Козетта - Знедолені - ВІКТОР ГЮГО

ВІКТОР ГЮГО

Козетта - Знедолені - ВІКТОР ГЮГО

Частина перша

Фантіна

Книга перша

Праведник

1. Єпископ Мірієль

У 1815 році Шарль-Франсуа-Б’єнвеню Мірієль був єпископом у місті Дінь. Цей старий сімдесятирічний чоловік правив Діньською єпархією з 1806 року. Пан Мірієль походив зі стану судової аристократії, батько його був радником окружного суду в Ексі. Розповідали, ніби старий, прагнучи віддати свою посаду в спадок синові, оженив його дуже рано, десь років у вісімнадцять-двадцять, за поширеним у родинах тогочасних судовиків звичаєм. Незважаючи на раннє одруження, Шарль Мірієль усю першу половину свого життя присвятив світським розвагам і галантним пригодам. Хоч і невисокий на зріст, він був дуже непоганий із себе — елегантний, граційний, дотепний. Коли почалася революція, він майже відразу виїхав до Італії. Його дружина померла там від грудної хвороби, якою мучилася давно. Дітей у них не було. Важко сказати, що саме пробудило в душі Мірієля думки про самозречення і самотність: крах колишнього французького суспільства, злигодні, які довелося пережити його власній родині, чи трагічні події революційного терору 1793 року, ще жахливіші, можливо, в очах емігрантів, бо вони спостерігали їх здалеку. Чи то в своєму особистому житті він зазнав одного з тих ударів, які влучають просто в серце і впливають на долю людини більше, ніж найграндіозніші соціальні струси? Ніхто достоту цього не знав. Відомо тільки, що з Італії він повернувся священиком.

1804 року пан Мірієль служив кюре в Бріньйолі. Він був уже старий і жив самотою.

Десь під час коронації Наполеона він приїхав у своїх церковних справах до Парижа. Серед інших впливових осіб він зробив також візит кардиналові Фешу. Одного дня імператор, приїхавши до свого дядька, звернув увагу на достойного кюре, що чекав у приймальні. Помітивши на собі сповнений цікавості погляд старого, Наполеон обернувся й гостро запитав:

— Чого ви, чоловіче добрий, так на мене дивитесь?

— Ваша величносте, — відповів Мірієль, — ви бачите перед собою чоловіка доброго, а я — великого. Обидва ми можемо мати від цього користь.

Того ж таки вечора імператор запитав у кардинала, як звуть старого кюре, і незабаром Мірієль із подивом довідався, що його призначено діньським єпископом.

Пан Мірієль приїхав у Дінь зі своєю сестрою Батистіною — старою дівою, молодшою від нього на десять років.

Їхню єдину служницю, ровесницю Батистіни, звали Маглуар.

Панна Батистіна була жінка висока, бліда, тендітна, лагідна.

Маглуар була метушлива бабуся — сива, товста, завжди заклопотана. Вона весь час відсапувалась — через те, що надто метушилась, і через свою астму.

Коли пан Мірієль приїхав у Дінь, його оселили в єпископському палаці з усіма почестями, передбаченими імператорським указом, що ставив єпископа в суспільній ієрархії відразу після маршала. Його негайно навідали мер та голова суду, а він, зі свого боку, зробив візити головному збирачеві податків і префектові.

Після цього місто стало чекати, як же поведеться його новий духовний пастир.

Єпископський палац у Діні, збудований на початку минулого століття монсеньйором Анрі Пюже, доктором богослов’я Паризького університету — він став тутешнім єпископом 1712 року — був справжньою великопанською оселею. Усе тут вражало розкішшю: покої єпископа, салони, кімнати, просторе подвір’я, криті галереї під аркадами у старовинному флорентійському стилі, великий сад із чудовими деревами.

Поруч із єпископським палацом стояла лікарня. Вона містилась у вузькому й присадкуватому одноповерховому будинку з невеликим садочком.

Через три дні по приїзді єпископ навідав лікарню. Відбувши візит, він запросив доглядача до себе.

— Пане доглядач, — звернувся він до нього, — скільки у вас нині хворих?

— Двадцять шість, ваша превелебносте.

— Я теж нарахував саме стільки, — сказав єпископ.

— Ліжка, — провадив доглядач, — стоять тісно впритул.

— Я теж це помітив.

— Палати у нас — зовсім малі кімнатки, і провітрювати їх важко.

— Так я й подумав.

— А наш садочок надто малий, і коли випадає сонячний день, тим, хто одужує, нема де гуляти.

— Так здалося й мені.

— Якщо спалахує пошесть — цього року ми мали тиф, а два роки тому сипняк — число хворих досягає сотні, і тоді ми опиняємося в безвихідному становищі.

— Це спало на думку й мені.

— Що ж тут удієш, ваша превелебносте? — сказав доглядач. — Треба миритися.

Ця розмова відбулася в їдальні нижнього поверху.

Єпископ помовчав якусь мить, а тоді рвучко обернувся до співрозмовника.

— Скільки, на вашу думку, ліжок поміститься в оцій залі?

— В їдальні вашої превелебності? — вигукнув приголомшений доглядач.

Єпископ окинув залу поглядом і, здавалося, подумки зробив якісь підрахунки.

— Тут поміститься двадцять ліжок, — сказав він, мовби сам до себе. І провадив, підвищивши голос: — Ось що я вам скажу, пане доглядач. Тут явно сталася помилка. У вас двадцять шість хворих, і вони туляться в п’ятьох-шістьох маленьких кімнатках. Нас тільки троє, а місця нам виділено на шість десятків персон. Сталася помилка, я вам кажу. Ви зайняли моє приміщення, а я — ваше. Поверніть мені мій будинок. Ваша оселя — тут.

Наступного дня двадцять шість хворих бідняків перебралися в дім єпископа, а єпископ оселився в будиночку лікарні.

Пан Мірієль не мав ніякого статку, його родина розорилась під час революції. Його сестра мала пожиттєву ренту в п’ятсот франків на рік — цього їй вистачало на особисті видатки. Як єпископ пан Мірієль отримував від держави платню в п’ятнадцять тисяч франків на рік. Того самого дня, коли переселився до лікарні, він раз і назавжди розписав, як витрачати цю суму. Ми наводимо тут пам’ятку, написану його власного рукою.

Пам’ятка для впорядкування моїх домашніх видатків

На семінарію — півтори тисячі ліврів

Місіонерам — сто ліврів

Отцям-лазаристам у Мондідьє… — сто ліврів

Паризькій семінарії чужоземних духовних місій… — двісті ліврів

Конгрегації Святого Духа… — сто п’ятдесят ліврів

Духовним закладам на Святій Землі… — сто ліврів

Товариствам сирітської опіки… — триста ліврів

Додатково товариству сирітської опіки в Арлі… — п’ятдесят ліврів

На поліпшення умов у в’язницях… — чотириста ліврів

На справу допомоги в’язням і їхнього дострокового звільнення… — п’ятсот ліврів

На викуп батьків родин, ув’язнених за борги… — тисяча ліврів

На допомогу бідним учителям шкіл єпархії… — дві тисячі ліврів

На хлібні гамазеї в департаменті Верхні Альпи… — сто ліврів

Жіночій конгрегації у містах Дінь, Манок і Сістерон на безкоштовне навчання дівчаток із убогих родин… — півтори тисячі ліврів

Біднякам… — шість тисяч ліврів

На мої особисті витрати… — тисяча ліврів


Усього п’ятнадцять тисяч ліврів

За весь час свого перебування в Діні єпископ Мірієль майже нічого не змінив у цьому розпорядку, яким він, так би мовити, "упорядковував свої домашні видатки".

Панна Батистіна прийняла такий розпорядок із мовчазною покірливістю. Для цієї святої жінки пан Мірієль був водночас і братом, і єпископом, другом у житті і наставником у вірі. Вона любила його і водночас глибоко шанувала. Коли брат говорив, сестра не заперечувала; коли він щось робив, вона безмовно погоджувалась. Проте служниця Маглуар таки трохи побурчала. Єпископ, як ми бачили, залишив собі тільки тисячу франків на рік. Разом із пенсією Батистіни це складало тисячу п’ятсот франків, на які й жили ті дві літні жінки і старий чоловік.

А коли в Дінь навідувався якийсь сільський кюре, монсеньйор єпископ ще й знаходив, чим почастувати його, завдяки суворій ощадливості Маглуар і розумному господарюванню сестри.

Одного дня — а він був у Діні вже місяців три — єпископ сказав:

– І все ж таки мені бракує коштів!

— Ще б пак! — вигукнула Маглуар. — Адже ви навіть не зажадали гроші, які має надати вам департамент для витрат на карету та роз’їзди по єпархії. Колишні єпископи користувалися цими грішми.

— Ага! — сказав Мірієль. — Ви маєте слушність, пані Маглуар.

І він написав відповідне клопотання.

Через якийсь час його прохання було розглянуто, і генеральна рада проголосувала виділити річну суму в три тисячі франків, занісши її до такої статті витрат: "Асигнування панові єпископу на власний екіпаж, поштові карети і пастирські відвідини".

З цього приводу місцеві буржуа зчинили були неабиякий галас, звинувачуючи єпископа в жадібності.

Зате служниця Маглуар щиро зраділа.

— Оце добре, — сказала вона Батистіні. — Його превелебність спершу подбав про інших, настав час подумати й про себе. Свої благодіяння він уже впорядкував. Тепер маємо три тисячі ліврів на власні потреби. Нарешті!

Того ж таки вечора єпископ написав і віддав сестрі ось яку пам’ятку:

Гроші на утримання карети й пастирські відвідини

На м’ясний бульйон для лікарняних хворих… — тисяча п’ятсот ліврів

Товариству сирітської опіки в Ексі… — двісті п’ятдесят ліврів

Товариству сирітської опіки в Драгіньяні… — двісті п’ятдесят ліврів

На дітей-підкидьків — п’ятсот ліврів

На сиріт п’ятсот — ліврів


Усього три тисячі ліврів

Такий був бюджет єпископа Мірієля.

Що ж до побічних єпископських прибутків — зі шлюбних оголошень, з хрестин, з проповідей, з освячення церков або каплиць, з вінчань, — то його превелебність дуже охоче брав гроші в багатих, щоб цілком віддавати їх біднякам.

Минуло небагато часу, і почали надходити грошові пожертви. Імущі й неімущі стукали в двері до пана Мірієля, одні йшли просити милостиню, інші — давати її. Вже через рік єпископ став скарбником усіх добродійників і касиром для тих, хто потребував допомоги. Великі суми грошей проходили через його руки. Проте він і не думав міняти свій спосіб життя чи дозволяти собі якусь надмірність.

Навпаки. Оскільки завжди більше злиднів унизу, ніж братської допомоги згори, то він усе роздавав навіть раніше, ніж устигав отримати. Це було те саме, що лити воду на пересохлу землю; нехай скільки жертвували йому грошей, він їх ніколи не мав. І віддавав тоді своє останнє.

Незабаром усі бідняки єпархії щиро полюбили свого єпископа й обрали те з кількох його імен, що несло в собі певний зміст. Відтоді вони називали його не інакше як "монсеньйор Б’єнвеню".[1]

Будинок, у якому він жив, мав два поверхи. Три кімнати на першому поверсі, три — на другому, зверху — горище. За будинком був садочок площею в одну чверть арпана.[2] Обидві жінки мешкали на другому поверсі. Єпископ — на першому. Кімната з дверима на вулицю правила йому за їдальню, друга — за спальню, у третій він обладнав молитовню. Щоб вийти з молитовні, треба було перетнути спальню, а зі спальні двері вели в їдальню. У глибині молитовні був запнутий альков, де стояло ліжко для гостей. Там нерідко ночували сільські кюре, які приїздили в Дінь у своїх особистих або в церковних справах.

Маленька прибудова від саду, де раніше була аптека лікарні, тепер стала кухнею.

А ось який вигляд мала єпископова спальня. Засклені двері в сад, навпроти — залізне лікарняне ліжко під зеленим саржевим балдахіном. Біля ліжка, за завіскою — туалетні речі, які свідчили про досі не забуті звички колишньої світської людини. Ще двоє дверей: одні, біля каміна, — до молитовні, другі, коло книжкової шафи — до їдальні. Книжкова шафа зі скляними дверцятами, повна книжок. Оздоблений деревом камін, пофарбований під мармур, майже завжди без вогню. Над каміном, де звичайно вішають дзеркало, — мідне розп’яття зі стертим сріблом на чорному потертому оксамиті в рамі з облупленою позолотою. Біля засклених дверей — великий стіл, а на ньому чорнильниця, купа паперів і товсті книги. Біля столу — плетене крісло. Коло ліжка — ослінчик для моління.

Тут треба принагідно згадати, що від колишнього статку панові Мірієлю лишилося шість срібних приборів і срібна супова ложка — Маглуар щодня тішилася, дивлячись, як виблискує це срібло на білій полотняній скатертині. А що ми зображуємо тут діньського єпископа таким, яким він був, то мусимо додати, що він не раз казав: "Мені було б нелегко відмовитися від звички їсти срібною ложкою та виделкою".

Крім того, йому дісталися в спадок від двоюрідної бабусі два масивні срібні свічники. Ті свічники стояли на каміні у спальні єпископа, і в них завжди були дві воскові свічки. Коли вони мали гостей, Маглуар запалювала свічки і ставила обидва свічники на стіл.

У головах єпископового ліжка була шафка, куди служниця Маглуар щовечора клала срібні прибори та супову ложку. Ключ від тієї шафки завжди стримів у дверцятах.

Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев.

Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:

— Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?

— Пані Маглуар, — відповів єпископ, — ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. — І помовчавши додав: — А може, навіть більше.

Цій грядці, розділеній на три-чотири клумби, єпископ приділяв не меншу увагу, ніж своїм книгам. Щодня він із великою радістю проводив там годину або дві, підрізаючи, прополюючи, видовбуючи ямки і кидаючи в них насіння. Проте він не вважав себе ботаніком, не цікавився жодними теоріями — він просто любив квіти. І щовечора поливав свої клумби з бляшаної зеленої поливальниці.

У домі не було дверей, які замикалися б на замок. Двері, що відчинялися з їдальні просто на Соборну площу, колись були обладнані замками й засувами, наче брама в’язниці. Єпископ звелів познімати всі ті запори, і тепер двері — як удень, так і вночі — зачинялися лише на клямку. О будь-якій годині перший-ліпший перехожий міг увійти в дім єпископа, тільки натиснувши на клямку й штовхнувши двері. Спочатку жінки дуже непокоїлися тим, що ці двері завжди незамкнені. Але єпископ сказав їм: "Поставте замки на двері своїх кімнат, як вам так хочеться". Кінець кінцем вони перейнялися його безтурботністю чи принаймні вдавали, ніби поділяють її. Тільки Маглуар іноді відчувала страх. Що ж до самого єпископа, то він так написав на берегах однієї з Біблій: "Ось у чому ледь помітна різниця: двері лікаря ніколи не повинні зачинятись; двері священика мають завжди бути відчинені".

Десь-інде він написав: "Не питайте, як звуть того, хто просить у вас притулку. Пристановища потребує саме той, кому не хочеться називати своє ім’я".

Якось у Діні сталася трагічна подія. Одного чоловіка засудили до страти за вбивство. Той бідолаха був ярмарковим штукарем і громадським писарем. Суд над ним схвилював і розтривожив усе місто. Напередодні страти тюремний капелан захворів. Бракувало священика, який би розрадив засудженого в його останні хвилини. Звернулися до кюре. Той відмовився, сказавши приблизно таке: "Це мене не стосується. Я не бажаю панькатися з тим паяцом. Я зараз хворий, і, зрештою, мені там не місце".

Про цю розмову розповіли єпископові. Він сказав: "Пан кюре має слушність. Те місце належить не йому, а мені".

Він тут-таки пішов до в’язниці, спустився в камеру до паяца, покликав його на ім’я, взяв за руку і заговорив до нього. Він пробув біля засудженого цілий день і всю ніч, забувши про їжу й сон, молячи Бога за душу приреченого і просячи приреченого помолитися за свою. Він розкрив перед ним найвищі й водночас найпростіші істини. Він був для нього батьком, братом, другом; він благословив його, розрадив і втішив. Той чоловік чекав смерті, охоплений розпачем. Смерть уявлялася йому чорною безоднею. Єпископ допоміг приреченому побачити там проблиски небесного сяйва.

Наступного дня на очах у всього натовпу єпископ у своїй ліловій мантії з хрестом на шиї сів на воза, яким нещасного повезли на страту. Разом із ним він піднявся на ешафот. Засуджений, такий пригнічений ще вчора, сьогодні просто сяяв. Душа його заспокоїлась, і він чекав зустрічі з Богом. Єпископ обняв бідолаху, і в ту мить, коли ніж гільйотини от-от мав упасти, сказав: "Убієнного людиною воскрешає Бог. Зацькований братами знаходить Отця. Молися і з вірою входь у життя вічне. Господь чекає на тебе". Коли єпископ зійшов з ешафоту, в його погляді було щось таке, аж люди розступилися перед ним. Повернувшись до вбогої оселі, яку він з усмішкою називав "своїм палацом", священнослужитель сказав сестрі:

— Я щойно відправив високу месу.

2. Єпископ перед незвичним світлом

Наше уявлення про діньського єпископа було б неповним, якби ми не розповіли про ще один випадок із його життя.

Неподалік від Діня, в його околицях, жив самотою один чоловік. То був колишній член Конвенту.[3] Звали його Г.

У крихітному світі містечка Дінь про члена Конвенту Г. говорили з жахом. Член Конвенту — ви собі уявляєте? Це існувало ще за тих часів, коли люди казали одне одному "ти" і "громадянине". Той чоловік здавався майже страховиськом. Правда, він не проголосував за страту короля, але ж був серед тих людей. Мало не царевбивця. Чому його не засудили, коли повернулися законні володарі? Нехай йому не зітнули голову, виявили милосердя, але довічного заслання він заслужив. І для інших була б наука… До того ж він і безбожник, як усі вони… Пересуди гусей про яструба.

А чи справді Г. був яструбом? Мабуть, що так — адже він жив у суворому усамітненні. Оскільки він не проголосував за страту короля, йому дозволили залишитись у Франції.

Він мешкав за сорок п’ять хвилин ходу від міста, осторонь від сіл, доріг, у дикому закутні безлюдної улоговини. Там, казали, він мав клапоть землі, там стояла його хатина, його барліг. Нікого поблизу: ні сусідів, ні навіть перехожих. Відколи він оселився в тій улоговині, стежка туди заросла травою. Про те місце згадували, як згадують про оселю ката.

Але єпископ вряди-годи поглядав на обрій, на гайок дерев, що позначав улоговину, де жив старий член Конвенту, і думав: "Там пропадає самотня душа". А внутрішній голос казав йому: "Твій обов’язок — навідати того чоловіка".

Проте ця думка, спершу така природна, після хвилинного вагання вже здавалася йому безглуздою і майже відразливою. Бо в глибині душі єпископ поділяв загальний погляд і підсвідомо відчував якщо не ненависть до члена Конвенту, то принаймні цілковиту байдужість.

Та чи має пастир сахатися вівці, якщо ота вівця паршива?

Добрий єпископ був розгублений. Він уже не раз рушав у той бік, та з півдороги повертався.

Коли це одного дня в місті поширилася чутка, що малий підпасок, який прислуговував членові Конвенту Г. в його барлозі, приходив до лікаря; що старий лиходій помирає, що його розбив параліч і він не переживе ночі. "І слава Богу!" — казали декотрі.

Єпископ узяв свою патерицю, одяг мантію, бо скоро мав повіяти прохолодний вечірній вітер, і вирушив у дорогу.

Сонце майже торкалося обрію, коли єпископ дістався до заклятого місця. Серце в нього калатало, коли він підходив до страшного лігва. Він переступив через рівчак, розсунув кущі живоплоту, підняв жердину на вході до занедбаного подвір’я, трохи пройшов і зненацька за високими кущами побачив "барліг".

То була низенька хатина, вбога, але охайна, з дверима, обплетеними виноградною лозою.

Біля дверей у старому селянському кріслі з коліщатками сидів сивий чоловік і всміхався до сонця.

Поруч нього стояв хлопець, малий підпасок. Він подавав старому чашку з молоком.

Єпископ мовчки дивився на цю сцену.

— Дякую, — сказав старий, — більш мені нічого не треба.

І відірвав усміхнений погляд від сонця, щоб глянути на хлопчика. Єпископ підійшов ближче. Почувши шарудіння кроків, старий повернув голову, і на його обличчі відбився глибокий подив.

— Відколи я тут оселився, — сказав він, — це вперше хтось приходить до мене. Хто ви, добродію?

— Мене звати Б’єнвеню Мірієль, — відповів єпископ.

— Б’єнвеню Мірієль! Я вже чув це ім’я. Ви, бува, не той, кого люди називають монсеньйором Б’єнвеню?

— Той самий.

Старий ледь усміхнувся:

— Отже, ви мій єпископ?

— У якомусь розумінні так.

— Заходьте, добродію.

Член Конвенту подав єпископові руку, але єпископ її не взяв. Він тільки мовив:

— Я радий, що мені сказали неправду. Ви не здаєтеся хворим.

— Через три години я помру, добродію, — сказав старий.

Він помовчав, а тоді провадив:

— Учора в мене охололи тільки ступні. Сьогодні вже й коліна. Тепер я відчуваю — холод добирається до живота. Коли він досягне серця, воно зупиниться. Яке гарне сонце, правда? Я попросив викотити мене надвір, щоб востаннє глянути на світ. Мені хотілося б дожити до світанку. Але я знаю, що протягну не більше трьох годин. Ну що ж. Хай буде так. Я помру, милуючись на зорі.

Єпископ був мало зворушений. Адже на порозі смерті цей чоловік, здавалося, зовсім не думав про Бога. Єпископ дивився на колишнього члена Конвенту тільки з цікавістю, за яку, певно, дорікнув би собі, коли б ішлося про когось іншого. Але той, хто колись засідав у Конвенті, був для нього мовби поза законом, навіть поза законом милосердя.

Г. сидів спокійний, майже випростаний, голос його звучав рівно. Важко було повірити, що йому понад вісімдесят років. Революція висунула багато таких людей, гідних своєї епохи. Здавалося, Г. помирає за власним бажанням. Смерть поки що заволоділа тільки його ногами, а голова зберігала цілковиту ясність розуму.

Єпископ сів на камінь, який лежав на подвір’ї. І раптом сказав — слова вихопилися в нього майже несамохіть:

— Я віддаю вам належне. Ви все ж таки не голосували за смертний вирок королю.

Член Конвенту, здавалося, не помітив гіркоти, схованої під словами "все ж таки". Усмішка зникла з його обличчя, і він відповів:

— Не віддавайте мені належне, добродію. Я голосував за смертний вирок тиранові.

— Як вас розуміти? — спитав єпископ.

— Я хотів сказати, що людина має над собою одного тирана — неуцтво. Я голосував за смертний вирок цьому тиранові. Цей тиран породив монархію, тобто владу несправедливу. Владу, яка стоятиме на підвалинах справедливості, дадуть людям тільки знання.

– І совість, — докинув єпископ.

— Це одне й те саме. Совість дорівнює тим знанням, якими людина наділена від природи.

Монсеньйор Б’єнвеню слухав із подивом — нічого подібного він ніколи не чув.

— Що стосується Людовіка Шістнадцятого, то я сказав: "Ні". Я не вважаю, що мені дано право вбивати людину. Але знищити зло — мій обов’язок. Голосуючи за республіку, я голосував за братерство, за мир, за світанок! Я допомагав викорчовувати забобони й темряву. Коли розвіється темрява й забобони, люди побачать світло. Тому ми й знищили старий лад.

— Ви його знищили. Може, іноді нищити й корисно. Але я боюся нищення, на яке людину штовхає гнів.

— Справедливий гнів — це елемент прогресу, єпископе. Хай там що кажуть, а французька революція стала для людства найбільшим кроком уперед від часів пришестя Христа. Вона мала свої вади, звичайно, але мета її висока. Вона визволила приховані сили суспільства. Вона пом’якшила звичаї. Вона стала джерелом заспокоєння, втихомирення, світла. Завдяки їй землю омила хвиля цивілізації. Вона принесла добро.

Єпископ не стримався, щоб не прошепотіти:

— Та невже? А терор дев’яносто третього року?

З майже зловісною урочистістю вмирущий випростався на стільці і, напружуючи останні сили, вигукнув:

— Он ви про що! Терор дев’яносто третього! Півтори тисячі років згущувалися хмари. Через п’ятнадцять століть нарешті вдарила гроза. І вас дивує, що прогуркотів грім?

Єпископ відчув легке збентеження. Проте здаватися не хотів.

— Суддя виступає від імені правосуддя, — сказав він. — Священик — від імені милосердя, яке, власне, є вищим ступенем того ж таки правосуддя. Удар грому не повинен разити сліпо.

І додав, пильно дивлячись на співрозмовника:

— За що замучили Людовика Сімнадцятого?

Член Конвенту простяг руку і вхопив єпископа за лікоть:

— Людовика Сімнадцятого? Подумаймо. Кого ви оплакуєте? Невинне дитя? Що ж, тоді я ладен плакати разом із вами. Чи спадкоємця трону? В такому разі я поміркую. Мені не менше жаль невинного хлопчика, якого підвісили під пахви на Гревській площі і який помер мученицькою смертю тільки за те, що він — брат Картуша,[4] ніж правнука Людовіка П’ятнадцятого, теж невинного хлопчика, замученого у в’язниці тільки за те, що він був правнук Людовика П’ятнадцятого.

— Мені не подобається таке зіставлення імен, — сказав єпископ.

— Кого, ви вважаєте, я цим принизив? Картуша? Чи Людовика П’ятнадцятого?

Запала мовчанка. Єпископ уже розкаювався, що прийшов сюди, але водночас відчував, як щось похитнулось у його душі.

Член Конвенту заговорив знову:

— Я бачу, добродію священик, ви не любите грубої правди. А Христос її не цурався. Він брав бича й виганяв митарів із храму. Його бич був вісником грубої правди. Коли він вигукнув: "Sinite parvulos!"[5] — він не робив різниці між дітьми. Він не посоромився б поставити спадкоємця розбійника Варрави поруч зі спадкоємцем Ірода. Невинності не потрібні високі титули, добродію. Вона так само священна в лахмітті, як і в королівських шатах.

— Це правда, — тихо відповів єпископ.

— Ви згадали про Людовика Сімнадцятого, — вів далі член Конвенту. — Спробуймо порозумітись. Чи оплакуєте ви всіх нещасних дітей, — і вбогих, і тих, що вгорі? Тоді я з вами. Але в такому разі слід почати раніше, ніж від дев’яносто третього року. Я оплакуватиму разом із вами королівських дітей, якщо ви оплакуватимете разом зі мною дітей з народу.

— Я оплакую всіх, — сказав єпископ.

— Але якщо порівнювати страждання, то переважить чаша народу. Бо народ страждає набагато довше.

Член Конвенту став дихати важко й часто. Агонія вже здавлювала йому горло й уривала голос, проте очі світилися повною ясністю розуму. Він провадив:

— На тлі грандіозної народної революції дев’яносто третій рік був тільки ударом у відповідь. Ви називаєте його жорстоким, але що ви скажете про монархію? Повірте, мені справді шкода королеву Марію-Антуанетту. Але мені жаль і ту вбогу жіну-гугенотку, яку 1685 року за короля Людовика Чотирнадцятого прив’язали оголену по пояс до стовпа, а її немовля поклали неподалік; груди бідолашної наливалися молоком, а серце повнилось розпачем; дитинча, бліде й голодне, бачило материнську грудь, мучилося й кричало. А кат повторював нещасній матері: "Зречися!" — змушуючи її обирати між загибеллю своєї дитини і смертю своєї совісті. Що ви скажете про ці танталові муки, яким піддали матір? Погодьтеся, добродію, французька революція мала свої причини. Майбутнє розгрішить її гнів. Завдяки їй світ покращав. її жахливі удари принесли людству полегкість. Я кінчаю говорити. Ясно й так, що всі козирі в мене. До того ж я помираю.

Проте в єпископа був іще один доказ, найсильніший, як на його думку.

— Світ не може стати кращим, не вірячи в Бога, — рішуче заявив він. — Добро не потерпить нечестивих служителів. Безбожник не приведе людство до щастя.

Старий обранець народу не відповів. Він затремтів, подивився на небо, і в його погляді заблищала сльоза. Потім сльоза скотилася по блідій щоці, і ледь чутним голосом, немов звертаючись до самого себе, він сказав, не відриваючи очей від неозорої блакиті:

— О ідеал! Ти один існуєш!

Єпископа охопило невимовне хвилювання.

Помовчавши, старий показав пальцем на небо і мовив:

— Нескінченність існує. Вона отам. Якби я не був часткою нескінченності, вона закінчувалася б на мені, іншими словами, її не існувало б. Але вона існує. Отже, вона включає в себе й мене. Ота частка нескінченності, яка зветься "я", і є Бог.

Ці останні слова вмирущий вимовив, тремтячи в екстазі; здавалося, перед ним хтось стоїть, видимий тільки йому. Коли він замовк, очі його заплющились. Зусилля виснажило його. Було очевидно, що за одну цю мить він прожив кілька годин, які йому лишалися. Надходила остання хвилина.

Єпископ це зрозумів і пригадав, що він прийшов сюди насамперед як священик. Часу лишалося обмаль. Він подивився на заплющені очі вмирущого, взяв його зморшкувату, холодну руку й нахилився до нього:

— Ця хвилина належить Богові. Вам не здається, що було б жаль, якби наша зустріч обмежилася суперечкою?

Член Конвенту розплющив очі. Глибоке почуття відбилося на його вже затьмареному мороком смерті обличчі.

— Добродію єпископ, — сказав він, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, — я прожив життя в роздумах, навчанні і спогляданні. Мені було вже шістдесят років, коли батьківщина покликала мене і звеліла взяти участь у її справах. Я скорився. Я бачив зловживання — і боровся з ними; я бачив тиранію — і знищував її; я проголошував і проповідував загальнолюдські права й засади. На нашу землю вдерлися загарбники — я став на захист вітчизни; Франція була в небезпеці — я прикрив її своїми грудьми. Я ніколи не мав багатства, а помираю зовсім убогим. Я був одним з володарів держави, підвали скарбниці не вміщали усього золота й срібла, а я обідав на вулиці Арбр-Сек за двадцять два су. Я допомагав пригнобленим, я полегшував страждання мученикам. Я роздер напрестольне покривало, це правда, але тільки для того, щоб перев’язати рани батьківщини. Незмінно підтримуючи людський поступ до осяйного майбутнього, я іноді заступався за своїх ворогів, людей вашого сану. Я врятував від знищення кілька стародавніх абатств і монастирів. Усі свої сили я віддавав на те, щоб чесно й сумлінно виконувати свій обов’язок. І після цього мене цькували, переслідували, карали, ганьбували, проклинали, осудили на довічне заслання. Ось уже багато років, давно посивівши, я живу, знаючи, що багато людей переконані, ніби мають право зневажати мене, що затуркана, неосвічена юрба дивиться на мене як на проклятого, — і я прийняв таку долю, ні до кого не відчуваючи ненависті й нікому не бажаючи зла. Тепер мені вісімдесят шість років, і я помираю. Чого ви від мене хочете?

— Вашого благословення, — сказав єпископ.

І він опустився перед умирущим навколішки.

Б’єнвеню Мірієль повернувся додому глибоко замислений. Усю ніч він провів у молитві. Наступного дня кілька цікавих спробували заговорити з ним про члена Конвенту Г. Єпископ тільки показував пальцем на небо.

Від того дня він іще дужче став піклуватися про вбогих і скривджених.

Коли при ньому згадували про старого душогуба Г., він поринав у дивну задуму. Нема сумніву, що той великий дух залишив глибокий відбиток у шляхетній душі єпископа Мірієля.

Книга друга

Падіння

1. Увечері, після цілого дня ходьби

На початку жовтня 1815 року, десь за годину перед заходом сонця, в містечко Дінь увійшов подорожній. Городяни, які стояли біля вікон або на порозі своїх будинків, дивилися на того перехожого з певним острахом. Це був чоловік середнього зросту, кремезний і мускулистий, віком років сорока шести — сорока восьми. Засмагле, зрошене потом обличчя ховалося під шкіряним дашком пошарпаного кашкета, голова була стрижена, підборіддя давно не голене. З-під простої жовтої сорочки, застебнутої на шиї блискучим гачком, виглядали волохаті груди. На ньому була пом’ята, скручена в мотуз нашийна хусточка; штани з синього тику, старі й витерті, з діркою на коліні; сіра, майже зовсім подерта блуза із зеленою латкою на лікті; за спиною в подорожнього висів солдатський мішок, ретельно зашнурований і зовсім новий. У руці він тримав товстелезну сучкувату палицю. На ногах у нього були підковані черевики, взуті без шкарпеток.

Подорожній ішов, мабуть, цілий день, отож весь покрився пилюкою; на обличчі пилюка розмазалася потом, від чого він здавався ще жалюгіднішим. Ніхто з городян його не знав. То був явно чужинець. Ішов він із півдня і, можливо, від самого узбережжя, бо з’явився на тій самій вулиці, якою сім місяців тому проїхав імператор Наполеон, прямуючи з Кана в Париж. Незнайомець здавався дуже втомленим. Двічі він спинявся біля фонтанів і жадібно пив.

На перехресті з вулицею Пуашеве він звернув ліворуч і зайшов до мерії. Через чверть години він вийшов звідти і, зустрівши жандарма, скинув кашкета й зігнувся перед ним у догідливому поклоні.

У ті часи був у Діні чудовий заїзд під вивіскою "Кольбаський хрест". Подорожній попрямував до того заїзду — найкращого в околиці. Він зайшов у відчинені двері — і потрапив до кухні. В усіх грубах і в каміні весело палахкотів вогонь. Корчмар, який був водночас головним кухарем, із заклопотаним виразом заглядав у чавунці й каструлі, де готувалася вечеря для возіїв, чий сміх і гомін долинав із сусідньої кімнати. На довгому рожні обертався над вогнем жирний байбак разом з кількома тетеруками й білими куріпками; на плиті шкварчали два великі коропи і форель.

Почувши, як рипнули двері, корчмар спитав, не відриваючи погляду від плити:

— Чого вам треба, добродію?

— Поїсти й переночувати, — сказав подорожній.

— Це можна, — відповів корчмар. Він повернув голову, окинув гостя поглядом з голови до ніг і додав: — За гроші, звичайно.

Незнайомець дістав із кишені блузи туго набитого гаманця й відповів:

— Гроші я маю.

— В такому разі я до ваших послуг, — мовив корчмар.

Подорожній сунув гаманця назад до кишені, скинув із плечей мішок, поклав його на долівку біля самих дверей і, не випускаючи з рук палиці, сів на ослінчик біля вогню. Дінь розташований у горах. У жовтні вечори там холодні.

Тим часом корчмар, роблячи своє, придивлявся до гостя.

— Вечеря скоро? — спитав подорожній.

— Зараз буде, — відповів корчмар.

Поки прибулець грівся біля вогню, поважний хазяїн заїзду Жакен Лабар дістав із кишені олівця, надірвав ріжок від старої газети, яка лежала на столику біля вікна, написав на білому краєчку рядок чи два, згорнув клаптик і тицьнув його хлопчикові, який був у нього, мабуть, розсильним, після чого той вискочив на вулицю і побіг у напрямку мерії.

Подорожній нічого цього не помітив.

— Вечеря скоро? — знову запитав він.

— Зараз буде, — відповів корчмар.

Хлопчик повернувся з тим самим клаптиком газети в руці. Корчмар поквапно розгорнув папірця, уважно прочитав, що там написано, і похитав головою. На мить він замислився, а тоді рішуче ступив крок до подорожнього, заглибленого в якісь свої невеселі думки.

— Добродію, — сказав він, — я не можу надати вам притулок.

Подорожній напіввипростався на своєму ослінчику.

— Чому? Ви, певно, боїтеся, що я не заплачу? То я дам вам гроші наперед. У мене вони є, я ж вам казав.

— Справа не в цьому.

— А в чому ж?

— Ви маєте гроші…

— Звісно, маю.

— А я не маю для вас вільної кімнати.

— Я згоден переночувати в стайні, — спокійно відповів гість.

— Не можна.

— Чому?

— Там немає місця — усе займають коні.

— Пусте, — відповів подорожній. — Я ляжу на горищі. Оберемок сіна під голову — більше мені не треба. Ми домовимось про це після вечері.

— Я вам не дам вечеряти.

Ці слова, сказані спокійно, але рішуче, здавалося, вразили незнайомця. Він підхопився на ноги.

— Отакої! Таж я вмираю з голоду. Я на ногах від самого світанку. Я пройшов дванадцять льє.[6] Я заплачу вам. Я хочу їсти.

— У мене нічого немає, — сказав корчмар.

Подорожній засміявся й обернувся до каміна та плит.

— Нічого немає? А оце?

— Це вже замовлено.

— Ким замовлено?

— Возіями.

— А скільки їх?

— Дванадцять.

— Тут буде їжі на двадцятеро чоловік.

— Вони все замовили собі й наперед заплатили.

Подорожній знову сів і сказав, не підвищуючи голосу:

— Я в заїзді, і я голодний. Дайте мені вечеряти.

Тоді корчмар нахилився і сказав йому на вухо таким тоном, що той здригнувся:

– Ідіть звідси геть.

Подорожній саме підгрібав залізним наконечником палиці жар у каміні. На ці слова він швидко обернувся і тільки-но розкрив рота, збираючись щось відповісти, як корчмар пильно подивився йому в очі й так само тихо додав:

— Годі правити теревені. Хочете, я скажу, як вас звати? Вас звуть Жан Вальжан. Я знаю, хто ви такий. Коли ви увійшли, у мене виник сумнів, і я послав хлопця до мерії із запискою. І ось що вони відповіли мені. Читати вмієте?

І корчмар простяг незнайомцеві розгорнутий клаптик газети. Той швидко глянув, що там написано. Помовчавши, корчмар сказав:

— У мене звичка бути ввічливим з усіма. Ідіть звідси.

Подорожній похнюпив голову, підняв з долівки свій мішок і вийшов на вулицю.

Він рушив навмання, тиснучись до стін і парканів, — так ходять люди скривджені й принижені. Він навіть не обернувся. А якби обернувся, то побачив би, що хазяїн заїзду "Кольбаський хрест" стоїть у себе на порозі, оточений цілим гуртом людей, і щось розповідає, показуючи на нього пальцем. А якби він іще побачив, якими нажаханими очима дивляться на нього ті люди, то відразу збагнув би: незабаром про його появу стане відомо в усьому місті.

Та подорожній нічого цього не бачив. Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.

Бредучи навмання незнайомими вулицями, подорожній раптом відчув гострий напад голоду. Він озирнувся навколо, сподіваючись побачити хоч якийсь притулок.

Двері пристойного заїзду зачинилися перед ним. Що ж, він пошукає якийсь убогий шиночок.

Він рушив на вогник, що саме загорівся в кінці вулиці, й справді підійшов до шинку. Заглянувши у вікно, побачив кімнатку з низькою стелею, освітлену лампою та вогнем, що палахкотів у печі. Кілька чоловіків сиділи за столом і пили. Шинкар грівся біля вогню. Щось булькотіло в казані, підвішеному над полум’ям.

У той шинок, що теж був ніби заїздом, вели двоє дверей. Одні — з вулиці, другі — з малого, заваленого гноєм дворика.

Подорожній не осмілився зайти з вулиці. Він прослизнув у дворик, боязко натиснув на клямку і прочинив двері.

— Хто там? — спитав шинкар.

— Людина, що хоче повечеряти й переночувати.

— От і гаразд. Тут якраз вечеряють і ночують.

Незнайомець увійшов до шинку. Пияки обернулись до нього. Лампа освітила його з одного боку, вогонь у печі — з другого. Він скинув з плечей мішок.

— Підходьте, приятелю, до вогню, грійтеся. Вечеря зараз довариться, — сказав шинкар.

Подорожній сів біля вогню і випростав затерплі від утоми ноги. З казана струміли смачні пахощі. На суворому, стражденному обличчі незнайомця, затіненому дашком кашкета, проступив вираз полегкості.

Один із чоловіків, які пили за столом, був торговець рибою; перш ніж прийти в цей шинок, він відвів коня у стайню до Лабара і півгодини тому стояв у гурті людей біля його корчми. Тепер він непомітно кивнув пальцем шинкареві. Той підійшов, і вони пошепки перекинулися кількома словами. Чужинець нічого не помічав, думаючи свою думу.

Шинкар повернувся до печі, несподівано поклав на плече незнайомцеві руку і сказав;

— Забирайся звідси — і негайно!

Незнайомець обернувся і лагідно мовив:

— А!.. То ви знаєте?…

— Знаю.

— Мене вже вигнали з одного заїзду.

— А тепер женуть і звідси.

— Куди ж мені йти?

— Куди хочеш.

Подорожній узяв свою палицю, заплічний мішок і пішов собі.

Коли він вийшов на вулицю, кілька хлопчаків, які бігли за ним іще від "Кольбаського хреста" і тепер, здавалося, чатували на нього, стали жбурляти в нього камінням. Подорожній обернувся й люто підняв палицю. Дітлахи сипнули врозтіч, наче зграйка горобців.

Він пішов далі й опинився проти в’язниці. На воротях висів ланцюг, прикріплений до дзвона. Він подзвонив.

Відчинилося віконечко.

— Пане воротар, — мовив подорожній, шанобливо скинувши кашкета, — чи не пустите ви мене переночувати на одну ніч?

— В’язниця — не готель, — відповів голос із віконечка. — Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.

Віконечко зачинилось.

Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку — дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні — рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям — він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.

Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.

Він боязко постукав у шибку.

Ніхто не почув.

Тоді він постукав удруге.

— Чоловіче, хтось наче постукав, — сказала жінка.

— Тобі вчулося, — відповів той.

Подорожній постукав утретє.

Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.

Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.

— Даруйте мені, добродію, — сказав подорожній. — Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

— Хто ви такий? — спитав господар дому.

— Я йду з Пюї-Муассона, — сказав подорожній. — Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.

— Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені. Але чому ви не пішли до заїзду?

— Там нема місця.

— Не може бути. Сьогодні не ярмарок. Ви були в Лабара?

— Був.

– І що?

Подорожній відповів збентежено:

— Я не знаю, але мене туди не пустили.

— А в шинку на вулиці Шаффо ви були?

Збентеження чужинця зростало. Він пробелькотів:

— Мене не пустили й туди.

На обличчі в селянина з’явився вираз недовіри, він оглянув незнайомця з голови до ніг і несподівано з жахом вигукнув:

— То ви той самий і є?

Він ще раз зиркнув на чужинця, ступив три кроки назад, поставив лампу на стіл і зняв зі стіни рушницю.

Тим часом, почувши вигук господаря: "То ви той самий і є?" — жінка скочила на ноги, схопила обох своїх дітей і, навіть не прикривши оголену грудь, сховалася за чоловіка; вона перелякано дивилася на чужинця і шепотіла тихо:

— Злодюга, грабіжник…

Усе це відбулося миттю. Кілька хвилин господар дому пильно розглядав подорожнього, як ото розглядають гадюку, а тоді знову підступив до дверей і сказав:

— Геть звідси!

— Благаю вас, хоч склянку води!

— А кулю в лоба не хочеш? — відрубав селянин.

І грюкнув дверима. Заскреготіли два важкі засуви, а через хвилину зачинилась і віконниця, взята на залізний прогонич.

Сутінки густіли, з Альп налітав крижаний вітер. У тьмяному світлі присмерку незнайомець помітив у одному з садків ніби землянку, обкладену дерном. Він рішуче переліз через дерев’яний паркан і опинився в садку. Всередину землянки вів чорний отвір. Подорожній страждав від холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.

Подорожній потрапив у собачу буду.

Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.

Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці — сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):

— Собаці — і тій краще, аніж мені!

Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.

Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.

Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.

Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.

Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.

В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.

— Що ви тут робите, чоловіче добрий? — спитала жінка.

— Ви ж бачите — вкладаюся спати, — досить грубо відповів подорожній.

— На цій лаві?

— Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.

— Ви служили в солдатах?

— Так, добродійко, в солдатах.

— Чому ви не пішли до заїзду?

— Бо не маю грошей.

— На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, — сказала стара.

— Давайте й чотири су.

Він узяв чотири су. Жінка провадила:

— На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку — на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.

— Я стукав у всі двері.

– І що?

— Звідусіль мене гнали геть.

Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.

— Ви кажете, що стукали в усі двері?

— Авжеж.

– І в оті ви стукали?

— Ні.

— То постукайте.

2. Обачність дає поради мудрості

Того вечора єпископ Діньський після прогулянки по місту сидів у себе в кімнаті, працюючи над своєю книжкою "Про обов’язки християнина", коли десь о восьмій вечора служниця Маглуар зайшла, як завжди, взяти столове срібло у шафці над ліжком. Через хвилину, знаючи, що стіл уже накрито і сестра чекає його, єпископ спустився в їдальню.

Їдальнею була видовжена кімната з каміном. Двері з неї виходили на вулицю, а вікно в сад.

Маглуар і справді вже накрила на стіл.

У ту мить, коли увійшов єпископ, служниця розважала стару панну балачкою на свою улюблену тему, до якої пан Мірієль давно звик. Ішлося про засув на двері з вулиці.

Річ у тім, що Маглуар недавно ходила купити провізії на вечерю й наслухалася в місті тривожних чуток. Розповідали, ніби якийсь підозрілий волоцюга блукає вулицями міста, і ті, хто сьогодні не повернеться вчасно додому, ризикують наразитися на дуже прикру зустріч. І куди, мовляв, дивиться поліція, а все через те, що пан префект та пан мер не мирять, намагаються тільки шкодити один одному, а в місті хай робиться що завгодно. Отож розважливій людині нічого не лишається, як самій оберігати себе, добре позамикавши й позасувавши двері.

Останнє слово Маглуар вимовила з особливим притиском. Але єпископ, який сидів і грівся біля каміна, думав зовсім про інше. Отож усі до одного слова Маглуар він пустив повз вуха. Служниця повторила свою останню фразу ще раз. Тоді Батистіна, бажаючи догодити Маглуар і водночас не розсердити брата, наважилася боязко кинути:

— Брате, ви чули, що розповіла пані Маглуар?

— Та щось чув краєм вуха, — відповів єпископ.

Він обернувся на своєму стільці, поклавши руки на коліна і звівши на стару служницю усміхнений погляд.

— Ну, що там таке? Нам загрожує якась велика небезпека?

Тоді Маглуар наново розповіла свою історію, дещо згустивши фарби несамохіть. Кажуть, що в місті сьогодні блукає страшний харцизяка, обшарпаний волоцюга, душогуб, який прикидається жебраком. Він просився на ніч до Жакена Лабара, але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.

— Справді? — перепитав єпископ.

Це напівзапитання підбадьорило Маглуар. Їй здалося, що вона таки зуміла заронити тривогу в душу єпископа. Отож вона провадила тоном торжества:

— Так, ваша превелебносте. Усе це щира правда. Сьогодні вночі слід чекати лиха. Всі так кажуть. А поліції ні до чого немає діла. Живемо в горах — і жодного ліхтаря на вулицях! Це скінчиться погано. І я так вважаю, і панна Батистіна…

— Я не казала нічого, — втрутилася єпископова сестра. — Мій брат знає, що робить.

Маглуар удала, ніби не почула.

— Так от — ми давно вважаємо, що в цьому домі ніхто не може почувати себе в безпеці. Якщо дозволите, ваша превелебносте, я скоренько збігаю до Полена Мюзбуа, столяра, й попрошу його поставити на двері засув. Треба замкнути двері бодай на цю одну ніч. А то хто завгодно може натиснути на клямку й увійти, та й ви, ваша превелебносте, маєте звичай кожному казати: "Заходьте!" — навіть глупої ночі…

У цю мить пролунав гучний стук у двері.

— Заходьте, — сказав єпископ.

3. Найвищий героїзм — це сліпо скорятися

Двері відчинилися.

Вони відчинилися навстіж — мабуть, хтось рішуче й сильно штовхнув їх знадвору.

До кімнати увійшов чоловік.

Ми вже знаємо, хто це був. Той самий подорожній, який блукав по місту, марно шукаючи собі притулку на ніч.

Він увійшов, ступив один крок, зупинився. За плечима в нього був дорожній мішок, у руках палиця. В очах — вираз шаленства. Відблиски вогню з каміна освітлювали його. Він здавався бридким і жахливим. То була зловісна поява.

Маглуар не спромоглася навіть скрикнути. Вона затремтіла і застигла з роззявленим ротом.

Панна Батистіна обернулась, побачила незнайомця й від жаху почала зводитися на ноги; та ось вона глянула на брата, і на її обличчі розлився погідний спокій.

Єпископ дивився на несподіваного гостя без тіні тривоги чи страху.

Він уже був розтулив рота, щоб запитати в незнайомця, чого йому треба, але той сперся обома руками на палицю, окинув поглядом старого й обох жінок і, не чекаючи запитань, голосно заговорив сам:

— Так от. Мене звуть Жан Вальжан. Я каторжник. Дев’ятнадцять років я провів у неволі. Мене звільнили чотири дні тому, і я йду в Понтарльє — туди мене направили. Я вирушив із Тулона і четвертий день у дорозі. Сьогодні я подолав пішки дванадцять льє. Коли надвечір я прийшов у це місто, я хотів заночувати в заїзді, але мене вигнали через мій жовтий паспорт, який я показував у мерії. Я пішов до іншого заїзду. Мені сказали там: забирайся геть! Ніхто не пустив мене ночувати. Я просився у в’язницю — сторож не відчинив. Я заповз у собачу буду. Собака покусав мене й прогнав, так наче він людина. Можна подумати — той пес знав, хто я такий. Я пішов за місто, щоб заночувати в полі просто неба. Але небо затягло хмарами. Збиралося на дощ, і я знову повернувся до міста. На майдані я побачив кам’яну лаву і вмостився спати на ній. Якась добра жінка показала мені на ваш будинок і порадила: постукайте сюди. Я постукав. Тут у вас заїзд, правда? Я маю гроші. Мій каторжанський заробіток. Сто дев’ять франків п’ятнадцять су, я заробив це за дев’ятнадцять років каторги. Я заплачу, у мене є гроші. Я дуже стомився і зголоднів, я дванадцять льє пройшов пішки. Ви дозволите мені залишитися?

— Пані Маглуар, — сказав єпископ, — принесіть іще один прибор.

Незнайомець ступив три кроки і підійшов до столу.

— Стривайте, — сказав він, — ви, мабуть, нічого не зрозуміли. Я каторжник. Я злочинець. Мене тільки щойно випустили. — Він дістав із кишені аркуш жовтого паперу й розгорнув його. — Ось мій паспорт. Він жовтий, як бачите. Через це мене женуть звідусіль, куди я поткнуся. Хочете глянути? Я й сам умію читати, навчився на каторзі. Там є школа для тих, хто хоче навчитися грамоти. Ось що написано в моєму паспорті: "Жан Вальжан, звільнений каторжник, народився… — Ну, це вам байдуже… — Перебував в ув’язненні дев’ятнадцять років. П’ять за крадіжку зі зломом. Чотирнадцять — за чотири спроби до втечі. Це людина дуже небезпечна…" Ось воно! Усі женуть мене геть. А ви пустите мене, так? Тут у вас заїзд? Ви дасте мені поїсти й переночувати? У вас є стайня?

— Пані Маглуар, — сказав єпископ. — Постеліть чисті простирадла на ліжко в алькові.

Обидві жінки звикли коритися єпископові безвідмовно, і Маглуар вийшла, щоб виконати його розпорядження.

Єпископ обернувся до незнайомця.

— Добродію, — сказав він, — сідайте біля вогню і грійтеся. Зараз ми повечеряємо, а тим часом вам приготують постіль.

Тільки тепер подорожній усе збагнув. На його доти похмурому обличчі з’явився вираз крайнього подиву, сумніву й радості. Він розгублено забелькотів:

— Це правда? Ви не проганяєте мене? Адже я каторжник! Ви назвали мене добродієм! А всі кажуть мені: "Геть звідси, собако!" Я думав, ви проженете мене. Через те й сказав одразу, хто я такий. О! Мені дадуть повечеряти! Я ляжу в постіль із матрацом і простирадлами? Як усі люди! Ось уже дев’ятнадцять років, як я не спав у ліжку. То ви пускаєте мене? Ви добрі люди. А втім, у мене є гроші. Я заплачу. Пане корчмар, я заплачу, скільки ви скажете. Ви славний чоловік. Тут у вас заїзд, правда?

— Я священик, — сказав єпископ, — і це мій дім.

— Священик! — вигукнув подорожній. — О, ви справжній священик! То ви не візьмете з мене грошей? Ви кюре отієї церкви, так? Який же я йолоп! Я й не помітив, що ви в камилавці!

З цими словами він поставив у куток мішок і палицю, поклав паспорт до кишені й сів. Панна Батистіна лагідно дивилась на нього. Він провадив:

— Ви поводитесь по-людяному, пане кюре. Ви не зневажаєте вбогих. То ви не візьмете з мене грошей?

— Ні, — мовив єпископ, — залиште свої гроші собі. Скільки їх там у вас? Ви, здається, сказали — сто дев’ять франків?

– І п’ятнадцять су, — уточнив каторжник.

— Сто дев’ять франків і п’ятнадцять су. І скільки часу вам знадобилося, щоб заробити їх?

— Дев’ятнадцять років.

— Дев’ятнадцять років!

І єпископ глибоко зітхнув.

— У мене ще при собі всі мої гроші. За чотири дні я витратив тільки двадцять п’ять су, що їх заробив, допомагаючи розвантажувати підводи в Грасі.

Повернулася Маглуар. Вона принесла ще один прибор.

— Пані Маглуар, — сказав єпископ, — поставте цей прибор якомога ближче до вогню. — І, обернувшись до гостя, додав: — Вітер уночі в Альпах холодний. Ви, мабуть, змерзли, добродію?

Щоразу, коли господар дому казав "добродію", обличчя гостя прояснювалось. "Добродій" для каторжника — це мов склянка води для спраглого.

— Щось ця лампа погано світить, — сказав єпископ.

Маглуар зрозуміла натяк. Вона пішла в спальню монсеньйора, взяла там із каміна два срібні свічники, внесла і поставила їх на стіл, запаливши обидві свічки.

— Пане кюре, — сказав каторжник, — ви добра людина. Ви не гордуєте мною. Ви пустили мене в свій дім. Ви запалили для мене свічки. А я ж не приховав від вас, звідки я йду, і сказав вам, що я злочинець.

Єпископ подивився на нього й запитав:

— Ви багато страждали?

— Ще б пак! Арештантська куртка, до ніг прикуте чавунне ядро, для спання — голі дошки, спека, холод, тяжка праця, побої! Подвійні кайдани — за ніщо. Карцер — за одне слово. Навіть на хворому, в ліжку, кайдани. Собакам — і то живеться краще! Дев’ятнадцять років. Тепер мені сорок шість. І жовтий паспорт! Отак.

— Ви справді побували в падолі смутку, — сказав єпископ. — Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях. Якщо ви покинули те скорботне місце з ненавистю і гнівом проти людей, ви гідні жалю. Якщо ж ви винесли звідти почуття доброзичливості й миру, ви кращий за будь-кого з нас.

Тим часом Маглуар подала вечерю. Пісний суп, заправлений олією, трохи сала, кусень баранини, смокви, свіжий сир і велику житню хлібину. Вона сама додала до звичного меню єпископа пляшку старого мовського вина.

Несподівано на обличчі пана Мірієля з’явився веселий вираз, властивий щирим і доброзичливим людям.

— Прошу за стіл! — жваво сказав він.

Гостя єпископ посадив праворуч від себе — як і завжди, коли у них вечеряв хтось сторонній. Панна Батистіна, що трималася цілком спокійно й невимушено, сіла ліворуч від брата.

Єпископ проказав молитву і, за своїм звичаєм, сам розлив суп. Гість жадібно накинувся на їжу.

Зненацька єпископ мовив:

— Таж у нас ніби чогось бракує.

А річ у тім, що Маглуар поклала на стіл тільки три прибори — за числом людей, які сіли вечеряти. Тоді як у цьому домі існував звичай розкладати на скатертині всі шість срібних приборів, коли в єпископа були гості. Невинне хизування, сповнене особливого чару в цій гостинній і водночас суворій оселі, де вбогість піднесли до рівня високої доброчесності!

Маглуар зрозуміла натяк, мовчки вийшла, і через мить іще три срібні прибори заблищали на скатертині, симетрично розкладені перед кожним трапезником.

Коли повечеряли, монсеньйор Б’єнвеню сказав сестрі добраніч, узяв срібний свічник, дав гостеві другий і сказав:

— Добродію, я проведу вас до вашої кімнати.

Подорожній рушив за ним.

Ми вже згадували, що до молельні, де був альков, проходили через єпископову спальню.

Коли вони туди увійшли, Маглуар саме складала срібні ложки та виделки у шафку над узголів’ям ліжка.

Єпископ провів гостя в альков. Ліжко було застелене чистими простирадлами. Подорожній поставив свічник на столик.

— На добраніч, — сказав єпископ. — Завтра вранці, перед тим як піти, вип’єте чашку теплого молока.

— Спасибі, пане абат, — сказав гість.

Та тільки-но він вимовив ці мирні слова, як із ним відбулася раптова зміна. Якби тут були жінки, вони обидві закрижаніли б від жаху. Що ним рухало? Хотів він висловити застереження чи погрозу? А може, просто скорявся якомусь темному внутрішньому інстинкту? Він рвучко обернувся до господаря дому, склав руки на грудях і, уп’явши в нього дикий погляд, вигукнув хрипким голосом:

— Ага! То ви й справді вирішили пустити мене в свій дім?

Він засміявся сміхом, у якому було щось моторошне, і додав:

— А ви добре подумали? Ви певні, що я не вбивця?

Єпископ звів очі до стелі й відповів:

— Усе в руках Господа.

Потім, шепочучи молитву чи щось говорячи самому собі, він двома пальцями благословив гостя, який навіть не схилився в поклоні, й не обертаючись повернувся до своєї кімнати.

Помолившись, він потім вийшов погуляти в сад.

Щодо гостя, то він був такий стомлений, що навіть не скористався з чистих білих простирадл. Він погасив свічку, дмухнувши на неї крізь ніздрю, як це роблять каторжники, впав одягнений на ліжко, і його миттю здолав глибокий сон.

Опівночі повернувся з саду й єпископ.

Через кілька хвилин у домі всі спали.

4. Жан Вальжан

Посеред ночі Жан Вальжан прокинувся.

Жан Вальжан був родом із селянської родини, з Брі. Змалку він не вчився грамоти, а коли виріс, то став підрізальником дерев у Фаверолі.

Ще в дитинстві він утратив батька й матір. Мати вмерла від запалення молочних залоз, а батько, теж підрізальник, упав із дерева й теж розбився на смерть. У Жана Вальжана залишилася з рідних тільки сестра, значно старша за нього. Вона надала притулок своєму молодшому братові й годувала його. Потім сестрин чоловік помер. Найстаршому із сімох її дітей було вісім років, найменшому — рік. Жанові Вальжану на той час ішов двадцять п’ятий. Він замінив дітям батька і став утримувати родину сестри, яка виростила його. Отож він марнував свою молодість у тяжкій і погано оплачуваній роботі. Ніхто не чув, щоб у нього була "подруга". Він не мав часу закохуватися.

Увечері він повертався стомлений і мовчки з’їдав свій суп. Його сестра часто брала з братової миски найпоживніші шматки і давала котромусь зі своїх малих. Жан Вальжан, низько схилений над столом, здавалося, нічого не бачив і нічого їй не казав.

Під час сезону підрізання він заробляв двадцять чотири су в день, у інші пори року наймався косарем, чорноробом, наймитом на молочну ферму. Він робив усе, що міг. Сестра теж працювала, але як прогодуєш семеро дітей? То була нещаслива родина, яку все тугіше стискали злидні.

Того року зима видалася дуже сувора. Жан не мав роботи. Вдома не лишилося й крихти хліба. І семеро дітей.

Увечері в неділю Мобер Ізабо, пекар, чия крамниця стояла на церковному майдані, у Фаверолі, саме вкладався спати, коли раптом щось брязнуло. Вибігши в крамницю, він побачив, як у дірку, пробиту кулаком у заскленій вітрині, просунулася чиясь рука і схопила хлібину. Ізабо вискочив на вулицю. Злодій кинувся навтіки; Ізабо наздогнав його й зупинив. То був Жан Вальжан.

Це сталося 1795 року. Жана Вальжана судили за "нічну крадіжку зі зломом". Він мав рушницю, з якої дуже влучно стріляв й іноді полював на заборонену дичину. Це збільшило його провину в очах суду. Вирок був: п’ять років каторги.

22 квітня 1796 року, коли в Парижі бучно відзначали перемогу над австрійцями біля містечка Монтенотте, здобуту генералом, якого тоді ще звали Буонапарте, — отож того самого дня в Бісетрі скували одним ланцюгом велику партію каторжників. Серед них був і Жан Вальжан. Він сидів на землі, як і інші. Коли йому заклепували молотком нашийник, він плакав; сльози душили його, не давали говорити, і він тільки вряди-годи белькотів: "Я був підрізальником у Фаверолі", — а тоді, схлипуючи, сім разів підіймав й опускав праву руку, наче гладячи семеро дитячих голівок, і з цього можна було здогадатися, що він хотів нагодувати й одягти сімох малих дітей, — тільки заради того й робив усе, що робив.

Його відправили до Тулона. Він прибув туди через двадцять сім днів, сидячи на возі, з ланцюгом на шиї. У Тулоні його вдягли в червону арештантську куртку. Його колишнє життя стерлося, не лишивши сліду. Він навіть позбувся власного імені й був уже не Жан Вальжан, а номер 24601. Що сталося з його сестрою? Що сталося з її сімома малими? Але хто цим цікавиться? Що може статися з листочками молодого дерева, підтятого під самий корінь?

Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль. Усі забули про них, а через кілька років каторги забув їх і Жан Вальжан. У його серці, де раніше зяяла відкрита рана, залишився рубець. От і все. Одного тільки разу десь наприкінці четвертого року каторги дійшла до нього звістка про сестру. Хтось із односельців бачив її у Парижі. З нею був один найменший хлопчик. Що сталося з шістьма іншими? Вона й сама, певно, цього не знала. Щоранку вона йшла на роботу до друкарні, де працювала фальцювальницею і брошурувальницею. В одному будинку з друкарнею була школа, в яку вона водила свого семирічного сина. Але робота в друкарні починалась о шостій, а школа відчинялася тільки о сьомій, через те малому доводилося чекати цілу годину. В друкарню брати його не дозволяли, і взимку він лишався в темряві, на морозі; присівши навпочіпки просто на бруківці, він куняв і чекав, коли відчиняться двері школи. Коли йшов дощ, стара воротарка з жалю пускала хлопця до своєї комірчини, де стояли тільки дерев’яний тапчан, прядка та два дерев’яні стільці — і малий засинав у куточку, притулившись до кота, щоб зігрітися. Отаке розповіли Жанові Вальжану, і на якусь мить наче спалах блискавки освітив долю рідних йому людей; та дуже швидко все затяглося мороком, і відтоді він більше ніколи про них не чув.

Наприкінці того четвертого року надійшла черга Жана Вальжана втікати з каторги. Товариші допомогли йому, як це заведено в тому сумному місці. Він утік і два дні блукав на волі, коли можна вважати волею становище людини, за якою женуться, яка змушена щомиті обертатись, здригатися від найменшого шереху, боятися всього на світі; боятися диму, що здіймається над дахом, собачого гавкоту, тупотіння кінських копит, бамкоту дзиґарів на дзвіниці, боятися дня через те, що видно, боятися ночі, коли нічого не видно, боятися дороги, стежки, кущів, боятися сну. Цілих тридцять шість годин він не їв і не спав, а надвечір другого дня його зловили. За втечу йому накинули ще три роки каторги, отже, тепер він мав відсиджувати вісім. На шостому році знову надійшла його черга втікати; він скористався з неї, але втекти не зумів. Його не виявили на перекличці. Вистрілили з гармати, а вночі утікача знайшли під кілем недобудованого корабля. Він учинив опір, коли його схопили. Втеча й бунт. За це кримінальний кодекс передбачав збільшення терміну на п’ять років, причому два роки засуджений мав носити подвійні кайдани. Тринадцять років каторги. На десятому році знову надійшла його черга, він знову скористався з неї. Йому пощастило не більше, ніж попереднього разу. Ще три роки, а загалом шістнадцять. І нарешті, десь на тринадцятому році каторги, він зробив останню спробу втекти. Його схопили через чотири години. За ті чотири години накинули ще три роки. Отже, він відсидів дев’ятнадцять. У жовтні 1815-го його відпустили на волю. А потрапив він на каторгу 1796 року за те, що розбив шибку і вкрав хлібину.

У перші дні свого ув’язнення Жан Вальжан тремтів і плакав; на волю він вийшов цілком незворушний. Коли його посадили, він був у розпачі; коли випустили — в душі його була ніч.

Що ж відбувалося в тій душі?

5. До чого призводить розпач

Спробуймо розповісти про це.

Жан Вальжан не знав грамоти, проте недоумкуватим він не був. У ньому горів первісний вогник розуму. Нещастя роздмухало той вогник, і він загорівся яскравіше. Жан Вальжан поринав у роздуми і коли тяжко працював — з ланцюгом на шиї, під палючим сонцем каторги та палицями наглядачів, — і коли лежав на дощаних тюремних нарах.

Він настановив себе суддею.

І спершу почав судити самого себе.

Він погодився, що винний і заслуговує покарання. Можливо, йому дали б ту хлібину, якби він попросив. Хай там як, а треба було чекати — або на заробіток, або на милостиню; звісно, нелегко чекати, коли тебе мучить голод, але хіба часто помирають від голоду? Адже людина влаштована так, що може мучитися дуже довго, не помираючи. Отже, він мав терпіти, і для тих малят це було б ліпше; він таки утнув велику дурницю, подумавши, що крадіжкою можна врятуватися від злиднів; він ступив на стежку ганьби, і він справді винний.

Тоді Жан Вальжан запитав себе:

А чи один він винен у цій фатальній історії? Чи справедливо, що він, трудівник, залишився без роботи й без шматка хліба? Чи не занадто жорстоко його покарано? Чи з винуватця він не перетворився на жертву? Адже суспільство, користуючись своїм правом сильного, само вчинило страхітливий злочин проти нього, невиправдано жорстоко караючи його протягом дев’ятнадцятьох років. Чи справедливо з боку суспільства бути скнарою, коли йдеться про роботу й хліб для вбогої людини, і бути надміру щедрим, коли йдеться про покарання?

Поставивши собі такі запитання, він почав судити суспільство й виніс йому вирок.

Він осудив його на свою ненависть.

Він склав на нього відповідальність за свою недолю і пообіцяв собі, що коли-небудь поквитається з ним. Він дійшов висновку, що не можна рівняти ту шкоду, яку заподіяв він, і шкоду, заподіяну йому. Жан Вальжан зрозумів, що суспільство поставилось до нього як до ворога, й глибоко обурився.

Адже він не бачив від людей нічого доброго. Відколи померла мати, відколи доля розлучила його з сестрою, він не чув приязного слова, не бачив доброзичливого погляду. Його тільки били, тільки карали. Витерпівши безліч страждань, він поступово упевнився, що життя — війна, в якій йому судилося бути вічно переможеним. Він не мав іншої зброї, крім ненависті. Він поклав вигострити свою ненависть на каторзі і взяти її із собою, коли вийде на волю.

Малоосвічені ченці відкрили в Тулоні школу для каторжників, де навчали найнеобхіднішої грамоти тих, хто мав до цього охоту. Жан Вальжан пішов до школи в сорок років і навчився писати, читати, рахувати. Йому здавалося, що, здобуваючи освіту, він мовби гартує свою ненависть.

Тут варто згадати, що він був наділений великою фізичною силою. Ніхто на каторзі не міг із ним у цьому зрівнятися. Коли треба було попустити канат або крутити корбу, Жан Вальжан замінював чотирьох чоловіків. Він міг утримувати на спині таку величезну вагу, що товариші прозвали його Жан Домкрат. Якось лагодили балкон Тулонської ратуші, й одна з чудових каріатид Пюже,[7] які підтримують той балкон, відкололася від стіни й мало не впала. Жан Вальжан підставив під каріатиду плече й підтримував її, аж поки на місце події збіглися будівельники.

Він був дужий, але водночас і спритний. Деякі каторжники, вічні мрійники про втечу, постійно розвиваючи силу і вправність, зрештою домагаються досконалого володіння м’язами. Видертись на прямовисну стіну, спираючись на виступи, майже непомітні для людського ока, було завиграшки для Жана Вальжана. А там, де стіна утворювала кут, він мов чарами підіймався до висоти третього поверху — напружуючи спину і підколінки, упираючись ліктями й підборами в нерівності кам’яного мурування. Іноді йому вдавалося отак видертись до самого даху в’язниці.

Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.

Крізь хворобливу уяву людини малорозвиненої, людини, чиї розумові нахили все життя пригнічувались, він невиразно відчував на собі якийсь страхітливий тягар. Повзаючи в густій темряві, він часом підводив голову, дивився вгору і з жахом та гнівом бачив, як громадиться на ньому, здіймаючись у неозору височінь, крута гора, де звалені на одну купу закони, суспільні упередження, люди, події, і та дивовижна піраміда — та сама, яку ми називаємо цивілізацією, — тяжко гнітила і страхала його. У тій потворній і ворухливій купі то зовсім близько, то на недосяжній височині він раптом бачив або людей, або якісь речі, освітлені яскравим світлом: наглядача з кийком, жандарма з шаблею, архієпископа в осяйній митрі, імператора в блискучій короні. Але те далеке сяйво, замість розвіяти навколо нього ніч, робило її ще похмурішою, ще чорнішою. Усі ті закони, суспільні упередження, події, люди, речі, рухаючись у тому складному й таємничому русі, який нав’язує цивілізації Бог, водночас топталися по ньому з незворушною жорстокістю і невблаганною байдужістю. Душі, скинуті на самісіньке дно нещастя, безталанні люди, загублені в глибинах, куди ніхто вже й не заглядає, відчувають, як розчавлює їх усією своєю вагою людське суспільство, таке нещадне й страхітливе для тих, хто опиняється внизу.

Про що ж думав Жан Вальжан, який був саме в такому становищі?

Якби зернятко проса, що потрапило під млинове жорно, могло мати якісь думки, воно міркувало б так само, як Жан Вальжан.

Усе це — дійсність, населена примарами, фантазії, населені реальними образами, — зрештою привело його в особливий душевний стан, який неможливо описати словами.

Іноді, в самому розпалі своєї каторжної праці, він раптом зупинявся й починав думати. Те, що сталося з ним, начебто не мало ніякого сенсу. Він казав собі: "Мабуть, я сплю". Він дивився на наглядача, який стояв за кілька кроків, і той здавався йому привидом. Та раптом привид оперізував його кийком.

Природа майже не існувала для нього. По суті, Жан Вальжан не помічав ні сонця, ні чудових літніх днів, ні блакитного неба, ні прохолодних квітневих світанків. Я не певен, чи знав він, що таке полегкість на душі.

На завершення можна відзначити, що внаслідок дев’ятнадцятирічного ув’язнення Жан Вальжан, колишній безневинний підрізальник дерев із Фавероля, а тепер грізний каторжник із Тулона, став здатен на погані вчинки двох різновидів: по-перше, він міг учинити щось лихе раптово, не думаючи, спонукуваний інстинктом помсти за сподіяне йому зло; по-друге, він був здатен на лихий учинок, ретельно продуманий і обміркований, пропущений крізь своє сумління — викривлене сумління людини, яка не знала в житті нічого, крім горя. В основі всіх його думок і вчинків лежала ненависть до людського закону.

Така ненависть, коли її розвиток не урветься внаслідок якогось нещасливого випадку, з часом переходить у ненависть до суспільства, потім — у ненависть до людського роду, а далі — в ненависть до всього живого і зрештою знаходить вияв у нездоланному бажанні робити шкоду всім без розбору, будь-якому живому створінню, нехай навіть найневиннішому. Отже, паспорт небезпідставно характеризував Жана Вальжана як "людину дуже небезпечну".

З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце — сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.

6. Нові прикрощі

Та ось настала дивовижна мить, і Жан Вальжан почув неймовірні слова: "Ти вільний!" Здавалося, сліпучий промінь світла раптово осяяв його повиту мороком душу. Але цей промінь дуже скоро потьмянів. Спершу Жан Вальжан був приголомшений відчуттям волі і повірив у нове життя. Та незабаром він побачив, що таке воля для людини з жовтим паспортом.

Перше розчарування спіткало його ще на порозі в’язниці. Він підрахував, що за своє перебування на каторзі заробив сто сімдесят один франк. Правда, у своїх підрахунках він забув про вимушений відпочинок у неділю та на свята, який обійшовся йому в двадцять чотири франки. Були й інші відрахування, і на руки йому видали лише сто дев’ять франків п’ятнадцять су.

Він нічого не зрозумів і почув себе одуреним. Висловлюючись точніше — обікраденим.

Наступного дня після свого звільнення, проходячи через Грас, він побачив біля воріт винокурні чоловіків, які розвантажували паки товару. Він запропонував свої послуги. Робітників не вистачало, його взяли. Він був кмітливий, дужий і спритний. Він старався, хазяїн був явно задоволений. Поки він працював, мимо проходив жандарм і зажадав від нього документи. Довелося показати свій жовтий паспорт. Після цього Жан Вальжан знову взявся до роботи. Незадовго перед тим він запитав у одного з робітників, скільки їм платять у день. Той відповів: "Тридцять су". А що вранці Жан Вальжан мав вирушати далі, то ввечері він підійшов до хазяїна винокурні й попросив заплатити йому. Той мовчки відрахував йому двадцять п’ять су. Жан Вальжан запротестував. Винокур відповів: "Для тебе добре й це". Він наполягав далі. Хазяїн подивився йому просто у вічі й сказав: "Хочеш знову за ґрати?"

І в цьому випадку він почув себе обікраденим.

Суспільство й держава пограбували його, врізавши йому платню.

А тепер і окрема людина вчинила йому дрібний грабунок.

Звільнення — це ще не воля. Можна вийти з в’язниці, проте й далі почувати себе засудженим.

Таке сталося з ним у Грасі. Ми вже знаємо, як зустріли його в Діні.

7. Подорожній прокинувся

Отож коли дзиґарі на соборній дзвіниці пробили другу годину ночі, Жан Вальжан прокинувся.

Прокинувся він через те, що під ним була м’яка постіль. Майже двадцять років він не спав у ліжку, і, хоча й ліг одягнений, відчуття було надто нове, щоб не порушити його сон.

Він проспав понад чотири години. Втома його минула. Він не звик спати довго.

Жан Вальжан розплющив очі і якусь мить дивився в темряву, потім знову опустив повіки і спробував заснути.

Коли людина пережила за день багато вражень, коли у голові в неї повно думок, засинає вона відразу, проте вдруге заснути їй не щастить. Сон приходить легко, але повертатися не бажає. Таке сталось і з Жаном Вальжаном. Він не зміг заснути вдруге і став думати.

Він був у тому стані, коли все у голові перемішане. В його мозку щось спалахувало, щось згасало. Давні спогади й спогади сьогоднішні переплутувались, розмивалися, неймовірно збільшувалися, а потім раптово зникали, мов поринали у розхвильовану каламутну воду. Багато думок виникало в нього, але одна поверталася знов і знов, витісняючи всі інші. Це був спогад про те, як Маглуар розклала на столі шість срібних приборів і срібну супову ложку.

Те срібло не давало йому спокою. Воно було зовсім поруч, за кілька кроків. Коли він проходив через сусідню кімнату, стара служниця складала його в шафку над узголів’ям ліжка. Він добре роздивився ту шафку. Праворуч, коли заходиш із їдальні. Ложки й виделки були масивні, зі старовинного срібла. Із суповою ложкою вони коштують франків двісті. Удвічі більше, ніж він заробив за дев’ятнадцять років каторги.

Цілу годину зблискувала і згасала в його голові ця думка, долаючи певний опір. Пробило третю. Він розплющив очі, рвучко підвівся на ліжку й намацав свій заплічний мішок, який кинув у куток алькова. Потім спустив ноги й сів.

Якийсь час він сидів, снуючи невиразні думки, а тоді раптом нахилився, скинув черевики й обережно поставив їх на килимок біля ліжка. Потім випростався і ще довго сидів, нерухомий, замислений.

Знову й знову, мов наслання, поверталась до нього та сама думка; вона зникала, з’являлася, зникала і знову з’являлася. Крім того, він машинально думав, сам не знаючи чому, про одного в’язня на ім’я Бреве, свого товариша по тулонській каторзі; у того Бреве штани трималися тільки на одній шлейці, і видиво тієї шлейки знову й знову зринало в уяві Жана Вальжана.

Він усе сидів і сидів не ворушачись і, може, просидів би так до світанку, якби годинник не пробив один удар — чи то чверть, чи то половину години. Здавалося, той удар сказав йому: "Рушай!"

Він став на ноги і вагався ще кілька хвилин дослухаючись. В домі панувала глибока тиша; тоді він нечутно підійшов до вікна, обриси якого ледь вирізнялися в сутіні. Ніч була не дуже темна; в небі висів місяць, раз у раз ховаючись за гнаними вітром хмарами. Через те надворі то яснішало, то поночіло, а в домі стояв мовби густий присмерк.

Підступивши до вікна, Жан Вальжан оглянув його. Воно було незаґратоване, виходило в сад, і стулки зачинялися на засувку, як заведено в тих краях. Жан Вальжан розчахнув вікно — та порив холодного вітру, що залетів до кімнати, змусив його знов зачинити стулки. Пильним поглядом він окинув сад. Його оточував низький мур, через який неважко було перелізти. За муром стояли в ряд дерева — однакові проміжки між ними свідчили, що там вулиця.

Оглянувши садочок і мур, Жан Вальжан обернувся з рішучістю людини, яка на щось зважилася, підійшов до алькова, взяв свій заплічний мішок, відкрив його, порився в ньому, вийняв якусь річ, поклав ту річ на ліжко, сунув черевики в одну з кишень мішка, зав’язав його, закинув за плечі, надів кашкета, насунувши дашок на самісінькі очі, навпомацки знайшов свою палицю й поставив її на підвіконня, прихиливши до лутки, а тоді вернувся до ліжка й рішуче схопив покладену туди річ. То був короткий залізний прут, загострений на кінці, мов спис.

У сутінках годі було роздивитися, що то за гостряк. Відмичка? Чи, може, зброя?

На світлі легко було б розпізнати, що то свічник рудокопа. За тих часів каторжники нерідко працювали в каменярнях поблизу Тулона, і тому знаряддя рудокопів потрапляло до їхніх рук. Свічник рудокопа виготовлено з масивного заліза, і він загострений з того кінця, яким його встромляють у розколини каменю.

Жан Вальжан узяв той свічник у праву руку і, стримуючи подих, намагаючись ступати нечутно, попрямував до дверей у сусідню кімнату, в якій, ми знаємо, спав єпископ. Підійшовши, він побачив, що двері прочинені. Єпископ навіть не потурбувався зачинити їх як слід.

8. Що він зробив

Жан Вальжан прислухався. Жодного шереху.

Він штовхнув двері.

Він штовхнув їх пальцем з обережністю кота, який хоче увійти до кімнати, але остерігається, що його вижбурнуть геть.

Двері подалися ледь помітно.

Він зачекав хвилину і штовхнув їх уже сміливіше.

Двері розчинилися ширше і знов нечутно. Тепер отвір став досить широкий, і він міг би пройти. Але столик біля дверей загороджував прохід.

Жанові Вальжану довелося штовхнути двері втретє. Цього разу погано змащена завіса гучно зарипіла в темряві.

Жан Вальжан затремтів. Рип незмащеної завіси відлунив у його вухах, наче грім сурми, що кличе на Страшний суд.

Жаскі видіння зринули перед ним у ту мить. Йому навіть здалося, що дверна завіса раптом ожила й гавкає, мов собака, застерігаючи про небезпеку і будячи поснулих людей.

Він завмер на місці, приголомшений, і важко опустився з пальців на п’яти. Йому здавалося, що кров стугонить у нього в скронях, мов два ковальські молоти, а дихання вилітає з грудей зі свистінням вітру, який вихоплюється з тунелю. Він не сумнівався, що це роздратоване рипіння поставить на ноги весь дім, що двері підняли тривогу й покликали на поміч. Зараз підхопиться на ноги старий, жінки знімуть крик, збіжаться сусіди; не мине й чверті години, як усе місто гудітиме, мов розтривожений вулик. Уся жандармерія буде на ногах. Жан Вальжан уже вважав себе пропащим.

Він завмер там, де стояв, застигши, мов соляний стовп, не наважуючись ворухнутися.

Збігло кілька хвилин. Двері були розчинені навстіж. Він осмілився заглянути в кімнату. Ніщо там не ворухнулось. Він нашорошив вуха. В домі не чутно було жодного шереху. Рип незмащеної завіси не розбудив нікого.

Перша небезпека минула, але Жан Вальжан усе ще не отямився від страшної тривоги. Проте він не відступив. Він думав тепер тільки про одне — зробити задумане якомога скоріше. Ступивши крок уперед, він увійшов до кімнати.

Там панував цілковитий спокій. Подекуди проступали невиразні обриси якихось речей, що вдень були розкиданими на столі паперами, розгорнутими фоліантами, стосиком складених на табуреті книжок, кріслом, на якому висів одяг, стільчиком для моління — усе це тепер мало вигляд розмазаних плям, темніших або світліших.

Жан Вальжан просувався вперед обережно, щоб не наскочити на меблі. Він чув у глибині кімнати рівне і спокійне дихання. Єпископ спав.

Нараз Жан Вальжан зупинився. Він уже стояв біля ліжка. Він дійшов туди скоріше, ніж сподівався.

Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: "Спершу подумай, а тоді роби". Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо.

Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа.

Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому. То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям — обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.

Жан Вальжан нерухомо стояв у тіні, стискаючи свій свічник, і злякано дивився на осяяного старого. Ніколи в своєму житті не бачив він нічого подібного.

Ніхто не вгадав би, що діялося в його душі, навіть він сам. Щоб спробувати це збагнути, слід уявити собі людину шалену й дику, перед людиною, яка є втіленням доброти. Навіть на Жановому обличчі годі було щось прочитати. Воно висловлювало тупий подив. Він дивився — і більш нічого. Але що він думав? Невідомо. Одне безперечно: він був схвильований і стривожений.

Його погляд не відривався від старого. Дивна нерішучість опанувала його. Здавалося, зараз він або провалить цю голову, або поцілує цю руку.

Через якусь хвилю ліва рука Жана Вальжана повільно піднялася, і він скинув кашкета; потім так само повільно рука опустилась, і каторжник знову втупився в єпископа з кашкетом у лівій руці і страшною зброєю в правій; волосся стояло сторч над насупленим лобом.

Єпископ і далі спокійно спав під цим жахливим поглядом.

Нараз Жан Вальжан надів кашкета і, не дивлячись на єпископа, підступив до шафки, яку розгледів над узголів’ям. Він підняв залізний свічник, певне, щоб зламати замок, але в замку стримів ключ. Він відчинив шафку; кошик зі сріблом одразу впав йому у вічі. Він узяв його, потім широкими кроками, не остерігаючись, перетнув кімнату, дістався до дверей, увійшов у молельню, відчинив вікно, схопив свою палицю, переступив через підвіконня, поклав срібло в мішок, викинув кошика, перебіг через сад, перестрибнув, наче тигр, через мур і кинувся навтіки.

9. Як трудився єпископ

Наступного ранку монсеньйор Б’єнвеню прогулювався в садочку, коли до нього підбігла вкрай схвильована Маглуар.

— Ваша превелебносте, ваша превелебносте! — кричала вона. — Ви не знаєте, де кошик, у який я складаю срібло?

— Знаю, — відповів єпископ.

— Слава Богу! — вигукнула служниця. — А то я не могла збагнути, куди він подівся.

Єпископ щойно підняв кошика з грядки. Він подав його Маглуар.

— Ось він.

— Отакої! Таж кошик порожній! А де срібло?

— А! — сказав єпископ. — То вас цікавить срібло? Я не знаю, де воно.

— О Господи! О Боже! Срібло вкрадено! Це ваш учорашній гість його прихопив!

Як оком змигнути, стара метнулася до молельні, заглянула в альков і повернулась у сад. Єпископ саме нахилився над рідкісним екземпляром варешниці гільйонської, зламаної, коли кошик упав на грядку. Почувши крик служниці, він випростався.

— Ваша превелебносте, той чоловік зник! Срібло вкрадено!

У цю мить її погляд упав на куток огорожі, де виднілися сліди втечі. Дашок над муром в одному місці був зірваний.

— Погляньте! Він переліз через мур! Ой лишенько! Він украв наше срібло!

Єпископ якусь мить мовчав, потім подивився на Маглуар лагідним і серйозним поглядом.

— А власне, хіба те срібло належало нам? — запитав він.

Маглуар була спантеличена. Після короткої мовчанки єпископ провадив:

— Пані Маглуар, я припустився помилки, так довго користуючись тим сріблом. Воно належало бідним. А хто такий наш учорашній гість? Безперечно, бідняк.

– Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?

Єпископ подивився на неї здивовано.

— Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?

Маглуар знизала плечима.

— Оливо має запах.

— То їстимемо залізними.

Служниця скривила промовисту гримасу.

— Залізо має присмак.

— Тоді дерев’яними, — сказав єпископ.

Незабаром він снідав за тим самим столом, за яким учора сидів Жан Вальжан. За сніданком монсеньйор Б’єнвеню весело сказав, звертаючись до сестри, котра сиділа мовчки, і до Маглуар, яка глухо бурчала, що немає потреби ні в ложці, ні у виделці, навіть дерев’яних, для того, щоб умочити кусень хліба в чашку з молоком.

— Подумати тільки! — казала сама до себе Маглуар, ходячи від кухні до столу. — Пустити отакого на ніч! Яке щастя, що він тільки скоїв крадіжку!

Коли брат і сестра вже підводилися з-за столу, в двері постукали.

— Заходьте, — сказав єпископ.

Двері відчинилися. Дивний гурт збуджених людей з’явився на порозі. Троє чоловіків тримали за комір четвертого. Троє були жандарми. Четвертий — Жан Вальжан.

Унтер-офіцер, який, певно, був начальником дозору, підійшов до єпископа і по-військовому віддав честь.

— Ваша превелебносте… — почав він.

На ці слова Жан Вальжан, який стояв похмурий і пригнічений, здивовано підвів голову.

— Ваша превелебність… — прошепотів він. — А я думав, кюре…

— Помовч! — наказав жандарм. — Це його превелебність єпископ.

Тим часом монсеньйор Б’єнвеню підійшов до гурту так швидко, наскільки дозволяв йому похилий вік.

— А, це ви! — вигукнув він, звертаючись до Жана Вальжана. — Я радий бачити вас. Але чому ви не взяли свічники — я ж вам віддав і їх? Вони теж срібні і коштують франків двісті, не менше.

Жан Вальжан витріщив очі й глянув на єпископа з виразом, який годі було описати людською мовою.

— Виходить, цей чоловік сказав правду, — мовив унтер-офіцер. — Він біг так, наче втікав від когось. Ми затримали його й обшукали. Знайшли у нього це срібло…

– І він сказав вам, — перебив єпископ усміхаючись, — що срібло дав йому старий священик, у якого він провів ніч? Так воно і є. Це непорозуміння, що ви його затримали.

— То ми можемо відпустити його? — спитав унтер-офіцер.

— Звичайно, — сказав єпископ.

Жандарми пустили Жана Вальжана, і той поточився назад.

— Мене й справді відпускають? — пробелькотів він.

— Авжеж, відпускаємо, ти що, оглух? — відповів один із жандармів.

— Мій друже, — озвався єпископ, — перед тим як піти, візьміть ваші свічники. Ось вони.

Він підійшов до каміна, взяв свічники й подав їх Жанові Вальжану. Обидві жінки дивилися на все це без жодного слова, руху або погляду, які могли б перешкодити єпископові.

Жан Вальжан тремтів усім тілом. Машинально, з розгубленим виглядом він узяв свічники.

— А зараз, — мовив єпископ, — ідіть собі з миром. До речі, друже, коли ви завітаєте до мене ще, вам нема потреби йти через сад. Ви завжди можете вийти крізь парадні двері. Вони зачинені тільки на клямку і вдень, і вночі.

Потім він обернувся до жандармів:

— Панове, ви можете йти.

Жандарми пішли.

Здавалося, Жан Вальжан от-от знепритомніє.

Єпископ підступив до нього і сказав тихим голосом:

— Не забувайте, ніколи не забувайте, що ви обіцяли мені використати це срібло на те, щоб стати чесною людиною.

Жан Вальжан, який нічого не обіцяв, приголомшено дивився на нього. Єпископ вимовив свої слова з особливим притиском. А тоді додав урочистим голосом:

— Жане Вальжане, брате мій, ви більше не належите злу, ви належите добру. Я купую вашу душу: я забираю її в духа тьми і передаю Богові.

10. Малюк Жерве

Жан Вальжан вийшов з міста так поквапно, ніби за ним гналися. Він швидко йшов полями, обираючи дороги і стежки, які траплялися, й не помічаючи, що кружляє майже на місці. Так він проблукав цілий ранок, нічого не ївши й не відчуваючи голоду. Жан Вальжан був під владою безлічі нових почуттів. Його душив глухий гнів. Проти кого? Цього він не знав. І не міг би збагнути, почував себе зворушеним чи приниженим. Часом його опановувало дивне розчулення, яке він гнав від себе, протиставляючи йому всю озлобленість, накопичену за останні двадцять років. Цей стан виснажував Жана Вальжана. З тривогою він бачив, як ламається жахливий спокій, викуваний у ньому жорстокою несправедливістю, і запитував у себе: що ж прийде на зміну цьому спокою? Іноді йому здавалося, що краще б жандарми знову відвели його до в’язниці: до такого він звик, і це менше схвилювало б його, ніж те, що сталося. Хоч і була вже пізня осінь, а проте на кущах досі траплялися квіти, і пахощі пелюсток нагадували Жанові Вальжану дитинство. Ці спогади були майже нестерпні — надто давно вони не зринали.

Такі невиразні думки й почуття мучили його цілий день.

Коли сонце вже схилилося на захід, і навіть найменший камінчик відкидав довгу тінь, Жан Вальжан сів відпочити за кущем посеред широкої пустельної рівнини. Усе навколо було забарвлене в рудий колір, на обрії мріли тільки Альпи. Ніде не стриміла навіть дзвіниця якої-небудь сільської церкви. Жан Вальжан був десь за три льє від Діня. За кілька кроків від куща бігла стежка, яка перетинала рівнину.

Заглиблений у свої роздуми, від чого цей обшарпаний волоцюга, певно, здався б випадковому перехожому ще страшнішим на вигляд, Жан Вальжан раптом почув веселий спів.

Він повернув голову й побачив, що стежкою йде хлопчик савояр років дванадцяти з музичною катеринкою на боці і з ученим байбаком у скриньці за спиною — один із тих лагідних та веселих хлоп’ят, які мандрують по всій Франції, блискаючи голими коліньми крізь дірки на штанцях.

Час від часу хлопець спинявся і, мовби граючи в крем’яхи, підкидав на долоні кілька монеток — мабуть, усе своє багатство. Серед тих монет була одна в сорок су.

Хлопчина зупинився біля куща, за яким сидів Жан Вальжан, і підкинув свої монетки, які досі вправно ловив тильним боком долоні.

Та цього разу монета в сорок су впала на землю й покотилася за кущ, у напрямку до Жана Вальжана.

Жан Вальжан наступив на неї ногою.

Але хлопець стежив за монетою й побачив незнайомця.

Він анітрохи не здивувався і підійшов просто до нього.

Місце було безлюдне. Тишу порушували тільки далекі крики зграйки птахів, що летіли високо в небі.

Хлопець обернувся спиною до сонця — воно позолотило йому волосся і кривавим відблиском лягло на люте обличчя Жана Вальжана.

— Віддайте мою монету, — сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.

— Як тебе звати? — спитав Жан Вальжан.

— Малюк Жерве, добродію.

– Іди собі, — сказав Жан Вальжан.

— Віддайте мою монету, — повторив хлопець.

Жан Вальжан опустив голову й нічого не відповів.

— Віддайте мою монету, добродію! — не вгавав хлопець.

Погляд Жана Вальжана не відривався від землі. Здавалося, він нічого не чує. Хлопчик смикнув його за комір і водночас спробував зіпхнути важкий, окутий залізом, черевик зі свого скарбу.

— Мені потрібна моя монета! Мої сорок су!

Хлопець заплакав. Жан Вальжан підвів голову. Очі його були затьмарені. Він здивовано втупився в малого, тоді простяг руку до палиці й крикнув страшним голосом:

— Хто тут?

— Я, добродію, — відповів хлопець. — Малюк Жерве. Я! Я! Віддайте мої сорок су! Приберіть, будь ласка, свій черевик!

Зрештою хлопець розсердився і вигукнув майже погрозливо:

— Ану, приберіть ногу! Приберіть ногу, кажу, ви чуєте?

— Це й досі ти! — сказав Жан Вальжан; він рвучко підвівся, але ногу з монети не зняв. — Геть звідси, поки живий!

Хлопець злякано глипнув на нього й весь затремтів. Якусь мить він стояв приголомшений, а тоді чимдуж кинувся навтіки, жодного разу не осмілившись обернутися або скрикнути.

Та незабаром він засапався і був змушений зупинитися. Крізь свою задуму Жан Вальжан почув, що малий схлипує.

Ще через кілька хвилин хлопець зник.

Сонце зайшло. Навколо Жана Вальжана почав гуснути присмерк. Він не їв від самого ранку. Схоже, його лихоманило.

Він стояв на ногах і не змінив пози, відколи хлопець кинувся навтіки. Дихаючи важко й уривчасто, він, здавалося, пильно розглядав синій фаянсовий черепок, який лежав у траві. Та ось Жан Вальжан затремтів, відчувши вечірній холод.

Він низько насунув на лоб кашкета, машинально застебнув блузу, ступив крок і нахилився підняти свою палицю.

У цю мить він помітив монету в сорок су — вона блищала між кремінцями, вдавлена в землю підошвою його черевика.

Його мов ударило гальванічним струмом.

"Що це?" — пробурмотів він крізь зціплені зуби й відступив на три кроки назад. Проте не міг відірвати погляду від блискучої монети, що в темряві здавалася розплющеним оком, яке пильно дивилося на нього.

Так збігло кілька хвилин. Аж раптом він судомно кинувся до монети, схопив її й, випроставшись, став озиратися на всі боки, тремтячи, мов наполоханий звір.

Він не побачив нічого. Сутеніло, пустельна рівнина дихала холодом. Фіолетовий туман клубочився у відсвітах вечірньої заграви.

Тоді Жан Вальжан швидко подався в той бік, куди втік хлопець. Через сотню кроків він став, розглянувся і не побачив нікого.

— Малюче Жерве! Малюче Жерве! — голосно заволав він.

Ніхто йому не відповів.

Навкруги була тільки неозора рівнина і густий присмерк, у якому губився його погляд, і тиша, що поглинала його голос.

Дув крижаний вітер, і все навкруг оживало, мов у жаскому сні. Кущі вимахували вітами, як розлючені привиди. Так ніби комусь погрожували.

Жан Вальжан рушив далі, потім кинувся бігти. Час від часу він зупинявся і в нестямі кричав страшним голосом:

— Малюче Жерве! Малюче Жерве!

Якби хлопець і почув його, він би, звісно, побоявся показатись йому на очі. Проте він був, либонь, уже далеко.

Жан Вальжан перестрів священика, який їхав верхи на коні. Він підійшов до нього й спитав:

— Пане кюре, ви не бачили малого хлопця?

— Ні, — відповів священик.

— Його звати малюк Жерве.

— Я не бачив нікого.

Жан Вальжан дістав зі своєї торби дві п’ятифранкові монети й подав священикові.

— Пане кюре, це для ваших бідняків. Я шукаю хлопця років десяти, з байбаком і катеринкою. Один із тих савоярів…

— Я не стрічав його.

— Малюк Жерве. Може, ви знаєте, в якому селі він живе?

— Коли ви правильно описали його, друже, то це хлопець не з місцевих. Вони ходять від села до села. Ніхто не знає їх.

Жан Вальжан у нестямі подав священикові ще дві п’ятифранкові монети.

— Для ваших бідняків, — сказав він.

І з глухим розпачем у голосі додав:

— Пане абат, заарештуйте мене. Я злодій.

Священик приострожив коня і помчав геть, дуже наляканий.

Жан Вальжан побіг далі в тому самому напрямку, куди кинувся бігти спочатку.

Він ще довго роздивлявся навколо, гукав, кричав, але більш не зустрів нікого. Двічі або тричі підбігав до темної плями, що в сутінках здавалася лежачим або сидячим хлопцем. Проте щоразу то був кущ або камінь. Нарешті він зупинився на роздоріжжі трьох стежок. Місяць уже зійшов. Жан Вальжан подивився в далечінь і востаннє гукнув:

— Малюче Жерве! Малюче Жерве! Малюче Жерве!

Його крик розтанув у тумані, не відбившись навіть луною. Він ще раз пробурмотів: "Малюче Жерве!" — але голос його ослаб. То було останнє зусилля; ноги його підігнулись і, мов придавлений нечистим сумлінням, він опустився на камінь, вчепився руками у волосся, припав обличчям до колін і крикнув:

— Який же я негідник!

А тоді серце його переповнилось, і він заплакав. Уперше за останні дев’ятнадцять років.

Коли Жан Вальжан вийшов від єпископа, він не розумів, що діється в його душі. Підсвідомо він з усієї сили опирався доброті й лагідним словам старого: "Ви обіцяли мені стати чесною людиною. Я купую вашу душу. Я забираю її в духа тьми і передаю Богові". Ці слова знову й знову лунали у його вухах. Він протиставляв небесній доброті єпископа гординю, яка в людині є оплотом зла. Він не хотів розлучатися зі своєю ненавистю до людей, яку виплекав за останні роки, бо ця ненависть дарувала йому гірку втіху, і він розумів, що почалася нещадна боротьба між його злобою і добротою єпископа, що тепер йому лишається одне з двох: або піднятись вище, ніж сам єпископ, або впасти нижче за послідущого каторжника. Іншого вибору не було. Проте навряд чи Жан Вальжан міг виразно збагнути, що з ним діється. Він скоріше відчував, ніж усвідомлював подібні думки, і вони сповнювали його нестерпною, майже болісною тривогою. Він зустрівся з єпископом, тільки-но вибравшись зі страшної ями, яка зветься в’язницею, і сліпуче світло його праведної доброти відбилось у очах недавнього каторжника різким болем. Хто вийшов із темряви, той боїться яскравого світла… Як він житиме далі? Думаючи про це, Жан Вальжан тремтів від жаху. В одному тільки сумніву не було: після зустрічі з єпископом він став зовсім іншою людиною.

Перебуваючи в такому стані, Жан Вальжан здибав малюка Жерве і забрав у нього сорок су. Навіщо? Він і сам не зміг би цього пояснити. Власне, то не він пограбував малого, а звір, який жив у ньому; скоряючись своєму дикому інстинкту, той звір поставив ногу на монету, тим часом як розум Жана Вальжана борсався в плутанині нових відчуттів і думок. Коли розум пробудився і побачив, що накоїв звір, Жан Вальжан закричав від жаху.

Бо, відібравши в хлопця гроші, він, по суті, вчинив те, на що вже був нездатний.

Хай там як, а цей останній злочин справив на Жана Вальжана вирішальний вплив. Він пронизав його збурену свідомість і чітко розділив хаос у його душі на морок і світло.

У першу мить, ще й не усвідомивши як слід свого вчинку, він кинувся шукати хлопця, щоб повернути йому гроші, та скоро зрозумів, що всі його зусилля марні. Тоді він крикнув у розпачі: "Який же я негідник!" і в цю мить раптом побачив перед собою страшного й бридкого каторжника Жана Вальжана з палицею в руках, з мішком, у якому лежали крадені речі, з похмурим обличчям, з огидними думками в голові.

Отак Жан Вальжан дивився на самого себе, і водночас крізь цей образ, створений галюцинацією, він помітив у таємничій глибині слабкий вогник. Пильніше придивившись до того вогника, який засяяв у його свідомості, він побачив людську постать — то був єпископ.

Він по черзі роздивлявся цих двох людей, що маячили перед його внутрішнім зором: єпископа і Жана Вальжана. Аж ось єпископ почав рости і все яскравіше сяяти, а Жан Вальжан зменшувався і тьмянів. Зрештою він перетворився на тінь і через мить щез. Залишився один єпископ.

Він наповнив душу цього нещасного чудотворним сяйвом.

Жан Вальжан довго плакав. Він проливав гарячі сльози, він схлипував розпачливіше, ніж слабка жінка або нажахана дитина.

Поки він плакав, свідомість його все дужче прояснювалась. Його перша провина, його довготривала спокута, його зовнішнє отупіння, його внутрішнє очерствіння, вихід на волю з планами помсти у голові, зустріч із єпископом і останній злочин — пограбування малого хлопця (злочин тим огидніший, тим страхітливіший, що він скоїв його після прощення єпископа), — усе це постало перед Жаном Вальжаном у зовсім новому світлі. Він згадав своє життя, і воно здалося йому жахливим; він подивився собі в душу і побачив, що вона бридка. А проте якесь чудесне світло проливалося на це життя і на цю душу. Він мав таке відчуття, ніби бачить диявола в промінні райського сонця.

Скільки годин Жан Вальжан отак проплакав? І що зробив він потім? Куди пішов? Це лишилося невідомим. Правда, один возій, який доставляв вантажі з Гренобля і прибував у Дінь о третій ранку, запевняв, ніби тієї самої ночі, проминаючи єпископське подвір’я, він бачив якогось чоловіка, що стояв у темряві навколішки біля дверей будинку монсеньйора Б’єнвеню.

Книга третя

Довірити чужому — це іноді те саме, що покинути

1. Зустріч двох матерів

У першій чверті цього сторіччя була в Монфермеї, поблизу Парижа, корчма, її хазяями було подружжя на прізвище Тенардьє. На дошці, прибитій над дверима корчми, був грубо намальований чоловік, який ніс на спині іншого чоловіка в позолочених генеральських еполетах із великими срібними зірками; червоні плями, мабуть, означали кров; решта картини, затягнена суцільним димом, напевне, зображувала битву. Внизу був напис:

"СЕРЖАНТ ВАТЕРЛОО".

Нема нічого незвичайного в тому, що біля дверей заїзду стояв який-небудь віз. Проте колимага або, власне, рештки колимаги, що захаращували вулицю перед корчмою "Сержант Ватерлоо" одного весняного вечора 1818 року, поза всяким сумнівом, привернули б до себе увагу художника, який би там опинився.

То був передок важких биндюгів, призначених для перевезення дощок, обаполів та колод. Він складався з товстої залізної осі, з якої стримів важкий дишель, і двох величезних коліс. Дерева зовсім не видно було під грязюкою, а заліза — під товстим шаром іржі. Під віссю провисав товстелезний ланцюг, яким колись обв’язували колоди.

Посередині ланцюг майже торкався землі, і того вечора на ньому сиділи, мов на гойдалці, дві малі дівчинки; одній було років два з половиною, другій — десь півтора року, і меншенька сиділа на руках у більшої. Щоб дівчатка не впали на землю, їх було прив’язано хусткою. Якось мати побачила страхітливий ланцюг і сказала: "Та це ж чудова гойдалка для моїх діток!"

Обидві дівчинки, прегарно й досить таки вигадливо вдягнені, променилися радістю. Вони були схожі на дві троянди, що розквітли серед іржавого брухту, — їхні оченята сяяли, рожеві щічки сміялися. Одна дівчинка мала темно-русяве волосся, друга — брунатне. На їхніх наївних личках світився захоплений подив. Квітучий кущ, який стояв поблизу, дихав на перехожих пахощами, і, здавалося, ті пахощі линуть від дівчаток. А над двома гарненькими голівками, наче розчиненими у світлі, здіймався страхітливий передок биндюгів, почорніле від іржі плетиво вигинів та похмурих зламів, схоже на отвір печери. За кілька кроків звідти, на порозі корчми, сиділа жінка з обличчям не вельми привабливим, але в цю мить осяяним щирою материнською ніжністю; вона гойдала діток за допомогою довгої мотузки. На кожен порух ланцюга товстелезні кільця відгукувалися моторошним скреготінням, схожим на лютий звірячий рик. Дівчатка зойкали від захвату, призахідне сонце поділяло їхню радість, — і що могло бути чарівнішого, аніж оця примха випадку, яка перетворила ланцюг титанів на гойдалку для янголят?

Колисаючи своїх діток, мати фальшиво наспівувала дуже модний за тих часів романс:

"Так треба", — мовив лицар…

Захоплена співом і спогляданням дівчаток, вона зовсім не дивилась на вулицю.

А тим часом, якраз у ту мить, коли вона починала перший куплет романсу, хтось підійшов до неї, і раптом над самим вухом вона почула голос:

— Які гарні у вас дітки, пані!

"прекрасній Іможіні…" —

відповіла мати наступним рядком романсу й обернулась.

Перед нею стояла якась жінка з дитиною на руках.

Крім того, незнайомка несла великий і, мабуть, важкий клумак.

Дитина тієї жінки була чарівною дівчинкою років двох чи трьох, вбраною не менш вишукано й кокетливо, ніж дівчатка, які сиділи на ланцюгу. На ній був мереживний чепчик із тонкого ситцю й обшита тасьмою блузочка. З-під задертої спіднички виглядала біла, наче вирізьблена ніжка. Дівчинка мала рожеві щічки й пашіла здоров’ям. Оченята були прикриті довгими віями. Дитина спала.

Тільки малі діти можуть спати таким безтурботним сном. Ніжні руки матерів — для них надійний захисток.

Молода мати дівчинки, навпаки, здавалася сумною. Чи була вона гарна? Можливо. Але в своєму вбранні робітниці, яка прагне знову стати селянкою, цього не було помітно. Густе пасмо білявого волосся вибивалося з-під убогого чепчика, туго зав’язаного біля підборіддя. Гарними зубами можна милуватися, коли людина сміється, але ця жінка не сміялася. Очі її, либонь, давно не просихали від сліз. Вона була бліда, стомлена і здавалася хворою; на дівчинку, що спала в неї на руках, вона дивилась тим незвичайним поглядом, яким мати дивиться на своє маля. Руки в неї були засмаглі і вкриті ластовинням, указівний палець загрублий і сколотий голкою. На ній був брунатний плащ із грубої вовни, полотняна сукня й важкі черевики.

Цю молоду жінку звали Фантіна. Той, хто бачив її рік тому в Парижі, тепер навряд чи впізнав би її.

Фантіна народилася в Монтреї-Приморському. Від яких батьків? Невідомо. Ніхто ніколи не знав ні її батька, ні матері. Чому дівчинку звали Фантіною, а не якось інакше? Хтозна.

Не маючи батьків, вона не могла мати й прізвища. Її не охрестили — тоді ще при владі була Директорія і церкви стояли закриті. Отож малу нарекли так, як заманулося першому перехожому, що зустрів посеред вулиці це босоноге дівча. Мала Фантіна — та й годі. Більш ніхто нічого про неї не знав. У десять років вона покинула місто і найнялася до якихось селян. У п’ятнадцять — подалася до Парижа "шукати щастя". Фантіна була вродлива. Вона мала густі біляві коси й чудові зубки.

Вона працювала, щоб заробити собі на життя. Але яке то життя без кохання? і вона закохалася.

Фантіна покохала Толом’єса.

Толом’єс був підстаркуватий тридцятирічний студент, багатий, з чотирма тисячами франків річної ренти.[8] Молодість його уже згасала — він мав зморшки й досить помітну лисину, не дораховувався кількох зубів, — але це не заважало йому бути веселим і безтурботним. Утрачені зуби він замінив жартами, волосся — життєрадісністю, здоров’я — іронією. До всього, він ще й пописував вірші.

Закохавшись уперше в житті, Фантіна кохала Толом’єса щиро й вірно. Вона любила його як свого чоловіка й народила від нього дитину. Проте для Толом’єса то була просто чергова інтрижка, і, закінчивши свою науку в Парижі, він поїхав. Фантіна залишилася сама. За той час, поки тривав її зв’язок із Толом’єсом, вона відвикла від праці і призвичаїлася до втіхи й безтурботного життя. Вона зовсім занедбала те скромне ремесло, яке знала, і втратила всіх замовників. У неї не лишилося жодних засобів до життя. Фантіна читала по складах і зовсім не вміла писати; в дитинстві її навчили тільки підписувати своє ім’я. Скориставшись послугами громадського писаря, вона надіслала листа Толом’єсові, потім другого й третього. Толом’єс не відповів на жоден. Одного дня Фантіна почула, як дві кумасі говорили, дивлячись на її доньку: "Хіба цих дітей сприймають серйозно? Тільки плечима знизують, та й годі!" Тоді Фантіна уявила собі, як Толом’єс знизує плечима на думку про своє дитя, і в її серці закипіло обурення проти цього чоловіка. Але що їй було робити? Вона припустилась однієї помилки, але в душі лишалася сором’язливою й доброчесною. Невиразно відчуваючи, що їй загрожує небезпека скотитися на саме дно, Фантіна вирішила повернутися у своє рідне місто, в Монтрей-Приморський. Може, хтось упізнає її там і візьме на роботу. Але для цього треба буде приховати свій гріх. Фантіна передчувала, що скоро їй доведеться пережити розлуку, ще гіркішу, ніж попередня. Серце її стискалося від горя, але вона не відступила від прийнятого рішення. Фантіна, як побачимо далі, вміла дивитися просто в очі злигодням життя.

Вона мужньо відмовилася від прикрас і гарного вбрання, пошила собі одежу з грубого полотна, а весь свій шовк, усі свої стрічки й мережива використала на те, щоб причепурити доньку — єдину гордість, яка їй лишилася. Продавши все, що мала, вона виторгувала двісті франків, сплатила дрібні борги, і в неї лишилося десь франків вісімдесят. Їй було двадцять два роки, коли одного чудового ранку вона покинула Париж із дитиною на руках.

Більше нам не доведеться згадувати про Фелікса Толом’єса. Скажемо тільки, що через двадцять років, за короля Луї-Філіппа, це був відомий провінційний адвокат, впливовий і багатий, мудрий виборець і суворий присяжний — як і завжди, ласий до втіхи.

Пройшовши частину дороги пішки, а частину проїхавши в так званих "малих екіпажах паризьких околиць", де брали три-чотири су за льє, Фантіна опівдні дісталась до Монфермея.

Проминаючи корчму Тенардьє, вона побачила двох чарівних дівчаток у потворній гойдалці і, засліплена цією картиною щастя, зупинилася.

Чари існують. Ті двоє малят зачарували нещасну матір.

Вона дивилася на них, зворушена до глибини душі. Коли бачиш янголів, виникає думка про рай. Фантіні здалося, що над дверима тієї корчми провидіння накреслило таємничий знак: "ТУТ". Ті двоє малят вочевидь були такі щасливі! Дивлячись на них, вона геть розчулилась, і в ту мить, коли мати дівчаток переводила подих між двома рядками романсу, у Фантіни несамохіть вихопилося:

— Які гарні у вас дітки, пані!

Найкровожерливіші звірі лагідніють, коли хтось пестить їхніх малят. Мати дівчаток підвела голову, подякувала й запросила перехожу посидіти на лавці біля дверей — сама вона сиділа на порозі. Жінки почали гомоніти.

— Мене звати пані Тенардьє, — сказала мати двох малят. — Ми з чоловіком держимо цю корчму.

І знову замугикала свій романс:

"Прощай, моя царице,

я їду в Палестину…"

Пані Тенардьє була жінка руда, тілиста, неоковирна — справжній тип "баби-солдата" в усій його непривабливості. І водночас вона любила маніритись — наслідок захоплення романтично-сентиментальним читвом. Це була мужикувата манірниця. Давні романи іноді дуже впливають на уяву корчмарок. Пані Тенардьє була ще молода, десь років тридцяти, не більше. Якби ця жінка підвелася на весь свій зріст, то її здоровенна постать велетки з ярмаркового балагану, можливо, стривожила б подорожню і та відмовилася б від свого наміру, про який ми розповімо далі. Сидить людина чи стоїть — ось від чого іноді залежить чиясь доля.

Фантіна розповіла про себе, трохи змінивши деякі подробиці.

Вона, мовляв, робітниця; чоловік у неї помер, роботи не стало, і вона вирішила податись на свою батьківщину; з Парижа вийшла сьогодні вранці; нести дитину їй було важко, вона сіла в екіпаж і доїхала до Вільмонбля; а від Вільмонбля до Монфермея дійшла пішки. Дитина теж дибала ніжками, але не багато, воно ж бо зовсім мале, отож довелося взяти її на руки, і крихітка заснула.

І мати палко цмокнула дівчинку, розбудивши її поцілунком. Мала розплющила очі, великі й сині, як у матері, і з дитячою цікавістю розглянулась навкруги. Потім засміялась і ковзнула з рук на землю, хоч мати й намагалась її утримати. Дитині явно хотілось побігати. Раптом вона помітила двох дівчаток на їхній гойдалці. Мала завмерла й від захвату висунула язик.

Матуся Тенардьє розв’язала хустку, поставила своїх дівчаток на землю і сказала:

— Пограйтеся втрьох.

У такому віці знайомляться швидко, і через хвилину малі Тенардьє вже гралися з гостею, риючи в землі ямки.

Жінки розмовляли далі.

— Як звати вашу крихітку?

— Козетта.

Власне, дівчинку звали Єфразі. А вже з Єфразі мати утворила зменшувально-пестливе ім’я Козетта, керуючись ніжним і незбагненним материнським інстинктом. Так ото з Хосефи утворюють Пепіту, а з Франсуази — Сілегту. Такі перетворення імен не здатен пояснити жоден учений-мовознавець. Ми знали одну бабусю, яка з Теодори примудрилася зробити Ньоню.

— Скільки їй?

— Скоро три роки.

— Як моїй старшенькій.

Тим часом троє діток збилися докупи, нажахані й щасливі. Сталася надзвичайна подія: із землі виповз великий червак, і вони тремтіли від страху й захвату.

Білі личка торкались одне одного; здавалося, три голівки оточені одним осяйним німбом.

— Ну й діти! — вигукнула пані Тенардьє. — Як швидко вони знайомляться! Глянеш на цих — три сестрички та й годі!

Це слово стало тією іскрою, якої, мабуть, і чекала друга мати. Вона схопила Тенардьє за руку, пильно подивилася на неї і сказала:

— Ви не погодилися б доглянути мою дитину?

Тенардьє зробила здивований рух, який не означав ні згоди, ні заперечення.

Козеттина мати провадила:

— Розумієте, я не можу взяти малу з собою до свого міста. З дитиною буде важко знайти роботу. Само провидіння спрямувало мене до вашої корчми. Коли я побачила ваших діток — таких доглянутих, таких щасливих, це схвилювало мене до глибини душі. Я сказала собі: осьде чудова мати. Погляньте, вони й справді як три сестрички. І, зрештою, я скоро по неї вернуся. То ви згодні залишити мою доньку в себе?

— Треба подумати, — сказала Тенардьє.

— Я платитиму по шість франків у місяць.

Тут із корчми почувся чоловічий голос:

— Сім франків, не менше. Й за півроку наперед.

— Сім на шість буде сорок два, — підрахувала Тенардьє.

— Я заплачу, — сказала мати.

– І ще п’ятнадцять франків на поточні витрати, — додав чоловічий голос.

— Усього п’ятдесят сім франків, — підсумувала пані Тенардьє.

— Я заплачу, — погодилася мати. — У мене є вісімдесят франків. Мені вистачить на дорогу до свого міста. Якщо йтиму пішки, звичайно. Я зароблю там грошей і скоро вернуся по своє золотко.

— А одежа в малої є? — спитав чоловічий голос.

— Це мій чоловік, — пояснила Тенардьє.

— Аякже, звичайно, є. Навіть більше, ніж їй потрібно. В моєї крихітки посаг, як у справжньої дами, навіть шовкові сукенки є. Усе в моєму мішку.

— Вам доведеться віддати це, — сказав чоловічий голос.

— Авжеж! — відповіла мати. — Не залишу ж я свою доньку голою!

У дверях корчми з’явилося обличчя хазяїна.

— Гаразд, — сказав він.

Угоду було вкладено. Мати переночувала в заїзді, віддала гроші й залишила дитину, потім зав’язала свій мішок, який став зовсім легкий, і вранці вирушила в дорогу, сподіваючись незабаром повернутися. Вона пішла ніби спокійна, але розпач краяв їй серце.

Сусідка Тенардьє зустріла цю матір і потім розповіла:

— Я бачила жінку, що так плакала, аж у мене все похолонуло.

Коли Козеттина мати пішла, чоловік сказав дружині:

— Тепер я сплачу сто десять франків по векселю, якому завтра останній термін. Мені бракувало п’ятдесяти франків. Ти знаєш, що до нас міг з’явитися судовий пристав і опротестувати вексель? Ти влаштувала добру приманку зі своїми дівчатками.

— А в мене ж і гадки такої не було, — сказала дружина.

2. Перший погляд на двох темних осіб

Спіймана миша була досить худа; але кіт радіє, коли зловить і худу мишу.

Хто вони були такі, оті Тенардьє?

Поки що скажемо про них лише кілька слів. Читач іще багато довідається про цих людей згодом.

То були дріб’язкові душі, які за певних обставин стають потворними й страхітливими. І чоловік, і жінка мали природжений потяг до зла. Існують люди-раки, що все життя задкують у темряву. До таких істот і належали обоє Тенардьє.

Тенардьє-чоловік мав обличчя, в яке страшно було дивитись — бридка й огидна душа відбивалась у його погляді. У таких людях бачиш щось погрозливе навіть тоді, коли дивишся на них іззаду. Почуєш одне слово з їхніх уст, побачиш один порух — і вже тобі ясно: чорною невідомістю оповите минуле цієї людини, і ніхто не вгадає, чого накоїть вона в майбутньому.

Якщо вірити його словам, Тенардьє колись був солдатом, брав участь у кампанії 1815 року і навіть виявив певну хоробрість. Згодом ми довідаємося, ким він насправді був. Вивіска над його корчмою нагадувала про один із його бойових подвигів. Він намалював її власноручно, бо вмів робити всього потроху — і все погано.

У ті часи класичний галантний роман, колись шляхетний і героїчний, як, скажімо, "Клелія" Мадлен де Скюдері, але чимдалі вульгарніший і манірніший, невимовно хвилював сентиментальні душі паризьких воротарок і навіть поширював свій згубний вплив на столичні околиці. Пані Тенардьє мала якраз стільки розуму, щоб захоплюватися подібним читвом. Вона сливе купалася в ньому, жадібно всмоктувала його у свій убогий мозок, і це надавало їй певної "освіченості" поряд із чоловіком — звичайним собі мерзотником, хоч і кмітливим, шахраєм і пройдисвітом, водночас грубим і вертким, який знав письмо і навіть трохи граматику, але був цілковитим невігласом у всьому, що стосується почуттів, сентиментальності та любовних романів. Дружина була набагато молодша від нього — років на дванадцять — п’ятнадять. Значно пізніше, коли романтично розпущені коси почали сивіти, й у Памелі[9] прокинулася мегера, Тенардьє перетворилася на здоровенну злющу бабу, яка наковталася поганих романів. Читання глупоти ні для кого не минає безкарно, отож своїм дочкам ця жінка дала "вишукані" імена. Старшу вона назвала Епоніною, а молодшу — Азельмою.

3. Жайворонок

Бути негідником — ще не означає процвітати. З корчмою справи йшли туго.

Завдяки Фантіниним п’ятдесяти семи франкам Тенардьє пощастило уникнути опротестування векселя і зберегти честь свого підпису. Та через кілька місяців їм знову знадобилися гроші; тоді жінка поїхала в Париж і за шістдесят франків віддала в заставу Козеттин одяг. Витративши й ці гроші, Тенардьє стали тяготитися дівчинкою як підкидьком, якому вони надали притулок із милосердя. А що свого одягу в неї не стало, її почали вдягати в зношені спіднички та сорочечки малих Тенардьє, тобто в лахміття. Годували її недоїдками, трохи краще, ніж собаку, і трохи гірше, ніж кота. Кіт і собака були тепер її постійними співтрапезниками; Козетта їла разом із ними під столом із такої самої дерев’яної миски.

Мати дівчинки, котра прилаштувалась, як ми побачимо згодом, у Монтреї-Приморському, щомісяця надсилала листи з розпитуваннями, як ведеться її дитині. Тенардьє відповідали одне й те саме: Козетта почуває себе чудово.

Коли минуло півроку, мати вислала сім франків за сьомий місяць і досить акуратно надсилала гроші далі. Не збігло й року, як Тенардьє заявив: "Можна подумати, вона нам ласку робить! Чи й не гроші — сім франків!" І написав листа з вимогою надсилати по дванадцять франків на місяць. Мати, яку переконали, що її дитина щаслива й здорова, скорилась і стала надсилати по дванадцять франків.

Деякі люди не можуть любити без того, щоб не почувати ненависті до когось іншого. Тенардьє палко любила своїх дочок і через те зненавиділа чужу. Хай як мало займала Козетта місця в домі, тітці Тенардьє весь час здавалося, що вона тіснить її власних дітей і дихає повітрям, яке належить їм. Ця жінка, як і багато подібних до неї, мала на кожний день певний запас пестощів, стусанів і лайки. Якби в неї не було Козетти, то все це діставалося б її дочкам, хоч як вона обожнювала їх. Але чужа дівчинка робила малим Тенардьє ту послугу, що отримувала всі призначені їм стусани, і на їхню долю припадали тільки пестощі. Зате Козетта не могла й ворухнутися, щоб на неї не посипався град покарань, суворих і незаслужених. Дивне уявлення про світ і Бога мало виникнути в голові бідолашної невинної дитини, яку повсякчас сварили, лаяли, штурляли, били, і при тому вона бачила, що поруч живуть такі самі малі створіння, осяяні вічною ласкою.

Пані Тенардьє кривдила Козетту, і Епоніна й Азельма стали кривдити її теж. У такому віці на світ дивляться очима матері.

Минув рік, потім другий.

У селі подейкували: "Ці Тенардьє — добрі люди. Живуть вони не заможно, а ще й виховують дитину, яку їм підкинуто".

Усі думали, що Козеттина мати забула про своє дитя.

Тим часом Тенардьє невідомо якими шляхами пронюхав, що дитина не має законного батька, тож мати не може відверто визнати її. І він зажадав п’ятнадцять франків на місяць, погрожуючи, що інакше відішле дівчинку матері. Фантіна стала надсилати по п’ятнадцять франків.

Дитина росла, і зростали її страждання.

Поки Козетта була зовсім маленька, з неї знущались, як хотіли, хазяйські дочки. Коли вона підросла, цебто вже з п’ятьох років, то стала в домі служницею.

"У п’ять років, — скажуть нам. — Неймовірно!" Та ба, це правда. Байдуже до страждань людини, суспільство виявляє таку саму байдужість до її віку. Хіба нещодавно не засудили такого собі Дюмолара, бандита, який, згідно з офіційними документами, "рано осиротівши, уже з п’ятьох років сам заробляв собі на прожиток і почав красти".

Козетту примушували підмітати в кімнатах, на подвір’ї, на вулиці, мити посуд, навіть носити клунки. Тенардьє тим більше не церемонилася з малою, що мати стала нерегулярно надсилати гроші. Вона заборгувала за кілька місяців.

Якби через три роки Фантіна повернулася до Монфермея, вона не впізнала б своєї дитини. Козетта, така весела й рожевощока, коли вперше з’явилась у цьому домі, стала худа й бліда. Вона вічно щулилася від страху. "Потайна!" — казали Тенардьє.

Несправедливість зробила її злою, а лихо — негарною. Гарними лишилися тільки очі, в яких застиг невимовний сум.

Серце стискалося бачити це бідолашне дитя, якому не було й шістьох років, коли зимового ранку воно підмітало вулицю, тремтячи від холоду під своїм убогим лахміттям і ледь утримуючи величезну мітлу в маленьких, почервонілих від морозу рученятах.

В селі її прозвали Жайворонком. Народ, який любить образні вислови, наділив саме таким прізвиськом крихітне створіння, не більше за пташеня, тремтяче й налякане, яке вставало раніше від усіх і ще вдосвіта з’являлося на вулиці або в полі.

Тільки цей бідолашний жайворонок ніколи не щебетав.

Книга четверта

Сповзання на дно

1. Як було вдосконалено виробництво оздоб із чорного скла

Що ж сталося з матір’ю, тією самою, котра, як вважали в Монфермеї, покинула свою дитину?

Залишивши Козетту в Тенардьє, вона пішла далі своєю дорогою і дісталася до Монтрея-Приморського.

Це було, як ми вже згадували, 1818 року.

Близько десятка літ минуло відтоді, як Фантіна покинула батьківщину. За цей час Монтрей-Приморський змінився. Поки Фантіну все глибше засмоктували злидні, її рідне місто багатіло.

Років два тому в місцевій промисловості відбулася зміна, яка призвела до справжнього перевороту в житті цього провінційного містечка.

З незапам’ятних давен промисловість Монтрея-Приморського спеціалізувалася на виробництві імітацій англійського чорного бурштину та англійських оздоб із чорного скла. Ця місцева промисловість завжди ледь животіла через брак необхідної сировини. Коли Фантіна повернулася в Монтрей-Приморський, у виробництві "чорного скла" відбулася нечувана зміна. Наприкінці 1815 року в місті оселився нікому доти не відомий чоловік, якому спало на думку замінити в процесі того виробництва гумілак на деревну смолу.

Ця невеличка зміна різко зменшила вартість сировини, а це, у свою чергу, дозволило: по-перше, підняти платню робітникам — вигода для краю; по-друге, поліпшити якість виробів — вигода для споживача; і, по-третє, продавати товар дешевше, водночас потроївши прибуток, — вигода для промисловця.

Отак одна цікава знахідка дала аж три результати.

Менш ніж за три роки винахідник удосконаленого процесу забагатів — і це добре; крім того, він збагатив усіх навколо себе — а це ще краще. Він з’явився звідкись іздалеку. Ніхто не знав, хто він такий, де жив і що робив раніше.

Розповідали, що коли він прийшов до міста, у нього було зовсім мало грошей, кількасот франків, не більше.

Саме на цьому мізерному капіталі, використаному для здійснення надзвичайно вдалого задуму, він і побудував свій добробут, а також добробут усього краю.

Розповідали, ніби в той день, коли він, нікому не відомий і бідно вдягнений, з дорожнім мішком за спиною і сучкуватою палицею в руці, прийшов у Монтрей-Приморський — це було в грудні, надвечір, — у ратуші несподівано спалахнула пожежа. Цей чоловік кинувся у вогонь і, ризикуючи життям, урятував двох дітей, які виявилися дітьми жандармського капітана. Через те нікому не спало на думку вимагати в нього паспорт. Згодом стало відомо, що звати його дядечко Мадлен.

2. Мадлен

Це був чоловік років п’ятдесяти, завжди замислений і дуже добрий. Ото й усе, що можна було сказати про нього.

Завдяки швидкому розвитку промисловості, яку він так чудово вдосконалив, Монтрей-Приморський став осередком жвавої ділової активності. Іспанія, яка купувала багато чорного бурштину, щороку замовляла тут величезну кількість товару. У торгівлі цими виробами Монтрей-Приморський почав майже складати конкуренцію Лондону й Берліну. Дядечко Мадлен отримував такі прибутки, що вже на другий рік зміг побудувати велику фабрику, де були дві просторі майстерні: одна — для чоловіків, друга — для жінок. Кожен злидар міг розраховувати там на роботу і шматок хліба. Від чоловіків дядечко Мадлен вимагав сумлінного ставлення до праці, від жінок — порядної поведінки, від тих і тих — чесності.

Отож його поява стала справжнім даром провидіння для міста і краю. Раніше тут усе хиріло; тепер кожен жив здоровим трудовим життям. Безробіття й нужда зникли. Не було такої кишені, в якій би не знайшлося бодай трохи грошей, і радість завітала до найубогіших осель.

Дядечко Мадлен брав на роботу всіх, хто до нього просився. Він вимагав тільки одного: "Будь порядним чоловіком! Будь чесною жінкою!"

Як ми вже сказали, Мадлен досить швидко нажив багатство, але — дивна річ як на фабриканта — здавалося, це для нього не головне. Він більше піклувався про інших, ніж про самого себе. Було відомо, що на 1820 рік він поклав у банк Лаффіта на своє ім’я шістсот тридцять тисяч франків; але перш ніж відкласти собі ці шістсот тридцять тисяч, він витратив понад мільйон на потреби міста та на бідняків.

Лікарні бракувало коштів — він утримував там на свої гроші десять ліжок. Монтрей-Приморський ділиться на верхнє місто і нижнє. Нижнє місто, в якому він жив, мало одну школу — жалюгідну розвалюху. Він збудував там дві школи: одну для хлопчиків, другу для дівчаток. На свої кошти він заснував сирітський притулок, яких тоді на всю Францію були одиниці, і касу допомоги для старих робітників та калік. У новому кварталі, що виріс навколо його фабрики, він відкрив безкоштовну аптеку.

У перші часи, коли він тільки починав свою діяльність, зазвичай люди казали: "Цей чоловік хоче забагатіти". Коли ж він насамперед подбав, щоб забагатіло місто і край, добрі люди вирішили: "Це шанолюб".

Та ось одного дня 1819 року в місті поширилася чутка, що, враховуючи заслуги дядечка Мадлена, король, за пропозицією префекта, призначить його мером Монтрея-Приморського. Ті, хто оголосив цього чужинця "шанолюбом", вигукнули: "Ну, а що ми казали?" Чутка виявилася небезпідставною. Через кілька днів про призначення було оголошено в урядовій газеті "Монітер". Наступного дня дядечко Мадлен відмовився від цієї честі.

Того самого 1819 року вироби, виготовлені за способом, який винайшов Мадлен, демонструвалися на промисловій виставці; за пропозицією журі король ушанував винахідника орденом Почесного легіону. Знову в містечку зашепотілися. Ага! Он чого він хотів! Ордена! Дядечко Мадлен відмовився від ордена.

Таки справді цей чоловік був загадкою. Добрі люди й тут не розгубилися: "Хай там що, а це авантюрист", — сказали вони.

Як бачимо, край завдячував Мадленові дуже багато, бідні завдячували йому усим. Робітники фабрики обожнювали свого хазяїна. Коли він забагатів, люди з "вищого товариства" почали вітатися з ним, і в місті стали називати його "пан Мадлен";проте робітники й діти, як і раніше, казали "дядечко Мадлен" — він відповідав на це звертання напрочуд доброю усмішкою. Що вище він підіймався, то частіше стали запрошувати його в гості. "Світські" салони міста, зачинені для ремісника, широко розчинили двері перед мільйонером. На нього сипалися тисячі запрошень. Він не прийняв жодного.

У цьому випадку добрі люди теж відразу знайшли пояснення. "Він не вміє триматись у світському товаристві. Може, він навіть не знає грамоти".

Коли він став заробляти гроші, про нього казали: "Це торговець". Коли він почав щедро їх роздавати, то заявили: "Це шанолюб". Коли він відкинув почесті, то дійшли висновку: "Це авантюрист". Коли він відхилив світські запросини, то вирішили: "Це неук".

1820 року, через п’ять літ після того, як він тут з’явився, заслуги дядечка Мадлена перед краєм були такі великі, а народна думка настільки одностайна, що король знову призначив його мером міста. Він знову відмовився, але префект не прийняв його відмову, усі поважні люди міста прийшли просити його, бідняки підходили до нього просто на вулицях і благали погодитись, і зрештою він таки погодився. Ходили чутки, ніби остаточно переконав його вигук однієї старої, яка роздратовано гукнула з порога своєї оселі: "Від доброго мера велика користь, то чому ж ви не хочете зробити людям добро?"

Отак він піднявся на третій щабель успіху. Дядечко Мадлен став паном Мадленом, а пан Мадлен перетворився на пана мера.

Але він і далі жив так само скромно. У нього було сиве волосся, серйозні очі, смаглий, як у простого робітника, колір шкіри, завжди замислене обличчя. Він носив крислатого капелюха і довгий редингот[10] із грубого сукна, застебнутий аж до підборіддя. Він виконував свої обов’язки мера, але жив самотою і мало з ким розмовляв. Улюбленою його розвагою було прогулюватись у полях, їв він завжди на самоті, почитуючи книжку. У нього була невеличка, проте добірна бібліотека. Він любив книжки, адже це друзі спокійні й незрадливі. Коли з багатством у нього з’явилося й дозвілля, він користався з нього, щоб удосконалювати свій дух. У Монтреї— Приморському помічали, що мова його з кожним роком ставала вишуканішою і м’якшою.

Йдучи на прогулянку, він брав іноді рушницю, проте застосовував її рідко. Коли це випадково траплялося, постріл його був завжди несхибний. Але ніколи не вбив він невинного звіра. Ніколи не стріляв у малих пташок.

Він був уже немолодий, але про його силу розповідали легенди. Він допомагав кожному, хто потребував допомоги: підводив коня, виштовхував із багнюки застряглий віз, спиняв за роги бугая, що вирвався на волю. Виходячи з дому, він завжди мав повні кишені дрібняків, повертався завжди з порожніми. Коли він заходив у якесь село, обшарпані хлопчаки оточували його, наче рій мух, Мабуть, він жив колись на селі, бо знав багато корисних секретів, якими щедро ділився з селянами. Він навчив їх знищувати хлібну міль, порадивши обприскувати комори й заливати шпарини в підлозі розчином звичайної солі, навчив, як боротися з довгоносиком і бур’янами, що глушать овес, жито й пшеницю, як оберігати кролятник від пацюків.

Діти любили його й за те, що він умів виготовляти прегарні штучки із соломи та шкаралупи кокосових горіхів, Коли він бачив, що двері церкви обтягнуті чорним крепом, він неодмінно туди заходив; здавалося, кожен похорон невтримно вабив його до себе. Чуже горе хвилювало його, і він приєднувався до гурту засмучених родичів та друзів небіжчика. Він замислено дослухався до поховальних псалмів, що сумно лунали на краю повитої мороком безодні, яка називається смертю, і думки його поривалися до таємниць нескінченності.

Він любив робити добро потай — ніби творив щось лихе. Потай проникав увечері в дім, нечутно підіймався сходами. Який-небудь бідолаха, повертаючись на своє горище, знаходив двері відчиненими, іноді навіть виламаними! Сердега весь холонув: це, певно, злодій побував у його норі! Він заходив до помешкання і бачив на стільці полишену кимось золоту монету. "Злодієм", який проник у дім, виявлявся дядечко Мадлен.

Він був привітний і сумний. Люди казали: "Ось багатій, а зовсім не гордий. Ось щасливець, а завжди невдоволений".

Дехто запевняв, ніби навколо нього існує якась таємниця; мовляв, його кімната — то справжня оселя відлюдника з пісковим годинником і черепом та кістьми. Якось кілька молодих жінок, елегантних і лукавих, прийшли до нього й попросили: "Пане мер, покажіть нам у свою оселю. Кажуть, ніби то справжня печера". Він усміхнувся й повів їх до тієї "печери". То була звичайна собі кімната, обставлена простими меблями і обклеєна дешевими шпалерами. Крім двох старовинних срібних свічників на каміні, дами більш нічого цікавого там не помітили.

Шепотілися також про "величезну суму", яку він тримав у банку Лаффіта з тією умовою, що міг узяти її будь-якої хвилини; казали, ніби пан Мадлен може одного ранку з’явитися до Лаффіта, підписати квитанцію і через десять хвилин забрати свої два-три мільйони з собою. Насправді ті "два-три мільйони", як ми вже згадували, обмежувалися сумою в шістсот тридцять чи шістсот сорок тисяч франків.

На початку 1821 року газети повідомили про смерть пана Мірієля, діньського єпископа, прозваного "монсеньйор Б’єнвеню", що впокоївся смертю праведника у віці вісімдесяти чотирьох років.

У газетах не згадувалося про те, що за кілька років перед смертю єпископ осліп і жив щасливий у своїй сліпоті, бо його сестра була поруч із ним.

Повідомлення про смерть єпископа Діньського передрукувала й місцева газета, що виходила в Монтреї-Приморському. Наступного дня Мадлен з’явився на люди в усьому чорному, з креповою стрічкою на капелюсі.

В місті помітили цю жалобу, й почалися здогади. Це ніби проливало якесь світло на походження пана Мадлена. Певно, він доводився якимсь родичем небіжчикові. Таке припущення навіть підняло престиж мера в очах обраного товариства Монтрея-Приморського, і якось одна шанована літня дама наважилася спитати в нього:

— Пане мер, ви, мабуть, родич покійного єпископа Діньського?

— Ні, добродійко, — відповів він.

— Але ж ви носите по ньому жалобу, — наполягала дама.

— В юності я служив лакеєм у їхньому домі.

Було помічено ще одне. Щоразу, як у місті з’являвся малий савояр, — а вони наймалися тут сажотрусами, — пан мер підкликав хлопця до себе, запитував, як його звуть, і давав йому грошей. Малі савояри розповідали про це один одному, і в Монтреї-Приморському їх побувало досить багато.

3. Слабкі сполохи на обрії

З плином часу недоброзичливців ставало усе менше. Спершу проти Мадлена зродилося те загальне почуття неприязні, яке завжди виникає проти скоробагатьків: почалося з наклепів і обмов, потім були дошкульні вирази, потім глузи, а потім усе розвіялось. Пошана стала щирою, одностайною, і, починаючи десь від 1821 року, слова "пан мер" вимовлялися в Монтреї-Приморському майже з тим самим виразом, з яким 1815 року вимовляли в Діні слова "монсеньйор єпископ". Люди їхали за десять льє, щоб порадитися з паном Мадленом. Він залагоджував сварки, мирив позовників і давніх ворогів. Через шість-сім років після його появи не було в окрузі такого куточка, де люди не шанували б і не любили пана Мадлена.

В усьому місті й у всьому краї один тільки чоловік не піддався цьому загальному почуттю й анітрохи не зворушувався, хоч би які добрі діла творив Мадлен. Здавалося, того чоловіка постійно тривожив якийсь сильний, майже звіриний, інстинкт. Той самий інстинкт, яким наділені декотрі люди, і який у невідомий нікому спосіб таємно попереджає людину-пса, що десь близько ходить людина-кіт, а людину-лиса застерігає про появу людини-лева.

Не раз, коли Мадлен ішов вулицею, — спокійний, доброзичливий, оточений загальною приязню, — один високий чоловік у рединготі сталево-сірого кольору і в капелюсі з низько опущеними крисами, озброєний товстою палицею, рвучко обертався й проводжав мера поглядом, аж поки той зникав за рогом; склавши руки на грудях, він хитав головою і закопилював губу, кривлячи промовисту гримасу, яку можна було б перекласти словами: "І хто він такий, цей чоловік? Нема сумніву, я вже його десь бачив. Мені він, у всякому разі, баки не заб’є".

Невиразною погрозою віяло від чоловіка в сталево-сірому рединготі, завжди спокійного й зосередженого.

Звали його Жавер, і він служив у поліції.

У Монтреї-Приморському він виконував обов’язки поліційного наглядача. Жавер не бачив, як починав Мадлен. Своєю нинішньою посадою він завдячував протекції пана Шабуйє, секретаря графа Англеса — міністра, який був тоді префектом паризької поліції. Коли Жавер з’явився в Монтреї-Приморському, дядечко Мадлен уже збив собі багатство і став паном Мадленом.

Існує припущення, ніби кожна людина має в собі щось від того або того звіра. З цього погляду досить легко визначити, на кого скидався поліційний службовець Жавер.

Астурійські селяни переконані, що в кожному вовчому виводку є одне щеня, якого мати відразу задушує, бо, підрісши, воно пожерло б інших вовченят.

Дайте цьому псові, народженому від вовка, людське обличчя — і перед вами Жавер.

Жавер народився у в’язниці; матір’ю його була ворожка на картах, а батько тоді відбував покарання на каторзі. Підрісши, малий Жавер зрозумів, що його викинуто на саме дно суспільства, і він ніколи не зможе звідти піднятися. Він помітив, що суспільство викидає на дно два різновиди людей: тих, хто підриває його, і тих, хто охороняє. У нього був вибір тільки між цими двома різновидами; а що в ньому жевріло природжене почуття справедливості й відрази до того циганського середовища, з якого він вийшов, то він обрав для себе службу в поліції.

Йому велося там добре. В сорок років він уже був наглядачем.

Замолоду він служив на півдні в охоронцях каторги.

А зараз спробуймо намалювати обличчя Жавера.

Кирпатий ніс із глибокими ніздрями, на щоках величезні бурці. Кожному, хто вперше бачив ті густі чагарі й ті дві печери, ставало не по собі. Коли Жавер зрідка сміявся, його сміх був страшний: тонкі губи розсувалися й оголяли не тільки зуби, а й ясна, і навколо носа розповзалися складки, плескаті й хижі, наче на звірячій морді. Жавер серйозний скидався на дога; коли сміявся, він перетворювався на тигра. Далі: маленький череп; масивна щелепа; лоб, прикритий волоссям, яке спадало на брови; між очей глибока зморшка, немов печать постійного гніву; похмурий погляд; злісно зціплені зуби; жорстокий і владний вираз обличчя.

Цей чоловік знав тільки два дуже прості почуття, в яких, власне, не було нічого поганого, але він довів їх до таких крайнощів, що вони стали поганими: пошана до влади і ненависть до бунту. Бо в його очах крадіжка, вбивство, усі злочини були тільки формами бунту. Він ушановував сліпою і безмежною довірою всіх, хто в той або інший спосіб служив установленому порядку — від першого міністра аж до польового сторожа. Він зневажав і ненавидів усіх, хто бодай один раз переступив межу дозволеного законом. Він був категоричний і не визнавав винятків. Ось його слова: "Службова особа помилитись не може. Урядовець завжди має рацію". З другого боку, Жавер заявляв: "Ці люди пропащі. Ніякого добра з них уже не буде". Він належав до тих, хто наділяє людський закон непогрішністю Божественного правосуддя. Він був непохитний, серйозний, скромний, смиренний і гордий, як усі фанатики. Його погляд свердлив, як бурав, і пронизував наскрізь. Усе його життя вкладалося в два слова: пильнувати і стежити. До своїх обов’язків Жавер ставився з ревністю священнослужителя. Горе тому, хто потрапляв до його рук! Він схопив би рідного батька, якби той утік із каторги, і виказав би рідну матір, коли б та чимось завинила перед законом. І до цього слід додати, що жив він один-однісінький, у постійній нужді, в самозреченні, у цноті, ніколи не знаючи жодних розваг. Він уособлював собою невблаганний обов’язок, поліція для нього була тим самим, чим для спартанців — Спарта. Це було втілення грізної і нещадної чесності, шпиг, вирізьблений у мармурі, Брут[11] у шкурі Відока.[12]

Уся зовнішність Жавера свідчила: цей чоловік постійно чатує, сам намагаючись лишитися непоміченим. Зовсім не видно було його лоба, схованого під низько насунутим капелюхом, не видно очей, затінених густими бровами, не видно підборіддя, зануреного в краватку, не видно рук — вони ховалися в рукавах, не видно кийка — він тримав його під полою редингота. Та виникала потреба — і все це раптом виринало з пітьми, мов із засідки: вузький і вугластий лоб, зловісний погляд, погрозливе підборіддя, величезні руки і важка палиця.

Зневажаючи книжки, Жавер у вільний від служби час усе ж таки трохи читав. Тому він не був цілковитим неуком і вмів іноді висловитися досить пишномовно.

Як ми вже казали, він не мав жодної вади. Коли він почував себе задоволеним, то підносив до ніздрів дрібку тютюну.

Неважко здогадатися, що Жавер був грозою всіх тих, кого міністерство юстиції у своєму річному звіті поміщає під рубрику: "Темні особи". Почувши ім’я Жавера, вони кидалися врозтіч; побачивши його, вони кам’яніли.

Жавер був постійно втупленим у Мадлена оком. Оком підозріливим і сповненим недовіри. Мадлен зрештою це помітив, та, мабуть, не надав цьому ніякої ваги. Він жодного разу ні про що не спитав Жавера, не шукав його й не уникав і спокійно зустрічав той доскіпливий, майже ворожий погляд. Він ставився до Жавера, як і до всіх інших, — невимушено й привітно.

З кількох слів, що вихопились у Жавера, можна було здогадатися: він шукає слідів, які Мадлен міг лишити в минулому. Якось, говорячи сам до себе, він пробурмотів: "Здається, я його запопав". Потім три дні він ходив замислений і мовчазний. Мабуть, нитка, яку він уже тримав у руках, урвалася.

Жавера явно вибивала з колії невимушена поведінка і цілковитий спокій пана Мадлена.

Проте одного дня дивні манери поліційного інспектора, здавалося, справили враження на Мадлена. Ось як це сталося.

4. Старий Фошлеван

Якось уранці Мадлен ішов немощеною вуличкою в Монтреї-Приморському. Він почув гомін і побачив віддалік гурт людей. Підійшовши ближче, він побачив, що в старого возія, якого звали дядечко Фошлеван, упав кінь, а сам він опинився під возом.

Той Фошлеван був одним із небагатьох ворогів, що їх мав на той час Мадлен. Коли Мадлен з’явився в місті, Фошлеван, колишній сільський нотар, займався торгівлею, яка майже не давала прибутку. Фошлеван бачив, як швидко багатів цей простий робітник, тимчасом як він, хазяїн, розорявся.

Це сповнило його заздрістю, і старий не злюбив Мадлена. Невдовзі він зовсім збанкрутував, і з усього майна в нього лишилася тільки підвода з конем. Тоді Фошлеван став возієм, щоб якось прожити, бо рідні в нього не було.

Кінь поламав задні ноги й не міг підвестися. Старий потрапив між колеса. Упав він так невдало, що віз усією вагою давив тепер йому на груди. Підвода була навантажена. Дядечко Фошлеван хрипів і жалібно зойкав. Його спробували були витягти з-під воза, але дарма. Один необережний рух, і віз, схитнувшись, міг придушити його на смерть. Витягти його можна було, тільки піднявши воза знизу. Жавер, який випадково опинився на місці нещасливого випадку, послав по домкрат.

Коли підійшов пан Мадлен, люди шанобливо розступилися.

— Рятуйте! — кричав Фошлеван. — Допоможіть старому!

Мадлен обернувся до гурту.

— Домкрат є?

— По нього пішли, — відповів якийсь селянин.

— А скоро принесуть?

— Не раніш як за чверть години.

— Чверть години! — вигукнув Мадлен.

Напередодні йшов дощ, земля намокла, і колеса вгрузали усе глибше, здавлюючи старому груди. Було ясно, що через п’ять хвилин віз потрощить йому ребра.

— Не можна чекати чверть години, — сказав Мадлен селянам, що з’юрмилися навколо місця події.

— Доведеться чекати!

— Ви хіба не бачите, що віз угрузає?

— Звісно, бачимо.

— Послухайте, — сказав Мадлен. — Під возом ще досить місця, можна туди пролізти й підняти його спиною. Тільки на півхвилини — і бідолаху витягнуть. У кого стане на це духу й сили? Він заробить п’ять луїдорів![13]

Ніхто з гурту не ворухнувся.

— Десять луїдорів, — сказав Мадлен.

Присутні похнюпили голови. Хтось пробурмотів:

— Тут треба мати диявольську силу. Роздушить — і оком не змигнеш.

— Ну ж бо! — знов озвався Мадлен. — Двадцять луїдорів!

Мовчанка.

— Справа не в тім, що вони не хочуть, — почувся голос.

Мадлен обернувся й побачив Жавера. Він не помітив його, коли підходив до гурту.

Жавер провадив:

— Треба мати страшенну силу, щоб підняти на спині такого воза.

І, пильно дивлячись на Мадлена, він додав, карбуючи кожне слово:

— Пане Мадлен, я знав одного тільки чоловіка, здатного зробити те, що ви просите.

Мадлен здригнувся.

— Це був каторжник, — мовив Жавер байдужим тоном, проте не відриваючи погляду від Мадлена.

— А! — сказав Мадлен.

— З тулонської в’язниці.

Мадлен побілів.

А тим часом підвода повільно вгрузала. Старий Фошлеван хрипів і зойкав:

— Я задихаюсь! Ребра тріщать! Де домкрат? Рятуйте! Ой!

Мадлен обвів поглядом гурт.

— Отже, ніхто не хоче заробити двадцять луїдорів і врятувати бідолаху?

Жоден із гурту не ворухнувся.

Жавер озвався знову:

— Я знав тільки одного чоловіка, здатного замінити домкрат. Це був каторжник.

— Ой, ребра мої, ой, ребра! — прохрипів старий.

Мадлен підвів голову, зустрів прикутий до нього яструбиний погляд Жавера, подивився на нерухомих селян і сумно всміхнувся. Потім, не мовлячи й слова, упав навколішки і, перш ніж хтось устиг скрикнути, він уже був під возом.

Настала жахлива мить очікування й тиші.

Розпластавшись під важезним тягарем, Мадлен двічі марно спробував підтягти коліна до ліктів. Йому крикнули:

— Дядечку Мадлен! Вибирайтеся звідти!

Сам старий Фошлеван прохрипів йому:

— Вилізайте звідси, пане Мадлен… Мабуть, мені судилося вмерти. Рятуйтеся! А то роздушить і вас!

Мадлен нічого не відповів.

Присутні затамували подих. Колеса вгрузали, й уже навряд чи Мадлен зміг би вибратися з-під воза.

І раптом усі побачили, як важезна підвода схитнулася й повільно піднялась угору. Колеса наполовину вийшли з колії.

— Скоріш! — прохрипів здушений голос Мадлена, який напружився в останньому відчайдушному зусиллі.

Самопожертва одного додала сили й мужності всім. Два десятки рук підхопили підводу. Старого Фошлевана було врятовано.

Мадлен звівся на ноги. Його обличчя було біле, як крейда, й зрошене потом. Одежа пошматована й вимазана багнюкою.

Усі плакали. Старий цілував своєму рятівникові коліна й дивився на нього, як на Бога. А на Мадленовому обличчі застиг вираз якогось неземного страждання, й він спокійно зустрів досі втуплений у нього пильний погляд Жавера.

Падаючи з воза, Фошлеван звихнув собі колінну чашечку. Мадлен звелів перенести його до лікарні, яку обладнав у будинку фабрики для своїх робітників, де хворих доглядали дві сестри-жалібниці. Наступного дня старий знайшов на своєму нічному столику банкноту в тисячу франків і записку від Мадлена: "Я купую у вас коня й віз". Віз був поламаний, а кінь здох. Мадлен попросив сестер і священика рекомендувати старого садівником у жіночий монастир у Сент-Антуанському передмісті Парижа.

Незабаром Мадлен був призначений мером. Коли Жавер уперше побачив його з широкою стрічкою через плече, яка давала йому всю владу над містом, він затремтів, як ото тремтить пес, коли винюшить вовка під одежею свого хазяїна. Відтоді Жавер почав уникати Мадлена, як міг. Та коли службові обов’язки примушували поліційного наглядача з’являтися перед очі пана мера, він завжди звертався до нього з глибокою шанобливістю.

Отож завдяки зусиллям пана Мадлена Монтрей-Приморський і вся округа процвітали. Саме тоді Фантіна повернулася в рідне місто. Ніхто вже не пам’ятав її. Та, на щастя, ворота Мадленової фабрики були відчинені для всіх. Фантіна прийшла туди, і її прийняли в жіночу майстерню. Ремесло для неї було зовсім нове, вона не могла виявити в ньому великої вправності, й платили їй небагато. Але Фантіна вдовольнялась і цим. Головного вона досягла — власною працею заробляла собі на прожиток.

5. Пані Віктюрніан витрачає тридцять п’ять франків в інтересах моралі

Коли Фантіну взяли на роботу, її опанувала невимовна радість. Жити чесно своєю працею — яка благодать Божа! Вона купила дзеркало й милувалася в ньому своєю молодістю, пишним волоссям і чудовими зубами. Вона забула про всі прикрощі, думала тільки про Козетту, про те, як у майбутньому їхнє життя влаштується, і була майже щаслива. Вона найняла кімнатку й умеблювала її в кредит, який сподівалася виплатити з майбутніх заробітків.

Не будучи заміжньою, Фантіна остерігалася розповідати будь-кому про свою доньку.

Спочатку, як ми вже знаємо, вона акуратно надсилала Тенардьє гроші. Сама вона вміла тільки розписуватись, отож, щоб написати їм, мусила звертатися до громадського писаря.

Вона ходила до нього часто, й це помітили. У жіночій майстерні почали шепотітися, що Фантіна "пише листи" і що вона завела "шури-мури".

Як відомо, існують люди, котрі не пошкодують ані грошей, ані часу, щоб розгадати ту чи ту таємницю, яка, зрештою, анітрохи їх не стосується.

За Фантіною почали стежити.

Крім того, не одна з жінок заздрила її білявим косам і сніжно-білим зубам.

Помітили, що в майстерні під час роботи вона часто відверталася і втирала сльозу. Це було в ті хвилини, коли вона згадуввала своє дитя; а може, й того чоловіка, якого колись кохала.

З’ясували, що принаймні двічі на місяць вона посилає листи й завжди за однією адресою. Вивідали й ту адресу: "Вельмишановному добродію, панові Тенардьє, власникові корчми в селищі Монфермей". Громадський писар, старий добряга, надто полюбляв червоне вино, і коли якось його добре пригостили в шинку, не зміг утримати при собі чужу таємницю. Коротше кажучи, стало відомо, що Фантіна має дитину. Знайшлася дама, яка умисне поїхала до Монфермея, поговорила з Тенардьє і, повернувшись, заявила: "Недарма я витратила тридцять п’ять франків. Тепер усе ясно. Я бачила її дитину!"

Даму, яка поїхала до Монфермея, звали пані Віктюрніан. Ця мегера вважала за свій обов’язок охороняти мораль і плекати доброчесність усюди, де тільки могла. То була вдова п’ятдесяти шести років, і старість ще дужче спотворила її бридкі риси. Голос у неї неприємно деренчав, вдачу вона мала уїдливу й дратівливу. А все ж таки ця жінка колись була молодою — у що дуже важко вірилось. Худа, злюща, груба, сварлива, отруйна, вона нагадувала жалючу кропиву, прикриту каптуром черниці. Отож ця сама пані Віктюрніан, повернувшись із Монфермея, сказала: "Я бачила її дитину".

Усе це забрало чимало часу. Фантіна вже понад рік працювала на фабриці, коли одного ранку наглядачка майстерні викликала її до себе, повідомила, що з роботи її звільнено, дала їй від імені мера п’ятдесят франків і порадила, теж від імені пана мера, покинути місто.

Це сталося якраз того місяця, коли Тенардьє, домігшися, щоб вона надсилала дванадцять франків замість сімох, зажадали від неї п’ятнадцять.

Фантіну охопив жах. Вона не могла покинути місто, бо заборгувала за помешкання й меблі. П’ятдесяти франків було замало, щоб повернути цей борг. Вона пробелькотіла кілька благальних слів. Наглядачка звеліла їй негайно покинути майстерню. Зрештою, робітниця з Фантіни була абияка. Страждаючи більше від сорому, ніж від розпачу, бідолашна повернулася до своєї кімнати. Отже, про її гріх тепер знають усі!

Вона нездатна була захищатися. Хтось порадив їй звернутися до мера, але Фантіна не посміла. Пан мер дав їй п’ятдесят франків, бо він був добрий, і вигнав її з роботи, тому що був справедливий. Вона впокорилася перед цим вироком.

6. Чого досягла пані Віктюрніан

Отже, доброчесна вдова недарма старалася.

Тим часом Мадлен нічого про це не знав. Такі збіги обставин трапляються в житті на кожному кроці. Мадлен узяв собі за звичку майже ніколи не заходити до жіночої майстерні. Він поставив керувати цією майстернею стару діву, рекомендовану йому місцевим кюре, і в усьому поклався на неї, бо, зрештою, то була справді достойна особа — рішуча, справедлива, непідкупна і сповнена милосердя, але її милосердя, обдаровуючи вбогих милостинею, не піднеслося до того, щоб розуміти й прощати. Отож ця жінка засудила й покарала Фантіну, цілком певна своєї правоти.

Що ж до п’ятдесяти франків, то вона взяла їх із суми, яку Мадлен виділив для допомоги робітницям, котрі терпіли нужду.

Фантіна спробувала найнятися служницею, проте ніхто не хотів її брати. Покинути місто вона не могла. Торговець мотлохом, у якого вона взяла на виплат старі меблі, пригрозив їй: "Якщо ви виїдете, я звернуся в поліцію, і вас заарештують як злодійку". Домовласник, у якого вона наймала помешкання, сказав: "Ви молода й гарна, ви зможете заплатити". Фантіна розділила п’ятдесят франків між тими двома, повернула торговцеві три чверті своїх меблів і залишилася без роботи, без будь-яких засобів до життя; тепер у неї було тільки ліжко і ще близько ста франків боргу.

Вона стала шити грубі сорочки для солдатів місцевого гарнізону, заробляючи по дванадцять су в день. Утримувати доньку коштувало їй десять. Саме тоді вона почала нерегулярно надсилати гроші Тенардьє.

Тим часом одна стара, до якої Фантіна ввечері ходила запалювати свічку, навчила її жити в убогості.

І Фантіна довідалася, як узимку обходяться без дров, як із ковдри роблять собі спідницю, а зі спідниці — ковдру, як заощаджують свічку, вечеряючи при світлі, що падає з вікна протилежного дому. Важко навіть уявити собі, скільки всякої всячини вміють добути з одного су деякі знедолені, що постаріли, проживши життя убого й чесно. Це вміння зрештою перетворюється на справжній талант. Фантіна розвинула в собі цей високий талант і трохи підбадьорилася.

У той час вона сказала сусідці: "Ет! Я собі думаю так: якщо я спатиму п’ять годин на добу, а решту часу шитиму, то якось зароблю собі на шматок хліба".

Бачити біля себе Козетту було б для Фантіни невимовним щастям у її розпачливому становищі. Поїхати по неї? Але хіба це можливо? Щоб дитина розділила її злидні? А крім того, вона багато заборгувала Тенардьє — і як із ними розрахуватися! І де взяти грошей на дорогу?

У перші часи Фантіна так соромилася, що не сміла з’явитись на люди.

Коли вона виходила на вулицю, то відчувала, що всі обертаються й показують на неї пальцем. Усі дивилися на неї, проте ніхто її не вітав. Ядуча й холодна зневага перехожих проникала їй у тіло й душу, наче крижаний вітер.

Треба було звикати до загального презирства, як вона вже звикла до вбогості. Мало-помалу Фантіна змирилася з долею. Через два-три місяці вона відкинула сором і стала виходити на люди, мов нічого й не сталося. "Мені байдуже", — казала вона і ходила з високо піднесеною головою, з гіркою посмішкою на устах, відчуваючи, що стає зухвалою й безсоромною.

Пані Віктюрніан іноді бачила, як Фантіна проходила повз її вікно, бачила, в якому жалюгідному становищі опинилася "ця тварюка", завдяки їй "поставлена на своє місце", — бачила й торжествувала. Радість негідника завжди чорна.

Фантіна дуже перевтомлювалась, і в неї з’явився сухий кашель, що дедалі посилювався. Не раз вона казала своїй сусідці, старенькій Маргариті: "Помацайте, які в мене гарячі руки".

Але вранці, коли Фантіна розчісувала старим поламаним гребінцем свої прегарні коси, що струменіли по її плечах, наче пухнастий шовк, вона переживала мить кокетливого щастя.

Сяк-так вона перебилася до кінця зими. Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо — наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь — і небесну вологу, і людське серце.

Фантіна заробляла дуже мало. Її борги зростали. Тенардьє, нерегулярно отримуючи гроші, надсилали листи, читаючи які, Фантіна впадала в розпач. Одного дня вони написали, що Козетта ходить зовсім гола на холоді, що їй конче треба купити вовняну спідницю, тож мати повинна прислати бодай десять франків. Фантіна отримала листа і цілий день жмакала його в руках. Увечері вона зайшла по перукаря, чий заклад стояв на розі вулиці, й розпустила перед ним волосся. Чудові біляві коси вкрили її до пояса.

— Які гарні коси! — вигукнув перукар.

— А скільки ви мені дали б за них? — спитала Фантіна.

— Десять франків.

— Відрізайте.

Фантіна купила плетену спідничку й послала Тенардьє.

Отримавши ту спідничку, Тенардьє розлютилися. Їм потрібні були гроші. Вони віддали спідничку Епоніні. Бідолашний Жайворонок і далі тремтів від холоду.

А Фантіна думала: "Моя дитина більше не мерзне. Я вдягла її своїми косами". Вона стала носити круглі капелюшки, які ховали її стрижену голову і в яких вона ще була гарною.

Чорні хмари збиралися в серці Фантіни. Втративши останню радість — розчісувати свої коси, вона зненавиділа все на світі. Тривалий час вона поділяла загальну пошану до дядечка Мадлена; проте знов і знов повторюючи собі, що це він вигнав її з роботи і став призвідцем усіх її нещасть, Фантіна зненавиділа і його — його більше, ніж усіх. Проходячи перед брамою фабрики, вона тепер умисне сміялася й співала.

Почувши якось цей сміх і спів, одна стара робітниця сказала: "Ця дівчина закінчить погано".

Та чим похмурішим робився світ навколо Фантіни, тим яскравіше сяяв у глибині її душі образ доньки — цього маленького янгола. "Коли я забагатію, — казала вона, — я візьму свою Козетту до себе". І радісно сміялася. Вона не переставала кашляти, спина в неї тепер часто пітніла, й одного дня від Тенардьє надійшов такий лист: "Козетта захворіла на висипну пропасницю, їй потрібні дорогі ліки. Якщо протягом тижня ви не надішлете сорок франків, дитина помре".

Фантіна голосно засміялась і сказала своїй старій сусідці:

— Отакої! Сорок франків! Аж два наполеондори! Де мені їх узяти? Які ж вони тупі, ті селюки!

Але вона вийшла на сходи, стала під слуховим віконцем і ще раз перечитала листа.

Потім вибігла на вулицю, підстрибуючи і сміючись.

Якийсь перехожий спитав у неї:

— Чого ви так радієте?

— Та оце написали мені із села дурного листа! Просять надіслати їм сорок франків. Мужва та й годі! — відповіла Фантіна.

Проходячи через майдан, вона побачила натовп людей, що з’юрмився навколо якогось дивного повоза. На імперіалі стояв чоловік у всьому червоному і щось говорив. То був бродячий дантист, який пропонував публіці штучні щелепи, зубні пасти, порошки та еліксири.

Фантіна затесалась у ту юрму і стала сміятися разом з усіма, слухаючи чоловіка в червоному, який щедро сипав вуличним жаргоном — для простолюду — та вченою тарабарщиною — для поважної публіки. Зубодер побачив цю гарну дівчину, що так весело сміялась, і раптом вигукнув:

— У вас гарні зуби, кралечко! Віддайте мені два свої різці, і я дам за кожен по наполеондору.

— Які різці? — спитала Фантіна. — Звідки вони у мене?

— Різці, — відповів ескулап-дантист, — це передні зуби, два верхні.

— Який жах! — вигукнула Фантіна.

— Два наполеондори! — прошамкотіла якась беззуба баба. — Ото щастить людям!

Фантіна втекла, затикаючи вуха пальцями, щоб не чути хрипкого голосу мандрівного зубодера, який гукав їй навздогін:

— Поміркуйте, кралечко! Два наполеондори — це чималі гроші. Якщо надумаєтесь, приходьте ввечері до заїзду "Срібна палуба", я буду там.

Фантіна повернулась додому і, трусячись від люті, розповіла про все своїй старенькій сусідці:

— Ви собі уявляєте? Який нелюд! І дозволяють же таким їздити по країні! Видерти мої передні зуби! Волосся відростає — але зуби! Краще я стрибну з п’ятого поверху на тротуар! Він сказав мені, що буде ввечері в "Срібній палубі".

– І скільки він запропонував тобі? — спитала Маргарита.

— Два наполеондори.

— Це сорок франків.

— Так, — сказала Фантіна, — це сорок франків.

Вона замислилась і взялася за своє шитво. Через чверть години вона поклала голку і вийшла на сходи перечитати листа від Тенардьє.

Повернувшись, вона запитала в Маргарити, що шила поруч із нею:

— Що таке висипна пропасниця?

— Це така хвороба, — відповіла стара.

– І багато треба ліків, щоб вилікуватись від неї?

— О, дуже багато.

— А ця хвороба чіпляється до дітей?

— До дітей якраз найчастіше.

— А від неї помирають?

— Скільки завгодно, — сказала Маргарита.

Фантіна знову вийшла на сходи перечитати листа.

Увечері вона пішла з дому; бачили, як вона звернула на Паризьку вулицю, де були заїзди.

Наступного ранку Маргарита ще вдосвіта зайшла в кімнату Фантіни, бо вони працювали разом, щоб не палити зайвої свічки. Фантіна сиділа на своєму ліжку, бліда, заціпеніла. Вона не лягала спати. Капелюшок упав їй на коліна. Свічка горіла всю ніч, і від неї лишився куций недогарок.

Маргарита стала, мов укопана, приголомшена цим неймовірним марнотратством.

— Господи! — вигукнула вона. — Свічка майже згоріла! Певно, сталося щось жахливе.

Фантіна повернула до старої свою стрижену голову. Від учорашнього дня вона постаріла на десять років.

– Ісусе! — мовила Маргарита. — Що з тобою, Фантіно?

— Нічого особливого, — відповіла та. — Навпаки, все гаразд. Тепер моя дитина не помре від тієї жахливої хвороби.

І вона показала старій два наполеондори, що сяяли на столі.

— Христе-Боже! — вигукнула Маргарита. — Скільки грошей! Де ти їх узяла?

— Дістала, — відповіла Фантіна.

І вона посміхнулася. То була крива посмішка. Рожева слина блищала в кутиках губ, а в роті зяяла чорна дірка.

Два передні зуби були видерті.

Фантіна послала сорок франків у Монфермей.

А з боку Тенардьє то була хитрість — щоб видурити гроші. Козетта нічим не хворіла.

Фантіна викинула дзеркало у вікно; вона вибралась зі своєї комірчини й оселилася в мансарді під самісіньким дахом, яка зачинялася тільки на клямку; стеля там утворювала кут із підлогою, і пожилець щохвилини бився об неї головою. Зайти вглиб свого помешкання бідолашна могла, тільки зігнувшись у три погибелі. В неї не було більше ліжка; лишилася тільки подерта лахманина, яку вона називала ковдрою, матрац, покладений просто на підлогу, та обскубаний стілець. У кутку стояв глек на воду, яка взимку замерзала — в посудині надовго залишалися кружальця льоду. Фантіна втратила сором, утратила жіночу кокетливість. Вона виходила в брудних капелюшках, перестала латати свою білизну. Панчохи внизу протерлись, і вона підгортала їх під п’яти — це було видно по брижах над черевиками. Свій зношений корсет вона латала клаптями коленкору, які дерлися чи не за кожним рухом. Кредитори не давали їй спокою ні на мить. Вони перестрівали її на вулиці, підстерігали на сходах. Ночами Фантіна плакала й марила. Очі в неї блищали, і вона відчувала постійний біль під лівою лопаткою. Її мучив кашель. Вона глибоко ненавиділа пана Мадлена й не нарікала на свою долю. Сімнадцять годин на добу вона шила. Але підприємець, на якого за безцінь працювали жінки-в’язні, несподівано знизив платню вільним найманим робітницям до дев’яти су на день. Сімнадцять годин безперервної праці за дев’ять су! Кредитори ставали дедалі невблаганніші. Фантіна почувала себе зацькованою, мов дикий звір. Десь тоді Тенардьє написав їй, що він виявив завелику добрість, так довго чекаючи плати, що йому треба сто франків — і то негайно. Якщо він не одержить їх, то виставить Козетту за двері, хоч вона ще й не одужала від тяжкої хвороби, виставить її на холод, нехай іде куди хоче, нехай робить що знає, нехай хоч і здохне.

"Сто франків, — подумала Фантіна. — Але яким ремеслом можу я заробляти по сто су на день?"

— Ну що ж, — сказала вона. — Продам своє останнє.

І бідолашна стала повією.

7. Жартівлива витівка пана Баматабуа

Через вісім-десять місяців після подій, описаних у попередньому розділі, десь на початку січня 1823 року один елегантний і явно знуджений молодик у пошитому за останньою модою теплому плащі розважався, дражнячи жінку, яка походжала перед вікнами офіцерського кафе у відкритій бальній сукні. Елегантний молодик курив сигару, бо курити тоді було модно.

Щоразу, як ця жінка проходила повз нього, він пахкав на неї димом і кидав зауваження, що здавалися йому дотепними й веселими, як наприклад: "Ну й страхопудка. Ліпше б ото заховалася! Та ти ще й беззуба!" — і таке інше, і таке інше. Знудженого молодика звали пан Баматабуа. Жінка, жалюгідна виряджена примара, ходила під снігопадом і не відповідала йому, навіть не дивилась на нього; машинально й похмуро снувала вона туди-сюди, що п’ять хвилин потрапляючи під новий дотеп. Ця незворушність, мабуть, допекла гультяєві, і, коли жінка відвернулася, він навшпиньки підкрався до неї, нахилився, набрав у жменю снігу і сунув їй за сукню між голі лопатки. Вона люто загарчала, обернулась і, мов пантера, стрибнула на кривдника, угородивши нігті йому в обличчя й обкладаючи його найдобірнішою солдатською лайкою. Ці жахливі слова, викрикувані хрипким від перепою голосом, вилітали з рота, в якому справді зяяла дірка на місці двох передніх зубів.

То була Фантіна.

На галас із кафе висипали офіцери, позбігалися перехожі, й навколо живого клубка, в якому не так просто було розгледіти чоловіка й жінку, утворився цілий гурт роззяв, що реготали й плескали в долоні; чоловік відбивався як міг, капелюх його впав на землю, а жінка стусала його ногами та кулаками, розлючена, беззуба й обстрижена, мертвотно-синя, жахлива.

Зненацька з натовпу вийшов високий чоловік, ухопив жінку за обляпаний грязюкою корсаж її атласної сукні й звелів:

— Ходи за мною!

Жінка підвела голову. Крик застряг у неї в горлі, очі раптом оскліли, мертвотно-синє обличчя зблідло, і вся вона затремтіла від страху. Вона впізнала Жавера.

Елегантний молодик скористався з цієї нагоди й утік.

8. Де кінчається влада муніципальної поліції

Жавер розштовхав юрму і сягнистою ходою рушив до поліційного відділка, що був на протилежному кінці майдану, тягнучи за собою Фантіну. Вона не опиралась. Ні він, ні вона не мовили й слова. Гурт роззяв, охоплений бурхливою радістю, посунув за ними, сиплячи грубими дотепами. Глибоке нещастя завжди дає привід до непристойних жартів.

Дійшовши до відділка, Жавер відчинив двері й, пройшовши з Фантіною досередини, одразу зачинив їх за собою, на превелике розчарування цікавих, які стали витягувати шиї й заглядати у вікна, сподіваючись щось побачити.

Увійшовши до кімнати, Фантіна відступила в темний закутень і скулилася там, мов наполохана дворняга.

Сержант приніс запалену свічку й поставив на стіл. Жавер сів, дістав із кишені аркуш гербового паперу й почав писати.

Жавер здавався незворушним, проте думка його працювала з урочистим піднесенням. Це був один із моментів, коли він повною мірою виявляв свою жахливу владу, звітуючи тільки перед власним сумлінням, що схвалювало його невблаганність. У цю мить він уособлював високий трибунал. Він творив суд і оголошував вирок. Що більше міркував він про сьогоднішній випадок, то дужче обурювався. Сумніву не лишалося: на його очах відбувся злочин. Там, на вулиці, він бачив, як суспільство в особі громадянина, наділеного власністю й виборчим правом, зазнало нападу від найнікчемнішого створіння. Повія вчинила замах на буржуа. І він, Жавер, це бачив на власні очі. Поліційний наглядач мовчки писав.

Закінчивши, він поставив свій підпис, згорнув аркуш і, подавши його сержантові, наказав:

— Візьміть трьох солдатів і відведіть цю дівку до буцегарні. — Й, обернувшись до Фантіни, оголосив: — Ти відсидиш півроку.

Бідолашна затремтіла.

— Півроку! Шість місяців в’язниці! — вигукнула вона. — Шість місяців я зароблятиму тільки сім су на день! А що станеться з Козеттою? З моєю дитиною! Я ж і так заборгувала Тенардьє понад сто франків, чи ви знаєте про це, пане наглядач?

Благально склавши руки, вона навколішки поповзла до Жавера по кам’яній підлозі, заляпаній грязюкою від поліційних чобіт.

— Пане Жавер, змилуйтесь наді мною! — простогнала вона. — Запевняю вас, я не винна. Мабуть, ви не бачили, з чого все почалося. Я не винна, присягаюся Богом! Той, якого я зовсім не знаю, сунув снігу мені за сукню. Хіба є таке право, щоб нам кидати сніг за сукню, коли ми спокійно собі походжаємо, нікого не зачіпаючи? Тож мені урвався терпець. Я трохи хвора, а він уже до того намагався мені дошкулити. "Ти страхопудка, та ще й беззуба", — сміявся він. Я й сама знаю, що в мене нема двох зубів. Я терпіла мовчки, я казала собі: цей пан, певно, хоче розважитись. І тоді він сунув мені за спину сніг. Пане Жавер, невже ніхто не бачив, як усе було, щоб сказати вам правду? Може, я трохи погарячкувала. Знаєте, коли тобі вкинуть снігу за спину, а ти цього не чекаєш, ти в першу мить не володієш собою. Дарма я зірвала капелюх із того добродія. Я попрошу в нього пробачення. Помилуйте мене цього разу, пане Жавер. Адже у в’язниці заробляють тільки сім су на день, а мені треба виплатити сто франків боргу, інакше вони пришлють мені мою крихітку. О Боже, я не годна взяти її до себе! Це так гидко — те, що я тепер роблю! О, моя Козетто, о, моє янголятко, що з тобою станеться, доню! Не садіть мене до в’язниці! Бо мою дівчинку виженуть тоді на мороз — пожалійте її, пане Жавер! Я в душі не така вже й погана жінка. Не від розбещеності стала я такою, яка є. Згляньтеся на мене, пане Жавер!

Фантіна белькотіла все це, трясучись від ридань, заламуючи руки і бухикаючи уривчастим сухим кашлем. Горе іноді, мов божественний промінь, осяває лиця нещасних. У ту мить Фантіна знову стала вродливою. Час від часу вона замовкала і цілувала у шпига полу редингота. Вона пом’якшила б і гранітне серце; але дерев’яне серце пом’якшити неможливо.

— Ти все сказала? — запитав Жавер. — А зараз марш до в’язниці! Ти відсидиш свої шість місяців — тут і Бог нічого вже не змінить.

Почувши ці слова, Фантіна зрозуміла: вирок їй оголошено. Вона осіла на підлогу, прошепотівши:

— Згляньтеся!

Жавер відвернувся.

Солдати схопили Фантіну за руки.

За кілька хвилин перед тим до відділка, ніким не помічений, увійшов якийсь чоловік. Причинивши за собою двері, він прихилився до них спиною і чув розпачливі благання Фантіни.

У ту мить, коли солдати стали силоміць підводити нещасну, той чоловік ступив крок уперед, вийшов із тіні й сказав:

— Зачекайте хвилинку!

Жавер підвів погляд і впізнав Мадлена. Він скинув капелюха і вклонився йому з притлумленим роздратуванням.

— Пробачте, пане мер… — почав він.

Почувши слова "пане мер", Фантіна дивно перемінилася. Вона миттю підхопилась на ноги, схожа на привид, який виріс із-під землі, відштовхнула солдатів і, перш ніж її встигли затримати, підступила до Мадлена, уп’явшись у нього безумним поглядом:

— А, то це ти — пан мер! — вигукнула вона.

І, зареготавши, плюнула йому межи очі.

Мадлен утерся і сказав:

– Інспекторе Жавер, відпустіть цю жінку на волю.

Жаверові на мить здалося, що він збожеволів. Бачити, як повія плює в обличчя мерові, — це було таке жахливе блюзнірство, якого він просто не міг собі уявити. Та коли він побачив, як мер, високий представник влади, спокійно втирається й каже: "Відпустіть цю жінку на волю", — його наче громом ударило. Такого струсу глузд Жавера не витримав, і він мовчав, як онімів.

Не менше вражена була й Фантіна. Вона вхопилася за дверцята печі, мов не могла утриматись на ногах, розгублено оглянулась навколо і тихо, мов звертаючись до самої себе, заговорила:

— На волю? То мені не доведеться сидіти у в’язниці шість місяців! Хто це сказав? Мабуть, я недочула. Отой душогуб мер не міг такого сказати! Любий пане Жавер, це ви звеліли відпустити мене на волю, так? Ви зрозумійте, в усьому винен отой старий недолюдок мер. Уявіть собі, пане Жавер, він вигнав мене з роботи, бо кілька мегер почали плескати про мене язиками. Який жах! Вигнати на вулицю бідну дівчину, що чесно робить своє діло! Відтоді я стала зовсім мало заробляти і докотилася до такого життя. Дев’ять су на добу — хіба на це проживеш? А в мене є моя маленька Козетта… От і довелося мені стати на погану стежку. Тепер ви знаєте, хто в усьому винен. Правда, я розтоптала капелюх того пана біля офіцерського кафе. Але ж і він зіпсував мені сукню грудкою снігу. А в таких, як я, є тільки одна шовкова сукня на вечірній вихід. Я не мала на думці нічого поганого, повірте, пане Жавер, а скільки я бачила жінок, гірших за мене, яким, проте, ведеться багато краще. О, пане Жавер, це правда, що ви мене відпускаєте? Розпитайте в людей, поговоріть із моїм домовласником, тепер я плачу за помешкання, вам скажуть, що я жінка чесна. О, пробачте, я неумисне зрушила заслінку печі й напустила диму.

Пан Мадлен слухав Фантіну з глибокою увагою. Поки вона говорила, він дістав гаманець і розкрив його. Гаманець був порожній. Він поклав його назад до кишені і спитав у Фантіни:

— Скільки ви, кажете, заборгували?

Фантіна, яка дивилась на Жавера, обернулась до нього.

— Я говорю не з тобою!

Потім звернулася до солдатів:

— Бачили, як я плюнула йому в пику? Ага, старий душогубе мер, ти прийшов сюди налякати мене, але я тебе не боюся. Я боюся тільки пана Жавера. Мого доброго пана Жавера!

І знову звернулася до поліційного наглядача:

— О, я розумію вас, пане інспектор, ви чоловік справедливий. Той пан просто захотів трохи розважитись, сунувши снігу жінці за сукню, це насмішило офіцерів, а ми для того й існуємо, щоб розважати чоловіків. І тут з’являєтеся ви, ваш обов’язок — стежити за порядком, ви ведете мене до відділка, бо я винна, але, добре обміркувавши справу, ви мене відпускаєте, бо якщо я сяду на шість місяців до в’язниці, хто потурбується про мою дівчинку! О, я більше не розгніваю вас, пане Жавер! Нехай роблять зі мною, що хочуть, — я навіть не ворухнуся. А сьогодні, бачте, я не чекала, що той пан укине мені грудку снігу за сукню, та й погано я себе почуваю, кахикаю. І під грудьми щось тверде, і дуже пече. Дайте вашу руку й не бійтесь, отут воно.

Фантіна не плакала, голос її звучав лагідно, і вона притулила до своїх ніжних білих грудей грубезну долоню Жавера, дивлячись на нього з ласкавою усмішкою.

Аж раптом вона поквапно обсмикнула на собі сукню й рушила до дверей, прощаючись із солдатами дружнім кивком голови.

— Пан інспектор мене відпускає, хлопці, я йду додому.

Вона поклала руку на клямку. Ще крок, і вона була б на вулиці.

До цієї миті Жавер стояв нерухомо, дивлячись у землю. Брязкіт клямки привів його до тями.

— Сержанте! — вигукнув він, підводячи голову. — Ви що, не бачите? Ця хвойда втікає! Хто вам дозволив її відпустити?

— Я, — сказав Мадлен.

Почувши Жаверів голос, Фантіна затремтіла і випустила клямку, як ото спійманий злодій випускає з рук украдену річ. На голос Мадлена вона обернулась і від цієї миті, не мовлячи й слова, не сміючи навіть дихати, переводила погляд із Мадлена на Жавера і з Жавера на Мадлена, залежно від того, хто говорив.

Коли Мадлен чітко й виразно сказав: "Я", — поліційний наглядач Жавер обернувся до мера. Він був блідий, закляклий, в очах — розпач.

— Пане мер, це неможливо, — сказав він, не підводячи погляду.

Неймовірно, але Жавер осмілився заперечити представникові влади!

— Чому? — запитав Мадлен.

— Ця нікчема образила достойного городянина.

– Інспекторе Жавер, — сказав Мадлен примирливим тоном. — Ви чоловік порядний, і ми легко порозуміємося з вами. Я проходив через майдан якраз тоді, коли ви повели цю жінку, люди ще не розійшлись, я розпитав їх, як усе було, і довідався, що винен той пан і саме його слід було привести в поліцію.

— Ця потіпаха образила вас, пане мер, — заперечив Жавер.

— Образа стосується тільки мене, — сказав Мадлен. — Я можу поставитись до неї на свій розсуд.

— Даруйте, пане мер, але образа вашої особи стосується не тільки вас, вона стосується правосуддя.

– Інспекторе Жавер, — заперечив Мадлен, — найвище правосуддя — совість. Я вислухав цю жінку, і я знаю, що роблю.

— А я, пане мер, не вірю власним очам і вухам.

— Тоді виконуйте наказ і задовольніться цим.

— Я виконую свій обов’язок. А мій обов’язок вимагає посадити цю жінку на шість місяців у тюрму.

Пан Мадлен лагідно відповів:

— Затямте собі добре: вона не сидітиме в тюрмі жодного дня.

Почувши цей остаточний вирок, Жавер осмілився глянути мерові просто у вічі й сказав глибоко шанобливим тоном:

— Мені дуже прикро суперечити панові меру, зі мною таке трапляється уперше в житті, проте дозвольте нагадати вам, що я дію в межах своїх повноважень. Вернімося до сьогоднішнього випадку. Я сам був на майдані. Ця дівка накинулась на пана Баматабуа, виборця і власника триповерхового будинку з балконом. Крім того, пане мер, це вулична бійка, яка стосується безпосередньо мене, і саме тому я затримав жінку на ім’я Фантіна.

Тоді Мадлен склав руки на грудях і сказав таким суворим тоном, якого ще ніхто в місті від нього не чув:

— Випадок, про який ви згадали, стосується муніципальної поліції. На підставі статей дев’ятої, одинадцятої, п’ятнадцятої і шістдесят шостої карного кодексу судити такі справи належить мені. Наказую відпустити цю жінку на волю.

Жавер зробив останню спробу:

— Але ж, пане мер…

— Я змушений нагадати вам про статтю вісімдесят першу закону від тринадцятого грудня тисяча сімсот дев’яносто дев’ятого року про самовільний арешт.

— Пане мер, дозвольте…

— Ні слова більше.

— Однак…

— Вийдіть, — звелів Мадлен.

Жавер прийняв удар просто в груди, не опустивши погляду, наче російський солдат. Він низько вклонився панові меру і вийшов із відділка.

Фантіна відступила від дверей і провела його розгубленим поглядом.

Дивне хвилювання опанувало її. Щойно вона була свідком того, як змагалися між собою дві могутні сили. Двоє чоловіків, один із яких тягнув її в морок, а другий виводив на світло. Вони ввижалися їй двома велетами, один в образі демона, а другий — доброго янгола. Янгол здолав демона, і дрож пробирав Фантіну, коли вона думала, що цей янгол виявився тим, кого вона досі ненавиділа, кого вважала причиною всіх своїх нещасть! І він заступився за неї тоді, коли вона так страшенно його образила! І не тільки заступився, а й порятував її! Виходить, вона помилялася? Тупо й злякано дослухалася Фантіна до кожного слова, яке говорив Мадлен, і відчувала, як розвіюються у неї в душі сутінки ненависті, як розгоряється там вогник радості, довіри й любові.

Коли Жавер вийшов, пан Мадлен обернувся до неї і сказав, говорячи ніби через силу, як стриманий чоловік, що не хоче дати волю сльозам.

— Я вірю, що ви розповіли правду. Я нічого не знав про те, що вас звільнили з роботи. Чому ви не звернулися тоді просто до мене? А зараз зробимо так: я заплачу ваші борги, і ви скоро побачите свою дитину. Ви житимете з нею тут або в Парижі. Я беру під свою опіку вашу дитину й вас. Я даватиму вам стільки грошей, скільки знадобиться. Ставши щасливою, ви знову станете чесною. Хоч, судячи з вашої розповіді, ви завжди лишалися чесною і святою перед Богом. О, бідолашна жінка!

Це було більше, ніж Фантіна могла витримати. Взяти до себе Козетту! Покінчити зі своїм ганебним життям! Яке блаженство! Вона розгублено дивилась на чоловіка, який говорив до неї, і не могла спромогтися на відповідь — тільки схлипувала. Ноги в сердешної жінки підігнулись, вона впала навколішки перед Мадленом і, перш ніж той устиг перешкодити їй, припала устами до його руки.

Потім Фантіна знепритомніла.

Книга п’ята

Жавер

1. Довгоочікуваний спочинок

Мадлен звелів перенести Фантіну до своєї лікарні, довіривши хвору сестрам. Вона металася в гарячці, а вночі марила вголос, поки нарешті заснула.

Близько полудня Фантіна прокинулася, відсунула запону й побачила біля свого ліжка пана Мадлена. Його сповнений жаллю погляд був спрямований на розп’яття, яке висіло на стіні.

За цей час пан Мадлен цілком перемінився в уяві Фантіни. Їй здалося, що він промениться сяйвом. Вона довго дивилась на нього, не зважуючись заговорити, нарешті боязко озвалася:

— Що ви тут робите?

Мадлен прийшов сюди ще годину тому й чекав, поки Фантіна прокинеться. Він узяв її за руку, помацав пульс.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він.

— Добре, — відповіла вона. — Я поспала, й мені краще.

Мадлен усю ніч і весь ранок наводив довідки, й тепер він знав історію Фантіни в усіх її сумних подробицях.

— Ви багато страждали, бідолашна мати, — сказав він. — Але не нарікайте на свою долю. Віднині для вас почнеться зовсім інше життя. Не можна стати янголом, не пройшовши крізь пекло.

Він глибоко зітхнув. Фантіна всміхнулася йому чарівною усмішкою, яка не здалася гіршою від того, що їй бракувало двох зубів.

Тієї самої ночі Жавер написав листа і вранці власноручно опустив його в поштову скриньку. Лист був адресований у Париж: "Панові Шабуйє, секретарю префекта поліції". Поштмейстерша і кілька інших службовців, які бачили листа й упізнали Жаверів почерк, вирішили, що то прохання відставки — бо ж про випадок у поліційному відділку вже знало усе місто.

Мадлен негайно написав Тенардьє. Фантіна заборгувала їм сто двадцять франків. Він надіслав триста і попросив негайно привезти дитину в Монтрей-Приморський, де її чекає хвора мати.

Тенардьє був приголомшений.

— Ну й чортівня! — сказав він жінці. — Не можна випускати дитину з рук. Побачиш, як цей жайворонок перетвориться для нас на дійну корову. Певно, якийсь бовдур уклепався в матір.

У відповідь він надіслав добре продуманий рахунок на п’ятсот франків із лишком. Там були два найсправжнісінькі рахунки, один від лікаря, другий — від аптекаря, які лікували Епоніну й Азельму, коли ті довго хворіли. Козетта, як ми вже згадували, хворою не була. Отже, лишалось тільки підмінити імена. Внизу Тенардьє зазначив: "Отримано по рахунку триста франків".

Мадлен негайно послав іще триста франків і написав: "Якомога скоріше привозьте Козетту".

— Христе-Боже! — сказав Тенардьє. — Дитину відпускати не слід.

А тим часом Фантіна не одужувала. Вона й далі лежала в лікарні.

Спочатку сестри з відразою поставилися до "дівки, яку їм доручили доглядати". Та вже через кілька днів Фантіна їх обеззброїла. Вона розмовляла з лагідним смиренням, а її материнські почуття зворушили б хоч кого. Одного дня сестри почули, як вона в гарячковому маренні говорила:

— Я була грішницею, та Господь простить мене. Адже я грішила тільки заради своєї дівчинки. Я відчую на собі благословення Боже, коли Козетта буде зі мною. Вона янгол, мої любі сестри. У цьому віці крильця ще не відпадають.

Пан Мадлен заходив провідати її двічі на день, і щоразу вона запитувала:

— Скоро я побачу свою Козетту?

— Може, й завтра, — відповідав він. — Її ось-ось привезуть.

Бліде обличчя матері променилося радістю.

— О, яка я буду щаслива! — казала вона.

Фантіна все не одужувала. Навпаки, її стан погіршувався з тижня на тиждень. Ота грудка снігу, вкинута між голі лопатки, різко прискорила розвиток хвороби, яка жевріла в ній уже кілька років.

Якось лікар вислухав Фантіну й похитав головою.

— Ну що? — запитав Мадлен.

— У неї, здається, є дитина, яку вона хоче бачити? — і собі запитав лікар.

— Так.

— Тоді покваптеся її привезти.

Мадлен здригнувся.

— Що сказав лікар? — спитала в нього Фантіна.

Мадлен присилував себе всміхнутися.

— Він сказав, щоб скоріше привезли вашу дитину. Що це поверне вам здоров’я.

— О, це правда! І чому ті Тенардьє досі не привезли моєї дівчинки? Хоч би скоріше вона приїхала! Тоді нарешті я буду щаслива!

Тенардьє тим часом "не відпускав дитини" і вигадував для цього сотні причин. То Козетта не зовсім здорова, щоб їхати взимку, то сам він надто заклопотаний, і таке інше, і таке інше.

— Я пошлю когось по Козетту, — сказав Мадлен. — А як треба буде, поїду сам.

І під диктовку Фантіни він написав листа, якого вона підписала.

"Шановний пане Тенардьє! Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою.

Фантіна".

А тим часом сталася одна важлива подія. Хоч би як старанно обтісували ми таємничу брилу, яку називаємо своїм життям, чорний прожилок долі проступить на ній завжди.

2. Як "Жан" може перетворитися на "Шан"

Якось уранці Мадлен сидів у своєму кабінеті, даючи лад найневідкладнішим справам мерії на випадок, якби довелося поїхати до Монфермея, коли йому доповіли, що поліційний наглядач Жавер бажає говорити з паном мером. Почувши це ім’я, Мадлен не міг заглушити в собі неприємне почуття. Після подій у поліційному відділку Жавер уникав мера більше, ніж будь-коли, і Мадлен жодного разу з ним не зустрівся.

— Просіть, — сказав він.

Жавер увійшов.

Пан Мадлен гортав підшивку протоколів дорожніх правопорушень. Він навіть не глянув на Жавера. Він мимоволі згадав про бідолашну Фантіну й не мав охоти виявляти люб’язність.

Жавер шанобливо вклонився панові меру, що сидів до нього спиною, ступив два-три кроки й зупинився посеред кабінету, не порушуючи мовчанки.

Фізіономіст, який добре знав би Жавера, цього дикуна, поставленого на службу цивілізації, цю дивну суміш римлянина, спартанця, ченця і капрала, цього шпига, нездатного на брехню, фізіономіст, що знав би про його давню й таємну відразу до Мадлена, про їхню сутичку з приводу Фантіни, — такий фізіономіст, подивившись на Жавера тепер, сказав би собі: "Щось сталося". Було очевидно, що цей чоловік із його прямим, ясним, щирим, чесним, суворим і невблаганним сумлінням пережив якусь внутрішню драму. Увійшовши, він уклонився Мадленові з шанобливістю, в якій не було ні злопам’яті, ні гніву, ні виклику, і стояв майже виструнчившись, не кажучи й слова і покірливо чекаючи, коли пан мер захоче обернутися, — стояв спокійний, серйозний, із капелюхом у руці, з опущеним поглядом. Смирення і глибокий смуток відбивалися на його простому й непроникному, як граніт, обличчі. Та ще якась похмура рішучість.

Нарешті пан мер напівобернувся.

— Ну, що там у вас, Жавер?

Жавер хвилину помовчав, наче збираючись із думками, потім із якоюсь сумною врочистістю заявив:

— Річ у тім, пане мер, що вчинено злочин.

— Який злочин?

— Один із нижніх чинів адміністрації виявив неповагу до високого урядовця. Мій обов’язок довести це до вашого відома.

– І хто цей нижній чин? — запитав Мадлен.

— Я, — відповів Жавер.

– І хто той високий урядовець, що має підстави бути невдоволеним поведінкою нижнього чина?

— Ви, пане мер.

Мадлен випростався у своєму кріслі.

Жавер провадив з тим самим суворим виразом обличчя й не підводячи погляду:

— Пане мер, я прийшов просити, щоб ви домоглися від начальства мого звільнення з посади.

Мадлен, здивований, розтулив був рота, але Жавер урвав його на півслові:

— Ви скажете, я міг би подати у відставку, але цього недосить. Подати у відставку — це почесно. Я завинив і маю бути покараний. Мене слід прогнати.

— Та в чому річ? — вигукнув Мадлен. — Що таке ви проти мене вчинили? Я нічого не розумію.

Жавер глибоко зітхнув і сумним голосом пояснив:

— Пане мер, півтора місяця тому, відразу після історії з тією дівкою, я написав на вас донос.

— Донос?

— Атож. У поліційну префектуру Парижа.

Мадлен, який сміявся не частіше, ніж Жавер, вибухнув сміхом:

— Ви поскаржилися на мера, що втручається у справи поліції?

— Я доніс на вас як на колишнього каторжника.

Мер став білий як крейда.

Жавер провадив, усе ще не підводячи очей:

— Я так думав. Підозра виникла у мене давно. Зовнішня схожість, довідки, що їх ви наводили у Фаверолі, ваша сила, пригода зі старим Фошлеваном, те, що ви влучно стріляєте і трохи накульгуєте, — та мало чого? Усякі дурниці… Одне слово, я прийняв вас за такого собі Жана Вальжана.

— За такого собі… Як, ви сказали, його звуть?…

— Жан Вальжан. Це каторжник, якого я бачив двадцять років тому, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Вийшовши з каторги, той Жан Вальжан, наскільки мені відомо, обікрав єпископа, потім пограбував малого савояра. Ось уже вісім років він десь переховується, і його розшукують. Ну я й подумав… Гнів додав мені рішучості, і я доніс на вас у префектуру.

Мадлен, який знову взявся за протоколи, запитав байдужим тоном:

– І що вам відповіли?

— Що я схибнувся.

— А далі?

— Вони таки мали слушність.

— Добре, що ви це самі зрозуміли!

— Ще б пак не зрозуміти, коли справжнього Жана Вальжана спіймано.

Сторінка протоколу вислизнула з пальців пана Мадлена. Він підвів голову, пильно подивився на Жавера і сказав якимсь дивним тоном:

— Он що!

— Тут така історія, пане мер, — вів далі Жавер. — У нашому краї, поблизу Айлі-ле-О-Клоше жив собі волоцюга на ім’я Шанматьє. Ніхто не звертав на нього уваги, та ось цієї осені старого зловили на крадіжці яблук. Його заарештували, а що в’язниця була в поганому стані, слідчий постановив перевести Шанматьє в Аррас до департаментської в’язниці. Там сидів колишній каторжник на ім’я Бреве, не знаю, за що він там сидів, але за добру поведінку його настановили помічником тюремника. І ось тільки-но з’являється Шанматьє, як Бреве вигукує: "Отакої! Таж я знаю цього чоловіка. Це старий тюряжник, і звуть його Жан Вальжан". — "Який Жан Вальжан?" — здивовано перепитує Шанматьє. "Не прикидайся дурником, — каже Бреве. — Ти Жан Вальжан. Ми були з тобою на тулонській каторзі. Двадцять років тому!" Шанматьє відмагається. Тоді це діло копнули глибше, і ось що з’ясувалося: років тридцять тому Шанматьє працював підрізальником дерев у кількох селах і, зокрема, у Фаверолі. А тепер повернімося до Жана Вальжана. Перед тим як потрапити на каторгу за крадіжку зі зломом, він працював ким? Підрізальником дерев. Де? У Фаверолі. Ще одна обставина. Дівоче прізвище матері Жана Вальжана було Матьє. Цілком імовірно, що після каторги він для маскування взяв собі прізвище матері й став зватися Жан Матьє. Він оселяється в Оверні, де замість "Жан" вимовляють "Шан", отже, він стає Шан Матьє, а потім і Шанматьє. У Фаверолі нічого нового довідатися не пощастило. Родина Жана Вальжана зникла безслідно, минуло тридцять років, і ніхто вже там його не пам’ятав. Зате в Тулоні знайшли ще двох каторжників, які знали Жана Вальжана. Це засуджені на довічне ув’язнення Кошпай і Шенілдьє. Їм улаштували очну ставку з Шанматьє. Вони, як і Бреве, не вагаючись, упізнали в ньому Жана Вальжана. Той самий вік, десь років п’ятдесят чотири, той самий зріст, те саме обличчя — одне слово, той самий чоловік. І якраз тоді я посилаю свій донос у префектуру. Мені відповідають, що я зсунувся з глузду, бо Жан Вальжан в Аррасі, в руках правосуддя. Уявляєте собі мій подив? Адже я був переконаний, що Жан Вальжан тут, у моїх руках. Я написав слідчому, мене викликали, показали мені Шанматьє…

– І що? — урвав його Мадлен.

— Пане мер, істина є істина. Мені було страшенно прикро, але то справді Жан Вальжан. Я теж упізнав його.

— Ви певні? — тихим голосом запитав Мадлен, і Жавер засміявся гірким сміхом людини, поставленої перед прикрою очевидністю.

— Ще б пак не певен!

Якусь хвилину він стояв замислений, а тоді сказав:

— Тепер, коли я побачив справжнього Жана Вальжана, я просто не розумію, як я міг так помилитися. Пробачте мені, пане мер.

– І що каже той чоловік? — запитав Мадлен.

— Справи його, пане мер, кепські. Перелізти через мур, зламати гілку й нарвати яблук — для малого хлопця бешкет; для дорослого — злочин; для каторжника — тяжкий злочин. Гадаю, тут пахне довічним ув’язненням. А ще, звісно, вирине й ота історія з малим савояром. Проте Жан Вальжан — то справжня бестія. Інший би обурювався, кричав, а він собі вдає, ніби нічого не розуміє, та й годі. Він тільки повторює: "Я Шанматьє, чого ви від мене хочете?" О, то великий спритник! Та нічого вже йому не допоможе. Його впізнали аж четверо людей. Суд відбудеться в Аррасі. Мене викличуть як свідка.

Мадлен знову заглибився в свої протоколи з виразом дуже зайнятої людини. Потім обернувся до Жавера й сказав:

— Годі, Жавер. Усі ці подробиці, власне, мало мене цікавлять. Ми марнуємо час, а справ у нас багато. Жавер, підіть до тітки Бюзоп’є, яка торгує городиною на розі вулиці Сен-Солв. Нехай вона подасть позов на возія П’єра Шенелона. Той мугиряка мало не розчавив ту жінку та її хлопця. Його слід покарати. Потім навідайтеся до пана Шарселе, вулиця Монтр-де-Шампіньї. Він скаржиться, що з-під сусідської ринви вода ллється на його подвір’я й розмиває підмурок дому. Потім підете на вулицю Гібур до вдови Доріс і на вулицю Гарро-Блан до пані Рене ле Боссюе — складете протоколи про порушення поліційних правил. Але я доручаю вам надто багато роботи. Ви ж бо, здається, сказали, що через вісім-десять днів маєте їхати в Аррас у тій справі…

— Раніше, пане мер.

— Коли?

— Хіба я не сказав вам, що суд відбудеться завтра, і я вирушаю сьогоднішнім вечірнім диліжансом?

Мадлен зробив ледь помітний рух.

– І поки триватиме суд?

— Один день, не довше. Вирок оголосять щонайпізніше завтра надвечір. Але я не чекатиму вироку, тут усе ясно. Дам свідчення й відразу повертаюся сюди.

— Зрозуміло, — сказав Мадлен.

І помахом руки відпустив Жавера.

Жавер лишився на місці.

— Пробачте, пане мер, — сказав він.

— Що там у вас іще? — запитав Мадлен.

— Пане мер, ви забули, що мене слід звільнити зі служби.

Мадлен підвівся.

— Жавер, ви чоловік порядний, і я вас ціную. Ви перебільшуєте свою провину. Крім того, це особиста образа, що стосується тільки мене. Я хочу, щоб ви лишилися на своїй посаді.

— Пане мер, я не можу на це погодитися, — спокійно заперечив Жавер. І, весь зосереджений на одній думці, провадив: — Я зовсім не перебільшую. Ось мої міркування. Я вас несправедливо підозрював. Це пусте. Така наша служба — підозрювати. Але в нападі гніву я, не маючи жодного доказу, доніс на вас як на каторжника — на вас, на людину шановану, на мера, на урядовця! Це дуже серйозна провина. У вашій особі я образив владу — будучи її охоронцем. Якби таке вчинив хтось із моїх підлеглих, я оголосив би його негідним служити в поліції і вигнав би зі служби. Зачекайте, пане мер, іще кілька слів! Я часто виявляв суворість. До інших. Це було справедливо. Чи повинен я вирізняти себе з-поміж інших? Ні, не повинен. Пане мер, я не хочу, щоб ви ставилися до мене по-доброму, ваша доброта попсувала мені чимало крові, коли ви виявляли її до інших. Доброта, яка надає перевагу повії перед шанованим городянином, а поліційному наглядачеві перед мером — це, на мою думку, кепська доброта. Вона розхитує підвалини суспільства. Добрим бути легко, куди важче — бути справедливим. Якби ви виявилися тим, за кого я вас вважав, я не був би добрим до вас — о, ви побачили б! А тепер завинив я, і в інтересах суспільства, якому я служив, мене слід вигнати. Пане мер, я вимагаю, щоб поліційного наглядача Жавера звільнили зі служби.

Усе це Жавер виголосив покірливим, гордим, розпачливим і переконаним тоном, що надавало якоїсь похмурої величі цьому дивному в своїй бездоганній чесності чоловікові.

— Побачимо, — сказав Мадлен і подав Жаверові руку.

Жавер відступив і суворо мовив:

— Пробачте, пане мер, але це неприпустимо. Мер не подає руки шпигові.

І крізь зуби додав:

— Авжеж, шпигові. Відтоді як я зловжив даною мені владою, я перетворився на нікчемного шпига.

Відтак він шанобливо вклонився і рушив до виходу.

У дверях обернувся і, не підводячи погляду, сказав:

— Пане мер, я виконуватиму свої обов’язки, поки мене не замінять.

Жавер вийшов. Мадлен поринув у глибоку задуму, слухаючи, як стихають у коридорі тверді й упевнені кроки.

Книга шоста

Справа Шанмантьє

1. Сестра Симпліція

Незабаром після відвідин Жавера, десь ополудні, пан Мадлен, як і звичайно, прийшов провідати Фантіну.

Перш ніж зайти до її палати, він покликав сестру Симпліцію.

Лікарню обслуговували дві черниці: одну звали сестра Перпетуя, другу — сестра Симпліція.

Тут важливо підкреслити одну річ. Усім було відомо, що сестра Симпліція жодного разу в своєму житті не сказала неправди. Кожна людина, нехай яка порядна й чесна, здатна на дрібну невинну брехню. Але сестра Симпліція вважала, що невинної брехні не існує в природі. Будь-яка неправда — це лик сатани. Так вона думала. Постригшись у черниці, вона свідомо взяла ім’я Симпліція. Адже свята Симпліція дала відтяти собі обидві руки, не бажаючи сказати неправду. Якби вона збрехала, що народилася в Сегесті, — це врятувало б її. Але праведниця була родом із Сіракуз — так вона й сказала.

Сестра Симпліція вподобала Фантіну, певне, відчувши в ній приховану доброчесність, і взяла майже виключно на себе обов’язок доглядати її.

Мадлен відвів сестру вбік і з дивними нотками в голосі, про що вона згадала пізніше, попросив її подбати про Фантіну.

Потім Мадлен підійшов до хворої.

Фантіна щодня чекала пана Мадлена, як чекають сонячний промінь. Вона казала сестрам: "Я тільки тоді й живу, коли приходить пан мер". У той день, побачивши Мадлена, вона відразу спитала:

— А Козетта?

Він усміхаючись відповів:

— Скоро.

Пан Мадлен був із Фантіною такий, як і завжди. Правда, на превелику радість хворої, він сидів біля неї цілу годину, а не півгодини, як звичайно. Він зробив тисячу розпоряджень, щоб хворій нічого не бракувало. Хтось помітив, як на мить його обличчя заволоклося тінню. Але це пояснювалося просто, бо знали, що лікар прошепотів йому на вухо: "Їй дуже погіршало".

Потім Мадлен пішов до мерії, і службовець контори бачив, що він довго розглядав мапу доріг Франції, яка висіла у нього в кабінеті, а тоді записав на папірці якісь цифри.

2. Проникливість дядечка Скофлера

З мерії Мадлен попрямував на околицю міста до одного фламандця на прізвище Скофлер, який давав у найми коней і кабріолети.

Коли з’явився мер, Скофлер саме лагодив збрую.

— Хазяїне, у вас знайдеться добрий кінь? — запитав Мадлен.

— Усі мої коні добрі, пане мер. Що, по-вашому, означає "добрий кінь"?

— Такий, що за день пробіжить двадцять льє.

— Двадцять льє! — вигукнув фламандець.

— Так.

— Запряжений у кабріолет?

— Звичайно.

– І скільки він відпочиватиме після такої дороги?

— Може статися, що йому доведеться вирушити в путь уже наступного дня.

– І пробігти ту саму відстань?

— Так.

— Прокляття! А там справді буде двадцять льє?

Мадлен дістав із кишені папірець, на якому він записав кілька цифр, і показав їх фламандцеві. То були цифри 5, 6, 81/2.

— Погляньте-но, — сказав він. — У сумі буде дев’ятнадцять із половиною, тобто майже двадцять льє, коли округлити.

— Пане мер, — сказав фламандець, — я маю те, що вам треба. Мого білого коника. Ви, певне, бачили, як він біжить. Його хотіли були привчити до сідла. Де там! Він хвицався і скидав усіх на землю. Не знали, що й робити з ним. Тоді я купив його і став запрягати в кабріолет. Цього він якраз і хотів. Не треба було взагалі сідати йому на спину. Сідла він не терпить. У кожного свої вподобання; один воліє тягти, інший — носити.

– І він пробіжить двадцять льє?

— Пробіжить! І менше, ніж за вісім годин… Але за кількох умов.

— Яких саме?

— По-перше, напівдорозі ви дасте йому годину перепочити; він має поїсти, і треба постояти біля нього, поки він їстиме, щоб конюх не поцупив його овес. Бо я помітив, що в заїздах конюхи пропивають більше вівса, ніж з’їдають коні.

— Гаразд.

— По-друге… Ви вмієте правувати конем, пане мер?

— Умію.

— Отже, друга умова: ви поїдете сам-один і без багажу, щоб не перевантажувати коня.

— Я згоден.

— Я візьму з вас по тридцять франків за добу. Враховуючи дні простою. Корм коневі — за ваш рахунок.

Мадлен поклав на стіл три наполеондори.

— Ось вам плата за два дні вперед, — сказав він. — Я згоден.

– І ще одне: для такої подорожі кабріолет буде заважкий. Доведеться вам, пане мер, погодитися на маленький тильбюрі.

— Я згоден.

— Він легенький, але відкритий.

— Мені байдуже.

— Ви не забули, що зараз зима?

Мадлен промовчав.

— Що буде холодно й може полити дощ? — провадив дядечко Скофлер.

Мадлен підвів голову і сказав:

— Тильбюрі й кінь мають стояти біля моїх дверей завтра о пів на п’яту ранку.

— Домовилися, — відповів Скофлер. І з удавано байдужим виглядом запитав: — Але ж ви досі не сказали, куди їдете. Куди ви зібралися, пане мер?

Від самого початку розмови фламандець тільки про це й думав, але чомусь не наважувався спитати.

— У вашого коня міцні передні ноги? — поцікавився Мадлен.

— Атож, пане мер. Тільки ви його трохи притримуйте на спусках. Там багато спусків, куди ви їдете?

— Не забудьте: рівно о пів на п’яту біля моїх дверей, — сказав Мадлен і вийшов.

Фламандець залишився ні в сих ні в тих, як він потім сам розповідав.

Через дві-три хвилини двері відчинились. Це був знову мер.

— Добродію Скофлер, в яку суму оцінюєте ви коня й тильбюрі, що їх даєте мені в найми? — запитав він.

— А ви що, хочете їх у мене купити?

— Ні, але про всяк випадок я хочу забезпечити вам їхню вартість. Коли я повернуся, ви віддасте мені гроші. То скільки, ви вважаєте, коштує ваш кабріолет і кінь?

— П’ятсот франків, пане мер.

— Ось гроші.

Мадлен поклав на стіл банкноту й вийшов.

Фламандець покликав дружину, розповів їй про все, і вони стали вгадувати, куди поїде мер. "У Париж", — сказала жінка. "Не думаю", — відповів чоловік. Мадлен забув на каміні аркуш зі своїми цифрами. Фламандець заходився вивчати їх. "П’ять, шість і вісім з половиною?" — Раптом він обернувся до жінки. — Я знаю, куди він їде! Від нашого міста п’ять льє до Едена, шість — від Едена до Сен-Поля й вісім із половиною від Сен-Поля до Арраса. Він їде в Аррас.

Тим часом Мадлен повернувся додому.

Він піднявся у своє помешкання, й уже о пів на дев’яту в нього погасло світло. Воротарка фабрики, яка була також служницею Мадлена, сказала касирові, коли той ішов до себе:

— Чи пан мер не захворів? Вигляд у нього був якийсь дивний.

Касир мешкав якраз під кімнатою Мадлена. Він не звернув уваги на слова воротарки і спокійно собі заснув. Близько півночі він раптом прокинувся: крізь сон йому почувся шум над головою. Він став дослухатися. То було шарудіння кроків — нагорі хтось ходив. Касир прислухався уважніше й упізнав ходу пана Мадлена. Через мить він почув скрип, так мовби відчинили й зачинили дверцята шафи. Знову зашаруділи кроки. Касир зовсім прокинувся і крізь шибку побачив на стіні протилежного дому червонястий відблиск освітленого вікна. Це явно було вікно Мадленової кімнати. Відблиск тремтів, наче в кімнаті горіло полум’я. Тінь від рами не вимальовувалась, отже, вікно, незважаючи на зимовий холод, було розчахнуте навстіж. Касир заснув. За годину або дві він знову прокинувся. Ті самі кроки розмірено шаруділи над його головою.

Відблиск на стіні виднівся й тепер, але вже блідий і нерухомий, як від лампи або свічки. Вікно лишалося розчинене, мабуть, воно й не зачинялось.

3. Буря в душі

Читач, безперечно, здогадався, що Мадлен був не хто інший, як Жан Вальжан.

Ми вже знаємо, що після пригоди з малим Жерве він різко перемінився і став тією людиною, яку хотів зробити з нього єпископ. Це була навіть не переміна, а цілковите перетворення.

Йому пощастило зникнути, він продав єпископове срібло, залишивши собі тільки свічники на згадку, він ходив від міста до міста, перетнув Францію, прийшов у Монтрей-Приморський, зробив те, що ми вже знаємо, зумів стати невидимим, і відтоді, влаштувавшись у Монтреї-Приморському, щасливий усвідомлювати, що друга половина його життя спокутує першу, він мав перед собою тільки дві мети: приховати своє справжнє ім’я і жити як праведник. Тобто відійти від людей і повернутись до Бога.

Ці дві мети так тісно переплітались у свідомості Жана Вальжана, що часто зливалися в одну. Вони визначали всі його найдрібніші вчинки, радячи йому робити одне й те саме: триматися в тіні, бути простим і добрим. Іноді, одначе, вони вступали між собою в суперечність. У таких випадках, як ми бачили, чоловік, відомий у Монтреї-Приморському та всій окрузі як пан Мадлен, не вагався принести свою безпеку в жертву своїй доброчесності. Саме тому, всупереч будь-якій обачливості, він зберігав єпископові свічники, носив по ньому жалобу, розпитував усіх малих савоярів, що проходили через місто, наводив довідки про своїх родичів у Фаверолі і врятував життя старому Фошлеванові, незважаючи на підступні натяки Жавера.

Одначе ніколи досі дві мети, які визначили життя бідолашного чоловіка, про чиє страдницьке життя ми розповідаємо, не вступали між собою в таку непримиренну боротьбу. В ту саму мить, коли з Жаверових уст прозвучало ім’я, що його він глибоко поховав у своїй свідомості, йому аж голова пішла обертом; вражений зловісним лукавством долі, він схилився перед нею, як хилиться дуб під натиском вітру. Коли він слухав Жавера, першою його думкою було негайно піти й виказати себе, визволити того Шанматьє з в’язниці й сісти туди самому. Це відчуття було таке гостре, немов його різонули ножем, потім воно минуло, і він сказав собі: "Побачимо!" Він придушив у собі перший порив великодушного героїзму.

Решту дня він був зовні спокійний, але в його душі все перемішалось і переплуталось; він нічого ясно не усвідомлював, крім того, що йому завдано страшного удару. Він, як завжди, пішов навідати Фантіну й посидів біля її ліжка довше, невиразно передчуваючи, що йому доведеться на деякий час відлучитися, поїхати в Аррас; ще не зважившись на цю поїздку, він сказав собі, що, будучи поза всякою підозрою, може спокійно з’явитися на суді, отож і найняв у Скофлера тильбюрі — про всяк випадок.

Він повечеряв зі смаком.

Повернувшись додому, він спробував зібратися з думками. Він розглянув становище з усіх боків — і почув себе в такій безвиході, що підвівся зі стільця й зачинив двері на засув. Він забарикадувався проти чогось.

Через мить він погасив свічку — хотів сховатися в пітьмі.

Від кого?

Та дарма! Те, від чого він замикався і ховався в темряві, таки увійшло і пильно дивилось на нього. То була його совість.

Його совість або, іншими словами, — Бог.

Одначе в першу мить йому пощастило одурити себе: замкнувши засув, він почув себе в безпеці; погасивши свічку, повірив, що став невидимий. Потроху він заспокоївся. Поставив лікті на стіл, схилив голову на руки і став думати в темряві.

"Що зі мною? Чи я, бува, не марю? Чи справді я бачив Жавера, і він мені таке говорив? Хто він, той Шанматьє? Невже він такий схожий на мене? Чи це можливо? Подумати лишень — тільки вчора я почував себе в цілковитій безпеці! Що мені робити?"

Його опанувала гнітюча розгубленість. Думки втікали, і він схопився обома руками за лоба, щоб утримати їх.

Голова його палала. Він підійшов до вікна і розчахнув стулки навстіж. Зірок у небі не було.

Він знову сів за стіл.

Так минула година.

Потроху в голові йому почало прояснюватись, і він досить виразно усвідомив своє становище.

У якусь мить йому здалося, ніби він ковзає в темряві над самим краєм урвища. Крізь чорну пітьму він бачив незнайомця, якого доля переплутала з ним і штовхала в безодню. Глибінь розверзлася, щоб проковтнути одного з двох: або його, або того другого.

Нарешті свідомість Жана Вальжана проясніла цілком, і він зрозумів: його місце на каторзі було вільне, воно чекало на нього завжди, хай би там як він себе поводив, бо, пограбувавши малого Жерве, він сам підписав власний вирок. Потім він сказав собі: "Але тепер я маю заступника, якогось там Шанматьє, і якщо він житимє на каторзі в моїй подобі, а я на волі — як пан Мадлен, то мені більш немає чого боятися, отож я не повинен перешкоджати, щоб люди опустили на голову Шанматьє камінь неслави, котрий, як і надгробний камінь, опустившись, уже ніколи не підійметься".

З гарячковою поквапністю Жан Вальжан запалив свічку.

"І справді, чого мені тепер боятися? Чого я забиваю собі голову думками? Я врятований. Усе скінчено. Віднині буде замуровано останні двері, крізь які в моє життя могло вдертися минуле. Замуровано назавжди! Цей Жавер, який вистежував мене так довго, цей жахливий мисливський пес, що вічно робив наді мною стійку, тепер узяв хибний слід. Він знайшов свого Жана Вальжана і віднині дасть мені спокій. І це сталося без моєї участі! Я тут ні при чому. Зрештою, якщо хтось і опинився в біді, я не винний. Така воля провидіння. Чи маю я право перешкоджати йому? Як, я ще й невдоволений? Хіба я не досяг нарешті мети, про яку стільки мріяв? Адже я тепер у повній безпеці. Так захотів сам Бог. Я нічого не зможу вдіяти проти Божої волі. А чому Бог цього захотів? Щоб я міг продовжувати почате, щоб я й надалі творив добро. Отже, вирішено: нехай усе буде, як є. Нехай здійсниться промисел Божий!"

Так говорив Жан Вальжан, звертаючись до власної совісті і дивлячись у чорне провалля, яке розверзлося перед ним. Він підвівся зі стільця і став ходити по кімнаті.

"Годі, — сказав він собі, — рішення ухвалено, і не варто більш про це думати".

Проте він не відчув ніякої радості.

Він запитав у самого себе, яке ж таке рішення він ухвалив. І признався собі, що те рішення просто жахливе. Лишити все "як є", звіритися на "промисел Божий" і дозволити, щоб здійснилася страхітлива помилка долі й людей, — та це ж останній ступінь лицемірної підлоти!

Уперше за вісім років бідолаха відчув гіркий присмак поганої думки і поганого вчинку.

І він плюнув з огидою.

Далі він суворо запитав себе, що ж означали його слова: "Хіба я не досяг мети?" Він погодився, що його життя таки справді мало мету. Але яку мету? Приховати своє ім’я? Одурити поліцію? Невже заради такого дріб’язку він зробив усе те, що зробив? Невже не мав він перед собою іншої — високої, благородної мети? Врятувати не шкуру, а свою душу. Стати чесним і добрим. Бути справедливим — хіба це не те, до чого він завжди прагнув? Хіба не цього хотів від нього єпископ? Він сподівається зачинити двері в своє минуле? Таж він, навпаки, розчиняє їх навстіж, зробивши негідний вчинок! Він знову стає злодієм, найогиднішим з усіх! Він краде в іншої людини життя, спокій, її місце під сонцем! Він стає вбивцею! Він уб’є жалюгідного бідолаху, прирікши його на ту жахливу повільну смерть, яка зветься каторгою! І навпаки, виказавши себе, врятувавши того чоловіка — жертву страшної помилки, — він воскресне духовно й навіки розпрощається з пеклом, звідки вийшов! Отже, йому слід їхати в Аррас і врятувати вигаданого Жана Вальжана, виказавши справжнього! Гай-гай! Це буде найбільшою його жертвою, найгіркішою перемогою, але він повинен зробити цей останній вирішальний крок. Сумна доля! Стати праведним в очах Бога він може, тільки зганьбивши себе перед людьми!

— Ну що ж, — сказав він. — Вирішено. Я виконаю свій обов’язок! Я врятую того чоловіка!

Він навіть не помітив, що вимовив ці слова вголос.

Він привів до ладу свої рахункові книги і вкинув у вогонь паку боргових розписок від дрібних торговців, що перебували в скрутному становищі. Потім написав листа і запечатав його в конверт; якби хтось був у кімнаті, то прочитав би на конверті таку адресу:

"Панові Лаффіту, банкірові, вулиця д’Артуа, Париж".

Поклавши листа в кишеню разом із гаманцем, у якому було кілька банкнот, він знову почав ходити по кімнаті.

Перед його зором і далі яскраво світилися слова: "Іди й зізнайся! Викажи себе!" Він відчував, що знову стоїть перед вирішальним випробуванням; що єпископ позначив першу фазу його нового життя, а той Шанматьє — другу.

Тим часом його знову опанувало гарячкове збудження, і тисячі думок пролітали крізь його мозок.

В якусь мить він подумав, що, можливо, надто близько бере всю цю історію до серця, що, зрештою, той Шанматьє не вартий такої уваги — адже він справді вчинив крадіжку.

Але він відповів собі: "Якщо той чоловік і справді украв кілька яблук — це щонайбільше місяць тюрми, і звідси ще далеко до каторги. Та чи й справді він украв? Чи це доведено? Навряд щоб проти Жана Вальжана суд вимагав доказів. Королівські прокурори завжди вважають: каторжник — значить, злодій.

Потім майнула інша думка: а може, коли він викаже себе, судді візьмуть до уваги некорисливість його вчинку і зважать на те, що протягом останніх сімох років він жив бездоганно і дуже багато зробив для краю? Може, вони врахують усе це й помилують його?

Але таке припущення швидко розтануло, й він гірко усміхнувся, подумавши, що крадіжка сорока су в малого Жерве зробила його рецидивістом, і згідно з буквою закону він буде засуджений на довічні примусові роботи.

Він відігнав від себе будь-які ілюзії, відвернувся від земного і став шукати розради в іншому. Сказав собі, що мусить виконати свій обов’язок; що, виконавши його, він не стане нещаснішим, бо коли дозволить, щоб усе лишилось, як є, коли й далі буде мером у Монтреї-Приморському, то його високий авторитет і добрі діла, його милосердя, багатство і популярність, його доброчесність матимуть присмак злочину. В той час як віддавши себе в жертву, перебуваючи на каторзі, в кайданах, у залізному нашийнику, в зеленій шапці, змучений тяжкою працею, він прилучиться до небесної благодаті!

Кров стугоніла йому у скронях. Він усе ходив і ходив. Видзвонило північ — спочатку на дзвіниці, потім і на ратуші.

Йому стало холодно. Він розтопив у каміні, але не здогадався зачинити вікно.

Тим часом його знову опанувало заціпеніння, і він ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пробило північ. Нарешті це йому вдалося.

"А! — подумав він. — Я вирішив виказати себе".

І тут він згадав про Фантіну.

"Як же я забув? А що ж станеться з цією бідолашною?"

І нові сумніви ще невблаганніше почали терзати його.

Фантіна виринула в його маячні, наче промінчик світла, і все навколо нього змінило вигляд.

— Таж я досі думав тільки про себе одного! — вигукнув він. — Як мені зручніше: промовчати чи виказати себе, чи бути урядовцем, шанованим і гідним зневаги, чи каторжником, зневаженим і гідним пошани, — усюди я, тільки я і більше ніхто! Яке себелюбство, о Господи! А якщо я бодай трохи подумаю і про інших? Найвища святість — це турбота про ближнього. Ану, поміркуймо! Припустімо, я викажу себе. Тоді Шанматьє випустять на волю, а мене знову зашлють на каторгу. А потім? Що станеться тут? Що станеться з краєм, з містом, з фабрикою, з усім цим убогим людом? Адже я дав їм засоби для прожитку, я підклав поліно у вогонь і вкинув кусень м’яса в чавунець повсюди, де тільки в’ється дим із печі. Я створив достаток. До мене тут не було нічого. Я надихнув життям, розворушив і збагатив увесь цей край. Якщо не стане мене, тут не стане душі. Без мене тут усе піде прахом. А ця жінка, яка стільки вистраждала, така доброчесна у своєму падінні, жінка, що їй я, сам того не знаючи, завдав стільки лиха! А дитина, яку я пообіцяв привезти! Якщо я зникну, мати помре. Дитина залишиться сиротою. Так буде, коли я викажу себе. Ну, а коли не викажу? Поміркуймо, що буде, коли я не викажу себе.

Поставивши таке запитання, Жан Вальжан замовк, охоплений нерішучістю; та це тривало недовго, і він спокійно відповів собі:

— Ну що ж, той чоловік піде на каторгу, але ж він і справді вчинив крадіжку! Я залишуся тут і продовжуватиму свою справу. Через десять років я матиму десять мільйонів і все роздам людям, я не залишу собі нічого. Усе навколо процвітатиме, промисловість розбудується, виростуть нові заводи й фабрики, тисячі родин будуть щасливі. Зникнуть злидні, а зі злиднями зникнуть розпуста, злодійство, бандитизм — усі суспільні вади, усі злочинства! І ця бідолашна мати виховає своє дитя! І весь край житиме заможно й чесно! О, я геть схибнувся! Я, бачте, захотів виказати себе! Заради того, щоб урятувати якогось волоцюгу від покарання, може, трохи надмірного, але справедливого, я хочу приректи на занепад цілий край! Допустити, щоб бідолашна жінка сконала в лікарні! Щоб бідолашна дівчинка сконала на вулиці! Як собаки! І мати так і не побачить своєї дитини! А дитина так і не знатиме матері! І все заради старого злодія, котрий, звісно, заслуговує каторги, як не за це, то за щось інше. Оце так совість, що виправдовує злочинця і віддає в жертву невинних! Виправдовує старого волоцюгу, якому й жити лишилося всього кілька років, та й навряд чи на каторзі йому буде гірше, ніж у його халабуді, — і віддає на згубу безліч людей: дітей, матерів, жінок! Ту бідолашну малу Козетту, яка не має нікого в світі і яка в цю мить, певно, вся посиніла від холоду в барлозі тих негідників Тенардьє! І я хочу забути про свій обов’язок щодо цих нещасних створінь? І я піду виказувати себе? І я зроблю таку несосвітенну дурницю!

Він підхопився на ноги і став ходити. Цього разу йому здалося, що він задоволений.

"Оце і є правда, — подумав він. — Я знайшов вихід й ухвалив рішення. Воно в інтересах багатьох людей, а не в моїх особистих. Я Мадлен, і я залишуся Мадленом. Лихо Жанові Вальжану! Це вже не я, і якщо в цю мить хтось носить таке ім’я, хай він сам дбає за себе. Мене воно не стосується".

Він ступив іще кілька кроків, а тоді раптом зупинився:

— Сміливіше! — сказав він. — Рішення ухвалено, й не слід вагатись. Є ще нитки, які пов’язують мене з Жаном Вальжаном. Треба порвати їх! Навіть у цій кімнаті є речі, які можуть свідчити проти мене. Вони мають зникнути.

Він дістав із кишені гаманець, розкрив його й узяв звідти маленький ключ. Потім устромив ключ у шпарку, майже непомітну на тлі темного візерунка шпалер. Відкрилася потайна шафка, в якій лежали синя полотняна блуза, старі штани, пошарпаний заплічний мішок і велика палиця із залізними наконечниками на обох кінцях. Ті, хто бачив Жана Вальжана в жовтні 1815 року, коли він ішов через Дінь, легко впізнали б його тодішнє жебрацьке спорядження.

Він беріг усе це, як і подаровані йому єпископом срібні свічники, щоб ніколи не забувати, з чого він починав. Тільки що каторжанське майно він ховав, а свічники тримав на видноті.

Він сторожко глянув на двері, ніби боявся, що вони відчиняться, хоч їх і було взято на засув, потім, навіть не глянувши на речі, які святобливо беріг стільки років, схопив одежу, палицю, мішок і вкинув усе разом у вогонь.

Через кілька секунд у кімнаті й на стіні протилежного будинку затремтів червоний відблиск полум’я. Все горіло. Палиця потріскувала й сипала іскрами.

Коли згорів мішок із ганчір’ям, яке в ньому було, щось заблищало в попелі. Либонь, та сама монета в сорок су, вкрадена в малого савояра.

Але він не дивився у вогонь, він усе ходив і ходив по кімнаті.

Несподівано погляд його впав на срібні свічники, що тьмяно поблискували на каміні у відсвітах полум’я.

"Еге! — подумав він. — У них теж є частка Жана Вальжана. Треба знищити і їх".

Він узяв свічники.

Вогонь розгорівся достатньо, щоб швидко переплавити їх у безформний зливок.

Він нахилився і розворушив жар одним зі свічників. Ще мить — і вони опинилися б у вогні.

І раптом йому вчувся голос, що кричав десь у нього всередині:

"Жане Вальжане! Жане Вальжане!"

Від жаху волосся на голові в нього стало сторч.

"Ну що ж, зітри цей спогад! — провадив голос. — Знищ свічники й забудь єпископа! Згуби Шанматьє — старого чоловіка, який не розуміє, чого від нього хочуть, якого твоє ім’я придавило, мов тяжкий злочин, і його засудять замість тебе, щоб він закінчив свої дні посеред паскудства й жаху! А ти лишайся чесною людиною. Лишайся мером, лишайся шанованим і статечним, збагачуй місто, підгодовуй бідних, виховуй сиріт, живи щасливо, порядно й доброчесно, а в той час як ти тут утішатимешся радістю і світлом, інший чоловік носитиме твою арештантську куртку, носитиме в неславі твоє ім’я і тягатиме на каторзі твій ланцюг! Так, ти чудово все влаштував! О, нікчемо!"

З чола у нього заструменів піт. Він розгублено втупився в свічники. А внутрішній голос невблаганно провадив:

"Жане Вальжане! Безліч голосів вихвалятимуть і благословлятимуть тебе, і тільки один голос проклинатиме в пітьмі. Так от, щоб ти знав, нікчемо! Усі ті бучні славослів’я не підіймуться в небо, і тільки прокляття досягне Бога!"

Цей голос, що спочатку ледь чутно шепотів десь у темних глибинах його свідомості, лунав усе гучніше. Останні слова він почув так виразно, що нажахано розглянувся по кімнаті.

— Хто тут є? — розгублено спитав він.

Тоді засміявся майже божевільним сміхом:

— Та я геть здурів! Хто тут може бути?

Він поставив свічники на камін і знову став ходити по кімнаті. Саме ця монотонна й зловісна хода турбувала сон чоловіка, який спав на нижчому поверсі.

Тепер обидва рішення, які він прийняв, одне, потім друге, здавались йому жахливими. Піти й виказати себе! Гнітючий розпач опанував його, коли він подумав про те, що на нього чекає. Доведеться розпрощатися з нинішнім життям, таким гарним, чистим і осяйним, розпрощатися із загальною повагою, з честю, з волею! Більш не гулятиме він у полях, не слухатиме співу пташок, не даватиме милостиню бідним дітям! Більш не відчує на собі вдячних поглядів! Він покине цей дім, який сам збудував, покине свою кімнату! Не читатиме більше книжок, не писатиме на цьому столику! Стара воротарка, його єдина служниця, не приноситиме йому вранішню каву! Святий Боже! Замість усього цього — каторга, залізний нашийник, червона арештантська куртка, ланцюг на нозі, втома, в’язниця, тверді нари! У його віці, після всього, що він пережив, чути, як перший-ліпший називає тебе на "ти", дозволяти наглядачеві обшукувати себе й бити палицею! Ходити в підкованих залізом черевиках на босу ногу. Терпіти погляди цікавих, яким казатимуть: "Онде знаменитий Жан Вальжан, що був мером у Монтреї-Приморському!" А ввечері, падаючи від утоми й стікаючи потом, підійматись у парі з іншим каторжником під нагаєм сержанта по трапу плавучої в’язниці!

І знову й знову думки його поверталися до нестерпно болісного вибору: чи лишитися йому в раю і перетворитись на демона? Чи повернутись у пекло і стати янголом?

Що робити, Боже праведний, що робити?

Видзвонило третю ранку, коли він нарешті знеможено опустився на стілець і заснув.

Він прокинувся від крижаного холоду. Під вранішнім вітром скрипіли завіси досі розчахнутих віконниць. Вогонь у каміні згас. Свічка догорала. Надворі ще була непроглядна темрява.

Він підвівся, підійшов до вікна. Якийсь цокіт змусив його виглянути на вулицю. Там рухалися дві світлі цяточки, які, наблизившись, виявилися ліхтарями екіпажа. У їхньому освітленні він побачив, що то тильбюрі, запряжене білим конем.

"Що це за екіпаж? — подумав він. — Хто й куди так рано їде?"

Цієї миті у двері тихенько постукали.

Він затремтів з голови до ніг і страшним голосом крикнув:

— Хто там?

— Я, пане мер.

Він упізнав голос воротарки, своєї старої служниці.

— Що таке? — запитав він. — Чого вам треба?

— Пане мер, уже п’ята година.

— Ну то й що?

— Тильбюрі подали, пане мер.

— Яке тильбюрі?

— Хіба ви не замовляли тильбюрі?

— Ні, — сказав він.

— Кучер каже, що приїхав на замовлення пана мера.

— Який кучер?

— Кучер від пана Скофлера.

— Від Скофлера?

Почувши це прізвище, він здригнувся, наче в нього перед очима вдарила блискавка.

— А-а, так, — сказав він. — Від Скофлера…

Якби стара побачила його в цю мить, вона перелякалася б.

Запала досить довга мовчанка. Він тупо дивився на вогник свічки, сколупував з неї розтоплений віск і розминав його в пальцях. Стара чекала. Нарешті вона зважилася подати голос:

— То що відповісти йому, пане мер?

— Скажіть, я зараз вийду.

4. Сестра Симпліція витримує випробування

Фантіна пережила важку ніч. Її мучив надсадний кашель, відновилася гарячка. Вранці, коли прийшов лікар, вона марила.

Цілий ранок вона була мовчазна й похмура. Її глибоко запалі очі здавалися майже згаслими, та іноді вони раптом спалахували, мов зорі. Мабуть, небесне сяйво струменить із тих очей, які незабаром перестануть бачити світло земне.

Коли сестра Симпліція запитувала Фантіну, як вона себе почуває, та незмінно відповідала:

— Добре. Але мені хотілось би бачити пана Мадлена.

Душевні муки, а потім і недуга перетворили Фантіну на привид. Ця двадцятип’ятирічна жінка мала зморшкувате чоло, зів’ялі щоки, загострений ніс, розхитані зуби, сіре обличчя, кощаву шию, випнуті ключиці, худі руки й ноги, а в її русявому волоссі густо пробивалася сивина.

Опівдні прийшов лікар, дав деякі настанови, спитав, чи приходив до лікарні пан мер, і похитав головою.

Мадлен звичайно приходив навідати хвору о третій годині. Досі він був завжди точний.

Вже о пів на третю Фантіна почала хвилюватися. Протягом двадцятьох хвилин вона запитувала в черниці разів десять:

— Котра година, сестро?

Видзвонило третю, і Фантіна, сівши в ліжку, хоч їй навіть ворухнутися було важко, прикипіла поглядом до дверей.

Але ніхто не увійшов, двері не відчинилися.

Вона сиділа, заклякнувши, не відводячи погляду від дверей і наче стримуючи подих. Сестра не наважувалася заговорити до неї. На дзвіниці пробило чверть на четверту.

Фантіна впала на подушку.

Вона нічого не сказала і стала бгати пальцями простирадло.

Минуло півгодини, потім година. Ніхто не приходив. Щоразу, як бив годинник, Фантіна зводилась і дивилась на двері, потім опускалась на подушку.

Було ясно, кого вона чекає, проте вона не називала нічийого імені й не нарікала. Тільки бухикала дуже поганим кашлем. Здавалося, на неї опускається чорний морок. Фантіна була мертвотно-бліда, губи в неї посиніли. Вряди-годи вона всміхалася.

Пробило п’яту. І тоді сестра почула, як хвора прошепотіла:

— Дарма він не прийшов сьогодні… Завтра мене вже не буде…

Сестра сама дивувалася, чому пан Мадлен так спізнюється.

Тим часом Фантіна втупилась у стелю і начебто силкувалася щось пригадати. Несподівано вона заспівала слабким, як зітхання, голосом. Черниця прислухалася. Ось що співала Фантіна:

Ми гарного всього накупим потрошку,

Гуляючи містом у сонячний день.

Червоні троянди, блакитні волошки,

Блакитні й червоні з прадавніх-давен.

Учора до мене Пречиста явилась,

В гаптованій мантії з неба зійшла

І каже: "Ти в Бога дитинку просила?

Я доню тобі під плащем принесла".

— Біжіть до крамниці, летіть як на крилах,

Щоб я свою доню скоріш одягла!

Ми гарного всього накупим потрошку,

Гуляючи містом у сонячний день.

Спасибі, спасибі, Пречистая Діво!

Колиска готова у мене стоїть.

Яснішої зірки, дивнішого дива

Не зміг і Господь би для мене створить.

— А що з оцим клаптем, матусю щаслива?

— Сідайте для доні сорочечку шить.

Червоні троянди, блакитні волошки,

Блакитні й червоні з прадавніх-давен.

— Ви виперіть клапоть. — А де? — Звісно, в річці.

Отут на столі полотно розкладіть

І шийте сорочечку, потім спідничку,

А я на них вишию сонячний квіт.

— Нема вже дитятка твого, молодичко!

— Тоді шийте саван — покину я світ!

Ми гарного всього накупим потрошку,

Гуляючи містом у сонячний день.

Червоні троянди, блакитні волошки,

Блакитні й червоні з прадавніх-давен.

Це була старовинна колискова пісня, якою вона колись присипляла свою маленьку Козетту і яку не згадувала жодного разу, відколи розлучилася з донькою. Фантіна співала таким сумним голосом і з таким ніжним виразом, що навіть у звичної до людського горя черниці на очі набігли сльози.

Видзвонило шосту. Фантіна, здавалося, не почула. Вона більш не звертала уваги ні на що.

Сестра Симпліція послала служницю довідатись у воротарки, чи пан мер удома і чи прийде він до хворої. За кілька хвилин служниця повернулась і тихо розповіла сестрі, що пан мер виїхав раніше шостої ранку в тильбюрі, запряженому білим конем. Воротарці він сказав, щоб сьогодні його не чекали.

Поки жінки перешіптувалися, повернувшись до хворої спинами, Фантіна зіп’ялась на своїй постелі навколішки і дослухалася. Раптом вона вигукнула:

— Ви розмовляєте про пана Мадлена! Чому ви говорите тихо? Що сталося? Чому він не прийшов?

Її голос пролунав так хрипко й грубо, що жінкам здалося, ніби говорить чоловік. Вони злякано обернулися.

— Кажіть же! — крикнула Фантіна.

Служниця пробелькотіла:

— Воротарка мені сказала, що сьогодні він прийти не зможе.

— Дитино моя, — мовила сестра, — заспокойтеся, ляжте.

— Він не зможе прийти? — перепитала хвора. В голосі її звучав розпач. — Чому? Скажіть мені, ви знаєте.

Служниця поквапно прошепотіла на вухо черниці:

— Скажіть, він зайнятий у муніципальній раді.

Сестра Симпліція зашарілася; адже служниця пропонувала їй збрехати. З другого боку, сказати хворій правду було небезпечно: в її стані це могло завдати їй смертельного удару. Проте сестра вагалася недовго. Вона підвела на Фантіну свій спокійний, сумний погляд і сказала:

— Пан мер кудись поїхав.

Фантіна рвучко випросталася, потім сіла. Очі в неї засяяли. Неземна радість розлилася по її змученому обличчю.

— Поїхав! — вигукнула вона. — Він поїхав по Козетту!

Тоді підняла руки до неба, помолилась і сказала:

— Люба сестро, тепер я ляжу й буду слухняною. Пробачте, що я говорила так голосно. Я знаю, цього робити не слід, але я дуже щаслива. Адже пан Мадлен поїхав по мою Козетту в Монфермей.

Вона лягла й поцілувала срібний хрестик, який висів у неї на шиї і якого їй подарувала сестра Симпліція.

— Моя дитино, — сказала черниця, — а зараз спробуйте відпочити й більше не розмовляйте.

Фантіна взяла у свої вологі від поту долоні руку сестри:

— Ви пригадуєте, як учора він сказав, коли я спитала його про Козетту: "Скоро, скоро"? Він хоче зробити мені сюрприз. Люба сестро, не показуйте знаками, щоб я замовкла. Я почуваю себе зовсім здоровою — адже я скоро побачу Козетту. Мені навіть їсти захотілося. П’ять років не бачила я своєї дівчинки. Вона тепер велика, їй уже сім. Господи, як це погано, коли довго не бачиш своє дитя! Адже життя не вічне. Як добре, що він поїхав, пан мер! Кажуть, надворі холодно? Чи він хоч узяв свій плащ? Завтра він повернеться, правда ж? Уранці, сестро, нагадайте мені, щоб я наділа чепчик із мереживом.

Той, хто бачив Фантіну годину тому, тепер би її не впізнав. Щоки в неї порожевіли, вона розмовляла цілком нормальним голосом і щасливо всміхалася.

— А зараз, — сказала черниця, — коли у вас така радість, послухайтесь мене і більш не розмовляйте.

Фантіна опустила голову на подушку і стиха мовила:

— Авжеж, лягай і будь розважлива, бо скоро ти побачиш своє дитя. Сестра Симпліція має слушність.

І вона справді замовкла. Лежала нерухомо з розплющеними очима, в яких сяяла радість.

Сестра закрила запону, сподіваючись, що вона засне.

Десь після сьомої прийшов лікар. Не чуючи жодного шереху, він подумав, що Фантіна заснула, і підійшов до ліжка навшпиньки. Він трохи відсунув запону і при світлі нічника побачив, що Фантіна спокійно дивиться на нього широко розкритими очима.

Лікар подумав, що хвора марить.

— Погляньте, тут якраз є місце, — додала Фантіна.

Лікар відвів убік сестру Симпліцію, й та пояснила йому, що пан Мадлен поїхав кудись на день чи два, й вона вирішила: нехай хвора думає собі, ніби він поїхав у Монфермей. Зрештою, може, це й правда.

Лікар схвалив поведінку сестри. Він підійшов до ліжка Фантіни, і та провадила:

— Розумієте, коли вона прокинеться, я зможу сказати їй "доброго ранку", своїй маленькій киці, а вночі я слухатиму, як вона спить. Вона дихає так ніжно, мені від цього стане легше.

— Дайте вашу руку, — сказав лікар.

Фантіна простягла руку і сміючись вигукнула:

— А, ви ж нічого не знаєте! Я одужала. Завтра приїздить моя Козетта.

Лікар був здивований. Їй покращало. Пульс посилився. Вогник життя мовби знову спалахнув у цьому жалюгідному тілі.

— Пане лікарю, — знову заговорила хвора, — сказали вам, що пан мер поїхав по моє золотко?

Лікар звелів їй не розмовляти й не хвилюватись. Він приписав хінну настоянку і заспокійливе пиття — якщо вночі гарячка відновиться. Йдучи, він сказав сестрі:

– Їй краще. Якби, на її щастя, пан мер і справді повернувся завтра з дитиною — хто знає? Відомі випадки, коли велика радість зупиняла розвиток навіть безнадійної хвороби. Може, ми її і врятуємо.

5. Подорожній дбає про те, щоби вчасно виїхати назад

Було близько восьмої вечора, коли у ворота поштового заїзду в Аррасі в’їхала двоколка. Чоловік, який у ній сидів, випряг білого коня й сам відвів його до стайні, потім увійшов до більярдної, що була на першому поверсі, й сів там, спершись ліктями на стіл. Він згаяв чотирнадцять годин на подорож, яку розраховував зробити за шість. В Едені довелося залишити легке тильбюрі, бо під час зіткнення з поштовим диліжансом зламалися шпиці колеса. У глибині душі він був тільки радий, що так запізнився. Зрештою, це сталося не з його вини.

Увійшла господиня заїзду.

— Ви заночуєте, добродію? Будете вечеряти?

Він заперечливо похитав головою.

— Конюх сказав, що ваш кінь геть виснажений.

Тут подорожній порушив свою мовчанку:

— То він не зможе виїхати завтра вранці у зворотну путь?

— Що ви, добродію! Він потребує зо два дні перепочинку.

Тоді подорожній зайшов на пошту і спитав, чи є змога виїхати сьогодні вночі в Монтрей-Приморський з поштовим диліжансом; місце поруч із кучером було ще вільне; він залишив його за собою й заплатив гроші.

— Не запізнюйтеся, — сказав поштар. — Диліжанс від’їздить рівно о першій ночі.

Зробивши це, подорожній вийшов у місто і незабаром заблукав у лабіринті вузьких вуличок. Після деякого вагання він вирішив звернутися до перехожого з ліхтарем.

— Добродію, де тут будинок суду?

— Я сам іду в той бік, пане, і проведу вас. Будинок суду нині на ремонті, і судові засідання відбуваються в префектурі. Але якщо ви хочете потрапити на якийсь процес, то ви спізнилися. Звичайно засідання закінчуються о шостій.

Та коли вони вийшли на широкий майдан, перехожий показав на чотири освітлені вікна, що виднілися на темному фасаді великої будівлі.

— А вам таки пощастило. Бачите освітлені вікна? Певне, справа затяглася, тож призначили вечірнє засідання. Бачите вартового? — там двері. Треба тільки піднятися сходами.

Він пішов туди, куди показав перехожий, і через кілька хвилин опинився в залі, де юрмився люд і шепотілися групки судовиків у мантіях. Двостулкові двері, в ту мить зачинені, відокремлювали її від приміщення, де відбувався суд присяжних.

У залі була напівсутінь, і він не побоявся звернутися до першого адвоката, який йому стрівся.

— Добродію, чи ще далеко до кінця? — запитав він.

— Уже скінчили, — відповів судовик.

— Скінчили! І який вирок?

— Довічні примусові роботи.

— Отже, особу встановлено? — тихо запитав подорожній.

— Яку особу? — здивувався адвокат. — Там не йшлося про з’ясування особи. Ця жінка вбила своє дитя, факт убивства доведено, і її засудили на довічне ув’язнення.

— То судили жінку?

— А кого ж? Дівчину Лімозен. А вас, власне, що цікавить?

— Та нічого. Але якщо суд закінчився, то чого в залі засідань світиться?

— Бо там розглядають іншу справу. Почали години дві тому.

— Яку справу?

— Теж досить очевидну. Судять колишнього каторжника, спійманого на крадіжці. Я не знаю, як його звуть. Але пика в нього бандитська. З такою пикою тільки на каторзі й місце.

— А в залу засідань можна пройти?

— Спробуйте. Хоч там повно народу.

— А де заходять?

— Он у ті великі двері.

Адвокат пішов собі. За кілька хвилин його співрозмовник пережив стільки, скільки інший не переживе й за ціле життя. Довідавшись, що нічого ще не закінчено, він глибоко зітхнув, сам не розуміючи, чи це втішило його, чи гірко засмутило.

Біля входу до зали засідань стояв дверник.

— Добродію, двері скоро відчиняться? — запитав подорожній.

— Вони не відчиняться, — відповів дверник.

— Чому?

— Тому що зала повна.

— Як? Невже там немає жодного місця?

— Жодного. — І, помовчавши, дверник додав: — Є два чи три місця за суддею, але туди пускають тільки службових осіб.

Подорожній похнюпив голову, перейшов вестибюль і став повільно спускатися сходами, ніби вагаючись на кожній приступці. Жорстока боротьба, яка тривала в його душі з учорашнього дня, досі не закінчилася. На майданчику сходів він прихилився спиною до поручнів, потім несподівано розстебнув редингот, дістав гаман, узяв звідти олівця й записник, відірвав аркуш паперу і при світлі вуличного ліхтаря написав на ньому: "Пан Мадлен, мер Монтрея-Приморського". Тоді швидко піднявся сходами, пройшов крізь натовп, підступив до дверника, подав йому аркуш і владним тоном сказав:

— Передайте це панові судді.

Дверник узяв аркуш, скинув на нього оком і підкорився.

6. Під тиском незаперечних доказів

Сам про те не здогадуючись, мер Монтрея-Приморського був своєрідною знаменитістю. Слава його давно перейшла межі краю і поширилася на два-три сусідні департаменти. Всюди з глибокою шанобою вимовляли ім’я пана Мадлена. Аррас і Дуе заздрили крихітному Монтрею-Приморському, якому так пощастило на мера.

Член королівської судової палати, який головував на суді присяжних у Аррасі, теж добре знав це ім’я, так глибоко повсюди шановане. Коли дверник передав йому папірця, сказавши: "Цей пан хоче бути присутнім на засіданні", — суддя схопив перо, написав кілька слів на тому ж таки папірці, повернув його дверникові й звелів: "Проведіть!"

Нещасний чоловік, чию історію ми розповідаємо, стояв там, де й покинув його службовець суду. Крізь свою задуму він почув слова: "Ласкавий пане, уклінно прошу вас іти за мною". Той самий дверник, який хвилину тому повернувся до нього спиною, тепер зігнувся перед ним до підлоги і подав йому папірця.

Подорожній розгорнув аркуш і прочитав: "Голова суду присяжних засвідчує свою повагу панові Мадлену".

Він зібгав папірця й рушив за дверником.

Через кілька хвилин він уже був у похмурому на вигляд кабінеті, освітленому двома свічками, які стояли на застеленому зеленим сукном столі. "Ласкавий пане, ви зараз у кімнаті для нарад, — сказав дверник. — Досить повернути ручку отих дверей, і ви опинитеся в залі, якраз за кріслом голови суду".

Дверник залишив його самого. Настала вирішальна мить.

Подорожній не їв уже понад добу, був змучений тряскою в двоколці, але не відчував ані голоду, ані втоми. Він тупо оглядав цю кімнату, де судді радилися й виносили вироки і де було знівечено стільки людських доль. Скоро тут пролунає і його ім’я.

Стоячи у глибокій задумі, він раптом поглянув на мідну ручку дверей, що відокремлювали його від зали засідань. На якусь мить він забув про ці двері. Спершу він подивився на них спокійно, але потім у його погляді проступив жах. Краплі поту заблищали у волоссі й заструменіли по скронях.

Та ось він зробив жест, який означав: "Та хто ж мене до цього силує?" — обернувся й вийшов у ті самі двері, в які щойно увійшов, опинившись у довгому вузькому коридорі, тьмяно освітленому ліхтарями, схожими на нічники біля ложа вмирущого. Він прислухався: жодного звуку ні попереду нього, ні позаду. Тоді він кинувся навтіки, мов за ним гналися.

Але незабаром став, прихилився до стіни і тяжко замислився.

Він думав усю вчорашню ніч, весь день — і тепер чув у собі тільки один голос, і той голос казав: "Дарма!"

Так збігло чверть години. Нарешті він похнюпив голову, зітхнув і рушив назад. Перше, що він помітив, знову опинившись у кімнаті для нарад, була дверна ручка, її начищена мідь блищала для нього, наче якась жахлива зірка. Він дивився на неї, як ягня дивиться в очі тигра.

Несподівано для себе самого він раптом ступив уперед і судорожно вхопився за ручку. Двері відчинилися.

Він машинально зачинив їх за собою і розглянувся довкола. Перед ним була зала засідань.

З того кінця, де він стояв, — судді в потертих мантіях, що гризли собі нігті або куняли. З протилежного — натовп людей у лахмітті. Адвокати в усіх можливих позах; солдати із суворими обличчями; старі заплямлені панелі, брудна стеля; столи, накриті сукном — колись зеленим, а нині жовтим; двері, замацані безліччю рук; на вбитих у панелі цвяхах — лампи, що більше чаділи, аніж світили; на столах свічки у мідних свічниках; півсутінь, просякнута духом чогось суворого й таємничого, — тобто духом закону і правосуддя.

Ніхто не звертав на нього уваги. Усі погляди були спрямовані на чоловіка, що сидів між двома жандармами на дерев’яній лаві, ліворуч від голови суду.

Тому, хто зайшов, здалося, ніби він побачив самого себе, тільки дуже постарілого; правда, обличчя трохи відрізнялося, але постать, манери, розкуйовджене волосся, дикий і неспокійний погляд, пошарпана блуза — усе було точнісенько таке, як у того чоловіка, що колись увійшов у Дінь із ненавистю в серці й страшними думками в душі, назбираними за дев’ятнадцять років каторги.

"Господи! — подумав він здригнувшись. — Невже я знову стану таким?"

Той бідолаха мав десь років під шістдесят. У ньому відчувалося щось грубе, тупе й розгублене.

Коли рипнули двері, голова суду й прокурор, якому доводилося бувати у Монтреї-Приморському в службових справах, обернулись і поклоном привітали пана Мадлена. Він ледь чи й помітив це. Він був під владою мовби галюцинації; він дивився на інше.

Судді, жандарми, бездушний у своїй цікавості натовп — він уже бачив усе це колись, двадцять сім років тому. Начебто наяву повторювався той найстрашніший день із його минулого.

Він жахнувся і прокричав десь у глибині душі:

"Ніколи!"

І яка трагічна витівка долі! На лаві підсудних він бачив ніби своє друге "я". Того чоловіка всі звали Жаном Вальжаном!

Усе було, як і тоді: та сама обстановка, та сама пізня година, майже ті самі обличчя суддів, солдатів і глядачів. Тільки тепер угорі висіло розп’яття, якого не було тоді, коли судили його. Тоді Бога не існувало — його скинули з престолу разом із королем Франції.

За ним був вільний стілець; він швидко сів, наляканий думкою, що його можуть побачити. Сівши, він сховався за стосом папок на суддівському столі й тепер спостерігав за всім, лишаючись невидимий. Потроху він опанував себе. Відчуття реальності повернулось до нього. Він заспокоївся і вже був здатен слухати.

Пошукав очима Жавера, але не побачив його. Стіл секретаря суду затуляв від нього лаву свідків. Крім того, як ми вже згадували, в залі було напівтемно.

Коли наш подорожній увійшов, захисник підсудного закінчував свою промову. Загальна увага була напружена до краю: засідання тривало вже три години. Протягом трьох годин присутні спостерігали, як усе нижче згинався під страшним тягарем неспростовних доказів нікому не знайомий чоловік, жалюгідний волоцюга, невимовно тупий чи то невимовно хитрий. Його схопили, коли він тримав у руці гілку з яблуками, зламану в садку, неподалік звідти. Хто ж він був, цей чоловік? Здійснили розслідування, знайшли свідків, і на підставі їхніх показань склали обвинувальний висновок: "Перед нами не просто дрібний злодій, а небезпечний бандит, колишній каторжник Жан Вальжан, якого давно розшукує правосуддя, бо вісім років тому, вийшовши з тулонської каторги, він пограбував хлопця на прізвисько малюк Жерве, тобто вчинив злочин, передбачений статтею 383 карного кодексу. Нині його зловлено на крадіжці. Тобто ми маємо справу з рецидивістом". Слухаючи такі звинувачення, підсудний начебто лише дивувався: він або заперечливо хитав головою, або тупо дивився в стелю. А тим часом хмари над ним згущувалися. В одному з випадків йому навіть загрожувала смертна кара, якщо особу буде встановлено, і його визнають винним у пограбуванні малюка Жерве. Хто він був, цей чоловік? Цілковитий ідіот чи великий хитрун? Розумів він усе чи нічого не розумів? Ці запитання хвилювали публіку, навіть дехто з присяжних вагався. Процес не тільки навіював жах, а й бентежив; похмура драма ховала в собі якусь загадку.

Адвокат почав свій виступ, наголосивши на тому, що крадіжку яблук не доведено. Його підзахисного затримали з гілкою в руках, але ж він пояснив, що підібрав її на землі. Ніхто не бачив, як він перелазив через мур і відламував гілку. Отже, чи є докази того, що Шанматьє злодій? Тільки один: він — колишній каторжник. Захисник не заперечував, що це припущення, на жаль, підтверджено досить ґрунтовно. Підсудний працював підрізальником; прізвище Шанматьє цілком могло утворитися від злиття "Жан" і "Матьє";і нарешті четверо свідків не вагаючись упізнали Шанматьє як каторжника Жана Вальжана. Цим свідченням адвокат міг протиставити лише заперечення свого підзахисного, особи зацікавленої. Але навіть якщо вважати доведеним, що Шанматьє — це каторжник Жан Вальжан, то його причетність до крадіжки яблук лишається чистим припущенням. На жаль, — і "з поваги до істини" захисник мусить це визнати, — підсудний обрав дуже "невдалу систему захисту". Він затявся заперечувати геть усе: і свою причетність до крадіжки, і те, що він — колишній каторжник. Признавшись в останньому, він мав би більше підстав розраховувати на поблажливість правосуддя; захисник і радив йому вчинити так, але підсудний уперто відмовився. Він помиляється, та, зрештою, слід узяти до уваги обмеженість його інтелекту. Цей чоловік вочевидь недоумкуватий. Довгі роки страждань на каторзі, злиденне життя після ув’язнення вплинули на його глузд. Він захищається невдало, та хіба це причина, щоб його засудити? Щодо пригоди з малюком Жерве, то захисник не збирався торкатись її, вона безпосередньо не стосується сьогоднішнього процесу. На завершення своєї промови адвокат звернувся до присяжних із проханням, що в разі, якщо вони визнають особу Жана Вальжана доведеною, накласти на підсудного поліційну кару, передбачену для каторжника, який самовільно покинув визначене йому місце проживання.

Прокурор відповів захисникові промовою нещадною й кучерявою, як то завжди виступають у суді прокурори.

Він похвалив адвоката за "повагу до істини" і спритно скористався з цієї "любові до істини". Отже, його колега начебто згоден визнати, що підсудного звуть Жаном Вальжаном. А хто він такий, цей Жан Вальжан? Детальний опис Жана Вальжана. Огидне страховище і таке інше, і таке інше… І ось така людина, волоцюга, жебрак без жодних засобів до життя, і таке інше, і таке інше… звикши до злочинних дій і мало виправлений перебуванням на каторзі, як то доводить пограбування малюка Жерве і таке інше, і таке інше… І ось така людина, затримана майже на місці злочину, ще з украденою річчю в руках, заперечує свою очевидну причетність до крадіжки, заперечує навіть своє ім’я! Окрім сотні інших доказів, до яких ми не повертатимемося, його впізнали аж четверо свідків: троє його колишніх приятелів — каторжники Бреве, Шенілдьє та Кошпай — і Жавер, непідкупний поліційний наглядач Жавер! Що ж протиставив підсудний цій нищівній одностайності? Він заперечує. Яка затятість!

Поки прокурор говорив, підсудний слухав із розкритим ротом, з виразом подиву, в якому просвічувало своєрідне захоплення. Він був явно здивований, що людина може отак закручено балакати. Лише вряди-годи, коли красномовність прокурора вибухала особливо квітчастими зворотами та грізними звинуваченими, Шанматьє сумно й заперечливо хитав головою. Прокурор звернув увагу присяжних на цю вочевидь обмірковану поведінку обвинувачуваного, яка свідчила не так про тупість, як про давню й підступну звичку обманювати правосуддя. На завершення він згадав про пограбування малюка Жерве й вимагав суворого вироку.

Відповідна стаття закону, як ми знаємо, передбачала в подібних випадках довічну каторгу.

Адвокат підвівся, привітав пана прокурора з "блискучою промовою", потім навів свої заперечення, але не дуже впевнено; було ясно, що ґрунт вислизає в нього з-під ніг.

7. Невдала система захисту

Настав час припинити дебати сторін, і голова суду звернувся до обвинувачуваного зі звичайним запитанням:

— Підсудний, ви маєте щось додати на свій захист?

Шанматьє стояв, мнучи в руках свого жалюгідного кашкета, і, здавалося, нічого не чув.

Суддя повторив запитання.

Цього разу підсудний почув і начебто зрозумів, чого від нього хочуть. Він стрепенувся, як ото людина, що раптово пробуджується від сну, розглянувся навколо, подивився на публіку, на жандармів, на адвоката, на присяжних, на суддів, поклав на бар’єр величезний вузлуватий кулак і, втупивши погляд у прокурора, несподівано заговорив. Слова вихоплювались у нього безладно, плутались, чіплялися одне за одне, ніби хотіли вилетіти з рота усі зразу. Ось що він сказав:

— Так от, знайте. Я працював стельмахом у Парижі, в майстерні пана Балу. Це нелегко. У возоробному ділі доводиться трудитись просто неба; бува, під повіткою, коли в доброго хазяїна, але ніколи в закритому приміщенні, бо тут потрібен простір, самі розумієте. Взимку так мерзнеш, що ляпаєш у долоні, аби зігрітись, але хазяїн цього не любить — каже: ви гайнуєте час. Обробляти залізо, коли на бруківці крига — то вам не мед пити. На такій роботі людина довго не протягне. Замолоду ти вже старий, у сорок років тобі каюк. А я там дотяг до п’ятдесяти трьох, тож довелося не солодко. З мене стали знущатися, обзивати старим шкарбуном. Хазяїн платив мені тільки тридцять су на день. Була в мене дочка, вона прала людям білизну на річці. Дещо заробляла й вона, і вдвох ми якось перебивалися. Їй, сердешній, теж доводилося сутужно. Цілий день гнеш спину над ночвами, мокра до пояса, під дощем, під снігом, під холодним вітром; навіть як ударить мороз — однаково треба прати, декотрі люди мають небагато білизни і не можуть ждати; якщо не випереш їм, утратиш замовників. Ночви дерев’яні, дошки припасовані погано, і вода ллється просто на тебе. Спідниця наскрізь мокра. Холод пробирає до кісток. Вона поверталась додому о сьомій вечора і зразу лягала спати — дуже-бо стомлювалася. Чоловік бив її. Вона померла. Ось так. Я сказав правду. Спитайте у людей, якщо не вірите.

А в кого спитайте? Який же я дурний! Париж — це безодня. Хто там знає дядька Шанматьє? Але я ж назвав пана Балу. Знайдіть пана Балу. А то я зовсім не розумію, чого вам від мене треба.

Старий замовк, але лишився стояти. Він виговорив усе це хрипким і грубим голосом, з якоюсь простодушною дратівливістю. За кожною фразою він махав рукою, наче дроворуб, який розколює поліно. Коли він замовк, юрба вибухнула сміхом. Він витріщився на людей і, нічого не розуміючи, зареготав і сам.

То була зловісна картина.

Голова суду, чоловік співчутливий і доброзичливий, нагадав "панам присяжним", що вищезгаданого Балу, колишнього хазяїна возовні, на якого посилається підсудний, розшукати не змогли, оскільки він збанкрутував, де перебуває нині, з’ясувати не пощастило. Потім, обернувшись до Шанматьє, суддя сказав:

— Підсудний, ви повинні зрозуміти, що становище у вас тяжке. У ваших же інтересах я закликаю, щоб ви чітко відповіли зараз на два головні запитання. По-перше, чи перелізли ви через мур до чужого садка і вкрали там гілку з яблуками? По-друге, чи справді ви колишній каторжник Жан Вальжан?

Підсудний кивнув головою, наче зрозумів, чого від нього хочуть, розтулив рота, обернувся до голови суду і сказав:

— По-перше…

Потім він подивився на свого кашкета, подивився в стелю й замовк.

— Підсудний, — суворо мовив прокурор, — зважте, що ви не відповідаєте на поставлені запитання. Ваша розгубленість зраджує вас. Цілком очевидно, що ви не Шанматьє, що ви колишній каторжник Жан Вальжан, який спочатку сховався під прізвищем своєї матері "Матьє". Цілком очевидно, що ви вкрали яблука з чужого саду. Панове присяжні не дадуть себе ошукати.

Тут підсудний, який уже був сів, підхопився на ноги.

— Ви злий чоловік! — викрикнув він. — Ось що я вам скажу. Я нічого не крав. Я підібрав ту гілку з яблуками на землі, не знаючи, що вона завдасть мені стільки лиха. Ось уже три місяці я в тюрмі. І всі мені торочать: "Признавайся!" Я не знаю, чого від мене хочуть, я не вчився наук, я чоловік бідний. Я не знаю, хто такі Жан Матьє і Жан Вальжан. Я працював у пана Балу, на Лікарняному бульварі. Мене звуть Шанматьє. Я справді бував в Оверні й у Фаверолі. Ну то й що? Хіба в Оверні чи у Фаверолі живуть тільки ті, хто побував на каторзі? І чого ви всі напали на мене, мов скажені собаки?

Прокурор звернувся до голови суду:

— Пане голова, оскільки підсудний і далі уперто все заперечує, я прошу знову викликати ув’язнених Бреве, Кошпая та Шенілдьє й поліційного наглядача Жавера і востаннє допитати їх щодо тотожності особи підсудного з каторжником Жаном Вальжаном.

— Звертаю вашу увагу на те, — відповів голова суду, — що поліційний наглядач Жавер, маючи нагальні службові обов’язки в головному місті сусідньої округи, покинув засідання відразу ж по тому, як дав свої свідчення. Ми дозволили йому це зі згоди самого пана прокурора й захисника підсудного.

— Справді, пане голова, — відповів прокурор. — Тому вважаю за свій обов’язок нагадати присяжним, що сказав тут інспектор Жавер, відомий своєю чесністю й бездоганною службовою репутацією. Ось його слова: "Я впізнав підсудного. Це колишній каторжник, дуже небезпечний бандит на ім’я Жан Вальжан. Він відбув на каторзі дев’ятнадцять років за крадіжку зі зломом. П’ять або шість разів намагався втекти. Крім пограбування малюка Жерве та крадіжки яблук у садибі П’єрон, він ще, як я підозрюю, обікрав його преосвященство покійного єпископа Діньського. Я часто бачив цього чоловіка, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Повторюю: я впізнав його".

Ця заява, здавалося, справила велике враження і на публіку, і на присяжних. Далі прокурор поставив вимогу, щоб знову викликали й допитали свідків Бреве, Шенілдьє та Кошпая.

Голова суду дав відповідний наказ, і за хвилину з кімнати свідків до зали привели ув’язненого Бреве.

Бреве був чоловік років шістдесяти, схожий на ділка і водночас на пройдисвіта. Іноді таке поєднання зустрічається. Тюремне начальство казало про нього: "Це чоловік послужливий", — і його настановили у в’язниці воротарем.

— Бреве, — сказав голова суду, — ви відбуваєте покарання, і вас не можна привести до присяги. Проте навіть у людини, осудженої законом, має зберегтися почуття честі й справедливості. Саме до такого почуття і звертаюся я в цю вирішальну мить. Перш ніж відповісти, добре усвідомте собі, що одне ваше слово може згубити цього чоловіка, а з другого боку — допомогти з’ясуванню істини. Підсудний, встаньте. Бреве, придивіться до підсудного, напружте пам’ять і скажіть: це справді ваш колишній товариш по каторзі Жан Вальжан?

Бреве подивився на підсудного, потім обернувся до суду.

— Так, пане голова суду. Я перший упізнав його, і думка моя не змінилася. Це Жан Вальжан. Він був у Тулоні на каторзі з тисяча сімсот дев’яносто шостого по тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік. Я вийшов звідти на рік пізніше. Він добре підтоптався відтоді, проте я впізнав його, і сумнівів у мене нема.

— Сядьте, — сказав суддя. — А ви, підсудний, стійте.

Привели Шенілдьє, довічного каторжника, — про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти — жвавий, зморшкуватий, нахабний — він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.

Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.

Шенілдьє вибухнув сміхом:

— Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?

— Сядьте, — сказав голова суду.

Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.

Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.

— Це Жан Вальжан, — мовив Кошпай. — Ми ще називали його Жан Домкрат — такий він був сильний.

Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: "Знайшовся один!" Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: "Ну й спритник!" А третьому гукнув: "Брехня!"

— Підсудний, ви все чули, — звернувся до нього голова суду. — Що ви скажете?

— Я вже сказав — брехня! — відповів Шанматьє.

Гомін у залі посилився. Було ясно, що чоловік на лаві підсудних приречений.

— Закличте публіку до тиші, — сказав голова суду. — Я закриваю дебати.

У цю мить пролунав чийсь гучний голос:

— Бреве, Шенілдьє, Кошпай, погляньте сюди!

Усі, хто почув той голос, заціпеніли — стільки в ньому було горя й розпачу. Всі голови повернулись туди, звідки він пролунав. Чоловік, який сидів позад суду серед привілейованих осіб, звівся на ноги, штовхнув дверцята в перегородці, що відокремлювала суд від публіки, і вийшов на середину зали. Голова суду, прокурор і ще з двадцятеро людей упізнали його й хором вигукнули:

— Пан Мадлен!

8. Шанматьє дивується дедалі дужче

То був справді він. Лампа на столі в секретаря суду освітлювала його обличчя. Він був блідий і злегка тремтів. За годину, яку він тут просидів, волосся в нього стало зовсім біле.

Усі погляди прикипіли до нього.

Перш ніж голова суду або прокурор змогли вимовити бодай слово, перш ніж жандарми встигли ворухнутись, чоловік, якого поки що всі називали паном Мадленом, швидко підійшов до свідків Кошпая, Бреве та Шенілдьє:

— Ви не впізнаєте мене? — запитав він.

Усі троє остовпіли і тільки заперечливо похитали головами. Кошпай, перелякавшись, по-військовому віддав честь. Мадлен обернувся до суду і сказав лагідним голосом:

— Панове присяжні, відпустіть підсудного на волю. Пане голова, звеліть заарештувати мене. Чоловік, якого ви шукаєте, не він, а я. Мене звуть Жан Вальжан.

Ніхто з присутніх у залі не зважувався дихнути. Здивоване перешіптування змінилося мертвою тишею.

Голова суду й прокурор обмінялися швидким поглядом.

— Чи є тут лікар? — з натяком у голосі запитав суддя.

Тоді заговорив прокурор:

— Панове присяжні, дивний випадок, який щойно відбувся, може викликати тільки почуття глибокого смутку. Усім відомо про високі чесноти шановного пана Мадлена, мера Монтрея-Приморського. Якщо в залі знайдеться лікар, то ми приєднуємося до прохання голови суду оглянути Мадлена і відпровадити його додому.

Мадлен не дав прокуророві закінчити.

— Дякую вам, пане прокурор, — сказав він лагідно й водночас рішуче, — але я не збожеволів. Зараз ви в цьому переконаєтеся. Ви щойно мало не припустилися трагічної помилки — відпустіть того чоловіка! Повірте — я кажу вам правду. Я зробив усе, що міг. Я сховався під чужим ім’ям; я забагатів, і мене призначили мером. Я хотів знову стати чесною людиною. Та, мабуть, це неможливо. Я справді обікрав його превелебність єпископа Діньського; я справді пограбував малюка Жерве. Отож слушно вам тут сказали, що Жан Вальжан був лихим чоловіком. Можливо, провина за це лежить не тільки на ньому. Річ у тім, панове присяжні, що каторжника виховує каторга. Поміркуйте над цим, якщо хочете. Колись я був бідним селянином, тупим, майже недоумкуватим — каторга змінила мене. Я був недорозвиненим — я став лихим; я був чурбаком — я став розжареною головешкою. Згодом мене врятувала доброта людська — так само, як раніше мене згубила людська суворість. Але пробачте, вам не зрозуміти, про що я кажу. У моєму каміні ви знайдете в попелі монету, яку я вкрав сім років тому в малюка Жерве. Мені більш немає чого додати. Заарештуйте мене. О, Господи! Пан прокурор хитає головою, і всі ви думаєте: "Пан Мадлен збожеволів". Ви не вірите мені! Шкода! Не засудіть принаймні цього невинного чоловіка! Подумати лишень! Ці троє не впізнали мене! Хотів би я, щоб тут був Жавер. О, той би не став вагатися!

Він рвучко обернувся до каторжників:

— Ну а я вас упізнав зразу! Бреве, пам’ятаєш свої картаті шлейки, які ти носив на каторзі?

Бреве здригнувся від подиву й окинув того, хто говорив зляканим поглядом. А той провадив:

— Шенілдьє, на правому плечі у тебе глибокий опік.

— Справді, — сказав Шенілдьє.

— Кошпаю, у тебе на згині ліктя лівої руки випалено порохом дату: перше березня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року. Це день, коли імператор висадився в Кані. Закоти-но рукав.

Кошпай закотив рукав, усі погляди прикипіли до його оголеного ліктя. Жандарм підніс лампу: дата справді була там.

Бідолаха обернувся до публіки й до присяжних з усмішкою, яку навіки запам’ятали ті, хто бачив її. То був посміх торжества, то була усмішка розпачу.

— Тепер ви бачите: я — Жан Вальжан, — сказав він.

Усім стало очевидно, що й справді перед ними Жан Вальжан. Не треба було більш ніяких пояснень, щоб усі як один зрозуміли просту й високу істину: вони бачать людину, котра прийшла виказати себе й урятувати невинного від каторги.

— Я не хочу більше порушувати порядок судового розгляду, — сказав Жан Вальжан. — Мене не затримують, і я піду. Мені треба ще залагодити деякі справи. Пан прокурор знає, куди я їду, і зможе заарештувати мене, коли захоче.

Він попрямував до виходу. Не пролунав жоден голос, не звелася жодна рука, щоб йому перешкодити. То була та незбагненна мить, коли тисячі розступаються перед однією людиною. Він пройшов крізь натовп дуже повільно. Невідомо, хто відчинив йому двері, та коли він до них підійшов, вони були відчинені. Вже на порозі він обернувся й сказав:

— Пане прокурор, я у вашому розпорядженні.

А тоді обернувся до публіки:

— Ви всі, певно, вважаєте мене гідним жалості, правда? І все ж таки я радий, що не вчинив інакше, хоч і волів би, щоб цього зі мною не сталося.

Він вийшов, і двері зачинилися за ним у той самий загадковий спосіб, як і відчинились.

Менш ніж за годину вердикт присяжних повністю виправдав підсудного на ім’я Шанматьє. Відразу випущений на волю, той пішов приголомшений, думаючи, що всі люди побожеволіли, і не розуміючи в усьому цьому нічогісінько.

Книга сьома

Удар у відповідь

1. У якому дзеркалі пан Мадлен побачив своє волосся

Розвиднялося. Фантіна всю ніч металась у гарячці, проте її безсоння було сповнене щасливих видінь; над ранок вона задрімала. Сестра Симпліція, яка не відходила від хворої, скористалася з її сну, щоб приготувати для неї нову порцію хінної настоянки. Черниця вже кілька хвилин була в лікарняній аптеці і придивлялась у світанковій сутіні до пляшечок і порошків. Раптом вона обернулась — і скрикнула від несподіванки. Перед нею стояв Мадлен. Він увійшов зовсім нечутно.

— Це ви, пане мер! — вигукнула сестра.

— Як почуває себе ця бідолашна? — тихо запитав він.

— Зараз непогано. Але вчора ми так тривожились!

Вона розповіла йому, що Фантіні було зовсім зле, але тепер їй краще, бо вона думає, що пан мер поїхав до Монфермея по її дитину. Сестра не наважилася розпитувати пана мера, але з його вигляду зрозуміла, що він їздив не туди.

— Ви добре зробили, не ставши розчаровувати її.

— Так-то воно так, — сказала сестра, — але що ми скажемо їй тепер, коли вона загледить вас і не побачить своєї дитини?

Якусь мить він мовчав замислений, потім мовив:

— Бог нам підкаже.

— Але обманювати не можна, — ледь чутно прошепотіла сестра.

У кімнаті вже зовсім розвиднілось. Випадково сестра підвела очі й глянула на Мадлена.

— Боже! — вигукнула вона. — Що з вами сталось? У вас зовсім біле волосся!

— Біле волосся? — повторив він.

Сестра Симпліція не мала люстерка. Вона понишпорила в якійсь коробці й дістала звідти дзеркальце, що його лікар притуляв до губів хворого, коли треба було з’ясувати, дихає той чи ні. Мадлен підніс те дзеркальце до очей, подивився на себе й кивнув:

— Справді!

Він промовив це зовсім байдуже, думаючи про щось інше.

Сестра похолола від якогось неусвідомленого жаху.

— Можна мені пройти до неї? — спитав Мадлен.

— А хіба ви не збираєтеся послати когось по її дитину, пане мер? — наважилася запитати сестра.

— Неодмінно, але для цього знадобиться два або три дні.

— Якби ви не показувалися їй на очі, пане мер, — боязко почала сестра, — тоді можна було б умовити її набратись терпіння, і коли привезуть дитину, вона подумає, що й ви приїхали з нею, і нам не доведеться вдаватися до обману.

Мадлен замислився на кілька секунд, а тоді сказав із властивою йому спокійною рішучістю:

— Ні, я мушу її побачити. Можливо, в мене обмаль часу.

— Тоді проходьте, — сказала сестра. — Але вона спить.

Він зайшов у кімнату Фантіни, наблизився до ліжка і трохи відгорнув запону. Вона спала. Щоки в неї порожевіли, довгі біляві вії, єдине, що лишилося від її дівочої краси, тремтіли уві сні, на обличчі застиг вираз блаженства. Побачивши її такою, годі було повірити, що ця жінка безнадійно хвора. Здавалося, вона ось-ось змахне невидимими крильми й полетить.

Аж ось Фантіна розплющила очі, побачила його й спокійно, з усмішкою спитала:

— А де Козетта?

2. Фантіна щаслива

Вся вона світилася тихою радістю, і її запитання прозвучало з такою глибокою вірою, що Мадлен не знайшовся на відповідь.

— Я спала й бачила вас уві сні, — провадила Фантіна. — Ви були освітлені небесним сяйвом, над вами літали янголи й херувими. Але де Козетта? Чому не посадовили її до мене на ліжко, щоб я прокинулась і побачила свою донечку?

Він відповів неуважно і згодом не міг пригадати, що саме тоді сказав.

На щастя, з’явився лікар, якого покликала сестра. Він поквапився на підмогу Мадленові:

— Заспокойтеся, голубонько, — сказав лікар. — Ваша дитина тут.

Очі Фантіни засяяли, й вона склала руки в палкому благанні.

— О, принесіть же її мені! — вигукнула вона.

Зворушлива ілюзія матері! Козетта все ще була для неї малям, яке носять на руках.

— Не тепер, — заперечив лікар. — У вас іще гарячка. Побачивши свою дитину, ви розхвилюєтесь, і вам погіршає Треба спочатку одужати.

— Я вже одужала! — сердито вигукнула вона. — Який же він йолоп, цей лікар! Я хочу бачити свою дитину, хочу!

— От бачите, — сказав лікар, — як ви розхвилювалися. Поки ви будете в такому стані, я не дозволю вам побачитися з дитиною. Побачити її — це ще не все, вам треба жити для неї. Коли ви станете розважливішою, я сам приведу до вас дівчинку.

Бідолашна мати похилила голову.

— Пане лікарю, пробачте мені. Я розумію, ви боїтеся, що я розхвилююсь, я чекатиму, поки ви скажете, але повірте, мені не зашкодило б, якби я побачила свою донечку. Вона стоїть у мене перед очима від учорашнього дня. Якби її принесли зараз мені, я б тільки ніжно поговорила з нею. Хіба не зрозуміло, що я дуже хочу побачити свою дівчинку? Я не гніваюсь. Я знаю, що скоро буду щаслива. Я вже зовсім здорова, але я лежатиму тихо й не ворушитимусь, ніби я хвора. Тоді пан лікар буде задоволений і скаже: їй можна принести її дитину.

Мадлен сів на стілець біля ліжка хворої. Вона обернулась до нього і засипала його запитаннями:

— Як вам з’їздилося, пане мер? Скажіть мені тільки, як вона себе почуває? Чи не втомила її дорога? Мабуть, вона й не впізнає свою матір! Стільки минуло часу, певне, дитина зовсім мене забула, бідолашна крихітка! Діти не мають пам’яті. Вони як ото пташки. Сьогодні воно таке, завтра інше — і ні про що не замислюється. Ті Тенардьє піклувалися про неї? Годували її добре? О, скільки я вистраждала, якби ви знали! Але тепер усе позаду. Я така щаслива! Пане мер, якою вона вам здалася? Правда ж, вона гарна, моя люба донечка? А в диліжансі, мабуть, було холодно. Невже не можна привести її до мене бодай на мить? О, якби ви тільки захотіли, ви ж мер!

Він узяв її за руку і сказав:

— Козетта дуже гарна, вона почуває себе добре, і ви скоро побачите її, але заспокойтеся. Ви говорите надто схвильовано, до того ж висовуєте руки з-під ковдри, і через те у вас кашель.

Справді, напади кашлю уривали Фантіну майже на кожному слові.

Мадлен усе тримав хвору за руку. Здавалося, він хотів щось сказати їй, але вагався. Лікар пішов, з ними лишилася тільки сестра Симпліція.

Аж раптом, порушивши мовчанку, Фантіна вигукнула:

— О Боже! Я чую голос своєї донечки!

На подвір’ї гралася дитина — дівчинка воротарки, а може, котроїсь із робітниць. Вона бігала, стрибала, сміялася й співала дзвінким голоском. Цей спів і почула Фантіна.

— Це моя Козетта! — вигукнула вона. — Я впізнаю її голос!

Дитина побігла собі кудись, голосок на подвір’ї стих. Ще якийсь час Фантіна дослухалася, а тоді обличчя в неї спохмурніло.

— Який він лихий, цей лікар, що не дозволяє мені побачити мою дівчинку! — прошепотіла вона.

Але тут-таки повеселіла й заговорила сама до себе:

— Які ми будемо щасливі! У нас буде садочок. Пан Мадлен обіцяв мені. Моя дівчинка ґратиметься в садочку. Вона бігатиме по травичці й ловитиме метеликів, а я дивитимусь на неї. Потім вона піде до першого причастя. Ану, коли ж це їй іти до першого причастя? — Фантіна почала загинати пальці. — Один, два, три, чотири… зараз їй уже сім. Через п’ять років. Вона вдягне білу вуаль, ажурні панчохи й буде схожа на маленьку даму. О, люба сестро, яка ж я дурна, уявіть собі, я думаю про те, як моя донька піде до першого причастя!

І хвора засміялася.

Мадлен випустив Фантінину руку. Він слухав її белькотіння, як слухають шерех вітерцю, опустивши голову й заглибившись у свої безрадісні думки. Несподівано вона замовкла, і це змусило його машинально підвести погляд. Щось жахливе було у виразі обличчя Фантіни.

Вона вже не говорила й навіть не дихала; вона трохи підвелася на своєму ліжку, її худе плече вистромилося з-під сорочки; обличчя, осяяне радістю ще мить тому, тепер було мертвотно-бліде, а розширені від жаху очі мов прикипіли до чогось жахливого у протилежному кінці кімнати.

— Боже! — вигукнув він. — Що з вами, Фантіно?

Вона не відповіла, а тільки торкнулася його ліктя і другою рукою показала, щоб він подивився назад.

Мадлен обернувся й побачив Жавера.

3. Жавер задоволений

А події перед тим розвивалися так.

Коли Мадлен покинув залу судових засідань в Аррасі, щойно видзвонило половину на першу ночі, і він якраз устиг на поштовий диліжанс, на якому заздалегідь оплатив собі місце. Близько шостої ранку він уже був у Монтреї-Приморському й насамперед відіслав поштою листа панові Лаффіту, а тоді пішов до лікарні побачитися з Фантіною.

Тим часом, тільки-но він вийшов із зали суду, як прокурор, опам’ятавшись від першого подиву, заявив, що дивний випадок анітрохи не вплинув на його переконаність у тому, що справжнім Жаном Вальжаном є підсудний Шанматьє, а незбагненний вчинок шановного мера Монтрея-Приморського згодом знайде своє пояснення. Але впертість прокурора явно суперечила загальному настрою, який охопив публіку й суд. Захисникові Шанматьє було неважко переконати присяжних, що у світлі пояснень пана Мадлена, себто справдешнього Жана Вальжана, уся справа стала з ніг на голову, і вони мають перед собою невинного. Через кілька хвилин присяжні виправдали Шанматьє.

А що прокуророві був потрібен Жан Вальжан, і Шанматьє в нього забрали, йому нічого не лишалося, як заарештувати Мадлена. Голова суду вже оговтався від першого напливу почуттів і не став заперечувати. Хай там як, а правосуддя мало здійснитися. Отож було виписано ордер на арешт, і прокурор відправив його верховим гінцем у Монтрей-Приморський, особисто поліційному наглядачеві Жаверу.

Ми знаємо, що Жавер повернувся в Монтрей-Приморський відразу після того, як дав свідчення. Він тільки-но встав із постелі, коли верховий передав йому ордер на арешт.

Гонець сам служив у поліції, отож він у кількох словах розповів Жаверові про те, що відбулося в Аррасі.

Коли Жавер заходив у передпокій лікарні, він начебто був таким, як і завжди: холодний, незворушний, спокійний, з акуратно пригладженим на скронях волоссям. Але якби до нього уважно придивився той, хто добре його знав, він би здригнувся. Застібка його шкіряного коміра була не на потилиці, як належало, а за лівим вухом. Це означало, що збуджений він неймовірно.

Жавер у всьому був бездоганний: і в тому, як виконував свої обов’язки по службі, і в тому, як застібав ґудзики на мундирі. І якщо він недбало застебнув комір, це могло статися тільки під впливом внутрішнього потрясіння, яке можна порівняти хіба із землетрусом.

Він узяв із собою чотирьох солдатів і капрала, солдатів залишив вартувати на подвір’ї, а тоді довідався у воротарки, де лежить Фантіна. Підійшовши до її палати, він тихо повернув ключ, нечутно штовхнув двері й увійшов досередини.

Власне, він навіть не увійшов. Він став у проймі напіввідчинених дверей — на голові капелюх, ліва рука закладена за полу застебнутого по саме підборіддя редингота. З-під пахви виглядала свинцева головка його величезного кийка.

Він стояв так, ніким не помічений, близько хвилини. Аж раптом Фантіна підвела очі, побачила його і змусила обернутись пана Мадлена.

У ту мить, коли погляд Мадлена зустрівся з поглядом Жавера, Жаверове обличчя стало жахливим, хоч він і не ворухнувся, не зрушив з місця, не ступив і кроку. Жодне людське почуття не буває таким страхітливим, як радість.

То було обличчя демона, який з’явився по душу грішника.

4. Законна влада поновлює свої права

Фантіна більш не бачила Жавера від того дня, коли пан мер визволив її з лабет цього чоловіка. Тепер вона не сумнівалася, що він прийшов по неї. Вона не могла дивитись на те жахливе обличчя, їй перехопило подих, вона затулилась долонями і закричала з мукою в голосі:

— Пане Мадлен, врятуйте мене!

Жан Вальжан — віднині ми називатимемо його тільки так — підвівся й лагідно сказав Фантіні:

— Заспокойтеся. Він прийшов не по вас. — І, звертаючись до Жавера, мовив: — Я знаю, чого вам треба.

— Ходімо, швидше! — прогарчав Жавер.

Він навіть порушив букву закону й не пред’явив ордера на арешт. Він вважав Жана Вальжана своїм особистим супротивником, невловним і таємничим, який вислизав із його чіпких обіймів ось уже п’ять років. Отож сьогоднішній арешт був для нього просто щасливим кінцем тривалого полювання.

На крик Жавера Фантіна знов підвела очі. Але пан мер був із нею. Чого їй боятися?

І раптом вона побачила таке, що не могло привидітися їй навіть у гарячковому маренні. Вона побачила, як поліційний шпиг Жавер ухопив пана мера за комір. Вона побачила, як пан мер похилив голову. Їй здалося, що світ обвалюється.

Жавер і справді вхопив Жана Вальжана за комір.

— Пане мер! — зойкнула Фантіна.

Жавер зареготав, вищиривши зуби в страхітливій гримасі.

— Нема тут ніякого пана мера!

Жан Вальжан не пробував скинути руку, яка тримала його за комір редингота. Він почав:

— Жавер…

— Для тебе я "пан інспектор", — урвав його Жавер.

— Пане інспектор, — сказав Жан Вальжан, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.

— Голосно! Говори голосно! — відповів Жавер. — Зі мною не шепочуться!

Жан Вальжан повернувся до нього обличчям і проговорив поквапно й дуже тихо:

— Дайте мені три дні! Тільки три дні, щоб я міг привезти дитину цієї бідолашної жінки! Я заплачу, скільки буде треба. Ви поїдете зі мною, якщо захочете.

— Ти смієшся з мене! — прогарчав Жавер. — Просиш три дні, щоб накивати п’ятами! Мовляв, я поїду по дитину цієї дівки! Ха-ха! Ну й спритник!

Фантіна затремтіла всім тілом.

— По мою дитину! — закричала вона. — То моя дитина не тут? Сестро, скажіть мені, де Козетта? Я хочу бачити свою дівчинку! Пане Мадлен! Пане мер!

Жавер тупнув ногою.

– І ти туди ж! Ану прикуси язика, хвойдо! Оце країна: каторжників тут обирають мерами, а повій доглядають ніби графинь! Але годі! Більш такого не буде! — він пильно подивився на Фантіну й провадив, зібгавши в жмені краватку, сорочку й комір Жана Вальжана: — Так от затям собі: немає тут ні пана Мадлена, ні пана мера, а є злодій, грабіжник і каторжник на ім’я Жан Вальжан. Уторопала?

Фантіна рвучко випросталася, сперлася на свої худі руки, подивилася на Жана Вальжана, подивилася на Жавера, подивилась на черницю, розкрила рота, ніби збиралася щось сказати, з горла в неї вихопилося хрипіння, вона простягла перед собою руки, ніби шукаючи, за що ухопитися, і повільно злягла на подушку. Голова її вдарилась об узголів’я ліжка і впала на груди. Рот лишився розкритим, очі — розплющеними.

Вона була мертва.

Жан Вальжан поклав свою руку на пальці Жавера, які тримали його за комір, і розтиснув їх, наче пальці хлоп’яти.

— Ви вбили цю жінку, — сказав він.

— Годі! — люто вигукнув той. — Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати повчання. Іди за мною, а то — наручники!

У кутку кімнати стояло старе залізне ліжко, на якому спали під час чергування сестри. Жан Вальжан підійшов до того ліжка, миттю відламав уже розхитане бильце, що легко піддалося його могутнім м’язам, висмикнув звідти залізний прут і подивився на Жавера. Жавер поточився до дверей.

Жан Вальжан із тим прутом у руках підійшов до ліжка Фантіни. Там він обернувся і тихо сказав, звертаючись до Жавера:

— Не раджу турбувати мене в цю хвилину.

Відомо точно, що Жавер здригнувся.

Він хотів був піти покликати охорону, але Жан Вальжан міг скористатися з його відсутності й зникнути. Отож він стиснув у руці свого кийка, тримаючи його за нижній, тонший кінець і прихилився до одвірка, не зводячи погляду з Жана Вальжана.

Жан Вальжан сперся ліктем на бильце ліжка, опустив голову і втупив погляд у Фантіну, нерухому й випростану. Безмовний, заглиблений у себе, він у ці хвилини, здавалося, забув про все на світі. Його обличчя й поза виражали одну тільки невимовну жалість. А потім він нахилився над Фантіною й тихо заговорив до неї.

Що він їй казав? Ніхто на світі цього не чув. Можливо, їх чула смерть? Але сестра Симпліція, єдиний свідок тих подій, розповідала потім, що коли Жан Вальжан щось прошепотів на вухо Фантіні, вона помітила, як щаслива усмішка проступила на блідих губах мертвої і зблиснула в потьмянілих зіницях, сповнених подиву перед таємницею могили.

Жан Вальжан узяв обома руками голову Фантіни й поклав на подушку, зав’язав поворозки на комірі її сорочки і прибрав волосся під чепчик. Потім закрив їй очі.

Обличчя мертвої в ту мить, здавалося, просвітліло. Фантінина рука звісилася з ліжка. Жан Вальжан опустився навколішки, обережно підняв цю руку й поцілував.

Потім випростався й обернувся до Жавера.

— Тепер я у вашому розпорядженні, — сказав він.

5. По небіжчиці й могила

Жавер відпровадив Жана Вальжана до міської в’язниці.

Арешт пана Мадлена вразив і приголомшив жителів Монтрея-Приморського. На превеликий жаль, ми не можемо приховати, що після слів: "Це колишній каторжник", — усі відвернулися від нього. Менше ніж за дві години люди забули про добро, яке він зробив, і він став для них тільки "каторжником".

Ось так розвіявся в Монтреї-Приморському привид, званий паном Мадленом. На все місто тільки троє або четверо людей зберегли добру пам’ять про нього — і серед них стара воротарка, яка прислуговувала йому.

Надвечір того самого дня ця достойна бабуся сиділа у своїй комірчині, розгублена й засмучена. Фабрика була зачинена від самого ранку, ворота на засуві, на вулиці — жодної душі. В усьому будинку тільки й людей було, що сестра Перпетуя та сестра Симпліція, які читали молитви біля тіла Фантіни.

Близько тієї години, коли пан мер мав звичай повертатися додому, поважна жінка машинально підвелася, дістала з шухляди ключ від Мадленової кімнати і свічник, яким він присвічував собі, коли підіймався сходами. Ключ воротарка повісила на цвях, де він його звичайно брав, а свічник поставила поруч. Потім знову вмостилася на стілець і поринула у свої думки. Старенька проробила все це цілком бездумно.

Тільки години через дві вона отямилась від своєї задуми і вигукнула:

— О Господи! А я ж почепила його ключ на цвях!

У цю мить віконечко комірчини прочинилось, у отвір просунулася чиясь рука, взяла ключ та свічник і запалила свічку від лойового каганця, який горів на столі.

Воротарка підвела погляд і завмерла з розкритим ротом, придушивши готовий вихопитися з горла крик.

Вона впізнала цю руку, впізнала рукав редингота.

То був пан Мадлен.

— Господи! — вигукнула старенька. — А я думала, пане мер, що ви…

— …у в’язниці, — докінчив він її думку. — Я там і був. Я виламав ґрати у вікні, стрибнув із даху, й ось я тут. Зараз я підіймуся в свою кімнату, а ви пришліть до мене сестру Симпліцію. Вона, мабуть, сидить біля тіла небіжчиці.

Старенька поквапно підкорилася.

Жан Вальжан піднявся до своєї кімнати. Він поставив свічник на сходи, тихо відчинив двері й навпомацки опустив віконницю; тоді повернувся, узяв свічник і знову зайшов у кімнату.

Ця обережність була не зайва; як ми пам’ятаємо, вікно його кімнати виходило на вулицю.

Він роззирнувся навколо, подивився на стіл, на стілець, на ліжко, яке стояло застелене ось уже третю добу. Не лишилося жодних слідів від безладу позаминулої ночі. Воротарка прибрала в кімнаті. Вона ж таки знайшла в попелі й поклала на стіл обидва залізні наконечники його палиці і потемнілу від вогню монету в сорок су.

Він узяв аркуш паперу й написав на ньому: "Ось два наконечники моєї палиці і монета в сорок су, яку я силоміць відібрав у малюка Жерве і про яку згадувалося на суді". Потім поклав на записку обидва наконечники й монету, так щоб ці речі зразу впали у вічі тому, хто зайде до кімнати. Діставши із шафи стару сорочку, він роздер її й обмотав тими клаптями обидва срібні свічники. Втім, у його рухах не було ні поквапу, ні хвилювання, й, загортаючи свічники, він водночас надкусив шматок чорного хліба. Можливо, то була тюремна пайка, яку він прихопив із собою.

У двері тихо постукали.

— Заходьте, — сказав він.

Це прийшла сестра Симпліція.

Вона була бліда, з почервонілими від сліз очима, свічка тремтіла в її руці.

Жан Вальжан написав кілька рядків на аркуші паперу і віддав записку черниці, сказавши:

— Сестро, це ви передасте священикові.

Він не згорнув аркуша. Сестра глянула на написане.

— Можете прочитати, — сказав Жан Вальжан.

Вона прочитала: "Я прошу пана кюре розпорядитися всім, що я тут залишаю. Прошу сплатити судові видатки в моїй справі й поховати жінку, яка сьогодні померла. Решту — біднякам".

— Чи не хотіли б ви, пане мер, востаннє глянути на ту бідолашну? — ледь чутно пробелькотіла сестра.

— Ні, — сказав він. — За мною погоня, і якби мене схопили біля неї, це потривожило б її спокій.

Тільки-но він договорив, як на сходах загупали важкі кроки; і водночас почувся крикливий голос воротарки.

— Ні, добродію, Богом присягаюся, що сюди не заходила жодна душа, я ж бо й на хвилину не відлучалася від дверей!

— Одначе в кімнаті світиться, — відповів чоловічий голос.

Вони впізнали голос Жавера.

Кімната була розташована так, що двері, відчиняючись, прикривали правий куток. Жан Вальжан дмухнув на свічку і став у той куток.

Сестра Симпліція впала навколішки біля столу.

Двері відчинилися.

Увійшов Жавер.

З коридора долинув гомін кількох голосів і запевняння воротарки.

Черниця не підвела очей. Вона молилася.

Її свічка стояла на каміні й відкидала дуже тьмяне світло. Жавер побачив сестру й розгублено спинився на порозі.

Згадаймо, що Жавер глибоко шанував усяку владу. Причому це був характер цілісний, який не знав ні сумнівів, ні вагань. І не дивно, що влада церкви була для нього найавторитетнішою владою. У його очах священик не міг помилитися, а черниця — вчинити бодай найменший гріх.

Побачивши сестру, він хотів був піти геть.

Але не менш сильне почуття службового обов’язку штовхало його в протилежному напрямку. Тому він не пішов відразу, а зважився на запитання.

Перед ним була сестра Симпліція, яка не збрехала жодного разу в житті, і Жавер це знав.

— Сестро, ви одна в кімнаті? — запитав він.

То була жахлива мить, протягом якої бідолашна воротарка мало не знепритомніла.

Сестра підвела очі й відповіла:

— Так.

— Пробачте, що турбую вас, — провадив Жавер, — але це мій обов’язок, бо ми розшукуємо злочинця на ім’я Жан Вальжан, який щойно втік із в’язниці. Ви не бачили цієї особи?

— Ні, — відповіла сестра.

Вона збрехала. Вона збрехала двічі підряд, не вагаючись, як людина, що вирішила принести себе в жертву.

— Пробачте, — сказав Жавер і пішов геть, шанобливо вклонившись.

О свята сестро! Тебе вже немає на цьому світі, ти давно возз’єдналася зі своїми братами-янголами. То хай же цей обман зарахують тобі в раю!

Слова черниці були для Жавера таким вирішальним доказом, що він навіть не поцікавився свічкою, яка чадила на столі, тільки-но погашена.

Через годину в нічному тумані від Монтрея-Приморського швидко йшов у напрямку Парижа якийсь чоловік. То був Жан Вальжан. За словами двох або трьох возіїв, які його перестріли, він ніс згорток, і на ньому була робоча блуза. Звідки він її взяв? Хтозна. Але кілька днів тому в фабричній лікарні помер старий робітник, не лишивши по собі нічого, крім своєї блузи. Можливо, на Жанові Вальжанові була та сама блуза.

Ще кілька слів про Фантіну.

У всіх нас одна мати — земля. Цій матері й повернули Фантіну.

Кюре вирішив, — і, мабуть, він учинив правильно, — віддати біднякам якомога більшу частину з тих грошей, які залишив Жан Вальжан. Зрештою, про кого йшлося? Про каторжника й повію. Ось чому він не став надто витрачатись на похорон, і Фантіну поховали в братській могилі, в тому куточку кладовища, яке належить усім і водночас нікому. Там закопують бідних. На щастя, Бог знає, де шукати душу. Отже, Фантіна лягла в землю серед невідомо чиїх кістяків. Її могила мало чим відрізнялась від її від її ложа.

Частина друга

Козетта

Книга перша

Корабель "Оріон"

1. Номер 24601 стає номером 9430

Жана Вальжана заарештували знову.

Ми дуже коротко зупинимося на сумних подробицях цього випадку. Обмежимося тільки тим, що подамо два повідомлення, надруковані в тогочасних газетах через кілька місяців після дивовижних подій, які сталися в Монтреї-Приморському.

Перше повідомлення ми взяли з "Драпо блан". Датоване воно 25 липня 1823 року:

"В одній окрузі департаменту Па-де-Кале нещодавно відбулися досить незвичайні події. Чоловік на ім’я Мадлен, що з’явився в тому краї невідомо звідки, винайшов новий і дуже успішний спосіб виробництва у традиційному місцевому промислі — виготовленні чорного бурштину й оздоб із чорного скла. Він і сам збагатився, і сприяв збагаченню всієї округи. У знак подяки за його послуги пана Мадлена обрали мером. Але поліція розкрила, що то був не хто інший, як колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан, засуджений 1796 року за крадіжку. Жана Вальжана знову відправили на каторгу, оскільки він порушив закон, так і не з’явившись по звільненні на призначене йому місце проживання. Ходять чутки, ніби перед арештом він устиг забрати в банку Лаффіта свій вклад — понад півмільйона франків, які він нажив, зрештою, цілком законно, з прибутків свого підприємства. Нікому не відомо, де Жан Вальжан заховав ці гроші, перед тим як його повернули на тулонську каторгу".

Друге повідомлення, трохи докладніше, ми взяли з "Журналь де Парі" за те саме число.

"Колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан нещодавно став перед судом присяжних у Варі за обставин, які не могли не привернути уваги. Цей злочинець зумів одурити пильність поліції; він змінив прізвище й навіть став мером одного з наших маленьких міст на півночі Франції. Він відкрив у тому місті досить велике підприємство. Та зрештою його було викрито й заарештовано, завдяки невсипущій пильності прокурорського нагляду. Цей негідник жив із повією, яка померла від переляку в ту саму мить, коли його заарештували. Наділений геркулесівською силою, він зумів утекти з-під арешту; але днів через три-чотири поліція затримала його в Парижі в ту мить, коли він збирався сісти в диліжанс, який ходить між столицею і селищем Монфермей (департамент Сена-й-Уаза). Ходять чутки, ніби він скористався своїми трьома чи то чотирма днями на волі, щоб забрати значну суму, вкладену до одного з наших провідних банків. Ту суму оцінюють у шістсот — сімсот тисяч франків. Якщо вірити обвинувальному акту, він заховав гроші в тільки йому відомому місці, і вилучити їх не пощастило. Вищеназваний Жан Вальжан був осуджений судом присяжних у Варі за збройне пограбування, жертвою якого став вісім років тому один малий хлопчина-савояр. Цей бандит відмовився від захисту. Зусиллями прокуратури було доведено, що Жан Вальжан здійснив пограбування за співучастю цілої банди злодіїв. Його визнали винним і засудили до смертної кари. Від подачі касаційної скарги злочинець відмовився. У своєму невичерпному милосерді король пом’якшив вирок, і страту замінили на довічні примусові роботи. Жана Вальжана відправлено на тулонську каторгу".

На каторзі Жанові Вальжану змінили номер. Тепер він став номером 9430.

Щоб уже більше до цього не повертатися, відзначмо: разом із Мадленом зникло й процвітання Монтрея-Приморського. Здійснилося все те, що він і передбачив у ту ніч, коли його мучили сумніви. Пан Мадлен був душею міста, і коли цієї душі не стало, усе швидко покотилося до занепаду. Фабрику закрили, будівлі перетворилися на руїни, робітники розбрелися хто куди. Не стало організатора, і між майстрами почалися чвари; спосіб виробництва стали міняти, якість виробів різко впала, отже, зменшився збут, знизилася заробітна платня, майстерні простоювали, і зрештою настав повний крах. Убогим більше нізвідки було чекати допомоги. Все зникло, мов розвіялося за вітром.

2. Кого бачив у лісі дорожній сторож Довбня

Як ми вже знаємо, прокурор на суді твердив, ніби після втечі з-під першого арешту Жан Вальжан блукав у околицях Монфермея; так от, через якийсь час після тих подій люди в цьому селі помітили, що дорожній сторож на прізвисько Довбня чогось учащає до лісу. Ходили чутки, ніби той Довбня колись був на каторзі, через те поглядали на нього косо.

Отож було помічено, що від якогось часу Довбня ще завидна кидав роботу по впорядкуванню відданої під його нагляд дорожньої дільниці між Ганьї та Ланьї і йшов зі своєю киркою в ліс. Його не раз зустрічали надвечір у хащах або на пустельних галявинах — здавалося, він шукав чогось. Такі зустрічі явно дратували Довбню, і він щоразу намагався сховатись. Було очевидно, що в цьому криється якась таємниця.

Потім блукання Довбні до лісу припинились, і в селі перестали про це балакати. Та кількох людей і далі мучила цікавість. Серед них були шкільний учитель і шинкар Тенардьє, який приятелював з усіма й анітрохи не вважав принизливим для себе водитися з Довбнею.

— Він був на каторзі? — казав Тенардьє. — Ну то й що? Одному Богові відомо, хто там тепер і кому там судилося бути.

Одного вечора шкільний учитель сказав, що рано чи пізно правосуддя зацікавиться, чого б то Довбні було нишпорити в лісі, і, мовляв, куди він дінеться, заговорить, а надто як піддадуть його тортурам, скажімо, катуватимуть водою.

— Ану покатуймо його вином, — запропонував Тенардьє.

Отож якось вони спробували підпоїти старого дорожнього сторожа. Довбня пив багато, а розмовляв мало. Але Тенардьє і шкільний учитель знову й знову вперто розпитували його, і ось що вони зрозуміли з небагатьох туманних слів, які злетіли з уст Довбні.

Одного ранку, йдучи на роботу, той побачив у кущах лопату й кирку — здавалося, хтось умисне їх там заховав. Він тоді подумав, що то лопата й кирка старого на прізвисько Шість-Нещасть, який доставляв у Монфермей воду. Але ввечері того самого дня він побачив, як із дороги зійшов і попрямував у найгустіші хащі "один чоловік не з тутешніх, але йому, Довбні, добре знайомий. "Товариш по каторзі", — витлумачив Тенардьє. Довбня відмовився назвати його ім’я. Той чоловік ніс у руках щось квадратне, схоже на ящичок або скриньку. Довбня так здивувався, що йому не зразу спало на думку простежити, куди подався його "знайомець". Коли він до цього додумався, минуло хвилин сім-вісім, знайомець зник у гущавині, стояла вже ніч, і Довбня не зміг його відшукати. Тоді він вирішив почекати на узліссі. Було місячно. Через дві або три години Довбня побачив, як той чоловік вийшов із кущів. Скриньки в його руках уже не було, натомість він ніс кирку й лопату. Довбня й не подумав підходити до нього, бо той був утричі дужчий, ніж він, та ще й з киркою в руках і міг убити небажаного свідка, який його впізнав. Але лопата й кирка наштовхнули Довбню на здогад; він побіг до куща, повз який ішов уранці, — ні лопати, ні кирки там уже не було. Отож він подумав, що його знайомець, заглибившись у ліс, вирив десь киркою яму, поклав туди скриньку і закопав яму лопатою. Труп у тій скриньці не помістився б, отже, в ній були гроші. Після того Довбня й почав свої пошуки. Він оглянув, обстежив весь ліс, копав скрізь, де земля була нещодавно зрушена. Але марно.

Більш ніхто про це в Монфермеї не згадував.

3. Очевидно, кільце ланцюга уже було підпиляне, якщо зламалося від одного удару молотком

Наприкінці жовтня того самого 1823 року жителі Тулона побачили, як до їхнього порту ввійшов корабель "Оріон", що дістав під час шторму пошкодження й потребував ремонту.

Хоч "Оріон" і був пошарпаний бурею, його поява на рейді привабила в порт великий натовп. Бо поява такого корабля — це видовище, а юрба видовища любить.

На "Оріоні" майорів вимпел, який згідно з військово-морським етикетом мають вітати в порту одинадцятьма гарматними пострілами. На кожен постріл корабель відповідає — отже, всього гримить двадцять два постріли.

Лінійний корабель — це яскравий приклад того, як людський геній змагається з могутністю природи.

Лінійний корабель виготовлено водночас із найважчих і найлегших матеріалів, бо йому доводиться долати опір зразу трьох середовищ — твердого, рідкого й повітряного. Він має одинадцять сталевих кігтів, якими чіпляється за граніт на морському дні, і безліч крил, якими ловить вітер. Дихає він крізь жерла ста двадцяти гармат і гордо відповідає грому й блискавці. Океан прагне збити його зі шляху жахливою одноманітністю своїх хвиль, але корабель має душу — компас, який постійно вказує на північ і допомагає йому обрати потрібний напрямок. Темними ночами його ліхтарі замінюють зорі. Проти вітру він має такелаж і вітрила, проти води — дерево, проти граніту — залізо, мідь і свинець, проти темряви — світло, проти неозорого простору — стрілку компаса.

І щоразу, коли така грандіозна машина заходить у гавань, на березі юрмиться тлум цікавих, які самі не могли б пояснити, що їх сюди приваблює.

Отож щодня з ранку до вечора на набережних тулонського порту юрмився натовп роззяв, які витріщалися на "Оріон".

"Оріон" уже давно був пошкоджений. На днище налип товстий шар черепашок, від того швидкість корабля вдвічі зменшилась, і рік тому його витягували на сухе, щоб обшкребти черепашки, але обшкрябування порушило зовнішню обшивку підводної частини; неподалік від Балеарських островів вона тріснула, і корпус почав протікати. Потім на корабель налетів шторм, яким із лівого борту вибило решітку в гальюні, розламало гарматний порт і пошкодило ванти фок-щогли.

Отож "Оріон" увійшов до тулонського порту і кинув якір біля арсеналу. Він став на переозброєння та ремонт.

Одного ранку юрма, що видивлялася на корабель, стала свідком нещасного випадку.

Команда кріпила не реях вітрила. Марсовий матрос, який прив’язував з правого борту верхній ріжок грот-марселя, втратив рівновагу. Він раптом похитнувся, натовп на березі зойкнув; матрос обкрутився навколо реї, проте, падаючи, він устиг ухопитись за перт[14] — спершу однією рукою, потім другою — і завис над безоднею. Від різкого посмику перт розгойдався. Людина метлялась на тій мотузці, наче камінь у розкрученій пращі.

Ніхто не зважився кинутись йому на допомогу. Це було надто ризиковано. А тим часом бідолаха втрачав сили. Його обличчя знизу не було видно, але нелюдська напруга відбивалася в усіх його рухах. Він докладав неймовірних зусиль, щоб вибратись угору, та тільки дужче розгойдував снасть. Він не кричав зі страху втратити останні сили. Усі чекали, що ось-ось бідолаха пустить мотузку, і раз у раз відверталися, щоб не дивитись, як він полетить униз.

Раптом юрма побачила, як один чоловік зі спритністю леопарда лізе вгору по такелажу. Червона куртка на ньому свідчила, що це каторжник; зелена шапка — що він осуджений довічно. Коли він доліз до марса, шапку зірвало вітром, і всі побачили біле волосся. Отже, той сміливець був уже не молодий.

А сталося от що: коли марсовий зірвався з реї, і всіх охопила паніка, до вахтового офіцера підбіг каторжник із робочої бригади, яка працювала на борту корабля, і попросив дозволу ризикнути своїм життям і спробувати врятувати матроса. Коли офіцер ствердно кивнув, він одним ударом молотка розбив ланцюг, приклепаний до кільця на його нозі, схопив мотузку і поліз угору по вантах. У ту мить ніхто не звернув уваги, з якою легкістю переламалося кільце ланцюга. Про це згадали тільки пізніше.

Водномить він уже був на реї. Там зупинився на мить, ніби прикидаючи, що робити далі. Ці секунди, протягом яких вітер шалено розгойдував марсового над безоднею, здалися вічністю тим, хто дивився знизу. Нарешті каторжник звів очі до неба і ступив крок уперед, потім побіг по реї, дістався до кінця, прив’язав там мотузку, яку прихопив із собою, і почав спускатися по ній. Усіх опанувала гостра тривога: тепер замість однієї людини над прірвою розгойдувалися двоє.

Здавалося, павук наготувався схопити муху; тільки що цей павук ніс життя, а не смерть. Десять тисяч поглядів прикипіли до тих людей. Жодного крику, жодного слова, усі затамували дух, ніби боялися найменшим подихом підсилити вітер, який розгойдував двох приречених.

Тим часом каторжник уже дістався до марсового. І якраз вчасно; ще мить — і бідолаха, втративши сили й віру на порятунок, полетів би в безодню. Каторжник міцно обв’язав його мотузкою, за яку тримався однією рукою, поки працював другою. Потім спритно видерся на рею й витяг туди матроса; давши йому трохи передихнути, він підхопив його на руки і, ступаючи по реї, відніс до марсової площадки, де передав у руки товаришів.

Натовп на березі вибухнув оплесками. Навіть старі наглядачі-тюремники плакали, жінки радісно обіймалися, і всі голоси злилися в один могутній і розчулений крик: "Помилувати його! Помилувати!"

А він, певно, бажаючи скоріше приєднатись до своєї бригади, ковзнув по мотуззі такелажу до нижньої реї й побіг по ній. Та, мабуть, він дуже втомився, а може, йому запаморочилось у голові, бо раптом усім здалося, ніби він похитнувся. Несподівано юрма зойкнула — каторжник полетів у море.

Це падіння загрожувало йому загибеллю. Біля самого "Оріона" стояв на якорі фрегат "Альжезірас", і нещасний упав якраз між двома кораблями. Його могло затягти течією під те або те судно. Четверо чоловіків стрибнули в шлюпку. Натовп їх підбадьорював, усіх знов охопила тривога.

Каторжник так і не виплив на поверхню. Його шукали до самого вечора, навіть пірнали під воду. Та ані живого, ані мертвого його не знайшли.

Наступного дня тулонська газета надрукувала такі рядки: "17 листопада 1823 року. Учора один каторжник із робочої бригади на борту "Оріона", рятуючи матроса, упав у море й утопився. Тіло знайти не пощастило. Припускають, що його затягло між палі під причал арсеналу. Той чоловік був занесений до каторжного списку під номером 9430, і звали його Жан Вальжан".

Книга друга

Поле битви під Ватерлоо вночі

Зміст цієї книжки вимагає, щоб ми побували на полі битви під Ватерлоо вночі 18 червня 1815 року.

Тієї ночі світив повний місяць. Розгромлене військо Наполеона втікало, переслідуване прусською кіннотою фельдмаршала Блюхера, і світла ніч допомагала переслідувачам, які влаштували криваву різанину.

Коли прогримів останній гарматний постріл, рівнина Мон-Сен-Жан була вже безлюдна.

Автор цієї книжки не належить до тих, хто захоплюється війною. Жахливо приваблива в одних своїх проявах, вона огидно потворна в інших. Чи не найбільший подив у цьому відношенні викликає те, як швидко грабують і роздягають убитих. Світанок після битви, що відбулася напередодні, завжди розгорається над голими трупами.

Хто це робить? Хто паплюжить у такий спосіб торжество перемоги? Хто ці злодюги, що облагоджують свої брудні діла за спиною слави? Декотрі філософи, серед них і Вольтер, стверджують, ніби ними є самі-таки творці слави. Ті, хто вижив, грабують тих, хто поліг. Удень — герой, уночі — вампір. Мовляв, я маю право обібрати труп, який став трупом завдяки мені.

Але ми дотримуємося іншої думки. Пожинати лаври і здирати черевики з мерців — на це не здатна одна й та сама рука.

Очевидно тільки те, що за переможцями завжди скрадаються грабіжники. Але солдати в цьому не винні.

За кожним військом тягнеться хвіст, і саме там слід шукати мародерів. Люди у військовій формі, які ніколи не воювали, вдавані хворі, страшні каліки, підозрілі маркітанти, котрі їдуть на візках часто з дружинами, і крадуть те, що самі продали, жебраки, які набиваються в провідники офіцерам, усякі волоцюги й злодії, — такий набрід сунув колись за кожним військом. Жодна армія, жодна нація не відповідали за цих тварюк. Вони розмовляли по-італійському — і йшли за німцями. Вони розмовляли по-французькому — і йшли за англійцями.

Що суворіший і нещадніший до мародерів головнокомандувач, то менше їх присмоктується до армії. Треба віддати належне Веллінгтонові — за його армією їх ішло небагато.

Одначе в ніч з 18 на 19 червня убитих роздягали. Веллінгтон віддав суворий наказ: за мародерство розстрілювати на місці. Але грабунок — штука спокуслива. Мародери нишпорили в одному кінці поля, тимчасом як на другому їх розстрілювали.

Зловісно сяяв місяць над тією рівниною.

Близько півночі поблизу дороги на Оен скрадався якийсь чоловік — на вигляд один із тих, кого ми щойно описали: не англієць і не француз, не селянин і не солдат, не людина, а вампір, що приповз сюди на дух мертвечини. Одягнений у блузу чи то в шинель, він просувався вперед досить зухвало, проте раз у раз полохливо озирався. Мішка при ньому не було, либонь, його замінили місткі кишені. Час від часу він спинявся, оглядався навколо, перевіряючи, чи ніхто не стежить за ним, потім рвучко нахилявся, обмацував і перевертав щось на землі, після чого випростувався й нечутно сунув далі. Своїми скрадливими рухами він нагадував одну з тих неприкаяних душ, які ночами шастають у руїнах і яких у стародавні часи називали лярвами.

Якби хтось уважно розглянувся навкруги в тій сріблястій сутіні, він міг би помітити віддалік фургон маркітанта, сплетений із лози й просмолений, що ховався за халупою, яка стояла біля перехрестя доріг. Запряжена у віз худа шкапа, незважаючи на вудила в зубах, поскубувала кропиву, а всередині фургона сиділа на скринях та клумаках жінка. Можливо, існував якийсь зв’язок між тим фургоном і чоловіком на полі битви.

Темрява була прозора й тиха, в небі — жодної хмарки. Місяцеві байдуже, що земля червона від крові, він однаково лишається сріблястим. Небо не переймається земними турботами. Зрізані картеччю гілки, які трималися на самій тільки корі, тихо розгойдувалися під нічним леготом. Кущі ворушилися, наче від подиху якогось велетня, трава шелестіла, мовби по ній ковзали, відлітаючи, душі людей.

Чутно було, як у таборі англійців ходять патрулі й перегукуються нічні дозори.

Угомон і Е-Сент досі горіли, утворюючи — один на заході, другий на сході — два великі смолоскипи, між якими рубіновим намистом — з двома карбункулами на кінцях — простяглися вогні англійського бівуаку, що величезним півкільцем розташувався на пагорбах уздовж усього обрію.

Нічний волоцюга наблизився до дороги на Оен. Вона проходила в глибокій улоговині, тепер ущерть заповненій трупами французьких кірасирів та їхніх коней. Сюди вони попадали, душачи одні одних, під час шаленої атаки на англійські позиції. Багато сміливців полягли тут безглуздою і страшною смертю.

Коли існує дійсність, яка переважає найстрашніший кошмар, то ось вона: ти живеш, милуєшся сонцем, почуваєш себе дужим, веселим і здоровим, ти безтурботно смієшся і мчиш до слави, яка сяє попереду, ти відчуваєш, як дихають у грудях легені, як б’ється серце, як проносяться в голові думки, ти розмовляєш, міркуєш, сподіваєшся, любиш, ти маєш матір, дружину й дітей, ти бачиш світло — і зненацька, навіть не скрикнувши, ти летиш у провалля, падаєш, котишся, розчавлюєш під собою людей, а ті, хто за тобою, розчавлюють тебе, ти бачиш колоски, квіти, листя, гілля дерев і не можеш ухопитися ні за що, ти відчуваєш під собою людей, а на собі коней, ти безпорадно борсаєшся, твої кістки тріщать у темряві під копитами чийогось коня, а чийсь підбор видавлює тобі очі, ти люто гризеш підкови, задихаєшся, несамовито кричиш, корчишся, лежиш на самому споді купи людей та коней і думаєш: "А ще мить тому я був живий!"

Там, де сталося це страхітливе нещастя, тепер стояла мертва тиша. Улоговина була забита кіньми й вершниками. Жахлива мішанина кінських туш і людських тіл. Трупи лежали врівень з краями яру, а під ними струменіла річка крові.

Нічний бродяга, про якого ми згадали, рився в цій величезній могилі. Він ворушив трупи і роздивлявся їх, ступаючи по кісточки в крові.

Зненацька він зупинився.

За кілька кроків від нього з-під купи людей і коней стриміла рука, освітлена місячним сяйвом.

На одному з пальців блищав золотий перстень…

Мародер присів навкарачки, а коли через мить випростався, персня на тій руці вже не було.

Власне, він не зовсім випростався. Він стояв навколішки, спиною до купи мерців, упершись пальцями в землю і пильно вдивляючись у далечінь. Повадки шакала властиві й деяким людям.

Нарешті він звівся на ноги — і в цю мить відчув, що хтось тримає його ззаду. Він обернувся; пальці мертвого тепер стислися, учепившись за полу його шинелі.

Чесний чоловік перелякався б, але цей тільки посміхнувся.

— Пхе, — сказав він, — та це ж тільки мрець. Як на мене, то краще виходець із того світу, аніж жандарм.

Тим часом пальці ослабли і відпустили шинель.

— Отакої! — здивувався мародер. — То покійник, виходить, живий? Ану подивимось.

Він нахилився знову, розкидав купу, відсунув убік те, що заважало, й через кілька хвилин уже відтягував убік людину, яка не подавала ознак життя. То був кірасир, причому офіцер у досить високому чині — з-під кіраси виглядав позолочений еполет. Каски на ньому не було. Глибока рана від удару шаблею розтинала залите кров’ю обличчя. А проте кістки, мабуть, лишилися цілі, бо, завдяки щасливій випадковості — якщо можна говорити про щасливу випадковість за подібних обставин, — мерці утворили над ним ніби арку, й через те його не роздушило трупами. Очі в нього були заплющені.

На кірасі блищав срібний хрест Почесного легіону.

Мародер зірвав той хрест, і він зник в одній із його бездонних кишень.

Після цього він намацав на грудях у офіцера годинник, а під жилетом гаманець. І те, й те він забрав собі.

Поки мародер у такий спосіб подавав першу допомогу непритомному, офіцер розплющив очі.

— Дякую, — сказав він ледь чутним голосом.

Різкі рухи чоловіка, який обмацував його, нічна прохолода й можливість вільно дихати повернули пораненого до тями.

Мародер нічого не відповів. Він насторожився. Здалеку почулося шарудіння кроків — мабуть, то наближався патруль.

— Хто виграв битву? — слабким голосом запитав поранений.

— Англійці, — відповів мародер.

— Пошукайте в моїх кишенях, — сказав офіцер. — Там ви знайдете годинник і гаманець. Візьміть їх собі.

Це вже було зроблено.

Мародер понишпорив у кишенях пораненого і сказав:

— Нема нічого.

— Мене обікрали, — мовив офіцер. — Шкода. Ті речі дісталися б вам.

Кроки патруля наближалися.

– Ідуть, — прошепотів мародер і звівся на ноги.

Офіцер через силу підняв руку і спинив його:

— Ви врятували мені життя. Хто ви такий?

Грабіжник відповів швидко й тихо:

— Я служу у французькій армії, як і ви. Мені треба йти. Якщо мене схоплять, то розстріляють на місці. Я врятував вам життя. Далі виплутуйтеся з халепи самі.

— У якому ви чині?

— Сержант.

— Як ваше прізвище?

— Тенардьє.

— Я не забуду його, — сказав офіцер. — А моє прізвище Понмерсі.

Книга третя

Як Жан Вальжан виконав обіцянку, що її дав мертвій Фантіні

1. Труднощі з водою в Монфермеї

За тих часів, про які ми розповідаємо, Монфермей був звичайним собі селом, хоч там і стояло кілька гарних будинків у стилі минулого сторіччя, що їх можна було впізнати по балконах із крученого заліза та довгих вікнах із маленькими шибками, які на білому тлі зачинених внутрішніх віконниць мінилися всіма відтінками зеленого світла. Люди там жили мирним і безтурботним життям заможних селян. Але Монфермей стояв на узвишші, і з водою в ньому було сутужно.

По неї доводилося ходити досить далеко. Мешканці одного краю села брали воду з лісових ставків; мешканці другого (того, де стоїть церква) — з криниці, що була на схилі пагорба, поблизу дороги на Шель, за чверть години ходу від Монфермея.

Отож надбати воду був нелегкий клопіт для кожної родини в селі. Люди багатші, місцева аристократія, серед них і корчмар Тенардьє, платили по ліару[15] за відро води старому водовозу, який заробляв на цьому близько вісьмох су в день; але цей старий доставляв воду тільки до сьомої вечора влітку, й до п’ятої — взимку, отож коли смеркалося, кожному, хто не запасся водою вдень, доводилося йти по неї самому.

Це було найжахливішим обов’язком для дівчинки, про яку читач, можливо, ще не забув, — для малої Козетти. Як пам’ятаємо, Козетта була корисна для Тенардьє з двох причин: із матері вони брали гроші, а дитину примушували працювати. Тому вони залишили Козетту в себе, навіть коли гроші від матері перестали надходити — ми вже знаємо чому. Вона була їм за дармову служницю, і саме їй доводилося йти по воду, коли вода в домі кінчалася. Жахаючись на саму думку, що її можуть послати до криниці вночі, дівчинка пильно дбала, щоб води в домі ніколи не бракувало.

На святвечір Різдва 1823 року в низькій залі корчми Тенардьє за столом, на якому горіли чотири або п’ять свічок, сиділо кілька возіїв та мандрівних торговців. Ця зала нічим не відрізнялася від зали в будь-якому шинку: столи, олив’яні дзбани, пляшки, пияки, курці; мало світла, багато гамору. Господиня корчми наглядала за вечерею, яка смажилася в печі, де палахкотів яскравий вогонь; сам Тенардьє пив із гостями й розмовляв про політику. Крім політики, за столом точилися й інші балачки на всілякі місцеві теми: про те, з якого винограду виходить краще вино — з перестиглого чи недостиглого; мірошник нарікав на людей, які приносять із зерном насіння трав та камінці, а потім звинувачують його в тому, що борошно погане; косар пояснював співрозмовникові, що молоду траву косити важко, вона гнеться під косою. І таке інше, і таке інше…

Козетта сиділа на своєму звичному місці — під столом, поблизу печі. Вона була в лахмітті, в дерев’яних черевиках на босу ногу. При світлі полум’я дівчинка плела вовняні панчохи для малих дочок Тенардьє. Під стільцями гралося кошеня. Із сусідньої кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси: то сміялись та весело теревинили Епоніна й Азельма.

У кутку, біля печі, висіла почеплена на цвях нагайка.

Раз у раз посеред гамору корчми лунав верескливий плач дитини. То кричав малий віком десь років трьох, син Тенардьє. Мати народила й вигодувала його, проте не любила. Коли вереск хлопця ставав надто надокучливим, Тенардьє казав: "Твій син скавучить, піди глянь, чого йому треба". — "Ет! — відповідала жінка. — Остогид він мені". І покинутий десь у темряві малий кричав собі далі.

2. Завершені портрети двох темних осіб

Досі в цій книжці ми дивилися на Тенардьє наче з одного боку. Настав час роздивитися цю подружню пару з усіх боків. Чоловікові не так давно переступило за п’ятдесят; пані Тенардьє ось-ось мало стукнути сорок. Сорок років для жінки — те саме, що для чоловіка п’ятдесят. Отже, щодо віку між цими двома була повна гармонія.

Читач, можливо, пам’ятає, як уперше з’явилася перед ним корчмарка Тенардьє: здоровенна, русява, червонопика, гладка, м’ясиста, квадратна, недоладна й рухлива. Вона була, як ми тоді сказали, з породи велеток, що вигинаються в ярмаркових балаганах, прив’язавши до кіс величезні камені. Вона сама робила всю домашню роботу: застеляла ліжка, прибирала в кімнатах, прала білизну, готувала їжу. За прислугу в неї була тільки Козетта — мишка на службі в слона. Усе тремтіло від голосу пані Тенардьє: шибки, меблі і люди. Її широке обличчя, всіяне ластовинням, скидалося на друшляк. Вона мала бороду й уміла чудово лаятись. Хвалилася, що одним ударом кулака розбиває горіх. Якби Тенардьє не начиталась романів, завдяки яким іноді ставала манірною, — манірниця під личиною людожерки! — то ніхто й ніколи не вгадав би в ній жінку. Почувши, як вона розмовляє, ви сказали б: "Це жандарм". Помітивши, як вона п’є, ви сказали б: "Це биндюжник". Побачивши, як вона обходиться з Козеттою, ви сказали б: "Це катюга". Коли вона мовчала, з рота в неї стримів зуб.

Тенардьє був худий, блідий, недолугий і миршавий чоловічок, який завжди мав хворобливий вигляд, а почував себе пречудово. Він завжди усміхався — про всяк випадок — і був чемний майже з усіма, навіть із жебраком, якому відмовлявся дати ліар. Він мав погляд куниці й вираз письменника. Він любив випити з возіями — це в нього було ніби кокетування. Ніхто й ніколи не міг споїти його. Він курив велику люльку. Він носив блузу, а під блузою старий чорний костюм. Він вважав себе знавцем літератури й матеріалістом. При будь-якій нагоді любив посилатися на знаменитостей: Вольтера, Реналя,[16] Парні[17] і, хоч як дивно, на святого Августина. Пройдисвіт із нахилом до філософії. Він любив згадувати, що колись служив у війську, і хвалькувато розповідав, як під Ватерлоо, бувши сержантом чи то шостого чи то дев’ятого полку легкої кавалерії, він — сам-один проти цілого ескадрону "гусарів смерті" — затулив своїм тілом від картечі і врятував "тяжко пораненого генерала". З цієї легенди і виникла барвиста вивіска над його корчмою, що її відтоді стали називати "корчмою сержанта Ватерлоо". Він був вільнодумець і бонапартист. У селі ходили чутки, ніби свого часу він учився на священика.

Ми гадаємо, що як він десь і вчився, то хіба в Голландії на корчмаря. Цей витончений пройдисвіт умів бути фламандцем у Фландрії, французом у Парижі, бельгійцем у Брюсселі; він був із тих, хто однаково впевнено почуває себе по обидва боки кордону або фронту під час війни. Ми вже знаємо, в чому знайшло вияв його геройство під Ватерлоо. М’яко кажучи, він трохи перебільшив свої заслуги. Усілякі виверти, викрути й авантюри завжди були його стихією. Отож не дивно, що в ті грізні дні, коли відбулася битва під Ватерлоо, Тенардьє став одним із маркітантів-мародерів, про яких ми вже згадували, і які, продаючи одним, обкрадаючи інших, їхали з усією родиною — з жінкою та дітьми — в якому-небудь кульгавому повозі слідом за військами, скоряючись непомильному інстинкту завжди приєднуватись до переможців. По закінченні цієї кампанії, "призбиравши грошенят", як він висловлювався, Тенардьє відкрив корчму в Монфермеї.

"Трохи грошенят" було добуто з гаманців, виторгувано за годинники, золоті персні та срібні орденські хрести, зібрані на полях, засіяних трупами; тих грошенят і справді виявилося не так багато, отож колишній маркітант не особливо процвітав у новій для себе ролі корчмаря.

Тенардьє мав добре підвішеного язика. Він хотів здаватися чоловіком ученим. Проте, як помітив шкільний учитель, він припускався похибок у вимові. Він зі справжнім шиком складав рахунки на оплату подорожнім, але досвідчене око знаходило там орфографічні помилки. Тенардьє був хитрий, жадібний, ледачий і спритний. Він не гребував своїми служницями, тому його дружина більше їх не тримала. Ця велетка була ревнива. Їй здавалося, що за її худим і зжовклим чоловічком мають ганятися жінки всього світу.

Тенардьє був лукавий і стриманий — так би мовити, пройдисвіт поміркованої вдачі, проте він був здатен і на вибухи гніву. А що він ненавидів весь людський рід і належав до тих людей, які постійно мстяться комусь, звинувачуючи оточення за свої невдачі, розчарування, поразки і злигодні, то у хвилини гніву все це клекотіло в нього на губах і бризкало з очей, і тоді він ставав жахливий. Лихо тому, хто потрапляв під його руку в такі хвилини!

Залежно від обставин, Тенардьє був мовчазний або балакучий, проте його гострий розум не дрімав ніколи. Його погляд чимось нагадував погляд моряка, що мружить очі внаслідок звички дивитись у підзорну трубу. Тенардьє був чоловік державного розуму.

Кожен, хто заходив до корчми вперше, казав, побачивши пані Тенардьє: "Ось господар дому". Помилка! Вона не була навіть господинею. І тим, і тим був її чоловік. Вона працювала, він — творив. Він керував усім завдяки якомусь невидимому магнетичному впливу. Одне його слово, іноді навіть знак — і мастодонт підкорявся. Тенардьє був для своєї жінки вищим створінням, ніколи, ніколи не сміла вона й словом заперечити "панові Тенардьє". Ця криклива гора м’яса скорялася одному поруху мізинця свого миршавого деспота.

Пані Тенардьє була жахливим створінням, яке нікого не любило, крім своїх дітей, і нікого не боялося, крім свого чоловіка. Вона стала матір’ю лише тому, що вродилася самицею. Втім, її материнські почуття поширювалися тільки на дівчаток. До хлопчика, як ми вже бачили, вона була байдужісінька.

Ну, а в чоловіка одне було на думці: забагатіти.

Проте забагатіти йому не щастило. Для цього великого таланту бракувало справжнього театру. У Монфермеї Тенардьє розорявся, якщо може розоритися абсолютний нуль. Того самого 1823 року він мав приблизно на тисячу п’ятсот франків невідкладних боргів, і це починало турбувати його.

Але, попри свої невдачі, Тенардьє духом не занепадав і сподівався на краще. Він мав свої теорії щодо корчмарського ремесла, які іноді втовкмачував жінці: "Обов’язок корчмаря, — казав він, — надати і продати подорожньому все, що можна й чого не можна: обід, відпочинок, світло, вогонь, брудні простирадла, обслуговування, блохи, усмішку; злупити з нього гроші за вікно відчинене й за вікно зачинене, за камін, за крісло, за стілець, за табурет, за ослінчик, за пір’я в подушці, за матрац і за оберемок соломи, навіть за мух, яких зловить його собака!"

Поки чоловік міркував і хитрував, пані Тенардьє не замислювалася ні про вчорашній день, ні про завтрашній і жила нинішньою хвилиною.

Такими були ці двоє людей. Козетта зазнавала від них подвійного утиску; її наче водночас розмелювали жорнами і рвали обценьками. Чоловік і жінка мучили її кожне по-своєму: Козетту нещадно били — в цьому була винна жінка; Козетта ходила взимку боса — у цьому був винен чоловік.

Козетта бігала вгору й униз, мила, натирала, шкребла й підмітала, вона надривалась і засапувалась, пересовуючи меблі; мала й худенька, вона виконувала тяжку роботу. І ніякої жалості: люта хазяйка, уїдливий і злий хазяїн. Корчма Тенардьє була павутиною, в якій билась і тріпотіла нещасна Козетта. Вона скидалася на муху, яка служить павукам…

Бідолашна дитина усе терпіла й мовчала.

Що ж відбувається в цих душах, які щойно покинули Бога, коли на самому світанку життя вони опиняються серед таких людей?

3. Люди вимагають вина, а коні — води

До корчми зайшли ще четверо подорожніх.

Козетта сиділа в сумній задумі. Хоч їй і було всього вісім років, вона вже стільки вистраждала, що, коли замислювалася, то ставала схожою на стареньку бабусю.

Над оком у неї був синець, поставлений хазяйкою, яка тепер час від часу вигукувала: "До чого ж воно бридке зі своїм підбитим оком!"

Козетта думала про те, що надворі ніч, що несподівано довелося наповнити глечики й карафи у кімнатах нових гостей, і що в діжці зовсім не лишилося води.

Трохи втішало її тільки те, що воду в корчмі Тенардьє пили дуже рідко. Спраглих людей тут ніколи не бракувало, але гамувати спрагу вони воліли не водою, а вином. Була одначе мить, коли дівчинка затремтіла: Тенардьє підняла кришку каструлі, яка булькотіла на плиті, потім схопила склянку і швиденько підійшла до діжки. Вона відкрутила кран, а Козетта підвела голову й пильно стежила за кожним її рухом. З крана потекла тонесенька цівка, що наповнила склянку тільки до половини.

— Отакої! — сказала господиня. — Нема води. — На мить вона замовкла, а дівчинка зачаїла подих. — Ет, — озвалася Тенардьє, дивлячись на склянку, — вистачить і цієї.

Козетта знову заходилася біля свого діла, але ще добру чверть години серце полохко калатало у неї в грудях.

Вона рахувала хвилини, які минали дуже повільно, й палко жадала, щоб скоріше настав завтрашній ранок.

Іноді хтось із пияків визирав на вулицю і вигукував: "Темно, хоч у око стрель!" Або: "В такій пітьмі навіть кіт заблукає!" І Козетта тремтіла.

Раптом до корчми увійшов один із мандрівних торговців, що ночували в заїзді, і сердитим голосом сказав:

— Моєму коневі не дали пити.

— Дали, дали! — відгукнулася Тенардьє.

— А я кажу, що не дали, хазяйко, — заперечив торговець.

Козетта вибралася з-під столу.

— Так-так, пане, вашого коня напоєно! — сказала вона. — Він випив відро, повне відро води, я сама носила йому пити.

Це була неправда. Козетта збрехала.

— Гляньте-но, завбільшки з кулак, а бреше й не змигне! — вигукнув торговець. — Я тобі кажу, що мій кінь не напоєний, мале стерво! Коли він хоче пити, то форкає — я давно знаю його повадки!

— Ні, я напувала його, — вперто торочила Козетта хрипким і ледь чутним від розпачу голосом.

— Годі! — відрубав торговець. — Дайте моєму коневі пити, і кінчаймо ці пусті балачки.

Козетта шмигнула під стіл.

— Що правда, то правда, — погодилася Тенардьє. — Якщо скотину не напоєно, слід її напоїти.

Вона оглянулася навколо.

— Куди ж поділася друга скотина?

Хазяйка нахилилась і побачила, що Козетта забилася під протилежний край столу, майже під самі ноги пияків.

— Ану вилазь! — крикнула Тенардьє.

Козетта вилізла з-під столу.

— Панночко щеня, іди напій коня! — звеліла хазяйка.

— Але ж води немає, пані, — ледь чутно мовила Козетта.

— То йди принеси! — І Тенардьє навстіж розчинила двері на вулицю.

Козетта похнюпила голову й пішла взяти в кутку біля печі порожнє відро.

Те відро було більше від неї самої, вона могла б сховатись у ньому.

Тенардьє повернулася до плити й зачерпнула дерев’яною ложкою з каструлі. Вона покуштувала страву й пробурчала:

— У криниці води вистачить. Мабуть, дарма я не процідила цибульний відвар.

Вона понишпорила в шухляді, де впереміш лежали дрібні гроші, перець та часник, і сказала:

— Держи, жабо. Ось тобі п’ятнадцять су. Коли повертатимешся, візьми в пекарні велику хлібину.

Козетта мовчки взяла монету й поклала у велику кишеню на своєму фартушку.

І застигла з відром у руці, дивлячись на відчинені двері. Здавалося, дитина чекала, що хтось прийде їй на допомогу.

— Ану, марш! — крикнула Тенардьє.

Козетта вийшла. Двері зачинились за нею.

4. На сцені з’являється лялька

З нагоди Різдва група мандрівних торговців поставила свої рундуки біля церкви й по вулиці Пекарській, де була корчма Тенардьє. А що незабаром жителі Монфермея мали йти на всенічну, всі рундуки були яскраво освітлені свічками в паперових лійках — "чарівне видовище", за словами шкільного вчителя, який того вечора сидів у корчмі Тенардьє. Зате в небі не сяяла жодна зірка.

У цій крамниці, яка стояла навпроти корчми Тенардьє, продавали дитячі іграшки. Усе в ній блищало сухозліткою, скляними бусинками та чудовими виробами з жерсті. У вітрині на тлі білих серветок крамар поставив величезну ляльку футів два заввишки, в рожевій шовковій сукні, зі справжнім волоссям і емалевими очима. Із самого ранку це чудо стояло на вітрині, викликаючи захват усіх перехожих віком до десяти років, проте в Монфермеї не знайшлося жодної настільки багатої або марнотратної матері, яка подарувала б ту ляльку своїй дитині. Епоніна й Азельма милувалися нею годинами, та й Козетта осмілювалася нишком позирати на те диво.

Навіть коли Козетта вийшла на вулицю з відром у руці, сумна й пригнічена, вона не змогла втриматися, щоб не глянути на чудесну ляльку, на "даму" — так вона називала її. Бідолашна дитина спинилася як укопана. Невеличка крамниця видавалася їй казковим палацом, а лялька — чарівним видінням. То були радощі, розкіш і щастя, які сяяли перед очима бідолашної дитини, загрузлої в похмурій і холодній нужді. З наївною й сумною мудрістю дитинства Козетта усвідомлювала, яке провалля відокремлює її від цієї ляльки. Напевне, тільки королева або принцеса могла б дозволити собі отаке чудо. Козетта милувалася прегарною рожевою сукнею, гладенько причесаним волоссям і думала: "Яка вона, мабуть, щаслива, ця лялька!" Очі дитини не могли відірватися від казкової крамнички. Що довше вона дивилась, то дужче була засліплена, їй здавалося, вона бачить рай. За великою лялькою виднілися менші — вони були для Козетти феями й духами. Крамар, що ходив у глибині крамнички, уявлявся їй самим Господом Богом.

У своєму захваті Козетта забула про все, навіть про те, куди її послано. Зненацька грубий голос хазяйки повернув дівчинку до реальності.

— Ти й досі тут, ледацюго? Ось я тобі покажу! Ви тільки гляньте на неї! Чого їй там треба? Іди, погань, куди тебе послано — і то швидше! — кричала Тенардьє, яка мимохідь виглянула на вулицю й побачила застиглу в захваті Козетту.

Козетта схопила відро і чимдуж кинулася геть.

5. Дівчинка сама-одна

Корчма Тенардьє стояла з того краю села, де церква, тож Козетті треба було йти по воду до лісової криниці.

Більш вона не заглядалась на жодну вітрину. Поки вона йшла Пекарською вулицею та побіля церкви, ятки освітлювали їй дорогу, але незабаром остання з них лишилася позаду. Бідолашна дитина опинилася в темряві й потонула в ній. Від страху Козетта почала брязкотіти дужкою відра — так їй здавалося, що вона не зовсім одна.

Що далі вона йшла, то чорнішою ставала пітьма. Людей на вулицях не було. Козетті стрілася тільки одна жінка, яка обернулася їй услід і пробурмотіла крізь зуби:

— Куди воно йде, отаке мале? Чортеня то якесь, чи що?

І тут жінка впізнала Козетту.

— А, так це Жайворонок! — вигукнула вона.

Отак Козетта пройшла крізь лабіринт покручених, безлюдних вулиць і дісталася до околиці села. Поки дівчинка бачила навколо будинки чи бодай мури або паркани, вона йшла досить сміливо. Коли-не-коли крізь щілину віконниці зблискував вогник свічки, вона знала, що там люди, і це заспокоювало її. Та хода Козетти робилася все повільнішою, а проминувши останній будинок, вона зупинилася. Їй нелегко було залишити позаду останню освітлену ятку; ну а вийти за село і взагалі здалося неможливим. Вона поставила відро на землю, занурила пальці у волосся і стала шкрябати собі голову — так роблять діти, коли вони чимось дуже налякані, і їх опановує нерішучість. Перед нею чорніла ніч. Дитина в розпачі втупилась у цю пітьму, в якій не було людей, у якій причаїлися люті звірі, а може, й привиди. Раптом вона виразно почула, як шелестять у траві звірі, й чітко розгледіла привидів, що сновигали між деревами. Тоді дівчинка схопила відро, страх додав їй сміливості: "Я скажу, що води в криниці не було!" І Козетта рішуче повернула назад, у Монфермей.

Та не ступила вона й сотні кроків, як зупинилась і знову стала шкрябати собі голову. Тепер вона виразно бачила свою господиню — жахливу мегеру з пащею гієни і палахкотючими від люті очима. Козетта жалібно подивилась перед собою, потім — назад. Що робити? Куди йти? Попереду — жахлива примара пані Тенардьє; позаду — всі нічні й лісові жахіття. І страшнішою дитині видалася Тенардьє. Козетта обернулась і побігла в напрямку криниці. Бігцем вона проминула останній будинок, бігцем заглибилась у ліс, уже не дивлячись навколо себе і нічого не слухаючи. Їй перехопило дух, але вона не спинилась і тупо бігла й бігла вперед.

Вона бігла, тамуючи в собі плач.

Тихо шелестів оповитий темрявою ліс. Козетта більш нічого не думала, нічого не бачила. Неозора ніч обступила дитину з усіх боків, чорнота поглинула порошинку.

Від узлісся до криниці було сім-вісім хвилин ходу. Козетта добре знала дорогу, адже вона часто ходила сюди вдень. Дивно, але й уночі дитина не заблудилася. Вона йшла, скоряючись тільки інстинкту, не дивилась ні праворуч, ні ліворуч зі страху побачити щось жахливе в гіллі або в чагарнику. Так Козетта дійшла до криниці.

То була вузька заглибина, вирита водою в глинястому ґрунті, обкладена великими замшілими каменями. Звідти з тихим дзюркотом витікав струмочок.

Козетта не стала навіть переводити дух. Було зовсім темно, але дівчинка звикла ходити до цієї криниці. Лівою рукою вона намацала в пітьмі молодий дубок, нахилений над джерелом, ухопилася за гілку, нагнулась і занурила відро у воду. Проте Козетта не помітила, що коли вона нахилилася, монета в п’ятнадцять су вислизнула з кишені її фартуха й упала в криницю.

Щоб набрати повне відро води, дитині довелося витратити останні сили. Козетта хотіла б якомога швидше піти звідси, але не могла. Вона безпорадно присіла навпочіпки на траву й заплющила очі. Потім розплющила їх, сама не знаючи навіщо.

Поруч неї розхвильована вода брижилася кільцями, схожими на білих вогняних змій. Угорі клубочилося великими чорними хмарами небо. Здавалося, трагічна маска темряви схилилася над цією дитиною.

У безмежній далечині сяяв Юпітер. Дитина злякано дивилася на цю велику зірку, якої вона не знала і яка навіювала їй страх. Планета о тій порі висіла низько над обрієм, і крізь товстий шар туману світилася жахливим червоним відблиском. Вона здавалася палахкотючою раною.

З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків.

Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.

Прагнучи вийти з цього дивного стану, якого Козетта не розуміла, але який лякав її, вона підсвідомо почала рахувати вголос: "Один, два, три…" Дійшовши до десятьох, вона почала спочатку. Це допомогло їй отямитись. Дівчинка відчула, як у неї мерзнуть мокрі руки, і звелась на ноги. Її знову опанував страх — страх цілком природний і неподоланний. Вона мала тепер одну тільки думку — втікати. Утікати щодуху — через ліс, через поля, утікати до будинків, до освітлених вікон. Але тут її погляд упав на відро. І такий жах навіювала Козетті Тенардьє, що дитина не зважилася втекти без відра. Схопившись обома руками за дужку, вона насилу його підняла.

Так Козетта пройшла з десяток кроків, але відро було повне й важке, і їй довелось опустити його на землю. Перевівши дух, вона вхопилася за дужку й цього разу пройшла трохи більше. Але мусила зупинитися. Перепочивши кілька секунд, дівчинка рушила далі. Вона йшла, згорбившись і опустивши голову, як старенька бабуся; важке відро витягувало худенькі руки; залізна дужка боляче врізалася в мокрі долоньки; знову й знову доводилося Козетті зупинятись, і щоразу, як вона опускала відро на землю, холодна вода хлюпала їй на голі ноги. Усе це відбувалося в гущавині лісу, зимової ночі; ніхто не бачив, як мучиться бідолашна дитина. Один Бог дивився з неба на те сумне видовище.

Бачила все це і Козеттина мати — на жаль!

Бо у світі відбуваються такі речі, які змушують мертвих пробуджуватися в могилах.

Козетта дихала з важким хрипом; ридання здавлювали їй горло, але дівчинка не зважувалася заплакати — так вона боялася пані Тенардьє навіть на відстані. Нещасній дитині завжди уявлялося, що хазяйка поруч.

Але йдучи дуже повільно й раз у раз зупиняючись, дівчинка мало просувалася вперед. Козетта була в розпачі, думаючи про те, що дорога до Монфермея забере в неї не менше години, і хазяйка знову поб’є її. Ця тривога домішувалася до страху від того, що вона сама-одна в темному лісі. Козетта падала з ніг від утоми. Дійшовши до старого каштана, який вона добре знала, дівчинка спинилася трохи надовше, щоб зібратися на силі, потім ухопилася за дужку відра й мужньо рушила вперед. Але водночас бідолашна дитина не змогла стриматись і простогнала в розпачі: "О Боже! О Боже мій!"

У цю мить Козетта відчула, що відро раптом зробилося дуже легким. Чиясь рука, яка здалася їй величезною, вхопилася за дужку. Дівчинка підвела голову і побачила поруч себе високу чорну постать. То був чоловік, що нечутно наздогнав її в темряві й, не кажучи й слова, взявся за дужку відра.

У всіх випадках життя людина чує голос інстинкту. Козетта зовсім не злякалася.

6. З цього розділу читач довідається, що Довбня, можливо, не був позбавлений проникливості

Того самого надвечір’я напередодні Різдва 1823 року один чоловік досить довго прогулювався в найбезлюдніших місцях Госпітального бульвару в Парижі. Здавалося, він шукає собі помешкання, й приваблювали його найскромніші будинки цієї трущобної околиці передмістя Сен-Марсо.

Далі ми побачимо, що цей чоловік і справді винайняв собі кімнату в тому усамітненому кварталі.

Одягнений він був досить бідно, проте з бездоганною охайністю: зношений редингот із жовтого, відтінку охри, сукна, старомодна камізелька із кишенями, короткі чорні штани, протерті на колінах до сірого кольору, на голові — круглий капелюх, дуже старий і добре вичищений, на ногах — чорні вовняні панчохи і грубі черевики з мідними пряжками. Дивлячись на його біле волосся, зморшкувате чоло, бляклі губи, на обличчя, позначене розчаруванням і втомою від життя, йому можна було дати шістдесят років. Але по впевненій, хоч і неквапній ході, по силі, яка проступала в кожному русі, йому дали б не більше, ніж п’ятдесят. Вираз його обличчя був суворий і водночас смиренний, зморшки зовсім не спотворювали чола, очі дивилися з похмурим спокоєм. У лівій руці він тримав обв’язаний хустиною згорток, правою спирався на грубу палицю, певне, висмикнуту з якогось тину. Її було старанно обстругано, і вона мала досить пристойний вигляд. То був кий, що здавався ціпком.

На тому бульварі небагато перехожих, а надто взимку. Але чоловік, про якого йдеться, радше уникав їх, ніж прагнув зустріти.

Було чверть на п’яту, тобто вже смеркло, коли незнайомець проходив повз театр біля Сен-Мартенської брами, де того вечора давали "Двох каторжників". Освітлена ліхтарями афіша, либонь, привернула його увагу, бо хоч ішов він швидко, проте зупинився, щоб прочитати її. Через мить він уже завернув у тупик Планшет, де зайшов у заїзд "Олив’яний таріль" — за тих часів там продавали квитки на диліжанс до Ланьї. Цей диліжанс відходив о пів на п’яту. Коні вже були запряжені, й пасажири підіймалися по залізній драбинці у високий двоколісний екіпаж.

— У вас є місце? — запитав незнайомець.

— Тільки одне, поруч зі мною, на передку, — відповів кучер.

— Я беру його.

— То сідайте.

Перш ніж від’їхати, кучер окинув поглядом скромне вбрання пасажира і зажадав плату наперед.

— Вам до самого Ланьї? — запитав кучер.

— Так, — відповів пасажир і оплатив проїзд до кінця.

Диліжанс рушив. Коли проминули міську заставу, кучер спробував почати розмову, але пасажир відповідав лише "так" або "ні". Тоді кучер став насвистувати та лаяти коней.

О шостій вечора в’їхали в Шель. Перед заїздом, який містився у старих будівлях королівського абатства, кучер зупинив коней, щоб дати їм передихнути.

— Я зійду тут, — сказав пасажир.

Він узяв свій згорток і палицю, зіскочив із диліжанса й через мить зник. До заїзду він не зайшов.

Коли за кілька хвилин диліжанс покотив далі, до Ланьї, недавнього пасажира не виявилося й на шляху.

Кучер обернувся до тих, які сиділи в екіпажі.

— Цей чоловік не тутешній, — сказав він, — бо я не знаю його. Вигляд у нього такий, наче він не має жодного су, а тим часом на гроші він не скупує; оплатив проїзд до Ланьї, хоч їхав тільки до Шеля. Надворі ніч, усі двері зачинені, до заїзду він не увійшов, а ніде його не видно. Не інакше, як крізь землю провалився.

Незнайомець крізь землю не провалився, він просто швидко пішов шляхом, але поблизу церкви звернув на путівець до Монфермея, як людина, добре обізнана з місцевістю. Певно, він був тут не вперше.

Там, де путівець перетинає давня, обсаджена деревами дорога, яка веде від Ганьї до Ланьї, незнайомець почув голоси перехожих. Він причаївся в придорожньому рівчаку і зачекав, поки ті люди пройдуть. А втім, у такій пересторозі не було потреби, бо, як ми вже згадували, стояла чорна груднева ніч. У небі блимали хіба дві або три зірки.

Саме від того місця починається підйом на пагорб. Але незнайомець не пішов далі путівцем до Монфермея; він звернув праворуч і через поле подався сягнистою ходою до лісу.

Увійшовши в ліс, він уповільнив кроки і став придивлятися до дерев, так ніби шукав таємну, відому йому одному стежку. Була мить, коли він, здавалося, збився з дороги і став у нерішучості. Нарешті, просуваючись отак навпомацки, він вийшов на галявину, посеред якої лежала купа великого каміння, що біліло в темряві. Незнайомець підійшов до тієї купи й уважно оглянув її. За кілька кроків від неї стояло товсте, вкрите наростами дерево. Незнайомець підійшов до нього й провів рукою по корі, наче рахував ті нарости на стовбурі.

Навпроти дерева — то був ясен — стояв каштан, на стовбурі якого був прибитий клапоть цинкової бляхи, що затуляв місце, де облупилась кора. Незнайомець звівся навшпиньки і помацав ту цинкову латку.

Потім він потоптався між деревом і купою каміння, ніби хотів з’ясувати, чи не перекопували тут недавно землю.

Після цього незнайомець розглянувся навкруги і рушив просто через ліс.

Саме він і зустрів у лісі Козетту.

Ідучи крізь кущі в напрямку Монфермея, він помітив маленьку тінь, яка повільно сунула вперед, стогнучи і раз у раз опускаючи свою ношу на землю. Незнайомець підійшов ближче і розгледів, що то мала дівчинка, яка тягне величезне відро з водою. Він наздогнав її й мовчки взявся за дужку відра.

7. Козетта в темряві поруч із незнайомцем

Ми вже згадували, що Козетта не злякалася.

Незнайомець заговорив до неї. Він сказав серйозним і тихим голосом:

— Дитино, твоя ноша заважка для тебе.

Козетта підвела голову й відповіла:

— Так, добродію.

— Пусти-но, — сказав незнайомець. — Я понесу сам.

Козетта пустила дужку відра. Тепер вони йшли поруч.

— Воно таки справді важке, — пробурмотів незнайомець крізь зуби. А тоді запитав: — Скільки ж тобі років, дитино?

— Вісім, добродію.

– І здалеку ти йдеш?

— Від лісової криниці.

— А чи далеко ще тобі йти?

— Чверть години, не менше.

Після короткої мовчанки незнайомець запитав:

— То в тебе немає матері?

— Я не знаю, — відповіла дівчинка.

Перш ніж незнайомець устиг озватися, вона додала:

— Мабуть, таки нема. У інших є матері. А в мене нема.

І, помовчавши, сказала:

— Я думаю, її ніколи в мене й не було.

Незнайомець зупинився, поставив відро на землю й поклав руки на плечі дівчинки, силкуючись розгледіти її обличчя в темряві.

Худе й нещасне личко Козетти невиразно вимальовувалось у тьмяному світлі рідких зірок.

— Як тебе звати?

— Козетта.

Незнайомець здригнувся, наче його вдарило електрикою. Він подивився на дівчинку ще, потім зняв долоні з її плечей, узяв відро й рушив далі.

— Ти де живеш, дитино? — через хвилину запитав він.

— У Монфермеї, якщо ви чули.

— Це ми туди йдемо?

— Так, добродію.

Він знову помовчав, тоді провадив:

— Хто ж послав тебе о цій порі в ліс по воду?

— Пані Тенардьє.

Незнайомець запитав удавано байдужим голосом, у якому, проте, бриніли нотки дивного хвилювання:

– І хто вона така, ця пані Тенардьє?

— Моя хазяйка, — відповіла дівчинка. — Вона держить заїзд.

— Заїзд? — перепитав чоловік. — Ти знаєш, я хотів би переночувати в ньому. Проведи мене.

— А ми якраз туди прямуємо, — сказала дівчинка.

Незнайомець ішов досить швидко. Козетта не відставала. Вона більше не відчувала втоми. Час від часу вона дивилась на свого супутника з невимовною довірою в погляді. Її опанувало якесь незнане почуття радості й надії.

Збігло кілька хвилин. Незнайомець заговорив знову:

— А хіба в пані Тенардьє нема служниці?

— Нема, добродію.

— То ти в неї одна?

— Так, добродію.

Після короткої мовчанки Козетта сказала:

— Правда, у неї є ще дві дівчинки.

— Які дві дівчинки?

— Поніна й Зельма.

Так Козетта спростила романтичні ймення дочок Тенардьє.

– І хто вони, ті Поніна й Зельма?

— Це панночки Тенардьє. Ну, дочки пані Тенардьє.

– І що ж вони роблять, ті двоє дівчаток?

— О! — сказала дитина. — У них чудові ляльки, гарні іграшки. Їм є що робити. Вони граються, розважаються.

— Цілісінький день?

— Так, добродію.

— А ти?

— А я працюю.

— Цілісінький день?

Дівчинка глянула на нього своїми великими очима, в яких блищала сльоза, невидима в темряві, й тихо відповіла:

— Так, добродію.

Трохи помовчавши, вона додала:

– Іноді, коли я раніш управлюся з роботою, мені теж дозволяють поґратися.

— Як же ти граєшся?

— Як можу. Мені не заважають. Але іграшок у мене мало. Поніна й Зельма не хочуть, щоб я гралася їхніми ляльками. У мене є тільки свинцева шабелька, отака завбільшки.

І дівчинка показала на свій мізинець.

— А вона щось ріже?

— Так, добродію. Я ріжу нею салату і стинаю голови мухам.

Вони увійшли в село. Козетта повела незнайомця вулицями. Вони проминули пекарню, але дівчинка не згадала про хлібину, яку їй доручили купити. Супутник перестав розпитувати її й похмуро мовчав. Коли пройшли повз церкву, незнайомець, побачивши поставлені просто на вулиці ятки, запитав:

— Тут ярмарок чи що?

— Ні, добродію, це Різдво, — відповіла Козетта.

Коли підійшли до церкви, Козетта боязко торкнулась його руки:

— Добродію…

— Що, дитино?

— Ми вже близько від дому…

— От і гаразд.

— Тепер я сама понесу відро.

— Навіщо?

— Хазяйка мене поб’є, коли побачить, що я давала комусь нести його.

Незнайомець віддав дівчинці відро. Через хвилину вони вже стояли перед дверима корчми.

8. Яка прикрість, коли надаєш притулок біднякові, що може виявитись багатієм

Козетта не втрималася, щоб не кинути погляд на велику ляльку, яка досі стояла на вітрині крамнички іграшок, потім вона постукала. Відчинила пані Тенардьє зі свічкою в руці.

— А, це ти, волоцюжко! Боже праведний, куди ж ти пропала? Чи я гуляти тебе послала, ледащо?

— Пані, — сказала Козетта, вся затремтівши. — Оцей-от добродій шукає собі притулку на ніч.

Тенардьє миттю змінила свій лютий вираз на приязну гримасу, — таке перетворення властиве всім корчмарям, — і жадібним поглядом окинула новоприбулого.

— Це ви, добродію? — спитала вона.

— Так, пані, — відповів незнайомець, підносячи руку до капелюха.

Багаті подорожні не бувають такими чемними.

Цей жест незнайомця і побіжний огляд його одежі та багажу призвели до того, що приязна гримаса зійшла з обличчя пані Тенардьє. Вона сухо кинула:

— Заходьте, приятелю.

"Приятель" увійшов. Пані Тенардьє оглянула його вдруге, особливо придивляючись до зношеного редингота і трохи пом’ятого капелюха. Потім, кивнувши головою в бік незнайомця, вона наморщила носа й кинула запитливий погляд на чоловіка, який усе ще пив із возіями. Чоловік підняв указівного пальця і закопилив губу, що в подібних випадках означає: жебрак жебраком. Тоді корчмарка вигукнула:

— Ох, чоловіче добрий, мені дуже прикро, але в нас немає вільної кімнати!

— Покладіть мене, де хочете, — сказав незнайомець. — На горищі або в стайні. Я заплачу як за окрему кімнату.

— Сорок су.

— Гаразд, сорок су.

— Ласкаво просимо.

— Сорок су! — стиха вигукнув один возій. — Та ж кімната коштує двадцять су.

— Для нього — сорок, — так само тихо відповіла корчмарка. — Я не пускаю жебраків за меншу плату.

— Це справедливо, — лагідно докинув її чоловік. — Даючи притулок таким людям, ми шкодимо добрій славі нашого закладу.

Тим часом незнайомець, поклавши на лаву свій згорток і палицю, сів за стіл, на який Козетта поквапилася поставити пляшку вина та склянку. Торговець, який вимагав води для коня, сам пішов напувати його. Козетта вмостилася на своє місце під кухонним столом і знову заходилася плести.

Незнайомець налив собі вина і, ледь пригубивши зі склянки, з дивним виразом став розглядати дівчинку.

Козетта була негарна. Якби їй жилося щасливо, вона, може, здавалася б вродливішою. Бліда й худенька, дівча здавалося, мало, не більше як шість років, хоч їй було вже вісім. Її великі очі запали й потьмяніли від постійного плачу. Кутики рота вигнулись у гіркій гримасі, як ото буває у засуджених на смерть або в безнадійно хворих. У відблисках полум’я з печі випнуті кістки дитини справляли жахливе враження. Козетта вічно тремтіла від холоду, тому завжди сиділа зі стуленими коліньми. На ній було жалюгідне лахміття. Крізь дірки в подертому платтячку виглядало голе тіло, посмуговане синцями побоїв. Тонкі голі ноги почервоніли від холоду. На худі ключиці не можна було дивитися без сліз. Увесь вигляд цієї дитини і навіть її хода, рухи, зляканий голосок, що уривався мовчанкою, — усе це висловлювало й передавало одне тільки почуття: страх.

Страх пригнічував і душив Козетту. Він змушував її притискати лікті до стегон, ховати п’яти під себе, займати якомога менше місця, затамовувати подих. Страх проявлявся в кожному русі дівчинки, він зачаївся в глибині її зіниць.

Цей страх був такий сильний, що, прийшовши мокра, Козетта не зважилася обсушитись біля вогню і мовчки всілася за свою роботу.

Чоловік у жовтому рединготі не зводив із Козетти очей.

Раптом Тенардьє вигукнула:

— А де ж хлібина?

Козетта, як і щоразу, коли хазяйка підвищувала голос, хутко вискочила з-під столу.

Вона зовсім забула про ту хлібину і тепер удалася до засобу, до якого завжди вдаються перелякані діти. Вона збрехала:

— Пекарня була зачинена, пані.

— Треба було постукати.

— Я стукала.

– І що?

— Ніхто не відчинив.

— Завтра я з’ясую, чи це правда, — мовила корчмарка, — і якщо ти збрехала, ти в мене потанцюєш. А поки що віддай-но мені п’ятнадцять су.

Козетта сунула руку в кишеню фартуха і вся позеленіла. Монети там не було.

— Ти що, оглухла? — крикнула хазяйка.

Козетта вивернула кишеню — порожньо. Куди поділася монета? Бідолашна дитина не могла здобутися на слово. Вона закам’яніла.

— То ти загубила мої п’ятнадцять су? — рикнула Тенардьє. — Чи, може, вкрала?

І простягла руку до нагайки, яка висіла біля комина.

Цей погрозливий рух вернув Козетті мову, й вона закричала:

— Не бийте мене, пані! Не бийте! Я більш не буду!

Тенардьє зняла нагайку.

Тим часом чоловік у жовтому рединготі понишпорив у кишені камізельки. Інші подорожні пили собі або грали в карти, й ніхто цього не помітив.

Козетта злякано забилась у куток біля печі. Хазяйка підняла руку з нагайкою.

— Пробачте, пані, — сказав чоловік у жовтому рединготі, — але я щойно бачив, як у цієї дівчинки щось випало з кишені фартуха. Ви кажете, там була монета?

Він нахилився і вдав, ніби шукає якусь річ на підлозі.

— Ага, ось вона, — сказав гість випростуючись.

І подав пані Тенардьє срібну монету.

— Так, це вона, — сказала корчмарка.

То була інша монета, вартістю в двадцять су, але Тенардьє тільки вигадала на цьому. Вона вкинула монету до кишені, люто глипнула на дівчинку і просичала:

— Гляди мені, більш я такого не потерплю!

Козетта повернулася "до своєї нори", як казала пані Тенардьє, і в її великих очах, що дивились на незнайомця, промайнув якийсь новий вираз. То був іще тільки вираз наївного подиву, але з домішкою розгубленості й довіри.

— Вечеряти будете? — спитала Тенардьє в подорожнього.

Той не відповів. Здавалося, він поринув у глибоку задуму.

— Що це за чоловік? — пробурмотіла корчмарка крізь зуби. — Певно, якийсь жалюгідний злидень. Не має зайвого су, щоб повечеряти. Чи він бодай заплатить мені за нічліг? Добре хоч, що не поцупив монету, яка лежала на підлозі.

Тут відчинилися двері, й увійшли Епоніна та Азельма.

То були справді гарненькі дівчатка, одна з русявими кісками, друга — з довгими чорними косами, які спадали на спину, обидві жваві, чистенькі, повні, свіжі й здорові; на них любо було дивитися. Вбрані тепло, але з вишуканою кокетливістю, ці двоє діток наче випромінювали світло. Вони здавалися двома маленькими королівнами. Коли вони увійшли, Тенардьє ніжно пробуркотіла:

— Ага, ось і ви, мої голуб’ята!

Вона посадила собі на коліна одну, потім другу, погладила кожну по голівці, розправила їм стрічечки в косах.

— Ну, хіба не лялечки! — вигукнула вона.

Дівчатка посідали неподалік вогню. У них була лялька, яку вони крутили в руках і гойдали на колінах, весело щебечучи. Коли-не-коли Козетта підводила очі від свого плетіння і з гірким сумом у погляді дивилась, як вони граються.

Епоніна й Азельма не звертали уваги на Козетту. Вона була для них наче домашній собака.

Лялька сестер Тенардьє була блякла, стара й потріскана, але Козетті вона здавалась чудовою. Адже бідолашна дитина ніколи не мала своєї ляльки.

Наразі хазяйка помітила, що Козетта, замість плести, дивиться, як граються її діти.

— Ах ти, ледащо! — вигукнула вона. — Це так ти в мене працюєш? Ось я допоможу тобі нагайкою.

Незнайомець, не підводячись зі свого стільця, обернувся до господині заїзду.

— Пані, ну що тут такого? — сказав він, усміхаючись майже боязко. — Дозвольте й цій дитині поґратися.

Якби таке сказав подорожній, котрий з’їв за вечерею шмат баранини і випив дві пляшки вина, його слова було б сприйнято як наказ. Але Тенардьє не збиралася зважати на побажання чоловіка в продавленому капелюсі й потертому рединготі.

— Вона повинна працювати, бо я даю їй їсти! Я не збираюся годувати її задурно, — сердито відповіла корчмарка.

— А що вона робить? — спитав незнайомець тим лагідним голосом, який так дивно суперечив його жебрацькому вбранню і плечам вантажника.

— Вона плете панчохи. Панчохи моїм дівчаткам, яким зараз нема в чому ходити, — зволила відповісти пані Тенардьє.

Незнайомець подивився на почервонілі від холоду босі ноги Козетти.

— Коли вона має закінчити цю пару панчіх? — запитав він.

— Таке ледащо просидить над ними ще днів три-чотири.

– І скільки коштуватимуть панчохи, коли вона їх сплете?

Тенардьє кинула на гостя зневажливий погляд:

— Не менше як тридцять су.

— То ви продали б їх за п’ять франків?[18] — запитав подорожній.

— Оце так! — вигукнув, зареготавши, возій, який дослухався до розмови. — Аж п’ять франків — хай йому всячина! Цілих п’ять монет — щоб я пропав!

Хазяїн корчми визнав за потрібне втрутитись до розмови.

— Так, добродію, якщо у вас виникла така забаганка, ми віддамо вам панчохи за п’ять франків. Ми ні в чому не відмовляємо своїм постояльцям.

— Але гроші на стіл! — рішуче заявила Тенардьє.

— Я купую цю пару панчіх, — відповів подорожній.

Він дістав із кишені п’ятифранкову монету й поклав на стіл. Потім обернувся до Козетти.

— Тепер твоя робота належить мені. Грайся, дитино.

Возій так схвилювався, побачивши п’ятифранковик, аж відірвався від своєї склянки й прибіг подивитися.

— Ти гля! — вигукнув він, роздивляючись монету. — Справжнісінька! Не фальшива!

Тенардьє підійшов і мовчки вкинув гроші собі в кишеню.

Хазяйка німувала, кусаючи губи від люті.

Тим часом Козетта тремтіла зі страху. Вона зважилася запитати:

— Пані, це правда? Мені можна ґратися?

— Грайся! — сказала Тенардьє жорстким голосом.

— Дякую, пані, — відповіла Козетта.

І тимчасом як уста зверталися до хазяйки, вся її маленька душа дякувала незнайомцеві.

Корчмар знову сів пити. Жінка прошепотіла йому на вухо:

— Хто він може бути, той жовтий чоловік?

— Мені доводилося бачити мільйонерів, які носили такі рединготи, — поблажливо відповів Тенардьє.

Козетта відклала плетіння, одначе не покинула свого місця — вона завжди намагалася ворушитись якомога менше — й дістала з коробки, що стояла біля неї, якісь старі клапті та свинцеву шабельку.

Епоніна й Азельма не звертали жодної уваги на те, що відбувалося довкола. Вони щойно завершили дуже важливе діло: зловили кошеня. Покинувши ляльку, Епоніна, старша з двох сестер, заходилася сповивати кошеня в червоні та сині клаптики, хоч воно нявкало та випручувалось. Роблячи цю непросту справу, дівчинка белькотіла своїм милим дитячим голоском, звертаючись до сестри:

— Глянь, сестричко, ця лялька краща, ніж ота, що ми гралися. Вона ворушиться, нявкає, вона тепла. Нумо ґратися з нею! Це буде моя доня. Я буду дамою. Я прийду до тебе, й ти подивишся на мою доню. Потім ти побачиш, що в неї вуса, і дуже здивуєшся. А тоді побачиш, що в неї вуха та хвіст, і ще більше здивуєшся. Ти скажеш мені: "О Боже!" А я тобі відповім: "Так, пані, це моя доня. Тепер усі дівчатка такі".

Азельма в захваті слухала Епоніну.

Тим часом пияки завели непристойної пісні, від якої самі реготали, аж стеля двигтіла. Тенардьє заохочував їх і співав та реготав разом із ними.

Як ото пташки мостять гнізда з усього, так і малі дівчатка роблять собі ляльку з чого завгодно. Поки Епоніна та Азельма сповивали кошеня, Козетта сповивала свою шабельку. Потім узяла її на руки й, тихенько наспівуючи, стала заколисувати.

Для малої дівчинки не мати власної ляльки — таке саме нещастя, як бездітність для дорослої жінки.

Отож Козетта зробила собі ляльку з шабельки.

Пані Тенардьє підійшла до "жовтого" постояльця. "Мій чоловік має слушність" — подумала вона. — Можливо, переді мною банкір Лаффіт. Серед багатих чимало зустрічається диваків!"

— Ласкавий пане… — почала вона, спершись ліктями на стіл.

На слово "пане" незнайомець обернувся. Досі корчмарка казала йому тільки "чоловіче добрий" або "приятелю".

— Бачте, ласкавий пане, — провадила Тенардьє з тією солодкавою чемністю, яка здавалася ще огиднішою, ніж її брутальність, — якщо ви такий великодушний, то я зовсім не проти, нехай дитина пограється, але це добре тільки один раз. У неї нікого нема, і їй слід працювати.

— То це не ваша дівчинка? — спитав незнайомець.

— Звичайно, ні, пане! Це вбоге дитя, яке ми прихистили з милосердя. У неї, знаєте, не всі дома. Ми дбаємо про неї, хоч люди ми небагаті. Її мати, либонь, померла — ось уже півроку вона не відповідає на наші листи.

— А! — сказав подорожній і знову поринув у задуму.

— То була добра штучка, її мати, — додала корчмарка. — Вона покинула свою дитину.

Протягом цієї розмови Козетта не зводила з хазяйки погляду — певне, інстинкт підказував їй, що говорять про неї. Вона навіть розчула кілька окремих слів. Сидячи під столом, дівчинка стала гойдати сповиту в ганчір’я шабельку і тихо наспівувати: "Моя мати померла! Моя мати померла! Моя мати померла!"

Чоловік у жовтому рединготі нарешті піддався на умовляння й погодився повечеряти.

— Що бажаєте, ласкавий пане?

— Хліба й сиру, — сказав "мільйонер".

"Ні, це таки жебрак", — подумала Тенардьє.

П’яні й далі горлали своєї пісні, а дівчинка під столом наспівувала своєї.

Раптом Козетта замовкла. Вона саме обернулась і побачила ляльку дочок Тенардьє, яку ті покинули, коли почали ґратися з кошеням. Лялька лежала за кілька кроків від кухонного столу.

Дівчинка поклала свою сповиту шабельку, яка вдовольняла її тільки наполовину, і сторожко розглянулась навкруги. Пані Тенардьє шепотілася зі своїм чоловіком і рахувала дрібні гроші, Поніна й Зельма гралися з кошеням, подорожні їли, пили або співали; ніхто не дивився на неї. Козетта не стала гаяти й хвилини. Рачкуючи, вона вибралася з-під столу, ще раз переконалася, що за нею не стежать, а тоді шмигнула до ляльки і схопила її. Через мить вона була вже на своєму місці й сиділа нерухома, тримаючи на руках ляльку і повернувшись так, щоб на неї падала тінь. Ґратися зі справжньою лялькою було для неї надто великою втіхою, і дитина просто очманіла від щастя.

Ніхто не звертав на неї уваги, крім чоловіка в жовтому рединготі, який повільно їв свою вбогу вечерю.

Близько чверті години тривало Козеттине щастя.

Але хоч як стереглася дівчинка, вона не помітила, що одна ляльчина нога вистромилася з тіні, й полум’я яскраво освітлювало її. Ця блискуча рожева нога несподівано впала у вічі Азельмі.

— Глянь, сестричко! — сказала вона Епоніні.

Дівчатка завмерли, приголомшені. Козетта осмілилася взяти їхню ляльку!

Не випускаючи з рук кошеняти, Епоніна підвелася, підійшла до матері й смикнула її за спідницю.

— Відчепися! — сказала Тенардьє. — Чого тобі треба?

— Мамо, глянь! — мовила Епоніна.

І показала пальцем на Козетту.

А Козетта, мліючи від щастя, більш нічого навколо себе не чула й не бачила.

Обличчя корчмарки прибрало змішаного виразу люті й ображеної гордості. Козетта зазіхнула на ляльку її "панночок"!

— Козетто! — крикнула вона хрипким від обурення голосом.

Козетта затремтіла, немов під нею затрусилася земля. Вона обернулась.

— Козетто! — повторила хазяйка.

З якимсь побожним захватом і водночас гірким розпачем Козетта обережно поклала ляльку на підлогу. Потім, не відводячи від неї погляду, з’єднала пальці й — страшно було бачити це в дитини такого віку — заломила руки. А тоді сталося те, чого досі не могло спричинити жодне з переживань сьогоднішнього дня: ні страх у темному лісі, ні важке відро, ні загублена монета, ні погроза нагайкою, ні лайка тітки Тенардьє — Козетта заплакала. Вона захлиналася риданнями.

Тим часом подорожній підвівся з-за столу.

— Що сталося? — спитав він у корчмарки.

— Ви хіба не бачите? — відповіла та, показуючи пальцем на доказ злочину, який лежав біля ніг Козетти.

— Ну то й що? — спитав подорожній.

— Ця жебрачка посміла доторкнутися до ляльки моїх дітей!

— Стільки галасу даремно! — кинув незнайомець. — Ну й що такого, як вона погралася з лялькою?

— Вона торкнулася її своїми брудними руками! — провадила хазяйка. — Своїми бридкими руками!

Тут Козетта заридала ще голосніше.

— Ти замовкнеш? — гримнула Тенардьє.

Чоловік у жовтому рединготі підвівся й вийшов на вулицю.

Скориставшися з його відсутності, тітка Тенардьє копнула Козетту ногою. Дитина зойкнула від болю.

Двері відчинились, і ввійшов незнайомець — у руках він тримав казкову ляльку, про яку ми вже згадували й на яку цілий день витріщалися всі дітлахи села. Чоловік у жовтому рединготі поставив ляльку перед Козеттою і сказав:

— Бери, це тобі.

Козетта підвела очі, і їй здалося, що до неї наближається не чоловік із лялькою в руках, а саме сонце. Почувши неймовірні слова: "Це тобі", — вона подивилася на незнайомця, потім на ляльку і забилася в найдальший куток під столом.

Дівчинка не плакала, не кричала. Здавалося, вона не сміє й дихнути.

Тітка Тенардьє, Епоніна й Азельма остовпіли. Навіть пияки замовкли. В корчмі запанувала мертва тиша.

Закам’яніла й безмовна, Тенардьє знову почала губитися в здогадах: "Хто ж він такий, цей чоловік? Бідняк? Мільйонер? А може, і те, й те — тобто злодій?"

Корчмар, наморщивши лоба, поглядав то на ляльку, то на подорожнього. Він, здавалося, обнюхував цього чоловіка, як обнюхував би мішок із грішми. Але це тривало тільки мить. Підійшовши до дружини, він прошепотів їй:

— Та штука коштує щонайменше тридцять франків. Облиш клеїти дурня. Стелися перед цим чоловіком.

Люди брутальні мають одну спільну рису з людьми наївними: вони не знають поступового переходу від одного почуття до іншого.

— Ну чого ж ти, Козетто? — сказала Тенардьє гидким голосом, притаманним злій бабі, що намагається говорити лагідно. — Чого ти не береш ляльку?

Козетта зважилася вилізти зі своєї нори.

— Козетточко, — ласкаво підхопив Тенардьє, — пан дарує тобі ляльку. Візьми її. Вона твоя.

Козетта дивилася на чудесну ляльку майже з жахом. Личко її було залите слізьми, але очі заясніли радістю, як небокрай удосвіта.

Їй здавалося, що коли вона торкнеться цієї ляльки, з неї вдарить грім.

У всякому разі, вона не сумнівалася, що хазяйка загарчить на неї і поб’є її.

Але зрештою дівчинка не змогла опертися спокусі. Вона підступила до ляльки й обернулася до тітки Тенардьє:

— Можна, пані?

Неможливо описати словами вираз Козеттиного обличчя: розпачливий, нажаханий і водночас сповнений захвату.

— Звичайно, можна, — кинула Тенардьє. — Лялька твоя. Пан дарує її тобі.

— Справді, добродію? — перепитала Козетта. — Ви даруєте цю даму мені?

Незнайомець, здавалося, ледь стримував сльози. В такі хвилини людина не озивається, щоб не заплакати. Отож він тільки кивнув Козетті головою і вклав руку "дами" в її долоньку.

Козетта відсмикнула пальці, немов обпеклася, і втупила очі в підлогу. Від хвилювання вона висунула язик. Несподівано дівчинка обернулась і поривчасто схопила ляльку.

— Я назву її Катріною, — сказала вона.

Дивно було бачити, як жалюгідне рам’я Козетти змішалося зі стрічками й рожевим шовковим платтячком ляльки.

— Пані, можна, я посаджу її на стілець? — спитала дівчинка.

— Можна, дитино, — відповіла Тенардьє.

Тепер уже Епоніна й Азельма дивилися на Козетту із заздрістю.

Козетта посадила Катріну на стілець, а сама сіла на підлогу навпроти неї; безмовна, нерухома, вона милувалася своєю "дамою".

— Грайся ж, Козетто, — сказав незнайомець.

— О, я граюся, — відповіла дівчинка.

Тітка Тенардьє уже всією душею зненавиділа незнайомця, якого, здавалося, послало Козетті само провидіння. Через те їй дуже важко було стримувати себе, і вона поквапилася відрядити своїх дочок спати, а тоді попросила в жовтого чоловіка "дозволу" відрядити й Козетту. "Вона сьогодні дуже втомилася", — додала корчмарка з материнською турботливістю. Козетта пішла, стискаючи в обіймах Катріну.

Час від часу Тенардьє ходила в протилежний кінець зали, де сидів її чоловік, щоб "полегшити собі душу", як казала вона. Корчмарка аж трусилася від люті, тихо обмінюючись із чоловіком словами, що їх не зважувалася вимовити вголос.

— Старий бевзь! Чого він сюди прителющився? Дарувати ляльки за сорок франків тому щеняті, яке я віддала б за сорок су! Ще трохи — і він назвав би її "ваші високість", наче принцесу! Чи він при своєму розумі? Це, либонь, божевільний!

— Чому ж? Усе дуже просто, — відповів Тенардьє. — Йому так подобається. Тебе тішить, коли мала працює, а його — коли вона грається. Постоялець, якщо він платить, може робити все, що йому заманеться. Філантроп він чи божевільний — тебе не стосується. Твоє діло — взяти з нього гроші.

Чоловік у жовтому рединготі сидів, спершись ліктями на стіл. Він знову поринув у задуму. Всі інші подорожні, торговці та возії поглядали на незнайомця з шанобливим острахом. А як інакше дивитись на чоловіка у вбогій одежі, що невимушено дістає з кишені п’ятифранкові монети й дарує малим обшарпанкам розкішні ляльки?

Минуло кілька годин. Пияки порозходились, корчму зачинили, низька зала була порожня, вогонь у печі погас, а незнайомець усе сидів за столом у тій самій позі. Іноді він тільки міняв лікоть, на який спирався. Ото й усе. Відколи пішла Козетта, він не зронив ні слова.

Подружжя Тенардьє лишалися в залі — з чемності та почасти з цікавості.

— Чи він сидітиме так до ранку? — пробурчала хазяйка. Коли видзвонило другу ночі, вона не витримала й сказала чоловікові:

— Я піду спати. Роби як знаєш.

Тенардьє сів за стіл у кутку, запалив свічку і почав читати "Французький вісник".

Так збігла ще добра година. Поважний корчмар принаймні тричі перечитав газету, але незнайомець не зворухнувся.

Тенардьє засовався, кахикнув, сплюнув, висякав носа, заскрипів стільцем. Постоялець не ворушився. "Може, він заснув?" — подумав корчмар. Незнайомець не спав, але ніщо не могло пробудити його із задуми.

Нарешті Тенардьє скинув шапку, тихо підійшов і наважився заговорити до подорожнього:

— Ви не хотіли б піти спочивати, ласкавий пане?

"Піти спати" — це прозвучало б грубо. Вживши слово "спочивати", корчмар висловився красиво і з належною шанобливістю. Такі слова мають чародійну властивість побільшувати цифри в завтрашньому рахунку. Кімната, в якій "сплять", коштує двадцять су; кімната, в якій "спочивають", — двадцять франків.

— А й справді, — сказав незнайомець. — Де ваша стайня?

— Я проведу вас, ласкавий пане, — сказав Тенардьє з усмішкою.

Він узяв свічку, подорожній узяв свій згорток та палицю, і Тенардьє повів гостя в кімнату на першому поверсі, обставлену з великим шиком: у ній були меблі з червоного дерева, широке ліжко і червоні коленкорові фіранки.

— Що це таке? — спитав подорожній.

— Це наша подружня спальня, — сказав корчмар. — Ми тепер спимо в іншій кімнаті. А сюди заходимо тільки двічі-тричі на рік.

— Я краще переспав би в стайні, — різко сказав подорожній.

Тенардьє вдав, ніби не почув цього нелюб’язного зауваження.

Він запалив дві непочаті воскові свічки, що стояли на поличці коминка, в якому весело палахкотів вогонь.

Там-таки, на поличці, під скляним ковпаком, красувався жіночий головний убір, оздоблений квітами помаранчі.

— А це що? — спитав незнайомець.

— Вінчальний убір моєї дружини, ласкавий пане, — відповів Тенардьє.

Подорожній подивився на ту річ поглядом, у якому можна було прочитати: невже ця потвора колись була нареченою?

Втім, Тенардьє збрехав. Коли він винаймав будинок для своєї корчми, то побачив у ньому обставлену в такий спосіб кімнату й купив цю обстанову разом із квітами помаранчі, сподіваючись, що це надасть його дружині, а отже й закладу того, що англійці називають "респектабельністю".

Коли гість обернувся, хазяїна вже й слід прохолов. Тенардьє чемно зник, щоб більше не набридати чоловікові, котрого він збирався завтра обдерти як липку.

Корчмар пішов у свою кімнату. Його дружина була вже в постелі, але не спала. Почувши чоловікові кроки, вона повернулась у ліжку й сказала:

— Завтра я вижену Козетту з дому.

— Ач, як розігналась! — холодно відповів Тенардьє.

Більш вони не мовили жодного слова, і через кілька хвилин їхня свічка погасла.

Тим часом подорожній поставив у куток свою палицю, поклав згорток, сів у крісло і якусь хвилину сидів замислений. Потім скинув черевики, взяв одну свічку, погасив другу, штовхнув двері й вийшов з кімнати, розглядаючись навколо, наче чогось шукав. Перетнувши сіни, він почув якийсь шерех — ніби дитяче дихання — і побачив під сходами трикутний закутень, у якому між старих кошиків та черепків, у пилюці й павутинні спала Козетта, лежачи на подертому матраці і вкрившись благенькою ковдрою.

Незнайомець підступив ближче і став дивитись на дівчинку.

Козетта спала глибоким сном. Вона була вдягнена. Взимку вона ніколи не роздягалася на ніч, щоб не так мерзнути.

Дівчинка обіймала ляльку, чиї великі очі блищали в темряві. Біля матраца стояв тільки один з її дерев’яних черевиків.

Крізь відчинені двері було видно велику темну кімнату. Незнайомець тихо увійшов туди. У глибині виднілися два білі ліжечка — то були ліжечка Епоніни й Азельми. За ними стояла сплетена з лози колиска, де спав малий, що плакав цілий вечір.

Незнайомець хотів уже піти геть, коли його погляд упав на велику піч, у якій не горів вогонь і не було навіть попелу; але він побачив там два дитячі черевички, гарненькі й неоднакового розміру. Подорожній згадав про милий звичай, коли в ніч перед Різдвом діти ставлять у піч свої черевички, сподіваючись на подарунок від доброї феї.

Він нахилився.

Добра фея, тобто мати, вже побувала тут, і в черевичках Епоніни й Азельми блищало по новісінькій монеті в десять су.

Постоялець випростався й хотів уже йти, коли помітив у найтемнішому закутні печі ще одну річ. Він придивився й упізнав грубий дерев’яний черевик-сабо, напіврозколотий і обліплений засохлою грязюкою. То був черевик Козетти. З тією зворушливою дитячою довірою, яка не вмирає, хоч скільки її обманювати, Козетта теж поставила свого черевика в піч.

У Козеттиному черевику не було нічого.

Незнайомець понишпорив у кишені жилета, нахилився й поклав туди луїдор.

Потім навшпиньки повернувся до своєї кімнати.

9. Маневри Тенардьє

Наступного ранку, години за дві до того, як мало розвиднитись, Тенардьє сидів за столом у низенькій залі корчми; на столі горіла свічка, а корчмар із пером у руці складав рахунок постояльцеві в жовтому рединготі.

Жінка стояла поруч і стежила за рухом пера. Вони не обмінялися жодним словом. З одного боку, це були муки творчості, з другого — святобливий захват, з яким людина дивиться на чудо людського генія, що народжується на її очах. В будинку чулося шарудіння: то Козетта підмітала на сходах.

Через добру чверть години, після кількох закреслень і переписувань, Тенардьє створив ось який шедевр:

Рахунок панові з номера першого

Вечеря…… 3 франки

Кімната…… 10 франків

Свічка…… 5 франків

Опалення…… 4 франки

Обслуга…… 1 франк


Усього…… 23 франки

"Обслуга" було написано "абслуга".

— Двадцять три франки! — вигукнула жінка в захваті, до якого, проте, домішувався сумнів.

Як і всі великі артисти, Тенардьє не був задоволений.

— Пхе! — кинув він.

— Це справедливо, — сказала жінка, не можучи забути ляльки, подарованої Козетті на очах у її дочок, — справедливо, але забагато. Він не захоче платити.

Тенардьє засміявся своїм холодним смішком.

— Він заплатить.

Жінка нічого не відповіла і почала переставляти столи. Чоловік ходив туди-сюди по залі. Через мить він сказав:

— У мене півтори тисячі боргу!

Він сів біля печі, поклав ноги на теплий попіл і замислився.

— А я таки сьогодні вижену Козетту з дому, — озвалася жінка. — Ну й погань! У мене серце розривається, як подумаю про її ляльку!

Корчмар припалив люльку і сказав між двома затяжками:

— Ти віддаси рахунок постояльцеві.

І вийшов.

Щойно за ним зачинилися двері, як увійшов подорожній.

Тут-таки з’явився і Тенардьє. Він став у проймі дверей, видимий тільки для дружини.

"Жовтий" чоловік тримав у руках свою палицю і згорток.

— Так рано — і на ногах! — вигукнула Тенардьє. — Ви вже йдете від нас, пане?

Вона розгублено крутила в руках аркуш. Їй явно було ніяково подати такий рахунок гостеві, що мав вигляд "злидня".

Подорожній здавався заклопотаним і неуважним.

— Так, пані, — відповів він. — Я вже йду. Скільки з мене?

Подорожній розгорнув аркуш, глянув, але думки його витали десь-інде.

— Пані, вам ведеться добре в Монфермеї? — запитав він.

— Та не дуже, — відповіла корчмарка, приголомшена тим, що не чує обурених вигуків. І жалібним тоном провадила: — Ой, пане, часи для нас тепер нелегкі! До того ж людей заможних у нашій околиці мало. Одна дрібнота. Рідко трапляються такі багаті й щедрі подорожні, як ви. Ми платимо великі податки. А ще й чужа дитина обходиться нам у бозна-які гроші.

— Яка дитина?

— Ну ота дівчинка! Козетта. Або Жайворонок, як прозвали її в селі!

— А! — сказав подорожній.

Тенардьє провадила:

— Ну й дурні вони, ці селюки, зі своїми прізвиськами! Вона більше схожа на кажана, ніж на жайворонка. Бачте, пане, ми не просимо милостиню, але й давати її не можемо. Прибутків майже ніяких, а видатки великі. У мене свої діти, і я не маю змоги годувати чужих.

Чоловік у жовтому рединготі сказав ніби байдужим тоном, але не зумівши приховати тремтіння в голосі:

— А якби вас від неї звільнили?

— Від кого? Від Козетти?

— Так.

Червона й люта пика корчмарки розпливлася в огидній посмішці.

— О, беріть її, пане, доглядайте, начиняйте трюфелями, посипайте цукром, пийте її, їжте — і хай благословить вас Мати Божа та святі угодники!

— Гаразд.

— Справді? Ви заберете її?

— Заберу.

— Оце зараз?

— Негайно. Покличте дівчинку.

— Козетто! — крикнула Тенардьє.

— А тим часом, — провадив подорожній, — я заплачу по рахунку. Скільки там?

Він глянув на папірець і не міг приховати подиву.

— Двадцять три франки?

Тенардьє встигла підготуватися до удару.

— Так, пане! Двадцять три франки, — твердо відповіла вона.

Незнайомець поклав на стіл п’ять п’ятифранкових монет.

— Приведіть дівчинку, — сказав він.

У цю мить на середину кімнати вийшов сам Тенардьє:

— Добродій винен нам двадцять шість су, — сказав він.

— Двадцять шість су! — вигукнула дружина.

— Двадцять су за кімнату, — холодно уточнив Тенардьє, — і шість су за вечерю. Що ж до дівчинки, то я хотів би поговорити з добродієм. Залиш нас, жінко.

Пані Тенардьє відчула, що на сцену вийшов великий актор, і, не мовивши й слова, поступилася йому місцем.

Коли вони залишилися наодинці, Тенардьє запропонував подорожньому стілець. Той сів. Обличчя корчмаря несподівано прибрало простакуватого й лагідного виразу.

— Добродію, — сказав він, — я дуже люблю цю дитину.

Незнайомець пильно подивився на нього.

— Яку дитину?

— Ви не повірите, — вів далі Тенардьє, — як я прихилився до неї. Що ті гроші? Отож візьміть свої монети по сто су. Дитина мені дорожча за гроші.

— Про кого це ви? — спитав незнайомець.

— Про кого ж, як не про нашу любу Козетту! Хіба ви не хотіли забрати її від нас? Так от, я не згоден. Мені бракуватиме цієї дитини. Я бачив її зовсім маленькою. Вона справді коштує нам великих грошей, вона справді має свої вади, я справді заплатив чотириста франків тільки за ліки, коли вона тяжко хворіла! Але Бог вимагає від нас милосердя. У неї нема ні батька, ні матері, я виховав її і щиро полюбив. Моя дружина — жінка із норовом, але й вона любить Козетту. Ми ставимось до неї, як до рідної доньки.

Незнайомець не відводив від корчмаря пильного погляду.

— Даруйте, добродію, — провадив той, — але своє дитя не віддають отак першому-ліпшому. Звичайно, ви багатий, ви справляєте враження порядного чоловіка, але я хотів би знати, кому я віддаю дівчинку, я хотів би потім провідувати її, аби вона відчувала, що її названий батько поруч, що він піклується про неї. Мені невідоме навіть ваше ім’я. Я хотів би побачити бодай якогось папірця, бодай ріжок паспорта, ви мене розумієте?

Незнайомець, не відриваючи від Тенардьє погляду, що як то кажуть, проникав у саму душу, спокійно й твердо відповів:

— Пане Тенардьє, якщо я заберу Козетту, я заберу її — і край. Ви не знатимете, як мене звуть, не знатимете, де вона буде, і, сподіваюся, вона не побачить вас більше ніколи у своєму житті. Це влаштовує вас? Так чи ні?

Своїм непомильним інстинктом Тенардьє відчув, що має справу з дуже сильною людиною. Ще напередодні, п’ючи з возіями й горлаючи пісень, він цілий вечір спостерігав за незнайомцем. Жоден жест, жоден порух чоловіка в жовтому рединготі не уникнув його погляду. Тенардьє вгадав, що гість цікавився Козеттою ще раніше, ніж виявив своє співчуття до неї. Цілу ніч корчмар губився в здогадах, хто ж він, цей чоловік? Він намагався збагнути, в чому його слабість, щоб використати її. І ось тепер, почувши тверду й спокійну відповідь незнайомця, Тенардьє зрозумів, що взяти гору над цим супротивником йому не вдасться. Тенардьє був із тих, хто вміє миттю оцінити становище. І він зробив так, як роблять тільки великі полководці у вирішальну хвилину битви. Він зненацька розкрив усі свої батареї.

— Добродію, — сказав він, — мені треба півтори тисячі франків.

Незнайомець витяг із бічної кишені потертий шкіряний гаман, розкрив його і дістав три банкові білети. Він притиснув їх великим пальцем до столу і сказав корчмареві:

— Приведіть Козетту.

А що тим часом робила Козетта?

Прокинувшись, вона насамперед побігла до свого черевика і знайшла в ньому золоту монету. Козетта була приголомшена. Від стількох щасливих несподіванок у неї пішла обертом голова. Вона не знала, що це таке — золота монета, вона ніколи її не бачила, отож хутко сховала луїдора в кишеню, наче вкрала його. Вона здогадалася, від кого цей дарунок, і відчувала радість, змішану зі страхом. Козетта злякалася ляльки, а тепер злякалась і золотої монети. Вона боялася цих розкошів, але самого незнайомця зовсім не боялась. Від учорашнього дня думала вона своїм дитячим розумом про цього чоловіка, на вигляд такого старого й убогого, а насправді — багатого й доброго. Відколи вона зустрілася з ним у лісі, усе для неї змінилося. Козетта не знала, що таке сховатися під крило матері. З п’ятьох років, відтоді як бідолашна дитина пам’ятала себе, вона мерзла й| тремтіла від холоду. Вона завжди була гола під крижаним вітром недолі, тепер же їй здавалося, що вона вдягнена. В її скуту холодом душу проникло тепло. Вона вже не так боялася Тенардьє. Вона була не сама — хтось стояв поруч неї.

Як і щоранку, Козетта взялася за свою буденну роботу. Проте золота монета, що лежала в тій самій кишені, з якої напередодні випали п’ятнадцять су, відвертала увагу дівчинки. Вона не зважувалася торкнутись її, але хвилин по п’ять милувалася нею, висунувши язика. Підмітаючи сходи, вона раптом застигала нерухомо й забувала про все на світі, втупившись у блискучу зорю на дні своєї кишені.

В таку хвилину й захопила її Тенардьє.

За наказом свого чоловіка вона прийшла покликати Козетту. Річ нечувана: хазяйка не вліпила дівчинці ляпаса й навіть не вилаяла її.

— Ходімо, Козетто, — сказала вона майже лагідно.

Через мить Козетта увійшла до зали.

Незнайомець розв’язав пакунок, який приніс із собою.

Там була дитяча вовняна сукенка, фартушок, бумазейна блузка, спідничка, хусточка, вовняні панчохи, черевички — повне вбрання для восьмирічної дівчинки. Усе — чорного кольору.

— Дитино, — сказав незнайомець, — візьми оце й швиденько перевдягнись.

Тільки-но почало розвиднятися, коли ті з жителів Монфермея, що вже відчиняли двері своїх будинків, побачили, як по головній вулиці пройшов у напрямку Ліврі бідно вдягнений чоловік, ведучи за руку малу дівчинку в жалобному вбранні; вона несла велику рожеву ляльку.

То були наш незнайомець і Козетта.

Ніхто не знав того чоловіка. Багато хто не впізнав і Козетту: адже доти її бачили тільки в жалюгідному рам’ї.

Козетта пішла. З ким? Вона не знала. Куди? Вона не знала. Знала вона тільки те, що покидає корчму Тенардьє. Ніхто не подумав попрощатися з нею, то й вона ні з ким не прощалася. Її ненавиділи, і сама вона пішла з ненавистю в душі.

Бідолашне мале створіння, чиє серце досі вміло тільки страждати!

Козетта йшла поважно, раз у раз поглядаючи своїми великими очима в небо. Вона поклала золоту монету в кишеню нового фартушка. Іноді вона нахилялась і кидала на неї погляд, потім дивилась на свого супутника, у неї було таке відчуття, ніби поруч неї сам Господь Бог.

10. Добра добувши, кращого не шукай

Тітка Тенардьє, за звичкою, не втручалася в дії свого чоловіка. Вона ждала великих подій. Коли незнайомець із Козеттою пішли, Тенардьє зачекав добру чверть години, а тоді відвів дружину вбік і показав їй півтори тисячі франків.

— Всього-на-всього! — мовила вона.

Удар влучив у ціль.

— Ти маєш рацію, — сказав чоловік. — Я йолоп. Дай-но мого капелюха.

Він згорнув три банкові білети, поклав їх у кишеню і поквапно вийшов. Але спершу помилився і звернув праворуч. Кілька сусідів, до яких корчмар звернувся з розпитуваннями, спрямували його на правильний слід. Вони бачили, як Жайворонок і незнайомець пішли в напрямку Ліврі. Тенардьє подався в той бік, ступаючи сягнистими кроками і бурмочучи сам до себе:

"Цей чоловік — мільйонер у жовтому рединготі, а я — бовдур. Він дав спочатку двадцять су, потім п’ять франків, потім п’ятдесят франків, потім півтори тисячі франків. Так само легко він дав би й п’ятнадцять тисяч. Я повинен наздогнати його".

А згорток із одягом для малої? Під цим явно крилася таємниця. Таємниці багатіїв — наче губки, з яких можна вичавити золото. Отакі думки миготіли в корчмаревій голові.

"Я — бовдур", — знову й знову повторював він.

Вони були вже далеко, але дитина йде повільно, а Тенардьє йшов швидко. До того ж він добре знав місцевість.

Несподівано корчмар зупинився і стукнув себе по лобі.

— Дарма я не взяв рушницю! — пробурмотів він.

Хвилину повагавшись, Тенардьє подумав: "Ні, потім я вже не встигну їх наздогнати". І рушив далі, з непомильним чуттям лисиці, яка вистежила виводок куріпки.

Проминувши ставки, він нарешті побачив над низенькими кущами капелюх свого недавнього постояльця. Тенардьє зрозумів, що незнайомець і Козетта сіли перепочити в кущах. Дівчинки не було видно, але поверх кущів виглядала ляльчина голова.

Тенардьє не помилився. Чоловік у жовтому рединготі всівся там, щоб дати Козетті перепочити. Корчмар обійшов кущі й раптово з’явився перед тими, кого шукав.

— Пробачте, добродію, — сказав він, важко відсапуючись, — але ось ваші півтори тисячі франків.

І Тенардьє простяг незнайомцеві три банкові білети.

Той підвів погляд.

— Що це означає?

Тенардьє ввічливо відповів:

— Це означає, що я забираю Козетту.

Козетта затремтіла і притиснулась до незнайомця.

— Ви за-би-ра-є-те Ко-зет-ту? — повторив той, дивлячись Тенардьє просто у вічі й карбуючи кожен склад.

— Так, добродію, я її забираю. Зараз я вам усе поясню. Я довго думав. По суті, я не маю права віддати дівчинку вам. Я чоловік порядний, зрозумійте мене. Козетта належить не мені, а своїй матері. Та жінка довірила нам свою дитину, і я можу віддати дівчинку тільки їй. Ви скажете: "Але ж мати померла". Гаразд. У такому разі я віддам дитину тільки особі, яка вручить мені листа за підписом матері, де буде написано, щоб я передав дитину саме цій особі. Сподіваюся, вам зрозуміло?

Чоловік у жовтому рединготі поліз у кишеню, і Тенардьє знову побачив чорного гамана з банковими білетами.

Корчмар затремтів від радості.

"Чудово! — майнуло йому в думці. — Він хоче відкупитися від мене!"

Перш ніж відкрити гаман, подорожній окинув навколо себе поглядом. Місце було зовсім безлюдне. Незнайомець відкрив гамана й дістав звідти не жмут асигнацій, як сподівався Тенардьє, а звичайний папірець, якого він розгорнув і подав корчмареві, сказавши:

— Ви маєте рацію. Читайте.

Тенардьє взяв папірець і прочитав:

"Монтрей-Приморський, 25 березня 1823 року.

Шановний пане Тенардьє!

Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою

Фантіна"

Корчмар не мав чого сказати. Щойно він пережив подвійне розчарування: по-перше, пропала надія злупити з незнайомця великі гроші; по-друге, йому було прикро, що він пошився в дурні. Чоловік у жовтому рединготі додав:

— Ви можете взяти собі листа як розписку.

— Цей підпис добре підроблений, — пробурчав Тенардьє.

І вдався до ще однієї розпачливої спроби.

— Хай і так, добродію, — сказав він, — якщо ви та сама особа. Одначе слід оплатити мені "всі дрібні видатки". А борг чималий.

Незнайомець звівся на ноги й сказав, обтрушуючи від пилюки потертий рукав:

— Пане Тенардьє, на січень мати заборгувала вам сто двадцять франків. Але в лютому ви надіслали їй рахунок на п’ятсот франків; ви отримали триста франків у кінці лютого і триста франків на початку березня. Відтоді минуло дев’ять місяців, по п’ятнадцять франків за кожен, як було між вами домовлено, що складає суму в сто тридцять п’ять франків. Сто ви отримали наперед. Лишається тридцять п’ять франків боргу. Я щойно дав вам півтори тисячі.

Тенардьє спізнав відчуття вовка, на чиїй нозі зімкнулися гострі зуби сталевої пастки.

"Що за диявол — цей чоловік?" — подумав він.

І корчмар зробив те, що робить у таких випадках вовк. Він рвонувся з пастки. Один раз нахабство вже принесло йому успіх.

— Добродію-не-знаю-хто-ви-такий, — рішуче заявив він, відкинувши цього разу чемність набік, — або я забираю Козетту, або ви дасте мені тисячу екю.[19]

— Ходімо, Козетто, — спокійно сказав незнайомець.

Ліву руку він подав дівчинці, а правою підняв із землі свого кийка. Тенардьє відзначив про себе, що кий чималий, а місце зовсім безлюдне.

Незнайомець із дівчинкою заглибились у ліс. Спантеличений корчмар лишився стояти на місці.

Дивлячись на широкі плечі й величезні кулаки незнайомця, Тенардьє знову вилаяв себе, що не прихопив рушницю. І все ж таки він не хотів здаватися.

"Треба простежити, куди вони підуть", — сказав він собі й рушив за ними, тримаючись віддалік. Незнайомець вів Козетту в напрямку Ліврі й Бонді. Він ішов повільно, з опущеною головою, немов поринувши в якісь сумні думки, але час від часу обертався глянути, чи його не переслідують. Зненацька він помітив Тенардьє і звернув із Козеттою в підлісок, де вони могли легко зникнути. Корчмар вилаявся й пішов швидше. Почалися густі хащі, і йому довелося наблизитися до них. У самій гущавині незнайомець озирнувся. Тенардьє не міг сховатися від його погляду. Чоловік у жовтому рединготі похитав головою і рушив далі. Корчмар не відставав. Так пройшли вони кроків двісті-триста. Раптом незнайомець озирнувся знову. Цього разу він поглянув на Тенардьє так похмуро, що той визнав за краще повернутись додому.

11. Номер 9430 з’являється знову, і Козетта виграє його в лотерею

Жан Вальжан не загинув.

Упавши в море чи, власне, кинувшись туди, він був, як ми пам’ятаємо, без кайданів. Пропливши під водою до корабля, який стояв там на якорі і до якого була причалена шлюпка, він зумів непомітно забратись у ту шлюпку і заховатися в ній до вечора. Вночі Жан Вальжан знову поплив і вийшов на берег неподалік мису Брен. Гроші в нього були, й він зміг роздобути собі там одяг. Одна корчма неподалік Балаґ’є була за тих часів гардеробною для втеклих каторжників — вельми прибутковий промисел. Потім Жан Вальжан, щоб заплутати сліди, пройшов далекий і покручений шлях, поки нарешті опинився в Парижі.

Тут він насамперед купив жалобне вбрання для семи-восьмирічної дівчинки, потім винайняв собі житло. Після цього поїхав до Монфермея.

Ми пам’ятаємо, що під час своєї втечі з-під арешту він уже здійснив туди таємничу подорож, про яку поліції стало дещо відомо.

Втім, його вважали мертвим, і це згустило темряву, що зімкнулася над ним. У Парижі йому потрапила до рук газета, в якій повідомлялося про його загибель. Прочитавши те повідомлення, він заспокоївся й відчув себе майже в повній безпеці, ніби й справді помер.

Надвечір того самого дня, коли Жан Вальжан вирвав Козетту з пазурів Тенардьє, він увійшов із дівчинкою в Париж крізь заставу Монсо. Сівши в кабріолет, вони доїхали до Обсерваторної площі. Там Жан Вальжан зійшов, заплатив візникові, взяв Козетту за руку і темними нічними вулицями повів її до Госпітального бульвару.

Для Козетти то був незвичайний і багатий враженнями день. Вони їли, примостившись де-небудь під тином, хліб і сир, куплені в придорожній корчмі, часто пересідали з екіпажа на екіпаж, не раз робили великі переходи пішки. Дівчинка не нарікала, але вона стомилась, і Жан Вальжан зрозумів це з того, як вона стала обвисати на його руці. Тоді він посадив її собі за спину. Козетта, не випускаючи з рук Катріну, поклала голову йому на плече й заснула.

Книга четверта

Халабуда Горбо

1. Старий дім на Госпітальному бульварі

Якби сорок років тому хтось захотів прогулятися до безлюдної околиці Сальпетрієр і дійшов до бульвару Італійської застави, він потрапив би в місця, де Париж, по суті, зникав. Це не можна було назвати пусткою — там траплялися перехожі; це не було місто — там на вулицях пролягали глибокі вибої, як на сільських дорогах, і всюди росла трава; це не було село — будинки там здавалися надто високими. Що ж у такому разі являла собою ця пустельна околиця, водночас безлюдна й заселена? То був бульвар великого міста, паризька вулиця, вночі моторошніша, ніж ліс, а вдень похмуріша, ніж кладовище.

Там лежав старий квартал Кінного ринку.

Перехожий, який би зважився вийти за чотири напіврозвалені мури того ринку, залишити праворуч від себе садочок за високою огорожею, далі лужок із купами дубильної кори, схожими на хатки величезних бобрів, далі обгороджене місце, завалене будівельним лісом, купами пеньків, тирси та остружок, на яких гавкав великий собака, далі майже розвалену довгу й низеньку стіну з обліпленою мохом чорною хвірткою, далі жахливу перехняблену будівлю, на якій великими літерами було виписано: "КЛЕЇТИ АФІШІ ЗАБОРОНЕНО", — цей сміливий перехожий, проминувши Малу Банківську вулицю, дістався б до початку вулиці Вінь-Сен-Марсель. Там, поблизу фабрики і між двома садовими мурами, можна було бачити в ті часи халабуду, яка на перший погляд здавалася зовсім маленькою, а насправді була велика, як собор. Халабуда виходила на вулицю боком, тому й здавалася маленькою. Майже весь дім був схований. Видно було тільки двері й одне вікно.

Халабуда мала два поверхи.

Двері з поточених шашелем дощок, набитих на грубо обтесані поперечини, відчинялися просто на круті сходи, брудні, вкриті пилюкою й потовченим алебастром; вони здіймалися вгору прямовисно, як драбина, і зникали в сутіні між двома стінами. Верхня частина нерівної пройми, в якій ходили двері, була затулена вузькою дошкою з трикутним отвором, що правив за оглядове віконце. На внутрішньому боці дверей пензлем, умоченим у чорнило, хтось вивів 52, а над одвірком тим самим пензлем було намальовано число 50. Це ставило вас у безвихідь. Куди ви потрапили? Цифра над одвірком оголошувала, що в будинок номер п’ятдесят. Внутрішній бік дверей заперечував: ні, в номер п’ятдесят два. Трикутний отвір завішували клаптем брудної ганчірки.

Вікно було широке й досить високе, з ґратчастими віконницями й великими шибками; але шибки були побиті й посклеювані папером, а розхитані й напіввідірвані віконниці більше загрожували перехожим, ніж захищали пожильців.

Сходи вели в довгий і темний коридор, у який відчинялися двері більших і менших помешкань, схожих на горища або комори. Слухові віконця тих жалюгідних мансард виходили на навколишні пустирища. Усе це було темне, блякле, сумне, могильне; крізь щілини в даху соталося холодне проміння, а крізь шпари в дверях свистіли крижані протяги. Павуки, що кишіли тут по всіх закутках, здавалися величезними.

Листоноші називали цю стару халабуду на Госпітальному бульварі будинком номер п’ятдесят — п’ятдесят два. Але у кварталі вона була відома як дім Горбо, за прізвищем її колишнього власника, прокурора Горбо.

Якраз перед цим будинком стояв величезний в’яз, а майже навпроти нього починалася вулиця застави Гобеленів, у той час іще не забудована, не вимощена і досить безладно засаджена деревами. Та вулиця упиралася в давній фортечний мур Парижа, який 1823 року ще існував.

Місце, де стояла халабуда Горбо, було похмуре. Наскільки сягав погляд, виднілися лише різниці, фортечний мур і кілька фабрик, схожих на казарми або монастирі; повсюди бараки й купи уламків, старі стіни — чорні, мов жалобне покривало, нові стіни — білі, мов саван; повсюди паралельні ряди дерев, підрівняні під шворку будівлі, холодні лінії пласких фасадів і гнітючий смуток прямих кутів. Жодної нерівності ґрунту, жодної архітектурної примхи. Це було видовище одноманітне, тоскне, огидне. Ніщо так не засмучує серце, як симетрія. Там, де симетрія — там нудьга, а нудьга — це суть скорботи.

Проте на смерканні — а надто взимку, коли холодний вітер зривав із в’язів останні червоні листочки, коли насувала темрява, й лише зрідка вітер розривав для місяця хмари, — цей бульвар ставав моторошним. Прямі лінії вгороджувалися в чорноту й губилися там, мов обрубки нескінченності. В густому мороці людині ввижалися всілякі пастки, кожна тінь здавалася підозрілою, а довгі дупла в деревах скидались на розкриті домовини. Вдень тут було бридко; увечері — похмуро; вночі — зловісно.

2. Гніздо пугача й вільшанки

Саме тут, перед халабудою Горбо, й зупинився Жан Вальжан. Як ото дикі птахи, він вибрав для свого гнізда найпустельніше місце.

Він понишпорив у кишені камізельки, витяг щось на зразок відмички, відчинив двері, увійшов і ретельно замкнув їх за собою. З Козеттою на спині він піднявся сходами.

У коридорі Жан Вальжан дістав із кишені другого ключа, відчинив ще одні двері й зайшов до кімнати, схожої на просторий закутень горища. У ній стояв стіл і кілька стільців. На підлозі лежав матрац. У кутку була піч, у якій палахкотів вогонь. Вуличний ліхтар тьмяно освітлював це вбоге житло. У глибині виднілася комірчина — там стояло розкладне ліжко. Жан Вальжан поклав дівчинку на те ліжко так обережно, що вона й не прокинулася.

Він висік кресалом вогонь і запалив свічку; все було заздалегідь наготовлене на столі. Відтак, як і напередодні, втупив у Козетту захоплений погляд, сповнений тужливої ніжності. Дівчинка спокійно спала, не знаючи, ні де вона, ні з ким.

Жан Вальжан нахилився й поцілував руку цієї дитини.

Дев’ять місяців тому він так само поцілував руку її матері, що заснула навіки.

Настав день, а дівчинка все спала. Блідий промінь грудневого сонця ковзнув по стелі. Несподівано по бульвару проїхав навантажений камінням віз, і весь дім заходив ходором.

— Зараз, пані! — крикнула Козетта, раптово прокинувшись. — Я вже, я вже!

Вона зіскочила з ліжка і, ще із заплющеними очима, простягла руки в куток кімнати.

— О Боже! Де моя мітла? — вигукнула вона.

Тут дівчинка нарешті розплющила очі й побачила усміхнене обличчя Жана Вальжана.

— А, я й забула! — сказала вона. — Доброго ранку, пане.

Козетта побачила біля свого ліжка Катріну і схопила її. Граючись, вона поставила Жанові Вальжану сотні запитань. Де вона зараз? А Париж велике місто? А пані Тенардьє далеко звідси? А вона не прийде? І таке інше, і таке інше. Раптом Козетта вигукнула:

— Як тут гарно!

То була жахлива нора; але в ній дитина почувала себе вільною.

— Я повинна підмести кімнату? — спитала вона.

— Грайся, — сказав Жан Вальжан.

Так минув день. Козетта, нічого не прагнучи зрозуміти, почувала себе невимовно щасливою біля своєї ляльки та цього доброго чоловіка.

Наступного дня, вдосвіта, Жан Вальжан знову стояв біля ліжка Козетти. Він чекав, коли вона прокинеться.

Щось нове увійшло в його душу.

Жан Вальжан ніколи нікого не любив. Ось уже двадцять п’ять років він жив сам-один на світі. Йому не довелося стати ні батьком, ні коханцем, ні чоловіком, ні другом. На каторзі це був лихий, похмурий, цнотливий, неосвічений і відлюдькуватий чоловік. Серце цього старого каторжника лишилося незаймане. Про сестру та її дітей він зберіг лише далекий і туманний спогад, який зрештою майже розвіявся. Він доклав усіх зусиль, щоб знайти їх, а не знайшовши, забув. Така людська вдача. Інші ніжні почуття його молодості, якщо він їх мав, давно провалилися в небуття.

Коли він побачив Козетту, коли визволив її, забрав із собою, щось зрушилося в його душі. Уся любов, яка там дрімала, прокинулась і полинула до цієї дитини. Він підходив до ліжка, в якому вона спала, і весь тремтів від радості! Він не знав, що з ним діється; бо нема нічого приємнішого й загадковішого, ніж серце, в якому прокинулася любов.

Бідолашне старе серце, що раптом пробудилося!

Та йому було п’ятдесят п’ять років, а Козетті вісім, і тому вся любов, якої він не спізнав у своєму житті, обернулася для нього дивовижним сяйвом.

Це було друге осяйне видіння в його житті. Єпископ засвітив перед ним сяйво доброчесності. Козетта — сяйво любові.

Перші дні минули в такому засліпленні.

Зі свого боку Козетта також змінилася, сама того не усвідомлюючи. Мати покинула її дуже маленькою, і вона її зовсім не пам’ятала. Але діти чіпляються за все, як ото пагінці винограду, і Козетта пробувала любити. Та зазнала в цьому невдачі. Усі відштовхнули її — і Тенардьє, і їхні діти, й інші діти. Вона любила собаку, але той здох. І вона стала зовсім нікому не потрібна. Сумно казати про це, але у вісім років її серце було холодне. Вона не втратила здатності любити, але не мала такої змоги. Отож із першого дня вона всім серцем полюбила цього доброго чоловіка. Вся душа її мов освітилася — досі вона ніколи нічого подібного не відчувала.

Природа вирила глибокий рів між Жаном Вальжаном і Козеттою: їх розділяло півстоліття. Але доля переступила той рів і нерозривно поєднала ці дві нещасні істоти, такі різні за віком, такі схожі в своєму смутку. Одне доповнювало другого. Інстинкт Козетти шукав батька, а інстинкт Жана Вальжана — дитини. І вони знайшли одне одного. У ту таємничу мить, коли торкнулися їхні руки, їхні душі злилися.

Отож Жан Вальжан дуже вдало вибрав притулок. У ньому він міг почувати себе майже в цілковитій безпеці.

Вікно кімнати, в якій він оселився з Козеттою, виходило на бульвар. Інших вікон не було ні поряд, ні навпроти — отож не доводилося боятись нескромного погляду сусідів.

Нижній поверх будинку правив за склад для городини і зовсім не сполучався з першим. На першому поверсі, як ми вже згадували, було кілька кімнат і комор. Лише в одній із тих кімнат жила стара жінка, яка вела господарство Жана Вальжана. Решта були незаселені.

Саме ця жінка, котра носила почесне звання "головної мешканки", хоч насправді просто виконувала обов’язки воротарки, і здала йому в найми кімнату в переддень Різдва. Жан Вальжан назвався їй збіднілим рантьє і сказав, що хоче оселитися тут зі своєю онукою. Він заплатив за півроку вперед і доручив жінці вмеблювати кімнату та комірчину. Вона ж таки затопила в печі і все приготувала до їхнього приїзду.

Минали тижні. Старий і мала дівчинка жили в своїй жалюгідній норі щасливим життям.

З раннього ранку Козетта сміялася, розмовляла, співала. Діти вранці щебечуть, як і пташки.

Іноді вона серйознішала й роздивлялася свою чорну сукенку. Козетта вже не носила лахміття, вона носила жалобу.

Жан Вальжан почав навчати її грамоти. Вчити Козетту читати, а також дивитись, як вона грається, складало тепер усе його життя. Ще він розповідав дівчинці про матір і велів їй молитись.

Звертаючись до Жана Вальжана, Козетта казала "тату" — вона знала його тільки під цим ім’ям.

Він годинами спостерігав, як вона вдягає й роздягає ляльку, слухав її щебетання. Життя віднині здавалося йому сповненим інтересу, люди — добрими й справедливими, і тепер, коли його полюбила дитина, він більш нікому не довіряв у думках. Він бачив свою старість, осяяну Козеттою, мов чарівним сяйвом. Найкращі люди не позбавлені егоїстичних почуттів. Іноді він із радістю думав, що вона буде негарною.

4. Спостереження головної мешканки

З обережності Жан Вальжан ніколи не виходив удень. Щовечора на смерканні він прогулювався годину-дві, іноді сам, але частіше з Козеттою, обираючи найбезлюдніші провулки. Уже в сутінках він часом заходив до церкви Сен-Медар, найближчої до будинку Горбо. Коли він ішов на прогулянку сам, Козетта залишалася зі старою; але їй більше подобалося гуляти з Жаном Вальжаном. Він тримав її за руку й лагідно розмовляв із нею.

Стара воротарка вела господарство й закупала провізію.

Жили вони дуже скромно. Жан Вальжан незмінно ходив у своєму жовтому рединготі, чорних панталонах і старому капелюсі. На вулиці його приймали за вбогого. Траплялося, що добросердечні жінки обертались і давали йому су. Жан Вальжан брав су й низько вклонявся. Та коли йому зустрічався жебрак, він озирався навколо, чи ніхто на нього не дивиться, поквапно підходив до бідолахи, давав тому монету й хутко йшов геть. Це мало свої невигоди. Його прозвали у кварталі "жебраком, який дає милостиню".

"Головна мешканка" потай спостерігала за Жаном Вальжаном; він про це не здогадувався. Стара розпитувала Козетту, яка могла сказати їй тільки те, що вона з Монфермея. Одного ранку ця нишпірка помітила, як Жан Вальжан увійшов до однієї з незаселених кімнат будинку. Котячою ступою вона підійшла до дверей і стала підглядати крізь шпарку. Жан Вальжан з остороги повернувся до дверей спиною. Стара побачила, як він дістав із кишені ножиці, відпоров підкладку редингота, витяг жовтий папірець і розгорнув його. Стара вжахнулася, побачивши, що то банковий білет у тисячу франків. То був другий або третій такий білет, що їх вона бачила, відколи народилась на світ. Вона втекла, дуже злякана.

Через кілька хвилин Жан Вальжан прийшов до неї і попросив її піти розміняти банкноту, сказавши, що це його рента за півроку, яку він отримав учора. "Де отримав? — подумала стара. — Він вийшов тільки о шостій вечора, а державна каса о цій порі вже зачинена". Стара пішла розміняти банковий білет і стала снувати здогади. Цей тисячофранковий білет викликав чимало пересудів серед наполоханих кумась вулиці Вінь-Сен-Марсель.

Якось Жан Вальжан в одній камізельці пиляв дрова в коридорі. Стара поралася в їхній кімнаті, й коли Козетта вибігла подивитись, як пиляють дрова, вона обмацала вже пришиту підкладку редингота, що висів на цвяху, і їй здалося, ніби в полах є ще якісь папірці. Поза всяким сумнівом — інші тисячофранкові білети.

Крім того, вона помітила, що в кишенях редингота було дуже багато всякої всячини: голки, нитки, ножиці, товстий гаман, великий ніж і — річ дуже підозріла — кілька перук різного кольору.

Так дожили мешканці халабуди Горбо до кінця зими.

5. Упавши на підлогу, п’ятифранкова монета брязкотить

Біля церкви Сен-Медар на цямрині забитого громадського колодязя завжди сидів жебрак, якому Жан Вальжан часто подавав милостиню. Заздрісники казали, що він "із поліції". То був колишній церковний сторож років сімдесяти п’яти.

Одного вечора, проходячи там без Козетти, Жан Вальжан побачив жебрака на його звичному місці, під щойно засвіченим ліхтарем. Як і завжди, той старий, мабуть, молився і сидів, низько похиливши голову. Жан Вальжан підійшов до нього і подав йому кілька су. Раптом жебрак пильно глянув на Жана Вальжана й відразу опустив голову. Це сталося блискавично, але Жан Вальжан здригнувся. Йому здалося, ніби у світлі ліхтаря він побачив не смиренне обличчя старого жебрака, а страшну і добре йому знайому пику. Він мав таке відчуття, ніби на мить опинився в темряві віч-на-віч із тигром. Жан Вальжан відступив, закам’янівши від жаху, не осмілюючись ні дихнути, ні заговорити, ні залишитися, ні втекти, і дивився на жебрака, який похилив голову, пов’язану ганчіркою і, здавалося, забув, що хтось перед ним стоїть. У ту мить таємничий інстинкт самозбереження, певне, остеріг Жана Вальжана, й він не озвався. Жебрак був такий, як і завжди: ті самі лахміття, та сама згорблена постать. "Ет! — сказав собі Жан Вальжан. — Я збожеволів! Мені приверзлося! Такого бути не може!" І він повернувся додому, глибоко стурбований.

Він не зважувався признатися навіть самому собі, що страшне обличчя, яке йому привиділося, було обличчям Жавера.

Вночі, думаючи про це, він пожалкував, що не заговорив до жебрака — тоді тому довелося б іще раз підвести голову.

Наступного вечора він знову пішов туди. Жебрак сидів на своєму місці.

— Вітаю тебе, чоловіче добрий, — рішуче сказав Жан Вальжан, подавши жебракові су.

Той підвів голову і відповів жалібним голосом:

— Дякую, ласкавий пане.

Це явно був старий церковний сторож.

Жан Вальжан відразу заспокоївся. "Де в біса міг побачити я того Жавера? — подумки посміхнувся він. — Мабуть, у мене починає псуватися зір". І він перестав про це думати.

Десь через кілька днів, годині о восьмій вечора, коли вони були вдома, й Козетта голосно читала по складах, Жан Вальжан почув, як відчинились і потім зачинилися двері будинку. Це здалося йому дивним. Крім них, у домі жила тільки стара, й вона завжди вкладалася спати завидна, щоб не палити свічку. Жан Вальжан подав Козетті знак замовкнути. Кроки були важкі, чоловічі. Жан Вальжан погасив свічку.

Він пошепки сказав Козетті, щоб вона тихенько вкладалася спати. Тим часом кроки спинилися. Жан Вальжан мовчав і не ворушився, сидячи в темряві спиною до дверей і тамуючи подих. Через якийсь час він нечутно обернувся й помітив у замковій шпарині світло. Хтось стояв за дверима зі свічкою в руці й дослухався.

Минуло кілька хвилин, і світло зникло. Але Жан Вальжан не почув кроків — отже, той, хто слухав під дверима, скинув черевики.

Жан Вальжан упав на своє ложе одягнений і всю ніч не склепив очей.

Удосвіта, коли він задрімав, зморений втомою, його розбудило скрипіння дверей десь у глибині коридора, і він знову почув ті самі кроки, що й учора. Жан Вальжан підхопився з ліжка і припав оком до замкової шпарини. Якийсь чоловік, не спиняючись, пройшов повз двері його кімнати. У коридорі було ще темно, та коли незнайомець дійшов до сходів, промінь світла знадвору виразно окреслив його силует зі спини. Він був високий, у довгому рединготі, з кийком під рукою. То була жахлива постать Жавера.

Жан Вальжан міг краще роздивитися його з вікна, яке виходило на бульвар. Але він не наважився відчинити віконницю.

Було ясно, що той чоловік відчинив учора двері ключем і зайшов у будинок, як до себе додому. Хто йому дав ключ? Що все це означало?

О сьомій ранку, коли стара прийшла прибрати кімнату, Жан Вальжан пильно глянув на неї, але нічого не запитав. Жінка була така, як і завжди.

Підмітаючи, вона сказала:

— Ви, може, чули, пане, як уночі хтось приходив?

— Справді, — відповів він спокійним голосом. — Хто ж то був?

— Це новий пожилець, — сказала стара.

— А звати його?…

— Точно не пам’ятаю. Пан Дюмон чи Домон. Якось так.

– І хто він, цей пан Дюмон?

Стара глянула на нього своїми пронозливими очицями й відповіла:

— Він рантьє — як і ви.

Вона, можливо, сказала це без усякої прихованої думки. Але Жанові Вальжану вчувся в її словах якийсь натяк.

Коли стара пішла, він склав у стовпчик сотню франків, які тримав у шафі, загорнув їх і поклав у кишеню. Хоч як обережно він це робив, одна монета в сто су вислизнула у нього з руки і з дзенькотом покотилася по підлозі.

На смерканні Жан Вальжан спустився сходами і пильно розглянувся навкруги. Він не побачив нікого. Бульвар здавався безлюдним. Правда, можна було сховатися за деревами.

Він повернувся до кімнати, взяв Козетту за руку й сказав:

— Ходімо.

Обоє вийшли на вулицю.

Книга п’ята

Нічне полювання з німою зграєю хортів

1. Втеча навпомацки

Жан Вальжан відразу покинув бульвар і заглибився у вулички, намагаючись завертати якомога частіше й іноді виходячи на свій власний слід, — переконатися, що за ним не стежать.

Тієї ночі світив повний місяць. Жан Вальжан був навіть задоволений із цього. Місяць ще висів над самим обрієм і ділив кожну вулицю на смугу темряви й смугу світла. Жан Вальжан міг іти попід будинками й мурами в затінку і спостерігати освітлений бік. Певно, він не подумав про те, що затіненої сторони йому не видно.

Козетта йшла мовчки, нічого не запитуючи. Страждання, що їх вона терпіла цілих шість років, притупили її вразливість. Крім того, вона вже звикла до крутих поворотів долі і до дивної поведінки свого благодійника. З ним вона почувала себе в безпеці.

Жан Вальжан знав не більше, ніж Козетта, куди вони йдуть. Він звірився на Бога, як Козетта звірилася на нього. Він не мав ніякої чіткої мети. Він навіть не знав напевно, чи то був Жавер. А як і Жавер, то чи він упізнав його, Жана Вальжана? Хіба він не змінив свого вигляду? Хіба його не вважали мертвим? А проте останнім часом відбулося кілька дивних подій, і Жан Вальжан вирішив більш не повертатися в дім Горбо. Наче сполоханий зі свого лігва звір, він шукав собі якоїсь тимчасової криївки, певний, що згодом знайде, де оселитись.

Коли на церкві Сент-Етьєн-дю-Мон видзвонило одинадцяту, він перейшов через вулицю Понтуаз перед самим відділком поліції. Через кілька хвилин інстинкт змусив його обернутися. В цю мить у світлі ліхтаря, який горів перед відділком, він виразно побачив трьох чоловіків, які йшли слідом за ним по затіненій стороні вулиці. Один із трьох звернув до відділку. Той, хто йшов першим, видався Жанові Вальжану дуже підозрілим.

— Ходімо, дитино, — сказав він Козетті й поквапився покинути вулицю Понтуаз.

Він зробив коло, обминув пасаж Патріархів, зачинений о цій пізній годині, пройшов вулицю Дерев’яного Меча й вулицю Арбалетну і звернув на вулицю Поштову.

Там було перехрестя, звідки починалася вулиця Нев-Сент-Женев’єв.

Місяць заливав перехрестя яскравим світлом. Жан Вальжан заховався в якесь підворіття, розрахувавши, що коли ті люди досі переслідують його, він неодмінно побачить, як вони перетинатимуть цю освітлену місцину.

Справді, не минуло й трьох хвилин, і переслідувачі вийшли на перехрестя. Тепер їх було четверо: усі високі, в довгих темних рединготах, у круглих капелюхах, із грубими кийками в руках.

Вони зупинилися на перехресті й стали радитись. Мабуть, вагалися. Той, хто йшов попереду, обернувся і показав правицею туди, де ховався Жан Вальжан; інший не менш уперто показував у протилежний бік. У ту мить, коли перший обернувся, місяць освітив його обличчя, і Жан Вальжан упізнав Жавера.

Для Жана Вальжана непевність закінчилася; на щастя, вона тривала для переслідувачів. Поки ті четверо вагалися, він вийшов зі своєї схованки в підворітті й швидко рушив Поштовою вулицею в напрямку Ботанічного саду. Козетта стомилась, він узяв її на руки й поніс. Перехожих ніде не було, а ліхтарі не запалили, бо світив місяць.

Жан Вальжан прискорив ходу.

Позаду лишилася вулиця Ключова, потім фонтан Сен-Віктор. Повз Ботанічний сад він вийшов на набережну і розглянувся навкруги. Набережна була безлюдна. Позаду — нікого.

Він зітхнув із полегкістю й попрямував до Аустерліцького мосту.

В той час іще брали плату за перехід.

Жан Вальжан підійшов до будки сторожа й подав одне су.

— З вас два су, — сказав інвалід, що сидів у будці. — Ви несете дитину, яка може йти сама. Платіть за двох.

Він заплатив, невдоволений, що звернув на себе увагу. Той, хто втікає, повинен прослизати непомітно.

Якраз тоді через Сену переїздив великий віз, і це стало Жанові Вальжану в пригоді. Він міг перейти міст у затінку того воза.

Десь посеред мосту Козетта, в якої затерпли ноги, захотіла йти. Він опустив її і знову повів за руку.

Перейшовши міст, він помітив праворуч дров’яні склади й попрямував до них. Щоб дістатися туди, треба було перетнути відкриту й освітлену місцину. Жан Вальжан не став вагатися. Переслідувачі, очевидно, загубили його слід, і Жан Вальжан повірив, що уникнув небезпеки.

Між двома мурами, за якими були дров’яні склади, загубилась вуличка під назвою Зелена дорога. Вузька й темна, вона була мов умисне створена для нього. Перщ ніж увійти в неї, Жан Вальжан оглянувся назад.

З того місця, де він стояв, було видно весь Аустерліцький міст.

Чотири тіні щойно з’явилися на мосту. Вони прямували на лівий берег.

Жан Вальжан затремтів, як зацькований звір.

Йому лишилася одна надія. Можливо, переслідувачі ще не вийшли на міст, коли він з Козеттою переходив через освітлену місцину, й не помітили його.

У такому разі, якщо він увійде в цю вуличку й поміж дров’яних складів дістанеться до боліт і пустирищ, вони будуть урятовані.

Йому здалося, що можна вірити цій тихій вуличці, і він заглибився в неї.

Через три сотні кроків вуличка розгалужувалась. Куди тепер звернути: праворуч чи ліворуч?

Жан Вальжан не вагався і звернув праворуч.

Чому?

Бо ліве відгалуження вело до передмістя, тобто в місця заселені, а праве в поля, тобто в місця безлюдні.

Тим часом ішли вони не дуже швидко. Козетта затримувала Жана Вальжана, і він знову взяв її на руки. Дівчинка схилила голову йому на плече і не казала ні слова.

Коли-не-коли він оглядався, пильнуючи, щоб весь час іти в затінку. Двічі або тричі не побачив за собою нікого й почув себе трохи впевненіше. До того ж стояла глибока тиша. Та ось, обернувшись, Жан Вальжан помітив далеко в темряві, там, де він уже пройшов, якийсь рух.

Він кинувся бігти, сподіваючись натрапити на якусь бічну вуличку, звернути в неї і ще раз заплутати свій слід.

Він натрапив на мур.

Цей мур, одначе, не перепиняв йому шлях — він обмежував поперечну вуличку, в яку виходила та, що нею прийшов Жан Вальжан.

Тут знову треба було вирішувати: іти праворуч чи ліворуч. Він подивився праворуч. Вуличка тяглася ще на якусь відстань між будівлями, схожими на сараї або клуні, а далі впиралась у високу білу стіну.

Він подивився ліворуч. Там вуличка була відкрита і десь кроків через двісті вливалася в іншу вулицю. Саме з того боку був порятунок.

Та коли Жан Вальжан уже звернув ліворуч, він помітив попереду, на перехресті, якусь чорну нерухому постать.

Той чоловік, безперечно, стояв там, щоб відрізати йому шлях до відступу.

Жан Вальжан відсахнувся назад.

Сам про те не знаючи, він опинився у кварталі, відомому під назвою Малий Пікпюс і схожому своїм монастирським виглядом на іспанське місто. Дороги там були погано вимощені, вулиці майже незабудовані. Скрізь височіли суцільні мури та стіни. Жодної крамниці, жодного екіпажа. Садки, монастирі, дров’яні склади, болота; рідкі будинки й дуже високі мури.

На той час, про який ми розповідаємо, Малий Пікпюс мав систему вулиць у вигляді літери v: вулиця Зелена дорога роздвоювалася на дві, з яких ліва називалася вуличкою Пікпюс, а права — вулицею Полонсо. Обидва розгалуження літери v з’єднувалися на кінцях так званою вулицею Прямої стіни. Той, хто, йдучи від Сени, добирався в кінець вулиці Полонсо, бачив ліворуч від себе вулицю Прямої стіни, попереду — огорожу цієї вулиці, а праворуч — її обрубок, який не мав виходу й називався тупик Жанро.

Отам і стояв тепер Жан Вальжан.

Як ми вже згадували, він відсахнувся, побачивши чорну постать на перехресті вулиці Прямої стіни і вулички Пікпюс. Сумніву не було: той привид чатував на нього.

Що робити?

Відступати назад було пізно. Жавер зі своїми людьми, напевне, вже звернув у вулицю, в кінці якої стояв Жан Вальжан. Мабуть, Жавер добре знав цей маленький лабіринт і вжив заходів перестороги, пославши одного зі своїх охороняти вихід із нього. Ці думки й припущення хором закружляли у зболеному мозку Жана Вальжана. Він пильно оглянув тупик Жанро — там глуха стіна. Він звернув погляд у вуличку Пікпюс — там вартовий. Його чорна постать чітко виділялася на залитому місячним сяйвом хіднику. Йти вперед — означало наскочити на того чоловіка. Відступати назад — потрапити просто в руки Жаверові. Жан Вальжан відчув, що навколо нього невблаганно стягується сіть. Він у розпачі підвів погляд до неба.

Щоб зрозуміти подальші події, треба чітко уявити собі вулицю Прямої стіни, а надто ріг, який лишався по ліву руч людини, що виходила з вулиці Полонсо. Праворуч по вулиці Прямої стіни стояли досить убогі будинки, а з протилежного боку — одна велика будівля з кількох корпусів, дуже високих від провулка Пікпюс і багато нижчих від вулиці Полонсо, де будівля була врівень із муром. Цей мур не утворював кута на розі вулиць Полонсо і Прямої стіни, а виходив туди широкою зрізаною гранню. Від двох кутів тієї грані мур тягся по вулиці Полонсо аж до будинку номер 49, а по вулиці Прямої стіни, де його відрізок був значно коротший, — до похмурої будівлі, у бічний фасад якої він упирався, утворюючи на вулиці ще один внутрішній кут. Зрізану грань цілком займали якісь величезні двері з трухлявих вертикальних дощок, скріплених залізними поперечинами. Поруч були ворота звичайних розмірів, пробиті, певне, не давніше, як півсотні років тому.

У цьому місці над муром здіймалися віти липи, а з боку вулиці Полонсо його обвивав плющ.

Опинившись у безвихідному становищі, Жан Вальжан пильно оглянув похмуру будівлю, що була ліворуч від нього. Він подумав, що якби йому пощастило туди проникнути, може, він урятувався б. У нього з’явилась надія.

На фасаді будівлі, що виходив на вулицю Прямої стіни, біля всіх вікон на всіх поверхах були старі свинцеві лійки, до яких вело від центрального жолоба ціле розгалуження ринв. Цей химерний візерунок із бляхи й заліза насамперед і впав у вічі Жанові Вальжану. Він посадив Козетту спиною до вуличної тумби і звелів їй мовчати, а сам побіг туди, де ринви опускались до самої бруківки. Можливо, вдасться якось видертися по них і проникнути в дім. Але старі ринви ледь трималися на стіні. Крім того, всі вікна цієї мовчазної оселі були забрані товстими залізними ґратами. А до всього ще й місяць яскраво освітлював фасад, і чоловік, який стояв на тому кінці вулиці, побачив би, як Жан Вальжан лізе по стіні. І нарешті, що робити з Козеттою? Як підняти її на висоту триповерхового будинку?

Жан Вальжан відмовився від думки видертись по ринвах і повернувся на вулицю Полонсо.

Оглянувши зрізаний ріг кварталу, де він залишив Козетту, Жан Вальжан виявив, що цей затінений закутень не видно ні з тієї вулиці, ні з тієї. І тут були двері й ворота. Може, вдасться крізь них проникнути. Мур, над яким здіймалося гілля липи, явно обгороджував сад, у якому можна було б сховатись і дочекатися ранку.

Час минав. Треба було діяти швидко.

Жан Вальжан обмацав ворота і зрозумів, що вони міцно забиті — і зсередини, і ззовні.

З більшою надією він підступив до високих дверей. Вони були зовсім розхитані, дошки погнили, залізні поперечники поржавіли. Здавалося, ці ветхі двері можна легко проламати.

Та уважно їх роздивившись, Жан Вальжан помітив, що це ніякі не двері. Вони не мали ні завіс, ні замка. Крізь щілини й тріщини в дошках він побачив кам’яне мурування. Жан Вальжан здригнувся від жаху, зрозумівши, що це тільки дерев’яна обшивка суцільної кам’яної стіни. Дошку віддерти було б неважко, але він би опинився віч-на-віч зі стіною.

2. Що було б неможливо здійснити при газовому освітленні

У цю мить віддалік почувся розмірений і глухий шум. Жан Вальжан наважився виглянути з-за рогу. Сім чи вісім солдатів увійшли у вулицю Полонсо. Він побачив, як блищать багнети. Усе це насувалось на нього.

Солдати, на чолі яких ішов Жавер, — він упізнав його високу постать, — наближались повільно і з осторогою. Вони часто зупинялися, заглядаючи в усі закутні й підворіття.

Мабуть, Жавер перестрів і забрав із собою якийсь патруль.

Двоє Жаверових помічників теж ішли з ним.

Просуваючись такою повільною ходою, вони мали дійти до місця, де ховався Жан Вальжан, через чверть години. Це була жахлива мить. Ще кілька хвилин — і перед Жаном Вальжаном уже втрете розкриється страшна безодня. Причому каторга тепер буде не просто каторгою, а й означатиме для нього втрату Козетти; тобто його чекає життя, мало чим краще від перебування в могилі.

Йому лишалося тільки одне.

Жан Вальжан мав ту особливість, що ніби носив із собою дві торбини: в одній були думки святого, в другій — таланти каторжника. Він заглядав у обидві — залежно від обставин.

Як ми пам’ятаємо, він не раз утікав із тулонської каторги і розвинув у собі неймовірне вміння видиратись угору, навіть на висоту шостого поверху, упираючись потилицею, плечима, стегнами й коліньми у стіни, які сходяться під прямим кутом.

Жан Вальжан зміряв поглядом мур, за яким росла липа. Він мав футів вісімнадцять[20] заввишки. Кут, який він утворював із бічною стіною великої будівлі, був заповнений унизу кам’яним муруванням трикутної форми, заввишки футів у п’ять.

Але що робити з Козеттою? Козетта не вміла видиратися по кам’яній стіні. Покинути її? Жан Вальжан про це навіть не думав. Нести її було неможливо. Йому знадобиться вся його сила, щоб здійснити цей неймовірний підйом. Найменший вантаж порушив би його центр ваги, й він зірвався б униз.

Йому потрібна була мотузка. Мотузки Жан Вальжан при собі не мав. Де знайти мотузку — опівночі, на вулиці Полонсо? Якби в ту мить Жан Вальжан володів королівством, він віддав би його за мотузку.

За надзвичайних обставин життя людина бачить усе навколо наче освітленим блискавкою.

Розпачливий погляд Жана Вальжана упав на стовп вуличного ліхтаря в тупику Жанро.

У ту пору на паризьких вулицях ще не було газових ріжків. Коли сутеніло, запалювали вуличні ліхтарі, що підіймались і опускалися за допомогою мотузки. Котушка, на яку намотувалася ця мотузка, була прикріплена під ліхтарем і зберігалась у залізній шафці; ключ від тієї шафки був у ліхтарника.

В нелюдському напруженні сил Жан Вальжан одним стрибком опинився в тупику Жанро, відкрив замок шафки кінчиком свого ножа і через мить уже вернувся до Козетти. Тепер він мав мотузку.

Ми вже згадували, що ліхтарі в ту ніч не були засвічені. Отож можна було пройти під самим ліхтарем у тупику Жанро й навіть не помітити, що він зрушений з місця.

А тим часом ніч, безлюддя, темрява, тривога Жана Вальжана, його біганина туди-сюди — все це почало непокоїти Козетту. Інша дитина давно б заплакала. Козетта ж тільки смикнула Жана Вальжана за полу. Усе ближче й ближче чулися кроки патруля.

— Тату, мені страшно, — прошепотіла дівчинка. — Хто там іде?

— Тихо! — відповів їй бідолаха. — То тітка Тенардьє.

Козетта затремтіла. Він додав:

— Мовчи й не заважай мені. Якщо ти заплачеш, Тенардьє схопить тебе.

Потім, не кваплячись, але й не гаючи часу, упевненими й точними рухами, — це було тим більш дивно, що з хвилини на хвилину міг з’явитися патруль із Жавером, — він розв’язав свою нашийну хустку, обгорнув її навколо тіла Козетти під пахвами — так, щоб вона не зробила дитині боляче, прив’язав хустку до одного кінця мотузки морським вузлом, узяв другий кінець у зуби, скинув черевики та шкарпетки і закинув їх за мур, вибрався на трикутну кам’яну кладку і почав підійматися вгору в кутку між муром та бічною стіною будинку з такою впевненістю, наче ліз по драбині. Не минуло й півхвилини, як він уже стояв навколішки на мурі.

Козетта дивилась на нього, приголомшена, не кажучи й слова. Страх перед тіткою Тенардьє скував дитину крижаним холодом.

Раптом вона почула, як Жан Вальжан тихо гукнув їй:

— Прихилися спиною до стіни.

Вона послухалась.

— Мовчи й не бійся, — сказав Жан Вальжан.

І дівчинка відчула, що підіймається в повітря.

Перш ніж Козетта встигла щось зрозуміти, вона вже була на мурі.

Жан Вальжан схопив її, посадив собі на спину, взяв обидві її ручки в свою ліву руку, ліг на живіт і поповз до зрізаної грані муру. Як він і думав, там стояла якась будівля — її дах полого спускався майже до землі, торкаючись стовбура липи.

Він іще був на гребені муру, коли оглушливий шум і гамір сповістили про появу патруля. Почувся громовий голос Жавера:

— Обшукайте тупик! Вулиця Прямої стіни охороняється, провулок Пікпюс теж. Я певен, він у тупику!

Солдати кинулись у тупик Жанро.

Жан Вальжан, тримаючи Козетту, ковзнув униз по дахові, дістався до липи і стрибнув на землю. Чи то від страху, чи то завдяки винятковому для дитини самовладанню, але Козетта не видала й звуку. Руки в неї були трохи подряпані.

3. Загадковий сад

Жан Вальжан опинився у великому й досить дивному на вигляд саду. Він був видовжений, у глибині тяглася алея тополь, по кутках височіли дерева, а посередині виднілися якісь плодові кущі, овочеві грядки, теплиця для динь, де блищали під місяцем скляні ковпаки, і стічна яма. То там, то там стояли почорнілі від моху кам’яні лави.

Поруч із Жаном Вальжаном була споруда, по даху якої він спустився на землю, купа хмизу, а під стіною — кам’яна статуя з понівеченим обличчям.

Споруда являла собою стару руїну з рештками колишніх кімнат; одна з них, завалена всякою всячиною, правила за сарай.

Велика будівля, що виходила на вулицю Прямої стіни і завертала в провулок Пікпюс, була обернута до садка двома своїми фасадами, розташованими під прямим кутом. Ці внутрішні фасади здавалися ще похмурішими, ніж зовнішні. Усі вікна були заґратовані. Ніде не пробивалося світла. Одне крило будівлі відкидало густу тінь, яка стелилася по саду величезним чорним укривалом.

Годі було уявити собі щось непривітніше й пустельніше, ніж цей сад. У ньому не виднілося жодної душі, що не дивно для такої пізньої пори. Але не схоже було, щоб тут хтось прогулювався навіть удень.

Насамперед Жан Вальжан знайшов свої черевики і взувся, потім зайшов із Козеттою в сарай. Утікач ніколи не почуває себе в безпеці. Дівчинка, яка весь час думала про тітку Тенардьє, поділяла його прагнення заховатись якомога краще.

Козетта тремтіла й горнулась до Жана Вальжана. Чутно було крики патруля, який обнишпорював тупик і вулицю, удари прикладів об бруківку, вигуки й лайку Жавера.

Десь через чверть години цей гамір ніби почав стихати. Жан Вальжан затамував подих і лагідно поклав долоню на рот Козетти.

А втім, їх оточувала така дивна й глибока тиша, що той шум на вулиці, хоч який несамовитий і близький, начебто зовсім не турбував її.

Аж ось посеред цієї тиші почулися нові звуки — звуки божественні, невимовно прекрасні. В нічній темряві співали жіночі голоси, що звучали з дівочою чистотою й дитячою наївністю, ті неземні голоси, які ще чує новонароджений і вже вловлює умирущий. Спів долинав із похмурої будівлі, яка охоплювала сад. Тільки-но почав стихати гамір демонів, як у темряві заспівав янгольський хор.

Козетта й Жан Вальжан упали навколішки.

Поки звучали ці голоси, Жан Вальжан не думав більше ні про що. Ніч зникла, і він бачив над собою блакитне небо. Йому здавалося, душа його зараз змахне крильми й полетить.

Спів замовк. Тихо стало на вулиці, тихо в саду. Вітер шарудів сухими бадилинками на гребені муру.

Незабаром вітер подужчав. Певне, було десь близько другої ночі. Бідолашна Козетта сиділа, прихилившись до Жана Вальжана голівкою, і він подумав, що дитина задрімала. Він поцілував її й подивився на неї. Очі в Козетти були широко розкриті, а їхній напружений вираз стривожив Жана Вальжана.

Вона тремтіла.

— Тобі хочеться спати? — спитав Жан Вальжан.

— Мені холодно, — сказала дівчинка і через мить запитала:

— Вона досі тут?

— Хто?

— Пані Тенардьє.

— А! — сказав Жан Вальжан. — Вона вже пішла. Не бійся.

Козетта зітхнула, наче з неї спав великий тягар.

Земля була волога, сарай відкритий з усіх боків, вітер ставав усе холодніший. Жан Вальжан зняв із себе редингот і закутав Козетту.

— Так тобі тепліше?

— Тепліше.

— Гаразд, зачекай мене хвилинку. Я зараз вернуся.

Він вийшов із руїн і пішов попід великою будівлею, шукаючи кращого пристановища. Йому траплялися двері — але замкнені. На всіх вікнах першого поверху були ґрати.

Проминувши внутрішній кут будівлі, він побачив овальні вікна і помітив якесь світло. Жан Вальжан зіп’явся навшпиньки і зазирнув у одне з тих вікон. Усі вони виходили в простору, вимощену плитами залу з аркадами й колонами. Тьмяне світло лилося від нічника, що горів у кутку. Зала була порожня, і він не помітив у ній ніякого руху. Одначе, добре придивившись, розгледів на підлозі щось ніби прикрите саваном і схоже на людське тіло. Розпростерте долілиць на плитах, з розкинутими хрестом руками, воно було нерухоме і здавалося неживим. Біля тіла на підлозі тяглася наче змія — та зловісна постать лежала з мотузкою на шиї.

Вся зала тонула в імлі — так буває у великих, тьмяно освітлених приміщеннях — і від цього здавалася ще моторошнішою.

Жан Вальжан знайшов у собі мужність, щоб притиснутися чолом до шибки й почекати, чи не заворушиться розпростерте тіло. Та воно не ворухнулося — хоч він і дивився довго. Зненацька його опанував неусвідомлений жах, і він кинувся навтіки, не наважуючись оглянутися назад. Йому здавалося, що коли він обернеться, то побачить, як іде за ним та постать, вимахуючи руками.

Жан Вальжан добіг до сараю, ноги його підгинались. Він важко відсапувався, і піт стікав у нього по скронях.

Від холоду, тривоги, переживань і хвилювань цього вечора у нього почалася гарячка, думки його мішалися.

Він підійшов до Козетти. Вона спала, поклавши голову на камінь.

Жан Вальжан сів і став дивитись на неї. І потроху почав заспокоюватись, опановувати себе.

Він ясно усвідомлював, що віднині його життя належить їй. Він прагнутиме тільки того, що потрібно Козетті, і боятиметься лише того, що загрожуватиме їй. Він навіть не відчував холоду, хоч і скинув редингот, щоб закутати дівчинку.

Аж ось крізь свою задуму він раптом почув якийсь звук. Ніби десь дзеленчав дзвіночок.

Жан Вальжан оглянувся й побачив, що в саду хтось є.

Якась істота, схожа на людину, ішла між скляними ковпаками теплиці, то нахиляючись, то випростуючись.

Жан Вальжан здригнувся. Таким бідолахам, як він, усе здається ворожим. Вони бояться дня, бо вдень їх видно, і бояться ночі, бо ніч допомагає заскочити їх зненацька. Недавно його лякало те, що сад порожній, а тепер — те, що в ньому хтось є.

Від уявного страху він перейшов до цілком реального. Мабуть, Жавер залишив своїх людей стежити за вулицею, і якщо цей чоловік натрапить на нього, він крикне: "Злодій!" — і видасть його.

Жан Вальжан обережно підняв Козетту й відніс її в найдальший куток сараю, за якісь старі меблі. Козетта не ворухнулась.

Звідти він почав спостерігати за чоловіком, який ходив по теплиці. Дивно, але дзвіночок дзеленчав на кожен його рух, ніби був до нього прив’язаний. Що це могло означати? Навіщо прив’язали дзвіночок тому чоловікові, наче барану або бику?

Міркуючи про це, Жан Вальжан помацав Козеттині руки. Вони були холодні як лід.

— О Боже! — прошепотів він і тихенько покликав: — Козетто!

Дівчинка не розплющила очей.

Жан Вальжан струснув її, але вона не прокинулась.

"А що, як вона померла?" — подумав він і випростався, затремтівши з голови до ніг.

Найжахливіші припущення промайнули у нього в голові. Він раптом згадав, що сон на холоді може бути смертельним.

Бліда й нерухома, Козетта лежала на землі біля його ніг.

Він притулив вухо до її грудей; дитина дихала, але слабко. Здавалося, ось-ось дихання урветься.

Як зігріти її? Як розбудити? Усі інші думки, крім цих, вилетіли в нього з голови. В нестямі вибіг він із сараю.

Вкрай необхідно було, щоб через чверть години Козетта лежала в ліжку і грілась біля вогню.

4. Чоловік із дзвіночком

Жан Вальжан пішов просто до чоловіка, якого побачив у саду. В руці він тримав стовпчик монет, що його вийняв з кишені камізельки.

Той стояв, опустивши голову. Кілька кроків, і Жан Вальжан опинився перед незнайомцем.

— Сто франків! — вигукнув він.

Незнайомець здригнувся і підвів голову.

— Плачу сто франків, якщо ви дасте мені притулок на ніч!

Місяць яскраво освітлював стривожене обличчя Жана Вальжана.

— Як! Це ви, дядечку Мадлен? — вигукнув незнайомець.

Це ім’я, вимовлене опівночі, в зовсім незнайомому місці, змусило Жана Вальжана відсахнутися.

Він сподівався чого завгодно, тільки не цього. Перед ним стояв згорблений і кульгавий дід у селянській одежі, зі шкіряним наколінником, з якого звисав величенький дзвінок. Обличчя його Жан Вальжан не бачив, воно було в тіні.

А тим часом старий скинув шапку і схвильовано вигукував:

— О Господи! Звідки ви взялися, дядечку Мадлен? Як ви сюди увійшли? Ви, певно, впали з неба! І на кого ви схожі! На вас навіть сурдута немає!

— Хто ви такий і що це за будинок? — спитав Жан Вальжан.

— Отакої! — вигукнув старий. — Таж ви самі прилаштували мене сюди! То ви мене не впізнали?

— Ні, — сказав Жан Вальжан. — А ви звідки мене знаєте?

— Ви врятували мені життя, — мовив старий.

Він повернувся, місяць освітив його профіль, і Жан Вальжан упізнав старого Фошлевана.

— А! — сказав Жан Вальжан. — То це ви. Тепер я вас упізнав.

— Слава Богу! — вигукнув старий з докором у голосі.

– І що ви тут робите?

— Накриваю свої дині.

Старий Фошлеван і справді тримав у руці краєчок солом’яної мати, яку щойно розстелив на теплиці. Він уже працював так із годину, і саме за цим ділом і побачив його Жан Вальжан.

— Я подумав собі: "Ніч місячна, може вдарити приморозок. Мабуть, одягну я свої диньки тепліше". Але звідки ви тут узялися?

Проте Жан Вальжан волів сам ставити запитання:

— А що це за дзвіночок у вас на нозі?

— Дзвіночок? — перепитав Фошлеван. — А це щоб мене обминали.

— Обминали? А чого б то вас обминали?

Старий лукаво підморгнув.

— У цьому домі багато молодих дівчат, і вони вважають, що зустрічатися зі мною небезпечно. Дзвіночок остерігає їх. Коли я підходжу, вони втікають.

— А що це за дім?

— Отакої! Таж ви знаєте!

— Нічого я не знаю.

— Це ж ви прилаштували мене сюди садівником!

— Відповідайте так, мовби я нічого не знаю.

— Гаразд. Це монастир Малий Пікпюс!

Жан Вальжан нарешті почав пригадувати. Випадковість чи провидіння закинули його саме в той монастир, куди він два роки тому прилаштував старого Фошлевана, почавленого своїм возом.

– І все ж таки, як ви сюди потрапили, дядечку Мадлен? Хоч ви й святий, але ви чоловік, а чоловікам сюди дороги нема.

— Ви ж тут.

— Тільки я один.

— А проте, — сказав Жан Вальжан, — мені треба тут залишитися.

— О Господи! — вигукнув Фошлеван.

Жан Вальжан підступив до нього і сказав серйозним голосом:

— Дядечку Фошлеван, я врятував вам життя.

— Я про це згадав перший, — відповів старий.

— Так от, тепер ви можете віддячити мені тим самим.

Фошлеван узяв дужі руки Жана Вальжана у свої зморшкуваті й тремтячі руки і кілька секунд, здавалося, не міг мовити й слова. Нарешті він вигукнув:

— О, я буду щасливий, якщо з ласки Божої мені вдасться повернути вам борг! Пане мер, розпоряджайтеся мною.

Обличчя старого сяяло, і він весь наче перемінився.

— Що я можу для вас зробити? — запитав він.

— Я вам усе поясню. Ви маєте кімнату?

— Я живу в окремій хижці, за руїнами старого монастиря. Того куточка звідси не видно. У мене там три кімнатки.

— Гаразд, — сказав Жан Вальжан. — А зараз у мене до вас два прохання.

— Які, пане мер?

— По-перше, нікому не розповідайте того, що ви про мене знаєте. По-друге, не намагайтеся взнати більше.

— Як собі хочете. Я знаю, що ви святий і не можете зробити нічого поганого. До того ж це ви влаштували мене сюди. Розпоряджайтеся мною.

— Домовились. А зараз ходімо зі мною. Ми заберемо дитину.

— Он як? — сказав Фошлеван. — То тут є ще й дитина!

Він не додав більш нічого і поплентав за Жаном Вальжаном, мов собака за своїм хазяїном.

Не минуло й півгодини, як Козетта, чиї щоки порожевіли біля вогню, спала в ліжку старого садівника. Обидва чоловіки сиділи за столом, на який Фошлеван поклав кусень сиру і ситний хліб, поставив пляшку вина і дві склянки. Поклавши руку Жанові Вальжану на коліна, старий сказав:

— Ох, дядечку Мадлен, ви впізнали мене не відразу! Ви рятуєте людині життя, а потім її забуваєте! Ви чоловік невдячний!

5. Розповідь про те, як Жавер спіймав облизня

Події, на які ми поки що подивилися тільки з одного боку, розвивалися дуже просто.

Коли Жан Вальжан, заарештований у Монтреї-Приморському біля ліжка Фантіни, утік із в’язниці, поліція припустила, що він подасться до Парижа. Париж — це водоверть, у якій усе губиться. Жоден ліс не ховає людину так надійно, як юрба. Кожен утікач знає про це і тому прагне в Париж. Знає про це й поліція, отож саме в Парижі шукає вона тих, кого загубила десь-інде. Там шукала вона й колишнього мера Монтрея-Приморського. Жавера викликали в столицю керувати розшуком, і він справді дуже допоміг у вистеженні Жана Вальжана. Службова ревність і кмітливість, виявлені Жавером у цій справі, були помічені паном Шабуйє, секретарем префектури при графі Англесі, і пан Шабуйє, який і раніше протегував Жаверові, перевів його до столичної поліції, де він швидко здобув належний авторитет.

Жавер більше не думав про Жана Вальжана, аж поки випадково натрапив на його ім’я в одній газеті, де повідомлялося, що каторжник Жан Вальжан загинув. Форма того повідомлення була настільки офіційною, що Жавер не піддав його найменшому сумніву.

Через якийсь час у паризьку префектуру надійшов рапорт із префектури Сени й Уази про викрадення дитини, яке сталося за досить незвичайних обставин у Монфермеї. Викрадено дівчинку семи-восьми років, мовилося в рапорті, довірену матір’ю місцевому корчмареві; дівчинку звуть Козетта; вона дочка такої собі Фантіни, яка померла невідомо коли й де.

Цей рапорт потрапив на очі Жаверові й примусив його замислитись.

Ім’я Фантіни було добре йому відоме. Він пригадав, як Жан Вальжан просив у нього три дні, щоб поїхати по дитину тієї дівки. Він пригадав також, що Жана Вальжана заарештували в Парижі в ту мить, коли він сідав у диліжанс до Монфермея. Чого йому треба було в тому селі? Тоді поліція так і не змогла збагнути цього. Тепер Жавер усе зрозумів. Жан Вальжан хотів знайти дочку Фантіни, яка була в Монфермеї. І ось тепер ту дитину викрадено. Хто її викрав? Жан Вальжан? Але Жан Вальжан мертвий.

Нічого нікому не кажучи, Жавер сів у диліжанс і поїхав до Монфермея.

Він сподівався знайти там роз’яснення, а натомість знайшов повну невідомість.

Першими днями роздратовані Тенардьє багато базікали, і тому зникнення Жайворонка наробило шуму в селі. Відразу ж виникло кілька історій про викрадення — звідси й рапорт поліції. Та коли роздратування минуло, Тенардьє з його гострим розумом швидко збагнув, що ніколи не варто привертати до себе увагу королівського прокурора і що балачки про викрадення Козетти насамперед спрямують зірке око правосуддя на нього, отже, й на багато його темних оборудок. Тому він круто змінив поведінку, заткнув жінці рота і вдавав здивованого, коли з ним заговорювали про "викрадену дитину". Він нічого не розуміє. Звичайно, в якусь мить він міг побідкатися, в нього "викрали" його дороге дитя, бо йому шкода було розлучатися з ним; але ж дівчинку забрав її рідний дідусь, і тут нічого не вдієш. Причому дідусь, якому добре ведеться. Саме цю історію й почув Жавер, приїхавши до Монфермея.

Жавер поставив Тенардьє кілька запитань. "Хто він, той дідусь, і як його звати?" Тенардьє відповів дуже просто: "Він багатий землевласник. Я бачив його паспорт. Здається, його звуть пан Гійом Ламбер".

Ламбер — прізвище, яке звучить солідно. Жавер повернувся до Парижа. "Жан Вальжан мертвий, — сказав він собі. — А я йолоп".

Він почав забувати про всю цю історію, коли в березні 1824 року до нього дійшли чутки про старого дивака, який жив поблизу церкви Сен-Медар і дістав прізвисько "жебрак, що дає милостиню". Казали, ніби це рантьє, чийого імені ніхто до пуття не знав, і що він живе з дівчинкою восьми років, про яку відомо тільки те, що вона з Монфермея. Монфермей! Це слово змусило Жавера насторожитись. Колишній церковний сторож, а тепер поліційний шпиг під машкарою жебрака, якому той "дивак" подавав милостиню, розповів ще кілька подробиць. "Цей рантьє дуже потайний, виходить він тільки ввечері, ні зі ким не розмовляє, ні до кого не підходить. Він носить жовтий редингот, весь підшитий банкнотами". Це остаточно розбудило цікавість Жавера. Щоб побачити того фантастичного рантьє зблизька й не наполохати його, він одного вечора перевдягся в лахміття церковного сторожа і сів на його місце.

"Дивак" підійшов до перевдягненого Жавера й подав йому милостиню. В ту мить Жавер підвів голову і пережив не менше потрясіння, ніж Жан Вальжан, бо якщо тому здалося, ніби він упізнав Жавера, то Жаверові здалося, ніби він упізнав Жана Вальжана.

Тим часом у темряві він міг і помилитися. Смерть Жана Вальжана була засвідчена офіційно. У Жавера лишалися сумніви, а в таких випадках Жавер, людина честі й обов’язку, ніколи нікого не затримував.

Він простежив підозрюваного до самої халабуди Горба й там розпитав стару. Стара підтвердила легенду про редингот, підшитий мільйонами, і розповіла про випадок із банкнотою в тисячу франків. Жавер найняв у неї кімнату і того ж таки вечора оселився в ній. Він підслуховував під дверима, сподіваючись почути голос таємничого пожильця, але Жан Вальжан не озвався.

Наступного вечора Жан Вальжан подався навтіки. Але дзенькіт п’ятифранкової монети привернув увагу старої, і вона поквапилася попередити Жавера, що пожилець, певно, збирається переселитись. На смерканні, коли Жан Вальжан вийшов із дому, Жавер з двома своїми помічниками чекав його, сховавшись за деревами.

Жавер ішов за Жаном Вальжаном від дерева до дерева, від вулиці до вулиці. Навіть коли Жан Вальжан був цілком певен, що він у безпеці, Жавер не спускав із нього очей.

Чому Жавер не заарештував Жана Вальжана? Бо він іще сумнівався.

Слід нагадати, що в ті часи поліція не почувала себе зовсім вільно: їй доводилось остерігатися преси. Газети підняли бучу в зв’язку з кількома невиправданими арештами, історія дійшла до палати депутатів, і відтоді префектура стала побоюватися. Зазіхнути на свободу особи вважалося тяжким злочином. Агенти поліції боялися помилитись — помилка означала втрату посади. Варто тільки уявити собі, яке враження справило б на весь Париж коротеньке повідомлення, передруковане в двадцятьох газетах: "Учора один поважний сивоголовий рантьє, прогулюючись зі своєю восьмирічною онукою, був заарештований і відведений до відділку як збіглий каторжник!"

Повторимо, що Жавер мав і власні принципи: вимоги його сумління в даному випадку збігалися з розпорядженнями префекта. У нього справді лишався сумнів.

Сум, тривога, пригніченість, прикра необхідність утікати вночі й шукати нове пристановище для себе й для Козетти, — усе це дуже змінило зовнішній вигляд Жана Вальжана і надало його ході й постаті таких старечих рис, що сам Жавер не міг напевне його впізнати. До того ж він добре пам’ятав і розповідь Тенардьє про Козеттиного дідуся, й офіційне повідомлення про смерть Жана Вальжана на каторзі.

На якусь мить у нього майнула думка зажадати, щоб незнайомець показав документи. Але якщо то був не Жан Вальжан і не старий поважний рантьє, він міг виявитися небезпечним бандитом, котрий має в Парижі спільників і потаємні притулки, в один із яких він зараз і прямує. Його кружляння вулицями нібито підтверджувало, що це не звичайний собі городянин. Затримати його надто рано означало те саме, що "зарізати курку, яка несе золоті яйця". Краще не квапитись. Жавер був певен, що переслідуваний від нього не втече.

Отак і йшов він, трохи спантеличений, ніяк не можучи збагнути, хто ж він, цей загадковий старий.

Тільки на вулиці Понтуаз, у яскравому світлі, що падало з одного шинку, Жавер остаточно впізнав Жана Вальжана.

У ту мить Жавер затремтів, наче тигр, що перестрів свою жертву. Але перед ним був Жан Вальжан, грізний каторжник, і Жавер подумав про те, що їх тільки троє. Тоді він послав по підмогу у відділок на вулиці Понтуаз.

Через цю затримку та нараду на перехресті зі своїми помічниками він мало не загубив слід. Та Жавер відразу вгадав, що Жан Вальжан захоче, аби від переслідувачів його відокремила річка, і, скоряючись непомильному інстинкту, пішов прямо до Аустерліцького мосту. Він спитав у збирача мита: "Тут пройшов старий із малою дівчинкою?" — "Я взяв із нього два су", — відповів той. Жавер вийшов на міст саме вчасно, щоб побачити, як утікачі на протилежному березі переходять через освітлену місцину. Коли Жан Вальжан увійшов у вулицю Зелена дорога, Жавер згадав про тупик Жанро, розташований там, наче пастка. Отож він поквапно послав одного зі своїх людей перекрити єдиний звідти вихід на перехрестя вулиці Прямої стіни й вулички Пікпюс. Перестрівши патруль, що прямував на зміну варти до Арсеналу, Жавер затримав його і прихопив із собою. Після цього, знаючи, що Жан Вальжан опинився між тупиком Жанро праворуч, його агентом ліворуч і ним, Жавером, позаду, він дозволив собі взяти дрібку тютюну.

А потім він розпочав свою гру. Жавер відчував пекельну радість, знаючи, що жертва досі на волі, але нікуди вже від нього не втече. То була радість павука, який дозволяє дзижчати спійманій у павутину мусі, радість кота, що грається з мишею.

Жавер торжествував. Сіть його невблаганно стягувалась. Йому лишалося тільки простягти руку.

Він посувався вперед повільно, обшукуючи всі закутні й підворіття, наче кишені злодія.

Та коли він дістався до центру павутини, мухи там не виявилося.

Легко собі уявити його досаду.

Він допитав вартового, що стояв на перехресті вулиці Прямої стіни та провулка Пікпюс. Той нікого не бачив.

Як Наполеон наробив помилок під час російської кампанії, Александр Македонський — у війні з Індією, Цезар — в африканській війні, Кір — у війні зі Скіфією, так і Жавер припустився не однієї помилки у своєму поході проти Жана Вальжана. Звичайно ж, він повинен був відразу впізнати старого каторжника. Йому мало б вистачити й одного погляду. І даремно він не заарештував його ще в халабуді Горбо або принаймні тоді, коли вже остаточно впізнав на вулиці Понтуаз. А особливо він дав маху в самому кінці полювання, намагаючись утримати такого чоловіка, як Жан Вальжан, на кінчику нитки, він переоцінив свої сили, граючись у кота-мишки з левом.

І на великих стратегів находить затемнення.

Хай там як, а побачивши, що Жан Вальжан вислизнув від нього, Жавер не розгубився. Певний, що той не міг утекти далеко, він розставив поліційні пости, влаштував засідки і нишпорив по кварталу всю ніч. Він одразу помітив непорядок із вуличним ліхтарем, де було обрізано мотузку. Але це спрямувало його пошуки в тупик Жанро. Там є досить низькі музи, і садки за тими мурами межують із пустирищами. Жан Вальжан мав утекти саме туди. Певно, він так і зробив би, якби проник трохи далі в тупик Жанро, і це стало б його погибеллю. Жавер так обнишпорив ті садки й пустирища, ніби шукав голку в копиці сіна.

Удосвіта він залишив на варті двох своїх тямущих людей і повернувся в префектуру, присоромлений, наче шпиг, який потрапив у пастку, наставлену злодієм.

Книга шоста

Кладовища забирають те, що їм дають

1. Як увійти до жіночого монастиря?

Отож Жан Вальжан "упав із неба", як висловився старий Фошлеван, у жіночий монастир Малий Пікпюс.

Коли він почув серед ночі янгольський спів — то черниці співали заутреню. Окутана півсутінню зала була каплицею. Розпростертий на підлозі привид — сестрою, яка відбувала покуту.

Вклавши Козетту, Жан Вальжан і Фошлеван, як ми вже знаємо, підвечеряли куснем сиру, випили по склянці вина й трохи посиділи біля жаркого вогню. Потім і той, і той уляглися на оберемку соломи, бо на єдиному ліжку спала Козетта. Перш ніж заплющити очі, Жан Вальжан сказав: "Мені треба тут залишитись", — і ці слова всю ніч крутилися в мозкові Фошлевана.

Правду кажучи, обидва так і не заснули.

Знаючи, що Жавер напав на його слід, Жан Вальжан розумів: вони з Козеттою загинули, якщо їм доведеться повернутись у Париж. А що новим буревієм, який налетів на нього, його занесло в цей монастир, то Жан Вальжан мав одну тільки думку: залишитися в ньому. В його становищі цей монастир був водночас і найнебезпечнішим, і найнадійнішим сховком. Небезпека була в тому, що жоден чоловік не мав права сюди проникнути, і якби його викрили, він би звідси подався прямою дорогою до в’язниці. Проте якби йому пощастило тут залишитися, хто прийшов би сюди шукати його? Жити там, де жити не дозволено, — в цьому був для нього порятунок.

Про те саме думав і Фошлеван. Старий почав із того, що визнав: він нічого в усьому цьому не розуміє. Як пан Мадлен тут опинився? Через монастирські мури так просто не перелізеш. А тим більше — з дитиною на руках. Хто вона, ця дівчинка? Звідки вони обоє з’явилися? Відтоді як Фошлеван прилаштувався в монастирі, він нічого більше не чув про Монтрей-Приморський і не знав про те, що там відбулося. А Мадлен вочевидь не збирався відповідати на його запитання. І зрештою Фошлеван сказав собі: святого не допитують. Може, пан Мадлен розорився, і тепер його переслідують позикодавці, а може, він устряв у політику і змушений переховуватися. Тож не дивно, що він хоче залишитись у монастирі. Одного тільки не міг збагнути Фошлеван, і він не переставав сушити собі цим голову: як пан Мадлен, та ще й з малою дівчинкою, опинилися тут? Він бачив їх, він розмовляв з ними й не вірив самому собі. Таємниця проникла в убогу Фошлеванову оселю. Але зрештою він відкинув усі ці думки й зосередився на одній: пан Мадлен урятував йому життя. Тепер — його черга. "Пан Мадлен не роздумував так багато, коли треба було залізти під віз і витягти мене звідти", — сказав собі старий садівник і сповнився рішучості врятувати пана Мадлена.

Передумавши за ніч безліч думок, Фошлеван розплющив удосвіта очі й побачив, що його гість сидить на своєму оберемку соломи й дивиться на Козетту. Дівчинка ще спала. Фошлеван підвівся й сказав:

— Тепер подумаймо, що нам робити далі. Насамперед ви й на мить не повинні виходити з цієї кімнати. Ні дівчинка, ні ви. Один крок у сад — і ми пропали.

— Це правда, — погодився Жан Вальжан.

— Пане Мадлен, — провадив Фошлеван, — ви з’явилися в дуже добрий час, тобто в поганий час. Одна з наших черниць тяжко хвора. Здається, вона при смерті. Умирущу вважають святою. Отже, сьогодні ніхто нас не потурбує; але я не ручаюся за завтра.

— Одначе ця хатина стоїть у самому закутні і схована за руїнами та деревами. Її не видно з монастиря.

— Крім того, черниці ніколи сюди не підходять.

— Так чого ж боятися? — спитав Жан Вальжан.

— Тут є дівчатка, — відповів старий садівник.

— Дівчатка?

Тільки-но Фошлеван розтулив рота, щоб відповісти, як бамкнув дзвін.

— Черниця померла. Це подзвін.

І він подав знак Жанові Вальжану, щоб той прислухався.

Дзвін бамкнув удруге.

— Це подзвін, пане Мадлен. Він тепер цілу добу бамкатиме отак через кожну хвилину, аж поки тіло винесуть із церкви. Ви розумієте, вони граються. На перерві досить залетіти сюди м’ячеві, як вони набігають цілою ватагою, незважаючи ні на які заборони. То справжні чортенята.

— Про кого ви? — спитав Жан Вальжан.

— Про дівчаток. Вони викриють вас дуже скоро. І знімуть крик: "Ой леле! Чоловік!" Але сьогодні такої небезпеки нема. Сьогодні перерви не буде. Цілий день усі молитимуться.

— Я розумію, дядечку Фошлеван. Тут є вихованки.

І Жан Вальжан подумав: "Ось і освіта для Козетти".

А вголос мовив:

— Так, найважче — це тут залишитися.

— Ні, — сказав Фошлеван. — Найважче — це вийти ЗВІДСИ.

Жан Вальжан відчув, як уся кров шугнула йому до серця.

— Вийти?

— Так, пане Мадлен. Щоб сюди повернутися, треба спершу вийти звідси.

І після чергового удару дзвона Фошлеван пояснив:

— Я-то вірю, що ви впали з неба, бо я вас знаю. Але черницям можна буде показати вас тільки тоді, коли ви увійдете сюди крізь ворота.

Наразі почувся досить мудрований бамкіт іншого дзвона.

— Ага! — сказав Фошлеван. — Це скликають капітул. Його завжди скликають, коли хтось помре. А все ж таки чи не могли б ви вийти там, де й увійшли сюди?

Жан Вальжан зблід. На саму лише думку, що він спускається на ту жахливу вулицю, у нього мороз пішов поза шкірою. Жан Вальжан уявив собі повен квартал поліції, жахливі руки, що тягнуться до його коміра, Жавера, який чатує на перехресті.

— Неможливо! — сказав він. — Дядечку Фошлеван, вважайте, що я впав із неба.

— Я так і вважаю, — мовив старий. — Бог узяв вас у свої руки, щоб роздивитися ближче, а тоді відпустив. Але він помилився і замість чоловічого монастиря закинув вас у жіночий. Чуєте — забамкав іще один дзвін? Це сигнал для воротаря, щоб він пішов до муніципалітету і попросив прислати лікаря, який засвідчить смерть. Ваша мала досі спить. Як її звати?

— Козетта.

— Це ваша дівчинка? Я хочу сказати, ви їй дідусь?

— Атож.

— Для неї вибратися звідси буде легко. Тут є службова хвіртка, яка виходить на подвір’я. Я постукаю. Воротар відчинить. У мене за спиною кошик, дівчинка в кошику, під накривкою. Я виходжу. Дядечко Фошлеван вийшов зі своїм кошиком — це звична картина. Ви скажете дівчинці, щоб вона сиділа тихо. Я залишу її у своєї приятельки, глухої торговки городиною. Вона має дитяче ліжко. Я крикну їй на вухо, що це моя небога, і дівчинка побуде в неї до завтра. Потім вона повернеться сюди з вами. Бо я влаштую так, щоб ви повернулися. Але як ви зумієте звідси вийти, га?

Жан Вальжан похитав головою.

— Треба, щоб ніхто мене не бачив. У цьому вся суть, дядечку Фошлеван. Знайдіть спосіб винести в кошику під накривкою й мене.

Фошлеван пошкрябав собі за вухом, що означало його крайню розгубленість.

Пролунав іще один закручений передзвін.

— Це вже пішов лікар покійників, — сказав Фошлеван. — Він глянув на неї і сказав: "Вона мертва". Коли лікар видасть перепустку до раю, похоронна контора надсилає труну. Покійницю загортають у саван, а я потім забиваю домовину. Це входить у мої обов’язки. Труну ставлять у церкві, яка виходить на вулицю, там я її й забиваю. Смолоскипники забирають труну — і вйо, коні! Ось так у нас ховають людей.

Промінь сонця впав на личко сонної Козетти, і вона стала схожа на янгола, який п’є сонячне світло. Жан Вальжан задивився на неї і вже не слухав Фошлевана. А той базікав собі далі:

— Могилу копають на кладовищі Вожирар. Там я маю приятеля, дядечка Метьєна, гробаря…

Тут забамкав четвертий дзвін. Фошлеван швидко зняв зі стіни наколінник із дзвіночком і застебнув його на нозі.

— Це вже кличуть мене. Пане Мадлен, сидіть тихо і чекайте, поки я вернуся. Якщо зголоднієте, є вино, хліб і сир.

І він вийшов із халупи, гукаючи:

– Іду! Іду!

Менш як через десять хвилин дядечко Фошлеван, чий дзвіночок розполохував черниць, постукав у двері, й ніжний голос відповів йому: "Во віки віків", що означало:

"Заходьте".

Ці двері вели до приймальні, відведеної для службових розмов із садівником; поруч була зала, де засідав капітул. Ігуменя вже сиділа на єдиному стільці, який стояв у приймальні, і чекала Фошлевана.

2. Фошлеван у нелегкому становищі

Коли увійшов садівник, на обличчі ігумені — колись чарівної й освіченої панни де Блемер, а тепер матері Непорочність — був вираз водночас стурбований і врочистий.

Старий шанобливо вклонився і лишився стояти на порозі келії. Ігуменя, яка перебирала чотки, підвела погляд і сказала:

— А, це ви, дядечку Фован.

Так скорочено прозвали старого в монастирі.

Фошлеван уклонився вдруге.

— Дядечку Фован, я звеліла викликати вас.

— Я прийшов, превелебна мати.

— Мені треба поговорити з вами.

– І мені з вами, превелебна мати, — сміливо відповів Фошлеван.

Ігуменя подивилась на нього.

— А! Ви маєте щось мені повідомити?

— У мене до вас прохання.

— То кажіть.

Старий виголосив закручену й глибокодумну промову в селянському дусі. Він довго розводився про свій похилий вік, про своє каліцтво, про те, що роботи стає дедалі більше, бо сад, мовляв, дуже великий, тож іноді доводиться працювати цілу ніч, як-от сьогодні, коли треба було накрити від приморозків дині. Після цього Фошлеван перейшов до суті. У нього є брат, чоловік уже немолодий, і, якби його прийняли, він оселився б тут і допомагав би йому, він чудовий садівник і приніс би велику користь громаді; якщо ж братові не дозволять тут оселитися, то йому, Фошлеванові, старому й немічному, з великим жалем доведеться звідси піти, бо він уже не в спромозі як слід виконувати свої нелегкі обов’язки; нарешті, у брата є дівчинка, яку він привів би з собою і яка виросла б у Божому домі, а потім — хто знає? — може, постриглася б у черниці.

Коли він замовк, ігуменя перестала перебирати чотки й запитала:

— Чи не могли б ви до вечора роздобути міцний залізний брус?

— Навіщо?

— Щоб використати його як важіль.

— Знайду, превелебна мати.

Ігуменя, не сказавши більш ні слова, підвелася й пішла в сусідню кімнату, де, певне, зібрався у повному складі капітул. Фошлеван залишився сам-один.

3. Мати Непорочність

Минуло близько чверті години. Ігуменя повернулась і знову сіла на стілець.

Обоє співрозмовників здавалися дуже заклопотаними. Ось їхня розмова:

— Дядечку Фован, ви знаєте каплицю?

— Я там маю комірчину, звідки слухаю месу та інші відправи.

— А вам доводилося бувати на криласі?

— Двічі або тричі.

— Треба буде підняти плиту.

— Важку?

— Ту, що поруч із вівтарем.

— Яка закриває вхід до склепу?

— Атож.

— Отут би й знадобився другий чоловік.

— Мати Вознесіння дужа, як чоловік. Вона допоможе вам.

— Жінка — це не те, що чоловік.

— Ми можемо дати вам у поміч тільки жінку. Але в плиті є кільце, а у вас буде важіль.

— Гаразд, превелебна мати. Я відкрию склеп. І що потім?

— Потім треба буде знову його закрити.

– І все?

— Ні, не все.

— Наказуйте, превелебна мати.

— Фоване, ми довіряємо вам.

— Я до ваших послуг, превелебна мати.

— Перш ніж закрити склеп, туди треба буде щось опустити.

Запала мовчанка. Ігуменя закопилила спідню губу, ніби вагалась, а тоді озвалася знову:

— Дядечку Фован, ви знаєте, що сьогодні померла черниця?

— Ні, не знаю.

— Ви хіба не чули подзвін?

— У глибині саду нічого не чути.

— Справді?

— Я ледве чую, коли дзвонять, щоб викликати мене.

— Вона померла вдосвіта. Це мати Розп’яття. Праведниця.

Ігуменя замовкла, поворушила губами, мовби молячись подумки, і провадила:

— Три роки тому, побачивши, як молиться мати Розп’яття, одна янсеністка,[21] пані де Ветюн, перейшла в істинну віру.

— О, тепер я чую подзвін, превелебна мати.

— Черниці перенесли її в покійницьку, поруч із церквою.

— Я знаю, де це.

Ігуменя зашепотіла якусь нову молитву, а тоді сказала:

— За свого життя мати Розп’яття навертала в істинну віру; після смерті вона творитиме чудеса.

— Авжеж, творитиме, — підтвердив Фошлеван.

— Дядечку Фован, для нашої громади мати Розп’яття була благословенням Божим. Її смерті можна тільки позаздрити. До останньої миті вона зберігала свідомість. Вона розмовляла з нами, потім розмовляла з янголами. Вона повідомила нам свою останню волю. Якби ви мали трохи більше віри й могли бути присутнім у її келії, вона б одним доторком вилікувала вашу ногу. Вона всміхалася. Видно було, що вона воскресає в Богові. Блаженна смерть.

Фошлеван подумав, що ігуменя закінчила молитву.

— Амінь, — сказав він.

— Дядечку Фован, волю небіжчиків треба виконувати.

— Превелебна мати, а й справді подзвін звідси чути краще, ніж із саду.

— Крім того, йдеться не просто про небіжчицю, а про святу. Вона двадцять років спала у своїй труні з дозволу найсвятішого папи Пія Сьомого.

Ігуменя помовчала, перебираючи чотки, а тоді сказала:

— Дядечку Фован, мати Розп’яття буде похована в тій труні, в якій вона спала протягом двадцятьох років.

— То я маю забити її в тій труні?

— Атож.

— А труну з похоронної контори залишити порожньою?

— Саме так.

— Я готовий служити святій громаді.

— Чотири матері-півчі вам допоможуть.

— Забивати труну? Я обійдуся без них.

— Ні. Опустити труну.

— Куди?

— У склеп.

— У який склеп?

— У той, що під вівтарем.

Фошлеван аж підскочив:

— У склеп під вівтарем!

— Треба виконувати останню волю небіжчиків. Вона просила, щоб ми поховали її там, де вона молилася за життя. Її воля — для нас закон.

— Але ж це заборонено.

— Заборонено людьми, а не Богом.

— А якщо довідаються?

— Ми вам довіряємо.

— О, я німуватиму, як камінь із монастирського муру.

— Капітул зібрався, і матері-виборщиці вирішили, що мати Розп’яття, згідно з її останньою волею, буде похована у своїй труні під нашим вівтарем. Подумайте, дядечку Фован, які тут творитимуться чудеса! Яка благодать Божа осяє громаду!

Ігуменя помовчала, а тоді обернулась до Фошлевана.

— Дядечку Фован, ми з вами домовились?

— Домовились, превелебна мати.

— Ми можемо розраховувати на вас?

— Я скоряюся вашій волі.

— Це добре.

— Я всією душею відданий монастиреві.

— Тоді слухайте. Ви заб’єте труну. Сестри віднесуть її до каплиці. Там відслужать панахиду, а потім усі повернуться в монастир. Зразу після одинадцятої години ви прийдете зі своїм залізним брусом. Усе відбудеться в суворій таємниці. Біля склепу будуть тільки чотири матері-півчі, мати Вознесіння і ви. Заупокійна служба починається опівночі, і треба, щоб за чверть до дванадцятої все було зроблено.

— Я доведу свою відданість монастиреві. Я заб’ю труну. Рівно об одинадцятій я буду в каплиці. Звісно, ще один чоловік не завадив би. От брат у мене — то справжній силач! Ну, гаразд. Я принесу брус. Ми відкриємо склеп, поставимо туди труну й опустимо плиту. Влада нічого не знатиме. Превелебна мати, це все?

— Ні, не все.

— А що іще?

— Лишається порожня труна.

Запала мовчанка. Фошлеван міркував. Ігуменя провадила:

— Дядечку Фован, як нам бути з цією труною?

– Її віднесуть на кладовище й там закопають.

— Порожню?

Знову запала мовчанка, а тоді Фошлеван махнув рукою, як ото відмахуються від настирливої думки.

— Превелебна мати, адже я сам забиватиму труну в Нижній церкві, й ніхто туди не увійде, крім мене.

— Але носії, коли ставитимуть труну на дроги, а потім опускатимуть її в яму, відчують, що в ній нічого нема.

— А, чо!.. — вигукнув Фошлеван.

Ігуменя пильно подивилась на нього і піднесла руку, перехреститись. "…рт" застрягло у старого в горлі.

— Превелебна мати, я насиплю в труну землі. Тоді здаватиметься, що в ній хтось є.

— Ви маєте рацію. Земля — це той самий прах, у який перетворюється людина. То ви все влаштуєте з порожньою труною?

— Зроблю усе як треба, превелебна мати.

Стурбоване обличчя ігумені проясніло. Помахом руки вона відпустила садівника. Фошлеван рушив до дверей. Коли він уже збирався вийти, мати Непорочність сказала своїм лагідним голосом:

— Дядечку Фован, я задоволена вами. Завтра, після похорону, приходьте з братом. І нехай він приведе свою дівчинку.

4. Жан Вальжан знаходить спосіб вийти з монастиря

Коли Фошлеван повернувся до своєї хатини, Козетта вже прокинулась, і Жан Вальжан саме говорив їй, показуючи на кошик садівника, що висів на стіні:

— Послухай мене, люба Козетто. Нам треба вийти з цього будинку, але ми знову повернемося сюди, і нам тут буде добре. Дідусь, який тут живе, віднесе тебе у цьому кошику до однієї жінки. Потім я по тебе прийду. Якщо не хочеш, щоб Тенардьє забрала тебе, будь слухняною і сиди мовчки.

Козетта кивнула із серйозним виразом.

На скрип відчинених Фошлеваном дверей Жан Вальжан обернувся.

— Ну то що?

— Усе залагоджено, а пуття мало, — сказав Фошлеван. — Я маю дозвіл привести вас сюди. Але спершу треба вийти звідси. Ось у чім заковика. З дівчинкою — це просто.

— Ви винесете її?

— А вона мовчатиме?

— Не сумнівайтеся…

— А як же ви, дядечку Мадлен?

І після короткої мовчанки Фошлеван, звертаючись більше до самого себе, ніж до Жана Вальжана, пробурчав:

– І ще одне мене непокоїть. Я сказав, що накидаю туди землі. Але земля не замінить труп. Вона пересипатиметься, й носії це відчують. Ви розумієте, дядечку Мадлен, влада довідається.

Жан Вальжан здивовано поглянув на старого — чи той, бува, не марить.

— Як же вам усе-таки вийти звідси? — знову забідкався Фошлеван. — Бо завтра я вже маю привести вас до ігумені.

І пояснив Жанові Вальжану, що це винагорода за послугу, яку він, Фошлеван, пообіцяв зробити громаді. Що в його обов’язки входить забивати труни й допомагати гробареві на кладовищі. Що черниця, яка вчора померла, заповіла поховати її в тій труні, де вона спала двадцять років, і що труну опустять у склеп під вівтарем. Що це порушення поліційних правил, але небіжчиця з тих, кому ні в чому не відмовляють. Що він, Фошлеван, заб’є труну, підійме плиту в каплиці й опустить покійницю в склеп. І що в знак подяки ігуменя згодна взяти в монастир його брата садівником, а племінницю — вихованкою. Що його брат — це він, пан Мадлен, а його небога — Козетта. Що ігуменя сказала йому привести брата завтра надвечір, після вдаваного похорону на кладовищі. Але він не може привести пана Мадлена з вулиці, бо пан Мадлен не на вулиці. Це один клопіт. І є ще другий: порожня труна.

— Як це — порожня? — спитав Жан Вальжан.

— Казенна труна, — відповів старий садівник.

— Яка труна? І до чого тут казенна?

— Помирає черниця. Приходить лікар і підтверджує: одна з черниць померла. Тоді влада надсилає труну, а наступного дня — похоронні дроги і смолоскипників, які мають відвезти труну на кладовище. Смолоскипники прийдуть, піднімуть труну, а в ній нічого не буде.

— Покладіть туди що-небудь.

— Мерця? У мене його нема.

— Ні, не мерця.

— А кого?

— Живого.

— Якого живого?

— Мене, — сказав Жан Вальжан.

Фошлеван, який уже був опустився на стілець, підскочив, наче під ним вибухнула міна.

— Вас!

— А чом би й ні?

Жан Вальжан усміхнувся своєю рідкісною усмішкою, схожою на промінчик сонця на зимовому небі.

— Бачу, ви смієтеся. Ви говорите несерйозно.

— Цілком серйозно. Мені треба вибратися звідси?

— Треба.

— Я ж вас просив знайти для мене кошика й накривку!

— Ну то й що?

— Моїм кошиком буде труна, а накривкою — чорний креп.

— Білий креп. Черниць ховають у білому.

— Нехай і білий. Мені треба звідси вибратись, і щоб ніхто не бачив мене. Це можливий спосіб. Але спершу розкажіть, як усе воно відбувається. Де стоїть та труна?

— Порожня?

— Атож.

— Унизу, в кімнаті, яку називають покійницькою.

— А де вона, та покійницька?

— У нижньому поверсі. Там одне заґратоване вікно, що виходить у сад і зачиняється ззовні віконницею, і двоє дверей: одні в монастир, другі — в церкву.

— Яку церкву?

— У загальну церкву, куди заходять із вулиці.

— Ви маєте ключі від тих двох дверей?

— Ні. Я маю ключ тільки від дверей, які виходять у монастир. А ключ від дверей у церкву — у воротаря.

— Коли воротар відчиняє ті двері?

— Коли приходять смолоскипники. Як тільки труну виносять, двері зразу зачиняються.

— Хто забиває труну?

— Я.

— Хто накриває її поховальним покривалом?

— Я.

— Ви сам-один?

— Жоден інший чоловік, крім лікаря, не має права зайти до покійницької. Це навіть на стіні написано.

— Ви зможете сьогодні вночі, коли в монастирі всі спатимуть, заховати мене в покійницькій?

— Ні. Але я можу заховати вас у темній комірчині, що виходить у покійницьку. Я там держу своє знаряддя для поховання і замикаю її своїм ключем.

— О котрій годині приїдуть завтра похоронні дроги?

— Годині о третій дня. Ховати мають на кладовищі Вожирар, перед смерканням. Кладовище звідси не близько.

— Я просиджу у вашій комірчині всю ніч і півдня. Я зголоднію.

— Я принесу вам що-небудь.

— Ви прийдете і заб’єте мене в труну годині о другій.

Фошлеван відсахнувся і заломив пальці на руках.

— Це неможливо!

— Ет! Узяти молоток і вбити цвяхи у віко!

Те, що Фошлеванові здавалося неймовірним, було простим ділом для Жана Вальжана. Йому доводилося бувати і в складніших халепах. Адже він не раз утікав із каторги. А чого тільки не витерпиш, щоб вирватися на волю! Дати забити себе в ящик і нести, мов тюк, довгий час не ворушитись і знаходити повітря там, де його нема, стримувати дихання цілими годинами, задихатись, але не вмирати, — такий був один із похмурих талантів Жана Вальжана.

Фошлеван, трохи отямившись, вигукнув:

— Але як ви будете дихати?

— Якось дихатиму.

— У тому ящику! На саму лиш думку про це я задихаюся!

— Ви, звичайно, маєте свердлика. Зробите кілька дірочок біля мого рота, а віко приб’єте нещільно.

— А як вам заманеться кахикнути або чхнути?

— Той, хто втікає, не чхає і не кахикає.

І Жан Вальжан додав:

— Дядечку Фошлеван, треба зважуватись. Або дати себе схопити тут, або вибратися звідси на похоронних дрогах.

Рішучість Жана Вальжана нарешті вплинула на старого.

— А й справді, іншої ради немає, — пробурчав він.

— Мене непокоїть тільки одне: як усе обернеться на кладовищі, — сказав Жан Вальжан.

— О, якраз це мене не турбує! — вигукнув Фошлеван. — Гробарем там дядечко Метьєн, старий п’яничка. Ось я вам розповім, як усе буде. Ми приїдемо незадовго до смерку, за три чверті години до того, як зачиняються ворота кладовища. Я йтиму за дрогами — це мій обов’язок. У кишені в мене будуть молоток, долото й обценьки. Дроги зупиняться біля ями, смолоскипники протягнуть під труну мотузки і спустять вас у могилу, священик прокаже молитви, перехрестить яму, побризкає святою водою й піде собі. Я залишуся сам із дядечком Метьєном. Одне з двох: або він буде вже п’яний, або ще не п’яний. Якщо він не п’яний, я скажу йому: "Ходімо перехилимо по чарці, поки "Спіла Айва" відчинена".

Я веду його до шинку, напуваю, — а дядечку Метьєнові небагато треба, — вкладаю старого під стіл, беру його перепустку й повертаюся на кладовище. Ви матимете справу тільки зі мною. Якщо він уже буде п’яний, я скажу: "Іди собі, я все зроблю сам". Він піде, а я витягну вас із ями.

Жан Вальжан подав Фошлеванові руку, яку той схопив зі зворушливою селянською щирістю.

— Домовлено, дядечку Фошлеван. Усе буде гаразд.

"Тільки не сталося б чогось непередбаченого", — подумав Фошлеван.

5. Бути п’яничкою ще не означає бути безсмертним

Наступного дня перед заходом сонця рідкі перехожі на Менському бульварі скидали шапки, проводжаючи поглядом старовинні похоронні дроги, прикрашені зображенням черепів та схрещених кісток і скляними слізьми. На дрогах стояла труна під білим покрівцем, на якому лежав великий чорний хрест, схожий на мерця з розкинутими руками. За дрогами їхала жалобна карета, в якій сидів священик у стихарі та хлопчик-півчий у червоній камилавці. Обабіч дрог ішло по двоє смолоскипників у сірих лівреях із чорними вилогами. Позаду плентав, накульгуючи, старий в одежі робітника. Цей кортеж прямував на кладовище Вожирар.

Кладовище Вожирар, на відміну від інших паризьких кладовищ, мало свої особливі порядки. Бернардинки-бенедиктинки монастиря Малий Пікпюс дістали право ховати своїх покійниць в окремому кутку кладовища пізно ввечері. Змушені через це працювати на смерканні, а то й уночі, гробарі скорялися тут особливому розпорядку. Брама й хвіртка кладовища Вожирар зачинялися перед заходом сонця — згідно з розпорядженням міського управління, що стосувалося всіх паризьких кладовищ. Якщо котрийсь гробар на той час затримувався на кладовищі, він міг вийти, тільки пред’явивши свою перепустку, виписану дирекцією похоронної служби. Якщо в гробаря такої перепустки не було, він називав себе, воротар виходив зі своєї сторожки, впізнавав порушника розпорядку і відчиняв йому ворота ключем; гробар виходив, але в цьому випадку з нього брали п’ятнадцять франків штрафу.

Сонце ще не зайшло, коли дроги з білим покрівцем і чорним хрестом звернули на під’їзну алею кладовища Вожирар. Старий, що шкандибав за дрогами, був не хто інший, як Фошлеван.

Поховання матері Розп’яття в склепі під вівтарем, вихід Козетти з монастиря, проникнення Жана Вальжана в покійницьку — усе це відбулося без найменшої заминки.

Фошлеван шкандибав за дрогами вельми задоволений. Дві його змови — одна з черницями, друга з паном Мадленом — цілком удалися. Спокій Жана Вальжана передався й старому, і він тепер не сумнівався в успіху. Те, що лишалося зробити, було сущою дрібницею. За два роки він разів десять споював славного дядечка Метьєна. Він робив із ним усе, що хотів. Упевненість Фошлевана в собі була повною.

У ту мить, коли процесія звернула на під’їздну алею кладовища, Фошлеван подивився на дроги, радісно потер руки й прошепотів сам до себе:

— Оце так кумедія!

Перед брамою дроги зупинилися — треба було показати дозвіл на поховання. Представник похоронної контори вступив у переговори з воротарем кладовища. Під час цієї розмови, що завжди займала одну-дві хвилини, підійшов якийсь незнайомець і став за дрогами, поруч із Фошлеваном. На ньому була робоча куртка з великими кишенями, і він тримав під рукою заступ.

Фошлеван подивився на незнайомця.

— Хто ви такий? — запитав він.

— Гробар, — відповів той.

Якби хтось дістав у груди гарматне ядро і лишився живий, у нього, певне, був би такий самий вираз обличчя, як у Фошлевана.

— Гробар!

— Атож.

— Ви?

— Я.

— Гробарем тут дядечко Метьєн.

— Був.

— Як це був?

— Він помер.

Фошлеван сподівався чого завгодно, тільки не цього: щоб гробар отак узяв і помер! Одначе чогось незвичайного в цім не було: гробарі помирають теж. Копаючи ями іншим, вони рано чи пізно лягають у могилу й самі.

— Такого не може бути! — пробелькотів Фошлеван у розпачі.

— Таке сталося.

— Але ж гробарем тут дядечко Метьєн, — слабким голосом заперечив старий садівник.

— Після Наполеона на трон зійшов Людовик Вісімнадцятий. Після Метьєна — я. Мене звати Гріб’є, селюче.

Фошлеван, блідий як смерть, подивився на цього Гріб’є.

То був чоловік довготелесий, худий, блідий, похмурий. Він скидався на невдаху-лікаря, що пішов у гробарі.

Фошлеван вибухнув сміхом.

— Ну й чудасія! Дядечко Метьєн помер. Добрий дядечко Метьєн помер, але хай живе дядечко Ленуар! Ви знаєте, хто такий дядечко Ленуар? Це запечатаний дзбаник червоного вина за шість су. То старий Метьєн віддав Богові душу? Шкода, він любив пожити. Але й ви, певно, любите пожити. Правда, приятелю? Зараз ми сходимо перехилимо по склянці, гаразд?

Гріб’є відповів:

— Я дістав освіту. Я закінчив чотири класи. Я ніколи не п’ю.

Дроги зрушили з місця і тепер котилися по головній алеї кладовища. Фошлеван уповільнив ходу. Від тривоги він став накульгувати ще дужче.

Гробар ішов попереду нього.

Фошлеван ще раз уважно оглянув цього несподіваного Гріб’є.

То був один із тих людей, які вже замолоду здаються старими і які, незважаючи на свою худорлявість, бувають дуже сильними.

— Приятелю! — покликав Фошлеван.

Той обернувся.

— Я монастирський гробар.

— Мій колега, — кинув молодик.

Фошлеван, чоловік хоч і неграмотний, але тямовитий, зрозумів, що має справу з балакуном — тобто з дуже небезпечною людиною.

— Подумати лишень, дядечко Метьєн помер, — пробурмотів він.

— Цілком і повністю. Добрий Господь переглянув свою боргову книгу й побачив, що надійшла черга Метьєна. І дядечко Метьєн подався на той світ.

— Нам слід би познайомитися ближче, — пробелькотів Фошлеван.

— Ми вже познайомилися. Ви — селюк, я парижанин.

— Люди знайомляться, тільки випивши разом. Відкоркуєш пляшечку — відкриєш і душу. Ходімо вип’ємо. Від цього не відмовляються.

— Насамперед — робота.

"Я пропав", — подумав Фошлеван.

— Селюче, в мене семеро малих, яких треба нагодувати. Якщо я питиму — вони не матимуть що їсти, — докинув Гріб’є.

Дроги обминули гайок кипарисів, звернули з головної алеї і заглибилися в кущі. Це означало, що місце поховання зовсім близько. Фошлеван уповільнив ходу, але він не міг затримати дроги. На щастя, колеса грузли в розмоклій від зимових дощів землі й гальмували рух.

Фошлеван наблизився до гробаря:

— Там є таке чудове аржантейське вино, — озвався він.

— Селюче, я не мав стати гробарем, — сказав молодик. — Мій батько служив швейцаром у військовому училищі й готував мене до діяльності на літературній ниві. Але йому не пощастило. Він програвся на біржі. Отож мені не довелося стати письменником. І все-таки я служу громадським писарем.

— То ви не гробар? — ухопився Фошлеван за цю ниточку надії.

— Одне не заважає іншому. Я суміщаю.

Фошлеван не зрозумів останнього слова.

— Ходімо вип’ємо, — сказав він.

Тут необхідно зробити одне зауваження. Хоч який стривожений був Фошлеван, але, пропонуючи піти випити, він не уточнював, хто ж платитиме. Як правило, Фошлеван пропонував піти випити, а дядечко Метьєн платив. Ось і тепер старий садівник кликав нового гробаря піти випити, але платити він і не думав.

Гріб’є провадив із поблажливою посмішкою:

– Їсти-то треба. От я й заступив дядечка Метьєна. Коли ти майже завершив освіту, ти стаєш філософом. До роботи пером я додав працю заступом. Моя писарська будка стоїть на ринку, на Севрській вулиці. Усі кухарки зі шпиталів Червоного Хреста звертаються до мене, я складаю їм послання до молодих солдатиків. Уранці я пишу любовні листи, а ввечері копаю могили. Таке життя, селюче.

Дроги посувалися вперед. Фошлеван, стривожений до краю, оглядався на всі боки. Великі краплі поту скочувалися йому з лоба.

— Але не можна служити двом панам зразу, — сказав Гріб’є. — Треба, щоб я вибрав або заступ, або перо. Заступ псує мені почерк.

Дроги зупинилися.

З жалобної карети вийшов хлопчик-півчий, потім священик.

Одне колесо дрог заїхало на купку землі, за якою видніла яма.

— Оце так кумедія! — повторив Фошлеван, холонучи від жаху.

6. Між чотирма дошками

Хто був у труні? Ми знаємо. Жан Вальжан.

Усе, що він задумав, ішло добре, починаючи від учорашнього дня. Як і Фошлеван, Жан Вальжан розраховував на дядечка Метьєна. Він не сумнівався, що все буде гаразд.

Від чотирьох дощок труни віяло могильним супокоєм. Лежачи в ній, Жан Вальжан мав змогу стежити за всіма перипетіями жахливої гри, яку він провадив зі смертю.

Незабаром після того, як Фошлеван прибив віко труни, Жан Вальжан відчув, що його понесли, а тоді повезли. Коли стало менше трусити, він збагнув, що з’їхали з бруківки на втоптану землю, тобто виїхали на бульвари. З глухого гуркоту він угадав, що дроги переїжджають через Аустерліцький міст. Під час першої зупинки він зрозумів, що під’їхали до кладовища, під час другої він сказав собі: "Це могила".

Раптом він відчув, що труну підняли, а по дошках зашаруділи мотузки, на яких її мали опустити в яму.

Потім у нього запаморочилось у голові.

Мабуть, смолоскипники та гробар похитнули труну й опустили її узголів’ям униз. Коли Жан Вальжан прийшов до тями, він лежав випростаний і нерухомий. Труна лягла на дно.

Йому стало холодно.

Моторошний, урочистий голос виразно промовляв над ним латинські слова, яких він не розумів:

— Qui dormiunt in terrae pulvere, evigilabunt; alii in vitam aeternam, et alii in opprobium, ut videat semper.[22]

І дитячий голос відповів:

— De profundis.[23]

Суворий голос провадив:

— Reguiem aeternam dona ei, Domine.[24]

Дитячий голос відповів:

— Et lux perpetua luceat ei.[25]

Жан Вальжан відчув, ніби на дошки впало кілька крапель дощу. Певно, труну окропили святою водою.

Він подумав: "Скоро це закінчиться. Священик піде, Фошлеван поведе Метьєна випити. Мене покинуть одного. Потім Фошлеван повернеться, і я виберуся звідси. Треба потерпіти ще з годину".

— Reguiescat in pace,[26] — проказав суворий голос.

— Amen,[27] — відповів дитячий.

Напруживши слух, Жан Вальжан почув, як віддаляються чиїсь кроки.

"Ось вони й пішли, — подумав. — Я залишився сам". Раптом він почув над головою мовби гуркіт грому.

То впала на труну перша грудка землі.

Впала і друга грудка.

Одна з дірочок, крізь які він дихав, забилася.

Впала третя грудка.

Потім четверта.

Є випробування, що їх нездатна витримати навіть найсильніша людина. Жан Вальжан знепритомнів.

7. З цього розділу читач довідається, що губити перепустку небезпечно

Ось що відбувалося над могилою, в якій лежав Жан Вальжан.

Коли від’їхали дроги, коли священик і хлопчик-півчий сіли в карету й теж поїхали, Фошлеван, що не спускав з гробаря очей, побачив, як той нахилився і набрав у заступ землі.

Тоді Фошлеван прийняв героїчне рішення.

Він став між ямою й могильником, схрестив руки і заявив:

— Я плачу!

Гріб’є підняв на нього здивований погляд:

— За що, селюче?

— За вино.

— Яке вино?

— Аржантейське.

— Де воно, те аржантейське?

— "Під стиглою айвою".

– Іди ти к бісу, — сказав гробар.

І скинув у яму лопату землі.

Труна глухо загуділа. Фошлеван відчув, що хитається й зараз сам упаде в яму. Він вигукнув здушеним і хрипким голосом:

— Приятелю, ходімо, поки "Стигла айва" ще відчинена!

Гробар набрав у заступ землі.

— Я плачу! — провадив Фошлеван, ухопивши Гріб’є за руку. — Послухайте мене, друже. Я монастирський гробар. Я прийшов сюди допомогти вам. Це таке діло, яке можна зробити й уночі. Почнімо з того, що пропустимо по склянці.

Тим часом, як Фошлеван говорив, чіпляючись за цю останню надію, він у розпачі запитував себе подумки: "Ну, а як він і вип’є? Чи сп’яніє він?"

— Ну, гаразд, — сказав гробар. — Якщо ви вже так наполягаєте, провінціале, ми вип’ємо. Але спершу закінчимо роботу. Раніше я не згоден.

І він розмахнувся заступом. Фошлеван утримав його.

— Це аржантейське, за шість су!

— Он воно що, — сказав гробар. — Ви дзвонар. Дінь-дон, дінь-дон, ви тільки це й знаєте. Ідіть прогуляйтеся.

І кинув у яму другу лопату землі.

Фошлеван дійшов до того стану, коли людина вже не тямить, що вона каже.

— Та ходімо ж вип’ємо! — заволав він. — Я плачу!

— Спершу вкутаймо дитину, — відповів гробар.

І кинув третю лопату.

Потім угородив заступ у землю і додав:

— Адже ніч обіцяє бути холодна, і мрець плакатиме, якщо ми підемо й залишимо його невкритого.

У цю мить Гріб’є нахилився, і кишеня його куртки розкрилася.

Розгублений погляд Фошлевана бездумно ковзнув по тій кишені.

Сонце ще не сховалося за обрій, і було досить видно, отож старий помітив у розкритій кишені Гріб’є щось біле.

Очі у Фошлевана заблищали. Йому сяйнула одна думка.

Він непомітно витяг білий папірець із кишені гробаря. Той, зігнувшись над своїм заступом, не помітив нічого.

Гріб’є кинув у яму четверту лопату землі.

У ту мить, коли він обернувся, щоб набрати п’яту, Фошлеван подивився на нього з глибоким спокоєм і запитав:

— До речі, новачку, а ви маєте перепустку?

— Яку перепустку?

— Сонце зараз сховається.

— То й нехай одягає свою нічну шапку.

— Брама кладовища зачиниться.

– І що потім?

— Ви маєте перепустку?

— А, перепустку! — сказав гробар і сунув руку до кишені.

Обнишпоривши одну, він сягнув у другу. Потім обшукав обидві нагрудні кишеньки.

— Немає в мене перепустки. Мабуть, я її забув.

— П’ятнадцять франків штрафу, — сказав Фошлеван.

Гробар позеленів.

— Прокляття! — вигукнув він. — П’ятнадцять франків штрафу!

— Три монети по сто су, — уточнив Фошлеван. Гробар випустив із рук заступ.

Тепер настала черга Фошлевана.

— Не впадайте в розпач, юначе, — сказав старий. — За п’ятнадцять франків нема чого стрибати в уже готову могилу. До того ж їх можна й не платити. Ви ще жовтодзьобий новачок, а я знаю тут усі ходи й виходи, усі лази й перелази. Я навчу вас, як виплутатися з халепи. Одне ясно: сонце сідає, і через п’ять хвилин кладовище закривають.

— Це правда, — погодився Гріб’є.

— А за п’ять хвилин могилу ви не засиплете, вона до біса глибока.

— Справді так.

— Отже, з вас п’ятнадцять франків штрафу.

— П’ятнадцять франків!

— Але ви ще маєте час… Де ви живете?

— За два кроки від застави. Чверть години ходу звідси. Вулиця Вожирар, номер вісімдесят сьомий.

— Ви ще встигнете вийти за браму, якщо візьмете ноги на плечі.

— Маєте слушність.

— Тільки-но проскочите крізь браму, мчіть до себе додому, беріть перепустку й повертайтеся, воротар вам відчинить. З перепусткою штрафу платити не доведеться, і ви зможете спокійно зарити мерця. А я тут постережу його, щоб він не втік.

— Я зобов’язаний вам життям, селюче.

— Забирайтеся геть, — сказав Фошлеван.

Не тямлячи себе від радості, гробар потиснув старому руку й побіг до виходу.

Коли Гріб’є зник за кущами, Фошлеван зачекав, доки його кроки стихнуть, а тоді нахилився над ямою і тихо погукав:

— Дядечку Мадлен!

Ніхто йому не відповів.

Фошлеван затремтів від жаху. Він майже скотився в яму, припав до узголів’я труни й закричав:

— Ви мене чуєте?

З труни — ні звуку.

Фошлеван, якому забило дух, — так він тремтів, — вихопив із кишені долото й молоток і зірвав віко. У сутінках перед ним з’явилося обличчя Жана Вальжана — бліде, очі заплющені.

Волосся у Фошлевана стало сторч, і він підхопився на ноги, потім прихилився спиною до стіни ями. Старий садівник дивився на Жана Вальжана, і коліна в нього підгинались.

Жан Вальжан лежав блідий, аж синій, і нерухомий.

— Він мертвий! — ледь чутно прошепотів Фошлеван.

Випроставшись, він схрестив руки з такою силою, що вдарив себе кулаками в плечі.

— Оце так я його врятував, оце так! — вигукнув бідолаха і, гірко плачучи, заговорив, звертаючись сам до себе: — Це дядечко Метьєн у всьому винен! І чого тому старому йолопові заманулося врізати дуба, коли цього ніхто від нього не чекав? О Боже! Пан Мадлен мертвий! І що я тепер робитиму з його дівчинкою? Що мені скаже торговка городиною? Отак узяти й померти! Як подумаю, що він підліз під мого воза! Дядечку Мадлен! Дядечку Мадлен! Він задихнувся, я ж йому казав. А він не схотів мене слухати. І як усе-таки він потрапив у монастир? З цього усе й почалося. Такі штуки не слід витинати, дядечку Мадлен! Дядечку Мадлен! Пане Мадлен! Пане мер! Він не чує мене! Господи, що ж я тепер робитиму?

І він став рвати на собі волосся.

Вдалині, за деревами, почувся пронизливий скрегіт. То зачинили браму кладовища.

Фошлеван нахилився над Жаном Вальжаном і раптом відсахнувся, як тільки можна відсахнутись у могилі. Очі в Жана Вальжана були розплющені, й він дивився на нього.

Бачити мерця страшно, але ще страшніше, коли покійник воскресає в тебе на очах. Фошлеван закам’янів — блідий, розгублений, не знаючи, мертвий перед ним чи живий, він мовчки дивився на Жана Вальжана, а той дивився на нього.

— Я задрімав, — сказав Жан Вальжан і сів у своїй труні.

Фошлеван упав навколішки.

— Свята Діво Маріє! Ну й налякали ж ви мене!

Жан Вальжан лише знепритомнів. Свіже повітря допомогло йому прийти до тями.

— Так ви не померли! А я як побачив ваші заплющені очі, то й кажу собі: "Оце так! Він задихнувся!" Я мало не збожеволів із горя. Що я робив би, якби ви померли? А ваша дівчинка! Що я сказав би торговці городиною? Та слава Богу, ви живий!

— Мені холодно, — сказав Жан Вальжан.

Ці слова повернули Фошлевана до дійсності.

— Скоріше ходімо звідси! — вигукнув він.

Старий поліз у кишеню й дістав фляжку, яку передбачливо прихопив із собою.

— Але спершу ковтніть, — сказав він.

Спиртне довершило дію свіжого повітря. Жан Вальжан приклався до фляжки й остаточно прийшов до тями.

Він виліз із труни й допоміг Фошлеванові прибити віко.

Через три хвилини обидва вибралися з ями.

Тепер Фошлеван був спокійний. Кладовище зачинили, повернення гробаря Гріб’є можна було не боятись. Цей "новачок" шукав у себе вдома перепустку і мав шукати її ще довго: адже вона була у Фошлевановій кишені. А без перепустки прийти на кладовище він не міг.

Фошлеван узяв лопату, Жан Вальжан — заступ, і вдвох вони швидко закидали землею порожню труну.

Коли могилу було засипано, Фошлеван сказав Жанові Вальжану:

— Ходімо звідси. Я візьму лопату. А ви — заступ.

Уже зовсім споночіло.

Вони пішли тими самими алеями, де їхали похоронні дроги. Підійшовши до будки воротаря, Фошлеван кинув у спеціальний отвір перепустку Гріб’є, воротар потяг за мотузку, хвіртка відчинилась, і вони вийшли.

— Усе влаштовується якнайкраще, — сказав Фошлеван. — Чудова думка спала вам, пане Мадлен.

Заставу Вожирар вони проминули без жодних ускладнень. В околицях кладовища заступ і лопата правлять за перепустки.

Вулиця Вожирар була безлюдна.

— Пане Мадлен, у вас кращі очі, ніж у мене, — сказав Фошлеван. — Десь тут має бути номер вісімдесят сім.

— Ми якраз його проминаємо, — мовив Жан Вальжан.

— Тоді дайте мені заступ і зачекайте тут кілька хвилин.

Фошлеван увійшов у будинок номер вісімдесят сім і, скоряючись інстинктові, який завжди веде бідняка на горище, піднявся сходами й постукав у двері мансарди.

— Заходьте, — сказав голос ізсередини.

То був голос Гріб’є.

Фошлеван штовхнув двері. В жалюгідній оселі гробаря зовсім не було меблів. Якийсь ящик — можливо, труна — замінював комод, глечик правив за умивальник, сінник — за ліжко, плиткова підлога — за стіл і стільці. У кутку на старій лахманині, що була колись килимом, сиділи худа жінка й ціла купа дітей. У кімнаті все було поперекидано догори дном. Так ніби тут щойно стався землетрус. Усі накривки були позривані, ганчір’я порозкидане, кухоль розбитий, мати й діти заплакані. Либонь, гробар довго й уперто шукав перепустку і покарав за її зникнення не тільки дружину та дітей, а й кухоль. На обличчі Гріб’є був вираз розпачу.

Але Фошлеван надто поспішав, щоб звернути увагу на ці сумні наслідки свого успіху.

— Я приніс ваші лопату й заступ, — повідомив він.

Гріб’є здивовано витріщився на старого.

— Це ви, селюче?

— А вашу перепустку заберете завтра у воротаря кладовища.

І Фошлеван поклав на підлогу лопату й заступ.

— Що все це означає? — запитав Гріб’є.

— Це означає, що перепустка випала у вас із кишені, і я знайшов її, коли ви пішли, що я закопав мерця, що я зробив вашу роботу, що завтра воротар поверне вам перепустку, і ви не платитимете п’ятнадцять франків штрафу. Бувайте, новобранцю.

— Дякую, селянине! — вигукнув Гріб’є у захваті. — Наступного разу вип’ємо за мій кошт!

8. Допит, яким усі лишилися задоволені

Через годину двоє чоловіків і мала дівчинка підійшли в нічній темряві до будинку № 62 по вуличці Пікпюс. Старший із чоловіків підняв молоточок і постукав.

Це були Фошлеван, Жан Вальжан і Козетта.

Двоє старих забрали Козетту в торговки городиною, де Фошлеван залишив її вчора. Всі ці двадцять чотири години Козетта не їла, не пила і тільки мовчки тремтіла. Торговка ставила їй сотні запитань, отримуючи у відповідь лише похмурий погляд. Козетта не розповіла нічого про те, що бачила й чула за останні два дні. Вона здогадувалася: в їхньому житті відбувається якийсь злам, і їй слід "бути розважливою".

Та коли після цієї невеселої доби Козетта нарешті побачила Жана Вальжана, вона скрикнула так радісно, що сумніву не лишалося: то крик порятованого з безодні.

Фошлеван був у монастирі своєю людиною, і всі двері відчинилися перед ним.

Отак було розв’язано подвійну й страшну проблему: вийти з монастиря й увійти в нього.

Воротаря заздалегідь попередили, і він пропустив усіх трьох крізь хвіртку, що вела в сад. Звідти вони пройшли до приймальні, де напередодні Фошлеван вислуховував розпорядження ігумені.

Мати Непорочність зі своїми чотками в руках уже чекала на них. Поруч неї стояла одна зі старших черниць, що мали право голосу в капітулі. Свічка тьмяно освітлювала кімнату.

Ігуменя пильно оглянула Жана Вальжана. Найпроникливіший погляд — це погляд з-під опущених повік.

Потім вона почала допит:

— Ви його брат?

— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.

— Як вас звати?

— Ультім Фошлеван, — відповів старий садівник. Він справді мав брата на ім’я Ультім, який давно помер.

— Звідки ви родом?

— З Пікіньї, біля Аміана, — відповів Фошлеван.

— Скільки вам років?

— П’ятдесят, — відповів Фошлеван.

— Який у вас фах?

— Садівник, — відповів Фошлеван.

— Ви добрий християнин?

— У нас у родині всі добрі християни, — відповів Фошлеван.

— Це ваша дівчинка?

— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.

— Ви їй батько?

— Ні, дідусь, — відповів Фошлеван.

Старша черниця сказала ігумені півголосом:

— Він добре відповідає.

Жан Вальжан досі не вимовив і слова.

Ігуменя уважно подивилася на Козетту й тихо сказала старшій черниці:

— Вона буде негарною.

Обидві черниці пошепки радилися кілька хвилин у кутку приймальні, а тоді ігуменя обернулась і сказала:

— Дядечку Фован, вам видадуть ще один наколінник із дзвіночком. Тепер їх треба буде два.

Назавтра й справді в саду чутно було вже два дзвіночки, й черниці не могли втриматися від спокуси й піднімали краєчок свого покривала. Під деревами копали землю двоє чоловіків — Фован і ще хтось. Подія надзвичайної ваги. Черниці навіть порушували мовчанку й повідомляли одна одній: "Це помічник садівника".

Старші черниці додавали: "То брат дядечка Фована".

Жан Вальжан тепер міг вважати себе влаштованим. Він мав шкіряний наколінник із дзвіночком. Він дістав також офіційне ім’я та прізвище: Ультім Фошлеван.

Уся ця пригода неабияк уславила старого Фошлевана. Він мав потрійний успіх: у очах Жана Вальжана, якому він дав притулок; у очах гробаря Гріб’є, що казав собі: "Він мене врятував від штрафу";в очах монастиря, який завдяки йому зберіг під вівтарем святий прах матері Розп’яття, ошукав кесаря й догодив Богові.

9. Життя за монастирським муром

Коли ігуменя сказала про Козетту: "Вона буде негарна" — то відразу відчула прихильність до дівчинки й зарахувала її безкоштовною пансіонеркою.

В цьому немає нічого дивного — адже вродливі дівчатка завжди неохоче постригаються в черниці. Тому монастиреві вигідніше набирати у свій пансіон негарних.

Козетта й у монастирі мовчала.

Вона, звичайно, вважала себе донькою Жана Вальжана. Нічого не знаючи, вона, зрештою, нічого й не могла розповісти про себе, та якби й знала, то не розповіла б. Важке життя робить дітей мовчазними. Козетта надто багато вистраждала, і вона боялася не те що говорити, а й дихати. Досить швидко призвичаївшись у монастирі, вона шкодувала лише за Катріною, але не зважувалася заговорити про це. Одного тільки разу вона сказала Жанові Вальжану: "Тату, коли б я знала, як воно буде, я взяла б її з собою".

Ставши вихованкою монастиря, Козетта була зобов’язана носити форму пансіонерок, і Жан Вальжан домігся, щоб йому віддали її одежу. Це було те саме жалобне вбрання, в якому вона покинула з ним корчму Тенардьє. Воно ще не дуже зносилося. Жан Вальжан пересипав ту одіж, а також панчохи й черевики камфорою та іншими запашними речовинами, яких так багато в монастирях, і склав усе в невелику валізку, що її зумів роздобути. Він поклав ту валізку на стілець біля свого ліжка і завжди носив при собі ключ від неї. "Що там у тій валізці, тату? — спитала одного разу Козетта. — Звідти так гарно пахне!"

Старий Фошлеван був винагороджений за свій добрий вчинок не тільки славою, про яку ми вже згадували. По-перше, він щиро радів. По-друге, в нього значно поменшало роботи. І по-третє, він утричі частіше міг нюхати тютюн, бо платив тепер за нього пан Мадлен.

Черниці так і не змогли звикнути до імені "Ультім" і називали Жана Вальжана "другий Фован".

Якби ці святі діви були спостережливіші, то помітили б, що завжди, коли треба було виходити у справах за монастирські мури, то йшов немічний і кульгавий Фошлеван-старший — а другий ніколи. Але чи тому, що погляд, постійно спрямований на Бога, не вміє шпигувати, чи тому, що черниці більше полюбляли стежити одна за одною, — вони не звертали на це уваги.

Жан Вальжан мав слушність, не показуючись у місто. Жавер здійснював спостереження за кварталом не один місяць.

Монастир став для Жана Вальжана наче островом. Ці чотири мури віднині обмежували для нього світ. Він бачив небо — цього вистачало йому для душевного спокою, і бачив Козетту — цього було досить для щастя.

Для нього почалося життя, сповнене тихої радості.

Жан Вальжан був колись підрізальником дерев і знав багато різних способів та секретів догляду за рослинами. Тепер усе це йому згодилося. Майже всі дерева в садку здичавіли. Він поприщеплював їх, і вони знову стали давати чудові плоди.

Козетта мала дозвіл щодня приходити до нього на годину. А що святі сестри були похмурі, а він добрий, то дитина порівнювала й боготворила його. Прибігаючи до їхньої халабуди, вона сповнювала ту вбогу оселю райським блаженством. Жан Вальжан розквітав від щастя, і до того ж він відчував, що й Козетта з ним щаслива. Під час перерв він здалеку дивився, як грається й бігає Козетта, і впізнавав її сміх серед сміху інших дітей.

Бо Козетта тепер сміялася.

Коли перерва закінчувалась, і Козетта поверталась у будинок, Жан Вальжан дивився на вікна її класу, а вночі він не спав, дивлячись на вікна її дортуару.

Іноді Жан Вальжан спирався на лопату й поринав у роздуми. Він порівнював між собою два місця неволі: каторгу, де йому стільки довелося страждати, і монастир, у який доля закинула його тепер.

Він згадував своїх давніх товаришів. Які вони були нещасні! Вони вставали вдосвіта й працювали до пізньої ночі; вони ніколи не висипалися; вони вкладалися на нари, покриті лише сінниками в два пальці завтовшки, в бараках, які опалювалися тільки в найсуворіші морози; вони носили жахливі червоні куртки; вино й м’ясо їм давали тільки тоді, коли посилали на особливо тяжку роботу. Вони жили, втративши свої імена, жили, позначені тільки номерами, жили, не підводячи голови, не зважуючись озватися, жили під палицями — обстрижені, затавровані ганьбою.

Далі думки Жана Вальжана перескакували на створіння, які були тепер перед його очима.

І ці створіння жили, не підводячи погляду, не підвищуючи голосу. Ніхто, правда, не ганьбив їх, але з них глузували; ніхто не бив їх палицями, проте вони самі катували себе бичуванням. Їхні імена теж були всіма забуті, і вони носили тільки суворі прізвиська. Вони ніколи не їли м’яса й не пили вина. Вони часто голодували з ранку до вечора. Вони носили не червоні куртки, а чорний вовняний саван, — жаркий улітку, легкий узимку, — не маючи права нічого ні додати до своєї одежі, ні відняти від неї; по півроку вони не скидали з себе саржевих сорочок, від яких їх лихоманило. Вони жили не в бараках, опалюваних бодай у люті морози, а в келіях, де ніколи не розводили вогню; вони вкладалися спати не на сінниках в два пальці завтовшки, а на оберемку соломи. До того ж їм не давали навіть поспати; тільки-но щастило бодай трохи зігрітись і задрімати після тяжкого трудового дня, як доводилося прокидатись, підводитись і серед ночі молитися в холодній і темній каплиці, стоячи навколішки на кам’яній підлозі.

А бували дні, коли кожне з цих створінь по черзі мало вистоювати по дванадцять годин навколішки на холодних плитах або лежати там-таки долілиць, розкинувши руки хрестом.

Його давні товариші були чоловіками; ці створіння — жінками.

Що вчинили ті чоловіки? Вони крали, ґвалтували, грабували, вбивали, різали. То були бандити, шахраї, отруювачі, підпалювачі, душогуби, батьковбивці. Що вчинили ці жінки? Вони не вчинили нічого поганого.

З одного боку — розбій, шахрайство, насильство, ґвалт, людиновбивство, блюзнірство; з другого — свята невинність.

І там, і тут неволя. Але з каторги визволення можливе: коли-небудь закінчиться термін або пощастить утекти. Тут, у монастирі, — неволя вічна. Єдина надія на визволення — смерть.

На каторзі людей утримує ланцюг. Тут їх утримує віра.

І в обох цих місцях, таких схожих і таких різних, люди відбували покуту.

Проте на каторзі кожен спокутував власну провину. А які провини спокутували ці створіння — такі чисті, такі бездоганні?

І внутрішній голос підказував Жанові Вальжану: це найвищий вияв людської великодушності — спокута за гріхи ближнього.

Не раз уночі він підводився з постелі, щоб почути подячний спів цих невинних істот, і його проймало холодом, коли він думав про те, що ті, кого покарано справедливо, зверталися до неба тільки з блюзнірською лайкою.

Тут було місце каяття, а не покарання. А проте ці святі діви страждали більше, ніж каторжники. Холодний і безжальний вітер, що заморозив його молодість, наскрізь продував закритий ґратами і замкнений яструбиний рів; та ще невблаганніше свистів той крижаний вітер у клітці з невинними горлицями.

Чому?

Коли він думав про такі речі, його душа трепетала перед незбагненною таємницею високої істини.

Усе, що оточувало Жана Вальжана: тихий і мирний сад із його запашними квітами, мовчазний монастир із його серйозними, простими жінками й веселими малими дівчатками, — усе це проникало йому в душу, й вона помалу сповнювалася тишею, як і цей монастир, пахощами, як і ці квіти, простотою, як і ці жінки, радістю, як і ці дівчатка.

Так минуло кілька років. Козетта підростала.

Частина третя

Маріус

Книга перша

Малий Гаврош

Років через вісім-дев’ять після подій, про які розказано в другій частині цієї книжки, на бульварі Тамплієрів і в околицях Водокачки можна було бачити хлопця років одинадцяти-дванадцяти. Як і кожен у такому віці, він любив посміятися, але душа його лишалася похмурою. Хлопець носив великі штани й жіночу сорочку — це лахміття дали йому з жалості якісь чужі люди. Щоправда, в нього були батько й мати, але батько не думав про свого сина, а мати не любила його. Він належав до тих гідних жалю дітей, які мають батька й матір, проте вони — сироти.

Хлопець почував себе добре тільки на вулиці. Бруківка була для нього не така тверда, як серце матері.

Батьки безжально виштурхали його в життя.

Він не став опиратися.

То був хлопець блідий, балакучий, спритний, кмітливий, насмішкуватий, зі жвавим і хворобливим обличчям. Він гасав повсюди, співав, грав у паці, порпався у вуличних канавах, потроху крав, — але весело, як ото коти або горобці, — сміявся, коли його називали шибеником, і сердився, коли його називали голодранцем. Він не мав ні постійного притулку, ні хліба, ні любові. Але він і тішився життям, тому що жив на волі.

Та хоч який покинутий був цей хлопець, раз на два або три місяці він казав: "Піду-но я провідаю матусю". У таких випадках повз цирк і повз Сен-Мартенську браму він спускався на набережну, переходив через мости, добирався до передмістя, проминав лікарню Сальпетрієр і приходив — куди? До вже знайомої нам халабуди Горбо, будинку під номером 50–52.

О тій порі халабуда Горбо, зазвичай порожня й прикрашена оголошенням: "Здаються в найми кімнати", як рідкісний виняток, була заселена кількома вбогими постояльцями, котрі, як то завжди буває в Парижі, не підтримували між собою ніяких взаємин.

"Головна мешканка" часів Жана Вальжана померла, і її заступила інша, така самісінька. Цю стару звали пані Бюргон, і в її житті не було нічого вартого уваги, крім династії трьох папуг, що по черзі панували над її душею.

Найубогішими мешканцями халупи була родина з чотирьох людей: батька, матері й двох дівчат-підлітків. Усі четверо жили в жалюгідній, схожій на горище кімнаті.

Винаймаючи помешкання, батько цієї родини назвався Жондретом. Через якийсь час після свого переїзду, схожого, за влучним виразом головної мешканки, на "вселення порожнього місця", той Жондрет сказав старій, котра, як і її попередниця, водночас виконувала обов’язки воротарки й підмітала сходи: "Матусю, як вас там звуть, коли раптом запитають поляка або італійця, або, може, навіть іспанця — то це буду я".

Жондрети якраз і були родиною веселого босоногого хлопця. Він приходив до них і бачив злидні, бачив смуток і, що найгірше, не зустрічав жодної усмішки. Коли він приходив, його запитували: "Ти звідки?" — "З вулиці". Коли він ішов, його запитували: "Ти куди?" — "На вулицю". Мати казала йому: "Чого ти сюди приходиш?"

Той, позбавлений любові, хлопець ріс, як бліда травичка, що пробивається в льоху. Він не страждав через це й нікому не дорікав. Він, власне, й не знав, якими повинні бути батько й мати.

А втім, мати любила його сестер.

Ми забули сказати, що на бульварі Тамплієрів цього хлопця звали малим Гаврошем. Чому назвали його Гаврошем? Мабуть, із тієї самої причини, з якої його батько назвався Жондретом.

Кімната, в якій мешкали Жондрети, була в самому кінці коридора. Суміжну з нею комірчину займав один бідний юнак на ім’я Маріус.

Розповімо, хто був цей Маріус.

Книга друга

Величний буржуа

На вулицях Нормандській, Бушера і Сентонж досі живуть кілька старих людей, які пам’ятають такого собі пана Жільнормана. Вони згадують про нього з приємністю. То був старий особливого гатунку, людина іншої епохи, завершений і трохи пихатий буржуа вісімнадцятого сторіччя. Він часто повторював: "От якби я не розорився…" Бо в нього лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч ліврів[28] річного прибутку. У 1831 році йому вже минуло дев’яносто, але він ходив випростаний, розмовляв гучним голосом, мав добрий зір, випивав, любив смачно поїсти, міцно спав і навіть хропів. Він зберіг усі свої тридцять два зуби. Окуляри він надівав, тільки коли читав. Як бачимо, пан Жільнорман не належав до тієї хирлявої породи вісімдесятирічних, котрі, як Вольтер, помирають протягом усього життя. То не було довголіття тріснутого горщика — цей старий веселун завжди почував себе пречудово. Він був недбалий у манерах, моторний, легко дратувався. Він здіймав бучу з усякого приводу, а часто й без приводу. Коли йому суперечили, він підносив свого ціпка і лупцював людей, як це робили у "великому сторіччі[29]". Він мав дочку п’ятдесяти з лишком років, яку нещадно бив у гніві й був би радий відшмагати. Йому досі здавалося, що їй вісім років.

Жив він у кварталі Маре, на вулиці Сестер Голгофи, у домі номер шість, який належав йому. Він займав просторі апартаменти на другому поверсі, обвішані від підлоги до стелі великими килимами виробництва Гобеленової і Бовеської мануфактур, де були зображені сцени пастушого життя; ці самі сюжети повторювались у зменшеному розмірі на оббивці крісел. Жільнорманове ліжко було сховане за широкою ширмою з дев’яти стулок, покритою коромандельським лаком. Довгі й пишні штори спадали на вікна прегарними складками. Ці вікна виходили в сад, куди вели наріжні засклені двері та сходи, якими весело збігав угору й униз старий господар дому. Крім бібліотеки, суміжної з його спальнею, він мав іще будуар, яким дуже пишався, — галантний, куточок, оббитий чудовими солом’яними шпалерами, виготовленими на каторзі в часи Людовика Чотирнадцятого за наказом пана де Вівонна, що замовив їх для своєї коханки. Жільнорман успадкував ті шпалери від тітки по матері, сердитої старої дами, яка дожила до ста років. Сам він пережив двох дружин. Коли йому хотілося, він умів бути веселим і ласкавим. Жільнорман розумівся на живопису. В його кімнаті висів невідомо чий портрет роботи Йорданса, виконаний начебто в недбалій манері, широкими мазками пензля, але виписаний до найдрібніших деталей. Жільнорманів костюм не був ні костюмом доби Людовика П’ятнадцятого, ні навіть Людовика Шістнадцятого. У такому вбранні красувалися чепуруни часів Директорії. Пан Жільнорман аж до тієї пори вважав себе молодим і стежив за модою. Він носив фрак із тонкого сукна з довгими фалдами, широкими лацканами і великими сталевими ґудзиками, короткі штани і черевики з пряжками. Він любив засовувати руки в кишені камізельки. Він казав авторитетним тоном: "Французька революція — справа рук ледарів і волоцюг". Жільнорман боготворив Бурбонів і з жахом згадував про 1789 рік. Він без кінця розповідав про те, як йому пощастило врятуватися в роки терору і скільки розважливості та сили духу довелось йому виявити, щоб уберегти голову від гільйотини. Коли якийсь молодик наважувався при ньому вихваляти республіку, він робився синій і дратувався до нестями. Старий Жільнорман не раз казав, що збирається дожити до ста років.

Він тримав одного служника й одну служницю. Наймаючи когось у слуги, Жільнорман охрещував його заново. Чоловіків він називав іменами провінцій, з яких вони були родом: Нім, Контуа, Пуатевен, Пікар. Останній його служник, немічний товстун років п’ятдесяти п’яти, був родом із Байонни, й тому Жільнорман охрестив його Баском. Щодо служниць, то всі у нього називались "Ніколеттами" (навіть Манон, про яку мова згодом). Одного разу до нього прийшла найматися знаменита кухарка, відома своїм високим мистецтвом приготування страв. "Скільки ви хочете отримувати в місяць платні?" — спитав Жільнорман. — "Тридцять франків". — "А як вас звуть?" — "Олімпія". — "Ти отримуватимеш у мене п’ятдесят франків, і тебе зватимуть Ніколеттою".

Попри свій похилий вік, Жільнорман усіляко намагався показати, знаходячи в цьому глибоку внутрішню втіху, що й досі має успіх у жінок. Через це він іноді потрапляв у халепу. Одного дня йому принесли в кошику опецькуватого хлопчика-немовля, який голосно репетував і якого звільнена півроку тому служниця оголосила Жільнормановим сином. Старому тоді виповнилося вісімдесят чотири роки. Свідки цієї події були обурені до глибини душі. Невже та нахаба сподівається, що їй хтось повірить? Яке зухвальство! Який жахливий наклеп! Але сам Жільнорман анітрохи не розгнівався. Він подивився на малого з приязною усмішкою і сказав, начебто говорячи сам до себе: "Пхе, а що в цьому такого? Пан герцог Ангулемський, позашлюбний син короля Карла Дев’ятого, одружився у віці вісімдесяти п’ятьох років з п’ятнадцятирічним дівчиськом. Пан Віржіналь, маркіз д’Аллю, брат кардинала де Сурді, архієпископа Бордоського, у вісімдесят три роки прижив з покоївкою президентші Жакен сина, який став рицарем Мальтійського ордену і державним радником. Один із великих людей нашого століття, абат Табаро, народився від вісімдесятирічного батька. А загляньте в Біблію! І все ж таки я змушений заявити, що цей хлопчина не від мене. Але подбати про нього слід. Він, зрештою, ні в чому не винен". Як бачимо, пан Жільнорман виявив у даному випадку неабияку доброзичливість. Через рік та сама особа, яку звали Маньйон, надіслала йому ще один "подарунок". І знову хлопчика. Цього разу Жільнорман здався. Він відіслав обох малюків матері і зобов’язався платити на їхнє утримання по вісімдесят франків у місяць, за умови, що та більше не робитиме його "батьком". Він пообіцяв також вряди-годи навідувати малят і свою обіцянку виконав.

Як ми вже згадували, Жільнорман мав двох дружин; від першої у нього була дочка, що лишилася незаміжньою, а від другої — теж дочка, яка померла в тридцять років. З кохання або з примхи вона вийшла заміж за офіцера, що воював у арміях республіки та імперії, здобув хрест у битві під Аустерліцом і чин полковника під Ватерлоо. "Це ганьба моєї родини", — казав старий буржуа.

Він любив нюхати тютюн.

У Бога він майже не вірив.

Такий був пан Жільнорман — буржуа, який носив на собі відблиск вісімнадцятого сторіччя, фривольного і величного.

У перші роки Реставрації Жільнорман, тоді ще молодий — йому було тільки сімдесят чотири в 1814 році, — жив в Сен-Жерменському передмісті на вулиці Сервандоні, поблизу від церкви Сен-Сюльпіс. У кварталі Маре він оселився, коли остаточно покинув світське товариство, у віці далеко за вісімдесят років.

Але й відійшовши від світського життя, він зберіг свої звички. Головна, якої він дотримувався незмінно, — це нікого не приймати вдень. Обідав він о п’ятій годині вечора і тільки потім відчиняв двері свого дому для гостей. Така була мода його сторіччя, і Жільнорман не хотів від неї відмовлятися.

Розповімо тепер про двох його дочок. Вони народилися з проміжком у десять років. У молодості вони були зовсім несхожі й анітрохи не скидалися на сестер: ні за вдачею, ні зовні. Молодша любила квіти, любила поезію, музику, ще з дитинства вона мріяла про героя, чий туманний образ витав перед її зором. Старша теж мала свою мрію: в голубому майбутньому вона бачила постачальника, чоловіка геть тупого, мільйон у людській подобі або, скажімо, префекта. Прийоми у префектурі, швейцар у передпокої із золотим ланцюгом на шиї, офіційні прийоми в мерії, вона "пані префектова", — усе це миготіло в її уяві. Отак дві сестри мріяли, кожна про своє, коли ще були молоді. У обох виростали крила: в однієї — крила янгола, в другої — крила гуски.

На цьому світі жодне людське прагнення не здійснюється уповні. Молодша дочка одружилася з чоловіком своєї мрії, але рано померла. Старша так і не вийшла заміж.

На той час, коли вона з’являється в нашій оповіді, це була стара доброчесна діва з гострим носом і тупим розумом. Характерна деталь: за межами вузького родинного кола ніхто не знав її імені. Всі називали її "панна Жільнорман-старша".

Щодо церемонності, то з панною Жільнорман не змогла б зрівнятися жодна англійська міс. Сором’язливість цієї старої діви не знала меж. Її переслідував жахливий спогад: одного разу якийсь чоловік… побачив її підв’язку!

З роками сором’язливість панни Жільнорман тільки посилювалась. Їй усе здавалося, що її шемізетка просвічує або недосить високо затуляє шию. Вона сколювала своє вбрання безліччю шпильок і застібала його на безліч гачків. Одначе ця сором’язлива стара панна з радістю дозволяла цілувати себе одному юному уланові на ім’я Теодюль, що доводився їй троюрідним племінником.

Хвороблива цнотливість поєднувалась у ній зі святенництвом. Вона входила в Братство Святої Діви, на деякі свята затуляла обличчя білим покривалом, бурмотіла якісь особливі молитви, поклонялася "святому серцю", годинами стояла перед вівтарем у стилі єзуїтського рококо в каплиці, куди не допускали простих богомольців, і там душа її витала між мармурових хмаринок та променів із позолоченого дерева.

Вона вела батькове господарство. Жільнорман тримав при собі дочку, як єпископ Б’єнвеню — свою сестру. Такі випадки, коли разом живуть старий дід і стара діва, — не рідкість, і вони завжди являють собою зворушливе видовище двох слабких істот, які шукають опору одне в одному.

Крім діда й старої діви, у тому домі жив іще малий хлопець, який завжди тремтів і німував перед Жільнорманом. Старий розмовляв із цим хлопчиком тільки суворим тоном, а іноді й замахувався на нього ціпком: "Прошу вас сюди, добродію! А підійдіть-но ближче, шибенику, лобуряко! Відповідайте, шалапуте! Де ви пропадали, ледацюго?" і так далі, і таке інше. Старий боготворив цього малюка.

То був його онук. Ми ще до нього повернемося.

Книга третя

Дід і онук

1. Старовинний салон

Десь від 1817 року Жільнорман, який тоді ще жив у Сен-Жерменському передмісті, двічі на тиждень бував у домі баронеси Т., вельми достойної особи, чий чоловік за Людовика Шістнадцятого був послом Франції у Берліні. Барон Т., який за свого життя захоплювався магнетичним ясновидінням, розорився й помер у еміграції, залишивши дружині в спадок лише десять томів рукопису, оправлених у червоний сап’ян. То були надзвичайно цікаві спогади про Месмера[30] та його досліди. З гордості пані Т. не опублікувала тих спогадів і жила на маленьку ренту, що невідомо як збереглася. Пані Т. трималася далеко від двору ("Там надто мішане товариство", — казала вона), перебуваючи в шляхетному й гордому усамітненні. Кілька друзів — усі переконані роялісти[31] — збиралися двічі на тиждень біля її вдовиного коминка. Там пили чай, нарікали на нинішні часи, проклинали бонапартистів, обурювалися якобінськими настроями Людовика Вісімнадцятого і тихо говорили про надії, які подавав брат короля, згодом Карл Десятий. Жільнорман майже завжди приходив на ці зустрічі в супроводі своєї дочки, довготелесої панни, якій на той час було тільки сорок, але вона виглядала на всі п’ятдесят, і гарненького семирічного хлопчика, білявого, рожевого, свіжого, з радісним і довірливим поглядом. Його появу в салоні завжди зустрічали співчутливими вигуками: "Який він милий! Бідолашне дитя!" Це був той самий хлопчик, про якого ми вже згадували. "Бідолашним дитям" називали малого тому, що батьком йому доводився "луарський[32] розбійник" — той самий зять Жільнормана, якого старий вважав "ганьбою своєї родини".

2. Один з кривавих привидів того часу

Кожен, хто опинився б у ті роки в містечку Верноні й захотів прогулятися по тамтешньому монументальному мосту, міг побачити, глянувши через парапет, чоловіка років п’ятдесяти у шкіряному кашкеті, в штанях і куртці з грубого сірого сукна, на яку була нашита орденська стрічка, колись червона, а тепер жовта, в дерев’яних черевиках-сабо, із засмаглим майже до чорноти обличчям і майже білим волоссям, з великим шрамом, що перетинав лоб і щоку, згорбленого, зсутуленого, завчасу постарілого; з ранку до вечора той чоловік ходив із лопатою або садовим ножем у руці по одній із обгороджених ділянок, які ланцюгом тягнуться понад лівим берегом Сени — чарівні, зарослі квітами куточки, що їх можна б назвати садками, якби вони були більші, або букетами, якби були менші. Усі ті ділянки впиралися одним краєм у річку, а протилежним — у будиночок. Згаданий нами чоловік у куртці й дерев’яних черевиках десь близько 1817 року жив у найскромнішому з тих будиночків, до якого прилягала найменша ділянка. Він мешкав там у тиші й убогості разом зі служницею, про яку важко було сказати, молода вона чи стара, бридка чи гарна, селянка чи міщанка. На своїй діляночці землі він вирощував прегарні квіти, яким віддавав увесь свій час.

Упертою й наполеґливою працею він зумів вивести кілька сортів тюльпанів і жоржин, про які, здавалося, забула природа. Від світанку до вечора трудився він улітку на своїх грядках, підрізаючи, прополюючи, поливаючи, ходячи поміж квітниками з виразом лагідної доброти і глибокого смутку; іноді він годинами стояв нерухомо, слухаючи спів пташки на дереві або лепетання дитини в сусідньому домі, чи споглядаючи краплі роси на кінчику травинки, що її сонячний промінь перетворював у темно-червоний рубін. Годувався він надголодь і частіше пив молоко, ніж вино. Будь-який хлопчисько міг командувати ним, служниця бурчала на нього. Він був боязкий і сором’язливий до крайнощів, рідко виходив на вулицю й не бачився ні з ким, крім жебраків, що стукали в його вікна, та свого кюре, доброго старого абата Мабефа. Одначе якщо хтось із жителів містечка або приїжджих цікавився його тюльпанами й трояндами, він з усмішкою розчиняв перед ними хвіртку своєї садиби. То й був "луарський розбійник".

І разом з тим кожному, хто захотів би почитати спогади про військові походи, газету "Монітер" і зведення про бойові дії великої армії, не раз стрілося б ім’я Жоржа Понмерсі. Ще зовсім юним він став солдатом Сентонжського полку. Коли починалася революція, цей полк увійшов до Рейнської армії. Понмерсі воював під Шпейєром, Вормсом, Нейштадтом, Тюркгеймом, Альцеєм і Майнцом. Він був серед дванадцяти сміливців, які, укріпившись за старим Андернахським фортечним валом, стримували цілий корпус принца Гессенського й відступили тільки тоді, коли ворожі гармати пробили в мурі величезний пролом. У війську Клебера він брав участь у битві під Марш’єном і Мон-Паліселем, де йому поранило руку шрапнельною кулею. Потім він опинився на кордоні з Італією і в числі тридцятьох гренадерів під командуванням Жубера захищав Тендську ущелину. Жубер після цієї битви дістав звання генерал-ад’ютанта, а Понмерсі — підпоручика. Жорж Понмерсі був поруч Бертьє під дощем картечі в день битви біля Лоді. Він бачив, як його колишній генерал Жубер упав у бою біля Нові в ту мить, коли підняв шаблю і вигукнув: "Уперед!" Виконуючи якесь бойове доручення, Понмерсі повантажився зі своєю ротою на легкий вітрильник, відплив із Генуї в уже не пригадую який порт і потрапив в оточення сімох чи вісьмох англійських кораблів. Капітан-генуезець хотів викинути гармати в море, заховати солдатів між двома палубами і прослизнути в темряві як торговельне судно. Одначе Понмерсі звелів підняти на щоглу трикольоровий прапор і гордо пройшов під гарматними жерлами британських фрегатів. Відпливши звідти на двадцять льє, він так осмілів, що на своєму вітрильнику напав на великий англійський транспорт із військом і захопив його в полон. 1805 року він служив у дивізії Малера, яка відбила Гюнцбург в ерцгерцога Фердінанда. Біля Веттінгена він виніс під градом куль смертельно пораненого полковника Мопеті, командира 9-го драгунського полку. Він відзначився під Аустерліцом під час уславленого маршу колон під вогнем ворога. Коли кавалерія російської імператорської гвардії розгромила батальйон 4-го піхотного полку, Понмерсі був серед тих, хто завдав переможного контрудару. Імператор нагородив його хрестом. Понмерсі був свідком, як узяли в полон Вюрмсера під Мантуєю, Меласа в Александрії, Макка під Ульмом. Біля Ейлау він був на тому самому кладовищі, де відважний капітан Луї Гюго, дядько автора цієї книжки, зі своєю ротою, в якій було вісімдесят три чоловіки, протягом двох годин стримував всі атаки цілої ворожої армії. Тільки троє вийшли з того кладовища живими — і серед них Понмерсі. Він бачив Москву, потім Березину, потім Люцен, Бауцен, Дрезден, Вахау, Лейпциг і Гельнгаузенську ущелину; потім Монмірайль, Шато-Тьєрі, Краон, береги Марни, береги Ени й страшні лаонські позиції. Біля Арне-ле-Дюка, будучи в чині капітана, він зарубав десятьох козаків і врятував, правда, не свого генерала, а свого капрала. Його всього порубали в тому бою, і тільки з лівої руки в нього витягли двадцять сім скалок кістки. За тиждень до капітуляції Парижа він помінявся з товаришем місцями, перейшовши в кавалерію. Він супроводжував Наполеона на острів Ельбу. Під Ватерлоо він командував ескадроном кірасирів у бригаді Дюбуа. Це він відбив прапор у Люнебурзького батальйону. Понмерсі кинув прапор до ніг імператора. Він був весь залитий кров’ю. Вириваючи прапор, він дістав удар шаблею в обличчя. Імператор крикнув йому: "Ти полковник, барон і кавалер Почесного легіону!" Понмерсі відповів: "Ваша величносте, дякую за свою вдову!" Через годину він упав у рів, на оенську дорогу. Хто ж він такий, цей Жорж Понмерсі? А той самий "луарський розбійник".

Читач уже дещо про нього знає. Після битви під Ватерлоо, як ви пам’ятаєте, його витягли з рову, і йому пощастило приєднатися до армії, а потім у санітарних фургонах він добувся до табору на Луарі.

В роки Реставрації Понмерсі наполовину знизили платню, а потім відправили його на проживання, тобто під нагляд, у Вернон. Король Людовик Вісімнадцятий, вважаючи усе, що відбулося протягом Ста днів,[33] недійсним і незаконним, не визнав за Понмерсі права ні на орден Почесного легіону, ні на звання полковника, ні на баронський титул. Понмерсі ж ніколи не пропускав нагоди підписатися "полковник барон Понмерсі". Виходячи з дому, він завжди приколював на свій старий синій сурдут стрічку ордена Почесного легіону. Королівський прокурор застеріг Понмерсі, що його притягнуть до кримінальної відповідальності за "незаконне носіння цієї відзнаки". Коли службовець прокуратури передав йому застереження, Понмерсі з гіркою усмішкою відповів: "Не знаю, чи то я вже не розумію французької мови, чи то ви розучилися говорити нею, але я нічого не втямив". І після того цілий тиждень щодня виходив зі стрічкою. Його не стали більш турбувати. Двічі або тричі військовий міністр і командувач округу надсилали йому листи, адресовані "панові майору Понмерсі". Він відсилав ті листи назад нерозпечатаними.

Одного ранку він зустрів королівського прокурора на одній з вернонських вулиць, підійшов до нього й запитав:

— Пане прокурор, а чи дозволено мені носити мій шрам?

Не маючи інших прибутків, крім своєї вбогої півпенсії командира ескадрону, Понмерсі винайняв у Верноні найменший будиночок, який тільки міг знайти. Як він там жив, ми вже знаємо. У часи імперії, між двома війнами, він знайшов час, щоб одружитися з панною Жільнорман. Старий буржуа, у глибині душі обурений, погодився на цей шлюб, сказавши: "Найзнаменитіші родини можуть бути присилувані до такого". 1815 року пані Понмерсі, жінка, до речі, рідкісної вдачі й цілком гідна свого чоловіка, померла, залишивши малого хлопчика. Цей хлопчик міг би скрасити самоту полковника; але дід поставив вимогу, щоб онука віддали йому, а ні — то він позбавить малого спадщини. В інтересах хлопця батько поступився і, втративши сина, віддав усю свою любов квітам.

Він відмовився також від будь-якої політичної діяльності, не брав участі ні у змовах, ні в заколотах. Думки його витали між невинними нинішніми захопленнями і колишніми подвигами на полях битв. Він гаяв свій час, чекаючи, коли розквітне гвоздика, і спогадуючи Аустерліц.

Пан Жільнорман не підтримував із зятем жодних взаємин. Полковник був для нього "бандитом", а старий для полковника — "тупим бовдуром". Якщо Жільнорман і згадував про Понмерсі, то тільки щоб поглузувати з його "баронського титулу". Вони ясно домовилися, що Понмерсі не намагатиметься ні бачитися із сином, ні говорити з ним, — інакше малого відішлють йому і позбавлять спадку. Для Жільнорманів Понмерсі був наче зачумлений. Вони хотіли виховати хлопця по-своєму. Можливо, полковник і помилився, погодившись на ці умови, але він вважав, що робить добре і приносить у жертву тільки себе. Спадщина старого Жільнормана не обіцяла багато, але спадщина панни Жільнорман була значна. Ця тітка, що залишилася в дівках, володіла великим багатством по материнській лінії, і син сестри був її прямим спадкоємцем.

Хлопець, якого звали Маріус, знав, що в нього є батько, і тільки. Ніхто з ним про батька не говорив. Але перешіптування, недомовки, підморгування, якими зустрічали його в тому товаристві, куди він ходив із дідом, помалу проникли у свідомість малого, а що Маріус, природно, переймався настроєм і переконаннями свого, так би мовити, навколишнього середовища, то з плином часу він почав думати про батька з прикрим серцем і почуттям сорому.

Хлопець ріс, а полковник раз на два або три місяці потай приїздив до Парижа і приходив до церкви Сен-Сюльпіс у той час, коли тітка Жільнорман приводила Маріуса на месу. Там бідолашний батько ховався за колоною й дивився на свого сина, не сміючи ворухнутись, не зважуючись навіть дихати. Цей прикрашений шрамом воїн боявся старої діви.

Звідси і його дружба з вернонським кюре, абатом Мабефом.

Брат цього достойного священнослужителя був церковним старостою в Сен-Сюльпіс, і він не міг не звернути уваги на чоловіка зі шрамом, який плакав, дивлячись на малого хлопчика. Одного дня, приїхавши до Вернона навідати брата, церковний староста зустрів на мосту полковника Понмерсі й упізнав у ньому чоловіка з церкви Сен-Сюльпіс. Він розповів про нього своєму братові кюре, й обидва під якимсь приводом навідали полковника. Після цього візиту були й інші. Спочатку дуже стриманий, Понмерсі зрештою розговорився, і двоє старих довідались, як він пожертвував своїм щастям заради синового майбутнього. Після цього кюре відчув глибоку пошану до цього скривдженого долею чоловіка, а Понмерсі у свою чергу навернувся серцем до абата.

Двічі на рік, першого січня і на Святого Георгія, Маріус писав батькові офіційні поздоровчі листи, які йому диктувала тітка. Це було все, що дозволяв Жільнорман. Батько відповідав дуже ніжними листами, які дід засовував собі в кишеню не читаючи.

3. Тіні з минулого

Салон пані Т. став для Маріуса єдиним вікном у життя. Те вікно було тьмяне, і крізь нього проникало більше темряви, ніж світла, більше холоду, ніж тепла. Увійшовши в той дивний світ, малий хлопець, народжений для радості й щастя, дуже скоро зробився сумним і серйозним. Маріус зачудовано розглядався навколо себе. Він дивився на старих дам, що сиділи півколом біля каміна, в якому ледь жеврів вогонь, дивився на їхні суворі обличчя, ледь освітлені лампою під зеленим абажуром, обрамлені сивим або притрушеним сивиною волоссям, дивився на довгі сукні похмурих кольорів, пошиті за модою минулого сторіччя, він слухав, як ці дами зрідка цідять слова, водночас урочисті й гнівні, і йому здавалося, ніби перед ним не жінки, а патріархи та волхви зі Святого Письма, не живі люди, а привиди.

До цих привидів приєднувалися кілька священнослужителів, завсідників старовинного салону, та кілька аристократів. Один із них, пан Пор де Гі, лисий і рано постарілий, розповідав, що 1793 року, коли йому було шістнадцять, його відправили на тулонську каторгу за ухиляння від військової служби й закували в кайдани разом із вісімдесятирічним єпископом Мірпуаським. Їхнім обов’язком було прибирати вночі з ешафотів голови й тіла страчених. Вони переносили обезголовлені тулуби на плечах і на спині, від чого на їхніх червоних арештантських халатах утворювалася кірка закипілої крові, що вранці висихала, але надвечір знову відволожувалась. У салоні пані Т. можна було почути безліч таких трагічних оповідей.

Життя тут ледь-ледь жевріло. Слова здавалися тихими зітханнями. Газети, що відповідали смакам салону, скидалися на стародавні папіруси. Приходили сюди й молоді люди, але вони були якимись напівмертвим. У передпокої гостей зустрічали старі лакеї. Усе тут, здавалося, давно віджило, але вперто не хотіло сходити в могилу. Це був світ мумій — набальзамовані пани, понабивані опудала слуг.

І все ж таки цей крихітний світ не був позбавлений величі. Можна підсміюватися з нього, але не слід ані зневажати, ані ненавидіти його. Це — Франція минулих часів.

Як і всі діти, Маріус Понмерсі дечого навчався. Коли він вийшов із-під опіки тітки Жільнорман, дід доручив його виховання вчителю, позначеному всіма перевагами класичної тупості. Ця юна душа, що тільки розкривалася для життя, з рук святенниці потрапила до рук педанта. Маріус закінчив колеж і вступив на юридичний факультет. Він був рояліст, фанатик і людина суворих правил. Свого діда Маріус недолюблював за його старечий цинізм, а про батька він похмуро мовчав.

А загалом це був хлопець із палкою душею, але стриманий, шляхетний, великодушний, гордий, релігійний, екзальтований, наділений майже хворобливим гонором і сором’язливий до дикості.

4. Смерть розбійника

Маріус завершив свою середню освіту якраз тоді, коли старий Жільнорман покинув світське товариство, попрощався із Сен-Жерменським передмістям та салоном пані Т. і переселився у квартал Маре, у свій будинок на вулиці Сестер Голгофи. Зі слуг він тримав там, крім воротаря, покоївку Ніколетту, що замінила Манон, і товстуна Баска, про якого ми вже згадували.

1827 року Маріусові виповнилося сімнадцять. Повернувшись якось увечері додому, він побачив свого діда з листом у руці.

— Маріусе, — сказав Жільнорман, — завтра ти поїдеш у Вернон.

— Чого? — спитав Маріус.

— Побачитися з батьком.

Маріус здригнувся. Він думав про що завгодно, тільки не про те, що коли-небудь йому доведеться побачитися з батьком. Для нього це було цілковитою несподіванкою й досить неприємною. Він почував себе так, ніби має відбути тяжку повинність.

По-перше, вони з батьком дотримувалися протилежних політичних поглядів. А по-друге, Маріус був переконаний, що цей "рубака", як називав зятя старий Жільнорман у хвилини великодушності, не любив свого сина. Інакше він би не покинув його й не віддав під чужу опіку.

Юнак був такий приголомшений, що нічого не запитав у діда. Той заговорив сам.

— Він, здається, хворий. Хоче тебе бачити.

І після мовчанки додав:

— Виїдеш завтра вранці. Пригадується мені, що від заїзду Фонтен омнібус вирушає о шостій і прибуває до Вернона увечері. Ним і поїдеш. Він просить, щоб ти поквапився.

Після чого старий зіжмакав листа і сунув у кишеню. Маріус міг виїхати того ж таки вечора і бути в батька наступного ранку. В той час від вулиці Булуа ходив нічний диліжанс до Руана, який заїздив у Вернон. Проте ні Жільнорман, ні Маріус і не подумали навести довідки.

Наступного вечора, на смерканні, Маріус приїхав до Вернона. У домах уже запалювали свічки. Він спитав у першого стрічного, де живе "пан Понмерсі". Бо в душі він погоджувався з Реставрацією і не вважав свого батька ні бароном, ні полковником.

Йому показали дім. Він подзвонив. Відчинила жінка з лампою в руці.

— Пан Понмерсі вдома? — запитав Маріус.

Жінка не відповіла й не ворухнулась.

— Він тут живе? — перепитав Маріус.

Жінка ствердно кивнула.

— Я можу поговорити з ним?

Жінка заперечливо похитала головою.

— Але я його син, — сказав Маріус. — Він чекає мене.

— Він уже вас не чекає більше, — відповіла жінка.

Тільки тоді Маріус помітив, що вона плаче.

Жінка показала йому рукою на двері. Він увійшов.

У просторому передпокої з низькою стелею горіла свічка. Маріус побачив там трьох чоловіків: один стояв на ногах, другий — навколішках, а третій, у самій сорочці, лежав випростаний на підлозі. Той, хто лежав, був полковник.

Два інші були лікар і священик, який читав молитву.

Три дні тому полковник захворів на запалення мозку. Передчуваючи недобре, він іще на початку своєї хвороби написав старому Жільнорманові, просячи прислати сина. Полковникові ставало все гірше, і того самого вечора, коли Маріус приїхав у Вернон, він у нападі гарячки підхопився з ліжка, відштовхнув служницю, яка намагалася втримати його, й вигукнув: "Мого сина досі немає! Я піду зустрічати сина!" Потім він вийшов із кімнати й упав — у передпокої. Він щойно помер.

Служниця покликала лікаря та священика. Лікар з’явився запізно, священик прийшов запізно. Син теж з’явився запізно.

У тьмяному світлі свічки на блідій щоці полковника було видно велику сльозу, що викотилася з його мертвого ока. Око згасло, але сльоза не висохла. Полковник плакав, що син приїхав запізно.

Маріус дивився на цього чоловіка, якого бачив уперше й востаннє у своєму житті, на його шляхетне й мужнє обличчя, на розплющені очі, які вже нічого не бачили, на сиве волосся, на тіло, посмуговане брунатними рубцями, — слідами шабельних ударів — і поцятковане червонястими зірочками — загоєними ранами від куль. Він дивився на величезний шрам — знак героїзму — на обличчі, яке Бог позначив виразом доброти. Він подумав, що цей чоловік — його батько, проте лишився холодний.

Йому було сумно, але так само сумував би він, побачивши якогось іншого покійника.

А тим часом гірка жалоба витала в кімнаті. Служниця схлипувала у кутку, кюре молився, й молитва його уривалася риданнями, лікар утирав очі. Навіть покійник плакав.

Іноді лікар, священик і служниця поглядали на Маріуса, не мовлячи й слова; для них він був тут чужий.

Маріус, зовсім мало схвильований, почував себе через це дуже ніяково. Він упустив на підлогу капелюх, щоб подумали, ніби від горя він не зміг утримати його в руці. І водночас він відчував докори сумління і картав себе за таку поведінку. Але хіба це його провина? Він не любив свого батька — що вдієш?

Полковник не залишив після себе нічого. Продаж майна ледь покрив видатки на похорон. Служниця знайшла клаптик паперу, який передала Маріусові. Там були такі слова, написані рукою полковника:

"Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі".

На звороті полковник приписав:

"У тій самій битві під Ватерлоо один сержант урятував мені життя. Його звуть Тенардьє. Останнім часом, наскільки мені відомо, він держав корчму в якомусь селі поблизу Парижа, чи то в Шелі, чи в Монфермеї. Якщо моєму синові трапиться зустріти цього чоловіка, хай він зробить для нього все, що зможе".

Не так з обов’язку перед пам’яттю батька, як під впливом невиразної пошани до смерті, що панує в серці кожної людини, Маріус узяв і сховав ту записку.

З полковникового майна нічого не збереглося. Пан Жільнорман продав тандитникові його шпагу та мундир. Сусіди пограбували сад і розтягли рідкісні квіти. Інші рослини незабаром здичавіли або повсихали.

Маріус пробув у Верноні лише дві доби. Після похорону він повернувся до Парижа та до своїх занять на юридичному факультеті, зовсім не згадуючи про батька, ніби його ніколи й не існувало. Через два дні полковника поховали, а через три — забули.

Маріус носив на капелюсі жалобну стрічку. Ото й усе.

5. Несподівана зустріч у церкві

Маріус зберіг релігійні звички свого дитинства. Однієї неділі він прийшов на месу до церкви Сен-Сюльпіс, у той самий бічний неф перед вівтарем Святої Діви, куди водила його тітка, коли він був маленький. Будучи того дня неуважнішим і замисленішим, ніж звичайно, він опустився навколішки, сам того не помітивши, на оббитий утрехтським оксамитом стільчик для моління, на бильці якого було написано: "Пан Мабеф, церковний староста". Відправа тільки-но почалася, коли з’явився якийсь старий і сказав Маріусові:

— Добродію, це моє місце.

Маріус поквапно підвівся й відійшов, а старий опустився навколішки на свій стільчик.

Коли відправа скінчилася, Маріус стояв, поринувши у свої думки. Старий знову підійшов до нього і сказав:

— Пробачте, добродію, що я вас недавно потурбував і оце знову турбую. Може, ви розгнівалися на мене, і тому я хочу пояснити вам, у чому тут річ.

— Ну, що ви, не варто, — сказав Маріус.

— Ні, варто! — заперечив старий. — Я не хочу, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене. Розумієте, мені дуже дороге це місце. Ви спитаєте, чому? Зараз я вам скажу. Саме тут протягом багатьох років я бачив одного бідолашного батька, який раз на два або три місяці приходив сюди, щоб побачити свого сина, бо за якоюсь там родинною домовленістю він був позбавлений права з ним зустрічатися. Він приходив на ту годину, коли хлопчика приводили слухати месу. Малий і не здогадувався, що його батько тут. Може, він, сердешний, і не знав, що в нього є батько. А той ховався за цю колону, щоб його не побачили. Він дивився на сина й плакав. Він без тями любив своє дитя, бідолаха! Я бачив усе те, і тому це місце стало для мене мовби святе, і я взяв собі за звичку слухати месу тут, хоч як церковний староста маю право молитись на лаві причту. Я навіть познайомився з тим безталанним чоловіком. Його тесть, багата тітка чи ще хтось із родичів, достоту не знаю, погрожували позбавити хлопця спадщини, якщо він, батько, буде з ним бачитися. І тоді він пожертвував собою, щоб його син у майбутньому був багатий і щасливий. Батька розлучили із сином через політичні незгоди. Я шаную політичні переконання, але є люди, які не знають почуття міри. О Господи! Якщо чоловік бився під Ватерлоо, це не означає, що він страховище. Хіба можна через таке забирати в нього сина? Той чоловік був полковником у Бонапарта. Здається, він уже помер. Він жив у Верноні, де я маю брата кюре. Його прізвище чи то Понмарі, чи то Моперсі… На щоці в нього, як зараз бачу, величезний шрам від шабельного удару…

— Понмерсі? — запитав Маріус, збліднувши.

— Так, так. Понмерсі. А ви його знали?

— Це мій батько, добродію, — сказав Маріус.

Старий сплеснув руками й вигукнув:

— То ви той самий хлопчик! Авжеж, він і справді має вже бути дорослий. О, бідолашний юначе! Знайте ж принаймні, що ваш батько любив вас до нестями!

Маріус провів старого аж до його дому. Наступного дня він сказав панові Жільнорману:

— Ми з друзями домовились поїхати на полювання. Ви дозволите мені відлучитися на три дні?

— Хоч на чотири! — відповів дід. — Їдь собі, розважайся.

І, підморгнувши, прошепотів дочці:

— Якась любовна інтрижка!

6. До чого може призвести знайомство з церковним старостою

Куди їздив Маріус, ми довідаємося трохи згодом.

Три дні його не було в Парижі, а повернувшись, він пішов до бібліотеки свого факультету й замовив підшивку "Монітера".

Він перечитав "Монітер", перечитав усі історичні твори про Республіку та Імперію, прочитав "Спогади", продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, переглянув щоденники очевидців, воєнні зведення, заклики й відозви. Коли Маріус уперше натрапив на батькове прізвище у воєнних зведеннях великої армії, він цілий тиждень після того ходив наче в лихоманці. Він навідав генералів, під чиїм началом служив Жорж Понмерсі, і серед них графа Г. Церковний староста Мабеф, якому він зробив візит, розповів йому про життя полковника у Верноні, про його самотність, про квіти. Маріус таким чином до кінця пізнав свого батька — людину тонких почуттів і лагідної вдачі, рідкісне поєднання ягняти й лева.

А тим часом, захопившись розслідуваннями, що забирали весь його час і всі його помисли, Маріус майже не бачився з Жільнорманами. Він з’являвся на сніданок або обід і потім відразу зникав. Тітка бурчала. Старий Жільнорман усміхався:

— Ба! Настала пора дівчаток!

Іноді старий додавав:

— Ну й чортівня! Я думав, ідеться про інтрижку, а це, виявляється, справжня пристрасть.

І справді, то була пристрасть.

Маріус почав боготворити свого батька.

Різко змінились і його погляди. Минуле, в яке він заглянув, приголомшило і спершу навіть засліпило його.

Республіка, Імперія — раніше ці слова здавались Маріусові жахливими. Республіка ввижалася йому гільйотиною в сутінках. Імперія — шаблею посеред темної ночі. Та ось Маріус заглянув туди, й там, де сподівався знайти тільки хаос і морок, він із неймовірним подивом, до якого домішувалися радість і страх, розгледів сліпучі зорі: Мірабо, Верньйо, Сен-Жюста, Робесп’єра, Каміля Демулена, Дантона[34] — і сонце, що виходило з-за обрію, — Наполеона. Коли минуло перше засліплення, він побачив Республіку й Імперію у зовсім іншому світлі, ніж бачив їх досі: Республіку як торжество громадянського права, повернутого народові; Імперію як торжество французького духу, поширеного на всю Європу. За Революцією він побачив образ народу, а за Імперією — образ Франції.

І тоді Маріус збагнув, що досі він не розумів ні своєї країни, ні свого батька. Його мучило каяття й проймав розпач при думці, що він прозрів так пізно, що тільки могилі він може вилити свою душу. О, якби його батько був живий, він, Маріус, кинувся б йому на груди й сказав: "Батьку! Це я, твій син! У нас одне серце!" Він би обняв його й окропив слізьми його сиву голову, він би милувався батьковим шрамом, поклонявся його одежі, тиснув йому руки й цілував ноги! О, чому батько помер так рано, помер, не дочекавшись, ні справедливості, ні любові сина!

Виправдавши батька, Маріус, природно, змінив свій погляд і на Наполеона.

Хоч це йому далося не так легко.

З дитинства він чув про Бонапарта тільки погане. Партія Реставрації ненавиділа Наполеона ще дужче, ніж Робесп’єра. Вона досить уміло скористалася втомою нації й ненавистю матерів, чиї сини полягли на полях битв. Отож Бонапарта перетворили майже на страховище, й Маріус ніколи не мав про цього чоловіка якогось іншого уявлення.

Та ось він почав читати книги з історії, переглянув багато документів, і завіса, яка затуляла від нього Наполеона, розчахнулася. Маріус побачив перед собою щось грандіозне і помалу став усвідомлювати, що його уявлення про Бонапарта було хибне. З кожним днем неприязнь танула, і на зміну їй прийшов захват.

Однієї ночі Маріус був сам-один у своїй мансарді. Горіла свічка. Він читав, сидячи біля відчиненого вікна. Як зачаровує твоє видовище, ніч! Дивні звуки долинають невідомо звідки, розпеченою жариною блимає Юпітер, у тисячу двісті разів більший за нашу Землю, чорне небо мерехтить блискучими зорями!

Маріус читав зведення великої армії, ці героїчні рядки, написані на полях битв. Іноді йому потрапляло на очі прізвище батька і постійно — ім’я імператора. Уся велика імперія постала перед його зором. Поступово Маріус поринув у якийсь дивний стан. Він чув гуркіт барабанів, гарматні постріли, звуки сурми, розмірену ходу батальйонів, важкий чвал кінноти. Час від часу він підводив очі до неба й бачив, як у незглибимому просторі палахкотять грандіозні сузір’я, потім опускав погляд на книжку і там теж помічав якісь невиразні громаддя, що перебували в постійному русі. Серце йому стислося. Він був у нестямі, тремтів і задихався. Несподівано, сам не розуміючи, що з ним відбувається, Маріус підхопився на ноги, простяг руки у відчинене вікно, втупився у темряву, в тишу, в повиту мороком нескінченність, у вічну неозорість і вигукнув: "Слава імператору!"

Від тієї миті усе змінилося. Корсиканський людожер, узурпатор, тиран, комедіант, що брав уроки в Тальма,[35] африканський отруювач, тигр, Буонапарте — усе це розвіялось, і натомість виник осяйний образ Цезаря. Для Жоржа Понмерсі імператор був тільки улюбленим полководцем, яким захоплюються і за якого йдуть на смерть; для Маріуса він став чимось більшим — творцем могутньої французької держави, яка прийшла на зміну Стародавньому Риму й підкорила світ. Наполеон мав, звичайно, свої вади, він припускався помилок й навіть чинив злочини — тобто був людиною, але царственою навіть у своїх помилках, величною у своїх вадах, могутньою у своїх злочинах. Він утілював у собі Францію, яка мечем підкорила Європу. Наполеон став для Маріуса людиною-народом подібно до Ісуса, що був людино-богом.

Як і кожен навернений у нову віру, Маріус п’янів від неї й заходив у своїй прихильності надто далеко. Така була його вдача; покотившись під укіс, він уже не міг зупинитися. Фанатичне захоплення наполеонівським мечем змішалося в його уяві з відданістю наполеонівській ідеї. Він не помічав, що, схиляючись перед генієм, водночас схиляється перед грубою силою. Він припустився і багатьох інших помилок. Як у своїй оцінці злочинів старого режиму, так і в своєму захваті перед славою Наполеона, він ішов до кінця, не визнаючи ніяких застережень.

Хай там як, а неймовірно важливий крок було зроблено. Там, де раніше Маріус бачив падіння монархії, тепер він бачив піднесення Франції. Кут його зору змінився. Він дивився віднині у протилежний бік.

Родичі й не здогадувалися, яка в ньому відбулася зміна.

Коли після всіх цих роздумів Маріус остаточно скинув із себе стару шкуру прихильника Бурбонів, коли він перестав бути аристократом та роялістом і перетворився на завершеного революціонера, переконаного демократа і майже республіканця, Маріус пішов до гравера на набережній Орфевр і замовив сотню візитних карток із написом: "Барон Маріус Понмерсі".

Цілком природно, що в той час як Маріус привертався серцем до батька і тієї справи, за яку полковник воював протягом двадцяти п’ятьох років, він усе більше віддалявся від діда. Власне кажучи, старечий гумор Жільнормана ніколи не подобався онукові. Між ними вже існував розлад, який виникає між серйозними молодими людьми і фривольними дідами. Поки їхні політичні переконання збігалися, це перекидало між ними ніби місточок. Та коли цей місточок упав, між паном Жільнорманом і Маріусом розверзлася прірва. І крім усього, онук не міг подарувати дідові, що той із безглуздих міркувань розлучив його з батьком.

Проте зовні Маріус нічим не виказував себе. Тільки ставав дедалі мовчазніший, і все рідше бачили його вдома. Коли тітка бурчала, він лагідно вибачався, посилаючись на лекції, іспити, семінари і таке інше. Дід не відступав від свого непомильного діагнозу:

— Закохався! Мене не одуриш!

Час від часу Маріус кудись їздив і не з’являвся по кілька днів.

— Де це він пропадає? — дивувалася тітка.

Під час одного з таких від’їздів Маріус навідався до Монфермея, щоб виконати посмертну волю батька й відшукати колишнього сержанта Ватерлоо, а нині корчмаря Тенардьє. Корчма стояла зачинена, а Тенардьє зник невідомо куди. Заклопотаний тими пошуками, Маріус з’явився додому тільки на четвертий день.

— Розважається, — сказав дід.

А тим часом удома помітили, що Маріус носить на шиї якийсь медальйон, підвішений на чорній стрічечці.

7. Якесь дівчисько

Ми вже згадували про улана. Це був троюрідний онук старого Жільнормана по батьківській лінії. Лейтенант Теодюль Жільнорман задовольняв усі вимоги, щоб мати право називатися вродливим офіцером. Він мав "дівочу" талію, шаблю носив із якимсь особливим шиком і хвацько закручував догори вуса. Він служив по різних гарнізонах і в Парижі бував рідко, тому Маріус ніколи й не бачив його. Двоє кузенів знали один одного тільки на ім’я. Теодюль, як читачеві вже відомо, був улюбленцем тітки Жільнорман. Річ у тім, що вона з ним рідко зустрічалась, а отже наділяла його всіма можливими перевагами.

Одного ранку панна Жільнорман-старша повернулась до своєї кімнати вельми збуджена, хоч і була досить спокійної вдачі. Маріус знову звернувся до діда, щоб той дозволив йому здійснити невелику подорож, додавши, що хоче виїхати цього ж таки вечора. "Їдь!" — сказав Жільнорман і кинув убік, промовисто піднявши брови: "Приохотився пропадати ночами". Панна Жільнорман була страшенно заінтригована: "Це вже занадто! — пробурмотіла вона. — Але куди він усе-таки їздить?" Їй увижалася любовна пригода, якась таємниця, і вона була не проти стромити туди свого довгого носа.

Щоб погамувати цікавість, яка неабияк доймала її, стара панна заходилася вишивати на бавовняній тканині один із тих візерунків, властивих добі Імперії та Реставрації, де так багато кабріолетних коліс. Вона вже просиділа за цією роботою кілька годин, коли раптом двері відчинилися. Панна Жільнорман підняла ніс. Перед нею стояв лейтенант Теодюль і по-військовому віддавав їй честь. Вона радісно скрикнула. Навіть будучи старою, цнотливою і побожною, навіть будучи тіткою, приємно бачити у себе в кімнаті красеня-улана.

— Це ти, Теодюлю! — вигукнула вона.

— Проїздом, тітонько.

— Поцілуй же мене.

— З радістю! — сказав Теодюль.

І він поцілував її. Тітка Жільнорман підійшла до свого секретера й відкрила його.

— Ти пробудеш у нас бодай тиждень?

— Сьогодні ввечері від’їжджаю, тітонько.

— Залишся, любий Теодюлю, прошу тебе.

— Я б із радістю, тітонько, але наказ є наказ. Нас переводять до іншого гарнізону, з Мелена в Гайон. Ми їдемо через Париж, і я сказав собі: піду провідаю любу тітоньку.

— Ось тобі за твій клопіт.

І вона поклала йому в руку десять луїдорів.

— Ви хотіли сказати — за мою втіху, тітонько.

Теодюль поцілував її вдруге, і стара панна спізнала невимовно приємне відчуття, коли галуни мундира злегка дряпнули їй шию.

— Ти їдеш верхи зі своїм полком? — запитала вона.

— Ні, тітонько. Я хотів неодмінно побачитися з вами і дістав особливий дозвіл. Денщик веде в ескадроні мого коня, а я їду диліжансом. До речі, я хочу запитати у вас про одну річ.

— Що саме?

— Мій кузен Маріус Понмерсі теж кудись їде?

— Звідки тобі відомо? — спитала тітка, загорівшись цікавістю.

— Приїхавши до Парижа, я пішов у контору диліжансів, щоб залишити за собою місце в кареті.

– І що?

— Один пасажир уже був там переді мною і замовив місце на імперіалі. Я бачив у списку його прізвище та ім’я.

– І хто ж це такий?

— Маріус Понмерсі.

— От поганець! — вигукнула тітка. — Твій кузен не такий слухняний хлопець, як ти. Он що вигадав — провести ніч у диліжансі!

— Як і я.

— Ти по службі. А він із розбещеності.

— Гультяй! — сказав Теодюль.

Тут із панною Жільнорман сталося справжнє диво, у неї виникла думка. Якби вона була чоловіком, то ляснула б себе по лобі.

— Тобі відомо, що кузен не знає тебе? — спитала вона.

— Відомо. Я не раз його бачив. Але він мене просто не помічав.

— Отже, ви поїдете разом?

— Він на імперіалі, а я в кареті.

— Куди прямує диліжанс?

— В Анделі.

— То це туди зібрався Маріус?

— Він може вийти й раніше. Я, наприклад, зійду у Верноні — взяти пошту на Гайон. А куди їде Маріус, мені не відомо.

— Послухай-но, Теодюлю…

— Я слухаю, тітонько.

— Ти знаєш, Маріус віднедавна кудись пропадає.

— Хе-хе!

— Він часто не ночує вдома.

— Ого-го!

— Ми хотіли б довідатися, що під цим криється.

— Якесь дівчисько! — з виглядом знавця відповів Теодюль.

— А хто ж іще! — вигукнула тітка, яку остаточно переконало те, що Теодюль дослівно повторив припущення старого Жільнормана. І вона провадила: — Зроби нам послугу. Постеж трохи за Маріусом. Він не знає тебе, й тобі це буде неважко. Спробуй побачити те дівчисько. Ти нам про все напишеш. Це розважить твого діда.

Теодюль не мав особливої охоти виконувати роль шпига, але був розчулений десятьма луїдорами і сподівався одержати ще. Отож він сказав:

— Я до ваших послуг, люба тітонько.

Панна Жільнорман розцілувала небожа.

— Ти, Теодюлю, такого не вчинив би. Ти скоряєшся дисципліні, ти людина честі й обов’язку, і ти ніколи не покинув би своєї родини, щоб бігати за якоюсь дівкою.

Улан скорчив задоволену гримасу, мов розбійник Картуш, якого похвалили за чесність.

Того ж таки вечора Маріус піднявся на диліжанс, не здогадуючись, що за ним стежать. А шпиг насамперед потурбувався міцно заснути. Невсипущий Аргус[36] хропів усю ніч.

Удосвіта кондуктор диліжанса вигукнув: "Вернон! Хто до Вернона — виходьте!" — і лейтенант Теодюль прокинувся.

— Чудово, — пробурмотів він, іще напівсонний. — Мені якраз сюди.

Помалу в голові йому прояснилось, і він згадав про тітку, про десять луїдорів і про те, що йому доручено простежити за Маріусом. На думку про все це він тільки засміявся.

"Мабуть, він давно зійшов, — подумав Теодюль, застібаючи ґудзики мундира. — Він міг вийти в Пуасі, в Трієлі, в Мелані, в Манті, в Рольбуазі. Спробуй наздожени його, люба тітонько. Що я в біса напишу тій старушенції?"

У цю мить за вікном карети промайнули чорні штани — хтось спускався з імперіалу.

"Невже Маріус?" — здивувався лейтенант.

То був справді Маріус.

Селянська дівчинка, що сновигала між коней та візників на каретній зупинці, пропонувала пасажирам квіти. "Купіть квіти своїм дамам!" — вигукувала вона.

Маріус підійшов до дівчинки й узяв у неї найгарніший букет.

"Ну й чортівня, — подумав Теодюль, стрибаючи з підніжки диліжанса. — Кому ж він понесе ці квіти? Мабуть, то з біса гарна дівчина, коли їй дарують такий чудовий букет. Я хочу її побачити".

І Теодюль пішов за Маріусом, не так за дорученням, як підштовхуваний цікавістю.

Маріус не звернув найменшої уваги на Теодюля. З диліжанса виходили елегантні дами — він навіть не подивився на них. Здавалося, він нічого навколо себе не бачив.

"Він закоханий", — подумав Теодюль.

Маріус попрямував до церкви.

"Чудово! — сказав собі Теодюль. — Побачення, приправлене службою Божою, — це ж краса!"

Але Маріус не зайшов у церкву, а обминув її і зник за абсидою.

"Отже, побачення не в церкві, а біля церкви, — сказав собі Теодюль. — Ану подивлюся на дівчинку".

І він навшпиньки обійшов той виступ храму, за яким зник Маріус.

Там він завмер від подиву.

Затуливши обличчя долонями, Маріус стояв навколішки біля могили. Букет він обірвав і обсипав пелюстками надгробок. На чорному дерев’яному хресті білими літерами було написано: "ПОЛКОВНИК БАРОН ПОНМЕРСІ". Маріус плакав.

"Дівчисько" виявилося могилою.

8. Мармур проти граніту

Це сюди їздив Маріус, коли він уперше відлучився з Парижа. Це сюди він приїздив щоразу, як старий Жільнорман казав: "Бач, розважається ночами".

Лейтенант Теодюль геть розгубився, так несподівано зіткнувшись із могилою. До того ж смерть з’явилася перед ним у полковницьких еполетах, і він поштиво й дисципліновано відступив, залишивши Маріуса самого на цвинтарі. Не знаючи, що написати тітці, він вирішив узагалі нічого їй не писати. І відкриття Теодюля, певне, не призвело б до жодних наслідків, але сталось непередбачене.

Маріус повернувся до Парижа уранці третього дня і, стомлений після двох ночей, перебутих у диліжансі, захотів освіжитися купанням, тому швидко піднявся до себе, скинув дорожній редингот, зняв із шиї чорну стрічечку і вирушив у басейн.

Пан Жільнорман прокинувся рано, як і всі старі люди з чудовим здоров’ям. Він почув, що Маріус повернувся, і поспішив до його мансарди, щоб обняти онука, а заодно, може, й випитати, куди він їздив.

Але юнак спускається сходами вмить, а старий підіймається ними довго, отож коли Жільнорман увійшов до мансарди, Маріуса там уже не було.

На нерозібраній постелі лежали редингот і чорна стрічечка.

— Тим краще, — сказав Жільнорман.

І через кілька хвилин він уже заходив до вітальні, де сиділа його дочка, вишиваючи свої кабріолетні колеса.

У одній руці він тримав редингот, у другій — чорну стрічечку.

— Перемога! — вигукнув старий. — Зараз ми проникнемо в таємницю нашого хитруна! У мене портрет дівчини.

І справді, на стрічці висів футлярчик із чорної шагреневої шкіри, схожий на медальйон.

Старий узяв цей футлярчик і якийсь час роздивлявся його не відкриваючи, з виразом голодного бідолахи, що дивиться на розкішний обід, поданий не йому.

— Звичайно, тут портрет. Знаю я ці штучки! Його носять біля серця. Та, можливо, на цю дівку й дивитися страшно. У нинішньої молоді нікудишній смак!

— Ану, погляньмо, тату, — сказала стара панна.

Футлярчик відкривався, коли натиснути на пружинку.

Всередині вони не знайшли нічого, крім акуратно згорнутого папірця.

— Он воно що! — засміявся старий. — Любовна цидулка.

— Прочитаймо ж її! — сказала тітка, надіваючи окуляри.

Вони розгорнули папірець і прочитали таке: "Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі".

Неможливо передати словами, що відчули батько й дочка. Їх наче обдало крижаним подихом смерті. Вони не обмінялися й словом. Пан Жільнорман тільки прошепотів, мовби сам до себе:

— Це почерк рубаки.

Тітка оглянула папірець, покрутила його в руках і поклала назад у футляр.

У ту саму мить із кишені редингота випав якийсь пакетик, загорнутий у синій папір. Панна Жільнорман підібрала його й розгорнула. Це були візитні картки Маріуса. Вона подала одну батькові, і той прочитав: Барон Маріус Понмерсі.

Старий подзвонив у дзвіночок. З’явилася Ніколетта. Жільнорман узяв стрічечку, футлярчик і редингот, кинув усе це на підлогу посеред вітальні й сказав:

— Віднесіть цей мотлох.

Добра година минула в глибокій мовчанці. Старий батько і стара діва сиділи, відвернувшись одне від одного, але думали про одне й те саме. Нарешті тітка Жільнорман подала голос:

— Чудово — нічого не скажеш!

За кілька хвилин з’явився Маріус. Ще й не переступивши поріг вітальні, він помітив, що дід тримає в руці одну з його візитних карток. Побачивши онука, він глузливо вигукнув:

— Отже, ти барон! Ну, вітаю. Тільки поясни, що це означає!

Маріус зашарівся й відповів:

— Це означає, що я син свого батька.

Старий перестав сміятися і суворим тоном сказав:

— Твій батько — я!

— Мій батько, — мовив Маріус, не підводячи погляду, — був чоловіком скромним і мужнім. Він славно служив Республіці й Франції, він власноручно творив історію, він чверть століття жив на бівуаках, удень під картеччю й кулями, вночі — під снігом і дощем, він здобув у битвах два ворожі прапори, він дістав двадцять ран, він помер усіма забутий і припустився в житті тільки однієї помилки: занадто любив двох невдячних — свою вітчизну й мене!

Це було більше, ніж старий міг витримати. На слові "Республіка" він підхопився на ноги. Кожне вимовлене Маріусом слово відбивалося на обличчі старого рояліста, як подмух ковальського горна на розжареному залізі. З темного воно стало багровим, з багрового — ясно-червоним, з ясно-червоного — палахкотючим.

— Маріусе! Негідний хлопче! — закричав він. — Я не знаю, хто був твій батько! І не бажаю знати! Але всі ті люди були покидьки! Босяки, душогуби, якобінці, грабіжники! Ти мене чуєш, Маріусе? Ти такий самий барон, як моя пантофля! Робесп’єрові служили самі лиш бандити! Буо-на-пар-то-ві — лиш розбійники! Запроданці, які зрадили свого короля! Боягузи, що драпали від пруссаків та англійців під Ватерлоо! Ось це я знаю. А якщо твій батько потрапив у ту компанію — тим гірше для нього!

Тепер уже Маріус перетворився на шматок розжареного заліза, а пан Жільнорман — на ковальський міх. Юнак тремтів усім тілом, він не розумів, що з ним діється, голова його палала. Він почував себе, як священик, на чиїх очах викидають облатки, як факір, на чиїх очах плюють у обличчя його ідола. Він не міг допустити, щоб таке говорили при ньому безкарно. Але що було робити? Його батька топтали в нього на очах, але хто топтав? Його рідний дід. Як помститися за одного й не образити другого? З одного боку — священна могила, з другого — сиве волосся. Голова в Маріуса пішла обертом, і на кілька хвилин він наче очманів. А тоді підвів погляд, подивився своєму дідові просто в очі й громовим голосом вигукнув:

— Геть Бурбонів! І того гладкого кнура Людовика Вісімнадцятого!

Людовик Вісімнадцятий уже чотири роки як помер, але це Маріуса не обходило.

З ясно-червоного старий раптом став біліший за своє волосся. Він обернувся до бюста герцога Беррійського, який стояв над каміном, і з якоюсь дивною урочистістю вклонився йому. Потім двічі пройшовся, повільно й мовчки, від каміна до вікна й від вікна до каміна. Повертаючись від вікна удруге, нахилився до дочки, що спостерігала цей двобій із тупим подивом старої вівці, і сказав їй, усміхаючись майже спокійно:

— Барон в особі цього панича і буржуа в моїй особі не можуть далі жити під одним дахом.

І, враз випроставшись, мертвотно-блідий, тремтячий, грізний, він простяг руку до Маріуса й крикнув:

— Геть звідси!

Маріус покинув дім Жільнорманів.

Наступного дня старий сказав дочці:

— Ви посилатимете кожні півроку по шістдесят пістолів цьому кровопивці й більш ніколи мені про нього не згадуйте.

У нього лишилося стільки нерозтраченого гніву, що він, не знаючи, куди дівати його, ще три місяці казав дочці "ви".

Маріус пішов із дому, теж обурений до глибини душі. Одна обставина підсилила його роздратування. Похапцем відносячи Маріусів "мотлох" у його мансарду, Ніколетта десь загубила на темних сходах футлярчик із запискою полковника. Ні футлярчик, ні записка так і не знайшлися. Маріус був переконаний, що "пан Жільнорман", — віднині він називав діда тільки так, — кинув у вогонь "заповіт його батька". Він знав напам’ять кілька рядків, написаних полковником — отже, нічого не було втрачено. Але записку вважав святою реліквією. Що з нею зробили?

Маріус не сказав, куди йде, та він, власне, цього й не знав. При ньому було тридцять франків, годинник і дорожній мішок із деякими пожитками. Він найняв на годину кабріолет і рушив навмання у напрямку Латинського кварталу.

Що станеться з Маріусом?

Книга четверта

"Друзі абетки"

1. Гурток, який мало не став історичним

У ту епоху, до всього начебто байдужу, вже відчувався перший подих революції. З глибин вихоплювався вітер 1789 і 1792 років.[37] Під впливом часу люди змінювалися непомітно для самих себе. Стрілка, яка біжить по циферблату, біжить і в людських душах. Кожен ступив свій крок уперед. Роялісти стали лібералами, а ліберали — демократами.

У Франції не було тоді таких могутніх підпільних організацій, як німецький Тугенбунд або італійський рух карбонаріїв. Але тут і там, розгалужуючись, ішла невидима діяльність. В Ексі виникла Кугурда;[38] у Парижі серед інших подібних об’єднань існувало товариство "Друзі абетки".

Хто вони були, ці "Друзі абетки"? Судячи з назви, вони ставили перед собою завдання навчати дітей грамоти. Проте в даному випадку йшлося про каламбур. "Друзі абетки" оголошували себе друзями всіх пригноблених[39] — тобто народу. Їх було не так багато. Це таємне товариство перебувало ще в зародковому стані. Вони збиралися в Парижі у двох місцях: поблизу Ринку в шиночку під назвою "Коринф" і неподалік Пантеону в маленькій кав’ярні на майдані Сен-Мішель. Та кав’ярня називалася "Мюзен".

Регулярні таємні збори "Друзів абетки" відбувалися в тильному приміщенні кав’ярні "Мюзен". Та зала сполучалася із самою кав’ярнею довгим коридором і мала потайний вихід у провулок Піщаний. Там курили, пили, грали в азартні ігри, гомоніли і сміялись. Про все на світі там розмовляли голосно, а про окремі речі — пошепки. На стіні висіла стара мапа республіканської Франції — обставина достатня, щоб насторожити поліцейського шпига.

Більшість "Друзів абетки" були студенти, щиро здружені з кількома робітниками. Ось імена ватажків — вони якоюсь мірою належать історії: Анжольрас, Комбефер, Жан Прувер, Фєйї, Курфейрак, Баорель, Леґль, Жолі Грантер.

Ці молоді люди утворювали наче одну родину, поєднану міцною дружбою. Усі, крім Леґля, були родом із півдня.

То був видатний гурток. Він зник у чорній безодні, яка давно лишилася позаду. Перед самим початком драми, до якої ми підійшли впритул, мабуть, варто кинути промінь світла на ці юні голови, перш ніж читач побачить, як вони проваляться у морок своєї трагічної долі.

Першим ми назвали Анжольраса — згодом читач зрозуміє чому.

Цей чарівний юнак був єдиним сином багатих батьків. Гарний, як янгол, він, одначе, вмів навіювати страх. Зустрівши його замислений погляд, можна було подумати, що в одному зі своїх попередніх існувань він уже пережив революцію. Він засвоїв її традиції як живий свідок і знав до найменших подробиць усі її великі діла. У нього були глибоко посаджені очі з червонуватими повіками, пухла нижня губа, часто закопилена у зневажливій гримасі, високе чоло. Він був юний і свіжий, як дівчина, хоч іноді здавався блідим. Уже дорослий, він мав вигляд хлопчика. У двадцять два роки він здавався сімнадцятирічним. Він був дуже серйозний і начебто не знав, що на світі існує створіння, яке зветься жінкою. Він мав одну тільки пристрасть — справедливість, й одну думку — здолати перешкоди, які стоять на шляху до неї. Він майже не помічав троянд, не звертав уваги на весну, не слухав співу пташок. Для нього, як і для Гармодія,[40] квіти годилися тільки для того, щоб ховати в них меч. Суворий у своїх радощах, він цнотливо відвертав погляд від усього, що не було республікою. Це був твердий, як мармур, коханець Свободи. У його натхненній мові бриніла велич революційних гімнів.

Якщо Анжольрас утілював у собі логіку революції, то Комбефер представляв її філософію. Комбефер довершував і виправляв Анжольраса. Він був трохи нижчий і кремезніший. Революція, згідно з Комбефером, була чимось приземленішим і людянішим, ніж в Анжольраса. Анжольрас висловлював її божественне право, а Комбефер — право природне. Комбефер краще, ніж Анжольрас, розумів звичайних людей. Якби цим двом судилось увійти в історію, то один став би праведником, а другий — мудрецем. Анжольрас мав більше мужності, а Комбефер — людяності. Він любив слово "громадянин", але віддавав перевагу слову "людина". Він читав запоєм, відвідував театри, був знайомий з найновішими досягненнями науки, займався дешифруванням ієрогліфів, розколював камінці, які йому траплялися, і розводився на теми геології, міг намалювати по пам’яті метелика шовкопряда, вказував на помилки в Академічному словнику французької мови, не брав нічого на віру — навіть чудеса, — гортав підшивки "Монітера", поринав у роздуми. Він заявляв, що майбутнє в руках шкільного вчителя, й цікавився питаннями освіти. Це був справжній учений, любитель і знавець точних наук і водночас "замріяний до химер", як казали про нього друзі. Він вірив у всі фантазії: і в залізні дороги, і в можливість знеболювання при хірургічних операціях, і в електричний телеграф, і в керовані повітряні кулі. Його не лякали ніякі фортеці, споруджені забобонами, деспотизмом і марновірством проти людського духу. Він вважав, що рано чи пізно наука поверне розвиток людства в потрібному напрямку. Анжольрас був вождем, Комбефер — ватажком. З першим хотілося йти на бій, з другим — вирушити в мандри. Не те щоб Комбефер не був здатен боротися, долати грудьми перешкоди. Але йому більше подобалося йти вперед помалу, вести людство до кращої долі, навчаючи його об’єктивних законів буття і первісних істин. Звичайно, й пожежа може світити, та чи не ліпше дочекатися, поки зійде сонце? Світло, затьмарене димом, поступ, оплачений ціною насильства, — не могли цілком задовольнити цю лагідну й глибоку душу. "Треба, щоб добро було чисте від будь-якого зла", — невпинно повторював він.

Жан Прувер відзначався ще більшою лагідністю, ніж Комбефер. Він часто закохувався, вирощував у вазонах квіти, грав на флейті, писав вірші, любив народ, жалів жінок, плакав над долею дітей, вірив і в світле майбутнє, і в Бога і звинувачував революцію за те, що вона знесла з пліч царствену голову — голову Андре Шеньє.[41] Він був справжній ерудит, він вивчив італійську, латинську, грецьку та давньоєврейську мови, але користувався ними тільки для того, щоб читати чотирьох поетів: Данте, Ювенала, Есхіла та Ісайю. Він любив блукати полями, зарослими вівсюгом та волошками, і хмари цікавили його не менше, ніж історичні події. Його розум був ніби повернутий у два напрями — одним боком до людини, другим — до Бога. Він ділив свій час між навчанням і спогляданням. Цілий день він поглиблював свої знання в суспільних науках, а ввечері споглядав громаддя нічних світил. Як і Анжольрас, він був єдиним сином у багатих батьків. Він розмовляв лагідно, ходив із похиленою головою й опущеним поглядом, збентежено всміхався, вдягався недоладно, був незграбний, червонів невідомо з якої причини, здавався боязким. І в той же час Жан Прувер не знав страху.

Фейї був робітник і круглий сирота. Він працював на фабриці віял, ледве заробляючи по три франки в день і плекаючи одну мрію — визволити світ. Була в нього й інша мета — здобути освіту. Це теж означало для нього визволення. Він вивчився грамоти без сторонньої допомоги і всі свої знання здобув самотужки. Фейї мав великодушне серце. Цей сирота захотів усиновити цілі народи. У гуртку юних утопістів, чия увага була цілком прикута до Франції, він один представляв інтереси чужоземних країн. Фейї весь кипів, коли починав розмову про те, що турки поневолили Крит і Фессалію, росіяни — Варшаву, австріяки — Венецію. Але особливо обурював його поділ Польщі, здійснений 1772 року. Усі сучасні злочини проти націй, вважав Фейї, беруть початок від розділу Польщі, від того страхітливого насильства, підступно вчиненого над шляхетним і відважним народом. Так говорив цей бідний робітник, що добровільно взяв на себе обов’язки захисника справедливості.

Якщо Анжольрас був вождем, Комбефер — ватажком, то Курфейрак був центром тяжіння. Інші давали більше світла, він — більше тепла. Курфейрак володів саме тими якостями, що приваблюють до себе людей: дотепним розумом, веселою вдачею, чаром безтурботної молодості.

Баорель був хлопцем щирої душі й поганої поведінки, марнотрат. Базіка й зухвалець, не позбавлений, проте, дару красномовства, доброти й сміливості. Він носив строкаті камізельки й мав украй червоні погляди. Забіяка з великої літери (тобто нічого він так не любив, як сварку, а ще дужче — заколот, а найдужче — революцію), він був завжди готовий побити вікна, потім розібрати бруківку, потім скинути уряд, щоб подивитися, до чого це призведе. Він ходив у студентах уже одинадцятий рік, але юридичних наук і не нюхав. Він обрав для себе девіз: "Адвокатом не буду", а гербом — нічний столик, із шухляди якого визирає краєчок засунутого туди суддівського берета. Проходячи повз юридичний факультет, він завжди застібався на всі ґудзики, немов боявся підхопити пошесть. У лекціях він бачив тільки тему для глузливих пісеньок, а в професорах — натуру для карикатур. Він безтурботно проїдав десь зо три тисячі франків на рік, що їх давали йому батьки-селяни, яким він зумів прищепити глибоку пошану до вченого сина.

Баорель любив тинятися по різних кав’ярнях, отож він здійснював зв’язок між "Друзями абетки" й іншими ще неоформленими гуртками, які організувалися трохи пізніше.

Серед цих юнаків був один зовсім лисий на прізвище Леґль.[42] Уродженець містечка Мо, він підписувався "Орел-із-Мо", й товариші для стислості прозвали його Боссюе.[43]

Боссюе був веселий хлопець, якому вічно не щастило. Та він тільки посміювався зі своїх невдач. У двадцять п’ять років він був уже лисий. Його батько під кінець життя зумів придбати собі будиночок і поле; але син унаслідок якоїсь невдалої оборудки дуже скоро втратив і те, й те. Він був освічений і розумний, але все оберталося проти нього. Якщо він рубав дрова, то неодмінно ранив собі палець. Якщо заводив подругу, то незабаром виявлялося, що він придбав собі й приятеля. Щохвилини з ним траплялось якесь лихо. Він весело казав: "Я живу під дахом, з якого весь час падає черепиця". Він був бідний, але йому ніколи не бракувало почуття гумору. Він так звик до своєї лихої долі, що називав її на ім’я. "Добридень, моє Безталаннячко", — казав він.

Вічні невдачі зробили його винахідливим, і він знав безліч способів роздобути гроші. Боссюе не квапився набути професію адвоката і навчався на зразок Баореля. Він не мав власного притулку й ночував то в одного, то в другого, то в третього зі своїх приятелів, але найчастіше — в Жолі. Жолі вивчав медицину. Він був на два роки молодший від Боссюе.

Жолі являв собою яскравий тип уявного хворого, але з молодих. Внаслідок занять медициною він не так став лікарем, як сам перетворився на хворого. У двадцять три роки він знаходив у себе безліч недуг і проводив життя, розглядаючи в дзеркалі свій язик. Він запевняв, що людина намагнічується, як стрілка компаса, й у себе в кімнаті ставив ліжко узголів’ям на південь, а ногами на північ, з тим щоб уночі його кровообіг не порушувався потоками земного магнетизму. Під час грози він мацав собі пульс. А втім, він був найвеселіший хлопець у всій компанії.

Усі ці такі різні молоді люди сповідували одну релігію — вони вірили в Прогрес і поклонялися Ідеалу.

Між тими пристрасними душами з їхніми непохитними переконаннями був один скептик. Як він опинився між ними? Як виняток, що підтверджує правило. Скептика звали Грантер, і він не хотів ні в що вірити. Проте мало хто зі студентів здобув за час своєї науки в Парижі стільки корисних знань: він знав, що найкращу каву подають у кав’ярні "Ламблен", що найкращий більярд у кав’ярні "Вольтер", що в "Ермітажі" на Менському бульварі готують чудові млинці, й дівчатка там просто диво, що в тітоньки Соге дуже смачно смажать курчат, що біля Кюветної застави готують рибу під винним соусом, а біля застави Битв можна роздобути непогане біле винце. Тобто він знав усі привабливі місця. Крім того, Грантер добре володів прийомами ножного бою, умів трохи танцювати, чудово орудував палицею і любив випити. Він був страшенно негарний, але вважав, що всі жінки в нього закохані.

Такі слова, як "права народу", "права людини", "французька революція", "релігія", "прогрес" для Грантера не означали майже нічого. Він підсміювався з них. Він жив однією іронією. "Усе на світі ілюзія, крім моєї повної склянки", — любив повторювати він. Бабій, картяр, гультяй, вічно п’яний, він знай наспівував: "Люблю дівчаток і люблю вино", чим неабияк дратував наших юних мрійників.

А втім, і в цього скептика був предмет фанатичної прихильності. Хоча схилявся він не перед ідеєю або догмою, а перед живою людиною — Анжольрасом. Грантер любив і обожнював Анжольраса. Чим же Анжольрас підкорив цього анархіста-безвірника? Своїми переконаннями? Аж ніяк. Своїм характером. Таке можна спостерігати нерідко. Скептик, який горнеться до віруючого, — це те саме, що закон взаємодоповнення кольорів. Те, чого ми позбавлені, приваблює нас. Ніхто так не любить світла, як сліпий. Карлиця закохується у велетня-барабанщика. У жаби очі завжди звернуті до неба. Чому? Щоб бачити, як літають птахи. Грантер, у якому плазував сумнів, любив дивитись на Анжольраса, в якому ширяла віра. Він відчував потребу в Анжольрасі. Хоч він ясно собі цього й не усвідомлював, але чиста, здорова, тверда, непохитна й правдива натура Анжольраса причаровувала його. Інстинктивно він захоплювався ним як своєю протилежністю. Біля Анжольраса Грантер почував себе людиною. А втім, він був складений з двох начебто несумісних елементів. Він був іронічний і щирий. Його розум обходився без віри, але серце його не могло обійтися без дружби.

Невтримно тягнучись до Анжольраса, Грантер днював і ночував у товаристві цих молодих людей. Тільки тут він почував себе добре, і не було для нього більшої радості, ніж дивитись, як у винних випарах перед ним маячать їхні силуети. Його терпіли за приязну вдачу.

Анжольрас, людина непохитної віри і ворог спиртного, зневажав цього безвірника й пияка. Він поблажливо приділяв йому трохи жалості. Грантер перебував у становищі невизнаного Пілада.[44] Постійно відштовхуваний Анжольрасом, він, проте, ходив за ним, наче тінь, кажучи: "Яка людина — тверда, мов граніт!"

2. Надмогильна промова Боссюе[45] професорові Блондо

Одного полудня Леґль стояв, недбало прихилившись до одвірка кав’ярні "Мюзен". Він дивився на майдан Сен-Мішель і досить безтурботно думав про одну невеличку пригоду, яка сталася з ним позавчора на юридичному факультеті й дещо змінила його плани на майбутнє, плани, правда, досить-таки туманні.

Незважаючи на свій напівдрімотний стан, Леґль, чий погляд ліниво ковзав по майдану, раптом помітив двоколісний екіпаж, що їхав повільно й наче нерішуче. Чого тут треба цьому кабріолетові? Чому він суне так повільно? Леґль заглянув у той екіпаж і побачив поруч із візником якогось юнака. Перед юнаком лежав дорожній мішок. На карточці, нашитій на мішок, виднілося написане жирними чорними літерами ім’я: МАРІУС ПОНМЕРСІ.

Це ім’я вивело Леґля з його замріяно-сонного стану. Він випростався і гукнув, звертаючись до юнака в кабріолеті:

— Пане Маріусе Понмерсі!

Кабріолет зупинився.

Юнак, який теж, здавалося, перебував у глибокій задумі, підвів погляд.

— Що таке? — обізвався він.

— То ви пан Маріус Понмерсі?<