Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Такехіко Фукунага

Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Психологічний роман

Переклад з японської ІВАН ДЗЮБ

Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А

Пролог. СОН

Канае Сома бачив сон. Той сон був дуже схожий на правду. Та оскільки Канае відразу збагнув, що все це йому тільки сниться, видиво здавалося йому яскравішим за дійсність. І хоч скільки разів він повторював собі, що це всього-на-всього сон, однаково не міг подолати жаху перед моторошним видовищем.

Канае поволі опам’ятовувався. Цупкі щупальці темряви слабшали, а в глибину заплющених очей просочувалося тьмяне світло. Пам'ять вернулася до нього раніше, ніж зір, а ще раніше слух, але Канае нічого не чув, бо навколо, мабуть, панувала тиша. Та ось перед його очима в густій, майже липкій пітьмі замріли невиразні обриси навколишнього світу. Це, однак, не означало, що настав світанок і розвіявся морок. Просто його свідомість трохи проясніла і її раптом заполонив небачений досі краєвид.

Так, це був краєвид. Безмежна площина тяглася до сірої нитки приємно вигнутого виднокола. Небо заволокли хмари, а над землею висіло мляве червоно-коричневе сяйво. Та незабаром, коли очі Канае звикли до нової обстановки, подекуди на цьому безмежжі почали виступати дивні нерухомі предмети. Власне, це не були самі предмети, спотворені, понівечені, а лише їхні душі. Недалеко від Канае височіло голе дерево. Колись воно, напевно, шуміло зеленим листям, а тепер його стовбур був зламаний навпіл, і потрощені гілки стирчали в обидва боки. Кора на ньому так обгоріла, що дерево скидалося на брилу якоїсь руди. За тим деревом видніла купа залізобетону — покручене залізне пруття, вивернутий фундамент. А далі, куди око сягало, простягалася така ж сама руїна — рештки до невпізнання обгорілих дерев і розвалених будівель. Усе це, заповнюючи земний простір, здавалось, не обстоювало свого права на існування, а наче соромилося його і, прагнучи повного знищення, шкодувало, що його не обернуто на порох. Ні, слово „шкодувати” сюди не підходить. Мабуть, речі споконвіку були такими — безвольними, беззмістовними. Вони звикли мовчати, нічого не прагнути і лежати купами. І тільки відчуття, пробуджена свідомість Канае намагались знайти у них якийсь сенс.

Канае відчув, що дихає і, отже, існує. Таке відчуття з'явилося, певно, тому, що над уявним мертвим краєвидом панувала неймовірна тиша, а повітря, яким Канае дихав, їдке, майже липке, було наповнене нестерпним смородом, як у сільському крематорії. Той сморід, здавалося, проникав у тіло й отруював його. „Як же це я тут опинився? — запитував себе Канае. — Це ж країна смерті. Треба звідси тікати. Інакше я тут згнию”. Канае бачив перед собою моторошні хороводи обпалених дерев, пощерблені стіни з дірами, схожими на очні орбіти черепа, бачив розкидане залізо, каміння і голу, без жодної стеблини чи прутика, землю. Та земля пролягала аж до виднокола, над нею зависло червонясте сяйво, навіть годі сказати, яке — денне чи нічне: небо — без сонця, місяця, зірок — висіло зверху велетенським шатром, а над темно-коричневою межею неба й землі тяглася вузькою довгою смужкою, як після тайфуну, дивовижно жовта, наче полум’я хмара. Ніде не було ані душі. На землі і в небі ніщо не ворушилося, не подавало голосу, сам час зупинився — тьмяне сяйво й загадковий краєвид застигли як у стоп-кадрі кольорового фільму. „Треба якнайшвидше звідси тікати!” — подумав Канае і спробував ворухнути головою. Та ба, голова не ворушилася. І не тільки голова, але й руки, ноги — все тіло не слухалося його.

Страх охопив Канае. Серце шалено загупало, на чолі виступив холодний піт, а з горла вирвався нечутний зойк… Принаймні так йому здалося. Адже неминучим наслідком страху мало бути прискорене биття серця, холодний піт і відчайдушний крик. Та насправді всього цього не було. Бо він не мав ні серця, ні чола, ні рота. Може, колись і мав, та зараз ніщо не підтверджувало їхнього існування. Одно слово, усе його тіло обернулось на двійко очей, які закарбовували на своїй сітківці лише ту частину краєвиду, що лежала просто перед ними. І ще в нього був мозок, який усе обмірковував… А що сталося із шкірою, внутрішніми органами та їхніми функціями — цього Канае зовсім собі не уявляв. Однак він живе, бо пильно розглядав краєвид, який тепер, коли на Канае напав страх, здавався йому ще злощаснішим і пустельнішим.

І саме цієї миті в нього виник сумнів — а може, це сон? Його очі, як нерухома фотокамера, втупилися в цей спустошений, незнайомий краєвид. Здавалося, що в нього немає інших відчуттів, крім зору. Та ні, він відчував, що дихає. А якщо нічого не чув, то це свідчило не про його глухоту, а про те, що він опинився у беззвучному світі. І ще Канае відчував їдкий, отруйний запах. А це означало, що в нього є й нюх. Щоправда, тільки уві сні ці відчуття можуть бути такі своєрідні. „Я бачу сон! Сон! — повторював Канае. — Тож нема чого боятися, як мала дитина. Треба пильно вдивлятися, закарбовувати в пам'яті”. І як студент, що готується до екзамену з географії і зосереджено водить очима по карті (тільки б чогось не пропустити!), Канае почав шукати на мертвій землі ознак життя.

Тепер, трохи заспокоївшись, Канае побачив щось схоже на сцену з декораціями, освітлену тьмяним прожектором. Безлисте дерево на передньому плані, яке ще дужче підкреслювало німотність краєвиду, підкорилося законам перспективи і разом із заваленою стіною, уламками заліза та обпаленого каміння почало зменшуватися, аж поки не зникло під смугою жовтої, наче зотлілої на вогні, хмари. Вдалині показалися м'які вигини чогось схожого на річку. В її висохлому річищі не ближчало й калюжки, і тому важко було зрозуміти, що це було насправді — річка чи канал. По мертвому обширу темно-бурої землі не пробігав ні пацюк, ні польова миша, а в порожньому небі не пролітала жодна пташка. Однак видиво було надто яскравим, щоб називатися сном. А проте, це був таки сон, але такий, після якого зітхнеш з полегшенням, а такий, що стократ жахливіший за дійсність… Саме цієї миті в його затьмареній голові сяйнула думка. Спочатку це був лише здогад, але він пустив у свідомість коріння, обріс листям і набрав сили дійсного факту — з такою нездоланністю розростається зеленою смугою вздовж залізничного полотна трава від розсипаних випадково зерен.

Напевно, усе це спустошення викликав вибух водневої бомби. Виходить, нарешті цю смертоносну зброю таки застосували. І як неминучий наслідок загинули люди і всі живі істоти. Настав кінець усьому — людській цивілізації, поступу, гуманності і миру. Не стало й дикої природи. Більше того, зупинився час. Не лишилося ні крихти надії. Липкий запах, що витає у повітрі, — це трупний запах загиблих людей і тварин. У ту хвилину, коли вибухла воднева бомба, вони радо перебралися з цієї розпачливої землі у країну смерті. Радо? Ні, вони вмирали без радості. Бо хоч би який розпач панував на землі, все-таки залишилося трохи доброти між людьми і надії на мир між країнами. А вони могли б жити, якби ця безглузда, нікому не потрібна смертоносна зброя не була пущена в хід. Та пізно вже про це говорити. Її запущено. Навмисне чи випадково, помилково чи з непорозуміння — яке це має значення? Скінчилося. Усьому настав кінець.

Проте Канае не переставав дивитися. Сум, гнів і горе вже не тривожили йому душу. Краєвид перед його очима можна було б вважати навіть гарним, якби його скрашували люди або живі істоти. А так хіба його назвеш гарним? Зруйновані будівлі, гола земля, трупний запах і на всьому цьому важкі сліди зупиненого часу…

„А як же я? — подумав Канае. — Невже я ще живий? Чому тільки я? Щоправда, у мене майже все вмерло, крім очей. Отже, між мною і тим обгорілим деревом з потрощеними гілками немає різниці. Я стою і дивлюся вперед, уп'явшись корінням у землю. Я — дерево. Засохле дерево, що гине в перед смертній агонії. Мій обов’язок — спостерігати це атомне спустошення. Пам'ять про нього навіть після моєї смерті, з'єднавшись з пам’яттю інших жертв, вічно витатиме над землею. Вічно витатимуть над нею разом з радіоактивним пилом людська пам'ять, скорбота і гнів”.

Раптом до його вух долинув легкий шум вітру. Невже це вітер з країни смерті? А може, це означає, що розпадаються, виходячи з ладу його внутрішні органи? Канае вже нічого не міг збагнути, а лише намагався якнайширше розплющити очі.

СВІТАНОК

І знову Канае потроху приходив до пам'яті. Він інстинктивно зрозумів, що навколишня темрява — не продовження попереднього і не початок нового сну. Зір до нього ще не вернувся (він і досі був у полоні страшного видовища), але поволі воскресало відчуття дійсності, повсякденності — одним словом, того, що він, Канае, — це таки він. Канае підсвідомо відчув, що навколишня пітьма не зловісна, нічим йому не загрожує і не може спричинити кошмарів. До неї навіть можна доторкнутися. Напівсонний Канае простягнув догори руку, змахнув нею, як метелик крилом, і на щось наткнувся. Спалахнуло світло. Він стрепенувся й остаточно розплющив очі.

Якийсь час Канае розгублено дивився на сліпуче проміння торшера над узголів’ям. Відчуття дійсності повернулося до нього назавжди в ту самісіньку мить, коли світло електричної лампи розігнало темряву. Він — це таки він. І не лишився він сам-один на світі після вибуху водневої бомби, а спав на теплій постелі у своїй кімнаті і тільки бачив моторошний сон. Ось вона, ця дійсність. Тісна кімнатка шість татамі [1] , тепла ковдра, холодна права рука, простягнута вгору, і знайоме світло торшера. Його день, як звичайно, почнеться ось так. Ще в ліжку Канае слухатиме по радіо музику видатних композиторів, а після останніх новин налаштує радіоприймач на передачу „Славетні виконавці перед мікрофоном” і, слухаючи її, встане з постелі, одягнеться в костюм європейського крою, легко поснідає і напхає портфель потрібними матеріалами, а потім, замкнувши двері на ключ, вийде на холодну зимову вулицю. Згодом він гойдатиметься в переповненій електричці, сидітиме на твердому стільці у видавництві, а якщо головний редактор прискіпуватиметься, знову на електричці поїде до свого підопічного автора. Канае миттю входив у ритм свого повсякденного життя. Ось і зараз почнеться для нього наперед визначений день. А колись люди дізнаються, що він був не простим редактором, а честолюбним автором роману нового типу. Колись…

Канае намацав біля подушки ручного годинника. Щойно минуло пів на шосту. Як рано! Про те, що ніч ще не минула, свідчило і кволе світло крізь віконну завісу. Коли очі звикнули до сутіні, Канае побачив, що прикрита абажуром лампа торшера не дає багато світла — середина кімнати лежала в півтіні, а по кутках було зовсім темно. Можна б ще постати. Та ще й як! Коли б не цей поганий сон, він поспав би до сьомої тридцяти, а може, й до восьмої. Дивний сон. І знову до Канае повернувся колишній страх.

І чого це йому таке диво наснилося? Канае задумався. Щоки й підборіддя пощипував холод. Мабуть, на ньому замерзав піт, що виступив під час кошмарного сну. Та хіба тут, у Токіо, така вже холоднеча? От там, на його батьківщині, зовсім інша річ. Канае засунув праву руку під ковдру і вона почала швидко зігріватися. А тим часом у пам'яті зринуло щойно пережите: шалене биття серця, зловісний краєвид і легкий шум вітру. Звідки все це взялося? Думки Канае були безладні, а в серці ще таїлася тривога. Якийсь безпричинний страх знову охопив його душу. Хоч сон уже скінчився, його й досі щось лякало. Може, ось це?.. Він ковзнув поглядом по тісній кімнатці. Вже не вперше йому отак здавалося, ніби він прокинувся, а насправді це починався новий сон. Колись таке траплялося, та зараз усе було по-іншому. Кошмарний сон справді-таки скінчився, бо Канае бачив перед собою давно знайомі предмети — книжкову шафу на всю стіну, корінці книжок на ній, піджак і штани на вішалці, що скидалися на повішеного злочинця, а поряд низенький столик… Потім його очі набрели на картину олійними фарбами, прибиту на стіні над столиком.

Продовгувата, в тонкій чорній рамці, що, здавалося, от-от злетить на своїх крилах із стіни, картина зовсім не пасувала до цієї кімнати, особливо тепер, коли Канае дивився на неї з постелі. В його очах вона була зловісним хижим птахом. Чорним птахом у чорній рамці. Прямі промені світла на неї не падали, і тому вона здавалася ще похмурішою і таємничішою, ніж звичайно. Та Канае міг обійтися без світла і навіть у напівсні уявляв її собі в усіх подробицях.

На темній воді наче темний острів. Випинаючись над її поверхнею, він затуляв частину небокраю: над рештою виднокола, як після тайфуну, тяглася довгою смужкою жовта, ніби вогниста, хмара. Частину неба вкривало імлисте червонясте сяйво (годі сказати, яке — денне чи нічне), але й вона здавалося яскравішою за темно-синє, точніше, попелясте море. Та хто знає, що це було — море чи річка. Одне було ясно: текла якась рідина і на ній не здіймалися хвилі. На тлі темного неба і моря, острів виступав ще темнішим силуетом і здавався отвором у пекельну безодню.

Канае не раз думав: „Ця картина зображає кінець світу”. Те саме він відчував і зараз. Його не залишало відчуття, що фантастичне небо, смужку хмари над небокраєм і спустошену землю (байдуже, що на картині не земля, а море) — усе, що йому приснилося, він уже колись бачив. Лягаючи спати, Канае часто розглядав цю картину, отож її зміст, запавши у його підсвідомість, породив той жахливий сон. Канае знову поглянув на картину, огорнуту сутінню. В її нижньому правому кутку ледь-ледь видніли ініціали ММ.

„А все-таки який це був дивний, жахливий сон!” — подумав Канае. Його варто записати. Бо інакше його, як і всі інші сни, поїсть іржа забуття. Якщо він, Канае, ще раз засне, то повністю забуде цей сон. Адже досить було йому прошепотіти: „Я бачив моторошний сон!” — як тої ж миті враження від нього почало стиратися. „Треба негайно записати його. Негайно”, — вирішив Канае.

Він знову вийняв праву руку з-під ковдри. Коло подушки під торшером лежали два блокноти. На обкладинці одного, товщого, дрібними буквами було написано: „Work in progress” [2] , а на обкладинці другого, значно тоншого, — „Nota bene” [3] . Він підніс обидва блокноти до самого обличчя і з показною недбалістю почав гортати сторінки одного з них, товщого. Учора ввечері Канае допізна писав у ньому свій роман, а перед сном перечитав його останню частину. Цей роман складався з окремо написаних розділів і був далекий від завершення, та одного дня люди обов’язково звернуть увагу на це його, Канае, перше творіння.

Однак зараз не менш цінним для нього був і другий, тонший, блокнот. У ньому він занотовував побачене й почуте, а також свої думки з цього приводу. Упорядковані й переплавлені в його мозку, вони пізніше потраплять у товщий блокнот і ляжуть в основу роману. Отож враження від кошмарного сну мали передусім потрапити в блокнот під назвою „Nota bene”. Авторучка лежала поряд на столику. Щоб її дістати, треба було лише підвестися на постелі й протягти руку.

Та Канае не квапився. Лежачи на одному боці, він перегортав сторінки товщого блокнота. Нараз пальці його правої руки завмерли, а очі забігали по стовпчиках ієрогліфів.

ЗИМА КОХАННЯ

„Обличчя суворе. Навіть страшне, — подумала А. — Як у мертвої”. Зіпершись на столик в кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. Розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її блідому обличчі так різко виділяються широкі, наче злякані очі. К. Якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху в валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили, — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім. Перед храмом Хонгардзі її чекатиме К. , і на таксі вони поїдуть на його квартиру. Вона попрощається з батьківською оселею, забуде все, навіть знущання мачухи й меншої сестри, і заживе щасливо з К. Покійна мати простить їй цей гріх…

Була пізня осінь, і в вікно кімнати лилося червоне світло надвечірнього соня. Та над столом уже гусли сутінки — в такий час, читаючи книжку, вона вмикала світло. Зіпершись на спинку крісла, А. обвела поглядом кімнату. Ця невеличка, завбільшки в три татамі, кімнатка на другому поверсі належала повністю їй. Коли її внизу, в вітальні, сварили, вона, засмучена, знаходила тут сховок. І тоді їй поволі відлягало від серця. У цій кімнатці вона лежала, коли застуджувалася. З-над одвірка на неї позирала репродукція (батьків подарунок після смерті матері) знаменитої картини з Лувру „Художниця з донькою”. Круглоока дівчинка тулиться до матері. Так і вона, А. , колись тулилась. Дивлячись на цю картину, вона завжди засмучувалася…

Знадвору долинули дзвінкі дитячі голоси:

Пташко, пташко,

Довго в клітці не дрімай!

На світанку черепаха й журавель

Подались у гай.

А хто позаду? — відгадай…

А. змалку любила цю гру [4] . Здається, наче це було тільки вчора. Вони ходили по колу, взявшись за руки, до самого вечора, і, коли котрусь із них кликала мати, вона ляскала сусідку по плечу і, примовляючи „Три гостинці у хустинці!”, мчала додому. А. була неуважна і їй завжди перепадало від товаришок. Коли ж хтось просився у гру, то вигукував: „Аба, тіба, канатіба!”. На ряди платанів сіялося червоне світло надвечірнього сонця. В його промінні, обігнувши кінець хвилеріза, вгору каналом за храм Хонгадзі піднімалися рибальські човни. Коли їхні щогли, обвішані мокрими сітями, обагрені сонцем, з'явилися коло берега, з навколишніх будинків вибігали жінки з бамбуковими кошиками — купувати молюски й краби. Вслід за старшими бігла до берега й А. Вона прикладала до вуст цупкі уміходзукі [5] , випрошені в рибалок, і їй здавалося, наче над каналом пливе солоний запах морського узбережжя.

„Чому на пам'ять навертається лише те, що вже давно минуло?” — думала А. Після війни вона вже не бачила баркасів з молюсками. Пам'ять про них була пов’язана із смачною юшкою, яку варила покійна мати. Мачуха теж уміла готувати таку їжу, але пам'ять вертала А. в дитинство школи. У домі з'явилася нова мати. Згодом народилася молодша сестра, і поступово А. стала в родині зайвою. Навіть батько перестав захищати її. Його скроні вкрилися сивиною, а обличчя зморшками.

„Але завтра мене вже тут не буде, — міркувала А. — Мачуха скаже: „От невдячне дівчисько!”, а менша сестра — „От поганка!”. А батько… Ну що він може сказати? Зате К. Поклянеться, що вічно її любитиме. Власне, я залишаю рідний дім не тому, що він мені остогид, мачуха не дає жити, а тому, що закохалася. Батько й мачуха навряд чи погодяться на моє одруження, тому я й іду з дому. Я люблю К. і хочу бути вільною”.

…А хто позаду — відгадай…

Діти все ще гралися. „Напевно, матері не карають їх голодом, коли вони запізняться додому. А хто позаду — відгадай. Ніхто цього не знає. Яка доля чекає мене? Цього теж ніхто не знає. Та я все одно піду з дому, бо тільки так зможу вільно дихати…”

Знадвору долинали веселі дитячі голоси, а в будинку було тихо-тихесенько. Батько подався до своїх пацієнтів і повернеться пізно ввечері. Мачуха з донькою пішла до батьків і там ночуватиме. Отож до ранку цього листа ніхто не побачить. Коли А. скаржачись на слабкість, лягала спати, то ніхто з домашніх не заходив у цю кімнатку. Їм було байдуже, що з нею. Раптом А. згадала про картину „Художниця з донькою”. Вона стала на стілець і зняла її із стіни. Потім вийняла з валізи дзеркальце, мамине фото і дещо з одежі, а картину поклала на дно. Закрила валізу і нишком вийшла в коридор.

У кімнаті стало ще темніше, і тільки лист на столику ледь-ледь виднів у останніх відблисках вечірньої заграви, що проникала у вікно.

СВІТАНОК

Задубілі пальці відпустили край блокнота, і він закрився. Канае знов засунув праву руку під ковдру і почав розігрівати її долонею лівої. Тим часом його погляд знову зачепився за картину на стіні. Дрімота склеплювала повіки, а тому краєвид на картині затягувався імлою і здавався продовженням сну. Однак і тепер, коли з'ясувалася причина нічного кошмару, тривога не розвіялась. На чорне тло картини напливало давно знайоме, по-дитячому привабливе обличчя Аяко Аймі. Його обриси поступово розмилися і замість нього з'явилося інше — те, яке Канае бачив недавно. Коли це було? Вчора чи позавчора ввечері? Ні, не тоді — три дні тому. Аяко приходила в гості і сказала: „Вам не здається, що вона була дивна?”.

Коли вона це казала, її обличчя було таке ж суворе, навіть страшне, як і в А. , героїні його роману, коли вона саме втікала з батьківського дому. Ясна річ, Канае не бачив А. в той час, коли вона покидала рідну оселю. Але давно знайоме, іноді суворе, навіть страшне обличчя Аяко Аймі, мабуть, залишало слід і в його романі. Канае щоразу хвилювався, коли бачив її такою. Особливо в такі хвилини, як три дні тому.

„Що Аяко хотіла цим сказати? — перемагаючи дрімоту, міркував Канае. — Це про Мотоко Моегі, що приходила за день до того, Аяко питала: „Вона була дивна?”. Дивна? Вона завжди була така. Навіть якщо Аяко привело до нього побоювання за Мотоко, то що він мав відповісти? Залишилось тільки заперечити. „А все ж таки вона поводилася дивно, — думав далі Канае.— Наступного дня після приходу Аяко (тобто позавчора ввечері) я навідувався на їхню квартиру, але нікого не застав. Учора їх теж не було вдома. Куди вони поділися?”.

За короткий час права рука стала така ж тепла, як і ліва. Канае перевернувся на спину й підтягнув ковдру до самого підборіддя. У його уяві на тлі серйозного, з легкими зморшками на переніссі обличчя Аяко з'явилося інше, бліде. Проникливий, насмішкуватий погляд. Широке чоло й запалі щоки, обрамлені довгими пасмами волосся. Канае пригадалося, як одного разу Мотоко (це було її обличчя), пильно придивившись до власної картини. Сказала: „Якщо вже ви заговорили про душу, то над цією картиною, мабуть, витає моя душа. Як мандрівний вогник”.

А що таке її душа? Погляд Канае знову прикипів до картини. Темний острів на темному острові. Одноманітний чорний колорит картини навівав дрімоту, але Канае не піддавався їй. І раптом у його уяві воскресла згадка про недавній моторошний сон. Тепер уже нема чого лякатися. Це був усього-на-всього сон. А породили його, мабуть, повсякденні тривоги, накопичені в підсвідомості. Та зараз людство ще не втратило розуму, щоб допустити таке божевілля. Але звідки ж тоді береться тривога, що породжує кошмарні сни? Ота найпервинніша тривога, що супроводжує нас ціле життя? Кожну хвилину нашого сучасного життя, схожого на моторошний сон, довшого за саму вічність… Та поступово мозок Канае огорнуло туманом, і він перестав дошукуватися причин тривоги.

„Хоч би там що, а цей сон треба записати, — нагадував собі Канае. Напружити пам'ять і перенести геть усе в блокнот”. Він знову повернувся на бік. Блокнот лежав поруч, біля подушки, авторучка — на столику. Образи в голові Канае мінялися один за одним. Спочатку з'явилося одне обличчя, а через мить на нього напливло друге. Канае простягнув руку до столика. Точніше, подумав, що простягає. Та не встиг він ледь-ледь ворухнутися, як одразу поринув у сон.

ТРИ ДНІ ТОМУ

На стук у двері Канае Сома підвів голову над столиком. „Напевне, знову вона прийшла”, — подумав він, і шалена, запаморочлива радість охопила все його єство.

Вона, Мотоко Моегі, вперше за довгий час учора ввечері відвідала його тут, у цій кімнаті. Враження від тих її відвідин переслідували його цілий день — по дорозі на роботу і з роботи, в їдальні і тут, за столиком. Перед Канае лежав розгорнутий блокнот, а продовження роману ніяк не писалося. Напевно, тому, що йому з думки не виходив учорашній її вчинок. І в ту мить, коли постукали у двері, він подумав: „Мотоко згадала вчорашнє і вирішила мене побачити”. Канае підвівся з-за столика, окинув поглядом кімнату і заквапився до дверей. Схопившись рукою за клямку, потягнув їх убік.

— О це ви, Аяко?!

— Добрий вечір! Я вам не заважатиму?

На його обличчі, напевно застиг подив, змішаний з розчаруванням. Це прийшла не Мотоко. Перед ним стояла, ледь-ледь усміхаючись, трохи розгублена Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. Ви мені не заважатимете. Я ніколи не сподівався, що завітає така рідкісна гостя, — сказав Канае, але, щоб не видати свого душевного стану, поспішив від дверей до кімнати. І поки виймав з шафи дзабутон [6] і клав його біля столика, в думці питав себе: „Чим я невдоволений? Адже відвідинам Аяко я мав би радіти так само, як і появі Мотоко. А може, ще й більше. Її прихід, напевно, щось означає, та я своєю кислою фізіономією тільки зіпсую їй настрій”. Він одразу збагнув причину такої своєї поведінки. „Я не стрибаю на радощам тому, що вчора ввечері тут була Мотоко. Моє серце ще не заспокоїлося”.

А тим часом Аяко поставила біля дверей мокру парасольку, роззулася, зняла пальто і склала його в кутку кімнати. Канае з легкою усмішкою на устах стежив за її дражливо-повільними рухами.

— Ви, Аяко-сан [7] , завжди такі спокійні?

— Ви хочете сказати — нерішуча?

— Зовсім ні. А ви могли б і не знімати пальта. В мене тут холодно.

— Я не змерзла, — відповіла вона голосом серйозної дитини і, сівши на дзабутон, старанно підібрала рукою спідничку.

— Ну чого ви мнетеся? Будьте, як удома.

Іншим разом Канае знайшов би для неї глузливіші слова. Як оглянутися в минуле, то говорив він з нею завжди насмішкуватим тоном, наче з меншою сестрою. Але тоді поряд з нею була й Мотоко Моегі. Мотоко з будь-якого приводу нападала на нього, а він зганяв досаду на Аяко. Зараз, коли Мотоко не було близько, в його ставленні до Аяко відчувався холодок. „Але ж не годиться пропускати такої нагоди, коли ми з Аяко самі”, — міркував Канае.

— Підсуньтеся, будь-ласка, трошки ближче. Невже ви мене так боїтеся? Гадаєте, я вас схоплю і з'їм?

Канае Сома поставив між собою і гостею переносну електричну плитку, що була єдиним у цій кімнаті засобом опалення і водночас служила для приготування чаю. До послуг мешканців цього багатоквартирного будинку європейського типу була тільки спільна кухня, а в квартирах не було ні води, ні газу. Заборонялося й опалювати їх власними засобами. Проте Канае користувався електричною плиткою з дозволу хазяйки, і цього йому було досить.

— Спасибі, — усміхаючись, Аяко підсунулася на дзабутоні ближче. Руки її лягли на коліна. „Мотоко-сан не була б така скута, — подумав Канае. — Учора вона поводилася просто зухвало і не зважала на мене”.

— Яким вітром? Я дуже радий, що ви, Аяко, завітали в гості.

— Вчора ввечері ви казали те саме?

— Що?..

— Я все знаю. Мотоко-сан приходила до вас учора.

— Звідки ви знаєте?

Мотоко-сан розповіла, як тільки повернулася додому, — сказала кокетливо м'яким голосом Аяко і, наслідуючи Канае, піднесла руки до плитки. В її манері говорити не було й крихти зловтіхи від того, що впіймала співрозмовника на брехні й помітила його збентеження. Вона просто повідомляла факти, а її усміх у ту хвилину був навдовивовижу щирий і наївний. „Невже Мотоко їй щось розповіла? — думав злякано Канае. — Що саме?”

І якраз тоді, коли Канае хотів ще дещо вивідати, з обличчя Аяко зникла усмішка, і вона поважно спитала:

— Що тоді сталося? Вона була дивна?

— Дивна?..

Канае пильно глянув на дівчину. Її грайливого тону, ніжного погляду наче й не було. Натомість у її голосі, блискучих очах і скривлених губах відчувалося приховане напруження. „значить, Мотоко не все їй сказала. Інакше й не могло бути, — думав Канае. — А може, Аяко подумала, що з Мотоко щось коїться тому, що та їй звірилася?”.

— Дивна?.. У чому?

— Хіба ви нічого не помітили?

— Нічого особливого. Зрештою, вона завжди була трохи дивна. З'явилася як звичайно і щезла, наче вітер.

Канае раптом зміркував, що сказав зайве. Адже Аяко може подумати, що Мотоко часто до нього навідується. А насправді вона рідко в нього бувала. І тому її вчорашній прихід справді-таки здивував його. Раптом у його пам'яті на тлі вчорашніх вражень від дивної поведінки Мотоко зринув спогад про колишні, але такі ж несподівані її вчинки. „Така вже вона, ця Мотоко. Зовсім не схожа на Аяко”, — подумав Канае.

Злегка схиливши голову набік, Аяко Аймі дивилася на нього так довірливо, що Канае відчув докори сумління.

— Як на вас, Аяко-сан, то що в ній було такого дивного? Вона вам що-небудь сказала, коли повернулася додому?

— Лише те, що була у вас. І ще радила й мені провідати вас. Бо, мовляв, у вас похмурий настрій.

— А я гадав, що в мене настрій непоганий. — Канае провів рукою по обличчю і силувано всміхнувся. — Отже, ви прийшли довідатися про моє здоров'я тому, що вам так веліли?

— Вибачте, що завітала з порожніми руками.

— Байдуже, Аяко-сан, ви неймовірно простодушні.

На обличчі дівчини з'явилася розгублена усмішка.

— Я тільки вирішила розпитати про Мотоко-сан. Оце й усе. Я довго у вас не затримаюся.

— Ну чого вам поспішати? Ви так рідко буваєте в мене. А якщо й зайдете, то лише з якогось приводу. Може, чаю вип'єте? Якщо не будете грітися, то я поставлю на плитку чайник.

— Будь ласка. Я зовсім не змерзла. А ви, Сома-сан, часто працюєте в цій кімнаті? Вам тут не холодно?

— Який же це холод?.. Тим паче для мене. Адже я родом з Хоккайдо. Тут не холодніше, ніж у вашій майстерні.

— Там хоч грубка можна затопити або зігрітися біля котацу [8] . До речі, ви нас обминаєте останнім часом.

— Все зайнятий

— Романом?

Аяко перевела очі на розгорнутий блокнот. „Учора ввечері те саме спитала Мотоко”, — згадав Канае. Мотоко Моегі ніколи не церемониться, а тому він хвилювався: що, коли вона прочитає його записи. Однак зараз Канае був певен, що Аяко чогось подібного не робитиме. І справді, її погляд уже перескочив з блокнота на чайник. У поставі дівчини відчувався смуток. Канае дивився на неї і в нього защеміло серце. „Я люблю її… Та й вона не байдужа до мене… Вона м'яка, лагідна й чуйна… Тільки-но здогадалася, що з подругою щось коїться, як одразу прибігла з розпитами. Якби я з нею одружився, то навіть злидні не перешкодили б їй бути дбайливою, люблячою дружиною. У нашій сім'ї панував би мир і злагода. Якби я ось зараз сказав їй все це відверто, вона зашарілася б, завагалася, та кінець кінцем погодилася б. Тільки от…”

Запихкав чайник. Канае переставив його на столик, з коробки з-під мандаринів вийняв бляшанку чаю, чайничок для заварки й чашки. Все інше взялася робити Аяко. Канае стежив, як дівчина наливає чай, і думав собі: „Яка то вона хазяйновита!” Хоч вона була молодша і за нього, і за Мотоко, та, здавалось, заміняла йому матір. Було в ній щось не просто жіноче, а таки материнське. І йому пригадалася його мати, яка на далекому Хоккайдо, мабуть, турбується тим, що її син ніяк не порадує її невісточкою. Аяко напевне сподобалася б матері. Навіть незважаючи на її минуле. Напевне сподобалася б…

— На жаль, крім чаю, нічим вас пригостити.

— Дарма.

— Учора в мене були тістечка. Мотоко-сан геть чисто всі ум'яла.

Сьорбаючи чай, Аяко ледь-ледь усміхнулася.

— То що ж наштовхнуло вас на думку, що з Мотоко-сан щось негаразд? — спитав Канае.

— Останнім часом Мотоко-сан кинула малювати. А те, що раніше створила, взялася нищити.

— Нищити?

— Принесе старе полотно й довго на нього дивиться. Потім щось промимрить — мовляв, воно їй не подобається або нікудишнє, — і швидко замаже білою фарбою. Я думала, знищено одну-дві картини, а виявляється — чимало. І саме тоді, коли мене не було вдома. Отож старих полотен зовсім не стало. А до нових Мотоко-сан і не бралася. Мені дуже прикро.

— Коли це почалося?

— Ну… цього року.

— Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?

— Ви так думаєте? Вона дуже знервована. Раніше ходила на роботу тільки вдень, а ввечері могла віддаватися живопису. Та з минулої осені вона ще й увечері зайнята. Тож і нема коли малювати. Новий розпорядок дня у всьому винен.

— Мотоко-сан — нічна птаха. Як я.

— Завжди щось її дратує. Мабуть, я.

— Ну що ви!

Аяко замовкла. Пальці її рук, простягнуті над електричною плиткою, злегка затремтіли.

— Виходить, і їй загрожувала небезпека, — промовив Канае і зиркнув на картину, яку подарувала йому Мотоко Моегі. — Учора ввечері Мотоко-сан ще з порога попросила показати їй цю картину. Довго її розглядала, а потім, немов оцінюючи чужий твір, осудливо сказала: „Правда, нікудишня?” Вона і її могла знищити. Ото був би жах! Я ж доклав стільки зусиль, щоб отримати цю картину, і вона мені так подобається.

— А може, вам, Сома-сан, не картина подобається, а її авторка?

Канае стрепенувся. А тим часом Аяко, звівши очі на стіну, промимрила: „Яка страшна річ! Зачаровує, мов нечиста сила”. „Чи не промовляє її словами заздрість? — міркував Канае. — Сказала те, що думала”. Тепер він бачив її профіль і хвилясте волосся на білій потилиці. Аяко сиділа на міцно стулених ногах, одна її рука ледь-ледь торкалася татамі. На ній був світло-абрикосового кольору светр і темно-синя спідничка.

— Картина подобається мені не тому, що я зацікавився Мотоко-сан. Скоріше навпаки, я зацікавився авторкою через те, що картина припала мені до душі.

Аяко знову дивилася на Канае збентеженим поглядом.

— Мабуть, щодня поглядаєте а цю картину і згадуєте Мотоко-сан?

— Зовсім ні. Як придбав її, то заспокоївся.

— А я боюся цієї картини… І Мотоко-сан боюся. Я зовсім не знаю, що в неї на думці останнім часом.

— Справді… Її душею заволоділо сум’яття. Спогади про минуле й честолюбність митця палять її зсередини. Минуле залишило в її свідомості глибоку рану і тисне на неї з такою ж силою, як і сучасне. Тому до неї не можна підходити із звичайною міркою. Її вчинки навдивовижу імпульсивні, не пов’язані один з одним. Мотоко-сан живе в часі, в якому перемішалося минуле із сучасним.

— Я вас не розумію. По-вашому, саме в цьому вся її суть?

— Не інакше. Вона — уособлення зневіри. Я не уявляю, як можна так жити.

— Мотоко-сан не байдужа до чужого лиха, приязна і з доброю душею.

— А ви хіба не такі?

— Ні, ви, Сома-сан, помиляєтеся. Я слабодуха, тонко сльоза і живу тільки завдяки Мотоко-сан. А ще я зла і вперта. Одним слово, нікудишня.

— Що ви кажете? Це просто жах!

Канае взяв у руки тремтячі кінчики пальців Аяко, протягнутих над електричною плиткою. Вона не опиралася.

— Я правду кажу.

— Ні, ви — покірна й лагідна дівчина. Не те, що Мотоко-сан. У неї є щось ексцентричне і зловісне, а душа скалічена. Напевне, минулі страждання знівечили її життя. А проте вона — митець непересічного обдарування. Увесь її душевний неспокій відбився в картинах.

— Мотоко-сан добра людина. Не така, як ви гадаєте. Заради мене вона погодилася на принизливу службу, пожертвувала своєю улюбленою роботою.

— Усе це несерйозно. Звичайна примха нестійкого характеру. Я не приховую, що ви мені більше подобаєтеся.

Аяко ледь-ледь зашарілася і вивільнила пальці з рук Канае. Залишені напризволяще, вони повисли над електричною плиткою. „Власне, що вона хоче мені сказати? — думав Канае.— Тільки те, що її подруга дивно поводиться? А може, має до мене якусь особисту справу?” Канае знову ніби несамохіть узяв у свої руки пальці Аяко.

— Аяко-сан, вам треба більше впевненості.

— А звідки її взяти?

— Як це — звідки? Ви ж така гарна дівчина.

— Це неправда.

— Я з вами не згоден. Ви мені подобаєтеся. Самі ж знаєте.

— І це неправда…— Аяко напружилася всім тілом, намагаючись вивільнити пальці рук, а потім скоромовкою додала: — Вам до вподоби Мотоко-сан. Я в цьому впевнена.

— От і маєш! — Канае не вмів брехати, та як слід пояснити, що його ставлення до Мотоко-сан і до Аяко-сан неоднакове, теж не міг.— Мені подобається і Мотоко-сан і ви. Тільки по-різному.

— Кажете, вам подобаємось ми обидві? — Злегка опустивши очі, Аяко не відводила від Канае проникливого погляду. її обличчя було прекрасне.

— Різниця в тому…

— Ні, такого не буває. Неможливо любити двох! — надривно вигукнула Аяко.

Понуривши голову, Канае задумався. «І надав же мені чорт сказати таку дурницю!.. Відколи Аяко перестала мені вірити?.. Невже вона всерйоз ревнує мене до Мотоко?.. Мабуть, я розслабився під впливом вчорашнього…» — мучили його сумніви, аж поки нарешті Канае не дійшов висновку, що Аяко має рацію: він таки любить Мотоко. Хіба не тому ухилився від прямої відповіді на закид Аяко? Мабуть, вона чисто жіночим інстинктом відчула те, в чому він не наважувався собі признатися…

Аяко дивилась на Канае поглядом, сповненим і жалю, і ворожості, а надто благання.

ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ

На стук у двері з'явився Канае, і Мотоко мовчки прослизнула повз нього в кімнату. Здавалося, вона не хоче, щоб хтось її помітив тут, у коридорі (хоч у таку пізню годину в будинку панувала тиша), а їхні стосунки настільки близькі, що не вимагають зайвих церемоній. Можливо, Канае був схильний визнати справедливість останнього твердження і вважав цілком зрозумілою таку поведінку Мотоко.

— Це ви, Мотоко-сан? Що сталося? Чому так пізно?

Не виймаючи рук з кишень пальта, Мотоко сіла на дзабутон перед низеньким столиком, за яким щойно працював господар. Сиділа недбало, розвівши ноги. А коли звела очі на Канае, то нарешті промовила:

— Добрий вечір! Не сподівалися?

— Звичайно. Ви ж з'явилися як грім з ясного неба.

А крім того, вже початок одинадцятої.

— Хіба?

— Маєте якусь невідкладну справу?

Мотоко заперечливо хитнула головою, і розпущені пасма її прямого волосся загойдалися на щоках. Хоч таке довге волосся й не можна було назвати гарним, та воно відтінювало риси її блідого обличчя, надаючи йому неповторності. Звисаючи майже до плечей, воно ніби утворювало для нього чорну рамку.

— Надворі, мабуть, холодно? Правда, у мене теж не тепло.

— Байдуже. Хай це вас не турбує.

Якусь хвилину Канае вагався (йому пригадалося, що Нацуме Сосекі [9] в одному романі написав, як у Маларме зіпсувався настрій, коли гість зайняв його крісло), а потім, полінувавшись вийняти з шафи дзабутон, опустився на ковдру. Річ у тому, що сьогодні вранці Канае проспав і не встиг прибрати постелі. А коли по дорозі з редакції повечеряв у місті й повернувся додому, то вже не мав охоти до прибирання. Замість того сходив у громадську лазню, після повалявся на постелі, перегортаючи журнали, й аж тоді сів до столика працювати. Та раптом завітала Мотоко, і Канае стало незручно за безладдя в кімнаті. Сидячи на ковдрі, він хвилювався: ану ж вона здогадається, що поставила його в таке становище?

Тим часом Мотоко, розглядаючись по кімнаті, завважила на стіні свою картину.

— Дозвольте подивитися.

— Зняти?

— Картину не треба. А от абажур торшера можна.

Поки Канае виконував це прохання, Мотоко встала й підійшла до стіни. Пряме світло електричної лампочки впало на картину, і вона, щойно схожа на темну завісу, перетворилася на краєвид. Темний острів на темному морі. Краєвид у рамці, відкритий у вічність.

— Нікудишня, правда?

— Це ж ваш твір! А ви говорите про нього, як про щось чуже.

— Сома-сан, вам і зараз вона до вподоби?

— Авжеж. Я повісив її не просто ради того, щоб зробити вам приємність.

— А не тим вона вам подобається, що схожа на картину Бекліна?

— Ну що ви! До чого тут Беклін? Цю картину хвалили, називали шедевром, позначеним печаттю вашої особистості. Тому ви подарували мені саме її. Хіба не так?

— Можливо.

— Якби вам тепер захотілося повернути її собі, я б не віддав. Я — затятий колекціонер.

— Якщо вода так припала вам до душі, то хай буде по-вашому.

Якусь хвилину Мотоко дивилася на картину, а потім ще раз тихо повторила: „Тепер уже хай буде по-вашому”. Канае насадив абажур на лампочку, і кімнату огорнула м'яка тінь, лише столик був освітлений. А тим часом Мотоко кинула пальто на татамі й недбало сіла на дзабутон. На ній був чорний светр і чорні спортивні штани.

— Налити чаю?

Мотоко незворушно спостерігала, як Канае обережно брав з електричної плитки чайник з окропом і виймав з коробки з-під мандаринів чайничок для заварки та чашки. „Без Аяко вона б не дала собі ради”,— думав він і відчував, що йому приємно готувати для неї чай. Тістечко, яким Канае пригостив Мотоко, вона з'їла за одну мить.

— Сьогодні, здається, вівторок. Що сталося? Невже бар зачинили так рано?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів запитати, чому ви сьогодні не в барі?

— Я тепер відпочиваю. До речі, і вас, Сома-сан, останнім часом ніде не видно.

— Не люблю ходити по барах.

— І не ходіть. Але чому ж до нас не завітаєте? Аяко-тян чекає не дочекається вашого приходу.

— Питаєте — чому?.. Був зайнятий.

— Романом? — спитала гостя й кинула очима на блокнот, розгорнутий на столику. Канае захвилювався: ану ж вона що-небудь прочитає. Та в ту ж хвилину Мотоко перевела свій допитливий погляд на господаря.

— Ну й як, пишеться?

— Та що вам сказати…

— Сома-сан, як ви вважаєте: ваш роман має якесь відношення до життя?

— Принаймні до мого має.

— Це зрозуміло. Ви ж автор роману. Я питаю, чи взагалі до людського життя має.

— Не знаю. Я тільки хочу перевірити, чи романом можна його змінити.

— Вам здається, що це можливо?

— Гадаю, що так. Точніше кажучи, що можна змінити не саме життя, а людську душу. Отже, такий роман повинен зачіпати не лише його автора, а й читача. Для дотеперішніх романів характерно те, що читач задовольняється

знайомством з чужим життям, витвореним волею письменника. Навіть якщо автор, опираючись на факти, творить нову дійсність і проникає в душевні порухи своїх героїв, то читач мусить погоджуватися з сюжетом, образами персонажів, атмосферою твору та подіями — одно слово, з загальною будовою роману. На мою думку, автор справді сучасного роману повинен домагатися того, щоб читач активно сприймав твір. А для цього потрібно збуджувати творчу уяву читача. Треба намагатися, щоб твір читався як плід спільних зусиль автора й читача. Тільки в такому разі авторові вдасться вплинути на його духовний світ.

— Це чудово! Отже, читання вашого роману змінить і наші душі?

— Мотоко-сан, ви глузуєте.

Канае Сома силувано всміхнуся, а Мотоко навіть не розтулила губ.

— То коли ви дасте мені його почитати?

Погляд Мотоко знову впав на столик, і Канае поспішив відповісти.

— Ще трохи почекайте. Щось поволі пишеться.

— А мені так хотілося якнайшвидше прочитати його! Як це чудово, що письменник може щодня ліпити людські характери!

— Нічого подібного.

Канае Сома відчув роздратування. „Вона завжди заздрить,— подумав він.— На її місці Аяко-сан слухала б мене захоплено”. Ну, хто він такий? Нікому не відомий автор незакінченого роману. Всього-на-всього честолюбний юнак. На неї ж мистецька критика покладає великі надії. Хоч він, Канае, і нахваляється, що своїм романом перетворить людські душі, та все одно його ще ніхто не друкував. Він вважає, що література вимагає від її творця усамітнення, а тому ніколи не брав участі у виданні журналу літературної групи, не показував рукопису товаришам та однодумцям. А на роботі, у видавництві, хоч і ходить чутка, що він працює над романом, та схожа вона більше на легенду, ніж на правду.

— А хіба ви, Мотоко-сан, не впливаєте на людей?

— Яким чином?

— А тим, що своїми картинами тривожите душу глядача і пробуджуєте в ньому високі помисли.

— Невже?

— Ваші картини здатні на це. Мене ж вони просто полонили. Відтоді, як я їх побачив, дивлюся на світ інакше. Мені здається, наче він схожий на них.

— Ви перебільшуєте. Ви — романтик і вам тільки здається, що ви бачите світ у похмурих барвах. Такий погляд не має нічого спільного з моїм.

— Я з вами не згоден.

— Картини не можуть змінити стану не те що чужої, але й моєї власної душі. Бо я — вичавлена помаранча, труп, якому байдуже до життя й до людської душі, — сказала Мотоко і замовкла. Випроставши ноги, вона злегка відвернулась від Канае й ледь-ледь схилила голову, а її очі втупились у край його постелі. Канае занепокоївся.

— Але ж ви живете! — вигукнув він.

Що і як сталося після того, Канае пригадує туманно. В ту хвилину він так міркував: „Ось зараз я сиджу в своїй кімнаті навпроти Мотоко. Вона знає, що я її кохаю. Напевно, і сама до мене не байдужа. І-і…” Та раптом, чи то вгадавши потаємні думки Канае, чи то скориставшись з того, що заповітне бажання осліпило його, Мотоко підсунулась до нього боком і, поклавши одну руку йому на плече, а другою обхопивши його за шию, доторкнулася своїми тонкими, без слідів помади, губами до його губ.

Спочатку той доторк міг бути свідченням звичайної приязні, та за мить він набрав сили (Канае навіть здалося, що до нього присмоктався вампір), і Мотоко повалилася разом з Канае на ковдру. Тепер, коли їхні зуби зіткнулися, в душі Канае охололо: несподівано для себе він відчув (так потім йому пригадалося) не просто приязнь чи любов, а подих смерті. Раніше поцілунки жінок будили його до життя, а тепер його охопило незбагненне відчуття втрати й невиразний страх. Йому здалося, ніби, провіщаючи загибель, спалахнула блискавка. Та все одно Канае відчував радість. Мов у нестямі, він жадібно ковтав подих, що міг його знищити. Шию обхопили руки бога смерті, перед очима невідступно чорніло волосся круг білої, як саван, шкіри обличчя, а рот неначе прошивали розпечені вила пекельних вартових…

Та от прийшла і його черга наступати. Сплетені докупи їхні тіла, з'єднані поцілунком, покотилися в безодню… Але запаморочення тривало лише мить. Канае раптом помітив, що Мотоко намагається уникнути його владних губ і рук. Його вуха пронизав різкий розпачливий зойк:

— Ні-ні!.. Не треба!..

Невже й це звичайне кокетство? Один із способів спокуси? Ні, тепер Мотоко справді щосили випручувалася з його обіймів. Канае відчував, як вона важко дихає, як тремтять її груди й ноги. Тепер вона вже не піддасться йому. Та ні, не може цього бути. Вона ж не байдужа до нього. І хотіла цим показати, що любить… А з іншого боку, цілком можливо й те, що він їй не до душі, що вона просто пожартувала, що вона його ніколи не любила… І саме в цю хвилину (Канае навіть не пам'ятає, коли розслабив руки), Мотоко викрутилася з-під нього й сіла на ковдрі. Її волосся, що звисало на шию і плечі, скидалося на сплутану пряжу. Якусь хвилю вона не спускала блискучих очей з Канае, потім підвелась і підхопила пальто з татамі. Канае не встиг отямитись, як Мотоко поправила вільною рукою волосся і швидко рушила до дверей.

— Ой, ви вже йдете? — спитав Канае, зриваючись на ноги, — Гніваєтесь на мене?

Мотоко спочатку вдягла пальто, а тоді вже обернулась до Канае. Її обличчя застигло у звичному спокої, недавньої пристрасті наче й не було (Канае навіть засумнівався — не привиділось усе це йому?). Вона повільно хитнула головою.

— Побудьте ще трохи.

— Ні, досить,— відповіла Мотоко, поглядаючи на Канае страшенно втомленими очима.

Тільки тепер Канае пригадав, що сьогодні Мотоко була неговірка і зовсім не сміялася. Минула ще мить — і гостя, вже взута, опинилася біля дверей.

— Почекайте хвилинку! Я проведу вас! — вигукнув Канае, коли двері за нею зачинилися, але не зрушив з місця — здавалося, сили залишили його. Який сенс доганяти її? Вона все одно не змінить свого наміру. «Який же я слабкий! Як ганчірка! — з жалем подумав Канае.— І що все це означає?» Раптом у його пам'яті сплило усміхнене обличчя Аяко Аймі і він повторив: «Який же я слабкий!»

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені, пожирало мене, як заразна хвороба. Я боялась і не хотіла визнати, що в о н о живе в мені. В о н о знайшло собі сховок у цьому невизнанні і підточувало мої сили.

А все-таки коли в о н о почалося? Оглядаючись назад, у минуле, я не сумніваюся в одному: в о н о почалося не раніше т і є ї м и т і. Напевно, з того часу моя душа почала поволі тьмяніти, як дзеркало, вкрите невидимим шаром пилу. Та, мабуть, ніхто цього не помітив. Мабуть, ніхто про це й не здогадувався. А якщо і здогадувався, то не подавав знаку. Із співчуття? З жалю? Однак я все знала, але вдавала з себе цілком байдужу… Під маскою байдужості ховалося моє справжнє обличчя.

Хто здогадувався про мій душевний стан? Може, Ая-тян, коли питала: „Мотоко-сан, чого у вас такий вигляд? Що вас на думці?”— „Вгадай”,— „Я не можу вас зрозуміти”. А ти й не повинна розуміти. Бо народилася, щоб жити. І живеш. Хоч ти часто і пускаєш сльозу, та тебе не покидає жадоба до життя. Маєш достатньо природної життєвої сили, щоб підвестися на ноги навіть після найболючішого удару долі. Тому такій людині, як ти, мене не зрозуміти. Не зрозуміти, що значить в о н о. Зрештою, я сама всього не розумію. Адже в о н о підповзло так непомітно й так раптово. Та коли?

Сома-сан нічого не збагнув. Він каже, що хоче стати письменником. Мовляв, пише роман. Роман, начебто здатний змінити людську душу. Хіба це можливо? Хіба можна змінити чи перетворити людську душу романом, який лише копіює життя, або картиною — сумішшю фарб? Таке може твердити лише наївна людина, яка не боїться життя. Сома-сан нічого не помітив. А якщо й помітив, то не спромігся звільнити мене від н ь о г о. Якби він знав, як в о н о мене поїдає… Та це неможливо. Сома-сан цього ніколи не збагне. Його очі засліплені такою дрібницею, як любов. І це віддалило його від дійсності. У такому абстрактному понятті, як любов, нема нічого від дійсності. В о н о з усім й о г о жахом — ось жива дійсність. Та це відомо тільки мені.

„Тільки мені”,— прошепотіла я, втупившись у ту картину, і Сома-сан мене не почув. Пряме проміння торшера без абажура освітило всю поверхню довгастої, в європейському стилі, картини. Мені здається, ніби я йому перед тим сказала: „У ній моя душа”. Тоді в о н о вже стояло поруч, як моє друге „я”. Й о г о подих було видно на полотні. Та Сома-сан нічого не збагнув. Хоч він і займається літера турою, любить живопис і музику, віддаючи перевагу картинам художників Північної Європи з похмурим колоритом і композитору, що оспівав ліси, озера і північний вітер, хоч і народився у засніженому закутку Хоккайдо, та все одно не побачив душі тієї картини.

„Нікудишня картина, правда?” — спитала я. А могла б ще сказати: „Це — моя тінь”. Та не варто було, бо Сома-сан однаково не зрозумів би. Йому не збагнути, що я прийшла сама пізно ввечері тільки для того, щоб глянути на картину. Нерозумний він.

А все-таки коли в о н о остаточно визначило мою долю? Коли я дивилася на картину? Вічне море без жодної хвилі, вічний острів з безлистими деревами. Острів, на якому навіть час зупинився. Яка тиша, який спокій!

…Коли вона опам'яталася, той дивовижний звук все ще гуготів у вухах. Вона йшла, а він то слабшав, то сильнішав — здавалося, наче щось палає. Вона йшла обережно, із заплющеними очима, цією страшною темною дорогою, і барабанні перетинки мало не тріскалися. З усіх боків на неї налітало те гуготіння. Ось воно почало наростати і раптом, наче зойк, розпанахавши темряву, пройняло все її єство. Гу-гу-гу… Трісь-трісь-трісь… Незвичайний гугіт… Як тільки вона це подумала, їй зробилося страшно і захотілося тікати. Та нараз темрява розвіялась. Перед нею відкрився навколишній світ, і вона побачила (уже не раз, не вперше, проти своєї волі) чорну купу нерухомих предметів. Рухомі предмети — живі люди — підносили туди каністри з пальним і, немов витанцьовуючи навколо, вихлюпували його на мертвих. Над чорною купою то тут, то там здіймалися язики яскраво-червоного, іноді аж білого полум'я. Коли вона підступила ближче, воно здалося їй пекельним вогнищем, а людська метушня на його тлі — танком скелетів. Вона застигла і мовчки дивилася на це видовище. її вуха переповнювало моторошне гуготіння, а очі сліпив вогонь…

Все ж таки коли це сталося? В о н о заволоділо мною остаточно тому, що на картині панувала мертва тиша. Ні, це сталося набагато раніше. А може, трохи пізніше. Одного я певна: щось тоді мною заволоділо. Коли я розглядала картину, мене раптом охопило щось схоже на напад хвороби, щось наче скерувало мою волю в інший бік, я б навіть сказала, до життя. Моя душа зійшла з картини і вселилася в тіло. В ту мить я наче збожеволіла. Та душа перетворила мене на іншу жінку і стала переконувати, що жити легко. „Ви живете, отже можете жити, а значить, усе гаразд”,— повчала вона, і я послухалась її. „Робіть, як вам велено. Скоріться. Ви — жертва. Вами заплачено за життя інших. Не опирайтеся. Дайте себе зв'язати й умертвити”.

„Але заради чого?” — запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник в усі закутки свідомості. „Я не можу коритися вашим наказам (власне, хто ви такі?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити”.

…Густе розпечене повітря то піднімалося спіраллю вгору, то опускалося додолу. Його сповнював дух спалених тіл. Вона дихала ним не один день. Мертвих клали на жертовник, живі чекали своєї черги…

„Та навіщо? Я не можу любити,-міркувала я.— Любові немає. Поки є в о н о, любові немає”.

І все-таки, зачинивши за собою двері кімнати Сома-сана я трохи почекала. Сподівалася, що любов існує. Та Сома-сан не вибіг за мною навздогін. І я поглузувала: „Яка я дурна, жалюгідна і простодушна!” Якщо любов існує, то лише між здоровими людьми, наприклад, між Сома-саном і Ая-тян. Мені ж вона неприступна. А тому я, не оглядаючись, пішла. Куди кликало в о н о…

РАНОК

Свідомість повернулася до нього раптовим спалахом. „Вже пізно — здається, проспав” ,— подумав Канае і розплющив очі. Торшер в узголів'ї стояв не вимкнутий, але кімната не була освітлена так яскраво, як уночі. Знадвору крізь попелясту завісу пробивалося мляве ранкове світло. Канае обмацав простирадло біля подушки — шукав ручного годинника й не знаходив. Замість того рука наткнулася на холодну палітурку блокнота, а тоді полізла під подушку. Пам'ять трохи ожила. Виходить, він бачив сон і вдосвіта прокидався. Що ж це був за сон?

Канае схопився й сів. У самій піжамі було холодно. Він одсунув подушку й помітив годинника на татамі. Була за двадцять дев'ята. Який жах! Так проспав! Таке з ним рідкі траплялося, коли засинав удруге. „Який страшний сон! — міркував Канае, натягаючи на руку годинника.— Моторошний… Схожий на дійсність… Ні, анітрохи з нею не пов'язаний, а тому жахливий… Щось незрозуміле…”

Та для докладних роздумів не було часу. Навдивовижу спритно Канае схопився на ноги. Скинув піжаму, одягнув майку і штани, просунув руки в рукави сорочки і, присівши, натягнув шкарпетки. Тоді підійшов до вікна і взявся рукою за завісу. Як завжди, вона застряла на півдорозі, і тільки за другим махом її вдалося відсунути. Крізь шибки полилося непевне мляве світло зимового ранку.

Застібаючи сорочку і запихаючи її краї у штани, Канае, як завжди, розсіяно поглядав надвір. Зимове небо, захмарене й холодне, було помережане світлими й темними смугами, подекуди сірими, а подекуди білястими з жовтавим відтінком. Здавалось, от-от піде сніг. Внизу, під вікнами, пробігала вузенька стежина, за бетонною стіною виднівся прикритий деревами шиферний дах. Далі — черепичні покрівлі, потиньковані стіни, балкончики, а ген на виднокраї — заводські димарі. З того, як дим стелився над землею, можна було здогадатися, що віє вітер.

Однак споглядати не було коли. Зрештою, Канае вже обридло спостерігати щодня цей краєвид. Він мріяв перебратися десь інде з цього дешевого багатоквартирного будинку. Підійшовши до постелі, він погасив торшер, потім перевірив, чи є вода в чайнику, і ввімкнув електричну плитку. Приготування чаю забирало багато часу, бо плитка мала призначення — нагрівати воду для гоління. Канае давно збирався придбати термос, але через низьку зарплатню не міг цього зробити. Поверх сорочки Канае натягнув светр. Цей светр був з довгою шиєю, і Канае обходився без краватки. Відчинивши двері, він поспішив до туалету на іншому кінці коридору. Мабуть, інші пожильці вже пішли а роботу (зрештою, Канае завжди пас задніх). У коридорі було порожньо, всі двері зачинені. За кожним кроком дерев'яна підлога пронизливо скрипіла.

„Той сон чимось схожий на вибух атомної бомби”,— міркував Канае. Ну й набрався він страху! Хотів було втекти, але не міг. А тепер, коли намагався згадати подробиці того кошмарного сну, вони наче вислизали з пам'яті і залишилося тільки відчуття темряви та неспокою. Напевне, він прокидався для того, щоб запам'ятати той сон (точніше, він запам'ятав його тому, що прокинувся). Йому пригадалося, як, пробудившись удосвіта, він подумав, що в тому кошмарному сні час зупинився. Тепер Канае відчував, як у його свідомість дедалі глибше закрадається безпричинна тривога — таке буває з людиною, коли вона марно силкується згадати щось дуже важливе, заховане в найдальших закутках пам'яті. А може, все це не має нічого спільного з переддосвітнім сном? Може, виною цьому щось інше? Робота? Верстка, яку треба показати головному редакторові? Художнє оформлення книжки? „Ні, мабуть, причину треба шукати в собі самому,— вирішив Канае і тієї ж миті в його уяві виринуло два жіночих обличчя: одне лагідно всміхалося, друге втупилося в нього проникливим поглядом.— Позавчора їх уже не було вдома. Так само й учора. Не було обох. Нісімото-сан, своїй господині, вони начебто сказали, що їдуть кудись на день-два, щоб розвіятися. Тільки ж куди? Може, сьогодні повернуться?”

Канае поспішив з туалету до кімнати. Чайник на плитці вже висвистував парою. Перекинувши через плече рушник, Канае схопив однією рукою миску з зубною пастою, помазком і бритвою, а другою — чайника й побіг у ванну кімнату навпроти туалету. Швидко почистив зуби, пополоскав горло. Тоді плюснув гарячої води в миску й заходився милити обличчя. Бриття для нього — звичне діло, та з поспіху все одно порізався.

— Сома-сан, чого це ви так пізно встали? Навіть незручно казати „Доброго ранку!” — обізвалася господиня, але Канае мовчав, бо саме водив бритвою навколо рота, вкритого мильною піною.— Мабуть, заспали тому, що холодно?.. Час вам уже сім'ю заводити. Чи не підшукати вам наречену?

Балакуча господиня, усміхнене обличчя якої показалося в дзеркалі, жила сама (чоловік її помер, а дві доньки повиходили заміж) у кімнаті на другому поверсі біля сходів і цілими днями щось виготовляла на в'язальній машині — її одноманітне тріскотіння Канае чув щоразу, коли йшов на роботу чи повертався додому.

— Поки що не треба, я вас прошу.

— А то чому? Може, вже знайшли собі суджену? Когось нагледіли?

Канае пропустив повз вуха ці слова, а, вмившись і кивком голови привітавшись з господинею, вийшов у коридор „Суджену? По-старомодному сказано. Якби цей домашній детектив знав про Мотоко чи Аяко, то, напевне, замучив би мене своїми розпитуваннями. А може, господиня щось пронюхала? Та ні, нічого вона не підозрює, бо ті двоє рідко сюди навідувалися” ,— міркував Канае. Під дверима кімнати стояла пляшка молока, а в поштовій скриньці стирчала газета. Переступивши поріг, Канае зняв паперову кришку з пляшки, а ранкову газету розстелив на татамі. Ковтнув холодного молока (пити з хлібом уже не було часу) і пробіг поглядом по заголовках. „Субота, двадцять третє січня. Рішення керівництва профспілки залізничників. Є надія на подолання урядової кризи” . Канае перегорнув сторінку. Жодної статті, що могла б зацікавити. „Перше в цьому році велике змагання з сумо [10] : знову переміг Йосібаяма”. І нарешті остання сторінка. Прогноз погоди: сьогодні — вітер північний, мінлива хмарність з проясненнями; завтра — вітер північно-східний, хмарно, іноді прояснення. Отже, назавтра можна сподіватися більш-менш терпимої погоди? А от сьогоднішню навряд чи справедливо характеризувати словами „мінлива хмарність з проясненнями”. Скоріше вона обіцяє снігопад. Прогноз погоди — як сумо: чого сподіваєшся, ніколи не справджується. Від холодного молока Канае аж затремтів. Зняв піджака з вішалки й одягнувся. Згортати матрац вже не було коли. Канае підняв пальто, що лежало в ногах на постелі, і накинув його на плечі. Потім простяг руку до портфеля на столику. І саме тоді його погляд, наче магнітом, притягло до картини.

Темний острів на темному морі… В душі Канае наче щось заворушилося, але силою волі він приглушив його. Глянув на годинник. Була дев'ята година три хвилини. Ого, як уже пізно! Добре, що вчора під кінець робочого дня він попередив у редакції про свій намір заїхати сьогодні до підопічного автора. Щоправда, верстку треба було вичитати до ранку (Канае сидів над нею до півночі, потім займався своїм романом, а тому так пізно пробудився) і показати головному. Той її жде не діждеться і за будь-яку затримку дасть прочухана. Канае дістав верстку з портфеля, аби переконатися, що не забув її вдома. Два блокноти, товстий і тонкий, що завжди залишалися на столику в узголів'ї, цього разу також чомусь опинилися в портфелі. Надії нате, що йому вдасться заглянути в них на роботі, не було. А все-таки він їх узяв: ану ж згадається сьогоднішній сон… Канае прихопив також один з трьох томів „Калевали”, випущеної видавництвом „Іванамі” — той, якого звечора переклав з книжкової полиці на столик. Ото й усе. Та однаково портфель із штучної шкіри був неважкий. Канае оглянув кімнату і, вирішивши, що сьогодні сонце, певно, не вигляне з-за хмар, усе-таки затягнув завісу. Взув стоптані черевики. „Може, взяти парасольку? — подумав він.— Та навіщо? Тільки заважатиме, а до того ж у таку холоднечу треба сподіватися снігу, а не дощу. А коли так, то обійдуся без неї. Інша річ, якби заносилося на дощ”.

Канае замкнув двері на ключ і, пройшовши скрипучим коридором мимо кімнати господині, з якої долинала тріскотіння в'язальної машини, бігцем подався сходами вниз.

НАВЕСНІ, ТРИСТА ДНІВ ТОМУ

Канае Сома вже довго стояв перед картиною, що мала назву „Острів”. З першого погляду йому передалися дивні чари її зловісного настрою, а очі прикипіли до неї, наче заворожені. Картина вирізнялася холодним темним колоритом, лише де-не-де на морі проглядала темно-синя, сіра або коричнева барва. Хоч небо й було світліше ніж море, та все одно на його блідому непрозорому тлі видніли жовтуваті й червонясті плями, схожі на хмари. Посередині полотна випинався темний острів з коричневими скелястими берегами, укритий темно-зеленими деревами. То був краєвид, якого з натури не намалюєш, хіба що побачиш уві сні. Здавалось, той самотній острів на видноколі, куди не ступала людська нога, не належав цьому світові. Та коли Канае підступив ближче до картини й добре придивився, то побачив на морі човен з людьми. Їхні постаті лише підсилювали безлюдну мовчазність краєвиду; щоправда, їх можна було й не помітити — вони скидалися на малесенькі (порівняно з островом) цяточки фарби. Видно, перед тим як компонувати картину, автор заґрунтував полотно улюбленими фарбами, а тому, надавши йому одноманітного забарвлення, зумів виразити тільки якусь абстрактну ідею. Неуважний глядач, відзначивши похмурість картини, напевне, проходив мимо. Мабуть, його увагу не привертав дивовижний колорит, не хвилювало, є на ній човен чи ні, не цікавили яскраво-червоні ініціали ММ, написані малими літерами в її правому нижньому кутку. Канае Сома був не з таких. Він стояв, розглядаючи її, наче вкопаний.

Потім Канае відступив кілька кроків назад і глянув на полотна обабіч „Острова”. Ліворуч від тої довгастої, в європейському стилі, картини висів невеличкий „Натюрморт”, праворуч — „Міський квартал”. Художниці ММ належала всього-на-всього три твори, об'єднані буйністю уяви та одноманітним похмурим колоритом. „Натюрморт” — якісь невідомі, неземні квіти у скляній вазі, що визирають з-по між темно-зеленого листя і стебел, і кілька фруктів, начебто голубих яблук, на тарілці. Здавалося, згустки фарби самі випливли з темно-синього тла і перетворилися на предмети, що ніби зависли в просторі, не маючи під собою плоскої опори. „Міський квартал” вражав майже суцільною чорнотою й тільки за її переливами вгадувалися начебто обриси будівель, дороги, мосту та річки. Людей тут не було.

Канае знову перевів погляд на картину в середині. „Вона на щось схожа,— почав він міркувати. — Так, на „Острів мертвих” Арнольда Бекліна. В її основі лежить та сама тема. Острів посеред моря і човен, що прямує до нього. Здається, на тому човні є люди. Як повернусь додому, то загляну в збірник репродукцій картин Бекліна і перевірю, чи воно справді так. А проте, навіть якщо тема „Острова” і запозичена в Бекліна, сама картина відрізняється від своєї попередниці. Берлін написав романтично-містичну картину, опираючись на старогрецькі міфи, а художниця ММ скористувалася такою формою, щоб зобразити свій внутрішній світ. Отже, ця картина є ключем для розкриття таємниці, якою вона карається”. І Канае ще раз прочитав на табличці, приклеєній внизу картини, ім'я художниці: Мотоко Моегі. Це ім'я він чув уперше.

Того дощового дня на художній виставці було мало відвідувачів — тільки іноді за спиною хтось проходив до іншого залу. Певно, тому, що в цьому виставлялися художники — початківці. А от Канае ніяк не міг розлучитися з тою картиною і коли відступав назад, щоб подивитися на неї востаннє здалека, то наштовхнувся на когось за плечима.

— Ой, пробачте! — сказав він, поспішно обертаючись.

— Та нічого, це я у всьому винна.

Нахиляючи голову в легкому поклоні, Канае помітив, що людина, з якою він зіткнувся,— то була молода дівчина в легкому демісезонному пальті коричневого кольору,— ледь-ледь усміхалася. Він одразу пригадав, що вона вже розглядала ці картини, коли він зайшов у цей порожній зал, не маючи жодного упередження до художників-початківців. Він тоді зиркнув на її профіль, але як тільки відкрив для себе незвичні картини Мотоко Моегі, то забув про неї.

— Правда, цікаві картини? Я так захопився ними, що й вас не помітив. Ще раз вибачте.

— Та нічого.

Нараз Канае спало на думку: а може, це сама художниця? Немає нічого дивного в тому, що вона прийшла подивитися, котрі з її творів вибрано для виставки. А то чого б вона так довго стояла перед ними?

— Ви часом… не авторка цих картин?

Здивована дівчина глянула на нього широко відкритими очима, але тоді по-молодечому, майже як дитина, засміялася.

— Ні, не авторка.— І немов соромлячись свого сміху, злегка вклонилась і додала: — Ви справді вважаєте, що це цікаві картини?

— Незвичайні. Звісно, я не фахівець і не мені про них судити, та все одно я не сподівався зустріти на цій виставці такі шедеври.

Промовляючи ці слова, Канае поглядав на пухкеньке личко цієї лагідної дівчини. „Між цими картинами й дівчиною нема нічого спільного,— роздумував він.— Це просто панночка, закохана в живопис. А може, студентка Жіночого інституту мистецтв”.

— А ви якої думки про них?

— Я їх боюся. Картини мають бути світліші, радісніші, хіба не так? А ось ці такі похмурі та зловісні.

Прислухаючись до голосу дівчини за плечима, Канае знову підійшов до стіни. „Справді, в них нема ні світла, ні радості. На ці полотна лягла тінь смерті. Це — твори занепадницького мистецтва, що штовхають людину до загибелі,— думав він.— Хто вона, та Мотоко Моегі, що зуміла засобами мистецтва виразити подібні ідеї?”

— А художниця, видно, дуже обдарована. Ви часом її не знаєте? Може, це ваша приятелька?

Канае обернувся, щоб почути відповідь, та за дівчиною вже й слід пропав. Залишившись сам-один у порожньому залі, він відчував, ніби картини Мотоко Моегі заговорили до нього незнаною йому мовою.

РАНОК

Як завжди під кінець січня, надворі дув пронизливий холодний вітер і штовхав Канае в спину. Небо над містом затягло низькими свинцевими хмарами. Тріпотів хвостом паперовий змій, що зачепився за електричні дроти. Тримаючи в лівій руці дорогоцінний портфель, а праву засунувши в кишеню пальта, Канае поспішав торговою вулицею до автобусної зупинки, відчуваючи невиразну тривогу. Що могло його непокоїти? Мабуть, те саме, що й недавно, коли він, узявши в руки портфель, глянув на картину?.. Зрештою, нас завжди щось тривожить. Адже ми живемо в неспокійну епоху.

На автобусній зупинці вже стояло кілька пасажирів. Вони ховали обличчя в коміри пальт і переступали з ноги на ногу. Канае зайняв чергу і незабаром сам почав тупцювати. „Мабуть, це не випадкова тривога, — думав він. — Вона пов'язана зі сном, який я бачив удосвіта. І з тою картиною. Зі смертю. З холодними очима, що втупились у неї, холодним, наче мертвим, волоссям, холодними сухими губами… Одно слово, з Мотоко Моегі”.

Здіймаючи хмару пилу, під'їхав автобус і, скрегочучи гальмами, зупинився. Як завжди, він був переповнений, але Канае таки зумів протиснутися всередину. „Мене турбує те, що Мотоко поїхала кудись із дому,— роздумував він, силкуючись зберегти рівновагу.— І Аяко нема. Обоє подалися кудись позавчора вранці. Позавчора ввечері їх уже не було вдома. Не було і вчора ввечері”. Автобус круто повернув, і Канае кинуло на чужі спини. Тут, у цьому безликому натовпі, він почувався зовсім безпорадним. „Мотоко має примхливу вдачу, тому не дивно, що вона пустилася в мандрівку. Але ж чому зникла й Аяко?” — запитував він себе. Автобус мчав, то сповільнюючи, то прискорюючи свій біг. Канае якось примудрився добути з кишені книжечку і вирвати з неї один квиток. На пристанційній площі автобус, скрегочучи, зупинився. Віддавши квитка кондукторові, Канае зійшов униз і швидкою ходою попростував до станції. З сезонним проїзним квитком у руці він опинився в людській юрбі, що невдовзі винесла його через турнікет на платформу. Тут дув ще холодніший, ніж на вулиці, вітер. Станційний електричний годинник показував дев'яту вісімнадцять. Година пік уже минула, та людей все одно не поменшало. Канае купив у кіоску пачку цигарок і вже збирався закурити, але передумав. Сьогодні він ще не брав у рот цигарки. Як і слід було сподіватися, незабаром з гуркотом підкотила електричка. Без особливих труднощів Канае пропхався у вагон і через голови пасажирів закинув портфель на багажну сітку. Сідаючи в переповнену електричку, він щоразу мимоволі згадував про нещасний випадок на мосту Нідзюбасі, що стався на початку цього місяця. „Кожен з нас схожий на людину, яка мчить у автобусі чи потязі назустріч катастрофі,— подумав Канае.— Певно, можна було б написати щось у дусі повісті „Міст короля Людовіка Святого” [11] . Міст, що веде до смерті, — символ людського життя. Так само, як і висячий міст над прірвою”. Недавня тривога знов ожила: „Куди вони подалися? Може, сьогодні вернуться? Або завтра?”. В уяві Канае сплило два обличчя. Електричка різко загальмувала, але він утримався за ремінь. „Невже переживаю за обох? — міркував Канае.— За обох однаково?”

Електричка спинилась, і пасажири висипали з вагона на пересадку. Заглибившись у здогади, Канае й не помітив, що звільнилося місце перед ним. „Що мене тривожить: відсутність Мотоко чи Аяко?” — запитував він себе.

Електричка знову набрала швидкості, і Канае, віддавшись її одноманітному погойдуванню, мало-помалу забув про все на світі. „А може, справжньою причиною мого хвилювання є любов? До кого? До Мотоко? І до Аяко? — мучився він запитаннями.— Та хіба це можливе? Ні, такого світ не бачив. Таж не можна кохати двох жінок водночас. Я прагну однієї, тільки однієї. Але котрої?”

Електричка стала. Канае взяв портфель з багажної сітки і разом з іншими пасажирами вибрався на платформу. Дув холодний вітер. Станційний годинник показував дев'яту тридцять три.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Канае витратив немало зусиль і часу, щоб розшукати дім Насімото мимоволі пошкодував, що вибрав собі професію редактора. Йому пощастило дізнатися, що Мотоко Моегі проживає в районі Тойосіма, квартал К., 341-1. Телефону в її квартирі не було.

— Напевно, це там, де перед війною були художні майстерні,— сказав недбало головний редактор.— Ти ще молодий і, мабуть, не знаєш, що там селилися художники-початківці. Їх вабило туди прагнення спілкуватися з визнаними майстрами живопису. І непомітно цей квартал перетворився на селище художників — так тоді його називали. Туди легко дістатися від станції Ікебукуро.

Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? — лютував Канае.— За кожним словом повторює: „А от перед війною…” — і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я — робот, walking machine [12] . Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine [13] .

Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості — пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город — звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.

Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху — йому здалося, ніби там промайнула постать.

— Дядечку, ви до нас? — озвався хтось ззаду.

Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.

— Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?

— Мене звати Ген-тян. Бабуся вдома.

— А Мотоко-сан?

— Мото-тян, художниці, нема. Є тільки Ая-тян, тонкослізка.

„Слава богу!” — зрадів Канае. Мабуть, саме ця Мото-тян, художниця, йому й потрібна. От було б прикро, якби вся ця поїздка виявилася марною! Тим часом малюк, сказавши: „Заходьте!”, штовхнув хвіртку й побіг углиб двору. Канае не залишилося нічого іншого, як піти кам'яними плитами до ґанку й натиснути на кнопку дзвінка.

— Нісімото — це я.

У дверях з'явилася поважна жінка в кімоно приблизно такого ж віку, як мати Канае, і глянула на нього допитливими очима, в кутиках яких зібралися зморшки — сліди життєвих знегод.

— Я з видавництва «Роккон-сьобо». Пані Мотоко Моегі вдома?

— На жаль, її нема.

— Шкода! А коли вона прийде?

Стара жінка на хвилину задумалася.

— Все одно заходьте. Не розмовляти ж нам тут, на порозі. Тим більше що ви з дороги.

„Напевне, в мене пригнічений вигляд” ,— думав Канае, роззуваючись. Взагалі своїм співрозмовникам він подобався одразу. Хоча, ніде правди діти, не раз траплялось і облизня скуштувати. А тому він радше волів мати ділову розмову (в цьому проявився благодатний вплив головного), ніж слухати улесливі слова. Що ж до пані Нісімото, то її люб’язність була цілком природна.

— Таке безладдя!..

У їдальні, через яку проходив Канае, валялася барвиста одежа, зовсім не схожа на простеньке бавовняне кімоно старої. По тому як вона дбайливо складала її, було видно, що все це добро чуже.

— Шию потроху,— пояснила жінка

Канае сів перед хібаті [14] й передав господині візитну картку. Та взяла її, злегка кивнувши головою.

— Отже, ви — Сома-сан?

— Канае Сома. Тільки не той Канае, в якому можна сумніватися [15] ,— як звичайно при першому знайомстві, пожартував Канае, але жінка, видно, нічого не зрозуміла.

— Мій чоловік був добре знаний серед художників, послідовників європейського малярства, його звали Харубіто Нісімото. Він загинув під час війни в Південній Азії.

Канае схилив голову. На жаль, він нічого не знав про такого художника. На домашньому вівтарі в кутку вітальні стояла велика фотографія. „Цікаво, що зв'язує цю стару вдову з Мотоко Моегі?” — думав він.

— А що, Моегі-сан — учениця вашого чоловіка?

— Зовсім ні.

Жінка принесла чайник із заваркою й заходилась повагом розливати чай. Не заставши Мотоко Моегі вдома і розуміючи, що відірвав господиню від роботи, Канае почувався незручно, а тому трохи нервував.

— То коли ж Моегі-сан прийде? Може, навідатися інший разом?

У цей час почулася легка хода на сходах, і господиня, наливши чаю, покликала: „Аяко-тян!”

— Я тут! — донеслося з-за дверей.

— Заходьте на чай. Тут у нас гість із видавництва, прийшов до Мотоко-сан.

— Зараз!

Двері відчинились, і до кімнати ввійшла власниця голосу. Канае не побачив її, бо сидів спиною до дверей.

— Час би вже Мотоко-сан повернутися.

— Авжеж… Правда, вона попереджала, що після піде в художню галерею, а тому, мабуть, запізниться.

— А де Ген-тян? Здається, він щойно прийшов,— промовила незнайомка і присіла біля хібаті.

— Вибіг погратися. Знайомтесь: Сома-сан. А це…

— Аймі.

Тільки тепер вони глянули одне на одного. Канае мали не ахнув, а дівчина раптом зашарілася.

Ні, Канае не помилився. В кімнату зайшла панночка, на яку він наштовхнувся тижнів зо два тому на художній виставці з нагоди свята зеленого листя, коли розглядав картини Мотоко Моегі.

— З вікна другого поверху я бачила, як хтось прийшов, і відразу подумала, що це, напевно, ви.

— Аяко-сан, виходить, ви знайомі з цим паном? — На обличчі старої з'явилася добродушна усмішка.— І вирішили перевірити, чи не помилилися?

— Не тому. Прийшла за жаром: хочу розпалити в котацу для Мотоко-сан.Бідолашна дівчина так почервоніла, ніби з неї глузують. Щоки в Канае теж запашіли.

— Я зустрічалася з паном тільки один раз. Випадково на тій виставці.

— Справді цілком випадково,— підтвердив Канае.— А все-таки, виявляється, ви — приятелька художниці.

— Та байдуже,— усміхаючись, сказала господиня, підносячи співрозмовникам чаю.

— Я заговорив з Аймі-сан тому, що в тому залі, де висіли картини Моегі-сан, була тільки вона одна,— виправдовувався Канае.— Я не сподівався, що коли-небудь зустріну її.

— Повернувшись того дня додому, я розповіла Мотоко-сан, що бачила чоловіка, захопленого її картинами. А тоді Мотоко-сан запитала… мені навіть незручно казати…

— Та байдуже. Кажіть.

— Мовляв, хіба її картини хто-небудь може зрозуміти?

— Ну, це вже занадто!

Канае силувано всміхнувся.

— Дивна вона. Але й добра,— вставила своє слово господиня.

— Не заперечую, але й досить самовпевнена,— завважив гість.

— Таку слабість їй можна простити, бо картини для неї — це все.

Аяко Аймі здалася Канае дуже привабливою, коли споважніла й закопилила губи. Хоч йому самому тої самовпевненості не бракувало (до речі, він тоді ще не брався писати роман і, певно, тому в нього було її ще більше, ніж тепер), на відверте запитання Мотоко Моегі він не образився.

— То яка вона людина? Чим дивна? Звідки в неї ця самовпевненість? — запитав Канае.

Жінки перезирнулись, але відповідати не спішили.

— Побачитеся з нею — зрозумієте,— сказала Аяко голосом, що йшов наче з глибини душі.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені. Ховаючи й о г о в собі, я часто жаліла себе. А все-таки, що правило мені за опору в такому житті? Її не було. Зрештою, я від самого початку знала: самотній людині нема на що опертися. Відколи з моїх уст зірвалося: „Мамо, я живу! І я житиму!” — я зуміла обходитися без опори. Я повторювала собі: „Не тільки я жертва. Не тільки я зустрілася віч-на-віч зі своєю долею”. Я ладна була вважати себе вже не людиною, а мертвою річчю. Коли з'явилося в о н о, безглуздо було питати, живу я чи ні. А проте з власної волі я не хотіла стати річчю, не визнавала своєї приреченості. Щоразу, коли я гукала: „Мамо!” — в мені воскресала людина.

…Той лікар у білому халаті, з білою маскою на обличчі й гострим поглядом очей за блискучими окулярами торкнувся її щоки й голови так, наче оцінював якусь антикварну річ. Певно, його рука була така ж тепла, як і її тіло, бо доторку вона не відчула. „Я не бачу дзеркала” ,— подумки вирішила вона. Бо знала: той чарівний предмет, що відбиває світ таким, яким він є, простромить її, наче кинджал. Дзеркало тепер заміняли руки — вони допомагали їй бачити шерехаті щоки і безволосу, схожу на вигорілу пустелю, голову. Вона знала, що перестала бути жінкою і перетворилася на щось безстатеве, навіть більше того, перестала бути людиною, обернулась на мертву річ. Бо зовсім не вірила, що силою волі, зусиллям чи сміливістю зможе повернути собі подобу жінки, людини. Однак той лікар посеред натовпу привидів у білому сказав діловито (мабуть, тоді вона слухала його не як людина, а як річ) і водночас привітно (так їй пізніше згадувалося):

— Ви будете жити. Рани на обличчі загояться. Виросте й волосся.

Невже це до неї говорили? Її обступили метушливі, з блискучими очима привиди в білому, а вона нічого не розуміла.

— Роздягніться. Ми вас оглянемо.

Її тілом вертіли, як лялькою-маріонеткою…

Я сиділа перед трюмо й дивилася на своє обличчя. Дивилась не тому, що не було Ая-тян. Просто я хотіла побачити й о г о, не себе. Я розглядала своє обличчя в дзеркалі, бо відчувала, що в о н о ворушиться в мені як щось живе, підштовхує мене, спонукає до рішучості. Я не вважаю себе вродливою. І тоді не вважала. В мене нема навіть половини краси Ая-тян. Моє обличчя безживне, невеселе, байдуже. Воно невиразне. І все-таки можна було сказати, що воно людське, жіноче. Під довгим чорним волоссям моє минуле. Рана на лівій щоці цілком затяглася, і ніхто вже її не помічає. Я скористалася самотністю і обмацала щоки та волосся. Одного разу Сома-сан сказав: „У вас справді гарне волосся”. Може, це був вияв любові? Я почула в його голосі легке тремтіння. „Що ж, можете помацати”. Він погладив моє волосся так, наче торкався священної амфори. У дзеркалі я бачила легкі хвилі м'якого волосся, що спадало вниз. Його торкнулася моя рука, не Сома-сана. Тоді він лише погладив його, потім на мить завагався й відсмикнув руку. Нерозумний!

Здавалось, ніби в дзеркалі відбивається не моє обличчя чи постать, а сама душа. Вона була безживна, невесела, байдужа. Була невиразна. В ній запанувало в о н о, і для чогось іншого не залишилося місця. Я не витримую на собі чужого погляду. Не хочу, щоб бачили й о г о. Та, може, Ая-тян щось помітила, коли я дивилася на себе в трюмо? „Мотоко-сан, чому ваше обличчя в дзеркалі таке страшне?” — несподівано озвалася вона тоді ззаду, і я подумала,

що Ая-тян таки побачила й о г о.

…Вона не могла пригадати, чи сама роздяглася, чи привиди в білому зірвали з неї одежу. На неї було звернуто багато очей, але вона не почувала ні сорому, ні страху. Вона була неживою річчю, і їй не залишалось нічого іншого, як підкоритися. Лікарева рука, що доторкнулась до її голого передпліччя і грудей, була холодна. „У тебе гарна шкіра” ,— сказала їй, школярці, колись у лазні мати. „У тебе також гарна” ,— відповіла вона й поплескала рукою материну спину. Людський гамір раптом стих і перейшов у напружену тишу, коли лікарева рука, тепер уже тепла, поповзла вздовж хребта. До її вух долинули незрозумілі, сказані скоромовкою іноземні слова. „Я не бачу спини, бо не дотягуюсь туди рукою” ,— міркувала вона. Її клали то навзнак, то долілиць. Лежачи горілиць, вона раптом розплющила очі й побачила, ніби її голе тіло відбивається на стелі лікарняної палати. „І чого це стеля обернулась на дзеркало?” — питала вона себе. Ні, вона не мала бажання дивитися на себе, але мусила. Вона бачила відображення дівчини з наголо постриженою головою. Дівчина лежить навзнак на ліжку в оточенні привидів у білому. Бачила її невеличкі груди. Та бритоголова дівчина, що без них не могла б називатися жінкою, несподівано закричала: „Мамо!”. В ту мить вона перестала бути річчю. Нещасна зойкнула так, наче її збиралися катувати…

У дзеркалі я побачила, що ззаду до мене наближається Ая-тян. Побачила, як вона сіла поруч, поклавши голову мені на плече, і глянула в дзеркало. Я відчула збентеження, коли Ая-тян розглядала моє відображення, бо мені здалося, ніби дзеркало роздягає мене. Мені здалося, ніби в ньому відбивається моя душа. „Що ви робите? Пудритеся?” — добродушно спитала Ая-тян. „А куди ти ходила так пізно ввечері?” — перебила я. „До Сома-сана” ,— відповіло зображення Ая-тян, а моє насупилося. „Ну і що, він був у доброму настрої? Напевне, зрадів з твого приходу? Не та що вчора” .-„ Анітрохи. Які ви все-таки злі” ,— проказала граціозно вигнуте зображення ніби незнайомої мені жінки. Та жінка, молода і вродлива, жила повнокровно. Зусиллям волі я стерла її образ у дзеркалі і тоді побачила лише себе — обличчя, схоже на театральну маску, з блискучими страдницькими очима. Ая-тян захлипала, але це обличчя до неї не повернулося. Його очі, мов зачаровані, втупилися поперед себе. Втупилися в н ь о г о.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Кинувши погляд на працівників видавництва, що вовтузилися з пачками книжок, Канае поспішив сходами на другий поверх будинку, такого старого, що, здавалось, він мав от-от розсипатися. Поминувши кабінет директора і приймальню, Канае зайшов у редакторську. І відразу з усіх боків до нього обернулося кілька облич. У кімнаті ще не натопилося і не висіли клуби тютюнового диму. Однак було ясно: він таки добряче запізнився, А треба сказати, що директор не терпів, щоб його підлеглі порушували розпорядок дня. Намагаючись не привертати до себе уваги, Канае перетнув кімнату і, повісивши пальто на вішалку, прослизнув за свій столик.

— Ісікі-кун, доброго ранку! Що сталося! Чого так спізнився? — посміхаючись, озвався до нього сусід, прозваний Куїмою.

— Трохи заспав,— відповів Канае і добув з портфеля конверт з версткою.

— Дивно. А ти знаєш, Сімма сьогодні не в гуморі.

Канае не слухав колегу. Щоб якось надолужити згаяне, треба було якнайшвидше показати верстку головному. Стискаючи в руці конверт, Канае попрямував до його стола в глибині кімнати. Справді, вираз обличчя головного був не з привітних та оскільки він завжди напускав на себе невдоволення, його намірів ніхто наперед не знав.

— Я приніс другу верстку від професора Йосіди. А ось і перша. Вчора ввечері звірив їх. Бачте, тут автор зробив чимало виправлень.

Навіть не глянувши на Канае, головний редактор взявся читати другу верстку з самого початку. На першу верстку він не звернув уваги. „Невже Сімма збирається перечитувати її?” — подумав Канае, стоячи перед столом головного. Сімма — скорочення від thinking machine — так прозивали головного, маючи на думці, що склад „ма” можна розуміти і як „демон”. Подібним чином і сусіда Канае, мастака добре попоїсти, охрестили Куїмою, тобто Демоном Ненаситності, а над міру влюбливу редакторку — Коїмою, тобто Демоном Кохання. А все почалося з афористичного гасла „Роккон-дзідзай” , написаного власноручно директором видавництва. Воно висіло на стіні над головним. Канае поглядав розгублено на ці чотири ієрогліфи, ледь-ледь помітні на папері, а в голові роїлися директорові повчання (ненастанно повторювані, вони мимоволі запам'ятовувалися): „Мабуть, загалом ви знаєте, що „роккон” (шість джерел пізнання) — це очі (ган), вуха (дзі), ніс (бі), язик (дзету), тіло (сін) і думка (і), які відповідають за шість відчуттів (рокусікі) — зору, слуху, запаху, смаку, дотику й закону Будди — і водночас є причиною всіх наших гріхів. Тільки позбувшись цих гріхів, людина досягає стану цілковитої свободи (дзідзай). Хіба не так, панове?..”

„Невже пронесе?” — роздумував Канае, не спускаючи очей з ієрогліфів на стіні. У всіх цих „роккон” і „рокусікі” важко було розібратися, зате вони добре прислужилися створенню прізвиськ. Канае прозвали Ісікі-куном, тобто Мислителем, а схильного до простуди старого бухгалтера, що завжди шморгав носом,— Бісікі-саном, тобто паном Нюхалом. Ходила чутка, ніби директор полюбляє гладити дівчат нижче пояса, і тому його охрестили Сінсікі, тобто Життєлюбом. Та оскільки це ім'я — омонім слів, що означають „сінтоїстський обряд” та „новий звичай”, то Канае вирішив, що директорові пощастило найбільше. Тож дівчата й таке інше тут, певно, ні до чого. Перед війною видавництво „Роккон-сьобо” випускало тільки релігійну літературу, скажімо, такі знамениті книжки, як „Дослідження з питань аскетизму” або „мистецтво в буддизмі Махаона” , а відразу після неї перекинулося на питання демократії й миру. Навряд чи директор мав дар передбачення, але дух часу відчував добре. Словом, був людиною діловою.

„Та, мабуть, і в цьому став йому у пригоді Сімма,— міркував далі Канае, все ще стоячи як укопаний перед головним, що перегортав верстку.— Завдяки саме його зусиллям це невелике видавництво зайняло чільне місце у випуску літератури з проблем захисту миру. Видавані книжки відповідали тенденціям часу й легко знаходили свого покупця — в цьому теж була заслуга головного. Колись теоретик лівих, тепер він людина зневірена, але водночас і заповзятлива. Якщо вірити йому, то отой шрам на лобі залишив йому агент таємної поліції, луснувши бамбуковим мечем. А яка дивна суміш іронії й самозречення в його очах, коли він холодно гляне на тебе…”

— Сома-кун!

Канае стрепенувся. На нього був звернутий погляд головного — страшний, але без іронії й самозречення.

— Слухаю. Що таке?

— Ти читав верстку?

— Та начебто… В усякому разі, рукопис я добре знаю, а тому другу верстку читав не зовсім ретельно. Однак…

— Не виправдовуйся. Чи не здалося тобі слабим оце виправлення в першій верстці — мовляв, „треба домагатися суверенного права на захист миру”?

— Ну що з цим можна вдіяти? На думку Йосіди-сана, це місце йому вдалося.

— Вдалося? Та про яке суверенне право на мир може йти мова в окупованій країні? Хіба можна назвати вільним пса, що крутить хвостом перед хазяїном? Ось у чому питання. Цю проблему слід копнути глибше, тоді цей уривок буде чогось вартий. Бо хіба написане з такою сором'язливістю кого-небудь запалить?

— Але ж професор Йосіда вклав сюди всю свою майстерність. На більше він не здатний. Бо він людина поміркована, що перебуває в полоні реформістських ідей.

— Справді… Але ж він і знавець проблем війни і миру, не позбавлений здорового глузду. Тому саме його ми попросили висвітлити загальні питання. Жаль тільки, що він сформулював такі мляві висновки.

— Однак я гадаю, вимагати від нього більшого — нерозумно. Я не хотів прискіпуватися до рукопису, тому попросив його внести потрібні виправлення в першу верстку. А він як розсердиться! Коли я сказав, що це не моє прохання, а ваше, то він мені: „Чого ж ти пхаєш сюди носа? Хіба головний сам не може прийти й усе зі мною погодити? І за кого він мене має?..”

Постукуючи червоним олівцем об стіл, головний не відводив очей від верстки, а на його обличчі немов було написано: „Неприємна новина, та що поробиш? Наполягати на своєму чи змиритися?”

У Канае поволі псувався настрій. „Коли так, то з цього нічого доброго не вийде — міркував він.— Бо іншого такого впертого, як Сімма, нема на світі. Схилити його на компроміс майже неможливо. На що вже непіддатливий директор — та й то до Сімми йому далеко”.

— Ні, так не годиться! — виніс присуд Сімма.— Треба, щоб автор оце переробив. І оце. Постарайся як слід усе йому пояснити. Нам не потрібен солоденький рукопис, який нікого не зачіпає за живе. Хоч би там що, а він мусить зрозуміти, що мир нам не принесуть на тарілці, його треба вибороти.

Головний черкнув олівцем на одній сторінці верстки, потім на другій. „Ого! — жахнувся Канае, стежачи, як збільшується число покреслених сторінок.— Може статися, він забракує все написане й вимагатиме докорінної переробки”. Плетиво червоних ліній густішало, подекуди на берегах з'являлися знаки запитання. „Нав'язувати свої поради університетському професорові й публіцисту, такому, як Сінсаку Йосіда,— на подібне здатен тільки Сімма. Нема чого й казати, така безрозсудність в роботі неприпустима. Та от біда: все це окошиться на мені як на представникові видавництва”.

— Віднеси йому верстку. Нехай швидко її переробить. Скажи, що статті співавторів уже повністю відредаговано.

— Гаразд.

— Отже, домовилися?

— Спробую все зробити.

— А як там з художнім оформленням? Хто його робить?

— Мотоко Моегі.

— Малюнків ще нема?

— Здається, вона працює над обкладинкою, але ще нічого мені не передала. Гадаю, що за нею діло не стане. Правда, останніми днями вона кудись поїхала…

— Ти і її поквап. Бо цю книжку ми планували видати торік до річниці атомного бомбардування, а відтоді пролетіло мало не півроку. Треба мати на увазі, що такі книжки, як „Шлях до миру” — сезонний товар.

На обличчі головного майнула глузлива і зловісна посмішка. „Шлях до миру” — доступний широкому загалу посібник з проблем захисту миру, замовлений Сінсаку Йосіді, мав бути випущений навесні минулого року, а його редагування мало лягти на плечі Канае, новачка в таких справах. Однак через велику зайнятість професор Йосіда не подав вчасно рукопису, і оскільки завзяття, з яким він почав цю працю, мало-помалу згасло, то довелося змінити видавничий план: доручити написання окремих розділів книжки кільком публіцистам, а Сінсаку Йосіді залишити формулювання підсумкових положень. Та все одно до закінчення книжки було ще далеко. Перед очима Канае виринуло нервове, змарніле обличчя професора Йосіди. „Щоб ти знав, коли в людини є совість, то написати книжку не так легко”. Совість? Ніби для цих людей боротьба за мир не була своєрідним бізнесом!

— Ну, йди,— сухо звелів головний і підсунув ближче до Канае верстки — першу і другу. Запхавши їх у конверт, той уже збирався виходити, як головний гукнув:

— Сома-кун!

— Слухаю.

— А на роботу не запізнюйся. Вранці директор робив перекличку. Я сказав, що ти в друкарні.

Обличчя головного нараз розплилося в лагідній усмішці, і Канае, сповнений мовчазної вдячності, злегка опустив голову. Іноді — мабуть, визначаючи день за „Книгою змін” [16] , з якою був добре обізнаний,— рівно о дев'ятій директор збирав підлеглих і виголошував їм нотації. На роботу приходив завжди по восьмій і читав священні буддійські книги. Кожний, хто спізнювався, ризикував преміальними.

Канае вернувся до свого стола. Дівчата розносили чай. „Може, Сімма нічого не скаже, якщо закурю,— вирішив він і витяг куплену по дорозі на роботу і вже розпечатану пачку цигарок.— Нарешті затягнуся”.

— Ну, то в якому він гуморі? — озвався з-за сусіднього столика Куїма. На його обличчі немов було написано: „А я що казав!”

— Дав одкоша! Тепер мушу їхати до Йосіди-сана і падати перед ним навколішки.

— Шкода… А як же з другою версткою?

— Та що йому та верстка! Йому давай новий варіант! Бо той, згідно з законами „сімматрії”, багато в чому незадовільний,— намагаючись скаламбурити, Канае сьорбнув чаю і поклав конверт з верстками в портфель. Коїма, що сиділа через один стіл, не спускала з нього співчутливого погляду.

Нараз задзеленчав телефон і вона мерщій зняла слухавку.

— Алло! Видавництво „Роккон-сьобо”. Чи є Сома-сан? Є. А хто говорить?

Канае роздушив цигарку в попільничці і встав з-за столу.

— Сома-сан, вас до телефону! Якась Нісімото-сан…

Забута тривога раптом підкотилася йому клубком до горла, і Канае згадав, що дівчата кудись вирушили. Їх не було дома ні позавчора ввечері, ні вчора ввечері.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ДЕВ’ЯНОСТО ДНІВ ТОМУ

У кімнаті для засідань дим стояв стовпом, і навіть подмухи весняного вітру, який залітав у відчинене вікно, не могли його розігнати. Присутні мали втомлений вигляд: хто втупився заплющеними очима в стелю, хто, сплівши руки на грудях, впав у задуму, а хто знічев'я виписував карлючки на бланку. І тільки Канае Сома перебував у збудженому стані. Коли головний редактор сповістив схожим на журавлине курликання голосом, що редагування публіцистичної Сінсаку Йосіди покладено на нього, Канае трохи злякався, але не заперечував проти цього доручення. Бо раптом йому спало на думку, що нарешті в руки йде довгождана нагода.

— Треба ще вирішити питання з обкладинкою. У мене є пропозиція. — На бадьорий голос Канае дехто з присутніх підвів голову, дехто повернувся обличчям до нього.— Книжки наші завжди виходять у простенькому художньому оформленні. Часто мають надто скромний вигляд, ніби шкільні підручники, чи не так? Якщо цій книжці ми хочемо надати розголосу і зробити її бестселером, то, як на мене, її треба випустити в світ у гарній оправі. Кілька днів тому я побував на художній виставці з нагоди свята зеленого листя і відкрив підходящого живописця, якому можна було б доручити художнє оформлення книжки.

— А чи не скидатиметься вона тоді на роман? — спитав головний.

— Все залежить від того, що ми замовимо. Такий обдарований живописець міг би проілюструвати й роман, але нам, гадаю, треба замовити щось абстрактне.

— Як звати того живописця?

— Мотоко Моегі.

Ніхто з присутніх не знав такого митця. Хтось тихо спитав: „Що, це жінка?” — і Канае обурено заявив:

— А як жінка, то що, погано?

Головний винувато посміхнувся.

— Я вважаю, що ми можемо покластися на художній смак Сома-куна. Зрештою, рукопис книжки ще не готовий, отож про обкладинку ще рано говорити. Між іншим, художниця — ваша знайома?

— Ні, не знайома.

Канае раптом знітився під уважними поглядами співробітників редакції за довгим столом.

— Невже вона вас не цікавить? — тихо проказала Коїма, але Канае почув її, а тому мало не тремтячим голосом почав виправдовуватися:

— Не уявляю, молода вона чи стара. Я тільки бачив її картини на виставці. Але гадаю, що в неї велике обдарування.

Навіть зіпершись на стіл, Канае відчував, що ноги в нього підламуються. В його уяві обличчя незнайомої Мотоко Моегі й панночки, зустрінутої у виставочному залі, напливали одне на одне. Він твердо вірив, що та панночка — не автор картин, а сама художниця — така ж молода і вродлива, як і вона.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Піднімаючись разом з Аяко сходами на другий поверх, Канае не міг приглушити тривоги, породженої очікуванням. Аяко відчинила двері в кімнату відразу біля сходів і запросила гостя всередину. В просторій, яскраво освітленій майстерні з дощаною підлогою спиною до дверей стояла перед мольбертом Мотоко Моегі й малювала. За широко розсунутою перегородкою — фусумою — в глибині майстерні відкривалося підвищення на шість татамі. Аяко мовчки повела Канае саме туди, де посередині містилося котацу. Він уже встиг сісти, засунувши ноги під ковдру на котацу, і глянути в бік майстерні, а художниця, не промовила ні слова. Ясна річ, вона завважила прихід гостя, але знехтувала ним і не відверталася від полотна.

„Невже це Мотоко Моегі, авторка трьох картин, підписаних ініціалами ММ?” — роздумував Канае, але дивитися на неї прямо, безцеремонно, не посмів. А якби й посмів, то побачив би лише її профіль. Вона здалася йому на диво молодою, майже дівчиною, та він ніяк не міг здогадатися чому: тому, що була в темно-коричневому светрі й чорних спортивних штанях чи тому, що з її голови майже до плечей спадало чорне, як смола, волосся? Вона здалася йому такого ж віку, як і Аяко, ба навіть молодшою. Була красунею чи ні — він ще не знав.

Того дня пополудні в розмові із старою Нісімото й Аяко (згодом, утомлений іграми, прийшов і Ген-тян, очевидно, онук господині). Канае дізнався дещо про Мотоко Моегі, та оскільки ці відомості були уривчасті, то він не зміг скласти собі про неї повного уявлення. Найбільший слід у його пам'яті залишило те, що розповідав про неї Ген-тян.” Я люблю її, бо вона намалювала мені багато-багато картинок. Ніколи мені не відмовляє”. І ніби для підтвердження цих слів хлопчина приніс три альбоми. На стоках одного з них, що мав заголовок „Зоопарк Ген-тяна”, були намальовані аквареллю втішні мавпи, слони, тюлені, верблюди, леви тощо. „Заради цього Мотоко-сан навмисно цілий день оглядала зоопарк в Уено” ,— пояснила Аяко. Така доброта ніяк не в'язалася з одностайною думкою обох, господині та Аяко, про дивну поведінку Мотоко. Розпрощавшись з ними й маючи багато вільного часу, Канае повечеряв у невеличкій їдальні в Ікебукуро, а коли смерклося, знову навідався в дім Нісімото. Увесь цей час його не покидало відчуття, що його зацікавлення незнайомою художницею щохвилини наростає.

Готуючи чай, Аяко прошепотіла:

— Вона сердиться, коли їй заважають у роботі. То ж, будь ласка, трохи почекайте.

Канае згідливо кивнув головою і знову глянув на Мотоко. Від кинутого мимохідь на полотно погляду в Канае залишилося враження, що на ньому то тут, то там лежать великі мазки фарби. Кілька інших полотен, лицем і зворотом, стояли під стінами яскраво освітленої майстерні. На стінах висіли, очевидно, закінчені картини. У кожній з них проглядало щось таке, властиве саме цій художниці, чого Канае не міг як слід визначити. Тільки біля перегородки між майстернею й кімнатою в японському стилі він помітив кілька натюрмортів, що випадали з ряду інших. „Певно, ранні речі” ,— пояснив собі Канае.

— Сюди не дивіться. Бо це мої спроби.

Аяко говорила тихо і, мабуть, тому йому здалося, що приязно — так, наче вони давні друзі.

— Тільки вчуся. Недавно почала.

Саме в ту мить його увагу привернув програвач середніх розмірів у кутку майстерні.

— О, так у вас і програвач є! Може, для довгограючих платівок?

— Це єдиний предмет розкошу Мотоко-сан. Дуже дорогий.

— Он що! Я вам заздрю, бо не можу купити собі навіть стару модель для звичайних платівок. А мені так хочеться…

— Тихше! — насупившись, попередила Аяко.

— Пробачте. Забувся.

— Ну от, я і закінчила. Заходьте сюди,— нарешті озвалася художниця.

Вона швидко промила пензель водою, витерла ганчіркою і встромила в череп'яну вазочку. Палітру шпурнула на стіл, а потім заквапилася до котацу. Саме тоді Канае вперше побачив її зблизька.

Мотоко не була такою молодою, як йому уявлялося. Років двадцяти семи-восьми, з довгастим змарнілим обличчям, з на диво великими очима, вона сиділа просто перед ним, і під її невідривним поглядом Канае ніяковів. Аяко принесла їй чаю, і вона випила його мовчки. „Невідомо, як до неї підкотитися”,— підказував йому інстинкт редактора.

— Мабуть, ви вже знаєте, я — редактор видавництва „Роккон-сьобо” ,— порушив мовчанку Канае.

— Що ви видаєте? — поцікавилася Мотоко. Голос її був хрипкуватий, низький.

— Та як вам сказати… Здебільшого книжки на громадсько-політичні теми і про міжнародне становище.

— Якого напрямку? Лівого? — спитала вона руба.

— Зовсім ні. З комуністами наше видавництво не має зв'язків.

— Тоді правого?

— Ну навіщо ліпити ярлики? У нас своя незалежна позиція.

— Отже, ви — опортуністи,— зневажливо скрививши губи, сказала вона.

Розгублений Канае на мить запнувся.

— У політиці я не дуже розбираюся. Скоріше я аполітична людина. Моя мрія — зайнятися літературою. Але робота є робота. Правда, „Роккон-сьобо” непогане видавництво. У своїй діяльності воно дотримується гасла: „Збережімо мир! Світова війна не повинна повторитися!” Таким чином, воно керується не просто тимчасовими політичними міркуваннями, а національними ідеалами. Одним словом, виходить із заповітних прагнень нашого народу.

— А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…— сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: — То чим же я можу бути вам корисною?

— Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея [17] взяти на себе художнє оформлення.

— Якого сенсея?

— Ну, вас.

Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.

— Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих

людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?

— Канае Сома.

— Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?

Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:

— Мотоко-сан, наш гість — це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.

— Невже? — ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.— Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?

— Звичайно, люблю. Так само, як і музику,— наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”

— Між музикою й живописом є різниця.

— Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі — це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман — синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, — це абсурд.

— Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.

Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі — вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.

— Любити люблю. Але не розумію. Можна ж і так любити.

Канае ще дужче розгубився. Могло здатися, ніби він великий знавець малярства й музики. „Та чи насправді це так? Мабуть, Мотоко в цьому сумнівається — це видно по її іронічній посмішці” ,— подумав він.

— Однак ваші картини я таки розумію,— наполягав Канае.

— Як?

— Вони мені здаються опорою, на якій тримається життя.

— А хіба про будь-які інші не можна такого сказати?

— Не про всі.

Канае проголосив подібний категоричний висновок, певно, тому, що ця суперечка зачіпала його власний погляд на мистецтво. У видавництві „Роккон-сьобо” він значився простим редактором, а в душі мріяв стати автором роману, в якому б життя й мистецтво були рівноправні. Як на нього, то твір мистецтва має не тільки віддзеркалювати дійсність, але й витягувати з її глибин щось таке, що в збільшеному, якісно іншому вигляді могло б передати її суть. А тому мистецтво повинно бути таким же серйозним, як саме життя, і водночас служити йому опорою. „Як би це точніше сказати?” — роздумував Канае.

— Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя.

— Цікаво…

Канае здалося, ніби його обірвали. Та ні, Мотоко начебто не кепкувала з нього. Сиділа, злегка нахиливши голову, довгі пасма її волосся спадали вниз по щоках. На її обличчі виступив якийсь хворобливий смуток. Канае не міг дібрати, винна в цьому розмова з ним чи натура Мотоко.

— Сома-сан, ви сказали, що пишете роман? — простодушно запитала Аяко.

— Ні, тільки збираюся.

— Який роман?

— Так просто й не скажеш. Якби я знав який, то давно б уже розпочав писати.

— Про кохання?

— Ви глузуєте.

Очі Аяко блиснули, й вона засміялася. Нараз Мотоко підвела очі й сухо сказала:

— Так от, щодо вашої пропозиції… Здається, я не зможу на неї пристати.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Телефонна слухавка була холодна. Крізь шум, схожий на гудіння бджолиного рою, пробивалися автомобільні сигнали й дитячі вигуки. „Мабуть, дзвонить з будки на вулиці”,— зміркував Канае.

— Алло! Нісімото-сан? — Канае прислухався, але нічого не почув. У його уяві виринула червона телефонна будка на розі вулиці під бакалійною крамницею, що служила йому за орієнтир, коли він повертав до будинку Нісімото.— Це я, Сома. Що сталося?

Крізь той шум до його вух долетіло тільки одне слово: „лихо”. „Яке лихо?” — злякано питав він себе і ще голосніше кричав у слухавку:

— Алло! Кажіть ясніше! Погано чути!

— Негайно приходьте!.. Телеграма…

— Що?.. Телеграма?..

Слово „телеграма” в його свідомості пов'язувалося з нещастям. Йому здалося, ніби в кімнаті раптом стало тихо й погляди колег звернуті на нього. Його рука, що тримала слухавку, задерев'яніла.

— Алло! Кажіть повільніше!.. Ясніше!..

— Телеграма прийшла!.. Приходьте швидше!..

— Яка телеграма?.. Звідки?..

— Я вас прошу!.. Мені…

Розмова на цьому урвалася. Канае стояв розгублений. „Прийшла телеграма! Приїжджай!” Ось що це означає. Мабуть, люди біля крамниці слухали її, і тому Нісімото-сан поклала слухавку. А може, їй і цих слів було досить, щоб заспокоїтися? Нема сумніву, що телеграма прийшла від дівчат. З художницею й Аяко-сан щось трапилося. Мабуть, тому Нісімото-сан так важко дихала.

— Що сталося?

— Я й сам добре не розумію,— відповів він машинально на питання Куїми і звалився на стілець. Що з ними сталося? Уже кілька днів підряд його мучило якесь незрозуміле передчуття, а тим часом щось трапилося з ними насправді. Та що? Канае обвів невидющими очима кімнату. Він поринув у здогади, але нічого не міг придумати.

— Ну, я пішов. По дорозі загляну й до Йосіди-сана,— сказав він Коїмі і поміж столами попрямував до дошки. Поряд із своїм прізвищем вписав: „Йосіда-сенсей”. Потім вернувся до вішалки і зняв пальто. Як завжди, за ним уже стояла Коїма з його портфелем у руках. Поклавши його на стіл, вона допомогла Канае одягтися. Коїма завжди про нього дбала.

— Сома-сан, погода якась непевна. Ви взяли парасольку?

— Ні, та, може, якось обійдеться.

Коїма усміхнулась, але Канае не помітив і цього привітного усміху. Із задумою на обличчі він узяв портфель і швидко вийшов з редакторської.

ВЗИМКУ. ДВА ДНІ ТОМУ

Канае засидівся допізна в редакторській, а потім повечеряв сам-один у найближчій, добре знайомій їдальні. Смеркалося, коли він, не кваплячись, ішов до станції державної електрички. Година пік минула, і вагони були порожні. Та після одної пересадки Канае не поїхав додому, а зійшов на станції Сіндзюку і, змішавшись з людським натовпом, подався до бару „Леда”, де Мотоко трохи підробляла.

По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на квартирі Нісімото, з обома. У нього склалося враження, що Мотоко та Аяко творять одне нерозривне ціле; в них він знайшов і щирих співрозмовниць, і друзів, і привітну родинну атмосферу. Коли ж часом заставав удома тільки одну з них або зустрічався з нею десь-інде, то зразу відчував, як дух йому запирає, губився — наче людина, що жмуриться від яскравого сонця.

Цілком природно, що Канае почав навідуватися в цей невеличкий бар, як тільки Мотоко стала там підробляти. Він заходив сюди під різними приводами, скажімо, хотів ознайомитися з її новою роботою або забрів сюди по дорозі, йдучи в службових справах. Спочатку він розповідав Аяко, що Мотоко-сан освоїлася з обстановкою й закидав їй холодне ставлення до постійних клієнтів, та якось непомітно став усе замовчувати. Зустрічі з Мотоко в барі почав вважати за їхню маленьку таємницю. Мотоко Моегі працювала в барі тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, і лише тоді Канае сюди заходив. Одне з одним вони майже не розмовляли. Найчастіше, зіпершись ліктями на стійку, Канае мовчки попивав віскі з содовою й льодом, а Мотоко, сплівши руки на грудях, так само мовчки дивилася на нього. Поряд хазяйка бару або подруга-офіціантка перекидалися люб’язними словами з відвідувачами. Відчуття таємниці з'явилося в Канае тоді, коли він помітив, що Мотоко начебто не розповідає Аяко про його вчащання до бару „Леда”. Те, що між щирими приятельками про це не говорилося, відбилося у його серці дивним щемом і заважало відкритися Аяко. Якось непомітно сталося так, що з певного часу Канае прагнув зустрічатися з Мотоко або Аяко сам на сам.

І лише того вечора в нього не було підстав для докорів сумління. Річ у тім, що Аяко сама попросила його піти в бар на розвідку. Напередодні вона навмисне забігла до нього на квартиру і схвильовано повідомила, що останнім часом з Мотоко щось коїться. Згадавши її поведінку позавчора ввечері, Канае погодився з тим, що Мотоко справді була дивна , але ніяк не міг зрозуміти, чому. „Вона завжди поводилася незвично, і саме це вабило мене до неї” ,— пояснював він собі. Та сьогодні, коли він цілісінький день сидів над версткою, в його уяві з'явилося чарівне обличчя Аяко й немов сердите Мотоко. „Якщо Аяко так переживає, то треба піти в бар і побачити все на власні очі” ,— вчасно згадав Канае.

Як тільки він, штовхнувши важкі двері бару, просунув голову всередину, то відразу побачив, що Мотоко немає. У довгому й вузькому, добре опалюваному приміщенні „Леди” було тільки троє — хазяйка бару, офіціантка і якийсь молодик біля стійки. Канае залишив парасольку під стіною і, не знімаючи пальта, вмостився на високому табуреті та замовив віскі з содовою й льодом. У цьому барі не було бармена і готувала напої сама хазяйка. Тому охочі до хитромудрих коктейлів сюди не вчащали.

„Отже, її тут немає,— подумки повторив Канае.— Позавчора ввечері вона ж казала, , що останніми днями не працює в барі”. А як добре було б, якби він застав її тут. Йому хотілося з’ясувати стільки питань! Скажімо, що означав її поцілунок? Боячись почервоніти, Канае поспішно перехилив склянку, а тоді підвів голову й запитав у хазяйки:

— Момоко-сан сьогодні вихідна?

— Останніми днями вона загалі не з'являється. Що з нею трапилося?

— Відколи її немає?

— Сакура-сан, ви не пригадуєте, відколи?

Хазяйка звернулася до офіціантки. Насупивши брови і ледь-ледь закопиливши губи, дівчина відповіла:

— Цього тижня я її тут не бачила. Та й у суботу минулого тижня, бо, пам'ятаю, було чимало роботи. Що з нею? Невже застудилася?

— Її здоров'я не з міцних. Але ж могла б попередити… Правда, не думаю, що вона так мовчки й покине роботу.

Хазяйка бару намагалася приховати свій немолодий вік під товстим шаром пудри і хоч казала, що багато пережила — її діло не процвітало. У її невеликому барі могло водночас працювати не більше трьох офіціанток, яких за давнім звичаєм звали Сакура, Умеко, Момоко, але такого збігу майже ніколи не бувало. Коли Мотоко взялася підробляти тут, прибравши собі ім'я Момоко, Умеко вже звільнилась і залишилася тільки Сакура, що працювала лише місяць, тому й нею, новачком у цій справі, хазяйка дорожила.

— Сьогодні четвер? Значить, уже тиждень, як її тут не видно,— підвівши голову, втрутився в розмову молодик, що досі мовчки забавлявся гральними кісточками.

— О, і ви, Яма-сан, пам'ятаєте? — усміхаючись, запитала хазяйка.

— Звичайно. Бо заглядаю я сюди тому, що Момоко-сан тут обслуговує…— відповів молодик і, звертаючись до Канае, спитав: — А ти? Теж, мабуть, з цієї причини забігаєш? Значить, ми з тобою — одна компанія, що з'являється лише

у вівторок, четвер і суботу?

На раптовий град запитань Канае мимоволі усміхнувся. Той молодик таки вгадав: поки Мотоко тут не працювала, Канае ні сном ні духом не знав, що є такий бар „Леда”.

— А хіба мене немає? — кокетливо заперечила Сакура.

— А чого ж… Правда, є два типи жінок: одних помічаєш

лише тоді, коли нагадують про себе, інших бачиш перед собою навіть тоді, коли їх немає. Танку про сакуру і сливу знаєш? [18]

— Ні.

Сакура ображено закопилила губи, і молодик зареготав! Поглядаючи на нього, засміявся й Канае. Разів зо два він бачив його й раніше в цьому барі. На правильних рисах обличчя цього чоловіка лежала тінь пережитого, а це означало, що він старший за Канае років на три-чотири. Принаймні спочатку так здалося Канае. І тільки коли молодик сміявся, вираз його обличчя ставав невинним і дуже молодим. Загравати з жінками й теревенити — в цьому він не мав рівних. Навіть Мотоко Моегі, завжди холодна до людей, сміялася від його жартів, і це дуже непокоїло Канае. „От шалапут!” — подумав нього. Хоч віскі не було міцне і Канае пив його маленькими ковтками, він одразу відчув, горять його щоки. „Певно, той чоловік службовець, а не утриманець якоїсь фірми, що має своє представництво в Токіо, бо тоді він був би з компаньйоном.” ,— вирішив Канае. Незнайомець завжди сидів біля стійки сам, як і Канае. Поглядаючи збоку на його старанно прилизане волосся, Канае почувався приголомшеним зухвалою заявою молодика про те, що його вабить сюди Момоко. „А втім, таких відвідувачів тут, мабуть, немало” ,— подумав він і замовив ще одну склянку віскі з содовою. Тим часом молодик знову

причепився до хазяйки:

— То Момоко-сан — новачок? У барі працює вперше?

— Начебто. Ще не розбещена, га?

— Я теж не розбещена! — хизуючись своєю молодістю, вигукнула Сакура.

— Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти — що журавлиця і курка.

Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:

— Зате хазяйка тут особлива — як лебідка.

Було видно, що лестощі — найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.

— Як та Момоко-сан жила досі? Справляє враження жінки з минулим

— Гм…

— Вона заміжня?

— Здається, ні. А хіба ви самі не можете розпитати? У вас же руки на всі штуки.

— Може, вона ще дівчина, а може, і вдова. В усякому разі, якби не знала чоловіків, то її погляд не був би таким страшним.

— Яким? Хіба в Момоко-сан негарні очі?

— Здається, ніби вони заглядають тобі в саму душу. Є в них щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі. А ошукати їм нашого брата — як раз плюнути.

— Кажете, в неї страшний погляд? Можливо. Але ж і ви, Яма-сан, умієте дурити жінок своїми очима,— давши здачі, хазяйка привітно усміхнулася. Гість трохи збентежився.

— Мені не до жартів.

— Якщо вже так, то я пригадую… коли ж це було?.. певно, тиждень тому… що ви проводили додому Момоко-сан, хіба ні?

— Невже?

— Ох і коротка у вас пам'ять! Пригадуєте, сивий Іто-сан, той старий, з яким ви чаркували, сказав: „Мені з Сакура-тян по дорозі, бо ми живемо в Сугінамі”, а ви: „Тоді я проведу Момоко-тян”. Пам'ятаю, вона заперечувала, бо, мовляв, їй

далеко, а я радила не слухати її. Чого ж зараз одкручуєтеся? — стрімко наступала хазяйка, і збентежений чоловік почухав потилицю.

— Вибачте, пригадав.

— Підозріло, чого це ви приховуєте? — сказала Сакура.

— Я тільки провів її.

— Ох і страшний звір вистежив Момоко-сан! — Сакура знову закопилила губи, а в її очах можна було прочитати: „Краще б він мене переслідував”.

Канае ставало чимраз не приємніше. Він мовчки пив віскі з содовою, наче воду.

— Правда, дивно, що відтоді Момоко-сан перестала ходити на роботу? — спитала хазяйка.

— Між цими фактами я не бачу жодного зв'язку. Вона вийшла з машини, подякувала, а я їй сказав на добраніч і ми розійшлися, ото й усе. А сьогодні мене вразило, що її нема. Я хотів дещо спитати її.

— Що саме?

— Та нічого особливого.

Задумавшись, чоловік забавлявся гральними кісточками. Канае, не промовивши й слова, встав.

— Вже йдете?

— Ага. Прошу рахунок.

Розплатившись за дві склянки віскі з содовою, Канае кивнув головою молодику і, взявши парасольку, вийшов з бару. Надворі мрячило і було досить холодно. Вечір тільки починався.

Електричкою на лінії Ямате Канае дібрався до станції Ікебукуро, а потім пересів на автобус. Тепер йому хотілось якнайшвидше побачитися з Мотоко, й оскільки та зустріч мала відбутися в домі Нісімото на очах в Аяко, то він анітрохи не хвилювався. Зійшовши з автобуса, Канае поспішив вулицею, що тонула в ореолі тьмяного світла електроламп. Хміль потроху вивітрювався.

Раптом Канае спало на думку, що він досі майже не згадував про Аяко Аймі. Здається, вчора ввечері він прийняв її дуже холодно, а тому зараз почувався винним за те, що, напевне, зіпсував їй настрій. Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.

Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.

— Добрий вечір, Ген-тян!

— Це ви, дядечку?

Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.

— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?

— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.

— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…

— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.

На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.

— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?

— Дуже.

— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.

Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.

— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.

— Ага.

— Куди?

— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.

— Отже, ви так і не дізналися, куди?

— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.

— Сьогодні повернуться чи десь заночують?

— Та хто його знає…

„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,— міркував Канае.— Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”

— І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…

— Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?

— Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?

— Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.

Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.

— Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? — Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.

— Це мені подарували.

Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи — з акварельними малюнками й рукописним текстом.

— Хто це тобі подарував? Мото-тян?

— Ага. Прийшов зі школи, дивлюся — а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.

— Мотоко-сан залишила перед від'їздом,— втрутилася господиня.— Вона не раз виготовляла йому такі книжки.

— Ти б мені її не показав? — попросив Канае.

Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду

книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі — простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.

— Правда, схожий на мене? — напрошувався на схвальну відповідь Ген-тян.

Канае кивнув головою. Насправді герой книжки — звичайнісінький собі хлопець років семи-восьми, круглоокий, міцний, як горішок, і жвавий — був далеко не Ген-тяном. На тлі невеличкого села, оточеного горами, було зображено, як у товаристві песика Ліліпута він іде на річку ловити рибу. На другій сторінці Ген-тян, обхопивши вудлище обома руками, тягне вздовж берега велику рибину, що попалася на гачок. Під берегом гойдається порожній човен. Разом з песиком Ген-тян сідає на нього і добирається до великої ріки. На виднокрузі з'являється місто, а згодом — море.

— Далі цікавіше. Швидше перегортайте,— квапив Ген-тян, надуваючи щоки.

— Ген-тян, тобі час спати. Вже пізно.

Малюк трохи насупився, але послухався бабусі.

— Дядечку, подивіться до кінця, а тоді покладіть мені в ранець. Я завтра в школі покажу.

— Гаразд, покладу. Добраніч!

— Добраніч!

Хлопчина вийшов з їдальні, і Канае знову вернувся до альбому. Пригоди мальованого Ген-тяна і справді ставали щораз ризикованішими. Під кінець, побувавши в череві велетенського кита, всі троє — хлопець, песик Ліліпут і спіймана вудкою риба — вилетіли з нього в струмені води, мов крем'яхи.

„Невже це кінець? — не вірив Канае.— Справді, апетит з їдою прибуває”. Більше ніж третина альбому залишилася невикористаною. Здавалося, ніби тятива тріснула в мить найбільшого натягу, коли стріла мала от-от покинути її.

Та Канае над цим довго не роздумував — адже книжка для дітей могла кінчитися де завгодно. Однак його щораз більше вражав, так би мовити, неоплачений ніким запал, з яким авторка готувала цей альбом. „Такий довершений твір, сповнений любові, не може виникнути з почуття обов'язку. Виходить, десь там, за її байдужістю, ба навіть зневагою до людей ховається безкорислива прихильність до дітей?” Ще раз перегортаючи альбом, Канае пригадав слова, що сказав молодик у барі: „У її очах є щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі…”

„Одне одному суперечить,— подумав Канае.— Але ясно, що Мотоко Моегі — суперечлива істота. Десятої части часу, витраченого на альбом, було б досить, щоб підготувати обкладинку для книжки „Шлях до миру”. Щось не видно плодів її наполегливості. Власне, що вона собі думає?”

Коли господиня, вклавши онука спати, повернулася до їдальні, Канае вже запхав альбом у ранець.

— Мотоко-сан нічого не казала про малюнок для обкладинки? — спитав він її.

— Нічого. А що, це спішне діло?

Господиня сіла й узялася знову наливати чаю.

— Вона знає, спішне чи ні. Давно могла б усе зробити. І куди це вона подалася, нікого не попередивши?

— Через це ви й переживаєте?

— Не скажу, щоб та обкладинка була потрібна мені по заріз. Зрештою, я сам вибовкав, що справа з книжкою затягується і можна не квапитись.

Канае спробував усміхнутися, але стара дивилася на нього з тривогою в очах.

— Я не про це. Я хотіла спитати: ви переживаєте за Мотоко-сан? Тому й навідалися до нас? Я вас так давно не бачила.

— А хіба були для цього якісь підстави?

Канае засовався — йому було незручно признатися, що саме з цього приводу вчора ввечері до нього забігала Аяко.

— Начебто ніяких. Я навіть полегшено зітхнула, коли сьогодні вранці побачила, як вони життєрадісно вирушали в подорож. Бо досі Мотоко-сан була така пригнічена… І взагалі вона — нещасна людина. Особливо погіршало їй, здається, перед появою Аяко-сан.

— Тобто рік тому? Я почав навідуватися до вас торік у квітні. Якраз тоді Ген-тян пішов у перший клас.

— Справді… Аяко-сан оселилася в нас десь рік тому. Тоді було ще досить холодно.

— А перед тим за нею не помічалося нічого дивного?

— Чогось дивного — ні, тільки от була вона похмура, мовчазна і нетовариська.

— Як оце й тепер? Вона страшний песиміст. Та в цьому і її привабливість.

— А що ви скажете про Аяко-сан? — Мабуть, щоб передихнути, господиня добродушно усміхнулась, і Канае трохи розгубився.— Начебто в ній нема нічого особливого. Звичайнісінька собі дівчина.

— Ні, не звичайна. Всередині вона міцна, тільки цього не показує.

— Невже?

— Вони одна на одну не схожі. Мотоко-сан тільки з вигляду сильна, а насправді може легко зламатися, зате Аяко-сан усе витерпить, хоча здається слабкою. Вона дуже співчуває Мотоко-сан. Тому-то я й переживаю.

— За що?

— Та…— і господиня затнулася.— Взагалі старим властиво брати собі все близько до серця.

Вона задумалась, усмішки на обличчі наче й не було. Канае майже ні разу не доводилося розмовляти з нею отак віч-на-віч. А тому, скориставшись з цієї нагоди, він вирішив розпитати про все, що його давно цікавило.

— Скажіть, як сталося, що Мотоко-сан поселилась у вашому домі? Коли це було?

— Це…— господиня насупила брови і примружила очі.— Це було позаторік, пам'ятаю, спека тоді стояла. Десь за півроку до появи Аяко-сан.

— А перед тим Мотоко-сан не була ученицею вашого чоловіка?

— Ні, не була.

Мимоволі стара кинула оком на невеличку картину над одвірком. На ній було зображено розквітлі троянди в глечику. Зовсім недавно Канае довідався, що це твір покійного Харубіто Нісімото. Манерою виконання — ретельним копіюванням дійсності — вона дуже різнилася від усього, що створила Мотоко Моегі.

— Я б сказала, що Мотоко-сан з’явилася в нашому домі цілком випадково,— почала розповідати стара вдова.— А хіба ви, Сома-сан, цього не знаєте?.. Коли мого чоловіка призвали в армію, я здала другий поверх одному художнику з дружиною. У той час — війна тільки почалася — чоловіка перевели на південь (сам напросився, бо зроду любив мандри), і там, на острові Борнео, він захворів на малярію й помер. Можна було б подумати, що в нього не було іншого заповітного бажання, як шукати собі там смерті. Єдиного нашого сина ще студентом забрали на війну, однак він повернувся додому живим. Проте невдовзі після одруження захворів на туберкульоз і переставився на той світ — видно, далися йому взнаки солдатські злигодні та повоєнна голоднеча. Квартиранта-художника теж узяли до армії, але не надовго. Багато горя принесла ця війна. Сома-сан, вам пощастило, що народилися пізніше. Чоловік і син мій померли, покинула цей світ і невістка через рік після того, як народила Ген-тяна. Якби не дружина художника з другого поверху, я не знаю, чи змогла б його виростити.— Господиня тяжко зітхнула. Канае мовчав, опустивши голову.— Та чого це я вам тільки про себе розповідаю? Незадовго перед тим, як сюди переїхала Мотоко-сан, другий поверх звільнився — художник знайшов собі інший притулок, а я з дозволу хазяїна бакалійної крамниці, що на розі вулиці, виставила оголошення про здачу в оренду художньої майстерні. Житла тоді не вистачало, а тому відразу щодня з'являлося по кілька відвідувачів, але вони мене не задовольняли: я дуже не хотіла міняти заведений у домі порядок і сподівалася на пристойну плату. Так минуло кілька днів, аж от прийшла Мотоко-сан — вона почула про майстерню від учениць приватної жіночої школи, де викладала малювання. Коли я побачила її, ще молоду, але таку бліду та кволу, то завагалася: чи варто, подумала я, здавати в оренду просторий другий поверх учительці малювання, а не професійному художникові? Спершу я таки відмовила їй. „Ну що ж, жаль!” — відповіла вона й вийшла надвір. Я трохи постояла на ґанку, а тоді, передумавши, кинулась її доганяти. І чого я передумала — сама добре не знаю. Може, я вирішила, що незаміжня дівчина принесе в дім радість. А може, тому, що ззаду ця зовні спокійна жінка здалася мені дуже самотньою. Я вийшла за ворота й бачу: Мотоко-сан присіла, зіпершись спиною до огорожі. „Що з вами?” — питаю. „Голова запаморочилася” ,— відповідає вона. Це мене так приголомшило, що я відразу забрала її додому і звеліла лягти. Звістка про те, що я здаю їй квартиру, її не втішила. Мені здалося, ніби їй це було байдуже. „Дивна жінка” ,— подумала я тоді. Пізніше я довідалася, що вона була в той час у великій скруті — мусила виїхати з тої квартири, яку наймала.

— Мотоко-сан взагалі не любить показувати, що в неї на душі. Та мабуть, тоді вона призналася, що постраждала від атомної бомби, і тому ви її пожаліли?

— Що ви! Я Ще довго нічогісінько не знала. Бо, навіть опинившись зі мною під одним дахом, вона чогось мене сторонилася і про своє минуле не розповідала. Та незабаром я вже раділа, що в цьому домі з'явилася добра людина. Тим паче, що й Ген-тян до неї прив'язався. Пізніше Мотоко-сан відкрилася мені: я, каже, збиралася залишити роботу в школі й повернутися у провінцію, якби ви тоді не допомогли.

— Що значить: „у провінцію”?

— У Хіросіму. Вона там жила десь на околиці. Певно, там у неї є рідня. Вона сказала, що я їй допомогла. А чим же? Плату за квартиру я з неї брала і тим сама рятувалася. До того ж, з її появою в хаті зразу посвітлішало.

— У вас самих світла душа,— наголосив Канае.— Це чистий випадок, що й Мотоко-сан виявилася такою. Я був подумав, що коли вона не учениця, то, напевне, родичка або знайома. У вас із нею майже сімейні стосунки.

— Можливо. Крім онука, в мене не залишилося нікого з рідних — ні чоловіка, ні сина, ні невістки,— а тому з людьми я намагаюсь бути приязною. Для мене всі люди — кровно споріднені чи ні — однакові. Ми повинні ставитися до них по-доброму. Якби кожен з нас розумів душу хоч тих, з ким нас зводить доля, то в світі було б набагато спокійніше.

— Ви хочете сказати, що треба бути милосердним самаритянином? -вигукнув Канае.

— Ви так мудро говорите, що я нічого не второпаю,— з недовір'ям у голосі проказала господиня.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. РАНОК

Щось од мене віддалилось і разом з тим щось до мене наблизилося. І в ту ж мить я відчув, що прокинувся. Що від мене віддалилося? То не було щось зовнішнє, а щось внутрішнє, що пустило в мені корені; воно раптом заворушилося, велика яма в землі почала обсипатися, я помітив її тоді, коли осіла пилюка, і став думати: що ж там раніше було? Дерево? Ні, неймовірно, щоб там стояло щось таке велетенське; скоріше там було щось невидиме, щось таке, що навіть зараз годі пригадати; ні, це не було ні дерево, ні камінь, а щось таке, що я бачив, але не втримав у голові. Щось схоже на вітер або пісню? Ні, не це; мої очі бачили його, я відчував його існування, але зараз воно віддалилося, зникло. Щось од мене відійшло, а натомість прийшло інше, зовсім інше.

— Що це ви бурмочете? Уже прокинулися?

Я прокидаюся, починаю прокидатися, але якби я ще раз заснув, то, мабуть, побачив би продовження сну. От якби я не прокинувся! Та ні, то не був сон, я снів не бачу. Їх бачать тільки жінки, коли згадують минуле й нарікають; вони їх бачать, обговорюють, передбачають по них майбутнє. Як от Кадзуко. Дивна жінка була, лягала спати і питала: „Цікаво, що мені присниться?” — а вранці торсала мене, поки я не прокидався, і казала: „Послухай, який сон я бачила!” Дивна жінка. Я вже тоді не міг поспати зайву годину, бо вона мене силоміць будила, хотів я того чи ні, а той сон виявлявся або дуже заплутаним, або надто простим, беззмістовним…

— Якщо вже прокинулися, то, може, встанете?

Вставати? А дзуськи! Я ще не прокинувся, але Токіко не розуміє, вона завжди так мене зондує: може, я встану й поснідаю з нею? Та хіба я годен так рано встати? Хай Токіко знає, що я підведуся лише тоді, коли вона піде; хай це набере сили закону.

Токіко гугнявить собі якусь пісеньку й ходить то до кухні, то з кухні. Її гугніння то наростає, то спадає, то віддаляється, то наближається. Невже я відчув, ніби щось від мене відійшло, коли Токіко швидко зірвалася з постелі біля мене, коли в мене напівсонного забрали щось приємне й тепле, а замість того впустили під ковдру холодне повітря? Може, так, а може, й ні. Зрештою, мені однаково. І я починаю згадувати:

— Яке сьогодні число?

— О, ви мене здивували! Вже прокинулися?

— Щойно. Ти мене розбудила своїм гугнінням.

— Пробачте. Я не хотіла, просто воно завжди в мене на язиці.

Токіко підходить до постелі. Крізь щілинки очей я бачу, як її обличчя наближається до мого. Вона кидається всім тілом на мене й обхоплює обома руками мою голову. На її губах ще залишився запах зубної пасти. Вона добра, але й дурненька жіночка: інші час від часу вискалювали свої зуби, завдавали удару в найболючіше місце і цим мене приголомшували, а от Токіко на таке не здатна, вона на диво наївна, але навіть ця наївність…

— Ну досить! Яке сьогодні число?

— А хіба вам не однаково? Субота. Погано тільки, що в нас сьогодні не короткий робочий день. То ви встаєте?

— Я тебе питаю, яке сьогодні число.

— Зачекайте хвилинку, гляну в ранкову газету.

Токіко неохоче відпустила мене і, здається, підвелася. Звичайно, я цього не бачив, ще не прокинувся остаточно, а мав намір дати хропака, як тільки вона піде на роботу, та от…

— Сьогодні двадцять третє січня. Субота. Завтра нікуди не підемо? Я не відповідаю. Невже сьогодні субота? Значить, приспіла нагода?

— То завтра кудись підемо? Згода?

Токіко начебто знову підійшла й сіла коло мене. Характер жінки я пізнаю по тому, як вона сидить. Токіко спокійна, лагідна і з першого погляду наче граціозна, але сидить, як повія; така трохи недбала поза дівчині з порядної сім'ї дала б чарівності, але ж я знаю — Токіко не з такого десятка.

— От хитрюга! Очі розплющили, а вдаєте, що спите!

— Дай ще трошки подрімати. Мене сон змагає.

— Може б, ви хоч раз зі мною поснідали?

— Ні, я так не звик. Гляди, не запізнися на роботу!

Мабуть, Токіко невдоволено скривилася, та я заплющую очі й натягую на себе ковдру. Сьогодні субота? Значить, приспіла нагода; досить, маю всього по саму зав'язку. Сьогодні двадцять третє, а зарплата в Токіко — двадцять п'ятого; але, мабуть, так буде краще, я не люблю доводити справу до скандалу, завжди залишаю своїм подругам надію, нехай вона їм хоч уві сні привидиться, нехай з жалем згадують найдорожче, коли його втратять, коли навіть не пам'ятатимуть, чим дорожили, і нехай зостаються наодинці з прекрасними спогадами. Та, власне, що жінкам найдорожче? І чи є воно в них? Може, є, а може, й нема; в одних є, в інших нема. Що ж до чоловіків, то в них, навіть у мене й таких, як я, воно таки є, тільки, приміром, я не збагну, що воно таке, а тому снів не бачу й не зостаюся наодинці з прекрасними спогадами; однак залишати по собі приємну згадку в чужій душі — більшої радості для мене немає: цікаво, як у театрі, цікаво, коли ніхто не здогадується, що я водно час і постановник, і виконавець головної ролі; глядачів нема, ну й не треба, обійдуся; я майстерно виконую роль у власній п'єсі, а мої партнерки зовсім не знають сценарію, навіть не підозрюють, коли підніметься й коли опуститься завіса, та й, зрештою, я вимагаю від них небагато: нехай тільки грають свою роль. Їм здається, що театральна вистава триває, а головний герой, тобто я, тільки на годинку за йшов за лаштунки, щоб перепочити, але знову з'явиться сцені; їм завжди так здається; здається, що я зник лише на короткий час — на один день, тиждень чи місяць, та невдовзі вони, може, помічають, що той чоловік, тобто я, насправді не такий благородний, як їм здавалося; ні, я не пригадую, щоб я хоч раз називав себе благородним; я тільки справно грав свою роль — то честолюбного невдахи, то слинявої інтелігента, то ласого до жінок баламута, то полохливого альфонса, то ледачого нахлібника, та вони, певно, не помічали, що за кожним моїм жестом, за кожним словом ховалося ще одне моє „я” ; вони, мабуть, не підозрювали, що саме воно іноді нашорошувало вуха, ніби прислухаючись до ходи, яка віддалялася; річ не в тому, розумні вони чи дурні, просто жінки сліпі, не помічають у чоловіків найголовнішого, а ті платять їм тією ж монетою, словом, чоловіки й жінки чудово доповнюють одне одного — взявшись за руки, ідуть, щоб упасти з кручі в річку; ось чому я відпускаю руку одної жінки й хапаюсь за руку іншої; жінки мене ніколи не вели, це я їх завжди вів, вони ніколи не знали, куди я йду, та й не прагнули взнати; словом, людина створена таким чином, що невідомо звідки й куди йде. З дна моїх спогадів, наче крізь туман, пробивається один: мати тягне мене за руку польовою дорогою. За кожним повівом вітру здіймалася хмара куряви, іноді повз нас проїжджали велосипеди й вози; поля обабіч дороги, засіяні китайським астрагалом, скидалися на клітини шахівниці: я втомився й раз по раз присідав навпочіпки, а тим часом ясно-рожевий цвіт астрагала розплився в суцільну пляму, втратили свої обриси і квітки кульбаби узбіччі — я плакав, а мати пригортала мене до себе, її напружений, уривчастий голос викликав у мене страх, чогось боялась і мати, бо разу раз казала: ходімо звідси якомога швидше! Власне, куди ми йшли? Не знаю. Плакала тоді й мати: я пригадую, як мені на шию скапувало щось холодне і стікало по щоці; бувало також, що я занурював голову в материні груди і в теплій темряві нюхав їхній запах. Мати весь час тремтіла, і разом з тим тремтінням мені, малому, безневинному, передавалося переконання, що треба кудись тікати, тікати якомога швидше. Той самий страх гнав мене й матір в одному напрямку і робив нас нерозлучними: не розмикаючи рук, сліпці вибивалися з сил, намагаючись за всяку ціну втекти, байдуже куди — до світла чи в темряву. Від чого ми втікали? Я жив тим, що завжди від чогось утікав і, треба сказати, жив досить цікаво.

Знову чути, як гугнить Токіко. Певно, вже поснідала. Приємно пахне підсмаженим хлібом і кавою. Та я все одно з головою вкрився ковдрою і дожидаю, поки Токіко вийде з дому. Що мені до тих прекрасних спогадів, які б залишилися в Токіко, коли б я хоч цього разу поснідав з нею? Така сентиментальність мені чужа, але я не маю нічого проти того, щоб розставання набирало вигляду врочистої церемонії, як у випадку з Місао. А треба сказати, зроблено було тоді пречудово: Місао й далі вірила, що веде мене за ручку, і не помічала, що все це я підстроїв, а тому щодо мене…

— Ви спите? Ну то я йду.

…Щодо мене, то виходить так, що я кінець кінцем залишаю по собі чудові спогади. І так завжди-завжди…

— Ви…

Токіко трохи піднімає ковдру й заглядає мені в обличчя. Я не подаю голосу, очей не розплющую й не ворушуся — геть чисто ніби помер. І їй не залишається нічого іншого, як відступити від мене, накрити моє обличчя ковдрою і знову загугніти. Чути, як двері відчинилися, а потім зачинилися — Токіко пішла на роботу, не підозрюючи, що всьому кінець. Та хіба вона могла здогадатися, що наші стосунки так швидко обірвуться? А насправді цей кінець було видно на самому початку: все скінчилося вже тоді, коли ми познайомилися, пили чай, призначали одне одному побачення, зупинялися в дешевих готелях і, нарешті, коли оселилися в одній квартирі; остаточне розставання було питанням часу — раніше чи пізніше, за місяць чи за два. Словом, мова йшла про узгодження планів: один план кінчався, і я переходив до здійснення другого, все йшло природно, без зайвої квапливості, сказати б, кінчалася одна доля й починалася інша — так невблаганно осінь змінюється зимою, а зима — весною. Може статися, що я тікаю від одного ярма до іншого, та однаково внутрішній голос велить мені: „Тікай!” Приспіла нагода, коли я можу дременути від Токіко до іншої жінки. А бувало, я сам не знав, що й куди мене жене. Я, та й не тільки я — всі ми біжимо стрімголов, і може виявитися, що в цьому ми схожі на мавпу Сунь Укун з китайської повісті, мавпу, яка кружляла на долоні Будди. А втім, навіщо здалися мені такі глибокі роздуми? Словом, в мене свої підходи до життя, в інших — свої.

Мені здається, що найбільше блаженство — це спати одному в теплій постелі. Подумати лишень, як мало треба людині для повного щастя! Це так приємно, коли ні про що не думаєш, наче спиш і не спиш, наче живеш і не живеш. А що на мене колись найде осяяння — не сподіваюся, я блукатиму в темряві і, зрештою, опинюся в пеклі. Мені судилося стати грішником, винним в обмані не одної жінки. На пекельному вогнищі небіжчик згорає, як макове зернятко, і відразу оживає, вогнедишні собаки й лисиці, орли та круки з вогненними дзьобами виривають з нього нутрощі, пекельники товчуть його розпеченими залізними прутами на гамуз або, настромивши на рожен, смажать — так розповідав з радістю на обличчі той священик, аж поки я, наляканий, не починав хлипати. Цікаво, скільки років мав я тоді? Я слухав, мов зачарований, цю проповідь у темному кутку храму, де витав запах кадильних паличок. У той час я нітрохи не сумнівався в існуванні пекла, не сумнівавсь що колись і сам потраплю на тортури до пекельної сторожі. Поки священик забавлявся казанням про пекло, його лискуче, рум'яне обличчя непомітно оберталось на бичаче або коняче, з рота починало вириватися полум'я, а гострий погляд його очиць пронизував мене наскрізь, мов списом; я тихо сидів, обхопивши руками коліна, і, силкуючись не наробити з переляку в штани, твердо вірив в існування пекла і в те, що я хоч-не-хоч приречений на пекельні муки. Скільки ж років мав я тоді? Певно, був ще малий. Мені здається, що й досі чую страшний голос того священика; коли він помічав у мене сльози на очах, то всміхався й запитував: „Ну що, страшно?” Мати гладила мене по голові й повчала голосом приреченої на пекельні муки: „Нажаль, буде так, як сказав панотець. За погані вчинки люди потрапляють у пекло. А тому ти не повинен їх допускатися. Зрозумів?” Навіть притулившись до матері, я не міг заспокоїтися, бо священик пророкував, що я зазнаю пекельної кари, а мати з ним погодилася. А що було в нього на душі? Я вже не пам'ятаю імені того священика, та все думаю, чого він лякав мене пеклом з такою зловтіхою: тому, що примирився з неминучою карою, чи тому, що на відміну від простих смертних сподівався на милосердя будди Аміди? [19] І мати вірила в свою гріховність. Та невже вона допускала, що каратиметься у восьмому пекельному колі, тоді як той священик воскресне в раю? Ні, у такого жорстокого законопорушника смерть не повинна бути щаслива. Але якщо мати таке допускала і жадала цього, то й я готовий простити його. Бідолашна! Видно, той священик здавався їй уособленням великого милосердя. Нам нікуди було податися, і мати знайшла притулок у тому храмі. Їй завжди здавалося, що її переслідують.

І я тікав разом з нею, та від чого — не знаю. Хіба є щось краще, ніж спати під теплою ковдрою? Надокучливої жінки поруч нема, не треба грати фальшивої ролі та брехати. Хочу спати — сплю, хочу про щось думати — думаю, маю вдосталь часу на такий простий і дешевий відпочинок і насолоду. Я вважаю цю мить глибокого сну за райське блаженство, а тому вона триває для мене довше за все на світі. Здається, той священик казав, що в пеклі людина карається сім тисяч пекельних років, а час тече дуже повільно: одна доба на другому небі рівнозначна ста земним рокам, а тисяча його років — одній добі в пеклі. Звичайно, мені, малому (я ще до школи не ходив), усе це було незрозуміле, та коли я підріс і зацікавився множенням, то прикинув, що один рік у пеклі відповідає триста шістдесят п'ятьом тисячам, а тисяча — триста шістдесят п'ятьом мільйонам років на другому небі, і, пам'ятаю, мене вразило те, що в перерахунку на земний час це дає астрономічну цифру з багатьма нулями. А коли згадати, що на третьому, четвертому і п'ятому небі час біжить ще швидше, то муки пекельні виявляються ще довшими, і протягом того майже безмежного часу грішника печуть і смажать, ріжуть і шматують. Ясна річ, саме поняття часу втрачає тоді будь-який сенс, бо мільйони років схожі на один день: кожна теперішня мить нічим не різниться від минулої і майбутньої, а отже, рівнозначна всьому часові. Може, про це й не варто говорити, але я вважаю, що того безмежного часу нема чого боятися, бо кожна мить його заповнена виснажливою працею і саме на цьому зосереджена вся наша свідомість, так що нема коли й думати про те, що буде завтра чи післязавтра. І взагалі, мабуть, нудно сидіти в раю на квітці лотоса і щодня слухати солодке щебетання калавінки [20] . В усякому разі, про пекло і рай ми судимо на підставі нашого земного досвіду, а тому звідки ми можемо знати, як там час біжить?

Зрештою, мені байдуже, існує пекло чи ні. Якщо ж за гріхи мені судилося туди потрапити, то що ж, нехай так і буде. Правда, я не впевнений, що такі, як я, обов'язково приречені на пекельні муки, бо, хоч це й здається парадоксальним, хіба не можна мене назвати чоловіком, що ніс добро жінкам? Коли я зникну, Токіко напевне лютуватиме. Але ні, цього не буде, я залишу їй листа, і коли вона повернеться, то замість мене побачить його. Цікаво, що вона думатиме, коли прочитає того листа? Невже подумає „От негідник! Так одурив!” А може, стиснувши його тремтячою рукою, зойкне з моїм іменем на устах і заридає? Ось як я напишу: „Токі-тян, я щодня думав, як би тобі все пояснити, та не посмів сказати тобі віч-на-віч, а тому вирішив написати…” Ні, така передмова зайва, треба все викласти прямо, ну хоч би так: „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи — я обманював тебе, коли вдавав, що ходжу в контору, і казав, що я у відрядженні або що в мене короткочасна відпустка. Мені соромно за той обман, але не питай, чого мене звільнили. Я міг би виправдовуватися та не варто — це нічого не дасть. Словом, я мимоволі вплутався в боротьбу між двома фракціями нашої фірмі й опинився серед переможених…” Теж невдало, треба скоротити і тоді, може, вдасться витиснути з Токіко сльозу. „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи, для цього були різні причини. Життя з тобою дало мені багато радості, але тепер я мушу пересидіти десь у глушині, тож нікому не признавайся, що я тут жив, а коли раптом у фірмі щось рознюхають і хтось питатиме про мене, то кажи: „Я його не знаю”. Можливо, ти звинуватиш мене в нещирості за таке раптове зникнення, та знай, що я не хочу завдавати тобі зайвого клопоту, а звірятися тобі в усьому — цього мені не дозволяє чоловіча гордість. І все-таки я тобі…” Мабуть, не варто писати, що я їй чимось зобов'язаний. Досить буде натякнути, що, мовляв, я допустився розтрати грошей на роботі і боюся, щоб мене не арештували, а тому вирішив переховуватися. Може, Токіко вистачить розуму, щоб зметикувати, що до чого. „Твоїх заощаджень не стало і вже давно мене — як би це краще сказати? -обсіли гіркі думи”. Ні, можна обійтися без такого липового пояснення. Найкраще — це говорити якомога простіше, реченнями, які б'ють просто в ціль. „Я нікчемна людина, і ти, Токіко-тян, може, так і думала про мене, але і в такої людини є совість”. Що, совість? Здається, я трохи перегнув. „Але ж і в нікчемної людини є…” Власне, що в неї є? Як казати правду, в мене є лише розрахунок. Нема ні честі, ні совісті, ні співчуття, а про любов і мови не може бути. Я таки нікчемна людина, але ж і ти, Токіко, не краща за мене: тебе дурили, виманювали в тебе гроші, розповідали тобі всілякі байки, а ти мала їх за правду і не здогадалася, що все це мої вигадки… Дурненька! „Колись ти, може, зрозумієш, як мені було тяжко і що я жив лише завдяки твоїй підтримці, твоїй любові. Жаль тільки, що все швидко минулося. Одного я не міг витримати: що звалив на тебе такий важкий тягар”. Стривай, куди це мене заносить? Таж це не має ніякого відношення до Токіко, а скоріше стосується Місао або Савако.

Щодо Місао, то їй листа я не залишив, а просто зник, і все. Та оскільки вона любила, щоб усе робилося врочисто, то я розіграв їй сцену розставання — нехай зостанеться в неї особливо приємний спогад про мене. Чим не добре діло? Місао сама зізналася, що хоче розлучитися зі мною, красиво, без гіркого присмаку, так, щоб лишилася на життя добра згадка. Щоправда, це я так напоумив її. „Скоро все між нами скінчиться,— сказала вона.— Куди годиться, щоб ми отак безперестанку сварилися!” — „Я не хочу сварки, ти перша на мене нападаєш із ревнощів. Я сумирний, як і личить у моєму становищі — ти ж мене годуєш і доглядаєш. Хіба я не роблю так, як ти велиш?” — „Пробачте,— сказала Місао.— Ох і погано, що я раз у раз прискіпаюся до вас! Я це розумію, але нічого не можу вдіяти з собою, як подумаю, що ви десь та з кимсь… Я не така молода, як ви, не вродлива та й не багата, а, крім того, я вам набридла. І чого це я з вами зв'язалася? Ні, я не каюся, але ж я від самого початку знала, що воно довго не протриває, то, може, настав час розлучитися, без сварки, весело, так, щоб нікому не було прикро?” — „Ну що ж, я згоден” ,— відповів я. Справді-бо Місао трохи мені надокучила, та я проти того, щоб зволікати, поки жінка зовсім обридне, бо тоді розлука ляже каменем на серці. Місао, пристрасна молода вдовичка, очевидно, не могла жити без чоловіка, а біля неї, послужливої, охочої до розваг, багатої й вільної, і я розкошував півроку, як у раю: жив безтурботно в ролі дармоїда, якому не треба було вдавати, що він ходить на роботу. Я міг напускати на себе вигляд пересиченого служителя мистецтва. Але вона мала одну ваду — безоглядну ревність, яку, однак, я терпів, бо переважувало в цій жінці те, що була вона майже по-материнські турботлива й не дуже докучлива. Вона навіть вірила, що я напишу колись геніальну п'єсу. У той час я грав роль драматурга, твори якого на сучасну тему ще не здобули популярності: іноді я виходив з дому то на репетицію, то на виставу, а куди — вона не знала, бо трупа, з якою я працював, мовляв, надто мала. Я приносив їй, бувало, яку-небудь театральну програмку й казав: „Бачиш ім'я цього автора? Це мій псевдонім. Я їх часто міняю” — і вона цим задовольнялася. Проте не раз вона знімала бучу, звинувачуючи мене у зв'язках з актрисочками, але завжди безпідставно: я й сам дивуюся, що, маючи вільний час і привід для того, щоб вибратися до міста, де стільки жінок потрапляло мені на очі, я з такою великопанською недбалістю поставився до свого наступного ходу. Я не знаю, чим це пояснити: може, тим, що я просто звик насолоджуватися свободою, яку давала мені Місао, а її ревнощі тільки забавляли мене, бо серйозних підстав для них вона не мала. Отож я творив одноактівку для себе й Місао, в якій третьому персонажеві не знаходилося місця, і хоча діалог у ній розвивався надзвичайно повільно, спокійно і без особливе тривог, то даючи задоволення, то наганяючи нудьгу, мене ошелешило, що Місао начебто готова до розлучення. Щоб жінка перехопила в мене ініціативу — такого раніше в моєму житті не було. Погане почалося з Місао.

Ясна річ, нашу подорож у район Кансай [21] Місао вважала не весільною, а скоріше своєрідною прощальною церемонією. Протягом того часу наші стосунки були якнайкращими: жодного разу не доходило до сварки, рахунки я оплачував з переданих мені заздалегідь грошей, про розлучення ніхто з нас не згадував, словом, ми грали роль молодят, які після повернення до Токіо розпочнуть щасливе сімейне життя, навіть покоївки й коридорні в цьому не сумнівалися. Місао мала тоді трохи засмучений вигляд — мабуть, шкодувала, що кінчається остання церемонія. Ще перед від'їздом, непомітно для неї, я поскладав свої особисті речі, прихопив грошей (з ними ніде не пропадеш), — я й раніше заглядав у ощадну книжку Місао, а тепер цілком її обчистив, а тому не мав ніякої охоти повертатися до Токіо. Я навіть подумав, що цими грішми залишу після себе, так би мовити, незабутній спогад.

Прогулявшись по Кіото й Нара, ми прибули в Кобе. Назавтра планувався від'їзд експресом до Токіо, вже й квитки було куплено. Вечеряли ми в готельному ресторані, де за сусідніми столиками сиділи самі іноземці. За час подорожі Місао трохи змарніла, і рум'яна ховали під собою блідість її щік. Вона здавалася мені тоді такою вродливою! Мабуть, тому, що я думав: „Цього вечора я бачу її востаннє”. „Ти така гарна!” — признався я їй. Пам'ятаю, я так казав багатьом жінкам, та цього разу справді щиро. Нема нічого прикрішого за розлучення, і я навіть завагався: а може, все-таки повернутися до Токіо завтрашнім експресом разом з Місао? Її обличчя світилося приязною усмішкою, однак була в ній якась журба. „Мені здається, наче ти чимось засмучена” ,— поглузував я. „Пробачте,— відповіла вона й почала розповідати: — Спочатку мені чомусь здалося, ніби я не була раніше в цьому готелі, та потім згадала, що колись ночувала тут з чоловіком” . Почувши ці слова, я заспокоївся, бо мене мучила думка: може, вона засмутилася тому, що передчуває наближення розлуки? Невже мене мучила така думка? Хіба не краще було б, якби вона таки про все здогадалася? Нехай би вже це розставання було врочистим, як вона того хотіла. Тільки от я не мав бажання випускати з рук головну роль. „Зупинялися під час весільної подорожі?» — спитав я без тіні ревнощів. Вона зашарілася, а потім докладно розповіла, як приїжджала колись давно в Кобе з чоловіком. Слухаючи її, я відчував, що вона й зараз його любить. Хоч би як я їй подобався, та бачить вона не мене, а його. Тим часом і вона, певно, все зрозуміла. З мертвим я не міг змагатися, а тому мусив зійти зі сцени. Тієї ночі Місао була самою пристрастю,— здавалось, вона боролася з духом покійного чоловіка. Наступного ранку я вирішив залишити готель якомога швидше, пославшись на те, що хочу дещо купити на згадку. Квитки в нас були окремі, і я сказав Місао: „По дорозі до вокзалу куплю собі сувенірів” .— „Тільки не забаріться!” — попросила вона. Цікаво, чи вірила тоді Місао, що я прийду? Я пообіцяв не запізнитися, та, взявши валізу, добрався на таксі до пристані й гуляв там по бетонованій набережні доти, поки не від'їхав потяг, а тоді подався на вокзал. Я був певен, що Місао не пропустить потягу. І справді на вокзалі в Кобе її не було.

Розлука завжди прикра, і коли надходить ця хвилина, то навіть такому, як я,— а на мою думку, жінки створені для того, щоб з ними розлучатися,— щось шкребе на серці. І все це, мабуть, через те, що десь у глибині душі я прагну, щоб розлука не завдала жінці глибокої рани. Однак я ненавиджу й сентиментальність: розійтися з жінкою — це все одно, що опустити завісу в театрі; хоч би там що, а це треба зробити і то, згідно з законами драматургії, так, щоб у жінки не залишилося неприємного враження. Після мого зникнення вона, мабуть, помітить, що на її банковому рахунку грошей поменшало, але це не повинно потьмарити спогадів про мене. Треба зупинитися на такій сумі, щоб жінка подумала: „Видно, бідолаха не мав іншої ради. І чого це він не взяв більше?” Її материнський інстинкт можна полоскотати ось якими словами: „Погано, що я позичив у тебе трохи грошей, та, сподіваюся, мені скоро поталанить і я віддячу тобі стократ”. Але все це лише припущення, бо звідки мені знати, що жінки думають про мене після розлучення чи то пак моєї втечі? Я ж з ними вдруге не зустрічаюся, та й навряд чи вони сподіваються, що я відплачу їм сторицею; однак якби я й повернувся до Місао з виразом вини на обличчі, то вона не виштовхнула б мене за двері, а якщо б навіть сердилася, то не довго і незабаром уже всміхалася б. Словом, у своїх стосунках з жінками я домагаюся такого ідеалу: одного дня зникаю, не з'являюся добу, дві, аж поки наше розставання нарешті не стане незаперечним фактом, але намагаюся робити це так, щоб у їхніх душах залишилася надія разом з найдорожчою часткою спогадів. Може, це зухвало, але я ніколи не повертався назад — ні до Місао, ні до Кадзуко, ні до Савако, ні до кого, коротше кажучи, я ніколи не повертався в минуле, мене цікавить лише майбутнє, цікавлять тільки ті жінки, з якими ще познайомлюся. А якщо говорити про винятки, то можу назвати лише один. Лише одну жінку я прагнув побачити ще раз, і вона таки з'явилася, наче привид, але я все-таки вивернувся й утік.

Чи то священик мені малому розповідав, чи то я, підрісши, в книжці вичитав, що в пеклі ростуть дерева з мечовидним листям. Коли грішники, переслідувані чудовиськами, забігають у той ліс, з вершин дерев до них озиваються ошатно вдягнені красуні: „Ходіть сюди! Нам доля веліла покохати вас!” Грішники, зваблені ними, дряпаються вгору, натикаючись на гостре, як меч, листя, та коли досягають вершини, то красуні раптом опиняються під деревом, і тоді бідолахам доводиться, ранячи тіло, спускатися вниз. І начебто так триває десятки тисяч років. Того вечора ця давно забута розповідь ураз спливла мені в пам'яті. „Що сталося? Чому так пізно?.. — озвалася напівсонна Токіко, але я не відповів.— Обніміть мене…” — попрохала вона, та я грубо відштовхнув її. Я прислухався до спокійного дихання Токіко, а в моїй уяві, наче привид, з'явився її образ і разом з тим згадалася легенда про красунь у пеклі, на вершинах дерев з мечовидним листям. І чого все це мені згадалося? Може, тому, що я думав: коли вже мені судилися муки пекельні, то я згоден, що б гостре, як меч, листя шматувало моє тіло, аби лиш я бачив кохану жінку і чув її голос. Десь тиждень тому у світлі електричної лампочки на ґанку я на мить побачив її силует, схожий на привид, але та мить здалася мені вічністю. Я навіть подумав, що за неї варто заплатити пекельними муками. Однак мить пройшла, і я дременув. Показатися їй на очі — такої ганьби я б не пережив. От які страшні випадки трапляються у житті!

Ті дерева з мечовидним листям у пекельному лісі, певно, мають якийсь зв’язок із спогадами мого дитинства, коли я з матір'ю знайшов притулок при храмі, а поряд жила гарненька дівчинка на рік чи два старша за мене. Я часто грався з нею в маму й тата, у квача, в крем’яхи і бігав наввипередки. Дай боже пам'ять, як же її звали? Для мене вона була просто Аа-тян. Повнощока, ясноока, спокійна дівчинка. На просторому дворі храму росло чимало дерев, та виділялася з-поміж них густолиста павлонія під келіями. Була вже пізня осінь, бо, пам'ятаю, частина листя облетіла. Я сказав Аа-тян: „Давай поліземо удвох на це дерево”. Не наказував, а лише переконував, що з його вершини далеко видно. Аа-тян відповіла, що боїться. „Тоді я перший полізу”, — промовив я. Звиклий лазити по деревах, я швидко — з гілки на гілку— добрався майже до самої вершини і звідти подивився вниз на Аа-тян. Вона приклала долоню до чола, щоб захистити очі від сонця, і гукнула: „Зараз же мені спускайся вниз!” — „Краще ти дряпайся сюди!” — відповів я, махаючи ногами й поглядаючи на її звернуте догори безпорадне обличчя. Нарешті Аа-тян зважилась і вчепилася руками й ногами за стовбур, але крізь листя її не було видно. Я чека-чекав, а тоді розхвилювався. „Аа-тян!” — закричав я, та голосу вона не подавала. „Може, мені тільки здалося, що вона полізла на дерево, а насправді пішла кудись інде?” — подумав я. Від надмірного переживання мені перехопило подих, і я швидко поповз униз. Незабаром під собою я побачив, що розчервоніла Аа-тян прилипла до дерева, але ніяк не може видертися нагору. „Аа-тян!” — вигукнув я, та в наступну мить мої ноги ковзнули, а руки випустили гілку, і я каменем полетів на землю.

„Таке мале, а закохалося” ,— кепкувала мати. Священик зареготався — наче пекельне чудовисько. Лежачи на постелі, від болю й сорому (за що — я так і не знав) я заплющив очі, а в уяві все ще бачив звернуте догори чарівне обличчя Аа-тян і жовте листя павлонії навколо неї, що зі свистом падало вниз. „Ти таки потрапиш у пекло!” — прорік священик. Цікаво, саме тоді він розповів мені про пекельні дерева з гострим, як меч, листям чи ні? Більше нічого я не можу пригадати, бо все це було так давно, тоді я ще не відрізняв добра від зла, не знав, що таке гріх і кара. І тільки одне не забувається — як мати скаржилася мені: „Всі чоловіки погані. Всі вони негідники”. Тоді я, малий, думав собі: „Якщо всі чоловіки негідники, то і я поганий, бо я теж мужчина”. „Чоловіки негідники тому, що ошукують жінок”,— пояснювала мати. Бідолашна, це вона передбачила, що я стану таким же.

Аа-тян дивилася на мене своїми чарівними очима з-під дерева.

Вона пронизувала мене своїм поглядом, виступаючи силуетом на тлі електричного світла, та я стояв у темряві і вона не могла мене розгледіти.

Здається, я трохи задрімав; коли залізеш отак під теплу ковдру, то нічого більше не хочеться, і це найголовніше. Казати правду, мені жінка не потрібна, я міг би найняти окрему кімнату на чотири з половиною татамі в багатоквартирному будинку, спати, вставати, варити собі їсти й не мати зайвого клопоту, жити весело, як заманеться, і не вислуховувати чужих настирливих порад. Та нічого в мене не виходить. Чому? Річ у тім, що для такого чоловіка, як я, не здатного до чесної праці, жінка — засіб існування. Я живу тим, що обманом прибираю до рук її гроші. А так чим би я прогодувався? Та це не все. Є ще одна річ, яка кидає мене до жінок: самотність. Коли я залишаюся на самоті, мене відразу опановує нестерпне почуття самотності і тоді мені будь-що потрібна жінка; а що в неї можна поживитися, щось вихитрити — це приходить згодом, спочатку ж вона потрібна мені для того, щоб розігнати самотність, ось чому я біжу до одної, поживу з нею, а потім згідно з планом переходжу до іншої і навіть гадки не маю, щоб утішатися самотою. От, наприклад, сьогодні я добре висплюся до полудня, напишу листа Токіко і, взявши валізу, перейду до Юкіе. „Невже таки приїхали? Яке щастя! ..” — радітиме вона, кидаючись мені назустріч. Це, однак, не означає, що Юкіе подобається мені більше, ніж Токіко, що Токіко мені обридла й мені хочеться нової жінки. Ні, вони всі однакові — це зрозуміло, вони поступово входять у роль законної половини, доглядають мене, наче маленьку дитину і, хоч як це дивно, тим самим розганяють мою журбу. Коли я ловлю себе на думці, що залишився один-однісінький, то жахаюся, і тоді мені обов'язково потрібна жінка. Ось і зараз мене починає розбирати страх, клаустрофобія чи що; звичайно, я міг би змішатися з людською юрбою, піти в кіно або пограти в патінко [22] , але найкраще — це побути з жінкою. Навіть у пеклі грішник не залишається на самоті: довкола нього шматують, печуть і смажать інших таких, як і він, і це його, мабуть, заспокоює. Якщо я мучитимусь оддалік від інших грішників, то зі мною хоч будуть пекельники, а це вже краще, ніж коли б їх не було. Іноді жінки так надокучать (гірше за пекельну сторожу), що хочеться негайно тікати, але поки не готове інше пристановище, я терплю і маю з того вигоду — не почуваю самотності. Певно, Савако й досі жалкує, що обзивала мене слиньком, ледацюгою і дармоїдом і тим самим віднадила мене від себе; то була шикарна, жвава молодичка, вольова, як ватажок банди, а тому при ній як прибитий. Зі свого боку я зіграв свою роль так, щоб вона каялася в жорстокості, що змусила мене дременути, прихопивши з собою її гроші, і тим самим зберегла про мене незабутній спомин. А насправді вона мною не попихала, і з нею я не почувався самотнім. Не те що моя мати. Я часто помічав, що вона плаче. „Хто довів її, сердешну, до сліз?” — думав я, малий, та якогось конкретного винуватця не знаходив. Може, виною цьому колишній її чоловік, або священик, або інші мужчини, або, абстрактно висловлюючись, доля? Перебираючись з одного місця на інше, вона тікала від одного смутку до іншого. „Ти — мій єдиний скарб. Ти — моя єдина опора” ,— промовляла вона, пригортаючи мене до себе, і тоді ми не почувалися безталанними. Вже тоді я вірив, що буду опорою лише для матері, і добре розумів, яка вона самотня.

Зрештою, всі жінки самотні, ось чому я так легко підчіплюю їх на гачок, але ніхто з них у цьому не признається й напускає на себе, щоправда ненадовго, зневажливу міну: мовляв, мужчини — брудні тварюки. Що ж до мене, то я входжу з ними в контакт безпомильно, але за певних умов: передусім моя обраниця повинна мати якісь заощадження, жити сама, без утриманців, а, крім того, вважатися старою дівкою, що все-таки прагне вийти заміж; випадок з молодою вдовичкою, такою, як Місао,— виняток з цього правила. І Токіко, і Кадзуко, певно, зраділи від моєї обіцянки колись одружитися з ними. Хоч і було їм далеко до вродливиць, та час від часу я знаходив у них щось гарне і хвалив на всі заставки. Самозакохані мене не цікавлять, проте я не обминаю жінок з комплексом, що усвідомлюють якусь ваду у своїй зовнішності — вони вважають себе розумними, а насправді це не так, і їх легко прибрати до своїх рук. Трапляються й такі, що з вигляду недотепи, а на ділі виявляються кмітливими — я їх остерігаюся, бо вони небезпечні. До недоладних зовні і небагатих на розум я байдужий — з них мені нема жодної користі. Словом, я ходжу хисткою кладкою, що тримається на двох опорах: зацікавленні й користі, а тому перебираю й зупиняю свою увагу здебільшого на самотніх жінках, що б'ються в лабетах смутку.

Момоко з бару „Леда” — цікава жінка, такої самотньої я ще не зустрічав. Працює офіціанткою, а така холодна й непривітна, що далі нікуди, та в душі, напевно, жадає любові. До неї не підступишся,— здається, вона бачить тебе наскрізь; мабуть, розумна жінка, але, може, мені вдасться… тільки от…

Цікаво, чи все на світі має кінець? Навіть час перебування у пеклі, що вимірюється астрономічними цифрами, начебто не безмежний. Усі люди вмирають — це зрозуміло, але чи можна сказати, що поки ми живемо, якась річ зникає безслідно? Минуле не повернеться так само, як я до Місао, Савако, а від сьогодні й до Токіко, але чи можу я легковажно заявити, що все на цьому закінчилося? Моєї матері давно нема на цьому світі, та чи маю я право сказати, що вона для мене перестала існувати? Що Аа-тян дивилася на мене з-під павлонії — це вже належить минулому. Вона покинула мене — сталося й таке. Та чи справді все це не залишило по собі жодного сліду? Навіть якби мені й не судилося побачити її вдруге, все одно її силует в ореолі світла на ґанку ніколи не зітреться з моєї пам'яті. Мабуть, ніщо в людському житті не пропадає, а то виринає, то пірнає в стрімкому потоці часу.

Та годі сушити собі голову такими дрібницями, бо пора вже вставати і збиратися в дорогу. Токіко сказала, що сьогодні субота, а, значить, банк відкритий тільки до полудня — і туди треба встигнути. Ладнатися мені в дорогу не довго, бо, крім грошей, чогось цінного в мене нема. Живу я невибагливо, аби лиш здоров'я було. „Приходьте будь-коли, я готова вас прийняти” ,— сказала Юкіе. Я схожий на жениха без гроша в кишені, та мені це до душі. Я вилітаю звідси голісінький, як цикада з кокона. Токіко, я довго жив на твоєму хлібі, але ти не дивуйся, що мене нема, не зчиняй шуму, не плач, таке життя. Блукаємо в темряві, не знаючи, де зло, а де добро. Сподіваюсь, ти скоро знайдеш собі чудову пару і викинеш мене з голови.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

В о н о завжди важило на мене. Як тільки я на мить розслаблялася, в о н о добувалося з глибин мого єства і ставало до невпізнання схожим на мене. Та хіба я могла й о м у опиратися, кажучи вголос, що в о н о мені осоружне? Якби в о н о з'явилося ззовні, то я напевно щось придумала б. Якби й о г о було видно або чути. А то ж в о н о вихлюпнулося непомітно зсередини — так само невблаганно, як після заходу сонця настає ніч, як од вітру шелестить листя на деревах, а все навколо біліє, коли падає сніг. Я нічого не помічала, коли раптом у моїй душі заходило сонце, знімався вітер і починав сипати сніг. Я сама ставала непроглядною ніччю. І саме тоді воно схопило мене у свої лабети.

Я перетворилась на н ь о г о, певно, тоді, коли праворуч від себе побачила згорблену постать заплаканої Ая-тян, а в дзеркалі — свій холодний, байдужий погляд. Та ні, я не бачила в дзеркалі одночасно заплаканої Ая-тян і себе, а лише своє зображення, що дивиться на Ая-тян і на мене. Переді мною було ще одне, інше, моє „я”. З глибин душі на обличчя тої жінки щось проступило, і вона обернулась у зовсім іншу, ніж була дотепер. Вона дивилася темними очима, в яких шелестіло листя від вітру і починав сипатися білий сніг, дивилася з дзеркала і на мене, і на нещасну Ая-тян. Та чи бачила вона бодай що-небудь? Вона дивилася, як Ая-тян плаче з властивим молодості (або загалом живій істоті) розпачем, із задзеркалля так, наче людське страждання застигло на тій мертвій скляній поверхні, та чи вона щось бачила? А може, перед її зором відкривалося щось інше? „Чого ти плачеш?” — запитала я Ая-тян.

…Усі відчуття покинули її, і вона знову перестала відрізняти себе від навколишнього світу. Такого плоского краєвиду, як теперішній, вона ще ніколи не бачила і не помічала різниці між собою й лавою дивовижних людських подоб. Мало того, що навколо здіймалося полум'я, так ще й сонце пекло немилосердно, хоча зовсім недавно небо вкривали чорні хмари й падав холоднючий дощ. Але вона не знала, чи вже випогодилося, чи зараз літо, чи зима і чи вона тут, а не десь-інде. Вона навіть не знала, хто вона, чого тут опинилася, чому оточує її цей краєвид. Ні, вони знала, хто вона. Знала й те, що крізь просвіти між хмарами пробивається сонячне проміння, що зараз літо, що якась страшна трагедія спіткала її й оці людські подоби і що це не сон, а жива дійсність; знала, що вона — це вона, та була наче скута сном, безсила, неспроможна ходити, дивитись і навіть заціпеніти на одному місці. Та відчуваючи, ніби цей краєвид розгортається в її душі і болить, вона не сумнівалася в його існуванні. В тому ж упевнювало її й відчуття ваги дитячого тіла на її руках. „Чого я тримаю це маля? Що це дасть?” — міркувала вона. Після того вибуху час перемішався, припинив свій розмірений біг. Тоді вона не розуміла, коли і як усе це сталося, стояла вона, лежала чи йшла, бачила чи осліпла. А тепер ледве сиділа навпочіпки (здавалось їй, що всі суглоби розійшлися) і пригортала до себе, щоб переконатися, що сама жива, дівчинку, схожу на розбиту ляльку, а та ніби розплющила оченята і прошепотіла:

— Води… Води…

Хоча це слово було вимовлене з такою мукою, що, здавалось, у ньому вмістилися б усі людські надії, якби зникли всі інші слова (а хіба таке страхіття могло не торкнутися їх?), вона тільки хитнула головою й оглянулась на цей вогненний краєвид, заповнений людськими подобами, бо знала: того, що просила дівчинка, ніде не було. „Пробач, але води тут нема. Може, десь вона й є, але… Та я таки піду пошукаю”. Хто зна, сказала вона так уголос чи тільки подумала, ворухнувши губами? Дівчинка ще міцніше притиснулась до неї. Вона навіть не була певна, чи це справді була дівчинка, чи ні. На її голові, наче наголо вибритій, не було й волосинки, обличчя розпухло так, що на ньому не можна було розрізнити ні очей, ні рота. З-під полущеної, тонкої, як папір, шкіри, виступало м'ясо. А проте ця дівчинка здавалася їй миловидою, як лялечка. Бо не була ні мертвим предметом, ні іграшкою, а живою істотою. Бо, відчуваючи, що сама залишилася жива, вона стискала своїми затерплими руками таке ж саме живе створіння. Навколо простягалася сіра земля, завалена уламками стін, обгорілими телеграфними стовпами, деревами та розбитими автомашинами. Крізь той каламутний світ чи то йшли, чи то повзли людські подоби — хто обдертий, хто напівголий з обсмаленою шкірою. Вони кричали нелюдськими голосами, стогнали і безперестанку чогось чи когось шукали очима, не схожими на очі. Чого й кого вони шукали? Може, рідних або коханих? На землі то тут, то там лежали мертві істоти — собаки, коні, люди. Як і купи теплого попелу, вони вже не могли нічого розповісти. Вона йшла, наче уві сні, крізь той світ, безгучно стогнучи. Їй здавалося, що й сама вона обернулася на купку попелу та злилася з навколишнім краєвидом, і тільки відчуття ваги дитячого тіла повернуло її до свідомості.

— Води…— простогнала дівчинка…

На моє запитання Ая-тян ще дужче захлипала, а я дивилася на неї як на щось неживе і більше не озивалася; то скоріше я була нежива, бо Ая-тян так ридала, що, здавалось, могла б зворушити навіть камінь і пробудити співчуття бездушної машини. У такі хвилини в моєму серці відкривалася якась щілина і крізь неї непомітно добувалося щось тепле, солодке та безформне — те, що я ще недавно намагалася в собі придушити. Розуміючи, що заговорити — означає видати свої приховані почуття, я все-таки нарешті запитала: „Чого ти плачеш? Тому, що я згадала про Сома-сана?” У ту мить жіноче зображення в дзеркалі, міцно стиснувши губи, глянуло на мене зневажливо. Ая-тян підвела голову і, все ще схлипуючи, відповіла: „Сома-сан тут нідочого”. Мене смішило, як з її очей скапують сльози, і я сказала: „То чого ж ти плачеш? Ти справді тонкосльоза”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі не спускало з мене зневажливого погляду). „Але ж…— ніби заперечуючи, Ая-тян зробила ще більші очі, і по її правій щоці покотилася остання велика сльоза. І знову мене це розсмішило, однак я подумала, що така моя реакція недоречна, бо ж вираз обличчя Ая-тян був серйозний і цим мені подобався.— Але ж ви, Мотоко-сан, нічого не розумієте. Ви зі злості кажете, що начебто Сома-сан радів”. — „Чому зі злості? — заперечила я.— Просто ти йому подобаєшся і він напевно радів з твого приходу”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Та річ не в тому. І я, і Сома-сан переживали за вас, а тому я ходила до нього за порадою. А коли вернулася, ви сиділи перед дзеркалом і кепкували з мене, бо не допускали думки, що я можу турбуватися про вас. Яка несправедливість!” — „І через таку дрібницю ти плачеш? — спитала я.— Дивно. А чого тобі про мене турбуватися? Що я такого зробила?” У цю мить я збагнула, що Ая-тян недарма плаче і що немало й я в цьому завинила. „Не треба цих відмовок, — Ая-тян знову схлипнула й підсунулася до мене ближче. — Мотоко-сан, ви так дивно поводитеся. Я просто нічого я розумію”.— „Цікаво, чим це я тебе дивую?” — „На роботу не ходите вже кілька днів і картини понищили. Скільки ж їх ще залишилося? Мабуть, і сьогодні не одну зіпсували. Що у вас на душі, не знаю, бо ви нічого не кажете. Через це мені так сумно”. — „Сумно?” — спитала я насмішкувато. Раптом у мене піднявся настрій і чужі переживання перестали мене зачіпати. (І цього разу жіноче зображенні в дзеркалі кинуло на мене зневажливий погляд). „А хіба мені не можна сумувати?” — відбивалася Ая-тян. Видно, швидко навчилася в мене так відповідати. Звісно, в неї може бути своя причина для смутку. „Чому ж ні? Будь-ласка, сумуй, скільки тобі заманеться! Тільки мене сюди не приплутуй. Не хочеться мені говорити — мовчу, картина не подобається — я нищу її. І ти мені тут не укажчик”. Я подумала, що після таких різких слів Ая-тян знову розплачеться, але вона раптом тільки зблідла й пильно гляну мені в очі. „Це серйозно?” — спитала вона через хвилину. „Цілком серйозно,— відповіла я.— Якщо тобі можна обмовляти мене, то мені можна комизитися і робити все, що забагнеться. А може, ти вважаєш, що я не маю права розпоряджатися своїми картинами? Хіба ти не нищила своїх, коли вони тобі не подобалися? Я гадаю, тобі не варто брати собі це близько до серця”. При цих словах я відчула, як щось лагідне струмує з моєї душі. У ту мить я ненавиділа себе за таку слабкість. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Брехня! — пролунав голос Ая-тян, але мене вразила його схожість з моїм. — Мотоко-сан, ви кажете неправду. Ви руйнуєте намальовані картини з примхи. І не відпирайтеся. Я все добре розумію. А ви гадаєте, що я нічого не підозрюю? Я б не хвилювалася, якби знала, що ви мовчите, бо поринули в роботу або сердитесь на мене. Так ні, ви щось задумали потай від мене.” — „Та хіба я можу щось приховати від тебе? Просто в мене настрій зіпсувався” ,— відповіла я. Невже людина здатна скрити те, що відбувається в її серці, так само, як ніч землю? В о н о непомітно проросло і розповзлося по моїй душі — мені навіть почало здаватися, ніби я чую, як в о н о шепоче: „Я тут, ось тут”. І тільки-но я захотіла приховати його, як мене охопила лють і я крикнула в вічі Ая-тян так, наче кидала виклик й о м у: „Ну що ж, звинувачуй мене в нещирості! Але знай, що я ні з чим від тебе не таюся. А якби й таїлася, то що в цьому поганого? Так у кожного ж є свої таємниці. Я — це я, а ти — це ти. Звичайно, можна було б відкритися… Але ж ти не признаєшся, що Сома-сан тобі до вподоби. Навпаки — з усіх сил намагаєшся це приховати. А чому? Можеш хоч зараз виходити за нього заміж. Скажи, що я тобі стою на перешкоді, і я зійду зі сцени. Ти — це ти, а я — це я. І не треба втручатися тобі в мої справи”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). Ая-тян слухала мене незворушно, але ставала дедалі блідіше. „Мотоко-сан, якщо ви говорите зі мною таким тоном, то я піду з дому” ,— сказала вона спокійно. „Щоб одружитися з Сома-саном?” — перепитала я, скрививши губи. „Мабуть, ні,— відповіла Ая-тян. — Та, зрештою, хай це вас не обходить. Мені нестерпно тяжко жити разом з вами й не знати, що діється у вас на душі. Щоправда, і я не зуміла стати вам подругою, з якою можна поділитися і радістю, і горем”. Я мовчала, а в глибині мого серця відлунювали, поступово затихаючи, слова „Я піду з дому”. Я пригадала собі дивовижну тишу в кімнаті після її попереднього зникнення. Пригадала, як гойдався тоді від протягу абажур над електричною лампочкою. Пригадала, як я дивилася на неї, аж поки в мене заболіли очі.

… Окремі зойки злилися в суцільний, як тиша, гомін, та навіть на його тлі вона виразно почула той слабий голос. Почути людський голос серед такої руїни — це було щось неймовірне. Він зворушував, бо нагадував про існування людей. „Пробач, але води тут нема” ,— відповіла вона. Їй здалося, що завдяки цьому вибаченню вона знову стала людиною. Покалічений люд навколо неї, шукаючи порятунку й рідних, поволі вмирав. Час порушив свій рівномірний біг, і тому люди не просто поступово змінювалися — вони від самого початку були мертві і тепер ішли обпалені, вкриті шматками людської шкіри. Оглядаючись навколо (навіть крізь стулені повіки проникало в очі це жахливе видиво), вона розуміла, що заради себе і своїх близьких треба якомога швидше звідси тікати. Тікати, щоб не вмерти.

І вона поспішила, відчуваючи, як від тягаря мало не відриваються руки і тим самим вертають її до свідомості. А тим часом дівчинка тіпнулася і, відвернувши вбік личко, більше не ворушилася. „Що сталося?” — закричала вона і глянула на її мертве обличчя.

Вона відчула сором за те, що надумала тікати, аби врятуватися. А разом з ним прийшов і страх. І відчуття самотності. „Чому я хотіла врятувати її?” — міркувала вона. Про що думала, докладаючи неймовірних зусиль, щоб витягти її з-під руїн заваленого будинку? Жаліла? Жахалася? Ні, тоді їй здалося, ніби це вона сама стогне під балкою. „Це мене душить немилосердний тягар, а допомогти нікому”, — раптом подумала вона і кинулась до дитини, застогнавши від власного болю. А хіба це не вона сама просила води, але, не дочекавшись її, померла?

„Ні, я не померла” ,— прошепотіла вона і встала. Оглянулась навколо. Була сама, як палець. Її охопило нестерпне відчуття самотності, властиве тільки людям…

„А куди ти підеш?” — запитала я. „Куди-небудь” ,— м'яко відповіла Ая-тян. „Тобі ж нема куди йти. Перестань думати про такі дурниці”.— „Ну що ж, хай буде по-вашому”.— „Це ж скандал, якби ти пішла з дому,— вела я сердито.— Тільки через те, що я замазала якусь там картину. Я ж можу намалювати іншу” .— „Це правда? — спитала Ая-тян, пильно вдивляючись мені в очі.— Якби ви стару картину знищили, а замість неї нову намалювали… Але ж ви так не думаєте. Ви закрили переді мною свою душу. Виходить, марно жили ми разом? Отже, не було в цьому жодного сенсу? Ось тому я й вирішила піти з дому. Досі ви мені допомагали, а тепер я сама даватиму собі раду”.

Я слухала Ая-тян мовчки. Я могла б покепкувати: „Ну й придумала!” Могла б сказати: „І ти вважаєш, що розумієш інших людей?”. Або запитати: „А що значить прожити недарма?”. Але я промовчала. Жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо. Вихлюпнувшись з глибини мого єства, воно тепер збігалося з моїм образом у дзеркалі.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Небо було похмуре, як і настрій Канае. Тепер він йшов у зворотному напрямі до станції державної електрички тією ж дорогою, що й недавно на роботу. Людей було мало, а тим паче таких, що рухалися з ним у той самий бік. На головній вулиці мимо нього проїжджали на малій швидкості порожні таксі. Відчуваючи у ногах холод, він так поспішав, що, здавалось, і автомашиною його не здоженеш. „Телеграми бувають усілякі. Нема жодного сумніву, що телеграма від них. Щось сталося з ними. Щось трапилось з одною. Телеграму послала друга. Та що сталося? Може, їм забракло грошей на дальшу подорож? А може, хтось покалічився? Або…— Канае урвав свої здогади, та в його вухах усе ще звучав стривожений голос Нісімото.— Та, мабуть, нічого страшного,— переконував він себе.— І все-таки не можна гаяти жодної хвилини”. Канае зупинився і чомусь звів очі на захмарене небо. У його пам'яті виринуло розгублене обличчя Аяко Аймі. Раптом він щось вирішив й оглянувся назад. Як на зло, порожнього таксі не було видно. Канае переклав портфель у ліву руку, а праву підняв, очікуючи машини. „І, все-таки, що сталося? Нісімото-сан знала, що я по горло зайнятий і все одно сказала: „Приїжджайте скоріш!” Значить, справа непроста”. Наближалося таксі, і Канае замахав рукою.

— До Ікебукуро. Спочатку до Нісігуті, а далі я покажу. Тільки якнайшвидше, будь ласка,— попросив він, просунувши голову в машину.

Дверцята хряснули, і таксі зірвалося з місця, відкинувши Канае на спинку сидіння. Вмостившись зручніше, він поклав збоку портфель з верстками, які ще треба було доставити авторові — Сінсаку Йосіді. „Навіть Сімма, що не любить, коли плутають особисте із загальним, і той, мабуть, не дорікне мені, що я дозволив собі зайву розкіш — узяв таксі. Сімма не раз повчав, що так їздити в особистих справах — зухвальство. А тому редактори користуються цим транспортом у крайніх випадках. Тим більше, що з оплатою на відрядження завжди скрутно. Не кажучи вже про сьогодні, адже зарплата двадцять п'ятого. Мабуть, сьогодні у бухгалтерії перед Бісікі-саном буде довжелезна черга за авансом. Він зиритиме на кожного поверх окулярів, ніби питаючи, на що підуть ті гроші, і шморгатиме носом. І мені не завадило б дещо в нього випросити. Бо поки я уламаю Йосіду-сана на виправлення, надворі споночіє. Е ні, цього мені сьогодні не вдасться зробити”.

Ніби здригаючись від переляку, таксі обігнало іншу машину. „І чого це, коли спішиш (якби не спішив, то хіба сідав би в таксі?), у голову лізуть усякі дурниці? — міркував Канае, силкуючись забути і Бісікі-сана, і Йосіду.— З версткою можна почекати, найголовніше зараз — дізнатися, що в телеграмі. А втім, коли зміст її невідомий, то чого квапитися?” Канае обмацав кишені й вийняв пачку цигарок. Запалив одну. „О, що за день! Навіть якщо в цій телеграмі нема нічого страшного, то Йосіда жде”. Цигарка не смакувала. „Хто з них дав телеграму? Невже хтось захворів? Їх не було вдома ні вчора, ні позавчора. Позавчора вранці кудись вирушили. А мене не повідомили”. Канае погасив цигарку. На душі було прикро. „Невже вони вважали, що на мене не можна покластися? А я думав, що принаймні Аяко-сан мені довіряє”. Канае згадав її великі очі — такими вони були, коли вона скаржилася. І холодний, зневажливий погляд Мотоко.

— Їдьте цією вулицею,— звелів він шоферу, втупившись у переднє скло. Здавалось, місто задубіло від холоду. Незабаром таксі опинилось у провулку. Канае відчув, що йому почало забивати дух.

— Отут, коло бакалійної.

Він розплатився і вийшов з машини. Під крамницею видніла телефонна будка, з якої, напевно, дзвонила Нісімото. Червоний колір будки чомусь навівав передчуття лиха. Канае наддав ходи. Навпроти показався знайомий дім Нісімото, схожий зараз на безлюдну руїну. Вікна другого поверху були запнуті. Канае відчинив хвіртку і за одним стрибком уже був на ґанку. Натиснув на кнопку дзвінка. Почувши всередині шерех, гарячково сповістив:

— Це я, Сома!

Двері відчинились, і показалася господиня. Було так темно, що її обличчя годі було розпізнати.

— Скажіть, що сталося?

— Як добре, що ви прийшли. Заходьте.

— Що за телеграма? По телефону я не дочув.

Поки гість роззувався, Нісімото зникла в їдальні, а коли підходив до порога, то вже чекала його. Канае помітив, що її рука, простягнута до нього з аркушем паперу, тремтіла.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ

— Ще раз заглянули? — спитала Мотоко, і Канае трохи знітився.

— Я подумав, що в суботу пополудні обов'язково застану вас удома.

— У вас теж сьогодні короткий робочий день?

— У видавництві? Та начебто. Правда, коли роботи завал, то і в суботу доводиться працювати допізна. А буває, і в неділю.

— Видно, ви серйозний редактор.

Канае відчув у тих словах деяку іронію, але тепер Мотоко вже не здавалася йому такою неприступною, як першого разу.

— Аймі-сан нема?

— Мабуть, скоро прийде. Ви що, з нею хотіли зустрітися?

— Та ні. У мене до вас діло. Ще раз вирішив просити вас про ту обкладинку.

— Це що, примха? — спитала Мотоко й повернулася до мольберта. Вважаючи, що заглядати на розпочату картину нечемно, Канае підійшов до вікна й подивився надвір.

Він приходив до Мотоко Моегі з пропозицією щодо художнього оформлення книжки у понеділок, тобто кілька днів тому. А те, що й сьогодні посмів навідатися, означало: Сімма таки добре муштрував редакторів. Та, здається, до цього домішувалося підсвідоме зацікавлення як художницею, що сухо відкинула пропозицію видавництва, так і її подругою Аяко Аймі. На ґанку він повідомив господиню про мету свого приходу, і хоча та гукнула: „Мотоко-сан! До вас гість! Той, що недавно заходив! Сома-сан!” — і у відповідь почулося: „Просіть!” — йому уявлялося, що він застав обох подруг, а тому, піднявшись на другий поверх і побачивши в майстерні лише Мотоко, трохи розчарувався. Художниця говорила з ним, але пензля з рук не випускала, тож розгубленому гостеві не залишалося нічого іншого, як підійти до вікна й виглянути надвір.

Сад тонув у теплому промінні післяобіднього сонця, у вікно завівав свіжий легіт.

— Пахне весною,— не обертаючись, проказав Канае.

— Можливо. Та мені байдуже, яка погода.

— А хіба для малювання вам не треба сонячного світла? — повернувшись обличчям до Мотоко, запитав гість.

— Це імпресіоністи без нього не обходяться. А я волію працювати при запнутих вікнах та електричному світлі. Я б навіть сказала, що намальоване в темряві в мене виходить кращим.

— Отже, всі ваші картини — плід уяви?

— Майже всі. А що ви скажете про себе?

Раптове питання збентежило Канае. Він мало не відповів, що картин не пише, але потім збагнув, що Мотоко натякає на роман. І його втішило, що вона пам'ятає розмові про його заповітну мрію.

— Ви маєте на увазі роман?

— Звичайно.

— Напевне, він теж буде плодом уяви. Бо я не збираюся писати в стилі „сісьосецу” — роману про себе. Однак я ще нічого не написав, у мене є тільки план.

— А коли ж почнете?

— Ще задум не визрів.

— Он що.

Мотоко знову примовкла, а Канае виглянув надвір. „Якщо це правда, що Аяко от-от прийде, то звідси я найшвидше її побачу” ,— думав він.

— А що значить: „Задум не визрів?” Невже ви не можете починати, коли маєте під руками добрий матеріал?

— Цього не досить. Я повинен ясно уявляти, собі, що хочу написати, яка основна тема мого твору. Здається, я вже намацав її, але не знаю, як конкретно її втілити. Вона має умоглядний характер і тому мені невтямки, як до неї підступитися. Поки я не зрушив з місця, все переді мною — наче в тумані. А щоб запустити машину в рух, потрібен ключ запалювання, тобто в моєму випадку — сюжет, задум. Та от біда, я ніяк не можу знайти того ключа.

— Видно, це непросто. То, може, краще починати писати, і тоді все з'ясується?

— Е ні, так не піде. Це, можливо, в живописі форма визріває у процесі малювання, а от щоб писати роман потрібно конкретно уявляти зображуване. І тому так, як ви пропонуєте, нічого не напишеш, тим більше роману. Все це непросто робиться. А ви як гадаєте?

Канае стояв спиною до вікна, зіпершись ліктями об підвіконня. Мотоко дивилася на нього, тримаючи в лівій руці палітру, а в правій — довгий пензель.

— Сідайте он на той стілець.

— Та я можу й постояти.

— Будьте як удома. Я теж присяду.

Канае підсунув до вікна старенький стілець, бо сподівався побачити звідси, як іде вулицею Аяко. Однак розмовляти з Мотоко й водночас дивитися надвір було неможливо. Поклавши палітру на стіл, а пензель усе ще тримаючи в руці, художниця сіла на низенький табурет і заклала ногу на ногу.

— У вас є що закурити?

Канае простяг їй пачку цигарок. Вона не ворушилася, коли він, нахилившись, підніс їй запаленого сірника, й очима показала на білу череп'яну мисочку — мовляв, туди киньте недопалок.

— А хіба не в цій мисочці ви розчиняєте фарби?

— Байдуже. Я її по-різному використовую. Ая-тян завжди сварить мене за це.

Все ще не випускаючи пензля з правої руки, а між пальцями лівої затиснувши цигарку, Мотоко усміхнулася на диво приязно й пустотливо.

— Отже, ви ледачі?

— Страшно. Мої цигарки в тій кімнаті, тому я у вас виканючувала. Будь ласка, підсуньтеся ближче.

Канае підтяг стільця ближче до Мотоко, і йому відкрилося полотно розпочатої картини. На темно-попелястому заґрунтованому тлі проступали легкі жовті лінії малюнку, що подекуди тонули під мазками темно-зеленої фарби. Було неясно, що збирається малювати Мотоко.

— У цьому начерку є якийсь задум?

Художниця мимоволі кинула очима на полотно.

— Звичайно, є.

— А ви можете сказати, який? Мабуть, це наївне питання, але я не розумію, що зображає ця картина.

Мотоко знову ледь-ледь усміхнулась і, роздушуючи недопалок, відповіла:

— Ну й добре, якщо в ній до самого завершення буде щось незрозуміле. Зате в моїй голові все ясно. А чи можна сказати те саме про роман?

— Та годі про нього. Я ще нічого не написав. Моегі-сан, ви малюєте без моделі? Тож і „Острів” і „Міський краєвид”, що я бачив на виставці, не списані з натури?

— Ні. Але ескізи я іноді роблю на природі, та коли хочу, можу творити цілком реалістичні речі… Між іншим, обкладинку ви хотіли б бачити виконаною саме в такій манері?

— Навпаки, я б волів щось символічне. Коли я побачив ваші картини на виставці, то подумав: це якраз те, що треба.

— Знаєте, я не можу похвалитися, що мені вдаються реалістичні картини.

У цих словах учувався жаль, і Канае мимохіть засміявся.

— Минулого разу, коли вас не було, онук господині показав мені альбом з малюнками. Цілий зоопарк. Хіба це не чудова робота?

— А-а, ви про альбом Ген-тяна? Але ж зображене там — це не звичайний реалізм. Я працюю в жіночій школі й мушу навчати дітей малювати по-реалістичному. Мені це важко.

— Певно, тому, що реальність — це не тільки те, що лежить на поверхні. Ваш „Острів” — шедевр. Мені здається, це найповніший узагальнений образ усіх можливих реальних островів, доведений до абстрактного поняття…

— Я вас не розумію. Що ви маєте на увазі?

Канае загасив цигарку й на хвилину задумався.

— Як би вам сказати… Я вбачаю в ньому не звичайний острів, а прабатьківщину, якої побоювалася і до якої прагла первісна людина. Мабуть, ви знаєте, що в японських міфах згадується Країна Вічності. Згідно з гіпотезою Сінобу Орікуті [23] , уявлення про неї запозичили з легенди про Нірайкай, відомої на островах Рюкю. Нірайкай — це острів богів і водночас пристановище мертвих. На цій прабатьківщині людина народилася і туди, в Країну Предків, згодом повертається. Я про це не думав, коли розглядав вашу картину. Тоді мені пригадався Беклін. І тільки пізніше я помітив у ній щось суто японське, а згодом — щось загальнолюдське, екзистенціальне.

— А хто такий Беклін? — запитала Мотоко, все ще тримаючи в правій руці пензель — як зброю для оборони.

— Беклін — це художник, який малював на містичні теми в реалістичній манері. Не дуже славетний. Активно працював у Німеччині та Швейцарії у другій половині дев'ятнадцятого століття. Я можу показати вам літографії його картин, якщо захочете. Одна з них, „Острів мертвих”, нагадує вашу.

— А я й не знала.

— Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.

— Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.— Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: — Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.

— Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,— сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.

— Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому — ви, мабуть, не здогадуєтеся…

— Ні,— здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.

Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:

— Я теж не знаю, чому.— Канае засміявся, а вона вслід за ним.— Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,— все інше пішло в забуття, — воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.

— Так у тому й полягає сила уяви,— заводив своєї Канае.— Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.

— Можливо.

— Саме це і є свідченням вашого обдаровання.

— Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.

— Звідки ви родом?

— Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.

— Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.

Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:

— То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?

— Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.

— Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?

Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,— подумав Канае.

— І це взято до уваги,— зізнався Канае.

— А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?

— Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.

— Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.

— Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.

— А чому ви до мене звертаєтеся?

Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:

— Що ви маєте на увазі?

Художниця дивилася йому просто в очі, на її споважнілому обличчі не було й сліду від недавньої усмішки.

— Тому, що в розмові про мир у сучасній Японії не можна обійти мовчанкою атомне бомбардування?

До Канае все ще не доходив зміст її запитання.

— Це я запропонував удатися до вас. І головного редактора перетяг на свій бік. Мовляв, мене глибоко вразили на виставці ваші картини і було б добре замовити обкладинку вам. Що ви на це скажете?

Мотоко легко зітхнула і, не спускаючи з гостя очей, спитала:

— Сома-сан, ви не дізнавалися про моє минуле?

— Ні. А що таке? Хіба вас судили?

Канае засміявся. Мотоко насупила брови, але в її очах уже зник холод.

— Що ви? Не судили. Отже, ви нічого про мене не знаєте?

— Нічогісінько. А хіба не досить того, що я бачив три ваші картини?

Мотоко кивнула головою і ще раз зітхнула.

— А я подумала: ви знаєте, що я постраждала від атомної бомби і тому звернулися до мене з такою пропозицією.

— Атомної бомби?..

Приголомшений Канае ще раз глянув на художницю: на її гарному, з правильними рисами обличчі, обрамленому пасмами чорного волосся, не було видно рубців.

— Так, я в той час була в Хіросімі.

— Невже? А я й не підозрював.

Канае не знав, як її розрадити. „Напевно, вона будь-що хотіла приховати це, наче ганебну таємницю. Мабуть, вважала, що я все знаю, і тому остерігалася мене”.

— Вибачте.

— От дивна людина! Та за що?

— Якось так з язика зірвалося.

Гість розгубився і, щоб вийти із скрутного становища, закурив. Мотоко взяла зі столу палітру й пензель.

— Я ще трохи попрацюю. Гадаю, скоро прийде Ая-тян.

Поки Канае курив, Мотоко повернулася до мольберта. Йому здалося, ніби всю її огорнула атмосфера неприступності й самоти, а між ним і Мотоко виросла невидима скляна перегородка. І відразу стало йому незручно сидіти на стільці, ба навіть перебувати в цій кімнаті. Але ж справу з обкладинкою ще не було вирішено, і розходитись на цьому не годилося. „Хоч би Аяко-сан швидше повернулася!” — думав він, підійшовши до вікна й поглядаючи на надвечірній краєвид.

— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.

— А не заважатиму?

— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.

Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:

— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.

Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.

— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.

— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.

— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.

— Чим це я вам не догодила?

— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.

— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.

— Ви про обкладинку? А невже вам горить?

— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.

— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?

— А дасте тоді послухати ваші платівки?

Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.

— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.

Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті

— Може, допомогти? — запитав Канае.

— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.

— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.

— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.

Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.

— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.

— Та…

— Що, полінувалися прибрати?

— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.

— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.

— Про це?

— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.

Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.

— Мотоко-сан, ідіть сюди.

Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Спочатку рядки літер на папері ні про що не говорили. Та це тривало лише одну мить. Канае почав читати:

„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”

В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі:

„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.

Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.

— Сома-сан!

Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив:

— Нічого страшного. Вони ж живі!

Господиня раптом стиснула обома руками його руку з телеграмою. Її тремтіння передалось і йому.

— Цього ще не вистачало…

У її очах забриніли сльози. Канае посадив стару на порозі їдальні, сам сів поруч. І тоді ще раз глянув на телеграму.

— Термінова?.. Сьогодні зранку їх виявили й одразу помітили в лікарню Фуцукаматі. Ви не знаєте, де це?

— Гм, я…

— Я так гадаю: якщо лікарня в передмісті, то треба їхати до самої Хіросіми. Я теж поїду…

— Поїдете?

— Звичайно. Тільки ось тут сказано, що треба повідомити когось із родичів. У Мотоко-сан є хтось, з ким можна було б зв'язатися?

— Вона казала, що вся її найближча рідня загинула в Хіросімі, і начебто залишився живим хтось із далеких родичів, але я про нього нічого не знаю.

— Як же бути? Може, в Аяко-сан є батьки?

— Є. Я маю їхню адресу.

— Це десь на березі Сумідагави. Принаймні я так чув. Її батько нібито лікар.

Стара Нісімото добула з шухляди комода якийсь папірець. Канае переглянув його і запхав разом із складеною телеграмою в записник.

— А тут і номер телефону є. Зайду я в ту амбулаторію Аймі та спитаю, чи хто зі мною поїде. Здається, Аяко-сан порвала з батьками.

— Начебто. І цілком покладалася на Мотоко-сан. А та, кінець кінцем, теж до неї прив'язалася. Я чомусь боялася за Мотоко-сан, але подумала: коли з нею Аяко-сан, то нічого не станеться — і заспокоїлась…

— Не треба впадати у відчай. їх напевно врятують. Учора вночі вони щось випили, а вранці їх виявили. Досить скоро. А коли так, то все якось обійдеться.

— Ви так гадаєте?

Щоб підбадьорити господиню, Канае видушив із себе усмішку, а тоді енергійно встав.

— Ну то я йду. Треба поспішати, бо я не знаю розкладу руху потягів.

— Ой, завдали вам такого клопоту…

Канае рушив до виходу, але перед дверима мимоволі глянув на сходи, що вели на другий поверх.

— Нісімото-сан,— озвався він до господині, що, видно, залишилася в їдальні,— я ще раз огляну їхню кімнату. Вчора я там уже був, та, може, цього разу знайду якусь записку.

І, не чекаючи на відповідь, Канае, мов шалений, побіг нагору.

УЧОРА

Подумки обзиваючи себе дурнем, Канае й того вечора навідався до Нісімото. Він не надавав особливого значення відсутності дівчат, а тому не переживав так, як учора, коли ще з провулка не побачив світла у вікнах другого поверху. „Якщо вони вирушили в подорож учора вранці, то повернуться не раніше, як післязавтра, в неділю” ,— подумав він.

— Я знову прийшов. А їх усе немає? — ще на ґанку спитав він стару господиню. У порівнянні з ним, бадьорим, Нісімото мала ще більш стривожений вигляд, ніж учора.

— От добре, що ви завітали! Я чомусь не знаходжу собі місця.

Заходячи в їдальню, Канае запитав:

— А де Ген-тян?

— Уже спить.

— Так рано? Я прийшов ненадовго. Мабуть, вони поїхали кудись на екскурсію й завтра пришлють листівку.

Канае всівся зручно на дзабутоні і смакував чаєм.

— Сома-сан, ви самі живете в пансіоні? — спитала Нісімото.

— Орендую одну кімнату в великому будинку.

— А де харчуєтеся?

— В місті. А що таке?

— Певно, сумно одному? Дивлюся, з яким смаком п'єте цей виварений чай і жаль мені вас.

— То, може, й ви хочете висватати мені наречену?

— Та ні, сватання — діло клопітне. Я тільки подумала, що ви з Аяко-сан були б чудовою парою.

— З Аяко-сан?

Канае Сома відчув, як раптом запашіли його щоки.

— Аяко-сан, така лагідна й турботлива, гадаю, була б вам доброю дружиною. Коли бачу, як вона дбає про Мотоко-сан, то ловлю себе на думці, що такої серйозної дівчини в наш час не знайти. Але ж так не може тривати вічно. Вони допомагатимуть одна одній і начебто будуть задоволені, та хто може сказати, доки? Мотоко-сан має улюблене заняття й може жити одиначкою, а якщо Аяко-сан не вийде заміж, то змарнує своє життя. Бо що не кажіть, без пари жінка не може бути щасливою.

— А чого б вам не прочитати цю проповідь Аяко-сан? Ви трохи помилилися адресою.

— Так якби ви зацікавилися нею, вона відповіла б вам взаємністю.

Стара пророкувала з таким великим знанням справи, що Канае, розуміючи нездійсненність того пророцтва, аж стрепенувся. „Нісімото-сан багато чого не знає” ,— подумав він, а вголос проказав:

— У мене таке враження, що вони до смерті будуть разом.

Лагідна усмішка раптом щезла з обличчя господині, і воно спохмурніло.

— А все-таки куди вони подалися? Якби хоч це знати, то було б спокійніше на душі.

— Їхні кімнати ви оглядали?

— Ні.

— То, може, підемо нагору і я окину їх поглядом?

Канае легко встав і першим рушив сходами нагору. Повернувши два вимикачі в коридорі, відчинив двері в майстерню.

Освітлена яскравою електричною лампочкою майстерня здавалася дуже просторою. Цьому сприяло те, що всередині все було прибрано. „Небачений порядок” ,— здивувався Канае і зразу відчув, як по тілу пробіг холодок. Посередині майстерні завжди стояв мольберт, стіл і стілець, на підлозі валялися якісь речі, а зараз усе це розмістилося під стіною поряд з програвачем. „Усе це — робота Аяко-сан” ,— здогадався Канае. Впадали в око голі, брудні стіни, без картин. Полотна, одне на одному, стояли внизу на підлозі, обернуті лицем до стіни. Канае зиркнув на кілька з них — вони були замазані білою фарбою. Тепер холодок заповз у саме серце.

— Щось узнали? — озвалася від дверей господиня.

— Нічого. Все чисто прибрано. Огляну ще жилу кімнату.

Канае відсунув перегородку між майстернею й кімнаткою в японському стилі. У ній було темно, і це навіювало лихі передчуття. „Як же це так? Я ж таки вмикав світло”, — подумав Канае і здогадався, що всередині є ще один вимикач.

І ця порожня кімната вражала похмурістю. Ковдра з яскравою розцвіткою над котацу не пасувала до неї. Знайомі здавна меблі — невеликий комод, буфет для чайного посуду, книжкова шафа — мали непривабливий вигляд. Канае оглянув усі шухляди комоду, але, нічого особливого не знайшов. Зрештою, він навіть не знав, чого шукає. Наостанок Канае зирнув у шафу — на верхній полиці лежали старанно складені постільні речі, на нижній — невелика скринька.

— Нема нічого. Неприємно, ніби роблю обшук,— сказав він, зачиняючи шафу. Господиня все ще стояла біля перегородки.

— І навіщо вони так прибрали?

На таке запитання стара не могла дати розумної відповіді.

— Може тому, що Аяко-сан любить чистоту? Мотоко-сан геть усе розкидає, а сердешна Аяко-сан за нею прибирає,— сказала Нісімото і вийшла з майстерні.

Уже під дверима Канае ще раз уважно оглянув кімнати, і раптом йому пригадалось, яке обличчя було в Аяко, коли вона позавчора у нього начебто хотіла в чомусь звіритись, але не наважилася. Того вечора вона повернулася сюди наступного ранку, тобто вчора, разом з Мотоко кудись поїхала. Тоді ж таки підмела кімнати і все прибрала. „Як це сталося, що вони ні сіло ні впало вирішили мандрувати? І якщо про цей намір вона знала раніше, то чому того вечора нічого мені не сказала? Адже Аяко-сан здогадувалася, що я не байдужий до неї…”

Канае знизав плечима й зачинив двері, потім повернув обидва вимикачі в коридорі й поплентався вслід за господинею вниз.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Одним духом Канае подолав сходи і штовхнув двері майстерні. При запнутих вікнах усередині було напівтемно. Канае поспішив одслонити завісу, і в порожню кімнату полилося несміливе бліде світло похмурого зимового дня. „Я ж був тут учора ввечері! Як же я не завважив, що отакий порядок тут не нормальний?” — стоячи біля вікна й оглядаючи майстерню, думав він. Голі стіни, приставлені до них лицем полотна, замазані набіло, складені в коробку фарби, палітра, вазочка для пензля, мольберт. З підлоги по ногах Канае знову почав підніматися знайомий від учора холодок. І чого це він усього цього не помітив? Канае перевів погляд на суміжну кімнатку: перегородка була відсунута. але при запнутому вікні й тут панувала напівтемрява. Канае відслонив завісу і взявся гарячково чогось шукати, а чого — й сам не знав. Заглянув у шухляду трюмо. Йому здалося, ніби вчора він у ній копався, та хіба можна вірити пам'яті, коли ти сам не свій? Руки Канае машинально обмацували комод і буфет, а в голові снувалося щось зовсім інше. „Що мені недавно спало на думку?.. А-а, пригадую: ще в коридорі я подумав, що саме тут треба шукати записку, якщо вона взагалі є”. Та в шухлядах листа не було. Канае ще раз окинув майстерню неуважним поглядом. „Час не жде. Якщо в передмісті Хіросіми дівчата спробували отруїтися, то зовсім не обов'язково, щоб у домі Нісімото вони залишили передсмертного листа. Тож замість того, щоб тут чогось шукати, треба якомога швидше їхати на місце нещастя” ,— наморщивши чоло, думав він і, немов заворожений, перебігав очима по майстерні. Голі стіни, повернуті до стіни полотна, коробка фарб і палітра на столі, стілець, програвач, пластинки… „Цікаво, котру з них слухала вона востаннє?”

Наступної миті Канае зіскочив з підвищення кімнатки в японському стилі на підлогу майстерні й поспішив до програвача. Підняв кришку — на обертовому диску лежав складений учетверо аркуш паперу. Канае розгорнув його тремтячими руками і, стоячи спиною до вікна, прочитав:

„Сома-сан, якщо я не повернуся, вважайте, що цей програвач з пластинками ваш”.

На аркуші поштового паперу розгонистим почерком було поспіхом написано лише це коротке речення, схоже на телеграму. Здається, вона ще щось писала, але потім все начисто закреслила. Підпису не було, але Канае й так зрозумів, що записка належить Мотоко Моегі. „Якщо я не повернуся…” Невже вона зважилася на все вже тоді? Так, очевидно, зважилася. А програвач з пластинками задумала залишити на згадку. Та як же тоді Аяко? Невже нічогісінько не знала про її намір? — зіпершись спиною до підвіконня, мучився у здогадах Канае.

— Щось знайшли?

На порозі з'явилася, наче привид, постать Нісімото. Канае опам'ятався.

— Ось тільки це.

Господиня простягла було тремтячу руку, щоб узяти записку, але передумала і спитала:

— А що там написано?

Канае прочитав, а вона кивнула головою і зляканим порожнім поглядом окинула майстерню.

— Невже Мотоко-сан вирішила накласти на себе руки? А чого ж тоді Аяко-сан не зупинила її?

Канае мовчки згорнув аркуш і встромив його в записник, а потім мимо господині вийшов у коридор і помчав сходами вниз. І лише тоді, обернувшись, вигукнув:

— Я їду! Було б добре, якби встиг!

З цими словами він відчув, як тягар дійсності з нездоланною силою наліг йому на плечі.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ СІМДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

Канае сидів на дзабутоні біля холодного котацу, а всміхнена Аяко стояла.

— Котацу так і не прибрали? Вам і весною тепла мало?

— Та це для Мотоко-сан. Вона…

— Мерзлячка? Знаю, але все одно смішно.

— Вона й тепер не розлучається з грілкою. І дарма ви кепкуєте. Це жорстоко.

— Нічого я не кепкую,— обурився Канае.— Просто мене здивувало котацу в таку пору року. Я навіть узимку ним не користуюся.

— А біля чого ви грієтеся?

І Аяко розставила на дошці над котацу чайник і чашки. Дивно, як це вона зуміла все так швидко приготувати? Цього разу тістечка приніс Канае.

— Біля невеличкої електроплитки, і то потайки. Бо моя господиня дуже боїться пожежі.

— То вам холодно?

— Байдуже. Взимку накриваюся з головою. А так рано лягаю і читаю книжку перед сном.

— Без грілки?

— Звичайно. Буває, зігріваюся зсередини.

Аяко наливала чай і розкладала тістечка на тарілочки, та при цих словах на мить задумалась і глянула на гостя.

— Тобто алкоголем?

— Чого ви так на мене дивитеся? Як на непросипущого п'яницю.

— Ні, я не хотіла.

Зашарівшись, Аяко розмішувала ложкою чай.

— П'ю не так часто, щоб у звичку ввійшло. Запасаюся тільки пляшечкою віскі. А, до речі, цей чай непоганий.

„І що це мене потягло за язик?” — роздумував Канае, наминаючи тістечко, а Аяко, все ще з виразом подиву на обличчі, не спускала з нього очей.

— І ви пригощайтеся. А то мені самому незручно.

— Ага.

— Навіть не знати, хто з нас гість.

Аяко всміхнулася.

— Сома-сан, я в захопленні від вашого апетиту. Але ж ці тістечка — подарунок для Мотоко-сан. То хіба годиться їх їсти?

— Та нічого. Я купив найкращі, бо мені їх оплатить видавництво. Правда, з тими, що ви принесли з універмагу минулого тижня, нічого й порівнювати.

— Ну, це вже перебільшення.

Все ще усміхаючись, Аяко почала скромно орудувати виделкою.

— Подарунок, що його сам вибираєш,— це вираз щирого ставлення до людини. Та, на жаль, при низькій зарплатні не дуже розщедришся на солодощі. Інша річ, коли даруєш щось за рахунок видавництва. Тоді й собі дещо перепадає. Щоправда, тільки якесь там тістечко.

— А що б ви хотіли?

— Ну, хоча б віскі абощо. Та хіба головний допустить, щоб я йшов до Мотоко Моегі з пляшкою віскі?

— Між нами кажучи, Мотоко-сан теж іноді закропляє душу горілкою. Якби вона знала, що це я вибазікала, то сварилася б. А ваші тістечка справді чудові. Ще налити чаю?

— Якщо вони вам до смаку, я завжди їх приноситиму. А головному доповім: Моегі-сенсей страх як любить ласощі.

Аяко знову всміхнулася. Як наївна, не обізнана з життям дівчина. І ця усмішка ще дужче прихилила його до неї. Хоча минулого тижня Канае приходив у справі до Мотоко, та, не заставши Аяко, відчував, ніби йому чогось не вистачає, і все думав: от було б добре, якби вона чимшвидше повернулася! А от сьогодні в присутності самої Аяко він одразу заспокоївся й почувався, як удома. І все це тому, подумалось йому, що в стосунках з Мотоко він виступає в ролі редактора, а з Аяко може знайти спільну мову, як звичайна людина. Намагаючись підтримати цей радісний настрій, Канае запитав навпростець:-Скажіть, ким доводиться вам Мотоко-сан?

— У якому розумінні?

— Ну, хто вона вам: родичка, товаришка по школі чи по службі? Здається, ви казали, що малюєте?

Канае зиркнув на полотна, приставлені до стіни неподалік від перегородки між кімнаткою й майстернею,

— Вважайте мене ученицею Мотоко-сан.

— Справді? І більше ніщо вас не пов'язує?

— Ніщо. Та й називати мене ученицею — несерйозно. Я тільки почала вчитися.

— Вчитися? А я й не знав. Де?

— На відділенні дизайну в Жіночому інституті мистецтв. Правда, я не певна, що маю до цього хист.

Канае подумав, що Аяко напускає на себе скромність. А втім, не було видно, щоб у ній таївся якийсь художній талант. Хіба що до готування чаю або складання букетів, як того навчають на курсах підготовки наречених. Для серйозного заняття мистецтвом їй бракувало настирливості. Та як на свій молодий вік, Аяко володіла собою якнайкраще.

— Ви зовсім не схожі на студентку. Бо сучасні студентки, особливо з мистецьких закладів, набагато спритніші.

Аяко підвела голову і глянула гостеві просто в очі.

— Ви хочете сказати, що я бездара?

Канае зареготав.

— Та що ви! Наприкінці березня на виставці я спершу подумав, що ви, напевно, студентка художнього інституту. Але згодом чомусь перестав так вважати. Тоді мені почало здаватися, що ви двоюрідна сестра художниці. А скажіть, як ви тут опинилися? Як ви познайомилися з Мотоко-сан?

— Як вам сказати?..— і Аяко замовкла. На її обличчі можна було прочитати намагання скоріше щось не домовити, ніж пояснити. За цим ховалося щось тяжке для такої молодої дівчини. „Гаразд, не буду вас силувати…” — хотів

було мовити Канае, але саме в ту мить Аяко нарешті зважилась і одним духом виповіла:

— Коли я втекла з дому й не знала, де голову прихилити,

Мотоко-сан сказала: „То, може, поживеш зі мною?” Ось так я й опинилася в цьому домі.

Приголомшений Канае дивився на дівчину: ледь-ледь опустивши голову, вона втупилась у чашки біля котацу. Але поводилась вона так спокійно, що годі було повірити щойно сказаному.

— Овва! Я б ніколи не подумав, що така дівчина, як ви, втекла з дому. А все-таки ви познайомилися з Мотоко-сан раніше?

— Ні. Тільки в лікарні. Вона така чуйна. Побачила цілком незнайому людину в біді й не роздумуючи подала руку.

Канае й перед тим відчував, що в Мотоко є якась таємниця, а тепер виходить, що й про Аяко можна сказати те ж саме. От тільки він не міг дібрати, як вони обоє зійшлися. Розпитувати було незручно, а тому Канае звернув погляд на майстерню.

— Мотоко-сан кудись пішла?

— Вона в лікарні. Її час від часу обстежують,— проказала дівчина тихо, раптом посмутнівши, а тоді радісним голосом запитала: — І минулого разу ви приходили в суботу? Отже, ви вподобали собі саме цей день?

— Річ у тім, що в суботу пополудні я маю надію застати вас обох удома.

— А чим неділя погана?

— Неділю гріх марнувати.

— А сьогоднішній день?

— Сьогодні я об'їжджаю авторів. У видавничих справах. А тому й приніс трохи солодощів.

— То що ж ви робите в неділю?

— Працюю. На себе,— згорда проказав Канае.

— А-а, пригадую: пишете роман,— сказала дівчина поважно, і Канае, силувано всміхнувшись, почав виправдовуватися:

— Тільки збираюся писати. Я ж вам минулого разу про це казав.

— Пробачте.

— Та нічого. Зрештою, читати, думати, робити записи — це теж робота.

— Я просто боюся романістів.— Аяко насупила чарівні брови.— Вони все описують. А я б не хотіла, щоб і моє життя потрапило на сторінки чийогось твору.

— Вам нема чого боятися. Я ж про вас нічого не знаю.

— От і добре, що не знаєте. Бо якби знали…

— Виходить, ви мені не довіряєте? — Канае на мить задумався, а тоді почав свою лекцію для дівчини, здається не дуже обізнаної з проблемами літератури: — Аяко-сан, ви маєте неправильне уявлення про роман. Створити його — це не означає описати все точнісінько так, як було насправді. Роман — не просто життєва історія. Іноді автор ліпить художні образи твору, відштовхуючись від конкретних людей і доповнюючи їх своїм домислом. У такому разі герої твору мають живих прототипів. Буває, що персонажі роману несуть у собі частку авторської особистості, та не обов'язково їхні думки і вчинки повторюють його

власні. На цьому шляху дехто досягає успіху, та я не прихильник подібних методів. Прообраз — це одне, але найважливіше — яким змістом його наповнити. І тут усе залежить від уяви автора. От, скажімо, в моєму романі з'являється дівчина, що втекла з дому, як оце ви. Це ж не означає, що її образ я спишу з вас і використаю ваш особистий досвід. Я створю цілком іншу реальність, яка не має нічого спільного з тим, що було з вами. У цьому розумінні дійсність, зображена в романі,— це зовсім інший світ, не тотожний нашому. Отож я не описуватиму того, що вас хвилює.

— Але ж…— заперечила Аяко,— може статися так, що породжене вашою уявою збігатиметься з дійсністю.

— Справді…— Канае на мить затнувся, та відразу заперечив: — Ні, це неймовірно. Як у кожної людини, моя уява чисто індивідуальна, вона розкривається тільки у згоді з моїми власними уподобаннями. А проте кожна подія будить у нас,— незалежно від нашого характеру,— неусвідомлене й непереборне передчуття тривоги. Романна дійсність — це майстерно злагоджене плетиво життєвих подробиць, здатних породити в читача відчуття правди, тобто того, чого прагне досягти кожен письменник. Що ж до мене, то, зібравши деякий матеріал, я даю волю уяві: цікаво спостерігати, як він розбухає, наче на дріжджах. Як і цілком сформовані романісти, я надаю перевагу цікавості, а це не те саме, що бездумне збирання життєвих фактиків. Я не маю наміру лізти комусь у душу. Найголовніше я додумую.

— І про мене? — споважнівши, запитала Аяко.

— Та як вам сказати?..

— Не треба мене розпитувати. Я не хочу, щоб ви знали про мене все. Не хочу та й годі.

— Ну що ж, хай буде по-вашому. Тим більше, що я ще не романіст…

— Просто не хочу, безвідносно до того, будете ви писати чи ні…

— Ви мене ще не знаєте, а тому дарма хвилюєтеся. Я не той Канае, в якому можна сумніватися.

Дівчина все ще була чимось стривожена і на сміх Канае не зреагувала. „А все-таки яке в Аяко минуле?” — думав Канае, намагаючись знайти спосіб, як би її заспокоїти.

— Правду кажучи, мене більше цікавить Мотоко-сан. Як художниця вона для мене загадка.

— Ого! Ви й до неї хочете докопатися?

— Що ж тут дивного? Звичайнісінька людська цікавість.

— Так-то воно так…— обличчя Аяко набрало звичного виразу,— але ж я сама небагато знаю про неї, бо вона мені не звіряється. Мені відомо лише те, що вона постраждала від атомної бомби, закінчила Жіночий інститут мистецтв, а тепер учителює в жіночій школі.

— Отже, ви живете разом, нічого не знаючи одна про одну?

— Ага.

— Цікаво.

Канае обвів поглядом майстерню — тут і там валялися якісь речі.

— Мабуть, і в голові Мотоко-сан такий безлад?

— Я весь час прибираю, та це не допомагає. Більше того, Мотоко-сан дратує моя настирливість.

У цих словах чулась гіркота. Канае всміхнувся.

— Видно, ви понад усе любите чистоту. Мабуть, і втікаючи з дому, не забули все прибрати.

— Це що, допит? — Аяко глянула сердито на Канае, та за мить опанувала себе і щиро призналася: — Ви вгадали. Саме так. Я дуже люблю порядок.

— Мені здається, ви ніби створені для сімейного життя. Як і моя мати. Певно, кухня у вас блищить і рисові колобки вам удаються на славу.

— А чого це ви раптом про колобки заговорили?

Канае посміхнувся.

— Через кілька днів Золотий тиждень [24] . Може, наберемо рисових колобків і помандруємо кудись утрьох пішки? Власне, я прийшов, щоб вас намовити на це.

— Чудово! Я з радістю піду. Тільки от що скаже Мотоко-сан? — і Аяко глянула на Канае так, наче дивилася кудись дуже далеко.

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Хоч настав уже вересень, дні були ще гарячі. І того вечора Канае сидів у самій сорочці за столиком. Крізь розчинене вікно іноді подував прохолодний вітерець і приносив метеликів та листоїдів. Коли вже не стало терпцю, Канае погасив торшер і почав чекати, поки хмара комашні вилетить з темряви надвір. Та його сподівання виявилися марними, і тоді він увімкнув електролампочку під стелею та озброївся віялом. Білий комашиний пилок уже вкрив столик, а Канае все не вгавав. Заспокоєння прийшло тільки тоді, коли він згадав про ароматні палички, що повільним струмком диму відганяють надокучливі створіння.

Коли хтось постукав, Канае відірвався від книжки і з віялом у руці попрямував до дверей. Ще мить — і, ніби вітер, на поріг увірвалася Мотоко Моегі. Канае остовпів, приголомшений і водночас зраділий.

— Її нема? — спитала Мотоко, безцеремонно оглядаючись навколо.

— Що сталося? Заходьте.

— А я гадала, Ая-тян у вас.

Мотоко кинула на Канае гострий погляд, і він трохи зніжився.

— З Аяко-сан щось трапилося?

— Втекла з квартири.

— Це серйозна річ, але спочатку зайдіть,— і Канае мало не втягнув гостю досередини. Потім вийняв з шафи дзабутон і подав їй своє віяло, але вона сіла недбало на татамі й, здавалось, дивилася поперед себе в простір. Канае витер піт з чола рушником, що висів на цвяху, і повернувся до столика.

— Власне, що сталося? Аяко-сан зникла?

— Ага. Я подумала, що вона у вас.

Мотоко підвела голову і знову глянула ворожо — принаймні так здалося Канае — на нього.

— А чого саме в мене?

— Бо куди ж їй податися? Ви їй подобаєтеся, а вона — вам, тож зовсім природно, що я на вас подумала.

Під грізним поглядом гості Канае на мить розгубився, а тоді заперечив:

— Все це лише ваші домисли. Ви ж бачите: її тут немає.

Мотоко опустила голову. Справді — в цій кімнатці на шість татамі Аяко ніде було сховатися.

— То куди ж вона пішла?

В очах Мотоко поволі тануло напруження, а натомість десь глибоко заворушилася тривога.

— З чого все почалося? Може, ви посварилися?

— Не скажу, щоб посварилися,— викручувалася Мотоко.— Просто наші думки розійшлися. Ая-тян дуже вперта, ніколи від свого не відступить. Хоч би що я казала, не слухає.

— А, по-моєму, це ви вперті.

— О, вона вам подобається, і тому ви на її боці. Не пригадую, щоб я сказала їй щось несправедливе,— і голос Мотоко раптом ослаб.

Вона була в синіх спортивних штанях і блузці; видно, це був її робочий костюм, бо на боці видніла жовта пляма.

— Все-таки чого ви завелися? Була ж якась причина, — проказав майже сердито Канае. Він не вважав Аяко впертою. Збоку здавалося, що ініціативу завжди брала в руки Мотоко, тоді як Аяко танцювала під її дудку. Канае почав непокоїтися.

— Була, але дрібна.

— То чого ж тоді Аяко-сан втекла з квартири?

— Сома-сан, не сердьтеся на мене. Признаюсь: я винна,— і Мотоко знітилася. Навколо торшера, ніби витанцьовуючи, кружляв метелик, але ніхто із співрозмовників не звертав на нього уваги. Нараз вона різко, майже пронизливо

вигукнула: — Ая-тян нерозумна! Нерозумна! Вона ж могла б знайти притулок у вас! І не треба було їй церемонитися. Як ви гадаєте, куди вона поділася?

— Я вас не розумію! — і собі вигукнув здивований Канае.— Чого це вона мала б шукати притулку в мене? Хіба їй погано у вас, на другому поверсі дому Нісімото-сан?

— А хто ж каже, що погано? Я її не пускала, та вона заявила, що не хоче бути зайвим тягарем для мене, а тому, мовляв, поїде кудись. Коли так, відповідаю я, то попросись до Сома-сана. Адже ви не байдужі до неї, правда?

— Стривайте! — Канае сквапно підсунувся вперед на зіпертих об столик ліктях. Якийсь несамовитий метелик ударився об його голову, але Канае тільки рукою відмахнувся.— Так, я не байдужий до Аяко-сан, але її переїзд сюди — це серйозне діло. Бо я неодружений і наймаю одну-однісіньку кімнатку. А ви говорите про таку ризиковану ситуацію.

— Ризиковану? Ви що, теж записалися в моралісти?

— Річ не в тому, мораліст я чи ні,— запально відповів Канае.— Взагалі вся ця розмова якась дивна. Чого це ви дорікаєте мені тим, що я не байдужий до Аяко-сан? Так, ніби я не маю права вільно розпоряджатися собою. І без ваших вказівок я знаю, як мені ставитися до неї.

— Ого, ви говорите словами Ая-тян! — в'їдливо вигукнула Мотоко. У її очах спалахнув посміх.— Ви обоє наче змовилися, щоб обманювати мене. Я вам правду кажу: мене дратує. Які ви нерозумні!

„І чого це вона все так однобоко сприймає? — міркував Канае, ледве стримуючи хвилювання, що клубком підкочувалося до горла.— Мотоко-сан, це ви мені подобаєтеся. Ваше засмучене бліде обличчя з блискучими очима. Та ви не хочете цього розуміти”.

Нараз він підняв руку і збив метелика, що кружляв над ним. Той упав на татамі і ще довго тріпотів крильцями, але Канае не звертав на нього уваги. Він утупився в обличчя Мотоко.

Гостя сиділа в недбалій позі, зіпершись ліктем лівої руки об підлогу і вільно розкинувши ноги,— мабуть, втомилася. Голова її опустилась, і пасма волосся затулили половину обличчя.

— Вибачте. Я не хотіла вам докоряти.

— Та що там докори. Зараз важливіше дізнатися, куди ділася Аяко-сан. Може, ще щось маєте на оці?

— Та що вам сказати?..

Канае знову відчув тривогу, змішану з гнівом. „А може, Мотоко сказала або зробила щось жорстоке, і тому Аяко пішла з квартири?” — губився він у здогадах. Та раптом його гнів улігся, бо тепер Мотоко мала нещасний вигляд,— здавалось, вона так знесилилася, що от-от упаде на землю. І відразу його занепокоїла така зміна в її поведінці. „Певно, вона дуже любить Аяко-сан” ,— сяйнула в нього думка.

— Та нічого. Раз їй нема куди податися, то скоро повернеться.

При цих словах, якими Канае хотів і себе заспокоїти, Мотоко підвела голову і глянула на нього. До її щік прилипло змокріле від поту волосся.

— Ая-тян уже не вперше тікає з дому.

— Я знаю про це. Якось я запитав її, яким чином вона тут опинилася, і вона відповіла, що втекла з дому й не знала, куди притулитися, та, слава Богу, ви допомогли.

— Ми познайомилися в лікарні, бо лежали в одній палаті. Після того вона поселилася зі мною й додому не повернулася.

— Це було незадовго до нашого знайомства?

„Цікаво, що спонукало тоді її до втечі?” — хотів було спитати Канае, але гостя випередила його:

— Сома-сан, а ви не знаєте, чому Ая-тян утекла з рідного дому?

— Вона мені цього не розповідала. Чогось боялася. Значить, вона покинула батьківський дім? А батьки в неї є?

— Є. Батько й мати. Правда, здається, мати в неї нерідна. Сома-сан, то ви хочете знати, чому вона зреклася батьків?

Очі в Мотоко знову заблищали. Канае на мить задумався.

Хочу. Тільки Аяко-сан це не сподобається. Я розмовляв з нею на цю тему ще десь у квітні.

— То розповісти?

Канае вагався, бо пам'ятав про небажання Аяко-сан відкритися. І подумалося йому, що коли він щось узнає від Мотоко, то цим виявить нещирість до Аяко.

— То розповісти? — повторила Мотоко. Її гострий, мов голка, погляд пронизав Канае.

— А хіба це щось страшне?

— Ая-тян втекла з дому, щоб зійтися з одним чоловіком. Але те життя було нестерпне, і вона скористалася перебуванням у лікарні, щоб до нього більше не повернутися. Тепер ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що Ая-тян уже не вперше тікає з дому?

Канае ніби закам'янів. Неймовірно, щоб Мотоко казала неправду. Це був безсумнівний, незаперечний факт, і з одну мить розсипався дотеперішній образ Аяко Аймі — недосвідченої, наївної й чистої дівчини. Та саме через це її загадковість несподівано ніби стала ще глибшою й заманливішою.

— Якщо вона любила, то в цьому нема нічого дивного.

Хіба не правда?

До свідомості Канае майже не доходило, чиї це слова: Мотоко чи його. А коли він опам'ятався, гостя вже стояла коло дверей.

— Я йду. Ще кудись загляну.

Поки Канае спромігся щось сказати, вона зникла. Тоді він замкнув двері на ключ і підійшов до розчиненого навстіж вікна. Самотній ліхтар у вузькому провулку внизу кидав на землю тьмяне світло. Надворі не було ні душі, десь гавкав собака. Ніби підкреслюючи навколишню тишу, з далекого заводу доносився гуркіт механізмів. Вечір був темний, лиш де-не-де видніло світло. Канае висунувся з вікна — в обличчя дмухнув прохолодний вітерець. „Дійсність обертається до мене щораз несподіванішою стороною,— роздумував він,— та мені треба закарбувати її такою, якою вона є”.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я завжди прокидаюся з відчуттям огиди й жалю. Особливо вночі. Бо уві сні мені не треба було відрізняти себе від н ь о г о, адже тоді я й в о н о були нероздільні. А прокидаючись, я жаліла: краще б я заснула вічним сном, бо тоді б я не боялася, що в о н о заволодіє мною, а наче пливла б на морських хвилях без тривоги і каяття. У темряві я невдоволено цмокала губами і з гнівом пригадувала, що уві сні в о н о вселялося в мене і гралося мною, як іграшкою. Але ж я — це я, а в о н о — це в о н о. Я ж ніколи не продавалася й о м у ні тілом, ні душею. Навпаки, я жила тим, що чинила й о м у опір, ворогувала з ним. У цьому я вбачала зміст свого життя і єдину його опору. Без бою я ніколи не здавалася. А тому сон був моїм ворогом. Щоночі. Та ще не приємніше було тоді, коли я бачила сни. Я ненавиділа їх, та вони з'являлися раптово, як шелест вітру в верхівках дерев, і ворушилися в мені невиразними тінями. Поки я спала, знайомі й незнані образи кружляли в білястих сутінках. Я дивилася на них то зворушено, то зі страхом, а іноді й сміялася. Траплялось, і плакала. Прокинувшись, я ненавиділа себе за плаксивість, а й о г о — за підвладну й о м у гру тіней. В о н о показувало мені огидний танок. Я нічого не хотіла бачити, та в о н о розганяло перед мої сонним зором навіть морок.

Однак цього разу все було інакше. Я пробудилася і, втупившись у темряву, збагнула, що я — це я. Збагнула, що це була саме ця ніч, а не якась інша. Збагнула, що це була я, а не хтось інший. Збагнула, що це пробудилася саме я і саме сьогодні, а не вчора або ще раніше, коли прокидалася з відчуттям страху, роздратування й каяття. Цього разу я перетворилась на іншу істоту, перейняла й о г о подобу. Я прислухалася до ледве чутного дихання Ая-тян під сусідньою ковдрою і всміхалася, але не тому, що відчувала заспокоєння від її присутності. Мене вже, не обходило, буде біля мене Ая-тян чи ні, втече з дому чи спатиме на цій постелі. Я усміхалася в темряві, бо мене вже ніщо не тривожило. В о н о стало мною, а я — н и м, тож коли я прокинулася, то промовила сама до себе: „Ну от і добре”. А все-таки коли ж це я обернулася на н ь о г о? Уві сні? Невже в о н о заволоділо мною, моєю свідомістю, коли я спала? Обдурило, прикинувшись мною? Але той обман мені приємний. У цю хвилину я зрозуміла, яка то насолода коритися чужій волі й не відчувати потреби опиратися напаснику. Раніше я відразу сердилась і з усієї сили гнала й о г о від себе — так людина намагається позбутися згадки про кошмарний сон. „Іди геть, щезни!” — кричала я. І так повторювалося щоночі. У темряві я боролася з н и м, як з привидом, втомлювалась і впадала в ненависний сон.

А от цього разу все було інакше. Я розплющила очі й підвелася — спати більше не хотілося. Раптом мене опанував веселий настрій. Закортіло мугикати пісню. Враження було таке, ніби в о н о зникло, а я здобула цілковиту свободу, перемогла. Та насправді перемога дісталася й о м у, а не мені. Проте мене охопив радісний настрій, турбот наче й не було. Я вже собою не розпоряджалася. В о н о наказало мені: „Вставай!” — і я підвелася. Звеліло засвітити торшер в узголів’ї — і я засвітила. Наказало: „Глянь на Ая-тян!” — і я побачила, що Ая-тян спокійно спить, повернувшись обличчям до мене.

Прокидаючись опівночі, я щоразу позирала на сонне мирне, як у дитини, обличчя Ая-тян. Що я тоді відчувала? Може, переслідувана ним і залякана, я заздрила її безтурботності? Може, змирилася з тим, що моя тривога й відчай ніяк її не зачіпають? А може, кипіли в моїй душі інші почуття? Тоді, коли я дивилася на її блаженне обличчя, і в мене на душі було спокійно. Можливо, в Ая-тян є свої турботи і свій біль, але я про них не знаю й не хочу знати, Я не відкрила їй свого серця, не звірила їй своїх таємниць. Вона погрожувала піти з дому, але згодом перестала хлипати, усміхнулась і мені вдалося вкласти її спати, як вередливу дитину. Вона спала, не підозрюючи, що за той короткий час в о н о заволоділо мною і я нарешті зважилася.

Та невже справді в о н о заволоділо мною, поки я спала? Невже тої тихої зимової ночі, коли на холодну землю осідав іній, одна воля зламалася, а на її місце прийшла інша? А я навіть не встигла побачити сну.

…У класній кімнаті народної школи, відведеної під станцію першої медичної допомоги, число потерпілих поступово зростало. Їх приносили на ношах, клали на тонких матах, а вони простягали руки, благаючи допомоги, ліків і води. Але лікарів було обмаль, а ще менше медсестер, тож марними були їхні прохання: „Поможіть!” Їхні очі не бачили нічого — ні себе, ні інших. Тільки напруживши слух, вони здогадувалися, що хтось наближається, і сподівалися почути голос лікаря.

А от вона бачила. Широко розплющила очі, немов дивувалася, і бачила навколо себе нещасних людей. Та чи справді бачила? Чи впізнавала людей у цих страждальцях з обдертою шкірою, розпухлим обличчям, осліплених і закривавлених, у цих подобах, схожих на розбиті ляльки, що іноді ворушилися, насилу подавали голос і знову замовкали? Вони лежали рядами на татамі і стогнали. Заглибившись у своє горе, вони чекали порятунку. Широко відкритими очима вона бачила, як до одного з них підбігав блідий лікар, швидко оглядав його, щось говорив, змащував рани, а тоді спішив до іншого. Вона дивилася на все це широко розплющеними очима не тому, що дивувалася, а тому, що з тої миті не могла їх заплющити. Хоч як їй не хотілося дивитися на те видовище, очі не слухалися її. Навколишній світ силоміць залазив в очі.

Поруч з нею лежала дівчинка з обличчям, накритим білою хустиною. Лікар сказав, що дівчинка вже мертва, і велів закрити її набрякле обличчя, але вона не випускала маленької холодної руки із своєї — так, наче дівчинка ще жила. Бозна-скільки часу вона сиділа на підлозі, не випускаючи руку мертвої дівчинки із своєї, і спостерігала, як приносили і скидали, мов якийсь вантаж, на татамі все нові жертви, а ті не переставали стогнати, очікуючи лікаря. Легко поранені галасували в коридорі, кишіло мухами, лікар бігав від одного потерпілого до іншого — все це вбирали її очі. Не вистачало бинтів та марлі, і лікар не знав, чим допомогти такій силі-силенній пацієнтів. У рядах лежачих раз по раз накривали комусь обличчя білим полотном. Однак прибирати трупи не було кому. Отож і живі, і мертві лежали поруч, і якби не білі хустки, то їх не можна було б розрізнити. „Тут усі вмирають. Те ж саме буде і зі мною”,— прошепотіла вона. Рука була така ж холодна, як і в дівчинки.

Певно, ця дівчинка осліпла, бо, здається, вважала її за свою матір. Схопила її за руку й не відпускала, ніби вкладаючи в це свої останні життєві сили. Наполовину опечену, дівчинку вже не можна було врятувати ніякими ліками. Вона знала, що дівчинка помре. І все-таки не могла відпусти її руку. „Що там з моєю меншою сестрою?” — думала вона, та ніби відчувала набагато ближчу спорідненість з цією вмираючою дівчинкою, ніж із сестрою, що, може, залишилася живою. У цій класній кімнаті лише ця дівчинка щось для неї значила. Принаймні в цей час вона була їй набагато ближчою, ніж власна рідня (чи живі вони?), бо здавалось, свідчила, що вона — людина, а не мертва річ. „Важливо, що я живу,— думала вона. — Що я не мертва річ”. Саме в цю мить дівчинка промовила:

— Мамо!..

Вона міцно, що було сили, стиснула руку малої. До горла підкотився клубок, але вона не пустила сльози. „Так, я — твоя мати. Заспокойся, ти напевно видужаєш”,— хотілося їй сказати, але голос пропав і вона промовчала. А тим часом рука дівчинки поступово холола.

— Цій уже нічим не допоможеш,— сказав лікар, проходячи повз, і медсестра закрила обличчя дівчинки шматком білого полотна. „Чому вони не сказали мені нічого? — думала вона.— Певно, лікар почувався винним, бо вважав мене за матір дівчинки. Поскупився на слово співчуття чи вирішив, що не варто турбуватися про мене, якщо я можу сидіти на підлозі?” Вона зненавиділа його за те, що він поставився до щойно вмерлої дівчинки як до мертвої речі. „Ми — не мертві речі”,— хотіла сказати вона, але не видобула з рота навіть стогону.

Вона довго так сиділа, та ні навколишній гамір, ні дзижчання мух, ні сморід, ні останнє слово дівчинки вже не доходили до її свідомості. Вона не знала, скільки тривало це отупіння. Зупинився й час. Та згодом вона прийшла до тями і, щоб пересвідчитися, що жива, відпустила руку мертвої дівчинки і встала. У коридорі побачила лікаря, підійшла до нього і сказала:

— Сенсей, дозвольте вам помогти. Я все робитиму.

Лікар глянув на неї вражено.

— Але ж у такому стані…

— Нічого, що я забинтована. Обличчя і спина в мене опечені, але не дуже. Я можу працювати.

— Ну що ж, тоді допомагай, скільки можеш. Тим більш що робочих рук не вистачає.

Вона кивнула головою. її очі були широко розплющені, але тепер уже не від подиву. Глибоко в них замиготів тьмавим вогником майже божевільний запал…

Я довго сиділа на постелі й дивилася на сонне обличчя Ая-тян. А тоді схопилася на ноги, відсунула перегородку і спустилася в темну майстерню. Лампа торшера у спальні кидала на дощату підлогу майстерні та протилежну стіну нечіткі смужки світла. Я вийшла в коридор і повернула вимикач, а потім повернулася в майстерню й засунула перегородку. Усе це я робила, як сновида,— здавалось, навіть при яскравому світлі я ще не прокинулася. Я була у самій піжамі, але особливого холоду не відчувала. Тільки но підгинались і тремтіли. Я важко опустилась у крісло й обвела неуважним поглядом майстерню. Господарем її тепер була вже не я, а в о н о. Навіть при яскравому освітленні й о г о тіні лежали по кутках.

Я з цікавістю, наче вперше в житті, оглядала майстерню і вбачала в мольберті шибеницю, в баночках з фарбою — чарки отрутою, в ножику — страшну холодну зброю. Як малярське причандалля вони мене вже не цікавили. Раніше здавалися мені предметами, що повертають небіжчика до життя, а тепер стали в моїх очах всього-на-всього дротинками від поламаної ляльки-маріонетки. Та чи справді вони повертали до життя? Усі свої картини я замазала. Тепер вони стоять під стіною, наче мертві. Але чи можна сказати, що раніше вони несли в собі життя? Ні, від самого початку на них лежала тінь смерті. А от ви, Сома-сан (все-таки які ви неуважні!), якось пов'язали їх із своїми фантазіями і вбили собі в голову, що вони — шедеври мистецтва. Нічого подібного. Це — мертві речі. На них лежать тільки згустки фарби. Дивлячись на „Острів”, ви сказали, щ о в цій картині видно мою душу. Та ви помилилися. Моєї душі там немає. Щоправда, в деякому розумінні ви були праві. Ви побачили понівечені н и м її рештки. Хіба така душа може творити шедеври? Їх створюють здорові люди. Сома-сан, які ви нерозумні, якщо навіть цього не втямили!

Майже всі картини, за винятком кількох, що не були в мене під рукою, навічно пропали. Ая-тян сказала, що я дивно поводжуся і це її засмутило. Та хіба я не можу розпоряджатися собою? Вона заявила, що піде з дому. Я ще раз згадала ці слова, сидячи у кріслі в холодній майстерні. Здається, за цей короткий час, поки я спала, зі мною сталися великі зміни. Слова Ая-тян про те, що вона піде з дому, я слухала з тривогою і легкою зневагою. Колись вона так само заявляла і здійснила свій намір, покинувши мене в майстерні. Згадуючи колишній страх і відчуття самотності, я здогадалася, що тоді це були хитрощі, продиктовані бажанням завдати мені болю. А тому цього разу я насмішкувато спитала: „Отже, ти виходиш заміж за Сома-сана?” Я гадала, що Ая-тян розсердиться й розкриє свої карти. Але вона пропустила повз вуха моє запитання. Зрештою, Сома-сан тут ні до чого. Адже йдеться про нашу з Ая-тян любов.

Ми обидві мовчали, і та мовчанка була такою ж прикрою, як і моя власна пізніше тої ночі, повна тяжких роздумів. Кожна розмірковувала над своєю самотністю. Тепер ми були чужі одна одній. „А раніше? — роздумувала я,— Ая-тян, мені байдуже, підеш ти з дому чи ні. (Цікаво, в о н о вже тоді заволоділо мною?) Мені однаково. Бо завтра мене вже тут не буде”. Я мовчала й дивилася, як Ая-тян блідне і, схиливши голову, закушує губу. Раптом мені стало смішно, і я засміялася. Я реготала так, наче в мене вселився демон сміху. Ая-тян підвела голову. Спочатку на її обличчі з'явився розгублений вираз, потім по ньому пробігала навпереміну то тривога, то заспокоєння, аж поки Ая-тян і собі засміялася. Я її так просто обдурила. „Мотоко-сан, ви нестерпні”,— сказала вона. Я обняла її й попросила вибачити, але в глибині душі раділа, що не розкрила їй своєї таємниці. Бо навіщо воно їй здалося? Покинувши мене, вона заживе в мирі і щасті. Вийде заміж за Сома-сана й народить двійко чи трійко дітей. Я ж зовсім інша. Я одною ногою на тому світі. Виходить, уже тоді перед сном, в о н о вже мною володіло?

Я сиділа у кріслі в майстерні і всім тілом відчувала, як навколишній світ поволі холоне. Завтра мене вже тут в буде. Це в о н о забере мене звідси кудись далеко. Завтра вранці я обов'язково зникну, але так, щоб Ая-тян не помітила, і ніхто мене не затримає. Бо так в о н о звеліло. Чому я не подумала про це раніше? Річ у тому, що людину, яка веде навіть марну боротьбу, не можна ні спокусити, ні залякати. Я жила мов сліпа і глуха і вважала, що це і є життя.

Майстерню освітлювала яскрава, на двісті ват лампочка, але я нічого не бачила. Була пізня ніч, і я нічого не чула. Несподівано мого плеча щось торкнулося. Я підняла голову й побачила, як Ая-тян мовчки накинула на мене пальто. Її постать здалася мені привидом.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Присівши на порозі, Канае зав'язував шнурки черевиків. Його самого вражало, що руки не тремтять і він на диво спокійний. Піднявши з підлоги біля дверей пальто й портфель, він гукнув:

— Нісімото-сан!

Стара не виходила з їдальні. Канае зиркнув нервово на годинник. Було п'ять на дванадцяту. „Треба поспішати, бо ще невідомо, коли відходить потяг”,— подумав він.

— То я йду,— сказав він господині, що нарешті показалась у дверях.

— Почекайте хвилинку! Гроші на дорогу маєте?

„Гроші? — похопився він.— Зовсім забув про це”. Ще змалку мати весь час нагадувала, що найголовніше не тримається в його голові. „Цікаво, що там у мене в гаманці? Коли востаннє платив за таксі…”

— Ну чого ви на мене так дивитеся?

Стара непомітно простягла руку з паперовими грішми.

— Та…

— Будь-ласка, візьміть. Цього вам вистачить?

— А скільки тут?

— Десять тисяч ієн.

На суворому обличчі господині з'явилася гордовита посмішка. Канае взяв гроші — десять банкнот по тисячі ієн.

— Стільки не треба. Щоб дібратися до Хіросіми, досить і тисячі.

— Але ж доведеться заплатити за лікарню й за квитки на зворотну дорогу. Сома-сан, не соромтеся. Я небагата, але на чорний день дещо припасла.

Канае мало не зігнувся в церемоніальному поклоні, бо не сподівався, що Нісімото викладе таку купу грошей. Він бачив її скромне життя, а тому ця щедрість видалася йому чудом. Хоч би там що, а при його теперішніх фінансах він не зміг би доїхати до Хіросіми. Правда, міг би вернутись у видавництво і виблагати дещо в бухгалтера Бісікі-сана, але ж це забрало б багато часу, і, крім того, невідомо, що сказав би йому головний. Хіба зумів би Канае як слід пояснити йому, з якого дива закинув службове доручення й вирушає до Хіросіми?

— Дякую. Я в боргу не залишуся — після повернення віддам.

— Та годі вам! Я б теж поїхала, тільки ж нема з ким залишити Ген-тяна. Отож вважайте, що й мене представляєте.

Канае мовчки поклав гроші в гаманець і, злегка вклонившись, відчинив двері.

— Хоч би були живі…— почулося за його спиною щось схоже на зітхання.

Він не обернувся, а широкими кроками, майже бійцем, пройшов через хвіртку й незабаром опинився коло бакалійної крамниці. Червоний колір телефонної будки віщував лихо. Канае спинився навпроти неї й оглянувся навколо — порожнього таксі не було видно. Тоді він знову поспішив до головної вулиці, де ходив автобус. Обігнувши ріг будинку, вже трохи повільніше, перейшов на її другий бік і, нервово перебираючи пальцями правої руки (лівою тримав портфель), став чекати таксі. Дув холодний вітер. Небо ще дужче заволокло хмарами,— здавалось, от-от випаде сніг.

Під'їхало таксі. Канае вскочив усередину.

— До храму Хонгандзі в Цукідзі. Тільки якомога швидше. За півгодини встигнете?

Водій пробурчав щось незрозуміле.

— Добре заплачу. Тільки поспішіть.

І ніби у відповідь машина зірвалася з місця. „Півгодини — це, певне, мало”,— думав Канае.

— Як трапиться по дорозі книгарня, то зупините. Мушу купити собі розклад руху потягів.

Таксист мовчав. За вікном пролітав із запаморочливою швидкістю зовнішній світ. Канае засунув руки в кишені, напруживши ноги, притиснувся плечима до спинки сидіння. „Хоч би були живі… Їхнє життя, можливо, вже догоряє. Ні, мабуть, уже згасло”. Спереду вантажна машина. Перед очима Канае постало сумне обличчя Мотоко Моегі. І лагідна усмішка Аяко Аймі. Таксист майстерно обігнав вантажну машину. „Та, власне, з якої причини вони повинні вмерти?” Зненацька гальма завищали, і Канае кинуло вперед. Він квапливо вийняв руки з кишень.

— Ось,— і водій недбало кивнув на невеличку книгарню.

Канае вискочив з машини.

— У вас є розклад руху потягів?

— Вам який: великий чи малий? — повільно запитав хазяїн крамнички.

— Краще малий.

Канае розплатився і, жадібно схопивши розклад, повернувся в таксі. Ще не встиг він подякувати водієві, як той уже завів машину. Вона несамовито гойдала Канае, та він розкрив розклад руху потягів і заходився шукати потрібну сторінку й потрібний рядок. Аж ось його очі натрапили на графік потягів по лінії Токайдо. З-поміж скупчення цифр він вихопив одну: 12.35. Це був експрес „Кірісіма” до Кагосіми. Його увагу привернула ще одна цифра, 13.00, проти експреса „Ундзен” до Нагасакі та Сасебо. Обидва потяги проходили через Хіросіму. Канае глянув на годинник — була двадцять одна хвилина на дванадцяту. Якщо він заїде в амбулаторію Аймі (цікаво, скільки хвилин це забере?), поговорить з батьками Аяко-сан, а тоді примчить на токійський вокзал, то, може, встигне на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Будь-що треба встигнути. Отже, до Хіросіми він прибуде… Канае перегорнув сторінку з графіком руху потягів по лінії Санйо вздовж Японського Внутрішнього моря. Ось і стовпець, що стосується потяга „Кірісіма”. Канае пробіг його очима згори вниз. Машину сильно хитало і проводити пальцем безпомильно по одному стовпчику було нелегко. Нарешті Канае дібрався того місця, де значився час прибуття до Хіросіми: 4.36. Невже так пізно? Отже, аж завтра вранці? Через шістнадцять годин. Це ще дужче стривожило його. „І чому вони нічого не сказали про свою поїздку? Чому вирядилися так далеко?” Та раптом у голові сяйнув здогад. Як на нього, то Хіросіма лежить десь там на краю світу, тоді як для Мотоко — це земля, де вона народилася, виросла, воскресла до життя, словом, Батьківщина. Мабуть, вона повернулася на цю ненависну їй батьківщину, щоб розпрощатися з життям. Але чому?

Оте „чому” не виходило йому з голови. Те, що Мотоко захотіла вмерти — це він розумів. Але ж чому на це пішла й Аяко? Чому не зупинила Мотоко? „Чому вона потягла її за собою? Адже вона добре знала, що я люблю Аяко”.

„А що ж тоді значила для тебе Мотоко? — кольнуло його запитання.— Ти що, не любив її? Хіба ти не марив тою художницею з холодними очима, замкнутою й недовірливою, жертвою атомної бомби?”

Якось ураз Канае знесилів. Заплющивши очі, він навпереміну малював в уяві обличчя дівчат. Допитливе Аяко Аймі, коли питала: „Вона не здалася вам дивною?” і зневажливе Мотоко Моегі, коли та казала: „Нікудишня картина, правда?” Темний острів на темному морі…

— А де саме в Цукідзі треба зупинитися? — озвався водій, і Канае стрепенувся, розплющив очі. Він не здогадувався, де вони зараз перебувають. Та незабаром зрозумів, що машина вже повертає з вулиці до храму Хонгандзі.

— Де-небудь. Ви не могли б знайти постового?

Ніби не слухаючи клієнта, водій цмокнув невдоволено язиком, але Канае не звертав на це уваги. Найкраще — розпитати в поліцейського. Таксі повертало то вліво, то вправо, поки нарешті різко зупинилося. Канае вийняв записку з блокнотика й вискочив з машини.

— Я з видавництва „Роккон-сьобо”. Де тут амбулаторія Аймі? — звернувся він до молодого поліцейського.

— Амбулаторія Аймі? Який номер?

Канае назвав номер і додав: „Це десь біля храму Хонгадзі”. Поліцейський показав рукою, як туди проїхати. Канае подякував й повернувся в таксі. Повторив почуте від поліцейського. Машина відразу рушила.

Незабаром показалася старомодна будівля з огорожею. На прибитій до воріт великій дерев'яній дошці було написано: „Амбулаторія Аймі”. Таксі спинилося. Канае розплатився з водієм, докинувши чайових, схопив портфель і виліз з машини.

— От бачите, і півгодини не минуло,— гукнув услід йому водій.

Канае зиркнув на годинник — була за вісімнадцять хвилин дванадцята. Справді, їзда була дуже швидка. Але чи вдасться сісти на потяг, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять?

— Ви знаєте, мені треба встигнути на експрес, що відходить з токійського вокзалу о пів на першу. Ви не могли б почекати хвилин десять-п'ятнадцять? Бо сюди таксі не заходять. За простій заплачу.

На неголеному обличчі таксиста годі було щось прочитати.

— Гаразд,— коротко відповів він по хвилині роздумів.

Та Канае не чекав на його відповідь. Кинувши погляд на вивіску, він зник за воротами.

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ ТРИ ДНІВ ТОМУ

Канае навідався в майстерню Мотоко в дощову суботу — через два дні після того, як вона пізно ввечері на його на квартирі повідомила, що Аяко зникла. А він же міг заглянути скоріше, тобто наступного дня. Зволікав тому, що, по-перше, від самої весни звик приходити в гості по суботах („Регулярно, як пароплав чи літак, правда?”), а, по-друге, поставився легковажно до зникнення Аяко — вважав, що стосунки між дівчатами дружні, і повернення Аяко неминуче. Та десь глибоко в душі Канае таїлося побоювання, що, прийшовши наступного дня, він заронить у серце Мотоко підозру — начебто він оддає перевагу Аяко. Бо в нього було зухвале бажання: втішатися прихильністю обох, але створити враження, ніби кожну з них він любить сильніше за іншу, хоча сам не знав, до кого справді горнеться. „Кого ж я люблю?” — запитував він себе, а вдень і вночі, на роботі і вдома думав навпереміну то про Аяко, то про Мотоко. Дивна річ — вони подобалися йому однаково і так сильно, як жодна інша жінка раніше. „Якщо це не любов, то що ж таке любов?” — міркував він, та ніяк не міг зробити вибору — визначити один об'єкт своїх почуттів. Ціле літо його раз по раз мучило питання: „Що сталося зі мною? Хіба можлива така дивина?” І поки він не знайшов на це відповіді, роман писався через силу. Правда, в блокноті з написом „Work in progress” же було кілька його уривків під спільним заголовком „Човен Харона”, але для розробки зачепленої теми бракувало матеріалу. Зупинилася робота і над іншою частиною роману — „Туонельським лебедем”: мабуть, не стало фантазії, якою він завжди хизувався перед дівчатами, називаючи її основою мистецтва. У „Човні Харона” Канае задумав описати спільне життя жіночих персонажів, а в „Туонельському лебеді” розгорнути перед читачем минуле одного з них, що мав прообразом Мотоко Моегі. Що ж до другого персонажа, з прототипом в особі Аяко Аймі, то його тема ніяк не викристалізовувалася — Канае не знав, що і як про нього писати.

Та от позавчорашні відвідини Мотоко Моегі й розкриття важливих моментів біографії Аяко Аймі раптом розбудили в ньому потяг до писання. Гарненька, але досі ійна собі панночка, Аяко в його очах перетворювалася загадкову особистість. І, запалившись творчим вогнем, позавчора Канае розпочав писати нову частину роману — „Зима кохання”. Працював він над нею і вчора після роботи. Можливо, двох персонажів свого роману він любив дужче за живих Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Правда, і тепер, уже як автор, він не знав, кому з них віддає перевагу — М. чи А.

Того дня після обіду по дорозі до будинку Нісімото Канае не міг позбутися прикрого відчуття: невже писання роману важить для нього більше, ніж реальні люди? „Чому це я, дізнавшись про зникнення Аяко-сан, не поцікавився її долею, або простіше — її найближчим майбутнім, а натомість захопився новим розгортанням сюжету власного роману? Чому я відразу вчора ввечері не взявся розшукувати Аяко-сан, а, забувши про все на світі, писав собі далі? Так, ніби реальна Аяко-сан була лише тінню героїні твору, що живе в мені. Невже я закінчений егоїст?”

Безперестану картаючи себе, Канае натиснув кнопку дзвінка в домі Нісімото.

— Це правда, що Аяко-сан зникла? Що з нею? — поспішив він спитати в господині, коли та з'явилась у дверях.

— Вона в себе наверху. Звідки ви це взяли? — трохи недовірливо, але спокійно відказала стара, і Канае розгубився.

— Ой, а я так спішив…

Більше не дорікаючи йому, стара гукнула: „Аяко-сан!”

— Що таке?! Я зараз!

Канае миттю роззувся і побіг сходами нагору. Коли на порозі показалася Аяко, він відчув одночасно і заспокоєння, і розчарування.

— Добрий день! Чого це ви так розхвилювалися?

Як завжди, Аяко зустріла його лагідним усміхом і провела в кімнату. За своїм звичаєм Мотоко працювала в майстерні над картиною так зосереджено, що й не помітила гостя. Пам'ятаючи, що вона не любить, коли їй заважають, Канае тихенько спитав:

— Аяко-сан, що сталося? Я так переживав.

— За що? — запитала Аяко простодушно. Було видно, що вона не прикидається.

— Позавчора ввечері приходила Мотоко-сан і повідомила, що ви втекли з квартири.

Аяко залилася легким рум'янцем і зиркнула в майстерня

— Мотоко-сан до вас приходила? А я й не знала. Вона мені нічого про це не казала.

— То, значить, ви не тікали?

— Мотоко-сан сама наробила шуму. Того-таки вечора я повернулася. Бо куди ж мені тікати?

У її бадьорому голосі вчувалася не тільки жартівливість, але й сумна нотка, а тому Канае вирішив, що було б недоречно зараз нападати на неї. Мотоко-сан наробила шуму та ще й його добряче налякала. Але ж мусила бути якась причина для цього. Він кинув нишком погляд на Мотоко, але вона, здавалось, нічого не чула.

— А навіщо вам було зникати і тривожити Мотоко-сан? І мене також. Тим більше коли вам ясно, що тікати нема куди.

— Вибачте. Я повелася негарно. Та що було робити?

„Що вона має на увазі?” — роздумував Канае. Крізь відчинене вікно залітав, гойдаючи завісами, прохолодний вологий вітерець, і трохи засмучене обличчя Аяко то світліло, то темнішало. „Певно, минуле залишило в її душі не вигойну рану, яка й досі ятриться” ,— подумав він і зразу відчув до неї співчуття. „Аяко-сан, ви мені дорогі!” — хотів він вигукнути, але стримався і пригнічено запитав:

— А яка ж цьому причина?

— Ніяка.

І Мотоко позавчора казала, що якоїсь підстави для втечі не було. Мабуть, після незначної суперечки Аяко пішла з дому, а Мотоко подумала, що вона втекла назавжди, і тому кинулась її шукати. Однак Аяко того-таки вечора сама повернулася жива і здорова. Як то кажуть, гора народила мишу. Та все-таки переполох Мотоко мусив мати якусь основу…

— Я не зовсім розумію…— сказав Канае.

— Чого?

— Якщо ви пішли з дому тільки на прогулянку, то чому Мотоко-сан зчинила бучу? Адже загалом вона така врівноважена, спокійна. Через якусь там дрібницю вона б не примчала до мене. А може, вам захотілося її налякати, просто так, без причини?

— Я ж вам казала, що повелася негарно.

— Отже, ви їй погрожували втечею?

— Та чого ви до мене прискіпуєтеся, як суддя? — Аяко глянула сердито на Канае.

Він до неї не прискіпувався. Просто його не залишала цікавість: хотілось узнати, що скоїлося між ними того вечора. Мотоко визнала, що Аяко вже не раз тікала з дому. Спершу, коли зійшлася з якимось молодиком. А з якої причини того вечора?

Питання одне за одним пролітали в його голові, а перед очима стояло трохи змарніле замріяне обличчя Аяко. І хоч скільки він дивився на неї, все одно бачив у ній лише необізнану з життям дівчину, а тому навіть подумав, що, може, Мотоко зі злості набрехала. Та нараз Аяко підвела голову й несподівано для Канае почала розповідати:

— Сома-сан, як письменник ви повинні зрозуміти мій настрій. Якоїсь особливої причини я не мала. Просто мені стало нестерпно. Що бачила, що чула — все остогидло. І вина в цьому не чиясь, а моя. Зір і слух у мене нікудишні, а тому я не хочу нічого бачити й чути. Не хочеться тут жити, тягне кудись далеко, хоч на край світу. Іноді думаю: от було б добре щезнути. Отож не шукайте якоїсь причини, однаково не знайдете. Словом, я сама собі приїлася.

— Дивно. Невже у вас завжди такий настрій? — промимрив Канае, дивлячись, наче заворожений, на співрозмовницю. Спалах рум'янцю на щоках дівчини, коли вона отак запально щось говорила, надавав їй особливої принади.

— Тільки іноді. А то не можна було б жити.

— Але ж, гадаю, є якась причина вашого невдоволення собою?

— Ніякої. Воно находить на мене, як хвороба. Їй-бо, правду кажу.

До певної міри Канае починав розуміти її. Однак, хоч як старався, не міг знайти зв'язку між характером Аяко і тим, що вона казала.

— Коли отак порозмовляєш з вами, то складається враження, ніби вас підмінили. Мотоко-сан ще можна збагнути, бо її думкам властиві ризиковані повороти. А вас я вважав щодо цього абсолютно здоровою. Невже ви підпали під її вплив?

— Ого, ви поганої думки про мене. Мабуть, тому, що я не така кмітлива, як Мотоко-сан.

Якусь хвилину Канае не знаходив, що відповісти на цей докір. Та раптом з майстерні озвався різкий, як хльоскання батога, голос Мотоко:

— Сома-сан, ви що, не вмієте серйозно думати?

Канае злякано обернувся: Мотоко повільно наближалася до перегородки між кімнаткою в японському стилі й майстернею. А коли опинилася на однаковій відстані від гостя та Аяко, то прикипіла поглядом до нього.

— В якому розумінні?

— Хіба ви не кепкуєте з її щирого зізнання? Ая-тян не з тих, що піддаються чужому впливу. Вона має сильну волю і дорожить своїми поглядами. У цьому я не можу з нею зрівнятися. Вона вам відкрилася, а ви розводитесь про якісь там здорові думки. По-моєму, ви цим ображаєте її.

— Просто жах! І чого це ви на мене напосілися?

— Сома-сан, якби ви висловлювали тільки так звані здорові думки, то я зневажала б вас. Ви вважаєте, що в сучасну епоху щось подібне може в нас зародитися? Хіба людство не переживає критичного моменту своєї історії? Війна скінчилася, а японці — і не тільки вони — всі люди на світі відчувають непевність у завтрашньому дні, але мимоволі забувають про неї, покладаючи надію на мир та співіснування, і гадають, що якось усе щасливо обійдеться. Та дехто думає інакше. Я маю на увазі не політику й суспільне життя, а те, що відбувається в людських серцях. Жити в переломну епоху — значить відчувати, як щось руйнується, гине, вмирає. Саме це і властиве Ая-тян. Невже ви не розумієте, що в такому разі про здорові думки не може бути й мови.

— Навіщо… — почала Аяко.

— …так строго… — вторив їй Канае.

— …судити, — вела вона далі.— Сома-сан тільки злегка покартав мене.

Все ще блискаючи очима, Мотоко підійшла ближче до гостя та Аяко й сіла збоку, а потім випалила:

— Як тільки я приходжу Ая-тян на допомогу, вона відразу м’якне, правда, Сома-сан?

Спійманий на слові Канае хотів було щось відповісти, але раптом відчув, ніби потрапив у пастку. Підтверджувати слова Мотоко було нерозумно. Поки він роздумував, обличчя збентеженої Аяко було вкрите якимось дивним рум’янцем.

— І я добре розумію, що сучасна людина переживає кризу, — звертаючись до Мотоко, промовив Канае. — Звичайно, Аяко-сан не виняток з загального правила, але по ній цього не видно, чи не так? Здається, вона вміє жити й будувати життя на міцній основі.

— Хоча ви й романіст, але судите про людину поверхово, — нападала Мотоко.

— Мотоко-сан, ви сьогодні в поганому гуморі,— сказав Канае й зітхнув. Він не мав охоти сперечатися, а вщиплива іронія на його адресу як романіста зовсім його спантеличила. „Овва!” — подумав він і перейшов у оборону: — Я розумію ваш поганий настрій. Ви так напереживалися, коли помітили, що Аяко-сан утекла з дому. Але ж вона щасливо повернулася. То чи не краще було б, якби ви не накидалися на мене, а приязно всміхнулися?

— Можливо…— погодилась Мотоко і попросила Аяко приготувати чаю. Дівчина жваво підвелась і вийшла з кімнати.

— То як склалось того вечора? — запитав Канае.

— Опівночі повернулася.

— Де ж вона була?

— Каже, що сиділа на лаві в парку. Там заговорив до неї якийсь підозрілий чоловік, і вона побігла до постового, а потім на таксі приїхала додому.

— От дурненька! Не знає, що завжди причепиться п'яниця, коли сидиш сама.

— Певно, злякалася?

Мотоко кинула на гостя насмішкуватий погляд.

— Ви так гадаєте, бо судите про неї поверхово. І, напевно, жалієте її. А насправді Ая-тян чогось такого не боїться. І звернулася вона до постового не зі страху, а тому, що той чоловік докучав їй. Це ви, Сома-сан, лякливий.

Становище Канае знову погіршало.

— А ви?

Мотоко була незворушна.

— Я смілива, тільки не з собою, а з іншими. Та, мабуть, ви цього не розумієте. Коли позавчора Ая-тян кудись запропастилася, мене трясло від обурення, бо я не могла набратися духу. Від кризи мене стримує Ая-тян,— здається, я збагнула це того вечора. У неї міцніше коріння, ніж у мене. Коли вона щось вирішить, то не відступить, поки не досягне свого.

У цю хвилину відчинилися двері й повернулася Аяко із закипілим чаєм.

— Знову мене обмовляли? — проказала вона з невинним, як у дитини, усміхом на губах.

ОПІВДНІ

На ґанку амбулаторії Аймі, схожої на житловий будинок, Канае на мить замислився. За ґратчастими розсувними дверима було видно на канапі кількох пацієнтів, що чекали своєї черги. Канае зазирнув у віконечко реєстратури ліворуч за тими дверима.

— Ви в нас вперше?

Підвівши голову, на нього глянула медсестра в білому халаті. Канае трохи зніяковів.

— Я б хотів негайно побачити сенсея.

— Значить, ви не на прийом?

— Ні. В мене інша справа.

— Сьогодні великий наплив людей і я не можу обіцяти, що ви скоро його побачите. А що у вас?

Канае завагався. Але ж його справа не терпіла зволікання. Він поклав портфель перед віконечком і витяг з внутрішньої кишені піджака візитну карточку.

— Ось хто я. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити.

— Прийом починається зранку і в таку пору тут завжди багато хворих. Нема ради, доведеться вам зачекати.

Розгублений Канае обвів поглядом приймальню і побачив юнака, що сидів, обхопивши руками голову, літнього чоловіка з газетою, жінку в скромному кімоно і нарешті великий ієрогліф навпроти на стіні, що означав „гуманність”.

— А дружина сенсея вдома? Мені досить і її,— раптом похопився Канае.

Медсестра кивнула головою й віддала йому візитку.

— Тут недалеко від ґанку є боковий вхід. Зверніться туди.

Канае схопив портфель, швидко взувся і, щось сказавши на прощання, опинився надворі. Попід вікнами лікарського кабінету кам'яними плитами пройшов до бокового входу й натиснув кнопку дзвінка. По той бік шибок з'явилася молода жінка й відімкнула двері. Певно, це була служниця і то дуже привітна.

— Прошу, заходьте.

— Я хотів би побачити господиню. Ось хто я,— і Канае показав візитку, а тоді додав: — 3 приводу їхньої доньки.

Служниця начебто злегка спохмурніла, а тоді, вклонившись, залишила його в передпокої і зникла в глибині дому. Якийсь час навколо панувала тиша, а потім почулася легка хода — служниця знову повернулася.

— Пробачте, мені веліли запитати, що все-таки привело вас сюди?

Канае хотілося тупнути ногою з досади. Ледве стримуючись, щоб не закричати, він нарешті промовив:

— Я прийшов розповісти щось дуже важливе про Аяко-сан. Зрозумійте, мені ніколи. Навіщо ці формальності? Хіба господиня не могла б вийти сюди, якщо, звісно, вона дома?

Видно, служниця злякалася суворого вигляду Канае і знову щезла всередині будинку. Гість зиркнув нетерпляче на годинник. Була за дванадцять хвилин дванадцята. На пусті теревені часу зовсім не лишилося. Адже в цю мить Аяко, може, вмирає.

Знову з'явилася служниця й запросила Канае до кімната, та він заперечив:

— Можна ж і тут поговорити. Я дуже поспішаю.

— Так не годиться.

Не було іншої ради, і Канае перезувся в капці. Темним коридором його провели в затишну вітальню, теж похмуру. Канае обвів її поглядом: старомодні крісла, засклена шафа, вази для квітів, картини олійними фарбами, вікно з візерунчастими шибками.

— Зрозумійте, в мене обмаль часу. Поспішіть,— кинув він услід служниці.

Залишившись у вузенькій кімнатці один, Канае взявся нервово міряти її ногами. Видно, цей будинок не постраждав від війни. Та й, певно, уцілів під час великого землетрусу [25] . Здавалось, вітальня дихала старовиною. На стіні висів годинник з голубкою. Піч була газова, та в будь-який момент у ній можна було палити і дровами. Тоненький язичок газового полум'я ледь-ледь нагрівав повітря, і Канае морозило. „І чого так довго баритися?” — подумав він.

Нараз у дверях з'явилася жінка років сорока у вишуканому кімоно і, міцно стиснувши губи, зміряла гострим поглядом.

Канае не встиг і рота розтулити, як схоже на маску обличчя тяжко зітхнуло й випалило:

— Ми більше платити не можемо. Бо Аяко-сан уже не наша дочка.

Канае сторопів: зміст першого речення до нього не ходив, друге спалахнуло й затріщало в його голові наче феєрверк.

— Ви хочете сказати, що вам байдуже, жива вона чи мертва?

Приглядаючись до нього, жінка жестом руки запропонувала йому сісти. Канае стояв, як укопаний.

— А що вас привело сьогодні? — спитала вона холодно.

— Я вас не розумію.

— Може, ви й сьогодні скажете, що Аяко-сан потрібні гроші? Вас послав Йосіда-сан?

— Які гроші?! Ви гадаєте, я прийшов вимагати грошей? — спалахнув Канае.

— А хіба ви не від Йосіди-сана?

— Йосіди? А хто це такий?

Канае нарешті трохи опанував себе. Мабуть, вона вважає його за когось іншого. Видно, і жінка усвідомила свою помилку, бо нараз по її обличчю розлився спокій.

— Пробачте, що я вам наговорила грубощів. Річ у тому, що Йосіда вже не раз канючив у нас грошей для Аяко-сан. Останнім часом він не з'являвся, і я заспокоїлась, та коли служниця повідомила, що прийшов якийсь гість з приводу Аяко-сан, я згадала про нього. Очевидно, Аяко-сан давно порвала з ним.

Канае згадав повите таємничістю минуле Аяко Аймі, почуті одним вухом натяки про її душевну рану. Молода дівчина, що втекла з дому із своїм коханцем… То, може, його звали Йосідою?

— Я не маю з ним нічого спільного. Ви ж прочитали, хто я?

— Прочитала, — відповіла жінка, але на її обличчі не було виразу повної довіри. А зрештою, хіба можна вірити якомусь там редактору третьорядного видавництва?

— Я дуже спішу й забіг сповістити, що Аяко-сан начебто отруїлася в Хіросімі разом з художницею Мотоко Моегі, з якою жила на одній квартирі.

— Я вас не розумію…

Видно, до неї нічого не доходило, тому роздратований Канае вів далі:

— Аяко-сан спробувала накласти на себе руки. Про це говориться в телеграмі з Хіросіми. Я зараз туди їду.

— Накласти на себе руки? — перепитала жінка, дивлячись на Канае невидющими очима, ніби не збагнула, про що йдеться. А він кинув портфель на стіл і вийняв з кишені телеграму. Жінка взяла її.

— Невже це правда?

— Правда. Прочитайте.

Обличчя жінки зблідло.

— Вона померла?

— Ще невідомо. Тут лише написано, що вона в критичному стані.

Погляд жінки був неуважний. Її рука схопилася за спинку крісла. Та несподівано, ніби прийшовши до тями, вона побігла до дверей і вигукнула пронизливим голосом у коридор:

— Фусае! Фусае!

Здалека хтось тихо озвався, і жінка наказала:

— Скажи татові, щоб негайно прийшов сюди! Негайно!

Коли вона обернулась, її обличчя видалося Канае старішим, ніж досі.

— І чого така біда звалилася на нашу голову? — промовила вона мовби сама до себе.

— Я й сам не розумію, як це могло статися. І досі не можу з цим погодитись. Я навіть думаю, чи ця телеграма не помилка?

— А звідки ви знаєте Аяко-сан?

— Я її друг, — відповів Канае, але ця відповідь (певно, тому, що була надто швидкою) залишила в його душі гіркий присмак. Невже він і справді її друг? Чого ж тоді не наважився сказати, що любить її, а вона — його.

Все ще тримаючи телеграму в одній руці, а другою спираючись на спинку крісла, жінка дивилась на нього так, наче благала виправдання.

— Не пам'ятаю, щоб я чимось скривдила Аяко-сан. І навіщо їй було накладати на себе руки?

Канае відчув, як у його душі закипає гнів.

— Вона ще не вмерла! — кинув він.— Мені пора. Саме в ту хвилину прочинені двері раптом розчахнулись, в кімнату вбіг високий чоловік середніх літ у білому халаті.

— Що трапилося? Викликають під час прийому… Хто це?

Обличчям той лікар був навдивовижу схожий на Аяко Аймі.

— Я — друг Айко-сан. Мене звати Канае Сома.

Лікар кинув очима на гостя, потім на дружину,— здавалось, він почне їй докоряти. Жінка передала йому телеграму. Вона трусилась і щось мимрила.

— Що це таке? Без окулярів я не бачу.

— Прочитати? — запропонував Канае. Текст телеграми врізався йому глибоко в пам'ять.— „Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено в нашу лікарню й надано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі” . Ця термінова телеграма прийшла на їхню квартиру сьогодні о десятій годині ранку.

В кімнаті раптом стало тихо. Канае помітив, як дрібно затремтів лікар.

— Невже Аяко?..

У його голосі звучала недовіра. Та незабаром лікареве обличчя набрало такого вигляду, ніби в нього під ногами розверзлася безодня. Водночас побачив її й Канае.

— Вибачте, мені пора.

— А може, ще хоч трохи побудете? Розкажете про все докладніше…— силкуючись усміхнутися, лікар пропонував йому крісло.— Ми нічого не знаємо про Аяко, бо вона більше року сюди не показується.

— Я хочу сісти на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Щоб устигнути, мені треба мчати на токійський вокзал.

— То ви їдете в хіросімську лікарню?

— Так. А по дорозі заскочив до вас,— сказав Канае й рішучою ходою попрямував до дверей. Лікар потупцяв поруч з ним. Його дружина все ще стояла, зіпершись обома руками на спинку крісла.

— Я б теж поїхав, та вже не встигну на цей поїзд.

— Я сам упораюся. В усякому разі, подивлюся, що сталося. Буду в Хіросімі завтра вранці о пів на п'яту.

— Якщо в готелі вчасно похопилися, то, гадаю після промивання шлунку вони одужають.

Тим часом Канае вже був біля виходу. Присів на порозі й зашнурував черевики. Лікар стояв засмучений і дивився на нього.

— Жаль Аяко. Вона була на диво вперта, мене й дружину навіть не пробувала зрозуміти. Звичайно, в цьому є й наша вина, але вона за всяку ціну хотіла жити сама. Ще молодою зв'язалася з якимось пройдисвітом і зреклася нас. Та невже б ми її з'їли, якби вона повернулася? Так ні — соромилася. А хіба можна соромитися своїх невдач?

Канае підвівся і глянув на лікареве обличчя, на якому проступав насилу стримуваний вираз гіркоти.

— Вона нам така дорога. Молодшу доньку ми видали за між, а без неї сну спокійного не маємо. Я вас благаю: врятуйте її.

Канае відчув, ніби йому завдали найболючішого удару. Він подумав: Аяко втекла, бо вдома її не розуміли, мачуха обходилася з нею грубо, а батько не оточив її любов'ю та опікою.

— Я вас благаю…

— Зроблю все, що зможу,— запевнив Канае, стрепенувшись із задуми.

З-за лікаревої спини показалася його дружина. Вона витирала хусточкою кутики очей.

— А гроші на дорогу маєте?

— Маю. То пізніше хтось із вас туди приїде?

— Обов'язково. Я скоро приїду.

Канае мовчки вклонився. Ще мить — і він опинився за дверима.

— Це в лікарні Фуцукаматі?

— Ага. Бувайте! — не озираючись, відповів Канае.

Він промчав попід вікнами амбулаторії й вискочив за ворота. Таксі стояло на місці, водій знічев'я витирав лобове скло.

— Я спізнююся. Постарайтеся якомога швидше…Канае вмить забрався у машину.— За п'ять хвилин…

— Це майже неможливо. До виходу на вулицю Яесу вас влаштовує?

— Авжеж. Тільки б швидше…

Машина рушила. „Нещасна Аяко! Чого вона втекла з дому, коли в неї такі добрі батьки? Чому їй заманулося вкоротити собі життя? — упираючись ногами і тримаючись за ручку дверцят, Канае намагався зберегти рівновагу. -здається, образ А. , виведеної в романі як віддзеркалення Аяко Аймі, починає набирати життєво правдивих рис”. При цих думках Канае раптом відчув провину. „Я вас благаю: врятуйте її…” Врятувати? А як?

Таксі мчало вздовж трамвайної колії. За його вік пропливало похмуро-сіре небо й такі ж ряди будинків. Мертве небо, з якого от-от мав випасти сніг… Мертві люди із згорбленими спинами… Мертві крамниці… Мертві машини… Мертва дорога… „Ні, ще не мертва”,— промимрив він.

Таксі круто повернуло, і Канае мало не звалився боком на сидіння. „В усякому разі, Аяко має батьків, і вони незабаром примчать у Хіросіму. А хто залишився в Мотоко? Хто їй зможе допомогти?” — зітхав він. Токійський вокзал був уже недалеко. Що ближче було до нього, то настирливіше нагадувала про себе невідступна думка: „Котру з них я кохаю?”.

ВОСЕНИ, СТО ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ

Тої суботи дощило. Канае загаявся на роботі й завітав у дім Нісімото пізніше, ніж звичайно. При такій погоді на дворі було ще світло, та коли він піднявся нагору, то застав дівчат за вечерею.

— Хіба вже час вечеряти? Невже так рано зголодніли? — пожартував Канае.

— Це ви сьогодні порушили графік: запізнилися,— неприязно відповіла Мотоко. Аяко мовчала, видно, їй незручно.

— Вибачте. Просто Мотоко-сан квапиться до міста. Жаль тільки, що нічим вас пригостити.

— Та нічого. Йдете в такий дощ?

Мотоко хмикнула.

Канае вмостився на дзабутоні в кутку кімнати і, попиваючи чай, який подала йому Аяко, поскаржився на погоду, а тоді спитав:

— Так що, вже мир і спокій?

— У якому розумінні?..— Аяко глянула на нього.

— Я просто дивуюся, що у вас така коротка пам'ять. А хіба не ваше зникнення минулого тижня наробило стільки переполоху?

— Ніякого переполоху не було. Це ви самі вигадали. Правда, Мотоко-сан?

— Сома-сан перелякався, бо ви йому подобаєтеся,— не відриваючись від їжі, відповіла Мотоко.

Злегка почервонівши, Аяко мовчки їла рис. Канае відчував, що треба було заперечити. Та вирішив, що необережне зауваження викличе зворотну реакцію, і тому, всміхаючись, тільки сьорбав чай. „Перелякався не я, а Мотоко, — думав він.— І це означає, що вона любить Аяко. Та, бач, скидає вину на мене”.

— Чого ви на мене так пильно дивитеся? Хочете, щоб у мене апетит пропав?

Ця сцена їхньої спільної вечері здалася йому приємною і водночас трохи неприродною. Навіть якщо Аяко не вперше тікає з дому, то невже недавній переполох був безпідставним? А чи не є все це свідченням того, що такі випадки — необхідна частка їхнього сумісного життя? Як то кажуть, після бурі завжди тихо. І все ж Мотоко могла б бути приязнішою.

Канае чекав кінця вечері і, знічев'я посмоктуючи цигарку, все думав, як би повести розмову далі.

— А я до вас з одним проханням…

Мотоко відсунула чашку і, спираючись ззаду обома руками на татамі, глянула на гостя.

— Будь ласка, дайте й мені цигарку.

Тими словами вона ніби просила вибачення — до такої поведінки Канае звик уже давно. Вона завжди казала те, що в неї було на думці, і навіть тоді, коли розуміла, що чинить зле, не могла притримати язика.

— Оце вже лінощі! Свої ж цигарки маєте,— дорікнула Аяко, прибираючи посуд і не підозрюючи, що після наступних слів Мотоко їй доведеться тікати з тацею в коридор.

— То яке у вас прохання? Може, хочете повінчатися з Ая-тян? — запитала Мотоко, зі смаком пихкаючи цигаркою. Канае спочатку отетерів, а тоді зареготав:

— Та ні, в мене до вас службова справа.

— А жаль. Дарма зволікаєте з освідченням,— сказала вона без жодного натяку на жарт, проводжаючи очима постать Аяко.

— Хіба про це мова?

— Ні, але…

— І чого ви втручаєтеся в чужі справи?

Мотоко спокійно посмоктувала цигарку. На її обличчі годі було прочитати щось певне.

— Я хотів поговорити про обкладинку для книжки

— А що, хіба вона вже написана?

Канае сів зручніше і почав запально розповідати:

— Ви знаєте, я дуже винен перед вами. Річ у тому, що Сінсаку Йосіда не зміг вчасно подати рукопису, і довелося перегравати заново. А тому мені незручно перед вами.

— Було б чим хвилюватися! Ви ж сказали, щоб я не починала, поки нема рукопису.

— Справу цю піднято наново, обговорено на видавничій нараді й вирішено укласти книжку із статей, замовлених в окремих авторів, а Сінсаку Йосіді доручити їх редагування. Художнє оформлення залишається за вами, Моегі-сан.

— Он як…— Мотоко взяла ще одну цигарку зі столика й запалила, а тоді додала: — Трохи непевна справа. Ви можете сказати, ця книжка побачить світ чи ні?

— На жаль, у видавничому ділі так споконвіку ведеться, бо для нього і автор, і художник — це лише своєрідне знаряддя праці.

— Ну що ж, хай зостанеться в силі наша попередня домовленість. До речі, в мене є питання щодо цієї книжки…

Канае збирався щось уточнити, але в той час у кімнату повернулася Аяко з чисто вимитим посудом на таці. Збагнувши, що розмовляють не про неї, вона жваво спитала:

— Сома-сан, вас знову картали?

— Та начебто. А ви б мені не допомогли?

Аяко поставила чашки в буфет і присіла біля подруги. Мотоко прибрала байдужого вигляду і спокійно палила цигарку.

— То що вас хвилює? — перепитав Канае.

— Отже, завдання виявилося непростим? Може, я неясно висловлююсь…

— Хочете сказати, що я недооцінив його важкість? Ну гаразд, розповідайте, що ви про це думаєте.

— Постараюсь…— Мотоко роздушила в попільничці недопалок і вже без зупинки повела далі: — Коли я нещодавно заявила, що справа непевна, то мала на увазі сумніви щодо видання цієї книжки. Про її зміст ні в колишньому, ні в теперішньому варіанті я не маю уявлення. Але, не зачіпаючи питання про вигоду, вважаю, що книжка ця потрібна. Точніше, вона повинна бути корисною. І не має значенення, вийде книжка у світ до річниці атомного бомбардування чи пізніше. У ній мусять знайти відображення наші роздуми про те, в чому полягає цінність миру. Ми маємо утверджувати наше до нього ставлення. Та коли вагаються — видати чи ні,— то це означає, що не вистачає запалу, правда?

— Цього разу її вже опублікують. Тільки от дивно: коли раніше я повідомив, що з деяких причин її видання затримується, вам, здається, було однаково.

— А що ж тоді можна було вдіяти? І таке в житті буває. Тепер же внесено нові зміни, і мені закортіло вас покритикувати.

— Річ у тому, що видавництво хоче мати зиск від книжки. Увесь запал іде на те, щоб з'ясувати, буде на неї попит чи ні.

— Он що!

Її очі, завжди переповнені тьмяним світлом зневаги, раптом заблищали. Канае ще не встиг збагнути, що все це віщує, як Мотоко накинулася на нього:

— Отже, ви, Сома-сан, працюєте у видавництві, для якого найголовніше — це вигода, і думаєте, що зможете випустити прибуткову книжку? Невже і „Шлях до миру” належить до таких? Я гадаю, що подібна книжка напевно знайде широкий попит, бо проблема миру зачіпає кожну людину. Крім того, мені здавалося, що передусім ви самі гаряче зацікавлені в збереженні миру і тому бажаєте виходу цієї книжки. Може, я помилилася?

— Звичайно, зацікавлений,— ображено відповів Канае.— А то чого б я так старався, щоб вона мала пристойний вигляд, і саме у вас замовляв художнє оформлення? Та, нажаль, Йосіда-сан не подав рукопису…

— А чи це не означає, що вам не ви вистачало завзяття?

„Ого, читає нотації, як головний!” — зітхнув Канае.

— Чого ви нападаєте на Сома-сана? — втрутилася Аяко, та Мотоко не звернула на неї уваги. Вона не спускала з гостя своїх блискучих очей.

— Сома-сан, як ви гадаєте: що таке мир?

Як не кажи, а це запитання повертало розмову в зовсім інший бік, але Канае бракувало життєвого досвіду, щоб спритно ухилитися від нього. У таких випадках він одразу ставав серйозним.

— Мир?.. Мир — це, здається, інстинктивне прагнення людини.

— Можливо,— погодилася Мотоко, та в її очах спалахнув глузливий усміх.— А хіба не такою ж інстинктивною є її схильність до суперництва? По-моєму, мирне, спокійне життя без пригод буває хіба що уві сні. Коли все пустити напризволяще, то люди обов'язково зчинять сварку, а держави й народи — війну. Хіба це не прояви інстинкту?

— Ви дотримуєтеся думки, що людська природа одвічно зла?

— Не обертайте все на жарт. Я гадаю, мир треба самому обрати, а не приймати мовчки від когось як подачку. Японці програли війну, і їм було його даровано. Нав'язано. Вони наситилися миром і кажуть, що нічого кращого за нього на світі немає. Вважають, що такий узятий у борг мир триватиме завжди. Та невже це справжній мир?

— Я вас не розумію. Зрештою, ваші слова нічого не зможуть змінити. Війна давно скінчилася. Тепер Японія живе в мирі. Питання полягає в тому, як його зберегти, правда?

— У міжнародному масштабі. Ми, японці, знаємо, що чого-чого, а війни нам не треба. Минуло дев'ять років, як вона закінчилася, та ми про неї не забули. Ніхто її не хоче. Тільки от не дай боже, щоб інші країни втягли й нас у неї!

А все-таки я не певна, як усе складеться, коли кожен з нас не стане в його оборону й далі вважатиме, що мир нам завжди хтось даруватиме. Не треба забувати про психологію юрби й роль підсвідомих мотивів. Найважливіше, що відбувається в нашому серці. А ви, Сома-сан, як думаєте?

— Я — прихильник миру. Без жодних застережень.

— Ви за утвердження життя, правда? Щаслива людина! Для вас мир — це постійний стан, а не міст, перекинутий над прірвою,— сказала втомлено Мотоко, та загадковий зміст цих слів не дійшов до Канае.

— Який міст?..

— Уже пізно…— втрутилася Аяко.— Ви йдете? — звернулась вона до Мотоко.

— Йду. Суперечку відкладемо до наступного разу.

Вираз обличчя Мотоко, як завжди, був спокійний.

— А куди?

На запитання Канае вона не відповіла, а Аяко здвигнула плечима — мовляв, теж не знаю. Поки Мотоко одягалася, Канае підійшов до вікна в майстерні.

Надворі мрячило. До капотіння дощу домішувалося стрекотання цикад у заростях городу. Видніло кілька кущиків кручених паничів з прив'ялими мокрими квітами. Сонце котилося за обрій. Закрадалися вечірні сутінки.

— Сома-сан, які ваші плани? Проведете мене до станції електрички чи будете балакати з Ая-тян?

На ці слова Канае обернувся — Мотоко стояла в темно-синій сукні, що дуже їй личила. Як завжди, вона не нарум’янилась і лише на губах було видно легкі сліди помади.

— Ви такі гарні! — зірвалося йому з язика. Та не встиг він подумати, що знову нарвався на її удар, як Мотоко збентежилася,— здавалось, навіть почервоніла, але міцно стуливши губи, повторила запитання:

— То ви йдете чи залишаєтесь?

Треба було негайно вирішити: йти з Мотоко чи залишитися з Аяко? „Якщо я піду, то це означатиме, що мене привабила її сьогоднішня незвична зовнішність. Якщо ж ні…” — міркував Канае, втупившись у переодягнену Мотоко.

Але дівчина не ждала довго, а повернулась і, залишивши Канае в майстерні, опинилася на сходах. Стоячи в коридорі другого поверху, він чув, як вона розмовляла на ґанку з Аяко. „У мене не було іншого вибору”,— подумав він.

ПОПОЛУДНІ

— Якби не ви, я б не встиг.

Канае розплатився з водієм і, схопивши портфель, вислизнув з машини.

— Ще маєте в запасі більше, ніж десять хвилин.

— Ага. Та мені ще треба зателефонувати.

Перед ним височіла сіра будівля. Через свої широкі двері вона затягувала й вивергала юрби пасажирів. Канае глянув на годинник — була дванадцята вісімнадцять.

— Візьміть здачу.

— Не треба.

Він обернувся до таксиста й помахав йому на прощання рукою. Той щось промимрив, а його невдоволене обличчя розм’якло. Та Канае не мав часу це розглядіти. Він уже був у приміщенні вокзалу і поспішав до каси. Перед віконцем, де продавалися квитки у вагони третього класу по лінії Санйо, стояло кілька людей. Канае приєднався до них. Його смішило, як нервово посмикувався чоловік, що стояв перед ним. Було холодно. Зненацька Канае охопила тривога. „Чого це я сміюся з людини? На поїзд я начебто не запізнився. Але ж мені треба встигнути не лише туди”.

Підійшла його черга, і він прокричав у маленьке віконечко:

— Один до Хіросіми! З доплатою за швидкість.

Касирка діловито взяла з полички два квитки, підрахувала суму і сказала:

— Тисяча п'ятсот двадцять ієн.

Канае вийняв дві банкноти по тисячі ієн, взяв квитки із здачею і, в думці дякуючи старій Нісімото за грошову підмогу, попрямував до турнікета. Контролер проколов квитка і Канае заквапився підземним переходом до чотирнадцятої колії. Експрес „Кірісіма”, що мав відправлятися о дванадцятій тридцять п'ять до Кагосіми, стояв уже коло перону. Пасажирів було небагато. Настінний годинник показував дванадцяту годину двадцять п'ять хвилин.

Зазираючи у вагони, Канае просувався до кінця поїзда. По дорозі він натрапив на телефонну будку під кіоском. Треба було подзвонити головному. І Нісімото-сан… Але раптом він згадав, що в неї немає телефону. Як же тоді з нею зв'язатися? У дванадцятому вагоні до Сімоносекі було порожньо. Можна було не квапитися, все одно його не заповнять. Канае зробив поворот кругом і вернувся до кіоску. Вийняв десятиієнову монету і вказівним пальцем набрав номер видавництва. У слухавці клацнуло, і Канае заговорив:

— Алло! Видавництво „Роккон-сьобо”? Будь ласка, покличте головного редактора. Це я, Сома.

Випаливши все це одним духом, він почекав. Навіть тут, за кіоском, було холодно. Посвистував вітер.

— Алло! Це головний редактор?

— З вами говорить Сома.

— Сома-кун? Як там справи з Йосідою-саном? Уладнав? — долинув здалека роздратований голос Сімми.

— Правду кажучи, я не мав часу зайти до нього. Я зараз на токійському вокзалі…

— Що? Ти ще не був у Йосіди-сана? Але ж відтоді минуло вже дві години. Що ж ти досі робив?

Канае з усіх сил стискав слухавку задубілою рукою. Сімма завжди такий: коли щось не по ньому, скаженіє.

— Пробачте, але несподівано виникла велика проблема…

— Велика проблема?.. А ти не перебільшуєш? Та хіба справа з рукописом Йосіди-сана для нас дрібниця?

— Тут ідеться про життя чи смерть. Мотоко Моегі, якій доручено художнє оформлення книжки, начебто однією ногою на тому світі…

— Художнє оформлення? З ним можна почекати, поки рукопис не буде готовий. А що таке?.. Я не зрозумів… Ти про яке життя і смерть?..

Прикипівши очима до настінного годинника, Канае кричав у слухавку:

— Вона однією ногою на тому світі! Разом з подругою вчинила самогубство! Прийшла телеграма, що вони в критичному стані, і я їду зараз до Хіросіми!

— Куди?

— До Хіросіми! Пробачте. Про верстку я не забув, але вже часу нема…

— Пошли туди когось. Кажеш, що ти на токійському вокзалі?

Голос головного редактора чомусь полагіднішав.

— На пероні. Я вирішив поїхати експресом о дванадцятій тридцять п'ять.

— А наступного поїзда ти б не міг почекати? Тоді я послав би когось забрати в тебе верстки.

— На жаль, мушу сідати зараз. Бо навіть цим поїздом доберуся туди аж завтра вранці.

— Ага…

Голос на тому кінці лінії заглух. До відходу поїзда лишилося кілька хвилин. Припавши до мікрофона, Канае закричав:

— Алло!..

— Я оце думаю…

Зразу виднот що головний — це робот, якому байдуже до настрою співрозмовника. У таку хвилину найдоречніше було б покласти слухавку та й усе. Але ж тоді він лаятиме за те, що його дарма потурбували. І Канае, затиснувши під пахвою портфель з версткою, вирішив зачекати.

— Сома-кун!..— почулося здалеку.

— Слухаю.

— Я придумав. Ти кажеш, що негайно сідаєш на поїзд? Тоді у твоєму розпорядженні два дні — субота й неділя. Передати нам верстки ти не зможеш. Я навіть подумав, що ти міг би залишити їх у начальника вокзалу, та, не дай

боже, вони пропадуть, що тоді? Отже, ти береш їх із собою. В поїзді уважно прочитай їх. Згода?

— Згода.

— А в понеділок вертайся.— „Сімма вірний собі. Ніколи про роботу не забуває”,— зі злобою подумав про нього Канае. В ту хвилину стрілки настінного годинника показали дванадцяту тридцять п'ять, а дзвінок гучно сповістив про відхід поїзда.— Гаразд?

— Гаразд. Уже дзвонять.

— Ага…

На тому кінці телефонної лінії слухавку не поклали. Здавна привчений першим не переривати розмови, Канае й зараз, коли не було ні хвилини часу, боявся піти проти головного. Він відчував, як спітніла його рука.

— Сома-кун, ти мене слухаєш?

— Слухаю. А що таке?

— Гляди, будь обережним. Бажаю тобі удачі. Слухай, ти любиш Мотоко Моегі?

Дзвінок дзеленчав. Канае не знав, що відповісти

— Я…

Розмова урвалася. Канае поклав трубку. Перестав дзеленчати й дзвоник. Канае побіг до найближчого вагон і, розштовхавши проводжаючих, стрибнув на східці. В його вухах усе ще відлунював голос головного редактора. Всередині було тісно: одні пасажири стояли, інші — сиділи. І Канае перейшов у сусідній вагон. За його вікнами попливли перон і постаті людей, що махали руками. Пробиваючись крізь переповнені проходи й хапаючись раз у раз за спинки сидінь, він поволі просувався до кінця поїзда.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я не можу сказати, дивилась я досі на все своїми чи й о г о очима. Звісно, я боялася потрапити в й о г о лабети, а тому всім єством була завжди насторожі. Та попри мої зусилля, в о н о спочатку заволоділо моїм зором і помітно присилувало мене дивитися й о г о очима. Коли вночі, десь аж під ранок, я сиділа у кріслі в холодній майстерні і, відчувши на плечах пальто, підвела голову, то в їх очах не було й тіні душевних переживань. Поряд зі мною стояла мовчазна жінка. Здавалось, наче то зійшло з дзеркала моє власне зображення. „Твоє життя дійшло кінця. Минуло, як ніч. Відведений тобі час уже давно промайнув. Ти — мертва річ”,— проказала я в думці, звертаючись до цієї жінки. Вона стояла, нахиливши голову, наче наперед знала про свою приреченість. Моя душа вже знала, що за той короткий час, поки я спала, в о н о заволоділо мною. Тому я дивилася не своїми, а й о г о очима. І в них не було душевних переживань. Як і тоді, коли я водила пензлем по полотні.

„Що ви робите в таку пізню годину?” — спитала ця жінка ласкавим голосом, і завдяки цьому я впізнала в ній Ая-тян. Певно, в цю мить я вернула собі зір і вже не дивилася на світ й о г о очима. І мольберт, і баночки з фарбою, і ножик — усе це лише знаряддя, що несе із собою смерть: з його допомогою були намальовані всі ці безживні картини, зіперті до стіни. Та й Ая-тян скидалася тепер на щось мертве, на привид. Поверх піжами на ній було пальто, але тремтячі, наче від холоду, руки й хисткі ноги не свідчили, що воно її хоч трохи зігріває. Її груди, спина й живіт уявлялися мені холодними, як у мерця. Вона вмерла вже тоді, коли зважилася на це, хоч і не здійснила свого задуму. А зараз переді мною був її труп, мумія, пам'ятник каяття. „Ая-тян, іди спати,— відповіла і я ласкаво — Я теж скоро ляжу”. А насправді мені хотілося сказати: „Ая-тян, умри. Я теж скоро умру”. Так наче я була ще жива.

„Що ви збираєтеся робити? Чого встали?” — питала вона, уклякнувши біля мене й поклавши свою руку на мою. Наші руки були однаково холодні, і я не відчула того холоду. „Нічого. Просто не спалося, і мені закортіло зайти сюди”. Вона глянула пильно на мене — її обличчя зблідло, волосся спало на щоки, а губи дрібно посіпувалися. „Ти — наче привид”,— сказала я. Очі Ая-тян блищали, і на мій жарт вона навіть не всміхнулася. Міцно стискаючи мою руку й нахилившись до мене, вона несподівано промовила: „Мотоко-сан, якщо ви поїдете, то й мене візьміть із собою”.

Хто розкрив мою таємницю? Хто передав їй ключ від мого серця? Тільки не я. Я мимоволі дивилася на її безживні уста, білі зуби й чисті очі, в яких проглядала впертість. В міру того як тепліла її рука, Ая-тян переставала бути мертвою річчю, а перетворювалася в живу людину, жінку. „Я — мертва, а вона живе,— міркувала я.— Я не маю права брати її з собою”. — „Ти маєш право вважати її мертвою річчю”,— підказувало мені в о н о. „Ні, вона — не мертва річ”,— думала я. „Вона — мертва річ”,— заперечувало в о н о.

„Мотоко-сан, візьміть і мене з собою!” — вигукнула Ая-тян і кинулась до мене. Обхопила руками, позбавивши свободи руху, і почала гладити по спині. Я дивилася на лампочку під стелею як на штучне сонце, як на щось моторошне. „Ая-тян, ти помиляєшся. Я нікуди не збираюся їхати. Яка ти чудна!” — „Це неправда! Навіщо ви мене обманюєте? Я все знаю”.— „Що ти знаєш?” — „Що ви збираєтеся їхати. Тому-то й понищили картини й попрощалися з Сома-саном. І думаєте, що я не здогадалася”. З очей Ая-тян котилися великі сльози і впали мені на коліна. Ми обидві тремтіли, але вже не від холоду. А тому, що нам обом треба було зробити вибір — кожному свій. У ту хвилину я могла знайти для неї заспокійливі слова, але я тільки гладила її по спині, ніби намагаючись відчути крізь піжаму й пальто тепло її тіла.

…Тримаючи в лівій руці чайник, а в правій — чашку, вона проходила між рядами потерпілих і запитувала:

— Кому води? Кому води?

Щоразу, коли хтось озивався або подавав знак рукою, вона ставила чайник на підлогу, наливала в чашку води й подавала нещасному. Декого поїла сама. Ніхто й не думав гидувати чашкою, якою користувалися всі. Нікого не вражало і її забинтоване обличчя. Чашка води з її рук повертала їх до життя.

— Дякую! Дякую!

Чайник був важкий, і роздача води так її втомлювала, що аж усе тіло боліло. Та вона повторювала в думці: „Завдяки цьому я живу. Завдяки цьому перебуваю серед живих людей”. Найважливіше було те, що ні вона, ні люди, що стогнали і страждали, не були мертвими речами. Тепер її вже ніщо не дивувало. З нещасними нерухомими людьми, які чекали тільки одного -порятунку, вона відчувала душевну спорідненість.

— Кому води?

Не всі озивалися на ці слова. Дехто вже не міг ворухнути рукою чи губами. Дехто вже не дихав цим застояним повітрям. Обличчя таких згодом укривали шматком білого полотна, а самих виносили на задвір'я. Та оскільки не вистачало робочих рук, то мертві ще довго лежали поряд з живими. А проте вона зверталася й до них:

— Кому води? Кому води?

Цим вона хотіла віддати їм останні почесті. Сама так вирішила. „Я не забуду того, що бачила. Не забуду голосів, якими озивалися до мене жертви”,— шепотіла вона, проходячи з чайником і чашкою в руках уперед…

Я не збиралася вводити Ая-тян в оману. „Вона вже все знає і тепер її не одуриш” ,— міркувала я. Завтра вранці (той ранок уже надходив) я напевне поїду звідси. В цьому Ая-тян не сумнівалася так само, як і я. Вона знайшла ключ від мого серця. А що це означає? Що вона поїде зі мною? Сама так сказала. Я обхопила її рукою за плече, її мокре обличчя здригалося на моїх колінах. „Усе красиве — недовговічне” ,— прошепотіла я, та мені здалося, що це торжествувало в о н о. У порожній майстерні й о г о регіт скидався на зойк.

ПОПОЛУДНІ

Дійшовши до дванадцятого вагона, Канае зупинився у дверях і взявся шукати вільного місця. Було їх тут більше, ніж у попередньому вагоні. Канае нагледів собі одне в порожньому відділі праворуч від проходу і вмостився коло вікна обличчям у напрямі руху потяга. „Слава богу, вже їду”,— мимоволі прошепотів він. Дорогоцінний портфель поклав на лаву, хвилину сидів замислений, а тоді встав і зняв пальто. У вагоні було парове опалення — біля вікна під ногами щось шипіло. Але йому й так було жарко, бо добряче поспішав, поки сюди дібрався. Пальто повісив на гачок, подумавши: знову накину на плечі, якщо буде холодно. І лише тоді вперше заспокоївся. Тим часом його зір раз у раз ковзав по краєвиду за вікном: мимо пролітали складські приміщення, сірі пустирі, безлюдні заводи, ряди будиночків. „Звідси Фудзіями я не побачу”,— подумав він. Зрештою, похмура погода, коли навколишній світ здавався каламутним, не настроювала на споглядання. Небо затягло густими хмарами, з яких от-от мав піти дощ або сніг і закрити собою все на світі. Вікно запітніло — певно, тому, що в вагоні було набагато тепліше, ніж надворі. Парове опалення діяло справно, бо й без пальта Канае не відчував особливого холоду. „Ох і хочеться побачити Фудзіяму!” — проказав він сам до себе. Адже милувався нею лише кілька разів. Токайдською залізничною лінією їхав уперше… Стривай, та чи це правда? Канае задумався. Таки правда. Вокзал Уено був йому добре знайомий, а от посадка на потяг на токійському від самого початку здалася незвичною. Канае виріс на Хоккайдо. У студентські роки далі, ніж до Токіо, він не їздив і навіть по закінченні університету, коли влаштувався у столичному видавництві, ніколи не подорожував у район Кансай. Щонайдалі добирався до Камакури. А от сьогодні він їде до Хіросіми. Не раз Канае мотався між Хоккайдо й Токіо, а тому звик до довгої мандрівки потягом, але його сьогоднішня радість була зрозуміла — адже Токайдською лінією проїжджав уперше в житті. Канае сидів біля вікна, охоплений якимось п'янким відчуттям, і мимоволі неуважно споглядав миготливий краєвид за спітнілою шибкою. „Якщо й пересяду на протилежний бік, то при такій погоді навряд чи побачу Фудзіяму”,— думалося йому.

Раптом він спіймав себе на думці, що його опанувала безтурботність туриста. Але ж він їде до Хіросіми не задля розваги, а щоб перевірити на місці, що сталося з дівчатами, і, правду кажучи, спробувати врятувати їх. На нього лягла тяжка відповідальність. Він спішить до лікарні в незнайомій стороні. Замість Нісімото-сан і батька Аяко. Ні, він представляє сам себе, адже він найближча їм обом людина. А може, йому випало виступити в ролі закоханого?.. Тут його роздуми обірвалися. Хіба можливо, щоб одна людина водночас грала дві ролі? „А все-таки кохання до котрої з них тягне мене до лікарні?” — міркував Канае. Силою волі прогнав од себе ці думки і, дивна річ, зразу відчув голод. Сьогодні він проспав і на сніданок випив лише пляшку холодного молока. Тож природно, що зголоднів. „У Йокогамі куплю бенто [26] ,— вирішив він.— А може, піти в вагон-ресторан?” Але тут Канае згадав, що треба надіслати телеграму Нісімото. На токійському вокзалі для цього йому не вистачило часу. Треба сповістити, що сів на потяг, бо стара, мабуть, переживає. Крім того, може, і в неї виникне потреба щось повідомити. Канае підвів очі і глянув в обидва кінці проходу — провідника не було видно. Що робити? Шукати його? Чи дочекатися Йокогами?

Довго чекати не довелося: незабаром потяг стишив ходу й повільно підкотив до платформи в Йокогамі. Він ще не зупинився, а Канае вже відчинив вікно, і в вагон увігнався холодний вітер. Канае вистромив голову — попереду, за два вагони, побачив продавця бенто, а далі — провідника з пов'язкою на рукаві, зайнятого розмовою з вокзальним службовцем. Як-не-як, а передусім треба заморити черв'яка. Канае підвівся, зійшов з вагона на платформу й побіг до продавця.

— Будь ласка, дайте бенто й чаю,— звернувся він до нього, коли вже дзвінок сповіщав про відправлення.

Затримавшись на хвилинку біля торговця, Канае стрибнув на найближчі приступці. Потяг рушив, коли він уже проходив через вагони в кінець потяга. Повернувшись на своє місце, поклав бенто та баночку з чаєм на лаву і мерщій зачинив вікно. „Молодець! Швидко впорався!” — похвалив сам себе, та замість сидіти знову підвівся. Відчуваючи, ніби робить щось недоречне, він пішов з вагона у вагон у пошуках провідника. Вагонів третього класу було кілька, за ними — вагон-ресторан з його приємними запахами. Нарешті трохи далі Канае помітив справа в купе провідника, відчинив двері і сказав:

— Я б хотів послати телеграму.

Смаглявий чоловік глипнув на нього і вийняв з папки телеграфний бланк.

— Я можу передати її на наступній зупинці в Одавара. Потяг прибуває туди о тринадцятій п'ятдесят вісім.

— Спасибі. А чи можна одержати відповідь?

— Звідки?

— З Токіо.

— Можна. В Нагої. Тільки, будь-ласка, в телеграмі допишіть цифру „35”, бо з Токіо потяг відправляється о дванадцятій тридцять п'ять.

Канае хвилину вагався.

— Мені незручно вас турбувати. Можна, я тут напишу?

— Будь ласка,— провідник показав на свій столик.

Канае вийняв авторучку й записник з адресою Нісімото, хвильку подумав і почав писати:

„Виїхав о дванадцятій тридцять п'ять. Телеграфуйте про дальші події. 35. Канае Сома”. Написану телеграму показав провідникові.

— Ага. Треба зазначити час проїзду через Нагою.— Провідник глянув у графік руху поїзда.— Буде надійніше, коли напишете: „Проїзд через станцію Нагоя о вісімнадцятій тридцять три”.

Канае виправив кінець телеграми таким чином: „Зворотна адреса: 35, проїзд через станцію Нагоя о 18.33”, а тоді похопився й запитав:

— А що, коли там запізняться з телеграмою-відповіддю?

— То краще вказати наступні зупинки, приміром, Майбару чи Осаку. Якщо вам не важко, допишіть: „З доставкою по лінії руху поїзда”.

— І що тоді?

— Тоді телеграма обов'язково наздожене вас.

Канае послухався провідника, а той порахував літери.

— Сімдесят вісім. З вас сто дев'яносто ієн.

Канае розплатився і, подякувавши провідникові, вийшов з купе. Коли проходив через вагон-ресторан, знову відчув, ніби робить щось недоречне. Його хитало то в один, то в другий бік, поки вертався на своє місце. У животі бурчало. Канае поставив чай перед вікном, а бенто взяв на коліна й почав розв'язувати стрічку. Поки вминав рис, із голови не виходили сумні думки. „Навіть якщо на адресу Нісімото прийде ще одна телеграма, то вона не принесе нічого веселого, а сповіщатиме, що одна з них — Мотоко або Аяко,— а може, навіть обидві вже мертві. Та годі! Що за дурниця! Чого це вони мають умирати?..” Канае пригадалося обличчя Аяко таким, яким було три дні тому. Згадалося, як вона простягає руки над електроплиткою. Її злегка нахмурені брови і сповнені глибоких почуттів очі. Цікаво, що ховалося за ними? Потім на цьому тлі з'явилося бліде обличчя Мотоко, таке, яким було чотири дні тому. Пригадався її поцілунок, що затягував його в безодню…

Канае доїв бенто, перев'язав порожню коробочку стрічкою й поклав її під лаву. Взявши банку з чаєм, він налив його в чашечку, що правила за кришку. І так кілька разів. Тоді поставив банку з недопитим чаєм на старе місце й запалив цигарку. Світ за вікном, як і раніше, був каламутний. Від розміреного похитування Канае приємно розслабився, час від часу підносячи затиснуту між пальцями цигарку до рота, а в його очах мерехтіли висохлі рисові поля, білясті стежки між ними, заляпані грязюкою рекламні щити, сірі будівлі. Невже таки розслабився? Ні, його душа щеміла в тривозі, і той щем він намагався притлумити. Він кинув недопалок і в думці проказав: „Мені страшно. Відколи це в мене? Відтоді, як сів у цей поїзд? Як почув від батька Аяко: „Я вас благаю: врятуйте її”? Чи коли Нісімото-сан показала мені ту телеграму? А може, тоді, коли подзвонила мені в редакторську? Та де там! Певно, все це почалося з тої хвилини, коли я прокинувся від кошмарного сну. А що це за сон?” Канае силкувався пригадати його, та не міг. Тоді він почав заклинати себе: „Чого це я маю боятися? Чогось подібного досі зі мною не траплялося”. Хоча вагон обігрівався, та Канае здавалося, ніби його руки й ноги дрібно тремтять від холоду. „А може, виною цьому погойдування вагону? — підказував йому розум.— Досі я був собі безтурботним студентом, оптимістично настроєним редактором і честолюбним початкуючим літератором. На відміну від Мотоко Моегі, я не зазнав особистої трагедії. У голодні воєнні роки, коли єдиною їжею була картопля, я ходив до школи, а досяг зрілості вже в мирний час, залишившись, однак, наївним, як мала дитина. Тож і доводилося мені терпіти глузування Мотоко з цього приводу. Та невже я такий дурний, що не маю про життя ніякого уявлення? Я з цим не згоден. Я можу уявити собі все — будь-яку драматичну подію, найпотаємнішу людську тривогу і крайній розпач,— мало не вголос переконував він себе.— Проте я таки чогось боюся. Та хіба можна сказати, буцімто я не знав, що той страх не пов'язаний з долею дівчат, а з моїм власним зачаєним переживанням? Все це почалося не від сьогоднішнього ранку. Я впевнився в цьому, коли нарешті зважився писати роман”.

Канае глянув на портфель, що лежав поруч на лаві. У ньому був його найдорожчий скарб — роман. „Я пишу його,— думав він далі,— щоб дати вихід первісній тривозі, яка загніздилася глибоко в моїй душі. Я довго не міг до нього взятися з тої причини, що не дозрів задум. Та от одного дня раптом почало писатися. Що зрушило мої думки з місця? Не жадоба похизуватися перед людьми, здобути славу, потішити власне марнолюбство, а прагнення втекти від незбагненної тривоги. Завдяки Мотоко Моегі я відкрив її в собі і створив образ М. — жіночого персонажа роману. В тому ж самому впевнила мене й Аяко Аймі, що послужила прообразом для А. — другої героїні твору. Однак це не означає, що, змальовуючи витвори мого власного розуму, я намагався втекти від дійсності. Нічого подібного. Силою уяви я створив світ сторонніх для мене М. і А. , щоб з'ясувати сенс людського життя. Я поставив собі за мету через ці персонажі показати, що всіх нас переслідує споконвічна тривога, і найвища мудрість полягає в тому, щоб долати розпач”.

Канае й сам не помітив, як переклав портфель на коліна і заглянув усередину. Там був великий конверт з верстками Сінсаку Йосіди, розклад руху поїздів, одна книжка і два блокноти. Він добув ці блокноти й мимоволі зважив у руці. А тим часом його думки переганяли одна одну. „Я наділив М. і А. свободою волі і благав, щоб логіка їхніх вчинків підказала їм правильний вибір — життя, а не смерть. Це означає, що я прагнув, щоб їхні реальні прообрази — Аяко Аймі та Мотоко Моегі переходили від розпачу до мужності, від смерті до життя, від небуття до дійсності. У романі знайшли вияв мої найзаповітніші бажання й надії; цьому видуманому світові я звіряв свою мрію про те, що все буде так, як мені хочеться, і тим самим розганяв власну тривогу. Та якщо реальні прообрази наблизилися до смертельної прірви (хоча М. і А. я штовхав до життя), то я прорахувався і все, що написав, нічого не варте. Виходить, я не збагнув їхнього відчаю, а вони зрадили мене так само, як М. і А. ”.

Канае тримав блокноти на колінах, замислено втупившись у вікно. Шибка зовсім непомітно запітніла й за нею лише пропливало щось невиразне. Здавалося, дійсність, з'являючись перед його недосвідченим зором у розпливчастих образах, насміхалася з нього. „Ні, цього не може бути! — з відчаю мало не закричав він.— Я ж усе добре бачив. Я ж розумів їх. Я любив їх”.

У вагоні було тихо, лише десь позаду рюмсала дитина. Шипіла в трубах пара, постукували на стиках рейок колеса, вагон гойдався, наганяючи дрімоту… Та Канае нічого не чув. „Ще довго, не одну годину я змушений буду чекати і знемагати в тривозі,— шепотів він сам до себе.— А що, коли я приїду й застану їх мертвими? Невже все виявиться марним?” Канае струснув головою і, щоб заспокоїтися, взяв з-перед вікна банку з чаєм і випив усе до дна, потім розгорнув блокнот з написом „Work in progress” і почав читати з першої сторінки.

ЧОВЕН ХАРОНА

То була вузька палата для двох хворих на другому поверсі невеликої лікарні, убога, з плямами на стінах, з великим календарем і рекламою якоїсь фармацевтичної фірми, Від стіни до стіни тяглася мотузка, а на ній, гойдаючись від протягу, висіли паперові журавлики [27] й кусудама [28] . Мабуть, їх, збляклих від часу, залишили тут попередні хворі, і то не жінки. Ця прозаїчна палата навіть такою подобалася М. Дещо М. принесла з дому, але не мала й найменшої охоти хоч якось її прикрашувати. І не тому, що від самого початку знала, що пробуде у лікарні не більше тижня. Просто вона була байдужа до прикрас, чистоти й порядку. Її квартира теж була неприваблива: навіть годі було сказати, хто тут живе — жінка чи чоловік. То тут, то там можна було наткнутися на вже готові або недомальовані картини олійними фарбами. То були твори не напоказ. і, крім того, ніби не жіночої руки.

Але це не означає, що М. була байдужа до краси. Вона лежала на ліжку під вікном і недбало оглядала давно знайому обстановку, а тоді повернула голову вбік — до А. Крізь вікно лилося бліде проміння зимового сонця, але ліжка А. воно не досягало — обличчя А. ховалося в тіні. Надходив вечір, але вмикати світло було ще рано. А. лежала навзнак, втупившись в стелю. Її профіль ледь-ледь проступав у сутінках, та в цій палаті лише на нього М. могла дивитися без утоми. Досі М. не раз крадькома зиркала на обличчя А. , силкуючись зрозуміти, в чому його краса. „Стороння людина, може, й не побачила б у ньому чогось незвичайного,— подумала М. — А от мені воно уявляється якимось особливим”. Її обличчя здавалося символом смутку — на ньому можна було прочитати, як силою волі А. стримує свої почуття, як глибоко в серці притлумлює любов, як сумнівається в доцільності власної щирості. „Може, й я була колись гарною? — роздумувала М. — Але час забирає з собою навіть смуток. Зараз цей смуток ще красить її, та вона й не здогадується, що згодом він сточить її душу й тіло. Бідолашна. Смуток красить тільки молодих”.

М. не відводила очей від А. , а та начебто не відчувала на собі того погляду. Широко відкритими очима, ніби в напівзабутті, вона втупилась у пляму на стелі. На її обличчі не було видно якихось переживань. Однак М. вважала його гарним, бо її стиснуті губи (вони могли в будь-яку мить затремтіти) протистояли душевним бурям, а очі насміхалися з власного відчаю. „Бідолашна! Скільки їй доводиться терпіти! І марнувати на це свою молодість”.

М. думала, дивлячись на А. , а та, нічого не помічаючи, втупила очі в стелю. Коли ж згодом надійшов час вечеряти, М. встала з ліжка, накинула на себе халат, натягла на ноги шкарпетки і, взявши сковорідку та яйця, вийшла з палати. Незабаром у коридорі задеренчав візок, з'явилася медсестра й поставила на тумбочках дві таці з їжею. Але А. й цього разу не повернула голови, лише тихо подякувала.

— А. —сан, чого ти прикидаєшся, буцімто спиш? Пора вечеряти,— грубо озвалася М. ще з порога, тримаючи в руці сковорідку.

— Ніщо мені не смакує.

— Не кажи дурниць. Вставай. Я приготувала омлет.

А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.

— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М. — З'їж омлет і наберешся сили.

М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.

— Начебто смачний,— промовила А.

— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?

— З шинкою?

— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.

— І такий смачний!

— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.

На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.

— А. —сан, а ти вмієш готувати омлет?

Запитання було несподіване. А. , досі усміхнена, кивнула головою.

— Ага. Вмію.

— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.

— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.

— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.

Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А. , як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.

Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.

— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М. — художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.

— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.

— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А. , потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?

Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.

— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?

Оскільки А. мовчала, то вмовляння М. уже стало нав'язливим. Та незабаром вона звернула погляд на темне вікно і втомленим голосом повела далі::

— Я розумію, що ти не сподівалася від мене такої розмови. Я старша за тебе і в житті більше пізнала, але ти не впевнена, чи можна покластися на мене чи ні. Я зовсім не збираюся виступати в ролі старшої сестри. Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, то так і скажи — я не ображусь. Правду кажучи, я волію жити сама, я завжди заглиблена в свої думки. Завжди мене щось гнітить. Ти теж начебто завжди засмучена, але насправді ти — людина світлішої вдачі. Та, певно, і тебе спіткало нещастя, бо іноді ти теж впадаєш у розпач. Але ти молода і скоро зможеш забути своє горе й повеселіти. Я тобі співчуваю, але не думай, що простягаю тобі руку допомоги тільки з жалю, з сентиментальних міркувань. Скоріше тому, що я сама нещасна. Ти знаєш грецький міф про старого перевізника Харона? Цей Харон переправляє на своєму човні душі померлих через підземну річку на той світ. Мене повсякчас переслідують моторошні передчуття, тому іноді я ловлю себе на думці, що, може, й мені судилося бути таким перевізником. І ось мені здається, ніби я вмовляю тебе сісти в мій човен. Якщо це човен Харона, то краще було б, якби ти не сідала на нього. Та хіба ми знаємо, який човен вибрати? Зрештою, кожен з них несе нас назустріч смерті.

На цих словах М. замовкла, якийсь час дивилась у вікно, потім повільно повернула голову до А.

— Мабуть, я наговорила зайвого… То як тобі подобається моя пропозиція?

— Дякую,— тихо відповіла А. , і її губи дрібно затремтіли, а по щоках покотилися великі сльози і впали на подушку.

— Та чого ти плачеш? — М. насупила брови — здавалось, вона не розуміє, чого А. заплакала. Вона вийняла з кишені халата носовик і простягла А. Та міцно схопила його разом з рукою.— Негайно витри очі!

— А хіба ви такі вже веселі?

— Страх не люблю плаксивих! — сказала М. і взялася силоміць витирати сльози А. Такого дружнього жесту А. не сподівалася, тому лежала непорушно. Сльозам не було кінця.

— Годі тобі плакати! То як, переїдеш на мою квартиру?

Витираючи хусточкою очі, А. кивнула головою.

— Мені все одно нема куди податися. Я саме думала, як бути далі.

— Отже, згодна терпіти моє товариство?

— Не смійтеся з мене,— відповіла А. , широко розплющивши очі. На її обличчі ще було видно сліди сліз, а в очах і на вустах, здавалось, от-от заграє усмішка. Але А. не всміхнулась. Підвівшись на ліжку, вона несміливо перепитала: — То, значить, я можу скористатися вашою доброзичливістю?

— Яка там доброзичливість! Якщо ти покладаєш на неї великі надії, то потім розчаруєшся. На квартирі доведеться самій варити їжу. Господиня дозволяє користуватися її кухнею, але я найчастіше їм у місті, бо не маю охоти до

куховарства. То, може, ти візьмешся до нього?

— З радістю. Я люблю поратися на кухні.

— Невже? Тепер ти бачиш — я недарма питала, чи ти вмієш готувати омлет.

— Ви страшна людина! — ніби замахуючись рукою на М. , сказала А. й засміялася. Це вперше за цілий тиждень.

М. почула її сміх. Юний голос А. , здавалось, відбивався в кімнаті луною.

— І проти човна Харона ти нічого не маєш?

— Ні.

— Решту питань вирішимо пізніше. І речі твої перевеземо. А оплата за перебування в лікарні хай тебе не турбує.

— Але ж…— На обличчі А. раптом спалахнула тривога.

— Я чула, що директор цієї лікарні — знайомий твого батька. То, може, вони між собою дійдуть згоди? Чи ти проти цього?

— Як тільки можна, я б не хотіла здаватися на батькову ласку,— тихо сказала А. — Однак…

— Гаразд. Не переживай. Я добре знаю директора лікарні. У мене лейкопенія [29] , і тому я регулярно буваю тут на обстеженні. А коли мені стає гірше, як от цього разу, мене кладуть у лікарню. Директор — людина дуже великодушна, і з оплатою я не мала особливих клопотів. Отож і за тебе замовлю слово — скажу, що пізніше розрахуємося. В усякому разі, тобі нема чого хвилюватися.

А. нахилила голову. Їй раптом здалося, ніби лампочка над стелею стала яскравіша. Та й М. відчула, начебто ця убога палата ставала привабливішою, коли з обличчя А. почала поволі сходити тінь зажури.

— М. —сан, це правда, що ви малювали мене?

— Правда.

— Коли?

— Ясна річ, коли ти спала.

— Покажіть мені ці малюнки.

— Не можу, бо на них у тебе обличчя, як у мерця. Покажу іншим разом, як перемалюю.

А. невинно всміхнулась і лагідно мовила:

— Якщо захочете, я завжди вам позуватиму.

М. кивнула кілька разів головою, а в глибині її блимнуло щось схоже на біль.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

З тонким томиком літографій у руці Канае Сома поспішав сходами на другий поверх будинку Нісімото. Коли на ґанку господиня сповістила, що дівчата вдома, і пропустила Канае всередину, він зрадів — видно, його вважають за доброго знайомого, якщо не проводять нагору.

Піднявшись на другий поверх, він ще з коридора гукнув:

— Це я, Сома! Я вам не заважатиму?

Двері кімнати в японському стилі відчинились і звідти показалось усміхнене обличчя Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. А ми працюємо.

— У таке свято? — пожартував Канае, проходячи в кімнату, і побачив у профіль за мольбертом у майстерні Мотоко Моегі. Аяко мерщій взялася прибирати із столика розкладені книжки й зошити.

— Мабуть, погано, що я перебив вам заняття?

— Та нічого. Які там заняття! Я тільки те й роблю, що балакаю. Але ж це не дає Мотоко-сан зосередитися. І я хоч-не-хоч мусила зайнятися книжками.

Сидячи на дзабутоні перед столиком і стежачи, як Аяко готує чай, Канае спитав:

— Котацу вже нема? Коли прибрали?

— Коли?.. Здається, минулої неділі.

— Я був би вам допоміг…

— 3 таким я сама можу впоратися. А вам, Сома-сан, доручу коли-небудь щось важче.

— Я завжди до ваших послуг. А без котацу кімната стала просторішою, правда?

У цю мить почувся різкий голос Мотоко:

— Тихше! Заважаєте.

— Мотоко-сан, добрий день! — привітався зніяковілий Канае.

— Даруйте,-перепросила Аяко.— Може, і ви перепочинете? Напевно, втомилися, вже так довго працюєте.

— Коли я малюю, то втоми не відчуваю. Та, мабуть, таки розвіюсь.

Відклавши пензель на робочий стіл, Мотоко ввійшла до кімнати й сіла поряд з Канае. Від неї пахло фарбою. Відсунувши обидві ноги вбік і зіпершись рукою об татамі, вона глянула на гостя.

— Дивно, що ви сьогодні завітали. Адже сьогодні не неділя!

— Але ж свято. День народження імператора. Довгожданий Золотий тиждень настав, то можна було б поїхати кудись на екскурсію.

— Сьогодні?

— Не обов'язково. Можна й найближчими днями. Взяти з собою бенто й вирушити. Як ви на це дивитеся?

— Бенто я приготую,— радісно промовила Аяко.

— Ага…— невиразно промимрила Мотоко і кинула погляд на книжку літографій.

— Що це таке?

— Літографії картин Бекліна. Пригадуєте, якось я обіцяв вам їх показати?

Мовчки кивнувши головою, Мотоко взяла книжку в руки й розгорнула на першій сторінці. Власне, то не був альбом літографій, а монографія німецькою мовою про того художника з ілюстраціями майже на кожній сторінці. Траплялись серед них і кольорові вставки.

— Тут є й кольорова літографія „Острова мертвих”. Десь усередині.

Але Мотоко нічого не відповіла, лише мовчки перегортала сторінки одну за одною. Аяко налила чаю в три чашки і, примостившись біля подруги, зазирнула в книжку. Канае запалив цигарку і, попиваючи чай, поглядав то на дівчат, то на монографію в руках Мотоко.

— Чай охолоне,— нагадав він.— Роздивляйтеся, не поспішайте, я залишу вам цю книжку.

Мотоко наче й не чула його, мовчки розглядаючи літографії. Сюжети більшості картин були навіяні міфологією. Їх населяли мавки, німфи, фавни. Та, здається, художникові подобалося малювати руїни над морем. Коли Мотоко дійшла до картини, яка зображала художника з палітрою в руках, а за його спиною кістяка із скрипкою, то підвела голову.

— Це що, автопортрет?

— Так,— підтвердив Канае, прочитавши пояснення під літографією.

— Здається, це знаменита картина? Я нібито її вже десь бачила.

— Таки знаменита. Беклін відомий, власне, трьома картинами: „Автопортретом”, „Островом мертвих” і „Війною”.

Мотоко простягла руку до чашки і, сьорбаючи чай, запитала:

— Навіщо йому це здалося?

— Що?

— Малювати смерть.

— Це звичайна художня манера романтиків. Її часто використовували.

— Он що! Але ж це автопортрет… Та мені здається, ніби здорових людей ця смерть не лякає, а цілиться тільки на мене. Може, це не так?

— Хто його знає.

Канае задумався, намагаючись пригадати інші картини з подібною тематикою, а тим часом Мотоко знову взялася переглядати літографи. І коли натрапила на спокусливих водяників і сласних напівбогів, він помітив, що Аяко трохи відхилила голову від книжки. Йому кортіло покепкувати з її мимовільної сором'язливості, але він утримався, бо подумав, що при зацікавленій картинами Мотоко його поведінка могла б здатися наругою над мистецтвом.

— Ви цю мали на увазі?

Перед очима Мотоко відкрилися дві літографії на сторінку — одна чорно-біла, друга кольорова. Майже однакової композиції, вони різнилися тільки роком написання. Це означало, що художник уподобав собі цю тему і згодом ще раз до неї повернувся. Острів із стрімкими скелястими берегами, причал з кам'яними сходами, а далі купка височенних туй. Роздягнутий до половини Харон править човном, на якому видно кілька людських постатей у білому. Човен легко ковзає по морській гладіні й от-от має дістатися до острова…

— На мою начебто не дуже схожа.

— Може, ви й праві. Та вона мені пригадалася через близькість за тематикою й композицією — розміщенням острова на передньому плані.

— Свою картину я назвала просто „Островом”. Мій „Острів” — не „Острів мертвих”, а скоріше „Острів життя”,— Мотоко кинула іронічний погляд на Канае.

— Та ви що! Ваша картина — це справжній „Острів смерті” Більше, ніж Беклінова. До речі, що з нею? Де вона?

— Стоїть у кутку майстерні.

— Негаразд. Ви не могли б її показати?

— Не хочу на неї дивитися,— не роздумуючи, відмовила Мотоко — До закінченого твору я чомусь утрачаю цікавість. А ви, Сома-сан?

— Про мене нема чого говорити, бо я ще нічого не написав. А все-таки негаразд закидати в кут такий шедевр. Беклінова картина не витримує з ним порівняння. Якщо ви збайдужіли до нього, то віддайте його мені. Я берегтиму

його, як зіницю ока.

При цих словах Аяко, що досі сиділа мовчки біля старшої подруги, несподівано заперечила:

— І я хотіла б мати цю картину. Мотоко-сан, подаруйте її мені.

— Просто не знаю, що робити з вами. Не буду ж я малювати копію, як Беклін.

— Аяко-сан, ви дуже хитрі,— напосідав Канае, витріщившись на дівчину.— Вона давно запала мені в душу. Ще на виставці я зрозумів, що це -шедевр.

— А я ще раніше — перед виставкою, коли Мотоко-сан тільки закінчила її,— відповіла Аяко і всміхнулася. Ця усмішка обеззброїла гостя, але він усе одно не здавався.

— Вона вам не підходить — у неї темний колорит. Якщо матимете її перед очима щодня, вона наганятиме на вас смуток.

— А на вас — ні? Ви що, кам'яні?

— Кам'яний. Не те що ви. Ще мало світу ви бачили.

Тепер Аяко витріщила очі на Канае. Ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. А тим часом Мотоко, перегортаючи книжку, несподівано сказала:

— Годі сперечатися, як малі діти! Краще б розглядали картини.

Аяко та Канае замовкли і знову почали стежити за тим, як Мотоко перегортає сторінки. Дійшовши до кінця книжки, вона повернула її Канае.

— Дякую. Ая-тян, налий мені ще чаю.

Поки Аяко виконувала це прохання, Канае спитав:

— Ви все передивилися? Якщо ні, то я залишу вам цю книжку.

— Спасибі, не треба. Я вже склала собі думку про цього художника. Він не співзвучний мені, а, крім того, книжка написана німецькою.

— Позичте мені,— втрутилася Аяко.— Я ще раз уважно її перегляну.

— Гаразд,— відповів гість і, звертаючись до Мотоко, запитав: — І яка вона, ця ваша думка?

Мотоко взяла в Канае ще одну цигарку й закурила. Випускаючи клубок диму, вона наморщила перенісся,— здавалось, замислилася.

— Цей художник, видно, вважав, що смерть перебуває поза нами. Недарма на його картині вона грає на скрипці за його плечима. На його острові смерті посеред моря знаходять останнє пристановище тільки мертві. А це означає, що згідно з його уявленнями людина може жити собі безтурботно доти, поки не надійде фатальна мить.

— Ви хочете сказати, що проблема смерті його не цікавила? — спитав Канае, попиваючи другу чашку чаю.

— Може, й цікавила, але ж він зображав на своїх картинах лише міфічні персонажі. У тому міфічному світі ніщо не гине: бог лісів Пан щодня бігає за німфами, русалки граються з Посейдоном. У такому світі можна жити, не думаючи про смерть. А по-вашому виходить, ніби, зображаючи на полотні той світ, художник цікавився проблемою смерті… Мене ж вона зачіпає з чисто людського боку. Як би вам це пояснити? Я схильна вважати, що смерть перебуває у нас самих,

— Справді…— погодився Канае.

— Мене більше хвилюють картини Дракулова. Його міфічні персонажі несуть у собі смерть. А вам він подобається?

— Ні. Альбоми літографій його картин я іноді надибував у букіністів. А втім, я віддаю перевагу багатьом іншим перед Бекліном.

— Наприклад, кому? — запалюючи від недопалка ще одну цигарку, недбало запитала Мотоко.

— От хоч би Мункові.

— Мункові? Я про нього майже нічого не знаю. Будь-ласка, принесіть наступного разу альбом його картин.

— Нажаль, мені нема чого вам принести. Та в одному я певен: персонажі його картин несуть на собі печать

смерті.

— Мунк — датчанин? — втрутилась у розмову Аяко.

— Ні, норвежець. Його картини теж похмурі. Вони вам, Аяко-сан, не підійдуть.

— Що за люди! Вважають, що я маленька дитина.

Обличчя ображеної дівчини було привабливим.

Мотоко раптом встала й сказала:

— Сома-сан, ви не хочете послухати музики? Виберіть собі платівку, яку хочете. А я тим часом попрацюю.

— А вона вам не заважатиме?

— Нітрохи. Я навіть рада, що ви займетесь програвачем.

Мотоко повернулася до розпочатої картини, а Канае підійшов до програвача і взявся читати написи на грамплатівках. Минулого разу він так поспішно переглядав їх, що не знав, на якій зупинитися, а от сьогодні його погляд одразу привернув „Четвертий Бранденбурзький концерт” Баха. То була довгограюча пластинка з чудовою, хвилюючою музикою. Та от біда: Канае не знав, як обходитися з програвачем. А тому, поманивши Аяко рукою в майстерню, тихо попросив:

— Будь ласка, покажіть, як ним користуватися.

— А ви не знаєте?

— Бо я собі ще не придбав — надто дорогий, хоч платівки купую.

У цю хвилину Мотоко повернула до них голову.

— Якщо говорите, то говоріть голосніше, а не пошепки. Бо це відвертає мою увагу.

— Вибачте. Аяко-сан показала мені, як запускати програвач.

— Ви казали, що купуєте платівки?

— Купую.

— А програвача маєте?

— На жаль, не можу придбати.

Мотоко підступила ближче до гостя.

— Які у вас платівки? І багато їх?

— Чи багато? Я закоханий у Сібеліуса. Маю дещо з його музики. Деякі записи просто чудові.

Аяко обережно опустила адаптер на платівку, і враз зазвучала музика. Мотоко стояла біля Канае й дивилася йому в обличчя.

— Прекрасна музика! — вигукнув він.

— Сома-сан, навіщо вам платівки? — спитала Мотоко.

— Навіщо? Щоб слухати музику. Я таки куплю собі програвача.

— А що ви робите з ними тепер?

— Слухаю їх на програвачі в чайній або у друзів. Наступного разу до вас принесу.

— Добре. І ми послухаємо. А все-таки ви дивна людина.

Мотоко крутнулась і пішла до мольберта. Канае разом з Аяко сіли за столик. Музика заповнила всю кімнату. Канае піддався її чарам. Обличчя його проясніло.

— Справді, дивна людина,— повторила Аяко слова подруги.

ЧОВЕН ХАРОНА

А. прибрала кімнатку й постелила для себе та М. Під обидві ковдри засунула грілки, тоді на мить задумалась: лягати чи ні? — і вирішила почекати в кутку при котацу. Опинившись на чужому хлібі, вона вважала, що буде негарно, якщо вона ляже раніше за М. Зрештою, вона не сподівалася, що дочекатися приходу М. їй буде важко.

Знічев'я А. взялася перегортати книжку, та незабаром ієрогліфи почали налазити один на одного, і А. перестала що-небудь розуміти. Була вже пізня ніч, і її кволе пій лікарні тіло потребувало відпочинку. Але думка про те, що М. ще й досі не повернулася, раз у раз шпигала її майже сонну свідомість. „Куди вона запропастилася? Що робить?” — роздумувала А.

Минуло вже кілька тижнів, як А. виписалася з лікарні й поселилася на квартирі разом з М. Спочатку все йшло якнайкраще. М. невимовно тішилася появою подруги і сто на радощах сміялася. „Досі я ще не чула, щоб М. —сан сміялася”,— казала господиня. Та згодом щось у їхньому житті змінилося. Поки А. призвичаювалась до нової обстановки, М. ставала чимраз мовчазнішою, вже не сміялась і часто вечорами йшла з дому. Майже весь час А. сиділа в чотирьох стінах. Удень, коли М. викладала малювання в жіночій школі, А. прибирала кімнату, замітала підлогу, готувала їжу й ходила за покупками. Решту часу малювала, слухала платівки або читала книжки. Хоч і залишалася вдома одна, самотності не почувала. А якщо й задумувалася над своїм майбутнім, то все одно раділа з того, що М. взяла її під свою опіку. Та поступово щось почало її мучити. „Невже вона відчула, що я завдаю їй зайвого клопоту?” — міркувала А. М. хмурніла, і А. , не знаючи причини такої поведінки, щораз більше хвилювалася. „Все-таки я дуже зухвала: завдяки якомусь там лікарняному знайомству затесалася в її квартиру, а вона, певно, тому й не рада. Бо звикла жити сама. Спочатку думала, що якось воно буде, але невдовзі відчула незручність. Сказати ж правду не сміє, тож зникає щовечора з дому. Якби вона ясно сказала, що більше не може… Я б звідси забралася”.

А. поклала руки на книжку й перевела погляд на стіну. В очах не було й крихти сну. „Я б звідси забралася,— знову подумала вона, стискаючи охололі пальці.— А куди?” — Повертатися до батьків не мала охоти. Родичів або друзів, на яких могла б покластися, в неї не було. Залишався один вихід — жити самій і заробляти на прожиток власними руками. Та чи зможе вона?

Те ж саме непокоїло її й того вечора в лікарні, коли директор сказав, що їй можна виписуватися. І тоді, втупившись очима у пляму на стелі, вона відчувала тривогу, наче заглядала в безодню. Хоча в тій безодні вирували розбурхані хвилі, вороття назад вона не допускала. Їй, розгубленій, прийшла тоді на допомогу М. Вона сказала більше, ніж можна було бажати: мовляв, побудеш у мене, обдивишся, а тоді вирішиш, що тобі далі робити. Та, зрештою, все одно питання, яке мучило її в лікарні, треба було вирішувати, хоч і пізніше на якихось кілька тижнів.

А. могла жити в М. безтурботно. З досвіду вона знала, що життя — це ланцюг знегод, але в товаристві М. вона розслабилась і розлінилася. „Я припустила помилку,— подумала вона.— Надто легко сіла їй на шию. Тому-то М. —сан охолола до мене”.

Гублячись у здогадах, А. раптом пустила сльозу, а тоді, видно, трохи задрімала. Бо не помітила, як відчинилися вхідні двері, не почула скрадливої ходи по сходах. І тільки тоді, коли відсунулася фусума, вона мимоволі підвела голову.

— Що, ти ще не спиш? — Заточуючись, М. підійшла до А. і вийняла з кишені пальта кілька невеличких целофанових пакетиків.

— Слава Богу, повернулася! Так пізно.

— А я тобі гостинців принесла. Даруй, що дешевих.

А. здогадалася, що М. Принесла арахісу, і ледь-ледь усміхнулася. Її тішило, що М. не забула про неї. Вона швидко встала й поспішила до подруги — мовляв, допоможу їй зняти пальто.

— Не треба,— заперечила М. і, спираючись одною рукою на плече А. , а другою — на котацу, опустилася на підлогу, не роздягаючись. А. теж утратила рівновагу й сіла на татамі, а тоді, вперше помітивши, в якому М. стані, дорікнула:

— М. —сан, та ви ж п'яні!

— Еге… А це хіба погано?.. Погано, що я напилася?

— Та ні, але…— Голос А. раптом зм'як.— Ви собі шкодите.

М. засунула руки під ковдру над котацу, пробурчала, що холодно, а відтак підвела голову і глянула на стурбоване обличчя А.

— Мені дозволили пити саке. Потрошку. Не віриш — запитай директора лікарні.

А. не перечила, а почала наливати чай. М. стежила за її рухами і, коли чашка була вже повна, сказала: „Так хочеться води!” А. взяла з буфета склянку й пішла сходами в на кухню. Повернувшись назад з водою, А. побачила, що М. опустила голову на руки, зіперті на котацу.

— Я води принесла. Хто ж так спить?..

М. , видно, не спала, бо на ці слова підвела голову й одним духом випила воду. Потім роздратовано відгорнула пальцями набік пасмо чорного прямого волосся, що заслоняло ще блідіше, ніж звичайно, її обличчя. Поставивши порожню склянку перед собою, М. похмуро глянула на А. й запитала:

— Ти думаєш, що я все роблю тобі на зло?

— Та ні, не думаю,— А. широко відкрила очі, наче була чимось вражена.

— Напевно, ти собі гадаєш: от нестерпна людина! Я чекала її допізна, а вона прийшла п'яна, я хотіла зняти з неї пальто — вона мало не звалила мене з ніг, налила їй чаю — вона захотіла води.

— Та ні, не гадаю.

А. казала правду. Це було видно по її світлому наївному обличчю й очах з припухлими по краях повіками.

— Ви мені не вірите. Я не лягала з власного бажання. А от про воду не здогадалася, бо я — тугодумка. Та я рада, що ви завели оцю розмову.

— А хіба я ніколи з тобою не розмовляла? Ти що, глуха?

— Ні, останнім часом ви відмовчуєтесь, а до того ж ввечері кудись ходите.

М. помітила, як на світле обличчя А. поволі лягала М. відвела очі вбік і сухо запитала:

— А хіба я не маю права ходити туди, куди заманеться?

— Звісно, маєте. Тільки…

— Тільки що?..

А. опустила голову і втупилася очима в чашку. Здавалось, вона вагається: сказати чи ні? М. не втерпіла і спитала:

— Що сталося? Чого ти раптом замовкла?

Поки А. роздумувала, М. випила до дна охололий чай.

— Я хочу сказати, що останнім часом ви начебто втратили охоту до розмов зі мною,— не підводячи голови, почала А. — Як тільки настає вечір, кудись ідете. Схоже на те, ніби ви мене уникаєте.

— Ти помиляєшся,— відразу заперечила М.

— В усякому разі, так мені здається. Я зраділа, коли в лікарні ви запропонували мені поселитися разом з вами. Я охоче на це пристала, бо мені не випало в житті зазнати людської ласки. Пам'ятаєте, на самому початку ми домовилися, що я переїду до вас, трохи роздивлюся, а вже тоді вирішу, залишатися чи ні. Але ж, напевно, і вам хотілося перевірити, влаштує вас спільне життя чи ні. І от поступово ви розчарувалися в мені, а тому почали уникати мене, ставитися, як до чужої людини, на вашому обличчі з'явилося невдоволення. Та я, дурненька, всього цього не помічала.

А. зірвалася з голосу й запнулась. М. дивилася на неї, як на якесь диво, і раптом вибухла сміхом.

— Чогось кращого ти не могла придумати?

А. підвела голову. На її очах були сльози.

— От плакса! — поглузувала М. Вона вже не сміялася, а тому в її голосі була сама гіркота.

— Я хочу, щоб ви мені сказали: ви за чи проти мого подальшого перебування на цій квартирі? Я не збираюсь тут залишатися і створювати вам незручності, якщо в душі ви цього не хочете.

— А що ж ти тоді робитимеш?

— Подамся куди-небудь.

— А знаєш, куди?

— Та знаю, але…— не доказала А. й поникла головою. Насупивши брови, М. дивилася на неї співчутливо, а тоді повільно мовила:

— А. —сан, ти стільки дурниць нагородила! Підведи голову і глянь мені в очі. Хіба видно, що я маю щось проти тебе?

А. несміливо підвела голову (її очі запухли ще більше) і побачила на обличчі М. спокій і розсудливість; на ньому не було й тіні сп’яніння чи лицемірства. Здавалось, М. Хотіла всміхнутися, але не змогла. Замість того приглушеним голосом вона сказала:

— А. —сан, ти — горда, пряма і вибаглива людина. То куди ж ти збираєшся йти? На прикметі нікого не маєш та й не знаєш, як я насправді ставлюся до тебе, і таке кажеш! Я гніваюсь на тебе.

— Але ж ви уникаєте мене,— повторила А. — Щовечора залишаєте саму вдома і кудись ідете. А куди — не кажете.

— А-а, ти он про що!

— Крім того, останнім часом ви якісь роздратовані. Хіба ні?

Обхопивши голову руками, М. зіперлася ліктями на котацу.

— Чогось холодно. Ще хочеться саке.

— Ого, та ви мені зуби заговорюєте!

Поки А. дивилася на подругу сердитим поглядом, М. насилу встала, відкрила буфет і почала щось шукати. Потім вийняла пляшку віскі і, повернувшись до котацу, налила собі півсклянки. А. не вірила своїм очам, але мовчала. М. випила віскі скривившись. Здавалося, силоміць у собі щось душила.

— У мене недокрів'я і саке для мене — як ліки. Може, й ти вип'єш?

— Та ні. Краще лягаймо спати. Вже пізно.

— Як хочеш — лягай.

— Що з вами? Чим ви незадоволені?

Голос А. майже тремтів — здавалось, вона от-от заплаче. М. намагалась не дивитися на неї. Тримала в руці склянку, а в ній гойдались рештки віскі.

— Плакса! Знову будеш хлипати? Як хочеш, то хлипай. Полегшає. І я колись плакала. А тепер перестала. Коли витечуть сльози, стає легше, але людина не може знайти довготривалого спокою, бо завжди мусить боротися. А тому є тільки один спосіб забути прикрощі — напитися.

— Може, вам погіршало? — боязко запитала А.

— Фізично — ні. Та не дивись ти на мене так жалісно!

М. зиркнула на подругу, відвернулася й одним духом вихилила рештки віскі, потім знову наповнила склянку.

— Ви ж отруїтеся!

— Та чого ти переживаєш? А я не думала, що ти можеш вбити собі в голову таку дурницю. Чесно кажучи, мої щовечірні виходи з дому ніяк не пов'язані з тобою. Просто я хотіла поправити своє фінансове становище.

Спочатку А. не розуміла, про що йдеться, а коли збагнула, то, затамувавши подих, спитала:

— Вам потрібні були гроші? Для мене?

— Я ж тобі казала, що до тебе воно не має ніякого відношення. Від того, що ти живеш зі мною, мої видатки не дуже збільшились.

— То, може, для оплати лікарні?..

— З цим усе гаразд. Та чого ти так завжди хвилюєшся? Тому-то я тобі нічого й не розповідала.

— І що, роздобули грошей? Усе-таки скажіть, навіщо вони вам?

М. надпила трохи віскі й холодно відповіла:

— Тепер уже можна обійтися без них. Мій давній приятель несподівано був захворів, і я хотіла допомогти йому.

— Захворів? Він що, пережив вибух атомної бомби?

— Авжеж. Минуло стільки років, і лише зараз усе це вилізло наверх. От нещастя!

— А чому ж тоді гроші не потрібні? Вдалося помістити

його в лікарню?

— Та ні, помер,— просто сказала М. — Сьогодні я сиділа біля його останків. Гроші потрібні живим, а мертвим досить оплатити похорон.

— Як жаль! — тихо промовила А.

— Краще вмерти, ніж жити й тремтіти в передчутті фатального кінця. Тільки от мені не вистачило б відваги…

— Якої відваги?.. Хіба той чоловік…

— Ти вгадала: він наклав на себе руки,— спокійно відповіла М. і, допивши віскі, промимрила сама до себе: „Дурна!” Які почуття ятрили її душу — А. не могла знати.

ПОПОЛУДНІ

— Пасажири, приготуйте квитки для контролю!

Той голос пронизав Канае ззаду — так, наче тільки там був отвір у його свідомість. Свого роману він уже не читав. Розгорнутий блокнот лежав на колінах. Його очі, втомлені перебіганням по стовпчиках маленьких ієрогліфів, зупинилися на спинці протилежного сидіння. Він, напевно, про щось думав, але голос провідника наче мітлою вимів усі його думки. Голова була порожня. Канае обернувся — знявши шапку, провідник вітався з пасажирами на тому кінці вагона. Приготувати квитки? Проїзний квиток і квитанція про доплату за швидкість лежали в записнику у внутрішній кишені піджака. Та Канае не спішив їх виймати, бо Канае повернувся до вікна, протер рукою холодну запітнілу шибку і спробував розгледіти краєвид. Цікаво, через яку місцевість проїжджає поїзд? Поки Канае читав свій роман і думав про реальні прообрази його персонажів, начебто була одна зупинка. Напевно, в Одаварі. Але ж йому також пригадувалося, що вона була ще перед появою провідника, і то досить коротка. А коли так, то не виключено, що поїзд проїхав Атамі й невдовзі опиниться в тунелі Танна. Хоч до вечора було ще далеко, надворі вже темніло,— здавалось, з густих хмар от-от поллється дощ. За вікном пропливали косогори, телеграфні стовпи, будівлі, переліски, відкриті місцини. Зненацька показалося море… І відразу зникло. А, може, тунель Танна вже позаду? Канае глянув на годинника. Було майже пів на третю. Лише графік руху, що лежав у портфелі, допоміг би встановити, де перебуває зараз поїзд. На пам'ять не можна було покластися. Заглиблений у читання свого роману, Канае не помітив, де була зупинка. Напевно, така неуважна, як він, людина не збагне суті життя, що пролітає повз. Мабуть, з поїзда свого життя він бачить життя інших так само, як той краєвид за спітнілою шибкою. Та навряд! Він і цього не помічає, бо засліпив себе абстракціями. Так і не вийнявши з портфеля графік руху поїздів, Канае зажурено поглядав у вікно. Знову показалося море з білястими гребенями хвиль і розпливчасто-сірим горизонтом. Що дало йому споглядання краєвиду? А знайомство з життям інших людей?..

— Прошу квитки для контролю,— почулося ззаду зовсім близько.

Канае повернув голову в бік провідника й витяг з кишені записник. У ньому лежала телеграма з хіросімської лікарі. Насупивши брови, Канае знайшов за його обкладинкою проїзний квиток і квитанцію про доплату за швидкість. Тримаючи їх у руці, чекав, поки підійде провідник.

— Вашу телеграму я відправив в Одаварі. Відповіді на неї сподівайтеся в Нагої,— пояснив провідник, орудуючи ножичками, а потім докинув: — У Хіросіму прибуваємо завтра вранці о четвертій тридцять п'ять.

— Дякую,— сказав Канае, ховаючи записник з квитком у кишеню.

У цю мить поїзд жахливо загуркотів і за вікном стемніло. Та водночас у вагоні спалахнуло світло. Провідник спокійно перейшов до сусіднього вагону. „Напевне, тунель Танна,— майнуло в голові Канае, і його думки набрали іншого, абстрактнішого характеру.— Ми не знаємо, коли нас поглине темрява. Так само, як не знаємо, коли поїзд пірне в тунель. Якщо в останньому випадку цьому передують різноманітні зміни — навіть у похмурий день бачимо, як навколо нас пропливає зовнішній краєвид з його деревами, телеграфними стовпами, будинками, пустирями й морем, то в першому темрява інша, потойбічна. Це сама вічність, не супроводжувана ніякими змінами. Невже я не бачив у ній, у них того мороку? Може, й бачив, та вдавав, що перед мною розстелився осяяний сонцем світ? Та ні,— шепотів Канае,— все це не так. Я знав, що глибоко в душі Мотоко Моегі розбухає той морок. Знав, що він ховався ,і в серці Аяко Аймі. Вони мене привабили не тим, що Мотоко-сан — ексцентрична художниця, а Аяко-сан — ніжна панночка. Я здружився з ними тому, що запідозрив у них щось незвичне, невидиме навіть у найсвітліший день — словом, морок у відчужених серцях. Однак, узявшись писати роман, я боявся прояву того мороку. Навіть перебуваючи з ними у дружніх стосунках, я звичайно тримався віддалік, не смів підступити до них дуже близько, не набрався відваги розігнати той морок власними силами. Тому зараз я марно силкуюсь вирвати їх із обіймів смерті. А все-таки чому я боявся свого здогаду? Чому, відчуваючи його привабливість, я тікав від нього, а їм бажав не темряви, а світла, не ночі, а дня? Я впевнений, що не керувався при цьому наївною думкою, ніби жити — значить купатися в сонячному промінні, я знав, що морок у душі таїть у собі небезпеку. Адже морок не обминає нікого на світі. Несли його в собі й ті двоє. Так було насправді. І хоч я, пишучи роман, і радів з того, що у своєму творі допускав найстрашніше, та в дійсності прагнув, аби все якось обійшлося, бажав дівчатам життя. І хіба не тому навмисне закривав очі на темряву в їхніх серцях? Отож відстань між романом і дійсністю поступово збільшувалась, я сам себе заводив в оману, аж поки замість правди не побачив, наче крізь запітнілу шибку, спотворений образ життя”.

Гуркіт ущух, застукали одноманітно колеса на стиках рейок і за вікном попливло тьмяне, але все-таки сонячне світло. Канае полегшено зітхнув і, піднявши з колін блокнота, знову взявся читати свій роман.

ЧОВЕН ХАРОНА

— Ви такі бліді. Видно, втомилися,— стурбовано сказала А. , обернувшись до М. , що схилилася збоку над альбомом. Пасма чорного волосся М. , наче запона, звисали вниз і закривали від А. розпочатий малюнок. Крізь них ледь-ледь проглядали її бліді запалі щоки. На голос подруги М. підвела голову і пальцями, забрудненими кольоровим олівцем, відгорнула вбік волосся.

— Тобі що, набридло сидіти? Тоді трохи походи.

— Та ні. Буду терпіти, бо хочу, щоб ви нарешті намалювали мій портрет.

— Щоб намалювала твій портрет?.. А ти гадаєш, я роблю це заради тебе? Зовсім ні.

— Але на моє прохання,— лагідно заперечила А. — Якось ще в лікарні ви нишком змальовували мене, але не показали, що вийшло. А тому я подумала, що все-таки колись я побачу свій образ на папері. До речі, куди ділися ті етюди?

— Мабуть, десь валяються. Тільки я не хочу їх показувати. І цей мені не подобається.

Погляд М. мимохіть упав на малюнок, зиркнула на нього збоку й А. Чорні лінії, згущуючись і напливаючи одна на одну, заповнювали майже весь аркуш, і на цьому тлі ледь-ледь проступав жіночий профіль.

— Уже готовий?

— Ні. Його ніколи не закінчиш…

Видно, то була вже не перша спроба. Нервово потираючи великий палець об вказівний, М. невдоволено розглядала свою роботу.

— Будь ласка, покажіть.

М. ще не встигла відповісти, як А. схопила альбом і повернула малюнок до себе. Раніше, дивлячись навскоси, вона добре його не розгледіла, а тепер усе було перед очима. Темне, безрадісне жіноче обличчя. Трохи схоже на її, але у відкритих очах, на товстих губах, повних щоках і м'якому підборідді тої жінки залягла тінь душевної муки.

— Це я?

— Пробач, якщо ти себе не впізнаєш.

Побоюючись образити М. необережним словом, А. поправилася:

— Та нічого. Начебто і схожість зі мною є, але чого в цьому малюнку стільки похмурості? Хіба я буваю такою?

— Та хто його зна.

— Невже в мене такий похмурий вигляд?

М. зиркнула крадькома на засмучену А. і знову перехопила альбом у свої руки.

— А. —сан, чого ти так переживаєш? Це в мене на душі невесело, а тому я все бачу крізь чорні окуляри.

— Та ні, не тому. Ви просто втомилися…

Але М. не слухала молодшої подруги, а перегорнула ще одну сторінку альбому й заходилася виводити лінії. А. нічого не залишалось, як сидіти й позувати, виставивши М. свій профіль. Як і раніше, М. схилилася над альбомом і, заховавши за пасмами волосся своє обличчя, чиркала кольоровим олівцем.

А. кортіло напитися води, що стояла в чашці на столику, але вона стерпіла і не ворухнулася. „Невже моє лице таке похмуре? Невже на ньому написана така безпросвітність?” — запитувала вона себе. Неймовірно! Адже спільне життя з М. вселило в неї трохи надії. Щоправда, приглядаючись до нової подруги зблизька, А. поступово пересвідчувалася, що чим дружнішими ставали їхні стосунки, тим сильніше роздратування й розпач находили на М. Здавалось, М. спіткала якась хвороба душі. Та яка це була хвороба — А. не здогадувалася. Вона знала тільки одне — що М. пережила вибух атомної бомби. Та, живучи разом з М. , А. теж, певно, нею заразилася. Тому-то вона так спохмурніла. „Мабуть, я правлю їй за дзеркало” ,— подумала А.

Час від часу А. зиркала на подругу. М. раніше пояснювала А. , що, малюючи ескіз, вона не вимагає від неї цілковитої нерухомості, але А. вбила собі в голову, що натурниця не повинна дозволяти собі жодних полегшень, а тому сиділа поважно, строго в профіль до М. і чекала, коли М. сама оголосить перерву. Та М. , немов заворожена, орудувала олівцем і не збиралася відпочивати. Перебивати ж їй роботу А. не сміла, бо сама попросила намалювати її портрет, коли побачила, що М. у доброму гуморі. Тоді вони сиділи за столиком одна навпроти одної й пили чай. Коли А. раптом спало на думку звернутися до М. з таким проханням, М. втупилась у неї похмурим поглядом, а потім відвела очі вбік і погодилася. Щоправда, А. здалося, ніби М. пішла на це неохоче. „Все-таки вона не любить мене. Її гнітить моя присутність у цьому домі” ,— знову наринула на неї давня підозра, схожа на манію переслідування, і позування стало нестерпним. А. не хотіла визнати, що і в її душі таїться щось темне, що воно виступає на обличчі, як тільки вона залишається одна. Не хотіла визнати, що вона — дзеркало М. , а М. — її дзеркало.

А. помітила, що М. досить довго малює, не підводячи голови й не поглядаючи на неї. Раніше, за першим і другим сеансом, А. болісно відчувала щокою на собі погляд М. Вона й не підозрювала, що така, здавалося б, проста процедура, як позування, може супроводжуватися болем, змішаним з соромом. Це було незвичайне відчуття — так паленіє щока при наближенні до натопленої печі. А зараз від нього не лишилося й сліду. М. закрилася волоссям, немов ширмою, і її погляд прикипів до аркуша паперу. „Вона малює мене з пам'яті”,-подумала А. Виходить, намальована жінка — це чиста абстракція. Це навіть не автопортрет, який видно в дзеркалі, а узагальнений образ жінки, в душі якої таїться морок.

— Знову не виходить,— сказала М.

— Перепочиньте. Ви втомилися.

— Та ні, не втомилася.— М. підвела голову й пальцями відкинула волосся.— Просто вираз твого обличчя важко схопити.

— А я вам кажу: ви втомилися. Мабуть, і нещастя з вашим приятелем дається взнаки.

— Нещастя? Гм-м… Воно вже минуло. Мертві належать мертвим. Не можна ж вічно журитися.

А. взяла в руки альбом. Перед її очима був майже такий самий профіль, як і попередній, тільки намальований сміливіше, скупим почерком.

— Обличчя таке, ніби я от-от умру,— відверто виказала своє враження А.

— Не дражни долі. Все-таки цей малюнок набагато кращий за той, що я накидала в лікарні. На тому в тебе обличчя, як у мерця — певно, далося взнаки те, що ти тоді спала. А на цьому в тебе такий вигляд, ніби нещасливе кохання

відбило тобі охоту до їжі.

— Таке скажете!

Наливаючи з термоса чай, А. дивилася кокетливо на М. , але та цього погляду не помітила, бо її очі були звернуті на обкладинку альбому. М. машинально випила подану їй чашку чаю і, підвівши голову, спитала:

— Скажи, ти зазнала мук неподіленого кохання?

А. ледь-ледь усміхнулася зніяковіло й відповіла:

— Ви що, смієтеся з мене?

— То як, зазнала чи ні?

— Та начебто ні.

— Воно й видно по тобі. Бо щоб їх зазнати, треба когось любити. А ти не така — ти здатна лише приймати чи не приймати чужу любов.

— Можливо,— сказала А. й задумалася.

— Мені ніяк не вдається змалювати твоє обличчя, бо його важко схопити. Воно подобається з першого погляду: вабить людину чисто зовнішніми чарами. А от що ховається під його оболонкою — годі докопатися.

— Та нічим воно не вабить,— зневажливо сказала А. Було видно, що це не просто скромність, а щира переконаність у власних словах.

— Чарівне обличчя. І не тільки воно. Ти будь-кому сподобаєшся. Привернеш до себе будь-чию увагу.

— Нічого подібного. Ніхто мене не любив,— зажурено проказала А. , і на її лице вмить лягла така сама тінь, як на малюнку.

— Ти просто цього не помічала. Тебе любили, але ти не хотіла цьому вірити. Саме цієї риси твого характеру я не можу перенести на папір. У тобі є щось похмуре, якесь недовір'я, що не дозволяє тобі прийняти чужу любов. І саме це я намагалася зобразити.

— Я набагато простіша, звичайна жінка, яку будь-де можна знайти. Але на таких, як ви, я зовсім не схожа. І якщо вам важко мене малювати, то, певно, тому, що останнім часом я трохи сумна. А ви були коли-небудь розчаровані в коханні?

— Була,— спокійно відповіла М.

— Але ж саме таких, як ви, чоловіки найбільше люблять. Мабуть, не один з них губив через вас голову.

— Їхні домагання я тепер відкидаю. А от колись була

іншою.

— Значить, ви самі волієте любити?

На це невинне запитання М. болісно насупила брови і сказала:

— Вже пізно, час лягати.

— М. —сан, не відкручуйтесь, кажіть прямо.

— Що?

— Я питала, ви самі волієте кохати чи приймати чужу любов?

Трохи повагавшись, М. відповіла:

— Я вже не здатна нікого любити. Але хотіла б. А втім, це б нічого доброго не дало.

— Невже? — здивувалася А.

М. відгорнула вбік волосся, нависле перед її обличчям.

— Нічого. Моя любов була б даремною.

— А от я про це іншої думки. Я хочу любити. Навіть якщо б мене чекали невдачі та розчарування. Якби тільки знайшлася людина, варта такої любові.

— Це тому, що ти ще молода. У тебе є майбутнє, ти всім подобаєшся, а тому якась дрібна невдача не зламає тебе. Твою душу переповнює жадоба любити, вірити людям, але десь там у її глибині затаїлося щось темне. Я не кажу, що ти ляклива. Але в останню мить ти встигнеш натиснути на гальма. Що ж до моїх, то вони приржавіли до коліс навічно. Чужої любові я вже не приймаю, я хочу, аби мені дали спокій. Та з природи я влюблива і не раз кидалася стрімголов у романтичні пригоди. Однак щоразу я переконувалась у їхній марності й поступово видохлася, поки нарешті не дійшла висновку, що любов — нерозумна витівка. А ти, мабуть, думаєш зовсім по-іншому?

М. узяла альбом і, перегортаючи його сторінки в зворотному напрямку, переглянула один по одному начерки, зроблені цього вечора. З них поставало похмуре обличчя жінки, трохи схожої на А. і водночас незнайомої.

— Нікуди вони не годяться!

М. висмикнула малюнки з альбому й розірвала їх надвоє перш ніж А. встигла зупинити її.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ П'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Як тільки Канае Сома із клуночком під пахвою зайшов у кімнату, то побачив, що Мотоко Моегі сидить у задумі спершись ліктями на столик. Поклавши принесений вузол на татамі, він прихопив з кутка кімнати дзабутон і примостився навпроти неї.

— Дивно, що ви сьогодні не працюєте. Чи, може, ви і щойно прокинулися?

Мотоко повернула до нього своє, як завжди, бліде і сумне обличчя і на його усмішку грубо відповіла:

— Та й зачастили ви до нас! Регулярно, як пароплав, — щонеділі. Чи не занадто?

— Такого від вас не сподівався.— Настрій у Канае зіпсувався, а на його обличчі з'явився вираз винуватості. — Невже я вам заважатиму?

— Я ж так не сказала.

— Пам'ятаєте, минулого разу я пропонував зробити мандрівку пішки? Нарешті сьогодні випала гарна погода, і я вирішив заглянути до вас. Не годиться сидіти дома в таке свято.

Мотоко задерла підборіддя і глянула на клунок, залишений біля дверей.

— Це що? Обладунок для подорожі?

— Та ні, — засміявся Канае.— Для подорожі досить і бенто. Це я приніс платівки з музикою Сібеліуса. І літературу для її зрозуміння.

— Що саме?

— „Калевали”, написану на основі фінських легенд, книжку Сесіля Грея „Про Сібеліуса”. Зараз я вам їх покажу.

Канае встав і приніс вузол. Розв'язав фуросікі [30] і поклав на столик книжки й пластинки. Не виявляючи до них особливого зацікавлення, Мотоко запитала:

— Так я не розумію, ви збираєтеся подорожувати чи ні?

— Збираюся. І водночас хотів би послухати музику. Я не схильний чимось жертвувати.

— Ого, які ви хитрі! — вигукнула Мотоко, ледь-ледь усміхаючись, і враз перевела розмову на інше: — Ая-тян унизу щось пере.

— Он що!

— А ви подумали, що її нема, і занепокоїлися.— В голосі Мотоко звучала іронія.— Хіба ні?

— Анітрохи. Чого ви такі ревниві? — обурився Канае.

— Я розгадала ваш намір.— Мотоко дивилася на співрозмовника пронизливим поглядом.— Мені ви принесли Сібеліуса, а з Аяко збираєтеся подорожувати.

— Та не маю я такого наміру!

— А може, підсвідомо про це мрієте, пане романіст?

Мотоко не спускала з гостя гострих очей, але в її голосі бриніла глузлива нотка. Канае споважнів.

— Я за те, щоб ми всі разом подорожували. Або слухали музику. Чому ви, Мотоко-сан, намагаєтесь уникати мене?

— Уникати? — На обличчя Мотоко набігла тінь, а погляд ковзнув убік.

— А хіба ви не показуєте, що я вам заважаю?

— Нічого подібного! Ви надто легко ображаєтеся. Таких тонкошкірих, як ви, небагато на світі. Я гадаю, ви б цим розсмішили Ая-тян,— як ніколи запально нападала на гостя Мотоко і, дивлячись йому прямо в очі, вела далі: — Ви — наш добрий приятель. Тож ми вас не уникаємо, і ви нам не заважаєте. У гості до нас рідко хто приходить, ми зовсім самотні. Мені ще нічого — я зайнята, ходжу на роботу, а Ая-тян цілий божий день сидить у чотирьох стінах і, напевно, нудиться. Отож ваш прихід — велика радість для неї. Я вас прошу: візьміть її з собою в подорож. Тим більше що вона молода й подобається вам.

— А як ви? — спитав Канае.

— Я не маю охоти їхати. Мені це важко. Та й робота стоїть.

— А хіба мені легко? Гадаєте, в мене нема роботи? І все-таки мені хочеться помандрувати. Це ж зовсім природно, хіба ні?

— Ви — це не я.

— Ось тому в мене таке враження, ніби ви мене сторонитеся.

— Та ні,— стишуючи голос, докінчила Мотоко й замовкла. Довгі й тонкі пальці її стиснутих докупи рук, що лежали тепер на столику, нервово ворушилися. Під їхніми нігтями розпливлася фарба. Канае бачив, що легко міг дотягтися до них, але не посмів.

Настала прикра мовчанка, та коли Канае почав відчувати, що її треба якось порушити, на сходах почулася легка хода. Він злегка засовався, ніби заспокоївшись,— мовляв, хтось інший це зробить. Однак трохи пізніше йому в душу закралася підозра: ану ж Мотоко сприйняла цей майже непомітний рух як ознаку радості з приводу довгожданої появи Аяко?

— Нарешті покінчила з пранням. Господиня сказала, що прийшов Сома-сан, і я поспішила. А це що таке?

Аяко була простодушна, весела. Канае помітив, що її лице зашарілося. „Мабуть, від роботи”,— вирішив він.

— Платівки з музикою Сібеліуса.

— Я така рада! Ви не слухали їх, бо мене чекали?

— Ая-тян, Сома-сан питає, чи ти не збираєшся у подорож на попутних,— втрутилася бадьорим голосом Мотоко.

— Чудова ідея! А куди?

Аяко сіла за столик і блискучими очима глянула на Канае. Її зуби вражали сліпучою білістю.

— Ще не вирішено. А що, як відправитися в парк Інокасіра або Сякудзії? Можна і в парк Тосіма. Взагалі-то я слабо в цьому розбираюся.

— А рисових колобків візьмемо? Я зараз приготую, бо інакше ми далеко не доберемося.

— Та от біда, Мотоко-сан відмовляється їхати.

— Мотоко-сан, чому?

— Клопоту багато. Відправляйтесь самі.

— Це неможливо. Ви смієтеся.

— Нічого я не сміюся,— спокійно заперечила Мотоко, і Аяко засмутилася, почуваючись безпорадною, як насварена дитина.

— Не обов'язково їхати сьогодні. Можна й післязавтра, адже свято ще не скінчилося,— прийшов на допомогу Канае.

— Післязавтра — День дітей,— сказала Аяко.— І я обіцяла повести Ген-тяна на прогулянку.

— То вирушимо післязавтра? Мене влаштовує цей день.

Аяко й Канае не могли прочитати нічого на обличчі Мотоко. Вона взяла зі столика книжку і знічев'я перегортала її сторінки.

— Може, поп'ємо чаю й послухаємо ваші пластинки? — запропонувала Аяко.

— З якої почнемо? — спитав Канае.

— З будь-якої. Нам однаково, бо ми їх слабо знаємо.

— Усі вони короткограючі. Найбільші речі Сібеліуса — це концерт для скрипки з оркестром і сім симфоній, але я поставлю передусім „Туонельського лебедя”. Його обов'язково треба послухати.

Канае взяв пластинку й пішов у майстерню. Увімкнув програвач і, поставивши пластинку на обертовий диск, вернувся в кімнату. Навздогін йому полилася сумна мелодія англійського ріжка.

Аяко наливала чай майже нечутно.

— Цей англійський ріжок зображає Туонельського лебедя, що плаває річками Туонели — країни мертвих, річками того світу…

— Пізніше розкажете,— перебила Мотоко,— коли музика скінчиться.

Канае зніяковів і, підморгнувши Аяко, нишком усміхнувся. Мотоко сиділа, заплющивши очі й похиливши голову.

Невдовзі музика урвалась, і Канае перевернув пластинку на другий бік. Поки звучала музика, дівчата мовчали, а коли Канае, зупинивши програвач, вернувся з пластинкою назад, Аяко, блискаючи очима, сказала:

— Чудова річ! Здається, я чую її вперше.

— Це славетний твір. Як почуєш його хоч раз, то ніколи не забудеш. А як вам здається? — напрошувався Канае на схвальну оцінку Мотоко, але вона сиділа непорушна, опустивши голову. Та коли він підвівся за наступною пластинкою, вона зупинила його жестом руки.

— Будь ласка, верніться до ваших пояснень. Бо коли грала музика, я не могла вас слухати. То про що ви розповідали?

— „Туонельський лебідь” — це окрема симфонічна поема з циклу „Чотири легенди”. Інших трьох частин я не слухав, а переповідаю зі слів Сесіля Грея. Усі вони змальовують пригоди Леммінкяйнена, героя „Калевали”. Я приніс переклад цього епосу, випущеного видавництвом „Іванамі” в рамках „Бібліотеки для всіх”, і радив би вам його прочитати. Фінські легенди дуже мене зацікавили. І не лише тому, що я народився на Хоккайдо й відчуваю прихильність до звичаїв народів Північної Європи. „Калевала” має багато чого спільного з епосом айнів „Юкара” і зачіпає струни моєї душі. Сібеліус написав чимало музичних творів на основі легенд своєї батьківщини. У „Туонельському лебеді” змальовано, як юний Леммінкяйнен відправляється на північ до хазяйки Похйоли, щоб домогтися руки її дочки. Мати згодна віддати її за нього, але ставить три завдання. З першими двома Леммінкяйнен легко справляється. Останнє полягало в тому, щоб застрелити лебедя на бурхливих водах чорної річки в країні Туонела, до речі, дуже схожої на Острів смерті. Сама спроба вбити лебедя означала, що Леммінкяйнен прирік себе на смерть. І він справді гине — від укусу змії, що її напустив на нього, підстерігши на березі, сліпий пастух. Той же пастух скинув його труп у річку. Ось це місце в „Калевалі”.— Канае притьмом розгорнув книжку на закладці і продекламував:

Так загинув Леммінкяйнен,

Той жених невтомний,

В водах темних Туонели,

В Манали безодні…

Заплескавши в долоні, мов дитина, Аяко вигукнула:

— Сома-сан — молодець!

Збентежений Канае прикипів очима до книжки.

— В основу „Туонельського лебедя” покладено саме цей уривок? — перебила Мотоко, і гість з радістю схопився за це питання.

— Не зовсім. Бо, крім „Туонельського лебедя”, Сібеліус написав симфонічну поему „Леммінкяйнен у Тунелі”, що має розповідний характер. У „Туонельському лебеді” змальовано лише те, як лебідь пливе водами мертвої річки. Правда ж, є щось спільне в похмурому колориті цієї музики і картин — Бекліна і вашої, Мотоко-сан?

— Ліризм,— визнала Мотоко.

— Може, ви й маєте рацію. Але мені видається, що Сібеліус не зображає смерть збоку, а наче зливається з нею.

— Ви хочете сказати, що в його душі таївся морок? Я називаю це ліризмом. Нема сумніву, що ліричний настрій опановує нас тоді, коли ми помічаємо навколо себе — на живих людях і природі — печать смерті.

— Виходить, і на героях вона лежить. Адже ще перед тим, як Леммінкяйнен відправився в Похйолу, мати попереджала, що там його чекає загибель. Таке передбачення просто означає, що в душах героїв легенд таївся морок. Зрештою, те саме можна сказати і про сучасну людину. Великої різниці між тими двома випадками нема. Невблаганна доля завжди підштовхувала людей до фатального кінця.

Мотоко мовчала, насупивши в задумі брови, а потім підвела голову і сказала:

— А ви б не могли поставити цю пластинку ще раз?

ТУОНЕЛЬСЬКИИ ЛЕБІДЬ

Засідання скінчилося, і М. , швидко попрощавшись із товаришами, все ще зайнятими розмовою навколо відповідального секретаря, поспішила з другого поверху ресторану вниз. Коли спускалася сходами, їй здалося, ніби хтось іде вслід за нею. Вона подумала, що це, мабуть, С. Однак, проходячи внизу мимо переповненого залу й каси, а потім і в дверях М. не помітила за собою нікого. Якусь хвилину вона стояла, задумавшись, перед будинком, а тоді неквапно рушила подалі від людних місць.

„Нікудишнє засідання”,— вирішила вона. Ті десятеро, що сходилися на подібні зустрічі щомісяця, почали видавати півроку тому журнал під назвою „Сатурнієць”. М. дізналася від Р. , що це слово, запозичене у Верлена, означає дивакувату людину. Та й справді кожен з їхнього товариства чимось трохи дивував. Хоча М. , опинившись серед них під впливом Р. , і не пропускала жодного засідання, вона ще нічого не написала й не намалювала для журналу. Зрештою, з таким проханням ніхто до неї не звертався. На самому початку Р. казав, що, може, їй доведеться робити художнє оформлення обкладинки та ілюстрації, і тому приходила на засідання з певним зацікавленням. Але проти цього плану відразу недвозначно виступив С. , який з сидів ззаду. Раз у раз відкидаючи з-перед очей своє волосся, він гаряче переконував: „Виданням цього журналу ми не ставимо собі якоїсь суто літературної мети, а тому нема потреби розцяцьковувати його дитячими малюнка, досить і того, що він буде друкований”. Цей блідий і високі крихкотілий юнак майже з ненавистю позирав на М. — єдину в групі жінку. На оборону М. став Р. : мовляв, картини М. —сан — не дитячі забавки, напевно, С. їх ще не бачив. А той відповів: „І не збираюсь дивитися. Бо найважливіше для нас — це думка. А про літературу й мистецтво я й слухати не хочу!” М. було неприємно слухати цю суперечку. „Я прийшла сюди не з власної волі, а на прохання Р. —сана»,— виправдовувалася вона і твердо вирішила, що її нога більше сюди не ступить. Але вийшло по-іншому: М. не пропустила жодного наступного засідання.

Не поспішаючи, але й не сповільнюючи ходи, щоб хтось міг її догнати, вона йшла людною вулицею й роздумувала: чому сьогоднішня зустріч членів групи була така невдала? — та ніяк не могла знайти цьому пояснення.

Правду кажучи, в журналі „Сатурнієць” не було нічого від літератури, хіба що назва. (На засіданнях групи не раз обговорювалося питання, як розуміти саме поняття „літературний журнал”. Хоч більшість не заперечувала проти надання йому літературного обличчя, та ніхто з його засновників не друкував у ньому оповідань чи статей на літературно-мистецькі теми. Але саме це надавало йому оригінальності). Досі вийшло в світ три його номери, кожен обсягом понад сто сторінок. Вони містили статті невиразного спрямування — чи то пов'язані з сучасним міжнародним становищем, чи з філософією, на диво самовпевнені протести, замітки про все і про ніщо, а також спогади про пережите членами групи. Та саме останній матеріал краще відображав суть цього журналу, бо свідчив спорідненість долі його організаторів. Усі вони, як і М. , пережили трагедію атомного бомбардування, несли видимі й невидимі рани, одним словом, це була молодь, що вже дивилася смерті в очі. Серед них були люди різного походження: молодий хазяїн невеличкої друкарні, учитель початкової школи, студент, журналіст, син директора ресторану, службовець і навіть такі, як гід Р. Чим цей хлопець займався тоді, коли не супроводжував іноземців, ніхто не знав. Жвавий і заповзятливий, він зумів згуртувати навколо себе якщо не однодумців, то принаймні людей з однаковою життєвою метою й організувати видання журналу, а одною з тих, кого Р. залучив у групу. Хоч і без особливого зацікавлення й мовчки, вона все-таки прислухалася до суперечок на засіданнях.

Цих молодих людей об'єднувала одна мета, але, звісно, між індивідуальні відмінності. Навіть до таких питань, як боротьба проти загрози війни, проти атомного озброєння й випробувань атомної зброї, вони підходили по-різному. Були в цьому маленькому гурті людей і песимісти, які вважали, що не варто й голосу подавати — мовляв, однаково це нічого не дасть. А дехто з них брав на себе надто багато. Але найрадикальніше поводився студент С. Коли хтось висловлював помірковані думки, С. завжди заперечував. Себе він називав прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру. На його думку, цього можна досягти лише тоді, коли знищити всю зброю людей, що нею володіють. М. слухала його наївні твердження з усмішкою на устах, та коли він нагороджував гострим поглядом, вона щулилась і вдавала, ніби їй цікаво слухати його виступ.

Коли М. опинилася в безлюдному місці, то нарешті збагнула, чому сьогоднішнє засідання виявилося таким невдалим. Мабуть, тому, що, на відміну від попередніх вечорів, С. майже нічого не говорив. Раніше він закривав усім рота і впивався своїми промовами, а сьогодні сидів мовчки, зіпершись ліктями на стіл і насупивши свої густі брови. Обличчя його було навдивовижу серйозне, сумне, погляд неуважний. Навіть коли М. озивалася, він не зиркав у її бік. Його сусід раз по раз пробував з ним заговорити, але наражався тільки на байдужість. І от тепер М. уперше здогадалася: засідання було нецікаве тому, що не виступав С. Розмова ще тривала, але М. уже сказала собі, що наступного місяця її тут не буде. Однак під кінець зустрічі С. раптом підвів голову й подивився на М. Якусь мить, поки вона не відвернулася, його погляд був прикутий до її очей. „Певно, хоче щось мені сказати”,— подумала вона тоді.

А ось тепер М. стояла перед вітриною крамниці європейського одягу й дивилася в пусті очі манекенів, але байдужа до моди, вона не могла вирішити, варті чогось їхні плаття чи ні. Знала лише одне: вони їй не личили б. І ще вона згадала про С. і була певна, що він іде вслід за нею. Щоправда, вона не бачила причини для такого його вчинку.

Просто інтуїція підказувала їй, що така річ не виключена. Крамниця, перед якою вона зупинилася, стояла осторонь яскраво освітленої вулиці, а трохи далі, коло мосту, було зовсім темно, тож там її вже ніхто не помітить. М. придивлялася до манекенів з неохотою, ніби шукала вади в модній сукні.

— М. —сан, ви тут? — почулося ззаду, але М. не повернула голови. Вона й так знала, що це не хто інший, як С. Засапавшись, він стояв поряд і дивився в яскраву вітрину невидющими очима.

— Коли я зрозумів, що ви пішли, то поспішив услід, але Р. затримав мене. Він завжди стає мені на перешкоді. Вийшов на вулицю — а за вами й слід простив. Думаю: що його робити? І от я побився об заклад сам із собою: зустріну вас чи ні? Я був певен у своїй невдачі і нітрохи не сподівався, що ви чекаєте тут на мене.

М. обернулась до нього і, дивлячись знизу на його високу постать, сумно запитала:

— Який такий заклад?

— Мабуть, я трохи перебільшив…

— А я й не думала на вас чекати.

Блідий С. , ще не відсапавшись, не спускав з неї очей.

— І не сподівалася вас тут побачити. Я стояла й роздумувала, підійде мені це плаття чи ні?

— Котре? Оце європейське? Воно було б вам дуже до лиця.

— Та за модою я не ганяюся.

Поглядаючи на неї як зачарований, С. нараз спитав:

— Може, прогуляємось? Он туди, до річки.

М. круто повернулась і, залишивши С. позаду, швидко пішла у вказаному напрямі. С. миттю наздогнав її, і до мосту вони йшли мовчки поруч, потім звернули на тротуар понад річкою.

— Підемо туди?

— Ага. Трохи пройдемося.

— Ой, як тут темно!

С. мовчки спускався пологою асфальтованою доріжкою. Трохи роздратована М. ішла слідом за ним. Чого це вона повинна ходити з С. у такий пізній час? Адже вони ніколи не гуляли вдвох, хіба що іноді перезиралися на засіданнях групи. „Що за фамільярність?” — подумала вона. Та коли пригадала його сьогоднішню поведінку, то відчула до нього деяку цікавість. „Певно, хоче мені щось сказати”,— вирішила вона, намагаючись угадати, що саме. М. не була вже такою малою, щоб боятися майже безлюдного місця, але й не відчувала особливого стукоту серця від того, що прогулюється з хлопцем. Вона набачилася стількох жахів, а тому тепер ставилася до всього з холодною розсудливістю і не піддавалася напливу почуттів. Певно, С. , якого вона в думці прозивала „найсатурновішим сатурнійцем”, хвилювало щось незвичайне, якщо він вирішив шукати в неї підтримки. „Мабуть, ідеться про керівництво журналом”,— подумала М. Вони йшли поруч (ясна річ, С. намагався йти якомога повільніше), та розмова не клеїлася.

— Правда, гарно? — проказала М. , зупинившись і поглядаючи на той бік річки. З тротуару було видно як на долоні чорну водяну бистрінь, світло на тому березі і його мерехтливе відображення в річці. Був по-весняному теплий вечір, від води тягло прохолодою. Небо заволокло хмарами і крізь них не проглядала жодна зірка. До запаху води домішувався дух трав, що росли на скелястих берегах.

— Нема тут нічого гарного,— як завжди, випалив С. , утупившись очима в простір.

— Чому? А хіба не гарно виблискує відбите на воді світло?

— Ні,— повторив С. Його щось дратувало. І чого це він завів її сюди, в це непривітне місце, якщо йому не до вподоби мерехтіння світла на воді? Краще було б знайти якусь кав'ярню чи бар.

— А взагалі такі, як ви, С. —сан, люті вороги літератури та мистецтва, помічають навколо себе красу? — кепкуючи, спитала М. Вона сподівалася негативної відповіді, але помилилася, бо С. одразу відповів:

— Помічають.

— У чому?

С. мовчав, і в темряві М. не бачила виразу його обличчя. Через якийсь час він тихо сказав:

— Наприклад, у вас.

М. ніби й не чула цих слів,— здавалось, вони пролетіли крізь її свідомість і канули в воду. Якби С. назвав квіти або море, вона б ще зрозуміла. А сказати: „Наприклад, у вас…” Хай би вже хтось інший це сказав. А то ж сатурнієць.

М. голосно засміялась, але й цей сміх поглинула річка.

— Що ж тут смішного?

— Все смішне. Ви жартуєте.

— Та ні, не жартую.

Вона перестала сміятись й повернулася до співрозмовника. У пітьмі його обличчя здавалося печальним. Але що в нього справді на душі, М. не знала. А запитати, що ж красиве, вона не поспішила. І саме тоді С. раптом розповідати:

— Я сказав, що в цій річці нема нічого красивого, бо в уяві бачу, як по ній пливуть людські тіла. Зараз вечір, береги погано видно, та, звісно, трупів уже нема. Мирно виблискує відбите на воді світло, але перед моїми очима постає те, колишнє, видовище. Тоді ця річка несла разом із сміттям трупи людей, коней і собак. Вода була перемішана з кров'ю й нафтою. „Що це за химера? Це неймовірно!” — кричав я. І кричав би й досі, якби не втомився. Втомились і мої очі, дивлячись на трупи в річці. Але якщо крик я зумів приглушити, то перед зором виявився безсилим. Я вже не дивився, а воно само лізло мені в очі. Коли ходжу по місту й чую, що, мовляв, Хіросіма воскресла, зажила мирним життям, покращала, то в моїй уяві на теперішній краєвид напливає, наче в кіномонтажі, ота жахлива картина. Дивлюсь на густу крону зелених дерев, а ввижаються мені їхні обвуглені стовбури. Замість нових будинків бачу їхні понівечені залізні кістяки. Звертаю погляд у небо — і бачу грибоподібну хмару. В цьому місті загинуло двісті тисяч людей. Мені здається, ніби вони блукають його вулицями. Плюскіт води в річці нагадує мені їхні голоси.

М. задрижала, тільки не від вечірнього холоду. І щоб підбадьорити співрозмовника, вона докинула:

— І хоч у серпні буде вже п'ята річниця тої трагедії, ніхто з нас про неї не забуде.

— Не забуде. Але пам'ятати й бачити її перед очима — це не все одно.

— Може, вас переслідують галюцинації?

— Та хто його зна. Одним словом, щось у мене всередині надломилося. І чимдалі той надлом стає страшнішим. А ви не помічаєте чогось такого за собою?

— Як вам сказати?..

— Мабуть, з вами такого ще не траплялося. А тому ви красиві. Та нікому з нас не минути відчаю. Я теж намагався забути про той вибух, викинути його з голови. Однак поступово, всупереч моїй волі, він постав перед моїми очима. Колись і вас таке чекає.

— У вас думки — як у старого діда. А ви ж студент. Наскільки ви старші за мене?

— До чого тут вік? Ось Р. заробляє на тому, що водить іноземців і показує на цій землі шрами, що залишила по собі атомна бомба. Торгує вроздріб миром, як той нав'язливий продавець бананів. А мене повчає: ти молодий, а тому гарячий. Оглядають американці скелет Торгової палати, розмовляють у лікарнях з жертвами атомного бомбардування, та чи багато їх виступило за мир? Хіба презент Трумен не дав розпорядження комісії по атомній енергії розгорнути дослідження, спрямовані на створення водневої бомби? А про наслідки опиту громадської думки інститутом Геллапа ви знаєте?

— Не дуже.

— Так от, за виробництво водневої бомби висловилося шістдесят відсотків опитаних американців, а проти — ледве чотирнадцять. Неймовірно, але це факт. І хоч би скільки разів ми нагадували про небезпеку атомної війни, людям, які не бачили того жаху на власні очі, нас не зрозуміти. А я бачив це страхіття. -Атож. І я бачила.

М. усе ще дивилася на річку й на відбите в її водах світло. І навіть якщо в її пам'яті спливло страшне минуле, то між ним і спокійною течією річки цього весняного вечора була велика відстань. Її минуле й сучасне не напливали одне на одного, як у С. М. почувалася винною перед ним і водночас думала з жахом: а що, як справдяться його передбачення, і образ того дня назавжди заступить їй оцей краєвид? Напевне, такий стан схожий на хворобливу манію.

— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.

Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.

— Але ж, С. —сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.

— Це, звісно, добра ознака. Справді, мільйони людей підписали це звернення. Але ж досить комусь одному дати наказ про застосування атомної зброї, а кільком — виконати його, і настане кінець світу. Хто ж тоді судитиме воєнних злочинців? Адже тоді й суддів не буде.

— Це песимістичний погляд.-Згоден. Песимістичний. Бо я — песиміст.

М. якусь хвилину помовчала, а потім спитала:

— І на „Сатурнійця” ви не покладаєте надії?

— Цей журнал існує тільки для самозадоволення його засновників.

— Але ж ви ще недавно ставилися до нього з таким запалом. Ви ж самі сатурнієць, хіба ні?

С. на мить наче розгубився, а тоді запитав:

— Що ви під цим розумієте?

— А ви хіба не знаєте? Сатурнієць — це дивакувата людина, як-от ви.

— Хто вам це сказав?

— Р. —сан.

Невідомо, чи С. помітив у її голосі вагання чи ні, але відповідь його, як і раніше, була різка.

— Та хіба Р. на цьому розуміється? Сатурн — це зірка, яка віщує лихо. Ми всі народилися під нею. У стародавньому Римі вважали, що Сатурн є причиною людського смутку. А тому сатурнієць — це не просто дивак, а людина, що наближається до фатального кінця серед лиха, страждань і печалі. Щоб ви знали, це я запропонував таку назву для журналу.

— Але ж ви не все тоді сказали.

— Не було потреби. Назва підійшла і була схвалена.

— Отже, і я сатурнійка?

— Всі жителі Хіросіми — сатурнійці.

М. знову задрижала і сказала: „Ходімо”. С. якось непомітно торкнувся її ліктя, але їй це не сподобалось, і С. більше не пробував брати її за руку. Вони йшли пліч-о-пліч насипом уздовж берега.

— То, значить, ви відмовляєтеся брати участь у виданні журналу? — спитала вона.

— Нема іншої ради.

— І тому ви сьогодні мовчали?

С. не спішив з відповіддю.

— Річ не в тому. Просто я думав про інше.

— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р. ?

— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.

— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.

— А вам її вистачить?

М. іронічно посміхнулася.

— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.

— А картини ж малюєте.

— Малюю. Ну то й що?

— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.

— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.

С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?

— То сказати, що я виявив?

— Скажіть.

— Вас.

М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.

— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли

кінчалося засідання і ви зникали, ваш образ не виходив мені з пам'яті. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я чекав наступної зустрічі. Безперечно, рух за мир — важлива справа, та я почав думати, чи не випустив з уваги чогось іншого, такого ж значного. Коли ж я нарешті догадався, що зі мною діється, то виявив, що закохався у вас. Вам дивно?

— Та ні,— невпевнено відповіла М. — Але ж ви не бачили моїх картин і не розмовляли зі мною.

С. ще міцніше стиснув її руку.

— Мова йде не про картини. Я ж закохався у вас не тому, що ваші картини мені сподобалися. Одним словом, я закохався у вас як у людину, а не як у митця.

— Боляче,— сказала вона, висмикуючи руку. С. неохоче відпустив її. М. попрямувала до моста, С. подався за нею.

— Я байдужа до таких речей, як залицяння, любов та одруження,— сказала вона сухо.

— Я теж,— признався С. — Тільки ви для мене виняток.

— А що ви знайшли в мені такого хорошого? Ми обоє „хібакуся” — жертви атомного бомбардування. „Хібакуся” — погане слово, але біда не лише в ньому. Р. —сан каже, що „хібакуся” повинні згуртуватися, взявшись міцно за руки. Така мета стоїть і перед нашим журналом. Хоч я й не проти руху за мир, та я не зробила нічого для його поширення. Я вважаю, що для кожного з нас важливіше стати на ноги, ніж братися за руки. А тому між „хібакуся” не може бути любові. Бо це буде не любов, а співчуття. Жаль до себе самого обернеться у співчуття до когось. Хіба справжня любов може виникнути між людьми, що несуть у собі глибокі рани? Між душевними і фізичними каліками? Хоч би скільки ви твердили, що любите мене, я все одно вважатиму, що вашими устами промовляє не кохання, а різновид душевних мук.

— Можливо…— задумавшись на мить, кивнув С. , а потім додав: — Побудемо тут ще трохи?

— Тут холодно.

— Може, потерпите? Я стільки натерпівся.

Міст був недалеко. Вони стояли на березі, а внизу пливла чорна, як сажа, річка. Раптом С. вхопив її за руку.

— Ви любите Р. ? — спитав він.

— Не знаю. Та хай це вас не обходить.

Ця відповідь була щира, бо якби М. хотіла водити його за ніс, то придумала б щось інше. Більше того, вона перейнялася його серйозністю і тому не могла відбутися самим сміхом. Кохання вона не визнавала, а якщо й почувала щось подібне, то, мабуть, лише до Р.

— Звісно, це не повинно мене обходити. Але ж така річ може завдавати страждань. Ви не повірите, ви будете сміятися, коли я вам скажу, що від першої вашої появи разом з Р. на засіданні групи я завжди мимоволі думав про вас

обох як про одне ціле. Після засідання ви, напевно, йшли пити разом чай. Зупинялися разом у готелі. Мені не виходили з голови ці думки під час засідання, і я проклинав вас, лаяв. Протягом місяця, між двома засіданнями, я інколи зустрічався з Р. А з вами мені не щастило бачитися. Я не уявляв собі, що ви за людина, чим заробляєте на прожиття. І все-таки ви мучили мене. Недарма кажуть: де ревність, там і любов. Нарешті я не витримав і зважився заговорити з вами.

— А щодо Р. —сана, то ви помиляєтеся. Хотіла б я знати, що ви мені пропонуєте? Вийти за вас заміж?

— Ні, я проти одруження.

— Та це й зрозуміло. Адже ми з вами — „хібакуся”.

— Не в тім річ. Передумовою шлюбу є, так би мовити, надія на його довго тривалість. А в мене її немає. Те саме можна сказати і про рух за мир. Досить вибуху одної атомної бомби — і всі розмови про його збереження виявляться

пустими. Лякати паліїв війни шибеницею? Це теж не поможе. Бо хіба зараз президента Трумена засудиш на смерть? Отож тривалий мир здається мені тільки нездійсненною мрією.

— С. —сан, ви малюєте безрадісну картину. Це на вас не схоже. Відколи це ви, прихильник остаточного розв'язання проблеми війни і миру, так різко змінилися? — М. сумно зітхнула.

— Відтоді, як ви запали мені в душу.

— Що за дурниця? Так ви не збираєтесь одружуватися?

— Ні.

— І тільки хочете заволодіти мною, моїм тілом? — майже з гнівом викрикнула М. , вириваючи свої пальці з його руки.

— Не тілом, а душею.

— Навіщо? Ви ж навіть не знаєте, яка в мене душа.

— Хочу саме тому, що не знаю вашої душі і не бачив шрамів на вашому тілі. І так можна вподобати собі людину. Хіба ні?

— Все це нісенітниці — і ваша вподоба, і любов,— наче сама до себе проказала М. і роздратовано копнула ногою землю, хоча на ній не було жодного камінця.

— Та я розумію. Але що робити?

— Чого ви забрали собі в голову таку дурницю? Що вам у мені сподобалося? — ніби протестувала М. У її голосі вчувалося не самозадоволення, виставлене напоказ, а сама скрута. Вона відчувала, що заходить у глухий кут.

— Я й сам не можу цього пояснити,— якось утомлено відповів С. — Мені в вас усе подобається: і злий блиск ваших очей, і холодна нотка в голосі, і те, як ви відгортаєте рукою волосся, як закладаєте ногу на ногу. До вподоби мені й ваша стриманість і водночас запал у ставленні до руху за мир та „Сатурнійця”. А дратує тільки ваша віра в живопис. Я не розумію, як це можна у щось вірити. Тим паче людині, яка пережила атомне бомбардування. Мені нестерпна сама думка, що „хібакуся” вірять у християнську релігію, буддизм, медицину чи в мирне співіснування. Хіба можна вірити в нав'язаний нам абсурд? А в русі за мир я беру участь не тому, що покладаю на нього надію, а просто за інерцією. Усі ми душевно надламані люди. І тому зовсім природно, що ми ні в що не віримо. Зупинити цей надлом з допомогою християнської релігії, буддизму, Америки чи Всесвітньої ради захисту миру я не хочу. Я назвав себе прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру саме тому, що відкидаю такий шлях досягнення миру. Та от ви, здається, вірите в картини, в мистецтво. Незбагненна річ! Значить, не все у вас надломилося. Залишилося щось здорове. А тому в душі я, здається, прагну й вашого занепаду.

— Та це ж чистий егоїзм! — закричала М. — Виходить, якщо вам тяжко, то й іншому повинно бути так само? На світі живе стільки людей, які не зазнали вибуху атомної бомби. Хіба вони не варті любові?

— Мене вони не цікавлять. Я вже вам казав, що до жінок я байдужий. І ваша душа зазнає руйнування, але ви загладжуєте його малюванням картин. Мабуть, ціною нелюдських зусиль. І це мені в вас подобається.

— По-вашому, домогтися мого занепаду — це значить заволодіти мною? Така ваша логіка? — гнівно спитала М. і водночас мимоволі відчула до цього юнака деяку прихильність. „Зробиш так, як він цього хоче, здасися на його

волю?” — питав її внутрішній голос.

— Я кажу цілком серйозно,— промовив С.

Ці слова змусили внутрішній голос замовкнути.

— Наскільки серйозно? — запитала вона глузливо.

— Настільки, що ладен заплатити життям.

С. відповів з такою легкістю, що здавалось, ніби продумав її наперед. Якби він хоч на мить запнувся або завагався, вона б, може, не розчулилась. Бо знала, що жертви атомної бомби, яких доля тоді пощадила, але прирекла на неминучу смерть пізніше, такими словами не розкидаються. Для них смерть набула стократ більшої ваги, ніж для звичайних людей. Між собою вони про неї не згадували. А тому М. , наче збожеволівши, вигукнула:

— Якщо ви готові вмерти, то я пересплю з вами! Але тільки за цієї умови. Добре подумайте.

Вона повернулась і поспішила геть. Тротуар скінчився, і М. опинилася на краю вулиці біля мосту. Хоч вона довго ждала вільного таксі, С. стояв на старому місці мов укопаний і не кинувся до неї.

Це було на початку квітня. Стокгольмське звернення здобуло гарячу підтримку не тільки в Хіросімі, але й у всій країні. Наприкінці червня почалася корейська війна. Протягом тих трьох місяців М. зустрічалася з С. чотири рази. Під час останнього побачення вони їздили на острів Міядзіму і ночували в тамтешньому готелі. Через кілька днів С. наклав на себе руки.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Тепер уже мені не доведеться вибирати й думати про той вибір. Отже, і не треба буде заводити про це розмову з Ая-тян. Тепер, коли в о н о заволоділо мною, коли злилося зі мною, мені лишилося тільки чекати. Сидячи глибоко в кріслі і злегка гладячи по спині Ая-тян, що припала обличчям до моїх колін, я зрозуміла, що нарешті, цього разу вже остаточно, в о н о не відпустить мене так само, як я — Ая-тян. Тремтіння її тіла крізь пальто й піжаму передавалося моїй долоні. Що я почувала тоді? Жаль? Жаль до юної, наївної, самовідданої подруги, що згодилася їхати зі мною, і ненависть до себе самої? Ні, тоді я вже нічого не почувала — ні ненависті, ні жалю. В о н о позбавило мене і почуттів, і думок, перетворило мене на мертву річ і розпоряджалося мною, наче лялькою. А тому Ая-тян, ще заплакана, підвівши голову, озвалася першою: „Вам не холодно?” Її сльози просочилися крізь піжаму до моїх стегон. Я трусилась тому, що потрапила в й о г о лабети. І не винна була в цьому ні мокра піжама, ні взуті на босу ногу капці, ні холодна зимова ніч, що наближалася до ранку. Не винен був і страх. Бо чого я мала боятися? „Ви, мабуть, змерзли? Ви так дрижите”,— завважила Ая-тян тремтячим голосом. „У тебе теж посиніли губи від холоду”,— сказала я. Вона спробувала всміхнутися. Вона ще відчувала жаль, а я — ні. Я вже й не думала всміхатися, а якби й схотіла, то в о н о не дозволило б. Вона заспокоювала мене, підбадьорювала усмішкою. До чого? Адже це я заберу її з собою. Коли на її слова „Я поїду з вами” я відповіла мовчазною згодою, Ая-тян утерла сльози, її бліде обличчя проясніло, голос став лагідним, а на устах навіть з'явилася тінь усміху. Хоча вона й не знала, куди я вирушаю. А може, й знала. Вона напевно вже збагнула, що в о н о заволоділо мною. Збагнула, що і їй доведеться їхати зі мною, якщо я не можу позбутися й о г о. Ще ніколи вона не всміхалася до мене так прекрасно, як зараз, коли її губи тремтіли, а очі ще зволожувала остання сльоза. Бо вдаваний сміх — гидкий, а в невимушеному просвічує людська душа. Тому на її обличчі я вперше прочитала покору й о м у, що вже не відрізнялося від мене. Тоді ж і вона відчула, що я — вже не я, і, примирившись із цим фактом, виказувала мені своє співчуття, зіткане з печалі, жалощів і знемоги. І все-таки її ставлення до мене й до н ь о г о було неоднакове. З її усмішки я дізналася про її вибір. Що ж до мене, то я зробила його набагато раніше, навіть не помітила, коли. Найголовніше було не в словах. А тому я лагідно відповіла: „Мабуть, ти, Ая-тян, змерзла? Ти так тремтиш”. Я гладила її по спині, а вона, ще міцніше припадаючи до моїх колін, сказала: „До ранку ще багато часу. Може, поспимо? Ви ж так застудитеся”. Мене здивували її слова, але я не засміялася. То й що, якби застудилася? Хіба й о м у це загрожує? Здавалось, ніби все це відбувається в якомусь іншому, далекому світі. Якщо душа хвора, то хіба має значення, чи тіло здорове чи ні? Але я не заперечувала. „Ну що ж, поспимо”,— відповіла я й побачила, як Ая-тян відпустила мої коліна і, розтираючи затерплі ноги, поволі встала. Злегка заточуючись, вона сперлася на бильце крісла і взяла мене за руку — наче вела за собою. Я теж підвелася з крісла. Пальто сповзло з мене на підлогу. Ая-тян нахилилася, підняла його й накинула мені на плечі. Я подякувала, і ми, тримаючись за руки, пішли з майстерні до кімнати. Торшер освітлював дві зім'яті постелі. Я швидко забралася під свою ковдру й відчула пальцями задубілих ніг охололу вже грілку. Ая-тян вкрила мене ще й пальтом і, присівши на постелі та заглядаючи мені в очі, прошепотіла: „А мені можна до вас?” Я нічого не відповіла, та вона прослизнула під мою ковдру. Постіль була вузька, і я відчула на обличчі її подих. Мені зовсім не хотілося спати, але я заплющила очі і прислухалася до розміреного, як дихання Ая-тян або удари хвиль об берег, пульсування часу. І тоді я виразно побачила, як на нічне море тихо падає сніг. Він кружеляв дрібненькими цяточками перед очима і, торкаючись поверхні води, танув. Навіть в о н о не могло затемнити це видиво. Я прагнула, щоб той сніг зітер усю мою пам'ять, та хіба примара здатна просвітлити темряву? Той примарний сніг, короткочасний, як любов, огортав усе моє тіло: його холодні руки лежали на моїх плечах, грудях, животі й ногах. Мало-помалу ті руки оживали — кров знову заструменіла в жилах юної Ая-тян, і крізь піжаму я відчула її тепло. „Яка з цього користь? — міркувала я.— Тепер уже ніщо мене не врятує. Навряд чи її руки розігріють моє задубіле тіло. А про душу й казати нічого. В о н о не віддасть її. А може… А може, Ая-тян навмання сказала, що поїде зі мною, може, тільки піддобрювалася і збила мене з пантелику, а тепер усе це геть-начисто забула?” Мені здалося, ніби ввечері вона погрожувала виїздом з цієї квартири, та опівночі помирилася зі мною і тепер намагається довести свою вірність тим, що пригортається до мене. О, якби все це мені тільки здалося! Якби я була собою, а не н и м , з радістю обняла б її. Але тепер це вже неможливо. Вибір зроблено. І я, і Ая-тян зрозуміли: між учорашнім вечором, коли ми сперечалися перед дзеркалом, і цією передсвітанковою годиною, що провіщає новий день, не можна перекинути містка. Я злегка розплющила очі (в ту ж мить зник примарний сніг над нічним морем) і побачила на простирадлі обличчя Ая-тян з довгими віями над повіками і зморшками на міжбрів'ї. Було ясно, що вона пригорнулася до мене не просто на знак примирення. У тьмяному світлі торшера її сумне, як у заплаканої дитини, обличчя, обрамлене покуйовдженим волоссям, наче пливло клубком диму. На ньому можна було прочитати, що наслідок боротьби вже визначився — безперечно, перемогла не вона, а я, точніше, в о н о. А тому вона вперше залізла під мою ковдру і, признаючись у поразці, без усякого сорому обмацувала мене, зігрівала, намагалася з'єднатись зі мною в одне ціле. Та вже було пізно. Раніше моя реакція була б інша. Бо в глибині душі я напевно шукала тісніших стосунків з нею і потай ждала нагоди для зближення. І щоразу, коли в о н о заманювало мене, я прибирала вигляду злої, холодної, збайдужілої до любові і пристрасті людини. Бо знала, що нічого доброго з цього не вийде. Те ж саме я думала й тепер. Відчуваючи на собі ніжні руки Ая-тян, я не ворушилася — наче спала чи вмерла. Як переможена, я віддала своє холодне тіло в руки Ая-тян. „А що, якби замість неї зі мною був Сома-сан? — думала я.— Сома-сан, ви не затримали мене. Я стояла за щойно зачиненими дверима й чекала, що ви кинетесь услід. Чекала, що схопите мене за руку, повернете в кімнату й повалите на матрац, ваші губи не дадуть мені дихати, ваші руки стиснуть мене й ніжно гладитимуть. Який ви нерозумний! Тоді в о н о ще не заполонило мене і я могла прийняти вашу любов. Якби ви мене кохали. Якби хоч жадали мого тіла. Я б напевне віддалася вам. Якби ви були людиною з Острова смерті, як я, то певне відчинили б двері й побігли б за мною. Ви хоч зрозуміли, чому я пізно ввечері прийшла дивитися свою картину? Ні, не зрозуміли. Ви ж не людина з Острова смерті. Ви мене не кохали, тіла мого не жадали, а тільки розводилися про те, як темно в моїй душі та як її врятувати. Яке зухвальство! Ви ж не бог, щоб рятувати чужі душі. Ми живемо як у пеклі. А ви, вишукані, чистісінькі й великодушні не знаєте, що таке любов. Ая-тян теж не підозрює, що любов — це падіння. Ви — простаки, які вважають, що завдяки їй підніметесь на небо. Сома-сан, я чекала від вас і не слів співчуття, не розуміння моєї особистої трагедії, не одностайності у прагненні до миру, а доторку рук, що гладили б мене так, як ось зараз Ая-тян, і запалили б спопеляючим вогнем. Усі люди прагнуть цієї найпростішої речі, а ви боялися себе й уникали найпершого чоловічого вчинку! Сома-сан, ви — боягузливий, легкодухий і нерозумний. За безглуздими розмовами, мінливими уподобаннями в мистецтві, честолюбним писанням якогось там роману ви не помітили моїх бажань. Хоча мене вважали митцем, закоханим у життя і тому байдужим до власних картин, самі віддавали перевагу мистецтву перед життям і готові були принести його в жертву романові. А може, вам дорожчої була Ая-тян? Мене це не обходить. Якби ви ясно сказали, що любите її, а мною гребуєте, я заспокоїлася б і жила б по-іншому — не як людина, а як річ, якій ніщо не страшне. Та ви цього не зробили. Ви боялися взяти мене за руку, поцілувати і вірили, що така боязнь — любов. А може, з більшою охотою ви брали Ая-тян за руку, цілували її, були з нею ближчими, та все одно не сміли назвати це любов'ю. Можливо. Зрештою, хіба така нерозумна, як ви людин збагне, що таке любов? Точніше, що її немає. А якщо й є, то тільки в тому, як Ая-тян горнеться до мене, гладить і розігріває. А проте ви…

„Замовкни!” — звеліло в о н о.

…Коли зайшло сонце, кімнату переповнював стогін. Тремтячи всім тілом, вона стояла перед вікном з розбитими шибками й віддихувалася. Знадвору, з вечірньої пітьми, долинав такий самий моторошний крик. Мухи, що набридали людям цілий день, не переставали з властивою їм настирливістю лізти у вікно й увечері. Люди давали про себе знати тільки стогоном. Вона ніби вперше бачила, як поволі густішає темрява, просякнута трупним запахом, і, приносячи хоч якесь полегшення, ховає під собою наслідки жорстокості й нещадності, що стояли перед її очима цілісінький день.

— А-а, ось де ти! Мабуть, утомилася? Ходи повечеряєш з нами.

Вона обернулася — до неї звертався лікар з ліхтариком у руці. Вона кивнула головою і раптом відчула голод, про який ще недавно, коли розносила хворим сухарі та рисові колобки, і гадки не мала. Виходить, вона працювала досі, як машина. А може, протягом того часу була просто річчю? Бо нічого не відчула, ні про що не думала, а рухала руками й ногами, як робот. Уздовж узголів'я людей, розміщених у класній кімнаті, яку освітлювало кілька свічок, вона пішла вслід за лікарем у довгий коридор. І тут лежали або сиділи, скоцюрбившись, потерпілі від бомбардування, з переповзе класів безперестанку доносився стогін, крики, суворі застереження лікаря. Народна школа, перетворена у тимчасовий пункт швидкої допомоги, вміщала стільки хворих, скільки не вміщала велика лікарня. Люди вмирали тут, як мухи.

Кабінет директора школи, куди її привели, видно, було відведено під штаб. Одні лікарі та медсестри розкладали ліки, інструмент, а інші, сівши кружком, жадібно вминали рисові колобки. У світлі підвішеної жерстяної лампи і свічок на підлозі сліпучо блищали їхні білі халати.

— Ця студентка ще не вечеряла. Вона добре попрацювала. Бо, поки приїхав начальник, ми не знали, до чого братися,— промовив лікар і посадив її перед тацею з рисовими колобками.

Літній начальник пункту швидкої допомоги глянув на неї і сказав:

— Мабуть, бинти вам заважають. Дайте я вас огляну.

— Дозвольте, я сам,— втрутився лікар, що привів її в цей кабінет.

— Ні, я це зроблю.

Поки начальник вправно розв'язував бинти, вона повторювала, немов заклинання: „Я жива! Жива!”

— Вам вчасно подали першу допомогу, тому ваші рани гояться,— сказав він, оглянувши опіки на її обличчі й вийнявши з нього дрібні скляні скалки.— Ви — молодець! Так славно попрацювали!

Похвала була зайвою. Адже вона взялася до роботи тільки заради себе: хотіла переконатися, що жива, а не мертва. Вперше в цьому начальникові пункту медичної допомоги, що змазував їй рани на обличчі, вона впізнала людину. Бо досі бачила лише істот, що перетворювалися або вже перетворилися на речі. Вона блукала у світі понівечених предметів, не здатних стати людьми. Статечний директор, хоч і був лагідний, та емоціям не піддавався нітрохи. У цьому кабінеті панувала майже родинна атмосфера, і вона згадала батька, що помер, коли вона була ще малою. Згадала матір і меншу сестру. Чи живі вони? Згадала також приречену на смерть дівчинку, яка назвала її мамою.

Після вечері знову закипіла робота. Начальник пункту привіз із собою ліки й медичний персонал, але ж і пацієнтів побільшало. Було до чого руки прикласти.

— Вам досить тої роботи, можете й відпочити,— сказав начальник пункту, та вона заперечливо хитнула головою.

Вона супроводжувала лікаря й сестру з відерцем мазі або розносила потерпілим сухарі. Зневірені й докірливі погляди цих обмазаних меркурохромом і чимось білим нещасних людей, схожих на чудовиська, світилися вдячністю до студентки, що сама постраждала, але з усієї сили допомагала іншим…

На тепло Ая-тян я ніяк не відповідала. Бо вже вмирала. Її нечутне дихання лоскотало мені щоку, а рука, просунута попід шию, обхоплювала плече. Та я не була байдужа до її здорового й, напевне, красивого тіла. Я собі думала: „Воно вже моє. Воно загине водночас зі мною. Коли вже Ая-тян вирішила їхати зі мною, то значить, я заволоділа не тільки її тілом, а й душею. І в цьому нема нічого поганого”. Якби я могла повернути собі охоту до життя, то вона підняла б мене з безодні небуття — і я воскресла б. Якщо я любила й боялась Сома-сана, то лише тому, що сподівалася на таке воскресіння. Та й живучи поряд з Ая-тян, я в глибині душі прагла того самого. Однак моя надія не справдилась і цього разу. Зрештою, таким, як я, людям доля не всміхається. А ласки Ая-тян, навіть найніжніші, тепер уже безсилі що-небудь змінити. Надто пізно.

ПОПОЛУДНІ

Коли поїзд залишив Сідзуоку, Канае за мить ум'яв бутерброд і випив до краплі молоко, куплені на пероні. У вагон-ресторан він не пішов, бо вважав за краще витратити зайву хвилину на читання свого роману. А проте цього було мало, щоб розвіяти його невдоволення, написане на обличчі. Він глянув на годинник: була за дванадцять четверта. Канае вийняв цигарку й закурив. Прискорюючи свій біг, поїзд минав невеличкий полустанок, за вікном ще більше стемніло, пішов дощ — його краплі залишали на шибках косі сліди. Канае навіть не помітив, як у вагоні спалахнуло електричне світло. До вечора було ще далеко, бо не минула й четверта. А все-таки як поволі тягнеться цей день. Ще стільки годин — майже тринадцять! — доведеться трястися в поїзді. Та що чекає його там, на станції призначення? Ніхто не може цього передбачити. „Як у романі,— шепотів Канае сам до себе.— Як у романі, зміст якого відомий тільки авторові”. Людське життя багате несподіванками, і ніхто не знає, кому яка дорога простелеться. Ось чому ми губимося на роздоріжжі, та з глухого провулка повертаємо назад і всупереч перешкодам потроху просуваємося вперед. Куди? Поки не доберемося до мети, не дізнаємося, що нам судилося. Бо доля — це наслідок наших численних спроб і помилок, а роман — лише її модель. Схожість його з людським життям лише в тому, що кінець і того, і того до певного часу нам невідомий. Розв'язка роману буває різною, навіть такою, що не сподобається читачеві. Та зрештою йому не залишається нічого, як примиритися з нею. А от у житті все складається інакше. Будь-яка життєва історія має лише один кінець, і нічого тут не поробиш. Якщо ж ти хотів щось у житті змінити, то треба було думати про це набагато раніше — коли стояв на роздоріжжі й вирішував: іти ліворуч чи праворуч? Коли ж проминув його, то повернути назад уже не зможеш, доведеться йти далі, навіть якщо помилився у виборі дороги.

„А де ж у моєму житті було те роздоріжжя?” — міркував Канае. Поруч з ним, на сусідньому сидінні, лежав його портфель і недочитаний блокнот. Канае роздушив у попільничці недокурок. Від станції Сідзуока перед ним сиділи два молодики і безперестанку про щось розмовляли. Вагон був переповнений, як ніколи, ззаду рюмсала чиясь дитина. Людський гомін, змішаний з перестуком коліс, скидався на якесь завивання. Раптом до вух Канае долинули виразні слова молодих сусідів.

— Ти знаєш керуючого нашим відділенням? Перед клієнтами він готовий стелитися, а на нас дивиться звисока. Такого пихатого світ не бачив.

— Та чого ж не знаю. Мабуть, може похвалитися успіхами? А чи не цілиться він на посаду в головній конторі?

— Приїжджав оце недавно з Токіо директор. Якби ти бачив, що за шум учинився! Навіть нам звеліли взяти участь у генеральному прибиранні. Розсівся він у кріслі та й каже: „Все мені тут дороге. Колись і я працював у цьому відділенні і сидів саме на цьому кріслі”.

— Що, він починав свою кар'єру там, де ти працюєш?

— Та начебто. А наш керуючий аж сльозу пустив. Яка це велика честь для нас, каже.

— Та невже?

— Їй-богу, правда. Мало не захлинувся сльозами вдячності.

Молодики так зареготали, що й Канае вимучив на губах ледь помітну усмішку. „От вам і наслідок монархічного устрою!” — зміркував він і згадав про верстку книжки „Шлях до миру”. В понеділок він повернеться до Токіо й віднесе її упорядникові. Та чи вдасться йому так швидко це зробити? Краще не гаяти часу й передивитися її тут у поїзді. З такими думками Канае знову перевів погляд на портфель і блокнот. Зітхнув, бо ні до чого рука не тяглася. І верстка, і роман заслуговують уваги. Але найважливішою є дійсність. Незбагненна дійсність з її не передбачуваними подіями, від яких кінець кінцем залежить, живі Мотоко та Аяко чи ні.

„Розв'язка мого роману ще не визначилася”,— роздумував Канае. Але це не означає, що записам у блокнотах ще чогось бракує. Може виявитися, що взагалі його роман здаватиметься незакінченим. Зрештою, саме в цьому буде його особливість. Бо він, Канае, задумав написати його не у вигляді суцільного шматка людського життя з початком і кінцем, а скласти з багатьох уривків і таким чином створити уявний, узагальнений образ світу. Хоч би як роман наслідував, копіював і відтворював на своїх сторінках людське життя, рівнозначним йому він бути не може. Людське життя — це всього-на-всього безладна сукупність різноманітних дрібниць, суперечностей, несподіванок і випадків. Тільки вибір кута зору надає йому певного вигляду. Дійсність взагалі не має в собі нічого мистецького, нічого романтичного, вона є такою, якою є. І її копіювання, навіть при нав'язуванні їй певної ідеї, ще не виллється у твір мистецтва. Він, Канае, вирішив написати роман у вигляді майстерно підібраних частин, які разом творили б мистецьку реальність, що була б виявом порухів тільки його душі. Роман має бути схожий на життя як розвитком дії, так і невизначеністю розв'язки.

„Словом, своїм романом я грався з дійсністю в перегони, — міркував Канае.— І завжди вона мене обганяла. А зараз остаточно доконала. Та все-таки я не вважаю свою теорію роману помилковою. Мій роман складається з трьох частин — „Човен Харона”, „Туонельський лебідь” і „Зима кохання”, які в свою чергу розпадаються на окремі, незалежні уривки, але все це, разом узяте, витворює світ, відомий тільки мені. Відомий мені? А може, дійсність помстилася мені за письменницьку чванькуватість (зрештою, ніякий я ще не письменник)? Може, поки я, прибравши вигляду знавця, що збагнув незбагненне, писав роман, щось найсуттєвіше, так би мовити, квінтесенція буття вислизнула з моїх рук? Адже я вважав, що розумію обох дівчат, а насправді вони відвернулись від мене.

Канае взяв у руки блокнот і почав його гортати. „Як довго я все це писав! — згадував він.— Писав щодня потроху, наче виконував норму”. За час перебування в поїзді він не прочитав ще й половини. Та заради чого писався цей роман, якого ще ніхто, крім автора, не тримав у руках, навіть Аяко й Мотоко, що так хотіли його прочитати?

Виважуючи блокнот у руці, Канае дивився невидющим зором у вікно, об яке бився чи то дощ, чи то сніг з дощем. Він і не помітив, як молодики навпроти нього замовкли: один розгорнув перед собою журнал, другий закуняв. Як і раніше, у вагоні панував гамір, а до нього домішувався знадвору перестук коліс і шум дощу. „Живі вони чи ні?” — наче молитву, шепотів Канае.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

Як завжди, відчуваючи гіркий присмак розпачу, а під ним виразнішу радість, Канае ледве встигав за Ген-тяном по парку. Оскільки з другого боку хлопець тримався за Аяко, то Канае подумав: „Невже я так і не зможу пройтися з Аяко рука об руку?” Ця думка трохи псувала йому настрій. Але невдовзі, коли їм відкрилася широчінь парку, Канае, відповідна питання збудженого Ген-тяна, сам по-хлоп’ячому запалився й розвеселився. Від звичної стриманості Аяко теж не лишилося й сліду.

День був похмурий і зовсім не для прогулянок, але парк аж кишів дорослими й дітьми. Канае мріяв не про таку гомінку дитячу атмосферу, коли довкола тебе ніби гуде бджолиний рій. Щоправда, на щось особливе він не сподівався. У нього було одне бажання: заохотити Аяко й Мотоко до пішої мандрівки в один із кількох вихідних днів травня. Ця думка не давала йому спокою вже давно. Якщо ж Мотоко не зможе поїхати (вона без усякої на це причини таки відмовилася,— мовляв, їдьте самі, а я зостануся вдома), Канае ладен був вирушити в подорож удвох з Аяко. Та оскільки Ген-тянові ще раніше було обіцяно прогулянку, то Канае погодився й на це, але покладав надію на тихий, безлюдний закуток у парку. Однак тут, у цьому місці розваги для дітей, головним персонажем був Ген-тян. Аяко виконувала роль няньки, а він, Канае,— охоронця. Годі й казати, що не таке йому ввижалося, а щось краще, романтичніше. Ген-тян називав його „дядею”, і від незвички це слово лоскотало нерви молодому Канае. Аяко була для малюка просто „нетян”, тобто сестрицею, що якраз відповідало їхнім приязним стосункам. І тільки Канае серед гучної музики й дитячого галасу почувався чужим. Таке з ним траплялося не раз. Слухаючи музику в кав'ярні або стрепенувшись від набридливого голосу головного редактора, він ловив себе на думці, що хвилину тому наче витав у іншому світі. І хоча колеги прозвали його „Ісікі-куном”, тобто Мислителем — він справді любив усе обмізкувати з усіх боків,— йому краще пасувало б прізвисько „Мусікі-кун”, тобто Бездумний — так часто в його очах не було видно жодної думки. І навіть тоді, коли редакторка Коїма, кидаючи на нього значущий погляд, застерігала: „Ісікі-кун, Сімма дивиться на вас. Ви що, задумалися над романом?” — Канае не здогадувався, що не байдужа до нього сусідка (принаймні такою думкою він себе тішив) насправді глузує. Бо звичайно називала його „Сома-куном”.

— Дядю!

Канае помітив, що його тягнуть уперед — це Ген-тян щосили шарпав своєю спітнілою рукою.

— Ген-тян, що з тобою?

Канае мимоволі відпустив малого, і той кинувся стрімголов до людського натовпу.

— Ген-тян, стривай! Куди ти? Самому не можна! -гукнула вслід йому Аяко і глянула на Канае. Той засміявся.

— Занудився з двома охоронцями, бідолаха.

— Ану ж загубиться. Що тоді? Нісімото-сан так понадіялася на мене.

— Та чого він має губитися? Видно захотів покататися на віслюкові. Он там!

Не спускаючи очей з хлопця, Канае проштовхався крізь юрбу і підійшов до овального манежу. На його огорожі майоріли прапорці різних країн, а доріжкою майже на однаковій відстані один від одного йшли віслюки на повідку, осідлані малими вершниками — здавалось, ніби це крутиться карусель. Віслюки кивали головами, а діти на їхніх спинах боязко, з усієї сили трималися сідел або гордо позирали на своїх батьків.

— Ген-тян, хочеш покататися? — запитав Канае, наздогнавши хлопця, що припав обличчям до паркану й жадібно вбирав очима це видовище.

— А можна?

— Ні в якому разі! Ану ж упадеш…— відразу заперечила Аяко.

— Не бійтесь. Не впаду.

— Хіба ти не бачиш, що ті діти старші за тебе? Тобі ще не можна.

Малюк надув щоки й подивився благально на Канае.

— Дядю, справді не можна?

— Ну чому ж? Покатаєшся. Мужчина повинен уміти їздити верхи на віслюкові,— великодушно пояснив Канае.

Обличчя хлопця вмить проясніло, а Аяко насупилася.

— І що ви собі думаєте? А раптом він пошкодить собі що-небудь?

— Та чого він має падати, коли поруч з ним іде погонич? Над хлопцями не можна трястися так, як ви. Бо що тоді з них виросте? А, зрештою, як упаде, то нічого з ним не станеться. Я ручаюся.

— Хоч скільки ручайтесь, а відповідаю перед Нісімото-сан я.

— І я. Але ж інакше ми не побудемо ані хвилини самі…

Малюк побіг до входу на манеж, Аяко — за ним, тому, певно, останніх слів вона не почула. Перед касою юрмилися люди цілими сім'ями й так само сперечалися, пускати дітей на манеж чи ні, та все одно черга була довга.

— Ох, і ждати ж доведеться! Стільки людей! — озираючись навколо, промовила Аяко.

— Дитині цікавіше покататися на віслюкові, ніж на трамваї чи автомобілі. Я змалку їздив на конях. Звісно, з дорослими. І нітрохи не боявся. Зверху все навколо здається зовсім інакшим. Бо навколишній краєвид зміщується. Враження таке — як би вам це сказати? — ніби перебуваєш у центрі рухомого світу. Кінь не біжить, а йде поволі, та скільки радості! Наче витаєш між небом і землею.

— Це було на Хоккайдо? — спитала Аяко.

— Так. Там кінь — все одно що член сім'ї. Треба поїхати кудись — сідлаєш коня, а взимку, коли випаде сніг, сани — єдиний вид тамтешнього транспорту. Я люблю коней понад усе.

— Ось чому ви такі спокійні! Я ж коня і зблизька не бачила. А що, коли віслюк чогось злякається й побіжить?

Канае мимоволі пирснув.

— Віслюк? Це ж не кінь. Хіба ви не знаєте, що віслюк — символ покірливості? На нього можна садовити й немовля. А щоб віслюк кинувся бігти — такого я не чув.

Канае так реготав, що Аяко аж почервоніла і знітилася.

— Не смійтеся так. Люди дивляться.

— Та як же не сміятися?

— Сома-сан, ви — злюка! — Аяко споважніла й закопилила губу. Канае побачив це і знову зареготав. Дівчина не витримала й теж залилася сміхом. Її тендітна постать у рожевому светрі й темній спідничці вигиналася, як билина під вітром. Люди озиралися на неї, і їхні очі на мить тепліли. Діти, серед них і Ген-тян, нічого не помітили. І тільки Канае подумав: „Яка вона чарівна!”

— Сома-сан, чи не тому ви вподобали собі Сібеліуса, що самі родом з Хоккайдо? — звернулася до нього Аяко, перевівши розмову на інше.

— Хто його знає. Це правда, що я з Хоккайдо, але виріс я не на фермі, а в місті. А, крім того, Хоккайдо і Фінляндія лежать на різних широтах, тому їхні краєвиди не схожі між собою. На Хоккайдо багато дрімучих лісів, просторих рівнин і засніжених гір. А от Фінляндія вкрита безліччю озер і боліт, що утворилися в льодовиковий період. Мабуть, там гарні краєвиди. До того ж, зима там довга, бувають білі ночі. На Хоккайдо зима теж не така вже й коротка, аж набридає, та куди їй до фінської. Отже, Фінляндія цікавить мене не схожістю з Хоккайдо, а як уособлення, символ Крайньої Півночі, суворих морозів і довгих ночей. Так хочеться побувати там хоч раз!

— А я воліла б поїхати до Парижа.

— Дівчатам давай тільки Париж. А от мене не тягне туди, де багато людей.

— А хіба в цьому парку їх мало? — насмішкувато спитала Аяко.

— Я ж гуляю не сам, а вас супроводжую. І від мене нічого не залежить,— загнаний несподіваним запитанням у глухий кут, щиро зізнався Канае. Чогось більш непідходящого, ніж цей дитячий парк, він собі не уявляв, але в душі відчував, що з Аяко (або Мотоко) піде куди завгодно.

— Я теж супроводжую,— розпашіла Аяко, кинувши погляд на малюка, запитала: — Отже, по-вашому, Сібеліус — уособлення Фінляндії, а сама Фінляндія — це якийсь символ?

— Ви вгадали. Але тут треба дещо пояснити. Як би це сказати?..

Поки Канае збирався з думками, підійшла їхня черга, і Ген-тян у супроводі погонича подибав до віслюка. Радісне обличчя хлопця ледь-ледь затьмарювалося тривогою, та, зрештою, в цьому він не був винятком серед дітей.

— Не бійся! Ми тебе тут почекаємо!

Ген-тян оглянувся й кивнув головою, а тоді, вже без найменшого страху, вмостився верхи на віслюкові. Погонич повів довговухого за вуздечку, і хлопець замахав рукою. Зіпершись на огорожу, Канае відповів йому тим же.

— Слава богу, хоч трохи побудемо самі,— проказав він, перевівши погляд на дівчину.

— Ох і сваритиметься Нісімото-сан!

— А чого? Зрештою, Ген-тян — бабусин пестунчик, і як виросте безпорадним, то біди буде більше.

— Нісімото-сан живе тільки заради нього. Батьків у малого нема, а тому вона трясеться над ним.

Аяко пильно стежила за віслюком, на якому їхав хлопець. Поглядаючи на її профіль, Канае згадав, що після втечі з дому Аяко не знала, куди подітися, та випадково познайомилася в лікарні з Мотоко Моегі й переїхала до неї на квартиру. „Як там поживають її батьки?” — подумав він. Це питання мало не зірвалося йому з язика, але Канае стримався, бо пригадав, як вона сказала, що не любить, коли хтось копається в її минулому. „Та й у Мотоко, певно, нема батьків,— міркував він далі.— Кожна лишилася на світі одна, як палець, і саме тому вони зблизились. Як Нісімото-сан не може обійтися без Ген-тяна, так і Мотоко без Аяко, а Аяко без Мотоко. Лише я тут зайвий”.

Проте Канае не впав у тугу від таких думок, а дав волю фантазії: уявив собі, що одружений з Аяко Аймі і в них народився син, який ось зараз, трохи підрісши, катається на віслюкові. Його, Канае, і цю жінку, що теж не спускає очей з манежу, не розділяє жодна таємниця, жодне непорозуміння, так що навіть невимушена мовчанка зігріває їх, як оце травневе сонце. Їх об'єднує таке природне і глибоке почуття, що нема потреби й називати його щастям і злагодою… Зрештою, хіба він, Канае, не має права на таку мрію? Йому здалося, що поки він дивиться, як вітер грається її кучериками, час спокійно плине в майбутнє і ключ від щастя лежить зараз на його долоні. Та раптом Канае опам'ятався й рішуче прогнав від себе це видиво. „Якщо з цього щастя й народиться твір мистецтва, то навряд чи такий, який мені довподоби. Такий твір не вартий буде уваги. Моя дорога в мистецтві не має нічого спільного із щастям звичайних людей. А от,— даючи думкам задній хід, прошепотів він самовпевнено,— з Мотоко-сан усе було б по-іншому, краще. Якби тільки вона погодилася піти зі мною на подібну прогулянку. Якби зрозуміла мої погляди на мистецтво…” Канае раптом спіймав себе на думці, ніби вважає Аяко своєю коханою, і здивувався.

— Отож продовжимо нашу попередню розмову,— запально сказав він, повертаючись обличчям до Аяко.— Людям властиво використовувати різні взаємо протилежні поняття. Ви згодні з цим? Наприклад, схід і захід. У ці поняття вкладено, так би мовити, культурологічний зміст — вони відображають відміну культур Заходу і Сходу. З другого боку, можна говорити про два інші протилежні поняття — північ і південь, беручи до уваги різницю в кліматі. У цьому випадку йдеться не про відмінності в культурі, а скоріш в найсуттєвіших умовах людського існування. Що ж до мене, то я, очевидно, людина з північним складом характеру. Я одержимий усім, що так чи інакше пов'язане з північчю. Мабуть, це пояснюється як моїм темпераментом, так і тим, де

я народився й виріс. Мене найбільше цікавить усе північне, а тому і своє уявлення про мистецтво я назвав би північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?

— Ага, зрозуміла.

— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?

— Ні, не знаю. А як?

— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.

Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.

— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.

У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:

— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?

— Чому ж ні, знайдеться.

— Але ж ваш твір матиме північний колорит?

— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.

— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?

У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:

— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!

— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.

— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.

— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.

Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.

— Нарешті скуштуємо колобків, що їх власноручно приготувала Аяко-сан,— вигукнув він.

— Можна подумати, ви голодніші за Ген-тяна.

— В усякому разі, рисових колобків давно не мав у роті. Своїм запахом вони нагадують мамині, — сказав Канае й відразу збагнув, що перегнув палицю, та, здається, ні Аяко, ні Ген-тян цього не помітили. Аяко саме щосили тягла корок з баклаги.

Після їжі задоволений Канае розлігся горілиць на траві. Ген-тян спустився косогором і внизу натрапив на гойдалку. Аяко зібралась піти вслід за ним, але Канае спокійно заявив: „Нехай сам погойдається. Бо який же з нього буде школяр?” — і вона залишилася на місці. Зрештою, і звідси їй було видно його.

— Я не зовсім розумію Сібеліуса,— після короткої мовчанки проказала Аяко.

Канае різко підвівся й сів.

— А ви ж тоді уважно слухали, хіба ні? І Концерт для скрипки з оркестром начебто вам сподобався.

— Так, сподобався. А от „Туонельський лебідь” надто похмурий.

— Невже? Але його можна зрозуміти. Важкими для

сприйняття є пізніші твори Сібеліуса. Скажімо, Сьома симфонія.

— Така музика не для мене. Я люблю щось світле й радісне.

Два дні тому на другому поверсі дому Нісімото Канае познайомив дівчат з усіма записами музики Сібеліуса. Щоправда, приніс він небагато — тільки те, що було в продажу: чотири платівки Концерту для скрипки з оркестром, три — Сьомої симфонії, а крім того, такі короткі речі, як Сумний вальс і Карельська сюїта. Серед них не було жодної довгограючої. Дівчата слухали музику, як заворожені, та, мабуть, робили це під впливом Канае — адже він так її розхвалював. Якщо Мотоко вимагала потім від нього уточнень щодо змісту твору, то Аяко до розмови не втручалася і своєї думки не висловлювала. Того самого дня пополудні вони ще слухали музику Моцарта з платівок Мотоко, і тільки по вечері Канае пішов додому.

— Сібеліуса за одним разом не збагнеш. І взагалі до музики треба звикнути. Лише тоді вона стане зрозумілою.

— Можливо. Але ж трапляються музичні твори, які розумієш відразу, точніше, ще не встиг їх збагнути, як вони вже сподобалися. Мабуть, музика Сібеліуса не для мене.

Канае глянув на Аяко: її обличчя виражало безпорадність і смуток.

— Я так не думаю.

— І взагалі я глуха до музики. Хоча в дитинстві трохи вчилася грати на сямісені [31] .

— Он як! Ви, Аяко-сан, дістали таку освіту? А я й не знав.

— Та яка там освіта. Користі з неї катма.

„Цікаво, якою була вона змалку?” — подумав Канае і підбадьорливо сказав:

— Я зовсім не маю наміру накидати іншим своє захоплення Сібеліусом. Бо я ще не зовсім з'їхав з глузду.

— Отже, вам, Сома-сан, подобаються такі країни, як Фінляндія, а Сібеліус є їхнім символом? — усміхаючись, спитала Аяко. Її голос наче знову прояснів.

Канае повернувся до неї і взявся запально пояснювати:

— Ви вгадали. Сібеліус — національне багатство Фінляндії. Тепер, коли йому вже під дев'яносто, держава взяла його на своє утримання. Після Сьомої симфонії він не написав більше нічого. Відтоді минуло понад тридцяти років. Цьому єдиному фінському композиторові належать і патріотичні твори, що надихали народ на боротьбу за свої права, але вони мені зовсім не до душі. Серед них є кілька симфонічних поем, написаних на теми, взяті з „Калевали”. І, природно, вони позначені фінським національним колоритом. Взагалі кажучи, не буде помилкою вважати Сібеліуса символом Фінляндії. Однак я дотримуюся думки — і в цьому я розходжуся з дослідниками його творчості,— що він оспівував не лише свою батьківщину — Фінляндію.

— А кого ж?

— Сібеліус оспівував свою власну країну.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні. В тому-то й річ. Правда, мені бракує матеріалу, щоб дійти до певного висновку. Музична година „Великі композитори” по національному радіо, радіопередачі окупаційних військ та платівки — це все, звідки я черпаю

свої відомості. В усякому разі, я познайомився з Першою, Другою і Четвертою симфоніями. Якщо вірити книжці Сесіля Грея, у Сібеліуса є чимало цікавих симфонічних поем. Передусім мені хотілося б послухати „Повернення Лемінкяйнена”. Наскільки я можу судити, Перша симфонія схожа на музику російських композиторів, дехто вважає, що в ній відчувається вплив Чайковського. Справді, Чайковський писав у мі-мінорі. Однак Сесіль Грей дотримується іншого погляду: на його думку, Сібеліус почав з того, на чому зупинилися Чайковський, Глазунов і Дворжак. У Першій симфонії знайшла проникливе відображення природа Фінляндії. Завивання вітру над засніженими лісами, стрімкість потоків, що б'ються об скелі, німота льодовиків — усе передано в ритмі мелодій, схожих на народні. Цікаво, що Сібеліус не використовував народний мелос у сирому вигляді, як це робив, скажімо, Дворжак. У його протяжній музиці наче дихає сама природа. Здається, було б неточно називати її трагічною, патетичною чи ліричною. Скоріше це фантастична музика. В ній чути голос землі (її, напевно, топтали герої „Калевали”), чорної й холодної, споконвічний шум вітру і гуркіт води. Та чи можна сказати, що це Фінляндія? Ні, це інша, уявна країна. Принаймні в мене залишилося таке враження від небагатьох прослухувань Першої симфонії. Друга симфонія теж викликає в уяві природу — ліси, озера, річки й поля, над якими пролітає вітер. Та здається, що це не вітер, а духи землі. Після Бетховена музика стала надто наближеною до людей. Чайковський і Дворжак промовляли лише до них. А от Сібеліус створив музику, яку заполонює природа, а людина в ній не з'являється. Якщо ж і з'являється, то лише у вигляді героїв „Калевали”, що живуть в цілком відмінному від нашого світі й підвладні безжалісним, жорстоким чарам і закляттям природи. Словом, в музиці Сібеліуса зображено не ту природу, яку ми знаємо або уявляємо собі, а ту, яка жила в душі її автора. А тому я вважаю, що Фінляндія народила Сібеліуса, а він віддав перевагу іншій країні, іншій природі, взагалі іншому світові.

Аяко слухала уважно і, коли Канае передихнув, сумно промовила:

— Ви говорите надто складно.

— Пробачте. Аяко-сан, ви не слухали цієї симфонії, а тому в ваших очах я просто базікало.

— Правду кажучи, ваші враження цікавіші за саму музику.

— Дарма ви так кажете. Все-таки послухайте її хоч по радіо. Передусім Четверту симфонію. Вона краща за Першу й Другу.

— Як ви все добре пам'ятаєте!

— Я пам'ятаю не саму музику, а враження від неї. Четверта симфонія позначена внутрішньою зосередженість думки. У ній герої не з'являються. Зникає все, що має хоч якесь відношення до людини. Співає сама земля, постаючи у всій своїй первісності. Споглядаючи природу, ми називаємо її то величною, то дикою, то безнадійно сумною. В ній знаходить відображення стан нашої душі. Тому наші враження від природи ми завжди перекладаємо нашою, людською мовою. А от Сібеліус уміє озвучити навіть таємничі, неперекладні її голоси. Він не просто тлумачить її мову, а наче зливається з нею, стає її власним духом. Такої музики не писав жоден композитор. І хоча він не популярний і вже пенсіонер, утримуваний коштом фінського уряду, я вважаю його великим митцем.

— Я не зовсім добре розумію його музику, але Концерт для скрипки з оркестром мені до вподоби. Здається, в ньому багато світла.

— Можливо. На моїй платівці його майстерно виконує славетний Хейфец. У цьому концерті Сібеліус намагався показати всі технічні можливості скрипки. Однак я поставив би цей Концерт для скрипки з оркестром в один ряд з Першою і Другою симфонією. Природа виявляє свою суть у русі або в нерухомості. У першому випадку це — вітер, річки, прудконогі звірі, гойдання верховіття дерев і хвилі на озері. Саме такі рухи знайшли відображення в Першій симфонії й Концерті для скрипки з оркестром. І не має значення, світла ця музика чи ні. А от у Четвертій і Сьомій симфоніях перед твоїм зором наче відкриваються безмежні простори стужавілої землі, крижане сонце або занурена в нічну пітьму природа.

— Усе це до мене не доходить.— Аяко зітхнула.— То, може, підемо? Не годиться залишати Ген-тяна самого.

Аяко та Канае зібрали розкидані на траві речі і спустилися вниз до малюка, що уп'явся в гойдалку, як кліщ. Коли, взявши хлопця за руки, вони знову рушили, Аяко спитала:

— Сома-сан, ви оце говорили про символ суворої півночі… Вона у вас похмура й повна безнадії. Виходить, і музика Сібеліуса така ж сама?

— Гадаю, що його уявлення про природу складається саме з суворих образів. Що далі на південь, то яскравішими, багатшими, повнішими стають наші почуття. І навпаки, коли рухатися все далі на північ, то їх щораз більше огортає темрява, сковує холод. Для людини там немає місця.

— Якщо там нема людини, то значить, нема нічого?

— Та як вам сказати?.. Наша уява тут безсила. Але ж тільки людині дано замислюватися над таким пустельним світом. Я вважаю, що наша сучасність, над якою висить загроза атомної війни, і є тим суворим, як північ, періодом в історії людства. Жити в передчутті знищення й не думати про пустельний світ неможливо. Коли я слухаю музику Сібеліуса, мені здається, ніби я сам поступово зникаю, а над дикою рівниною тільки вітер шугає. І сказати, що така музика викликає лише похмурий або сумний настрій, було б неправильно.

Аяко кивнула головою, але, видно, не зрозуміла цих слів. У розмову втрутився Ген-тян, і увага дорослих перейшла на нього, а тому в душу Канае почав закрадатися розпач. Адже він плекав зухвалу надію на те, що, скориставшись музикою Сібеліуса, зробить Аяко своєю прибічницею в розумінні мистецтва й високо піднесеться в її очах. Але його задумові не судився успіх, бо йому вдалося тільки розпочати своє самовпевнене просторікування і збити Аяко з пантелику. А він же мріяв зостатися з нею наодинці (якщо не брати до уваги Ген-тяна) і привернути до себе.

Незабаром вони підійшли до водяної гори. Коли великий, переповнений пасажирами, човен, сковзнувши похилим руслом, падав у ставок, здіймаючи бризки, дорослі й діти радісно скрикували. Ген-тян одразу зацікавився новою розвагою й почав канючити: „Можна й мені покататися?”

— Я боюсь за тебе.

— Ну чого вам боятися? Це ж зовсім не страшно.

— Ручуся: безпечніше, ніж на віслюкові,— усміхаючись, запевнив Канае.

— Ви так вважаєте?

— Яка ж ти, Ая-тян, боягузка!

— Я ніколи на такому човні не каталася.

— І я. Та й Ген-тян, мабуть, не знає, що це таке.

— То як, можна?..

Все ще вагаючись, Аяко невпевнено відповіла: „Ви сідайте, а я звідси дивитимусь”,— але хлопець потяг її за руку, і вона вже не опиралася. І тут перед касою тяглася довга черга. Поки стояли за квитками, Канае все думав, як би знайти нову тему для розмови, але тепер заважав Ген-тян.

Під час посадки Аяко зблідла — видно, справді-таки боялася. Натомість Ген-тян був спокійнісінький, і цей контраст дивував Канае. Хлопець першим ступив у човен, а тому Канае, взявши Аяко за другу руку, опинився на лавці поруч з нею. Він усе ще тримав її спітнілу руку, коли човен зрушив з місця, проплив трохи і, нахилившись носом уперед, раптом почав падати. Те падіння тривало недовго — через хвилину, розрізавши поверхню води і здіймаючи хмару бризок, човен скорився човняреві й поплив, легко погойдуючись і лишаючи за собою жмури. Однак цього короткого падіння вистачило для того, щоб Канае відчув, як Аяко хитнулась до нього і грудьми торкнулася його руки. Поки серед загального галасу човняр підганяв човен до берега, Аяко, почервонівши, відсунулась від Канае, непомітно висмикнула з його руки свою і поправила волосся.

— Правда, не було страшно? — спитав Аяко збуджений хлопець.

— Анітрохи,— відповіла вона, усміхаючись до Канае. Його долоня все ще була тепла.

„Ну от, довірлива, дружня атмосфера відновилась”,— радів Канае. Перед поверненням додому вони вирішили перепочити — сіли на лавку й дивилися, як Ген-тян без угаву насолоджувався колодою-гойдалкою. Попихкуючи цигаркою, Канае відчував, що Аяко також у доброму настрої. Не тільки хлопцеві, але й їм цей день приніс чимало радощів.

— Жаль, що Мотоко-сан не пішла з нами, правда? — почала звичним, але низьким і сухим голосом Аяко.

— Хто зна, може, так і краще. Бо вона трохи дивна.

— Не наговорюйте. Не треба.

— Як це так — „не наговорюйте”? — трохи вражений тоном дівчини, спитав Канае.

— Сома-сан, правда ж, ви хотіли взяти Мотоко-сан із собою? Мабуть, шкодуєте, що вона відмовилася? Признайтеся, що так.

— Звідки ви це взяли? Що з вами? — На обличчі Канае можна було прочитати здивування.

— Цілий день вона не виходила вам з голови. Вас брала досада за те, що її тут нема,— задумливо провадила далі Аяко, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Нічого подібного.

— Ви й розмову про Сібеліуса завели тому, що бачили перед собою не мене — я все одно нічого не розумію,— а Мотоко-сан.

— Та ні, ви помиляєтесь. Я захоплююсь його музикою, тому хотів, щоб і ви її зрозуміли. Але, мабуть, мої пояснення не досягли мети. Я дуже радий, що мені пощастило з вами прогулятися.

Канае говорив щиро. У нього було таке враження, ніби за цей день Аяко стала йому ближчою. Вона була однаково приязна і з Ген-тяном, і з ним. Та от зараз у її очах прозирав смуток.

— Я не згодна з вами,— промовила вона.— Я добре розумію, що вам до вподоби саме музика Сібеліуса. І те, що вас цікавить усе північне. А чи не тому, що ту вашу „північ” уособлює Мотоко-сан, яка припала вам до серця? Невже ви, така розумна людина, не збагнули цієї простої речі?

— Та ні, не в тому річ…— Канае хотів було якось виправдатися, але, заскочений зненацька, не спромігся видобути із себе слова.

— Вам було б краще з Мотоко-сан. Я не з тих, що вам подобаються,— сказала Аяко, і раптом відвернулася. Здавалось, вона намагається приховати сльози на очах.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ПОПОЛУДНІ

Прокинувсь я сьогодні вранці й відчув, ніби щось від мене віддаляється, а натомість щось інше наближається. Хоч я сказав „вранці”, та насправді було вже досить пізно, коли я пробудився. А наближалося до мене не щось, а Токіко. Мугикаючи собі під ніс, вона вешталася по кухні й раз у раз підходила до моєї постелі, щоб розбуркати мене. Та от що від мене віддалялося — цього я не можу пригадати. Не міг і тоді.

Зараз я відходжу чимраз далі від Токіко й наближаюся до іншої жінки. Я певен, що це не сон. Цікаво, яка різниця між сном і дійсністю? У сни я не вірю. Бо, кажу я собі, дійсність цікавіша за них. Та зрештою, я не бачу різкої межі між сном і дійсністю; я глибоко переконаний, що дійсність — різновид сну; я навіть не пам'ятаю, коли опинявся в цьому безкрайому, строкатому світі; словом, навколишня дійсність така ж пуста, безплідна химера, як і потік дурних, неймовірних снів. І коли це в моїй голові виникла несосвітенна думка вважати дійсність за сон?..

— Літаєте в підхмар'ї?

— Га-а? Здається, я ще добре не проснувся. Можна чашку кави?

— Та вже давно по полудні. А ви все ще дрімаєте.

— Вам дивно?

— Дивно. І смішно.

— Просто я люблю спати навстоячки.

Сказано несерйозно, бо я зовсім не сплю, я завжди в напрузі, ока не замружу й на хвилину, завжди насторожі — боюся видати своє справжнє обличчя, промахнутися, пропустити повз себе цікаву здобич. Словом, оте напруження — це і є дійсність, штучна, створена людськими руками, схожа на сон (принаймні так мені почало здаватися), своєрідний театр, де я граю головну роль. А вона гарненька. Такі дівчата, недавні школярки, чисті, до всього цікаві, довірливі й водночас ніби захищені твердою бронею — моя слабість. Мого справжнього обличчя вони не добачають, хоча й намагаються, і якщо я кличу, спішать за мною. На їхню думку, життя — любовна пригода, але встрявати в неї вони ще не відважуються; сподіваються від нього чогось лише в майбутньому, оповитому рожевим серпанком. Десь у глибині душі плекають вони потаємну надію, що, може, ось цей чоловік — принц, який прийшов за своєю Попелюшкою. Ні, ти — не Попелюшка, принци перевелися, і ніякого життя не буде. Бо життя — це все, що було досі, що ти зазнала в школі, але ти цьому не віриш, бо вважаєш, що дитячий досвід — ніщо, ти забрала собі в голову, що життя почнеться тоді, коли ти станеш дорослою. Я — нікчемна людина, але таких, як ти, дітей не ошукую. І не тому, що це було б дуже легко й не вимагало б ніяких зусиль або що в тебе гаманець порожній. А через те, що мене мучило б сумління. Сумління? Нічого подібного. Просто коли я бачу таку молоду, недосвідчену, як ти, дівчину, мені приходить на пам’ять вона, невинна, довірлива. Навіть якби я…

— Пробачте, що змусила вас так довго чекати.

— Та нічого, спасибі.

— Про щось думали?

— Так, думав. І не про когось чи про щось, а про тебе.

— Справді? Не обманюєте? А може, хтось інший, кращий, був у вас на думці?

— Ні, тільки ти. Тобі не місце в такій маленькій кав'ярні.

— Ви справді так вважаєте? Признаюсь, у мене є маленька честолюбна мрія. Хочете знати, яка?

— Хочу.

— Я влаштувалася в трупу європейської драми „Молоде листя”, а тут лише підробляю. Маю надію одержати колись гарну роль. Наша трупа…

Така історія мене не цікавить. Я — людина вибаглива й не люблю виступати вдруге у вже зіграній ролі. Драматургом я виставляв себе перед Місао. Це мені вдавалося дуже легко: я нахапався сяких-таких відомостей про сучасну драму, а тому вона повірила, що я -автор п'єс, який ще не встиг прославитись, тому не дошукувалася правди. Вона навіть не знала, де міститься керівництво нашої трупи, лише нестямно ревнувала мене до неіснуючих актрис. Я так вжився тоді у своє амплуа, що ніхто й не здогадувався про моє справжнє обличчя, а тому підчепити тебе на гачок — раз плюнути. Досить сказати, що я маю зв'язки, що пишу п'єсу. Або, мовляв, трупу „Молоде листя” знаю, але вважаю, що легше зробити кар'єру деінде. Тим паче, що мій товариш скаржився, буцімто вони не можуть знайти дівчат на жіночі ролі. Словом, досить тобі щось пообіцяти — і ти прибіжиш до мене з блискучими від надії очима…

— Вам нецікаво?

— Та ні, річ не в тому. Просто стати актрисою дуже важко.

— Звідки ви знаєте?

— Здогадуюсь. Правда, в тебе є перевага — ти вродлива.

— Та де там! Якби це було так, то я шукала б щастя не в сучасній драмі, а в кіно.

Якщо ти така скромна, то це похвально. А може, ти просто не помічаєш своєї краси? В о н а була набагато гарніша за тебе, але трохи старша. Та все одно твердо вірила, що в ній нема нічого красивого, і це мене дивувало, бо такої самокритичної жінки я ще не бачив. Здебільшого красунь я уникаю. Вони ласі на похвалу, а через те нікому не довіряють, їм не дає спокою думка, що хтось інший міг би кохати їх ще дужче. А от невродливі легко клюють на будь-яку приманку й не сумніваються у вашій щирості, бо нечасто перед ними розсипаються в компліментах. Щоправда, до н є ї я не підлещувався, не хитрував, а просто сказав: „Ви красиві”. Та якою несподіваною була її реакція! В о н а зашарілась і, немов збираючись плакати, відповіла: „Таке скажете!” Я був приголомшений; видно, ніхто не казав їй компліментів, більше того, мабуть, вона не спілкувалася з чоловіками; певно, вирішила, що негарна з лиця, а тому не сприйняла всерйоз мої щирі слова. „Таке скажете! Насміхаєтеся!” Чого б це я мав насміхатися? Трапляються на світі й такі жінки. Вони ще більше ваблять тим, що не помічають своєї краси. І справа тут не в моїх уподобаннях, я маю безпомильне око. Я обирав собі жертву з-поміж так званих невродливих жінок, з комплексом неповноцінності, а тому з н е ю зазнав невдачі. Правду кажучи, від самої початку я був певен, що нічого путнього з цього не вийде; власний досвід застерігав мене: „Не зачіпай цієї дівчини!” Та щось штовхало мене ї й назустріч. Може, схожість її з Аа-тян? Я довго думав над цим і нарешті таки знайшов відповідь. Я б не наважився назвати малу Аа-тян красунею, та все-таки вона була досидь гарненька — пухленькі щічки й великі оченята. Коли вона дивилася на мене своїм пильним поглядом, я ладен був зробити для неї все, що було в моїх силах. У той час, коли я з матір'ю опинився на ласкавому хлібі священика, ми гралися з нею у просторому дворі буддійського храму: притискаючи до грудей ляльку, вона була мамою, а я — батьком. Але вже тоді я розумів, що для неї батько — це щось звичайне, природне, а для мене — неймовірне. Навіть тоді, коли Аа-тян, сидячи на ряднині, розставляла чашечки з рисом і червоною квасолею, я відчував фальшивість цієї гри. „У тебе нема батька, але є мати,— звучали в моїх вухах материні слова.— Усі чоловіки — негідники!” І все-таки я думав: „От було б чудово, якби я мав і батька! Якщо колись, у майбутньому ми з Аа-тян поженимося…” Ні, таких ілюзій я не плекав, бо був ще малим, а Аа-тян — просто гарненьким дівчам, і крім того, в мене не збереглося жодних згадок про батька, з дна моїх споминів виринає лише сумне материне обличчя. Та, мабуть, змалку я мріяв про життя в сімейному колі. Усі мої ровесники так жили, а я почувався серед них чужим, нерідко зчинював несамовиті бійки і за це здобув собі славу шибайголови; поступово друзі покинули мене, і тільки Аа-тян залишилася вірною мені, я ж люто кидався на зухвальців, навіть старших за мене, які посміли кривдити її. Та чим запальніше Аа-тян гралася в тата-маму, тим більше я втрачав спокій, поки нарешті порозкидав наїдки й зірвався на ноги, вигукуючи: „Перестань! Чуєш?!” Аа-тян широко відкрила свої допитливі великі очі й сумно дивилася на мене. В о н а теж поглядала на мене повними сліз очима, а я, здається, ловив себе на думці, що здатен лише доводити кохану жінку до розпачу.

Аа-тян була сумна — я ніколи не чув її сміху,— спокійна, не по-дитячому поважна, добра дівчинка. До яких тільки хитрощів я вдавався, щоб розвеселити її, та вона хіба що легка всміхалася.

В о н а сміялася, але теж була сумна. Така молода, а зазнала стільки лиха після розриву зі мною; мабуть, гірке відчуття обману зістарило її. А може, й ні; я побачив її постать проти світла, схожу на привид, і не все зміг розібрати, але вона здалася мені ще молодшою, ще вродливішою, справжньою богинею щастя Кітідзьотен. А може все це гра уваги, бо звідки ж у мене таке враження, якщо вона зроду була сумна?

І на моїй матері лежала печать нещастя — я пригадую її сердите, суворе, заплакане обличчя; а проте, здається, і вона іноді радісно сміялася, ба навіть надсадно реготала — тоді з нею був священик або якийсь інший чоловік, а мене виганяли з кімнати.

Тож і не диво, що з такою матір'ю, а згодом без неї я не міг почуватися щасливим. Та щоб вижити в цьому світі, я вперто боровся, і то досить успішно, зі смутком — отож ця боротьба стала змістом мого життя; без потреби я не виставляв його напоказ, та й у душі не дуже йому віддавався, бо не бачив у цьому користі. І лише ось у таку, як ця, годину перепочинку, коли переходжу від однієї жінки до іншої, за чашкою кави я дозволяю собі трохи розслабитися й показати своє справжнє, не загримоване обличчя. Як тільки задзеленчить дзвоник і скінчиться антракт, розпочнеться нова дія: я займу своє місце на сцені, і разом з Юкіе ми зіграємо імпровізовану виставу. А все-таки цікаво було б знати, коли я живу по-справжньому: коли піднімається завіса і я пускаю в хід свої акторські здібності чи коли насолоджуюся коротким, як цей, антрактом? Ось зараз я увесь мов на долоні — сиджу собі в кав'ярні і, жартуючи з офіціанткою, спроквола перебираю одну думку за одною, честолюбні плани мене не мучать, хитрощі не хвилюють, а тому я не бачу різниці між сном і дійсністю, та хочеться думати, що реальною є саме ця хвилина, коли не кривлю душею, а все, що настане пізніше,— сон. Якщо вірити монахам, то наше життя — примарне, як сон, скороминуще, як шумовиння на воді, і людині залишається тільки одне — блукати в морі темряви. Такі, як я, не мають надії на звільнення від кайданів гріховного світу й на потойбічне життя, та байдуже. Мені досить того, що я ось зараз, у цю мить, живу, поринувши в задуму. В таку ось хвилину дозвілля, коли начебто не відчуваєш ні радості, ні щастя — нічого, властивого людям, уявлення про рай і пекло, про попереднє життя та перевтілення [32] душі зливаються воєдино, а тому такий нероба, як я, згоден був би наймати десь квартиру, поки вистачить грошей, варити собі їсти, нічого не жадати, але й не ошукувати й не доводити до плачу жінок, а відтак і не боятися несподіваного викриття. Я — не лиходій, а просто ледар, нікчемне, дурнувате створіння, нездатне на щось мужнє. Якби ж це був сон! А то ж ні. Я скоро вийду з цієї кав'ярні й подамся до Юкіе. А чому? Чому я маю йти до жінки, яка мені не дуже подобається? До обіду я був у Токіко, а пополудні опинюся в Юкіе. Цікаво, чому в моєму театрі партнеркам відведено певний час, як за розкладом? Я й сам не збагну, чому. Здається, я довго не всиджу тут, у цій кав'ярні, один. Коли я жив з Токіко, з Місао чи з Кадзуко, то гаяв час у місті — на велосипедних гонках, у патінко, в кінотеатрі або в барі — і ніколи не квапився додому; не мав я такої охоти і в кав'ярні за чашкою кави, а от зараз у мене зовсім інший настрій, бо я почуваюся самотнім і мені нема куди подітися. До Токіко вороття нема — я залишив їй листа, і більше ми не побачимося, але ж і до Юкіе я ще не добрався,— наче повис між небом і землею. Я боюся такого стану, коли відчуваєш себе покинутим, а тому мені страшно жити самому в квартирі. Про сімейне вогнище можна говорити тоді, коли твого повернення чекає жінка й накидається з лайкою, як Савако, або глузливо посміхається, як Місао, або плаче, як Кадзуко. Без цього я не міг би жити. Словом, найбільший мій ворог — самотність.

Я стояв у коридорі добродійної лікарні, оточений безликим рядом дверей, і бився головою, немов м'ячем, об дерев'яну стіну. Я здогадувався, що мати не довго ходитиме по цьому світу, що вона скоро помре, бо її перевели з великої палати в малу. Та найгіршим знаком було те, що вона осунулася, страшенно постаріла, її чоло зорали зморшки, очі світилися дивним тьмяним блиском, губи зблідли й пошерхли, а вилиці випнулися з-під шкіри. А вона ж ще не була похилого віку; відколи я себе пам'ятаю, вона здавалася мені найвродливішою з жінок, а от того дня важко було назвати її не те що красивою, але й взагалі жінкою, людиною. І хоча в той час я був ще малим, та вже не плакав, а тільки стояв у коридорі й бився головою об дерев'яну стіну, бо мені стало страшно. Під стіною того коридору стояло брудне відро, металевий таз, лежали коробки з-під мандаринів і якісь клунки, з кухні плив запах смаженого й печеного, снували няні з мішечками льоду, ніхто не звертав на мене уваги, а я знав, що в тісній кімнатці стогне моя мати, чув її тихий голос і, щоб забутися, бив головою об стіну, бо тільки мати пов'язувала мене з цим світом і мені здавалося, що саме завдяки цьому я існую. Існую… Такої складної речі не міг зрозуміти малюк, що не закінчив і початкової школи. А як же це краще сказати?.. Завдяки їй я відчував, що стою твердо на землі, дихаю повітрям, мене чують і бачать інші люди, а тому мене лякало передчуття непевності, яке мало настати з материною смертю. Надворі була гаряча літня пора, крізь відчинені вікна в коридор лилося проміння надвечірнього сонця, ніде ані шелесне. Повз мене, мов тінь, пройшла стара няня з подушкою, запах смаженого вже не збуджував апетиту, не чув я і безперервного співу чоловіка з найближчої палати. Вже тоді я відчував, що втрачу опору в житті, коли не стане матері. Те ж саме я почуваю тепер. Я постійно шукаю чогось надійного, що підтримало б моє існування, та не знаходжу, і тому перебігаю від одної жінки до іншої, нічого цим не досягаючи, хоча знаю, що десь із кимсь я міг би бути самим собою. Та після материної смерті мені не щастило — я помер разом з нею, забув, що таке справжнє життя, у пекло не попав, а блукаю, як душа перед новим перевтіленням, а тому не відрізняю сну від дійсності. Отже, я схожий на тінь. Мені іноді здається, ніби моє краще, людяніше „я” живе в іншому світі.

Що за малодушність! Що за нісенітниці! Адже я маю право жити по-своєму, а мінятися мені вже пізно…

— Ви йдете?

— Та вже час.

— Бачу, ви з валізкою. У подорож зібралися?

— Ага.

— На уїк-енд? Як вам добре! Я теж хотіла б кудись поїхати.

— Мені треба навідатись на батьківщину.

— Куди?

— Недалеко. В Уцуномію. Там живе моя мати. Начебто запрошує на оглядини. Та я маю намір відмовитися від запропонованої нареченої.

— Чому? Ви ж її ще не бачили. А що, коли вона виявиться гарною? І тоді відмовитеся?

— Думаю, що так.

— Дивно. Вона ж вам може сподобатися. В усякому разі, будьте обережні. Чогось погода псується.

— Мабуть, сніг випаде. Ну що ж, бувай!

— До скорого побачення!

До цієї кав'ярні я більше не зайду, та все одно, як кажуть, звичка — друга натура, і з моїх уст зривається натяк на те, що, може, колись ми ще зустрінемося. Цікаво, що вона сказала б, якби я повернувся й повідомив: оглядини мої розладналися, і я радий був би одружитися з тобою якщо, звісно, ти не проти?.. І наверзеться ж отаке! В таку погану погоду не хочеться і чути про якусь там подорож; може, хтось і збирається їхати на мінеральні джерела, або кататися на лижах, або в гості до матері на оглядини, але тільки не я. Мені ж стелеться дорога до Юкіе — починається наступна дія в моїй виставі. Якби в мене була батьківщина й мати, може, я так не поводився б. Та ні, річ не в тому, людині від самого малку призначена певна доля. Токіко казала, що не пам'ятає своєї матері, Кадзуко — що зненавиділа її і втекла з дому на власний хліб. Я не розумію, як це можна сваритися з матір'ю. Куди це годиться! „Я навіть уві сні сперечаюся з нею”,— розповідала Кадзуко. „Це просто означає, що ти любиш її”,— пояснював я. „Неправда! Дух матері переслідує мене уві сні за те, що я втекла з дому”,— заперечила вона й виклала всі подробиці тої суперечки. Як вона любила тлумачити сни! Доля таки покарала її, правда, моїми руками — я обманув її. Закінчується суботній день і незабаром на вулицю посуне лавою службовий люд. У таку холоднючу погоду, коли от-от піде сніг, навряд чи хто захоче безтурботно гуляти. В о н а сказала, що не має рідної матері, а коли згадувала про неї, то ї ї засмучене обличчя оживало. Тому я швидко знайшов з нею спільну мову, та коли навідався до н є ї додому, то ї ї мачуха не здалася мені такою вже поганою, ба навпаки — дбайливою, з почуттям обов'язку перед пасербицею. Та, як кажуть, чужа душа — темний ліс. Коли б мачуха справді любила ї ї, мов рідну дитину, то лише за підбурення ї ї до втечі я заслужив би вічної пекельної кари.

То, може, податися в патінко?.. І лізе ж така дурниця в голову саме під час антракту між двома діями! Словом, я опинився на крутому повороті: щойно завіса опуститься, моє дотеперішнє „я” загине, а підніметься знову — я відроджуся, перевтілюся. Яким прикрим і злиденним видається життя, якщо, народившись лисицею або птахом, нарешті набираєш образу людини, але не маєш надії потрапити в рай; у попередньому житті ти міг бути ким завгодно, але усвідомлювати скороминущість усього сущого може тільки людський розум; хоча кожна істота бодай на мить з'являється на світ, та її не завжди помічають; протягом такого життя я не раз начебто вмирав і народжувався, але ніколи мене залишало відчуття, що я в пеклі, де стільки різних кіл; моє перевтілення — це перехід з одного пекельного кола до іншого, одноманітний, безкінечний, тяжкий, як каторга, та все одно я відчуваю насолоду, коли брешу, одурюю жінок і виграю в патінко, а значить, моє життя набагато цікавіше, захопленіше, ніж у звичайних людей, іншого мені й не треба, бо я ні на що інше не годжуся, жити інакше не вмію, я не просто гультяй — я байдужий до житейського успіху й політики, сенсу в житті не шукаю, я розгубив такі поняття, як „пристрасть”, „справедливість” та „ідеал”. Вам цікаво знати де? На стіні в коридорі добродійної лікарні, де витав різкий запах смаженого, на запліснявілих татамі в темному храмі, задимленому кадильними паличками, де священик неприємним голосом виголошував проповіді, на курній дорозі мимо полів, засіяних китайським астрагалом… Життя схоже на беззмістовне кружляння і стукіт металевої кульки об вузький диск грального автомату. „Ти справді ледащо”,— часто повторювала Савако, а я тут же виправдовувався: „Мені дуже незручно в цьому зізнаватися, але моїх рук ніщо не тримається”. Її підкуплювала щирість моєї відповіді, а крім того, як жінка сильної вдачі вона любила брати когось під свою опіку; я корився, і це її тішило, а тому в мене не було потреби вдаватися до хитрощів та брехні. Перед Місао я виставлявся драматургом, перед Кадзуко — службовцем відділення осакської фірми. Ким тільки я не був: і страховим агентом, і університетським викладачем, і воєнним злочинцем, переслідуваним американською військовою поліцією, і співробітником радіостанції. Кожного разу я підбирав собі відповідну професію, а от із Савако я був просто безробітним, і цього вистачало. „Хто прийме на роботу такого нездару? Якби я тебе не годувала, ти б з голоду помер і все”,— дорікала Савако. А насправді вона тішилася тим, що доглядає мене. Мабуть, і після моєї втечі з грішми вона шкодувала, що сказала зайве, бо зачепила чоловічу гордість. Такої злої на язик жінки я ще не бачив: вона накидалася на мене, як злий демон Яся, та іноді ладна була заплакати, не бракувало їй чуйності, отож я й досі згадую про неї без ненависті. Коли вже така вольова жінка, обливаючись сльозами, пожаліла, що своїм жорстоким ставленням зробила моє спільне життя з нею нестерпним, то що мені казати? Адже я ніколи не насолоджувався подібним привіллям, безтурботністю і спокоєм. То була заповзятлива особа, на задвірках Гіндзи [33] тримала галантерейну крамничку,— ні там, ні навіть поблизу я не був ніколи; чого вона тільки не робила: тканини фарбувала, бісером і кольоровими нитками вишивала, всі свої здібності вміла пустити в хід; я лежав на татамі і, покурюючи цигарку, спостерігав, з яким запалом вона віддається рукоділлям й не перестає говорити — слова з неї так і сипалися, часто зачіпаючи й мене, а тому, коли несила було терпіти, я швидко взував сандалії і виходив з дому, тим більше, що поряд на головній вулиці містилося патінко, де я був своєю людиною, бо ні разу не програвав, отож ноги самі несли мене туди. Та годі про це, а то запізнюся до Юкіе.

Ого, який сніг пішов! Я думав, що погода не зміниться, а воно он що вийшло. Це просто чудово, коли спішиш до жінки, ніби Наодзіро до Мітітосе [34] , тільки моя зустріч не буде такою пишною, як у театрі, а скоріше діловою. Коли випадає сніг, місто раптом змінює свій вигляд: усе грубе, гидке поволі зникає, стає до невпізнання білим-білісіньким. Я за те, щоб сніг не переставав, може, тоді й наше життя стало б чистішим. У дитячі роки в таку погоду я ладен був іти хоч на край світу, а тепер з такою валізкою це неможливо, треба якомога швидше знайти таксі.

— Підкинь по шосе Косюкайдо до Сасадзуки.

— Ох і сипле!

— А скільки ще сьогодні навалить!

— Кепська погода. Треба раніше закінчити роботу, а то в біду можна потрапити.

— Милуватися снігом зовсім не кортить, правда?

— Вважай, субота пропала. А звичайно в суботу від пасажирів нема відбою.

— Може, до ночі погода переміниться?

— Навпаки, ручуся: такий снігопад не припиниться. А от гідрометцентр сьогодні вранці обіцяв мінливу хмарність із проясненнями.

Пригадується тихий зимовий вечір мого дитинства; ще перед тим, як знайти притулок у священика, ми з матір'ю (батька я не пам'ятаю) жили в країні снігу, всюди були глибокі кучугури, а тому гуляти надворі я не міг, зате, як смеркалося, мати розповідала мені про снігову королеву. „Тук-тук-тук… Ти чуєш, ніби хтось стукає? Відчиняєш двері — аж перед тобою стоїть гарна жінка в білій киреї з білим каптуром. Вона каже, що заблукала, і проситься на нічліг. Якщо ти виявиш доброту і впустиш жінку до хати, то тебе чекає смерть, а тому ніколи не відчиняй дверей, тримай їх завжди на засуві, бо лихо буде”,— повчала мати. „Снігова королева справді гарна?” — питав я. „Не просто гарна, а чарівна”.— „Як ти, мамо?” — „Який же ти дурненький! Хіба можна порівнювати мене з нею?” — і мати засміялася. „А що вона потім робитиме?” — запитав я. „Обійде всі двори, і якщо ніхто не пустить до хати, то повернеться в гори”.— „Вона живе там сама?” — „Так, сама”. І тоді я засинав, а коли серед ночі злякано прокидався, то мені здавалось, ніби хтось стукає у двері: тук-тук, тук-тук…

Це добра прикмета, що я перебираюся до Юкіе саме сніжного дня, значить, житиму з нею довго в мирі та злагоді. Я сказав „житиму з нею довго” і згадав, що мені першому, а не жінкам, набридало сімейне щастя. Оскільки я надавав розлученню великого значення, то задумував його наперед, коли ще не зовсім охолов до своєї обраниці. Місао не дочекалася мене на вокзалі в Кобе, Савако й Кадзуко одержали листи, які, до речі, ставали щораз досконалішими, а тому сьогоднішній для Токіко я схильний вважати шедевром. Здебільшого я залишав своїх коханок, і лише один раз мене покинули. В о н а до всього ставилася серйозно й переоцінила мене — ї ї ідеал і мене розділяла прірва. Та, видно, я добряче напустив ї й туману в очі, якщо вона мене так високо ставила. Зрештою, це не дивно, бо я в такому ділі мастак. Я звів з пуття невинну дівчину, через мене в о н а залишила батьківський дім і коли нарешті збагнула, що я зроду неотесаний, то дуже переживала. Щоправда, ї й, наївній, було невтямки, що чесність для мене — пустий звук. Хоча я спритно обманув ї ї, та після ї ї втечі на душі в мене лишився неприємний присмак: я зітхнув з полегшенням і водночас шкодував за нею, причому з кожним днем щоразу дужче. Куди в о н а ділася? Я навіть розпитував ї ї батьків. Ще жодного разу я не переходив через такий хисткий місток. Я хотів дізнатися, куди в о н а подалася, та якби й дізнався, все одно не зміг би повернути ї ї до себе, бо не посмів би попросити ї ї про це. Вона ніколи не виходила мені з голови, хоч би з ким я був, я завжди згадував про неї й порівнював з нею свою нову знайому. І от нарешті мені пощастило натрапити на ї ї слід, але я злякався і зник у темряві.

Саме така жінка, як Юкіе, мені найбільше підходить. Добродушна, покірна, але не дуже красива, вона проґавила нагоду раніше вийти заміж, однак від цього їй голова не болить, бо чоловіки її люблять і вона звикла до їхніх залицянь, щоправда вона радіє тоді, коли комусь з них допоможе матеріально. Я зустрічався з нею кілька разів, але на роботі, в ресторанчику, де вона працює розпорядницею, не бував. Я підозрював, що Юкіе має патрона, але на моє питання вона відповіла: „Вам кожен скаже, що не маю”. Мабуть, таки не має, бо сказала, що я міг би в неї переночувати. „А може, ваш опікун навідується тільки в певні дні?” — допитувався я. Юкіе споважніла й побожилася, що не має чоловіка. „Я мрію обзавестися власною справою і старанно працюю в ресторанчику, який належить жінці. Вона мене любить і в усьому довіряє”,— пояснила Юкіе. Звісно, я їй не повірив, але якщо їй байдуже до опікуна, то мені тим більше нема чого переживати. Тільки от виставлятися перед нею безробітним, як перед Савако, не годиться, та, зрештою, коли подумати, то сама доля послала мені таку жінку — чуйну, щедру, безтурботну, веселу, не таку серйозну, як в о н а, не сварливу, як Савако, не ревниву, як Місао, не прилипливу, як Токіко, словом, ідеальну здобич. Коли я повідомив по телефону, що прийду сьогодні, вона радісно відповіла: „Тоді я скажу, що захворіла, і не піду на роботу”.— „Але ж будь удома. Я обов'язково забіжу”,— нагадував я, а вона ще з більшою радістю в голосі запитала: „Ви справді так вирішили?” От дурненька!

Такий густий сніг пішов, що просто диво. Навряд чи він перестане. Виходить, я спішу на побачення, як той Наодзіро до Мітітосе?

— Слухай, зупинися на розі он тої вулиці.

Сніг іде й іде… валізка така тяженна… якби ж то не треба було спішити… мабуть, і Юкіе буде неприємно, що я пробивався крізь сніги. Ну от, скоро підніметься завіса, і почнеться нове життя або розверзнеться нове пекло.

ЗИМА КОХАННЯ

„Обличчя суворе. Навіть страшне,— подумала А. — Як у мертвої”. Зіпершись на столик у кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї таке суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її обличчі виділяються широкі, наче злякані очі. К. якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху у валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім…

ПОПОЛУДНІ

Канае перевів погляд з блокнота на двох молодиків, з вигляду банківських службовців, що сиділи навпроти. Один з них ще й досі переглядав журнал, другий дрімав, поклавши голову на плече товариша.

„Здається, цей розділ я читав зовсім недавно”,— міркував Канае. Перебігаючи по ньому очима, він силкувався пригадати, коли це було. І таки пригадав: сьогодні вранці, коли ще на світ не займалося. Прокинувшись від якогось незрозумілого сну, він засвітив торшер і, перегортаючи блокнот, натрапив на сцену втечі А. з рідного дому. Здається, цей розділ Канае написав у середині вересня після того, як до нього на квартиру навідалася Мотоко й розпитувала, чи не заходила Ая-тян. При цій нагоді він зацікавився минулим Аяко Аймі й придумав перший уривок „Зими кохання”.

Канае перевів погляд з молодиків на запітнілу шибку, вкриту краплями води знадвору. Дощ, а може, дощ зі снігом лив ще сильніше. Канае відклав блокнот, потягнувся й пішов до вмивальні. У вагоні панувала тиша, пасажирів було мало, електричні лампочки вже світилися, хоча до вечора було ще далеко. Повернувшись з умивальні, Канае розгорнув розклад руху поїздів і, глянувши на годинник, відзначив для себе: Хамамацу— 16.48. Отже, до Хамамацу лишилося небагато. А потім, о 18.33, буде Нагоя. Там можна сподіватися телеграми-відповіді від Нісімото.

Він знову взяв у руки блокнот. Його погляд затримався на тому ж розділі „Зими кохання”. Канае намагався згадати, після якого сну вранці читав цю частину свого роману, та даремно. Невже ослабла пам'ять? Якщо він не може сказати нічого про сьогоднішні події, то що вже говорити про далеке минуле. Зрештою, пам'яті не накажеш. Канае глянув у блокнот. Сцена втечі А. з рідного дому. Мотоко проговорилася, що Аяко тікала з дому не раз. Цей факт повною мірою використовується в його романі. Раптом йому пригадався прохолодний вересневий вечір (тоді саме перестав лити дощ), коли через кілька днів після відвідин Мотоко до його на квартиру зайшла Аяко. Так само чотири дні тому приходила спочатку Мотоко, а наступного дня — Аяко. Враження таке, ніби відвідини піврічної давності були своєрідною репетицією. І тоді, наприкінці вересня, Аяко привело нього побоювання за стан старшої подруги. Той вечір сплив у його пам'яті несподівано яскраво. „Хіба можна забувати про такі важливі речі?” — подумав Канае.

Поїзд сповільнював свій рух і водночас з гучномовця сповіщали про наближення до Хамамацу. Молодик навпроти склав журнал і взявся немилосердно трясти свого заспаного супутника. У вагоні зашуміли, загомоніли пасажири. Та Канае сидів нерухомо й дивився у вікно.

ВОСЕНИ, СТО ШІСТНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Канае піднявся скрипучими сходами на другий поверх будинку, де він жив, і, природно, кинув погляд у коридор — спиною до нього там стояла дівчина з парасолькою в руці, та коли побачив, що вона зупинилася перед його дверима, то відразу зрозумів: це — Аяко Аймі. „Невже втекла з квартири Мотоко?” — такою була його перша психологічна реакція.

Взутий у дерев'яні сандалії, Канае навіть при бажанні не міг заглушити їхнього стуку, але дівчина не осмілювалась повернути голову, бо, видно, хотіла залишитися непоміченою. Його ж перша реакція несподівано змінилася веселим настроєм: вільною рукою він ляснув її по плечу — як у дитинстві, коли грався з товаришами в хованки.

— Аяко-сан, що ви тут робите?

— Ой, ви мене так налякали!

Дівчина крутнулась і глянула на Канае широко відкритими очима.

— Куди ви ходили? Я думала, вас нема вдома, і збиралася вже йти.

— Ось бачите куди,— і Канае показав мильницю, загорнуту вогким рушником.— Дощ перестав, і я збігав у лазню.

— Я справді збиралася йти,— повторила гостя вже в кімнаті, але Канае не звертав на це уваги.

Повечерявши після роботи в міській їдальні, він прийшов додому, замів підлогу й подався у громадську лазню. Отож тепер у кімнаті було чисто, а коли він відчинив вікно, то стало навіть прохолодно. Повісивши мокрий рушник на гачок і подавши Аяко дзабутон, Канае вмостився сам на підвіконні, щоб трохи охолоти на вітру.

— Сома-сан, чого ви не сідаєте на татамі?

— Душно.

— Що ви, сьогодні зовсім прохолодно.

Осіння мжичка вщухла, і в кущах під вікном заскрекотали коники. За парканом раз по раз гуркотіли машини й лунали людські голоси. Після купання в лазні Канае завжди брався до роботи, та цього разу зустріч з Аяко не вважав марною тратою часу. Річ у тім, що з романом нічого не виходило, і Канае не уявляв собі, як далі розвивати сюжетні ходи, а тому сподівався, що розмова з дівчиною дасть новий поштовх його думкам. Та це була звичайна відмовка, бо насправді він просто зрадів, що Аяко Аймі завітала до нього в гості.

— Вгадайте, що я подумав, коли побачив вас, Аяко-сан, у коридорі?

Дівчина недовірливо підвела очі.

— Не знаю.

— А те, що ви втекли з квартири Мотоко-сан. Щоправда, з такою маленькою дамською сумочкою далеко не заїдеш.

— От вигадали!

Очі в Аяко розширились, щоки взялися легким рум'янцем. Та оскільки вона мовчки допитливо поглядала на Канае, то йому довелося пояснити:

— Десь півмісяця тому ви, Аяко-сан, наробили шуму своїм зникненням з дому Нісімото. Власне, це Мотоко-сан з переляку здійняла ґвалт, бо під вечір ви повернулись, і я даремно переживав. Мотоко-сан прибігла тоді до мене та й каже: „Ая-тян напевне у вас, бо більше їй нема куди податися”. Я був приголомшений такою новиною.

— Вибачте.

— Пусте, не варто. Я оце подумав: ви справді тікали з квартири?

— Справді. Та не будемо про це,— не вагаючись, відповіла дівчина.

Вражений Канае зліз з підвіконня і, сівши на татамі, відразу заходився повчати:

— Не треба робити дурниць. Мабуть, ви посварилися з Мотоко-сан? Звісно, вона любить виступати в ролі старшої, але вами дорожить. Я думаю, вам буде найкраще в Мотоко-сан. І не треба піддаватися емоціям через якісь там дрібниці. А ще нерозумніше — це тікати.

Аяко дивилася на співрозмовника суворим поглядом, та поволі її зціплені губи розслабилися, в зіницях блиснув лагідний вогник, ніздрі ворухнулись, і вона розсміялася.

— Це брехня! Брехня! — проказала вона і, зиркнувши на розгубленого Канае, знову зайшлася сміхом.

— Що брехня?

— Пробачте. Я не сподівалася, що ви сприймете все так серйозно. Ви мене злякали, несподівано ляснувши по плечу, от я й вирішила вам помститися.

— Ну куди ж це годиться!

— Сома-сан, ви такий серйозний.

Поглядаючи на Канае, Аяко сміялася, і той сміх нарешті передався йому. Він так реготав, що розігрівся ще більше, ніж у лазні.

— То що ж вас привело?

— Не, напускайте на себе такого суворого виразу. Просто в гості прийшла.

— Радий вас бачити. Не подумайте, що я серджуся на вас.

— А якби я справді шукала у вас притулку, ви прийняли б мене?

Аяко вже не сміялася. Канае здалося, що в її словах ховається тонкий натяк, а тому він ухильно відповів:

— Якщо ви так говорите, то це означає, що Мотоко-сан знущається з вас.

— На цьому світі в мене нема ні кола ні двора. Я все думаю, якби кудись утекти.

— І даремно. Треба не тікати від себе, а самій кувати свою долю. Втеча від дійсності до добра не доведе.

Дівчина легко зітхнула.

— Ви так складно говорите. Та от мені завжди кортить кудись тікати. Я невдоволена собою. Хочу втекти від себе. Мотоко-сан до мене добра, і я їй вдячна за це. Однак я не можу поручитися, що одного дня не залишу її. Бо я їй не потрібна.

— Нічого подібного. Це вам лише так здається,— гаряче заперечив Канае. Аяко сумовито всміхнулася.

— Хоч би якими дружніми були наші стосунки, ми залишимося чужими одна одній. Вона — це вона, а я — це я. В одному ми знаходимо спільну мову, в іншому — ні. Ви гадаєте, між нами панує мир і злагода? Може статися так, що вже завтра ми розійдемося.

— О, це мене дуже засмучує! — ніби повертаючи розмову в жарт, сказав Канае.— Коли справді так станеться, то це означатиме, що ви помилились або зневірились у всьому. Мені здається, що Мотоко-сан живе, опираючись тільки на вас.

— Навряд. Мотоко-сан сильна духом і не має потреби шукати в комусь опори.

— Та хто його знає. А крім того, хіба ви чужі одна одній?

Аяко на мить задумалась, а потім проказала:

— Все-таки чужі.

— Скажіть, що сталося? Щось серйозне?

Дівчина знову всміхнулась і лагідно відповіла:

— Нічого особливого… Я хотіла б у вас запитати

— Що?

— Останнім часом майже щовечора Мотоко-сан кудись ходить. Пам'ятаєте, як минулого разу — не тиждень, а два тому — в дощ вона одна подалася до міста?

— Так, так, пригадую, як вона причепурилася.

— Відтоді воно й почалося. Сома-сан, ви не здогадуєтеся, куди вона вчащає?

— Ні, не маю уявлення.— Канае справді нічого не знав — це було видно по його обличчю. Зрештою, Аяко не сумнівалася в правдивості його слів. Відчувши деяке полегшення від такого повороту розмови, Канае провадив далі:

— А хіба це погано, що не здогадуюся?

— Авжеж, погано. Бо я таки справді переживаю. Якщо ви дізнаєтеся від Мотоко-сан, де вона пропадає вечорами то це означатиме, що вона вам більше довіряє, а я їй чужа!

— Нема для цього підстав. Ви мені набагато ближчі. Мотоко-сан не відкриває нікому своєї душі. Здається, ніби розмовляєш з нею крізь невидиму стіну.

— Справді. Така досада.

Слова Аяко зазвучали правдиво, і Канае мимоволі засміявся.

— Що ж тут смішного? Настає вечір, і Мотоко-сан кудись іде, а на мої запитання відбувається невиразним „Та нічого” або „Нічого особливого”. Дивна жінка та й годі.

Підтакуючи, Канае згадав, що подібну сцену описав у своєму романі. В „Човні Харона” М. щовечора десь пропадає і через те А. непокоїться. Її підказала йому уява, отож ходить, що іноді дійсність схожа на вигадку. В романі М. намагається роздобути грошей для товариша, але він накладає на себе руки. А як складеться життя в Мотоко та Аяко? Неймовірно, щоб дійсність наслідувала його уяву.

— Все-таки цікаво…— промимрив він сам до себе.

— Що ви сказали?

Зрозумівши, що Аяко почула його, Канае захвилювався. Ні в якому разі не слід говорити про схожість між персонажами його роману та живими дівчатами. Аяко не простить йому, коли дізнається, що в його творі вона виступає в ролі А. І хоч би скільки він повторював, що все це вигадки, вона захоче сама переконатися, що так воно й є, тобто попросить показати роман. Що ж буде тоді, коли вимисел цілком випадково збігатиметься з фактами її біографії? Нічого доброго. І Канае поспішив заговорити дівчині зуби:

— Ви обидві якісь дивні.

— Чим?

— Як це — чим? Прибігає недавно Мотоко-сан і питає: „Ая-тян не приходила?” — видно, її турбує ваша доля,— а сьогодні вам хочеться знати, де вона пропадає вечорами. Ви що, обидві вирішили зізнатися мені по черзі?

— Зізнатися?..

— Атож. Наче я ваш адвокат або духівник. Хочете дати мені зрозуміти, які ви нерозлучні подруги?

— Та ні…

— Значить, усе це — що ви чужі одна одній, що в будь-який час розійдетеся — неправда? Дивно.

Аяко похнюпилася. Канае відчув, що трохи перегнув палицю, але не знав, як вийти із становища. У кімнаті похолодніло, і він зачинив вікно.

— Я йду додому,— несподівано сказала Аяко й кивнула на прощання головою.

— Гніваєтесь на мене?

— Ні. Просто вже пізня година. Та й вам, мабуть, треба працювати.

— Робота не втече.

Однак вона вже не могла зупинитися, і Канае додав:

— Я вас проведу. Може, де-небудь поп'ємо чаю?

Вони йшли темною вулицею до автобусної зупинки. Про кав'ярню Аяко й не згадувала.

— Будь ласка, зайдіть до нас наступної суботи. Розпитаєте Мотоко-сан про її вечірні пригоди,— попросила вона, сідаючи в автобус. Канае погодився і, помахавши їй рукою, пішов додому. В дорозі його захопив дощ. Повернувшись до столика, він відчував неспокій, голова повнилася безладними думками. Здавалось, ніби він щось забув сказати, а що — не пригадував. У кімнаті стало холодно.

ЗИМА КОХАННЯ

А. скоцюрбилась, зануривши щоку в м'яку ковдру над котацу і вхопившись рукою за поперечину дерев'яного дашка. Жаровня поволі холола. „Слід би підкинути вугілля”,— ставала думати вона. Пополудні гострий біль у низу живота й під грудьми змінився тупим. Надвечір, обмацуючи себе руками, А. здогадалася, що в неї апендицит, а тому трохи заспокоїлась. Вона все витримає, тільки не це. Відколи А. почала усвідомлювати, що помилилася у своєму виборі, лише це її найбільше лякало. Якби вона не переконувала себе, що К. любить її, то не могла б примиритися із своїм теперішнім становищем, та все одно відчуття промаху наростало. Вона ладна була визнати, що схибила, але здригалася від самої думки, що доведеться за все розплачуватися.

„Якщо К. —сан повернеться, то поведе до лікаря”,— думала А. , чекаючи його приходу. Зігнувшись удвоє, вона приготувала вечерю, що потроху холола на засланому вініловою скатеркою столику біля котацу. Давно минув час, коли К. мав повернутися, запах смаженого вже розвіявся в коридорі будинку. У вікні тісної кімнати на чотири з половиною татамі, як завжди, блимали неонові вогні людної вулиці. З одної сусідньої квартири долинав звук деренчливого радіоприймача, з другої — одноманітний голос малої дитини, що читала книжку. Це не вперше К. десь затримався після роботи. Вже не раз А. чекала його ввечері, зайнявшись плетінням. „Чого ж ти не повечеряла без мене?” — дорікав потім К. Але А. з принципу ніколи сама не сідала за стіл, їй здавалося, що при пустому шлунку й голова ясніша. Тепер, коли вона залишила ненависну батьківську оселю, прикрі думки обсідали її ще більше.

А. рішуче підвелась і підкинула в котацу декілька шматочків вугілля. Розправивши груди, глибоко вдихнула. Біль знову посилився, її занудило. А. осіла на татамі й лягла. Вона звикла до самотності. Але цей нестерпний біль… Відчувши його ще тоді, як К. йшов на роботу, А. цілий день почувалась кинутою напризволяще. „Бережися. Я прийду відразу після роботи”,— сказав К. з тривогою в очах на прощання. Та, мабуть, як завжди, він зараз сидить на другому поверсі грального дому за грою в маджан. Вона була готова примиритися з цією його вадою і ждати допізна його повернення, але її хльоскало усвідомлення того, що вона помилилася в коханні.

— Чого ви до ночі засиділися? — запитувала вона, розтираючи сонні очі й допомагаючи К. роздягатися. Він байдуже всміхнувся.

— Бо товариші глузують. Особливо з новоженців.

— Ну й хай глузують,— кокетливо наполягала А.

— Ні, так не годиться. Нехтувати компанією не можна. Цього вимагає робота. Будь задоволена тим, що я не приходжу п'яний.

Краще б уже випивав. К. служив у торговій фірмі, але потроху А. ставало ясно, що не для підтримки дружніх стосунків з колегами чи в інтересах фірми він занадився до грального дому. Маджан став, так би мовити, сенсом його життя. Можна сказати, до К. причепилася своєрідна психічна хвороба. Весь свій запал він віддавав грі, й ніякі слова чи благання (ні, гордість не дозволяла їй благати) виявлялися безсилими перед її чарами.

— За ризикованою грою не помічаєш, як минає час,— пояснював К. — Мені здається, що людині найкраще тоді, коли вона не відчуває часу. Так буває на цікавому кінофільмі, або музичному концерті. Те саме можна сказати про кохання й роботу. Та найзахопливіший маджан. Ось чому я запізнююсь додому.

— А як же я?..— запитала вона тихо.

— А. —тян, про що ти говориш? Звісно, я дорожу тобою. Дорожу понад усе. Я ж щойно сказав, що й кохання — захоплююча річ.

Та, видно, А. в чомусь схибила.

— Якщо ви мене кохаєте…

Цього разу вона промовила ще тихше, і К. за столиком не почув. У їхньому теперішньому усталеному житті слово „кохання”, сказане вголос, було недоречним, ніби взятим із сентиментальної повісті.

Власне, в чому вона помилилася? Повторюване безліч разів, це питання ще більше мучило її зараз, коли вона, обхопивши живіт руками, зігнулась над котацу. В її уяві К. виринав з різними виразами обличчя: то добрим і лагідним, з привітною усмішкою, як колись (точніше, кілька місяців тому), то зворушеним, як тоді, пізно ввечері, коли стискав її руку, то розгубленим, винуватим перед нею за пізнє повернення додому, то сердитим, як хижий звір, то чарівним, задуманим… Здавалося б, обличчя те саме, а які несхожі почуття будило воно в її серці. Жили вони бідно. Покинувши так нерозважно рідний дім, А. не могла сподіватися на чиюсь підтримку. К. заробляв мало. Щоправда, в маджан він майже не програвав, але на прожиток цього не вистачало. Та злидні її не лякали. Їй було прикро усвідомлювати, що їхнє спільне життя підточувало щось чуже — азартна гра. „Коли так, то яке місце посідаю я в душі К. —сана? — міркувала вона.— Навіть якби мене не стало, К. —сан не втратив би охоти до життя, а от я залишила батьківську з думкою, що житиму виключно його коханням. Я б зараз усе стерпіла, аби лиш він не розлюбив мене. Я погодилася б на будь-які муки…”

Здригнувшись, А. підвела голову — в убогій кімнатці не було нікого. Як і раніше, в одній сусідній квартирі гуло радіо, проте в другій дитина перестала читати книжку. А. встала похитуючись і притулилася гарячим чолом до шибки. В ту ж мить їй пригадалося, як у дитинстві, коли болів зуб, вона невтішно плакала, притиснувшись щокою до холодного скла. Тоді вона чекала чогось далекого й прекрасного. Колись страждання приходили ззовні, а тепер вони поїдали її зсередини. Що чекало її тепер, коли вона помилилась у виборі коханої людини? Струмочки сліз на її щоках у світлі миготливих рекламних вогнів то червоніли, то синіли.

„Якби К. —сан повернувся, то відвіз би мене до лікарні,— думала А. — Якби він зараз прийшов, я б його ще любила”. Біль став гострішим, вона вже не могла встояти, і майже поповзом дібралася до котацу. „Невже між закоханими нема душевної взаємодії,— мимоволі думалося їй.— Якщо одне з них страждає, то хіба друге не повинно цього відчути?” Але ж і без урахування такого психічного явища К. мав би знати, що від самого ранку її мучить біль у животі. Якби він ось зараз повернувся, вона б усе йому простила. Хай би грав у маджан, аби тільки зараз прийшов…

Нараз електричне світло зникло з-перед її очей. А. звалилась на раковину й виблювала щось гірке. Потім сполоскала рот водою, і їй покращало. Однак біль став ще різкішим. Якщо це не апендицит, то що?.. Здавалось, нутрощі горіли, будь-який дотик обертався нестерпною мукою. Краще б ось зараз померти… І вона уявила собі, як падає в яму. „Я кохаю. Кохаю”,— шепотіла А. Однак К. не вертався. Вона глянула на годинник, трохи подумала, а потім, закусивши губу, підвелася.

А. зняла з вішалки пальто і невпевнено одягла його. Потім взяла з буфета дамську сумочку, вийняла з неї записник і почала писати короткого листа. Раптом їй запаморочилося в голові. „Ти — невдячна донька! Не знаєш, що робиш. Як ти можеш кидати батьківський дім?” — дорікала мачуха. Її висушені, тонкі губи тремтіли. „Де ти? Що з тобою?” — із стетоскопом у руці батько повернув до неї своє схоже і маску обличчя.

А. помітила, що лежить, ніби розчавлена, на підлозі. Сумочка, записник і олівець валялися коло неї. Ні, до батькової лікарні вона не піде. Нізащо. Навіть під страхом смерті, хоча зовсім недавно подумала, що на таксі туди всього півгодини їзди. Взявши ручку, великими ієрогліфами А. написала; «Мабуть, у мене апендицит. Іду до лікарні, що поблизу трамвайної лінії. Ви ні в чому не винні. Але я більше не повернуся”.

Вона поклала вирваний із записника аркуш на стіл, вийняла з шафи піжаму й зав'язала в хустину. Потім добула переміну білизни й розв'язала вузлик. Що ще їй потрібне? Вона обвела кімнату очима і звернула увагу на репродукцію картини „Автопортрет художниці з донькою”, але не взяла її. Однак не залишила фотографію матері в шухляді буфета. Більше вона не подужала б забрати. Прихопивши торбинку, А. взулася й відчинила двері. Руки так сильно тремтіли, що ключ ледве потрапив у замкову щілину. „Вдруге я сюди не прийду”,— подумала А. Вона трохи постояла, спершись об одвірок, і глянула в коридор — чи не видно кого, а потім, притримуючись за поруччя, поволі спустилася вниз.

ЧОВЕН ХАРОНА

А. сиділа на ліжку, накинувши на плечі поверх піжами пальто, і стежила, як на тумбочці М. розкриває бляшанку консервів.

— М. —сан, до вас так часто приходять гості,— сказала вона заздрісно.

— Які там гості! Учениці зі школи. Я не дозволяю відвідувати мене вдома, от вони одна за одною сюди й посунули. Сказати правду, я навіть рада їх бачити.

М. відкрила бляшанку і, висипавши білі персики на дві тарілочки, одну передала А. Та поставила її на коліна й подякувала.

— Оскомисті,— застерегла М.

Годину тому три сором'язливі учениці зайшли провідати М. у цій тісній палаті. Сісти було ніде, а тому вони стояли навколо її ліжка. „Сенсей, швидше одужуйте”,— повторювали діти. А. тим часом лежала майже непомітна, відвернувшись до стіни. Очевидно, М. вчителює — про це А. здогадалася раніше, після перших відвідин школярок. Принесені подарунки М. приймала з неохотою, дорікаючи: „Ну навіщо ви принесли мені це?” Але дітей тішила зустріч з учителькою, і вони тільки всміхалися. Білі персики — це були їхні подарунки. Після того, як дівчатка пішли, в палаті настала тиша.

— Справді, оскомисті, але й смачні.

— Та куди їм до свіжих, щойно зірваних з дерев! — насмішкувато проказала М. — Ото смакота!

— М. —сан, звідки ви родом?

— З Хіросіми. А ви?

— З Токіо. Я звикла до мандаринів.

— Мабуть, і вони смачні…— сказала М. , а її обличчя набрало такого виразу, ніби вона вдивляється кудись у далечінь. Відставивши порожню тарілочку, М. кинула гострий погляд на А. , що орудувала поволі ложечкою, і спитала: — К. —сан відтоді не приходив?

А. відчула, що її обличчя зблідло. Краєчком ока вона бачила ліловий жакет М. , але підвести голову не наважувалася. Згадка про К. була їй неприємною, бо вона силкувалася себе обдурити — забути про нього.

— Значить, справи погані? — знову поцікавилась М.

А. злегка кивнула, й раптом їй на очі навернулися сльози. Вона сиділа на ліжку, ніби чимось придавлена, уже й ногами не помахувала. Після операції А. ще не оклигала, а обведені червоною помадою губи тільки підкреслювали нездоровий колір її щік. Однак молодість таки брала своє, і засмучене обличчя зовсім не пасувало А. М. дивилась на неї співчутливо, як на рідну сестричку.

М. з'явилася в лікарні тиждень тому. В цій двомісній палаті, яку директор тримав про запас, вона спочатку була сама. Її помістили сюди, бо ніде не було вільного ліжка. Її примусово, за наказом директора лікарні, госпіталізували, коли аналіз її крові показав зменшення числа білокрівців. „Я б не хотів, щоб ви подумали, ніби мені потрібен експериментальний матеріал”,— сказав він і відмовився брати плату за лікування. Ввечері того самого дня, коли М. помістили в лікарню, несподівано привезли ще одну хвору. Пізно вночі їй зробили операцію на апендициті. Нещасну ніхто не супроводжував, а тому М. хоч-не-хоч взяла її під свою опіку. Смуток не зійшов з новоприбулої, але молодість допомогла їй швидко одужати. „Цікаво, що її гризе?” — думала М. з цікавістю і співчуттям.

— Не завжди все добре складається,— заспокоювала її М. — Не треба так занепадати духом. Адже операція пройшла успішно. А то ж буває, що при невеликому запізненні й апендицит доводить до смерті.

— Краще б я померла…— прошепотіла А.

— Що за нісенітниця! — голосно насварила її М. — Не кажіть такого. Думаєте, мені легше? Я пережила вибух водневої бомби й досі часто хворію. Мене беруть на обстеження, та сучасній медицині не під силу моя хвороба. Будь-якого дня мені може погіршати, та я не вважаю смерть кращою за життя. Я втратила і рідних, і друзів, тож, здавалося б, навіщо жити, але я все-таки переконую себе: треба, треба.

— Вам є заради чого жити. У вас є живопис.

А. підвела голову і глянула на М. У її очах бриніли сльози, а губи тремтіли.

— Живопис?..— відповіла М. і, вийнявши з кишені жакета хустинку, кинула її на коліна А. — Та ви сльози витріть. Я сама не плачу і не люблю, коли інші плачуть. Невже ви хочете, щоб вас плаксою вважали?

А. послухалась: витерла сльози й простягла М. мокру хустинку. Сунувши її в кишеню, М. провадила далі:

— Від усмішки на щоках у вас з'являються чарівні ямочки, а плач перетворює вас на стару бабу.— Побачивши, що А. мимоволі всміхнулася, вона додала: — Можливо, ви маєте рацію: я живу заради картин. А хіба кожна людина не має чогось такого? Мабуть, і ви маєте.

— Я?..

„Справді, заради чого я живу? — подумала А. — Колись я жила заради любові, заради К. —сана. А тепер?”

— Я теж хотіла зайнятися живописом. Хотіла навчатися в Жіночому інституті мистецтв, але батьки були проти,— зізналася А.

— Ого, і ви про це мріяли? Візьміть себе в руки. Вам ще не пізно починати. Ви молодші за мене, у вас повинно бути багато надій.

— Та яка з них користь, якщо вони нездійсненні?

— Треба сподіватись навіть усупереч безнадії,— підбадьорювала М. — Картини можна писати будь-де, навіть не відвідуючи школи. Ось візьміть мої пастелі й починайте, а я тим часом приготую щось поїсти.

Вийнявши з тумбочки коробку олівців і альбом для етюдів, М. поклала їх на коліна А. й вийшла з палати. А. лишилася сама і знову пустила сльозу. Того дня зранку був обхід хворих. Гладкий директор із стетоскопом на шиї у супроводі молодого хірурга та медсестри підійшов до М. і, глянувши на історію її хвороби, сказав:

— У вас завжди однаково. Склад крові начебто поліпшився. Та коли стане гірше, приходьте знову. Не знаю, чим вам ще допомогти. Переживати не треба. У нашій практиці таких випадків не траплялося, а тому не все нам зрозуміле. Можете виписатися з лікарні, коли захочете — хоч завтра чи післязавтра.

Коли черга дійшла до А. , вона чемно вклонилася.

— А-а, це вам оперували апендицит? І ви можете виписатися днів через два. Бачу, трохи набралися тіла. До речі, вчора я мав розмову по телефону з вашим батьком.

А. мимоволі стрепенулася.

— І що він сказав?..

— Лише те, що покладається на мене. Я передав, що ви одужуєте. Ми з ним познайомилися ще в студентські роки. Якби я знав, хто ви, то раніше звернув би на вас увагу,— відповів директор, а в молодого хірурга спитав: — Сподіваюсь, ти зробив усе можливе? Гарна дівчина, правда?

Злегка почервонівши, А. опустила очі.

— Більше нічого не казав?

— Ні,— відповів директор і перейшов у сусідню палату,

У коридорі заторохтів візок, і зайшла медсестра з їжею, Повернулась і М. з приправою для рису на сковорідці. У відповідь на її жарти А. всміхалась, і на її щоках з'являлися ямки. Відразу по вечері А. лягла в ліжко. Боліли післяопераційні шви.

— Я бачу, ви нічого не малювали,— розкривши альбом, сказала М. Засунувши ноги під ковдру, вона поклала його на коліна й почала щось накидати олівцем на папері, час від часу відгортаючи рукою волосся, що заслоняло очі. В палаті було тихо, тільки одноманітно шипіло парове опалення.

„ К. —сан більше не завітає,— подумала А. — Та й батько не прийде на порятунок”. Батько дзвонив по телефону вчора ввечері, а К. навідувався позавчора. „Я зустрічався з твоїм батьком”,— розповідав К. Цікаво, про що вони говорили? На це К. не дав ясної відповіді. Однак А. здогадалася, що мова йшла про оплату за лікування. Її губи зблідли.

— Навіщо ви зверталися з таким проханням? — дорікнула вона К. — Моє захворювання їх не стосується. За нього відповідаємо ми. Нас зневажатимуть за це. Я не сподівалася від вас такого.

— А. —тян, це ж зовсім природно, що в таку годину й батьки несуть відповідальність,— відповів К.

— Чому? Чому? Хіба не природніше, щоб ви взяли на себе весь тягар?

— Я ж вам казав, що я зараз безпорадний.

— Розумію…— голос тремтів.— Але не хотілося звертатись до рідні. Вони не з тих, що допомагають.

— Так воно й вийшло,— з іронією зізнався К.

Його обличчя з випнутим, високо задертим підборіддям (здавалось, що він не почуває за собою вини) в її заплаканих очах втратило чіткі обриси. „Де було тоді моє самолюбство? Де?” — картала вона себе. Це ж вона сама вибрала собі його. Вибрала з власної волі.

— Я сама якось розплачуся за лікування. Не турбуйтеся.

Його обличчя знову стало безвільним і розгубленим.

— Роби, як знаєш.

— Можете йти.

Вони були самі. Коли К. навідався, М. вийшла з палати. „Добре, що вона нічого не бачила”,— тішилася А.

— Ну то я йду.

— Я неправильно вас собі уявляла. Більше не приходьте.

К. зиркнув на А. — видно, щось хотів сказати, але промовчав. Досі він сидів на стільці біля ліжка, а тепер швидко відпустив її руку й пішов, кинувши на прощання: „До побачення!” Звільнена рука розслабилась й невдовзі охолола до звичної температури.

„Невже я сказала, щоб він більше не приходив?” — згадувала А. Після операції К. навідувався в лікарню щовечора. Мабуть, не грав у маджан, а невдовзі по вечері легко стукав у двері. А от сьогодні він не прийде, напевно не прийде. Якби він посидів коло неї й потримав її за руку, А. простила б йому. Та він тоді витріщився на неї і, видно, хотів якнайшвидше піти. А. зрозуміла, що між ними все скінчилося. Мав би зрозуміти це й він.

„Нічого не залишилося, як сказати тільки це,— думала А. — Я не повернуся ні до батьків, ні до К. —сана. Не зможу. Моє життя — суцільна помилка”.

М. нахилилась уперед і здула рештки пастелі з альбому. Вони впали на ліжко А. красивою смужкою. А. заплющила очі й натягла на себе ковдру.

„ К. —сан не прийде ніколи: ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. І я не повернуся до нього”. Дивна річ, ці думки зовсім не засмутили її. „Я вже розлюбила його. Тому й не сумую… А коли я збайдужіла? Нікого в мене нема й повертатися нікуди…”

— Холодно? — спитала М.

А. розплющила очі й усміхнулась.

— Ні. Просто вирішила заснути.

— Ще рано. Тільки восьма,— сказала М. і знову заглибилась у малювання.

Ще рано?.. В такий час на квартирі вона нетерпляче чекала повернення К. Ще рано?.. Тепер їй однаково, чи рано, чи пізно. Вона втратила відчуття часу. Як і кохання. Все скінчилося.

Їй було видно блідий профіль М. Скуйовджене довге волосся, міцно стулені губи, обмазані пастеллю пальці. „Якщо я зараз когось люблю, то лише М. —сан,— міркувала А. — Людину, яку знаю лише тиждень. Під час вибуху водневої бомби вона втратила батьків і сестру. Вона різка й водночас добросерда… Якби я була така витривала, то могла б жити. Але я слаба. Моя душа під тягарем не гнеться, а ламається…”

А. підвелась і, накинувши поверх піжами пальто, вийшла в холодний коридор. Крізь вікна заглядали сліпучі рекламні вогні. Гуркотіли трамваї. Небо було похмуре, беззоряне. А. подалася в туалет, а потім вернулася в палату.

На тумбочці лежав пакетик з червоними кульками снодійного. А. запила їх водою й задумалася. На сусідньому ліжку М. щось квапливо малювала. Глянувши на неї, А. дістала з сумочки пляшечку з таблетками. Частину висипала на долоню й проковтнула з водою.

— І сьогодні холодно,— раптом озвалася М. А. здригнулась і сховала пляшечку в руці, але М. не повертала до неї голови.

Порожню пляшечку А. поклала в торбинку, скинула пальто й лягла, накрившись ковдрою.

— М. —сан…

— Що?

— Я спатиму. За все вам дякую.

М. зиркнула на дівчину й промимрила: „От дивна! Чого вона дякує?”

А. заплющила очі. їй страшенно захотілося спати. На душі було спокійно.

ВОСЕНИ, СТО ДВАНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Одного суботнього вечора, через кілька днів після відвідин Аяко, яка просила дізнатися, де щодня пропадає Мотоко, Канае зійшов на станції Ікебукуро й зайняв чергу на автобусній зупинці. Звичайно щосуботи ноги самі несли його до Нісімото, але минулого тижня зайнятість у видавництві стала на перешкоді. Ось тому Аяко довелося самій його провідати. Оглядаючись назад, Канае подумав, що це була рідкісна нагода для спокійної розмови, яка, однак, не вдалася — Аяко пішла додому з зіпсованим настроєм, а залишилась тільки його обіцянка про зустріч наступної суботи в домі Нісімото. Він радо дотримав би обіцянки, адже тоді Мотоко зізналася б, куди зникає вечорами, якщо для цього є розумна причина. Канае спокійно стояв у черзі на автобус і всміхався своїм спогадам. Аяко-сан поводилася надто серйозно — наче ревнувала до когось подругу. Невже дівчат єднають такі гарячі почуття?

Сонце хилилося до заходу, і, хоча було холоднувато, Канае почувався якнайкраще. Автобус, якого він чекав, під'їжджав на зупинку порожнім після висадки пасажирів на площі перед станцією, а тому природно, що Канае стежив за ними, і так само не випадково, що помітив серед них начебто обличчя Мотоко Моегі. Якщо вона під вечір кудись ходить, то, зрозуміло, приїжджає сюди автобусом. Так само зрозуміла і його поява тут в таку годину. Канае залишив чергу і пішов услід за жінкою, схожою на Мотоко. Коли перетинав площу, то на мить випустив її з очей, але заспокоївся, як тільки віднайшов її біля квиткових кас. Поки дібрався туди, жінка вже прямувала до турнікету. Канае поспішив купити найдешевший квиток і кинувся навздогін. Жінок, схожих ззаду на Мотоко, було кілька, і лише на сходах, що вели на платформу Яматської лінії, Канае наздогнав її. Без сумніву, це була Мотоко — її довге волосся спадало на плечі по темно-синьому платтю. Та поки він думав, гукати її чи ні, вона зникла у вагоні електрички. Канае стрибнув туди ж.

У вагоні було досить тісно. Мотоко стояла коло дверей і дивилася крізь шибку — її профіль Канае бачив здалека, тримаючись за висячі поручні. Спочатку йому хотілося утнути якусь дитячу витівку: підійти близько і налякати. Та незабаром він занепокоївся: ану ж сам потраплю в пастку?

Якщо Мотоко носить у серці якусь таємницю, а тому потай ходить у місто, то негарно стромляти в цю справу носа. Щоб випадково зустрітися очима й ненароком озватися — про це не могло бути й мови, бо хіба назвеш випадковим таке довге переслідування. Подібна непристойна поведінка напевне б розсердила її… Ось так подумав був Канае, та невдовзі хід його думок почав міняти свій напрямок. Власне, що вона тримає в таємниці? Якщо вона не відкриває цього навіть Аяко, своїй подрузі, то було б зухвальством думати, що на його прохання скаже всю правду. Канае почав підозрювати: а може, в неї є коханець? Вона замкнулася в собі, і ніхто не знає її намірів. Та, зрештою, що ж тут дивного, якби вона зустрічалася з якимось чоловіком? Мотоко досить приваблива й вільна в поводженні. Отож якщо вона таємно ходить на побачення, то треба бути несусвітним дурнем, щоб стежити за нею.

Проте щоразу, коли електричка зупинялась і рушала, Канае, тамуючи подих, не зводив очей з Мотоко, а на станції Сіндзюку вискочив услід за нею на перон. Показавши квиток контролеру, він пройшов через турнікет. Як завжди в суботній вечір, зал для пасажирів був переповнений. Канае вибрався на площу — надворі темніло.

Мабуть, у голові йому запаморочилося, бо потім Канае не міг згадати, як усе сталося. Мабуть, він вирішив махнути рукою на вистежування Мотоко. В усякому разі, було ясно одне: її постать раптом зникла йому з-перед очей.

— Сома-сан, яка несподівана зустріч!

Невже вона повернула назад? Канае незчувся, як побачив Мотоко біля себе.

— Ой, добрий день!..— сказав він розгублено й почервонів.

— Я налякала вас? Ви з роботи?

„Що їй відповісти? Сказати правду чи ні?” — вагався Канае. Але Мотоко, не чекаючи його відповіді, пішла поряд з ним.

— Хочеться випити чаю. Ви не знаєте десь тут хорошої кав'ярні? — запитала вона.

— Знаю, але треба пройти трохи далі.

— То що, підемо?

Канае привів Мотоко в музичну кав'ярню, де іноді слухав музику з власних грамплатівок. Цього разу він прийшов не сам, а в товаристві жінки, тож знайома дівчина на касі кинула на нього недовірливий погляд, але це його не збентежило — він вдав, що нічого не помічає, і попрямував усередину. Мотоко йшла за ним мовчки. Опинившись за столом навпроти неї, Канае вперше побачив у її очах незвичайну ніжність.

— Яка тут тиша,— сказала вона неголосно.

— Бо сюди приходять тільки любителі музики.

Кав'ярня була майже повна. Ніби в якомусь молитовному домі, тут панувала врочиста атмосфера: відвідувачі не розмовляли, а слухали симфонію Бетховена, що лилася з програвача закордонного виробництва.

— Трохи тіснувато, правда? — сказала Мотоко, пригублюючи чашку з кавою.

Канае поволі опам'ятовувався і щораз більше мучив себе запитанням: вдавати, що здибався з нею випадково, чи признатися в усьому?

— Мотоко-сан…— почав він боязко, відвертаючи очі.

— Що? Що ви хочете сказати? — спокійно заохочувала його Мотоко.

— Мотоко-сан, куди ви йшли? — мимоволі, звертаючи розмову в інший бік, спитав Канае.

— А-а, ось ви про що! Мені не хотілося, щоб ви мене вистежували, тому я вирішила попити з вами чаю.

— Отже, ви знали, що я стежу за вами?

— Безперечно, знала.— І Мотоко засміялася, показавши білі зуби. Її очі ясно променіли, а усміхнене обличчя мовби належало іншій людині. Такою приязною він її не пригадував. Здавалось, вона вся світилася внутрішнім світлом.

— Я помітила вас ще в електричці, випадково оглянулась — аж це ви, Сома-сан. Ви задумались, і я не була певна, що ви побачили мене. Щоб перевірити свій здогад, я вийшла на станції Сіндзюку, а ви — вслід за мною. Що таке? Чого ви за мною шпигуєте?

— Пробачте. Я не маю проти вас ніякого зла. Просто не встиг вчасно покликати вас.

— Он що!

Певно, Мотоко не дуже сердилась на Канае. Скоріше навпаки — зацікавилася його вчинком. А тому він набрався сміливості й розповів геть усе: як Аяко просила дізнатися, куди вечорами пропадає Мотоко, як він помітив її на автобусній зупинці.

— Ая-тян схильна до безпідставних побоювань,— сказала Мотоко.

— Це ж зовсім природно, що вона хвилюється. Бо й справді, куди ви ходите? Я гадаю, Аяко має право знати це.

— І ви маєте?

— Та ні, просто вона просила мене…

Канае знітився, але дівчина перевела розмову на інше:

— Нічого страшного. Я подумала, що Ая-тян зайвий раз переживатиме, коли я скажу їй усю правду.

— Все-таки де ви пропадаєте?

— У барі підробляю. Як учениця, і не щовечора, а тричі на тиждень.

— У барі? Дивно,— голосно почав Канае, але відразу прикрив рота рукою. Мотоко хитнула головою.— І в школі працюєте?

— Так. Я ж сказала, що в барі тільки підробляю. Шкільне начальство не похвалило б мене, якби дізналося про це.

— Навіщо вам додатковий тягар? Хіба це розумно?

— Я так і знала… А тому не хотіла розповідати Ая-тян. Ви обіцяєте мовчати?

Мотоко добула з пачки на столі цигарку.

— Але ж ховати правду не годиться.— Підносячи їй сірника, Канае крадькома зиркнув на її зморщене обличчя.

— Хоч не видавайте причини моїх відвідин бару.

— А яка вона?

— Дуже проста: гроші. Я ж казала, що підробляю.— Таке пояснення мало б розвіяти сумніви, але на обличчі Канае все ще застиг вираз нерозуміння, а тому Мотоко запально, але приглушеним голосом, іронічно вела далі: — Сома-сан, мабуть, вважає, що митці живуть самим духом. Зрештою, хіба ви не працюєте заради того, щоб прохарчуватися? У приватній жіночій школі заробітки невеликі і їх не вистачає нам двом на прожиток.

— А малювання не дає нічого?

— Малювання?.. Мої картини не користуються особливою популярністю. Крім того, я не хочу їх продавати.

— Значить, вам нелегко? — проказав Канае.

— Та ні, не дуже.

— Мабуть, робота в барі неприємна?

— Навпаки, навіть, трохи розважає. Але мені час…

Мотоко кинула недопалок у попільничку і встала. Канае взяв рахунок і пішов до каси. Дівчина чекала його надворі.

— Дякую за частування. Сома-сан, зайдіть, будь ласка, до Ая-тян. Вона, напевно, жде вас.

— У якому барі ви підробляєте?

— У „Леді”. Трохи далі звідси. Але мені час йти.

— Може, й мені податися з вами?

— Тільки не туди. Ідіть десь-інде.

Вони проходили крізь людський натовп рука в руку. Чогось подібного Канае не міг пригадати. Раптом йому захотілося, щоб ця прогулянка ніколи не скінчилася.

— Сома-сан, повертайте назад. Загляньте до Ая-тян.

— Я б волів побути з вами.

— Не можна. Я спішу.— Спонукуваний цими словами, Канае зупинився. Мотоко оглянулась на нього і приязно додала: — До побачення! Але Ая-тян — нічичирк.

Минула ще хвилина, і її постать загубилася в юрбі. Канае провів її очима, а потім рушив у зворотному напрямі, Несподівано відчувши голод, він забрів у найближчу їдальню, а коли вийшов з неї, то було вже темно.

Опинившись на людній вулиці, він роздумував над тим, що сталося. Хоч він дав обіцянку провідати Аяко в суботу, та виконувати її не мав бажання. Однак це не означає, що Канае не хотів бачити Аяко. Просто він не знав, як їй краще все пояснити. Можна було б сказати, що випадково натрапив на Мотоко. Більше того, можна було б повідомити, що вона працює в барі. Але відкрити причину такого її кроку йому заборонялося, отож розмова з Аяко була б важкою. Якби Аяко дізналася, що подруга найнялася в бар підробляти, то напевне, переживала б. Сповіщати про таку неприємну новину йому не хотілося.

А тому врешті-решт Канае вирішив повернутися додому. Гойдаючись у переповненому вагоні електрички, він згадував про ту мить, коли на станційній площі Мотоко раптом зникла з очей. „Ану ж вона таємно зустрічається з коханцем…” Мабуть, саме ця фантастична думка затьмарила йому мозок. „Напевно, я ревнував її до неіснуючого супротивника”,— усміхнувся Канае.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

Канае навідався у дім Нісімото в суботу пополудні на початку червня, тобто майже через місяць після прогулянки в парку разом з Аяко та онуком господині Ген-тяном. Ясна річ, той день, уперше проведений наодинці з Аяко, дав йому багато радості. Принаймні він так вважав. Канае пробував тоді втягти Аяко в розмову про свої погляди на мистецтво, але вона не піддавалася. У нього склалося таке враження, ніби від самого початку дівчину непокоїла відсутність Мотоко. Нарешті по дорозі додому її прорвало: майже крізь сльози вона дорікнула йому за те, що справжнім його бажанням було прогулятися з Мотоко. Виправдання спантеличеного Канае ще дужче ускладнило його становище. Як на нього, то найкращою була б прогулянка втрьох: з Аяко та Мотоко. Та якщо вибирати одну з них (Ген-тяина рахунок не брався), то в душі Канае віддавав перевагу Аяко. Бо Мотоко якась дивна, їй бракує чисто жіночої вдачі. Це не така жінка, з якою можна спокійно прогулюватися вулицями міста. Завжди мусиш бути насторожі, бо вона ні сіло ні впала накинеться на тебе з різкими словами. Такими міркуваннями Канае спробував розвіяти непорозуміння з Аяко, але дівчина їх не сприймала. На зворотному шляху вона супилась і розмовляла тільки з Ген-тяном. А тому Канае нічого не залишилося, як довести їх додому й попрощатися.

Протягом останнього місяця Канае не раз збирався заглянути в дім Нісімото, але чомусь відкладав. Це не означало, що його зачепили за живе слова Аяко. Скоріше він хотів показати свою байдужість до Мотоко — мовляв зауваження Аяко про його особливе ставлення до її подруги не має під собою ґрунту. Але ж у той самий час це означало, що він уникає зустрічі і з Аяко. Минали дні, і Канае здалося, що його відмовчування — це вияв образи за несправедливе звинувачення. Тож якби головний редактор не поцікавився, як справи з художнім оформленням книжки „Шлях до миру”, то Канае не зважився б піти до дівчат.

Навіть натискаючи пальцем на кнопку дзвінка, він усе ще молився в душі, щоб двері відчинила господиня. Вона була б тоді своєрідним буфером у його стосунках з дівчатами. Але його мрія не справдилася — усередині почувся молодий голос, двері відчинились, і на порозі з'явилася Аяко у фартусі.

— Добрий день! Пробачте, що давно не заходив…

Аяко зашарілась і, відступивши крок назад, гукнула:

— Мотоко-сан, Сома-сан прийшов! — а потім, дивлячись пильно в очі Канае, сказала: — Заходьте! Вибачте, і я в такому вигляді. Я поралася на кухні.

— А де Нісімото-сан? — передаючи пакет з тістечками, запитав гість.

— Спасибі. Пішла кудись з онуком. Удома тільки я з Мотоко-сан.

Цього разу Мотоко не сиділа в майстерні, а озвалася зі сходів:

— От добре, що ви прийшли! Піднімайтеся нагору. Здається, ви не з тих, що соромляться.

— А чого мені соромитися? Боюсь тільки, щоб ви не били.

— Відчуваєте за собою провину?

Канае щось пробурчав і, роззувшись, пішов сходами нагору. З фартухом і пакетом тістечок у руці Аяко рушила за ним.

— Сома-сан, ви нас відцуралися,— сказала Мотоко тільки Канае сів.— І про свої дорогоцінні платівки з музикою Сібеліуса забули. Що сталося?

— Пробачте,— і він опустив голову.

— А ми їх слухали не один раз,— втрутилася Аяко.— Мабуть, вони трохи стерлися.

— Вони вам не були потрібні для роботи?

— Ні. Все одно я не міг би ними скористатися, бо не маю програвача.

— Ая-тян слухала їх з таким захопленням, що, мабуть, стала більшим знавцем, ніж ви, Сома-сан.

— Та що ви! — сором'язливо заперечила Аяко й додала: — Я принесу окропу.

— Ая-тян, не треба метушитися.

— А я не метушуся.

— До речі, Сома-сан, ви не заглядали до нас цілий місяць, Ая-тян дуже хвилювалася. Може, ви застудилися?

Канае силувано всміхнувся.

— І не думав застуджуватися. Був зайнятий, роботи по горло. Навіть сьогодні мене привела сюди службова справа.

— Яка?

— Мотоко-сан, ви працюєте над обкладинкою?

Скориставшись з нагоди, Аяко встала й пішла вниз готувати чай. Мотоко провела її очима й запитала:

— Сома-сан, того дня и на прогулянці з Ая-тян нічого не сталося?

На обличчі Мотоко проглядала цікавість, але тон її запитання не вимагав від Канае докладних роз'яснень.

— Чому ви так думаєте?

— Ви ж після того до на нас не заходили.

— Був зайнятий.

— І на прогулянці викладали свої погляди про музику Сібеліуса?

— Не збирався, але…

— Від того дня Ая-тян не розлучається з пластинками. Вона здібна учениця. Щоразу, особливо вранці, вмикає радіо, щоб не пропустити музику Сібеліуса. Протуркотала мені всі вуха про нього.

Канае всміхнувся, а потім запитав:

— Аяко-сан про той день щось розповідала?

— Нічого. Тому-то я вас розпитую.

— Здається, вона мене терпіти не може.

Мотоко кинула на нього допитливий погляд і відповіла:

— Я так не думаю.

— Настрій у неї зіпсувався.

— Ви самі в цьому винні. Ая-тян раділа з тої прогулянки. Та це й не дивно, бо вона живе наче під замком, на людях майже не буває. Однак відтоді ви не показувалися і, зрозуміло, вона почала турбуватися.

„Отже, Аяко нічого не сказала подрузі,— подумав Канае.— А натомість взялася слухати пластинки з музикою Сібеліуса”.

— Ая-тян начебто до вас не байдужа.— Мотоко глянула насмішкувато на гостя й перевела розмову на інше: — То що будемо робити з обкладинкою?

— Про це я вас хочу запитати,— заспокоївшись, відповів Канае. „Бо від Мотоко іноді можна почути бозна-що”,— подумав він.— Що за безвідповідальність! Хіба я вас не просив? Спочатку ви відмовлялись, а потім згодилися.

— Але ж ви сказали, що можна не поспішати. Бо книжка, мовляв, буде готова аж через шість місяців. Та хіба можна ілюструвати книжку, якщо не знаєш її змісту? Крім того, ви перестали в нас бувати…

— Вибачте.

У цей час з'явилась Аяко з термосом у руках і взялася готувати чай.

— Ая-тян, я й від твого імені сварила Сома-сана,— проказала Мотоко.

— За що?

— За те, що давно не приходив. Що забув нас.

— Та хіба я можу забути? — поспішно заперечив Канае.

— Тістечка зараз розкладати чи почекаємо Нісімото-сан? — запитала Аяко.

— Ая-тян, тобі принесли, тобі й вирішувати, що з ними робити.

— Нічого подібного. Сома-сан приніс їх вам, бо в нього до вас службова справа. Сома-сан, правду я кажу чи ні?

Канае кивнув, бо в її запитанні було стільки непідробної щирості. Настрій у нього поліпшився.

— Ая-тян, розкладайте. Мабуть, вам вони найбільше сподобаються.

Гість першим з'їв свою порцію і попросив ще налити чаю.

— Який же ви ненаситний! — здивувалася Мотоко.

— Бо зголоднів,— і Канае силувано всміхнувся.

— Беріть ще. Для Нісімото-сан я відклала,— сказала Аяко, поглядаючи на подругу.

— Так, так, можете з'їсти й мою порцію,— припрошувала Мотоко.

— Мотоко-сан, свого не роздавайте.

— Ая-тян, чого ти всюди пхаєшся?

У словах Мотоко було стільки щедрості, що Канае без жодного вагання ум'яв ще трохи тістечок.

— Аяко-сан, як у вас з Сібеліусом? Яке враження від його музики? — запитав він.

Аяко розгубилась і промимрила:

— Важко сказати… Я її не розумію.

— Чого саме?

— У Сьомій симфонії начебто нема окремих частин. Я прослухала її тричі з ваших пластинок і не збагнула, на чому ґрунтується її цілісність. Здається, чогось подібного в інших композиторів нема.

— Цю симфонію я теж не зовсім розумію,— зізнався Канае.— У ній Сібеліус наче підбиває підсумки своєї творчості. Окремі стихії виявляються тут без зайвих емоцій. Такий музичний твір, який не розбивається на частини, треба слухати з довгограючої пластинки.

— Четверту симфонію передавали по радіо, але її зміст теж не дійшов до мене. Мені даються тільки короткі речі, наприклад, „Туонельський лебідь” або „Сумний вальс”. А будова великих творів мені не зрозуміла.

— Будова?..— Канае задумався.— Ви не розумієте того, що окремі музичні теми не розвиваються, а з'являються незалежно одна від одної?

— Ніби це.

— А вам, Сома-сан, таке незрозуміле плетиво подобається? — іронічно завважила Мотоко.

— Може, ви й маєте рацію,— Канае задумався.— Але я хотів би навести на свою користь деякі аргументи.

— Ми вас слухаємо.

Пригубивши чашку, Канае хвилинку думав, а потім підійшов до книжкової шафи і взяв „Калевали” та монографію Сесіля Грея.— Минулого разу я, здається, пояснював зміст „Туонельського лебедя”. Це одна з Чотирьох легенд, написаних на основі фінського епосу „Калевала”. Взагалі вся творчість Сібеліуса тісно пов'язана з „Калевалою”. Навіть для симфоній автор черпав фінський дух з того самого джерела. Та все одно минулого разу я заявив, що не вважаю Сібеліуса композитором, який оспівав Фінляндію…

— Стривайте. Я цього не пригадую,— втрутилася Мотоко.

— Невже я казав це тільки Аяко-сан? Словом, я вважаю, що Сібеліус оспівав свою власну країну, а Фінляндія послужила йому лише сценою для створення ідеального мистецького світу. Зрозуміло? Те, що він узяв з „Калевали” і глибоко засвоїв, не вступало в суперечність з його уявленнями. Згадувані раніше Чотири легенди написані в ранній молодості, до появи Першої симфонії й Концерту для скрипки з оркестром. Однак дві з них — „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” — можна вважати основою всієї його творчості. „Туонельський лебідь” зрозумілий кожному, навіть якщо слухати його з платівки. На темних водах країни смерті гойдається лебідь. Музика сповнена ліризму, смутку й самотності. Як пише Сесіль Грей, повільний, заколисуючий ритм 4/9 і особливо мелодія англійського ріжка вражають неповторною красою. Цей ритм зустрічається і в інших творах Сібеліуса. Можна не сумніватися, що ліричний струмінь його музики бере свій початок з образу лебедя, що гойдається на водах країни смерті. Зрозуміло?

— Все зрозуміло,— і Аяко кивнула головою.— „Туонельський лебідь” мені дуже до вподоби. Коли слухаю цю музику, то мимоволі згадую Мотоко-сан.

— Як ви кажете?..— перебила Мотоко.— Так, наче я вже мертва.

— Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати, що ваше почуття самотності чимось схоже на цю музику.

— А я не почуваюся самотньою.

— Не треба сперечатися,— втрутився Канае.— Послухайте ще цікавішу річ. Хочеться підкреслити, що „Повернення Леммінкяйнена” — твір зовсім іншого характеру. Нещодавно я вперше почув його по радіо. Може, тому, що я сподівався від нього дуже багато, він не справив на мене особливого враження, але його найголовнішу рису я схопив. Аяко-сан, ви слухали його?

— Ні. А коли це було? Взагалі-то я не пропускаю таких передач.

— Радіостанція Еф-е-ен уночі передавала.

— Як це я пропустила?..— забідкалася Аяко.

— Так от я хочу сказати, що „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” абсолютно несхожі одна на одну речі. Ось що пише Сесіль Грей з цього приводу.— Канае розгорнув монографію й почав перекладати: — „Головна тема складається з маленьких уривків і перекочується, ніби м'яч, від одної групи інструментів до іншої, аж поки не зіллється в одне органічне ціле”. Порівняно з „Туонельським лебедем” музика цього твору світліша, та, як на мене, найцікавішою є не сама тема, а спосіб її утворення, який ліг в основу композиції пізніших творів, особливо Сьомої симфонії. Цей метод упорядкування музичного матеріалу тісно пов'язаний з пригодами Леммінкяйнена, описаними в „Калевалі”.

— Минулого разу ви вже згадували про це.

— Тепер я хочу розвинути цю думку. Щоб одружитися з донькою хазяйки Похйоли, Леммінкяйнен мав виконати три завдання. З двома він упорався, а при виконанні третього (йому веліли застрелити лебедя на річці Туоні) його

підстеріг ворог — сліпий пастух і кинув на нього гадюку. Укус її був смертельний. Син Туоні порубав тіло Леммінкяйнена на шматки й пустив за водою. А тим часом одного дня мати Леммінкяйнена, побачивши, як з її гребеня стікає кров, зрозуміла, що її син загинув. У хазяйки Похйоли вона

дізнається про залицяння сина до її дочки, а від сонця — про місце його загибелі. Граблями, що їх виготовив коваль Ільмарінен, вона розгрібає воду, аж поки не витягує всі частини синового тіла, з'єднує їх докупи заклинаннями, змазує чарівними мазями й повертає сина до життя. Ця частина „Калевали” найбільше вражає. Та оскільки дочка хазяйки Похйоли так причарувала Леммінкяйнена, що він не може забути її, то мати ось що каже йому:

Не чіпай ти лебедя,

Хай живе у мирі

В чорних водах Туонели,

У глибоких чорториях!

Ти бери нещасну матір,

Повертайсь на батьківщину…

Леммінкяйнен послухався матері: перестав думати про лебедя й повернувся додому. Я вважаю цей міфічний сюжет шедевром. У багатьох народних епосах згадується країна смерті, але тільки в „Калевалі” тема кохання переплітається з темою материнської любові.

— Все зрозуміло! Ви хочете сказати, що між порубаним на шматки тілом Леммінкяйнена й будовою твору Сібеліуса є тісний зв'язок? — вигукнула, блискаючи очима, Аяко.

— Саме так,— радісно погодився Канае.— Найсуттєвіші елементи епосу — почуття й настрій — при передачі їх музичними засобами відіграють конструктивну роль. Леммінкяйнена порубали на шматки й кинули в воду. Мати збирає шматки докупи й повертає сина до життя. Так само „Повернення Леммінкяйнена” стає органічним цілим завдяки накладанню окремих частин твору одна на одну. Уривки головної теми здаються розкиданими навмання, а насправді, вносячи у твір нові почуття, вони поступово ведуть героя від смерті до життя, від страждання до радості. Я вважаю цей композиційний прийом найбільшим відкриттям Сібеліуса.

— Просто це програмна музика,— ніби охолоджуючи запал Канае, сказала Мотоко.

— Може, ви й праві. Та хіба „Повернення Леммінкяйнена” не вражає єдністю форми і змісту? Подібним чином написані також пізніші твори цього композитора. Навіть симфонії, що не належать до програмної музики, наче мозаїчне панно, складені з багатьох шматків. Мабуть, саме ця особливість творчості Сібеліуса ускладнює розуміння його музики. Кінець кінцем, я дійшов висновку, що його музична еволюція відбувалася у двох паралельних струменях — ліричному, як у „Тубнельському лебеді”, та експериментальному, як у „Поверненні Леммінкяйнена”. Дивно? — запитав Канае, поглядаючи на Мотоко.

— Ніхто не дивується. Таким, як ви, шанувальником Сібеліус міг би гордитися.

— Ви перебільшуєте,— відповів Канае і, відпивши охололого чаю, вів далі: — Правду кажучи, я зацікавився цим методом Сібеліуса тому, що подумав: а чи не можна використати його для мого роману? З одного боку, будь-яка тема складається з відповідних частин, а з другого — окремий епізод лише в поєднанні з іншими творить одне ціле. У Сібеліуса тема не обов'язково переходить від однієї групи інструментів до іншої, а часто виринає у творі начебто випадково і в зміненому вигляді. Я подумав: а чи не можна таким самим чином конструювати роман?

— Але ж дійсність — це неперервний ряд подій,— завважила Мотоко.

— Ви так думаєте? Зате наше сприйняття світу розбивається на окремі епізоди. Бувають світлі й похмурі моменти в житті, дещо відбувається на наших очах, а дещо випадає з поля нашого зору. Звичайно, ми відчуваємо життя як щось неперервне. Але дійсність у нашій свідомості виступає у вигляді окремих подій, що самі по собі нічого не значать. І тільки якщо їх упорядкувати, то на їхній основі виникне певна тема. Особливо якщо при доборі подій автор керується якоюсь суб'єктивною метою. Коротше кажучи, в самій дійсності нема нічого мистецького, і тільки її образ, відтворений людським розумом, може стати фактом мистецтва.

— Вам це вдається?

— Якби ж то…

— А пишеться?

Канае силувано всміхнувся і скрушно зізнався:

— Нічого не виходить.

— Колись ви казали, що задум не визрів,— доскіпувалась Мотоко.— Він має якесь відношення до дійсності?

— Має.

— Якщо ви гадаєте, що дійсність — це набір окремих подій, простий збіг випадковостей, то звідки береться воля до життя? Дійсність виступає в такому вигляді, в якому її відображає наша свідомість. Але життя ми сприймаємо як

неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.

— Можливо,— сказав Канае й замислився.

— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.

— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.

— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.

Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.

— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.

Досі Аяко сиділа мовчки, а тепер сказала:

— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?

— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.

— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?

— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…

У цю мить Мотоко вигукнула:

— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.

— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.

Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.

Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.

„Вже можна вставати,— озвалася до мене Ая-тян, заглядаючи мені в очі.— Незабаром сніданок буде готовий”. Як звичайно, з виразом невдоволення на обличчі, я підвелася. Хоча Ая-тян поводилася так, як завжди, коли вранці торгала мене рукою, примовляючи: „Швидше прокидайтеся, а то запізнитесь до школи”, та напевне знала, що тепер для нас настав інший час. Я не домовлялася з нею про наступні наші дії, але Ая-тян, певно, не забула, що нас єднає спільний договір. А тому, розбудивши мене в таку рань, вона не збиралася шукати виправдань. Як завжди, я спустилася вниз, умилася і, запхавши ноги під ковдру над котацу, поснідала смачною юшкою з місо. Час минав швидко, але він був уже іншим, не таким, як досі. Огорнуті тьмяним світлом, ми обидві знали, що потрапили в руки великої ночі, яка проковтне й перетравить нас, як велетенський змій.

…Вона лежала під ковдрою в кутку кабінету директора народної школи, перетвореної на пункт швидкої медичної допомоги, і ніяк не могла заснути. У промінні миготливої свічки вона бачила, як іноді заходить або виходить хтось у білому халаті, а поряд сплять міцним сном потомлені медсестри та лікарі. Коли їй звеліли відпочити, вона думала, що засне, як убита, але сон не приходив. Люди з рятувальних бригад хропли і вві сні їм, мабуть, здавалося, що вони працюють. Та до цього здорового хропіння домішувався стогін потерпілих, розміщених у класних кімнатах. Мабуть, цих нещасних і вві сні переслідував страх. А ще вона почула, як хтось перешіптувався:

— Пане начальник, що робити з трупами? Не годиться ж залишати.

— Звичайно. Але, на жаль, доведеться відкласти спалювання, бо вогонь для ворожої авіації — добрий орієнтир.

— Чекати, що в такий час хтось розшукуватиме рідних, було б нерозумно. А трупів стає щораз більше.

— Сподіваюсь, їх реєструють?

— Трапляються випадки, коли про мертвих нічого невідомо.

— Тут уже нічим не зарадиш. Вранці почнемо спалювати. Пришлю вам допомогу.

Мабуть, начальник бачив її. У кволому промінні свічки він здавався їй людиною з іншого світу. Вона відвернулася до стіни. Її не злякало ні його обличчя, ні почуті страшні слова, бо до пережитої трагедії вже не можна було чогось додати. Їй просто хотілося заснути.

За розбитим вікном, мабуть, простягалося в далечінь чорне нічне небо, але вона бачила перед собою щось плоске, нерухоме, мертве. Бачила чорну запону без зірок, без жодного промінчика. „Вранці почнемо…” — так сказав начальник. І він, і лікарі не сумнівалися, що новий день настане. А от вона, втупивши очі в темряву, не вірила, що коли-небудь ніч скінчиться. Та якби сталося чудо й на сході випливло червоне сонце, то пережите страхіття зникло б, як кошмарний сон, мертві речі стали б людьми, і варто було б жити. Однак цього не станеться. Ця ніч ніколи не випустить її з своїх рук…

Коли Ая-тян понесла вниз мити посуд, я подумала, що треба було б щось зробити. Та робити не було чого, бо Ая-тян завжди чисто прибирала. Я встала і, відсунувши перегородку, зайшла в холодну майстерню. Все там було мертве. Я підійшла до вікна й відтягла вбік завісу — крізь шибки полилося похмуре імлисте сяйво, але й воно не оживило мертвої обстановки. Я глянула на крісло, в якому сиділа вночі, на мольберт, на програвач у кутку, на повернуті обличчям до стіни полотна. У кріслі ніхто не сидів, на мольберті не було картини, а з програвача не лунала музика. Я підступила до стіни й почала повертати картини обличчя до себе. Але, як і вночі або кілька днів тому, коли я забілила їх, вони були мертві. Мало сказати „мертві”. Вони витали в повітрі, як неприкаяні душі. Смерть приходила до них тоді, коли я виписувала якийсь образ або додавала якоїсь фарби. Забілені, вони тепер чекали народження і благали мене: „Ми хочемо відродитися. Хочемо образів і барв”. А я відповіла їм: „На мене не сподівайтеся. Я жодного разу не дала вам життя, тож і тепер не зможу дати. Бо я мертва” Я знову повернула їх обличчям до стіни. Мені здавалося, і з полотен капають сльози. А я не плакала, бо в о н о не дозволяло. Я стояла посеред холодної майстерні, а все навколо, здавалось, жаліло мене і плакало. Ридала стеля, стіни, підлога, а в мене горло перехоплювало.

ЧАСТИНА ДРУГА

ВЕЧІР

Як тільки голос з вагонного репродуктора сповістив про прибуття в Нагою, потяг стишив свій біг і застукотів колесами на стрілках, наближаючись до станції. Губи Канае машинально повторювали давно знайомі цифри з графіка руху потяга: Нагоя — 18.33. Надворі вже стемніло, по той бік мокрої від дощу шибки раз у раз мигало розпливчасте світло ламп. Пасажири підводились і знімали валізи з багажних сіток. Від самого Хамамацу його відділення було порожнє. Канае потягнувся і відчув щось схоже до войовничого запалу. Може, на станції Нагоя його жде телеграма від Нісімото-сан? Мабуть, скоро все з'ясується. Канае протер запітнілу шибку. Потяг тим часом підходив уже до платформи -повз пропливали постаті пасажирів і залізничників, схожі на ляльок за вітриною крамниці, а коли він раптом зі стуком зупинився, Канае насилу опустив наче примерзлу до лутки віконну раму. В обличчя йому бризнув дощ.

— Нагоя! Нагоя! Зупинка сім хвилин!

Надворі було темно, як уночі. На тлі похмурої, просякнутої холодним дощем пітьми виблискували тільки вікна станційної будівлі. Колючий вітер пронизував до кісток, Канае поманив до себе рукою вуличного торговця:

— Бенто і чаю!

Висунута з вікна рука потрапила під дощ і відразу заклякла. Канае розплатився за покупку й зачинив вікно, цього разу теж не без зусиль, а коли оглянувся, то побачив біля протилежного сидіння дівчину, яка знімала промокле пальто і, видно, не знала, що з ним робити. Їхні погляди зустрілися.

— При такому, як тут, опаленні воно скоро висохне,— сказав Канае й повісив на вішалку коло вікна її пальто, а потім підняв із сидіння її валізу й поклав на багажну сітку. Дівчина подякувала йому поклоном і сіла навпроти. З її парасольки, поставленої поруч, скапувала вода. Канае теж опустився на сидіння.

— Ну й дощ!

— Ага, страшний.

Пасажирів у вагоні побільшало, але вільних місць було ще багато. Відчинялись і зачинялись вікна та двері, тому звідусіль тягло холодом. Навколо панувало пожвавлення, то тут, то там чулися людські голоси.

Раптом надворі задзвонили, і глуха луна прокотилася вагоном. Проводжаючі заквапилися до виходу. Двері за ними зачинялись, і хтось із пасажирів, не в змозі розстатися з рідними чи знайомими, опускав шибку — тоді потилицю Канае обдавало холодом і гучнів дзвінок. Нарешті потяг рушив. За вікном швидко зник освітлений перон, проплили повз в темряві кілька тьмяних вогнів. Дівчина навпроти вийняла з дамської сумки пудреницю з дзеркальцем і витерла хусточкою мокре волосся. Шипіло парове опалення, у вагоні потеплішало. Поїзд прискорив біг, за вікном потяглася суцільна темрява.

Канае переставив банку з чаєм на столик перед вікном, а коробку з рисом, що лежала на сидінні поряд з портфелем, не чіпав. Потім підвівся, і саме тоді відчув у душі неспокій. „Я боюся. Боюся, як мала дитина”,— міркував він. Страх був нестерпний.

Канае попростував до дверей, а звідти до сусіднього вагону. Між старими пасажирами і новими — тими, що сіли в Нагої — не було ніякої різниці. Кожен розмістився, як йому подобалося — хто нахилився над бенто, хто розгорнув перед собою газету, хто, схрестивши руки на грудях, починав куняти, а хто завів розмову з сусідом. Ніхто нічого не боявся, не те що він. Намагаючись зберегти рівновагу, Канае проходив вагон за вагоном. Нарешті за вагоном-рестораном він дібрався до купе провідника. Коли відчинив двері й побачив його перед столиком, завагався: заходити чи повертати назад? Та було вже пізно — провідник підвів голову й подивився йому в очі.

— Я — Канае Сома,— нагадав він, а тоді додав: — Треба, думаю, зайти і запитати, чи, бува, не прийшла в Нагої відповідь на телеграму, послану з Одавари.

Провідник приязно всміхнувся й кивнув головою.

— Прийшла. Значить, це ви — Сома-сан? Я саме збирався до вас.

З купи телеграм на столику провідник узяв верхню і простягнув її Канае. Той розгорнув папірець і, весь напружившись, уп'явся очима в текст. Надрукована катаканою [35] , вона скидалася на якусь шифровку, трагічний зміст якої, наче молотком, гупав йому в мозок. Канае прочитав:

„З лікарні Фуцукаматі на околиці Хіросіми о 12.00 прийшла ще одна телеграма. Одна з дівчат (котра — невідомо) сьогодні вранці померла, друга — в непритомному стані. Спішіть. Чекаю. Покладаюся на вас. Нісімото”.

ВОСЕНИ, СТО ДНІВ ТОМУ

З портфелем у руці, трохи засмучений, Канае проходив людною, яскраво освітленою вулицею й раз по раз поглядав то на вітрини, то на афіші кінотеатрів. З видавництва він вийшов пізно (його затримала термінова робота) і після вечері в їдальні не знав, куди податися. Звичайно Канае спішив додому, щоб, не гаючи часу, сісти до писання розпочатого роману або принаймні щось почитати. А от сьогодні такі речі його не вабили. По-осінньому свіжий вечірній вітерець під беззоряним небом був приємний, кращої пори для прогулянки й не придумаєш. Та навряд чи можна було б назвати його настрій зовсім безтурботним. Словом, Канае ще нічого не вирішив і в неспокої вештався по місту.

Охота повертатися додому й виконувати своє щоденне завдання геть-начисто зникла, бо роман останнім часом не писався,— здавалось, виник застій. Канае згадав, що йому вже давно кортіло сходити в кіно (на останній сеанс він ще встигав), але, судячи з афіш, вибирати не було з чого. Та й, зрештою, це бажання було неглибоке і швидко розвіялося. Канае міг би зайти в знайому кав'ярню й послухати музику, але й до цього відпала чомусь охота. Його зовсім не тішила перспектива слухати музику Бетховена в переповненому й накуреному приміщенні. Коротше кажучи, у той вечір Канае не припускав і думки, щоб залишитися на самоті. Він звик жити одинаком, вечеряти в міських їдальнях, та іноді йому хотілося звірити душу іншій людині. А особливо тоді, коли нею виявлялася жінка. Іноді перед його очима виринало материне обличчя, і щоразу йому вчувалося її настирливе вгадування про те, що вона не проти його одруження. Кінець кінцем його свідомістю заволоділи дві думки: відвідати Аяко Аймі в домі Нісімото чи заглянути до Мотоко Моегі в бар „Леда”? Мабуть, від самого, початку, як тільки повечеряв і прогулювався гомінкою вулицею, він мав на увазі лише це, просто по порядку відкидав інші можливості. Та от зупинитися на чомусь одному було нелегко. Від дому Нісімото його відділяла велика відстань, а тому він побоювався, що прийде туди дуже пізно; крім того, такі відвідини самої Аяко серед тижня, а не в суботу, як звичайно, могли б дістати небажане тлумачення. З другого боку, не так давно Мотоко підкреслила, що не хотіла б бачити його в барі „Леда”.

Та, видно, зроблений заздалегідь, підсвідомий вибір однієї можливості людина завжди вміє обґрунтувати тими чи іншими причинами. Бо, здавалось, самі ноги принесли Канае до цього непримітного навіть зблизька бару з невеличкою вивіскою „Леда”. „Начебто тут”,— промимрив він і пройшов мимо, а потім повернувся назад — ніби знічев'я. Певно, Мотоко сердитиметься. А може, й ні. Обійдеться, якщо всміхнутися й попросити вибачення. Зрештою, можна зайти як звичайний відвідувач.

Канае штовхнув важкі парадні двері й зайшов усередину. Ліворуч за прилавком проти полиць, заставлених пляшками алкогольних напоїв, у глибині продовгастого приміщення він побачив двох жінок. Одна з них (це йому відразу впало в очі) була Мотоко Моегі. Біля стійки сиділо кілька чоловіків, один з них подивився на Канае байдужим сонним поглядом. Позаду них стояло два вільних столи із стільцями. Канае підійшов до прилавка і вмостився на високому табуреті.

— Ласкаво просимо. Чого бажаєте?

До нього ніби підпливла і вклонилася жінка — видно, хазяйка бару.

— Віскі з содовою.

Мотоко за стійкою перед трьома чоловіками лише тепер звернула увагу на Канае, але на її обличчі не було помітно особливого здивування. Навпаки, можна було б подумати, ніби вона його не бачить. Канае вважав за недоречне всміхатися, а тому взявся оглядати етикетки на пляшках, поки хазяйка наливала віскі й розбавляла його содовою. Чогось високоякісного на полицях не було.

— Дякую,— сказав він і одним духом випив півсклянки.

— Раніше ви в нас не бували? — спитала хазяйка.

— Ні, не доводилося. А у вас тут приємно.

— Спасибі на доброму слові. Раді вас бачити частіше.

Хазяйка поставила перед ним тарілочку з закускою. Сусіди відновили перервану розмову. І тільки п'яний чоловік, що обернувся був на прихід Канае, низько схилив голову над руками, складеними на прилавку. Канае випив до дна склянку віскі й замовив другу. Те саме зробили й сусіди.

— Хазяєчко, випийте й ви, — запропонував п'яний.

— Нехай буде по-вашому.

— А Момо-тян?

— Спасибі, я не п'ю,— сухо відповіла Мотоко, зайнята струганням льоду в невеличкому відерці.

— І слухати не хочу. Пийте та й усе. Невже ніколи не пили?

— Колись давно. А зараз не хочу.

— Прошу вас, не силуйте Момоко-сан,— прийшла на допомогу хазяйка, ставлячи на прилавок склянки з віскі.

„Отже, її тут знають під іменем Момоко”,— подумав Канае. Однак цій Момоко-сан, як і Мотоко Моегі, бракувало привітності — її суворий, майже сердитий вираз обличчя нітрохи не полагіднішав, а тому її перебування в цьому барі взагалі було недоречне. Тримаючи в руці склянку з віскі, Канае насмішкувато стежив за Мотоко. „Певно, вона гнівається на мене за те, що я з'явився тут і тим самим порушив обіцянку”,— міркував він. Вона стояла розгублено перед трьома відвідувачами, але до Канае не поспішала.

Коли Канае висушив другу склянку, двері розчахнулись і досередини ввалилося кілька нових гостей. Вони зайняли окремий бокс. Тим часом троє чоловіків перед стійкою розрахувались і покинули бар. Захмелілий молодик трохи комизився — видно, хотів залишитися, але інші двоє потягли його силоміць до виходу.

— Момо-тян, він до вас не байдужий,— сказав один з них Мотоко, що проводжала їх, але вона пропустила ці слова повз вуха.

Тільки тоді, коли хазяйка понесла в бокс замовлені напої та закуску, Мотоко підступила до Канае.

— Ще одне віскі.

Вона ледь-ледь кивнула, а тоді тихо спитала:

— Сома-сан, може, вже досить?

— Чого досить? Я ж не з тих, що заводяться після двох-трьох склянок, як отой молодик.

— Та я не це маю на увазі, а витрати. Здається, зарплатня у вас аж двадцять п'ятого. Невже відрядних вистачає?

Канае здивувався: Мотоко говорила приязно, майже співчутливо.

— Я й не думав, що Момоко-сан може перейматися такими речами.

— Правда, „Момоко” звучить негарно?

— Я щойно дізнався, як вас тут називають, і мені здалося, ніби ви зовсім інша людина. А чого це ви такі нелюб'язні з відвідувачами?

— Сюди заходить загалом пристойна публіка, але трапляються й несимпатичні типи.

Канае надпив нову порцію віскі з содовою й відчув, що воно майже вдвічі міцніше за перше, але промовчав. Натомість відповів на попереднє запитання:

— Відрядних вистачає. Випийте й ви, Момоко-сан.

— Спасибі.

Мотоко приготувала й собі віскі з содовою і, злегка насупившись, випила ковток.

Збадьорівши, Канае спитав:

— А чому раніше ви відмовилися пити?

— Не люблю, коли мене вгощають осоружні гості. І взагалі я стараюсь уникати хмільного. Боюсь, щоб Ая-тян не сварила.

— Виходить, вона про все знає?

Мотоко скривила уста в усмішці.

— Та начебто. Якось я повернулася додому п'яна й Ая-тян аж розплакалася. Приховувати я більше не могла і розкрилася перед нею.

— Ну от і добре. Мабуть, одразу стало легше на душі.

— Вона ще більше розхлипалася. Така тонкосльоза, що, їй-бо, не знаю, як мені бути. І чого їй не подобається, що я підробляю в барі?

— Справді, чого? Може, її турбує ваше здоров'я?

— Вона боїться, що я морально опущуся.

— Морально опуститеся? Сказано занадто сильно.

Канае всміхнувся, згадавши обличчя Аяко. На ньому було написано, на яких твердих, суворих, засадах вона виховувалася. І водночас воно видавало щире почуття дружби до Мотоко.

— Я не зовсім добре розумію, що значить для мене моральне падіння,— задумано проказала Мотоко.— А тому між нами часто виникали суперечки. Щоб упасти, треба займати певний рівень — фізичний чи духовний. Я ж про себе цього не можу сказати — мені нема звідки котитися вниз. Фізично я, по суті, мертва. Спочиваю під землею Хіросіми. А залишився від мене лише привид. Упасти нижче я не можу, бо не знаю, що таке надія й радість. Словом, я на самому дні, і ніщо вже мене більше не обходить. Але Ая-тян не хоче цього розуміти.

Канае кивнув, а тоді запропонував:

— Вип'ємо ще по одній?

Не відповідаючи, Мотоко взялася розводити содовою нові порції віскі. За плечима Канае чувся галас чоловіків, крізь нього пробивався кокетливий голос хазяйки. Мотоко саме виконувала їхні замовлення. Її рухи не можна було назвати незграбними,— видно, за короткий час вона досягла певної майстерності. І все-таки Канае жалів її.

Місяць тому під великим секретом Мотоко розповіла Канае про те, що Аяко втекла з рідного дому з коханцем. Цей факт розбудив його уяву й наштовхнув його на важливу сюжетну лінію. Водночас він з неабияким подивом відкрив для себе відому істину, що людська зовнішність оманлива. Досі Канае вважав Аяко чистою, непорочною дівчиною, а Мотоко — трохи зіпсованою, що знала не одного чоловіка. Ще й тепер він не міг позбутися остаточно такого упередження. Особливо щодо Мотоко. Коли побачив її тут під іншим іменем, в оточенні чоловіків, з легко підфарбованими губами (на квартирі в Нісімото від цього й сліду не залишалося), в його пам'яті постала картина Мунка «Вампір». Цей художник подобався йому набагато більше, ніж Беклін. Похмура, сувора атмосфера його картин нагадувала йому про власні честолюбні мистецькі задуми. До речі, занепадницькими чарами, властивими героїням картин Мунка, володіла й Мотоко. Здавалося, що, потрапивши хоч раз під владу жіночих образів з „Мадонни” чи „Хворої дівчини”, чоловіки ладні йти за ними до самого пекла. Довге чорне волосся, напіврозплющені очі з довгими віями, іронічний вираз губ…

Проте, спостерігаючи, як Мотоко повернулася до стійки й мляво грається склянкою, Канае вже не думав ні про неї, ні про Мунка. Звісно, в його свідомості вкоренилася думка про схожість між Мотоко й жіночими образами Мунка, але щойно він почув про моральне падіння, то згадав про самотню Аяко в кімнаті на другому поверсі будинку Нісімото. Напевне, цю Аяко, з якою пов'язане його уявлення про невинну дівчину, невідступно переслідує усвідомлення власного гріхопадіння. З уст Мотоко він чув, що ця чиста дівчина спочатку втекла від батьків, а потім від коханця, але ж від неї самої не дістав цьому підтвердження, отож і сумнівався — вірити чи ні? Якщо все це чиста правда, то Аяко, певне, вважає себе пропащою жінкою і, зрозуміло, прагне змити з себе пляму минулого, щоб заново воскреснути душею. Тому-то їй нестерпно дивитися, як через службу в барі Мотоко поступово опускається, хоча вона, напевно, знає, що таким чином старша подруга заробляє на прожиток для неї. „Ти не пропаща,— звертався Канае в думках до Аяко.— Не треба хнюпити носа лише тому, що на самому початку життя щастя обернулося до тебе спиною”.

— Мабуть, для Аяко-сан це принципове питання,— промимрив він.— Вона дуже вимоглива до себе. Певно, не розуміє, що й падіння може обернутися злетом.

— Авжеж. Тільки от я вже не падаю й не злітаю. А так, катувати себе, як Ая-тян, теж не варто,— відповіла Мотоко майже зневажливо і глянула на Канае очима, повними звичного іронічного блиску.— Ви, Сома-сан, здається, нечасто спотикалися. Мабуть, завжди виходили з усього молодцем, правда?

— Коли б то! Збоку не видно, що діється в чужій душі,— не забарився відповісти Канае, але відчув, що питання Мотоко вразило його в дошкульне місце. Йому бракувало життєвого досвіду, але всі вважали його обдарованою людиною і в студентські роки на Хоккайдо, і на роботі в Токіо. „Мені досить уяви і чуйного серця, щоб збагнути, що значить пуститися берега. Напевно, страшніше занепасти душею, ніж зазнати тілесного каліцтва”,— думав він, бо його підсвідомо вабила таємниця гріхопадіння й небуття.

— Ну що ж, не наполягатиму на своєму,— спокійно відповіла Мотоко.— Просто ви і я — люди різної породи. Те ж саме можна сказати про мене та Ая-тян. Від природи ваші душі не схильні до розладу. Як би вам це краще пояснити?.. Запобігає цьому щось схоже на пружинний механізм. Можете назвати це також терезами. Коли одна шалька піднімається, то друга опускається. Моя ж пружина давно зламалася.

Канае хотів заперечити, але саме в цю мить з'явилося двоє нових відвідувачів, які посідали недалеко від нього біля стійки. Хазяйка перейшла з боксу за прилавок і взялася розсипати перед ними компліменти, після чого заговорила з Мотоко.

— Момоко-сан, ви його знаєте?

— Ага, трохи.

— Дивно. Я вперше бачу, щоб ви так з кимсь говорили.

Усміхаючись, хазяйка бару підморгнула Канае: в її очах було легке здивування й ледь-ледь помітна іронія. Канае відчув деяку незручність і водночас гордість. Мотоко мовчки стругала лід у відерці, на її устах не було й тіні усміху.

Канае замовив ще одну склянку віскі і, поки хазяйка була в боксі, а Мотоко займалася його сусідами, залишився сам. Відчуваючи, як поволі хмеліє голова, він подумав: „Цікаво, якою надією живе Аяко? Може, сподівається забути минулу прикрість — своє гріхопадіння? Зрештою хіба вона справді так низько впала? Їй не слід було б переживати, що її нестямне кохання скінчилось розчаруванням і що заради свого почуття вона втекла від батьків. Найважливіше зараз, щоб вона перестала вважати себе пропащою, а жила теперішнім, бо минуле належить минулому. Словом, їй треба забути всі ці дурниці й почати життя наново. Якби тільки в неї знайшлася ота пружина… А може, я прислужився б їй у ролі тої пружини? ..”

Боячись, що його потаємні думки розгадано, Канае зиркнув на Мотоко: вона знічев'я покурювала цигарку й час від часу відповідала на питання гостей, а на нього не дивилася. Її чорне довге волосся спадало по щоках униз, ховаючи за собою половину профілю.

„Мотоко треба забути своє минуле,— міркував далі Канае.— Я ж нічого не знаю про те, які рани носить вона в серці, кого любила, в кому розчарувалася, в які гріхи впадала. Та в одному я певен: усі її рани беруть початок від тої першої — вибуху водневої бомби над Хіросімою. Якби їй вдалося викинути це з голови, то вона мала б надію в житті й не почувалася б кинутою на дно прірви. І для Аяко-сан, і для Мотоко-сан найважливіше — це знайти в собі силу волі, щоб викреслити з пам'яті минуле. При чому Мотоко-сан ота пружина ще потрібніша, ніж Аяко-сан. Можливо, для Мотоко-сан такою пружиною є малювання,— спало йому на думку.— У її картинах відчувається така дивовижна сила, певно, тому, що вона відчайдушно бореться з минулим. Однак таке мистецтво небезпечне. Воно вимагає, щоб художник ставив на карту все — навіть власну душу й життя. Таке мистецтво де в чому помилкове. Бо хіба його завдання не в тому, щоб залишити людині право на перепочинок і світлі мрії? Картина, в якій душа б'ється, наче в клітці, а життя поза її рамками зотліло,— така картина поступово вбиває її творця. Він ніби сам собі вкорочує віку”.

Канае попросив ще одну склянку віскі, стежачи за тим, як Мотоко підходить до нього. „Залишився від мене тільки привид…” — згадалися йому її слова. Отже, поза рамками картини не зосталося нічого, а ця Момоко-сан, переставши бути Мотоко, втратила будь-який зв'язок з життям.

— Може, досить? Чи не час вам уже додому? — тихо спитала Мотоко, заглядаючи Канае в очі.

— Чого мені спішити? Гроші ще маю. Тут не дуже деруть з нашого брата.

— Бо цей бар невисокого класу. Хазяйка всіма правдами й неправдами заманює сюди клієнтів.

— Ну то як, не будемо трястися над грішми та вип'ємо? Момоко-сан, що ви на це скажете?

— 3 мене досить. Як ваша робота? Посувається?

— Топчуся на одному місці. А як ваша? Мабуть, не залишається часу на малювання, якщо доводиться прислужувати тут щовечора.

— Я не щодня тут буваю, а тричі на тиждень: у вівторок, четвер і суботу. Та однаково втомлююся.

— Ви знаєте, хотілося б поговорити з вами про дещо…

— Я б вам не радила, тим більше що доводиться платити гроші за це. Краще йдіть додому. Останнім часом ви чомусь до нас не заходите, і Ая-тян зовсім скисла.

Мотоко поставила перед Канае склянку з віскі й перейшла до його сусідів, правда, незрозуміло, чому, бо ті двоє про щось запально розмовляли. Помітивши таку поведінку Мотоко, Канае відчув, як у грудях щось кольнуло, наче голкою. Геть-начисто як тоді, коли крадькома йшов за нею по місту. Безпричинні ревнощі. Гостре бажання володіти нею безроздільно. Мотоко сиділа по той бік стійки на стільці, повернувши до Канае заслонений волоссям профіль, і прислухалася до розмови двох гостей. Точніше, не прислухалася, а, блукаючи невидющими очима в просторі, завмерла, як виліплена з глини лялька. Груди під чорним светром злегка ворушилися в такт диханню. Вона була самотня — наче відгороджена від людей прозорим склом. „Їй треба розбити цю перегородку,— подумав Канае.— Якщо вона цього не зможе, то хтось за неї повинен це зробити. Хтось… Може, я?”

Коли Канае допив останню порцію віскі, обидва сусіди пішли додому. Клієнти в боксі позаду нього добряче розгулялися. Канае глянув на годинник: як швидко минув час!

— Мабуть, і я піду,— сказав він Мотоко, що проводжала відвідувачів до дверей.

— Так буде найкраще. Ви добре напилися — далі нікуди.

— А ви ще не йдете? Доки тут будете?

— Хто його зна. Все одно мені з вами не по дорозі.

— А в інші дні хто вас проводжає? Гості?

— Та ні, я сама повертаюся додому. На метро по лінії Ямате. Мене відпускають з роботи трохи раніше.

— То, може, до станції Сіндзюку поїдемо разом? Будь-ласка, розрахуйтеся зі мною.

Рахунок був приблизно такий, як і сподівався Канае, але все одно йому подумалося: „А може, Мотоко обдурила хазяйку і взяла з мене менше?” Давала про себе знати звична самовпевненість.

— Вам не треба вчащати сюди,— простягаючи йому здачу, тоном старшої сестри порадила Мотоко.

— Довго не затримуйтесь, я чекатиму вас надворі,— проказав тихо Канае, збираючись утиснути їй чайові, але вона вже не дивилася на нього. Тим часом підійшла хазяйка і розсипалася перед ним в люб'язностях. Канае кивнув у відповідь головою, взяв портфель і вийшов за двері. Дув прохолодний нічний вітер, але Канае було тепло.

Бар „Леда” межував у провулку, що з обох боків упирався в проспекти, з кав'ярнею, патінко й ресторанами. То тут, то там сновигали п'яні, з патінко долинало безперервне дзвякання монет. Канае дійшов до одного кінця провулку, повернув назад і, поминувши „Леду”, опинився на розі другого проспекту. Відчував сп'яніння, але ноги все ще тримали його. Разів три Канае пройшовся провулком і, вже зовсім розгублений, зупинив очі на дверях бару. Звісно, Мотоко не обіцяла скоро вийти. Але ж вона, напевно, знає, що він чекає її. А може, вона прослизнула, коли він одвернувся? Навряд. Адже він, Канае, часто оглядався.

Перехожі оминали його, наче скелю. „Тут, серед цих людей, я такий же самотній, як Мотоко-сан у барі,— проказував він у думці.— Та, мабуть, я потрібен їй не так, як вона мені. А може, взагалі їй неприємно йти зі мною додому? — Щось гостре знову кольнуло його в груди.— Певно, я люблю її. Бо звідки взялися ці ревнощі?” Двері бару „Леда” довго не відчинялись, і зневірений Канае пішов.

ВОСЕНИ, ВІСІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

— Пробачте. Може, мені не треба було приходити?

Ніби притулившись до стовпа, Аяко чекала Канае біля віконця вахтера: проти виходу у блідих променях сонця видніла її постать, а обличчя залишалося в тіні. І лише тремтячий голос видавав її стривоженість — здавалось, вона от-от утече.

— Яка несподіванка! От добре, що ви навідалися! — здалеку радісно вигукнув Канае, та помітивши, що дівчина-вахтер мало не пирскає зі сміху, стежачи за ним, поспішив до Аяко й тихо спитав: — Якась нагальна справа?

— Та ні, нічого особливого. Просто забігла на хвилину… Якщо ви зайняті, то я піду…— і, не чекаючи відповіді, Аяко рушила до виходу. У цей час кілька молодих робітників саме заносили в коридор нові пакунки щойно видрукуваних книжок на додачу до тих, що вже лежали попід стінами. Розгублена й безпорадна, боязко зіщулившись, вона дала їм дорогу. Штовхаючи її легенько поперед себе, Канае вийшов надвір.

— То що, підемо в он ту кав'ярню?

— Але ж ви на роботі… Хіба вам можна?..

— Байдуже. Якби я провів вас до вітальні, то ви б усім упали в око. Зрештою, у нас, так би мовити, заведено зустрічатися з клієнтами в кав'ярні.

— Але ж я прийшла не у справах. Просто…

— Хай це вас не турбує. Я сам збирався випити чашку кави.

Проходячи з Аяко людною вулицею, Канае поминув уже другу кав'ярню. Звичайно гостей приймали у двох кімнатках вітальні або просто в робочих кабінетах видавництва, а якщо ні, то вели до найближчої кав'ярні. Канае навмисне вибрав якнайдальшу, бо побоювався натрапити на знайомих редакторів. Ним керував дивний егоїзм: хай краще вважають його за прогульника, ніж мають бачити Аяко. Якщо дівчина-вахтер склеїла таку міну, то що скажуть інші, злі на язик, коли він з нею потрапить їм на очі?

На дзвінок з вахтерської кабіни трубку підняла Коїма, а коли Канае зірвався з місця й поспішив до телефону, вона ж з особливим притиском на останньому слові поглузувала: „От тобі й маєш! ..” На запитання сусіда Куїми відповіла: „Ісікі-кун просто так не спішить”. Ці слова наздогнали Канае тоді, коли він широкими кроками прямував до дверей. Вже на сходах йому стало вкрай незручно — так наче раптом його обличчя залило фарбою.

А от зараз, сидячи за столиком у кав'ярні віч-на-віч з Аяко, він уже не переживав з цього приводу, бо появу рум’янцю міг пояснити швидкою ходою або холодним надвечірнім вітром. Взагалі Канае мав звичку передусім шукати для будь-якого свого вчинку якусь причину або виправдання.

Та Аяко не дивилась на нього, а скромно опустила вниз. Не помітила вона й того, що подали каву.

— Що з вами? Пийте, а то схолоне.

— Ага…

„Коли це я востаннє з нею зустрічався?” — пригадував Канае. Здається, місяць тому, в кінці вересня вона навмисне завітала до нього, щоб дізнатися, куди це Мотоко ввечері пропадає. Незабаром Канае вивідав, що її старша подруга підробляє в барі, але Аяко про це не розповів. Вирішив, що його роль на цьому закінчилася, коли від самої Мотоко почув, що вона, мовляв, відкрилася Ая-тян, і та розплакалася. Крім того, знаючи, що в суботу ввечері Мотоко на роботі, а Аяко сидить удома сама, Канае вже не осмілювався, як колись („Регулярно, як рейсовий пароплав або літак”,— кепкували дівчата), приходити в гості в дім Нісімото. Бо чомусь відчував гризоти сумління. А от сьогодні, у вівторок, його не залишала думка, що в барі „Леда” можна було б побачити Мотоко.

Саме в цю хвилину Аяко підвела голову і спитала:

— Сома-сан, ви гніваєтеся на мене?

— Я? Чому? — Канае розгубився. Аяко поставила на блюдце чашку, ледве пригубивши її, і дивилася на нього очима, відкритими трохи ширше, ніж звичайно. У її погляді майнула тінь страждання.— Що це на вас найшло? Я не маю причини сердитися на вас.

— То чого ж ви нас обходите?

— Пробачте. Не хотів набридати. Здається, Мотоко-сан у всьому призналась, і я подумав, що ви заспокоїлися.

— Як це я можу заспокоїтися? Працювати в барі… Це ж просто жах! — її очі зволожились, здавалось, із них от-от бризнуть сльози, але в ту ж мить Аяко стримала свої почуття і, ніби нічого не сталося, запитала: — Сома-сан, ви бачилися з Мотоко-сан?

— Ага,— признався він, ще не встигши приглушити в собі досади.— Бачився. Вона нітрохи не годиться для такої роботи, така нещасна. Але вам, Аяко-сан, нема чого переживати. Вона ж найнялася працювати в барі не заради вас.

— Тоді заради кого?

— А хіба ви не знаєте, яка в неї примхлива натура?

Таким поворотом розмови Канае намагався відвернути увагу Аяко від того, що потай зустрічався з Мотоко. Невже Мотоко розповіла про його відвідання бару „Леда”? А може, Аяко догадалася про це з його власних, необачно сказаних слів?

— Мотоко-сан підробляє нам на прожиток. Тому мені прикро.

— Це у вас думки розігралися.

— Я теж хочу піти на службу. Часом не знаєте підходящого місця?

Раптом Аяко підвела очі й усміхнулась, а її рука потяглася до чашки з кавою. Канае запалив цигарку, і по його обличчю розпливлося радісне заспокоєння.

— Для такої, як ви, панночки важко що-небудь підшукати.

— Я згодна на все.

— Могли б працювати і в барі?

Видно, Канае сказав зайве, бо Аяко спохмурніла, кивнула головою і тихо промовила:

— Ради дорогої людини я б зробила що завгодно. Нічого б не побоялася. Хіба що роботи в барі. Правда, я ще не знаю, наскільки дорога мені Мотоко-сан.

— Ви хочете сказати, що вона не з тих, які вам подобаються? Цікаво.

— Що цікаво?

— Вибачте. Я заговорююсь. Трохи розгубився. То що ви зараз збираєтесь робити?

Аяко поспішила взяти із стільця торбинку і проказала:

— Пробачте, що за такою пустою балачкою забрала у вас стільки часу.

— Ну що ви! Все одно скоро кінець робочого дня. Я збігаю на хвилинку у видавництво, залагоджу свої справи і тоді буду вільний. Ви нікуди не спішите?

Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:

— Дома мені нічого робити, все одно Мотоко-сан нема.

— То, може, разом повечеряємо? Ви прийшли саме вчасно: я ще не розтринькав зарплати, яку одержав кілька днів тому. Ви що, знали про це?

— Та начебто ні,— засміялася Аяко, і на ї щоках з'явилися, як у дитини, ямочки.-Мені просто незручно…

— Що ж тут такого? Треба ж хоч раз вас пригостити. А ви не змогли б погуляти десь до п'ятої?

— Чого ж ні. Потиняюсь у букініста.

Вони вийшли з кав'ярні, і Канае показав Аяко букіністичну книгарню поблизу перехрестя, де вона мала почекати до п'ятої години, а тоді поспішив до видавництва. Проминувши віконце вахтера, він одним скоком подолав скрипучі сходи.

— Ну й красуня до тебе приходила! Прикидаєшся дурником, а самому пальця в рот не клади,-тихо почав Куїма за сусіднім столом.

— Звідки ти знаєш? — оторопів Канае. Адже в кав'ярні нікого із співробітників начебто не було. Невже його провокують на відвертість?

— Коїма про все розвідала внизу, у вахтера. Вона знову виявляє до тебе жагучий інтерес.

Канае мимоволі перевів очі на редакторку навпроти, під стіною, заставленою книжками й журналами — їхні погляди зустрілись, І Коїма, яку всі вважали дуже влюбливою, насмішкувато показала язика. Спересердя Канае одвернувсь і заглибився в роботу.

Разів зо три Канае нишком поглядав на годинник, чого за ним звичайно не помічалося. Він нічого не міг вдіяти із собою — раз по раз над коректурою випливало обличчя Аяко. А крім того, з його голови не виходило кепкування сусіда і довгий червоний язик Коїми. Душевні муки тривали менше ніж годину, та здавалися нескінченними. Нарешті настала п'ята — Канае швидко прибрав на своєму столі, взяв портфель і підійшов до стола головного в глибині кімнати. „Найважливіше — це сміливість,— переконував він себе.— І сила волі”.

— Дозвольте відлучитися, мені треба залагодити одну справу.

Сімма відірвав від паперів насуплене обличчя, глянув спочатку на Канае, а тоді на настінний електричний годинник: щойно минула п'ята.

— Гаразд,— сказав він, повернувши до Канае свою похмуру фізіономію, І тут же поринув з головою в роботу. Боячись, щоб головний не затримав його, якщо баритиметься, Канае притьмом попрощався з колегами й вискочив із прокуреної редакторської кімнати. Звичайно робочий день тривав до п'ятої, але йти додому можна було лише з дозволу головного. Та поки він не закінчив своєї роботи, про це і не варто було згадувати. Як на те, Сімма не спішив підніматися зі свого стільця — здавалось, він приріс до нього.

„Словом, усюди потрібна сила волі,— думав Канае, спускаючись сходами.— Найголовніше — це випередити суперника”. Тоді згадав Аяко, що жде його у букініста, й мимоволі всміхнувся. Мабуть, тому й дівчині-вахтеру привітно вклонився, коли виходив надвір. „А чого це я завжди піддаюся Мотоко, що мною легковажить? — запитував себе Канае.— Зовсім по-іншому я почуваюся з Аяко. Можу розслабитися, не бути насторожі. Певно, тому, що вона ніби промениться душевним теплом”.

Пробиваючись крізь людський натовп у цю надвечірню годину, Канае раптом згадав недавню розмову в кав'ярні, і йому почало видаватися, що Аяко не можна назвати до кінця відвертою. Та зрештою, якби він не знав Мотоко, а після випадкової зустрічі на художній виставці завів знайомство лише з Аяко, то не мав би зайвих клопотів і міг би говорити, нічого не остерігаючись. А так за його плечима завжди стояла привидом Мотоко, прислухалася до розмови і шукала в ній інший, потаємний зміст. Хоч би як щиро він поводився, а все одно між ним і Аяко раптом з'являлася тінь іншої жінки.

Канае помітив Аяко в глибині букіністичної книгарні. Ззаду вона здалася йому цілком безпорадною. Книжок вона не купила, тримала в руці лише свою торбинку. Коли він покликав її, вона з радощів мало не зойкнула.

Він узяв таксі, і вони поїхали до ресторану на центральній вулиці міста,— не найвищого класу (на це не вистачило б його грошей), але й непоганого. За обідом Аяко поводилась, як дівчина з порядної сім'ї, а душу Канае щось ніби гризло. Чи не те, що між ними стояла привидом Мотоко? Невинне обличчя Аяко світилося радістю, але говорила вона мало. „Мабуть, збоку ми здаємося ближчими, ніж бувають друзі, і більш чужими, ніж бувають коханці»,— подумав Канае.

Після обіду, вже на вулиці, Канае запропонував піти в кіно, але Аяко не відповіла. Ще не було дуже пізно, а вони не знали, як згаяти час.

— То що будемо робити? Може, підемо до вас додому?

— Не хочу.

— От біда! Може, ви хочете щось побачити або десь прогулятися?

— Нічого не хочу. І додому не тягне.

Канае з цікавістю дивився подобрілими від невеликої порції пива очима на вередливу, як мала дитина, супутницю.

— Чому не тягне? Вам незатишно в Нісімото-сан? — спитав він.

— Та ні,— ніби чимось нажахана, вона обернулась до Канае і раптом з незвичайною напругою в голосі додала: — Просто я не люблю самотності. Вечори, коли Мотоко-сан на роботі, такі довгі й сумні! Вона радить мені зайнятися малюванням, та я нічому не можу віддатися, навіть читанню. Ось того й додому мене не тягне.

— Зрозуміло,— відповів Канае.

— А з вами такого не буває?

— Я звик жити один. Мені так дуже добре. Думки не розбігаються, і душа може зосередитися.

— Я б теж примирилась і звикла, якби щовечора залишалася на самоті. А то ж Мотоко-сан ходить на роботу через день — у вівторок, четвер і суботу. Так мені ще важче. Я ніколи не призвичаюся до самотності. Нічого не робити, а тільки чекати повернення Мотоко-сан з роботи — хіба може бути щось жалюгідніше? Мотоко-сан абсолютно не розуміє мого душевного стану. А ви?

— Розумію.

Так, Канае розумів її, та з цієї розмови зробив висновок, що Аяко мучить не стільки самотність, як щось серйозніше — тривога, а може, й страх. І, звичайно, не від холодного осіннього вітру легко дрижало її тіло.

— Отже, вам треба вертатися додому одночасно з Мотоко-сан. А чи не зайти нам до неї на роботу — в бар? Забрали б її з собою.

У цю мить сталося щось несподіване — чи то від легкого сп'яніння, чи від того, що між співрозмовниками з'явилася тінь Мотоко, Аяко стрепенулась і вигукнула:

— Це неможливо! Це однаково, що образити Мотоко-сан! Як ви могли таке сказати?

— Даруйте, даруйте.— Канае зупинився.— Та що мені з вами робити? Додому вас не тягне, і йти нікуди не хочете. А від такої ходьби можна з ніг звалитися.

Аяко покірно кивнула головою й тихо сказала:

— То я йду додому.

— Все-таки йдете? А ви не проти, щоб перед тим десь випити чаю?

— Дякую. Досить з мене того чаю. Ви так мене начастували. То я піду до станції.

Аяко обернулась і рушила. Канае не міг збагнути її поведінки. Казала, що не любить самотності, а піти разом з ним у кіно відмовилася. І водночас не можна було сказати, що вона сердиться.

У вагоні електропоїзда, що курсував на лінії Ямате, вони сиділи поряд: Аяко дивилася поперед себе й лише відповідала на запитання Канае. Перед станцією Ікебукуро він підвівся, щоб провести її, та вона сказала, що не треба, бо ще доведеться їхати автобусом.

— Тільки змарнуєте дорогоцінний час.

— Байдуже.

— Щиро дякую вам за сьогоднішній день. Мені справді з вами дуже приємно,— сказала Аяко і, зупинивши його рукою, пірнула в юрбу пасажирів за дверима. Якийсь час Канае відчував на лікті тепло її долоні.

Повернувшись додому, він переодягнувся і плюхнувся на стілець перед столиком. До півночі залишалося ще багато, щоб виконати сьогоднішню частку літературної роботи. У громадську лазню він вирішив не йти, а поставив чайник на електроплитку й розгорнув свій роман на недописаній сторінці. І саме тоді в голові йому сяйнула думка: „А може, Аяко хотіла сюди завітати? Спокійно зі мною поговорити”. Цей здогад здався йому цілком достовірним. Вона ж сказала, що не хоче повертатися додому й сидіти на самоті. І йти в кіно або кудись-інде теж не схотіла. А про відвідання бару „Леда” й чути не бажала. Коли так, то вона прагла побувати тут, у цій кімнаті, та він не здогадався. Хотіла побувати в цій непривітній, малій, всього на вісім татамі холостяцькій кімнатці, де він мережить свої мрії. Якби вона сюди прийшла…

ВЕЧІР

„Он воно що! Он що сталося,— шепотів він у нестямі тремтячими губами.— А хіба ти не сподівався такого?” Канае навіть не пам'ятав, як повернувся від провідника на своє місце, як проходив, намагаючись зберегти рівновагу, крізь вагони. За коротку мить простір навколо нього ніби замкнувся, звузився так, що не можна було ворухнутися, більше того, щось здушило й нутрощі. Водночас у очах посіріло, потемніло, почорніло, і тільки внутрішній голос, що, здавалось, належав іншій людині, повторював: „Он воно що! Все дуже просто. Ти навіть не сподівався…”

— Щось сталося?

Як у кошмарному сні, стіни замкнутого простору потроху роздавалися, прозорішали і разом з цим до нього повернувся зір — Канае отямився. Ні, він не втрачав притомності. Він бачив стривожене, спантеличене обличчя дівчини, що сиділа навпроти. Бачив, але не міг збагнути, звідки вона взялася й чого сидить перед ним. Щойно в його мозку стався вибух страшних думок — вони не встигли набрати словесної форми, і ось тепер їхні уламки, кружляючи, падали вниз. „Он воно що! ..”

— Якась прикра звістка?

Канае машинально кивнув і завдяки цьому рухові помітив затиснутий у правій руці телеграфний бланк. Будь-хто з першого погляду зрозумів би, що з ним щось негаразд. Але Канае напустив на себе маску урочистості і підроблено всміхнувся.

— Ох, пробачте, задумався…

Він склав докупи папірець і, відчуваючи бажання ще раз його перечитати — мав надію, що, може, тепер текст виявиться цілком іншим, наприклад таким: „Обоє живі та здорові”,— засунув у записник, вийнятий з кишені піджака. „Чудес не буває. Хіба ти не підозрював, що нічого вже не вдасться виправити?” Уламки думок, кружляючи, все ще падали вниз. Канае відчув, що дівчина не спускає з нього свого погляду.

— Я розпорядився, щоб відповідь на мою телеграму догнала мене в Нагої. І от вона прийшла.

— З прикрою новиною?

— Дуже. Про смерть.

На обличчі сусідки застигло співчуття й переляк, а в очах проступило болісне зусилля позбутися раптового заціпеніння. Мабуть, її обличчя, як дзеркало, відбивало його власне, ще застигліше, ніж у мерця. Щоб переконати її, що він, Канае, не вмер, треба заговорити. Тоді маска перетвориться на справжнє обличчя, і він зможе об'єктивно оцінити факти. А тому Канае, прикидаючись веселим, ніби нічого й не сталося, почав розповідати:

— Їду до Хіросіми. Там у лікарні мої друзі.

— У Хіросімі? Може, через променеву хворобу?

Обличчя дівчини вже починало м'якнути, та при цих словах знову заціпеніло. Канае збагнув, що сама згадка про Хіросіму завжди жахає. Проклята земля. На тій проклятій землі загинули прокляті люди. Ні, це не означає, що загинула саме Мотоко. А хто ж тоді? Цього він не знав.

— Та ні, не з цієї причини. Хоч у лікарні…— Канае запнувся, бо не міг провадити далі таким веселим тоном. Власне, як їй усе пояснити? Зовсім чужій людині. Мабуть, не просто розповісти про все дівчині, яка лише за звичаєм поспівчувала йому. Навряд чи вона щось зрозуміє.

Свист парового опалення гучнішав, до нього домішувався перестук вагонів. За вікнами так стемніло, що крізь мокру від дощу шибку нічого не можна було розрізнити, при слабому освітленні вона перетворилася на дзеркало, в якому відбивалося темно-бліде обличчя Канае. З пальта дівчини, висіло на вішалці край вікна, час од часу скапувала на підлогу вода.

— Що ж, нічого тут не вдієш. Бо ж від самого початку я не був певен, що встигну,— зітхнув Канае.

У відповідь дівчина кивнула головою, тепер на її обличчі проглядало тільки співчуття.

— Ви забули про бенто…— нагадала вона, і його погляд упав на коробку з рисовими колобками, що лежала на сусідньому сидінні. Зараз же треба їх з'їсти, а то охолонуть. До Канае повернулося відчуття дійсності, і він, кивнувши головою, заходився вминати рис. Раніше дівчина здавалася зовсім молодою, а насправді їй, напевно, було більше років, ніж йому. Чи це, може, через її співчуття він почувається перед нею, як перед старшою сестрою.

— А вам куди? — запитав Канае.

— До Кіото.

— Будемо там десь аж опівночі?

— Ні, скоро —