. З секретарської кімнати вибіг знайомий бухгалтерові завідувач першого сектора комісії, але був він у такому стані, що бухгалтера не впізнав, і пропав без сліду. Приголомшений усім цим бухгалтер дійшов до секретарської кімнати, яка передувала кабінетові голови комісії, і цілковито оторопів.

Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос, який без сумніву належав Прохорові Петровичу — голові комісії. «Шпетить когось, чи що?» — подумав спантеличений бухгалтер і, озирнувшись, побачив інше: в шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, невтримно ридаючи, з мокрою хусточкою в руках, лежала, витягнувши ноги майже на середину кімнати, особиста секретарка Прохора Петровича — красуня Анна Річардівна.

Всеньке підборіддя Анни Річардівни було вимазане іуб пою помадою, а персиковими шоками повзли з вій чорні ручаї розмоклої фарби.

Побачивши, що хтось увійшов, Анна Річардівна схопилася на ноги, кинулася до бухгалтера, вчепилась у лацкани його піджака, почала трясти бухгалтера й волати:

— Слава богу! Знайшовся бодай один сміливець! Усі порозбігались, усі відступилися! Ходімте, ходімте до нього, я не знаю, що почати! — І, безнастанно ридаючи, вона потягла бухгалтера в кабінет.

Опинившись у кабінеті, бухгалтер найперше випустив з рук портфель, а всі його думки пішли шкереберть. І треба сказати, що було від чого.

За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і неумоченим у чорнило сухим пером водив по аркушу. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стриміла самописка, але над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжетів не виглядали кисті рук. Костюм поринув у роботу і зовсім не помічав тієї круговерті, яка панувала довкола. Почувши, що хтось зайшов, костюм відкинувсь у кріслі, й над комірцем пролунав добре знайомий бухгалтерові голос Прохора Петровича:

— У чому справа? Адже на дверях написано, що я не приймаю.

Красуня-секретарка верескнула і, заламуючи руки, заволала:

— Ви бачите? Бачите?! Нема його! Нема! Поверніть ного, поверніть!

Тут у двері кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів іеть. Бухгалтер відчув, що ноги йому тремтять, і сів на краєчок стільця, але не забув підняти портфеля. Анна Річардівна стрибала довкола бухгалтера, терзаючи його піджак, і скрикувала:

— Я завжди, завжди зупиняла його, коли він сипав чор-гамиї От і досипався! — Тут красуня підбігла до письмового стола і музикальним ніжним голосом, трохи гундосим піл плачу, вигукнула: — Прошо! Де ви?

— Хто вам тут «Проша»? — спитав бундючно костюм, те глибше відкидаючись у кріслі.


— Не пізнає! Мене не впізнає! Ви розумієте! — норос-нула слізьми секретарка.

— Попрошу не ридати в кабінеті! — вже з серцем сказав дратівливий костюм у смужечку і рукавом підтягнув до себе свіжий стос паперів, виразно наміряючись поставити на них резолюції.

— Ні, несила бачити таке, ні, не можу! — заволала Анна Річарлівна і вибігла в секретарську, а за нею кулею вилетів і бухгалтер.

— Уявіть собі, сиджу, — розповідала, тремтячи від збудження, Анна Річардівна, знов учепившись у рукав бухгалтера, — і заходить кіт. Чорний, здоровенний, як бегемот. Я, певно, кричу йому «тпрусь!» Він — драла, а замість нього увіходить товстун, також з котячою якоюсь пикою, і каже: «Що ж це ви, громадяночко, відвідувачам «тпрусь!» кричите?» — і простісінько шмиг до Прохора Петровича, я, певно, за ним, кричу: «Ви з глузду з'їхали?» А він, нахаба, уявіть, просто до Прохора Петровича і сідає навпроти нього в крісло! Ну, той... він — делікатний душею чоловік, але нервовий. Скипів! Не заперечуватиму. Нервова людина, працює, як віл, — скипів. «Ви чого, каже, без доповіді влізаєте?» А той нахаба, уявіть собі, розсівся в кріслі й каже, посміхаючись: «А я, каже, прийшов з вами в одній справі погомоніти». Прохор Петрович скипів знову-таки: «Я зайнятий!» А той, подумати лишень, відказує: «Нічим ви не зайняті...» Га? Ну тут уже терпець Прохорові Петровичу луснув, і він загорлав: «Та що ж це таке? Видалити його геть, чорти б мене взяли?» А той, уявіть, посміхнувся й каже: «Чорти щоб взяли? А що ж, це можна!» І, трах, я не встигла й скрикнути, дивлюсь: нема того з котячою мордою і си... сидить... костюм... Геее! — роззявивши рота, який цілковито втратив усякі обриси, завила Анна Річарлівна.

Похлинувшись плачем, вона перевела дух, але і далі верзла щось геть-чисто несосвітенне:

— І пише, пише, пише! Збожеволіти можна! У телефон говорить! Костюм! Усі врозтіч, як зайці!

Бухгалтер тільки стояв і трясся. Але доля тут його порятувала. До секретарської спокійною, діловою ходою входила міліція в числі двох чоловіків. Побачивши їх, красуня заридала ще дужче, тикаючи рукою в двері кабінету.

— Облишмо сльози, громадянко, — спокійно сказав перший, а бухгалтер, відчуваючи, що він тут зовсім зайвий, вискочив із секретарської і за хвилину опинився вже на чистому повітрі. В голові у нього був якийсь протяг, гуло, як у комині, й у цьому гудінні чулись обривки капельдинерських розповідей про вчорашнього кота, що брав участь у сеансі. «Е-ге-ге! Та чи не наш це коточок?»

Не дібравши пуття в комісії, сумлінний Василь Степа нович вирішив побувати в її філії, яка містилась у Ваганьковському провулку. І, щоб трохи заспокоїтись, дорогу до філії подолав пішки.

Міська видовищна філія розташовувалася в облупленій від часу віллі в глибині двору і славилася своїми порфировими колонами у вестибюлі.

Але не колони вражали в цей день відвідувачів філії, а те, що діялося під ними.

Декілька відвідувачів стояли, заціпенівши, і видивлялися на дівчину, що, плачучи, сиділа за столиком, заваленим спеціальною видовищною літературою на продаж. Та під цю пору дівчина нікому нічого не пропонувала з цієї літератури і на співчутливі розпити лише відмахувалась, тоді як і згори, і знизу, і з боків, з усіх відділів філіалу сипалося телефонне дзеленчання принаймні двадцяти апаратів, які тріщали, аж надсаджувалися.

Поплакавши, дівчина раптом здригнулася, істерично скрикнула:

— От знову! — і неждано заспівала тремтливим сопрано:


Море славетне священний Байкал...


Кур'єр, який з'явився на сходах, насварився комусь кулаком і заспівав разом із дівчиною негучним, тьмяним баритоном:


Славне судно, омулевая бочка!..


До голосу кур'єра прилучилися дальні голоси, хор почав розростатися, і нарешті пісня загриміла в усіх кутках фіш!. В найближчій кімнаті № 6, де містився ві;шіл перевірки рахунків, особливо вирізнялася чиясь могутня хрипкувата октава. Акомпанував хору все гучніший передзвін іслефонних апаратів.


Гей, Баргузин... повертай же бо вал!.. —


горлопанив кур'єр на сходах.

Сльози текли по обличчю дівчини, вона силкувалася зціпити зуби, але рот її розкривався сам собою, і вона співала октавою вище кур'єра:


Молодець ось недалечко!


Вражало мовчазних відвідувачів філії те, що хористи, розпорошені по різних місцях, співали дуже влад, начебто весь хор стояв, не відводячи очей з невидимого диригента.

Перехожі у Ваганьковському зупинялися коло огорожі двору, дивуючись веселощам, які панували у філії.

Тільки-но перший куплет дійшов кінця, спів ущух раптово, знову ж таки наче за паличкою диригента. Кур'єр тихо лайнувся і заховавсь.

Тут парадні двері розчинились, і в них з'явився громадянин у літньому пальті, з-під якого стирчали поли білого халата, а з ним міліціонер.

— Вжийте заходів, лікарю, благаю! — істерично волала дівчина.

На сходи вискочив секретар філії і, видно, перегораючи від сорому та ніяковості, проказав, затинаючись:

— Бачте, лікарю, у нас випадок масового якогось гіпнозу... Так ось, необхідно... — він не докінчив фрази, почав давитися словами і раптом заспівав тенором:


Шилка і Нерчинськ...


— Дурень! — устигла вигукнути дівчина, але не з'ясувала, кого вона лає, а натомість вивела вимушену руладу і сама заспівала про Шилку та Нерчинськ.

— Тримайте себе в руках! Припиніть спів! — звернувся лікар до секретаря.

З усього було видно, що секретар і сам віддав би що завгодно, аби припинити спів, але зупинитися він не міг і разом з хором звідомив перехожих у провулкові про те, що в нетрях його не зачепив хижий звір і куля стрільців не здогнала!

Щойно куплет цей закінчився, дівчина першою дістала порцію валер'янки від лікаря, а потім він побіг за сек-ратерем до інших — поїти і тих.

— Вибачайте, громадяночко, — раптом звернувся Василь Степанович до дівчини, — кіт до вас чорний не заходив?..

— Який там кіт? — з люттю закричала дівиця. — Осел у нас у філії сидить, осел! — І, додавши до цього: — Хай чує! Я все розповім, — справді розповіла про те, що сталося.

Виявилося, що завідувач міської філії, «який до краю занедбав полегшені розваги» (зі слів дівиці), страждав на манію організовувати всілякі гуртки.

— Очі замилював начальству! — горлопанила дівиця. Протягом року завідувач устиг організувати гуртки для вивчення Лєрмонтова, шахово-шашковий, пінг-понговий та ще гурток верхової їзди. На літо погрожував організувати гурток веслування на прісних водах і гурток альпіністів. І от сьогодні, в обідню перерву, входить він, завідувач...

— І веде під руку якогось сучого сина, — розповідала дівчина, — що невідь звідки взявся, в картатих штанцях, у надтріснутому пенсне і... мармиза цілковито неймовірна!

І тут же, згідно з оповіддю дівиці, відрекомендував його всім, хто обідав у їдальні філії, як визначного фахівця з організації хорових гуртків.

Обличчя майбутніх альпіністів спохмурніли, але завідувач тут же закликав усіх до бадьорості, а фахівець і пожартував, і кинув дотеп, і заприсягся, що часу співи відбирають лише дещицю, а користі від цих співів, між іншим, ціла хура.

Ну, безперечно, ясувала дівчина, першими вискочили Фанов і Косарчук, відомі на всю філію лакизи, і оголосили, що записуються. Тепер решта службовців упевнилася, що співів не уникнути, довелося записуватись і їм у гур-юк. Співати вирішили в обідню перерву, позаяк весь інший час був розподілений між Лєрмонтовим і шашками. Заві-тувач, аби показати приклад, оголосив, що в нього тенор, і далі все покотилось, як у поганому сні. Картатий фахі-і сць-хормейстер загорлав:

— До-мі-соль-до! — повитягував найсором'язливіших з-за шаф, де вони намагалися врятуватися від співів, Ко-сарчуку сказав, що в того абсолютний слух, заскімлив, заскиглив, просив пошанувати старого регента-співаку, постукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути «Море славетне».


Гримнули. І славно гримнули. Картатий справді тямив на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут регент вибачився, сказав: «Я на хвилинку!» — і... щез. Думали, що він справді повернеться за хвилину. Але збігло і десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців — утік.

І раптом якось самі собою заспівали другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, можливо, і не було абсолютного слуху, але був досить приємний високий тенор. Проспівали. Регента немає! Рушили по своїх місцях, але не встигли повсідатися, як, проти свого бажання, знов заспівали. Зупинитися — де там. Помовчать хвилини три і знову гримнуть! Тут збагнули, що біда. Завідувач замкнувся в себе в кабінеті від сорому!

На цьому місці розповідь дівчини урвалась. Анітрохи валер'янка не допомогла.

Через чверть години до гратованої огорожі у Ваганько-вому під'їхали три вантажні авта, і на них повантажився весь склад філії на чолі з завідувачем.

Тільки-но перша вантажівка, гойднувшись у воротях, виїхала в провулок, службовці, які стояли на платформах і тримали одне одного за плечі, розкрили роти, і весь провулок виповнила популярна пісня. Підхопили її в другій машині, а потім і в третій. Так і поїхали. Перехожі, швид-куючи у своїх справах, кидали на вантажні авта лише побіжні погляди, анітрохи не дивувалися, гадаючи, що це екскурсія їде за місто. їхали справді за місто, тільки не на екскурсію, а в клініку професора Стравінського.

Через півгодини зовсім збитий з плигу бухгалтер дістався до фінвидовищного сектора, сподіваючись, нарешті, позбутись казенних грошей. Навчений уже досвідом, він насамперед обережно заглянув у видовжену залу, де за матовими шибками із золотими написами сиділи службовці. Жодних ознак тривоги чи неподобства бухгалтер тут не завважив. Було тихо, як і годиться в пристойному закладі.

Василь Степанович усунув голову в те віконечко, над яким було написано: «Прийом сум», — привітався з якимсь незнайомим йому службовцем і ввічливо попрохав прибутковий ордерок.

— А вам для чого? — запитав службовець у віконечку.

Бухгалтер вразився.

— Хочу здати суму. Я з Вар'єте.

— Хвилинку, — відповів службовець і поспіхом зачинив ґратками отвір у склі.

«Дивина!» — подумав бухгалтер. Зачудування його було цілком природне. Уперше в житті він зустрівся з таким. Усім відомо, як важко одержати гроші; для такого завше можуть відшукатися перепони. Але в тридцятирічній практиці бухгалтера не було випадку, шоб хоч би хто, юридична чи приватна особа, вагалася б узяти гроші.

Але нарешті ґратки розсунулися, і бухгалтер припав до віконечка.

— А чи багато у вас? — запитав службовець.

— Двадцять одна тисяча сімсот одинадцять рублів.

— Ого! — чомусь іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик.

Добре знаючи форму, бухгалтер миттю заповнив її і почав розв'язувати шворочку на пакункові. Коли він розпакував свою ношу, в очах йому замиготіло, він щось болісно пробелькотав.

Перед очима його зарябіли іноземні гроші. Тут були стосики канадських доларів, англійських фунтів, голландських гульденів, латвійських лат, естонських крон...

— Ось він, один з тих штукарів із Вар'єте! — почувся грізний голос над заціпенілим бухгалтером. І ту ж мить Василя Степановича заарештували.


Розділ 18

НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ


У той самий час, коли запопадливий бухгалтер нісся таксомотором, шоб наразитися на самописний костюм, з плацкартного вагона № 9 київського потяга, який прибув до Москви, серед інших пасажирів вийшов пристойний чоловік з маленькою фібровою валізкою в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядечко покійного Берліоза, Макси-міліан Андрійович Поллавський, економіст-планувальник, то мешкав у Києві на колишній Інститутській вулиці. Спричинилася до приїзду Максиміліана Андрійовича одержана ним позавчора пізно ввечері телеграма такого змісту:


«Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п'ятницю, три голини дня. Приїзди. Берліоз».

Максиміліан Андрійович вважався, і заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. Але і найрозумнішого чоловіка така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то цілком очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон? Чи він дуже плохий і передчуває, що помре? Це ймовірно, але надзвичайно дивна ця достеменність — відки йому знати, що ховатимуть його в п'ятницю о третій годині? Дивовижна телеграма!

Проте розумні люди на те й розумні, шоб тямитися на заплутаних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу перелази, перекрутивши. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова «Берліоза», яке набуло вигляду «Берліоз» і опинилося в кінці телеграми. З таким виправленням зміст телеграми ставав ясним, але, безперечно, трагічним.

Коли стишився вибух горя, що вразив дружину Мак-си.міліана Андрійовича, той негайно почав лагодитися в Москву.

Належить розкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича Що й казати, йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розповні літ. Але, певно, як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та все ж таки Максиміліан Андрійович дуже квапився до Москви. В чому ж річ? В одному — у квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно. Невідомо чому, але Київ був не до вподоби Максиміліанові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви так точила його останнім часом, що він навіть почав погано спати.

Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з виднокругом. Його не тішив той незрівнянний ні з чим краєвид, що відкривався від підніжжя пам'ятника князю Володимирові. Його не звеселяли сонячні плями, які мерехтіли о провесні на цегляних хідниках Володимирської гірки. Нічого цього він не хотів, йому праглось одного — перебратися до Москви.

Оголошення в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на менше помешкання в Москві не давали жодних наслідків. Охочі не зголошувалися, а якщо зрідка хто і заявлявся, то їхні пропозиції були нелоброчесні.

Телеграма збурила Максиміліана Андрійовича. Це була нагода, пропустити яку був би гріх. Люди практичні знають, що такі моменти не повторюються.

Одним словом, незважаючи на будь-які труднощі, треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, неймовірно складно, але ці складнощі потрібно було за всяку ціну перебороти. Досвідчений Максиміліан Андрійович знав, що для цього першим і неодмінним кроком має бути таке: потрібної прописатись, бодай тимчасово, в трьох кімнатах покійного небожа.

У п'ятницю серед дня Максиміїіан Андрійович увійшов у двері кімнати, де містилося управління будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві.

У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображував у кількох малюнках способи оживлення пото-нулих у ріці, за дерев'яним столом самотою сидів середнього віку неголений чоловік з бентежними очима.

— Чи можу я бачити голову правління? — ґречно звідався економіст-планувальник, знімаючи капелюха і ставлячи свою валізу на вільний стілець.

Це, здавалося б, простісіньке запитання чомусь так стурбувало того сидня, що він навіть перемінився на виду. Косуючи в тривозі очима, він промимрив невиразно, що голови немає.

— Він у себе на квартирі? — спитав Поплавський. — У мене нагальна справа.

Сидень відповів знову-таки дуже невиразно. Але все ж можна було здогадатися, що голови на квартирі нема.

— А коли він буде?

Сидень нічого не відповів на це, а якось тоскно подивився у вікно.

«Ага!» — сказав сам до себе промітний Поплавський і спитав про секретаря.

Дивний чоловік за столом навіть побуряковів від натуги і сказав нерозбірливо знову-таки, що секретаря також немає... коли він прийде, невідомо і... що секретар заслаб...

«Ага!» — сказав собі Поплавський. — Але ж хто-небудь є в правлінні?

— Я, — слабким голосом відгукнувся чоловік.


— Бачте, — ваговито заговорив Поплавський, — я єдиний спадкоємець покійного Бсрліоза, мого небожа, що загинув, як вам відомо, на Патріарших, і я маю обов'язком, згідно з законом, перебрати спадщину, що міститься в нашій квартирі номер п'ятдесят...

— Нічого я не знаю, товаришу, — тоскно перервав чоловік.

— Але, зважайте, — гучним голосом сказав Поплавський, — ви член правління і зобов'язані...

І цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Побачивши приходня, сидень за столом зблід.

— Член правління П'ятнажко? — спитав приходень у сидня.

— Я, — ледве чутно відповів той.

Приходень щось пошептав сидню, і той, цілковито зні-чений, піднявся зі стільця, і через кілька секунд Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління.

«Ото халепа! І треба ж було, щоб їх відразу всіх...» — прикро думав Поплавський, перетинаючи асфальтовий двір і поспішаючи у квартиру № 50.

Тільки-но економіст-планувальник подзвонив, двері розчинилися, і Максиміліан Андрійович увійшов у напівтемний передпокій. Здивувала його дещо та притичина, що незрозуміло було, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на стільці.

Максиміліан Андрійович кахикнув, потупав ногами, і тоді двері кабінету розчинилися і до передпокою увійшов Коров'єв. Максиміліан Андрійович уклонився йому чемно, але з гідністю, і проказав:

— Моє прізвище Поплавський. Я доводжуся дядечком... Але не встиг він договорити, як Коров'єв вихопив з кишені брудну хусточку, уткнувсь у неї носом і заплакав.

— ...покійному Берліозові...

— Як же, як же! — перервав Коров'єв, віднімаючи хустку від обличчя. — Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! — Тут він затрясся від сліз і почав вигукувати: — Горе яке, га? Що ж це воно таке діється? Га?

— Трамваєм задавило? — пошепки запитав Поплавський.

— Начисто! — крикнув Коров'єв, і сльози в нього ручаями побігли з-під пенсне. — Начисто! Я був свідком.

Вірите — раз! Голова — геть! Права нога — хруп, над мої' Ліва — хруп, надвоє! Ось до чого ці трамваї доводять! — І, не мавши, очевидно, сили стримувати себе, Коров'єв ткнувся носом у стіну біля дзеркала і почав здригатися в риданнях.

— Берліозів дядечко був щиро вражений такою поведінкою невідомця. «Ось, кажуть, не буває в наш час співчутливих людей!» — подумав він, відчуваючи, що в нього самого починають свербіти очі. Але водночас неприємна хмарка набігла на його душу, і тут же майнула полозом думка, а чи не прописався вже цей сердечний чолов'яга у квартирі небіжчика, позаяк і такі приклади життя подавало.

— Вибачте, ви були другом мого покійного Міші? — спитав він, утираючи рукавом ліве сухе око, а правим вивчаючи Коров'єва, яким стрясала печаль. Але той до того розридався, що немога була щось зрозуміти, окрім повторюваних слів «хруп — і надвоє!» Наридавшись досхочу, Коров'єв відклеївся нарешті від стіни і промовив:

— Ні, не можу більше! Піду вживу триста крапель ефірної валер'янки!.. — І, повернувши до Поплавського цілковито заплакане обличчя, докинув: — Ось вони, трамваї, які!

— Я перепрошую, це ви мені дали телеграму? — попитав Максиміліан Андрійович, натужно гадаючи, хто він за один, цей дивовижний плаксій.

— Він! — відповів Коров'єв і показав пальцем на кота. Поплавський витріщився, думаючи, що не розчув.

— Ні, не можу, бракне сили, — сьорбаючи носом, вів далі Коров'єв, — як згадаю: колесо по нозі... Одне колесо пудів десять має ваги... Хруп!.. Піду ляжу в постіль, забудусь уві сні, — та й зник з передпокою.

Кіт же поворухнувся, зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки, розкрив писок і сказав:

— Ну, я дав телеграму. Далі що?

У Максиміліана Андрійовича відразу пішла обертом голова, руки й ноги віднялися, він випустив валізку і сів на стілець навпроти кота.

— Я, здається, людською мовою питаю, — суворо сказав кіт, — далі що?

Але Поплавський не дав жодної відповіді.

— Паспорт! — ревнув кіт і простяг пухку лапу.


Нічого не тямлячи і нічого не бачачи, окрім двох іскр, що горіли в котячих очах, Поплавський вихопив з кишені паспорт, як кинджал. Кіт підчепив зі столика біля дзеркала окуляри в товстій чорній оправі, насунув їх на морду, від чого став ще показнішим, і витяг з тремтливої руки По-плавського паспорт.

«От цікаво, знепритомнію я чи ні?..» — подумав Поплавський. Здалеку долинало хлипання Коров'єва, весь передпокій наповнився запахом ефіру, валер'янки та ще якоїсь нудотної гидоти.

Яким відділком видано документ? — попитав кіт, вдивляючись у сторінку. Відповіді не було.

— Чотириста дванадцятим, — сам до себе сказав кіт, водячи лапою по паспорту, якого він тримав догори низом, — так воно і є! Добре знаю цей відділок! Там усім без розбору видають паспорти! А я, приміром, не видав би такому, як ви! Ні за що не видав би! Глянув би тільки раз в обличчя і тут же відмовив би! — Кіт до того розсердився, що швиргонув паспорт об підлогу. — Ваша присутність на похороні відміняється, — продовжував кіт офіційним голосом, — завдайте собі труда від'їхати до місця мешкання. — 1 ревнув у двері: — Азазелло!

На його поклик у передпокій вибіг маленький, куль-гавець, обтягнутий чорним трико, з ножем, засунутим за шкіряний пояс, рудий, з жовтим іклом, з більмом на лівому оці.

Поплавський відчув, що йому бракне повітря, підвівся зі стільця і позадкував, тримаючись за серце.

— Азазелло, випровадь! — наказав кіт і вийшов з передпокою.

— Поплавський, — тихо прогундосив той, що увійшов, — сподіваюсь, уже все зрозуміло?

Поплавський кивнув головою.

— Повертайся негайно у Київ, — вів далі Азазелло, — сиди там тихше води, нижче трави і про жодні квартири в Москві не мрій, ясно?

Цей малюк, що наганяв на Поплавського смертельний жах своїм іклом, ножем і кривим оком, сягав економістові лише до плеча, але діяв енергійно, вправно і організовано.

Насамперед він підняв паспорт і простягнув його Максиміліану Андрійовичу, а той узяв книжечку мертвою рукою. Потім названий Азазеллом однією рукою підняв валізку, другою розчахнув двері й, узявши під руку Берліо-зового дядечка, вивів його на майданчик сходів. Поплавський прихилився до стіни. Без будь-якого ключа Азазелло розкрив валізку, витяг з неї величезну засмажену курку без однієї ноги, загорнуту в просяклу жиром газету, і поклав її на майданчику. Потім витягнув два комплекти білизни, ремінь до гостріння бритви, якусь книжечку і футляр, і все це зіпхнув ногою в колодязь сходів, окрім курки. Туди ж полетіла і спорожніла валіза. Чутно було, як вона ляпнулася внизу, і за звуком можна було виснувати, що від неї відірвалася покришка.

Затим рудий розбійник ухопив за ногу курку і всією цією куркою навідліг, дужо й страшно так торохнув по шиї Поплавського, що тулуб курки відскочив, а нога лишилась у руках Азазелло. Все пішло шкереберть у домі Облонських, як слушно висловився славетний письменник Лев Толстой. Саме так і сказав би він за таких обставин. Так! Усе пішло шкереберть в очах Поплавському. Довга іскра проскочила в нього перед очима, потім змінилася якоюсь траурною змією, що погасила на мить травневий день, — і Поплавський полетів униз сходами, тримаючи в руках паспорт. Долетівши до повороту, він вибив на сусідньому майданчику шибку вікна і сів на сходинці. Повз нього проскакала безнога курка й упала в колодязь. Азазелло, що залишився нагорі, миттю обгриз курячу ногу, а кістку засунув у бічну кишеньку трико, повернувсь у квартиру і з грюкотом зачинився. В цей час знизу почали долинати обережні кроки людини, що йшла нагору.

Збігши ще на один марш нижче, Поплавський сів на дерев'яний тапчанчик на майданчику і перевів дух.

Якийсь малесенький чоловічок, у літах, з надзвичайно журним обличчям, у чесучевому старовинному костюмі й твердому солом'яному капелюсі, оперезаному зеленою стрічкою, йдучи угору сходами, зупинився коло Поплавського.

— Дозвольте вас запитати, громадянине, — сумно поцікавився чоловічок у чесучі, — де квартира номер п'ятдесят?

— Вище! — уривчасто відповів Поплавський.


— Велике спасибі вам, громадянине, — так само журно сказав чоловічок і подався далі нагору, а Поплавський підвівся і побіг униз.

Постає питання, чи ж не в міліцію поспішався Максиміліан Андрійович скаржитись на розбійників, які вчинили над ним дикий ґвалт серед білого дня? Ні, в жодному разі, про це можна казати з певністю. Прийти в міліцію і сказати, що ось, мовляв, кіт в окулярах читав мій паспорт, а потім чоловік у трико з ножем... ні, громадянство, Максиміліан Андрійович навсправжки був розумною людиною!

Він був уже внизу і коло самого виходу нагледів дверцята до якоїсь комірчини. Шибку в тих дверцятах було вибито. Поплавський заховав паспорт у кишеню, розглянувся, сподіваючись побачити скинуті речі. Але від них не лишилося й сліду. Поплавський і сам подивувався, наскільки це мало його засмутило. Його охопила інша цікава й спокуслива думка: перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. І справді, раз він довідувався, де вона, то йшов до неї вперше. Отож він зараз попрямував прямісінько в лабети тій компанії, що засіла у квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з тієї квартири. Ні на який похорон ніякого небожа Максиміліан Андрійович, певно, вже не збирався, а до потяга на Київ часу було доста. Економіст озирнувся і шмигнув до комірчини.

У цей час далеко вгорі стукнули двері. «Це він увійшов...» — із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, тхнуло мишами і чобітьми. Максиміліан Андрійович умостився на якомусь дерев'яному обрубкові й вирішив чекати. Позиція була придобна, просто з комірчини було видно вихідні двері шостого парадного.

Проте чекати довелося довше, аніж сподівався киянин. Сходи весь час замишались чогось безлюдні. Чути було добре, і ось нарешті на п'ятому поверсі хряснули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. «Сходить униз». Відчинилися двері поверхом нижче. Кроки стихли. Жіночий голос. Голос зажуреного чоловіка... так, це його голос... Промовив щось наче «облиш, Христа ради...» Вухо По-плавського стриміло у розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидка й енергійна хода вниз; і ось майнула спина жінки. Ця жінка з цератовою зеленою сумкою в ру ках вийшла у двір. А крочки того чоловіка залунали знову. «Дивно! Він повертається назад у квартиру! Чи не з цієї ж ватаги він сам? Так, повергається! Ось знову нагорі розчинили двері. Ну що ж, почекаємо ще...»

Цього разу чекати довелося недовго. Скрип дверей. Крочки. Крочки затихли. Відчайдушний зойк. Нявкгт кота. Крочки квапливі, дрібні, вниз, униз, униз!

Поплавський дочекався. Хрестячись та щось проказуючи, промчав журний чоловічок, без капелюха, з божевільним обличчям, подряпаною лисиною та в зовсім мокрих штанях. Він почав рвати клямку вихідних дверей, у страсі не розбираючи, куди вони відчиняються, назовні чи досередини, — нарешті опанував ними і вилетів на сонце у двір.

Перевірку квартири було доконано. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, жахаючись на згадку про ту небезпеку, на яку він наражався, Максиміліан Аіщрійович, шепочучи лише два слова: «Все зрозуміло! Все зрозуміло!» — вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планувальника у бік Київського вокзалу.

З маленьким же чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, приключилася найнеприємніша історія. Чоловічок був буфетником у Вар'єте і називався Андрій Фокович Соков. Доки тривало слідство у Вар'єте, Андрій Фокович тримався осторонь усіх подій, і помітили тільки, що він став ще журнішим, аніж взагалі бував завжди, і, окрім того, що він довідувавсь у кур'єра Карпова про те, де зупинився заїжджий маг.

Отож, розійшовшись на майданчику з економістом, буфетник дістався п'ятого поверху і подзвонив у квартиру № 50.

Йому негайно відчинили, але буфетник обімлів, позадкував і увійшов не відразу. Та й не диво. Відчинила двері дівуля, на якій нічого не було, окрім кокетливого мереживного фартушка і білої наколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички. Будовою тіла дівчина була без ґанджу, і за єдиний дефект її зовнішності можна було взяти бурий шрам на шиї.

— Ну що ж, заходьте, коли добивалися, — сказала дівуля, впіривши в буфетника зелені розпусні очі.


Андрій Фокович охнув, закліпав очима і ступив у передпокій, скидаючи капелюха. Саме в цей час у передпокої задзеленчав телефон. Безсоромна покоївка, поставивши одну ногу на стілець, зняла рурку з важілька і сказала в неї:

— Алло!

Буфетник не знав, куди подіти очі, переступав з ноги на ногу і думав: «Оце так покоївка в чужоземця! Тьху ти, мерзота яка!» І, щоб порятуватися від мерзоти, почав роззиратися по боках.

Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними речами та одягом. Так, на спинку стільїія було накинуто траурний плащ, підбитий вогненною тканиною, на столику коло дзеркала лежала довга шпага з блискітливим золотим руків'ям. Три шпаги з руків'ями срібними стояли в кутку так само звичайно, як будь-які парасольки чи тростини. А на оленячих рогах висіли берети з орлиним пір'ям.

— Так, — говорила покоївка в телефон, — як? Барон Майгель? Слухаю. Так! Добродій артист сьогодні вдома. Так, буде радий бачити вас. Так, гості... Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту годину ночі. — Закінчивши розмову, покоївка поклала рурку і звернулася до буфетника: — Чого зводите?

— Мені необхідно бачити громадянина артиста.

— Як? Так-таки його самого?

— Його, — відповів буфетник сумовито.

— Запитаю, — сказала, видимо вагаючись, покоївка і, прочинивши двері в кабінет покійного Берліоза, доповіла: — Лицарю, тут з'явився маленький чоловік, який говорить, що йому потрібен мессір.

— А хай заходить, — пролунав з кабінету надтріснутий голос Коров'єва.

— Пройдіть до вітальні, — сказала дівуля так просто, наче була зодягнута по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.

Увійшовши туди, куди його запрошено, буфетник навіть про справу свою забув, так його вразила обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія безслідно зниклої ювелірші) лилося надзвичайне, подібне до церковного, світло. В старовинному величезному каміні, незважаючи на спекотлий весняний день, палали дрова. А душно все ж таки не було в кімнаті анітрохи, ба, навіть навпаки, того, хто входив, огортала якась підземельна вільгість. Перед каміном на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котище. Був стіл, глянувши на який, богобоязний буфетник здригнувся: стіл покривала церковна парча. На парчевій скатертині стояла сила-силен-на пляшок — череватих, запилених і запліснявілих. Між пляшками зблискувала таріль, і відразу було видно, що ця таріль зі щирого золота. Коло каміна маленький рудий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м'яса, і сік скапував у вогонь, а в димар струмував дим. Пахтіло не лише смажениною, але ще якимись міцними парфумами і ладаном, від чого в буфетника, який знав з газет про загибель Берліоза і про місце його мешкання, майнула думка про те, чи не правлено тут, чого доброго, по Берліозові церковної панахиди, втім, таку гадку він тут-таки відігнав від себе, як вочевидь нісенітну.

Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас:

— Отож, чим я вам міг би прислужитись?

Тієї миті буфетник і завважив у тіні того, хто був йому потрібен.

Чорний маг розташувався на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими на ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була лише чорна білизна і чорні ж гостроносі черевики.

— Я, — гірко заговорив буфетник, — є завідувач буфету в театрі Вар'єте...

Артист витягнув уперед руку, на пальцях якої грало каміння, начебто загороджуючи вуста буфетнику, і палко заговорив:

— Ні, ні, ні! Ні слова більше! Ніколи й нізащо! В рот нічого не візьму з вашого буфету! Я, шановний, проходив повз ваш шинквас і досі не можу забути ні осетрини, ні С>ринзи! Найдорожчий мій! Бринза не буває зелена на колір, не вас хтось обкрутив. їй належить бути білою. Так, а чай! Ллже це помиї! Я своїми очима бачив, що якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш величезний самовар сиру йоду, а чай, проте, все одно продовжували розливати. Ні, любенький, так негоже!


— Вибачте, — заговорив ошелешений цим нежданим нападом Андрій Фокович, — я не в цій справі, й осетрина сюди не тичеться.

— Тобто як це не тичеться, коли вона зіпсована?

— Осетрину прислали другої свіжості, — ознаймив буфетник.

— Голубе, це нісенітниця!

— Чому нісенітниця?

— Друга свіжість — ось що нісенітниця! Свіжість буває лише одна — перша, вона ж і остання. А коли осетрина другої свіжості, то це значить, що вона тухла!

— Вибачте... — почав був знову буфетник, не знаючи, як скараскатися причіпок артиста.

— Вибачити не можу, — твердо сказав той.

— Я не в цій справі прийшов, — зовсім зів'яггувши, проговорив буфетник.

— Не в цій? — здивувся іноземний маг. — А яка ще справа могла привести вас до мене? Якщо пам'ять не зраджує мені, з осіб, близьких вам за фахом, я знався лише з одною маркітанткою, і то давно, коли вас ще не було на світі. Втім, я радий. Азазелло! Табурет добродієві завідувачу буфету!

Той, хто смажив м'ясо, обернувся, вжахнувши буфетника своїми іклами, і спритно підсунув йому один з темних дубових низеньких табуретів, інших стільців у кімнаті не було.

Буфетник мовив:

— Сердечно дякую, — і опустився на стільчик. Задня його ніжка тут же з хрустом підломилась, і буфетник, охнувши, преболяче гепнувся задом об долівку. Падаючи, він підчепив ногою інший ослінчик, який стояв перед ним, і з нього вивернув собі на штани повну чашу червоного яшга.

Артист вигукнув:

— Ой! Чи не забилися ви?

Азазелло допоміг буфетникові звестися, присунув ще один стілець. Сповненим горя голосом буфетник відмовився від пропозиції господаря скинути штани й просушити їх перед вогнем і, почуваючи себе невимовно зле в мокрій білизні й одязі, сів на другий стільчик з острахом.

— Я люблю сидіти низько, — заговорив артист, — з низького не так небезпечно падати. Отже, ми зупинилися на осетрині? Голубе мій! Свіжість, свіжість і свіжість, ось то має бути гаслом кожного буфетника. Та ось, чи не зво-лите скуштувати...

Вмить у червоному світлі віл каміна блиснула перед буфетником шпага, і Азазелло виклав на золоту тарілку шматок м'яса, який ще шкварчав, полив його лимонним соком і підніс буфетникові золоту двозубу виделку.

— Уклінно... я...

— Ні, ні, покуштуйте!

Буфетник з ґречності поклав у рот шматочок і відразу збагнув, що жує справді нюсі, вельми свіже і, головне, надзвичайно смаковите. Але прожовуючи духмяне, соковите м'ясо, буфетник мало не подавився і не впав удруге. З сусідньої кімнати влетіла велика темна птаха і тихенько крилом зачепила лисину буфетникові. Сівши на камінну полицю поряд з годинником, птаха виявилася совою. «Господи Боже мій!.. — подумав нервовий, як усі буфетники, Андрій Фокович. — Оце квартирка!..»

— Чашу вина? Біле, червоне? Вину якої країни ви налаєте перевагу о такій порі?

— Уклінно... я не п'ю...

— Даремно! То чи не зводите партію в кості? Чи ви кохаєтеся в яких інших іграх? Доміно, карти?

— Не граю, — вже стомлений, відізвався буфетник.

— Препогано, — виснував господар. — Щось, воля ваша, недобре криється в мужчинах, які уникають вина, ігор, товариства чудових жінок, застільної бесіди. Такі люди або важко хворі, або потай ненавидять оточення. Щоправда, можливі винятки. Серед осіб, що сідали зі мною за бенкетний стіл, траплялися іноді дивовижні підлотники! Отже, слухаю вашу справу.

— Вчора ви зводили фокуси робити...

— Я? — вигукнув уражено маг. — Майте милосердя! Хіба таке мені личить!

— Даруйте, — сказав, збентежившись, буфетник. — Таж сане чорної магії...

— Ах, он воно що, он шо! Любий мій! Я відкрию вам іасмницю: я зовсім не артист, а просто мені хотілося побачити москвичів у гурті, а найзручніше це було зробити в театрі. Так ось, мій почет, — він кивнув у бік кота. — і влаштував цей сеанс, я ж тільки сидів і розглядав москвичів. Але не міняйтеся з обличчя, а скажіть, що ж у зв'язку з цим сеансом привело вас до мене?

— Бачите, серед іншого, папірці нападали зі стелі, — буфетник стишив голос і ніяково озирнувся, — ну, їх усі й похапали. І ось заходить до мене в буфет молодик, дає червінець, я — решти йому вісім п'ятдесят... Потім другий...

— Також молодик?

— Ні, літній чоловік. Третій, четвертий. Я все даю решту. А сьогодні перевіряв касу, глядь, а замість грошей — різаний папір. На сто дев'ять рублів прогорів буфет.

— Гай-гай! — гукнув артист. — Та невже вони думали, що то справжні паперові гроші? Я не припускаю думки, щоб вони це зробили свідомо.

Буфетник якось криво й тоскно оглянувся, але нічого не сказав.

— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичів є шахраї?

У відповідь буфетник так гірко посміхнувся, що відпали будь-які сумніви: так, серед москвичів є шахраї.

— Це ницо! — обурився Воланд. — Ви людина бідна... Адже ви — бідна людина?

Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало видно, що він чоловік бідний.

— У вас скільки є заощаджень?

Запитання було поставлене співчутливим тоном, але все ж таке запитання не можна не визнати неделікатним. Буфетник запнувся.

— Двісті сорок дев'ять тисяч рублів у п'яти ощадкасах, — відгукнувся з сусідньої кімнати деренчливий голос, — і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток.

Буфетник ніби прикипів до свого табурета.

— Ну, безперечно, це не гроші, — поблажливо сказав Воланд своєму гостеві, — хоча, власне, вони вам і непотрібні. Ви коли маєте померти?

Тут уже буфетник обурився.

— Такого ніхто не знає, і нікого таке не стосується, — відказав він.

— Отак і не знає, — почувся все той же паскудний голос з кабінету, — подумаєш, біном Ньютона! Помре він через дев'ять місяців, у лютому наступного року, від раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті.

Буфетник зжовк на обличчі.

— Дев'ять місяців... — задумливо рахував Воланд Двісті сорок дев'ять тисяч... це виходить, щось з двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але для скромного життя стане... Та ще ці десятки...

— Десяток реалізувати не пощастить, — ув'язався юй самий голос, холодячи серце буфетникові, — по смерті Ан лрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк.

— І не радив би я вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який сенс помирати в палаті під стогін та хрипінння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів-одчайдухів?

Буфетник сидів нерухомо і дуже зістарівся. Темні круги залягли під його очима, щоки обвисли, нижня шелепа відвалилася.

— Втім, ми розмріялися, — спохопився господар, — до справи! Покажіть ваші нарізані папірці.

Буфетник, хвилюючись, витягнув із кишені паку, розгорнув її та так і остовпів. У шматкові газети лежали червінці.

— Любий мій, ви справді недужий, — сказав Воланд, знизуючи плечима.

Буфетник, дико посміхаючись, підвівся з табурета.

— А, — заникуючись, проговорив він, — а якщо вони шову теє...

— Гм... — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас моьу. Ласкаво просимо! Радий був познайомитися.

Вмить вискочив з кабінету Коров'єв, учепився буфе і никові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоки ішча всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

— Гелло, проведи! — кричав Коров'єв. Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув «до побачення» — і пішов, як ми ний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив — червінці були на місці.

Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, іиііііп II жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, яким сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:

— Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п'яний. Шибку вибили знову на сходах, — приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: — Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради! — перелякався буфетник і хутенько приховав гроші. Жінка розсміялася:

— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала... — і рушила вниз.

Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.

— Чого вам ще? — спитала його проклята Ґелла.

— Я капелюшок забув, — шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину. Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків'ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.

— Хіба ви без шпаги прийшли? — подивувалася Ґелла. Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Голові його було чомусь незручно і надто тепло в капелюсі; він скинув його й, підскочивши від страху, тихо зойкнув. У руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши знов на голову Андрієві Фоковичу, всіма кігтями вп'явся йому в лисину. Відчайдушно верескнувши, буфетник кинувся бігти вниз, а кошеня звалилося з голови і шугнуло вгору сходами.

Вирвавшись на повітря, буфетник підтюпцем пробіг де воріт і назавжди облишив чортів будинок № 302-біс.

Докладно відомо, що з ним сталося далі. Вибігши з підворіття, буфетник дикувато озирнувся, наче шукаючи щось За хвилину він був на іншому боці вулиці в аптеці. Тільки-но він промовив слова: «Скажіть, будь ласка...» — як жіню за прилавком вигукнула:

— Громадянине, у вас же вся голова порізана! Хвилин через п'ять буфетника було перев'язано марлею, і він дізнався, що найкращими фахівцями з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмін, спитав, хто з них ближче, загорівся від радості, коли дізнався, що Кузьмін живе ось тут через двір у маленькій біленькій віллі, й хвилини за дві був уже там. Помешканнячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам'яталося буфетникові, що перша трапилася йому назустріч старенька нянька, що хотіла взяти в нього капелюха, але позаяк капелюха в нього не було, то нянька, шамкаючи порожнім ротом, кудись пішла.

Замість неї опинилася коло дзеркала і, здається, під якоюсь аркою жінка середнього віку і тут-таки сказала, що можна записатися тільки на дев'ятнадцяте, не раніше. Буфетник відразу змикитив, у чому рятунок. Заглянувши пригаслим поглядом за арку, де в якомусь очевидному передпокої дожидалися троє людей, він шепнув:

— Смертельно хворий...

Жінка здивовано подивилася на забинтовану голову буфетника і, повагавшись, сказала:

— Ну що ж... — і перепустила його за арку.

Тієї миті протилежні двері розчинилися, в них зблиснуло золоте пенсне. Жінка в халаті сказала:

— Громадяни, цей хворий піде поза чергою.

І не встиг буфетник огледітись, як уже опинився в кабінеті професора Кузьміна. Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.

— Що з вами? — спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.

— Ось щойно з певних вуст дізнався, — відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, — що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.

Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.

— Даруйте, не розумію вас... ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?

— Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні ло чого. Рак печінки, прошу зупинити!..

— Та вибачайте, хто вам таке сказав?!

— Вірте йому! — палко попрохав буфетник. — Він знає напевне!

— Нічого не розумію, — знизуючи плечима і від'їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. — Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!

— У четвертій палаті, — відповів буфетник.

Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: «Цього ще бракувало! Божевільний!» Спитав:

— Ви п'єте горілку?

— Ніколи не торкався, — відповів буфетник.

Через хвилину його роздяглії, поклали на холодну цератову канапку, і професор м'яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так... раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи... Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.

— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.

— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор. Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м'яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.

— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус.

— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!

— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.

— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.

— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.

— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.

Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.

— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. — Ксеніє Микитівно! — пронизливо закричав він у дверях передпокою. — Погляньте, пальта на місці?

З'ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.

— Це що ж таке, дозвольте?! Це вже... — Кузьмін відчув, як у нього похолола потилиця.

На тихий і жалісний зойк професора надбігла Ксенія Микитівна і цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, безперечно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що таке нерідко трапляється в професорів.

— Живуть, напевно, бідно, — пояснювала Ксенія Микитівна, — ну, а в нас, звичайно...

Почали думати-гадати, хто б то міг підкинути. Підозра впала на стареньку жінку з виразкою шлунка.

— Вона, певно, — говорила Ксенія Микитівна, — вона думає так: все одно помру, а кошеняти шкода.

— Але стривайте! — закричав Кузьмін. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? У блюдечку?!

— Вона в пляшечці принесла, тут вилила в блюдечко, — пояснила Ксенія Микитівна.


— Як там не було, заберіть і кошеня, і блюдечко, — сказав Кузьмін і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей. Коли він повернувся, ситуація перемінилась.

Вішаючи халат на кілочок, професор почув у дворі регіт, виглянув і, натурально, сторопів. Через двір перебігала в протилежний флігельок дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звуть — Мар'я Олександрівна. Реготався хлопчак.

— Що це? — презирливо проказав Кузьмін.

У ту ж мить за стіною, в кімнаті дочки професора, патефон заграв фокстрот «Алілуя», і відразу почулося гороб'яче цвірінькання за спиною професора. Він обернувся і побачив, що на його столі скаче великий горобець.

«Гм... спокійно... — подумав професор, — він улетів, коли я відходив від вікна. Все гаразд!» — наказав собі професор, відчуваючи, що все пішло шкереберть і, головним чином, через цього горобця. Придивившись до нього, професор відразу пересвідчився, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудне горобчище припадало на ліву лапку, видимо кривлялося, волочачи її, виробляло синкопи, одне слово, — пританцьовувало фокстрот під звуки патефона, як п'яний коло шинквасу. Грубіянив, як умів, зухвало позираючи на професора.

Професорова рука лягла на телефон, і він хотів був подзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такі горобчики в шістдесят років, та ще коли раптом паморочиться голова?

Горобчище тим часом сіло на подаровану чорнильницю, нагидило в неї (я не вигадую!), потім пурхнуло вгору, зависло в повітрі, а тоді з розгону, наче сталевим дзьобом, стукнуло в скло фотографії, яка зображувала повний університетський випуск 94-го року, розбило скло на друзки і після всього вилетіло у вікно.

Професор перемінив номер на телефоні й, замість подзвонити Буре, подзвонив у бюро п'явок, сказав, що говорить професор Кузьмін і що просить терміново прислати йому на квартиру п'явок. Поклавши рурку на важільок, професор знову повернувся до столу і тут же зойкнув. За столом цим сиділа в хусточці сестри-жалібниці жінка з сумочкою, на якій був напис «П'явки». Зойкнув професор, пригледівшись до її рота. Вій був чоловічий, кривий, аж до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.

— Грошики я приберу, — чоловічим басом проказала сестра, — нема чого їм тут валятись. — Згребла пташиною лапкою етикетки й почала танути в повітрі.

Минуло години дві. Професор Кузьмін сидів у спальні на ліжкові, а п'явки висіли в нього на скронях, за вухами та на шиї. В ногах у Кузьміна, на шовковій стьобаній ковдрі, сидів сивовусий професор Буре, співчутливо дивився на колегу і втішав його, що все це дурниці. За вікном уже була ніч.

Що діялося ще дивовижного в Москві тієї ночі, ми не знаємо і дошукуватись, певно, не будемо, — тим паче, що надходить час нам братися за другу частину цієї правдивої оповіді. За мною, читачу!


ЧАСТИНА ДРУГА


Розділ 19

МАРҐАРИТА


За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його мерзенний язик!

За мною, мій читачу, тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!

Ні! Майстер помилявся, коли в лікарні о тій опівнічній порі з гіркотою казав Іванкові, що вона забула його. Такого не могло бути. Вона його, безперечно, не забула.

Насамперед розкриємо таємницю, котру майстер волів не розкривати Іванкові. Кохану його звали Марґаритою Миколаївною. Все, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було сущою правдою. Він змалював свою кохану правдиво. Вона була вродлива і розумна. До цього треба додати ще одне: з упевненістю можна казати, що багато хто з жінок усе що завгодно віддали б за те, щоб проміняти своє життя на життя Марґарити Миколаївни. Бездітна, тридцятирічна Марґарита була дружиною вельми значного фахівця, котрий до того ж зробив важливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Марґарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох посідали весь поверх прекрасної вілли серед садка в одному з провулків коло Арбату. Чарівне місце! Кожен може в цьому пересвідчитися, якщо захоче піти в той садок. Хай звернеться до мене, я надам йому адресу, вкажу дорогу — вілла заціліла донині.

Марґариті Миколаївні не бракувало грошей. Марґарита Миколаївна могла купити все, що їй би забаглося. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Марґарита Миколаївна ніколи не торкалася до примуса. Марґарита Миколаївна не знала страхіть життя в спільній квартирі. Словом... вона була щаслива? Жодної хвилини! Відтоді, коли вона дев'ятнадцятирічною вийшла заміж і потрапила на віллу, вона не знала щастя! Боги, боги мої! Що ж треба було цій жінці?! Що ж треба було цій жінці, в очах якої завше горів якийсь незбагненний вогник! Що треба було цій ледь косуватій на одне око відьмі, яка прикрасила себе тоді весною мімозами? Не знаю. Не відаю. Мабуть, вона казала правду, їй потрібен був він, майстер, і аж ніяк не готична вілла, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його, вона казала правду.

Навіть у мене, правдивого оповідача, але сторонньої людини, стискається серце на думку про те, чого зазнала Марґарита, коли прийшла наступного дня в будиночок майстра, на щастя, не мавши змоги переговорити з чоловіком, який не повернувся в означений термін, і дізналася, що майстра вже немає. Вона зробила все, прагнучи дізнатись щось про нього, і, звісно, не дізналась анічогісінько. Тоді вона повернулася на віллу і продовжувала жити на старому місці.

Але тільки-но щез брудний сніг з тротуарів і бруківок, тільки-но потягнуло з кватирок гнилуватим бентежним запахом весни, Марґарита Миколаївна затужила ще дужче, аніж узимку. Вона часто плакала тайкома, плакала довго й гірко. Вона не знала, кого любить: живого чи мертвого? І з ходою гнітючих днів дедалі частіше, і особливо в сутінках, їй спадало на думку, що вона пов'язана з мертвим.

Треба було або забути його, або самій померти. Неможливо було так нидіти довше. Неможливо! Забути його, чого б це не коштувало — забути! Але він не йде з пам'яті, ось у чому горе.

— Так, так, так, ота сама помилка! — говорила Марґарита, сидячи коло грубки і дивлячись у вогонь, запалений на спомин того вогню, що горів тоді, коли він писав Понтія Пілата. — Навіщо я тієї ночі пішла від нього? Навіщо? Яке безумство! Я повернулася наступного дня, чесно, як обіцяла, але було вже запізно. Так, я повернулась, як нещасний Левій Матвій, надто пізно!

Усі ці слова були, певно, неслушні, бо й справді, що б змінилося, якби вона в ту ніч залишилась у майстра? Хіба врятувала б вона його? Смішно! — вигукнули б ми, але ми цього не робитимемо перед доведеною до відчаю жінкою.

Того самого дня, коли відбувалася безглузда круговерть усіляких подій, спричинена з'явою чорного мага в Москві, в п'ятницю, коли було спроваджено назад до Києва Берліозового дядечка, коли було арештовано бухгалтера і сталося ще багато безглуздих і незбагненних речей, Марґарита прокинулася десь опівдні у своїй спальні, яка заскленою стелею виходила у башту вілли.

Прокинувшись, Марґарита не заплакала, як це бувало часто, бо прокинулася з передчуттям, що сьогодні, нарешті, щось станеться. Завваживши в собі це передчуття, вона по чала його підігрівати і плекати у своїй душі, боячись, що воно її не покинуло.

— Я вірую! — шептала Марґарита врочисто. — Я віру Щось станеться! Не може не статися, бо ж за що, наспра мені послана довічна ця мука? Зізнаюся, що я брехала і о. манювала і жила таємним життям, прихованим від люде але все ж таки не можна за це карати так жорстоко. Щос станеться неодмінно, бо не буває так, щоб будь-що тягл ~ ся вічно. А понад усе, мій сон був віщий, за це я поручус»-

Так шептала Марґарита Миколаївна, дивлячись на я~ краво-червоні штори, які наливалися сонцем, неспокійн вдягаючись, розчісуючи перед потрійним дзеркалом кора: ке завите волосся.

Сон, який приснивсь у цю ніч Маргариті, був справ незвичайний. Річ у тім, що протягом своїх зимових терза вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він покид її, і мучилася вона лише вдень. А тут приснився.

Приснилася невідома Маргариті місцина — безнадійн понура, під хмарним небом ранньої весни. Приснилося подерте на клоччя вируюче сіреньке небо, а під ним безгомінна зграйка граків. Якийсь кострубатий місток, під ним мутна весняна річечка. Безрадісні миршавенькі напівголі дерева. Самотня осика, а далі, між деревами, за якимсь городом, — складена з обаполів хижка, не то — окрема кухня, не то лазня, не то біс його зна що. Неживе все довкола якесь і до того безрадісне, що так і тягне повіситися на цій осичині біля містка. Ні подмуху вітерця, ні поруху хмари, ані душі. Ото пекельне місце для живої людини!

І ось, уявіть, розчахуються двері цього дерев'яного будиночка, і з'являється він. Далеченько, але виразно його видно. Обірваний він, не добереш, що на ньому за одяг. Волосся розпатлане, неголений. Очі хворі, бентежні. Робить їй знаки, кличе. Захлинаючись у неживому повітрі, Марґарита по купинах побігла до нього і в цей час прокинулася.

«Сон цей може означати лише щось одне з двох, — міркувала собі Марґарита Миколаївна, — якщо він мертвий і кликав мене, то це знаймує, що він приходив по мене, і я невдовзі помру. Це дуже добре, бо мукам тоді прийде край. Або він живий, тоді сон знаймує тільки те, що він дає про себе знати! Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося дуже скоро!»

Усе в тому ж стані нервового збудження Марґарита вдяглася і почала умовляти себе, що, далебі, все складається дуже вдало, а такі слушні нагоди потрібно вміти ловити і користати з них. Чоловік поїхав у відрядження на цілих три дні. Три доби вона сама собі господиня, ніхто не заважатиме їй думати про що завгодно, мріяти про те, чого прагне душа. Всі п'ять кімнат на горішньому поверсі вілли, вся ця квартира, на яку позаздрили б у Москві десятки тисяч людей, під її повною орудою.

Проте, діставши свободу на повних три дні, з усієї цієї розкішної квартири Марґарита вибрала далеко не найкраще місце. Напившись чаю, вогга забилася в темну, без вікон, кімнату, де зберігалися у двох величезних шафах валізи та всілякий мотлох. Сівши навпочіпки, вона висунула нижню шухляду першої з них і з-під купи шовкових обрізків дістала те єдине вартісне, що мала в житті. В руках у Марґарити опинився старий альбом з коричневої шкіри, в якому була фотографічна картка майстра, книжечка ощадної каси з внеском у десять тисяч на його ім'я, спресовані поміж аркушиками цигаркового паперу пелюстки засушеної троянди і частина зшитку в повний аркуш, списаного на друкарській машинці й з обгорілим нижнім краєм.

Повернувшись із цим скарбом до себе в спальню, Марґарита Миколаївна поставила на трійчатому дзеркалі фотокартку і просиділа близько години, тримаючи на колінах пошкоджений вогнем зошит, гортаючи його й перечитуючи те, в чому після паління не було ні початку, ані кінця: «...Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хас-монейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм — великий город, наче і не було його на світі...»

Марґариті хотілося читати далі, але далі нічого не було, крім нерівних вугільних торочок.

Утираючи сльози, Марґарита Миколаївна облишила зошит, лікті поставила на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не спускаючи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Марґарита акуратно склала своє майно, і через кілька хвилин воно знову було поховане під шовковим ганчір'ям, і, дзенькнувши, в темній кімнаті заклацнувся замок.

Марґарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб іти гуляти. Вродливиця Наташа, її хатня робітниця, запитала, яку страву готувати на друге, і, діставши відповідь, що це однаковісінько, щоб розважити саму себе, стала до розмови зі своєю господинею і почала розповідати казна-що, на кшталт того, що вчора в театрі якийсь фокусник такі фокуси показував, що всім очі полізли рогом, усім роздав по два флакони закордонних парфумів і панчохи безплатно, а потім, як сеанс закінчився, публіка вийшла на вулицю, і — глип — усі голісінькі! Марґарита Миколаївна повалилася на стілець під дзеркалом у передпокої і розреготалася.

— Наташо! Ну як вам не соромно, — говорила Марґарита Миколаївна, — ви письменна, розумна дівчина, в чергах патякають чортзна-що, а ви повторюєте!

Наташа зашарілася і палко заперечила, що зовсім не патякають і що вона сама на свої очі бачила сьогодні в гастрономі на Арбаті одну громадянку, яка прийшла в гастроном у туфлях, а як почала коло каси платити, туфлі в неї з ніг зникли, і вона залишилася в самих панчохах. Очі вилупила, на п'яті діра! А туфлі ті чаклунські, з того самого сеансу.

— Так і пішла?

— Так і пішла! — вигукувала Наташа, все більше шаріючись від того, що їй не ймуть віри. — Та вчора, Маргарито Миколаївно, міліція чоловік сто уночі забрала. Громадянки з того сеансу в самих панталонах бігли Тверською.

— Ну, звичайно, це Дарина розказувала, — говорила Марґарита Миколаївна, — я давно вже помічала, що вона страшенна брехуха.

Смішна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Маташі. Марґарита Миколаївна пішла в спальню і вийшла звідти, тримаючи в руках пару панчіх і флакон одеколону. Сказавши Наташі, що й вона хоче показати фокус, Марґарита Миколаївна подарувала їй і панчохи й пляшечку і сказала, що просить її лише про одне — не бігати в самих панчохах Тверською і не слухати Дарки. Розцілувавшись, господиня і хатня робітниця розійшлися.

Відкинувшись на зручну, м'яку спинку сидіння в тролейбусі, Марґарита Миколаївна їхала Арбатом і то Думала про своє, то прислуховувалася до того, про що шепталися двоє громадян, що сиділи попереду неї.

А ті, зрідка оглядаючись застережливо, чи бува хто не чує, перешіптувалися про якесь казна-що. М'ясистий здоровань зі швидкими свинячими очицями, сидячи коло вікна, тихо говорив маленькому своєму сусідові про те, що довелося труну запнути чорним запиналом...

— Та не може бути! — вражено шептав маленький. — Це щось нечуване... А що Желдибін почав?

Через рівномірне гудіння тролейбуса долинали слова від вікна:

— Карний розшук... скандал... ну, просто містика!

З цих рваних шматків Марґарита Миколаївна сяк-так стулила щось докупи. Громадяни шепталися про те, що в якогось мерця, а в якого — вони не називали, сьогодні пранці з труни викрали голову! Саме через це той Желдибін іак і хвилюється тепер. А ці, що шепочуться в тролейбусі, іакож якось причетні до обікраденого мерця.

— Встигнемо ще за квітами заїхати? — непокоївся маленький. — Кремація, ти кажеш, о другій?

Врешті Марґариті Миколаївні набридло слухати це таємниче варнякання про вкрадену з труни голову, і вона зраділа, що їй наспів час виходити.

За кілька хвилин Марґарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівською стіною на одній із лав, розташувавшись так, щоб їй було видно манеж.

Марґарита мружилася на яскраве сонце, пригадувала свій сьогоднішній сон, пригадувала, як рівно рік, день у день і година в годину, на цій же лаві вона сиділа поруч з ним. І так само, як тоді, чорний ридикюль лежав коло неї на сидінні. Його не було поруч у цей день, але розмовляла подумки Марґарита Миколаївна все ж таки з ним: «Якщо тебе заслали, то чому ж ти не даєш знати про себе? Адже люди дають знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чомусь не вірю в це. Отож ти був засланий і помер... Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті волю жити, дихати повітрям!» Марґарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: «Ти вільна... Хіба я тримаю тебе?» Потім заперечувана йому: «Ні, що ж це за відповідь? Ні, ти піди з моєї пам'яті, тоді я стану вільною».

Люди проходили повз Марґариту Миколаївну. Якийсь чоловік пас очима добре зодягнуту жінку, ваблений її вродою та самотністю. Він кашлянув і присів на краєчок тієї ж лави, на якій сиділа Марґарита Миколаївна. Набравшись духу, він заговорив:

— Таки не кепська сьогодні погода...

Але Марґарита так понуро зиркнула на нього, що він підвівся і пішов.

«Ось і потвердження, — подумки казала Марґарита тому, хто володів нею, — чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені тоскно, а в цьому дженджикові немає нічого відворотного, хіба лише оте дурнувате «таки не кепська...» Чому я сиджу, як сова, під стіною одна? Чому я вилучилася з життя?»

Вона зовсім зажурилася і похнюпилась. Але тут раптов-но та сама вранішня хвиля сподівання і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її вдруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь міський гамір усе виразніше, близячись, чулися удари барабана і фальшу ваті гуки труб.

Першим з'явився кінний міліціонер, який їхав кроком уздовж ґратчастої огорожі саду, а за ним троє піших. Потім повільно посунувся вантажний автомобіль з музиками. Далі — новісінька відкрита похоронна машина, на ній труна вся у вінках, а по кутах платформи стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.

Навіть на віддалі Марґарита розгледіла, що обличчя тих, хто, стоячи в похоронній машині, проводжали в останню путь покійного, якісь дивно розгублені. Особливо це було помітно на громадянці, яка стояла в лівому задньому кутку автокатафалка. Товсті щоки їй аж наче ще більше розпирало десь ізсередини якоюсь пікантною таємницею, в заплилих очицях палали двозначні вогники. Здавалося, що ось-ось, ще трохи, і громадянка, не втерпівши, підморгне на мерця і скаже: «Чи ви коли таке бачили-чули? Чиста тобі містика!» Такі ж розгублені обличчя були і в піших учасників процесії, які, приблизно триста, повільно йшли за похоронною машиною.

Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько «буме, буме, буме», і думала: «Який дивний похорон... І яка туга від цього «бумса»! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?»

— Берліоза Михайла Олександровича, — раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАСОЛІТу.

Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.

Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.

— Так, — вів далі невідомий громадянин, — дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.

— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда. Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.

— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в гри-боєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.

— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґари-та, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.

— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!

Хоч як була поглинута своїм Маргарита Миколаївна, її» однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.

 Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні...

— А, так, так...

— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Маргарита і враз ошкірилась.

— Так-таки, вони самісінькі!

— А ви їх знаєте на обличчя?

— Всіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — заговорила Маргарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?

— Як же його може не бути? — відповів рудий. — О він з краю в четвертій шерензі.

— Це блондин отой? — мружачись, запитала Маргари

— Попелястий... Бачите, він очі закотив до неба.

— На патера скидається?

— Ото-то. Більше Маргарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.

— А ви, я бачу, — посміхаючись, заговорив рудий, — ненавидите цього Латунського.

— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Марґарита, — але про це нецікаво говорити.

Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнули ся переважно порожні автомобілі.

— Так, звісно, що тут цікавого, Маргарито Миколаївно!

Маргарита вразилася:

— Ви мене знаєте?

Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.

«Ну й розбишацька пика!» — подумала Маргарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Маргарита.

— Звідки ж вам мене знати! А я, щоб ви знати, посланий до вас у справі.

Маргарита зблідла і сахнулася.

— З цього безпосередньо і треба було починати, — заговорила вона, — а не молоти чортзна-що про відрізану голову! Ви хочете заарештувати мене?

— Поцілила пальцем у небо, — вигукнув рудий, — що це таке: раз заговорив, так уже неодмінно маю арештовувати! Просто справа є до вас.

— Нічого не втямлю, яка справа?

Рудий розглянувся і сказав таємничо:

— Мене прислано, щоб вас сьогодні ввечері запросити в гості.

— Що ви верзете, які гості?

— До одного дуже значного іноземця, — з притиском сказав рудий, прискаливши око.

Маргарита дуже розгнівалася.

— Нова порода об'явилася: вуличний звідник! — підводячись, щоб іти геть, сказала вона.

— Красно дякую за такі доручення! — образившись, вигукнув рудий і буркнув у спину Марґариті, яка відходила: — Дурепа!

— Мерзотник! — відказала та, обертаючись, і тієї ж миті почула за собою голос руданя:

— Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які сднали храм зі страшною Антонієвою вежею... Пропав Єр-шалаїм, великий город, наче й не було його на світі... Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би і пам'яті!

Побілівши обличчям, Маргарита вернулася до лави. Рудий зирив на неї, прискалившись.

— Я нічого не збагну, — тихо заговорила Марґарита Миколаївна, — про аркушики ще можна дізнатися... промкнутися, піддивитися... Наташу підкуплено, так? Але як ви могли дізнатися про мої думки? — Вона страдницьки скривилась і додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?

— Ото нудота... — буркнув рудий і заговорив голосніше: — Даруйте, адже я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.

Марґарита беззастережно підкорилася, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:

— Хто ви такий?

— Гаразд, зовуть мене Азазелло, але це однаково вам нічого не з'ясує.

— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?

— Не скажу, — сухо відповів Азазелло.

— Але ви хоч що-небудь знаєте про нього? — благально шепнула Марґарита.

— Ну, скажімо, знаю.

— Благаю: скажіть мені лишень одне, він живий? Не мучте.

— Ну, живий, живий, — неохоче відгукнувся Азазелло.

— Боже!..

— Прошу, без емоній і вигуків, — насупившись, сказав Азазелло.

 Вибачте, вибачте, — мимрила покірна тепер Марґарита, — я, певно, розсердилася на вас. Але, погодьтесь, коли серед вулиці запрошують жінку кудись у гості... У ме не немає жодних упереджень, я запевняю вас, — Марґарита невесело усміхнулась, — але я ніколи не бачу ніяких чужоземців, спілкуватися з ними я не маю жодної охоти... а крім того, мій чоловік... Моя драма полягає в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю негідною справою. Я від нього нічого не бачила, окрім добра...

Азазелло з видимою нудьгою вислухав цю безладну мову і проказав суворо:

— Прошу вас на хвильку вмовкнути. Марґарита покірно замовкла.

— Я запрошую вас до чужоземця цілковито безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. За це я вам поручуся.

— А для чого я йому знадобилася? — вкрадливо спитала Марґарита.

— Ви про це дізнаєтеся пізніше.

— Розумію... Я повинна віддатися йому, — проказала Марґарита задумливо.

На це Азазелло якось зверхньо гмикнув і відповів так:

— Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, — Азазеллову мармизу перекосило смішком, — але я вас розчарую, цього не буде.

— Що за чужоземець такий?! — у замішанні вигукнула Марґарита так голосно, що на неї озирнулися ті, хто проходив повз лаву. — Яка мені спонука йти до нього?

Азазелло нахилився до неї і шепнув багатозначно:

— Ну, спонука дуже велика... Ви скористаєтеся нагодою...

— Що? — гукнула Марґарита, і очі її заокруглилися. — Якщо я вас правильно розумію, ви даєте мені наздогад, що там я зможу дізнатися про нього?

Азазелло мовчки кивнув головою.

— Піду! — з притиском вигукнула Марґарита і ухопила Азазелла за руку. — Піду, куди завгодно!

Азазелло, полегшено віддихнувши, обперся на спинку лави, затуливши спиною велике вирізане на ній слово «Нюра», і заговорив іронічно:

— Ото морочливий народ оці жінки! — він засунув руки в кишені й далеко вперед витягнув ноги. — Чому саме мене послали в цій справі? Хай би їхав Бегемот, він чарівливий...

Марґарита заговорила, криво та гірко посміхаючись:

— Киньте ви мене містифікувати і мучити вашими загадками... Адже я людина нещасна, а ви користаєтеся з цього. Лізу я в якусь дивну історію, але, клянусь, лише через те, що ви мене поманили словами про нього! У мене голова йде обертом від усіх цих дивовиж...

— Без драм, без драм, — гримасуючи, відгукнувся Азазелло, — мені теж доводиться не з медом. Затопити адміністраторові в пику, чи потурити дядечка з квартири, чи підстрелити когось там, чи ще яка подібна дурничка, це за моїм безпосереднім фахом, але розбалакувати з закоханими жінками — вибавте, будь ласка. Адже я вас уже півгодини умовляю... Отож підете?

— Піду, — просто відповіла Марґарита Миколаївна.

— Тоді зводьте отримати,— сказав Азазелло і, діставши з кишені кругле золоте пуделко, простяг його Марґариті зі словами: — Та ж ховайте, а то перехожі зирять. Воно вам знадобиться, Марґарито Миколаївно, ви добряче-таки по-старілися з горя за ці півроку. — Марґарита спалахнула, але промовчала, а Азазелло вів далі: — Сьогодні увечері, якраз о пів на десяту, завдайте собі труда, роздягнувшись догола, натерти цією мастю обличчя і всеньке тіло. Далі робіть що знаєте, але не відходьте від телефону. О десятій я вам зателефоную і все, що потрібно, скажу. Вам нічим не доведеться сушити голову, вас допровадять куди слід, і вам не завдадуть ніякого клопоту. Зрозуміли?

Марґарита помовчала, потім відповіла:

— Зрозуміла. Ця річ зі щирого золота, он як руку обтяжує. Та хай, я добре розумію, що мене підкупляють і затягують у якусь темну історію, за яку я дорого розплачуватимусь.

— Це що ж таке, — майже засичав Азазелло, — ви знову?..

— Ні, стривайте!

— Віддайте назад крем!

Марґарита міцніше затисла в руці пуделко і продовжувала:

— Ні, зачекайте... Я знаю, на що я йду. Але йду на все заради нього, бо ні на що у світі більше не маю надії. Але я хочу вам сказати, що, коли ви мене занапастите, вам буде ганьба! Так, ганьба! Я гину через любов! — і, вдаривши себе в груди, Марґарита глянула на сонце.

— Віддайте назад! — злостячись, закричав Азазелло, — віддайте назад, і до біса все це. Хай посилають Бегемота.

— О ні! — вигукнула Марґарита, вражаючи перехожих. — Я згодна на все, згодна доконати цю комедію з натиранням мастю, згодна йти навіть до чорта в зуби. Не віддам!

— Ба! — раптом ревнув Азазелло і, витріщивши очі на огорожу саду, почав тицяти кудись пальцем.

Марґарита обернулася туди, куди показував Азазелло, але нічого примітного там не угледіла. Тоді вона повернулася до Азазелло, аби дістати пояснення цьому недоречному «Ба!», але давати пояснень не було кому: таємничий співбесідник Марґарити Миколаївни щезнув.

Марґарита швиденько сунула руку в ридикюлик, до якого перед викриком сховала пуделко, і пересвідчилась, що воно там. Тоді, не довго роздумуючи, Марґарита поспіхом побігла з Александрівського саду геть.


Розділ 20

КРЕМ АЗАЗЕЛЛО


Місяць у вечірньому чистому небі висів повний, проглядаючи крізь віття клена. Липи та акації помережили землю в саду складним візерунком плям. Трійчасте вікно в башті, розчинене, але завішене шторою, світилося шаленим електричним світлом. У спальні Марґарити Миколаївни горіли всі вогні й заливали світлом розгардіяш у кімнаті. На ліжкові поверх ковдри лежали сорочки, панчохи й білизна, зібгана ж білизна валялася долі поряд з розчавленою у хвилюванні коробкою цигарок. Черевички стояли на нічному столикові поряд з недопитою філіжанкою кави й попільничкою, в якій курівся недопалок. На спинці стільця висіла чорна вечірня сукня. В кімнаті пахло парфумами. До того ж сюди завівало звідкись запах розжареної праски.

Марґарита Миколаївна сиділа перед трюмо в самому купальному халаті, накинутому на голе тіло, і в замшевих чорних черевичках. Золотий браслет з годинничком лежав перед Марґаритою Миколаївною поряд з пуделком, отриманим від Азазелло, і Марґарита не зводила очей з циферблата. Час від часу їй починало здаватися, що годинник зламався і стрілки нерухомі. Але вони рухалися, хоча і дуже повільно, наче прилипаючи, і нарешті довга стрілка упала на двадцять дев'яту хвилину десятої. Серце Марґарити страшно стріпнулося, так що вона не змогла навіть відразу взятися за пуделко. Опанувавши себе, Марґарита відкрила його й побачила в ньому масний жовтуватий крем. їй вчулося, що він тхне болотяним намулом. Кінчиком пальця Марґарита поклала невелику грудочку крему на долоню, тепер дужче запахло болотними травами і лісом, а потім долонею почала втирати крем у лоб і щоки.

Крем легко мастився і, як здалося Марґариті, тут же випаровувався. Мазнувши кілька разів, вона глянула в дзеркало й упустила пуделко просто на скельце годинника, від чого воно вкрилося тріщинами. Маргарита заплющила очі, потім глянула ще раз і бурхливо розреготалася.

Повискубувані пінцетом з країв у шнурочок брови погустішали і чорними рівними дугами пролягли над позеленілими очима. Тонка прямовисна зморшка, яка перерізала перенісся тоді, в жовтні, коли пропав майстер, зникла без сліду. Зникли і жовтенькі тіні коло скронь, і дві ледве помітні павутинки довкола зовнішніх кутиків очей. Шкіра щік налилася рівною рожевою барвою, чоло стало біле та чисте, а в перукарні завите волосся розпросталося.

На тридцятирічну Марґариту з люстра дивилася від природи кучерява, чорноволоса жінка років двадцяти, яка нестримно реготала, показуючи зуби.

Насміявшись, Маргарита вискочила з халата одним скоком, широко зачерпнула легкий масний крем і дужими рухами почала втирати його в шкіру тіла. Воно відразу порожевіло і загорілося. Потім умить, так наче з мозку висмикнули голку, вщух біль у скроні, яка нила весь вечір після побачення в Александрівському саду, м'язи рук і ніг стали пружними, а потім тіло Маргаритине втратило вагу. Вона підскочила і зависла в повітрі невисоко над килимком, потім її повільно потягнуло вниз, і вона опустилася.

— Ну й крем! Ну ж і крем! — закричала Маргарита, падаючи в крісло.

Мастіння перемінило її не тільки зовні. Тепер у ній у всій, у кожній часточці тіла збулькувала радість, і вона відчувала, як ці бульки поколюють і лоскочуть усе ЇЇ тіло. Маргарита відчула себе вільною, вільною від усього. Крім того, вона ясно збагнула, що сталося саме те, про що їй вранці говорило передчуття, і що вона покидає віллу і своє дотеперішнє життя назавжди. Але від цього старого життя все ж таки відкололася думка про те, що потрібно доконати лише один останній обов'язок перед початком чогось нового, незвичайного, яке поривало її вгору, в повітря. І вона, як була гола, зі спальні, підлітаючи час від часу в повітря, перебігла до чоловікового кабінету і, освітивши його, метнулася до письмового столу. На вирваному з нотатника аркушику вона враз розмашисто олівцем написала цидулку:

«Прости мене і якнайшвидше забудь. Я від тебе йду навіки. Не шукай мене, це марна справа. Я стала відьмою від горя і біди, що впали на мене. Мені пора. Прощавай.

Маргарита ».

З цілковито полегшеною душею Маргарита прилетіла в спальню, і слідом за нею туди ж убігла Наташа, несучи купу одягу. І тут же всі ці речі, дерев'яні плічка з сукнями, мереживні хусточки, сині шовкові черевички на колодках і поясок

— усе це посипалося на підлогу, і Наташа сплеснула вільними руками.

— Що, гарна? — на весь голос гукнула хрипко Маргарита Миколаївна.

— Як же це? — шептала Наташа, задкуючи. — Як ви це робите, Марґарито Миколаївно?

— Це крем! Крем, крем! — відповіла Маргарита, показуючи на сяюче золоте пуделко і повертаючись перед дзеркалом.

Наташа, забувши про жмаканий одяг, який валявся на підлозі, підбігла до трюмо і жадібними вогнистими очима уп'ялася у залишки мастила. Губи її щось шептали. Вона знову повернулася до Маргарити і проговорила з якимось благоговінням:

— Шкіра ж бо! Шкіра, га! Марґарито Миколаївно, адже ваша шкіра світиться. — Але тут вона опам'яталася, підбігла до одягу, підняла і почала обтрушувати його.

— Киньте! Киньте! — кричала їй Маргарита. — До біса його, все покиньте! Втім, ні, беріть його собі на згадку. Кажу, беріть на згадку. Все забирайте, що є в кімнаті.

Наче втративши розум, знерухоміла Наташа якийсь час дивилася на Марґариту, потім повисла в неї на шиї, цілуючи і гукаючи:

— Оксамитна! Світиться! Оксамитна! А брови, брови які!

— Беріть усе ганчір'я, беріть парфуми і тягніть до себе в скриню, ховайте, — кричала Маргарита, — але коштовностей не руште, а то вас у крадіжці звинуватять!

Наташа згребла у вузол усе, що їй потрапило під руки, сукні, черевики, панчохи й білизну, і побігла геть зі спальні.

У цей час звідкись із іншого боку провулка, з відчиненого вікна, вирвався і полетів гучний віртуозний вальс, і почулося чахкання машини, яка підкотилася до воріт.

— Зараз дзвонитиме Азазелло! — вигукнула Марґари-та, слухаючи вальс, що сипавсь у провулку. — Він зателефонує! А чужоземець безпечний. Так, тепер я розумію, що він безпечний!

Машина загурчала, віддаляючись від воріт. Стукнула хвіртка, і на плитах доріжки почулися кроки.

«Це Микола Іванович, по кроках упізнаю, — подумала Маргарита, — треба буде утнути на прощання щось дуже смішне й потішне».

Маргарита смикнула штору вбік і сіла на підвіконня боком, охопивши коліно руками. Місячне світло лизнуло її з правого боку. Маргарита підвела голову до місяця, зробила задумливе й поетичне обличчя. Кроки стукнули ще разів зо два і потім раптом стихли. Ще помилувавшись місяцем, зітхнувши для годиться, Маргарита повернула голову в сад і справді побачила Миколу Івановича, який мешкав на нижньому поверсі тієї самої вілли. Місяць яскраво заливав Миколу Івановича. Він сидів на лаві, й з усього було знати, що він опустився на неї, як стій. Пенсне на його обличчі перехнябилося, а свій портфель він обіймав руками.

— А, здоровенькі були, Миколо Івановичу, — сумови то сказала Маргарита, — добривечір вам! Ви із засідання?

Микола Іванович ані пари з вуст на це.

— А я, — вела далі Маргарита, побільше висовуючись у сад, — сиджу сама, як бачите, нудьгую, дивлюся на місяць і слухаю вальса.

Лівою рукою Маргарита провела по скроні, поправля-ючи пасмо волосся, потім сказала сердито:

— Це нечемно, Миколо Івановичу! Все ж таки я дама, зрештою! Адже це хамство не відповідати, коли до вас звертаються!

Микола Іванович, якого було видно в місячному світлі до останнього ґудзичка на сірій жилетці, до останньої волосинки у світлій клинцем бороді, раптом посміхнувся дикою посмішкою, підвівся з лави і, певно, не пам'ятаючи себе від збурення, замість скинути капелюха, махнув портфелем убік і ноги зігнув, ніби наміряючись піти навприсядки.

— Ох, і нудний же ви тип, Миколо Івановичу! — далі вела Маргарита. — Взагалі ви всі мені так остогидли, щоя й слова підібрати на можу, і я така щаслива, що з вами розлучаюсь! Ну вас до бісової матері!

У цей час за спиною Маргарита у спальні загримів телефон. Маргарита зірвалася з підвіконня і, забувши про Миколу Івановича, ухопила рурку.

— Говорить Азазелло, — сказали в слухавці.

— Любий, любий Азазелло! — вигукнула Маргарита.

— Пора! Вилітайте, — заговорив Азазелло в рурці, з його тону було чутно, що йому до душі щирий, радісний вигук Марґаритин. — Коли будете пролітати над ворітьми, крикніть: «Невидима!» Потім політайте над містом, щоб освоїтись, а там на південь, геть з міста, і просто на річку. На вас чекають!

Маргарита повісила слухавку, і у ту мить у сусідній кімнаті щось дерев'яно зашкутильгало і почало битись у двері. Маргарита розчахнула їх, і щітка для підлоги, щетиною догори, танцюючи влетіла до спальні. Кінцем держална вона вибивала дрібушки об підлогу, хвицала і поривалась у вікно. Маргарита верескнула від захвату і вискочила на щітку верхи. Тут тільки у вершниці промайнула думка, що вона в цій метушні забула одягтися. Вона скоком дісталася ліжка і схопила перше-ліпше, якусь блакитну сорочку. Змахнувши нею, як штандартом, вона вилетіла у вікно. І вальс над садом загримів ще гучніше.

З вікна Маргарита сковзнула донизу і побачила Миколу Івановича на лаві. Той наче заціпенів на ній і в цілковитому запамороченні вслухався до гуку та ґвалту, що линули з освітленої спальні горішніх мешканців.

— Прощавайте, Миколо Івановичу! — закричала Маргарита, пританцьовуючи перед ним.

Той охнув і поповз по лаві, перебираючи по ній руками і збивши додолу свій портфель.

— Прощайте назавжди! Я відлітаю! — гукала Маргарита, перекриваючи вальс. Тут вона усвідомила, що сорочка їй ні до чого і, лиховісно реготнувши, накрила нею голову Миколі Івановичу. Засліплений Микола Іванович гримнувся з лави на цеглини доріжки.

Маргарита обернулася, щоб востаннє глянути на віллу, де вона так довго страждала, і побачила в сяючому вікні знетямлене від подиву обличчя Наташі.

— Прощавай, Наташо! — прокричала Марґарита і смиконула щітку. — Невидима: Невидима! — ще гучніше крикнула вона і поміж віттям клена, яке хльоснуло її по обличчю, понад ворітьми вилетіла у провулок. І слідом за нею полетів цілковито ошалілий вальс.


Розділ 21

ПОЛІТ


Невидима і вільна! Невидима і вільна! Пролетівши по своєму провулку, Марґарита потрапила в наступний, який перетинав під прямим кутом перший. Цей облатаний, об-штопаний, кривулястий та довгий провулок з перехняб-леними дверима гасової крамнички, де кухлем-міркою продають гас і рідину від паразитів у пляшечках, вона перетнула вмить і тут усвідомила, що навіть, бувши цілком вільною і невидимою, все ж таки і в утіхах треба бути хоч трохи розважнішою. Тільки якимось чудом загальмувавши, вона не розбилася на смерть об старий похилий ліхтар на розі. Ухилившись від нього, Марґарита міцніше стиснула щітку і полетіла повільніше, приглядаючись до електричних дротів і вивісок, які висіли поперек тротуару.

Третій провулок вів просто до Арбату. Тут Марґарита цілком опанувала кермування щіткою, зрозуміла, що та кориться найелабшому доторку рук або ніг і що, летячи над містом, слід бути вельми уважною і не дуже вибрикувати. Крім того, цілком ясно стало вже у провулку, що перехожі літунку не бачать. Ніхто не задирав голови, не кричав «диви, диви!», не шарахався вбік, не верещав і не падав непритомним, диким реготом не заходився.

Марґарита летіла безгучно, дуже повільно і невисоко, приблизно на рівні другого поверху. Але і за повільного льоту, коло самого виходу на сліпуче освітлений Арбат, вона трохи промахнулась і плечем ударилася об якийсь світляний диск, що на ньому було намальовано стрілу. Це розсердило Маргариту. Вона присадила слухняну щітку, відлетіла вбік, а потім, кинувшись на диск, враз кінцем щітки розбила його на друзки. Посипалися з брязкотом уламки, перехожі метнулися врізнобіч, десь засюрчали, а Марґарита, доконавши цей непотрібний вчинок, розсміялася. «На Арбаті слід бути ще обережнішою, — подумала Марґарита, — тут такого понаплутувано, що й не розберешся». Вона заходилася пірнати поміж дротами. Під Марґа-ритою пливли дахи тролейбусів, автобусів і легковиків, а тротуарами, як здавалося Маргариті згори, пливли ріки кепок. Від цих рік відпливали ручаї і вливалися у вогненні пащі нічних крамниць.

«Фе, яке місиво! — сердито подумала Марґарита. — Тут ніде навіть повернутись». Вона перетнула Арбат, піднялася вишенько, до четвертих поверхів, і повз сліпуче сяючі рурки на наріжній будові театру пропливла у вузький провулок з високими будинками. Усі вікна в них були порозчинювані й усюди з них линула радіомузика. З цікавості Марґарита зазирнула в одне з них. Побачила кухню. Два примуси ревли на плиті, коло них стояли дві жінки з ложками в руках і пересварювались.

— Світло годиться за собою гасити в убиральні, ось що я вам скажу, Пелагеє Петрівно, — говорила та жінка, перед якою була каструля з якимось їдлом, що від нього валувала пара, — а то ми вас на виселення подамо!

— Самі ви дуже гарні, — відповідала друга.

— Ви обоє рябоє, — гучно сказала Марґарита, перевалюючись через підвіконня на кухню. Сперечальниці повернулися на голос і знерухоміли з брудними ложками в руках. Марґарита обережно просунула поміж ними руку, повернула крани на обох примусах і погасила їх. Жінки охнули і пороззявляли роти. Але Марґарита вже знудилася на кухні й вилетіла в провулок.

У кінці провулка її увагу привернуло пишне громаддя восьмиповерхового, очевидячки, недавно вимуруваного будинку. Марґарита спурхнула донизу, стала на землю і побачила, що фасад будівлі ушито чорним мармуром, що двері широкі, що за їх шибками бовваніє фуражка з золотим шнуром та ґудзиками швейцара і що над дверима золотом виведено напис: «Дім Драмліту».

Марґарита прискалила око на напис, метикуючи, що б могло означати слово «Драмліт»? Узявши щітку під пахву, Марґарита ввійшла в двері, штовхнувши створкою враженого швейцара, і побачила поряд з ліфтом на стіні чорну велику дошку, а на ній виписані білим номери квартир і прізвища мешканців. Напис «Дім Драматурга і Літератора», який увінчував реєстр, видобув з Маргарити хижий здушений крик. Піднявшись у повітря вище, вона жадібно почала читати прізвища: Хустов, Двобратський, Квант, Бес-кудніков, Латунський...

— Латунський! — верескнула Марґарита. — Латунський! Та це ж він... Це він занапастив майстра!

Швейцар коло дверей, витріщивши очі та навіть підскакуючи від подиву, дивився на чорну дошку, силкуючись збагнути таке диво: з якої це речі заверещав раптом список мешканців?

А Марґарита в цей час уже летіла стрімголов сходами вгору, повторюючи в якомусь захваті:

— Латунський — вісімдесят чотири... Латунський — вісімдесят чотири...

Ось наліво — 82, направо — 83, ще вище, наліво — 84! Тут! Ось і картка — «О. Латунський».

Марґарита зіскочила зі щітки, і її розпашілі підошви приємно охолодив кам'яний майданчик. Марґарита подзвонила, раз, другий. Але ніхто не відчиняв. Марґарита почала дужче тиснути ґудзик і сама чула дзеленчання, що зчинилось у квартирі Латунського. Так, поки його віку має дякувати покійнику Берліозу мешканець квартири № 84 на восьмому поверсі за те, що голова МАСОЛІТу потрапив під трамвай, і за те, що траурне засідання призначили якраз на цей вечір. Під щасливою зіркою народився критик Латунський. Вона порятувала його від зустрічі з Маргариток), що стала відьмою в ту п'ятницю.

Ніхто не відчиняв. Тоді Марґарита чимдуж гайнула назад, пролітаючи поверхи, дісталася низу, вирвалась на вулицю і, дивлячись угору, відрахувала і перевірила поверхи ззовні, визначаючи вікна квартири саме Латунського. Безперечно, що це були п'ять темних вікон на розі будинку, на восьмому поверсі. Впевнившись у цьому, Марґарита піднеслась у повітря і за кілька секунд входила в розчинене вікно до неосвітленої кімнати, в якій сріблилася лише вузенька стежка від місяця. По ній пробігла Марґарита, намацала вимикач. Через хвилину вся квартира була освітлена. Щітку було поставлено в куток. Пересвідчившись, що вдома немає нікого, Марґарита відчинила двері на сходи і перевірила, чи тут картка. Картка була на місці, Марґарита втрапила куди слід.

Так, кажуть, що й досі критик Латунський блідне, згадуючи той жахливий вечір, і досі святобливо вимовляє ім'я Берліоза. Цілковито невідомо, яким темним і моторошним злочинством позначився б цей вечір, — коли Марґарита повернулася з кухні, у неї в руках був важкий молоток.

Гола й невидима літунка стримувала й умовляла себе, руки її тряслися від нетерплячки. Старанно націлившись, Марґарита вдарила по клавішах рояля, і по всій квартирі загучав перший жалібний зойк. Надривно ячав ні в чому не винний беккерівський кабінетний інструмент. Клавіші в ньому провалювалися, кістяні накладки відскакували навсібіч. Інструмент гув, хрипів, дзвенів, вив. Зі звуком револьверного пострілу тріснула під ударом молотка верхня полірована дека. Важко сапаючи, Марґарита рвала і м'яла молотком струни. Врешті, втомившись, відступилася й гепнулась у крісло, щоб перевести подих.

У ванній страшенно ревла вода і на кухні також. «Здається, вже полилося на підлогу...» — подумала Марґарита і докинула вголос:

— Але розсиджуватися нема чого.

З кухні в коридор уже біг потік. Шльопаючи босими ногами у воді, Марґарита відрами носила воду з кухні в кабінет критика і виливала її в шухляди письмового столу. Потім, розламавши молотком дверцята шафи в тому ж кабінеті, метнулася в спальню. Розбивши дзеркальну шафу, вона витягла з неї костюм критика і втопила його у ванні. Повну чорнильницю чорнила, захоплену в кабінеті, вилила в пишно підбите двоспальне ліжко у спальні. Руйнація, котру вона вчиняла, давала їй гостру насолоду, але разом з тим весь час їй здавалося, що наслідки погрому — мізерні. Тому вона почала робити що попало. Вона била вазони з фікусами в тій кімнаті, де був рояль. Не скінчивши це, поверталася в спальню і кухонним ножем різала простирадла, била засклені фотографії. Втоми вона не відчувала, і лише піт дзюрком стікав по ній.

У цей час у квартирі № 82, під квартирою Латунського, хатня робітниця драматурга Кванта пила чай на кухні, не виходячи з дива від того, що згори долинає якийсь гуркіт, біганина і брязкіт. Піднявши голову до стелі, вона раптом побачила, що та на очах у неї перемінює свій білий колір на якийсь мертвотно-синюватий. Пляма ширилася на очах, і раптом на ній понабухали краплі. Хвилини зо дві сиділа хатня робітниця, торопіючи від такого з'явиша, доки, нарешті, зі стелі не сипнув справжній дощ і не залопотів по підлозі. Аж тепер вона схопилася, підставила під зливу миску, що анітрохи не зарадило, бо дощ поширився й почав заливати і газову плиту, і стіл із посудом. Тоді, скрикнувши, хатня робітниця Кванта вибігла з квартири на сходи, і притьмом у квартирі Латунського почалося дзеленчання.

— Ну, задзвонили... Пора збиратися, — сказала Марґ-арита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у щілину дверей:

— Відчиніть, відчиніть! Дусю, відчини! У вас, чи що, вода тече? Нас затопило!

Маргарита піднялася на метр угору і вдарила по люстрі. Дві лампочки вибухнули, в усі боки бризнули дармовиси. Крики в щілині затихли, на сходах почувся тупіт. Маргарита випливла у вікно, опинилася зовні, розмахнулася легко і молотком ударила в шибку. Вона схлипнула, і обшитою мармуром стіною каскадом побігли донизу скалки. Маргарита підлетіла до наступного вікна. Далеко внизу забігали люди по тротуару, одна з двох машин, що стояла коло будинку, тукнула й від'їхала.

Скінчивши з вікнами Латунського, Маргарита попливла до сусідньої квартири. Удари почастішали, провулок виповнився брязкотом та громом. З першого під'їзду вибіг швейцар, подивився вгору, трохи повагався, видно, не зметикувавши відразу, що йому чинити, всунув у рот сюрчок і шалено засвистів. З особливим азартом під цей свист розгативши останнє вікно на восьмому поверсі, Маргарита спустилася до сьомого і почала й там висаджувати шибки.

Змучений довгим байдикуванням за дзеркальними дверима під'їзду, швейцар вкладав у сюрчання всю душу, причому чітко йшов за Марґаритою, ніби акомпануючи їй. У паузах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав духу, а з кожним Маргаритиним ударом, надимаючи щоки, заходився, свердлуючи нічне повітря до самого неба.

Його зусилля, єднаючись зі стараннями розшаленілої Маргарити, дали великі наслідки. В будинку йшла паніка. Цілі ще вікна розчинялися, в них з'являлись людські голови і відразу ховалися, відчинені ж вікна, навпаки, зачинялись. В протилежних будинках у вікнах на тлі освітлених кімнат виникати темні силуети людей, що намагалися збагнути, чому безпричинно тріскаються шибки в новій споруді Драмліту.

У провулкові народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли люди, носячись сюди-туди без ладу й сенсу. Хатня робітниця Кванта кричала до них, що їх залило, а згодом до неї прилучилася хатня робітниця Хустова з квартири № 80, яка була під квартирою Кванта. У Хустових полилося зі стелі, й на кухні, й у вбиральні. Нарешті, у Квантів на кухні обвалився величезний шматтиньку зі стелі, розбивши весь брудний посуд, після чого пішла справжня злива: з-під ґраток мокрої обвислої дранки ринуло, як з відра. Тоді на сходах першого під'їзду залунали крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Маргарита заглянула в нього і побачила чоловіка, який у паніці нацупив на себе протигаз. Ударивши молотком у його шибку, Маргарита сполохала його, і він здимів із кімнати.

Та несподівано дикий погром ущух. З'їхавши до третього поверху, Маргарита заглянула в крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. В кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжечку із затягнутими сіткою боками сидів хлопчик років чотирьох і налякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі повибігали з квартири.

— Шибки б'ють, — проговорив хлопчик і покликав: — Мамо!

Ніхто не відгукнувся, і тоді він сказав:

— Мамо, я боюсь.

Марґарита відкинула фіранку і влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійся, не бійся, маленький, — сказала Марґарита, силуючись пом'якшити свій захриплий на вітрі, злочинницький голос, — це хлопчиська шибки били.

— З рогатки? — запитав хлопчик, переставши тремтіти.

— З рогатки, з рогатки, — повторила Марґарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — у нього є рогатка.

— Ну, певно, він!

Хлопчик подивився лукаво кудись убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Маргарита, — я тобі снюся.

— Я так і думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Маргарита, — підклади руку піц щоку, а я тобі буду снитися.


— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик, відразу ліг і підсунув руку під щоку.

— Я тобі казку розповім, — заговорила Маргарита і поклала розвогнену руку на стрижену голову. — Була на світі одна тьотя. І в неї не було дітей, і щастя взагалі так само не було. Отож спочатку вона довго плакала, а потім зробилася злою... — Маргарита вмовкла, зняла руку — хлопчик спав.

Маргарита тихенько поклала молоток на підвіконня і вилетіла з вікна. Коло будинку вирувало. Асфальтованим тротуаром, вкритим битим склом, бігали і щось вигукували люди. Серед них уже мелькали міліціонери. Раптовно вдарив дзвін, і з Арбату в провулок вкотилася червона пожежна машина з драбиною...

Але подальше вже не цікавило Маргариту. Примірявшись, щоб не зачепитися за який дріт, вона міцніше затисла щітку і вмить опинилася вище нефортунного будинку. Провулок під нею похилився набік і провалився вниз. Замість нього одного під ногами у Маргарити вродилося скупчення дахів, навскоси перерізуване сяйними стежками. Все це неждано поїхало вниз, і смуги вогнів змазались і злилися.

Маргарита ще пришвидшила щітку, і тоді все скупчення дахів кануло під землю, а замість нього з'явилося внизу озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптово піднялося вертикально, а згодом опинилося над головою Маргарити, а під ногами зблиснув місяць. Збагнувши, щ вона перевернулася у повітрі, Маргарита вирівнялась і обернувшись, побачила, що й озера вже немає, а що та унизу, позад неї, залишилася тільки рожевувата заграва на виднокрузі. Та й вона щезла через секунду, і Маргарита постерегла, що вона сам на сам з місяцем, який летів вище і лівіше від неї. Марґаритине волосся давно стояло копицею, а місячне сяйво зі свистом омивало її тіло. З того, як унизу дві низки негустих вогнів злилися у дві суцільні вогненні смуги, з того, як швидко вони зникли позаду, Маргарита здогадувалася, що вона летить зі страхітливою швидкістю, і подивувалася тому, що вона не задихається.

Через кілька секунд далеко внизу, в земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла і підвалилося під ноги літунки, але воно тут же закрутилося гвинтом і провалилось у землю. Ще кілька секунд — і знов таке саме видиво.

— Міста! Міста! — прокричала Маргарита.

Після цього разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і зметикувала, що це ріки.

Повертаючи голову вгору і вліво, літунка милувалася тим, що місяць шалено летить над нею назад у Москву і водночас дивовижно стоїть на місці, так що на ньому виразно проступав якийсь таємничий, темний — чи то дракон, чи то горбоконик, гострою мордою звернений до залишеного міста.

Тієї миті Маргариті сяйнула думка, що, по суті, вона даремно так несамовито жене щітку. І що вона позбавляє себе змоги бодай дещо розгледіти як слід, повною мірою насититися польотом. їй щось підказувало, що там, куди вона поспішає, її почекають і що нема сенсу їй нудьгувати від такої шаленої швидкості й висоти.

Маргарита нахилила щітку щетиною вперед, так що хвіст її піднявся догори, і, набагато уповільнившись, пішла до самої землі. І це сковзування, як на повітряних санках, вниз принесло їй найбільшу насолоду. Земля піднялася до неї, і в безформній досі чорній гущі позначилися її таємниці та приваби під час місячної ночі. Земля підійшла до неї, і Маргариту вже обдавало пахощами зазеленілих лісів. Маргарита летіла над самісінькими туманами росяного лугу, потім над ставком. Під Маргариток) хором співали жаби, л десь удалині, чомусь гаряче хвилюючи серце, шумів по-гяг. Маргарита невдовзі побачила його. Він повз повільно, як гусінь, сиплючи в повітря іскри. Обігнавши його, Маргарита пройшла ще над одним водним дзеркалом, в якому проплив під ногами другий місяць, ще знизилась і пішла, ледь-ледь не зачіпаючи ногами верхівки величезних сосон.

Важкий шум розпорюваного повітря почувся позаду й почав здоганяти Марґариту. Поступово до цього шуму чогось, що летить, як набій, долучивсь і чутний на багато верст жіночиіі регіт. Марґарита озирнулася і побачила, що її доганяє якийсь складний темний предмет. Доганяючи Марґариту, він усе більше виразнішав, стало ясно, що це хтось летить верхи. А зрештою він і цілковито вималювався. Уповільнюючи лет, Марґариту наздогнала Наташа.

Вона, гола-голісінька, з розвіяним за вітром волоссям, летіла верхи на гладкому кнурові, який затис у передніх ратицях портфель, а задніми на одчай душі молотив повітря. Час від часу зблискувало і гасло в місячному світлі пенсне, яке спало з носа і летіло коло кнура на шнурі, а капелюх усе зсовувався кнурові на очі. Добре приглянувшись, Марґарита впізнала у кнурові Миколу Івановича, і тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із Наталчиним гиготінням.

— Наташко! — пронизливо закричала Марґарита. — Ти намастилася кремом?

— Серденько! — колошкаючи своїм вереском заснулий сосновий бір, відповідала Наташа. — Королево моя французька, адже я і йому намазала лисину, і йому!

— Принцесо! — плаксиво прогорлав кнур, ускач несучи вершницю.

— Серденько! Марґарито Миколаївно! — кричала Наташа, скачучи поряд з Маргариток). — Зізнаюсь, я взяла крем. Таж і ми хочемо жити й літати! Простіть мене, повелителько, а я не повернуся, ні за що не повернуся! Ах, добре, Марґарито Миколаївно!.. Сватався до мене. — Наташа почала тицяти пальцем у шию кнура, який конфузливо сопів, — сватався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнурові.

— Богине! — завивав той. — Не можу я так прудко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.

— Та ну тебе до біса з твоїми паперами! — виклично регочучи, кричала Наташа.

— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще почує хто! — благально горлав кнур.

Летячи галопом поряд з Марґаритою, Наташа, регочучись, розповідала їй про те, що відбувалося у віллі після того, як Марґарита Миколаївна вилетіла поверх воріт.

Наташа призналась у тому, що, не доторкнувшись більше до жодної з подарованих речей, вона поскидала з себе одіж і кинулась до крему і негайно вимастилася ним. І з нею сталося те, що і з її господинею. В той час, як Наташа, сміючись з утіхи, милувалася перед дзеркалом своєю чарівною красою, двері розчинилися і перед хатньою робітницею станув Микола Іванович. Він був збуджений, у руках тримав сорочку Марґарити Миколаївни та власного свого капелюха і портфель. Побачивши Наталку, Микола Іванович очамрів. Трохи оговтавшись, весь червоний як рак, він ознаймив, що вважав за свій обов'язок підняти сорочечку й особисто принести її...

— А що казав цей негідник! — верещала й реготала Наташа.— Що казав, на що підбивав! Які гроші приобіцював! Казав, що Клавдія Петрівна нічого не дізнається. Що, скажеш, брешу? — кричала Наташа кнурові, а той лише присоромлено відвертав рило.

Розходившись у спальні, Наташа мазнула кремом Миколу Івановича і сама оторопіла від дива. Обличчя шановного нижнього мешканця збіглося в рильце, а руки й ноги виявилися з копитцями. Глянувши на себе в дзеркало, Микола Іванович відчайдушно та дико завив, але було вже пізно. За кілька секунд він, засідланий, летів кудись до біса з Москви, скімлячи від горя.

— Вимагаю повернення моєї звичайної подоби! — раптом не то нестямно, не то благально прохрипів і зарохкав кнур, — я не хочу летіти на незаконне зборище! Марґарито Миколаївно, ви маєте обов'язком утихомирити свою хатню робітницю!

— О, так я тобі тепер хатня робітниця? Хатня робітниця? — вигукувала Наташа, мнучи вуха кнурові. — А була богинею? Ти мене як називав?

— Венера! — плаксиво відповідав кнур, пролітаючи над струмком, що дзюрчав поміж камінням, і копитцями з шелестом черкаючи об кущі горішини.

— Венера! Венера! — переможно вигукнула Наташа, однією рукою взявшись за бік, а другу простягаючи до місяця. — Марґарито! Королево! Упрохайте за мене, щоб відьмою залишили. Для вас усе зроблять, вам владу дано!

Марґарита обізвалася:

— Гаразд, я обіцяю!

— Дякую! — прокричала Наташа і раптом загукала різко і якось тоскно: — Гей! Гей! Швидше! Швидше! А ну, наддай! — Вона стисла п'ятами запалі в шаленій гонитві боки кнура, і той наддав ходи так, що знову розпороло повітря, і за мить Наталку вже було видно попереду, як чорну цятку, яка потім і зовсім зникла, і шум її льоту розтанув.

Марґарита продовжувала летіти повільно в пустельній і невідомій місцевості, над пагорбами, засіяними подекуди валунами, які лежали поміж окремих величезних сосон. Марґарита летіла і думала про те, що вона, напевно, десь дуже далеко від Москви. Щітка летіла не над вершечками сосон, а вже поміж їх стовбурів, які з одного боку пови-сріблював місяць. Легка тінь літунки пливла землею попереду — тепер місяць світив у спину Маргариті.

Марґарита відчувала близькість води і здогадувалася, що мета недалеко. Сосни розійшлися, і Марґарита тихо під'їхала по повітрю до крейдяного урвища. За ним унизу в тіні лежала ріка. Туман висів і чіплявся за кущі внизу прямовисного урвища, а протилежний берег був низький, рівнинний. На ньому, під одинокою купою якихось розлогих дерев, тріпотіло світло від вогнища і снували якісь постаті. Маргариті здавалося, що звідти долинає якась навріписта веселенька музика. Далі, наскільки сягало око, на висрібленій рівнині не добачалось жодних ознак ні житла, ні! людей.

Марґарита зіскочила з урвища вниз і швидко дісталася води. Вода надила її після повітряної гонитви. Відкинувши від себе щітку, вона з розгону кинулась у воду сторч головою. Легке її тіло, як стріла, розкраяло воду, а стовп води викинуло мало не до самого місяця. Вода була теплою, як у лазні, й, виринувши з глибини, Марґарита досхочу наплавалася сама-самісінька вночі в цій річці.

Поряд з Маргаритою нікого не було, але трохи поодаль з-за кущів долинало хлюпання і пирскання, там теж хтось купався.

Марґарита вискочила на берег. Тіло її палало після купелі. Втоми вона ніякої не відчувала і радісно пританцьовувала на вологій траві. Враз вона припинила танці й насторожилася. Пирскання наблизилось, і з-за кущів верболозу виліз якийсь голий товстун у чорному шовковому циліндрі, зсунутому на потилицю. Ступні його ніг були в намулі, отож здавалося, що купальник у чорних черевиках. З того, як він гикав та відсапувався, виходило, що він був добре напідпитку, це, між іншим, потверджувалось і тим, що від річки раптом потягло коньяком.

Побачивши Марґариту, товстун почав приглядатися, а потім радісно заволав:

— Що таке? Чи ж не її бачу? Клодіно, та це ж ти, весела вдово? І ти тут? — і він поліз здоровкатися.

Марґарита відступила і з гідністю відказала:

Пішов-но ти к бісовій матері. Яка я тобі Клодіна? Ти приглядайся, з ким заводиш мову, — і, подумавши хвильку, вона додала до своїх слів розлогу нецензурну лайку. Все це отверезило легковажного товстуна.

— Ой! — тихо гукнув він і стенувся. — Даруйте великодушно, світла королево Марго! Я помилився. А виною коньяк, щоб йому лихо! — Товстун опустився на одне коліно, циліндр відніс убік, уклонився і залепетав, змішуючи російські фрази з французькими, якусь нісенітницю про криваве весілля свого друга в Парижі Гессара, і про коньяк, і про те, що його гнітить прикра помилка.

— Ти штани натягнув би, сучий сину, — сказала, добріючи, Марґарита.

Товстун радісно вишкірився, бачачи, що Марґарита не сердиться, і розчулено повідомив, що опинився оце тут без штанів, позаяк з неуважності залишив їх на березі Єнісею, ле купався перед цим, і що він зараз же летить туди, добре, це близенько, а потім, віддавши себе її прихильності та опіці, почав відступати і задкував доти, поки не посковзнувся і навзнак не упав у воду. Але й падаючи, зберіг на обличчі, отороченому невеликими бакенбардами, усмішку іахвату і відданості.

Марґарита ж пронизливо свиснула і, осідлавши щітку, яка тут же підлетіла, подалася над річкою на протилежний ііерег. Тінь крейдяної гори сюди не сягала, і увесь берег заливав місяць.

Тільки-но Марґарита торкнулася вологої трави, музика під вербами загучала дужче і веселіше спахнув сніп іскор над вогнищем. Під гіллям верб, усипаних ніжними пухнастими сережками, що їх було видно в місячному сяйві, сиділи у дві лави товстопикі жаби і, роздуваючись, мов гумові, грали на дерев'яних дудах бравурний марш. Світні трухлячки висіли на вербових галузочках перед музиками й освітлювали ноти, а на жаб'ячих пичках мінилося колихке світло ватри.

Марш гралося на пошанування Марґариті. Зустрічали її якнайврочистіше. Прозірчасті русалки зупинили свій танок над річкою й замахали Марґариті водоростями, і над пустельним зеленкуватим берегом простогнали далеко чутні їхні вітання. Голі відьми, вискочивши з-поміж верб, вишикувалися лавою і почали присідати та вклонятися придворними поклонами. Хтось козлоногий підлетів і припав до руки, розкинув на траві шовк, поцікавився, чи добре купалося королеві, запросив прилягти й відпочити.

Марґарита так і вчинила. Козлоногий підніс їй келих із шампанським, вона випила його, і серце її відразу пойнялося літеплом. Запитавши, де Наташа, вона дістала відповідь, що Наташа вже викупалась і полетіла на своєму кнурові вперед, у Москву, щоб звістувати про швидке прибуття Марґарити й допомогти приготувати їй вбрання.

Недовге перебування Марґаритине під вербами позначилось одним епізодом. У повітрі розтявся свист, і чорне тіло, вочевидь схибивши, шугнуло у воду. За якусь хвильку перед Марґаритою станув той самий товстун-бакенбар-дист, що так невдатно знайомився на тому березі. Він явно встиг уже переметнутися на Єнісей, бо був у фрачному вбранні, але мокрий з голови до ніг. Коньяк вдруге підвів його: висідаючи, він усе-таки опинився у воді. Але усмішки своєї він не втратив і в цьому прикро.му випадку, і Марґарита, розвеселившись, допустила його до своєї руки.

Потім усі почали збиратися. Русалки дотанцювали свій танок у місячному сяйві та й розтанули в ньому. Козлоногий поштиво спитав у Марґарити, на чому вона дісталася на річку. Дізнавшись, що вона з'явилася верхи на щітці, сказав:

— О, навіщо ж, це незручно, — і миттю спорудив із двох сучків якийсь сумнівний телефон і зажадав у когось негайно прислати машину, що й справді за хвилину було виконано. На острів упала булана відкрита машина, тільки на шоферському місці сидів не звичайний водій, а чорний довгоносий грак у цератовій фуражні і в рукавицях з відлогами. Острівець порожнів. У місячному сяйві розтанули на льоту відьми. Ватра догорала, і жариния затягувало сивим попелом.

Бакенбардист і козлоногий підсадили Марґариту, і вона опустилася на широке заднє сидіння. Машина гуркнула, скакнула і піднялася мало не до самого місяця, острів зник, зникла річка, Марґарита помчала в Москву.


Розділ 22

ПРИ СВІЧКАХ


Рівне гудіння машини, яка високо летіла над землею, заколисувало Марґариту, а місячне світло приємно гріло її. Стуливши очі, вона віддала обличчя вітру і думала з якимось сумом про покинутий нею невідомий берег річки, якої, здавалось їй, вона більше ніколи не побачить. Після всіх див і чаклунств сьогоднішнього вечора вона вже здогадувалася, до кого саме в гості її везуть, але це не викликало в ній страху. Надія на те, що там їй поталанить домогтися повернення свого щастя, робила її безстрашною. Втім, довго мріяти в машині про це щастя їй не привелося. Чи то грак добре знав свою справу, чи така вже добряча була машина, та невдовзі, розімкнувши очі, Марґарита побачила під собою не темні ліси, а тремтливе озеро московських вогнів. Чорний птах-шофер на льоту відгвинтив переднє праве колесо, а потім посадив машину на якомусь цілком безлюдному кладовищі в районі Дорогомилова.

Висадивши Марґариту, яка ні про що не питала, коло одного з надгробків разом з її щіткою, грак запустив машину, спрямувавши її просто в яр за кладовищем. Туди нона з гуркотом зірвалася і згинула. Грак поштиво відсалютував, сів на колесо верхи і відлетів.

У ту ж мить від одного з пам'ятників відокремилася чорна кирея. Ікло зблиснуло проти місяця, і Марґарита впізнала Азазелло. Той рухом запросив Марґариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обоє стрімко злетіли і за кілька секунд, не побачені жодною живою душею, зсіли коло будинку № 302-біс на Садовій вулиці.

Коли, несучи під пахвами щітку та рапіру, подорожани проходили підворіттям, Маргарита завважила тут знудженого чоловіка в кепці й високих чоботях, який, очевидно, очікував на когось. Хоч як легко ступали Азазелло та Маргарита, самотній чоловік почув їхню ходу й насторожено скинувся, не тямлячи, хто видає ці звуки.

Другого чоловіка, що був на диво подібний до першого, зустріли коло шостого під'їзду. І знову повторилася та сама історія. Хода... Чоловік бентежно роззирнувся і насупився. Коли ж двері прочинилися і закрилися, метнувся слідом за невидимими приходнями, заглянув у під'їзд, але нічого, певно, не добачив.

Третій, точнісінька копія другого, а отже й першого, вартував на майданчику третього поверху. Він палив міцні цигарки, і Маргарита закашлялася, проходячи повз нього. Курець, ніби його штрикнули, схопився з лави, на якій сидів, почав збентежено озиратися, підійшов до перил, подивився вниз. Маргарита зі своїм проводжатим у цей час уже була коло дверей квартири № 50. Дзвонити не стали, Азазелло безгучно відкрив двері своїм ключем.

Перше, що вразило Марґариту, це та пітьма, в яку вона потрапила. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Маргарита несамохіть учепилася в Азазеллів плащ, боячись спіткнутися. Але тієї миті віддалеки і вгорі заблищав вогник якоїсь лампадки і почав наближатись. Азазелло на ходу витяг у Марґарити з-під руки щітку, і та щезла в пітьмі без жодного звуку. Почали підніматися якимись широкими приступками, і Марґариті видалося, що їм не буде кінця, її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть вміститися ці надзвичайні безкраї сходи, яких вона не могла бачити, проте добре відчувала. Ате сходження закінчилося, і Маргарита зрозуміла, що вони стоять на майданчику. Вогник наблизивсь упритул, і Маргарита побачила освітлене обличчя чоловіка, високого й чорного, який тримав у руках оту лампадку. Ті, хто мав уже безталання в ці дні трапитися йому на дорозі, навіть у цьому слабкому світлі язичка в лампадці, певно, відразу ж упізнали б його. Це був Коров'єв, він же Фагот.

Щоправда, зовнішня подоба Коров'єва вельми змінилася. Хиткий вогник відбивався не в надтріснутому пенсне, яке давно слід було б викинути на смітник, а в моноклі, правда, також надтріснутому. Вусики на нахабному виду було підкручено і намащено, а чорнота Коров'єва пояснювалася дуже просто — він був убраний у фрак. Біліли лише його груди.

Маг, регент, чародій, перекладач чи біс його зна хто навсправжки — словом, Коров'єв — уклонився і, широко повівши лампадкою в повітрі, запросив Марґариту йти слідом за ним. Азазелло зник.

«Ото дивовижний вечір, — думала Марґарита, — я всього сподівалась, але лише не цього! Електрику, чи що, у них вимкнули? Але найчудніше — розміри цього приміщення. Яким робом усе це може увіпхатись у московську квартиру? А таки зовсім не може!»

Хоч як мало світла давала коров'євська лампадка, Марґарита збагнула, що вона перебуває в просто неосяжній залі, та ще й з колонадою, темною і з першого враження безкінечною. Коло якоїсь канапки Коров'єв зупинився, поставив свою лампадку на якусь тумбу, рухом запропонував Марґариті сісти, а сам примостився поруч у мальовничій позі — обпершися ліктем на тумбу.

— Дозвольте мені відрекомендуватися вам, — зарипів Коров'єв, — Коров'єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, безперечно, подумали? Ні, ні, та й ще раз ні. Хай перший-ліпший кат, хоч би один з тих, котрі сьогодні трохи пізніше матимуть честь прикладатися до вашого коліна, на цій же тумбі зітне мені голову, якщо воно так!

Просто мессір не любить електричного світла, і ми вдамося до нього в найостанніший момент. І тоді його, йміть віри, не бракуватиме. Навіть, мабуть, було б добре, шоб його було менше.

Коров'єв сподобався Марґариті, й тріскуче його патякання заспокійливо вплинуло на неї.

— Ні, — відповіла Марґарита, — найбільше мене вражає, де все це вміщається. — Вона повела рукою, підкресиюючи цим неосяжність зали.

Коров’єв солодко вишкірився, від чого тіні ворухнулись у складках коло його носа.

— Найпростіше зі всього! — відповів вій. — Тому, хто знається на п'ятому вимірові, нічого не варт розсунути приміщення до бажаних розмірів. Скажу вам більше, шановна господине, до чорт знає яких меж! Я, проте, — торохтів далі Коров’єв, — знав людей, які не мали уявлення не лише про п'ятий вимір, але й взагалі ні в чому нічого не петра-ли, та все ж таки витворяли справжнісінькі дива щодо розширення свого помешкання. От, до прикладу, один городянин, як мені розповідали, одержавши трикімнатну квартиру на Земляному валу, без жодного п'ятого виміру та інших речей, що від них макітриться в голові, як стій перетворив її на чотирикімнатну, перегородивши одну з кімнат надвоє.

Відтак цю обміняв він на дві окремі квартири в різних районах Москви — одну на три і другу на дві кімнати. Погодьтеся, що їх стало п'ять. Трикімнатну він обміняв на дві окремі по дві кімнати і став власником, як ви самі бачите, шести кімнат, правда, розкиданих у цілковитому безладді по всенькій Москві. Він уже намірявся доконати останню й найблискучішу штуку, вмістивши в газеті оголошення, що міняє шість кімнат у різних районах Москви на одну п'ятикімнатну квартиру на Земляному валу, як його діяльність, з не залежних від нього причин, дійшла краю. Може, він і має нині якусь там кімнату, тільки, запевняю вас, не в Москві. Оце проноза, а ви зводите правити про п'ятий вимір!

Марґарита, хоча і зовсім не правила про п'ятий вимір, а правив про нього сам Коров'єв, весело розсміялася, прослухавши розповідь про оборудки квартирного пронози. Коров'єв же вів далі:

— Але вертаймося до справи, Марґарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, безперечно, вже здогадалися про те, хто наш хазяїн.

Марґаритине серце стукнуло, і вона ствердно хитнула головою.

— Отож-бо, отож-бо, — казав Коров'єв, — ми вороги будь-яких недомовок і таємничостей. Щорік мессір дає один бал. Він зветься весняним балом повні, або балом ста королів. Народу! — тут Коров'єв ухопився за щоку, наче в нього засіпав зуб. — Втім, я сподіваюся, ви на власні очі пересвідчитеся. Так ось: мессір парубкує, як ви, певно, розумієте й самі. Але потрібна господиня, — Коров'єв розвів руками, — погодьтеся, що без господині...

Марґарита слухала Коров'єва, пильнуючи, щоб не пропустити яке слово, під серцем у неї було холодно, надія на щастя наморочила голову.

 Усталилася традиція, — говорив дачі Коров'єв, — господиня балу має неодмінно називатися Маргариток), по-перше, а по-друге, вона має бути з місцевих. А ми, ось самі бачите, подорожуємо та й якраз перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Марґариту знайшли ми в Москві, а, чи вірите, — тут Коров'єв з розпукою ляснув себе по стегну, — жодна не придатна! І, нарешті, щаслива доля...

Коров'єв промовисто всміхнувся, нахиляючись станом, і знову похолоділо серце Марґаритине.

— Досить балаканини! — гукнув Коров'єв. — Геть балачки: ви не відмовитеся перебрати на себе цей обов'язок?

— Не відмовлюся! — твердо відповіла Марґарита.

— Баста! — сказав Коров'єв і, піднявши лампадку, додав: — Прошу за мною.

Вони пішли поміж колонами і нарешті дістались якоїсь іншої зали, в котрій чомусь дуже пахло лимонами, де чулося якесь шарудіння і де щось черкнуло Марґариту по голові. Вона стснулася.

— Не лякайтесь, — солодко заспокоїв Коров'єв, беручи Марґариту під руку. — Це бальні вигадки Бегемота, нічого більше. І взагалі я насмію порадити вам, Марґарито Миколаївно, ніколи і нічого не боятися. Це нерозумно. Бал буде бучний, не приховуватиму від вас цього. Ми побачимо осіб, засяг влади яких свого часу був надзвичайно великий. Але, бігме, як здумаєш про те, наскільки мікроскопічно малі їхні можливості порівняно з можливостями того, в чиєму почті я маю честь перебувати, робиться смішно і навіть, я б сказав, сумно. До того ж і самі ви — королівської крові.

— Чому це королівської крові? — налякано шепнула Марґарита, горнучись до Коров'єва.

— О королево, — грайливо заторохтів Коров'єв, — питання крові — найскладніші питання у світі! І якби розговорити декотрих прабабусь, а особливо тих із них, що мали репутацію скромниць, предивні таємниці розкрилися б, шановна Маргарито Миколаївно. Я анітрохи не схиблю, якщо, кажучи про це, нагадаю примхи тасованої колоди карт. Є речі, в яких цілковито неспроможні ані бар'єри між станами, ані кордони між державами. Дам наздогад: одна з французьких королев, що жила в шістнадцятому сторіччі, напевно, страшенно вразилася б, якби хтось сказав їй, що її премилу прапрапраправнучку я через багато-багато літ вестиму під руку в Москві бальними залами. Але ми прийшли!

Тут Коров'єв задув свою лампаду, і вона зникла в нього з рук, а Марґарита побачила перед собою на долівці смужку світла під якимись темними дверима. У ці двері Коров'єв тихо стукнув. Умить Марґарита розхвилювалася так, що в неї зацокотіли зуби, а спину обсипало морозом. Двері розчинилися. Кімната була дуже невелика. Марґарита побачила широке дубове ліжко з пожмаканими брудними простирадлами і подушкою. Перед ліжком стояв дубовий на різьблених ніжках стіл, на якому містився канделябр із гніздами у вигляді пташиних лап із кігтями. В цих семи золотих лапах горіли товсті воскові свічі. Крім того, на столику була велика шахівниця з фігурками, надзвичайно мистецьки виробленими. На невеличкому витертому килимку стояв низенький ослінчик. Був ще один стіл з якоюсь золотою чашею та з іншим канделябром, гілки якого були вироблені у вигляді змій. У кімнаті тхнуло сіркою та смолою, тіні від світочів перехрещувалися на долівці.

Серед присутніх Марґарита відразу впізнала Азазелло, який тепер уже був зодягнутий у фрак і стояв коло спинки ліжка. Причепурений Азазелло вже не нагадував того розбійника, у вигляді якого з'являвся Марґариті в Алексан-дрівському саду, і вклонився він їй вельми галантно.

Гола відьма, ота Ґелла, котра так збентежила статечного буфетника Вар'єте, і, гай-гай, та сама, яку, на велике щастя, відстрашив півень у ніч голосного сеансу, сиділа на килимку на підлозі коло ліжка, мішаючи в каструлі щось, від чого бухкали сірчані випари.

Окрім цих, був ще в кімнаті величезний чорний котяра, який сидів на високому табуреті перед шаховим столиком і тримав у правій лапі шахового коня.

Ґелла підвелася і уклонилася Марґариті. Те саме зробив і кіт, зіскочивши з табурета. Шаркаючи правою задньою лапою, він упустив коня і поліз за ним під ліжко.

Усе це Марґарита, завмираючи від страху, ледве роздивилася в оманливих тінях свічок. Погляд її притягувало ижко, на якому сидів той, кого ще зовсім недавно бідолашний Іван на Патріарших переконував у тому, що диявола не існує. Цей неіснуючий якраз і сидів на ліжкові.

Два ока увігналися Марґариті в обличчя. Праве із золотою іскрою на дні, просвердлювало будь-кого до дна душі, і ліве — порожнє й чорне, ніби вузьке вушко голки, ніби вихід у бездонну криницю всілякої пітьми і тіней. Іюландове обличчя було скошене набік, правий кутик рота підтягнуто донизу, на великому лисому лобі було прорізано глибокі паралельні гострим бровам зморшки. Шкіру Ііоландового обличчя ніби навічно спалила смага.

Воланд широко розлігся на ліжку, був він у самій нічній довгій сорочці, брудній і залатаній на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу витягнув на ослінчик. Коліно цієї темної ноги Ґелла натирала якоюсь димлящою мастю.

Ще розгледіла Марґарита на розкритих безволосих грудях Воланда мистецьки з чорного каменя вирізаного жука на золотому ланцюжку і з якимись письменами на спинці. Коло Воланда на ліжку, на важкому постаменті, стояв ди-іювижний, наче живий і освітлений з одного боку сонцем глобус.

Кілька секунд тривала мовчанка. «Він вивчає мене», — подумала Марґарита, зусиллям волі силкуючись утримати дрож у ногах.

Нарешті Воланд заговорив, посміхнувшись, від чого мого іскристе око наче спалахнуло:

— Вітаю вас, королево, і прошу дарувати мені оцей домашній убір.

Голос Воланда був настільки низький, що на декотрих • кладах його відтягувало на хрип.

Воланд узяв з постелі довгу шпагу, нахилився, поворушив нею під ліжком і сказав:

— Вилізай! Партія відміняється. Прибула гостя.

— Ні в якому разі, — тривожно писнув по-суфлерсько-му над вухом Марґарити Коров'єв.

— Ні в якому разі... — почала Марґарита.

— Мессіре... — дихнув Коров'єв у вухо.

— Ні в якому разі, мессіре, — опанувавши себе, тихо, апе ясно відповіла Марґарита і, усміхнувшись, додала: — Я благаю вас не переривати партії. Я тієї думки, що шахові журнали заплатили б добрячі гроші, аби тільки дістати змогу її надрукувати.

Азазелло неголосно і схвально крекнув, а Воланд, уважно подивившись на Марґариту, докинув наче про себе:

— Так, має рацію Коров'єв! Як примхливо тасується колода! Кров!

Він простягнув руку і поманив до себе Марґариту. Та підійшла, не чуючи долівки під босими ногами. Воланд поклав свою важку, наче кам'яну, і водночас гарячу, як вогонь, руку на плече Марґариті, смикнув її до себе і поса див на ліжко поруч із собою.

— Ну, якщо ви так чарівливо люб'язні, — мовив він, а я нічого іншого не чекав, так будьмо без церемоній, він знову нахилився до краю ліжка і крикнув: — І довго буде триватиме оце блазенство під ліжком? Вилізай, окаяниий Гансе!

— Коня не можу налапати, — здушеним і фальшивим.; голосом відізвався з-під ліжка кіт, — поскакав кудись, а за-і мість нього все якесь жаб'я надибується.

— Чи не забрав ти собі в голову, що тут тобі якийсь ярн марок? — вдаючи сердитого, спитав Воланд. — Жодних жаі не було під ліжком! Облиш ці дешеві фокуси для Вар'єте.; Якщо ти зараз же не вилізеш, ми вважатимемо, що ти визнав поразку, проклятущий дезертире!

— Ні за що, мессіре! — загорлав кіт і ту ж мить виді з-під ліжка, тримаючи в лапі коня.

— Рекомендую вам... — почав був Воланд і сам себе перервав: — Ні, я бачити не можу цього блазня заплішеного. Подивіться, що він там, під ліжком, зробив із собою!

Викачаний у пилюці кіт, стоячи на задніх лапах, тим часом вклонявся Марґариті. Тепер на шиї кота опинилася, біла фрачна краватка метеликом, а на грудях перламутровий дамський бінокль на ремінці. Окрім того, вуса в кота було визолочено.

— Ну що ж це таке? — вигукнув Воланд. — Навіщо ти позолотив вуса? І на якого біса тобі краватка, якщо на тобі немає штанів?

— Штани коту не належать, мессіре, — з великою гідністю відповів кіт. — Ще, може, ви наказали б узути мене в чоботи? Кіт у чоботях буває лише в казках, мессіре. А от чи бачили ви коли кого на балу без краватки? Я не хочу ставати посміховиськом та наражатися на небезпеку бути вигнаним в заший! Кожен прикрашає себе, чим може. Вважайте, що сказане стосується і бінокля, мессіре!

— Але вуса?..

— Не розумію, — сухо заперечив кіт, — чому, голячись сьогодні, Азазелло та Коров'єв могли посипати себе білою пудрою і чим вона краща золотої? Я напудрив вуса, оце і все! Інша річ, якби я поголився! Голений кіт це, справді, неподобство, тисячу разів ладен погодитися з цим. А взагалі, — тут голос кота забринів образою, — я бачу, що до мене всіляко прискіпуються і що питання переді мною стає руба — чи бути мені взагалі на балу? Що скажете ви мені на це, мессіре?

І кіт від образи так роздувся, що здавалося, ще секунда, і він лусне.

— Ох, крутію, крутію, — хитаючи головою, говорив Воланд, — щоразу, коли в партії заженеш його в глухий кут, він починає заговорювати зуби, наче найпослідущий шарлатан на мосту. Негайно сідай і припини оце блягузкання.

— Я сяду, — відповів кіт, сідаючи, — але заперечу щодо останнього. Мова моя анітрохи не є блягузканням, як ви зводили висловитися в присутності дами, а вервечкою міцно припасованих силогізмів, які гідно поцінували б такі знавці, як Секст Емпірик, Марціан Капелла, а то, чого доброго, і сам Арістотель.

— Шах королю, — сказав Воланд.

— Будь ласка, будь ласка, — обізвався кіт і почав ди-ийтися на дошку в бінокль.

— Отож, — звернувся до Маргарити Воланд, — рекомендую, донно, мій почет. Оцей, що клеїть дурня, — кіт Ьегемот. З Азазелло та Коров'євим ви вже зазнайомилися, слугиня моя Гелла — метка й кмітлива, і нема такої послу-і и, якої б вона не могла справити.

Красуня Ґелла усміхалася, звернувши до Маргарити свої зеленаві очі, невпинно зачерпуючи пригорщею мазь і накладаючи її на коліно.

— Оце й усі, — закінчив Воланд і поморщився, коли Ґелла дужче натисла на його коліно, — товариство, як ви бачите, невелике, розмаїте і нелукаве. — Він умовк і почав повертати перед собою свій глобус, вироблений так майстерно, що сині океани на ньому ворушилися, а шапка на полюсі лежала, неначе справжня, крижана і сніжна.

На шахівниці тим часом зайшло велике замішання. До краю знервований король у білій мантії тупцював на клітинці, здіймаючи у відчаї руки. Троє білих пішаків-ландс-кнехтів з алебардами розгублено дивилися на офіцера, що розмахував шпагою і вказував уперед, де в суміжних клітинах, білій та чорній, видніли чорні вершники Воланда на двох гарячих баских конях.

Марґариту надзвичайно зацікавило і вразило те, що шахові фігурки були живі.

Кіт, відставивши від очей бінокля, тихесенько підштовхнув свого короля в спину. Той у відчаї затулив обличчя руками.

— Непереливки тобі, любий Бегемоте, — тихо сказав їдким голосом Коров'єв.

— Становище серйозне, але підстав для безнадії нема, — обізвався Бегемот, — більше того: я цілком певен в остаточній перемозі. Варт лишень добряче проаналізувати ситуацію.

Цей аналіз він почав доконувати досить-таки дивним чином, бо почав корчити якісь гримаси і підморгувати своєму королю.

— Нічого не допомагає, — докинув Коров'єв.

— Ой! — гукнув Бегемот. — Папуги розлетілися, а я ж попереджав!

І справді десь віддалік почувся шум багатьох крил. Коров'єв і Азазелло кинулися геть.

— А, чорт би вас забрав з вашими бальними витівками! — буркнув Воланд, не відволікаючись від свого глобуса.

Тільки-но Коров'єв і Азазелло пішли, підморгування Бегемота посилилося. Білий король нарешті здогадався, чого від нього хочуть, враз стягнув із себе мантію, кинув її на клітину і втік з дошки. Офіцер кинуте королівське вбрання нап'яв на себе і став на місце короля. Коров'єв і Азазелло повернулися.

— Брехні, як завжди, — бурчав Азазелло, косуючи на Бегемота.

— Мені почулося, — відповів кіт.

— Ну, і довго це триватиме? — спитав Воланд. — Шах королю.

— Я, мабуть, не розчув, мій метре, — відповів кіт, — шаха королю немає і бути не може.

— Повторюю, шах королю.

— Мессіре, — затурбовано-фальшивим голосом обізвався кіт, — ви перевтомилися: немає шаха королю!

— Король на клітинці г-два, — не дивлячись на дошку, сказав Воланд.

— Мессіре, я у відчаї, — завив кіт, зображуючи відчай на своїй морді, — на цій клітинці немає короля.

— Як це так? — з недовірою запитав Воланд і почав дивитися на дошку, де офіцер, що стояв на королівській клітині, відвертався й затулявся рукою.

— Ах ти підлотник, — задумливо сказав Воланд.

— Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, — заговорив кіт, притискаючи лапи до грудей, — якщо гравець оголошує шах королю, а короля при тому і в помині вже нема на дошці, шах визнається недійсним.

— Ти здаєшся чи ні? — гукнув загрозливим голосом Воланд.

— Дозвольте подумати, — смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, уткнув вуха в лапи і почав думати. Думав він довго і нарешті сказав: — Здаюсь.

— Убити вперту тварюку, — шепнув Азазелло.

— Так, здаюсь, — сказав кіт, — але здаюся виключно тому, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! — Він підвівся, і шахові фігурки полізли в скриньку.

— Ґелло, вже час, — сказав Воланд, і Ґелла щезла з кімнати. — Нога розболілась, а тут цей бал, — вів далі Воланд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Марґарита.

Воланд пронизливо подивився на неї і присунув ближче коліно.

Гаряче, як лава, вариво палило руки, але Маргарита, не морщачись, намагаючись не завдавати болю, втирала його в коліно.

— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Во-ланд, не спускаючи ока з Маргарити, — але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені в пам'ятку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомивсь у тисяча п'ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.

— Ох, чи можливе таке! — сказала Маргарита.

— Пусте! Років через триста це минеться. Мені нараяли силу ліків, але я по-старосвітському тримаюся бабусиних засобів. Дивовижні трави лишила у спадок погана ста-рушсмція, моя бабуся! До речі, а ви не маєте якої урази? Може, у вас є яка печаль, що труїть душу, який туск?

— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумниця Маргарита, — а тепер, коли я у вас, я почуваюсь цілком добре.

— Кров — великий чинник, — невідомо чому весело сказав Воланд і докинув: — Я бачу, що вас цікавить мій глобус.

— О так, я ніколи не бачила такої речі.

— Хороша річ. Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей, передаваних по радіо. Повідомляють їх завжди якісь дівчата, що нерозбірливо вимовляють назви місцевостей. До того ж кожна третя з них трохи недорікувата, начебто таких підбирають навмисне. Мій глобус багато зручніший, тим більше, що події мені потрібно знати достеменно. Ось, до прикладу, бачите той кусень землі, бік якого миє океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там почалася війна. Якщо ви наблизите очі, ви побачите й подробиці.

Маргарита нахилилася над глобусом і побачила, що квадратик землі розрісся, багатобарвно заграв кольорами і перетворився наче на рельєфну мапу. А потім вона побачила і стрічечку річки, і якесь селише коло неї. Будиночок, який був завбільшки з горошину, розрісся і став такий, як сірникова коробочка. Нагло і безгучно дах цього будинку підлетів угору разом з опукою чорного диму, а стіни впали, отож від двоповерхової коробочки нічого не залишилося, окрім купки, від якої валував чорний дим. Ще наблизивши око, Маргарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, яка лежала на землі, а коло неї в калюжі крові мале дитинча з розкиданими рученятами.

— Оце і все, — усміхаючись, сказав Воланд, — воно не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.

— Я не хотіла б бути по тому боці, проти якого цей Аба-донна, — сказала Маргарита, — на чиєму він боці?

— Що далі говорю з вами, — люб'язно відгукнувся Воланд, — то більше перекоігуюся в тому, що ви вельми розумна. Я заспокою вас. Він навдивовижу безсторонній і однією мірою співчуває обом супротивним таборам. Отож і наслідки для кожного табору бувають завжди однаковісінькі. Абадонно! — неголосно покликав Воланд, і тут із стіни з'явилася постать якогось кощавого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Марґариту таке сильне враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася обличчям у ногу Воландові. — Та годі вам! — гукнув Воланд. — Які-бо нервові сучасні люди. — Він з розмаху плеснув Марґариту по спині, так що її тіло аж загуло, як дзвін. — Таж бачите, що він в окулярах. І не було такого жодного випадку, та й не буде, щоб Абадонна з'являвся перед будь-ким передчасно. Врешті, я тут. Ви у мене гостею! Я просто хотів показати його вам.

Абадонна стояв непорушно.

— А можна, щоб він на секунду скинув окуляри? — запитала Маргарита, тулячись до Воланда і здригаючись, але вже з цікавості.

— А ось цього не можна, — серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Що ти хочеш сказати, Азазелло?

— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. У нас двоє сторонніх: красуня, котра хлипає і благає, щоб її залишили з господинею, а з нею ще, даруйте, її кнур.

— Дивно поводяться красуні, — зазначив Воланд.

— Це Наташа, Наташка! — вигукнула Маргарита.

— Ну, лишіть коло господині. А кнура — до кухарів.

— Зарізати? — перелякано скрикнула Маргарита. — Згляньтесь, мессіре, це Микола Іванович, мешканець з нижнього поверху. Тут непорозуміння, вона, бачите, мазнула його кремом...

— Але даруйте, — сказав Воланд, — якого біса і хто його різатиме? Хай посидить разом з кухарями, оце й усе! Не можу, погодьтесь, я пустити його у бальну залу!

— Ще б пак... — докинув Азазелло і доповів: — Північ надходить, мессіре.

— Гаразд. — Воланд звернувся до Марґарити: — Ну-бо, прошу вас... Наперед вдячний вам. Не розгублюйтесь і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, а то розі млієте і вам буде важко. Час!

Маргарита підвелася з килимка, і тоді в дверях виник Коров'єв.


Розділ 23

ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ


Надходила північ, і доводилося поспішати. Маргарита невиразно бачила довколишнє. Запам'яталися свічки і самоцвітний якийсь басейн. Коли Маргарита стала на дно цього басейну, Ґелла й Наташа, що допомагала їй, обдали Марґариту якоюсь гарячою, густою і червоною рідиною. Маргарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров'ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Марґарити пішла обертом голова від запаху трояндової олії. Потім Марґариту кинули на кришталеве ложе й стали до блиску розтирати якимось великим зеленим листям. Тут прискочив кіт і заходився допомагати. Він присів навпочіпки біля Марґаритиних ніг і почав натирати їй ступні з таким виглядом, мовби начищав на вулиці чоботи.

Маргарита не пам'ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди черевички і як ці черевички самі собою позащі-балися золотими пряжками. Якась сила підкинула Марґариту й поставила перед дзеркалом, і в її волоссі сяйнула королівська діамантова корона. Звідкілясь узявся Коров'єв іповісив на груди Марґариті важке, в овальній оправі зображення чорного пуделя на важезному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки почав натирати шию, зображення гнуло її донизу. Але дещо винагородило Марґариту за незручності, спричинювані ланцюгом з чорним пуделем. Це — та шанобливість, з якою почали ставитися до неї Коров'єв і Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — примовляв Коров'єв коло дверей кімнати з басейном, — нічого не вдієш, треба, треба, треба... Дозвольте, королево, дати вам останню пора ду. Гості будуть розмаїті, ох, дуже розмаїті, але жодному, королево Марґо, ані тіні переваги! Якщо хтось і буде не до вподоби... я певен, що ви, безперечно, не дасте цьому промайнути на своєму обличчі... Ні, ні — не можна й помислити про таке! Помітить, помітить у ту ж мить! Треба полюбити його, полюбити, королево! Сторицею буде винагороджена за це господиня балу. І ще: не проминіть жодного! Хоча б усмішечку, як не стане часу кинути слово, хоча б легесенький порух голови. Все, що завгодно, аби лише не брак уваги. Від цього вони захиріють...

Тієї миті Маргарита в супроводі Коров'єва та Бегемота ступила з басейнової в цілковиту темряву.

— Я, я, — шепнув кіт, — я подам сигнал!

— Подавай! — відповів у темряві Коров'єв.

— Бал! — пронизливо верескнув кіт, і тут-таки Марґа-рита скрикнула й на кілька секунд заплющила очі. Бал обпав її вмить — вибухнув світлом, а водночас звуком і запахом. Ведена під руку Коров'євим, Маргарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліани, перескакували по них і оглушливо репетували: «Я в захопленні!» Але ліс швидко закінчився, і його паркість одразу змінилася прохолодою бальної зали із колонами з якогось жовтуватого іскристого каменю. Ця зала, як і ліс, була зовсім порожня, і лише при колонах стояли оголені негри в срібних пов'язках на головах. Обличчя їхні стали брудно-бурими від хвилювання, коли в залу влетіла Маргарита зі своїм почтом, серед якого десь узявся Азазелло. Тут Коров'єв випустив руку Марґарити і шепнув:

— Просто на тюльпани!

Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Маргариток), а за нею вона побачила незліченні прикриті ковпачками вогники і перед ними білі груди й чорні плечі людей, зодягнутих у фраки. Тоді Маргарита збагнула, звідки линуло бальне гучання. На неї впало ревище труб, а хвиля скрипок, яка випручалася з-під нього, обдала її тіло, наче кров'ю. Оркестр у добрих півтори сотні музик грав полонез.

Чоловік у фракові, який вивищувався над оркестром, побачивши Марґариту, зблід, заусміхався і враз помахом руки підвів увесь оркестр. Ні на мить не перериваючи музики, оркестр, стоячи, обливав Марґариту звуками. Чоловік над оркестром відвернувся від нього і вклонився низько, широко розкинувши руки, і Маргарита, усміхаючись, помахала йому рукою.

— Ні, мало, мало, — зашепотів Коров'єв, — він не спатиме всеньку ніч. Гукніть йому: «Вітаю вас, королю вальсів!»

Марґарита вигукнула це і подивувалася тому, що її голос, повен, як дзвін, перекрив гримотіння оркестру. Чоловік від щастя скинувся і ліву руку приклав до грудей, правою і далі вимахуючи оркестрові білим берлом.

— Мало, мало, — шепотів Коров'єв, — дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожен подумав, що ви впізнали саме його. Тут лише світової слави музики. Ось цьому, за першим пультом, це — В'єтан. Так, дуже добре. Тепер — далі.

— Хто диригент? — відлітаючи, спитала Марґарита.

— Йоганн Штраус! — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліані, якщо на якомусь балу будь-коли грав такий оркестр! Я запрошував його! І, зважте, жоден не захворів і жоден не відмовився!

У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Поміж цих стін уже били, шумуючи, фонтани, і шампанське вирувало бульбашками в трьох басейнах, серед яких один був прозоро-бузковим, другий — рубіновим, третій — кришталевим. Біля них метушилися негри в червоних пов'язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. В рожевій стіні проступив вилом, і в ньому на естраді гарячку ав чоловік у червоному з ластів'ячим хвостом фраці. Перед ним нестерпно гучно надсаджувався джаз. Тільки-но угледівши Марґариту, диригент зігнувся перед нею, так що руками черкнувся підлоги, потім випростався і пронизливо верескнув:

— Алілуя!

Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав із рук у крайнього музики тарілку й гахнув нею об колону.

Відлітаючи, Марґарита бачила лише, що віртуоз-джаз-бандист, змагаючись із полонезом, який дув Марґариті в спину, б'є по головах джаз-бандистів своєю тарілкою, а ті присідають з комічним переляком.

Нарешті вилетіли в передпокій, де, як зрозуміла Марґарита, її серед пітьми зустрічав Коров'єв з лампадкою. Зараз на цьому майданчику очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноґрон. Марґариту поставили на чільне місце, і під лівою рукою в неї опинилася низенька аметистова колонка.

— Руку можна буде покласти на неї, якщо стане непереливки, — шепотнув Коров'єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Марґариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, корячись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.

Марґарита спробувала розглянутися. Коров'єв і Азазел-ло стояли побіля неї в парадних позах. Поруч з Азазелло — ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадали Марґариті Абадонну. В спину віяло холодом. Озирнувшись, Маргарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б'є шумуюче вино і стікає в крижаний басейн. Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й кошлате. Це був Бегемот.

Марґарита була на висоті, з-під її ніг униз збігали грандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, начебто Марґарита дивилася в перевернутий бінокль, вона бачила величезну швейцарську з цілковито неоширним каміном, в холодну й чорну пащеку якого могла вільно в'їхати п'ятитонна вантажівка. Швейцарська та сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Марґарити здалеку. Так простояли непорушно близько хвилини.

— Де ж гості? — спитала Марґарита Коров'єва.

— Будуть, королево, будуть, зараз будуть! Подостатком їх буде. І, далебі, я волів би рубати дрова, аніж віншувати їх отут на сходах.

— Що рубати дрова, — підхопив балакучий кіт,— я краще найнявся б кондуктором у трамваї, а вже гіршої роботи в цілому світі не знайдеш!

— Усе має бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров'єв, поблискуючи оком крізь попсований монокль. — Нема паскудніше, аніж коли гість, що приїхав першим, нудиться, не знаючи, до чого йому вдатися, а законна мегера пошептом гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали слід викидати на смітник, королево.

— Тільки на смітник, — підтвердив кіт.

— До півночі не більше десяти секунд, — сказав Коров'єв, — зараз почнеться.

Ці десять секунд видалися Марґариті страшенно довгими. Мабуть, вони вже проминули, але нічогісінько не почалося. Але в ту мить щось нагло торохнуло внизу в здоровенному каміні, і з нього вискочила шибениця, на якій теліпався напівобпалий прах. Цей прах зірвався з мотузки, брязнувся об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та в лакованих черевиках. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав інший прах. Красень галантно підскочив до нього і підставив руку калачиком, і цей другий прах склався в голу вертку жіночку в чорних черевичках та з чорним пір'ям на голові, і тоді обоє, і чоловік і жінка, пошвидкували нагору сходами.

— Перші! — вигукнув Коров'єв. — Пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, це один з найцікавіших чоловіків! Питомий фальшувальник грошей, державний зрадник, але дуже непоганий алхімік. Уславився тим, — шепнув на вухо Марґариті Коров'єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не кожному випадає! Пригляньтесь, який файний!

Збліднувши та розкривши рота, Марґарита дивилася вниз і бачила, як щезають у якомусь бічному ході швейцарської і шибениця, і труна.

— Я в захваті! — загорлав кіт просто в обличчя панові Жакові, що піднявся сходами.

У цей час унизу з каміна вигулькнув безголовий, з відірваною рукою скелет, торохнувся долі й перетворився на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже вклякла перед Маргариток) і, збілівши від хвилювання, цілувала коліно Марґариті.

— Королево... — лебеділа дружина пана Жака.

— Королева у захваті! — кричав Коров'єв.

— Королево... — тихо мовив красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — завивав кіт.

Молодики, супутники Азазелло, усміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже відсторонювали пана Жака з дружиною до чаш з шампанським, що їх тримали в руках негри. А сходами бігцем брався нагору одинак-фрачник.

— Граф Роберт, — шепнув Марґариті Коров'єв, — досі ще привабливий. Зважте, яка чудасія, королево, — все навиворіт: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.

— Ми раді вам, графе, — прокричав Бегемот.

З каміна одна за одною випали, тріскаючись і розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній киреї, котрому наступний приходень з темної пащі затопив у спину ніж. Знизу долинув давучий зойк. Далі з каміна вибіг майже цілковито розкладений труп. Марґарита примружила очі, а чиясь рука піднесла їй до носа пляшечку з білою сіллю. Марґариті здалося, що то була Наташина рука. На сходах ставало все людніше. Тепер уже на кожній приступці було по фрачникові — всі вони віддалеки здавалися однаковісінькими, а коло них ступали голі жінки, що різнилися одна від одної хіба що кольорами черевичків та пір'ями на головах.

До Марґарити перевальцем наближалася в дивовижному дерев'яному чоботі на лівій нозі дама з по-чернечому опущеними очима, сухенька, скромна і чомусь із широкою зеленою пов'язкою на шиї.

— Хто ця зелена? — машинально спитала Марґарита.

— Найчарівніша і найповажніша дама, — шептав Коров'єв, — рекомендую вам: пані Тофана. Зажила надзвичайної слави серед молодих хупавих неаполітанок, а ще мешканок Палермо, і особливо тих, котрим збридилися їхні шлюбні чоловіки. Адже таке буває, королево, що збридить-ся муж...

— Ага, — глухо відгукнулася Марґарита, водночас усміхаючись двом гостям у фраках, які один за другим хилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.

— Так ось, — примудрявся шепотіти Коров'єв Марга-риті, заразом вигукуючи комусь: — Герцоге! Бокал шампанського? Я в захопленні! Так ось, ця пані Тофана, співчуваючи цим жінкам у їх гіркій долі, продавала їм якусь водичку в слоїках. Дружина виливала ту водичку мужеві в суп, той виїдав його, дякував за ласку і мався пречудово. Правда, по кількох годинах йому страх як праглося пити, потім він клався в ліжко, а через день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіченька супом, ставала вільна, як весняний легіт.

— А що це в неї на нозі? — питала Марґарита, невтомно подаючи руку гостям, які обганяли кульгаву пані Тофану, — і навіщо ота зелень на шиї? Блякла шия?

— Я в захваті, князю! — кричав Коров'єв і водночас шепотів Маргариті: — Чудова шия, але їй зле повелось у в'язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а зелена пов'язка ось від чого: коли тюремники дізналися, що мало не п'ять сотень непридобних мужів покинули Неаполь та Палермо назавжди, вони зопалу придушили пані Тофану в кутузці.

— Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала велика честь, — смиренно, як черниця, тихо проказувала Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров'єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.

— Я рада, — відповіла їй Марґарита, водночас простягаючи руку іншим.

Тепер сходами знизу вгору гості пливли плавом. Марґарита вже не бачила того, що діється в швейцарській. Вона механічно підносила й опускала руку та, одноманітно щи-рячись, усміхалася гостям. У повітрі над сходами вже стояв гомін, з покинутих Маргариток) бальних зал, як море, виплескувалася музика.

— А ось ця — ото нудна жінка, — вже не шепотів, а на повен го ос говорив Коров'єв, знаючи, що в гаморі голосів його не розчують, — обожнює бали, усе мріє поскаржитися на свою хусточку.

Марґарита виловила поглядом у потоці гостей ту, на яку вказував Коров'єв. Це була молода жінка років двадцяти, надзвичайно гарної статури, але з якимись бентежними й улізливими очима.

— Яку хусточку? — попитала Марґарита.

— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров'єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носовичок. Як вона прокинеться, так хусточка вже тут. Вона і палила її в печі й топила в річці, але ніщо не допомагає.

— Яку хусточку? — шептала Марґарита, підносячи й опускаючи руку.

— У синій бережечок хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кав'ярні, хазяїн якось закликав її в комору, а через дев'ять місяців вона народила хлопчика, занесла його в ліс і засунула йому в рот хусточку, а потім закопала дитинча в землю. На суді вона казала, що їй нема чим годувати немовля.

— А де ж хазяїн тієї кав'ярні? — спитала Марґарита.

— Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте запитати вас: до чого тут хазяїн? Таж не він душив маля в лісі!

Марґарита, не перестаючи посміхатися і підіймати-опускати праву руку, гострі нііті лівої запустила в Беге-мотове вухо і просичала до нього:

— Коли ти, наволоч, іще раз наважишся встряти в розмову...

Бегемот якось не по-бальному пискнув і захрипів:

— Королево... вухо спухне... Нащо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я говорив юридично... з юридичного погляду... Мовчу, мовчу... Вважайте, що я не кіт, а риба, лишень пустіть вухо.

Марґарита випустила вухо, і влізливі, понурі очі опинилися перед нею.

— Я щаслива, королево-господине, що дістала запросини на великий бал повного місяця!

— А я, — відповіла їй Марґарита, — рада бачити вас. Дуже рада. Ви любите шампанське?

— Що ви зводите робити, королево?! — перестрашено, але безгучно зойкнув на вухо Марґариті Коров'єв. — На сходах зчиниться тиснява!

— Люблю, — благально мовила жінка і раптом механічно почала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене зовуть Фрідою, о королево!

— Так ви упийтеся сьогодні, Фрідо, і ні про що не думайте, — сказала Марґарита.

Фріда простягла обидві руки Марґариті, але Коров'єв і Бегемот дуже спритно підхопили її під пахви, і натовп потяг її за собою.

Тепер знизу вже стіною йшов народ, мовби штурмуючи майданчик, на якому стояла Марґарита. Голі жіночі тіла сунули вгору поміж фрачних чоловіків. На Марґариту напливали їхні смагляві й білі, і кольору кавового зерна, і зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, червоному, каштановому, світлому, як льон, — у зливі світла вигравало й танцювало, розсипало іскри коштовне каміння. І наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплями світла — з грудей променисто бризкали діамантові запонки. Тепер Марґарита щосекунди відчувала доторк губ до коліна, щосекунди витягувала вперед руку для поцілунку, а обличчя її стягло в нерухому маску вітання.

— Я в захваті, — монотонно співав Коров'єв, — ми в захваті... Королева в захваті.

— Королева захоплена, — гундосив за спиною Азазелло.

— Я в захваті, — вигукував кіт.

— Маркіза... — строчив Коров'єв, — отруїла батька, двох братів і двох сестер через спадщину... Королева в захваті!.. Пані Мінкіна... Ох, яка гарна! Трохи нервозна. Навіщо ж було смалити покоївці обличчя щипцями для завивання! Звісно, якщо так, то заріжуть... Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги! Імператор Рудольф, чарівник і алхімік... Ще алхімік — опинився на шибениці... Ох, ось і вона! Ох, який чудовий публічний дім був у неї в Страсбурзі!.. Ми в захваті!.. Московська швачка, ми всі її любимо за невичерпну фантазію... тримала ательє і придумала страшенно смішну штуку: просвердлила дві круглі дірочки в стіні...

— А дами не знали? — спитала Марґарита.

— Всі до одної знали, королево, — відповідав Коров'єв. — Я в захваті!.. Цей двадцятилітній хлопчина з дитинства відзначався дивовижними фантазіями, мрійник і дивак. Його покохала одна дівчина, а він узяв та й продав її в публічний дім...

Знизу текла річка. їй не було впину. Джерелом річки був величезний камін, що безперестанно живив її. Так минула година й пішла друга. Тут Марґарита почала відчувати, що ланцюг її поважчав. Щось дивне сталось і з рукою. Тепер, коли треба було піднести її, Марґариті доводилося морщитись. Дотепні коментарі Коров'сва перестали цікавити Марґариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі та чорні зробилися одноманітними, час від часу злипались, а повітря між ними чомусь починало дрижати і струменіти. Гострий біль, наче від голки, нагло прошив Марґаритину правицю, і вона, зціпивши зуби, сперлася ліктем на тумбу. Якийсь шерхіт, наче крил по стінах, долинав тепер ззаду із зали, і було ясно, що там танцюють неймовірні юрмища гостей, і Марґариті здавалося, що на-віть важенні мармурові, мозаїчні та кришталеві підлоги в тій дивовижній залі ритмічно пульсують.

Ані Гай Кесар Калігула, ні Мессаліна вже не зацікавили Марґариту, як не зацікавив жоден з королів, герцогів, кавалерів, самогубців, отруйниць, повішеників і звідниць, тюремників і шулерів, катів, стукачів, зрадників, варіятів, виказувачів, шпиків, розбещувачів. Усі їхні імена сплуталися в голові, обличчя злилися в одну велетенську перепічку, і лише одне болісно засіло в пам'яті лице, оторочене справді вогненною бородою, лице Малюти Скуратова. Йоги Марґариті підгиналися, щохвилини вона боялася, щоб не розплакатися. Найбільше страждань спричиняло їй праве коліно, яке цілували. Воно розпухло, шкіра на ньому посиніла, дарма, що вже декілька разів Наташина рука (являлася коло цього коліна з губкою і чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Марґарита глянула вниз зовсім безнадійними очима і радісно здригнулася — потік гостей порідшав.

— З'їжджаються на бал за незмінним законом, королево, — прошепотів Коров'єв, — зараз хвиля почне спадати. Клянуся, що ми страждаємо останні хвилини. Он гурт бременських гуляк. Вони завше приїздять останніми. Таки це вони. Двоє п'яних вампірів... усе? Ой ні, ось ще один. Ні, двоє!

Сходами підіймалися двоє останніх гостей.

— Та це хтось із новеньких, — говорив Коров'єв, мружачись крізь скельце. — Таки так, так. Якось Азазелло навідав його і за коньяком нашептав йому пораду, як подутися однієї людини, викриттів якої він страшенно боявся. Отож він велів своєму знайомцеві, ідо був залежим від нього, поприскати стіни кабінету отрутою.

— Як звуть його? — спитала Маргарита.

— А я й сам ще не знаю, їй-бо, — відповів Коров'є — треба запитати Азазелло.

— А з ним хто це?

— Та той самий його запопадливий підлеглий. Я в за хваті! — прокричав Коров'єв останнім двом прибульця

Сходи спорожніти. З обачності почекали ще трохи.

з каміна більше ніхто не з'являвся. ЇЙ

Через секунду, не втямивши, як це подіялось, Маргарита опинилася в тій самій кімнаті з басейном, і там, тієї ж миті зайшовшись плачем від болю в руці та нозі, впала просто на підлогу. Але Гелла з Наташею, втішаючи Мар- || ґариту, вдруге повели її під кривавий душ, вдруге розім'яли їй тіло, і вона знов ожила.

— Ще, ще, королево Марго, — шепотів Коров'єв, з'я-я вившись поряд, — треба облетіти зали, щоб шановні госш не відчували себе покинутими.

І Маргарита знову вилетіла із кімнати з басейном. На естраді за тюльпанами, де грав оркестр короля вальсів, тш пер біснувався мавпячий джаз. Велетенська з кошлатими бакенбардами горила із трубою в руці, важко притаїшьоч вуючи, диригувала. В один ряд сиділи орангутанги, дули в блискучі сурми. На плечах у них верхи примістилися веселі шимпанзе з гармоніями. Два гамадрили з гривами, подібними до лев'ячих, грали на роялях, що їх не було чутно в пискотняві й гуркоті й бухканні скрипок, саксе фонів і барабанів у лапах гібонів, мандрилів та мавп. Н& дзеркальній підлозі незліченні пари, наче злившись, врЛ жаючи спритністю та вивіреністю рухів, крутячись в одноїш напрямку, йшли стіною, погрожуючи змести все на своя му шляху. Живі оксамитні метелики пурхали над полчн щами танцюристів, зі стелі сипалися квіти. В капітелях цИ лон, коли гасла електрика, загоралися міріади світлячків а в повітрі пливли болотяні вогні.

Потім Маргарита опинилась у неймовірному за розмірами басейні, оточеному колонадою. Величезний чорний Нептун викидав із пащеки широкий рожевий струмінь. За паморочливий пах шампанського підіймався з басейну. Тут панували невимушені веселощі. Дами, сміючись, скидали туфлі, віддавали сумочки своїм кавалерам чи неграм, які метушились із простирадлами в руках, а самі з криком кидалися ластівкою в басейн. Піняві стовпи викидало вгору. Кришталеве дно басейну горіло нижнім світлом, яке прошивало товщу вина, і в ньому сріблилися тіла плавців. Вискакували з басейну зовсім п'яними. Гучний сміх дзвенів під колонами і гримів, як у лазні.

Серед усього цього шарварку запам'яталося одне цілковито п'яне жіноче обличчя з безтямними, але й у безтямності своїй благальними очима, і пригадалось одне слово — «Фріда»!

Голова Марґариті пішла обертом від запаху вина, і вона вже хотіла відійти, коли кіт учинив у басейні штуку, яка затримала її. Бегемот почаклував трохи біля Нептунової пащеки, і враз, шумуючи та гуркочучи, хвильна маса шампанського пішла з басейну, а Нептун почав вивергати не-пінну й нешумисту хвилю темно-жовтого кольору. Дами з вереском і гуком:

— Коньяк! — метнулися від країв басейну за колони. За кілька секунд басейн заповнився, і кіт, тричі перекрутив шись у повітрі, шубовснув у колихкий коньяк. Виліз він, пирскаючи, з розмоклою краваткою, втративши позолоту з вусів і свого бінокля. За прикладом Бегемота зважилася піти лише ота витівниця-швачка та її кавалер, незнайомий молодий мулат. Обоє вони шугонули в коньяк, але в цю мить Коров'єв підхопив Марґариту під руку, і вони облишили купальників.

Марґариті здалося, що вона пролетіла місцями, де бачила у величезних мурованих ставках гори устриць. Потім вона літала над скляною підлогою, що під нею горіли пекельні печі, а між тими печами метушилися диявольські білі кухарі. Згодом вона, вже втрачаючи тяму, бачила десь темні підвали, де горіли якісь світочі, де дівчата подавали м'ясо, яке сичало на розжареному вугіллі, де пили з великих кухлів за її здоров'я. Далі вона бачила білих ведмедів, що вигравали на гармонійках і танцювали камаринського на естраді... Фокусника-саламандру, який не згорав у каміні... І тут удруге сили її почали вичерпуватись.

— Останній вихід, — прошепотів їй заклопотано Коров'єв, — і ми вільні.

Вона, супроводжувана Коров'євим, знов опинилась у бальній залі, але тепер тут не танцювали, і гості незліченними роями купчилися поміж колон, залишаючи вільною середину зали. Маргарита не пам'ятала, хто допоміг їй зійти на поміст, що з'явився посередині цього вільного простору. Коли вона піднялася на нього, то здивовано почула — десь б'є північ, яка вже давно, за її обліком, минула. З ос- '] таннім ударом годинника, що гучав невідь-звідки, мовчання опало юрби гостей.

Тоді Маргарита знову побачила Воланда. Він ішов, оточений Абадонною, Азазелло та ще кількома схожими на І Абадонну, чорними та молодими. Маргарита тепер побачила, що навпроти її помосту наготований другий — для Воланда. Але він ним не скористався. Вразило Марґариту те, що Воланд вийшов у цей останній великий вихід на балу якраз таким, яким був у спальні. Та самісінька брудна латана сорочка висіла йому на плечах, ноги були в стоптаних нічних шкарбанах. Воланд був зі шпагою, але цією оголеною шпагою він користувався як тростиною, спираючись на неї.

Накульгуючи, Воланд зупинився коло свого помосту, і в ту ж мить Азазелло опинився перед ним з тацею в руках,л і на тій таці Маргарита побачила відтяту людську голову зі вибитими передніми зубами. Повне безгоміння тривалая його порушило лише один раз далеке, незбагненне за таЯ ких обставин, дзеленчання вхідного дзвоника.

— Михайле Олександровичу, — неголосно звернувся Воланд до голови, і тоді повіки вбитого ледь піднялися, і на мертвому обличчі Маргарита, здригнувшися, побачила живі, сповнені думкою та стражданням очі. — Все сповнилося, чи не так? — вів далі Воланд, дивлячись голові у вічі. — Голова відтята жінкою, засідання не відбулось, і у вашому помешканні живу я. Це — факт. А факт — найупертіша у світі річ. Але тепер вас цікавить подальше, а не цей доконаний факт. Ви завжди були палким речником тієї теорії, що, коли відтинають голову, життя людини уривається, вона перетворюється на попіл і відходить у небуття. Мені приємно дати вам до відома в присутності моїх гостей, хоч вони засвідчують зовсім іншу теорію, що ваша теорія і поважна, і дотепна. Втім, усі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано за вірою його. Хай же так і буде! Ви відходите в небуття, а мені втішно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття!

Воланд підніс шпагу. Шкіра на голові тут-таки зчорніла і збіглась, а потім повідпадала шматками, очі пропали, і невдовзі Маргарита угледіла на таці жовтавий, зі смарагдовими очима й перлистими зубами, на золотій нозі череп. Кришка черепа відкинулася на завісці.

— Ще мент, мессіре, — сказав Коров'єв, реагуючи на запитальний погляд Воланда, — і він стане перед вами. Я чую серед цієї замогильної тиші, як поскрипують його лаковані черевики та як дзвенить келих, який він поставив на стіл, востаннє в житті випивши шампанського. Та ось і він.

Прямуючи до Воланда, увіходив у залу новий без пари гість. Зовні він нічим не різнився від численних інших гостей-чоловіків, окрім одного: гостя аж хитало від хвилювання, що добачалось уже здалеку. На його щоках горіли плями, а очі бігали, украй збентежені. Гість був ошелешений, і це було цілком природно: його вразило все, і насамперед, безумовно, вбрання Воланда.

Одначе гостя було зустрінуто винятково люб'язно.

— О, любий бароне Майґелю, — привітно усміхаючись, звернувся Воланд до гостя, у котрого очі ставали рогом, — я маю щастя рекомедувати вам, — звернувся Воланд до то вариства, — шановного барона Майґеля, службовця Глядацької комісії на посаді ознайомлювача іноземців з визначними пам'ятками столиці.

Тієї миті Маргарита завмерла, бо упізнала враз цього Майґеля. Він кілька разів потрапляв їй на очі в театрах Москви та в ресторанах. «Стривайте... — подумала Маргарита, — він, виходить, також помер, чи що?..» Але тут усе з'ясувалося.

— Любий барон, — вів далі Воланд, радісно посміхаючись, — був такий ґречний, що, довідавшись про мій приїзд до Москви, відразу зателефонував мені, пропонуючи свої послуги фахівця, тобто ознайомлювача з визначними місцями. Я, звісна річ, був щасливий запросити його до себе.

У цей час Маргарита побачила, як Азазелло передав і.іцю з черепом Коров'єву.

— А до речі, бароне, — раптом інтимно стишивши голос, проказав Воланд, — розійшовся поговір про вашу і звичайну допитливість. Кажуть, що вона, єднаючись із ва шою не менш розвинутою балакучістю, почала привертати загальну увагу. Ба навіть більше: лихі язики вже кинули слово — обмовник і шпигун. А понад усе є припушений, що це спричиниться до вашого сумного кінця, десь так за місяць, не пізніше. Так ось, щоб вибавити вас від такого прикрого очікування, ми поклали допомогти вам, скориставшися з тієї обставини, що ви напросились до мене в гості саме з метою підглянути, підслухати все, що можна.

Барон став блідішим за Абадонну, котрий був надзвичайно блідий за своєю природою, а потім подіялась якась дивовижа. Абадонна опинився перед бароном і на секунду скинув свої окуляри. І в ту ж мить щось сяйнуло вогнем у руках Азазелло, щось негучно ляснуло, як у долоні, барон почав падати навзнак, яскраво-червона кров цівкою ударила йому з грудей і залила крохмальну сорочку та жилет. Коров'єв підставив чашу під пружний червоний струмінь і передав наповнену чашу Воландові. Безживне тіло барона в цей час лежало вже долі.

— Я п'ю за ваше здоров'я, панове, — неголосно проказав Воланд і, піднісши чашу вгору, пригубив її.

Тоді сталася метаморфоза. Щезли полатана сорочка і стоптані черевики. Воланд виявився в якійсь чорній хламиді з крицевою шпагою при стегні. Він швидко наблизив ся до Маргарити, підніс їй чашу і звелів:

— Пий! Маргариті запаморочилося в голові, вона хитнулась, але чаша вже була коло її губ, і чиїсь голоси, а чиї — вона не второпала, шепнули в обидва вуха:

— Не бійтеся, королево... Не бійтеся, королево, кров давно ввійшла в землю. І там, де вона проллялася, вже ростуть виноґрона.

Маргарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг її жилами, а у вухах постав гук. Їй зон лося, що оглушливо кричать півні, що десь грають марш. Юрми гостей почали втрачати свої подоби. І фрачники, і жінки розпались у прах. Тління на очах у Маргарити охопило залу, над нею розплився запах склепу. Колони розпались, позгасали вогні, все зібгалося, і не лишилось жодних фонтанів, тюльпанів та камелій. А просто було, що було — скромна ювеліршина вітальня, а з прочинених до неї дверей випадала смужечка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Маргарита.


Розділ 24

ВИЛУЧЕННЯ МАЙСТРА


У спальні Воланда все було, як і до балу. Воланд у сорочці сидів на ліжку, тільки Ґелла не розтирала йому ногу, а на столі, де раніше грали в шахи, наготовувала вечерю. Коров'єв та Азазелло, скинувши фраки, сиділи коло столу і поряд з ними, певно, примостився кіт, що не хотів розлучатися зі своєю краваткою, хоча вона і перетворилася остаточно на бруднючу ганчірку. Маргарита, хитаючись, підійшла до столу і сперлась на нього. Тоді Воланд повабив її, як тоді, до себе і показав, щоб вона сіла поряд.

— Ну що, вас дуже вимучили? — спитав Воланд.

— О ні, мессіре, — відповіла Маргарита, проте ледь чутно.

— Ноблесс обліж1 , — докинув кіт і налив Маргариті якоїсь прозорої рідини у високу склянку.

— Це горілка? — слабко запитала Маргарита. Кіт підскочив на стільці від обурення.

— Згляньтесь, королево, — прохарчав він, — хіба я допустився б до того, щоб налити дамі горілки? Це — чистий спирт!

Маргарита усміхнулася і зробила спробу відсунути від себе склянку.

— Сміливо пийте, — сказав Воланд, і Маргарита відразу взяла склянку в руки. — Гелло, сідай, - наказав Воланд і пояснив Маргариті: — Ніч повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісному колі наближених та слуг. Отож, як почуває-і еся ви? Як пройшов цей стомливий бал?

— Запаморочливо! — заторохтів Коров'єв. — Усі зачаровані, закохані, знетямлені! Яка тактовність, ґречність, яка принадність і шарм!

Воланд мовчки підняв склянку і цокнувся з Маргариток). Маргарита покірно випила, гадаючи, що тут же їй прийде край від спирту. Але нічого поганого не сталося. Живе тепло потекло по її нутрощах, щось м'яко стукнуло в потилицю, повернулися сили, наче вона оце підвелася після доброго цілющого сну, і окрім того з'явився вовчий голод. І при гадці про те, що вона і ріски не мала в роті з учорашнього ранку, він ще більше розгорівся. Вона почала жадібно ковтати кав'яр.

— становище зобов'язує.

Бегемот відрізав шмат ананаса, посолив його, поперчив, з'їв і після усього так віртуозно смикнув другу стопку спирту, що всі зааплодували. Після другої стопки, випитої Маргариток), свічки в канделябрах розгорілися ясніше, а в каміні додалося полум'я. Жодного сп'яніння Марґарита не відчувала. Кусаючи білими зубами м'ясо, Маргарита насолоджувалася соком, що тік з нього, і водночас дивилася, як Бегемот намащував гірчицею устрицю.

— Ти ще винограду зверху поклади, — тихо сказала Ґелла, штовхнувши кота в бік.

— Прошу не вчити мене, — відповів Бегемот, — випадало мені сидіти за столом, будьте певні, випадало!

— Ех, як приємно вечеряти ось так, біля каміна, отак по-простому, — деренчав Коров'єв, — серед своїх...

— Ні, Фаготе, — заперечував кіт, — бал має свій чар і розмах.

— Ані чару в ньому немає, ні розмаху також, а ці при-шелепкуваті ведмеді, а ще тигри в барі своїм ревом мало не довели мене до мігрені, — сказав Воланд.

— Слухаюсь, мессіре, — сказав кіт, — якщо ви вважає те, що нема розмаху, то і я відтепер дотримуватимусь цієї думки.

— Ти шануйся! — відповів на це Воланд.

— Та я пожартував, — смиренно проказав кіт, ~ а щ стосується тигрів, то я велю їх посмажити.

— Тигрів не можна їсти, — сказала Ґелла.

— Ви гадаєте? Тоді прошу послухати, — відгукнувся кї| і, мружачись від вдоволення, розповів про те, як одного разу він блукав протягом дев'ятнадцяти діб у пустелі і єди не, що мав за харч, це м'ясо забитого ним тигра. Всі уваж ливо прослухали таку цікаву оповідку, а коли Бегемот зЯ кінчив її, хором гукнули:

— Брехня!

— Найцікавіше в цій брехні те, — сказав Воланд, — що вона — брехня від першого до останнього слова.

— Оце так? Брехня? — вигукнув кіт, і всі подумали, що він почне протестувати, але він лише тихо сказав: — Історія розсудить нас.

— А скажіть, — звернулася Марґо, збадьорившись після горілки, до Азазелло, — ви його застрелили, цього колишнього барона?

— Безумовно, — відповів Азазелло, — як же його не застрелити. Його неодмінно треба застрелити.

— Я так схвилювалася! — вигукнула Марґарита. — Це сталося так несподівано.

— Нічого в цьому немає несподіваного, — заперечив Азазелло, а Коров'єв завив і запхинькав:

— Як же не розхвилюватись? У мене самого жижки затрусились! Бабах! Раз! Барон на бік!

— Зі мною мало істерика не сталася, — докинув кіт, облизуючи ложку з кав'яром.

— Ось чого я не збагну, — сказала Марґарита, і золоті іскри від кришталю скакали у неї в очах, — невже зовні не було чути музики і взагалі гримотіння цього балу?

— Певно, не було чути, королево, — пояснював Коров'єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це як-найохайніше треба робити.

— Так, певно... Адже річ у тім, що цей чоловік на сходах... Ото коли ми проходили з Азазелло... І другий у підворітті... Я гадаю, що він стежив за вашою квартирою...

— Правда, правда! — кричав Коров'єв. — Правда, дорога Марґарито Миколаївно! Ви покріплюєте мої підозри. Так, він стежив за квартирою. Я сам спершу сприйняв його за неуважливого приват-доцента чи то закоханого, що умліває на сходах, але ні, ні! Щось ятрило моє серце! Ох, він стежив за квартирою! І той другий коло входу теж! І той, що був у підворітті, так само!

— А ось цікаво, якщо вас прийдуть арештовувати? — спитала Марґарита.

— Неодмінно прийдуть, чарівна королево, неодмінно! — одказував Коров'єв. — Чує моє серце, що прийдуть. Не зараз, певно, та у свій час неодмінно прийдуть. Але гадаю, що нічого цікавого не буде.

— Ох, як я схвилювалася, коли цей барон упав, — казала Марґарита, очевидно, досі переживаючи вбивство, яке вона бачила вперше в житті. — Ви, певно, влучно стріляєте?

— Пристойно, — відповів Азазелло.

— А за скільки кроків? — поставила Марґарита Азазел-лові не зовсім чітке запитання.

— Дивлячись у що, — резонно відповів Азазелло, — це різні речі — влучити молотком у шибку критикові Латун ському і влучити йому ж у серце.

— У серце? — вигукнула Марґарита, чомусь тулячи руку до свого серця. — У серце! — повторила вона глухим голосом.

— Що це за критик Латунський? — спитав Воланд, примружившись на Марґариту.

Азазелло, Коров'єв і Бегемот якось сором'язливо повідводили погляди, а Марґарита відповіла, зашарівшись: 1

— Є один такий критик. Я цього вечора сплюндрувала йому всю квартиру.

— Оттакої! Навіщо?..

— Він, мессіре, — пояснила Марґарита, — занапастив одного майстра.

— А для чого ж було самій труждатися? — запитав Воланд.

— Дозвольте мені, мессіре! — скрикнув радісно кіт, підскакуючи.

— Та сиди ти, — буркнув Азазелло, підводячись, — я зараз сам навідаюся.

— Ні! — гукнула Марґарита. — Ні, благаю вас, мессіре, не треба цього!

— Як хочете, як хочете, — відповів Воланд, а Азазелло сів на своє місце.

— Так на чому ми зупинилися, найдорожча короленво Марго? — вів далі Коров'єв. — Ага, серце. В серце він влучить. — Коров'єв витягнув свій довгий палець у напрямку до Азазелло. — За бажанням у будь-яке передсердя або в будь-який шлуночок.

Марґарита не відразу збагнула, а зрозумівши, вигукнула в подиві:

— Таж вони закриті!

— Дорогенька, — деренчав Коров'єв, — у тім-то й річ, що закриті! В цьому ж усе й полягає! А у відкритий предмет може будь-хто влучити!

Коров'єв дістав з шухляди стола винову сімку, запропонував її Марґариті, просячи назначити нігтем одне з вічок. Марґарита назначила верхнє в правому кутку. Ґел-ла сховала карту під подушку й вигукнула:

— Готово!

Азазелло, який сидів, відвернувшись від подушки, витяг з кишені фрачних брюк чорний автоматичний пістолет, поклав цівку його на плече і, не обертаючись до ліжка, вистрелив, викликавши веселий переляк у Марґарити. З-під простреленої подушки витягли сімку. Назначене Маргариток» вічко було пробите.

— Не хотіла б я вам перейти дорогу, коли в руках у вас револьвер, — кокетливо зиркаючи на Азазелло, сказала Марґарита. В ній жило почуття захоплення людьми, котрі роблять будь-що зразково.

— Найдорожча королево, — пищав Коров'єв, — я нікому не раю переходити йому дорогу, навіть якщо в нього і не буде жодного револьвера в руках! Даю слово колишнього регента і заспівувача, що ніхто не позаздрить такому перехожому.

Кіт сидів насупившись під час досліду із влучанням і раптом оголосив:

— Берусь перевершити рекорд із сімкою.

Азазелло у відповідь на це щось прогарчав. Але кіт затявся і наполягав, щоб йому дали не один, а два револьвери. Азазелло витяг другий з другої задньої кишені брюк і разом з першим, презирливо кривлячи рот, простягнув обидва хвалькові. Назначили два вічка на сімці. Кіт довго наготовувався, відвернувшись від подушки. Марґарита сиділа, заткнувши пальцями вуха, і дивилася на сову, яка дрімала на камінній поличці. Кіт стрелив із обох револьверів, після чого відразу верескнула Ґелла, убита сова упала з каміна, і зупинився розбитий годинник. Ґелла, у якої одна рука була закривавлена, виючи, вчепилася котові у шерсть, а він їй у відповідь у зачіску, і вони, звившись клубком, покотилися по підлозі. Один з бокалів упав зі столу і розбився.

— Відтягніть від мене навісну чортицю! — завивав кіт, відбиваючись від Ґелли, що сиділа на ньому верхи. Задерик розняли, Коров'єв дмухнув на прострелений палець Ґеллин, і той зажив.

— Я не можу стріляти, коли говорять під руку! — волав Бегемот і намагався приладнати на місце видраний у нього на спині величезний жмут шерсті.

— Б'юся об заклад, — сказав Воланд, усміхаючись Мар-ґариті, — що учворив отаке він навмисне. Ціляє він добряче.

Ґелла з котом помирилися і на знак цього замирення поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, що прострелив Азазелло, не було зачеплене.

— Цього не може бути, — наполягав кіт, видивляючись крізь карту проти світла канделябру.

Весела вечеря тривала. Свічки топилися в канделябрах, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від каміну. Наїджену Маргариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від Азазеллової сигари відпливають у камін і як кіт ловить їх кінцем шпаги. їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Висновуючи з усього, добігало до шостої години ранку. Скориставшись паузою, Маргарита звернулася до Воланда і несміливо проказала:

— Напевно, мені вже час... Пізно...

— Куди ж ви поспішаєте? — запитав Воланд увічливо, але сухо. Інші промовчали, вдаючи, що поглинуті спостеріганням сигаретних димових кілець.

— Так, час... — зовсім спантеличена цим, повторила Маргарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало, їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров'єв накинув його Марґариті на плечі.

— Дякую, мессіре, — ледве чутно проказала Маргарита і запитально подивилася на Воланда. Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? «Нізащо!» — сказала вона собі.

— Всього найкращого, мессіре, — промовила вона вголос, а сама подумала: «Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою».

— Сідайте-но, — раптом владно сказав Воланд. Маргарита перемінилася на обличчі й сіла.

— Можливо, хочете щось сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Маргарита, — окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, — Маргарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.

— Правильно! Ви маєте рацію! — розкотисто і страшно прокричав Воланд. — Так і треба!

— Так і треба! — як луна, повторив Воландів почет.

— Ми вас випробовували,— сказав Воланд, — ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Маргарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. — Отже, Марго, — вів далі Воланд, пом'якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам.

Серце Маргарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.

— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд. — Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина — жінка? Ну-бо?

Подих перехопило Маргаритї, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в дуті слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. «Фріда! Фріда! Фріда! — прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. — Мене зовуть Фріда!» І Маргарита, перечіплюючись на словах, заговорила:

— Так я, отже... можу попросити... одну річ?

— Вимагати, вимагати, моя донно, — відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись, — вимагати однієї речі!

О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Маргарити — «однієї речі»! Маргарита ще раз перевела подих і сказала:

— Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам'ятаючи накручене на балу вухо.

— З огляду на те, — заговорив Воланд, усміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурепи Фріди, безперечно, цілком виключена — адже це було б несу місним з вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що маю чинити. Лишається, хіба що, єдине: назбирати ганчір'я й затикати ним усі шпарини моєї спальні.

— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Маргарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.

— Цілковито згоден з вами, мессіре, — втрутився в розмову кіт, — саме ганчір'ям, — і спересердя грюкнув лапою по столу.

— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Маргарити вогненного ока. — Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпари ни Отож я й кажу про ганчір'я.

— І я про те саме! — гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Маргарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.

— Геть звідси, — сказав йому Воланд.

— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два гатунки? Одні — першого, а інші, як висловлюеться цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?

— Помовч, — наказав йому Воланд і, звертаючись до Маргарити, запитав: — Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?

— Ні, — з притиском відповіла Маргарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.

— А, — сказав Воланд, — це зрозуміло.

— Так ви зробите це? — тихо спитала Маргарита.

— Ні в якому разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди...

— Авжеж, набагато ширші, — не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.

— Мовчи, чорти б тебе взяли! — сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Маргарити: — Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.

— А хіба вийде по-моєму?

Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.

— Та робіть уже, ото морока, — буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Маргаритою ще якусь справу.

— Ну, Фріда, — підказав Коров'єв.

— Фріда! — пронизливо гукнула Маргарита.

Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп'яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Маргарити, а та проказала велично:

— Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.

Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Маргаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.

— Дякую вам, прощайте, — сказала Марґарита і підвелася.

— Ну що ж, Бегемоте, — заговорив Воланд, — не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він повернувся до Маргарити, — отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?

Запала мовчанка, яку урвав Коров'єв, прошепотівши на вухо Марґариті:

— Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.

— Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, — сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.

Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум'я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з'явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.

Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої шоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:

— Ти... ти... ти...

Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:

— Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. — Він ухопився за підзіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: — Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації...

Ридання душили Маргариту, вона шепотіла, давлячись словами:

— Ні, ні, ні... не бійся нічого... я з тобою... я з тобою...

Коров'єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.

— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров'єву: — Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.

Марґарита благала майстра тремким голосом:

— Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!

Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.

— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров'єв Марґариті. — Дивіться, він уже отямлюється.

Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.

— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.

— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.

— Ще! — наказав Воланд.

Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.

— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?

— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.

— Звідки оце ви?

— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.

Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:

— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессіре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!

— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходна Воланд, — у кого ви перебуваєте?

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.

— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?

— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.

— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.

— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам'ятайся! Перед тобою насправді він!

Кіт ув'язався і тут.

— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.

— А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? — спитав Воланд.

Той усміхнувся і сказав:

— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про той роман, котрий я написав.

— Про що роман?

мРоман про Понтія Пілата.

Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок,, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.

— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, відсміявшись. — Оце тепер? Неймовірно! 1 ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, — Воланд про стягнув руку долонею догори.

— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо спалив його в грубці.

— Вибачте, не повірю, — відповів Воланд, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота і сказав: — Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.

Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:

— Всемогутній! Всемогутній!

Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати:

— І вночі при місяці немає мені спокою... Навіщо розтривожили мене? О боги, боги...

Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:

— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шептав Коров'єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого... Ще скляночка, і я з вами за компанію.

І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.

— Отож тепер усе з'ясовано, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.

— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелло.

— Я кажу, — прогундосив той, — що тебе добре було б утопити.

— Май милосердя, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?

— Ануте, Марґарито, — знову перебрав мову Воланд, — кажіть же ви все, що вам потрібно?

Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:

— Дозвольте мені з ним порадитися?

Воланд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю — кидай мене. Ти пропадеш зі мною.

— Ні, не покину, — відповіла Маргарита і звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.

Тут майстер розсміявся і, обхопивши Маргаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:

— Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Маргариту і почав приказувати: — Бідна, бідна...

— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо. — І він покликав: — Азазелло!

У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.

— Могарич? — спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.

— Алоїзій Могарич, — відповідав той, ловлячи дрижаки.

— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? — запитав Азазелло.

Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.

— Ви хотіли перебратись у його кімнати? — якомога задушевніше прогундосив Азазелло.

Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Маргарита, завиваючи:

— Знай відьму, знай! — вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями. Зчинився шарварок.

— Що ти робиш? — страдницьки прокричав майстер. — Марго, не ганьби себе!

— Протестую, це не ганьба, — горлопанив кіт. Маргариту відтягнув Коров'єв.

— Я ванну прибудував... — цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, — лише, щоб побілити... сам купорос...

— От і добре, що ванну прибудував, — схвально сказав Азазелло, — йому потрібно ванни брати... — І гукнув: — Геть!

Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:

— Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! — до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: — А, даруйте... це ти... це ви... — він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на «ти» чи на «ви», — той самий кіт, ви сідали у трамвай?

— Я, — підтвердив потішений кіт і докинув: — Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.

— Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт... — нерішуче відповів майстер. — За мною все одно похопляться в лікарні, — боязко додав він Воланду.

— Та чого це їм похоплюватись! — заспокоїв Коров'єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. — Це історія хвороби вашої?

— Так.

Коров'єв пошпурив історію хвороби в камін.

— Нема документа, нема й людини, — вдоволено казав Коров'єв, — а це домова книга вашого забудовника?

— Так...

— Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? — Коров'єв дмухнув на сторінку домової книги. — Раз, і нема його, і, майте на увазі,— не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! — Тут прошнурована книга щезла з рук Коров'єва. — І ось вона вже на столі в забудовника.

— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров'єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.

— Я вибачаюсь, — гукнув Коров'єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров'єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Маргариті: — А ось і ваші маєтності, Маргарито Миколаївно, — і передав Маргариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Маргарито Миколаївно. Нам чужого не треба

— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров'єв, подаючи Маргариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.

Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула рухами і загукала до Марґарити:

— Зичу щастя, Маргарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.

— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Маргарита. — Повертайся на віллу.

— Серденько, Маргарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Маргарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Толі Наташа кинулася на шию Маргариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.

На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.

— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.

— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.

— А для чого? — суворо запитав кіт.

— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.

— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович опам'ятатися, як гола Ґел-ла вже сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.

— Цим свідчиться, що пред'явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування... постав, Гелло, дужку! В дужці пиши «кнур». Підпис — Бегемот.

— А дату? — пискнув Микола Іванович.

— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово «сплачено» і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з'явився новий несподіваний чоловік.

— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.

Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:

— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Геллою перепудив. А я неохочий до крові. Відпустіть.

— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Во-ланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?

— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним... тобто, я хочу сказати... ваша ясновель... зараз же після обід... — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту. Воландо-вого наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Ма-ргариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — | не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мес-] сіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? —- говорив Воланд. — Якщо ви вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене...

— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і зли дарювати?

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала най-спокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав'язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну... Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювелірніиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров'єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м'яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під'їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з'ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на| сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це булсі якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

Ніхто не знав, та, напевно, і не дізнається, коло чого) труждалась у Москві ця жінка та з чого вона жила. Про неї було відомо тільки те, що бачити її можна було щоденн то з бідоном, то з сумкою, як то з сумкою та бідоном разом — або в гасовій крамниці, або на базарі, або в підворітті будинку, або на сходах, а найчастіше в кухні квартира № 48, де і мешкала ця Аннушка. Окрім того і більш за вс було відомо, що, хоч би де вона не з'являлася, — тієї ж ми в цьому місці зчинявся скандал і що, на додачу, вона про зивалася «Чума».

Чума-Аннушка вставала чомусь дуже рано, а сьогодн щось її підняло ні світ ні зоря, на початку першої годинҐ ночі. Повернувся ключ у дверях, Аннушчин ніс вистроми ся з них, а потім виткнулася й вона, хряпнула за собою две рима й уже хотіла була рушити кудись, як на горішньому майданчику грюкнули двері, хтось покотився вниз сходами і, налетівши на Аннушку, відкинув її вбік, так що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди ж тебе чорти несуть у самих підштаниках? — проскавуліла Аннушка, вхопившись за потилицю. Чоловік у самій білизні, з валізою в руках і в кепці, зі стуленими очима відповів Аннушці диким сонним голосом:

— Колонка! Купорос! Лише побілити чого коштувало, — і, заплакавши, ревнув: — Геть!

Тут же він метнувся, але не далі, вниз сходами, а назад — угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, й через це вікно догори ногами вилетів у двір. Аннушка навіть про потилицю забула, охнула і сама рвонулась до вікна. Вона лягла животом на майданчик і висунула голову назовні, сподіваючись побачити на асфальті, освітленім надвірним ліхтарем, на смерть розплющену людину з валізою. Але на асфальті у дворі анічогісінько не було.

Лишалося гадати, що сонна дивовижа вилетіла з будинку, наче птах, не залишивши по собі жодного сліду. Аннушка перехрестилася і подумала: «Оце вже, справді, кварти-рочка номер п'ятдесят! Недарма люди кажуть!.. Оце так квартирочка!»

Не встигла вона це додумати, як двері нагорі знову хряпнули і хтось другий побіг згори. Аннушка притислася до стіни й побачила, що якийсь досить пристойний громадянин з борідкою, але з трохи поросячим, як здалося Аннушці, обличчям, шмигнув повз неї і, так само як перший, покинув дім через вікно, і знову-таки не розбившись об асфальт. Аннушка вже забула про мету свого походу і залишилася на сходах, хрестячись, охаючи і сама з собою балакаючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у тол-стовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див. Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела піл, руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! «Оце так квартира!» В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди від того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивацьки зодягнутою дамочкою слідом йшла вже зовсім гола дамочка з валізкою в руках, а коло валізи оти-рався чорний здоровецький котяра. Аннушка ледве вголос не верескнула, протираючи очі.

Останнім у процесії йшов, накульгуючи, невисокий чужоземець з кривим оком, без піджака, в білому фрачному жилеті й з краваткою. Вся ця компанія повз Аннушку вервечкою пройшла вниз. Тут щось стукнуло на майданчику. Почувши, що кроки стихають, Аннушка, як змія, просочилася за двері, бідон поставила коло стіни, впала живо том на майданчик і почала нишпорити. В руках у неї опи нилася серветка з чимось важкеньким. Очі Аннушці стагг рогом, коли вона розгорнула вузлик. Аннушка до самих очей підносила коштовність, і очі ці горіли достеменна вовчим вогнем. У голові в Аннушки знявся вихор: «Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи розпилувати її на шматки?.. Камінці можна повиколупува ти... І по одному камінцю: один на Петрівку, другий н Смоленський... І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!»

Аннушка сховала знахідку в пазуху, вхопила бідон і в хотіла була заслизнути назад у квартиру, відклавши сво мандрівку в місто, як перед нею виріс, нечистий його зна звідки взявшись, той самий з білими грудьми, без піджа і тихо шепнув:

— Давай підківку й серветочку.

— Яку ще серветочку-підківку? — спитала Аннуш прикидаючись вельми майстерно, — ніякої я серветочки знаю. Що ви, громадянине, п'яний, чи що?

Білогрудий твердими, як поруччя автобуса і такими холодними пальцями, не кажучи більше ані слова, стис нушці горло так, що перепинив доступ повітря в її груд Бідон випав із Аннушчиних рук на підлогу. Потримав певний час Аннушку без повітря, безпіджачний чужоземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Аннушка посміхнулася:

— О, підківку? — заговорила вона. — Зараз-зараз! Так це ваша підківочка? А я дивлюсь, лежить у серветочці... Я навмисне прибрала, щоб ніхто не підняв, а то потім по минай як звали!

Діставши підківку та серветку, іноземець почав вклонятись Аннушці, міцно тиснути їй руку і палко дякувати такими словами, з великим закордонним акцентом:

— Я вам якнайглибше вдячен, мадам. Мені ця підківка дорога як пам'ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, передати двісті рублів. — І він миттю витяг із кишені жилетки гроші і віддав їх Аннушці. Та, нестямно посміхаючись, тільки вигукувала:

— О, красно дякую! Мерсі! Мерсі!

Щедрий іноземець одним махом перескочив цілий марш сходів униз, але перед тим як остаточно вшитися, гукнув знизу, але без акценту:

— Ти, стара відьмо, якщо будь-коли ще підбереш чужу річ, у міліцію її здавай, а не за пазуху ховай!

Чуючи в голові дзвін і сум'яття від усіх цих пригод на сходах, Аннушка ще довго за інерцією продовжувала кричати:

— Мерсі! Мерсі! Мерсі!.. — а іноземця вже давно не було.

Не було і машини у дворі. Повернувши Марґариті дарунок Воланда, Азазелло розпрощався з нею, запитав, чи зручно їй сидіти, а Ґелла соковито розцілувалася з Маргаритою, кіт припав до її руки, проводжаті помахали руками безживно і нерухомо застиглому в кутку сидіння майстрові, дали знак граку і вмить розчинились у повітрі, не вважаючи за потрібне утруднювати себе сходженням на п'ятий поверх. Грак засвітив фари і викотився за ворота повз чоловіка у підворітті, що спав мертвим сном. І вогні великої чорної машини загубилися серед інших вогнів на безсонній та гамірній Садовій.

За годину в підвалі маленького будиночка в одному з ар-батських провулків, у першій кімнаті, де все було так само, як до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитною скатертиною, під лампою з абажуром, коло якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Марґарита і тихо плакала від пережитого збурення і щастя. Зшиток, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поряд вивищувався стосик неушкоджених зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній меншій кімнаті на дивані, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було безгучне.

Наплакавшись, Марґарита взялася за неушкоджені зшитки і знайшла те місце, яке перечитувала перед побаченням з Азазелло під Кремлівською стіною. Марґариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис долонею, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на заголовному аркуші, то відкриваючи кінець. На неї накотилася раптово жахлива думка, що це все чаклунство, що зараз зшитки щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні на віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Але це була остання жахлива думка, відгомін довгих страждань, яких вона зазнала. Ніщо не щезало, всемогутній Волана був справді всемогутній, і скільки завгодно, хоч би й до самого світанку, могла Марґарита шелестіти аркушами зошитів, розгладжувати їх і цілувати і перечитувати слова:

— Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город... Так, пітьма...


Розділ 25

ЯК ПРОКУРАТОР НАМАГАВСЯ ВРЯТУВАТИ ІУДУ З КИРІАФА


Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які сполучали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, торговища, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм — великий город, наче його і не було на світі. Все пожерла пітьма, яка налякала все живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивовижне хмаровище пригнало з боку моря на кінець дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.

Воно вже налягло своїм сподом на Лисий Череп, де кати поспіхом забивали стратників, воно налягло на храм у Єршалаїмі, сповзло димучими потоками з його горба і залило Поділ. Воно вливалося у віконця і гнало людей з покручених вулиць у житла. Воно не хапалося віддати свою вологу і віддавало лише світло. Тільки-но паруюче чорне вариво розпанахував вогонь, з непроглядної пітьми злітало вгору громаддя храму зі сліпучим лускованим дахом. Але вогонь згасав за мить, і храм занурювався в темну безодню. Кілька разів він виростав з неї і знову западався, і щоразу це зникнення супроводжувалося гуркотом катастрофи.

Інші мерехтливі спалахи викликали з безодні супротивний храмові на західному горбі палац Ірода Великого, і страхітливі безокі золоті статуї шугали в чорне небо, простягаючи до нього руки. Але знову зникав небесний вогонь, і важкі удари грому заганяли золотих ідолів у пітьму.

Злива хлинула несподівано, і тоді гроза перейшла в ураган. На тому самому місці, де близько півдня, коло мармурової лави в саду, розмовляли прокуратор і первосвященик, ударом, подібним до гарматного, як тростину, переломило кипарис. Разом з водяним пилом і градом на балкон під колони заносило зірвані троянди, листя магнолій, дрібне галуззя і пісок. Ураган шматував сад.

У цей час під колонами перебувала лише одна людина, і цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі біля невеликого низенького столу, заставленого наїдками й вином у карафках. Друге ложе, порожнє, стояло по інший бік столу. Коло ніг прокуратора стояла невитерта червона, наче кривава, калюжа, і валялося череп'я від розбитої карафи. Служка, який перед грозою наготовував для прокуратора стіл, чомусь знітився під його поглядом, схвилювався від того, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив карафу об мозаїчну підлогу, проказавши:

— Чому в обличчя не дивишся, коли підносиш? Хіба ти щось украв?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з'явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другу карафку, але гнів прокуратора чомусь відлетів так само швидко, як і прилинув. Африканець кинувся був підбирати череп'я і витирати калюжу, але прокуратор махнув рукою, і раб утік. А калюжа залишилася.

Тепер, під час урагану, африканець ховався коло ніші, де містилася статуя білої голої жінки зі схиленою головою, боячись з'явитися невчасно на очі і водночас пильнуючи, щоб не пропустити хвилину, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому напівмороці, прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, глитав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриць, жував лимон і пив знову.

Якби не ревіння води та не удари грому, що, здавалося, заповзялися розплющити палацовий дах, якби не стукіт граду, що молотив по сходинках балкона, можна було б дочути, що прокуратор щось буркоче, розмовляючи сам з собою. А якби колихкі змиги небесного вогню перетворилися б на стале світло, спостережник міг би бачити, що прокураторове обличчя з очима, почервонілими від недавнього безсоння та вина, виображує нетерплячку, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, затонулі в червоній калюжі, але весь час повертає обличчя до саду, назустріч водяному пилу та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минув якийсь час, і завіса води перед очима прокуратора почала тоншати. Хоч який шалений був ураган, він поволі слабшав. Сухе віття більше не трощилося і не падало. Удари грому й блискавиці стали рідшати. Над Єрша-лаїмом пливло вже не фіолетове з білою опушкою покривало, а звичайна сіра ар'єргардна хмара. Грозу відносило до Мертвого моря.

Тепер уже можна було почути окремо і шум дощу, І плюскіт води, яка текла ринвами і просто приступками тих сходів, якими вдень прокуратор йшов оголошувати вирок на майдані. А зрештою загучав і заглушений досі водограй. Світлішало. У сірій заволоці, що втікала на схід, з'явилися сині вікна.

Тут здалеку, прориваючись крізь лопотіння вже зовсім слабенького дощику, дійшли до слуху прокуратора слабі звуки сурм і цокіт кількох сот копит. Зачувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя його ожило. Ала поверталася з Лисої Гори. Зі звуку випливало, що вона проходила через ту саму площу, де було виголошено присуд.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки, і шльопання на сходах, що ведуть до горішньої частини саду перед самим балконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

Поміж двома мармуровими левами виткнулася спочатку голова в каптурі, а тоді й зовсім мокрий чоловік у плащі, який обліпив тіло. Це був той самий чоловік, що перед вироком шептався з прокуратором у затемненій кімнаті палацу, а під час страти сидів на триногому дзиґлику, граючись прутиком.