ТРУДІВНИКИ МОРЯ - ВІКТОР ГЮГО

ВІКТОР ГЮГО

ТРУДІВНИКИ МОРЯ - ВІКТОР ГЮГО

РОМАН

Переклад з французької, примітки та післямова Степана ПІНЧУКА

Присвячую цю книжку гостинним і вільнолюбним скелям, закутневі древньої нормандської землі, в якому живе маленький і гордий приморський народ, суворому, але любому моєму серцю острову Гернсей, теперішньому моєму притулкові, і, можливо, моїй майбутній могилі. В. Г.

Релігія, суспільство, природа — ось три сили, з якими бореться людина. Ведучи боротьбу проти всіх трьох, вона водночас не може обійтися без жодної з них. Людині треба вірити — звідси храм; вона повинна творити — звідси місто; треба з чогось жити — звідси плуг і корабель. Але, розв’язуючи потрійне завдання, вона заходить у потрійний поєдинок. І усі три сили обумовлюють незбагненний тягар життя. Перед людиною стоїть перепона, втілена в забобон, втілена в передсуд, втілена в стихію. Потрійне ананке тяжіє над нами: ананке догматів, ананке законів, ананке предметного світу. В Соборі Паризької богоматері автор оповів про перше, в Знедолених з’ясував друге, в цій же книзі він указує на третє.

До трьох фатальних сил, які пригнічують людину, прилучається внутрішня фатальна сила, верховне ананке — людське серце. Отвіль-Гауз, березень 1866 р.

ЛА-МАНШСЬКИЙ АРХІПЕЛАГ

І Стихійні лиха минувшини

Атлантичний океан підточує наші береги. Під натиском полярної течії спотворюється наше скелясте західне побережжя. Гранітна стіна, що звисає над морем від Сен-Валері-на-Соммі аж до Інгувіля підмита, додолу падають велетенські брили, вода перекочує гори валунів, наші порти затягуються піском і завалюються камінням, перегачуються гирла річок. Кожного дня відривається і зникає під водою шматок нормандської землі. Титанічна праця, тепер уже сповільнена, нещодавно викликала жах. Тільки велетенський хвилеріз — Фіністер стримував море. Про могутність північного припливу, про його руйнівний розмах можна судити з западини, що утворилася між Шербургом і Брестом.

Ла-Маншська затока утворилася за рахунок французької землі, і сталося це ще в доісторичні часи. Проте дата останнього рішучого напливу океану на наше узбережжя відома. В 709 році, за шістдесят років до того, як на престол зійшов Карл Великий, море одним ударом відкололо від Франції Джерсей. Крім Джерсею, видніються скелясті береги земель, затоплених раніше. Вершини, що здіймаються над водою, — острови. Вони й становлять Нормандський архіпелаг.

На ньому оселився працелюбний людський мурашник. Слідом за роботою моря, яка витворила пустиню, почалася робота людини, і ця робота створила народ.

II

Гернсей Граніт на півдні, пісок на півночі; тут крутосхили, там — дюни.

Похила площина луків з хвилястою грядою горбів, здиблені угору скелі; торочки цього зеленого, зібраного в складки килима, — морська піна; то тут, то там вздовж берега осілий вал, на ньому декілька гармат, вежа з бійницями; внизу вздовж самісінької лінії берега — масивна фортечна стіна з амбразурами і сходами; стіну заносить піском, в неї вдаряє хвиля; тільки й цієї облоги тепер їй боятися; вітряки, обезкрилені бурями; у Віллі, у Вільо-Руа, у порту Сен-П’єр поблизу Тортваля, крила деяких іще крутяться; у скелястих бухтах — якорні стоянки; в дюнах — отари овець; безперестану сновигають вівчарки та сторожові собаки погоничів худоби; по вибоїстих дорогах мчать, підстрибуючи, візки міських торгівців; нерідко побачиш чорні будівлі: на західному узбережжі їх присмолюють, щоб захистити від дощів; півні, кури, купи гною; скрізь циклопічні стіни, стояли вони раніше і в старовинній гавані, їх велетенські гранітні брили, могутні стовпи і важелезні ланцюги колись захоплювали зір; тепер все це, на жаль, поруйноване; ферми обрамлені височенними деревами; поля, обнесені кам’яними огорожами в пояс висотою, своїми обрисами начеб покреслили рівнину дивним шахматним візерунком; то тут, то там земляний вал у сусідстві з якимось будяком, хижі, складені з граніту, — справжні каземати, вони не розвалилися б під градом ядер; подекуди в щонайглухішій місцевості нова невеличка будівля з дзвоном на даху — то школа; два-три потоки в низині; дуби і в’язи; неймовірний витвір природи гернсейська лілія — таких не знайдеш ніде; під час весняної оранки — плуги, запряжені вісімкою коней; перед хатами широкі скирти сіна на кам’яних оденках, розміщених по колу; хащі дикого терну; іноді невеличкі парки в давньому французькому стилі — з підстриженими тисовими деревцями, з мереживними самшитами, примхливими вазами впереміш із фруктовими садами та городами; вишукані квіти за тинами селянських садиб; рододен-Сеп-П’єр — головне місто на острові Гернсей.

дрони поміж бадиллям картоплі; скрізь на траві сушаться побурілі водорості; на цвинтарях нема хрестів; в місячному сяйві кожний надгробний камінь здасться привидом, білою дамою, що знялася на весь зріст; на обрії видніється близько десяти готичних дзвіниць; старі церкви — нові догмати; протестантські обряди уживаються з готичною архітектурою; в пісках і на мисах похмура кельтська загадка, втілена в різних формах: менгіри, пельвани, довгі камені, чарівні камені, камені, "які гойдаються, дзвенять, камінні галереї, кромлехи, дольмени, всілякі історичні пам’ятки; після друїдів — католицькі священики; після священиків — протестантські пресвітери; живі спогади про повернення з небес: як на одну з вершин, де стоїть замок архангела Михаїла, врізався Люципер, а на іншій вершині, на мисі Дикар — Ікар, квіти цвітуть майже так само взимку, як і влітку. Такий Гернсей.

III Гернсей.

Продовження Земля плодюча, масна, сповнена соків. Кращих пасовищ не знайти. Пшениця — найвищого гатунку, корови — породисті. Телиці з пасовищ Сен-П’єр-дю-Буа не гірші за премійованих овець з Конфоланського плоскогір’я. Сільськогосподарські товариства Франції та Англії відзначають преміями найвищі здобутки нив та лугів Гернсею. До послуг сільського господарства велика кількість доріг; густа сітка піляхів сполучення сповнює життям весь острів. Шляхи ж там чудові. На перехресті двох доріг лежить на землі плоский камінь, над ним височіє хрест. Найдавніший бальї Гернсею Готьє де ла Сальт, призначений на цю посаду 1284 року, перший в списку всіх наступних бальї, був повішений за несправедливий суд. На тому місці, де Готьє де ла Сальт востаннє став на коліна і де він востаннє помолився богу, стоїть хрест, який дістав назву «Хреста бальї». В бухтах і затоках, біля якорних стоянок море рябіє великими буями, схожими на розмальовані голови цукру; вони погойдуються на хвилях, і в очах мерехтять чорні та білі клітинки, чорні і жовті смуги, зелені, сині, жовтогарячі цяточки і візерунки. Іноді звідтіля долинає монотонний спів матросів, які тягнуть судно вздовж берега на линвах.

Задоволений вигляд не тільки в рибалок: у землеробів та садівників також. Грунт, насичений пилом скельних пород, — життєдайний; природні добрива — намул та водорості — збагачують його солями; цим пояснюється його неймовірна родючість: все росте, як на дріжджах; скрізь магнолії, мирти, вовчі ягоди, олсандри, сині гортензії; фуксії як намальовані; аркадами зводиться трилисна вербена, стінами звисає герань; помаранчеві та лимонні дерева ростуть під відкритим небом; щоправда, виноград визріває в теплицях, зате він пречудовий; камелії — то справжні дерева; в садах можна побачити квітку алое, вищу від будівель. Нема на світі розкішнішої, нема казковішої рослинності від тієї, котра заступає і прикрашує фасади чепурних вілл і котеджів острова.

Чарівний з одного боку, Гернсей жахливий — із другого. Західна його частина, весь час перебуваючи під океанічними шквалами, спустошена. Там високий прибій, там шторми, обмілілі бухти, полатані човни, поля під паром, ланди, халупи, іноді хутірці з хиткими та вбогими хатками, отари худющих овець, низькоросла просолена трава — ось похмура картина безпросвітних злиднів.

Лі-У — пустельний острівець, що видніється вдалині; він доступний тільки під час відпливу. Він весь заріс чагарями, поточений норами. У кроликів острова Лі-У розвинуте почуття часу. Вони вилазять зі своїх схованок тільки в годину припливу. Вони знущаються з людини. Приятель-океан їх захищає. В таких великих братствах втілена сама природа. Якщо удатися до археологічних розкопок у Вазонській бухті, то там можна знайти дерева. Під таємничою товщею піску похований ліс.

Рибалки західної частини Гернсею, яку безперервно шмагають вітри, — люди норовливі на вдачу, але вправні лоцмани. Поблизу островів Ла-Маншу море незвичайне. Канкальська бухта, до якої подати рукою, — це той закуток земної кулі, де припливи досягають найбільшої висоти.

IV Трава

Трава на Гернсеї — звичайна собі трава, тільки вона трохи багатша, ніж в інших місцях; гернсейські пасовиська мало що не такі, як луги Клюта чи Жеменоса. Як і в будь-якому іншому місці, ви тут знайдете вівсик і метлицю, але тут більше костеря з веретеноподібними колосками, повзучого лютика, канаркової трави, польовиці, з якої виготовляється зелена фарба, оксамитника з волохатим стеблом, запашного жовтоквітника, тремтливого чорного пасльону, дощових нагідок, дикого часнику, листя якого ніжне-ніжне, а запах аж надто гострий, тимофіївки, лисохвосту, колос якого схожий на невеличку булаву, куги, зі стебел якої виплітають коші, вівсюги піщаної, здатної закріплювати сипучі піски. І це все? Ні. Тут зустрінеш і собачу траву — її квіти згортаються в клубочок, і дике просо, і, як вважають деякі місцеві агрономи, бородач. Скерди, схожі листям на кульбабу, показують час, а сибірська заяча капустка провіщає погоду. Трава як трава, та все ж такої трави не знайдете ніде, бо це трава архіпелагу; адже вона росте на граніті, а поливають її хвилі океану.

А тепер загляньте всередину і уявіть собі міріади комах: одні з них — потворні, інші чарують око, вони повзають серед билинок і пурхають над ними: в траві — довгорогі, довговусі жуки-довгоносики, мурахи, які доять своїх годувальниць — трав’яних вошей, невгамовні коники-стрибунці, листоїди, або інакше — божі корівки, личинки жука-ковалика, який називається чортовою худібкою, на траві і в повітрі — бабки, наїзники, оси, жуки-бронзовики, бархатисті джмелі, мереживнокрилі мухи, оси з червоними черевцями, гудливі шершні, — уявіть собі все це, і перед вами постане казкова картина, яку споглядає на гребені гори поблизу Жебура чи Фермен Бея червневого дня опівдні мрійник-ентомолог і натуролог-поет.

Раптом ви запримітите на цій ніжно-зеленій травичці невеличку квадратну плиту з вирізьбленими на ній двома літерами: W. D., які означають War Department, тобто Військове відомство. Так і має бути. Цивілізація повинна себе показати. Інакше місцевість видавалася б справжньою глушиною. Поїдьте собі на рейнські береги, знайдіть такий же незайманий куточок; до певної міри краєвид вам здасться таким урочисто величним, ніби ви потрапили в храм, мимоволі спливає думка, що цю місцину особливо полюбив господь-бог; заглибтесь у нетрища, де гори навівають самотність, а ліс огортає вас своєю тишею, виберіть хоч би Андернах та його околиці, відвідайте темне й незрушне Лаахське озеро — про нього ми знаємо так мало, що воно здається майже легендарним; ніде не знайдете такої царственої тиші, буття всесвіту тут відбито у всій священній безтурботності; всюди панує повна незворушність, скрізь непохитний порядок великого безпорядку природи; ви йдете розчулений серед цього безлюддя, воно сповнене любовної млості, як весняна пора, воно сумне, як осінні днини; йдіть, куди дивляться очі, лишіть позад себе руїни монастиря, розчиніться в зворушливій безмовності переярків, у співах птахів і в шелестінні листя; пийте пригорщами джерельну воду, блукайте, думайте, піддайтесь забуттю; перед вашими очима постане хижка: вона стоїть край хутірця, що загубився між деревами; затишна хатина потопає в зелені, вона вся заплетена плющем та запашними квітами, в ній лунає дитячий сміх: ви підходите ближче і на замшілому камені старезної стіни, де ряхтіють сонячні виблиски впереміш із темними цятами тіні, під назвою хутора Лідеєрбрейціг, прочитаєте: «2-га рота 22-го запасного батальйону». Ви гадаєте, що знаходитесь у селі, — а потрапили в полк. Така вже людина.

V

Вибрики моря

Оверфол — читай «страшне місце» — досить звичне явище на західному узбережжі Гернсею. Морські хвилі химерно повищерблювали цей берег. Кажуть, що на вершині зрадливих скель вночі з’являється надприродне сяйво, яке не раз бачили й існування якого підтверджують бувалі мореплавці: воно то застерігає, то збиває з дороги. Ці ж таки відважні та легковірні моряки розрізняють під водою легендарну голотурію — оцю кропиву, що росте на дні морському чи не в самому пеклі, доторк до якої обпалює руку полум’ям. Така місцева самоназва, як, наприклад, Тентаже (від галльського Тен-Тажель), вказує на те, що тут не обійшлося без нечистої сили. Есташ, він же Уейс, натякає на неї в своїх старовинних віршах:

Підняв нечистий раптом шквал. За хвилею нахлинув вал. І небо хмара зла вкриває, Ні тьмі кінця, ні морю краю.

Ла-Манш нині такий же непокірний, як і в часи Тюдріга, Умбрафеля, Чорного Амонду і рицаря Еміра Лідо, що переховувався на острові Груа, поблизу Кемперле. В тутешніх краях море іноді показує такі спектаклі, яких треба остерігатись. Приміром, ось які коники викидає роза вітрів поблизу ісландських узбереж: буря насувається з південного сходу; відтак настає затишшя, цілковите затишшя; ви полегшено зітхаєте; іноді це може тривати з годину; раптом — ураган, але вже не з південного заходу; то він налітав з корми, а тепер налітає з носа; буря мчить із протилежного боку. Якщо з вас не дуже досвідчений лоцман, якщо ви не виявитесь справжнім морським вовком і не скористаєтесь із тимчасового затишшя та не переставите вітрил, поки міняється вітер, то ви пропали: судно розпадається і тоне.

Під час свого перебування на Гернсеї Рібероль, який скінчив свої дні в Бразілії, п’яте через десяте записував у свій особистий нотатник факти щоденного життя. Ось один із аркушів цього щоденника: «1 січня. Новорічний подарунок: буря. Корабель, який прибув із Портріє, вчора затонув прямо перед площею. 2 січня. Поблизу Рокена затонуло трищоглове судно. Воно йшло з Америки. Загинуло семеро душ. Двадцять одного чоловіка врятовано. З січня. Не повернулося поштове судно. 4 січня. Буря триває... 14 січня. Злива. Під час обвалу загинув один чоловік. 15 січня. Негода. «Фавну» не вдалося відчалити. 22 січня. Раптовий шторм. На західному березі п’ять нещасливих випадків. 24 січня. Буря не вщухає. Звідусіль повідомлення про загибель кораблів».

В цих місцях океан майже ніколи не затихає. Ось чому тривожний голос давнього поета Лі-Уар-Ена, цього Ієремії морів, доносить до нас через століття кигикання чайок, неугавний гуркіт шторму.

Але не буря найнебезпечніша для суден, що плавають поблизу архіпелагу; шторм гримить несамовито, і ця несамовитість попереджує. Судно заганяють у порт або пускають його дрейфувати; моряки намагаються якомога нижче опустити вітрила; якщо вітер дужчає, вітрила згортають, і з біди можна якось викрутитись. Найстрашніші небезпеки біля цих берегів — це небезпеки невидимі, вони чигають завжди, і чим краща погода, тим вони невідворотніші. Під час зустрічі з ними вдаються до особливого рятівного маневру. Моряки західного Гернсею чудово виконують цей маневр, який можна було б назвати застережним маневром. Ніхто не вивчив так, як вони, три найбільші небезпеки спокійного моря: «пастка», «пліш» і «водокрут». Пастка — це підводна течія, пліш (темне місце) — це мілина, водокрут (страховина) — це чорторий, западина, глибока яма в скелях під водою, колодязь на морському дні.

VI

Скелі

Узбережжя Ла-Маншського архіпелагу — майже суцільна пустеля. Його острови мальовничі, але їх береги похмурі й неприступні. Ла-Манш чимось схожий на Середземно море: хвиля в ньому різка і несамовита, прибій — гуркотливий. Через це скелі в березі химерно подовбані, нижня його частина глибоко підмита. Пливеш вздовж острова, і перед тобою постають оманливі видива. Кожної миті скеля намагається тебе ошукати. Де знаходять гніздовище всі ці химери? В граніті. Нема нічого дивнішого. Велетенські кам’яні жаби повилізали з води, звісно ж, щоб ковтнути свіжого повітря; схилившись над обрієм, кудись квапляться гігантські черниці, і скам’янілі складки їхніх накидок мають на вітрі; королі в плутонічних коронах, сидячи на масивних престолах, які обливає шумовиння, поринули в роздуми; якісь істоти, врослі в скелю, простягають руки, видно їхні витягнені пальці. І все це — лише безформне громаддя берега. Припливеш ближче — і вже нема нічого. Каменю властиві такі перетворення. Ось перед тобою фортеця, ось руїни храму, ось нагромадження халуп і облуплених стін — справжні руїни вимерлого міста. Насправді ж нема ні міста, ні храму, ні фортеці: є тільки крутий берег. Залежно від того, підпливаєш ти ближче чи відпливаєш далі, відносить тебе течією чи ти огинаєш сушу, скелі міняють вигляд; навіть у калейдоскопі так швидко не розсипається візерунок; одні образи розвіюються, з’являються нові, перспектива робить свою справу. Ось ця брила — тринога; ба ні — вона вже лев, та де — не лев, вона — ангел, він розпростер свої крила: ще мить — і замість ангела — людська постать: хтось сидить, читає книгу. Ніщо так швидко не міняє своїх обрисів, як хмари, та кам’яні брили мінливіші за них.

Форми їхні вражають величчю, але не красою. Від краси вони досить далекі. Іноді вони бувають хворобливі й відразливі. Скелі вкриті наростами, пухлинами, наривами, синцями, ґулями, бородавками. Гори — це горби на тілі землі. Мадам де Сталь, почувши, як Шатобріан, що був сутулий, лаяв Альпи, сказала: «В ньому озвалася заздрість горбаня». Величні лінії і велична незворушність природи, морська гладінь, обриси гір, тінявість лісів, небесна синява — все поєднується з якимось нестримним розпадом, невід’ємним від гармонії. Краса має свої лінії, потворність свої. Одним властива усмішка, іншим — ощирені зуби. Постійний процес розпаду робить зі скелями те саме, що й з хмарами. Форма хмар, які пливуть по небу, розпливчата; форма скелі, яка стоїть незрушно, непостійна. Жах первісного хаосу залишив свій слід на витворах природи. Величаві творіння пошрамовані рубцями. Потворне, навіть приголомшливе, долучається до найпрекраснішого і цим ніби повстає проти існуючого порядку речей. Буває, що й хмару спотворює гримаса. Буває, що й небо вдає з себе блазня. Всі лінії морських хвиль, листя, скель — ламані, і не знати які образи-карикатури можуть привидітись у них. Там панує безформність. Ніде не знайдеш чіткого контуру. Велич там є, та немає чіткості малюнка. Пригляньтесь до хмар: яких тільки облич ви в них не побачите, з чим тільки не знайдете в них подібності, яких тільки постатей не впізнаєте. Але спробуйте знайти серед них грецький профіль. Ви знайдете там Калібана, тільки не Венеру. І ніколи не побачите Парфенопа. Зате іноді, як ніч западає, велетенська тінь плитою спускається на хмарні стовпи і, оточена брилами туману, темніє на блідому, сутінковому небі гігантським потворним кромлехом.

VII

І узбережжя і океан

Хутори на Гернсеї монументальні. Трапляється не раз, що біля дороги, неначе декорація, зводиться стіна, в якій пробиті проїзні ворота і хвіртка для пішоходів. Час видовбав у наличниках і в склепінні глибокі розколини, де пускають паростки спори польового моху і де нерідко сполохаєш сонного кажана. Сховані в тіні дерев висілки — старезні, але живучі. Халупи виглядають такими ж древніми, як і собори. В стіні камінної хижки по дорозі в Убі — ніша, в ній обрубок колони з датою: 1405 рік. На фасаді іншої, ближче до Бальмораля, вирізьблений з каменю герб, як на селянських будинках Ернані та Астригари. Хоч куди глянеш — побачиш на фермах вікна в косу решітку, невисокі вежі зі сходами і ліплені склепіння часів Відродження. Біля кожних дверей — гранітний приступець, з якого вершники сідали на коней.

В неродючих парафіях західного Гернсею, серед необроблених полів, звичайна криниця з білим кам’яним дашком нагадує гробницю арабського святого. Замість воріт в огорожі, якою обнесено поле, просвердлюють колоду на кам’яному стрижні; за певними прикметами пізнають лісу, на котру ночами сідають верхи гноми і морські духи.

Схили ярів то тут, то там поросли папороттю, берізкою, гостролистом з багряними ягодами, рожевою шипшиною, шипшиною білою, шотландською бузиною, бирючиною і рослиною з довгим гофрованим листям, яке називають комірцями Генріха IV. Серед усього оцього зела буйно розростається кипрей — улюблена їжа ослів, яку в ботаніці вишукано і делікатно називають «онагровим кипреєм». Скрізь хащі, зарості грабини, «зеленогрива діброва», в зеленій гущавині щебече цілий світ крилатих, якого підстерігає світ повзучий; дрозди, коноплянки, малинівки, сойки, стрімголов пролітають арденські іволги, кружляють зграї шпаків; тут зеленушка, і щиголь, і пікардійська галка, і червонолапа ворона. Трапляються вужі.

Маленькі водоспади, відведені в жолоби із напівзігнилого дерева, крізь які просочуються краплі, приводять у рух млини, тарахкання яких долинає крізь гущу дерев. Посередині дворів деяких ферм ще й досі можна побачити стару давильню для виготовлення сидру і видовбаний кам’яний круг, на якому крутилося жорно, мнучи яблука. Худоба п’є воду з корит, подібних до саркофагів. Можливо, хтось із кельтських королів зігнив у такій ось гранітній скрині, а тепер із неї мирно цмулить воду волоока корова. Повзики і трясихвістки залюбки грабують зерно, насипане курям.

Все узбережжя поруділо. Вітер дотріпує вицвілу на сонці траву. На окремих церквах — ряса з плюща до самої дзвіниці. В деяких місцях на пустелях, порослих вересом, височенна скеля вивершується халупою. В зв’язку з тим, що пристаней нема, судна витягають на сушу, величезні камені правлять їм за підпорки. Вітрила кораблів, що видніють на горизонті, видаються скоріше яскраво-рудими, як охра, чи жовтувато-рожевими, як сьомга, але не білими. З північного боку, звідки дмуть вітри і хльоскають дощі, дерева опушені лишайником; здається, навіть каміння таке завбачливе, що обгорнуло себе шкурою з густого і кущистого моху. Шурхотіння, подуви вітру, шелест листя, раптовий злет морського птаха зі сріблистою рибкою в дзьобі, тьма-тьмуща комах, колір яких міняється відповідно до пори року; гучне різноголосся серед гомінких скель. Пущені пустопаш, скачуть полем коні. Вони то качаються в траві, то стрибають, то стають як укопані і вдивляються в морську далечінь, звідки набігають на берег все нові й нові хвилі. В травні старенькі будівлі селян та рибалок аж облипають розквітлі левкої, а в червні стіною зводиться бузок.

У дюнах руйнуються батареї. Гармати без ужитку, і з цього користаються селяни. На жерлах сохнуть рибальські сіті; в чотирьох стінах розваленого блокгауза пасеться заблуканий осел, припнута до кілка коза скубе іспанський газон і синій чортополох. Сміються напівголі діти. На стежинах намальовані клітки — тут діти граються в «казана».

Надвечір, коли призахідне сонце низько простеляє своє багряне проміння, вибоїстими дорогами неквапом повертаються з паші корови. Вони намагаються то зліва, то справа скубнути жмут живоплоту, за що на них гавкають собаки. Пустельні миси західного узбережжя хвилястим пасмом врізаються в море; де-не-де на них погойдуються тамариндові деревця. Коли западають сутінки, циклопічні стіни скель, крізь виломи у кам’яних брилах яких просочується сяйво, на вершинах горбів закінчуються довжелезними гребенями, їхні зубці скидаються на чорне мереживо. Посвист вітру, такий лункий у цьому безлюдді, створює враження якоїсь незвичайної далини.

VIII

Порт Сен-П’єр

Порт Сен-П’єр, головне місто Гернсею, колись був забудований дерев’яними різьбленими будинками, вивезеними з Сен-Мало. На Великій вулиці і до цього часу красується кам’яний будинок XVI століття.

Сен-П’єр — вільний порт. Місто в чарівному безладді спадає ярусами по горбах та долинах, котрі збігаються навколо старої Гавані, ніби затиснуті в кулаці велетня. Виярки стали вулицями; поперечні сходи скорочують відстані. По цих крутих вулицях чвалом мчать униз і піднімаються вгору сильні англо-нормандські запряжки. На центральній площі, просто неба, прямо на бруківці сидять перекупки, їх поливають зимові зливи; тут же, за кілька кроків, височіє бронзова статуя якогось принца. За рік у Джерсеї випадає дванадцять дюймів атмосферних опадів, а на Гернсеї — десять з половиною дюймів. Рибалки тут у більшій пошані, ніж городники; в рибному ринку — величезній критій залі — стоять мармурові столи, на них красується улов, а він у Гернсеї часто буває величезний, напрочуд багатий.

На публічну бібліотеку нема й натяку. Є, щоправда, технічне й літературне товариство. Є колеж. Церкви тут ростуть, як гриби після дощу. Як тільки якусь церкву побудують, її зразу ж висувають на затвердження «панами членами ради». Нерідко на вулиці можна побачити воза, вантаженого стрільчатими, з доброго дерева віконними рамами — дарунок якогось столяра якійсь церкві.

Є суд. Судді в бузкових мантіях гучно виголошують вироки. В минулому столітті жоден різник не міг продати бодай фунта яловичини чи баранини, щоб судові чини не взяли своєї частини.

Тьма-тьмуща сектантських богомілень протистоїть офіційній церкві. Зайдіть у першу-ліпшу з них, і ви почуєте, як простий дядько пояснює своїм одновірцям, що таке не-сторіанство, тобто розповідає про невловиму різницю між матір’ю Христовою і божою матір’ю, або ж повчає, що бог-отець — всемогутній, а син його — тільки подоба всемогутності; все це дуже нагадує Абелярову єресь. Тут аж кишить від католиків-ірландців, які такі нетерпимі в справах віри, що їхні теологічні суперечки нерідко кінчаються ударом воістину християнського кулака. Нічого не робити в неділю — закон. Все дозволяється в неділю, не можна тільки випити склянку пива. Якщо б «у святий день суботній» вас замучила спрага, то високоповажний Амоса Шіка із Гай-стріт, який має ліцензію на торгівлю елем і сидром, був би щиро обурений. Закон недільного дня: співай, але не пий. Тільки на молитві вимовляють «господи». А так кажуть «милосердний». God чи ножиці, що впали на землю, вигукнула: «Господи!» — і її вигнали за те, що вона «всує згадала ім’я боже». Тут ще віє духом Біблії, а не Євангелія.

В місті є театр. На глухій вулиці е хвіртка, через неї входиш в якийсь коридор — це під’їзд. За своєю архітектурою театр скидається на клуню, в яку звалюють сіно.

Сатана тут не в пошані, тож вистачить йому й такого помешкання. Якраз навпроти в’язниця — ще одне житло того самого пана.

На північному узвишші в Касл Карей (помилка: треба було б казати Карей Касл) зібрано дорогоцінну колекцію картин, переважно пензля іспанських майстрів. Якби вона належала громаді, там би був справжній музей. В деяких аристократичних домах збереглися цікаві зразки голландського розмальованого плиткового отинькування, яке свого часу прикрашувало камін царя Петра в Саардамі, і рідкісне фаянсове обличкування стін, яке називається по-пор-тугальски azulejos; ці вишукані фаянсові вироби — твори старовинного мистецтва, нині відновленого і набагато вдосконаленого завдяки ініціаторам, подібним до доктора Лас-саля, фабрикам на зразок Прем’єр і художникам по кераміці — майстрам Дейку та Деверсу.

Шосе д’Антен Джерсею називається Червонобулон-ською вулицею; Сен-Жерменське передмістя Гернсею називається Рое. Тут багато гарних прямих вулиць, садів, будинки тонуть у зелені. В порту Сен-П’єр стільки ж дерев, скільки дахів, більше гнізд, ніж домів, і більше пташиного щебету, ніж вуличного шуму. Передмістя Рое таке ж імпозантне, як аристократичні квартали Лондона; все тут біле і чисте. Перетніть яр, пройдіться вулицею Міль-стріт, заверніть у прохід-ущелину між двома високими будинками, підніміться довгими вузенькими покрученими сходами з хисткими приступцями — і ви опинитесь у справжньому бедуїнському селищі; старенькі халупи, немощені, вибоїсті вулички, обсмалені горища, повалені стіни, порожні приміщення без вікон і дверей, в яких уже пробивається трава, балки, що загороджують вулицю, руїни, які постають поперек дороги; то тут, то там сяка-така заселена людом хижка, гола дітвора, бліді жінки; можна подумати, що ви потрапили в Заачу.

В порту Сен-П’єр нема годинникарів, є зегермайстри; нема оціночників на ярмарках, є аукціонери, нема малярів, є художники, нема мулярів, є ліпники, нема мозольних операторів, є педикюристи, нема кухарів, є кулінари, у двері не стукають, а «вдаряють». Якась пані Песко називає себе «митним агентом і корабельною постачальницею». Один ци-рульпик повідомив у своїй голярні про смерть Веллінгтона такими словами: «Начальник солдатні переставився».

Жінки ходять від оселі до оселі, перепродуючи всілякий дріб’язок, куплений на ринках і ярмарках; це ремесло називається тут «коробейництвом». Коробейниці дуже бідні, за день вони насилу вторговують кілька дублів. Наведемо слова однієї з них:

«Та й пощастило ж мені: я відклала за тиждень про чорний день сім су». Мій приятель якось подарував такій коробейниці п’ять франків; вона сказала: «Щиро дякую вам, пане, тепер я зможу закупити товар оптом».

В травні місяці в порту з’являються яхти, рейд кишить від прогулянкових суден, майже всі вони оснащені, як шхуни, але на деяких є вже парові машини. Дехто з власників витрачає на утримання яхти до ста тисяч франків на. місяць.

Крикет процвітає, а бокс геть занепав. Широко розповсюджені товариства тверезості, і, як по правді, не без добрих наслідків. Члени цих товариств влаштовують процесії, вони несуть свої прапори з майже масонською урочистістю, чим зворушують навіть корчмарів. Можна почути, як власниці таверн дорікають п’янюгам: «Нічого жлуктити цілу пляшку. Випийте скляночку і досить з вас».

Народ тут здоровий, гарний і доброзичливий. Міська в’язниця часто стоїть пусткою.

На святвечір тюремний наглядач, якщо тільки є в’язні, частує їх по-сімейному вечерею.

Місцеві архітектурні смаки — непорушні; місто Сен-П’єр вірне своїй королеві, Біблії і опускним вікнам; чоловіки влітку купаються голими, купатися в спідніх непристойно, прилипаючи, вони підкреслюють наготу.

Тутешні матері чудово вдягають дітей: які милі ці розмаїті, ошатні дитячі костюмчики! Діти ходять вулицями самі — зворушлива і приємна довірливість.

Старшенькі ведуть за ручку малюків.

У модах Гернсей наслідує Париж. Щоправда, не в усьому. Іноді замилування яскравочервоним і яскраво-синім кольорами виявляє спорідненість з Англією. І все ж нам довелося підслухати, як одна місцева кравчиха, ненависниця індиго та яскраво-червоного кольору, повчаючи гернсейську модницю, зробила дуже тонке зауваження: «Ось колір братків я вважаю цілком пристойним і цілком дамським кольором». Гернсейське корабельне рукомесло має гучну славу; доки захаращені вітрильниками, які підлягають ремонту. Кораблі витягають на сушу під звуки флейти. «Від флейтиста, — кажуть майстри-теслярі, — більше користі, ніж від кількох робітників». У порту Сен-П’єр, як і в Д’єпі, є свій Полле і, як у Лондоні, — свій Стренд. Світська людина не покажеться на вулиці з папкою чи портфелем під пахвою, зате щосуботи йде на ринок з кошиком у руках. Якось порт Сен-П’єр проїздом відвідала коронована особа — і після цього в ньому збудували вежу. Людей ховають в межах міста. Обабіч Шкільної вулиці лежать два кладовища. Надгробок, поставлений у лютому 1610 року, став частиною огорожі.

Іврез, сквер зі смарагдовими газонами і купами дерев, не гірший за наймальовничіші куточки Єлисейських полів у Парижі, але тут є ще й море. На красиво оформлених вітринах «Аркади» читаєш хоч би такий рекламний напис: «Тут продаються парфуми, схвалені 6-м артилерійським полком».

Містом сновигають візки, навантажені бочками з пивом і мішками з кам’яним вугіллям. Перехожий то тут, то там може побачити такі оголошення: «Тут, як і раніше, дають у тимчасове користування племінного бугая»; «Тут по найвищій ціні скуповують ганчір’я, свинець, скло, кістки»; «Тут продають на вибір молоду, круглу картоплю»; «Продаються підпорки для гороху, декілька тонн вівсяної соломи на січку, повний комплект аглицьких дверних приладів для вітальні, а також вгодована свиня. Звертатись: ферма «Моя утіха» Сен-Жак»; «Продається свіжий м’якуш, жовта морква на сотні і справна французька клістирна трубка. Звертатися до млина, що поблизу сходів Сент-Андре»; «Тут забороняється чистити рибу і звалювати покидьки»; «Продається дійна ослиця» і тощо, і тощо.

IX

Джерсей, Орін’ї, Серк

Острови Ла-Манш — це шматки Франції, які впали в море і які підібрала Англія. Ось чому так важко визначити національну приналежність їхніх мешканців. Джерсейці і гернсейці стали англійцями, звісно, не без власної волі, але вони, самі того не знаючи, — французи. Зрештою, якби й знали, то постаралися б забути. Частковим свідченням цього є хоч би та французька мова, якою вони розмовляють. Архіпелаг складається з чотирьох острові»: двох великих — Джерсею і Гернсею та двох малих — Оріньї і Серку, не рахуючи Ортаху, Каске, Ерма, Жет-У та інших дрібних острівців. Населення цієї древньої Галії залюбки наділяє назви острівців та рифів звуком «у». Поблизу Оріньї — Бюр-У, поблизу Серка — Брек-У, поблизу Гернсею — Лі-У і Жет-У, поблизу Джерсею — Ерке-У, поблизу Гранвіллю — Пір-У. Є також мис Уг, затока Уг, Яблуневий Уг та Уме. Є острів Шузей, підводний камінь Шаус і т. д. Hou — цей визначний корінь давньої мови — зустрічається скрізь: houe — хвиля, huee — гикання, hure — свиняча голова, hourque — голландське вітрильне судно, houre — стародавня назва ешафота, houx — терен, houperon — акула, hurlemet — гарчання, hulotte, chouette — сова, сич (звідси слово chouan — шуан) і т. ін.; звучить він у двох словах, які виражають безконечність — unda і unde. Він відчувається в двох словах, які виражають сумнів, — ou та ой. Площа Серку становить половину Оріньї; Оріньї — чверть Гернсею, Гернсей — дві треті Джерсею. А сам острів Джерсей такий самий завбільшки як Лондон. Потрібно було б скласти дві тисячі сімсот Джерсеїв, щоб вийшла площа Франції. Згідно з підрахунками Шарансона, надзвичайно обізнаного агронома-практика, якби грунти у Франції оброблялися так, як на Джерсеї, то вона могла б прогодувати двісті сімдесят мільйонів чоловік, всю Європу. Найменший із чотирьох островів — Серк — найкрасивіший; найбільший — Джерсей — найпривабливіший, а суворий і мальовничий Гернсей поєднує в собі риси обох. На Серку є копальня срібла, але роботи на ній не ведуться — видобуток незначний. На Джерсеї п’ятдесят тисяч мешканців, на Гернсеї — тридцять тисяч; на Оріньї — чотири тисячі п’ятсот; на Лі-У. — одна людина. З острова на острів, з Оріньї на Гернсей — всього лише один крок, якщо ступати в семимильних чоботях. Протока між Гернсеєм і Ермом називається «Малою вулицею», а між Ермом і Серком — «Великою вулицею». Найближчою точкою французького материка є мис Фламанвіль. В Гернсеї чути, як стріляють гармати в Шер-бурзі, а в Шербурзі чути, як гримить у Гернсеї. Як ми вже казали, грози на Ла-Маншському архіпелазі — жахливі. Архіпелаги — царство вітрів. Кожна протока між островами — wе своєрідна продувна труба. Закон, добрий для тих, хто на суші, поганий для тих, хто на морі.

Вітер відносить міазми і спричинює катастрофи суден. Закон цей діє і на Нормандських островах, і yа інших архіпелагах. Холера тільки злегка лизнула Джерсей і Гернсей. Зате в середньовіччя на Гернсеї лютувала така страшна чума, що один бальї спалив усі архіви, аби спинити пошесть.

У Франції ці острови залюбки називають «англійськими», а в Англії «нормандськими островами». Ла-Маншські острови карбують свою монету, щоправда, тільки мідну. Ще збереглася римська дорога, яка вела з Кутанса на Джерсей.

В 709 році, як ми вже казали, океан відшматував Джерсей від Франції. Море поглинуло дванадцять парафій. Дворянські родини, які живуть нині в Нормандії, — все ще сеньйори цих парафій; але власність, на яку вони мають «священне право», канула у воду; зі священними правами таке трапляється часто.

X

Історія. Перекази. Релігія

Всі шість первісних гернсейських парафій належали одному сеньйорові — віконту Котантенському Неелю, який зазнав поразки в битві при Дюнах в 1047 році. Тоді, як пише Дюмарсе, на островах Ла-Маншу був вулкан. Дата появи дванадцяти парафій на Джерсеї записана в Чорній книзі кутанського кафедрального собору. Сеньйор Брибека носив титул гернсейського барона. Оріньї був ленним володінням Генріха Майстра.

Джерсей пережив панування двох розбійників — Цезаря і Роллона.

Викрик «аро» — звертання до герцога (Ах, Роллон!), якщо тільки він не походить від саксонського haran — «кричати». Викрик «аро» повторюють тричі, ставши на коліна на проїжджій дорозі. Всі, хто його почує, кидають роботу до того часу, поки справедливість не буде встановлена.

До Роллона, герцога нормандців, на архіпелазі володарював Саломон, король бретонців. Ось чому на Джерсеї так багато всього нормандського, а на Гернсеї — бретонського. Природа там відображає історію: на Джерсеї — більше лугів, на Гернсеї більше скель; Джерсей — зелепіший, Гернсей — суворіший.

Дворянство захищало острови. На Оріньї від володінь графа Ессекського залишилися руїни — Ессекський замок. На Джерсеї зберігся замок Монторгейль, а на Гернсеї — замок Корне. Замок Корне був побудований на скелі Гольм, тобто Шолом. Подібна метафоричність виявляється в назві островів Каске — Каски. Замок Корне був обложений пікар-дійським піратом Есташем, а Монторгейль — Дюгескленом. Фортеці, так само, як і жінки, хваляться тими, хто хотів їх здобути, якщо тільки нападники — знамениті люди.

Один із них у XV столітті оголосив Джерсей і Гернсей нейтральними островами.

Одначе він мав на увазі війну, а не схизму. Кальвінізм, який на Джерсеї проповідував П’єр Моріс, а на Гернсеї Нікола Бодуен, проник на Нормандський архіпелаг в 1563 році. Він там процвітав так само, як і лютеранське вчення, але тепер і кальвінізм і лютеранство утискуються методистською церквою, цим наростом на протестантизмі, якому належить майбутнє Англії.

Гідна уваги деталь: церков на архіпелазі, як зірок на небі, святині тут на кожному кроці. Нехай сховаються зі своєю побожністю католики; в першому-ліпшому закутку джерсейської чи гернсейської землі каплиць набагато більше, ніж в однаковому за величиною шматку землі іспанської чи італійської. Каплиці власне методистів, методистів-догматиків, об’єднаних методистів незалежних, баптистів, пресвітеріанців, мелленарів, квакерів, біблейських християн (плімутських братів), вільно віруючих і т. д. Додайте до цього англіканську єпископальну церкву і римо-католицьку. На Джерсеї є навіть мормонська каплиця. Ортодоксальні біблії пізнають з того, що ім’я Сатани пишеться в них з малої букви: сатана. Так йому і треба.

До речі, про Сатану: тут ненавидять Вольтера. Ймення Вольтера, очевидно, стало синонімом Сатани. Досить завести мову про Вольтера, як усі чвари припиняються, мормон знаходить спільну мову з англіканином, гнів приводить до згоди, і всі секти починають дихати однією й тією ж ненавистю. Анафема Вольтерові — точка перетину всіх різновидів протестантизму. Знаменно, що католики ненавидять Вольтера, а протестанти ним гидують. Женева перевершила Рим. Лихослів’я має своє крещендо. Ні Калас, ні Сірвен, ні красномовні сторінки, написані Вольтером супроти драгонад, ролі не грають. Вольтер заперечував догми, і цього досить. Він узяв під захист протестантів, але образив протестантизм. Протестанти віддячують йому ортодоксальною невдячністю. Одного разу хтось у Сент-Ельє задумав виступити публічно з закликом зібрати пожертвування, він був попереджений, що офіра зірветься, якщо тільки в його промові буде спом’януте ім’я Вольтера. Доки не затихнуть голоси минулого, Вольтера будуть паплюжити. Що тільки про нього не кажуть: заперечують його геніальність, талант і розум. Його ображали в похилому віці, над ним глумилися після його смерті. Довкола нього повсякчас точаться суперечки. І в цьому його слава. Та хіба можна говорити про Вольтера спокійно і неупереджено? Коли людина стоїть понад своїми сучасниками і коли вона втілює в собі прогрес людства, їй доводиться мати справу не з критикою, а з ненавистю.

XI

Розбійні кублища і святі давніх часів

Цикладські острови утворюють коло; острови Ла-Маншського архіпелагу — трикутник. Коли дивишся на карту Нормандських островів, — а на карті зображене те, що людина бачить з висоти пташиного лету, — на ній між трьома крайніми точками вимальовується трикутна частка моря, її вершини: Оріньї, що становить північний кут трикутника, Гернсей — західний і Джерсей — південний. Довкола кожного з цих великих островів — купи менших острівців. Поблизу Оріньї — Бюр-У, Ортах і Каске; поблизу Гернсею — Ерм, Жет-У і Лі-У; Джерсей розвернувся в бік Франції дугою Сент-Обенської бухти, а до неї, ніби два рої бджіл до вулика, в синяві вод, що зливається з голубінню неба, ринуть дві розкидані, але чіткі групи острівців — Греле і Менк’є. В центрі архіпелагу — Серк, до якого прилягають Бек-У та Козиний острови, — являє собою своєрідну з’єднувальну ланку між Гернсеєм і Джерсеєм. Порівняння Цикладських островів з Нормандськими, безперечно, заскочило б послідовників містико-міфологічного вчення часів Реставрації, котрі, йдучи за Екштейном, стали прихильниками де Местра, вони знайшли б тут якийсь символічний зміст: круглий Еллінський архіпелаг — ore rotundo, архіпелаг Ла-Маншський — загострений, наїжачений, підступний, кутастий; там — в усьому гармонія, тут — усе насторожує; не дурно ж там Греція, а тут Нормандія.

Колись, у прадавні часи, Ла-Маншські острови були островами-хижаками. Першими острів’янами були, найімовірніше, примітивні люди з недорозвинутими нижніми щелепами, тип яких знаходить поблизу Мулен-Гіньйона. Половину року вони харчувалися рибою та скойками, другу половину — тим, що давало їм море після корабельних катастроф. Вони грабували рідні береги, і це було для них додатковим засобом існування. Вони визнавали тільки дві пори року — «пору вилову риби» і «пору корабельних катастроф»; подібно до них гренландці називають літо «порою полювання на оленів», а зиму — «порою полювання на тюленів». Всі ці острови, що пізніше стали нормандськими, були порослі реп’яхами, колючим чагарником, пориті звірячими норами та піратськими лігвами. Один із давніх місцевих літописців дав їм аж надто красномовне визначення: «Царство щурів і розбійників». Коли сюди прийшли римляни, то майже нічого не зробили, щоб тут процвітала чесність: вони розпинали піратів і в той же час відзначали «Фуріналії», тобто свято злодіїв. Це свято і до цього часу справляють у нас у деяких селах 25 липня, а в містах — цілий рік. Джерсей, Серк і Гернсей колись називалися Ант, Сарж і Бісарж. Оріньї іменувався Редане, а може, навіть і Тане. Переказ стверджує, що на острові Щурів, insula rattorum внаслідок схрещення самців-кроликів з самицями-щурами на світ з’явилися морські свинки — Turkey соnу. Якщо вірити Фюретьєрові, абату з Шалівуа, який дорікав Лафонтену за те, що вій не відрізняв колоди від зрубаного дерева, Франція довго не помічала Оріньї біля свого узбережжя. Оріньї і справді займає в історії Франції дуже незначне місце. Все ж Рабле, наприклад, знав Нормандський архіпелаг, бо ж він згадує Ерм і Серк, іменуючи останній островом Сер. Він пише: «Запевняю вас, що землі тутешні подібні до островів Сер та Ерм, що між Бретанню та Англією споглядав я в давніші часи...» (видання 1558 року, Ліон, стор. 423).

Острови Каске — фатальне місце корабельних катастроф. Років із двісті тому англійці витягали там із морського дна гармати. Одна з них, обліплена устрицями та черепашками, зберігається у Валонському музеї.

Ерм — це eremos, пустинь. Святий Тугдуаль, друг святого Сансона, проводив там свої дні в молитвах, так само, як святий Маглуар на острові Серк. Легенда про подвижників, які жили на цих скелястих островах, вкрила архіпелаг священним ореолом. Ельє молився на Джерсеї, а Маркуф серед скель Кальвадоса. В ті часи пустельник Епархій, здійснюючи своє подвижництво в апгулемських печерах, став уже святим Сібардом, а анахорет Кресцентій, який жив у непролазних хащах Тревських лісів, поверг у прах храм Діани, невідступно дивлячись на нього протягом п’яти років. На Серку знаходилася храмина святого Маглуара, його jonad naomk, там він скомпонував псалом на День усіх святих, який згодом переробив Сантейль: Соеlо quos eadem gloria consecrat. Звідти ж він закидав камінням саксів, коли поява їх розбійницьких кораблів завадила його молитовному екстазу. Вносив тривогу в життя архіпелагу під ту пору і кацик кельтської колонії, амваридур. Іноді Маглуар пускався плавом на Гернсей побалакати з гернсейським мак-тієрном Ніву, який мав славу пророка. Одного разу Маглуар, звершивши чудо, дав обітницю не їсти риби. До того ж, щоб зберегти добропорядні звичаї навіть серед собак і не наводити на гріховні думки ченців, він вигнав з острова Серк усіх сук; закон про їх вигнання існує до цього часу. Святий Маглуар виявив архіпелагу ще чимало послуг. Він поїхав на Джерсей напоумити місцевих жителів, які мали погану звичку на святвечір перемінятися у всіляких звірів на честь Мітри. Святий Маглуар викоренив це неподобство. Його останки були вкрадені ченцями монастиря Леон-де-Дінан в часи володарювання Номіноє, васала Карла Лисого. Всі ці факти документально підтвердили болландисти в «Житті святого Маркульфа» і в історії церкви абата Тригана та інших джерелах. У Віктриса Руанського, друга Мартіна Турського, був на Серку свій грот; цьому острову в одинадцятому столітті належало Монтебургське абатство. В наші дні Серк — феод, який став нерухомою власністю сорока колишніх державців.

XII

Місцеві особливості

Кожен острів має свою монету, свою говірку, своє врядування і свої передсуди. Джерсейці бояться французів-землевласників. А що як їм заманеться купити весь острів! На Джерсеї заборонено продавати землю іноземцям; на Гернсеї навпаки — купуй собі на здоров’я. Зате на острові Джерсей не так строго шанують релігійні обряди, як на другому з цих островів, отим-то в неділю джерсейці почувають себе багато вільніше, ніж гернсейці. Біблійних приписів у порту Сен-П’єр дотримуються більше, ніж у Сент-Ельє. Купівля землі на Гернсеї досить ускладнена справа і ховає в собі певну небезпеку, зокрема для необізнаних чужаків: адже продавець на протязі двадцяти років відповідає придбаним майном за те ділове і фінансове становище продавця, яким воно було в час купівлі землі.

Ще більшу плутанину вносить різниця в грошовій системі і в системі ваги та міри. Шилінг — наш давній французький аскален або шелеп — коштує двадцять п’ять су в Англії, двадцять шість су — на Джерсеї і двадцять чотири су на Гернсеї. «Палата мір і ваги королеви» також не без примх: гернсейський фунт відрізняється від джерсейського, а джерсейський — від англійського. На Гернсеї поля вимірюються кроковками, а відстань між кроковками прутом. На Джерсеї інші засоби вимірювання. На Гернсеї в обігу тільки французькі гроші, але назви їм дають англійські. Так, франк називають «десятипенсовиком». Невідповідність у всьому доходить до того, що на архіпелазі жінок більше, ніж чоловіків: на п’ять чоловіків припадає шість жінок. У Гернсею багато назв, деякі з них — археологічної давності; для вчених він «Гранозія», для вірнопідданих — «Мала Англія». Він і справді нагадує Англію своєю геометричною формою; Серк можна вважати Ірландією, але Ірландією зі східного боку. У прибережних водах Гернсею налічується близько двохсот видів панцерних і близько сорока видів губок. Колись римляни присвятили Гернсей Сатурнові, а кельти — божеству Гвінові; від цієї заміни острів нічого не виграв, бо Гвін, як Сатури, — пожирач дітей. На острові діє старий французький звід законів, датований 1331 роком; називається він Судова грамота. Зі свого боку Джерсей також володіє трьома або чотирма скрижалями нормандського законодавства, котрі регламентують судочинство в справах успадкування; в його компетенцію входить нерухоме майно; є на острові кримінальний суд під назвою «Катель», борговий суд — він же торговельний трибунал і, нарешті, «суботній суд» — суд виправної поліції. Гернсей експортує оцет, худобу і фрукти, але особливо жваво продає він самого себе, адже головне джерело його прибутків — гіпс і граніт. На Гернсеї налічується триста п’ять незаселених будинків. У чому річ? Відповідь на те, чому стоять пусткою хоч декотрі з них, ви, напевно, знайдете в одному з заголовків цієї книги. Росіяни, побувавши на Джерсеї на початку нашого століття, залишили по собі добру пам’ять; джерсейський кінь — чудова помісь нормандського і козацького коня; він прекрасний скакун і витривалий у запряжці. Він міг би нести Танкреда і мчати на собі Мазепу.

У XVII столітті спалахнула громадянська війна між Гернсеем і замком Корне: замок Корне був на боці Стюартів, а Гернсей підтримував Кромвеля. Уявіть собі, що острів Сен-Луї в Парижі раптом оголосив війну Ормській набережній. На Джерсеї існують дві партії: партія Троянди і партія Лавра — віги і торі в мініатюрі. Соціальні перегородки, відокремленість, кастовий дух, ієрархія — все це дуже до вподоби мешканцям архіпелагу, якого хтось влучно назвав Невідомою Нормандією. А гернсейці зокрема такі завзяті прихильники островів, що вони натворили острівців і серед власного населення; на вершині цієї невеличкої соціальної драбини — шістдесят сімей, sixty, ці шістдесят живуть своїм осібним життям; трохи нижче — сорок родин, forty, вони становлять собою другу групу, так само відгороджену від усіх і вся; довкола них — народ. Що ж до службової ієрархії, яка водночас є місцевою й англійською, то вона така: десятьма парафіями керують десять священнослужителів, є на Гернсеї двадцять констеблів, сто шістдесят десяцьких, королівський суд із прокурором та контрольною палатою, парламент, якого називають «штатами», дванадцять суддів, яких іменують «підсудками», бальї, якого кличуть «бальїф», — balnivus et coronator, кажучи мовою стародавніх хартій. Законом служить звичаєве нормандське право. Прокурора настановляють королівським велінням, а бальї — грамотою; істотна різниця з точки зору англійців. Крім бальї, який відає світськими справами, є ще декан, який вирішує справи духовні, і губернатор, який керує військовим відомством. Детальніша інформація про інші службові посади вказана в «Списку найвищих чинів на острові».

XIII

Здобутки цивілізації на архіпелазі

Джерсей — сьомий за обсягом перевезень порт Англії. В 1845 році на Ла-Маншському архіпелазі налічувалося чотириста сорок кораблів водотоннажністю в сорок дві тисячі тонн; щороку тисяча двісті шістдесят п’ять кораблів різних країн, і в їх числі сто сорок два пароплави, ввозили шістдесят тисяч тонн і вивозили п’ятдесят чотири тисячі тонн вантажів. За останні двадцять років ці цифри збільшилися втричі, як не більше.

Паперові гроші перебувають на островах у широкому вжитку, і це дає чудові результати. На Джерсеї хто хоче, той випускає банкові білети, і якщо ці білети без затримки оплачуються готівкою, то відкривається новий банк. Банковий білет на архіпелазі незмінно оцінюється в один фунт стерлінгів. У той день, коли англо-нормандці осмислять вигідність процентного банкового білета, він без будь-якого сумніву увійде в їх обіг, тож цікаво буде спостерігати, як на Нормандських островах перетвориться в життя те, що в Європі — утопія. В цьому закутку землі тоді відбудеться фінансовий переворот у мініатюрі.

Здоровий глузд, жвавість, кмітливість, спритність у судженнях характеризують джерсейців, котрі, якби схотіли, могли б стати чудовими французами. Гернсейці теж тямущі та кмітливі, але вони важчі на підйом.

Це життєздатний і мужній народ, більш освічений, ніж прийнято про нього думати; немало в ньому відкривається такого, що викликає подив. Острів’яни видають чимало газет — та ще яких; друкують і англійською, і французькою мовами; шість газет виходить на Джерсеї, чотири — на Гернсеї, всі вони — великого формату. Така вже владна й нестримна природа англійця. Уявіть собі безлюдний острів. Потрапивши туди, Робінзон другого ж дня стане видавцем газети, а П’ятниця — її передплатником.

І нарешті — оголошення. Оголошень там без ліку, їх розклеюють де завгодно. Просто неба — афіші всіх кольорів і розмірів, великі літери, віньєтки, написи і малюнки. На стінах чи не всіх гернсейських будинків висить зображення здоровила на шість футів висотою з дзвоном у руках; він б’є на сполох, привертаючи увагу публіки до оголошення. Зараз на Гернсеї рекламних оголошень більше, ніж у всій Франції. Оця публічність визначає спосіб життя, життя розумового. Друковане слово іноді призводить до несподіваних на-слідків: звичка читати розумово вирівнює людей, надає гідності їх манері триматися. Подеколи, мандруючи в Сент-Ельє чи порт Сен-П’єр, ви заведете розмову з таким собі бездоганним супутником; на ньому чорний костюм, всі ґудзики акуратно застебнуті, сорочка сліпучо-біла; він починає розмову про Джона Брауна, перепитує про Гарі-бальді. Хто ж він такий? Священик? Аж ніяк — волопас. Один сучасний письменник приїжджає на Джерсей, заходить в бакалійну крамницю і в чудово обставленій вітальні, що прилягає до крамниці, бачить на полицях великої і місткої книжкової шафи, увінчаної бюстом Гомера, повне зібрання своїх творів у твердій оправі.

XIV

Інші особливості

Жителі різних островів живуть між собою як брати, щоправда, люблять злегка й покепкувати один із одного. Острів Оріньї підпорядкований Гернсею; іноді він злоститься від цього: йому хотілося б переманити бальї до себе, щоб Гернсей став його підопічним. Гернсей же, анітрохи не гніваючись, дає йому відсіч ось цею глузливою народною пісенькою:

Тікай, Жан, тікай, П’єр! Всипле вам Гернсей тепер.

Остров’яни — діти моря, їх жарти бувають інколи солоні, але необразливі; той, хто приписує їм брутальність, не знає їх. Ми нітрохи не ймемо віри, що між Гернсеєм і Джер-сеєм нібито мала відбутися ось ця оклепана людськими язиками розмова: «Ти просто осел». Відповідь: «А ти жаба». Нормандський архіпелаг нездатен на такі люб’язності. Ми не допускаємо, щоб Вадій і Тріссотен могли втілитись в океанські острови.

Зрештою, і Оріньї має своє відносне значення. Для островів Каско — Оріньї це Лондон. Дочка сторожа з Угорського маяка, яка народилася на островах Каске, в двадцять років поїхала на Оріньї. Вона була вкрай спантеличена міською метушнею і стала проситися, щоб її відвезли назад — в рідні скелі. Їй ніколи не доводилося бачити биків. А побачивши коня, вона вигукнула: «Ну й здоровенний собака!»

На Нормандських островах люди замолоду старіють — старі вони не насправді, а за встановленим у краї звичаєм. Ось уривок розмови двох, які зустрілися на вулиці: «Чолов’яга, який проходив тут щодня, віддав богу душу». — «Скільки ж йому було років?» — «Та вже либонь тридцять шість минуло».

Жінки в острівній Нормандії, в докір чи на похвалу хай це буде сказано, не вельми згідливі служниці. Двом їм в одній господі годі ужитися. Вони не поступляться одна перед одною. Тому в господарстві все йде шкереберть, від їхньої служби одні клопоти та непорозуміння. Служниці не потурбуються про господаря, хоч проти нього нічого не мають. Він повинен виплутуватися із халепи, як може. В 1852 році одна французька родина, змушена поселитися на Джерсеї внаслідок відомих політичних подій, найняла куховарку родом з Сен-Брелада і покоївку родом з Булей-Бея. Якось у грудні, прокинувшись рано-вранці, господар побачив, що двері, які виходять на проїжджу дорогу, відчинені на дві половини, а служниць — слід прочах. Обидві жінки перегризлися, а тоді зібрали вночі свої пожитки і, певно, не без підстав вважаючи, що їхні труди оплачено, дременули кожна в свій бік, залишивши за собою відчинені двері, за якими спокійно спали їхні господарі. Одна сказала другій: «Не буду жити з п’яничкою», — а та їй відповіла: «Не буду жити зі злодійкою». «Завжди дивися обома на їх десять», — так мовиться в стародавній місцевій приказці. Що вона означає? А те, що, найнявши служника чи служницю, ви ніколи не повинні спускати очей з їхніх десяти пальців. Це порада господаря-жмикрута, вона обумовлена споконвічним недовір’ям, яке протистоїть споконвічним лінощам. Дідро розповідає, що якось, — він жив тоді в Голландії, — до нього прийшло п’ятеро робітників вставляти розбиту віконну шибку, один із них ніс скло, другий замазку, третій — відро з водою, четвертий лопатку, п’ятий ганчірку. За два дні вони вп’ятьох уставили шибку.

Таке недбальство є наслідком середньовіччя, воно породжене кріпацтвом, так само як байдужість креолів породжена їх колишнім становищем рабів; цей гандж, спільний для всіх народів, в наш час під впливом прогресу зникає повсюди, в тім числі і на Ла-Маншському архіпелазі, — а можливо, тут скоріше, ніж деінде. Ініціативність, яка пов’язана з бездоганною чесністю, все більше і більше стає невід’ємною прикметою праці в цих заповзятливих острівних общинах.

На архіпелазі ще досить помітні деякі пережитки давніх часів. Ось для прикладу: «Протокол засідання ленного суду, який мав місце в Сент-Уенській парафії, в домі пана Мальзара, в понеділок 22 травня 1854 року, дванадцята година дня. Головував сенешал, по праву руку його сидів прево, по ліву — судовий пристав. На засіданні був присутній благородний кавалер, сеньйор Морвіля, від якого перебуває в ленній залежності частина парафії. Сенешал зажадав від прево скласти присягу, зміст якої подається нижче: «Кляніться вашою вірою у всемогутнього бога, що будете чесно і неухильно виконувати покладені на вас обов’язки прево ленного суду у Морвільських володіннях і достерігатимете прав сеньйора». І вищеречений прево, звівши вгору руку й віддавши сеньйорові Морвіля уклін, мовив: «Клянемось у цьому». На Нормандському архіпелазі говорять по французьки, але дуже своєрідно, як побачимо далі. Слово «парафія» вимовляється «парахвия». Кажуть: «Хворінь у ногу вступила». Запитаєш: «Як вам живеться?» Відповідають: «Поганецько», «середина на половину», «як у бога за пазухою», а не «погано», «так собі», «добре»; замість «сумувати» — «гризтися душею», «смердіти» — «тхором тхнути», «завдати збитків» — «нагосподарювати», «замітати в кімнаті підлогу», «мити посуд» тощо — «вичищатися». Мідниця, часто повна помий, — «ваза». Про п’яного кажуть, що він «забражничав». «Промокнути» — «відсиріти». «Впасти в тугу» — «спускатися на дно». «Дівчина» — «витівниця». «Фартух» — «напередник», «скатертина» — «настільник», «сукня» — «одівок», «кишеня» — «торбинка», «скриня» — «складниця», «капустина» — «головешка», «шафа» — «одежниця», «труна» — «мерцева скриня», «новорічні подарунки» — «коляда», «шосе» — «шоса», «маска» — «личина», «пілюлі» — «балабушки». Замість «незабаром» кажуть — «хутко». Якщо ринок небагатий, підвозу мало, кажуть: «риба й городина в дорозі». «Судитись», «будуватись», «подорожувати», «жити на широку ногу», «приймати гостей», «давати бали» — «пускати за вітром гроші» (в Бельгії та французькій Голландії — «тринькати»). «Шляхетний» — один з найпоширеніших слів місцевої французької говірки. Куховарка приносить з ринку «шляхетну четвертину телятини». Відгодована качка — «шляхетна качечка», жирна гуска — «шляхетна гусачиха». Загальноприйнятий судочинський та канцелярський лексикон має свій нормандський присмак. Судова справа — «супліка», законопроекти «вилуплюються в канцелярії». Батько, віддаючи дочку заміж, звільняє себе від будь-яких зобов’язань щодо неї, «бо її тепер покриває чоловік».

За нормандськими звичаями, вагітна, але незаміжня дівчина привселюдно оголошує ім’я батька своєї дитини. Трапляється, що вона мудрує і вибирає батька трохи вигіднішого. Отже, цей звичай має деякі незручності.

Старожили архіпелагу, мабуть, не зовсім винні в тому, що їхня французька мова не найкраща.

Ми вже згадували про те, що років п’ятнадцять тому на Джерсеї поселилося чимало французів. Мимохідь зазначимо, що тут ніхто не міг зрозуміти, чому вони покинули свою батьківщину. Дехто з місцевих людей називає їх «збунтованими панами». Одного з цих емігрантів відвідав старий учитель французької мови, ельзасець, що, за його словами, вже багато років прожив у цих краях. Він прийшов у гості з дружиною. Він не дуже похвально відгукувався про нормандсько-французьку говірку. Увійшов з такими словами на устах:

— Туше вашко нагучити їх тут по-хранцузьки. Вони ховорять ховіркою.

— Як ховіркою?

— Атош, ховіркою.

— А! Говіркою.

— Ехе ш, ехе ш, ховіркою.

Вчитель далі скаржився на місцеву нормандську «ховір-ку». Дружина зробила йому якесь зауваження. Він обернувся до неї і сказав:

— Не флаштовуй мені тут шлюпна сцена.

XV

Старовина і уламки старовини. Обряди, закони, звичаї

Слід сказати, що в наші дні на кожному нормандському острові е свій колеж і численні школи, серед викладачів — чимало знавців своєї справи, поміж них французи, а також гернсейці і джерсейці.

Щодо місцевої говірки, на яку так нападав учитель ельзасець, то це справжня мова, ставлення до якої зовсім не таке вже й презирливе. Ця говірка дуже повноцінна, багата й своєрідна. Вона проливає світло на витоки французької мови. Над вивченням цього діалекту працює чимало вчених-фахівців, наприклад, перекладач біблії на гернсейську мову Метів’є, він зробив для вивчення кельтсько-нормандської мови стільки ж, як абат Елісагарей — для вивчення іспано-баскської.

На острові Гернсей збереглася каплиця VIII століття з кам’яною покрівлею, а біля входу на цвинтар — галльська статуя VI століття. Пам’ятки, очевидно, по-своєму унікальні. Є й ще щось єдине в своєму роді — це нащадок герцога Роллона, дуже поважний джентльмен і мирний обиватель архіпелагу. Він ласкаво зволить називати королеву Вікторію кузиною.

Його походження від Роллона, кажуть, доведене, і тут нема чогось незбагненного.

На островах дорожать своїми родовими гербами. Нам довелося чути, як певна дама, пані М., засипала докорами членів роду пані Д.: «Вони присвоїли наші герби, щоб прикрасити ними свої гробниці».

Один селянин сказав: «Мої предки».

На островах дуже багато лілей. Англійці охоче підбирають те, що вийшло з моди у Франції. Мало хто з міщан, маючи біля дому невеличку грядочку, не відгородиться від вулиці живоплотом з розквітлих лілей.

До нерівних шлюбів тут ставлення особливе. Не знаю тільки, на якому острові, здається, на Оріньї, спадкоємець давнього роду торгівців узяв нерівню — дочку якогось безрідного шапкаря. Обуренню не було меж. Весь острів проклинав негідного сина, а одна вельми поважна дама вигукнула: «Яку ж гірку чашу випили до дна його батьки!» Перед цим блідне трагічне обурення пфальцської принцеси, коли вона дорікала своїй кузині — та вийшла заміж за принца Тенгрі, — що вона «опустилася до якогось там Монмо-рансі».

Пройтися з жінкою під руку — на Гернсеї рівнозначно заручинам. Молода протягом тижня після весілля виходить з дому тільки в церкву. Отаке нетривале ув’язнення — непогана присмака для медового місяця. Зрештою, певна сором’язливість тут цілком доречна. Одруження вимагає так мало формальностей, що іноді про нього ніхто й не знає. Каень чув на острові Джерсей таку розмову між старою матінкою і сорокарічною дочкою:

— Чому ти не виходиш за Стівенса?

— Вам, матінко, певно, хочеться, щоб я одружилася з ним удруге?

— Як так?

— Та вже чотири місяці, як ми повінчані.

У жовтні 1863 року гернсейський суд засудив одну дівчину на шість тижнів ув’язнення «за непослух батькові».

XVI

Продовження переліку особливостей

На островах Ла-Маншу є поки що тільки дві статуї: на Гернсеї статуя «принца — чоловіка королеви», а на Джерсеї статуя «Золотого короля». Так називають її всі, не знаючи, якого діяча вона представляє, яку постать збезсмертила. Статуя стоїть посеред Центральної площі в Сент-Ельє. Хоч вона і безіменна, але все-таки статуя, це тішить самолюбство обивателя: а що як її й справді поставлено на честь якоїсь знаменитості? Ніщо так повільно не виходить з-під землі, як статуя, а буває, ніщо не виростає так швидко. Якщо це не дуб, то гриб. Шекспір ще й досі чекає на свою статую в Англії, Беккарія чекає її в Італії, зате Дюпен, здається, незабаром діждеться своєї у Франції. Народ дуже полюбляє почесті, що їх віддають людям, які уславляють свою вітчизну. В Лондоні, наприклад, хвилювання, захоплення, жаль юрби зростали раз по раз на трьох похоронах: Веллінгтона, Пальмерстона, боксера Тома Сайєрса.

На Джерсеї є «Гора шибеників», чого нема на Гернсеї. Шістдесят років тому в Джерсеї було повішено чоловіка за те, що він украв із шухляди дванадцять су; правда й те, що в Англії тоді повісили тринадцятирічного хлопця за те, що вкрав тістечко, а у Франції відрубали голову Лезюркові зовсім безвинному. Ось вона, смертна кара, у всій своїй красі.

Тепер Джерсей — передовіший від Лондона, він не потерпить шибениці. Смертну кару там негласно скасовано.

В тюрмах учинений найсуворіший нагляд за тим, що читають в’язні. Тепер їм дозволено читати тільки Біблію. В 1830 році якомусь Беасу, засудженому до страти через повішення французові, дозволили читати трагедії Вольтера. Сьогодні не потерпіли б такого безчинства. Названий Беас — передостанній повішений на Гернсеї. Останній — Тапнер, і, сподіваємось, він так і залишиться останнім. Аж до 1825 року гернсейські бальї одержували ті ж турські тридцять ліврів, які йому виплачували ще з часів Едуарда III, тобто близько п’ятдесяти франків. На Джерсеї королівський суд називають «гамарнею». Жінка, учасниця процесу, називається «актрисою». На Гернсеї винних ще й досі карають батогами; на Джерсеї засудженого садовлять у залізну клітку. Висміюють мощі святих, зате обожнюють чоботи Карла II. їх шанобливо зберігають у Сент-Уен-ському замку. Залишається в силі збирання десятини. Блукаєш по місту і натрапляєш на склади збирачів десятинного податку. Данину шинкам, здається, відмінено, але побори курми здійснюються неухильно. Автор цих рядків щороку віддає англійській королеві дві курки.

Розмір податків визначається трохи незвично: він знімається з усього капіталу платників — справжнього і передбачуваного. Це має ту незручність, що такий спосіб оподаткування відганяє від острова людей багатих. Приміром, якби Ротшільд поселився на Гернсеї в гарненькому котеджику, купленому тисяч за двадцять франків, то щороку платив би півтора мільйона франків податку. Додамо, що якби він жив на острові всього лише п’ять місяців на рік, то не платив би нічого. Тільки проживання на шостому місяці примусило б його потрусити кишеню.

Клімат тут чудовий. Весні ні кінця ні краю. Буває, щоправда, й зима, буває й літо, але дуже помірні; ніколи тут не буває ні сенегальської спеки, ні сибірських морозів. Ла-Маншські острови замінюють Англії острови Ієрські. Сюди посилають на лікування слабогрудих синів Альбіону. Врешті гернсейські парафії, такі, наприклад, як Сен-Мертенська, втішаються славою «Малої Ніцци». Та ні Тампе, ні Жемнос, ні Валь Сюзон не перевершують долину Бо на Джерсеї і долину Тальбо на Гернсеї. Побуваєш на південних схилах островів, і починає здаватися, що нема на світі краю зеленішого, теплішого й мальовничішого, ніж Нормандський архіпелаг. Тут усе наче створено для вишуканого товариства. На цих маленьких острівцях є свій «великий світ». Як ми вже згадували, тут дзвенить французька мова; у вишуканому товаристві можна, наприклад, почути таку фразу: — У неї на брилику ружа.

А взагалі отаке базікання — справжній чар.

Джерсей захоплюється генералом Доном, а Гернсей захоплений генералом Дойлем. Обидва вони були командувачами на островах на початку цього століття. На Джерсеї є Дон-стріт, а на Гернсеї — Дойль-род. Крім того, гернсейці воздвигнули на честь свого генерала височенний обеліск над морем, і його видно навіть з островів Каске, а джерсейці подарували своєму кромлех. Цей кромлех стояв на горі поблизу Сент-Ельє, там, де зараз знаходиться форт Регент. Генерал Дон зволив прийняти кромлех; він наказав його розібрати по каменю, відправити на берег, повантажити на фрегати й вивезти. А між тим цей пам’ятник був справжнім дивом Ла-Маншу — єдиним на всьому архіпелазі круглим кромлехом: він бачив кімерійців, які зберегли спогади про Тубал-Каїна, подібно до того, як ескімоси бережуть пам’ять про Пробишера; бачив він кельтів, вага мозку яких порівняно з вагою мозку сучасної людини співвідноситься як тринадцять до вісімнадцяти; бачив він чудернацькі дерев’яні вежі, каркаси яких трапляються під час археологічних розкопок і примушують нас вагатися між етимологією слова domjio, за дю Канжем, і domi-jun-ctae, за Барлейкуром, бачив він крем’яні палиці та сокири друїдів; бачив він гігантські зображення Тетатеса, сплетені з лози; він стояв раніше, ніж були побудовані римські стіни, він умістив у собі чотири тисячоліття історії; вночі при місячному сяйві моряки помічали цей велетенський кам’яний вінок на високому скелястому березі Джерсею. А нині він перетворився на купу каміння, яке лежить десь у куті якогось там Йоркширу.

XVII

Сумісність протилежностей

На архіпелазі ще збереглося право першородства, не втратило чинності право десятинного податку, залишається в силі поділ на парафії, право сеньйора; є сеньйор — володар лену і сеньйор — володар замку; досі в силі вигук «аро»: після звичайної молитви, якою відкривається судове засідання, в присутності панів присяжних і відбувся розгляд справи між дворянином Ніколем і мелешським сеньйором Годфреєм з приводу вигуку «аро» (Джерсей, 1804 рік). Досі перебуває в обігу лівр, зберігається вступ у володіння за правом успадкування і вивід із володіння; існує право відчуження лену і ленна залежність, і право викупу родового маєтку; живе сама давнина. Збереглася стародавня формула взаємного величання: «мій володарю». Є бальї, є сенешали, соцькі, двадцятники, десяцькі. В Сент-Совері збереглася двадцятина, в Сент-Уені — побори з урожаю садовини. Щороку конетаблі об’їздять віддалені місцевості і намічають лінії для прокладання путівців. На чолі їх стоїть віконт «з королівським жезлом у руці». Різдво, Великдень, Водохреща, Михайла — офіційні дні сплати податків. Нерухоме майно не продають, а вручають. В залі судового засідання можна почути таку розмову: «Суддя! Чи це той день і та година, чи тут визначене місце розгляду справ, про які повідомляли ленний і маєтковий суди?» — «Так». — «Амінь». — «Амінь». Закон передбачає випадок, «коли селянинові спало на думку заперечувати, що даний йому наділ входить у родове володіння сеньйора». Існує «право сеньйора на випадкові прибутки, на привласнення знайдених скарбів, на побори з молодого та молодої і так далі». Існує право, «за яким сеньйор розпоряджається чужим майном у ролі охоронця його, допоки не виявиться справжній власник». Існує виклик у суд для підтверджувального свідчення, допитування свідка і подвійного допитування свідка, тяжби, вводу у володіння леном або незайнятим маєтком, королівське право на прибутки з вакантних єпископств.

Справжнє середньовіччя, скажете ви. Ні, справжня свобода. Приїжджайте, живіть, існуйте. Ідіть, куди вам схочеться, робіть, що вам хочеться, будьте тим, ким вам хочеться бути. Ніхто не має права дізнаватися про ваше прізвище. Є у вас своя віра? Проповідуйте її. Є у вас прапор своїх переконань? Підніміть його. Де? Та посеред вулиці. Він білий? Хай буде так. Синій? Дуже добре. Червоний? Червоний — непоганий колір. Ви маєте охоту виступити проти уряду? Підніміться на першу-ліпшу вуличну тумбу і шкварте. Хочете відкрито організувати громадське товариство? Організовуйте. Хочете таємне? Хай буде й таємне. Скільки членів хочете залучити? Залучайте, скільки завгодно. Які обмеження це на вас накладає? Та ніяких! У вас є бажання зібрати народ? Збирайте. Де? На міській площі. А якщо я почну нападати на королівську владу? Нас це нітрохи не обходить. А що як я надумав розклеїти оголошення? Клейте, говоріть, пишіть, друкуйте, виголошуйте промови — все, що тільки самі схочете.

Все слухати і все читати — це значить, що все можна говорити і писати. Звідси випливає абсолютна свобода слова і свобода друку. Якщо хочете, будьте видавцем; якщо хочете, будьте апостолом; а хто може, хай буде верховним жерцем. Ви запросто можете стати й папою. Для цього тільки треба створити віровизнання. Придумайте нового бога і ставайте його пророком. Нікого ви цим не здивуєте. В разі потреби полісмени вам посприяють. Нема ніяких перешкод. Свобода у всьому — грандіозна картина! Люди обговорюють рішення суду. Картають священиків і судять суддів. У газетах друкують: «Вчора суд виніс несправедливий вирок». До можливої судейської помилки, хоч як це дивно, нема ніякого співчуття. Людське правосуддя тут підлягає запереченню так само, як і божеське одкровення. Важко уявити собі більшу незалежність особистості. Кожен сам собі пан — не за законом, а у відповідності зі звичаями краю. І це право бути самим собі господарем настільки непорушне і настільки увійшло в життя, що його, так би мовити, вже й не помічають. Воно стало необхідним, мов повітря, яким дихають, стало придатним для дихання. Як і повітря, воно безбарвне і непримітне. В той же час всі тут «лояльні». Обивателі тут із марнославства намагаються бути вірнопідданими. А взагалі тут панує і править XIX століття. Воно вривається у всі вікна цього вцілілого середньовіччя. Старовинний нормандський легітимізм то тут, то там пронизали промені свободи; його старезна халупа осяяна новим світлом. Важно знайти край, де б пережитки старого були такими хисткими. Від історії — старозавітність архіпелагу; розвиток просвіти і промисловості робить його сучасним. Здорове дихання народу звільняє його від застою. Однак це нітрохи не заважає процвітати якомусь сеньйорові з Мелеша. На папері — феодальний лад, насправді ж — республіка. Ось у чому феномен Ла-Маншського архіпелагу.

Одна вада є в цій свободі, тільки одна, і про неї ми вже говорили. В Англії існує тиран. У цього англійського тирана таке ж саме ймення, як у кредитора Дон Жуана — Неділя. Англійці — народ, який створив прислів’я: Time is money, тиран Неділя скорочує діловий тиждень до шести днів, тобто забирає в англійців сьому частину їхнього капіталу. І протидіяти цьому нема жодних можливостей. Неділя панує силою звичаїв, а це деспот сильніший за всі закони. Неділя — то король Англії, його наслідний принц — сплін. Право Неділі — наводити нудьгу. Вона замикає майстерні, лабораторії, бібліотеки, музеї, театри і мало що не парки та ліси. Зрештою — наголосимо на цьому, — англійська неділя менше пригнічує Джерсей, ніж Гернсей. Якщо у Гернсеї шинкарка-французка наллє в неділю якомусь захожому кухоль нива, то дістане за це два тижні тюремного ув’язнення. Коли політичний вигнанець, щоб прогодувати дітей і дружину, чоботарюватиме й надумає попрацювати в неділю, то мусить зачиняти віконниці, щоб не почули стукоту його молотка: якщо почують, накладуть штраф. Якось у неділю художник, що тільки-но приїхав з Парижа, став на дорозі, щоб намалювати дерево. Сотенний гримнув на нього, звелів припинити неподобство і тільки з милосердя не посадив його туди, де козам роги правлять. Один саут-гемптонський перукар поголив у неділю клієнта і заплатив за це в державну скарбницю три фунти стерлінгів. Все пояснюється дуже просто: сам господь бог відпочивав по трудах сьомого дня.

І все ж щасливий народ, який вільний шість днів на тиждень! Якщо вважати, що неділя — це синонім рабства, то ми знаємо народи, у яких сім неділь на тижні. Рано чи пізно ці останні кайдани спадуть. Безперечно, судова справа, затіяна, наприклад, супроти єпископа Коленсо — вагомий доказ цього. Однак поміркуйте над тим, який шлях до свободи пройшла Англія з тих пір, як Еліот був притягнений до судової відповідальності, наважившись сказати, що на Сонці є життя. І для забобонів настає осінь. Тоді вони осипаються. Це час занепаду монархій. Час цей настав.

Цивілізація Нормандського архіпелагу йде вперед, і її не зупинити. Це цивілізація самобутня, що аж ніяк не заважає їй виявляти гостинність і національну терпимість. У XVII столітті на ній відбилась англійська революція, а в XIX — французька. Двічі її глибоко стрясло віяння незалежності.

Зрештою, всі архіпелаги — вільні краї. В цьому виявляється таємнича дія моря і вітру.

XVIII

Притулок

Нормандські острови, колись страхітливі, стали дуже приємною місцевістю. Рифи, колись небезпечні, стали місцем притулку. Край поневірянь перетворився на берег порятунку. Сюди пристають ті, хто вибрався з небезпеки. Сюди збігаються всі, хто зазнав катастрофи, чи то від бурі на морі, Чи внаслідок революційної діяльності. Цих людей, мореплавця і політичного вигнанця, обдавало піною різних морів, але сушаться вони разом і відігріваються в променях тутешнього лагідного сонця. Молодий Шатобріан, бідний, нікому не відомий, позбавлений батьківщини, якось сидів на камені старовинної гернсейської набережної. Добра літня жінка запитала його: «Чи не допомогти вам чимось, мій друже?» Яку глибоку душевну втіху, який дивний спокій відчув француз-вигнанець, зачувши на Нормандських островах мову своєї батьківщини. Для нього вона — втілення самої цивілізації, в ній він відчув голос рідних провінцій, вигуки в наших портах, пісеньки наших вулиць і полів. Reminiscitur Argos. Людовік XIV не без користі влив у цю давню нормандську народність чималий контингент справжніх французів, які бездоганно говорили рідною мовою; відміна Нантського едикту відродила французьку мову на островах Ла-Маншського архіпелагу. Опинившись поза межами Франції, французи воліють доживати віку на цих островах, тут посеред скель вони дають волю своїм мріям і маренням, чекають кращих днів; вибір саме цієї місцевості пояснюється ще й тим, що їх вабить сюди чар зустрічі з рідною мовою. Маркіз де Рів’єр, той самий, якому Карл X одного разу сказав: «До речі, я забув тебе повідомити, що я призначив тобі титул герцога», плакав від зворушення, дивлячись на джерсейські яблуні, і надавав перевагу П’єр-роуду в Сент-Ельє перед Оксфорд-стріт у Лондоні. В цьому ж таки П’єр-роуді мешкав герцог Анвільський, він же Роган і Ларош-фуко. Одного разу герцог Анвільський, у якого була стара мисливська такса, запросив лікаря з Сент-Ельє, щоб проконсультуватися з ним про своє здоров’я, а заодно перевірити стан здоров’я собаки. Він попросив лікаря виписати для такси рецепт. Собака був цілком здоровий — вельможа просто бавився. Лікар виписав рецепт. Другого дня герцог одержав від нього такий рахунок: «За дві консультації:

1. Панові герцогу — один луїдор.

2. Його собаці — десять луїдорів».

Сама доля визначила Нормандським островам стати місцем притулку. Які тільки люди, гнані нещасною долею, не знаходили тут пристановища — від Карла II, коли йому довелося тікати від Кромвеля, до герцога Беррійського, якому доля судила зустрітися з Лувелем! Близько двох тисяч років тому сюди ввірвався Цезар, рокований на загибель від руки Брута. Починаючи з XVIІ століття, ці острови побраталися з усім світом, перед яким уславилися своєю гостинністю, їм властива безсторонність, ява позначає усі краї, що дають захисток зайшлим людям. Острів’яни, дарма що вони роялісти, не цураються поверженої республіки; вони гугеноти, але визнають емігрантів-католиків. Навіть більше, настільки люб’язні щодо них, що, як ми вже казали, так само, як і вони, ненавидять Вольтера. Коли ж, на думку багатьох, в тім числі й на думку державної церкви, ненавидіти ваших ворогів — найкращий спосіб любити нас, то католики, очевидно, вважають, що їх дуже люблять на Ла-маншських островах.

Прибулець, який уникнув загибелі в корабельній катастрофі і знайшов тут тимчасовий сховок, не знаючи, що йому готує доля, трапляється, відчуває глибоку пригніченість, бо навіть повітря в цих пустельних місцях сповнене відчаю; та раптом він вловлює на собі лагідний, легковійний подув вітру й оживає. Що це за подув? Відлуння, слово чи, може, зітхання? Ні, то щось невловиме. Але того «чогось» досить. Хто з нас на цьому світі не відчув могутності цього «щось»!


Років десять-дванадцять тому француз, що недавно поселився на Гернсеї, блукав по одній з піщаних дюн західного узбережжя; йому було тоскно, самотньо; він думав про втрачену батьківщину. По Парижу прогулюються, а на Гернсеї — блукають. Острів видавався йому лиховісним. Весь обрій застеляв туман, хвилі били в берег, море шпурляло на скелі громаддя спінених валів, небо було чорне й зловісне. Одначе була весна, але весна на морі має своє страшне ім’я — «рівнодення». Це пора ураганів, а не зефірів, і можна пригадати травневий день, коли під ударами вітру морська піна злітала на двадцять стіп вище від вершка сигнальної щогли на найвищому майданчику замку Корне. У француза було таке відчуття, ніби він в Англії: він не знав по-англійськи жодного слова; старий розірваний вітром англійський прапор лопотів над напівзруйнованою вежею край оголеного мису; поблизу тулилися дві або три халупи, а вдалині, скільки сягало око, тяглися сипучі піски, чагарники, зарослі вересу і колючого терну — одне слово, ланди; подекуди виднілися вуглуваті обриси приземкуватих батарей з широкими амбразурами; кам’яні брили, обтесані людською рукою, навівали такий же сум, як і скелі, позализувані морськими хвилями; француз відчув, що його охоплює глибока душевна скорбота, з якої починається ностальгія — туга за батьківщиною; він слухав, він дивився — ніде ніякого просвітку; баклани в пошуках здобичі, хмари, що тікають удалину; весь обрій наче засланий важким свинцем; неосяжне блідаво-сіре полотнище спадає з зеніту, привид спліну в савані бур; нічого такого, що подавало б хоч якусь надію, що б нагадувало батьківщину: француз замислився, і ще більше спохмурніла його душа, але ось він підвів голову — із напіввідчиненнх дверей халупи до нього долинув дзвінкий, чистий, ніжний голос; то був голос дитини, яка співала французьку пісеньку: Скоріш в поля, скоріш в ліси, Скоріш назустріч милій!

XIX

Не все, що на архіпелазі нагадує Францію, однаково гарне.

Один добродій розповідав нам, як, прогулюючись в неділю по чарівному острову Серк, він почув куплет старовинного гімну французьких гугенотів — його аж надто піднесено і по кальвіністськи строго виспівував сповнений глибокого релігійного чуття хор віруючих на подвір’ї якоїсь ферми:

Все довкола нас смердить Трупом — здохлим звіром, Лиш один Ісус пахтить Найсолодшим миром.

Сумно і навіть боляче думати, що під ці слова люди в Севеннах ішли на смерть. В цьому куплеті стільки комічного, що він мимоволі викликає посмішку, але ж пісня врешті-решт трагічна. З неї сміються — а над нею треба плакати. Слухаючи цей куплет, Боссюе, один із сорока французьких академіків, кричав: «Убий! Убий!» А втім, для релігійного фанатизму, потворного, коли він переслідувач, зворушливого та величного, коли він сам гнаний, форма гімну нічого не важить. Фанатики прислухаються до іншого, прихованого й темного, але могутнього гімну, який таємниче звучить у їх душах, незважаючи на ніякі слова. Релігійний фанатизм проймає високістю навіть смішне, і хоч би яка була поезія та проза його поборників, він перетворює і цю прозу, і цю поезію могутньою і таємною гармонією своєї віри. Він надолужує потворність слів і виразів величчю взятих на себе випробувань і зазнаних мук. Брак поетичності він компенсує високим злетом сумління. Хай розповіді про мучеництво й плоскі, але що з того, коли мученик сповнений благородства?

XX

Homo edax

Час спливає, і обриси острова змінюються. Острів — твориво океану. Вічна матерія, а не її форма. Смерть постійно перетворює все суще, навіть пам’ятники, створені самою природою, навіть граніт. Все міняє форму, навіть безформне. Споруди, які звело море, руйнуються, як і все інше. Море їх вибудовує, море їх руйнує.

Протягом останніх півтори тисячі років тільки між гирлом Ельби та Рейну із двадцяти трьох островів зникли під водою сім. Спробуйте знайти їх тепер в глибинах моря. В XIII столітті море створило Зюдерзеє, в XV столітті воно затопило двадцять два села і вирило бухту Б’єр-Бош, в XVI столітті, проковтнувши Торум, воно несподівано утворило Долартську затоку. Сто років тому перед новим Бурдо, який нині тулиться на кручі нормандського узбережжя, ще можна було розрізнити під водою дзвіницю старого Бурдо, залитого морем. Кажуть люди, що в Ерк-У під час відпливу іноді видно дерева підводного друїдського лісу, затопленого у VIII столітті. Колись Гернсей належав до Ерму, Ерм — до Серку, Серк — до Джерсею, а Джерсей — до Франції. Через протоку між Францією і Джерсеем могла б перестрибнути й дитина. Коли єпископ Контуанський відправлявся на Джерсей, у протоку кидали оберемок хмизу, щоб він не промочив ніг. Море будує й руйнує, людина ж допомагає морю — тільки не будувати, а руйнувати. Без упину розкришують усе зуби часу, але найневтомніший серед них — кайло людини. Людина — то гризун. Вона все переробляє, все змінює — то на краще, то на гірше. Тут вона спотворює, там перетворює. Легенда про Роландову печеру не така вже й фантастична, як здається на перший погляд; на обличчі природи — шрами від ран, завданих їй людиною. Рубець, спричинений людською працею, видніється на господньому твориві. Так, наче людина прагне завершити те, чого не починала... Вона пристосовує світобудову до своїх потреб. У цьому основний сенс її діяльності. В неї для цього вистачає зухвалості, можна навіть сказати — безбожжя. Участь її в такій роботі іноді образлива. Людина — жива істота, якій призначений короткий вік, життя якої — постійне вмирання, — замахується на безконечність. Людина намагається загнуздати мінливу природу у всіх її проявах — припливах і відпливах: і стихію, котра прагне зімкнутись з іншою стихією, і безмежні сили морських чорто-риїв, і глибокі надра землі. Вона каже їм своє: «Ні кроку далі!» Вона ставить свої умови, і всесвіт змушений їх приймати. Хіба не вона — володар всесвіту? Вона розпоряджається в ньому, як тільки їй заманеться. Всесвіт — первісна матерія. Світ, боже твориво — канва для людини.

Зусебіч перед людиною постають перепони, але її нічого не зупиняє. Вона долає рубежі, переступаючи їх. Неможливе — це кордон, який постійно відступає перед нею. Геологічна формація, основа якої — скам’янілий намул всесвітнього потопу, а вершина — вічні сніги, для людини — звичайна стіна; вона пробиває цю стіну і йде далі. Вона розрубує перешийок, свердлить вулкан, обточує скелю, видовбує потрібні їй поклади в надрах землі, розбиває на дрібні шматки високий мис. Колись вона робила все це для якогось там Ксеркса, сьогодні вона не така дурна — працює на себе. Людина порозумнішала, і це називається прогресом. Людина працює в своєму домі, а її дім — земля. Вона пересуває, переміщує, усуває, зносить, відкидає, зриває, риє, копає, ламає, висаджує в повітря, крушить, розпилює, стирає з лиця землі одне, знищує інше і, руйнуючи, створює нове. Ні перед чим вона не зупиниться: ні перед товщею землі, ні перед гірським хребтом, ні перед будь-яким нагромадженням перепон, ні перед сяйливою силою матері, ні перед незбагненною величчю природи. Коли громаддя світобудови потрапляє в межі її досяжності, вона в них прорубує вилом. Людина спокушається можливістю винищити частину божого творива, з молотком у руках вона йде на приступ неосяжного. Можливо, майбутнє побачить Альпи, зрівняні з землею. Підкорися, куле земна, своїй мурашці! Дитина, ламаючи іграшку, здається, шукає в ній душу. Так і людина начебто шукає душу землі.

Проте не варто перебільшувати нашої могутності: хоч би що робила людина, загальні риси світобудови — непохитні; головна її маса від людини не залежить. Людина може змінити щось у деталях, але не цілість. І це добре. Бо весь всесвіт у руках провидіння. Він керується законами, які людині непідвладні. Те, що робимо ми, не виходить далеко поза межі земної поверхні. Людина одягає або роздягає землю, вирубуючи ліси, вона ніби здирає з неї одяг. Але сповільнити обертання земної кулі довкола своєї осі, прискорити рух земної кулі по своїй орбіті, додати або відняти хоч одну туазу із семисот вісімнадцяти тисяч миль шляху, які щоденно долає Земля, рухаючись довкола Сонця, змінити час рівнодення, не дати впасти краплині дощу — не можна! Що вище нас, те вище нас. Людина може змінити клімат, але не пору року.

Спробуйте примусити Місяць рухатись не по екліптиці!

Мрійники — а серед них були визначні люди — мріяли про встановлення на землі вічної весни. Протилежні пори року - літо й зима — постали внаслідок похилого положення осі Землі щодо площини екліптики, про яку ми оце казали. Щоб ліквідувати ці протилежні пори року, треба всього лише випростати земну вісь. Нема нічого простішого! Вбийте на полюсі кілок аж до самого центру земної кулі, прив’яжіть до нього ланцюг, підшукайте десь подалі від нашої Землі точку опору, вирядіть туди десять мільярдів запряжок по десять мільярдів коней у кожній; вони натягнуть ланцюг, вісь Землі випростається — ось вам і жадана весна. Як бачите, суща дрібничка.

Але пошукаємо раю десь-інде. Весна — це добре, але свобода і справедливість кращі, ніж вона. Рай — субстанція духовна, а не матеріальна.

Бути вільним і справедливим — це залежить від пас.

Душевний спокій ми знаходимо у нас самих. Тільки там, у нас самих, наша вічна весна.

XXI

Могутність каменярів

Гернсей — трикутник. Королева островів-трикутників — Сіцілія. Сіцілія належала Нептунові і кожен з трьох її кутів був присвячений одному вістрю Нептунового тризубця. На кожному з трьох її мисів стояло по храму на честь правого зубця — Декстри, середнього — Дубії і лівого — Синістри. Декотра був символом річок, Синістра — морів, Дубія — дощів. Хоч би там що казав фараон Псаметих, погрожуючи Тразідею, цареві Агрігента, «зробити Сіцілію круглою, як диск», ці острови-трикутники не підвладні силі людської руки, вони збережуть три свої скелястих миси, поки потоп, що їх створив, сам їх не поруйнує.

Сіцілія назавжди збереже свій мис Пелор, націлений кутом на Італію, мис Пахінум — на Грецію і мис Лілібе — на Африку. Так само і в Гернсєї Анкреський виступ вічно тягтиметься на північ, Пленмонський — на південний захід, а Жербурський — на південний схід.

І все ж острів Гернсей неухильно руйнується. Гернсейський граніт — прекрасний, купуйте, хто хоче! Прибрежні скали спускаються на торгах. Мешканці продають острів уроздріб. Химерну Чортову скелю недавно зіпхнули за кілька фунтів стерлінгів. Коли вичерпається велетенський кар’єр Віль-Бюдо, розробки почнуться в іншому місці.

Вся Англія побивається за гернсейським каменем. Тільки для будівництва греблі на Темзі його буде використано двісті тисяч тонн. Вірнопіддані, турбуючись про довговічність королівських пам’ятників, дуже шкодують, що п’єдестал бронзової статуї принца Альберта зроблений з чізерінгського граніту, а не з добрячого гернсейського каменю. Хай там як, а береги Гернсейського острова осипаються під ударами кайла. За якісь чотири роки в порту Сен-П’єр на очах мешканців вулиці Фалю зникла ціла гора.

В Америці відбувається те ж саме, що і в Європі. Під цю пору Вальпараїсо має намір продати з молотка підприємцям свою красу і славу - мальовничі горби, величності яких він завдячує своєю другою гучною назвою - Райська долина. Старожили-гернсейці не впізнають свого острова. Вони мають усі підстави сказати: «Мої рідні місця підмінили». Так говорив Велінгтои про Ватерлоо - свою другу батьківщину. Додайте до цього, що Гернсей, який раніше говорив по-фрапцузьки, тепер говорить по-англійськи, а це - іще одна руйнація.

До 1805 року Гернсей ділився на два острови. Морська протока перетинала його з кіпця в кінець, від східного Кре-вельського пасма до західного. Цей морський рукав вливався в море на заході якраз навпроти Фрек’є і двох Со-Рок’е; утворені ним бухти досить глибоко врізалися в сушу - одна з них сягала навіть Сальтерна, і цей морський рукав називався Бре-дю-Валль. У Сен-Сансоні в минулому столітті по обох боках океанської вулиці ще стояли на причалах кораблі. Вулиця була в’юнкою, неширокою. Так само, як голландці, котрі осушили Гарлемську затоку, перетворили її в потворну рівнину, гернсейці засипали Бре-дю-Валль, і ця місцина стала лугом. З Океанської вулиці вони зробили тупик; оцей тупик і є порт Сен-Сансон.

XXII

Добросердя острів’ян

Хто побачив Нормандський архіпелаг, той полюбив його, хто пожив там хоч трохи - пройнявся повагою.

Шляхетний острівний народ невеликий числом, зате великий духом, його душа – душа моря. Мешканці Ла-Манш-ських островів - люди своєрідні. Вони дивляться на «велику землю» із неабиякою зверхністю, зокрема спогорда ставляться до англійців, які й собі завжди готові обдати презирством «оті три-чотири горщики з квітами посеред калюжі солоної води». Джерсейці та гернсейці не залишаються в боргу: «Ми - норманни, і це ми завоювали Англію». Можна посміхнутися, але зачудуватися також.

Настане день, коли Париж введе в моду поїздки на Ла-Маншські острови і збагатить їх; вони на це заслуговують. Як тільки вони стануть широковідомими, до них прийде процвітання, що зростатиме з кожним днем. їх незвичайна принадність - у поєднанні клімату, створеного для неробства, з населенням, створеним для праці. Це - ідилія, втілена в корабельні. Нормандський архіпелаг не такий сонячний, як Циклади, але він зеленіший; він зелений, як Оркади, але сонячніший. Тут нема Астипалейського храму, зате є кромлехи, нема Фінгалового грота, зате є Серк.

Млин Уе не поступається перед Трепором, Азетське узбережжя нічим не гірше від Трувільського, а Пленмон — від Етрета. Край чудовий, народ лагідний, його історія знаменита. Дикі береги вражають своєю величністю. На архіпелазі є свій апостол — Ельє, свій поет — Роберт Уейс, свій герой — Пірсон. Багато видатних англійських генералів та адміралів народилися на архіпелазі. Ці бідні рибалки в разі потреби бувають надзвичайно щедрими: під час підписки пожертвувань на допомогу потерпілим від повені ліонцям та голодаючим манчестерцям Джерсей і Гернсей більше офірували, ніж Франція та Англія, звичайно, пропорційно до кількості населення.

Мешканці островів, колись контрабандисти, зберегли від свого давнього життя спокійне ставлення до ризику і зневагу до всіляких небезпек. Вони роз’їжджаються по всьому світу і скрізь рояться, як бджоли. Нині Нормандський архіпелаг створює колонії, як у давнину архіпелаг грецький. І він цим пишається. Джерсейців та гернсейців зустрінеш в Австралії, в Каліфорнії, на Цейлоні. В Північній Америці завелися новий Джерсей та новий Гернсей — останній в Огайо. Хоч ці англонорманни дещо паралізовані своєю сектантською обмеженістю, їм властиво непоборне прагнення до прогресу. Хоч вони й забобонні, але ж і не позбавлені здорового глузду. А хіба англійці не були колись людожерами? А французи — розбишаками? Будьмо скромні і пригадаймо наших татуйованих пращурів.

Там, де процвітало розбійництво, панує торгівля. Чудове перетворення! Звісно, це наслідки роботи часу впродовж століть, але людини також. Мікроскопічний архіпелаг подає могутній приклад. Ці маленькі народності підтверджують успіхи цивілізації. Віддаймо ж їм любов і шану! Потрібні мікросвіти відбивають у зменшеному вигляді, але у всіх фазах розвиток великої людської культури. Джерсей, Гернсей, Оріньї — колись розбійницькі гнізда, тепер — майстерні. Там, де були колись підводні рифи, тепер гавані.

Для спостерігача ряду перетворень, які ми називаємо історією, нема більш захопливого видовища, ніж простежувати за повільним, поступовим зростанням і прямуванням колись темного приморського народу до сонячних вершин цивілізації. Людина пітьми повернулася обличчям до ранкової зорі і пішла назустріч їй. Нема нічого більш величного, нема нічого більш зворушливого! Вчорашній грабіжник став трудівником; дикун перетворився на громадянина; вовк став людиною. Може, він тепер не такий відважний, як був раніше? Аж ніяк. Тільки тепер відвага веде його до світла. Яка разюча відмінність між теперішнім прибережним та річковим торговельним судноплавством, чесним і товариським, і колишнім повзанням незграбних піратських дромонів, девізом яких було: Homo homini monstrum!. Перепона стала мостом. Те, що було на заваді, обернулося допомогою. Люди, які займалися тут морським розбоєм, стали лоцманами. І ці люди зараз заповзятливіші та відважніші, ніж будь-коли. Край так і залишився краєм небезпечних пригод, але водночас він став носієм бездоганної чесності. Що нікчемніший він був на початку шляху, то вражальніше його піднесення вгору. Послід, що пристав до шкаралупи яйця, не заважає нам любуватися з широкого розмаху пташиних крил. Тепер ми вже з меншою мірою осуду ставимося до розбійницького минулого Нормандського архіпелагу. Дивишся на величні, погідливі вітрила, які тішать око, на світло електричних маяків і ліхтарів з опуклими фарами, які врочисто вказують шлях крізь лабіринти підводних скель і хвиль, і з почуттям душевного заспокоєння, що його завжди навівають успіхи цивілізації, думаєш про минуле, про лютих розбійників, котрі потай, без компаса пливли у вутлих суденцях по чорних валах океану, поблизу високих круч, тьмяно освітлених старовинними жаровнями, бліде тремтливе полум’я яких миготіло в залізних клітках від подувів могутнього вітру безмежних просторів.

ЧАСТИНА ПЕРША

СЬЄР КЛЮВЕН

КНИГА ПЕРША

ЯК СТВОРЮЄТЬСЯ ПОГАНА СЛАВА

І

Слово, написане на білій сторінці

Різдво 182... року на Гернсеї було незвичайне. В той день падав сніг. На островах Ла-Маншу зима з лютими морозами надовго лишається в пам’яті людей, а снігова габа на землі — ціла подія.

Того різдвяного ранку дорога, яка йде понад морем від порту Сен-П’єр до Валля, вся біліла сніжним покровом. Сніг сипав від півночі до самого ранку. Близько дев’ятої години, незабаром після того, як зійшло сонце, але було що зарано англіканам іти в сен-сансонську церкву, а методистам — в ельдадську каплицю, дорога була майже безлюдна. На всьому шляху від однієї вежі до другої виднілося тільки троє перехожих: хлопчик, чоловік і жінка. Всі троє просувалися віддалік одне від одного, і, мабуть, їх нічого не зв’язувало. Хлопчик, на вигляд років восьми, зупинився і з цікавістю став придивлятися до снігу. Чоловік ішов позаду, кроків за сто від жінки. Так само, як і вона, ішов у бік Сен-Сансона. Чоловік, ще зовсім молодий, скидався на робітника чи на матроса. Одягнений він був у буденну одежу — коричневу куртку із грубого сукна та в парусинові штани з просмоленими холошами, з чого можна було зробити висновок, що, незважаючи на свято, до церкви він по збирався. Підошви його незграбних черевиків з грубої негнучкої шкіри, підбиті великими цвяхами, залишали на снігу сліди, які скоріше нагадували тюремний замок, ніж людську стопу. Що ж до жінки — вона причепурилася, як то личить, коли йдеш до церкви: на ній була широка тепла накидка з чорного фламандського шовку, з-під накидки виднілася гарненька сукенка з ірландського попліну в рожеву і білу смужку; якби не червоні панчохи, жінку можна було б прийняти за парижанку. Вона йшла жвавим, вільним і легким кроком, і з цієї ходи можна було здогадатися, що йде молоденька дівчина, яка ще не зазнала злигоднів життя. Таким легким і граційним кроком ходять дівчата в пору найневловнішого з усіх переходів — у пору ранньої юності, цього злиття вечорових і передранішніх сутінків, коли в дівчині пробуджується жінка і конає дитина.

Чоловік її не помічав.

Поблизу дубового зеленого гайка, біля коноплища, в тому місці, яке має назву «Нижні будинки», дівчина раптом озирнулася, і цей рух спонукав чоловіка подивитися на неї. Вона зупинилася з таким виглядом, ніби якусь мить розглядала його, відтак нахилилась, і хлопцеві здалося, що вона щось написала пальцем на снігу. Потім вона випросталась і пішла далі, пришвидшивши крок, знову озирнулася, цим разом сміючись, і зникла, збочивши ліворуч, на стежку, обгороджену з обох боків, яка вела до Льєрського замку. Коли дівчина озирнулася вдруге, подорожній упізнав у пій Дерюшетту, одну з найчарівніших дівчат на острові.

Він не відчував найменшої потреби поспішати, отож опинився біля дубового гайка за рогом коноплища лиш через кілька хвилин. Він уже й забув думати про дівчину, яка втікла, і цілком імовірно, якби в ту хвилину в морі сплеснувся дельфін або з куща випурхнула вільшанка, він і далі йшов би своєю дорогою, втупивши очі в дельфіна чи вільшанку. Але трапилось так, що очі його були опущені додолу і погляд мимоволі впав на місце, де перед тим зупинилася дівчина. На снігу видніли сліди її ніжок, а поруч — слово, яке вона написала: «Жільят».

То було його ім’я.

Він називався Жільятом.

Довго стояв він, не зворухнувшись, довго дивився на своє ім’я, на сліди ніжок, на сніг. Потім рушив далі, сповнений глибокої задуми.

II

«Будинок на Пустирищі»

Жільят жив у сен-сансонській парафії. Його там не любили. На це були свої причини.

По-перше, він жив у домі, до якого навідувалась «нечиста сила». На островах Джерсей і Гернсей трапляється не раз таке, що де б ви не проходили — чи то пустельним закутком, чи людною вулицею — ви побачите будинок, вхід до якого забитий: дикий терен перегороджує вхід, до вікон першого поверху поприбивані цвяхами напівзгнилі обрізки дощок, вікна верхніх поверхів водночас позамикані і відчинені: рами замкнені на засуви, але шиби вибиті. Городець і двір, якщо вони є, заросли бур’яном, загорожа валилась; якщо є сад, його заглушила кропива, ожина та болиголов; не раз там побачиш диковинних комах, комини потріскалися, покрівля позападалася; з вулиці видно, що в кімнатах суцільний розгардіяш: дерево погнило, камінь поріс мохом. Шпалери попідклеювались і висять клаптями; є там і вимальовані шпалери, що були модні в давні часи, і графи Імперії, і матерчата, заткана півмісяцями оббивка часів Директорії, і поруччя та напівколони часів Людовика XVI. Густе павутиння, в якому позастрявали юрмища мух, вказує на те, що павуки тут розкошують. Подекуди на полиці можна побачити розбитий горщик. Отак виглядає дім, що його вподобала «нечиста сила». Чортяка навідується сюди вночі.

Будинок, як і людина, може стати трупом. Його вбивають забобони. Тоді він навіює жах. Таких будинків-мерців чимало на островах Ла-Маншу.

Мешканці сіл та приморських узбереж втрачають спокій, як тільки заведеш з ними мову про диявола. Населення Ла-Маншу, англійського архіпелагу і французького примор’я має про нього щонайточніші відомості. У диявола є свої намісники по всій землі. Напевно відомо, що Бельфагор — посол від пекла у Франції, Уджін — в Італії, Беліал — в Туреччині, Тамуз — в Іспанії, Мартіне — в Швейцарії, Маммон — в Англії. Сатана такий же імператор, як і всі інші. Мало того, він — Цезар. Його палац вражає пишнотою і розмахом: Дагон — головпий розпорядник по хлібу, Сукар Бенот — начальник над євнухами, Асмодей — банківник у картярській грі, Кобал — директор театру, Верделе — головний розпорядник церемоній, а Нібасс — блазень. Пан В’єрус — вчений муж, знавець вампіризму і дуже обізнаний де-монограф, називає Ніббаса «великим майстром пародії».

Нормандські рибалки, відпливши в море, змушені вдаватися до всіляких заходів остороги, щоб знешкодити можливі диявольські витівки. Довгий час вірили, що на високій квадратній скелі Ортах, яка стоїть у відкритому морі між Оріньї і Каске, живе святий Маклу; багато бувалих моряків раніше стверджували, що бачили його дуже здаля, як він возсідав і читав книжку. І звісно ж, вони падали навколішки, пропливаючи повз скелю Ортах, поки легенда не розвіялася і не поступилася місцем чистій правді. Було встановлено, і тепер це вже всім відомо, хто саме обжився на скелі Ортах: не святий, а диявол. Той самий диявол, на ймення Жохмус, мерзенний лукавець; кілька століть він видавав себе за святого Маклу. Зрештою, сама церква іноді по-шивається в дурні. Дияволи Рагюель, Орібель та Тобіель зарахувалися до лику святих аж до 745 року, поки папа Захарій не пронюхав, що вони за одні, та не вигнав їх геть. Такі заходи по чистці особового складу святих корисні, але щоб їх застосовувати, треба добро знатися на всілякій чортівні. Старожили краю розповідають — щоправда, ці факти дуже давні, — що католицьке населеная Нормандського архіпелагу мимо власної волі було колись ще в більш тісних зв’язках із дияволом, ніж гугенотське. Чому? Не знаємо. Одно певно: диявол дуже дошкуляє цій нечисленній купці віруючих. Він пройнявся до католиків ніжністю і занадився до них ходити надто часто, з чого можна зробити висновок, що диявол скоріше всього католик, ніж протестант. Чи не найбільш нестерпним були його нічні товариські витівки: він узяв за звичку навідуватись до подружнього ложа католицьких пар і саме в той момент, коли чоловік спав міцним сном, а жінка дрімала. З цього виникали різні катавасії. Патульє вважав, що Вольтера було зачато саме в такий спосіб. У цьому нема нічого неправдоподібного. Аналогічні випадки, зрештою, дужо добре відомі і записані в книгах заклинань бісів під рубрикою: De erroribus nocturnis et de semine diabolorum. Диявол особливо розходився в Сент-Ельє в кінці минулого століття — слід думати, що цю кару було наслано за гріхи революції. Наслідки революційних потрясінь непередбачувані. Хай там як, але думка, що диявол може з’явитися, коли темно, посеред ночі, коли спиш, дуже турбувала багатьох благочесних жінок. Не дуже приємно пустити на світ якого-небудь Вольтера. Одна з них, добре налякана, вирішила порадитися з своїм проповідником, як у подібному делікатному випадку виплутатися з халепи. Сповідник порадив їй: «Щоб упевнитись, з ким маєте справу — з дияволом чи з чоловіком, — помацайте його лоба; якщо намацаєте роги, то будьте певні...» — «В чому?» — запитала жінка.

Нечиста сила відвідувала дім Жільята раніше, а тепер цього за нею не помічалося. Від цього підозріння тільки посилилися. Хто ж бо не знає, що досить чаклунові поселитися в господі, обжитій нечистю, як диявол, вирішивши, що житло попало в надійні руки, ввічливо звільняє його, з’являючись до чаклуна лиш на поклик, коли треба когось полікувати.

Дім називався «Будинком на Пустирищі». Він стояв на самому кінці мису, точніше скелястої коси, яка утворює невеличку якірну стоянку в бухті Уме-Параді. Там дуже глибоко. Будинок одиноко стояв на самому краю коси, здавалося, ніби він побудований поза межами острова; землі біля нього було рівно стільки, що вистачало для невеликого городця. Під час високих припливів городець іноді затоплювало. Між портом Сен-Сансоном і бухтою Уме-Параді височів великий горб, на якому бовваніло громаддя веж, обвитих плющем, — то був замок Валль, або Архангела, котрий заступив «Будинок на Пустирищі» з боку Сен-Сансона.

Чаклунів на Гернсеї досить-таки рясно. Вони вправляються в своєму ремеслі у багатьох парафіях, і XIX століття анітрохи не стоїть їм на заваді. Отож вони вільно займаються своїм злочинним промислом. Варять золото, опівночі збирають траву, насилають порчу на людську худобу. Коли питають у них поради, вони просять принести «води хворих» у пляшечках і пошепки проказують: «Вода, либонь, засумувала». Якось у березні 1856 року один із них знайшов у такій «воді» сім чортів. Чаклунів бояться, а вони й справді небезпечні. Нещодавно один із них зачарував пекаря «разом із його піччю». Другий — ото пройда! — «заклеював і старанно запечатував конверти, в яких, власне кажучи, нічого й не було». Третій дійшов до того, що тримав у себе дома три пляшки з наклейками, а на них — літера «Б». Ці огидні факти встановлені точно. Деякі з чаклунів послужливі і за дві-три гінеї беруть на себе всі ваші хвороби. Тоді вони качаються по постелі і репетують. Поки вони там корчаться, ви дивуєтесь: «Чи ж ба, а з мене вся хвороба вийшла». Інші обмотають вас хусткою і вилікують від будь-якої хвороби. Спосіб такий простий, що дивом дивуєшся, як до нього досі піхто не додумався. В минулому столітті велінням гернсейського королівського суду чаклунів живцем кидали у вогнище з хмизу й спалювали. А в наш час їх засуджують до двох місяців тюремного ув’язнення — один місяць на хлібі і воді, а другий, для різноманітності, в камері-одиночці. Amant alterna catenae.

Востаннє спалювали на Гернсеї чаклунів у 1747 році. Під місце страти відвели площу на перехресті Бордаж. З 1565 по 1700 рік на цьому перехресті було спалено одинадцять чаклунів. Назагал лиходії визнавали себе винними. Звісно, після тортур. Перехрестя Бордаж виявило чимало інших послуг суспільству та релігії. Там спалювали єретиків. За часів Марії Тюдор тут поміж інших спалили гугенотів — матір і двох дочок. Старша жінка називалася Перотіна Масі. Одна з її дочок була вагітна. Вона народила дитинча в полум’ї багаття. Хроніка з цього приводу повідомляє: «її черево луснуло. З черева випала жива дитина; немовля викотилося з кострища; якийсь громадянин на ймення Гуз підібрав його. Бальї Ельє Гослен, правовірний католик, звелів кинути дитину назад у вогонь».

III «Твоїй дружині, коли ти оженишся» Повернімося до Жільята.

У тутешніх краях розповідають, що в кінці революції на Гернсеї поселилася жінка з дитиною. Важко сказати, чи була вона англійка, чи французка. Гернсейська вимова та сільський правопис переробили її прізвище на Жільят. Жила вона вдвох із хлопчиком, який, на думку одних, був їй сином; інші казали, що він її небіж, ще інші — що внук, а дехто вважав, що хлопчик не приходився їй ніким. В неї було трохи грошей, на які вона якось наполовину з бідою жила. В Сержанте вона купила шматок грунту; в Рок-Креспель, що поблизу Рокена, — орної землі.

В «Будинку на Пустирищі» орудувала нечиста сила. Вже більше тридцяти років у ньому ніхто не жив, і він розвалювався. В сад надто часто набігала морська хвиля, тож він не давав ніяких плодів. Багато страшнішим за нічні шуми й мандрівні вогники в будинку було те, що, залишивши в ньому звечора на каміні моток пряжі зі спицями і поставивши тарілку супу, другого дня вранці ви бачили, що тарілка порожня, а замість пряжі — пара виплетених рукавиць. Халупа ця продавалася разом з дияволом на додачу за якихось кілька фунтів стерлінгів. Жінка купила її, певно, за напученням нечистого. А може, спокусилася дешевою ціною.

Отож вона його купила й поселилася там разом із хлопчиком. І з цієї хвилини все там заспокоїлося. «Який ліхтар, така й свіча», — казали люди. Нечистої сили не стало. Перед світанком звідти вже не долинало виття. І не було ніяких вогнів, крім полум’я лойової свічки, що її запалювала господиня. Але свічка чаклунки — те ж саме, що й смолоскип диявола. Довколишні мешканці вдовольнились таким поясненням. Хазяйка мала сякий-такий прибуток від своїх клаптів землі. В неї була добряча корова, масло від якої жовте, мов віск. Жінка вирощувала білу квасолю і картоплю «золота краплина». Вона продавала, як і всі, «пастернак — бочками, цибулю — на сотні, і біб — мірками». Сама вона не ходила на ринок, а здавала свій урожай Гільберу Фальо в торгових рядах Сен-Сансона. Записник Фальо повідомляє, що одного разу він продав дванадцять дюжин мірок її картоплі-скороспілки, так званої «тримісячної». Будинок підремонтували, в ньому тепер можна було жити. Дах протікав тільки під час великої зливи. Будинок одноповерховий з горищем. Внизу було три кімнати — дві спальні та їдальня. На горище вели вузенькі сходи. Жінка займалася домашнім господарством і вчила грамоти хлопця. До церкви не ходила, тому, і так і сяк поміркувавши, люди дійшли висновку, що вона французка. «Не знати ніякої божниці» — справа дуже серйозна.

Одним словом, то були люди нікому не відомі.

Вона, напевно, і була французкою. Вулкани викидають каміння, а революція — людей. Цілі сім’ї розлітаються далеко одна від одної; вони позбуваються батьківщини, зв’язки розриваються, спільнота розпорошується, люди спадають з неба, хто в Німеччині, хто в Англії, а хто в Америці. Вони викликають зачудування корінних мешканців. Звідки беруться ці невідомі? їх вивергнув Везувій, що димує десь удалині. Ці аероліти, ці викидні, загублені, гнані долею істоти, одержують різні прозвиська. їх називають емігрантами, втікачами, шукачами пригод. Якщо вони приживаються, їх терплять, якщо від’їжджають — ніхто цим не журиться. Іноді це зовсім невинні люди, дуже далекі — принаймні жінки — від подій, які вигнали їх із батьківщини; нема в них пі злоби, ні ненависті; їх занесло сюди мимоволі, вони — наче силою пущені снаряди, і самі дуже з цього здивовані. Вони пускають коріння, як удасться. Вони нікому не вчинили зла і не можуть зрозуміти, що з ними сталося. Я бачив, як вибухом міни жбурнуло в повітря жалюгідний жмут трави. Французька революція до більшої міри, ніж будь-який вибух, стрімголов накидала скрізь подібних жмутів.

Одним із таких кинутих сторчма жмутів і була, очевидно, жінка, що її прозвали на Гернсеї Жільят.

Жінка старіла, хлопчик ріс. Вони жили самотньо, їх уникали. Вони цим не турбувалися — їм досить було спілкуватися одне з одним. «Хай собі лижуться вовчиця з вовченям», — ця фраза була доказом доброзичливого ставлення оточуючих. Хлопчик виріс на юнака, підліток став мужчиною, і тоді мати померла, бо ж стара кора життя повинна осипатись прахом. Вона залишила йому лужок в Сержанте, шматок ріллі в Рок-Кресполе, «Будинок на Пустирищі» і, як мовить офіційний запис, «сто гіней золотом за халявою», себто в панчосі. Будинок досить пристойно умебльований: дві дубові скрині, два ліжка, стіл з шістьма стільцями. Був там найнеобхідніший посуд, на полиці стояло кілька книжок, а в кутку — звичайнісінька скринька — її відкрили, щоб зробити інвентарний опис. В цій скриньці, оббитій поруділою шкірою і вицяцькованій мідними цвяшками та олов’яними зірочками, лежало повне і нове віно для нареченої: сорочки, спідниці з чудового дюнкеркського полотна, відрізи шовкової матерії на сукні і листок паперу, на якому рукою покійної було написано: «Твоїй дружині, коли ти оженишся». Ця смерть лягла на живого гнітючим тягарем. Biн був відлюдком, тепер здичавів. Світ став для нього пустелею. Усамітнення перейшло в самотність. Коли нас двоє — життя терпиме, коли залишається один, воно здається нестерпним. В людини опускаються руки. Це початок відчаю. Згодом починаєш розуміти, що обов’язок — це ряд поступок. Пізнаєш життя, пізнаєш смерть і примирюєшся. Але це примирення кривавить.

Жільят був молодий, і його рана загоїлася. В такому віці серцева плоть відновлюється. Його печаль, поступово згладжуючись, злилася з природою і набула якогось особливого чару; вона віддаляла його від людей і притягувала до навкружного предметного світу, і вона чимраз більше сповнювала його душу самотністю.

IV

Неприязнь

Як уже мовилося, у парафії Жільята не любили. І ця неприязнь була цілком природна. Приводів для неї було скільки завгодно. Передовсім — це ми вже теж тільки що з’ясували, — дім, у якому він жив; далі — його походження. Хто вона була — та покійна жінка? Ким доводився їй хлопчик? Місцеві люди не люблять загадковості у чужаків. Та й одягався він, як роботяга, хоч, не бувши багатим, мав із чого жити, не працюючи. Відтак — город, який він обробляв і збирав непогані врожаї картоплі попри набіги моря в штормові дні рівнодення. Додаймо до цього читання грубезних книжок, які стояли на полиці. Були й інші причини.

Чому він жив самотою? «Будинок на Пустирищі» був чимось на взірець карантинного барака; тож люди, природно, дивувалися з його самотності й складали на нього вину за ту порожнечу, які самі створили довкола нього.

Він ніколи не бував у церкві. Часто виходив з дому посеред ночі. Вів бесіди з чаклунами. Бачили, як він сидів на траві з ошелешеним виглядом. Він блукав поблизу дольмена в Акресі й довкола зачарованих каменів, розкиданих по околиці. Запевняли, що він ввічливо розкланювався перед Співучою скелею. Він скуповував усіх пташок, яких йому приносили, і випускав їх на волю. Він був дуже чемним з обивателями Сен-Сансона, але охоче звертав убік, щоб не попадатись їм на очі. Він часто виїжджав і завжди повертався з уловом. Працював на городі в неділю. Якось у шотландських солдатів, що проходили через Гернсей, він купив волинку і вигравав на ній на смерку, примостившись десь на скелі біля самого моря. Його рухи нагадували помах руки сіяча. То як, на вашу думку, люди в околиці мають ставитися до такої людини? Книжки, які залишила покійниця і які він читав, вселяли тривогу. Превелебний Жакмен Ерод, священик сен-сан-сонської парафії, вступивши в дім перед похороном старої, прочитав на спинках книжок ось ці назви: Словник садівника, Кандід Вольтера, Що треба знати народові про своє здоров’я Тіссо. Один такий французький дворянин, емігрант, що поселився в Сен-Сансоні, сказав: «Безперечно, це той Тіссо, який ніс голову принцеси Ламбаль».

Превелебний отець звернув увагу на заголовок однієї з книг, по-справжньому страхітливий і загрозливий: De rhubarfaro. Однак зазначимо, що ця праця, як видно із заголовка, написана латиною, тож навряд чи Жільят, який не знав латинської мови, читав її.

Але саме за ті книги, яких людина не читає, вона підлягає найжорстокішому звинуваченню. Іспанська інквізиція обміркувала це питання і не залишила щодо нього жодного сумніву. Зрештою, то було всього тільки дослідження доктора Тіленжіуса про ревень, надруковане в Німеччині 1679 року.

Ніхто не міг би сказати напевне, що Жільят не займається ворожбитством та виготовленням «приворот-зілля». Адже у нього була тьма-тьмуща пляшок і пляшечок. Навіщо вечорами, іноді аж до півночі, йому вештатись поміж прибережних скель? Мабуть, щоб вести розмови з лихими людьми, які блукають посеред ночі в тумані на березі моря.

Якось він допоміг відьмі із Тортваля витягти візок, що застряв у багнюці. Стару прозивали Дурепою Гаї.

Коли на острові йшов перепис населення, його спитали про професію. «Рибалка, коли риба ловиться», — відповів він. Кому б то сподобалася така відповідь? Бідність і багатство — речі відносні. У Жільята були земля і будинок; в порівнянні з тими, хто не має нічого, він не був бідним.

Якось, щоб випробувати Жільята, а скорше з кокетства, — бо є жінки, які поберуться і з чортом, аби тільки він був багатий, — одна дівчина спитала його: «Коли ж ви нарешті оженитесь?» Він відповів: «Я женюся тоді, коли Співуча скеля вийде заміж». Співуча скеля — то величезна брила посеред коноплища, що поблизу маєтку пана Лемезюр’є де Фрі. За цією брилою треба дивитись пильно. Хтозна, що вона може накоїти. Іноді з неї чути півняче кукурікання, а самого півня не видно. Не на добро це все. До того ж, кажуть, що цю скелю притягли на коноплище саргузети, себто вовкулаки. Якщо вночі, коли гримить грім і гуде вітер, ви побачите в сполохах блискавок людей, Що літають серед хмар, то знайте: це і є вовкулаки. Жінка, яка живе поблизу Великої дюни, знається з ними. Якось увечері, коли вовкулаки зійшлися на роздоріжжі, ця жінка гукнула до візника, що не знав, на яку дорогу звернути: «Запитайте дороги в цих добрих людей. Вони охочі погомоніти». Ясна річ, жінка ця — відьма.

Справедливий і вчений король Яків накаже, було, живцем зварити таку жінку, попробує навару і скаже: «Оця була відьма». А про іншу: «Ця ось не була». Жаль, що в нинішніх королів нема подібних талантів: адже вони доводять корисність королівської влади.

Жільята не без підстав вважали чаклуном. Однієї буряної ночі він підплив човном до Сонної скелі, і люди чули, як він спитав:

— Чи можна сюдою проїхати?

У відповідь пролунав зі скелі голос:

— Чеши! Не бійся!


З ким же він говорив, якби не було кому відповідати? Хай там як, а це доказ. Другого разу, теж уночі, теж у бурю, коли було темно, хоч у око стрель, поблизу Катіо-Рок, — подвійного пасма скель, де щоп’ятниці витанцьовують відьми, цапи та всілякі духи, люди розпізнали голос Жільята в такій жаскій розмові:

— Як ся має Везен Бровар? (Йдеться про муляра, який недавно впав із даху).

— Вилизався.

— От чортяка! Але ж він упав із більшої висоти, ніж оце стовпище. Дивно, що кісток не потрощив.

— Минулого тижня була добра погодонька Для збору водоростей, та й на риболовлю.

— Краща, ніж сьогодні.

— Ще б пак! На ринку хоч би тобі риб’ячий хвіст.

— Дуже сильний вітер.

— Не можна поставити сіті.

— А як почуває себе Катерина?

— Чудово.

Звичайно ж, що та Катерина з вовкулацького кодла.

З усього було видно, що Жільят був нічних справ майстром, тобто вовкулакою. В усякому разі ніхто в цьому не сумнівався.

Кілька разів бачили, як він поливав із кухля водою землю. Ну а коли так вихлюпуєш воду, на землі з’являються обриси диявола.

По дорозі на Сен-Сансон якраз навпроти вежі номер один лежать покладені приступцями три камені. Тепер на верхній приступці немає нічого, а раніше там стояв хрест, можливо, й шибениця. Паскудні вони, ці камені.

Люди статечні, яким можна довіряти, стверджують, що біля цих каменів Жільят розмовляв із жабою. А проте на Гернсеї жаби не водяться, на Гернсеї повно вужів, тимчасом як Джерсей кишить жабами. Жаба, з якою розмовляв Жільят, дісталася на Гернсей уплав. Розмовляли вони подружньому.

Всі ці факти повністю засвідчені, і доказом їх є те, що три камені лежать там і досі. Маловіри можуть їх оглянути. Навіть більше: неподалік од каменів є навіть будинок із такою вивіскою: «Продаю і купую худобу, живу і різану, старі снасті, бляху, кістки, ганчір’я, плачу готівкою і готовий до послуг покупців».

Тільки несумлінна людина зважиться заперечувати наявність цих каменів і будинку.

Всі ці обставини завдавали шкоди Жільятові.

Самі лиш невігласи не знають, що найбезпечніше диво Ла-Маншу — Король морських духів. Це найстрахітливіший виплодок моря. Хто його раз побачить, неодмінно зазнає катастрофи між першим і другим днем святого Михаїла. Він — малий тому, що він карлик, він глухий тому, що він король. Йому відомі імена всіх, хто загинув у морі, і місця, де вони спочивають. Він знає океанське кладовище до найглибших глибин. Широкі шелепи, вузький лоб, оземкуватий тулуб, потворний обвислий живіт, весь у гудзях череп, ноги куці, руки довгі, замість стіп — плавники, замість кистей рук — пазурі, широка зелена пика. Ось який цей король. На лапах у нього перетинки, а на плавниках нарости. Уявіть собі рибу-привид з людським обличчям.

Щоб покінчити з ним, треба його або заклясти, або виловити з морської хвилі. А тим часом чекай від нього лиха. Зустріч із ним не віщує нічого доброго. Над збриженою поверхнею моря, над збуруненими валами крізь густий серпанок туману прогляне тінь, і це жива постать: низьколоба, кирпата, з приплюсну-тими вухами, з неймовірно широкою пащекою, у якій бракує зубів сіро-зеленого кольору, гострокутними, як крокви, бровами й задьористими очима. При кволому спалаху блискавки він здасться багряним, при яскравому — мертвотно блідим. У нього мокра і жорстка, як щетина, простокутна борода-лопата, обгорнута, ніби пелериною, якоюсь тонкою слизовою плівкою з чотирнадцятьма скойками — сім спереду і сім ззаду. Ці скойки незвичайні — це ясно кожному, хто на них знається. Короля морських духів можна побачити тільки в розбурханому морі. Він — лиховісний блазень бурі. Його постать вимальовується в тумані, шквалі, дощі. Гидко дивитися на його черево з запалим пупом. Панцир із луски спадає на його боки. Він погойдується на гребені розкотистих валів, а вони закипають під натиском вітру і зриваються в корчах, ніби стружки під гембелем столяра. Він стоїть у бризках піни, і якщо на обрії з’явиться потопаюче судно, його обличчя — бліда пляма в пітьмі — розпливається в облудливій посмішці, набуває божевільного та жахливого виразу. Король духів пускається в танок. Зустріч — гіршої не може бути. В ті часи, коли Жільят привертав до себе увагу жителів Сен-Сансона, деякі з них — ті, хто останніми бачили Короля духів, — запевняли, що на його пелерині залишилося тільки тринадцять скойок. Тринадцять!


Biн став ще небезпечніший. Але де поділася чотирнадцята скойка? Чи не подарував він її комусь? Ніхто не міг сказати це напевне, доводилось задовольнятись здогадами. Однак пан Люпен-Маб’є із Годена, людина маєтна, землевласник, який сплачує податок з вісімдесяти четвертин землі, ладен заприсягтися, що бачив на власні очі, як Жільят тримав у руці якусь чудернацьку скойку. Часто можна було почути таку розмову між двома селянами:

— Ну як, сусіде, гарний у мене бичок?

— Здається, затовстий.

— А воно, мабуть, твоя правда.

— Краще пустити його на лій, ніж на м’ясо.

— Шкода!

— А чи, бува, не наворожив тут Жільят?


Траплялося, що Жільят зупинявся в полі перед хліборобом чи поблизу саду перед садівником і промовляв такі загадкові слова:

— Цвітуть чортові вудила — пора жати озимину. (До речі, чортові вудила — це скабіоза).

— Ясен розпускається — заморозків не бійся.

— Літнє сонцестояння — будяк цвіте.

— Якщо в червні нема дощу, на хліб нападе іржа. Бережись — уколю.

— Дика вишня наливається — бережись повного місяця.

— Якщо погода на шостий день така сама, як на четвертий чи на п’ятий день, то вона буде такою весь місяць: дев’ять разів із дванадцяти в першому випадку і одинадцять разів із дванадцяти — в другому.

— Не спускай ока з сусіда, якщо він тебе позиває. Остерігайся каверзи: напоять свиню гарячим молоком — вона й лусне, натруть корові зуби бузиною — її від їжі відверне.

— Корюшка нереститься — бережись пропасниці.

— Жаба прокинулася — сій дині.

— Зацвів лишайник — сій ячмінь.

— Липа цвіте — коси траву на сіно.

— Зацвіла срібляста тополя — відкривай теплиці.

— Цвіте тютюн — закривай оранжереї.

І — жахлива річ! — тим, хто слухав його порад, усе вдавалося.

Червневої ночі, коли Жільят грав на волинці, вийшовши на плоский піщаний берег поблизу Демі-де-Фонтенель, рибалкам у морі не пощастило із ловлею макрелі.

Якось увечері, під час відпливу, на березі біля «Будинку на Пустирищі» в когось перекинувся віз, навантажений водоростями. Очевидно, Жільят боявся правосуддя, бо надто вже він заповзявся, допомагаючи підняти воза, і сам його знову навантажив.

В сусідської дівчинки завелися воші. Тож він пішов у порт Сен-П’єр, дістав там масті й намастив дівчинці голову. Воші пропали — а це доказ того, що Жільят сам же їх і напустив.

Усі знають, що ворожбою можна напустити воші на кого завгодно.

Жільят мав звичку заглядати до чужих криниць, а це при лихому оці дуже небезпечно.

І справді, відомо, що якось в Аркюлоні, поблизу порту Сен-Сансон, в одному колодязі засмерділася вода. Господиня криниці, простягаючи Жільятові повну склянку, сказала:

— Подивіться-но на цю воду.

— Вода каламутна, — кивнув головою Жільят.

Добра жіночка, яка мала щодо нього деякі підозріння, попросила:

— Вилікуйте мені її.

Жільят почав допитуватися, чи є у неї на обійсті хлів, чи а хліва йде стік і чи не витікає з нього гноївка десь поблизу криниці. Жінка на все відповіла ствердно.

Жільят увійшов у хлів, прочистив стік, відвів рівчачок у інший бік, і незабаром вода в криниці стала чиста. Сусіди судили-рядили, та що тут скажеш? Справді-бо вода в криниці ні сіло ні впало засмерділася і раптом — маєш! — ураз очистилася.

Ніхто не повірив, що це лихо з водою сталося само собою. Та й як не дійти тут висновку, що Жільят сам наслав причину на воду?

Якось Жільят подався на Джерсей, і дехто запримітив, що він зупинився на вулиці Аллер в передмісті Сен-Кле-ман. Аллер — це прибулець з того світу.

По селах збирають відомості про людину: ці відомості зіставляють. Наслідок цих зіставлень — громадська думка.

Побачили раз люди, що в Жільята юшить з носа кров. Значить, неспроста. Якийсь судновласник, бувалий шкіпер, який об’їздив мало не весь білий світ, стверджував, що в тунгуських шаманів завжди юшить носом кров. Коли в людини юшить з носа кров, знай, діло нечисте. Щоправда, люди помірковані зауважили, що прикмета, властива тунгуським шаманам, не конче має свідчити про приналежність до кола чаклунів, коли йдеться про гернсейця. Незадовго до Михайла люди бачили, як Жільят зупинився на лужку поблизу коноплищ Уріо, що тягнуться вздовж битого шляху на Відклен. Він свиснув, і за мить прилетіла ворона, а слідом за нею — сорока. Цей випадок був засвідчений особою вельми шановною, яка потім увійшла в дванадцятку присяжних і яку зобов’язали складати новий Опис королівських земельних володінь.

В Амелі знайшлися старенькі жінки, котрі присягалися, що тижнів за три до Чистого четверга вони чули, як ластівки на зорі кликали Жільята. Треба додати, що добрим він не був.

Одного разу якийсь чоловік бив осла. Той не хотів зрушити з місця. Бідолаха господар садонув його кілька разів у живіт носаком, і осел упав. Жільят Кинувся піднімати його, але осел уже здох. І Жільят ні за що пі про що надавав бідному чоловікові ляпасів.

Якось він побачив, що хлопчак злізає з дерева і тримає, виводок недавно вилуплених, безперих галченят. Жільят забрав у хлопчика виводок і розлютився до того, що висадив їх знову в гніздо.

Перехожі стали дорікати йому, а він мовчки показав на пернатих батька-матір, які з криком кружляли над деревом, повернувшись до гнізда. Птахів він любив особливо. За цією прикметою завжди точно вгадаєш чорнокнижника.

Улюблена забава хлопчаків — руйнувати гнізда чайок і співучих дроздів на прибережних скелях. Вони приносять силу-силенну синіх, жовтих, зелених яєць, зі шкаралупи яких виготовляють розетки для прикрашування каміна. А що скелі дуже стрімкі, діти іноді оступаються, падають і розбиваються на смерть. Але нема ж нічого красивішого, ніж ширма, розцяцькована візерунками із шкаралупи яєць. Жільят тільки й думав про те, як учинити комусь зло. Ризикуючи власним життям, він видряпувався прямовисними крутосхилами вгору і чіпляв там віхті соломи з надітими на них старими капелюхами та всілякі інші опудала, щоб птахи не звивали на верхах своїх гнізд, а отже, щоб і не лазили туди малюки.

Ось чому місцеві люди так ненавиділи Жільята. А проте ненависті можна заслужити й за менші провини.

V

Інші підозрілі риси Жільята

Про Жільята не було складено цілком певної думки.

Взагалі-то його вважали міченим, дехто доходив до того, що бачив у ньому відьмака. Відьмак — це син жінки, народжений нею від диявола.

Коли жінка приведе на світ одного по одному сім хлопчиків, сьомий з них буде мічений. Хіба що якесь непрохане дівчатко зіпсує цей хлоп’ячий ряд. У міченого на будь-якій частині тіла є родима пляма у вигляді лілії, отим-то він зцілює від золотухи несогірше, ніж французькі королі. Мічені трапляються по всій Франції, але особливо багато їх в Орлеані. В кожному сільці провінції Гатіне є свій мічений. Міченому досить дмухнути на рани недужого або примусити його доторкнутися до лілії — і недужий одужує. Найкраще це виходить у ніч проти Страсної п’ятниці. Років десять тому в провінції Гатіне, в Ормі, один чолов’яга на прозвисько Мічений Красень зціляв золотуху. Вся провінція Босс ходила до нього на пораду; був він бондарем, називався Фулоном, мав коня та по-возку. Щоб покласти край чудесам, які він творив, довелося звернутися до поліції. Лілія у нього була під лівим соском. А в інших вона буває де завгодно.

Мічені зустрічаються на Джерсеї, на Оріньї і на Гернсеї. Це, безперечно, вказує на права Франції щодо Нормандського герцогства. Інакше де б тут узятися лілії? На островах Ла-Маншу також поширена золотуха, завдяки якій мічені стають необхідними.

Дехто з людей, яким доводилося бачити, як Жільят купається в морі, запевняли, ніби в нього на тілі є лілія. Коли його про це запитали, він замість відповіді розсміявся: як і всі люди, він іноді сміявся. Відтоді ніхто не бачив, як він купається; він став плавати в найнебезпечніших і пайпус-тельніших місцях. І то, мабуть, уночі, при місячному сяйві. Хіба ж це не підозріло? Люди, які вперто твердили, що Жільят — відьмак, тобто син диявола, звісно, помилялися. Їм слід би було знати, що відьмаки є тільки в Німеччині. Але в Валле і Сен-Сан-соні півстоліття тому напувала цілковита темнота.

Допустити, що на Гернсеї живе син диявола, було б, безперечно, перебільшенням.

З Жільятом радилися саме тому, що він навіював страх. Селяни з тривогою йшли до нього поговорити про свої недуги. В такому страхові ховається довір’я; на селі ж бо чим підозрілішим видається лікар, тим надійніше його лікування. У Жільята були ліки, які залишилися йому в спадок від померлої старої жінки; він охоче давав їх усім, хто звертався до нього, і не хотів брати грошей. Примочками з трав він виліковував панарицій, питво із однієї з його пляшечок одразу знімало пропасницю. «Хімік» із Сен-Сансона, якого ми у Франції назвали б фармацевтом, допускав, що це, найімовірніше, відвар хінної кори. Навіть недоброзичливці погоджувалися, що Жільят привітний до хворих, коли йшлося про його звичні ліки; проте коли від нього жадали, щоб він подав допомогу як мічений, він і слухати про це не хотів. Бувало, золотушний попросить Жільята доторкнутися до нього своєю лілією, а він замість відповіді грюкне перед недужим дверима. Він уперто відмовлявся творити чудеса, що в його становищі ворожбита просто смішно. Не будь ворожбитом, а коли вже став ним, то роби своє діло.

В цій загальній неприязні до Жільята були один чи два винятки. Сьєр Ландуа із Кло-Ландеса служив актуаріусом у парафії порту Сен-П’єр, тобто вів і зберігав книги реєстрації народжень, шлюбів та смертей. Актуаріус Ландуа хвалився, що він нащадок скарбника Бретані П’єра Ланде, повішеного 1785 року. Одного разу сьєр Ландуа, купаючись, заплив надто далеко в море і почав тонути. Жільят кинувся за ним у воду, сам мало не потонув, але врятував Ландуа. З того дня Ландуа не говорив про Жільята нічого поганого. Людям, які дивувалися з цього, він казав: «Хай там що, але я не можу зневажати людину, яка не завдала мені ніякого зла, а навпаки, зробила добро». Актуаріус був не від того, щоб навіть потоваришувати з Жільятом. Сьєр Ландуа був далекий від забобонів. У чаклунів він не вірив і підсміювався з тих, хто боявся привидів. У нього був човен, у вільні від роботи години він рибалив задля власної втіхи й ніколи не бачив нічого надприродного, хіба що якось жінку в білому, котра стрибала по водах у місячному сяйві, та й то, либонь, йому привиділось. Дурепа Гаї, чаклунка із Тортваля, дала йому ладанку, яку чіпляють на шию, щоб відганяти нечисту силу. Він кпив з приводу цієї торбинки і навіть не знав, що в ній зашито, а все ж він її носив і почував себе в більшій безпеці, коли вона висіла під сорочкою.

Знайшлися сміливці, які за прикладом сьєра Ландуа зважувалися підтвердити деякі пом’якшуючі обставини, деякі явні достоїнства Жільята: адже він не пив і не курив.

Часом вони навіть вихваляли його, кажучи, що він не курить, не заглядає в чарку, не жує й не нюхає табаки. Але стриманість щодо спиртного і байдужість до куріння цінні тільки при наявності інших чеснот.

Загальна громадська думка була проти Жільята.

Так чи інак, але раз він мічений, то мусив би робити людям послуги. Одного разу, в Страсну п’ятницю, опівночі саме того дня й години, коли мічені зціляють найкраще, золотушні з усього острова чи то за якимось напученням, чи, може, домовившись між собою, зійшлися юрбою до «Будинку на Пустирищі» і, благально простягаючи руки в жахливих гнійних ранах, стали просити й молити Жільята, щоб той зцілив їх. Він відмовився навідріз. Яка бездушність!

VI

Голландський бот Отакий був Жільят.

Дівчата вважали його негарним.

Негарним він не був. Його можна було б навіть назвати вродливим. В його профілі було щось від варвара античних часів. Коли він спав, то мав вигляд дакійця з колони Траяна. Його маленькі витончені вуха не відстовбурчувалися, як у декого, вони мали напрочуд акустичну форму. Поміж бровами в нього була горда вертикальна складка, властива людям відважним і наполегливим. Кутики його уст були опущені, і відчувалося в цьому щось болісне; лінії його опуклого лоба були чисті й благородні; ясні очі дивилися твердо і пильно, хоч він і жмурився, як усі рибалки, що звикли дивитися на ряхтіння хвиль. Він сміявся чарівним хлоп’ячим сміхом, і зуби його були білі, як слонова кість. Але він так засмаг на сухих вітрах, що став чорний, як негр. Виходить, не можна безкарно віддавати себе океанові, бурям і темряві ночі: в тридцять років він показував на сорокап’ятирічного. Вітер і море надягли на нього похмуру маску. Його прозвали Жільят Лукавий. В одній індійській притчі мовиться: «Брама якось запитав у Сили: «Що дужче за тебе?» І Сила відповіла: «Спритність». Є китайська приказка: «Чого б тільки не зробив лев, якби він був мавпою!» Жільят не був ні левом, ні мавпою, але його вчинки підтверджували індійську притчу та китайську приказку. Середнього зросту і середньої сили, він виявляв таку вигадливу і небачену вправність, що піднімав тягарі, які здатен піднімати тільки велетень, і творив чудеса, на які здатен тільки атлет.

Biн був справжнім гімнастом: лівою рукою володів так само спритно, як і правою. Жільят не був мисливцем, але полюбляв рибалити. Щадив птахів, але не щадив риб. Горе німонародженим! Biн чудово плавав.

Самотність робить людей або талановитими, або бевзями. Жільят зазнав на собі цих обох її впливів. Часом на нього находило якесь оторопіння, про що ми вже говорили, і тоді він здавався справжнім тупаком. Іншим разом погляд його ставав навдивовижу проникливим. Такі люди були в стародавній Халдеї: траплялося, морок, що застилав розум пастуха, розсіювався — пастух обертався на мага. А взагалі Жільят був простий собі чоловік, який умів читати й писати. Цілком можливо, він стояв на межі, що розрізняє мрійника і мислителя; мислитель дерзає, мрійник страждає. Душевний світ простих людей, звиклих до самотності, часто буває вельми складний. Самі того по знаючи, вони проймаються священним трепетом. Морок, який окутував розум Жільята, містив у собі два начала, такі само темні, але дуже різні: в самому Жільяті — невігластво, безсилля; поза ним — таїна, безмежність. Видряпуючись по скелях, піднімаючись по високих крутосхилах, шастаючи по всіх кутках архіпелагу, керуючи першим-ліпшим судном, раз у раз наражаючись на небезпеку у найнепрохідніших протоках, Жільят став чудовим моряком — без якоїсь вигоди для себе, так собі, задля втіхи, задля примхи.

Він був уродженим лоцманом. Справжній лоцман — це той моряк, який веде судно ніби по дну морському, а не поверхнею води. Хвиля — перепона зовнішня, але вона постійно ускладнюється підводним рельєфом тих місць, поверх яких долає шлях судно. Коли Жільят мчав між рифами та мілинами Нормандського архіпелагу, можна було подумати, що в його голові накреслена карта морського дна. Він знав усе, і йому було море по коліна.

Він вивчив бакани краще, ніж баклани, що на них відпочивають. Він ясно розрізняв, навіть у тумані, майже непомітні прикмети чотирьох найбільших стовповидних баканів — Кре, Аліганди, Треми, Сардретти. Він ураз розпізнавав стовп із заокругленим верхом в Анфре, і тризубець в Руссі, і білу кулю в Коберті, і чорну кулю в Лонг-П’єрі; можна було не боятись, що він сплутає хрест поблизу Губо зі шпагою, втягнутою вістрям у землю, — баканом Платти, а бакан-молот біля Барбе з ластів’ячим хвостом — баканом, що поруч з Муліне.

Його рідкісне знання морської справи особливо яскраво виявилося в день, коли на Гернсеї були влаштовані морські змагання, звані регатою. Завдання полягало ось у чому: сам на сам, без будь-чиєї допомоги загнати чотиривітрильник з Сен-Сансона на острів Ерм, що на відстані однієї милі від Сен-Сансона. Впоратися самому з чотиривітрильним судном може чи не кожен рибалка, особливих труднощів у цьому нема. Однак справу ускладнювали дві обставини. По-перше, сама посудина — стародавня широкодонна й боката, міцно збита на роттердамський манір шлюпка, яку моряки минулого століття називали голландським ботом. Ще й нині подекуди можна побачити в морі отакі взірці давнього голландського суднобудування — широкі плоскодонки з двома дерев’яними крилами на правому й лівому бортах, які, залежно від вітру, по черзі опускаються, замінюючи собою кіль. По-друге, повернення з Ерму. Воно ускладнювалося добрячим вантажем — камінням. Туди пливли впорожні, назад слід було плисти з вантажем. Призом за перемогу в змаганнях був сам бот. Він призначався переможцеві. Цей бот належав до так званих лоцманських суден; лоцман, який плавав на ньому років двадцять, був найвитривалішим моряком Ла-Маншу. Після його смерті не найшлося нікого, хто б міг справно керувати ботом; отож і було вирішено зробити з нього приз переможцеві регати. Бот, хоч і безпалубний, мав свої переваги і міг спокусити бувалого моряка. Щогла в нього була спереду, що збільшувало силу вітрил. І крім того, щогла не заважала вантажити судно. То була міцна шкаралупа, важка, але містка, надійна у відкритому морі — одне слово, зваблива штука. Варто було за неї поборотись, змагання були важкі, зате приз звабливий.

Виборювати його прийшло сім чи вісім найславетпіших на острові рибалок. Кожен по черзі спробував щастя. Жодному не вдалося допливти до Ерму. Останнім вступив у битву рибалка, відомий тим, що в шквальну бурю прорвався на веслах через страшну морську бистрінь між Серком і Брек-У. А тут він привів бокату посудину і мовив: «Це неможливо». Тоді в бот стрибнув Жільят. Він схопив весло, відтак грота-шкот і помчав у відкрите море. Потім, не закріплюючи шкота, — це було б необережно, — не випускаючи його з рук, що дозволило йому керувати гротом, він, не даючи суденцю дрейфувати, залишив шкот травитися через строп волею вітру і схопив лівою рукою румпель. Через сорок п’ять хвилин він був на Ермі. А через три години, хоч з півдня зірвався різкий бічний вітер, Жільят, завантаживши бот камінням, привів його в Сен-Сансон. Крім цього вантажу, він прихопив з собою ще й невеличку бронзову гармату, з якої щороку п’ятого листопада палили острів’яни, святкуючи день смерті Гая Фокса.

Гай Фокс — відзначимо мимохідь — помер двісті шістдесят років тому; ось як довго може тривати тріумф.

Жільят, перевантажений і перевтомлений, оскільки в човні була зайва вага — гармата Гая Фокса, а вітрила надимав південний вітер, ледве привів, точніше, дотяг бот у Сен-Сансон.

Побачивши це, мес Летьєрі вигукнув: «Оце так справжній моряк!» І подав Жільятові руку.

Про меса Летьєрі ми ще поговоримо.

Жільят дістав бот у нагороду.

Та все одно після цієї пригоди його прозивали Жільят Лукавий.

Дехто заявив, що дивуватися тут нема з чого: адже Жільят сховав у човні галузку дикої ірги. Але як це доведеш?

Відтоді Жільят не розлучався з ботом. На цій важкій посудині він вирушав на риболовлю. Він пришвартовував її біля самої стіни «Будинку на Пустирищі», в дуже зручній бухточці, яка належала тільки йому. Тільки-но западала ніч, він закидав на плече сіті, перетинав городець і, перелізши через низьку кам’яну огорожу, збігав униз, на берег, стрибав у бот і плив у відкрите море.

Він ловив багато риби, і люди казали, що гілка ірги завжди була прив’язана до його бота. Ірга — це те ж саме, що мушмула. Ніхто цієї гілки не бачив, але всі в неї вірили.

Зайву рибу він не продавав, а роздавав.

Бідняки рибу брали, але дивилися на Жільята скоса: їх непокоїла та ж таки гілка мушмули. Бо так не робиться. Шахраювати з морем не годиться. Він був рибалкою, але не тільки. З природної охоти, а то й задля розваги він вивчив іще кілька ремесел. Він був теслею, ковалем, стельмахом, конопатником і навіть трохи механіком. Ніхто не міг так полагодити колесо, як він. Він сам і на свій лад та манір виготовляв риболовецькі снасті. В кутку «Будинку на Пустирищі» у нього було горно і ковадло, а що на боті був тільки один якір, то він сам викував собі ще один. Чудовий якір: кільце мало належний запас міцності, і Жільят, хоч ніхто йому не підказував, підібрав такий розмір штока, що якір не перекидався. Він набрався терпіння і замінив усі цвяхи обшивки бота легкими нагелями, щоб іржа не роз’їдала дерево і не утворювала дірки.

Отже, він набагато поліпшив мореплавні якості бота. Тепер він час від часу запливав на якийсь самотній острівець, скажімо, Шузей чи Каске, і залишався там місяць чи й два. Тоді люди казали: «Диви! Десь запропастився Жільят». І ніхто цим не засмучувався.

VII

У житлі духів — житель-духовидець

Жільят був мрійником. Тому-то він був такий відважний, тому-то він був такий боязкий. Він мав свої уявлення про світ.

Можливо, у Жільята була схильність до галюцинацій та ясновидіння. Галюцинації переслідують якого-небудь селянина, допустимо Мартіна, так само, як, скажімо, короля Генріха IV. Незбагненне іноді вносить в людський розум сум’яття. Несподівано розсунеться завіса мороку, покажеться невидиме, відтак тьма змикається знову. Іноді видіння змінюють людину: погонич верблюдів стає Магоме Генріх IV (1553 — 1610) — французький король (1594 — 1610), перший з династії Бурбонів, голова гугенотів, 1593 р. перейшов на католицизм.

том, козопаска — Жанною д’Арк. Самотність породжує ціле сонмище піднесених оман. То дим неопалимої купини. Звідси йде таємничий спалах творчої думки, який перетворює лікаря в ясновидця, а поета — в пророка; звідси — Хорив, Кедрон, Обнос і запаморочливий дух порізаного кастальського лавра, і одкровення місяця Бузіона, звідси — Пелейя в Додоні, Фемоноя в Дельфах, Трофоній в Лебадеї, Ієзекіїль на Кебарі, їєронім у Фіваїді. Найчастіше стан ясновидіння пригнічує людину, ошелешує її. Існує священне отупіння. Видіння — тягар для факіра так само, як зоб — для кретина. Лютер, який розмовляв з чортами на піддашші у Віттенберзі, Паскаль, який ховався від пекла за ширмою в своєму кабінеті, негритянський чаклун, який розмовляв з білолицим богом Бассумом — це один і той же феномен, що по-різному переломлюється в свідомості людини залежно від широти і сили її думки. Лютер та Паскаль були і залишаються великими; чаклун — тупак. Жільят не був ні таким великим, ані таким малим. От і все. Його погляд на природу був трохи незвичайний.

Йому часто доводилось бачити в чистій, ідеально прозорій воді незвичайних, великих, різноманітних за формою тварин із породи медуз, які, коли їх вийняти з води, скидалися на м’який кришталь, а коли знову кинути в воду, ставали подібні до неї своєю безплотністю і кольором, зовсім непомітні в своєму середовищі, майже зникали, тож він дійшов висновку, що раз прозорі живі істоти населяють воду, то інші прозорі живі істоти можуть населяти повітря. Птахи не є насельниками повітря. Вони в ньому такі ж, як земноводні у воді. Жільят не припускав думки, що в повітрі нема живих істот. Він говорив: «Якщо море сповнене життя, то чому ж має бути пустельною атмосфера? Живі істоти кольору повітря, напевно, зливаються зі світлом і тому щезають з наших очей. Хто доведе, що їх зовсім нема? Якщо порівняти повітря з водою, то можна твердити, що в ньому повинні бути свої риби, так само, як у морі — свої. Ці повітряні риби прозорі; це передбачив творець за для нашого і їхнього блага: пропускаючи крізь себе світло і не залишаючи ніякої тіні, вони не залишають у наших очах ніяких обрисів, тому ми нічого про них не знаємо і нам не вдасться їх спіймати». Жільят був певен, що якби вдалося вицідити атмосферу і ловити в ній так, як ловлять у спущеному ставку, то можна було б виявити тьму-тьмущу найдивовижніших істот. «І, — додавав він замислено, — тоді багато дечого з’ясувалося б».

Замріяність — а вона є думкою в стані туманності — межує зі сном і тяжіє до нього, як до своєї межі. Повітря, населене прозорими істотами, було б початком невідомого, але за ним відкриваються широкі ворота в царину можливого. Там інші істоти, там інші явища. Нічого надприродного, тільки таємне продовження безконечної природи. Жільят у своєму діяльному неробстві, яке заповнювало його життя, був незвичайним спостерігачем. Він доходив до того, що його спостереження поширились навіть на сон. Сон — це осягання неможливого, яке ми називаємо також неправдоподібним. Світ сновидінь — воістину цілий світ. Ніч сама собою всесвіт. Фізична субстанція людини, яка перебуває під тягарем атмосферного стовпа п’ятнадцять льє заввишки, під вечір виснажується; людина падає від утоми, вона засинає, відпочиває, очі її заплющені; і перед її напівсонним мозком, далеко не таким бездіяльним, як заведено думати, відкривається нове бачення, перед людиною з’являється Невідоме. Темні марева невідомого світу постають перед людиною зовсім близько, осягально, — чи тому, що справді зв’язані з нею, Чи тому, що примарна глибина безодні ніби насувається на неї, і здається, що незримі насельники безмежжя приходять, щоб подивитися на нас, що вони цікавляться нами, мешканцями землі: якісь тіні чи то піднімаються, чи то опускаються, пропливаючи повз нас у сутінках; ми спостерігаємо потойбічне, і перед нами постає нове життя, воно виникає і розсіюється, в ньому діємо ми і ще якісь сили; і ось перед людиною, що спить, перебуваючи на межі осягального і позасвідомого, проходять небачені тварюки, нечувані рослини, грізні або усміхнені безплотні істоти — всі оті духи, личини, вовкулаки, гідри, привиди та інша потороча, місячне сяйво в безмісячному небі, вся ця таємна різноманітність нічного чуда, всі ці з’яви і зникнення серед скаламученої темені, видива, які пролітають у мороці, — все те загадкове, що ми називаємо сновидінням і що є не чим іншим, як нашим наближенням до невидимої дійсності. Сон — це акваріум ночі. Саме так міркував Жільят.

VIII

Крісло Гільд-Гольм-Ур

Даремно було б шукати сьогодні в затоці Уме будинок Жільята, його город і маленьку бухточку, де він тримав свій бот. «Будинок на Пустирищі» більше не існує. Півострівець, на якому він стояв, розвалився під ударами кирки руйначів узбережжя, його повантажили віз за возом на судна торгівців гранітом та скупників скель. Він перетворився в столичну набережну, церкву, палац. Гребінь підводного гірського пасма давно вже став частиною Лондона.

Вивітрені, зазублені скелі, які спадають у море, — гірські пасма в мініатюрі; вони справляють на нас таке враження, яке могли б справити Кордільєри на велета. По-місцевому вони називаються банками. Їх обриси — найрізноманітніші. Одні з них схожі на спинний хребет, де кожна скеля — хребець; інші подібні до кістяка риби; треті схожі на крокодила, що припав до води.

В кінці тієї коси, де стояв «Будинок на Пустирищі», зводилась увись скеля, яку рибалки з Уме називали Воловим рогом. Ця скеля своєрідної пірамідальної форми нагадувала вершину Джерсею, хоч була меншою. Під час припливу морські хвилі відділяли її від коси, і тоді Ріг був відрізаний від суші. Коли ж море відпливало, до нього можна було добратися по скелястому, але прохідному перешийку. Цікавою диковиною Волового рогу було своєрідне крісло, з боку моря видовбане хвилями та відшліфоване зливами. То було зрадницьке крісло. Ви й незчуєтеся, як вас заведе до нього краса морських просторів; ви зупинитесь там «з любові до краєвидів», як то кажуть у Гернсеї, щось вас затримує; в широкій долині ховається невимовний чар. Крісло розкривало перед вами свої обійми. Воно було ніби ніша, вдовбана в фасадну стіну скелястого шпиля, дістатися до цієї ніші було легко, море, яке витесало його в камені, поставило під ним ніби для зручності своєрідні сходи з плоских каменів, які лежали один на одному; безодня буває послужливою; остерігайтеся її люб’язності; крісло спокушало: людина піднімалась до нього, зручно всідалася; у ньому було так затишно; за сидіння правив обточений і відшліфований хвилею камінь; за підлокітники — два зігнуті виступи, начеб зроблені навмисно; за бильце — вся височенна прямовисна стіна скелі, на яку з таким захопленням дивилися знизу, геть забувши про те, що в разі потреби на неї не вилізеш; забутися в цьому кріслі — найпростіша річ; перед вами відкривалося море у всьому своєму безмір’ї; в неосяжних далях було видно, як наближалися кораблі, а інші, навпаки, відпливали в безвість, можна було простежити поглядом за вітрилами, аж поки вони, обігнувши острів Каске, западали за опуклістю океану. Люди дивилися, захоплювалися, насолоджувались, відчували на собі лагідне дихання вітру і хвилі. В Каєнні водиться підступний кажан, він заколихує вас у темряві тихим зрадливим віянням крил; вітер — це і є та невидима летюча миша: він або губить, або засипляє. Вдивляючись у море, вслухаючись у пошуми вітру, ви відчуваєте, як вас охоплює блаженне забуття. Коли очі перенасичені несказанною красою і яскравим світлом, то, зажмуривши повіки, відчуваєш насолоду. Раптом ви прокидаєтесь. Але вже надто пізно. Приплив більшає. Вода оточує скелю. Ви пропали. Облога моря, що наступає, — небезпечна.

Спочатку приплив підповзає непомітно, а потім піднімається навально. Ось він досяг скелі, на нього нападає лють, він закипає піною. Не завжди вдається пропливти в бурунах. Біля Волового рогу, що поблизу «Будинка на Пустирищі», топилися найкращі плавці.

Дивитися на море в певних місцях і в певен час — все одно, що пити отруту: так само, як іноді дивитися на жінку.

Найдавніші мешканці Гернсею називали колись нішу, вибиту хвилею в скелі, кріслом Гільд-Гольм-Ур, або Кідормюр. Слово, кажуть, кельтське, але той, хто знає кельтську мову, не розуміє його, а той, хто знає французьку, — розуміє. Qut-dort-meurt — хто спить, помре. Так трактують його селяни.

Кожному вільно вибирати між перекладом «заснеш — помреш» та інтерпретацією, надрукованою 1819 року, якщо не помиляюсь, у журналі Арморікен паном Атенасом. На думку славетного кельтолога, Гільд-Гольм-Ур означає «Привал пташиних зграй». На острові Оріньї є таке саме крісло, називається воно Кріслом ченця. Хвиля вилизала його так гладенько, виступ скелі прилягає до нього так зручно, що складається враження, ніби море потурбувалося поставити вам під ноги ослінчика.

Коли приплив досягав свого найвищого рівня, крісла Гільд-Гольм-Ур побачити вже неможливо. Воно цілком зникло під водою.

Крісло Гільд-Гольм-Ур стояло зовсім близько від «Будинку на Пустирищі». Жільят знав про нього і просиджував у ньому подовгу. Навідувався він туди досить часто. Що він там робив? Розмірковував? Ні. Ми вже казали, що він мріяв. Але припливу не вдавалося захопити його зненацька.

КНИГА ДРУГА МЕС ЛЕТЬЄРІ

І

Бурхливе життя і спокійне сумління Мес Летьєрі, визначна особа в Сен-Сансоні, моряк, якого пошукати. Був юнгою, вітрильним майстром, марсовим, стерничим, боцманматом, боцманом, лоцманом, шкіпером. Тепер він став судновласником. Ніхто не знав так моря, як він. Він був безстрашний, рятував людей у корабельних катастрофах. У негоду він любив походжати піщаним берегом і вдивлятися в обрій.

— Що це там удалині? Чи не трапилось з ким-небудь лиха? — бурмотів він.

Хай то буде рибальський човен із Беймута, хай то буде вітрильник з Оріньї, бот із Курселя чи яхта лорда, хай то буде француз чи англієць, бідний чи багатий, хай то буде сам диявол, — він на це не зважав: одразу стрибав у баркас, покликавши двох хоробрих хлопців, а то обходився й без них і вирушав у путь сам. Відв’язував причальну линву, хапався за весла і плив у відкрите море. Баркас краяв носом розбурхані хвилі, злітав на їх гребені, сповзав униз, і знову здіймався над розвихреною безоднею, і мчав назустріч небезпеці. Мес Летьєрі стояв на баркасі під шквальним вітром, під дощем, освітлюваний блискавками, — лев із гривою з морського шумовиння. Нерідко він проводив цілі дні у морі під дощем та вітром, на волосину від смерті, причалюючи до суден, що зазнали катастрофи, рятуючи людей, виловлюючи вантаж, кидаючи виклик бурі.

Увечері, повернувшись додому, він плів панчохи.

Так він жив п’ятдесят років — од десяти до шістдесяти, поки чувся на силі. В шістдесят років він помітив, що вже не може підняти однією рукою ковадла в кузні Барклена — ковадло важило триста фунтів. І раптом його скував ревматизм. Довелося відмовитися від моря. Отож мес Летьєрі перейшов із віку героїчного у вік патріархальний. Став звичайнісінькою літньою людиною.

Разом з ревматизмом до нього прийшла заможність. Ці плоди праці охоче доповнюють одне одного. Заледве встигнеш розбагатіти, а вже тебе скрутило. Такий вінець життя.

А людина сподівається: «О, тепер-то поживу на славу».

На таких островах, як Гернсей, населення складається з тих, хто протягом усього життя топтав вздовж і впоперек свою нивку і протягом усього життя їздив вздовж і впоперек по світу. Це, сказати б, два типи орачів: одні орють своє поле, другі борознять океани. Мес Летьєрі належав до других. Одначе любив він і землю.

Трудився він усе своє життя. Об’їхав материк. Якийсь час він теслярував на корабельнях у Рошфорі, а потім у Сеті. По Франції Летьєрі подорожував як тесляр-підмайстер. Йому доводилося працювати на черпалках у солеварнях Франш-Конте. Цей скромняга прожив життя шукача пригод. У Франції він навчився читати, думати, бажати. Йому довелося докласти рук до всього, і хоч би до чого він їх докладав, все робив з винятковою чесністю. В глибині душі він був моряком. Вода — його стихія. Він казав: «У мене багато риби». По суті все його життя, не рахуючидвох-трьох років, було віддане океанові — «кинуте у воду», як казав він. Мес Летьєрі плавав у великих морях, в Атлантичному і Тихому океанах, але з-поміж усіх надавав перевагу Ла-Маншеві. «Саме тут буває непереливки!» — з ніжністю вигукував він. Там він народився, там він хотів і померти. Об’їхавши разів зо два довкола світу, він набрався розуму, а повернувшись на Гернсей, осів там на стало. Тепер він подорожував тільки в Гранвіль та в Сен-Мало.

Мес Летьєрі був гернсейцем, тобто нормандцем, тобто англійцем, тобто французом. У нього було начеб чотири батьківщини, але всіх їх затопила, поглинула його найбільша вітчизна — океан. Все своє життя і скрізь він був вірним звичаям нормандських рибалок.

Це йому не заважало при нагоді проглянути книжку, почитати досхочу, знати імена філософів та поетів і побалакати, спотикаючись, на всіх мовах.

II Його уподобання

Жільят був дикуном. Летьєрі теж далеко від нього не відійшов.

Але ці дикуни мали по-своєму витончені смаки.

Летьєрі був вибагливий щодо жіночих ручок.

Замолоду, мало не з дитинства, бувши ще напівюнгою, напівматросом, він почув фразу бальї Сюффрена: «Гарненька дівчина, але які в біса червоні в неї ручиська!» Слово адмірала за будь-яких обставин — команда. Вище реченої істини стоїть начальницький припис. Вигук бальї Сюффрена сприяв вихованню в Летьєрі смаку, він став небайдужим до білих жіночих ручок. Його ж рука — широченна лопата кольору червоного дерева — була легкою, як довбня, і ніжною, як кліщі. Ударом кулака він розколював цеглину. Він ніколи не був одружений — не хотів шукати чи не знайшов пари. Мабуть, цей моряк мріяв про ручку герцогині. Але серед рибачок Порбайля знайти таку ручку було неможливо.

Щоправда, люди подейкували, ніби він колись давно знайшов собі у Рошфорі, в Шаранті, дівчину, яка відповідала його ідеалу: у тієї кралі були гарненькі ручки. Вона повсякчас лаялася, кпила й дряпалася. До неї годі було й підступатись, її пещені нігтики, які вмить могли перетворитися на кігтики, не знали ні докору, ні страху. Ці чарівні нігтики спочатку захопили Летьєрі, але потім він стурбувався і, побоюючись, що одного чудового дня перестане бути володарем володарки його серця, не наважився донести своє кохання до дверей мерії.

Іншого разу він уподобав дівчину з Оріньї. Вже ладен був і одружитися, аж коли один місцевий добродій йому сказав: «Щиро вітаю, гарна у вас буде кізячниця». Він попросив пояснити, що означає ця похвала. Виявилось, що існує такий звичай: беруть коров’ячий гній і кидають ним об стіну. Кидати треба спеціальним способом. Коли гній сохне, він одвалюється, і ним топлять вогнища й грубки. Отакі сухі «коржі» називають кізяком. Якщо з дівки погана кізячниця, парубки не беруть її заміж. Удатність нареченої так налякала Летьєрі, що він дременув від неї. Зрештою, до кохання і любовних пригод Летьєрі ставився з грубуватою селянською філософією, з мудрістю матроса, завжди закоханого і завжди вільного; він похвалявся, що замолоду не міг устояти перед «криноліном». Те, що тепер називається «спідницею», колись називалося «криноліном». А це й означало жінку. Неотесані моряки Нормандського архіпелагу — люди не без кебети. Майже всі вони вміють читати і читають. Часто в неділю можна побачити восьмирічного юнгу, що сидить на скрутні мотузки із книжкою в руках. За всіх часів нормандські моряки мали славу пересмішників і, як тепер кажуть, були гострі на язик. Один із них, відважний лоцман Керіпель, пустив крилату фразу про Монтгомері, який переховувався на Джерсеї, ненароком заколовши списом короля Генріха II: «Дурна макітра розбила порожню макітру». А ще один — капітан Тузо із Сен-Брелада — склав філософський каламбур, неправильно приписаний єпископові Камюсу: «Після смерті папи перетворюються на папуг, а цезарі — на цесарок».

III

Давня морська мова

Моряки Нормандського архіпелагу — справжні давні галли. Острови, які нині швидко англізуються, довго зберігали свою самобутність. Серкський селянин говорить мовою Людовіка XIV.

Ще сорок років тому джерсейські та оріньїнські матроси розмовляли класичним морським діалектом. Можна було подумати, що перебуваєш серед мореплавців XVII століття. Фахівцю з історії мови варто було б приїхати сюди, щоб вивчити старовинне морське арго корабельної і бойової служби, котре колись гриміло у рупорі Жана Бара, наганяючи страх на адмірала Хідда. Морський словник наших предків, майже повністю замінений у наш час, був у широкому вжитку до двадцятих років. Судно, яко добре йшло під вітром («бейдевінд»), називалося тоді «гарним булінни-ком». Судно, яке майже саме поверталося до вітру, незалежно від передніх вітрил і керма, називалося «гарячим судном». Замість «розпочати плавбу» казали «взяти повітря». «Одягнути плащ» — «оплащитися». «Закріпити кінець вільного такелажа» — «приспати»; «взяти верхній вітер» — «робити дзвінницю», «добре триматися троса» — «робити щит»; «па борту брудно» — «жалоба». Тепер уже так не кажуть. Тоді казали: «реїти», а тепер кажуть: «лавірувати». Кажуть: «пливти», тоді казали: «плисти»; кажуть: «повертати вітер вперед», казали: «давати вітер перед...»; кажуть: «іти від переду», казали: «обрізувати від переду»; кажуть: «тягти дружно», казали: «наддавати дружно»; кажуть: «звільняти від грунту якір», казали: «пересаджувати»; кажуть: «з’єднувати», казали: «сполучати»; кажуть: «клин», казали: «біттенг»; кажуть: «різець», казали: «зубило»; кажуть: «топенат», казали: «валенсин»; кажуть: «правий борт», казали: «правий бік»; кажуть: «чергові по лівому борту», казали: «чергові нижнього борту». Турвіль писав Оленкурові: «Ми, пливучи, сигналували». «Ураган» тоді вимовляли «гураган». Замість «бейфут» казали «буйфут», замість «триматись крутіше» казали «робити крутішу ходу», замість «пливти вздовж», казали «плисти уздовжки», замість «сильний бриз» казали «посилення вітру», замість «шток» — «штир», замість «трюм» — «рів» — такою була ще на початку нинішнього століття мова морських узбереж на островах Ла-Манш-ського архіпелагу. Слухаючи голос джерсейського лоцмана, Анго розчулився б. Якщо скрізь вітрила «полоскали», то на островах Ла-Маншу їх «заполіскували». Поривчастий вітер там називали «дурним вітром». На Нормандському архіпелазі за давньою звичкою застосовували тільки два способи кріплення — плоский найтов і найтов з крижем. Тільки там іще можна було почути команди на старовинний лад: «Клади стерно бакборт!», «Клади стерно штирборт!» замість: «Вліво стерно!», «Вправо стерно!» Гранвільськнй матрос уже казав: «кип блока», а матрос сент-обенський чи сен-сансонський все ще продовжував стверджувати «шківний наз». Те, що в Сен-Мало називалося «топтімберсом», в Сент-Ельє було «ослячим вухом». Мес Летьєрі абсолютно так само, як і герцог Вівонський, увігнуту лінію палуби називав «погином», а молоток конопатника «кулаком». Саме на цьому діалекті розмовляв Дюке, який розгромив Рюїтера, Дюге-Труен, який розгромив Васнера, і Турвіль, який у 1681 році серед білого дня поставив на якір першу галеру, що обстріляла Алжір. Тепер це мертва мова. Морське арго наших днів — зовсім інше. Дюпере не врозумік би Сюффрсна.

Значно змінилася й мова морських сигналів; далеко чотирьом ліхтарям — червоному, білому, синьому і жовтому — часів Лабурдоне до сьогоднішніх вісімнадцяти сигнальних прапорів, котрі, злинувши попарно, по три, по чотири, дають можливість кораблям далекого плавання обмінюватись сигнальними знаками в семидесяти тисячах комбінацій, ніколи не підводять і, так би мовити, передбачують непередбачене.

IV

Людина уразлива на те, що вона любить

У меса Летьєрі серце було, як на долоні; широка долоня, велике серце. Його вадою була чудова людська якість — довірливість. Він мав свій спосіб брати на себе зобов’язання; казав урочисто: — Даю слово честі перед господом богом.

І, поклявшись, неодмінно доводив справу до кінця. Biн вірив у господа бога — тільки й усього. Коли й заглядав часом до церкви, то хіба що з ввічливості.

У морі він був забобонним. Однак він ніколи не відступав перед негодою — адже він не любив, щоб хтось ставав йому наперекір. І з океаном він рахувався не більше, ніж з будь-чим. Він вимагав підкорення, і якщо море чинило йому опір, то тим гірше для моря — воно повинно було змиритися. Летьєрі не йшов на поступки. Ні велетенській морській хвилі, пі тим паче сусідові, якому заманулося б перемогти його в суперечці. Зупинити його їм було б незмога. Його слово було законом, а намір — ділом. Він не згинався ні перед якими запереченнями, ні перед натиском найстрашнішої бурі. Слова «ні» для нього не існувало — і в устах людини, і в гуркотінні грому. Він завжди домагався свого. Звідси його наполегливість у житті, його безстрашність перед обличчям океану.

Він вельми охоче сам собі варив рибальську юшку, знав, скільки треба покласти перцю, солі, зелені, і насолоджувався готуванням не менше ніж їжею. Уявіть собі людину, незграбну в сюртуці, невпізнавану в матроській куртці і зюйдвестці, бо простоволосий він був схожий на Жана Бара, надто коли його чуприну розвівав вітер, а в круглому капелюсі — на Жокріса, моряка, недоладного в місті, зате грізного й піднесеного в морі; уявіть собі силача-вантажника — і жодного лайливого слова навіть у нечасті хвилини гніву, приємний співучий голос, громовий у рупорі; уявіть собі селянина, який читає енциклопедію, гернсейця — очевидця революції, невігласа, обізнаного в дуже багатьох питаннях, людину без будь-якого святенництва, але вкрай забобонну, теофіла, що більше вірить у Білу даму, ніж у Пречисту діву; уявіть силу Поліфема, волю Христофора Колумба, логіку Флюгера; у всій подобі є щось від бика і щось від дитини. Кирпатий ніс, м’ясисті щоки, повний зубів рот, зморшкувате обличчя, яке протягом сорока років обмивали морські хвилі і обвівали всі вітри, лоб у відблисках гроз, шкіру кольору прибережних скель — а відтак уявіть, що суворі риси цього обличчя осяяні доброзичливим поглядом, — і перед вами постане мес Летьєрі.

У Летьєрі були дві задушевні пристрасті — Дюранда і Дерюшетта.

КНИГА ТРЕТЯ ДЮРАНДА І ДЕРЮШЕТТА

І

Щебетання і дим Людське тіло — то хіба тільки видимість, під якою ховається наша суть. Воно заступає наше внутрішнє світло чи пітьму. Справжньою суттю є душа. Кажучи строго, наше обличчя — то лишень маска. Справжня людина — це те, що приховане в людині. Якби виявилася справжня людина, що притаїлася, заховалася за химерою, ім’я якій плоть, було б немало несподіванок. Загальнолюдська помилка і полягає в тому, що зовнішній вигляд людини приймають за її справжню суть. Наприклад, деяка дівчина, якби ми побачили її таємну суть, видалася б нам пташкою.

Пташка в образі дівчини — нема нічого чудовішого! Уявіть собі, що вона живе у вашій хаті. Це і буде Дерюшетта. Яке чарівне створіння! Так і хочеться сказати: «Привіт тобі, лебідонько!» Крилець не видно, але чути щебетання. Іноді вона заливається пісенькою. Коли вона лепече, відчуваєш свою перевагу над нею, коли ж співає, то відчуваєш, як вона піднімається над тобою. Щось таємниче зву-чить у її співі; дівчина — це ангел у людській подобі. Коли вона стає жінкою, ангел відлітає, але згодом він повертається, щоб принести душу її маленькій дитині. Та, що одного чудового дня стане матір’ю, поки не вступить у життя, цілі роки — дитина; в дівчині продовжується дівчинка, і це вільшанка. Побачиш її і мимоволі подумаєш: «Як добре, що вона не відлітає від нас!» Сумирна ручна пташечка стрибає залюбки в нашому домі, пурхає з гілки на гілку, тобто з кімнати в кімнату, то ввійде, то вийде, то наблизиться, то віддалиться, то пригладить пір’ячко — причеше волосся, чується ніжний шурхіт, і шелест її одежі, і голос, який нашіптує щось невимовне. Вона питає, ви їй відповідаєте; питаєте її — у відповідь воркування. З нею не розмовляєш, а сокочеш, а це відпочинок від розмови. Щось неземне є у цьому створінні. Воно — голуба думка, яка зливається з вашими чорними думками. Вас захоплює легкість рухів, мінливість, невловимість, і ви дякуєте, що вона по своїй доброті не перетворилася на невидимку, хоч, здається, досить їй захотіти, і вона стане неосягальною. Краса на нашій землі — життєва необхідність. Навряд чи існує на землі більший обов’язок, як бути чарівливою. Ліс упав би у розпачі без колібрі.

Випромінювати радість, розсівати щастя, яскріти сяйвом посеред мороку, бути позолотою долі, бути самою гармонією, самою грацією, самою миловидністю — значить виявляти вам благодіяння. Прекрасне впливає на мене благодійно саме тому, що воно прекрасне. Красуня володіє таємничою силою чарування, неподоланною для оточуючих; іноді вона сама цього не знає, і тоді її чар ще могутніший; її присутність озорює, її приближення зігріває; вона проходить повз вас, і ви задоволені; вона зупиняється, і ви щасливі: бачити її — значить жити; вона — ранкова зоря у людській подобі; її покликання — існувати, і цього досить, вона перетворює ваш дім в Едем; райську благодать випромінюють всі її клітини, вона дарує високу радість усім і всьому, не завдаючи собі ніякого труду, хіба що дихаючи з вами одним і тим же повітрям. В її усмішці, котра не знати від чого полегшує той величезний важкий ланцюг, який спільно тягнуть усі смертні; в цьому, хочу вам сказати, є щось божественне. Такою усмішкою обдаровувала світ і Дерюшетта. Навіть більше: сама Дерюшетта була усмішкою. Є щось таке, що розкриває нашу душу більше, ніж наше обличчя, — це його вираз; є щось таке, що розкриває її більше, ніж сам вираз обличчя, — це наша усмішка. Коли Дерюшетта усміхалася, вона була справжньою Дерюшеттою.

Хист заворожувати серця — в крові гернсейок та джерсейок. Жінки, особливо дівчата, наділені квітучою, непідробною красою. Білість саксонок поєднується в них зі свіжістю нормандок. Рожеві щічки, бездонні погляди синіх очей. Цим поглядам бракує озореності. Їх пригашує англійське виховання. Ці ясні очі стануть чарівними, коли в них з’явиться глибина парижанок. На щастя, Париж ще не ввійшов у душу англійок. Дерюшетта не була парижанкою, але не була вона і гернсейкою. Вона народилася в порту Сен-П’єр, а виховав її мес Летьєрі. Він поставив собі за мету виростити її чарівливою істотою, і йому це вдалося.

Безпечний погляд Дерюшетти був мимовільно задерикуватий. Вона, можливо, й не знала, що означає слово «кохання», і закохувала в себе без будь-якого намислу. Про одруження вона і не думала. Якийсь статечний добродій з емігрантів, що пустив коріння в Сен-Сансоні, сказав про неї: «Ця ляля вміє пускати бісики». У Дерюшетти були пайгарніші на світі ручки і такі ж ніжки — «чотири мушині лапки», як казав про них мес Летьєрі. Вся її постать дихала добротою і ніжністю; замість родини і багатства в неї був дядько — мес Летьєрі, замість праці — дозвільне життя, замість таланту — декілька пісеньок, замість освіти — краса, замість розуму — невинність, замість серця — незнання; вона була то чарівливо зманіже-на, як креолка, то пустотлива і жвава, то по-дитячому весела і задерикувата, то замріяна і сумна; одягалася вона в дусі гернсейських модниць, красиво, але строкато, протягом усього року носила капелюшки з квітами; у неї були каштанові коси, нічим не охмарений лоб, гнучка, спокуслива шийка, біла, влітку де-не-де поцяткована веснянками шкіра, повні, свіжі вуста, а на устах заманлива і небезпечна сяйлива усмішка. Така була Дерюшетта.

Іноді увечері, після заходу сонця, тієї миті, коли ніч спадає на море, коли темрява надає хвилям жахного вигляду, можна було побачити, як у вузьку горловину сен-сансонської гавані на гребенях лиховісних бурунів вповзала, свистячи і відпльовуючись, якась безформна махина, якийсь потворний обрис, страховище, яке гарчало, як звір, і курилося, як вулкан; було воно схоже на гідру, що, пускаючи піняву слину і з тріскотом б’ючи плавниками об воду, кинулася, роззявивши вогнедишну пащеку, на місто, тягнучи за собою хвіст диму. То була Дюранда.

II

Споконвічна історія утопії

Парове судно у водах Ла-Маншу 182... року вважалося не тільки нововведенням, а й дивом. Все нормандське узбережжя довго не могло оговтатись від страху. Зараз ніхто й оком не скине на десять-дванадцять пароплавів, які сновигають на обрії туди-сюди; хіба тільки що на хвилину вони привернуть увагу знавця, який за кольором диму визначить, що в топці он того судна спалюється уельське вугілля, а цього — ньюкасльське. Хай собі пливуть на здоров’я. Пристануть — ласкаво просимо. А відчалять — щасливої дороги.

В першій чверті нинішнього століття люди не так спокійно ставилися до подібних вигадок; особливо косо дивилися на всі ці машинерії і клуби диму, що тяглися за ними, острів’яни Ла-Маншу. На цьому пуританському архіпелазі, де була піддана різкому осудові англійська королева за те, що порушила біблійні заповіти, народивши дитину під хлороформом, пароплав зразу ж був охрещений «Чортовою посудиною». Простодушним морякам тих років, колись католикам, відтак кальвіністам і в усі часи святенникам, пароплав повинен був здаватися плавучим пеклом. Один місцевий проповідник просторікував з цього приводу: «Чи маємо ми право примушувати воду працювати спільно з вогнем, якщо їх розділив сам господь бог? І хіба не нагадує цей залізний вогнедишний звір Левіафана? Чи не є це, якщо виходити із загальнолюдських вимірів, відродженням хаосу?» Не вперше успіхи прогресу сприймалися як повернення до хаосу. «Божевільна ідея, груба помилка, безглуздя», — такий присуд на початку століття винесла академія наук на запит Наполеона про парове судно: сен-сансонським рибалкам можна пробачити, що в науці вони виявились на одному рівні з паризькими вченими, а в релігії такому невеликому острівцю, як Гернсей, не конче треба бути більш освіченим, ніж такому величезноіму континенту, як Америка. В 1807 році перший пароплав Фултона з машиною Уатта, що її прислали з Англії, маючи на борту, крім екіпажа, двох пасажирів, — француза Андре Мішо і ще там когось, здійснив перший рейс з Нью-Йорка до Албані під командою Лівінгстона, і це волею випадку сталося сімнадцятого серпня. З цього приводу загаласували методисти, у всіх протестанських кірхах проповідники прокляли парову машину, оголошуючи, що число «сімнадцять» дорівнює сумі десяти щупальців і семи голів апокаліптичного звіра. В Америці порівнювали з пароплавом звіра із Апокаліпсиса, а в Європі — звіра з книги Буття. В цьому і вся різниця. Вчені відкинули ідею пароплава, як щось неможливе; священнослужителі й собі відкинули її, як щось нечестиве. Наука відхилила, церква проклинала. Фултона вважали мало не за Люципера. Прості люди — селяни і моряки — приєдналися до хулителів, бо від нововведення їм було не по собі. Ось точка зору церковників з приводу пароплава: «Вода і вогонь розділені. Їх розподіл диктується божою волею. Ніхто не має права роз’єднувати те, що з’єднав господь бог; ніхто не повинен з’єднувати те, що він роз’єднав».

А прості люди казали: «Страшно дивитися на таке».

Треба було бути месом Летьєрі, щоб у ті далекі часи зважитись на нечуване діло — завести пароплав, що курсує між Гернсеєм і Сен-Мало. Тільки він, вільнодумець, міг піти на це, тільки він, відважний моряк, міг здійснити свій задум. Француз, який сидів у ньому, подав ідею, англієць же, який був другою частиною його єства, втілив її.

За яких же обставин? Про це й піде мова.

III

Рантен

Років за сорок до того, як відбулися ці події, про які ми тут розповідаємо, в одному з паризьких передмість, поблизу міського муру, між Вовчим ровом і Могилою Іссуар, удалині від людських осель стояла підозріла халупа. При нагоді вона правила за прихисток злодіям. Там мешкав з дружиною і сином один обиватель — як на те пішло, теж злодій, колишній прокурорський клерк в Шатле, а тепер справжній грабіжник. Скінчив він лавою підсудних.

Він був із родини Рантенів.

В халупі на комоді з червоного дерева стояли дві розмальовані порцелянові чашки.

На одній було написано золотом: «Пам’ять про дружбу», на другій — «Данина пошани».

Хлопчик ріс у цьому вертепі, щодня стикаючись зі злочинами. Батько та мати, вихідці з напівбуржуазних кіл, вчили його грамоти, так би мовити, виховували.

Виснажена, одягнена мало не в лахміття, мати «давала освіту» малюкові, примушуючи його читати по складах, і часто кидала й ці заняття, щоб допомогти чоловікові у його злодійських справах або продатися першому-ліпшому мужчині. А тим часом «Хрест Господен», розкритий на тій сторінці, де було припинене читання, лежав на столі, а поруч із ним, замріявшись, сидів хлопчик.

Схоплені на місці злочину, батько та мати зникли в темряві в’язниці. Десь дівся й хлопчик.

Якось під час своїх блукань Летьєрі зустрівся з таким же любителем пригод, як сам, вибавив його з халепи, допоміг йому, вселивши у нього вдячність, прихилився до нього можна сказати, підібрав його, привіз на Гернсей, виявив у ньому охоту й хист до каботажного плавання і зробив його своїм компаньйоном. То був колишній малий Рантен.

У Рантена, як і в Летьєрі, була товста шия, широкі й міцні плечі, ніби навмисне створені для того, щоб носити великі вантажі, стегна Геркулеса Фарнезького. Однакова хода, однакова статура були в Рантена та в Летьєрі, тільки Рантен був вищий. Хто бачив їх зі спини, говорив: «Ось двоє братів». Але якщо подивитися на них спереду... У Летьєрі все як на долоні, у Рантена все неначе під замком. Рантен був обачний. Він чудово фехтував, грав на гармонії, з двадцяти кроків знімав кулею зі свічки нагар, чудово бився навкулачки, декламував вірші з Генріади, відгадував сни. Він знав напам’ять Гробницю Сен-Дені Тренейля. Хвалився дружбою з калькуттським султаном, «якого португальці називають заморином». Якщо б вам удалося погортати записник, який він носив при собі, то поміж інших нотаток ви здибали б і таку: «В стіні камери ліонської тюрми Сен-Жозеф в шпарині захований терпуг». Рантен говорив з мудрою повільністю, називав себе сином кавалера ордена святого Людовіка. Його білизна була розпарована, мітки на ній — щонайрізноманітніші. Важко було б пошукати чоловіка, більш уразливого в справах честі, ніж він. Рантен брав участь у поєдинках і вбивав. Його погляд чимось нагадував погляд старої звідниці. Хитрощі під оболонкою сили — в цьому весь Рантен.

Майстерний удар його кулака по cabeza de moro десь на ярмарку скорив колись серце Летьєрі.

В Сен-Сансоні ніхто й не підозрював про пригоди Рантена. А були вони найрізноманітніші. Якби у долі була своя костюмерна, то доля Рантена, певно, одяглася б арлекіном. Він знав людей і багато бачив на віку. Не раз брав участь у кругосвітніх подорожах. Був майстром на всі руки. На Мадагаскарі він був кухарем, на Суматрі — птахівником, на Гонолулу — генералом, на Галапагоських островах — співробітником релігійного журналу, на Оомравуті — поетом, на Гаїті — франкмасоном. В цій останній ролі він виголосив у Великій Гоаві похоронну промову, уривок з якої був увіковічений місцевими газетам»: «Прощавай, прекрасна душе! Під голубим небесним склепінням, куди ти спрямувала зараз твій лет, ти, безперечно, зустрінешся з добрим абатом Леандром Крамо з Малої Гоави. Скажи йому, що десять років ти провела в трудах праведних і закінчила спорудження церкви в Телячій бухті! Прощай, трансцендентальний духу, взірцевий масоне!» Як бачимо, його франкмасонська маска не заважала йому носити наклеєний католицький ніс. Перша здобувала йому прихильників серед людей прогресу, другий — серед прибічників «порядку». Рантен заявляв, що він — чистокровний білий, і ненавидів чорних, все ж він, напевно, був би в захваті від Сулука. В Бордо в 1815 році на його руці красувалася зелена пов’язка. Під цю пору фіміам його роялізму виходив з його лоба у вигляді величезного білого султана, який стримів на його капелюсі. Все життя він відзначався тим, що то зникав, то появлявся, то пропадав, як у воду пірнав, то знову виринав. Це був негідник найгіршого гатунку. Він умів базікати по-турецьки; замість «гільйотинований» казав «посаджений на палю». У Тріполі він був невільником одного талеба і навчився турецької мови з-під канчуків; в його обов’язки входило іти ввечері від мечеті до мечеті і біля їх дверей читати правовірним уголос висловлювання з Корану, виписані на дерев’яних дощечках або на кістках з верблюжих лопаток. Не виключено, що він і сам тоді побусурманився. Він був здатний на все, до того ж на все наймерзенніше.

Він реготав і в той же час супив брови. Він прорікав: «У політиці я поважаю людей, котрі не піддаються стороннім впливам». І далі: «Я стою за порядність». Казав і таке: «Треба поставити піраміду на свою основу».

Його мали за щиру душу, за славного хлопця. Лінія його рота суперечила змісту його слів. Його ніздрі скидалися на кінські. В куточках його очей сходилися зморшки, і на їх перехресті призначали один одному побачення темні думки. Саме тут розгадувалася таємниця його фізіономії. Гусячі лапки оберталися кігтями яструба. Череп у нього був приплюснутий, лоб ширший внизу, біля скронь, ніж зверху. Потворне вухо, густо заросле кущистою шерстю, ніби попереджувало: «В цьому барлозі заліг звір. Не говоріть із ним».

Одного чудового дня Рантен зіслиз, і ніхто на Гернсеї не знав, де він подівся. Компаньйон Летьєрі чкурнув, згрібши касу компанії.

Звичайно, в касі зберігалися й Рантенові гроші, але він прихопив з собою ще й п’ятдесят тисяч франків Летьєрі.

Займаючись каботажним плаванням і кораблебудуванням, Летьєрі за сорок років чесної праці нажив сто тисяч франків. Рантен поцупив у нього половину. У напіврозореного Летьєрі не опустились руки, він став думати, як поправити справи. У людей з твердим характером можна відібрати статок, але не можна позбавити їх мужності. Тоді тільки почали говорити про пароплави. І ось у Летьєрі виникла думка спробувати щастя, освоївши Фултонову машину, яка викликала стільки суперечок. Він вирішив за допомогою вогнедишного судна зв’язати Нормандський архіпелаг із Францією. Він поставив усе на карту задля здійснення цієї мети. Він уклав у нове діло все, що в нього лишилося. Через шість місяців після втечі Рантена із ошелешеного сен-сансонського порту вийшло судно, оповите димом. Складалося таке враження, ніби хтось підпалив море. То був перший пароплав, який борознив води «Ла-Маншу.

Було оповіщено, що пароплав, якому з огульної ненависті та зневаги тут же дали глузливу кличку «Шаланда Летьєрі», регулярно курсуватиме між Гернсеєм і Сен-Мало.

IV

Продовження історії з утопією

Почин Летьєрі — що, зрештою, цілком зрозуміло — спочатку прийняли в штики. Всі власники суден, котрі плавали від острова Гернсей до берегів Франції, зчинили галас. Вони заявили, що це замір на святу Біблію і на їх монополію. В деяких каплицях пароплав викляли. Один високоповажний отець на ймення Еліу проголосив, що пароплав — це боговідступництво. Вітрильник же був визнаний судном праведним. На головах биків, яких привозив і вивантажував пароплав, розгледіли роги диявола. Обурювалися довго. Однак мало-помалу стали помічати, що перевезення пароплавом не так їх виснажує, що їх легше збувати, бо м’ясо з них краще; виявилось, що і для людей пливти морем стало безпечніше; що мандрівка пароплавом дешевше обходиться, вона надійніша і менше забирає часу; що судно відчалює і прибуває у визначений термін, а риба, менше часу пробувши в дорозі, набагато свіжіша, тож можна збувати на французьких ринках надлишки іноді надто багатих гернсейських уловів; що масло від прекрасних гернсейських корів, переправлене на «Чортовій посудині» швидше, ніж на вітрильниках, ніскілечки не псується, а тому на нього попит у Дінані, попит у Сен-Бріеку і навіть у Ренні; що завдяки цій самій «Шаланді Летьєрі» подорожі стали безпечними, сполучення своєчасним; що тепер легше обернутися в обидва кінці; що збільшилась кількість рейсів, розширився ринок збуту, розрослася торгівля; одне слово, треба змиритися з «Чортовою посудивою», яка поглумилася над святим письмом і збагатила острів. Дехто з людей сильних духом зважився навіть висловити схвалення. Сьєр Ландуа, актуаріус, заявив про своє повне визнання пароплава. З його боку це було цілком безстороннє судження, бо Летьєрі він недолюблював. Перш за все тому, що Летьєрі був мес, а Ландуа тільки сьєр. По-друге, хоч Ландуа і був актуаріусом у порту Сен-П’єр, але все ж він вважався парафіянином Сен-Сансона. Таким чином в одній парафії виявилося аж двоє людей, позбавлених забобонів, — він та Летьєрі. Цього було цілком досить, щоб зненавидіти один одного. Однакові переконання часто бувають причиною обопільного відчуження. І все ж сьєр Ландуа, бувши порядною людиною, не міг не схвалити пароплава. До нього приєдналися інші. Так непомітно зростає значення факту; факти подібні до припливу — з бігом часу, в міру неухильного збільшення успіху, в міру осмислення безперечної користі пароплава, піднесення завдяки йому загального добробуту, настала нараз така днина, що всі, за винятком хіба кількох тупоголових розумників, почали захоплюватися «Шаландою Летьєрі».

В наші дні захоплювалися б менше. Сорокарічної давності пароплав викликав би усмішку наших сучасних конструкторів. Це диво було потворне, це чудо було немічне. Нинішні велетенські трансатлантичні пароплави настільки випередили парове колісне судно, яке Дені Папен спустив на Фульду в 1707 році, наскільки трипалубний корабель «Монтебелло» двісті футів завдовжки, п’ятдесят — завширшки, з грот-реєм в сто п’ятнадцять футів, водотоннажністю в три тисячі тонн, який брав на борт тисячу сто чоловік, сто двадцять гармат, десять тисяч ядер, сто шістдесят картечних зарядів, вивергав при кожному пострілі в бою по три тисячі триста фунтів заліза і розпускав на ходу за вітром п’ять тисяч шістсот квадратних метрів парусини, — випередив датську лодію II століття, знайдену в морському намулі Вестер-Сатрупа, навантажену луками, кам’яними сокирами та палицями і тепер виставлену в ратуші міста Фленсбурга.

Рівно сто років (1707 — 1807) відділяють перше судно Папена від першого судна Фултона. «Шаланда Летьєрі», звісно, була прогресивною появою у порівнянні з цими двома попередніми начерками пароплава, хоч і сама вона була тільки чорновим начерком. Це не заважало їй бути своєрідним шедевром. Всякий зародок в науці можна розглядати з двох точок зору: це або потворність, як ембріон, або диво, як росток.

На «Шаланду Летьєрі» поставили щогли, не розрахувавши центру вітрильності, але не в цьому була вада, бо це один із законів суднобудування; зрештою, для судна з паровим двигуном вітрила — тільки доповнення. Додамо, що колісне судно майже не реагує на вітрила, які на ньому ставлять. Шаланда була незграбна — надто коротка і кругла. Виглядала вона надто опецькуватою через надмірну опуклість її носової та кормової частин. В її будівничого не вистачило сміливості зробити її трохи легшою. «Шаланді» були властиві деякі незручності, але й деякі цінні якості голландського бота. Її добряче хитало з боку на бік, зате вона була непідвладна поздовжній хитавиці. Надто високими були надколісні щити. Надто великий бімс не був скорегований з довжиною судна. Громіздка машина захаращувала пароплав, і, щоб збільшити його вантажність, потрібно було дуже високо підняти борти, а це спричинялося до недоліку, властивого зокрема сімдесятичотирьохгарматним височенним суднам, у бортах яких доводиться робити вирізи, щоб легше було стріляти з гармат і щоб поліпшити морехідні якості корабля. На короткому судні легше маневрувати: адже час, витрачений на те, щоб повернути судно, залежить від довжини корабля, однак незграбність позбавляла його тієї переваги, яку давала йому незначна довжина. Воно було надто широке, це сповільнювало хід, бо опір води пропорційний площі найбільшого перетину підводної частини корабля і квадратові його швидкості. Форштевень був вертикальний, що не вважалося б за помилку в наші дні, але за тих часів його неодмінно нахиляли під кутом сорок п’ять градусів. Згини корпуса були гарно підігнані, але вони були надто короткі через круглість форми судна, отже, непаралельні до сторін призми води, яку витісняє корабель і яку він повинен рівномірно відкидати на два боки. Під час бурі пароплав надто заривався в воду то носом, то кормою, що вказувало на неправильне положення центра ваги. З огляду на вагу машини вантаж клали не туди, де йому належало бути, а здебільшого позаду грот-щогли, і тоді треба було важити тільки на силу двигуна, не довіряючи гротові. Інакше судно спускалося б під вітер замість приводитися до вітру. Єдине, що залишалося робити, йдучи круто бейдевінд, — це травити грот-шкот; винісши галс в носову частину, можна було розмістити грот таким способом, щоб він не діяв як кормове вітрило. Такий маневр був не з легких.

Стерно було стародавнім поворотним механізмом, воно приводилося в рух не штурвалом, як на сучасних суднах, а румпелем, тобто поверталося на гачках, вкручених в ахтерштевень, завдяки горизонтальному брусу, що проходив над транцем. На шлюп-балках висіли дві шлюпки типу яликів. На пароплаві було чотири якорі: великий якір, робочий і два верпи. Всі чотири спускалися в воду на ланцюгах; в залежності від випадку, щоб опустити їх, маневрували великим шпилем у кільовій частині та малим у носовій. В ті часи рашпіль з коромислом ще не витіснив ручних шпилів, що працюють нерівномірно. Маючи тільки два верпи — на правому і лівому бортах, судно не могло ставати на три якорі, це частково обеззброювало його, коли вітер міняв напрям. Проте в такому разі можна було вдатися до другого якоря. Поплавки якорів були відповідного об’єму, їх розраховано так, щоб вони витримували вагу буйрепів, залишаючись на поверхні води. На пароплаві був ще досить місткий баркас, який міг стати в пригоді у важку хвилину, — він був такий міцний, що з нього можна було піднімати головного якоря. Нововведенням на кораблі було те, що деякі линви такелажу були замінені ланцюгами. Однак це не зменшувало рухомості біжучого і натяжки стоячого такелажу. Рангоут, хоч він не мав великого значення, був бездоганний; штаг-краги були так чудово закріплені і так чудово натягнуті, що їх майже не було видно. Набір корпуса «Шаланди Летьєрі» був мідний, але грубої роботи; при паровому двигуні не потрібно було б такої тонкої зачистки дерева, як при вітрилах. Пароплав розвивав швидкість у два льє на годину. В дрейфі він тримався дуже добре. А втім, «Шаланда Летьєрі» трималася на воді добре, але її тупий ніс краяв хвилю, і не можна сказати, щоб її обриси відзначалися красою. Відчувалося, що попади вона в небезпеку — в рифи чи бурю, — керувати нею буде важко. Вона тріщала, як усяка незграбна споруда. Коливаючись на хвилях, вона рипіла, як нова підошва.

Пароплав був призначений для перевезення вантажів і, як усякий корабель, оснащений скоріше для торговельних, ніж для військових цілей, був придатний тільки для всілякої кладі. Пасажирів він майже не брав. Перевезення худоби створювало великі труднощі при завантаженні і потребувало особливих пристроїв. Тоді биків заганяли в трюм, що було зовсім не просто. Тепер їх ставлять безпосередньо на верхню палубу. Накладні щити коліс «Чортової посудини» були пофарбовані білою фарбою, корпус до ватерлінії — вогнисто-червоною, а всі інші частини — чорною: така потворність стала модною у нашому столітті.

Порожній пароплав занурювався у воду на сім футів, а навантажений — на чотирнадцять.

Машина у нього була потужна: на три тонни припадала одна кінська сила, а це означає, що потужність «Чортової посудини» наближалася до потужності буксирного судна. Добре були розміщені колеса: їх винесено трохи вперед від центру ваги корабля. Максимальний тиск у машині сягав двох атмосфер. Машина потребувала багато вугілля, дарма що була оснащена холодильником і працювала з відсічкою пари. Маховика в неї не було через нестійкість точки опору, але цей недолік усувався, як це робиться і тепер, за допомогою здвоєного пристрою, який примушує почергово змінювати позицію двох молоточків, прикріплених до протилежних кінців обертового вала таким чином, що коли один із них проходить через мертву точку, другий розвиває найбільшу потужність. Вся машина встановлена на суцільній чугунній плиті таким чином, що при вкрай загрозливому становищі найнесамовитіші хвилі не змогли б і зрушити її рівноваги, а пошкодження корпусу не призвело б до пошкодження механізмів. Для більшої надійності головний шатун був розміщений поряд з циліндром, у зв’язку з чим центр коливання балансира перенісся з середини на край.

Потім були винайдені рухомі циліндри, які дозволяють обходитись без шатунів, але в той час шатун поряд з циліндром вважався останнім словом техніки. Казан був поділений усередині перегородками і оснащений помпою для загрібання морської води. Колеса були дуже великі, що зменшувало втрати енергії, труба — висока, чим збільшувалася тяга в топці. Але розмір коліс ставав на заваді, коли море було неспокійним, а висота труби — у вітряну погоду. Дерев’яні лопати, залізне кріплення, чавунні втулки — ось що становили собою колеса. Вони були зроблені на славу і до того ж були розбірні, а це вже гідне подиву. У воду одночасно були занурені три лопаті. Швидкість руху їхніх центрів тільки на одну шосту перевищувала швидкість руху корабля, власне, у цьому й полягав недолік коліс. Крім того, плече молотків було надто довгим, і золотник, що розподіляв пару в циліндрі, розвивав надто велике тертя. Але як на ті часи, машина здавалася, та й була насправді, вершиною досконалості.

Машину побудували у Франції, на великому заводі металевих виробів у Берсі. До певної міри її сконструював сам Летьєрі, а механік, який виконав її за проектом Летьєрі, помер. Таким чином, машина виявилась в одному — незамінному примірнику. Залишився кресляр, але конструктора вже не було. На машину було витрачено сорок тисяч франків.

Летьєрі власноручно вибудував шаланду у великому елінзі, що стоїть біля першої сторожової вежі між портом Сен-П’ер і Сен-Сансоном. Дерево він закуповував у Бремені. При спорудженні «Чортової посудини» він показав усе своє вміння корабельного теслі й особливо проявив мистецтво обшивки пароплава: вузькі рівненькі пази він замастив сарангусті — індійською мастикою, кращою від смоли. Обшивка під ватерлінією була оббита цвяхами. Підводну частину Летьєрі обмазав особливою сумішшю. Щоб надмірна заокругленість обводів менше впливала на хід судна, Летьєрі продовжив бушприт утлегарем, і таким чином до блінда було додано бом-бліндбовен. Коли пароплав спустили на воду, Летьєрі вигукнув: «Ну ось, тепер я на воді!» Та й справді, «Шаланда» вдалася на славу, всі це бачили. Випадково чи, може, й навмисно її спустили чотирнадцятого липня. Того дня, вийшовши на палубу і ставши між колісними щитами, він пильно подивився на море і виголосив: «Настала й твоя черга! Парижани взяли Бастілію, а ми тепер здолаємо тебе».

«Шаланда Летьєрі» курсувала між Гернсеєм і Сен-Мало один раз на тиждень. Вона відчалювала у вівторок вранці, а поверталась у п’ятницю ввечері, напередодні суботнього ярмарку. Вона була найпотужнішим з усіх дерев’яних каботажних суден архіпелагу, і оскільки її вантажопідйомність відповідала розмірам, то кожен її рейс в обидва кінці давав більше прибутку, ніж чотири рейси звичайного вітрильника. Звідси — значні прибутки. Репутація судна залежить від того, як на нього організовано завантаження, а Летьєрі був зразковим майстром цієї справи. Коли він сам уже не міг працювати на пароплаві, він навчив одного матроса, який і замінив його при вантаженні судна.

Не минуло й двох років, як пароплав став давати сімсот п’ятдесят фунтів стерлінгів чистого прибутку щорічно, тобто вісімнадцять тисяч франків. Гернсейський фунт стерлінгів коштує двадцять чотири франки, англійський — двадцять п’ять, а джерсейський — двадцять шість. У цій плутанині менше безглуздя, ніж здається на перший погляд: банки мають на тому неабиякий зиск.

VI

До Летьєрі приходить слава

«Шаланда» процвітала. Мес Летьєрі вже передбачав мить, коли він стане «паном» Летьєрі. На Гернсеї стати «паном» не так і просто. Щоб піднятися простому смертному до «панського», щабля, треба подолати цілу ієрархічну драбину: на першому щаблі його називають тільки на ймення — ну, скажімо, П’єром, на другому щаблі - він уже сусід П’єр, на третьому — дядько П’єр, на четвертому — сьєр П’єр, на п’ятому — мес П’єр і тільки на самому верхньому щаблі він уже пан П’єр.

Ця драбина, яка виходить з-під землі, губиться в небесній синяві. Вся аристократична Англія впирається в цю драбину, розмістивши на тій все вищі й вищі яруси. Ось її найславетніші ступені у висхідному порядку: поверх пана (джентльмена) стоїть есквайр (дворянин), вище від есквайра — шевальє (сер пожиттєвий), ще на щабель вище — баронет (сер спадкоємний), відтак — лорд (у Шотландії — «лерд»), далі — барон, далі — віконт, ще далі — граф («ерл» в Англії, «йорл» в Норвегії), потім маркіз, потім герцог, потім пер Англії, потім принц королівської крові і, нарешті, сам король. Драбина веде від простолюду до буржуазії, від буржуазії до баронства, від баронства до перства, від перства до королівського сану.

Завдяки доброму помислові, що здійснився, завдяки парі, завдяки машині, завдяки «Чортовій посудині», мес Летьєрі став значного особою. Щоб побудувати «Шаланду», йому довелося напозичатися, він заборгував у Бремені, заборгував у Сен-Мало, але борг сплачував щороку.

Мало того, він купив у кредит біля самого входу в сен-сансонську бухту гарний цегляний будинок, зовсім новий, з написом на стіні «Оселя безстрашних». Дім був розташований між морем і садом. «Оселя безстрашних» ніби вросла в огорожу набережної і була примітна тим, що два ряди її вікон виходили один на північ — в городець, зарослий квітами, а другий на південь — просто в океан. Отож виходило, що в будинку було два фасади: один споглядав бурі, другий — троянди. Ці фасади наче навмисно були створені для меса Летьєрі і Дерюшетти. «Оселя відважних» була в Сен-Сансоні дуже популярна. Бо ж і мес Летьєрі врешті-решт став дуже популярним. Цю популярність він завдячував трохи своїй доброті, самовідданості та сміливості, трохи людям, яких врятував від смерті, а найбільше — своєму успіхові, а також тому, що надав перевагу порту Сен-Сансон, звідки пароплав відчалював і куди повертався назад. Переконавшись, що «Чортова посудина» — добре діло, столиця Гернсею порт Сен-П’єр запросила меса Летьєрі до себе на проживання, але він залишився вірним Сен-Сансонові. Це було його рідне місце. «Звідси я вирушив у море», — говорив він. Це й спричинилося до його широкої популярності серед земляків. Звання домовласника, людини, яка платить податки, зробило його, як кажуть на Гернсеї, «корінним громадянином». Його наставили десятником. Бідний матрос досяг п’ятого щабля шестищабле-вої соціальної драбини гернсейців — він став месом. Він майже добрався до «пана», і хто знає, чи не судилося йому переплюнути навіть і через цей титул? Хто знає, може, одного чудового дня люди прочитають у гернсейському альманасі під рубрикою «Дворянство і знать» такий нечуваний, сповнений величі запис: «Летьєрі, есквайр»? Але мес Летьєрі зневажав чи, точніше, нехтував ті сторони життя, які були зв’язані з марнославством. Він відчував себе корисною людиною, і в цьому полягала його радість. Бути відомим для нього важило менше, ніж бути корисним. У нього були, як уже згадувалося, два уподобання, отже, дві честолюбні мрії — Дюранда і Дерюшетта. Та хай там як, він спробував щастя в лотереї моря і виграв. Виграшем була Дюранда, яка мчала по морських хвилях.

VII

Той самий хрещений батько і та сама свята

Створивши пароплав, Летьєрі охрестив його. Biн назвав його «Дюрандою». Тож хай нам теж буде віднині дозволено називати його Дюрандою і, незважаючи на вимоги правопису, не ставити лапок при написанні власної назви, рахуючись з думкою Летьєрі, для якого Дюранда була майже живою істотою.

Дюранда і Дерюшетта — одне ім’я. Дерюшетта — зменшене ім’я від Дюранда. Воно дуже поширене на заході Франції.

Мешканці сіл часто дають своїм святим усілякі зменшувальні та збільшувані імена. Можна було б подумати, що йдеться про багатьох осіб, а насправді тільки про одну. Тотожність святих мужів і дів, що фігурують під різними іменами — не рідкість. Ліз, Лізетта, Ліза, Еліза, Ізабелла, Ліза-бет, Бетсі, — весь цей вінок імен по суті означає одне ім’я — Єлизавета. Цілком можливо, що й Магу, Маклу, Мало і Маглуар — один і той же святий. Зрештою, ми на цьому не наполягаємо. Свята Дюранда — покровителька Ангулема і Шаранти. Чи вона справжня свята? Хай скажуть про це своє слово боландисти. Справжня вона чи не справжня, але в її честь було зведено каплицю. В далекій молодості, побувавши в Рошфорі, юний матрос Летьєрі зайшов у знайомство з цією святою, яка, напевно, знайшла втілення в гарненькій шарантонці, можливо, в дівчині з красивими нігтиками. Запам’яталась вона йому так добряче, що її іменем він назвав аж двох, кого любив. Дюрандою — шхуну, Дерюшеттою — дівчину.

Для одної він був батьком, для другої — дядьком.

Дерюшетта була донькою його покійного брата. Залишилась вона без батька-матері.

Дядько замінив їй і батька, і матір.

Але Дерюшетта була для Летьєрі не тільки небогою, а й хрещеницею. Він тримав її до хреста. Він сам обирав їй заступницю — святу Дюранду — і дав їй імення Дерюшетта.

Як ми вже сказали, Дерюшетта побачила світ в порту Сен-П’єр. Запис про це внесено під відповідною датою в парафіяльну метричну книгу.

Поки небога була дівчинкою, а дядько — бідною людиною, ніхто не звертав уваги на ім’я Дерюшетта, але коли дівчинка виросла на панну, а матрос став джентльменом, ім’я «Дерюшетта» стало ображати слух. Воно дивувало. Дехто питав у Летьєрі: «Що воно за ім’я — Дерюшетта?» — «Ім’я як ім’я», — відповідав він. Багато разів його вмовляли дати дівчині інше ім’я, але він не погоджувався. Якось одна гарна дама з великосвітського сен-сансонського товариства, жінка багатого коваля, який пішов па спочинок, «поважна матрона», як сказали б на Гернсеї, мовила до Летьєрі: «Віднині я називатиму вашу доньку Нансі». На це він відповів: «А чому не Лон-ле-Соньє?» Але красуня не відступала і на другий день прийшла з новою пропозицією: «Ми рішуче не бажаємо ніяких Дерюшетт. Я підібрала для вашої донечки чудове ім’я — Луїза. «Що правда, то правда, — погодився Летьєрі, — ім’я чудове, але якби люди не стали дражнити, що женихи, мовляв, бігають не за Луїзою, а за її луї золотими». І Дерюшетта залишилася Дерюшеттою.

Ви помилилися б, якби на підставі сказаного вище дійшли б висновку, що Летьєрі не хотів видати племінницю заміж. Він охоче видав би її заміж, але відповідно до своїх уподобань. Сподівався, що чоловік у неї буде трудяга, як він, а сама вона житиме, нічого не роблячи. Він хотів би, щоб у чоловіка руки були чорні від праці, а жінка щоб була білоручка. Щоб Дерюшетта не покаляла своїх гарних ручок, Летьєрі виховував її панночкою. Він найняв для неї вчителя музики, дістав піаніно, накупив книг, і, звісно ж, був у неї робочий кошик з мотком ниток та голками. Але вона любила читати більше, ніж шити. А ще більше любила музику: цього хотів сам мес Летьєрі. Бути чарівною — тільки цього він вимагав від неї. Вій ростив її скоріше так, як вирощують квітку, а не так, як виховують жінку. Для того, хто вивчав звичаї моряків, це не дивина. У кого душа груба, тому ніжність люба. Щоб здійснився дядьків ідеал, потрібно було, щоб небога стала багатою. Для цієї мети і працювала в морі його велетенська машина. Він примусив Дюранду готувати посаг для Дерюшетти.

VIII

Пісенька «Славний Данді»

Дерюшетта мешкала в найкрасивішій кімнаті «Оселі відважних», з меблями червоного дерева, з ліжком, застеленим золено-білим картатим покривалом. Два вікна виходили в сад, звідки відслонявся гарний краєвид: горб із замком на вершині. На протилежному схилі горба стояв «Будинок на Пустирищі».

В кімнаті Дерюшетти було піаніно, на ньому лежали ноти. Вона пригравала собі, співаючи свою улюблену пісеньку, сумовиту шотландську мелодію «Славний Данді»; печаль надвечір’я звучала в цьому наспіві, радість світанку бриніла в голосі дівчини, і все це вражало надзвичайно ніжним і зворушливим контрастом. Люди казали: «Міс Дерюшетта грає на піаніно», — а перехожі, які йшли підніжжям горба, не раз зупинялися біля мурованої огорожі, якою був обнесений сад «Оселі відважних», і з насолодою слухали її свіжий голосок та сумну пісеньку.

Пурхаючи по кімнатах, Дерюшетта мовби випромінювала радість. Вона створювала в домі вічну весну. Вона була красива, точніше, гарненька, а ще точніше — чарівлива.

Старим лоцманам, добрим приятелям меса Летьєрі, вона нагадувала принцесу із солдатської та матроської пісеньки, принцесу, яка така мила, що «славилась цим на весь полк». Мес Летьєрі казав іноді: «Коси у неї з добру линву».

Вона була приваблива ще дівчинкою. Тривалий час побоювались за її ніс, проте мала, очевидно, поставивши собі за мету стати гарною, вийшла зі скрути: перехідний вік не викинув їй ніякої каверзи, ніс у неї був як ніс — ні задовгий, ні закороткий. Отож, подорослішавши, вона залишилася чарівною. Свого дядька Дерюшетта звала тільки батьком.

Він дивився поблажливо на деяку її схильність до садівництва і навіть до хатнього господарства. Вона сама поливала грядочки з мальвами, пурпуровим оманом, яскравими флоксами, багряними квітами гровілату. Вона вирощувала рожевий барбарис і рожеву кислицю. Вона брала все, що міг дати благодатний острівний клімат Гернсею, дуже сприятливий для квітів. Як і у всіх, алое в неї росли просто неба, і, що набагато важче, їй вдалося вивести наперстянку тібетську, її маленький городець був у зразковому порядку; слідом за редискою визрівав шпинат, а за шпинатом — горошок; вона знала, коли треба сіяти голландську цвітну капусту і брюссельську капусту, яку пересаджують у червні, ріпа в неї достигала в серпні, виткий цикорій — у вересні, круглий пастернак — восени, а рапункул — під зиму. Мес Летьєрі дозволив їй займатися садочком і городцем, аби тільки вона не надто ревно орудувала лопатою і граблями, і особливо, щоб вона, боронь боже, сама не угноювала землю. Він найняв для неї двох служниць із суто гернсейськими іменами: Дус і Грас. Обидві вони працювали в будинку та в садочку, і їм не заборонялося мати червоні руки. У самого ж меса Летьєрі була кімнатка, чи, скоріше, комірчина з виглядом на бухту, суміжна з великою залою першого поверху, куди вели парадні двері і де починалися всі сходи будинку. Підвісна койка, хронометр та люлька — ось обстановка цієї комірчини. Щоправда, були в ній ще стіл та стілець. Стеля на дерев’яних балках і всі чотири стіни були побілені вапном. Праворуч від дверей була прибита чудова карта Ла-Маншського архіпелагу з підписом: «В. Феден, 5. Чарінг-Кросс, картограф її величності», а ліворуч на стіні висіла пістрява бавовняна хустка, на якій були зо-бражені різнокольорові морські сигнали всіх країн світу, до того ж на кожному ріжку красувався прапор однієї з чотирьох морських держав — Франції, Росії, Іспанії та Сполучених Штатів Америки, а посередині — прапор Англії. Дус і Грас були звичайнісінькі дівчата — в найкращому розумінні цього слова. Дус не була лиха, а Грас не була потворна. Підступні імена прийшлися їм до речі. У незаміжньої Дус був «коханий». На Ла-Маншських островах це слово поширене, і слово не розходиться з ділом. Дівчата працювали, як то кажуть, по-креольськи, з властивою служницям Нормандського архіпелагу вайлуватістю. Кокетлива і гарненька Грас по-котячому насторожено вдивлялася в обрій. Це було викликано тим, що, як і Дус, вона теж мала «коханого», але, крім того, казали, в неї був чоловік-матрос, повернення якого вона боялась. Але це нас не стосується. Різниця між Грас і Дус полягала в тому, що якби вони жили не в такому високоморальному домі, Дус так і лишилася б служницею, а Грас стала б субреткою. Вгадувані таланти Грас гинули поблизу такої чистої дівчини, як Дерюшетта. Зрештою, любовні пригоди Дус і Грас — це була їхня таємниця. Нічого не доходило до вух Летьєрі й нічого не відбивалося на Дерюшетті.

Нижня зала — просторе приміщення з каміном, обставлене столами й лавами,- — в минулому сторіччі була місцем таємних зборищ французьких протестантів, вигнаних із батьківщини. На голій кам’яній стіні замість прикраси висів шматок пергаменту в рамці чорного дерева. Він сповіщав про героїчні подвиги Беніня Боссюе, єпископа в Мо. Нещасні парафіяни цього орла-могильника, переслідувані ним після відміни Нантського едикту, сховавшись на Гернсеї, повісили пергамент як свідоцтво про його діяння. Якби вдалося прочитати цю базгранину, написану вицвілим чорнилом, то можна було б дізнатися про мало кому відомі події: «29 жовтня 1685 року були зруйновані храми в Морсефі та Нантейлі, на що єпископ у Мо попросив у короля дозволу». «2 квітня 1686 року батько й син Кошари були кинуті у в’язницю за свою віру на прохання єпископа в Мо. З-під варти звільнені, бо Кошари зреклися своєї віри». «28 жовтня 1699 року єпископ у Мо вніс клопотання перед паном де Поншартрен про те, щоб запроторити реформісток-дівиць із роду Шаланд і Невіль у монастир ордену Нових католичок у Парижі». «7 липня 1703 року було виконано наказ, добутий від короля єпископом у Мо, про ув’язнення в шпиталь Бодуена з Флюблена та його дружини — кепських католиків». Поруч з кімнатою меса Летьєрі на підвищенні з дощок, котре правило гугенотам за кафедру, за віконцем з ґратами тепер розмістилося пароплавне бюро, тобто контора Дюранди. Завідував нею сам Летьєрі. На старовинному дубовому пюпітрі замість Біблії лежала розгорнена книга з заголовками на сторінках: дебет і кредит.

IX

Людина, яка розгадала Рантена

Поки мес Летьєрі чувся на силі, він керував Дюрандою сам, йому не потрібен був пі лоцман, ні капітан — він сам управлявся за всіх. Але настав час, як ми казали, коли ме-сові Летьєрі довелося підшукати собі заміну. Він вибрав сьєра Клюбена, мовчакуватого тортвальця. На всьому узбережжі сьєра Клюбена знали як бездоганно чесну людину. Він був alter ego і заступник меса Летьєрі.

Хоч сьєр Клюбен скидався скоріше на нотаріуса, ніж на матроса, він усе ж таки був напрочуд умілим мореплавцем. Він володів хистом діяти відповідно до небезпечної, завжди мінливої ситуації. Був витривалим вантажником, обачним марсовим, старанним і досвідченим боцманом, невтомним керманичем і сміливим капітаном. Він був обережним, таким обережним, що саме тому не раз зважувався на відчайдушні рішення, а це для моряка — неабияка позитивна риса. Вгадуючи інстинктом можливе, він менше боявся ймовірного. Він був одним із тих моряків, для котрих небезпека має те значення, якого вони їй надають. З будь-якого становища вони вміють скористатися. У нього була та певність себе, яка виховується тільки морем. Крім цього, сьєр Клюбен славився як чудовий плавець. Належав він до породи людей, загартованих у єдиноборстві з хвилею, і міг протриматись на воді, скільки йому заманеться. Він міг пливти з Гавр-де-Па на Джерсеї, обійти Коллет і, обігнувши «пустинь» та замок Єлизавети, через дві години повер-нутися назад. Родом він був із Тортваля. Люди подейкували, що він частенько вплав долав небезпечну відстань від рифу Гануа до мису Пленмона.

Сьєр Клюбен, дізнавшись, хто такий Рантен, не раз попереджав меса Летьєрі про те, що Рантен — пройдисвіт: «Він вас обкраде», — передрікав сьєр Клюбен. Так і сталося, тож Клюбен остаточно завоював довір’я меса Летьєрі. Не один раз, щоправда, на дрібницях, Летьєрі випробовував чесність Клюбена і, впевнившись у тому, що чесність його бездоганна, передав тортвальцю справи. «Сумлінність виростає на довір’ї», — казав мес Летьєрі.

X

Розповіді про далекі плавання

Мес Летьєрі завжди носив моряцьку одежу, частіше матроську, ніж лоцманську куртку, інакше він почував би себе незручно. Дерюшетта невдоволено морщила носик. Чи може бути щось гарніше, ніж розгніване личко красуні! Вона бурчала напівжартома, напівсердито водночас: «Фе, татусику, як від вас тхне дьогтем!» І поплескувала його по могутньому плечі.

Цей добросердий літній чоловік, герой морських мандрів, привіз зі своїх подорожей найдивовижніші спогади. На Мадагаскарі йому доводилося бачити такі пташині пера, що трьох їх вистачило б, аби покрити будинок. В Індії він бачив щавлеве бадилля дев’ять футів заввишки. В Новій Голландії він бачив, як стадо індиків та гусей паслося під наглядом чи то собаки, чи то птаха, якого називали «агамі». Він бачив кладовища слонів. В Африці він бачив горил та якихось людинотигрів ростом на сім футів. Він знався на звичках і поведінці геть усіх мавп, починаючи від диких макак, яких він називав «макака-зухвалець», і кінчаючи макаками «ревунами», яких він називав «макака-бородань». У Чілі він бачив, як мавпа-самиця розчулила серця мисливців, показавши їм на свого малюка. У Каліфорнії йому доводилось бачити звалене дерево, в дуплі якого міг уміститися вершник на коні й прогалопувати там сто п’ятдесят кроків. У Марокко він бачив, як мозабіти і біскри періщили один одного дубцями і залізними прутами — біскри за те, що мозабіти обзивали їх «кельбами», тобто собаками, а мозабіти за те, що біскри обзивали їх «хамсами», тобто людьми п’ятої секти. В Китаї на його очах посікли на шматки пірата Чан-дунь-кан-лар-Куа за те, що він убив «апа» з якогось там села. В Ту-дан-мо він на власні очі бачив, як лев схопив серед білого дня на базарі стару бабу і поніс її у зубах.

Він був на церемонії зустрічі великої гадюки, яка повзла з Кантона в Сайгон в чоленську пагоду на свято в честь богині мореплавців Кван-нам. Він споглядав великого Кван-сю, відвідавши плем’я Мої. В Ріо-де-Жанейро він милувався на бразільських дам, котрі вечорами прикрашували волосся серпанковими кульками, в які були вкладені вогнесяйні фосфоричні мушки: дами були начеб закосичені зорями. В Уругваї він воював із мурахами, а в Парагваї — з волохатими птахопавуками завбільшки з дитячу голову — відстань від лапи до лапи по діаметру в них дорівнює чверті ліктя, а коли вони нападають на людину, то їх ворсинки, наче стріли, встромляються в тіло і викликають нариви. На річці Аріно, притоці Токантену, в незайманих лісах північної Діаментини, він упевнився в існуванні жахливого племені людей-нетопирів, murcielagos, людей, які народжуються з білим волоссям і червоними очима, живуть у тіняві лісів, сплять удень, встають уночі, ловлять рибу й полюють звіра в суцільній темряві, краще бачачи, коли нема місяця. Недалеко від Бейрута, куди мес Летьєрі потрапив з експедицією, з намету було вкрадено дощомір. Тоді чаклун,- — на ньому було декілька смужок зі шкіри, і він скидався на людину, якій заманулося вирядитись у самі тільки шлейки, — став так люто трясти дзвіночком, підвішеним до рога, що з’явилася гієна і принесла дощомір. Отож вона і була злодійкою. Ці невигадані історії так скидалися на казки, що Дерюшетта невимовно тішилася ними.

Дівчину зв’язувала з Дюрандою лялька. На Нормандських островах так називається фігура, сяк-так витесана з дерева і встановлена на носі корабля. Звідси походить вираз «бути між кормою і лялькою», що в цих краях означає «плавати на судні». Лялька Дюранди була особливо люба месові Летьєрі. Тесля, виконуючи волю меса Летьєрі, намагався надати їй схожості з Дерюшеттою. Та сокира є сокира — ніяк не витесати нею дівчину. Поліно залишилося поліном, але йому хотілося здаватися гарненькою дівчиною.

Цей безформний цурпалок вводив меса Летьєрі в оману. Він дивився на нього побожно, як віруючий. Ставився до нього цілком серйозно. Він упізнавав у цурпалку Дерюшетту. Так догма уподібнюється до істини, а ідол стає богом.

Двічі на тиждень у меса Летьєрі була велика радість: один раз — у вівторок, другий — у п’ятницю. У вівторок він радів, дивлячись, як Дюранда відчалює в море, а в п’ятницю — дивлячись, як вона повертається. Він спирався ліктями на підвіконня, уважно вдивлявся в своє дітище, і в душі його розливалася хвиля щастя. Щось подібне можна знайти в Мойсеевій книзі Буття: Et vidit quod esset bonum. Поява меса Летьєрі у вікні щоп’ятниці була сигналом. Коли люди помічали його там із люлькою в зубах, то вигукували: «Агов! Пароплав уже на обрії». Димок люльки сповіщав про дим пароплава.

Зайшовши в порт, Дюранда пришвартовувалась під вікном меса Летьєрі до величезного залізного кільця, вкопаного в підмурок «Оселі відважних». А вночі Летьєрі солодко засипав на підвісній койці, знаючи, що за одною стіною спить Дерюшетта, а за другою стоїть на припоні Дюранда.

Місце стоянки Дюранди було поруч із портовим дзвоном. Своїм кінцем набережна впиралася просто в двері «Оселі відважних».

Набережної, «Оселі відважних», саду, провулків, обсаджених живоплотом, майже всіх сусідніх будинків уже нема. Розробка гернсейського граніту призвела до розпродажу всіх цих земельних ділянок. Тепер там — робочі майданчики каменярів.

XI

Кілька слів про можливих женихів

Дерюшетта виросла на панночку, але не виходила заміж.

Мес Летьєрі, виростивши її білоручкою, зробив її перебірливою. Таке виховання обертається проти вихователя.

Зрештою, сам вихователь був ще перебірливішим. Він мріяв про такого чоловіка для Дерюшетти, який частково став би чоловіком Дюранди. Йому хотілося б за одним махом прилаштувати двох своїх дочок. Він хотів би, щоб керманич однієї був лоцманом для другої. Що таке чоловік? Це капітан у плаванні. То чому ж не підшукати одного шкіпера для дівчини і для пароплава? Сім’я теж підлягає законам припливу й відпливу. Хто справиться з баркою, той справиться й з жінкою. Обидві вони підвладні вітрові й сонцю. Сьєр Клюбен, молодший від меса Летьєрі всього тільки на п’ятнадцять років, міг бути лиш тимчасовим керманичем Дюранди. Потрібно було підшукати молодого лоцмана, постійного керманича, справжнього спадкоємця її, винахідника, фундатора, творця. Постійний керманич Дюранди і мав би стати зятем меса Летьєрі. Чому б не поєднати двох зятів в одній особі? Мес Летьєрі впивався цією мрією. Він також у снах бачив майбутнього нареченого. Дебелий, обвітрений, збронзовілий марсовий, моряк-атлет — таким був його ідеал. Та зовсім іншим був ідеал Дерюшетти. Її мрії були рожевіші.

Хай там як, але дядько та племінниця сходилися на одному — вони не поспішали. Коли в околиці дізналися, що Дерюшетта багата спадкоємниця, від сватів не було відбою. Такі настирливі женихання не завжди щонайвищого гатунку. Мес Летьєрі дуже добре це відчував. «Дівчина — золото, але женихи — одні мідяки», — бурчав він і спроваджував зальотників. Він вичікував. Вона теж.

Як не дивно, але він не дуже тягся до аристократів. Під цим кутом зору Летьєрі не був справжнім англійцем. Важко повірити, але мес Летьєрі дійшов до того, що відмовився віддати Дерюшетту за Гандюеля з Джерсею і Бюньє-Ніко-лена з острова Серк. Дехто наважується стверджувати, але ми сумніваємося, чи так могло бути, — що нібито він не прийняв шлюбної пропозиції від аристократичної сім’ї з острова Оріньї і що нібито він відмовив сватам одного з членів роду Еду, хоч цей рід, безперечно, веде початок від самого Едуарда Сповідника.

ХІІ Особливості характеру Летьєрі У меса Летьєрі був один ґандж, і то великий: він ненавидів не когось, а щось — духівництво. Одного разу у Воль-тера він вичитав (читати він любив, особливо ж Вольтера): «Попи — це коти». Відклавши книжку, він тихо пробурмотів: «У такому разі я — собака».

Треба згадати, що священики лютеранської, кальвіністської так само, як католицької, церкви люто ополчилися проти нього за «Чортову посудину» й тихцем наставляли на нього всілякі пастки. Зробити переворот у судноплавстві, спробувати поєднати Нормандський архіпелаг із прогресом, зробити гернсейський острівець колискою нового винаходу, — куди правду діти! — хіба це не зухвальство, гідне найсуворішого осуду? Не треба забувати, що йдеться тут про колишнє духівництво, відмінне від теперішнього, котре майже в усіх місцевих церквах виявляє ліберальне ставлення до прогресу. Церковники вдавалися до найвишуканіших засобів, аби тільки стати месові Летьєрі поперек дороги; все, чим тільки можна було зашкодити йому, пускалося в хід під час проповідей та повчань. Зненавиджений церковниками, він сам їх ненавидів. Їхня ненависть була обставиною, яка виправдовувала його власну ненависть.

Але, правду кажучи, огида до священиків була у нього в крові. Для того щоб ненавидіти їх, зовсім не було потрібно, щоб вони ненавиділи його. За його ж словами, він був «собакою на пострах цим котам». Мес Летьєрі йшов проти них не тільки з переконання, а й інстинктивно, це було сильніше від нього. Він відчував на собі їх потаємні пазурі і скалив зуби. Щоправда, огризався він іноді безпідставно і не завжди до речі. Не розрізняти, що і як, — це значить допускатися помилок. Неприязнь до всіх гамузом ні до чого путнього не приведе. Він міг би бути нещадним і до савойського вікарія. Для меса Летьєрі на світі, певно, не було ні одного путнього священика. Як і всякому філософові, йому трішечки не вистачало здорового глузду. Досить часто терпимі люди виявляють нетерпимість, а витримані спалахують несамовитістю. Мес Летьєрі був такий лагідний, що по-справжньому й не міг ненавидіти. Він скоріше відбивався, ніж нападав. Він тримав служителів церкви на відстані. Вони робили йому зло, він же обмежувався тим, що не бажав їм добра. Відмінність полягала в тому, що вони ставилися до нього зловороже, тимчасом як він намагався триматися від них якомога далі.

Хоч і який малий острівець Гернсей, але на ньому вистачає місця для двох віровизнань — католицького і протестантського. Звернімо увагу на те, що два віровизнання тут не уживаються в одній церкві. Кожне з них має свою церкву або хоч каплицю. А от у Німеччині, в Гейдельберзі, з чимось подібним не зустрінетесь. Церкву тут ділять надвоє: одна половина відводиться святому Петрові, а друга — Каль-вінові; посередині — перегородки, щоб уникнути бійок; усе поділено на дві рівні частини: три вівтарі гугенотам — і католикам три; а що служба божа в обох половинах починається в один і той же час, то дзвін воднораз скликає на два богослужіння. Він скликає одночасно і до бога, і до диявола. Просто й зручно. Флегматичним німцям таке сусідство байдуже, але на Гернсеї кожне віровизнання повинно мати свій власний кут. Є парафія ортодоксальна, але є також і єретична. Вибирай, яку хочеш. Мес Летьєрі не вибрав ні однієї, ні другої.

Матрос, ремісник, філософ, везучий трудівник, простак із вигляду, він був зовсім не простий. Йому був властивий дух суперечностей і твердість переконань. У своєму ставленні до церковників він був непохитним. У цій справі він утер носа самому Монолозьє. Він дозволяв собі досить недоречні жарти. У нього були якісь кумедні, але не позбавлені сенсу слова. Замість «іти на сповідь» він казав «прилизати совість». Мес Летьєрі не був дуже великим грамотієм, йому доводилося читати абиде, між двома шквалами, до того ж писав він з орфографічними помилками. Були у нього свої вади у вимові, іноді не без певного намислу. Коли після битви під Ватерлоо був підписаний мир між Францією Людовіка XVIII і веллінгтонівською Англією, мес Летьєрі сказав: «Бурмон був зв’язковим зрадником між двома таборами, продаючи одних і других». Одного разу замість «папство» він написав — «бабство».

Його антипапські настрої не забезпечували йому прихильності серед англіканців. Протестантські пастори любили його ще менше, ніж католицькі ксьондзи. Коли мова заходила про найважливіші церковні догмати, свою невіру в них він виражав анітрохи не криючись. Якось випадково він потрапив на проповідь превелебного Жакмена Ерода про огняне озеро. Проповідь була незрівнянна, від початку до кінця начинена уривками зі Святого письма, у яких трактується про пекельні муки, тортури, катування, осудження, кари безжалісні, присмалювання вогнем незгасним, прокляття нестримні, гнів невгамовний, відплату божеську — про всі ці істини незаперечні, і, виходячи після цієї проповіді з церкви, мес Летьєрі шепнув на вухо якомусь благовірному: «А ви знаєте, що думав до цього часу я, старий дурило? Я уявляв собі господа бога милосердним». Оця бацила атеїзму попала йому в кров, коли він проживав у Франції.

Хоч мес Летьєрі був гернсейцем, навіть чистокровним гернсейцем, на острові його називали «французом» за його «нечестивий» спосіб мислення. Та й сам він не приховував, що в його голові рояться згубні думки. Доказом цього було завзяття, з яким він будував пароплав, свою «Чортову посудину». Він казав: «Я випоєний молоком вісімдесят дев’ятого року». На Гернсеї це молоко вважалося не надто якісним. Траплялося все ж, що мес Летьєрі йшов проти здорового глузду. Важко бути послідовним у маленькій країні. Щоб мати спокійне життя, у Франції слід «дотримуватися правил пристойності», в Англії — «бути респектабельним». Скільки всіляких умовностей обтяжує життя респектабельної людини, починаючи від виконання того, що личить робити по неділях, і кінчаючи бездоганно зав’язаною краваткою. «Не треба допускати, щоб на тебе показували пальцем», — ось іще один невблаганний закон. Коли на тебе показують пальцем — це майже все одно, що піддають анафемі. Маленькі містечка — болото пліток, де мистецтво злісних пересудів досягає небувалої витонченості; то справжнє прокляття, тільки в зменшеному вигляді, ніби побачене з другого кінця лорнета. Найстійкіші люди бояться цього лиха. Можна не відступати перед картеччю, не відступати перед ураганом, але перед пані Пащекухою утриматися годі. Мес Летьєрі був скоріше впертий, ніж послідовний. Але під гнітом пліток згиналась навіть його впертість. Він «розбавляв вино водою» — це місцевий вираз, який позначає таємні поступки, іноді навіть ганебні. Він тримався осторонь служителів культу, але не закривав наглухо перед ними дверей. В офіційних випадках, зокрема в дні, призначені для пастирського відвідування, він досить люб’язно приймав і лютеранського пастора, і католицького капелана. Час від часу йому спадало на думку провести Дерюшетту в англіканську церкву, куди вона, як ми вже говорили, заходила тільки чотири рази на рік — у великі свята.

Кінець кінцем ці поступки, які дорого коштували Летьєрі, анітрохи не схиляли його в бік представників духівництва, вони тільки дратували його, посилювали душевно сум’яття. І він винагороджував себе тим, що починав висміювати церковників ще більше. Людина незламна, Летьєрі був уїдливим тільки щодо священнослужителів. І змінити його ставлення до них хоч на дещицю було неможливо.

Безперечно, тут виявлявся його темперамент, і треба було миритися з ним таким, який він уже є.

Мес Летьєрі не міг терпіти духівництва, всякого духівництва. В його нешанобливості проскакувало щось революційне. Всі віровизнання були для нього шиті на один копил. Він не віддавав навіть належного сектантству, яке не визнавало церковних святощів, присутності у них самого творця. У своїй короткозорості він не бачив різниці між пастором і абатом. Він плутав преподобного доктора з преподобним панотцем. Казав: «Веслей не кращий за Лойолу». Побачивши пастора з дружиною, він відвертався. «Одружений піп!» — вигукував вій, підкреслюючи ці два слова, поєднання яких для француза тієї епохи здавалося безглуздим. Летьєрі розповідав, що під час свого останнього перебування в Англії він бачив «лондонську єпископиху». Його обурення супроти подібних одружень доходило до несамовитості. «Спідниця не може побратися зі спідницею!» — викрикував він. Він охочіше сказав би: «Не чоловік, не жінка, а піп». Він осипав представників англіканського та католицького кліру одними й тими ж грубими та зневажливими епітетами, обзивав довгополих обох церков одними й тими ж лайливими виразами і не завдавав собі труда розрізняти, хто з них католик, а хто лютеранин, заодно припечатував їх міцними простомовними висловами, які тільки були в ті часи. Дерюшетті він казав: «Виходь за кого хочеш, тільки не за довгополого».

XIII

Де краса, там безтурботність

Всяке почуте слово глибоко вкарбовувалося в пам’ять меса Летьєрі, всяке почуте слово влітало Дерюшетті в одне вухо, а вилітало з другого. В цьому і виявлялася відмінність між дядьком та небогою.

Як ми вже мали можливість дізнатися, Дерюшетта була вихована так, що чи не змалку звикла до безвідповідальності. Легковажне непродумане виховання — наполягаємо на цьому — несе в собі чимало таємних і небезпечних несподіванок. Намагання створити своїй дитині безхмарне життя уже з пелюшок, мабуть, не цілком виправдане.

Дерюшетта уявляла, що раз вона задоволена, значить, усе добре. Зрештою, вона відчувала, як тішиться дядько з того, що їй весело. Вона майже у всьому погоджувалася з месом Летьєрі. Її побожності вистачало тільки на те, щоб чотири рази на рік побувати в церкві. Ми бачили, як вона вирядилася на Різдво. Життя вона не знала зовсім. В неї було все для того, щоб одного чудового дня закохатися по самі вуха. І, чекаючи своєї миті, вона була безтурботна.

Вона співала що попало, жила моментом, зронювала слівце й тікала, щось починала робити й кидала, одне слово, була чарівною. Додайте до цього англійську свободу звичаїв. В Англії діти гуляють самостійно, дівчата — самі собі пані, на підлітків ніхто не накидає нашийників. Такі там звичаї. Трохи згодом ці вільні дівчата стають жінками-рабинями. Ми вживаємо ці два слова в їх найкращому розумінні: вільні — поки ростуть, рабині обов’язку — як вийдуть заміж.

Прокидаючись вранці, Дерюшетта ніколи не пам’ятала, що вона робила вчора. Вона б розгубилася, якби ви її спитали, чим вона була зайнята минулого тижня. І все ж наставали хвилини, коли душу її облягала безпричинна туга, якась неосмислена недуга, так, ніби похмура тінь життя спадала на її квітучу, радісну юність. І на блакитні небеса набігають хмарини. Але хмарини швидко щезають. Напад туги закінчувався вибухом сміху, і Дерюшетта сама не знала, чому їй було сумно і чому знову стало весело. Для неї все було грою. Перехожим перепадало від її пустощів. Вона дражнилася з хлопцями. Якби їй попався на дорозі сам диявол, вона б його не обминала, неодмінно викинула б якогось коника. Вона була чарівливою і в своїй невинності зловживала цим. Граючись, вона ранила посмішкою, як кошеня кігтиками. Вам боляче — тим гірше для вас. Вона про це й не думає. Для неї не існувало вчорашнього дня, вона жила в повняві сьогодення. Ось до чого доводить надмір щастя. Спогади Дерюшетти танули, як роса на сонці.

КНИГА ЧЕТВЕРТА ВОЛИНКА

І Перші відблиски зорі чи пожежі Жільят ніколи не розмовляв з Дерюшеттою. Він бачив її тільки здалеку, як бачать ранкову зорю.

В день, коли Дерюшетта, зустрівшись з Жільятом по дорозі з порта Сен-П’єр у Валле, здивувала його тим, що написала його ім’я, їй виповнилося шістнадцять років. Якраз напередодні мес Летьєрі докоряв їй: «Кидай свої дитячі вибрики. Ти вже доросла дівчина».

Імення «Жільят», написане дівчиною-дитиною на снігу, запало в незвідані глибини. Як ставився Жільят до жінок? Він і сам не зміг би цього сказати. Зустріне, бувало, жінку, злякається і налякає її. З жінкою він заговорював тільки в разі доконечної потреби. Йому ніколи не доводилось бути «милим» якоїсь сільської красуні. Не раз, ідучи самотньо дорогою і перестрівши жінку, він перестрибував через огорожу в якийсь садок або стрімголов кидався в зарослі й тікав світ за очі. Він уникав зустрічі навіть зі старими жінками. Раз на віку йому довелося побачити парижанку. Парижанка проїздом на Гернсеї — у ті далекі часи подія незвичайна. Жільят слухав, як вона розповідала про свої біди буквально такими словами:

«От нещастя, мій капелюшок попав під дощ, а жовтогарячий колір дуже не любить дощу». Знайшовши якось у книжці старовинний малюнок мод із зображенням «дами з Шосе д’Антен» у пишній бальній сукні, він приклеїв її до стіни на пам’ять про це коротке видиво. Літніми вечорами, заховавшись за скелями бухти Уме-Параді, він приглядався до жінок, які купалися в морі, не скидаючи сорочок. Одного разу він став під живоплотом і роздивлявся, як тортвальська чаклунка поправляла підв’язку. Очевидно, він іще не знав жінок.

Того різдвяного ранку, коли Жільят зустрів Дерюшетту і вона, сміючись, написала на снігу його ім’я, він повернувся додому, не пам’ятаючи, чому виходив. Запала ніч, а він ніяк не міг заснути. Чого тільки він не передумав! І що непогано було б посіяти на городі чорну редьку, і що виставка вдалася на славу, і що він не помітив, чи пройшло судно з острова Серк, — бува, не трапилося з ним якогось лиха, — і що він бачив розквітлу заячу капусту, явище небувале в таку пору року. Він ніколи не знав достеменно, ким доводилася йому стара покійна жінка, він чомусь вирішив, що вона, певно, була його мамою, — і він став думати про неї з глибокою ніжністю. Відтак згадав про дівочий посаг, який зберігався в оббитій шкірою валізі. Він почав думати про те, що превелебного Жакмена Ерода з дня на день буде наставлено деканом порту Сен-П’ер, намісником єпископа, і тоді місце парафіяльного священика у Сен-Сансоні звільниться. Він подумав, що на другий день Різдва буде двадцять сьомий день місяця, отже, повний приплив почнеться о третій годині двадцять одній хвилині, напіввідплив — о сьомій годині п’ятнадцять хвилин, повний відплив — о дев’ятій годині тридцять три хвилини, а напівприплив — на тридцять дев’ятій хвилині першої години. Він пригадав до найменших подробиць убрання шотландця, який продав йому волинку, його шапочку, прикрашену квіткою будяка, його меч, коротку куртку в обтяжку з чотирикутними полами, спідничку, тайстру з козячої шкіри вовною наверх, табакерку з рогу, застібку з шотландського каменю, два пояси — шкіряний і матерчатий, шпагу, кинджал і гострий ніж із чорною колодкою, прикрашеною двома червоними квіточками, голі солдатові коліна, його панчохи, картаті гетри й черевики з пряжками. Весь цей обладунок невідступно стояв в очах Жільята; його кидало то в жар, то в холод; нарешті він заснув. Прокинувся пізнього ранку — і перша думка його була про Дерюшетту.

Наступної ночі він спав добре, але шотландський солдат снився йому весь час. Крізь сон Жільят говорив собі, що початок післяріздвяної судової сесії припадає на двадцять перше січня. Йому примарився також старий пастор Жакмен Ерод. Прокинувшись, він почав думати про Дерюшетту і раптом спалахнув до неї гнівом; йому стало шкода, що він уже не малий і йому тепер не випадає побити камінням у її вікнах шибки.

Потім подумав, що якби він був малий, то в нього була б мама, і заплакав.

Він вирішив поїхати місяців на три на Шузей чи Менк’є, але так і не поїхав.

Відтоді його нога не ступала на дорогу, котра веде з порту Сен-П’єр до Валль.

Йому здавалося, що ім’я «Жільят» вкарбувалося в землю і що всі перехожі дивляться на нього.

II

Крок за кроком у невідоме

Зате він щодня бачив «Оселю відважних». Відтепер кожного дня Жільят проходив повз неї, хоч робив це ненавмисне. Так виходило, що куди б він не йшов, його шлях завжди пролягав стежкою, що вела вздовж муру Дерюшеттиного городу.

Одного ранку, коли він ішов цією стежкою, якась перекупка, виходячи з «Оселі відважних», озвалася до своєї приятельки такими словами: «Міс Летьєрі охоча до брокколі».

Жільят скопав грядку під брокколі у своєму городі. Брокколі — різновид капусти, що смаком схожа на спаржу.

Огорожа довкола «Оселі відважних» була невисокою, перестрибнути через неї було неважко. Але навіть думка про це вжахнула б Жільята. Та нікому, в тім числі і йому, не заборонено слухати, проходячи повз оселю, як у кімнатах чи на городі розмовляють люди. Жільят не прислухався, але чув. Одного разу він почув, як дві служниці — Дус і Грас — сварилися між собою. Вони розпащекувались на весь дім. Але їхня сварка звучала в Жільятових вухах, як чарівна музика.

Іншого разу йому причувся голосок, не подібний до всіх інших, і він подумав, що то голосок Дерюшетти. Жільят пустився навтьоки.

Слова, вимовлені цим голоском, назавжди вкарбувалися в його нам’ять. Він повторював їх щохвилини. Ось вони: «Подайте мені, будь ласка, мітлу».

З бігом часу Жільят сміливішав. Тепер він наважувався зупинятися біля огорожі. Трапилось так, що Дерюшетта, не видна з вулиці, незважаючи на відчинене вікно спальні, співала, граючи на фортепіано. Співала вона свою улюблену пісеньку Славний Данді.

Жільят зблід, але опанував себе й дослухав до кінця.

Настала весна, і ось перед Жільятом відкрилися небесні ворота: він марив наяву.

Він побачив Дерюшетту, коли вона поливала латук.

Тепер він уже не просто зупинявся. Вивчав її звички, знав, коли вона виходить прогулюватись, і чекав на неї.

Намагався робити так, щоб його не помітили.

Мало-помалу в міру того, як кущі зацвітали трояндами та метеликами, він призвичаївся дивитися на Дерюшетту, як вона пурхала по садочку. Причаївшись під муром, затамувавши подих, заклякнувши й занімівши, він простоював так цілими годинами. До отрути теж звикають.

Зі своєї схованки Жільят часто чув, як Дерюшетта розмовляла з месом Летьєрі, котрий сидів на лавочці під густим склепінням гіллястої грабини, що розрослася обабіч алеї. До нього виразно долинали слова.

Як далеко він зайшов! Дожився до того, що став підстерігати і підслуховувати. Гайгай! Людське серце — старий вивідник.

Була ще одна лавочка, вона стояла в кінці алеї, зовсім близько, на виду. Там іноді відпочивала Дерюшетта.

За квітами, котрі Дерюшетта зривала й нюхала, Жільят угадував її улюблені запахи. Більш за все їй подобався запах в’юнка, відтак гвоздики, потім козолисту, потім жасмину. Троянда була на п’ятому місці. На лілеї вона дивилася, але не нюхала їх. Із сукупності запахів цих квітів Жільят складав уявлення про Дерюшетту. З кожним із них він пов’язував те чи те її достоїнство.

Волосся йому ставало сторч на саму лиш думку про можливість заговорити з нею. Добросердна бабуся, мандрівна крамарка, непосидюче ремесло якої іноді заводило її на вуличку, що прилягала до огорожі «Оселі відважних», врешті запримітила святобливе ставлення Жільята до цієї стіни і його прив’язаність до цього пустенького закутка. Чи дійшло до неї, що хлопця притягає до цієї стіни жінка, яка живе за нею? Чи розгадала вона цю невидиму нитку, котра в’язала їх? Чи в душі старої, немічної жебрачки ще жевріли спогади молодості і не погасли відблиски її золотих днів, чи не забула ще вона посеред ночі й зими свого теперішнього животіння ясної зорі світанку життя? Ми цього не знаємо, але одного разу, проходячи повз Жільята, який «ніс свою службу», вона обдарувала його наймилішою усмішкою, на яку була ще здатна, і беззубими яснами прошамкотіла: «Що, приспічило?»

Зачувши це слово, Жільят до краю здивувався і прошепотів, начеб питаючи самого себе: «Приспічило?» Що хотіла сказати цим баба? Цілий день він подумки повторював це слово, так і не зрозумівши, що воно означає.

Якось увечері, коли Жільят сидів край вікна у «Будинку на Пустирищі», п’ять чи шість анкренських дівчат прийшли купатися в бухту Уме. Вони, не ховаючись, хлюпались у воді кроків за сто від нього. Він спересердя грюкнув дверима. Відчув, що гола жінка викликає в нього огиду.

III

Пісенька «Славний Данді» знаходить відгомін за горбом

Так позаду садової огорожі «Оселі відважних», в кутку, порослому кропивою, за виступом стіни, обвитої плющем і гостролистом, там, де цвіла дика деревоподібна мальва, а між гранітних брил виднілося стебло коров’яка, — в оцьому закуті спливло майже все літо. Він був весь у якійсь невимовній задумі. Ящірки, звикнувши до нього, грілися разом із ним на одному камені. Літо було сонячне й лагідне. Над головою Жільята пропливали легкі хмаринки. Він сидів на камені, у траві. Все довкола було сповнене пташиним щебетом.

Він охоплював чоло двома руками і питав себе: «Навіщо ж вона написала моє ім’я на снігу?»

Дужі подуви вітру пролітали над морськими просторами. Час від часу здаля розлягався поривний голос труби, попереджаючи перехожих, що незабаром в каменярні в Бодю вибухне міна і що треба матися на бачності. Сен-сансонського порту не було видно, але з-над дерев бовваніли верхівки щогл. Зрідка пролітали чайки. Жільят чув од матері, що жінки можуть закохуватися в чоловіків, таке іноді буває. І він казав собі: «Авжеж, розумію, Дерюшетта закохалася в мене». Його охоплювала глибока печаль. «Але ж вона так само, так само думає про мене, такий уже світ», — міркував він далі. Йому пригадувалося, що Дерюшетта — багачка, а він — бідняк. Розмірковував про те, що пароплав — препоганий винахід. Він ніяк не міг пригадати, яке нині число. Дивився неуважно, як великі чорні джмелі із золотими спинками й короткими крильцями гули, залазячи в шпари стіни. Одного вечора, перед тим, як лягти спати, Дерюшетта зачиняла вікно. Ніч була темна, хоч в око стрель. Раптом Дерюшетта нашорошила вуха. В непроникній темряві вона почула музику. На схилі горба, чи біля підніжяш замку Валль, а можливо, ще далі хтось грав на якомусь інструменті. Дерюшетта пізнала звук волинки і свою улюблену мелодію Славний Данді, але нічого не зрозуміла.

З того вечора час від часу в одну й ту ж пору, особливо коли ночі були темні, ця музика повторювалася. Дерюшетті це не дуже подобалося.

IV

Для дядька-мовчуна вечірня серенада — І спати не дає, й не втіха, а завада.

Із ненадрукованої комедії

Минуло чотири роки.

Дерюшетті виповнилося двадцять один, а вона все ще не вийшла заміж. Хтось, десь, колись написав: «Невідчепна ідея — як свердло: щороку вона вгвинчується в голову на один оберт. Якщо ми хочемо вирвати її першого року, то доводиться виривати з волоссям, на другий рік — розірвавши шкіру, на третій — проломивши череп, на четвертий — витягнувши мозок».

Для Жільята настав цей четвертий рік.

Він іще й досі не обізвався до Дерюшетти жодним словом. Він здаля думав про цю чарівну дівчину. От і все.

Якось, випадково потрапивши в Сен-Сансон і побачивши Дерюшетту, котра про щось щебетала з месом Летьєрі біля порога «Оселі відважних» навпроти дверей, що виходили на набережну, Жільят наважився підійти до них зовсім близько. Він був майже впевнений, що вона посміхнулась йому, коли він проходив поруч. У цьому не було нічого неможливого.

Дерюшетта й досі час від часу чула звуки волинки.

Чув цю волинку і мес Летьєрі. Кінець кінцем він звернув увагу на настирливу музику під вікнами Дерюшетти. Гра була ніжна, і ця обставина обтяжувала вину. Нічний залицяльник був йому прикрий. Він збирався видати Дерюшетту заміж у свій час, коли їй захочеться і коли захочеться йому, просто і ясно: без усяких там романів і без музики. Терпець йому урвався, він став пристежувати, і йому здалося, що він запримітив Жільята. Вій запустив пальці в бакенбарди — явна ознака гніву — й почав виявляти своє невдоволення вголос: «І чого він там мекає, той бевзь! Закохався в Дерюшетту, зрозуміло. Та марно збавляєш час. Хочеш мати Дерюшетту — звертайся до мене, тільки без дудки».

Важлива подія, про яку вже говорили давненько, нарешті сталася. Було оповіщено, що превелебного Жакмена Ерода настановлено намісником єпископа Вінчестерського, деканом острова Гернсею і священником порту Сен-П’єр, що він залишить Сен-Сансон і перебереться в Сен-П’єр, як тільки появиться його наступник.

Нового пресвітера чекали з дня на день. Цей пастор, дворянин, родом з Нормандії, називався Жое-Ебенезер Кодре, в англійській вимові — Коудрі. Про майбутнього священика ходили різні чутки — добрі й погані. Говорили, що він бідний і молодий, але його молодість компенсувалася знаннями, а бідність — надіями на майбутнє. На спеціальній мові, створеній для багачів і їхніх спадкоємців, чужа смерть називається надією. Він був племінником та спадкоємцем старого і дуже маєтного декана із Сен-Азафа. Помре священик, і його племінник розбагатіє. Пан Ебенезер Кодре походив зі знатного роду, він майже мав право на високий титул. Що ж до його переконань, то міркували по-різному. Він належав до англіканської церкви, але, за словами єпископа Тілотсона, був «неприборканий», тобто дуже нетерпимий. Biн виступав проти фарисейства — і скоріше схилявся до пресвітеріанської, ніж до єпископальної церкви. Він мріяв про первісну церкву, коли Адам мав право вибирати Єву, а Фрументан, єпископ Ієраполіський, викравши дівчину, щоб узяти собі за дружину, сказав її батькам: «Так хоче вона, й так хочу я, ви більше їй не батько, а ви — не мати. Я ангел Ієраполіса, а вона — моя дружина. Наш отець — бог». Якщо вірити людським обмовам, пан Ебенезер Кодре відводив заповіді: «Шануй батька і матір своїх» друге місце, а на першому місці ставив іншу набагато важливішу, на його думку, заповідь: «Чоловік і жінка — - одне тіло. Хай жінка покине батька і матір своїх і хай іде за чоловіком». Зрештою, прагнення обмежувати батьківську владу й заохочувати за допомогою релігії всі види подружніх зв’язків властиве протестантизму скрізь, особливо в Англії, а ще більше — в Америці.

V

Заслужений успіх завжди ненависний

Ось який мав вигляд під цю пору баланс меса Летьєрі. Дюранда виправдала всі надії, які на неї покладалися. Мес Летьєрі сплатив свої борги, позалатував усі діри, розквитався зі своїми бременськими кредиторами, в належний термін ліквідував заборгованість у Сен-Мало. Він виплатив позику по закладній, яка тяжіла над «Оселею відважних», і вніс усі місцеві побори, нараховані на будинок. Він був власником великого активного капіталу — Дюранди. Вона давала тепер тисячу фунтів стерлінгів щорічного прибутку, і ця сума зростала. Власне кажучи, Дюранда була усім його багатством. Вона була також багатством краю. Перевезення биків стало однією з найбільших джерел прибутку господаря судна, тож довелося зняти шлюпбалки і обидва човни, щоб полегшити та прискорити навантаження і вивантаження худоби. Зроблено це було, мабуть, непередбачливо. На Дюранді не залишилося ніяких інших засобів порятунку, крім баркаса. Щоправда, баркас був чудовий. З того часу, як Рантен обікрав меса Летьєрі, минуло десять років. В історії процвітання Дюранди було одне вразливе місце: піхто не виявляв до неї довір’я, успіх її вважали випадковістю. На удачу меса Летьєрі дивилися, як на виняток із правила. Казали, що старому просто пощастило в його безглуздій затії. Хтось там у Кауесі на острові Уайт узяв його за приклад і зазнав краху. Ця спроба призвела до того, що акціонери прогоріли. Летьєрі говорив з цього приводу: «Вони зробили погану машину — тільки й того». Але люди похитували головами. З нововведеннями трапляється якраз те, чого хочуть від них люди: одна-єдина похибка — і винахід скомпрометовано. Коли в одного з комерційних оракулів Нормандського архіпелагу, банкіра Шота з Парижа, запитали, чи варто вкладати кошти в пароплавобудування, той, нібито повернувшись спиною, сердито відповів: «Ви пропонуєте провести обмін валюти? Хочете обміняти гроші на дим?» І навпаки, власники вітрильних кораблів не мали відбою від бажаючих вступити в пай. Люди при грошах заповзялися супроти парового казана, рішуче зайнявши сторону вітрила.

Дюранда була фактом, але пара на Гернсеї не дістала визнання. Так, невігластво скаженіє перед обличчям прогресу. Про Летьєрі казали: «Справи в нього йдуть добре, але він не захотів би починати все з початку». Замість того, щоб підбадьорювати, його приклад відстрашував. Ніхто не смів наважитись побудувати другу Дюранду.

VI

Корабельні розбитки щасливим випадком зустрічаються з вітрильником

Рівнодення в Ла-Манші дає про себе знати заздалегідь. Море тут нешироке, вітрові тут тісно, і це його бісить. З лютого починають віяти західні вітри, вони розганяють хвилі в різні боки. Навігація під цю пору стає небезпечною; на березі люди не спускають ока з сигнальної щогли; всі турбуються про судна, котрі, можливо, попали в біду. Море видається якоюсь пасткою; невидимі фанфари сповіщають про невідомо яку битву; чиєсь гнівне могутнє дихання схитнуло небозвід; знімається несамовитий вітер. Віє і виє тьма. В хмарних глибинах чорнолика буря надуває щоки.

Вітер — це небезпека; туман — друга небезпека.

Споконвіку мореплавці жахалися туманів. Трапляється, що в тумані в розпорошеному вигляді наявні кристалики льоду, яким Маріотт приписує утворення гало і парелій — світляних кілець довкола сонця і місяця та фальшивих сонць і місяців. Склад грозових туманів змішаний: різні пари неоднакової питомої ваги з’єднуються в них з водяними випарами, розміщуються шарами один над одним на зразок пластів якоїсь геологічної формації; внизу — йод, над йодом — сірка, над сіркою — бром, над бромом — фосфор. Все це певною мірою, особливо ж коли взяти до уваги електричну та магнетичну напругу, пояснює деякі явища — вогні святого Ельма, підмічені Колумбом і Магелланом, літаючі зорі над кораблями, про які згадував Сенека, два вогненних стовпи на вершку щогли — Кастор і Поллукс, про які розповідав Плутарх, палаючі списи римських легіонерів, які так здивували Цезаря, шпиль замку Дюїно у Фріулі, що розсипав яскраві іскри, коли дозорець доторкався до нього наконечником списа і, можливо, зірниці внизу, які в античних знавців називалися «земним відблиском Сатурна». По лінії екватора постійний туман ніби оперізує всю земну кулю — це «Клауд-рінг», хмарне кільце. Функція Клауд-рінгу полягає в тому, щоб охолоджувати тропіки, так само, як функція Гольфстріму — нагрівати полюс. Туман у межах Клауд-рінгу — суща погибель. Там «кінські широти», Horse latitude, там мореплавці давніх часів викидали в море своїх коней під час бурі — щоб зменшити вагу судна, в затишну погоду — щоб скоротити вживання прісної води. Колумб сказав: Nube abaxo es muerte — «Низька хмара — смерть». В етрусків, які в галузі метеорології відіграли таку ж роль, як халдеї в галузі астрономії, було два жрецьких звання: жрець грому і жрець хмари; «фульгуратори» ведуть спостереження над блискавками, «аквілеги» — над туманами. Рада жерців-авгурів у Тарквінії наділяла своїми передбаченнями погоди жителів Тіра, фінікійців, пеластів та інших первісних мореплавців, котрі ходили по давньому Середньому морю. Вже тоді стали яснішими причини виникнення бурі, вони тісно пов’язані з причинами виникнення туману; це, власне кажучи, явища одного і того ж ряду. На океані існує три регіони туманів — один на екваторі і два на полюсах; у моряків для них одна назва: «Відьомська ступа».

Тумани під час рівнодення небезпечні на всіх водах, а в Ла-Манші особливо. Вони несподівано заволікують море густим, непроникним мороком. Однією з найнебезпечніших загроз туману є те, що він заважає розпізнавати зміни глибини морського дна за змінами в забарвленні води, внаслідок чого виникає щось на зразок страхітливої запони, яка закриває підводні скелі і мілини. Часто судно підходить до самого рифу, і ніхто його не застерігає. Іноді кораблю, що попав у туман, нічого не лишається, як залягти в дрейф або стати на якір. В тумані кораблі гинуть не рідше, ніж коли знімається буря.

Одначе трапилося так, що після скаженого шквалу, який прийшов на зміну цілоденному туману, поштове судно «Кашмір» щасливо повернулося з Англії. Воно ввійшло в порт Сен-П’єр з першими променями нового дня, що з’явилися над морською гладінню у ту мить, коли із замку Корне гарматним пострілом вітали схід сонця. Небо прояснилося.

«Кашміра» чекали, бо на ньому мав прибути новий священик сен-сансонської парафії.

Коли судно прибуло, по місту відразу поширилася чутка, що вночі до «Кашміре» у відкритому морі причалила шлюпка з командою затонулого судна.

VII

Любитель прогулянок, на щастя, зустрічається з рибалкою

Тієї ночі, тільки-но вщух вітер, Жільят виїхав у море ловити рибу, але зупинив свій бот недалеко від берега.

На зворотному шляху, під час припливу, близько двох годин пополудні, коли сліпуче сіяло сонце, він плив повз Воловий ріг, заходячи в бухту «Будинку на Пустирищі», і йому здавалося, що в контурах крісла Гільд-Гольм-Ур, відбитих на поверхні води, з’явилася тінь, яку не могла відкидати сама тільки скеля. Він спрямував бот у той бік і побачив, що в кріслі сидить людина. Море піднялося вже дуже високо, скеля стояла в оточенні розбурханих хвиль, шлях на берег був уже відрізаний. Жільят став махати людині рукою. Вона й не поворухнулася. Жільят підплив ближче. Людина спала.

Невідомий був одягнутий в чорне. «Схожий на священика», — подумав Жільят.

Він підплив ще ближче і побачив обличчя юнака. Обличчя було йому незнайоме.

На щастя, скеля була прямовисна, і вода біля неї була глибока, Жільят розвернувся і повів човен вздовж гранітної стіни скелі. Приплив підняв судно аж так, що Жільят, підвівшись на борту, міг дотягнутись до ніг прибульця. Він випростався, підняв руки. Якби він у цей мент впав у воду, то навряд чи зміг би спливти на поверхню. Хвиля сильно вдаряла об камінь. Якби він опинився між скелею і ботом, його неодмінно розчавило б.

Жільят смикнув юнака, що спав, за ногу.

— Гей, що ви тут робите? Молодик проснувся.

— Дивлюся, — відповів він. Він зовсім прочуняв і вів далі:

— Я тільки-но приїхав на острів, забрів сюди, прогулюючись, — звідси такий чудовий вид! Всю ніч я провів на кораблі, натомився, тому й заснув.

— Через десять хвилин вас затопило б, — мовив Жільят.

— Невже?

— Стрибайте в баркас.

Жільят притримав човна ногою, одною рукою вчепився за скелю, другу ж простягнув незнайомому, і той легко стрибнув у баркас. Юнак був напрочуд гарний.

Жільят змахнув веслами, через дві хвилини бот увійшов у бухту «Будинку на Пустирищі».

На голові в юнака був круглий капелюх, шия пов’язана білою краваткою. Довгополий сюртук був застібнутий на всі ґудзики. Білясте волосся ореолом облямовувало по-жіночому ніжне обличчя, очі були ясні, весь вигляд серйозний.

Тим часом бот причалив до берега. Жільят просунув трос у кільце причалу, відтак обернувся і побачив в простягненій випещеній руці незнайомого золотий соверен. Жільят ледь помітним рухом відсторонив руку. Запала мовчанка. Першим озвався юнак:

— Ви врятували мені життя.

— Можливо, — відповів Жільят.

Трос був закріплений. Вони зійшли на берег. Юнак повторив:

— Я вам зобов’язаний життям, пане.

— Ну й що ж?

Знов запала мовчанка.

— Ви з цієї парафії? — за якусь хвилину спитав юнак.

— Ні, — відповів Жільят.

— Аз якої?

Жільят підвів праву руку й, показавши на небо, промовив:

— З цієї.

Юнак попрощався і пішов собі. Ступивши декілька кроків, він зупинився, сягнув у кишеню, витяг книжку, підійшов до Жільята знову і, простягши йому том, сказав:

— Дозвольте мені вручити вам ось це. Жільят узяв книжку.

То була Біблія.

За мить Жільят уже стояв на ґанку і, спершись ліктями на поруччя, дивився на юнака, аж поки той не зник за поворотом стежки, яка вела в Сен-Сансон. Мало-помалу Жільят забув і думати про незнайомого, про крісло Гільд-Гольм-Ур. Все зникло для нього. Опустивши голову, він поринув у безодню своїх мрій. А мріяв він про Дерюшетту. Його вивів із забуття чийсь голос, хтось гукнув:

— Агов, Жільяте!

Він упізнав голос і підвів погляд:

— Що сталося, сьєр Ландуа?

То й справді був сьєр Ландуа, який проїздив дорогою метрів за сто від «Будинку на Пустирищі» у своєму «фіятоні» (фаетоні), запряженому маленьким коником. Він зупинився, щоб окликнути Жільята, але з усього було видно, що йому ніколи і що він кудись поспішає.

— Чув новішу, Жільяте?

— Яку?

— Та про «Оселю відважних».

— А що там таке?

— Здалеку всього не розповіси. Жільят затремтів.

— Може, міс Дерюшетта виходить заміж?

— Ні! Але тепер доведеться.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ідіть до «Оселі відважних». Там дізнаєтесь. І сьєр Ландуа стьобнув коня.

КНИГА П’ЯТА РЕВОЛЬВЕР

І Розмова в «Готелі Жана»

Сьєр Клюбен був людиною, яка чекала слушного часу.

Він був невисокий, жовтолиций і міцний, як бугай.

Морському вітрові не вдавалося вкрити засмагою його шкіру. Вона нагадувала віск.

Обличчя Клюбена було кольору воскової свічки, тьмяний відблиск якої світився в його очах. Він відзначався якоюсь особливо цупкою пам’яттю. Досить було йому раз побачити людину, і він запам’ятовував її назавжди, як назавжди лишається в записнику внесена туди нотатка. Його швидкий погляд схоплював намертво. Зіниця, зробивши відбиток з обличчя, зберігала його надовго. І хай це обличчя зістариться — сьєр Клюбен все одно впізнає його. Збити зі сліду цю міцну пам’ять було неможливо. Сьєр Клюбен був скупий на слова, зібраний, стриманий, він ніколи не дозволяв собі зайвого руху. Його простацький вигляд зразу ж викликав до нього симпатію. Багато хто з людей вважав його обмеженим, у виразі його примружених очей було щось придуркувате. Але кращого моряка, як ми вже казали, знайти було годі. Ніхто так не вмів садити галси, щоб обнизити центр натиску вітру, або тягнути шкот повного вітрила. Ні в кого не було такої високої репутації побожної і кришталево чесної людини, як у нього. Хто запідозрив би його, був би сам запідозреним. Він був зв’язаний тісною дружбою з паном Ребюше, міняйлом у Сен-Мало, який проживав на вулиці Сен-Венсан, поруч зі зброярем, і пан Ребюше говорив: «Я довірив би Клюбену свою крамницю».

Сьєр Клюбен був удівцем. Його дружину всі мали за вельми достойну жінку, так само, як і його, — за вельми достойного чоловіка. Вона померла, залишивши по собі гучну славу найчеснішої у всіх відношеннях матрони. Якби бальї заманулось позалицятися до неї, вона поскаржилася б королеві; якби в неї закохався сам господь бог, вона обгудила б його перед своїм сповідником. Подружжя Клюбенів втілювало в Тортвалі ідеал англійської респектабельності. Пані Клюбен була лебідкою, сам Клюбен — горностаєм. Він помер би, якби побачив на своїй білизні бодай одну пляму. Якби йому попалася на дорозі шпилька, він не заспокоївся б, поки не вручив би шпильку тому, кому вона належить. Він ударив би на сполох, знайшовши коробочку сірників. Якось він зайшов у шинок у Сен-Сервані і сказав шинкареві: «Три роки тому я поснідав у вас, і ви мені дали забагато здачі». Сказавши це, він повернув шинкареві шістдесят п’ять сантимів. Він був ходячою добропорядністю з насторожено підібганими губами.

Він начеб вічно когось висліджував. Кого ж? Очевидно, шахраїв. Кожного вівторка він вів Дюранду в Сен-Мало. Приїздив туди у вівторок увечері, залишався два дні, поки пароплав завантажували, і повертався на Гернсей у п’ятницю вранці.

Під ту пору в порту Сен-Мало був невеличкий заїзд під назвою «Готель Жана». Пізніше, коли почали будувати нинішню набережну, заїзд знесли. В той час море підступало до міських воріт Сен-Сер-вана і Дінана; у відплив із Сен-Сервана в Сен-Мало і навпаки їздили двоколками та каретами, які снували між суднами, що опинилися на суші, об’їжджаючи канати, якорі й буйки, ризикуючи зачепити і порвати шкіряні капоти об низькі реї чи утлегари. В проміжку між двома припливами візники поганяли по піску коней там, де шість годин опісля вітер брижив хвилі. Колись давно по цьому ж узбережжю гасали дві дюжини сторожових собак із Сен-Мало, котрі в 1770 році загризли морського офіцера. Собаки перестаралися, і їх знищили. Тепер уже не чути ночами собачого гавкоту між Великим і Малим Таларом. Сьєр Клюбен зупинявся в «Готелі Жана». Там була французька контора Дюранди. В «Готелі Жана» їли й пили — за окремим столом — митники та прибережні дозорці. Митні чиновники з Бініка зустрічалися там із митниками з Сен-Мало, що йшло на неабияку користь справі.

Сюди заходили також і шкіпери, але їли вони за іншим столом.

Сьєр Клюбен підсідав то до одного, то до другого столу, але частіше до митників, ніж до шкіперів. Він був жаданим гостем і для тих, і для других. Годували тут смачно. Іноземним морякам пропонували на вибір напої усіх країн світу. Який-небудь матросик з Біль-бао потягував тут «геладу». Пили там і «стату», як у Грінвічі, коричневий «гез», як в Антверпені.

До розмов шинкарів часто прилучалися капітани далекого плавання та судновласники. Ішов жвавий обмін думками. «Як справи з цукром?» — «Прибуває невеликими партіями. Але сирець надходить — три тисячі мішків з Бомбея, п’ятсот бочок з Сагуа». — «Ось побачите, праві переможуть Вілеля». — «А як індиго?» — «Всього тільки сім тюків з Гватемали». — «Наніна-Жюлі» стоїть на рейді. Гарне трищоглове судію з Бретані». — «Ось іще два міста Ла-Плати посварилися через дірку з калача». — «Коли Монтевідео жиріє, Буенос-Айрес худне». — «Довелося перевантажувати з «Цариці неба» товари, забраковані в Калао». — «Гарний попит на какао; мішки каракського ідуть по двісті тридцять чотири, а тринідадського по сімдесят три». — «Кажуть, що під час огляду на Марсовому полі кричали: «Геть міністрів!» — «Просолені невироблені шкіри «саладерос» продаються: волові по шістдесят франків, коров’ячі — по сорок вісім», — «Ну що? Перейшли Балкани? А що робить Ди-бич?» — «У Сан-Франціско не вистачає анісової горілки. З планьольською оливковою олією все спокійно. Центнер швейцарського сиру ціниться тепер по тридцять два франки». — «Не чули? Лев XII помер», — і таке інше.

Про всі ці справи говорили голосно, перекрикуючи один одного. Що ж до митників та дозорців — за їхнім столом розмовляли тихіше.

Не годилось портовій та береговій поліції розпатякувати свої службові таємниці. За столом шкіперів головував старий капітан далекого плавання Жертре-Габуро. Пан Жертре-Габуро був не чоловіком, а барометром. Він зжився з морем так, що, на загальне захоплення, непомильно вгадував погоду. Він вислуховував вітер, лічив пульс відпливу і припливу. До хмари він говорив: «Покажи свій язик», тобто блискавку. Він був лікарем хвиль, бризів, шквалів. Його пацієнтом був океан, довкола світу він об’їжджав так, як лікар робить свій щоденний обхід у клініці, вивчаючи клімат кожної місцевості, його здоров’я і хвороби. Грунтовно знав патологію кожної пори року. Він повідомляв такі факти: «Одного разу 1796 року барометр опустився на три позначки нижче бурі». Жертре-Габуро був моряком за покликанням. Він ненавидів Англію усією своєю любов’ю до моря. Докладно вивчив постановку мореплавської справи в Англії, щоб знати її слабкі місця. Він умів пояснити, чим «Соверен» 1637 року відрізняється від «Королівського Вільяма» 1670 року і від «Перемоги» 1755 року. Він порівнював надводні частини кораблів. Шкодував, що на палубах англійських кораблів немає більше веж, а на щоглах — ямкоподібних марсів, як на «Великому Гаррі» в 1514 році, шкодував, очевидно, тому що вони були чудовою мішенню для ядер французьких гармат. Нації він розрізняв тільки за особливостями їхнього флоту; в його мові існувала якась дивна символіка. Англію він залюбки називав «Маячно-лоцманською корпорацією», Шотландію — «Північною конторою», Ірландію — «Баластом на борту». Відомостей він мав силу-силенну, був ходячим підручником і календарем, довідником мілководь і тарифів. Знав напам’ять таксу маяків, особливо англійських: пенні з тонни при проході повз такий-то маяк, фартінг — при проході повз інший. Він міг вам сказати: «Маяк Смолл-Рок раніше спалював усього тільки двісті галонів оливи, а тепер спалює півтори тисячі». Одного разу Жертре-Габуро небезпечно захворів у плаванні, думали, що вже помре, товариші обступили його койку, а він, долаючи передсмертну гикавку, мовив до корабельного теслі: «Треба було б вирізати в езельгофтах по гнізду з кожного боку для чавунних шківів з залізною віссю і пропустити через них стень-винтрепи». Отже, як бачимо, він був особистістю неабиякою.

Рідко траплялося, щоб митники й шкіпери заходили в спільну розмову. Однак таке сталося в перших днях лютого, якраз у той час, до якого ми довели нашу розповідь. Загальну увагу привернуло трищоглове судно «Тамоліпас» і його капітан Зуела, котрий недавно привів свій вітрильник із Чілі й мав незабаром плисти назад. За столом шкіперів мова зайшла про його вантаж, митників цікавила швидкість ходу. Капітан Зуела із Копіано був чи то чілійцем, чи то колумбійцем, який дуже незалежно брав участь у війнах за незалежність, виступаючи то на боці Болівара, то на боці Морільйо, там, де йому вигідніше. Він розбагатів, прислуговуючись і нашим і вашим. Не було завзятішого від нього бурбона і бонапартиста, монархіста і ліберала, атеїста і католика. Він належав до тієї величезної партії, яку можна було б назвати прибутковою партією. Час від часу він з’являвся у Франції у справах свого гендлю і, якщо вірити чуткам, охоче давав на своєму судні притулок утікачам усіх мастей, хай це буде банкрут чи політичний вигнанець, — аби тільки вони платили гроші. Його спосіб посадки втікачів на борт був дуже простий. Утікач ждав у якомусь пустельному куточку на березі, й Зуела, перш ніж знятись з якоря, посилав по нього шлюпку. Так під час свого попереднього заїзду він вивіз утікача, засудженого заочно в справі Бертона, а цим разом стали подейкувати, що він має намір прихопити з собою кількох чоловік, замішаних у сутичці на Бідасоа. Кимось попереджена поліція пантрувала за ним.

То були часи втеч. Реставрація — це реакція; отож якщо революція спричинилася до еміграції, то Реставрація принесла з собою висилку. В перші сім-вісім років після повернення Бурбонів настала загальна паніка: у світі фінансів, у промисловості, у торгівлі; здавалося, що земля тікає з-під ніг, банкрутства посипались одне за одним. «Рятуйся, хто як може!» — тільки про це й думали в політичних колах. Левалет утік, Лефевр-Денует утік, Делон утік. Надзвичайні суди скаженіли, до того ж — Трестальйон. Люди тікали від Сомюрського мосту, від Реольської еспланади, від стіни Паризької обсерваторії, від Торіасської вежі в Авіньйоні — ці лиховісні силуети залишились в історії як символ реакції, відбиток кривавої руки якої видніє на них ще й тепер. Лондонський процес Тістльвуда мав свої відголоси у Франції, паризький процес Трогова мав свої відголоси у Бельгії, Швейцарії, Італії. Все це множило підстави для занепокоєння і втечі, збільшувало загальну потаємну втечу, котра несла спустошення навіть у найвищих сферах тодішнього суспільства. Опинитися в безпечному місці — ось про що турбувався кожен. Бути замішаним у якійсь політичній справі — означало загинути. Дух превотальних судів пережив ці установи. Вироки виносилися на догоду власть імущим. Отож люди тікали в Техас, в Скелясті гори, в Перу, в Мексіку. «Луарські розбійники», які тепер вважаються поборниками справедливості, заснували в ті роки «Оселю для втікачів». В одній із пісеньок Беранже є такі слова: «О дикуни, французи ми, тож пожалійте нашу славу». Покинути батьківщину тоді було єдиним виходом зі скрути. Але нема нічого важчого, як утеча; за цим коротким словом зяє безодня. Все обертається на перешкоду для того, хто непомітно хоче вислизнути. Сховатися — значить стати невпізнанним. Люди імениті й навіть славетні мусили вдаватися до шахрайських витівок. Та витівки ці не завжди були успішні. Їхнє маскування впадало в око. Звичка діяти відкрито заважала їм прослизати крізь петлі сітей, розставлених на їх шляху. Який-небудь збіглий злодюжка викликав більше довір’я в поліції, ніж генерал. Уявіть собі невинність, яка намагається загримуватись, доброчесність, що підробляє голос, славу, яка надягає машкару. Перший-ліпший перехожий, з вигляду шахрай, міг виявитись визначною людиною, котра шукає способу роздобути фальшивий паспорт. Блазенська поведінка людини, змушеної ховатись, нітрохи не суперечить тому, що ви маєте справу з героєм. Ось найхарактерніші риси того часу, які звичайно замовчує так звана безстороння історична наука і які неодмінно повинен розкрити митець, прагнучи правдиво змалювати епоху. Поза плечима чесних утікачів давали драла всілякі пройдисвіти, адже вони викликали менше підозрінь і за ними не так пильно стежили. Негідник, вимушений тікати, користуючись замішанням, затесувався поміж вигнанців і часто, як ми вже казали, завдяки своїй спритності у цій метушні скоріше справляв враження порядної людини, ніж справді порядна людина. Бездоганна чесність, переслідувана правосуддям, виглядає дуже безпорадною. Вона нічого не розуміє і робить помилки. Фальшивомонетникові виплутатися легше, ніж членові Конвенту.

Хоч як це дивно, але можна стверджувати, що втеча, особливо для людей нечесних, відкриває широченні можливості. Крихти цивілізації, які пройдисвіт вивозив з собою з Парижа чи з Лондона, замінювала йому цілий капітал в диких чи первісних країнах, створюючи ім’я та становище. Тут викрутитися від законної кари, а за морем отримати священицький сан — це була цілком можлива річ. Люди зникали наче за помахом чарівної палички, і не раз доля втікача складалась, як у казці. Така втеча могла призвести до чогось невідомого, химерного. Який-небудь злісний банкрут, утікши з Європи і позбувшись таким чином боргів, через двадцять років вигулькував у постаті великого візира в Монголії або ж короля Тасманії.

Сприяння втечам перетворилося на промисел, і з огляду на поширеність явища — промисел аж надто прибутковий. Цей вид наживи породив нові види торгівлі. Хочеш утекти в Англію — звертайся до контрабандистів, хочеш перемахнути в Америку — звертайся до таких шахраїв далекого плавання, як Зуела.

II

Клюбен когось запримітив

Зуела часто заходив у «Готель Жана» попоїсти. Сьєр Клюбен знав його в обличчя. А взагалі сьєр Клюбен не був гордієм, він не дуже приховував побіжні знайомства з шахраями. Траплялося, що він навіть товаришував із ними, подавав їм на вулиці руку і казав добридень. Він розмовляв по-англійськи з контрабандистами-англійцями, заплітався язиком, говорячи з іспанськими контрабандистами. З цього приводу він прорікав такі сентенції: «Спізнавши зло, можеш витягнути з нього добро. — Лісникові корисно побазікати з браконьєром. — Лоцман повинен прощупати пірата, бо пірат — це той же риф... — Я випробовую шахрая так само, як лікар випробовує отруту». Це не викликало заперечень. Всі погоджувалися з капітаном Клюбеном. Хвалили за те, що він позбавлений сміховинного чистоплюйства. Та й, зрештою, хто наважився б позлорікувати на його рахунок? Само собою зрозуміло, все, що він робив, було потрібне «для користі справи». Щодо нього все було просто. Нічого не могло його скомпрометувати. Кришталь неспроможний заплямувати себе, навіть якби намагався. Таке довір’я було цілком заслуженою винагородою за довгі роки бездоганно чесного життя, і в цьому цінність здобутого тривалими зусиллями доброго імені. Хоч би що чинив сьєр Клюбен, хоч би яким видавався його вчинок, навіть злому щодо нього надавали значення доброчесного — непогрішність його вважалася самозрозумілою. «А крім усього іншого, — казав багато хто, — він дуже обережний». Тісні стосунки з сумнівними людьми могли б накликати підозру на кого завгодно; коли ж ішлося про Клюбена, то до його реноме бездоганно чесної людини додавалося враження мастака людських взаємин. Це реноме чесного лукавця гармонійно поєднувалося зі славою простакуватої людини, не викликаючи ні в кого ніяких сумнівів чи тривоги. Трапляються такі собі хитренькі простачки. Це один із різновидів чесної людини, і то неоціненний різновид. Заставши таку людину, як сьєр Клюбен, за дружньою розмовою з пройдисвітом чи злодієм, ви анітрохи не здивуєтесь, навіть більше: ви розчулитесь, ви зрозумієте її і пройметесь до неї іще більшою повагою, а громадська думка схвально підморгне вам оком.

Вантаження «Тамоліпаса» наближалося до кінця. Він готувався до відплиття і незабаром мав знятися з якоря.

Якось у вівторок увечері Дюранда прибула в Сен-Мало ще завидна. Сьєр Клюбен, стоячи на командному мостику і спостерігаючи за маневруванням корабля при вході в гавань, запримітив поблизу малої бухти, на піщаному березі, в пустельній місцині між скелями, двох чоловіків, які про щось гомоніли. Він подивився на них у морський бінокль і впізнав одного із співрозмовників. То був капітан Зуела. Клюбенові здалося, що він упізнав також другого.

Той другий, довготелесий чолов’яга, мав на голові високого капелюха, одягнений був у строгий чорний костюм; з вигляду він скидався на квакера. Очі його були смиренно опущені додолу.

Зайшовши в «Готель Жана», сьєр Клюбен дізнався, що «Тамоліпас» знімається з якоря днів через десять.

Згодом стало ясно, що Клюбен зібрав ще деякі відомості.

Вночі він з’явився в крамницю зброяра, що на вулиці Сен-Венсан, і запитав господаря: — Чи знаєте ви, що таке револьвер?

— Авжеж, — відповів зброяр. — Американська штучка.

— Це пістолет, який уміє підтримувати бесіду.

— Ай справді. І запитає, і відповість.

— І заперечить.

— Що правда, то правда, пане Клюбен. У нього обертовий барабан.

— І заряд на п’ять-шість куль.

Зброяр розтяг куточки вуст і на знак захоплення прицмокнув язиком, кивнувши при тім головою.

— Зброя на славу, пане Клюбен. На мою думку, перед нею велике майбутнє.

— Мені потрібен револьвер на шість куль.

— Чого нема, того нема.

— Як? У вас, у зброяра?

— Ще не тримаю такого товару. Розумієте, то річ небачена. Новинка. У Франції поки що виробляють тільки пістолети.

— Хай йому чорт!

— їх ще нема в продажу.

— Хай йому чорт!

— Можу запропонувати чудові пістолети.

— Мені потрібен револьвер.

— Я розумію, що він набагато зручніший. Але ж почекайте хвилиночку, пане Клюбен...

— Що?

— Думаю, що випадком у Сен-Мало можна було б дістати один.

— Револьвер?

— Атож. і — Продається?

— Авжеж.

— У кого?

— Мені здається, що я знаю в кого. Наведу довідку.

— Коли дасте мені відповідь?

— При нагоді. Але річ на славу.

— Коли мені зайти?

— Раз уже я взявся роздобути вам револьвер, знайте, що буде на славу.

— Коли дасте відповідь?

— Коли знову приїдете.

— Нікому не кажіть, що це для мене, — попросив Клюбен.

III

Клюбен щось відносить і нічого не приносить

Сьєр Клюбен завантажив Дюранду, узявши на борт партію биків та кілька пасажирів, відплив, як звичайно, із Сен-Мало на Гернсей у п’ятницю вранці. Того ж таки дня, коли пароплав вийшов у відкрите море, що дало можливість капітанові на якийсь час покинути командирський мостик. Клюбен увійшов у свою каюту, замкнувся там, взяв саквояж, заготовлений заздалегідь, поклав у гнучке відділення одежу, а в тверде — сухарі, кілька бляшанок консервів, кілька фунтів какао в плитках, хронометр і морський бінокль, застібнув торбу на замок, через її вушка протяг шнура, теж заготовленого наперед, щоб при потребі можна було закинути ношу на плечі. Потім він спустився у трюм, увійшов у тросове відділення і виніс звідти мотузку, зав’язану вузлами, з гачком на кінці, такими мотуз-ми користуються на морі конопатники, а на суші злодії. Вони полегшують піднімання.

Прибувши на Гернсей, Клюбен попрямував у Тортваль. Пробув там півтори доби. Він заніс туди саквояж, мотузку з вузлами, а назад повернувся ні з чим. У ті часи іспанські контрабандисти доходили аж до Гернсею. Вони привозили туди сигари, херес, який англійці називають sherry.

Скажемо раз і назавжди, що Гернсей, про який йдеться в цій книжці, добрий старий Гернсей більше не існує; неможливо відшукати його нині, хіба що подекуди на селі. Там він ще живе, але у містах він уже вмер. Наші зауваження щодо Гернсею такою ж мірою стосуються Джерсею. Сент-Ельє тепер не поступиться перед Дьєппом, порт СенП’єр не поступиться перед Лоріаном. Завдяки прогресові зусиллями творчого духу, ділової ініціативи маленького, але міцного острівного народу за якихось сорок років все помінялося на благодатному Ла-Маншському архіпелазі. Там, де була темрява, засяяло світло. Отож продовжимо свою розповідь.

У ті часи, які вже настільки далекі від нас, що їх можна вважати історичними, на Ла-Манші процвітала контрабанда. Кораблі контрабандистів були аж надто частими гостями на західному березі Гернсею. Люди, які знають до дрібниць, що година в годину робилося тут півстоліття тому, можуть навіть, наводячи назви, перерахувати багато їхніх кораблів: майже всі вони були астурійські або Гіпускоа. Відомо достеменно, що кожнісінького тижня прибувало як не один, то два із цих суден чи то в гавань Святих, чи в Пленмон. Складалося враження, що з островами-було налагоджене регулярне сполучення. На узбережжі Серку є печера, котра називалася колись та й тепер називається «Крамницею», бо саме в цій печері контрабандисти розпродували свій товар. Коли велася така торгівля, на Ла-Манші послуговувалися особливою, контрабандистською, тепер уже вимерлою мовою, яка мала з іспанською стільки ж спільного, як левантинська з італійською.

В багатьох місцях англійського та французького узбережжя контрабандисти підтримували тісний зв’язок з відкритою і патентованою торгівлею. Вони мали доступ до найбільших фінансистів, щоправда, з чорного ходу; контрабанда підпільно вливалася в товарообіг і всю кровоносну систему промисловості. Купець з вигляду, контрабандист по суті — ось розгадка багатьох надбаних маєтків. Так Сеген казав про Бургена, а Бурген — про Сегена. Ми не ручаємося за їхні слова, може, вони набріхували один на одного. Хай там як, але безперечне одне: переслідувана законом, контрабанда нерозривно поєдналася з фінансовим світом. Вона ввійшла в стосунки з вищим товариством. Корчма, у якій Мандрен в давні часи возсідав поруч із графом Шароле, зовні мала цілком пристойний вигляд і не викликала відрази навіть у вищого товариства. Будинок як будинок — ще й шпиль із гребенем на даху.

Отож у контрабандистів було чимало співучасників, які старанно маскувалися. Таємниця вимагала повної непроникності. Кожен контрабандист знав багато чого, але мусив мовчати, непорушна й сувора вірність була для нього законом. Головним достоїнством контрабандиста вважали чесність. Без уміння зберігати таємницю нема контрабандиста. Шахрайство підлягає тим же законам, що й церковна сповідь. І це таїнство достерігалося свято. Контрабандист давав клятву мовчати і слова дотримувався. Ні на кого не можна було покластися так, як на шахрая. Якось суддя-алькальд з Уаярзена затримав контрабандиста з Сухої гавані і взяв на допит з метою примусити його назвати особу, яка таємно забезпечила його грошима. Контрабандист не виказав спільника. А цим спільником був сам суддя-алькальд. Із двох змовників — судді й контрабандиста — один змушений був привселюдно піддати тортурам другого, щоб цим самим виявити свою вірність законові, а той другий мусив їх витримати, щоб зберегти вірність клятві.

У Пленмон часто навідувалися найзнаменитіші контрабандисти тих часів — Бласко і Бласкіто. Вони були тезками. В іспанців та католиків це вважається спорідненістю, адже спільний святий на небесах дає не менше для того підстав, ніж спільний батько на землі.

Домовитись з контрабандистами, знаючи всі їхні обхідні шляхи, було й дуже складно, і дуже легко. Треба було тільки, подолавши всі нічні страхи, поїхати і зіткнутись віч-на-віч з таємним знаком питання, який поставав перед вами.

IV

Пленмон

Пленмон поблизу Тортваля — один із кутів гернсейського трикутника. На самому кінці миса над поверхнею моря високо здіймається вгору зелений горб.

Його верх пустельний.

Він здається ще пустельнішим тому, що до нього притулився будинок.

Коли подивишся на цей будинок, то до відчуття самотності приєднується почуття жаху.

Кажуть, що сюди навідується нечиста сила.

Водиться вона тут чи ні, але з вигляду будинок справді якийсь незвичайний. Побудовану з граніту двоповерхову споруду з усіх боків обступила трава. І це не руїна. Навпаки, будинок цілком придатний для житла. У нього товсті стіни, міцна покрівля. Жоден камінь не випав зі стіни, жодна черепичина — з даху. Цегляний комин стоїть на краю покрівлі. Будинок повернувся спиною до моря. Фасад, що виходить на океан, — це глуха стіна. Уважно приглянувшись до цього фасаду, можна помітити на ньому замуроване вікно. На двох схилах покрівлі три слухових віконця: одне виходить на схід, а два на захід. Усі три замуровані. Тільки на передньому фасаді, обернутому до суші, видніються двері й два вікна. Двері й два вікна нижнього поверху теж замуровані. На другому поверсі — і це відразу вражає, коли підходиш до будинку, — два відкритих вікна зяють пусткою; замуровані вікна не такі страшні, як відчинені. В яскравому світлі дня вони чорніють своєю порожнявою. У них нема ні шиб, ні навіть рам. Вони провалюються в темряву, яка панує всередині будинку, скидаються на порожні очниці, з яких повиймали очі. В будинку порожньо. Через вікна-очниці видно мерзоту запустіння. Стіни без шпалер, без панелей — тільки голий камінь. Перед вами начеб могильний склеп із вікнами, з якого визирають привиди. Дощі розмивають підмурок з боку океану. Поодинокі кущі кропиви, схиляючись під подувами вітру, лащаться до низів’я стін. Хоч куди кинь оком — не побачиш жодного людського житла. Будинок — справжнісінька пустка, сповнена тиші. Однак якби ви зупинились і прислухались, приклавши вухо до стіни, то коли-не-коли почули б приглушені звуки, ніби тривожне лопотіння крил. Над замурованими дверима, на камені, що становить собою верхній одвірок дверного пройому, вирізьблені літери ЕЛМ — ПБІЛГ і дата: 1780. Вночі хмурий місяць заглядає в будинок.

Довкола безмежність океану. Будинок розміщений чудово, тому й видається таким лиховісним. Краса довкруж-ної природи стає загадкою. Чому тут не живе якась родина? Місце напрочуд гарне, будинок добрячий. Чому ж така пустка? До питань, які ставить здоровий глузд, прилучаються питання, які ставить розбурхана уява. Поле можна обробляти, чому ж воно облогує? Нема господаря. Вхідні двері наглухо замуровані цеглою. Що тут трапилось? Чому людина тікає звідси? Що тут робиться? Якщо не робиться нічого, то чому тут нікого немає? Коли все довкола спить, то чи нема тут когось такого, що йому не до сну? Тумани й шквал, вітер, хижі птахи, причаєна звірина, невідомі істоти постають в уяві, тільки-но подумаєш про цей будинок. Для яких же мандрівників править він за пристановище? Можна уявити собі, як дощ і град рине лавиною у відкриті вікна. На внутрішніх стінах — брудні патьоки, то сліди гроз, котрі залітали сюди текучими хлющами. Урагани навідують замуровані й водночас відчинені кімнати. Може, тут було вчинено якийсь злочин? Причувається, що вночі цей будинок, відданий на поталу темряві, повинен кликати на допомогу. Чи він залишається німим? А може, все ж таки подає голос? З ким він має справу в цій самотині? Таїнам ночі тут справжнє привілля. Будинок лякає серед білого дня; який же він в опівнічну пору? Споглядаючи його, бачиш загадку. Запитуєш себе — бо й у фантастичному видиві є своя логіка, бо і можливе тяжіє до неможливого, — що чиниться тут між вечірніми та передсвітанковими сутінками? Чи не є цей пустельний горб місцем, яке притягує до себе створіння іншого світу, розсіяні в безконечності, і змушує їх спуститись на землю, щоб стати доступними людським очам? А може, сюди залітає вихором невідчутне? Чи неосягальне тут, ущільнюючись, набуває видимої форми? Загадка. В цьому камінні ховається священний жах. Морок, який затягує ці заповідні кімнати, є чимось більшим, ніж морок: це невідомість. Щойно зайде сонце, рибальські човпи повернуться в гавань, птахи замовкнуть, козопас виведе з-поза скель і пожене додому своїх кіз, змії, набравшися зваги, виповзуть із ущелин між каменями, на небо висиплються задивлені у світ зорі, подме північний вітер, западе цілковита темрява, але однаково зяятимуть обидва вікна. Вони відкривають простір маренням, і народне повір’я, тупе й мудре водночас, втілює похмуру співдружність цього житла з мороком ночі у привидах, вихідцях з того світу, примарних, неясно окреслених постатях, блукаючих вогнях, у таємничих танках духів і тіней. Будинок навідує «нечиста сила» — цим усе сказано. Легковіри пояснюють усе посвоєму, але по-своєму пояснюють усе й люди тверезого розуму. Нема нічого простішого, кажуть позитивісти, як загадка цього дому. Це старий спостережний пост з часів революційних воєн, імперії і розквіту контрабанди. З цією метою і було споруджено будинок. Як тільки війна скінчилася, спостережний пост став непотрібним. Будинок не знищили, гадаючи, що він ще знадобиться. Двері й вікна першого поверху замурували від гнойових жуків у людській подобі, щоб ніхто не міг усередину зайти; замурували з трьох боків вікна, що виходять на море, аби захистити будинок від південного й західного вітру. От і все.

Але невігласи й легковіри стоять на своєму. По-перше, будинок споруджено не під час революційних війн. Дата 1780, яка стоїть на ньому, давніша, ніж дата революції. По-друге, споруда зовсім не призначалася для спостережного поста. На ній вирізьблені літери ЕЛМ — ПБІЛГ, які є подвійною монограмою двох родин і, за звичаєм, вказують, що будинок було зведено як оселю для новоженців. Отже, колись тут жили люди. Чому ж вони не живуть тепер? Якщо двері й нижні вікна замурували для того, щоб ніхто не міг проникнути в будинок, то чому ж залишили відчиненими два верхніх вікна? Треба було б замурувати все або нічого. Де віконниці? Чому вийнято рами? Де віконні шиби? Навіщо забивати вікна з одного боку, залишивши відкритими з другого? Ставлять перепону для дощу з півдня, але залишають йому можливість заливати кімнати з півночі.

Легковіри, звісно, помиляються, але позитивісти, мабуть, теж не мають рації. Питання лишається відкритим.

Певне тільки одне: будинок приносить контрабандистам скорше користь, ніж шкоду. Чим більший страх, тим більше порушуються справжні пропорції фактів і явищ. Безперечно, деякі пригоди в покинутому будинку, покладені в основу легенд про духів, які відвідували його, пояснювались тим, що сюди непомітно, тайкома наїжджали люди, котрі зразу ж після прибуття знову пливли в море, а також тим, що дехто з цих підозрілих осіб, тихцем уладнавши свої справи, з’являвся іноді з обережності чи з зухвалості, щоб нагнати страху на надміру цікавих. В той далекий від нас час були можливі всілякі ризиковані витівки. Поліція, особливо в маленьких державах, не була такою пильною, як тепер.

Додамо ще таке: якщо цей закинутий будинок, як то кажуть, був зручний для шахраїв і збирались вони там без усяких перешкод, то саме тому, що в нього була лиха слава.

А лиха слава оберігала його від доносів. Не до митників і не до поліції звертаються зі скаргами на привидів. Забобонні люди осіняють себе хресним знаменням, а не поспішають під захист правосуддя. Вони щось там бачать або уявляють, що бачать, відтак утікають і мовчать. Між тими, хто лякає, і тими, хто боїться, існує мовчазна, хоч і ненавмисна, але все ж реальна погодженість. Налякані відчувають себе винними в тому, що їх налякано, їм здається, що вони відкрили чиюсь таємницю, і, не розуміючи, що робиться, бояться погіршити своє становище, розгнівивши нечисту силу. Ось чому вони не люблять базікати. Та й навіть без цих міркувань, забобонні люди звичайно мовчкуваті, страх робить людину німою, вона говорить мало, їй повсякчас здається, що страх наказує їй: «Тс-с-с!» Якщо пойняти віри місцевим переказам та оповідям старожилів, забобонність гернсейських селян у ті давні часи доходила до того, що вони розвішували на стінах пленмонсь-кого будинку на цвяхах щурів з обрубаними лапками, кажанів без крил, скелети тварин, жаб, розплющених між сторінками Біблії, стебла жовтого люпину. Сліди цих дивних символічних жертвоприношень видніються ще й тепер. Цими жертвами необережні перехожі, яким уночі щось там привиділося, мали надію вимолити собі прощення, відвернувши немилість вовкулаків, вихідців з того світу та злих духів. У всі часи подибуємо легковірів, навіть серед сильних світу цього, які визнають існування вовкулаків та відьомських ігрищ. Цезар радився з Саганом, Наполеон — з мадемуазель Ленорман. В деяких людей таке неспокійне сумління, що вони ладні дістати відпуст від самого Сатани. «Господом сотворене, хай не буде зруйноване Сатаною», — так повідає одна молитва Карла V. А є ще боязкіші. Вони доходять до того, що завинити можна і перед злом. Бути бездоганним в очах диявола — їхня неухильна турбота. Звідси йдуть релігійні моління, звернені до страхітливих духів тьми. Це ще один із різновидів святенництва. Думка про злочин супроти нечестивого пригнічує не одну хворобливу уяву; страх за порушення законів його царства мучить цих дивних казуїстів неуцтва, вони відчувають докори сумління перед визивами пекла. Благочестиво вірити в сатанинські дії Брокена і Армюїра, вважати себе грішними супроти царства тьми, вдаватися через уявний гріх до покаяння перед химерою, відкривати свої помисли дияволові, скрушно бити себе в груди перед батьком гріха, сповідатися в оберненому розумінні — все це є і було; кожна сторінка судових справ повідає про це. Ось до чого доходить хвороблива людська фантазія. Коли людина піддається страхові, вона вже не може зупинитись, їй ввижаються нездійснені провини, вона марить про уявне відпущення гріхів і звертається до тіні відьминої мітли, щоб очистила її совість.

Але все це, нагадуємо читачеві, стосується сивої давнини, коли гернсейські селяни вірили, що таїнство Різдва Христового щорічно у відповідний день відзначають домашні тварини, і в різдвяну ніч ніхто не наважується увійти в обору, щоб не побачити волів та ослів, схилених ниць.

Одне слово, якщо в будинку й діялося щось незвичайне, це нікого не обходило; не рахуючи кількох випадків і винятків, туди ніхто не заглядав, він був покинутий.

Кому охота зіткнутися з виплодками пекла?

Завдяки страху, який охороняв цей будинок, гнав геть кожного, хто міг би бути спостерігачем, отже й свідком, будь-якої пори ночі легко було проникнути всередину з допомогою мотузяної, а то і першої-ліпшої приставної драбини з сусіднього саду.

Захопивши з собою деякі пожитки та харчі, можна було щасливо дочекатися слушної пагоди і таємно втекти на кораблі. Збереглися перекази, що сорок років тому якийсь утікач, за словами одних — політичний, за словами других — купець, довгенько переховувався в плен-монському будинку привидів, звідки йому вдалося на рибальському судні вирватися до Англії. А з Англії легко попасти в Америку.

Той самий переказ запевняє, що харчі, заховані в покинутому будинку, залишаються неторкнутими, бо Люциперу, як зрештою, й контрабандистам, було вигідно, щоб той, хто їх залишив, повернувся.

З вершини, на якій стоїть будинок, за милю від берега на південному заході видніється риф Гануа.

Цей риф знаменитий. Людям довелося зазнати всього найгіршого, що тільки може чинити підводна скеля. Це один із найжахливіших морських убивць. По-зрадницьки він чигав посеред ночі на кораблі. Через нього були розширені тортвальське й рокенське кладовища.

1862 року на цьому рифові поставлено маяк. Нині риф Гануа освітлює шлях кораблям, яких раніше збивав із дороги; в руках у пастки виявився палаючий смолоскип. Тепер моряки вдивляються в обрій, розшукуючи це кам’яне громаддя, як свого рятівника й путівника, а раніше вони тікали від нього, як від лиходія. Скелі Гануа зробили безпечною ту безмежну океанську просторінь, на яку давніше навівали жах. Начеб розбійник став охоронцем порядку.

Є три Гануа: Великий, Малий і Чайка. «Червоний вогонь» палає тепер якраз на Малому Гануа. Риф оточений скелями, частина з них захована під водою, інша — виринає з неї, він же — вищий від них усіх. У нього, як у фортеці, свої аванпости: з боку відкритого моря кордон з тринадцяти скель, на півночі — дві підводні брили: Високі вила та Шпичаки і піщана мілина Еруе; на півдні — три стрімчаки: Кішка, Дірявий і Гарпун; далі — дві мілини: Південна і Муе; крім того, перед самим Пленмоном нарівні з поверхнею води — Західна купа гороху.

Переплисти протоку між Гануа і Пленмоном хоч і важко, але можливо. Як відомо, це був один із подвигів сьєра Клюбена. Плавець, який знає тутешні мілини, може перепочити двічі: на Круглій скелі й далі, трохи звернувши вліво, — на Червоній скелі.

V

Руїнники гнізд

Саме тієї суботи, яку сьєр Клюбен провів у Тортвалі, певно, і сталася предивна історія, попервах мало кому відома в околиці; тільки згодом вона спливла на поверхню. Тому що багато речей, як ми вже казали, залишаються невідомими через те, що їхні очевидці зазнали великого страху.

В ніч проти неділі — ми зазначаємо час точно й гадаємо, що не помиляємося, — троє хлопчаків видряпалися на крутий пленмонський берег. Хлопці поверталися додому, в селище. Весь день вони були на морі. То були руйначі гнізд, місцевого мовою — «гніздодери». На будь-якому узбережжі, де є нависні скелі й щілини в кам’яному громадді, ватаги дітлахів спустошують пташині гнізда. Ми уже згадували мимохідь про них. Читач, напевно, пригадує, що Жільят турбувався про птахів і про дітей. Гніздодери — це, так би мовити, океанські вітрогони, хлопці не з боязких. Над узбережжям нависла непроникна темінь. Товсті лахмани хмар, нагромаджених одна на одну, затуляли небосхил. На тортвальській дзвіниці, круглій і шпичастій, як шапка чорнокнижника, щойно вибило третю годину за північ.

Чому ж хлоп’ята поверталися так пізно? Все дуже просто. Вони розшукували яйця чайок на Західній купі гороху. Весна була тепла, і птахи рано почали свої любовні ігрища. Хлопці ганялися за пернатими самками й самцями, які кружляли над гніздами, і, захоплені цими азартними ловами, забули про час. Їх оточила з усіх боків хвиля припливу; вони не встигли своєчасно повернутися в бухточку, де залишили свого човна, і змушені були перечекати час припливу на одній із вершин Західної купи гороху. Ось чому вони поверталися так пізно. Звичайно матері чекали на них в гарячковій тривозі, але радість повернення враз заступав гнів, а накипілі сльози оберталися для синів стусанами. Отож хлоп’ята хоч і квапились, та водночас і побоювалися. Вони, так би мовити, поспішали повільно, бо відчували інстинктивну (чи підсвідому) нехіть повертатися додому. Адже там на них чекали обійми впереміш із ляпасами. Тільки одному з хлопчаків нічого було боятись. Він був сиротою. У малого французика не було ні батька, ні матері, і зараз він навіть радів, що його не зустріне рідна ненька. Ніхто ним не цікавився, тому й ні від кого було чекати прочухана. Двоє інших були гернсейцями з тортвальської парафії.

Видряпавшись на високий крутосхил, троє гніздодерів опинилися на плоскогір’ї, де стояв будинок і де водилася нечиста сила.

На них ураз напав страх, що траплялося з будь-яким перехожим, з дитиною особливо, та ще такої пори і в такому місці.

Їм захотілося сю ж мить дременути, та водночас і постояти, подивитися. Вони зупинилися.

Задивились на будинок. Він був чорний і страхітливий.

Посеред пустельного плоскогір’я височіла похмура громада, якийсь огидний наріст правильної форми, якась квадратна брила, щось схоже на велетенський вівтар у пеклі.

Першою думкою хлопців було чкурнути звідсіль, другою — підійти якнайближче. Їм ніколи не випадало бачити цей будинок о такій глупій нічній порі. А зазнати страху — ой, як цікаво! З ними був маленький французик, тому вони підійшли до будинку. Відомо, що французи ні в що не вірять.

Зрештою, опинитися в небезпеці гуртом веселіше, ніж одному; підбадьорює вже те, що страх поділиться на трьох.

А до того ж, коли ти мисливець, коли ти хлопчак і коли всій трійці нема й тридцяти, коли винюхуєш, підстерігаєш, вивідуєш те, що приховане, — то хіба зупинишся на півдорозі? Сунув ти голову в одну діру — чому ж не сунути її в другу? Той, хто полює, забуває про все; вивідувати — все одно, що попасти в шестерню; тому, хто стільки разів зазирав до гнізд птахів, кортить хоч одним оком зиркнути в гніздо привидів. Чому б не рознюхати, що робиться в пеклі? Від дичини до дичини — дивись, і до диявола доберешся. Почнеш із горобця, кінчиш домовиком. Отак і дізнаєшся, вірити чи не вірити у всі ті страхи, якими лякають вас батьки. Велика спокуса — розмотати клубок чарівної казки. Заманливо стати таким же обізнаним у цих справах, як добрі бабусі.

Всі ці неясні, неосмислені думки, які роїлися в головах гернсейських гніздодерів, спонукали їх до відчайдушної витівки. Вони рушили до будинку. Як на те пішло, хлоп’як, що підбив їх на цю безстрашну вилазку, був достойний своєї ролі. То був рішучий на вдачу хлопець, один із тих дітей, які рано стають дорослими; він спав на карабельні в сараї, сам заробляв собі на життя. Говорив грубим голосом, залюбки лазив по мурах огорож та по деревах, мимохідь зривав яблука, не картаючись сумлінням, працював по ремонту військових кораблів, син випадку, небажана дитина, сирота-веселун, до того ж родом із Франції, а звідки саме — невідомо; цих двох причин досить, щоб бути відчайдухом. Він любив покепкувати. Добродушний на вдачу, білявий, аж рудий, він, не задумуючись, дарував жебракові дубль, а при нагоді побазікати міг хоч би й з парижанами. Під цю пору він заробляв по шилінгу щодня, конопатячи в Пекрі рибальські баркаси. Кидав роботу, коли сам хотів, і йшов спустошувати пташині гнізда.

Такий був малий французик.

Від цього пустельного місця віяло чимось лиховісним, якоюсь загрозливою непорушністю. Все гнітило суворою дикістю. Це німе й голе плоскогір’я, положисто спадаючи вниз, на дуже короткій відстані губилося в безодні мороку. Море внизу мовчало. Вітер зовсім ущух. Стебла трави стояли незворушно.

Малі гніздодери неквапом просувалися вперед услід за своїм ватажком-французом, не спускаючи з будинку очей.

Пізніше один із них, розповідаючи про цю пригоду, точніше про те, що зберегла його пам’ять, додавав: «Будинок мовчав».

Затамувавши подих, хлопці підкрадалися так, як підкрадаються до звіра.

Вони видряпалися крутою стежкою за будинком, що спадає до моря і веде до вузького скелястого, важкодоступного перешийка; в такий спосіб вони підійшли до будинку ще ближче. Але вони бачили тільки його південну замуровану стіну. Не наважуючись звернути ліворуч, де перед їхнім зором відкрилася б друга стіна — з двома вікнами.

Їх це лякало.

І все ж вони зважились, коли малолітній учень підмайстра прошепотів:

— Вліво стерно. Звідти все добре видно. Треба подивитись на чорні вікна.

Вони взяли «вліво стерно» і підійшли до другого боку будинку.

Обидва вікна світилися. Хлопці кинулися навтікача. Вже відбігши далеченько, малий французик озирнувся.

— Чи бачили таке? Погасло!

І справді — світла у вікнах більше не було.

На тьмяному сірому небі чітко вимальовувався контур будинку, ніби обведений різцем.

Страх не минув, але цікавість повернулася. Гніздодери знову підійшли до будинку.

Раптом в обох вікнах знову спалахнуло світло.

Обидва тортвальські хлопчаки вмить дременули, аж за ними загуло. А бісів французик не ступив ні кроку вперед, але й не поточився назад.

Вій укляк на місці, повернувшись обличчям до будинку, і не зводив з нього очей.

Світло погасло, відтак знову запалало. Жах невимовний! Неяскрава довга смуга світла лягла на мокру від нічної роси траву. На осяяну світлом внутрішню стіну лягли великі чорні людські тіні, обриси велетенських людських голів.

У будинку не було ні стелі, ні перегородок, лишилися тільки чотири стіни й дах, отже, вікна не могли засвічуватись одне по одному, а обидва водночас.

Побачивши, що учень конопатника залишився, обидва гернсейські гніздодери, ховаючись один за одного, просуваючись крок за кроком, тремтячи від страху й згоряючи від цікавості, теж приєдналися до нього. Французик прошепотів: «Там привиди, я бачив носа одного з них». Обидва тортвальці, сховавшись за спиною малого конопатника, як за щитом, що прикривав їх від страховища, піднялись дибки і стали заглядати поверх його плеча, підбадьорені тим, що він загородив їх від примари.

Здавалося, що й будинок дивиться на них. У безмежному мовчазному мороці червоно блимали дві його зіниці. То були вікна. Вогник ледь мерехтів, розгорявся і знову тьмянів, як то буває з такими вогниками. Лиховісне миготіння, певно, пояснюється товкотнявою, яка чиниться в пеклі. Двері туди то відчиняються, то зачиняються. Продуха гробниці схожа на потаємний ліхтар.

Раптом щось чорне, подібне до людської постаті, затулило ззовні одне вікно, а тоді зникло в глибині будинку — так, начеб хтось туди вліз.

У дім крізь вікно звичайно влізають злодії.

Світло ще раз спалахнуло, потім погасло і більше не з’являлося. Дім знову оповився темрявою. І враз почувся шум.

Він був схожий на людські голоси. Завжди так буває: коли бачиш — не чуєш, коли не бачиш — чуєш.

Ніч на морі беззвучна особливо. Безмовність темряви там глибша, ніж будь-де. В цій бурхливій просторіні, де не почуваєш і помаху крил орла, у штиль можна, мабуть, почути, як летить муха. Довкружна могильна тиша надавала лиховісної чіткості звукам, які долітали з будинку.

— Ходімо подивимося, — сказав французик. І ступив крок уперед.

Двох інших пойняв такий страх, що зважились піти за ним. Втікати вони вже не насмілювались.

Коли вони проминули велику купу хмизу, яка невідомо чому підбадьорила їх у цьому пустельному місці, із поблизького куща вилетіла сова. Зашелестіло віття. В нерівному, косому польоті сови є щось моторошне. Злетівши вгору, птах прошмигнув поруч з дітьми, втупившись у них своїми круглими очима, які блищали в темряві ночі.

За плечима французика завагались.

А він почав дражнити сову:

— Горобчику, ти спізнився. Мені не до тебе. Все одно подивлюсь.

І пішов далі.

Тріск гілок терну під його грубими черевиками, підбитими цвяхами, не заглушав голосів у домі; вони звучали то голосніше, то тихіше, з тією спокійною інтонацією і безперервністю, з якою звичайно ведеться бесіда. Трохи згодом французик мовив:

— А взагалі у привидів вірять самі лишень дурні. Зухвальство товариша в хвилину небезпеки підтримує відстаючих і штовхає їх уперед.

Обидва тортвальські хлопчаки знову рушили з місця, ступаючи слід у слід за своїм ватажком.

Їм здавалося, що дім, який навідує нечиста сила, незмірно збільшується. В оптичній ілюзії, викликаній страхом, була частка істини. Дім і справді виростав, бо вони до нього наближалися.

Тим часом голоси, які долітали з будинку, ставали все чіткішими. Діти прислухалися. Слух теж має здатність перебільшувати. То було не шушукання, а щось голосніше, ніж шепотіння, і тихіше від гомону юрби. Час від часу те чи інше чіткіше вимовлене слово долітало до їхніх вух. Зрозуміти ці слова було неможливо, вони звучали незвично. Хлопці зупинилися, прислухаючись, відтак знову починали йти.

— Привиди розбалакались, — прошепотів учень конопатника, — але я не вірю в ніяких привидів.

Юимм тортвальцям дуже захотілося шмигнути за купу хмизу, але вона була вже від них далеко, а їхній приятель конопатник усе йшов та йшов до будинку. Йти за ним було страшно, але втікати від нього ще страшніше.

Розгублено, крок за кроком, вони плелися за французиком.

Учень конопатника обернувся до них і сказав:

— Ви самі добре знаєте, що все те побрехеньки. Нічого там нема.

Дім усе більшав та й більшав. А голоси ставали дедалі виразнішими.

Вони знову підійшли до нього.

Тут вони побачили, що в домі ледь жевріє світло. То був тьмяний вогник, який горить звичайно, як ми щойно згадували, в потаємному ліхтарі або освітлює відьомські шабаші.

Підійшовши ближче, хлопчаки зупинились.

Один із тортвальців, набравшись сміливості, зауважив:

— То не привиди, одні Білі дами.

— Що це там висить на вікні? — запитав другий.

— Щось схоже на вірьовку.

— То ж гадюка!

— Ні, вірьовка повішеного, — мовив поважно французик. — Вони беруть її на щастя. Але я в її чудодійну силу не вірю.

І трьома стрибками, бо то вже були не кроки, він опинився під самою стіною будинку. В його сміливості було щось гарячкове.

Два його приятелі, тремтячи, наслідували приклад ватажка, один став ліворуч, другий праворуч від нього, і обидва так притиснулися до нього, ніби приросли.

Вони припали вухом до стіни.

В будинку все ще точилася розмова.

Ось що казали один одному привиди по-іспанськи:

— Значить, вирішено.

— Авжеж.

— Домовились?

— Домовились.

— Чоловік чекатиме тут і може відплисти в Англію з Бласкіто.

— За гроші?

— За гроші.

— Бласкіто візьме його в свій баркас.

— Не питаючи, звідки він?

— Це нас не обходить.

— Не питаючи імені?

— А хто питає ім’я? Дивляться, чи товстий гаманець.

— Гаразд. Клієнт почекає в цьому домі.

— Хай набере харчів.

— Харчі будуть.

— У саквояжі, який я приніс.

— Дуже добре.

— Чи можу я залишити тут саквояж?

— Контрабандисти — не злодії.

— А ви самі коли від’їжджаєте?

— Завтра вранці. Якби ваш чоловік був готовий, поїхав би разом з нами.

— Він не готовий.

— То його справа.

— Скільки днів йому доведеться чекати отут?

— Два, три, чотири. День менше, день більше.

— Чи Бласкіто приїде напевно?

— Напевно.

— Сюди, в Пленмон?


— У Пленмон.

— Якого тижня?

— Наступного.

— А дня?

— У п’ятницю, в суботу чи неділю.

— Він не може обманути?

— Він мій тезко.

— Приїжджає за будь-якої погоди?


— За будь-якої. Він нічого не боїться. Я — Бласко, він — Бласкіто.

— Виходить, він неодмінно буде на Гернсеї?

— Я плаваю один місяць, другий — плавав він.

— Зрозуміло.

— Рахуючи з наступної суботи, рівно через тиждень, не мине й п’яти днів, як Бласкіто припливе.

— Ну, а якщо море розбурхається?

— Якщо буде негода?

— Еге ж.

— Бласкіто може приїхати трохи пізніше, але приїде обов’язково.

— Звідки?

— Із Більбао.

— Куди він виряджається?


— У Портленд.

— Гаразд.

— Або ж у Торбей.

— Тим краще.

— Ваш клієнт може бути спокійний.

— Бласкіто не зрадить?

— Зраджують тільки боягузи. А ми не з таких. Скоріше на долоні виросте волосся, ніж зрадить чесний мореплавець.

— Ніхто не чує, про що ми тут говоримо?

— Нас не можна ні побачити, ні почути. Страх обернув це місце на пустиню.

— Що правда, то правда.

— Хто б наважився нас підслухати?

— І я так думаю.

— А якби й підслухали, то не зрозуміли б. Ми говоримо своєю дивачною мовою, її тут ніхто не розуміє. Якщо розумієте ви, то, значить, ви з своїх.

— Я прийшов домовитись з вами.

— От і гаразд.

— Тепер я йду.

— Гаразд.

— Скажіть, будь ласка, як бути, коли пасажир захоче, щоб Бласкіто завіз його не в Портлеид і не в Торбей, а трохи далі?

— Нехай запасеться золотими.

— Тоді Бласкіто зробить усе, що захоче пасажир?


— Бласкіто зробить усе, що захочуть гроші.

— Чи довго їхати до Торбея?

— Скільки буде завгодно вітрові.

— Годин із вісім?

— Більш-менш.

— Бласкіто слухатиметься пасажира?

— Якщо море слухатиметься Бласкіто.

— Йому добре заплатять.

— Гроші — грошима, а вітер — вітром.

— Що так, то так.

— Людина з грошима робить усе, що може, бог із вітром робить усе, що хоче.

— Чоловік, який збирається виїхати з Бласкіто, прибуде сюди в п’ятницю.

— Гаразд.

— У який час прибуває Бласкіто?

— Вночі. Вночі припливаємо, вночі відпливаємо. Море — наша жінка, а темна нічка — рідна сестра. Жінка, трапляється, зраджує, а сестра — ніколи.

— Отже, все вирішено. Прощавайте, хлопці.

— На добраніч. А чарчину горілки на дорогу?

— Дякую.

— Це вам не наливка.

— То ви дали мені слово.

— Мене звати — «Чесне слово».

— Прощавайте.

— Ви джентльмен, я — рицар.

Безперечно, такою тарабарщиною могли говорити тільки чорти. Хлопці не стали слухати далі — стрілою помчали геть. Малий французик біг попереду: він теж нарешті все збагнув.

Наступного тижня у вівторок сьєр Клюбен знову привів Дюранду в Сен-Мало.

«Тамоліпас» усе ще стояв на рейді.

Сьєр Клюбен, пахкаючи люлькою, спитав господаря «Готелю Жана»:

— Коли ж відчалює врешті цей «Тамоліпас»?


— Післязавтра, в четвер, — відповів той.

Того вечора, попоївши за столом прибережних дозорців, супроти своєї звички сьєр Клюбен вийшов після вечері з дому. Ось чого його не було в конторі Дюранди, і він не взяв на борт майже ніякого вантажу. Цей вчинок був надто примітним як на таку сумлінну людину.

— Здається, він кілька хвилин гомонів зі своїм старим приятелем міняйлом.

Повернувся він години через дві з половиною після того, як на ногетській дзвіниці пробив сигнал гасити вогні. Цей бразільський сигнал подають о десятій годині. Значить, була вже дванадцята ночі.

VI

Жакресада

Років сорок тому в Сен-Мало був провулок, який називали Кутанше. Тепер від нього не залишилося й сліду: його знесли під час робіт по благоустрою міста. Там стояло два ряди дерев’яних будинків, похилених один до одного, розділених стічним рівчаком, — він і називався вулицею. Пішоходи пробиралися по ній, широко розставляючи ноги, щоб не вступити у воду, натикаючись головою на будинки праворуч і ліворуч. У цих ветхих спорудах нормандського середньовіччя майже людські профілі, чи не кожне руйновище скидається на відьму. Нижні поверхи начеб вдавлені всередину, висунуті вперед верхні, ламані острішки, залізні прикраси, які стирчать з усіх боків, прикидаються губами, підборіддями, носами і бровами. Слухове вікно — око, до того ж підсліпувате. Потріскана, поросла мохом стіна — щока. Будинки нахиляються лобами один до одного, начеб змовляються вчинити якийсь злочин. Прадавні назви — розбійницьке гніздо, вертеп, кишло — так чи інакше пов’язані з цими зразками архітектури.

Один із будинків провулка Кутанше — найбільший, найпомітніший і найславетніший — називався Жакресадою.

Жакресада була притулком для безпритульних. Скрізь у містах, а в портових особливо, крім звичайних людей, є покидьки суспільства. Це такі темні особистості, що не раз саме правосуддя не може встановити, хто вони такі. Дармоїди, які нічого не роблять, верткі ловці випадку, шарлатани і шахраї, які повсякчас випробовують своє щастя; усі види брудного лахміття і всі способи його носити; невдахи-комбінатори, моральні банкроти, жалюгідні життя, які програли свій останній білет, людці, потерпілі в дрібних махінаціях, і дрібні злодюжки, що зазнали цілковитого краху (бо великі майстри злодійської справи, що працюють зі зломом, ширяють у повітрі й на землю не падають), майстри і майстрині зла, негідники й негідниці, сумління, витерте до дірок, і подерті лікті, крутії, що опинилися в злиднях, мерзотники, які не добилися багатства, всі, хто зазнав поразки в соціальному поєдинку, голодуючі, що колись були зажерами, дрібнота із злочинного світу, жебраки в прямому й переносному значенні цього слова — ось хто були ці люди. Людський розум тут представлений в худоб’ячій подобі. Це гноїще душ. Усе це нагромаджується в якомусь одному куті, куди зрідка сягає помах мітли, що називається поліцейською облавою. Таким кутком у Сен-Мало була Жакресада. В подібних лігвах не знайдеш непроторенних злочинців, бандитів, грабіжників — цього страшного породження темноти й нужди. Якщо й попадеться вбивця, то це озвірілий п’янюга, тутешні крадії не сягають рангом вище, ніж звичайний кишеньковий злодюжка. Тут зібрані скорше плювки суспільства, ніж його блювотина. Тут волоцюги, а не насильники. Але довіряти їм не можна. На цій останній стадії людського падіння трапляються несосвітенні лиходії. Якось, закинувши сіті в Епісьє, — а для Парижа він був тим самим, що Жакресада для Сен-Мало, — поліція зловила Ласнера.

Такі місця притулку приймають усіх і вся. Падіння рівняє людей. Трапляється, що сюди скочується доведена до злиднів порядність. Відомо, що навіть чесні й доброчинні люди не убезпечені від вибриків долі. Сліпо схилятися перед Лувром і зневажати в’язницю — помилка. Повага громадськості, так само, як і громадський осуд, вимагав перегляду. Бувають всілякі несподіванки. Ангел у домі розпусти, перлина в купі гною — така дивовижна й блискуча знахідка не виключена.

Жакресада скидалася радше на двір, ніж на дім, і навіть не на двір, а на колодязь. З вулиці в неї не було вікон. Переднім фасадом була висока стіна, в якій пробито низеньку браму. Піднімеш засув, штурхнеш двері — і ти вже в дворі. Посередині двору виднілася кругла яма, врівень із землею обкладена камінням. То був колодязь. Двір був маленький, колодязь — великий. Пощерблена кам’яна долівка обрамляла закраїну колодязя.

Квадратний двір був забудований з трьох боків. З боку вулиці не було нічого — там стояла стіна; але з протилежного від неї боку, а також справа та зліва — жилі приміщення.

Якби ви зайшли сюди на свій страх і ризик, коли стемніє, то почули б шум, схожий на дихання юрби, а якби ще місяць та зорі освітили силуети, нерозрізнювані в пітьмі, то ви побачили б ось що.

Двір. Колодязь. Навпроти вхідної брами щось на зразок навісу у вигляді підкови, але підкови квадратної; відкрита галерея побита шашелем, дерев’яна стеля спирається на нерівномірно розставлені кам’яні стовпи, посередині — колодязь, довкола колодязя на солом’яній підстилці, ніби обручик чоток, — протерті підошви, стоптані підбори, пальці, що повилізали з дірявих черевиків, і сила-силенна голих п’ят, ноги чоловіків, ноги жінок, ноги дітей. І всі, кому належать ці ноги, сплять.

А далі, за цими ногами, очі розрізняли у напівтемряві людські постаті, тулуби, голови, безживно витягнуті тіла, людський мотлох обох статей, перемішаних між собою в смердючім гнойовищі, — вкрай жалюгідна людська потолоч. Спальня була відкрита для будь-кого. Платня — два су на тиждень. Ноги тих, що спали, впиралися в колодязь. У грозові ночі дощ заливає ноги; в зимові ночі сніг засипав тіла. Що ж це були за люди? Невідомі. Вони приходили сюди звечора, а вранці вже їх не було. Наш соціальний лад породжує таких нічних духів. Дехто з нещасних прокрадався на одну ніч, щоб не платити. Більшість із них весь день нічого не їла. Всі види розпусти, підлоти, зарази, відчаю, спільний сон у знемозі на спільному ложі з болота. Сновидіння цих душ також були добрими сусідами. Хмуре місце побачень, де люди кишіли й змішувались у смердючих випарах; втома, знемога, п’яний чад, цілоденні злигодні без шматка хліба, без променя надії, мертвотна блідість заплющених повік, докори сумління, невтоленна хіть, сміття в скуйовдженому волоссі, обличчя з мертвим поглядом, а може, й гріховні поцілунки. Людська гнилизна ферментувала в цьому огидному чані. Людей закинула в це кишло блукання лиха доля, корабель, що прийшов напередодні, звільнення з тюрми, випадок, ніч. Кожного дня доля випорожнювала тут свій кіш на сміття. Заходь, хто хоче, спи, кому спиться, говори, хто наважиться. Бо то ж було місце, де спілкувалися між собою пошепки. Кожен поспішав змішатися з іншим. Намагався знайти забуття у сні, бо ж не можна розчинитися в мороці. І брав від смерті те, що вона давала.

Люди плющили очі в спільній агонії, котра повторювалася кожного вечора. Звідки вони з’явились? Із надр суспільства, бо вони — знедолені; з житейського моря, бо вони — його брудна піна.

Не на кожного вистачало соломи. Не одне напівголе тіло лежало просто на кам’яних плитках; люди лягали виснаженими, вставали — розбитими. Завжди відкритий колодязь без огорожі й навісу мав тридцять футів глибини. В нього лився дощ, просочувались нечистоти, стікали патьоки зі всього двору. Відро, яким зачерпували воду, стояло поряд. Кого мучила спрага, пив. Кого заїдала туга, топився. Сон на гнойовищі обертався вічним сном. 1819 року з колодязя витягли чотирнадцятирічного хлопчика. «Своїм» у цьому притулку не загрожувала ніяка небезпека. На «чужих» дивилися скоса.

Чи були знайомі між собою всі ці нещасні? Тут принюхувались один до одного. Нічліжку утримувала молода, непогана з лиця жінка з дерев’яною ногою. Вона носила чепчик зі стрічками й зрідка вмивалася водою з колодязя. На світанні дім пустів, мешканці розлазилися.

У дворі від ранку до вечора греблися в гною півень і дві курки. Двір перетинала горизонтальна бантина на стовпах, дуже схожа на шибеницю, яка цілком пасувала б до такої обстановки. Досить часто зранку, якщо напередодні йшов дощ, на бантині сушилося мокре і брудне шовкове плаття безногої господині. Поверх навісу, так само згинаючись підковою, тягнувся другий поверх будинку, а над ним піддашшя. Дерев’яні прогнилі сходи, протинаючи стелю, вели нагору; по хитливих східцях, грюкаючи дерев’яною ногою, непевним кроком піднімалася вгору господиня.

Тимчасові квартиранти, які платили щотижнево або щодобово, жили у дворі, постійні ж квартиранти — в приміщенні. Вікна без шибок, одвірки без дверей, комини без печей — такий був цей дім. З кімнати в кімнату проходили через прямокутний отвір, в якому були колись двері, або через трикутну дірку між стояками напівзруйнованої перегородки. На підлозі валялися шматки оббитої штукатурки. І як цей дім іще не завалився? Він хитався від вітру. Люди, хто як міг, видиралися нагору витертими слизькими приступцями. Стіни потріскалися. Вони набрякали зимовим холодом, як губка водою. А втім, павуки, які водилися в домі, а їх тут була сила-силенна, не предвіщали, що він от-от має завалитися. Меблів не було. По кутках два-три розірваних сінники, набиті соломою, але соломи було менше, ніж потерухи. Подекуди кухоль чи череп’яна миска — для всього. Нудотний, огидний запах.

З вікон виднівся двір. Згори він нагадував колимагу сміттяра, накладену з верхом. Годі змалювати не тільки людей, але й речі та предмети, що стояли, гнили, іржавіли, пліснявіли тощо. Покидьки предметного світу теж братаються між собою; вони осипаються зі стін, їх розкидають люди. Сміття було всіяне ганчір’ям. Крім тимчасових квартирантів, які тулилися в дворі, у Жакресаді були й троє старожилів — вугляр, тандитник та алхімік. Вугляр і тандитник займали два сінники на другому поверсі; алхімік-винахідник розташувався на піддашші, яке бозна-чому називалося мансардою. Невідомо, в якому закутку спала господиня. Алхімік був трохи поетом. Він жив на горищі під черепичною покрівлею, у кімнаті з вузеньким слуховим вікном і з величезним каміном, де, як у прірві, завивав вітер. У слуховому вікні не було скла, тож алхімік забив його шматком бляхи, яку він викомбінував зі старої обшивки корабля. Бляшана заставка майже не пропускала світла, зате пропускала холод. Вугляр час від часу платив за постій мішком вугілля; тандитник щотижнево платив міркою зерна для курей; алхімік не платив нічого. Сподіваючись великих багатств у майбутньому, він тим часом спалював частинами дім. Як бачив десь шматок деревини, відразу віддирав його, висмикував зі стіни чи зі стелі дранку, щоб підкидати у вогонь під казанком, у якому варилося «золото». На перегородці над злиденним лігвом тандитника білою крейдою було виписано два стовпчики цифр; тандитник виводив їх власною рукою від тижня до тижня; один стовпчик складався з трійок, а другий — з п’ятірок, залежно від того, скільки коштувала мірка зерна — три ліари чи п’ять сантимів. За посудину для варіння «золота» алхімікові правила порожня розбита бомба, зведена ним у чин казана; у ній комбінувалися інгредієнти для сплаву. Алхімік був захоплений ідеєю перетворення. Кілька разів він заводив про це мову з голодранцями зі двору, та вони здіймали його на глузи. Він казав: «Ці люди начинені всілякими передсудами». Він вирішив не вмирати, поки не жбурне філософський камінь у пику науці. Його невситиме вогнище потребувало багато палива. Уже згоріли в ньому поруччя сходів. Весь дім перетворився в попіл на його повільному вогні. Господиня ремствувала: «Ще трохи, і ви залишите мені самі тільки стіни». Він обеззброював її, присвячуючи їй вірші. Ось якою була Жакресада. Слугою там був чи то хлопчик, чи то карлик, хворий на зоб; йому можна було дати і дванадцять, і шістнадцять років. Він не випускав із рук мітли. Квартиранти входили через браму в двір, інша публіка — через крамницю. Що ж це була за крамниця?


У високій фасадній стіні з вулиці, праворуч від вхідної брами, був пробитий прямокутний отвір, що правив і за двері, і за вікно з віконницею, і за раму, — єдина в усьому будинку віконниця на завісах з засувами, єдина засклена, рама. За цим вікном, що виходило на вулицю, містилася комірчина, прибудована до нічліжки. Над дверима красувався напис, виведений смаленою головешкою: «Тут продають рідкості». Цей вираз уже тоді був у вжитку. За склом на трьох полицях, прилаштованих у вигляді гірки, стовбичило кілька фаянсових дзбанів з відбитими вушками, розмальована китайська парасолька, вся в дірках, яку не можна було ні розкрити, ні закрити, безформне глиняне череп’я та уламки мідного посуду, кілька продавлених чоловічих та жіночих капелюхів, дві-три мушлі, низка костяних та мідних ґудзиків, табакерка із зображенням Марії-Антуанетти і подертий том Алгебри Буабертрана. Ось такою була крамниця. Такий був асортимент «рідкостей». Через чорний хід із крамниці можна було пройти у двір з колодязем. У крамниці стояли стіл і ослінчик. Продавала «рідкості» жінка з дерев’яною ногою.

VII

Нічні покупці і таємничий продавець

Клюбен не показувався в «Готелі Жана» у вівторок увечері, не було його там і ввечері в середу. Того дня, коли запали вечірні сутінки, в провулку Кутанше з’явилися два чоловіки: вони зупинилися перед Жакресадою. Один із них постукав у вікно. Двері крамниці відчинились. Незнайомі увійшли. Жінка з дерев’яною ногою обдарувала їх усмішкою, яку вона приберегала тільки для статечних людей. На столі горіла свічка.

Прибульці були й справді статечні.

Той, хто постукав, озвався:

— Добрий вечір, господине. Прийшов по обіцяне.

Дерев’яна нога знову ущасливила його усмішкою і вийшла задніми дверима у двір з колодязем. Через кілька хвилин двері знову прочинилися, і ввійшов якийсь чолов’яга. Він був одягнений у блузу, на голові кашкет; блуза випиналася, під нею щось було сховано. В її складках позастрягали соломинки. Здавалося, цей чоловік тільки-но прочумався.

Він підійшов ближче. Всі мовчки дивилися один на одного. Обличчя у чоловіка в блузі було тупе і хитре водночас.

— Значить, ви зброяр? — запитав він. Той, хто постукав у двері, відповів:

— Так. А ви парижанин?


— Називайте мене Червоношкірим. Так буде краще.

— Показуйте.

— Ось.

Парижанин витяг з-під блузи рідкісний — як на ті часи - в Європі механізм: револьвер. Револьвер був новенький, блискучий. Обидва відвідувачі почали уважно його розглядати. Той із них, хто знав Жакресаду і кого чоловік у блузі називав зброярем, почав випробовувати механізм. Biн подав револьвер своєму товаришеві, що стояв спиною до світла, — цей відвідувач не був схожий на тутешніх мешканців. Зброяр запитав:

— Скільки?

Чоловік у блузі відповів:

— Я привіз його з Америки. Є диваки, які тягнуть за собою мавп, папуг, всіляку звірину, ніби французи — дикуни. А я ось привіз цю штуку. Корисний винахід.

— Скільки? — повторив зброяр.

— Це такий пістолет, у якого барабан крутиться, наче млинок.

— Скільки?

— Пах! Один постріл. Пах! Другий. Пах!.. Постріли гра дом. Ну? Бачите, як працює?

— Скільки?

— Шестизарядний.

— Ну то скільки ж?

— Шість куль — шість луїдорів.

— А може, п’ять?

— Виключено. Одна куля — один луїдор. Така ціна.

— Хочете дійти згоди, кажіть остаточно.

— Я назвав справжню ціну. Подивіться-но гарненько, пане стрілець.

— Подивився.

— Барабан крутиться, як пан Талейран. Можна було б помістити цей млинок у Довідник флюгерів. Погляньте, яка цяцька.

— Бачу.

— А ствол — з іспанської кузні.

— І це бачу.

— Зроблено зі сталевих стрічок. Ось як виготовляються ці стрічки. В горнило висипають кіш з усяким металобрухтом. Збирають всіляке непотрібне залізяччя — іржаві вухналі, уламки підков...

— І нікому вже не потрібні скіски.

— Щойно хотів про це сказати, пане зброяр. Підкладуть під цей непотріб скільки належиться жару, і ось вам пречудовий сталевий сплав...

— Авжеж. Але в ньому можуть бути тріщини, нерівності.

— Даруйте! Але нерівності можна згладити рашпілем, а поздовжніх тріщин можна уникнути сильним куванням. Сплав обробляють важким молотом, потім ще разів кілька підсипають жару; якщо сплав перегрітий, його підправляють густим мастилом і знову легенько кують. На а потім витягують, накручують на циліндр, і з цих залізних смужок утворюються готові револьверні стволи.

— Ви, певно, мастак у таких справах.

— Я мастак у всьому.

— Ствол має якийсь синюватий відтінок.

— У цьому вся краса, пане зброяр. А досягається цей відтінок за допомогою жирної сурми.

— Ми сказали, що платимо вам п’ять луїдорів.

— Дозволю собі зауважити, пане, що я мав честь назначити ціну в шість луїдорів. Зброяр заговорив упівголоса:

— Послухайте, Парижанине. Скористайтеся з нагоди. Спекайтесь цієї штуки. Таким, як ви, ця зброя ні до чого. З нею ви вскочите в халепу.

— Що правда, то правда, — сказав Парижанин. — Штучка надто примітна. Статечній людині вона б підійшла більше.

— То згодні на п’ять луїдорів?

— Ні, шість. По одному за гніздо.

— Гаразд. Тоді шість наполеондорів.

— Сказав — шість луїдорів.

— Виходить, ви не бонапартист? Віддаєте перевагу Луї перед Наполеоном? Парижанин на прізвисько Червоношкірий усміхнувся.

— Наполеон — кращий, але Луї — вигідніший, — відповів він.

— Шість наполеондорів.

— Шість луїдорів. Для мене це різниця в двадцять франків.

— Ну, коли так, діла не буде.

— Що ж, залишу іграшку собі.

— Залишайте.

— Спустити ціну! Бач, чого захотіли. Вже ніхто не скаже, що я продешевив таку річ. Адже це новий винахід.

— В такому разі на добраніч.

— Удосконалений пістолет. Індіанці з племені чезапіків називають його «Нортей-у-Га».

— П’ять луїдорів готівкою і золотом.

— «Нортей-у-Га» — значить «коротка рушниця». Багато хто про це не має найменшого уявлення.

— Берете п’ять луїдорів і екю на додачу?

— Шановний, я сказав: шість луїдорів.

Чоловік, який повернувся спиною до свічки і досі не встрявав у розмову, весь час крутив на всі лади револьвер. Тепер він підійшов до зброяра і шепнув йому на вухо:

— Річ вартісна.

— Ще б пак!

— Даю шість луїдорів.

Через п’ять хвилин, поки Парижанин на прізвисько Червоношкірий ховав за пазуху в потаємну кишеню блузи шість золотих монет, зброяр і покупець, який поклав револьвер у кишеню штанів, виходили з провулка Кутанше.

VIII

Карамболь чорною і білою кулею

Другого дня, в четвер, поблизу Сен-Мало, поруч із мисом Деколле, на тому місці, де берег високий, а море глибоке, сталась трагічна подія.

Скеляста коса у вигляді вістря списа, яку з’єднує із сушею вузький перешийок, продовжується у воді і круто обривається над морем, нависаючи над ним гранітною кручею; море часто зводить такі архітектурні споруди. Щоб дістатися з берега до майданчика на прямовисній скелі, треба подолати підйом, місцями досить крутий. На такій ось скелі о четвертій годині дня стояв чоловік, закутаний у широкий службовий плащ з накидкою, мабуть, озброєний, що було видно з того, як стовбурчились складки плаща. Вершина, на якій стояв чоловік, являла собою досить просторий майданчик, захаращений велетенськими брилами кубічної форми, схожими на камені якоїсь непомірно великої бруківки, поміж ними пролягали вузькі проходи. З боку моря цей порослий низькою, але густою травою майданчик закінчувався невеличким простором і обривався стіною. Крутосхил у шістдесят футів заввишки в час припливу був наче висічений прямовисно. Щоправда, зліва він почав осипатись, перетворюючись на ті природні сходи, які часто можна побачити на гранітних берегах і незручні приступи яких примушують ступати по них кроками велета або стрибати клоуном. Цей скелястий спуск спадав у море крутосхилом і тонув у ньому. Скрутити в’язи тут було неважко. І все ж у крайньому разі цим шляхом можна було зійти вниз і сісти в човен під самісінькою скелею.

Віяв північний вітер. Чоловік, загорнений у плащ, твердо стояв на ногах, підтримуючи лівою рукою лікоть правої, і, зажмуривши одне око, другим дивився в підзорну трубу. Здавалось, він дуже пильно спостерігав за чимось. Він підійшов до краю урвища, став там незрушно і, ні на мить не відриваючи погляду, вдивлявся в обрій. Був повний приплив. Довкола нього хвилі били в підніжжя скелі. Чоловік стежив за судном у відкритому морі, з котрим справді коїлося щось незвичне.

Годину тому корабель вийшов з порту Сен-Мало, а тепер ось зупинився за скелями Банкетьє. То був трищогловий вітрильник. Він не кинув якоря, можливо, тому, що не дозволяло дно, а може, й тому, що якір попав би під водоріз корабля, отож він заліг у дрейф.

Чоловік — прибережний дозорець, як на це вказував казенний плащ, — стежив за всім, що діялося з трищогловим вітрильником, і, здавалося, подумки відзначав кожен його порух. Корабель заліг у дрейф, пропускаючи крізь себе вітер згори і знизу, на що вказував пристібнутий до щогли фор-марсель і наповнений вітром грот-марсель; бізань-шкот був натягнутий, а крюйсель обрасоплений якомога ближче до вітру, — отже, вітрила паралізували дію один одного, і це не давало кораблеві можливості ні просуватися уперед, ні відпливати далеко назад у море. Корабель, очевидно, не хотів виставляти себе під вітер, бо фор-марсель був поставлений перпендикулярно до кіля. Таким чином, попадаючи впоперек, вітер не міг знести судно більше, ніж на півмилі за годину.

Було ще зовсім ясно, особливо у відкритому морі та на вершинах скель. Але внизу, під берегом, уже сутеніло.

Пильно вдивляючись у відкрите море, дозорець і разу не глянув назад чи вниз, на підошву скелі, на якій стояв. Він повернувся спиною до крутих сходів, які з’єднували майданчик мису з океаном. Там хтось рухався, але він цього не помічав. На сходах поза закрутом був якийсь чоловік, що, певно, засів там раніше, ніж прийшов дозорець. Час від часу поверх скелі в сутінках піднімалася чиясь голова, хтось підстерігав підстерігача. Голова в крислатому американському капелюсі належала тому квакерові, який десять днів тому розмовляв у скелях Малої бухти з капітаном Зуелою.

Раптом дозорець почав вдивлятися вдалеч ще пильніше. Він похапцем протер суконним рукавом скельце підзорної труби і рішуче навів її на трищогловий вітрильник. Від корабля відділилася чорна цятка. Цятка, схожа на мурашку в морі, була шлюпкою.

Шлюпка, очевидно, прямувала до берега. Її гнали кілька матросів, налягаючи на весла дужими руками.

Вона трохи повернула вбік і попрямувала на мис Деколле.

Дозорець укляк на місці, навівши підзорну трубу на шлюпку, пильнуючи кожен її порух. Він стояв на самісінькому краю скелі.

І тут позаду дозорця на рівні сходів неначе з-під землі вигулькнув високий чоловік, квакер. Дозорець його не бачив.

Квакер постояв якусь мить, опустивши руки з судорожно стиснутими кулаками, втупившись у спину дозорця поглядом мисливця, який націлився на здобич.

Їх розділяло чотири кроки. Квакер рушив і зупинився, знову ступив раз і зупинився; він не робив жодного зайвого руху, він начеб перетворився на статую, ноги якої безшумно ступали по траві, він зробив третій крок і зупинився, майже торкався дозорця, котрий все так же незрушно дивився в підзорну трубу. Чоловік у капелюсі повільно підняв стиснуті кулаки, відтак притиснув їх до плечей і, враз випроставши руки, начеб вистріливши кулаками, вдарив дозорця під лопатки. Удар був фатальний.

Дозорець не встиг навіть скрикнути. Він упав зі скелі в море сторч головою.

Із швидкістю блискавки майнули в повітрі підошви його чобіт. Він каменем пішов на дно. Море зімкнулося над ним.

Два-три великих кола розпливлися по темній поверхні хвиль.

На траві залишилася тільки підзорна труба, яка випала з рук дозорця.

Квакер схилився над проваллям, дивлячись, як зникають водяні кола, перечекав кілька хвилин і, випроставшися, тихо проспівав:

Чиновник поліцейський

Життям своїм наклав.

Тоді нахилився знову. Нічого не виринало з морської глибини. Тільки там, де шубовснув дозорець, на поверхні води з’явилася брунатна пляма, яка чимраз ширшала, розповзаючись по хвилях. Очевидно, упавши, дозорець розбив голову об підводний камінь. Кров спливла на поверхню і забарвила морську піну.

Дивлячись на червонясту пляму, квакер продовжив пісню:

Невдовзі перед смертю

Він таке казав...

Закінчити пісню йому не довелося.

Почув позад себе слова, сказані улесливим голосом:

— Це ви, пане Рантен? Доброго дня. Ви щойно вбили людину.

Рантен обернувся і побачив кроків за п’ятнадцять від себе, в проході між двома брилами, невисокого чоловічка з револьвером у руках.

— Як бачите. Добридень, сьєре Клюбен, — відповів той. Невисокий чоловічок здригнувся.

— Ви мене впізнали?

— Так само, як ви мене, — зауважив Рантен.

Аж тут долинуло рипіння весел. То підпливала шлюпка, на яку дивився дозорець. Сьєр Клюбен мовив упівголоса, ніби говорячи а самим собою:

— Справна робота.

— Що вам від мене треба? — запитав Рантен.

— Дуже небагато. Ми з вами не бачилися рівно десять років. Ви, певно, досягли успіху? Як почуваєтесь?

— Добре, — сказав Рантен, — а ви?


— Дуже добре, — відповів сьєр Клюбен. Рантен ступив крок до сьєра Клюбена. Щось сухо клацнуло. То сьєр Клюбен звів курок револьвера.

— Рантене, ми стоїмо на відстані п’ятнадцяти кроків один від одного. Дуже добра дистанція. Стійте на місці.

— Он як! Що вам від мене треба? — Я прийшов побалакати з вами. Рантен не поворухнувся. Сьєр Клюбен вів далі:

— Ви щойно вбили прибережного дозорця. Рантен підняв капелюх і відповів:

— Я вже мав честь це чути від вас.

— Але не в такому точному формулюванні. Я сказав був: ви щойно вбили людину, а тепер кажу: прибережного дозорця. Дозорця під номером шістсот дев’ятнадцять. Батька родини. Після нього лишилася вдова і п’ятеро дітей.

— Цілком можливо, — погодився Рантен.

На якусь коротку, майже непомітну мить запала мовчанка.

— Прибережні дозорці — хлопці добірні, майже всі вони колишні моряки, — знов озвався сьєр Клюбен.

— Я давно звернув увагу на те, що вдови з п’ятьма дітьми — звичайне явище, — урвав його Рантен.

— Вгадайте, у що обійшовся мені револьвер? — незворушно провадив сьєр Клюбен.

— Гарна штучка! — сказав Рантен.

— Скільки б ви за неї дали?

— Багато.

— Мені вона обійшлася в сто сорок чотири франки.

— Ви, напевно, купили її в крамниці зброяра, що в провулку Кутанше, — висловив здогад Рантен.

Клюбен вів далі:

— Він не встиг і крикнути. Коли падаєш, перехоплює дух.

— Сьєре Клюбен! Вночі буде дужо сильний північний вітер.

— Тільки я знаю таємницю.

— Ви, як і раніше, зупиняєтесь у «Готелі Шана»? — запитав Рантен.

— Авжеж, мені там подобається.

— Пригадую, мені там подавали смачну кислу капусту.

— Ви, певно, неймовірно дужа людина, Рантене. Які плечі! Я не хотів би, щоб ви мене стусонули. А от я народився таким кволим, що не знали, чи й виживу.

— На щастя, вижили.

— Так, я вірний старій звичці — і досі зупиняюсь у старому, доброму «Готелі Жана».

— А знаєте, сьєре Клюбен, чому я вас упізнав? Тому, що ви мене впізнали. Я сказав собі: щоб пронюхати таке, потрібен Клюбен.

І він ступив крок уперед.

— Верніться на те місце, де ви стояли, Рантене. Рантен відступив назад і буркнув собі під ніс:

— Як побачиш таку цяцьку, стаєш дитиною. Сьєр Клюбен провадив:

— Обстановка така: праворуч, у бік Сен-Енога, кроків за триста звідси, стоїть другий прибережний дозорець, номер шістсот вісімнадцятий, він поки що живий; ліворуч, у бік Сен-Люнер, — митна застава. Разом виходить семеро добре озброєних молодців, які можуть прибігти сюди за п’ять хвилин. Скелю буде оточено, на перешийок поставлено вартових. Утекти не вдасться. А під крутосхилом — труп. Рантен скоса позирнув на револьвер.

— Як ви мали честь сказати, Рантене, іграшка хороша. Може, вона заряджена всього тільки порохом. Але це нічого не значить. Один постріл — і вся озброєна охорона збіжиться сюди. А у мене в запасі аж шість набоїв.

Розмірене скрипіння весел ставало виразнішим. Шлюпка була вже близько. Високий дивився на низенького якимось дивним поглядом. Сьєр Клюбен провадив чимдалі миролюбнішим голосом:

— Рантене! Коли матроси зі шлюпки, яка підпливає, дізнаються, що ви тут оце скоїли, то не забаряться подати озброєну допомогу при вашому арешті. Ви платите капітанові Зуелі десять тисяч франків за проїзд. Між іншим, ви могли б дешевше сторгуватися з пленмонськими контрабандистами, але вони доправили б вас тільки до Англії, та й, зрештою, ви не можете ризикувати, висадившись на Гернсеї, де мали честь вас знати. Але повернімось до ситуації, що склалася. Досить мені вистрілити — і вас арештують. Ви повинні сплатити Зуелі за сприяння у втечі десять тисяч франків. Ви дали йому п’ять тисяч франків задатку. Зуела прихопить ваші п’ять тисяч — і тільки його й бачили. Отак-то, Рантене! А ви гарно перерядились. Капелюх, чудернацький костюм і гетри добряче вас змінили. Ось тільки окуляри не взяли до уваги. Але добре, що відростили бакенбарди.

Рантен усміхнувся чи, скорше, вищирився. Клюбен вів далі:

— Рантене! На вас американські штани з подвійними кишенями. В одній із них — годинник. Залишіть його собі.

— Дякую, сьєре Клюбен.

— У другій — залізна скринька, яка відчиняється і зачиняється на пружинці. Це старовинна матроська тавлинка. Витягніть її в кишені й киньте мені.

— Але ж це грабунок.

— Можете кликати на допомогу.

І Клюбен глянув пильно на Рантена.

— Послухайте, мосьє Клюбен... — проскиглив Рантен і ступив до Клюбена, простягаючи вперед руку.

Він назвав так Клюбена, аби підлеститися до нього.

— Стійте на місці, Рантене.

— Мосьє Клюбен! Давайте порозуміємось. Пропоную вам половину.

Клюбен схрестив руки на грудях, але дуло револьвера дивилося на Рантена.

— Рантене, за кого ви мене маєте? Я чесна людина. Трохи помовчавши, сьєр Клюбен додав:

— Мені потрібне все. Рантен пробурмотів крізь зуби:

— Оце так пройдисвіт!

Очі Клюбена спалахнули вогнем. Він вигукнув — і голос його був гучним і чітким, як подзвін шаблі:

— Ви помиляєтесь! Грабіжником можна назвати вас, а я — той, хто повертає вкрадене.

Слухайте, Рантене. Десять років тому ви покинули Гернсей, взявши з каси однієї компанії п’ятдесят тисяч франків, які були ваші, але забувши залишити п’ятдесят тисяч, які належали іншому. Ці п’ятдесят тисяч франків, що ви їх украли у вашого компаньйона, шляхетного й достойного меса Летьєрі, становлять тепер разом з процентами за десять років вісімдесят тисяч шістсот шістдесят шість франків шість сантимів. Вчора ви заходили до міняйла. Можу назвати його ім’я: Ребюше, вулиця Сен-Венсан. Ви йому відрахували сімдесят шість тисяч франків у білетах французького банку в обмін на три англійські банкноти на тисячу фунтів стерлінгів кожна і якісь там дрібняки на додачу. Ви поклали ці банкноти в залізну тавлинку, а ця тавлинка лежить у вашій правій кишені. Три тисячі стерлінгів — це сімдесят п’ять тисяч франків. Від імені меса Летьєрі я задовольняюсь ними. Завтра я від’їжджаю на Гернсей і поверну йому ці гроші. Рантене, трищоглове судно, яке лежить у дрейфі, — «Тамолінас». Минулої ночі ви відправили на його борт свої валізи разом із багажем членів екіпажу. Ви збираєтесь покинути Францію. З цього приводу у вас свої міркування. Ви їдете в Арекіпу. Шлюпку послано по вас. Ви її тут чекаєте. Вона підпливає. Чути, як б’ють по воді весла. Від мене залежить затримати вас чи відпустити. Досить балаканини. Кидайте мені тавлинку.

Рантен розстебнув кишеню, витяг тавлинку й шпурнув її Клюбенові. Вона покотилася до Клюбенових ніг.

Клюбен присів, не опускаючи голови, схопив тавлинку лівою рукою, не відводячи від Рантена погляду і дула револьвера з усіма його шістьма зарядами. І гукнув:

— Ану, друзяко, поверніться до мене спиною! Рантен показав спину.

Сьєр Клюбен, запхавши револьвера під пахву, натиснув на пружину тавлинки. Вона відчинилася.

У ній лежали чотири банкноти — три по тисячі й один на десять фунтів.

Він знову склав три тисячефунтові білети, заховав їх у тавлинку і сунув її в кишеню.

Потім Клюбен підняв із землі камінець. Обгорнув його десятифунтовим білетом і мовив:

— Поверніться обличчям. Рантен повернувся. Сьєр Клюбен вів далі:

— Я вже вам сказав, що задовольняюсь трьома тисячами фунтів. Ось вам десять фунтів здачі.

І він кинув Рантенові камінець, огорнутий банкнотою. Рантен копнув ногою камінець, і той полетів у море разом із банкнотою.

— Як вам завгодно, — глузливо мовив Клюбен, — ви, напевно, багач. Значить, мені немає чим турбуватися.

Удари весел, які ставали чимдалі чутнішими, раптом стихли. Це означало, що шлюпка зупинилася біля підошви скелі.

— Карету подано. Можете від’їжджати, Рантене. Рантен підійшов до сходів і почав опускатись униз. Клюбен обережно наблизився до краю крутосхилу і, витягнувши шию, став за ним спостерігати.

Човен зупинився біля нижнього виступу скелі, якраз у тому місці, куди впав дозорець.

Дивлячись на Рантена, який стрибав із каменя на камінь, Клюбен пробурмотів:

— Бідолаха цей номер шістсот дев’ятнадцять! Він думав, що він один. Рантен думав, що їх тільки двоє. І тільки я знав, що нас було троє.

Клюбен побачив під ногами підзорну трубу, яка випала з рук дозорця, і підібрав її. Весла знову заплюскотіли по воді. Тільки-но Рантен стрибнув у шлюпку, як вона попливла у відкрите море.

Після перших ударів веслами, коли шлюпка вже відпливла від берега, Рантен зненацька зірвався на ноги; обличчя його скривилося в страхітливій гримасі, він підніс угору кулаки і вигукнув:

— Ех! Сам диявол і той — негідник!

Через якусь хвилину, коли Клюбен, стоячи на вершині скелі, навів підзорну трубу на шлюпку, він почув такі слова, вимовлені гучним голосом, який пересилював шумування морських хвиль.

— Сьєре Клюбен! Я знаю, що ви чесна людина, але ви нічого не будете мати супроти того, як я напишу Летьєрі про все, що тут сталося. До речі, ось тут зі мною в човні сидить матрос-гернсеєць із команди «Тамоліпаса» на ймення Айє Тостевен. Він повернеться в Сен-Мало наступним заїздом капітана Зуели і посвідчить, що ви одержали від мене три тисячі фунтів стерлінгів для передачі месу Летьєрі.

То був голос Рантена.

Клюбен належав до тієї категорії людей, які, раз узявшись за діло, доводили його до кінця. Стоячи незрушно, як незадовго перед тим прибережний дозорець, і на тому самому місці, він невідривно дивився у підзорну трубу на шлюпку. Віддаляючись, вона чимраз меншала, то потопала в хвилях, то знов виринала і нарешті причалила до корабля, що лежав у дрейфі. Клюбен навіть розгледів високу постать Рантена на палубі «Тамоліпаса».

Коли шлюпку підняли на борт і втягли на шлюпбалки, «Тамоліпас» розгорнув вітрила.

З берега повіяв ду-жий північний вітер, усі вітрила напнулися. Підзорна труба Клюбена і досі була націлена на силует «Тамоліпаса», який мало-помалу втрачав чіткість обрисів, аж поки через півгодини не перетворився на маленький ріжок, що чорнів на обрії напроти блідого неба, танучи в надвечірніх сутінках.

IX

Відомості корисні для тих, хто чекає чи боїться листів з-за моря

Того вечора сьєр Клюбен повернувся пізно. Спершу він пішов до порту Дінан, де було багато шинків. В одному з них, де ніхто його не знав, він купив пляшку спиртного і запхав у широку кишеню своєї куртки — так, ніби хотів сховати. Потім Клюбен подався на пароплав — подивитися, чи все гаразд, бо вранці Дюранда мала рушити в рейс.

Коли сьєр Клюбен увійшов у «Готель Жана», в нижньому залі не було вже нікого, крім старого капітана далекого плавання мосьє Жертре-Габуро, — він присьорбував пиво і покурював люльку.

Жертре-Габуро привітав сьєра Клюбена між затяжкою тютюну і ковтком пива.

— Здоровенькі були, капітане Клюбен.

— Доброго вечора, капітане Жертре.

— Ось уже й «Тамоліпас» відчалив.

— Невже? — здивувався Клюбен. — А я й не звернув уваги. Капітан Жертре-Габуро сплюнув і повів далі:

— Чкурнув Зуела.

— Коли ж?

— Сьогодні увечері.

— Куди він пливе?

— До чорта в зуби.

— Воно-то так, але куди?

— В Арекіпу.

— А я й нічого не знав, — мовив Клюбен. За мить додав:

— Піду спати.

Він засвітив свічку й пішов до дверей, але на порозі обернувся.

— А ви плавали в Арекіпу, капітане Жертре?

— Плавав. Чимало років тому.

— Де зупинялися по дорозі?

— Скрізь потроху. Але «Тамоліпас» не буде заходити в порти. Жертре-Габуро вибив на тарілку з люльки попіл і провадив:

— Ви чули про бистрий рибальський човен «Троянський кінь» і гарну трищоглову шхуну «Трантмузен», які пішли в Кардіф? Я був проти того, щоб вони виходили в море в таку негоду. Аби лишень ви бачили, в якому вигляді вони повернулися! «Троянський кінь», завантажений терпентином, став протікати, довелось узятися за помпу. І разом з водою випомповувати весь вантаж. Щодо шхуни, то особливої руйнації зазнала її підводна частина: княвдегед, гальюн, фока-галс, боканець, шток якоря лівого борту — все було розтрощене. Утлегар зрізало, як бритвою, біля самого езельгофта. Ватерштаги і ватербакштаги — як і не було їх. Фок-щогла хоч і дістала міцного штурхана, але втрималася. Всі залізні частини бушприта позривало, але, річ небачена, самого бушприта тільки добряче пом’яло, хоч обдерло до нитки. В обшивці лівого борту пробило дірку на добрі три квадратні фути. Ось що значить не слухати людей. Клюбен поставив свічку на стіл і став переколювати шпильки у вилозі куртки.

— Ви, здається, сказали, капітане Жертре, що «Тамоліпас» не заходитиме ні в який порт, — озвався він за якусь хвилину.

— Атож. Він чеше просто в Чілі.

— Виходить, він не може дати про себе звістки з дороги?


— Даруйте, капітане Клюбен. По-перше, він може передавати листи через усі зустрічні судна, які тримають курс на Європу.

— Правильно.

— По-друге, в його розпорядженні морська поштова скринька на листи.

— А що то за морська поштова скринька?

— Хіба ви не знаєте, капітане Клюбен?

— Ні.

— У Магеллановій протоці.

— Невже?

— Кругом сніг, повсякчас несамовита буря, препаскудні вітри, море — страхітливе.

— А далі?

— Ви, скажімо, обігнули мис Монмут.

— Гаразд. А далі?

— Тоді ви огинаєте мис Валентен.

— А тоді що?

— Огинаєте мис Ізидор.

— А ще далі?

— Огинаєте ріг Анни.

— Так. Але що ви називаєте морською поштовою скринькою?

— Ну от ми й добралися до неї. Гори праворуч, гори ліворуч. Скрізь пінгвіни, буревісники. Страшне місце. Клянуся сонмищем святих достойників і сонмищем мавп на додачу — там справжнісінький бедлам! А гуркотнява! Шквал на шквалі і шквалом поганяє. Ось де треба стежити за вин-транцем. Ось де своєчаспо опускай вітрила. Замінюй грот клівером, а клівер — штормовим клівером! Вітри гасають, один одного наздоганяють. По чотири, по п’ять, а то й по сім днів лежиш у дрейфі. Частенько від нових вітрил залишаються одні ганчірки. Тут поскачеш! Такі шторми, що трищоглові вітрильники стрибають, як блохи. Я на власні очі бачив, як із англійського брига «Трюблю» знесло в море — під три чорти! — юнгу разом із утлегаром, на якому він саме працював. Злетів у повітря, як метелик! Я бачив, як на красуні шхуні «Повернення» зірвало з форсалінга боцмана і вбило на смерть. У мене на кораблі вітром зламало планшир і розбило на друзки ватервейс. Якщо й вирвешся звідти, то, вважай, що вітрил у тебе більше нема. П’ятдеся-тигарматний фрегат пропускає воду, як коновка. А що вже берег, то хай йому грець! Гіршого не знайдеш. Усі скелі порізані, наче хтось навмисне побешкетував. Так от, підходиш до Голодного порту, а тут як з-під дощу та під ринву. Страшніших хвиль ніде й ніколи не бачив. Пекло, та й годі!.. І раптом бачиш два слова, виведених червоною фарбою: «Поштова контора».

— Що ви хочете цим сказати, капітане Жертре?

— А те, капітане Клюбен, що зразу ж, як обігнеш мис Анни, побачиш на камінці, футів так зі сто висотою, довгу, поставлену сторч жердку. До жердини підвішено бочечку. Оця бочечка — то і є поштова скринька. І треба ж було англійцям написати зверху: «Поштова контора»! Скрізь пхають свого носа. Це ж океанська пошта! Вона не належить вельмишановному джентльменові — королю Англії. Ця поштова скринька — спільна для всіх. Вона належить усім країнам. «Поштова контора»! Суща нісенітниця. Почитаєш і баньки вилупиш, начеб сам диявол підніс тобі чашку чаю. А поштова служба здійснюється так: яке б судно не пройшло, посилає до стовпа шлюпку з листами. Корабель, який прийшов з Атлантики, забирає листи в Європу, а корабель з Тихого океану — в Америку. Офіцер, який керує екіпажем шлюпки, кладе в бочку пакет і забирає кореспонденцію, яка там назбиралась. Ваш корабель зобов’язаний доправити цю кореспонденцію, а судно, яке прийде після вас, те саме зробить із вашою. А що судна плавають у протилежні боки, то континент, звідки пливете ви, для мене — місце слідування. Ви везете мої листи, а я — ваші. Бочечка прикручена до стовпа ланцюгом. А як там хлющить дощ! Як валить сніг! Як б’є град! Трикляте море! З усіх боків хмарами летять буревісники. Ось крізь яке пекло має пропливти «Тамоліпас»! На бочці міцна покришка на шарнірах, але нема ні замка, ні клямки. Отож знайте: звідти можна написати друзям. Листи дійдуть.

— Цікаво, — замислено пробурмотів Клюбен. Капітан Жертре-Габуро знову сьорбнув пива з кухля.

— Припустимо, що цей мерзотник Зуела вирішить мені написати. Негідник кидає свою мазанину в бочечку біля Магеллана — і через чотири місяці я читаю куродряпство цього пройдисвіта! До речі, капітане Клюбен, невже ви завтра вийдете в море? Клюбен, впавши в якесь заціпеніння, не почув запитання.

Капітан Жертре спитав ще раз. Клюбен опам’ятався.

— Звичайно, капітане Жертре. Це мій день. Мені треба вирушати завтра зранку.

— Як на мене, то я б не поїхав. Капітане Клюбен, від собак тхне мокрою псятиною. Морські птахи вже другу ніч ширяють над маяком, кружляють довкола ліхтаря. Це погана прикмета. Мій барометр викидає коники. Зараз місяць у першій своїй чверті, а в цю пору — найгірша погода.

Я сьогодні бачив, як столисник поскручував листочки, а конюшина в полі випростувала стебла. Дощові хробаки повиповзали з землі, мухи кусаються, бджоли не відлітають від вуликів, горобці начеб раду радять. Здалеку чути бамкання дзвонів.

Сьогодні ввечері я чув благовіст із Сен-Люнера. До того ж сонце, заходячи, потемніло. Завтра буде густий туман. На мою думку, туман страшніший, ніж ураган.

Він такий потайний, такий підступний!

КНИГА ШОСТА

П’ЯНИЙ СТЕРНИЧИЙ І ТВЕРЕЗИЙ КАПІТАН І Скелі Дувру Десь за п’ять миль на південь від Гернсею, якраз навпроти Пленмонського мису, між Ла-Маншськими островами і Сен-Мало, тягнеться ланцюг скелястих рифів, які називаються Дуврами. Це згубне місце.

Назва «Дуврські» або «Доверські» охоплює багато рифів і скель. Навпроти північного узбережжя Франції теж є скеля Дувр, на ній зараз будується маяк, це теж небезпечний риф, але її не треба змішувати з групою Дуврських рифів.

Найближчою до Дуврів точкою Франції є мис Бреан. Дуврські скелі стоять трохи на більшій відстані від Франції, ніж до першого острова Нормандського архіпелагу.

Відстань між рифом і Джерсеєм приблизно дорівнює діагоналі Джерсею в найширшій його частині. Якби острів Джерсей повернути на Корб’єре, як двері на завісах, то мис Сен-Катрін, мабуть, торкнувся б дуврських скель. Тут вони відокремлені одна від одної більш як на чотири милі.

В цих морях, освоєних цивілізацією, навіть найдикіші острівці рідко бувають безлюдними. На Аго зустрінеш контрабандистів, на Бініку — митних чиновників, на Бреа — кельтів, на Канкалі — ловців устриць, на Сезамбре, острові Цезаря — мисливців за кроликами, на Брек-У — збирачів крабів, на Менк’є — рибалок із неводом, на Екре-У — рибалок із сачками. На Дуирських скелях — нікого.

То володіння морських птахів.

Нема нічого страшнішого, ніж зустрітися з Дуврами. Острови Каске, де, згідно з чутками, загинув «Білий корабель», Кальвадоська мілина, гірські вершини острова Уайт, підводне каміння Ронес, через котрі таким небезпечним є весь берег Больє, Преєльська мілина, яка закриває Меркельську протоку і примушує судна проходити на двадцять сажнів далі в море від бакена, пофарбованого на червоно, зрадливі підступи до Етаблю і Плуа, два друїдичні камені на південь від Гернсею, Старий Андерло і Малий Андерло, Корб’єр, Гануа, Голий острів — навіть приказка про нього:

«Голий острів обігнеш — посивієш, як не вмреш», наганяє страх, скеля Утоплениць, протока Бу і Фрукі, Чорторий між Гернсеєм і Джерсеєм, Ардан між Менк’є і Шозеем, Норовистий кінь між Булей-Бей і Бариевілем — про всіх них іде погана слава, але куди їм до Дуврів.

На всьому Ла-Маншському морі, сповненому небезпеки, — цьому Егейському морі заходу, — тільки риф «Отче наш» між Гернсеєм і Серком навіває такий же жах, як і Дуврські скелі.

Але все ж зі скелі «Отче наш» можна подати сигнал, на випадок корабельної катастрофи можна сподіватися на допомогу. На захід звідси видніється мис Дікар, або Ікар, на південь — Товстоніс. А з Дуврських скель не побачиш нічого.

Шквали, вода, хмари, безмежність, безлюддя. Тільки судно, яке збилося з путі, може опинитися в районі Дуврських скель. Брили граніту там дикі й страхітливі. Крутизна недоступна. Зловорожість безодні — похмура і відразлива.

Довкола відкрите море. Глибінь страшенна. Одинокий риф, на зразок Дувру, приманює і дає притулок всілякій звірині, котра ховається від людини. Він схожий на велетенський підводний зірчастий корал. Це затоплений лабіринт. Там, на глибині, важко доступній і для водолазів, — печери, лігва, підземелля, перехрестя темних вулиць. Там кишать огидні тварюки. Вони пожирають одна одну. Краби їдять рибу і самі стають чиєюсь їжею. У темряві снують страхітливі живі істоти, не створені для людського ока. Неясні обриси пащ, вусиків, щупальців, плавників, пір’їн, роззявлених щелеп, луски, кігтів, клешнів ковзають, хилитаються, розбухають, розчиняються і щезають у похмурій прозорості. Жителі морських глибин шугають страхітливими роями, творячи те, що їм призначено. Там справжній вулій страховищ.

Там панує потворність, доведена до досконалості. Уявіть собі, якщо можете, рухливе кишло голотурій.

Заглянути в морські надра — це значить заглянути в уявлення невідомого. Це значить побачити море у всій його страхітливості. Морське бездоння подібне до ночі. Там також спить, принаймні вдає, що спить, сумління світобудови. Там у цілковитій безпеці здійснюються злочинства тих, які ні перед ким не несуть відповідальності.

Там у жахливій незворушності чорнові творіння природи, майже привиди, поріддя пекла чинять у пітьмі свої страшні справи.

Років сорок тому дві скелі незвичайної форми здалеку попереджали океанських мандрівників про Дуврський риф. То були два прямовисні стрімчаки; вони майже торкались один одного своїми гострими, вигнутими вершинами. Вони стирчали з води, як два бивні затонулого слона. Тільки це були бивні висотою з добру вежу, а слон мав бути завбільшки з гору. Ці дві природні вежі невідомого міста страховищ розділялися вузькою протокою, де лютували хвилі. Звивиста протока гнула на своєму шляху всілякі колінця і скидалася на кривулясту вуличку між двома стінами. Спарені скелі називали подружжям Дуврів. Один Дувр називався Великим, другий — Малим. Один був заввишки шістдесят футів, другий — сорок. Безперервне биття хвиль врешті призвело до того, що підмурівок цих веж виявився начеб підпиляним і сильний шквал під час рівнодення 26 жовтня 1859 року перекинув одну з них у море. Та, що вціліла, менша з них, вивітрилась і залишилася без вершини.

Найдивовижніший стрімчак Дуврської групи скель називається «Людиною». Він існує й досі. В минулому столітті вибалки, заблукавши в морі й прибившись до нього, знайшли на його вершині людський труп. Біля тіла покійного валялася ціла купа випорожнених черепашок. Людина з корабля, який розбився об ці скелі, знайшла тут пристановище. Якийсь час вона тут жила, живлячись молюсками, поки не вмерла. Ось чому скеля має назву «Людина».

Пустизна цих вод — моторошна. Шум — і німота. Те, що тут діється, чуже роду людському. Зміст його нам невідомий. Одвічними пустельниками стоять Дуврські скелі. А довкола, де тільки кинеш оком, безкрає шумування хвиль.

II

Неждано-негадано — пляшка коньяку

У п’ятницю вранці, на другий день після відплиття «Тамоліпаса», Дюранда вирушила на Гернсей. Вона покинула Сен-Мало о дев’ятій годині.

Погода стояла ясна, туману не було; виходило на те, що старий капітан Жертре-Габуро нехотя збрехав.

Зайнятість сьєра Клюбена іншими справами рішуче вплинула на те, що він мало не випустив з уваги вантаж для пароплава. На борт було прийнято лише кілька тюків паризької галантереї для «модних» крамниць порту Сен-П’єр і три ящики для Гернсейської лікарні — один з господарським милом, другий з пачками свічок, а третій з французьким ременем на підошви та кордовським ременем найвищої якості. Дюранда везла назад ящик колотого цукру і три ящики квіткового чаю — їх не пропустила французька митниця. Сьєр Клюбен взяв на борт іще кілька биків. Їх досить недбало вантажили в трюми.

На пароплаві було шість пасажирів: один гернссець, два малоенські гуртоправи, «турист» (уже в той час входило в моду це слово), парижанин з дрібних буржуа, очевидно, комівояжер, і американець-місіонер.

Залога Дюранди, не рахуючи Клюбена, складалася з семи чоловік: стерничого, матроса-вугляра, матроса-теслі, кухаря, який в разі потреби виконував корабельну службу, двох кочегарів і юнги. Один із кочегарів був водночас і механіком. Кочегар-машиніст, дуже хоробрий і кмітливий голландський негр, який утік із цукрової плантації на річці Сурінаме, називався Енбранкамом. Негр Енбранкам знав машину і чудово нею керував. Цей чорношкірий біля печі, на думку обивателів, надавав Дюранді ще більш чортівського вигляду.

Стерничий, уродженець Джерсею і нащадок виходців з Котанте, називався Тангруйлем. Тангруйль походив з най-чистокровнішої аристократії.

Найчистокровнішої в буквальному розумінні слова. Ла-Маншські острови, так само, як Англія, — країна ієрархічна. Там ще й тепер е касти. У кожної касти свої уявлення, якими вони відгороджуються від інших людей. Кастові передсуди — скрізь однакові, в Індії вони такі самі, як у Німеччині. Знатність роду завойовується мечем і втрачається в праці. Вона зберігається в неробстві. Нічого по робити — значить жити шляхетно; того, хто не працює, вшановують почестями. Ремесло призводить до падіння. Колись у Франції винятком із цього правила були тільки фабриканти скла; у випорожненні пляшок частково полягає слава знаті, тому й виробництво пляшок не вважалося безчестям. На Ла-Маншському архіпелазі так само, як і у Великобританії, хто хоче бути дворянином, повинен бути багатієм. Робітник не може бути джентльменом. А якщо і був колись, то перестане ним бути. Матрос, який походить від рицарів, що мали власний прапор, — тільки матрос. Років із тридцять тому на Оріньї прямий нащадок роду Горж, який мав би законне право на володіння маєтком Горж, якби воно не було конфісковане Філіппом-Августом, босоніж збирав на морському березі водорості. Один із Картре був візником на Серку. Мадемуазель де Велль, правнучка бальї Велля, першого судді на Гернсеї, була служницею в автора цих рядків. На Джерсеї живе продавець сукна, а на Гернсеї — чоботар, на прізвище Грюші, які називають себе Груші і твердять, що доводяться двоюрідними братами ватерлооського маршала. У стародавніх церковних актах Кутанської єпархії є записи про дворянський рід Тангровілів, безперечно, споріднений з Тарканвілями, що на нижній Сені, тобто Монморансі. У XVI столітті Іоанн де Ерудвіль, зброєносець сіра де Тангровіля, носив за ним «його лати та інші обладунки». У травні 1371 року в Понторсоні на огляді, вчиненому Бертраном Дюгескленом, «пан Тангровіль виконував обов’язки молодшого рицаря». На Нормандських островах зубожілу людину зразу ж виводять із знаті. Для цього досить викривити вимову прізвища. Був Тангровіль, а став Тангруйль — от і все.

Саме таке трапилось зі стерничим Дюранди.

У порту Сен-П’єр, на площі Бордаж, живе торговець за-лізомоскательними виробами на прізвище Енгруйль; насправді ж він, певно, Енгровіль. За Людовіка Товстого Енгровілі володіли трьома парафіями в окрузі валонського податного суду. Певен абат Триган скомпонував Історію нормандської церкви. Літописець Триган був священиком у маєтності Диговіль. Якби сеньйор Диговільський зубожів, то його стали б називати Дигуйлем.

Тангруйль, цей імовірний Танкарвіль і, можливо, навіть Монморансі, був наділений старовинною якістю дворянина, яка для стерничого була суттєвим ґанджем, — він любив випивати.

Сьєр Клюбен наполегливо відмовлявся його прогнати. Він поручився за нього перед месом Летьєрі.

Стерничий Тангруйль ніколи не покидав Дюранди й навіть спав на пароплаві. Коли напередодні від’їзду сьєр Клюбен досить пізно ввечері відвідав судно, Тангруйль уже хропів на своєму висячому тапчані.

Вночі Тангруйль проснувся. Така вже була у нього щоденна звичка. У кожного п’янички, який не володіє собою, є свій тайничок. Був він і в Тангруйля. Він називав його «камбузом». Секретний «камбуз» Тангруйля був у нижній частині трюму. Він влаштував його там тому, що навіть думка про його місцезнаходження могла б видатись неймовірною. Він був певен, що, крім нього, про криївку не знає ніхто. Як і всякий поборник тверезості, сьєр Клюбен був людиною суворого норову. Трошечки рому і джину — все, що можна було приховати від пильного капітана, — зберігається в потаємній місцині трюму, на дні лотбака, і майже щоночі стерничий влаштовував любовні побачення зі своєю криївкою. Нагляд був невсипущий, оргії жалюгідні, нічні бенкети Тангруйля звичайно обмежувалися двома-трьома ковтками похапцем. Траплялося й так, що криївка була порожньою. Тієї ж ночі Тангруйль несподівано здибав там пляшку коньяку. Його радості не було меж, та не менше було й здивування. З якого неба впала ця пляшка? Він не міг пригадати собі, коли і як він приніс її на пароплав. Він зразу ж вижлуктив усю пляшку. До певної міри з обережності: боявся, щоб хтось не побачив у нього спиртне і не забрав. Порожню пляшку він шпурнув у море. Другого дня, коли Тангруйль став до стерна, він злегка похитувався. Та керував він пароплавом майже так само, як завжди.

Щодо капітана Клюбена, то, як відомо, того вечора він повернувся спати в «Готель Жана».

Клюбен завжди носив під сорочкою шкіряний подорожній пояс, в якому він про всяк випадок тримав гіней з двадцять. Знімав його тільки вночі. З внутрішнього боку пояса на грубій шкірі густою літографською фарбою, яка не боїться води, власною рукою було виведено: «Сьєр Клюбен».

Перед від’їздом, підвівшись після сну, Клюбен сунув у пояс залізну скриньку з сімдесятьма п’ятьма тисячами франків банкнотами, потім, як звикле, затягнув і застібнув його.

III

Перервана розмова

Відпливали весело. Ледве встигнувши порозкладати саквояжі і валізи на лави і під лави, пасажири взялися оглядати пароплав — це робиться неодмінно кожного разу і настільки увійшло в звичку подорожніх, що стало ніби обов’язковим. Двоє з пасажирів, турист і парижанин, ніколи не бачили пароплава, і піна, збита першим же поворотом коліс, викликала щиросерде захоплення. Потім вони стали захоплюватися димом із труби. Деталь за деталлю, гвинтик за гвинтиком, вони оглянули все корабельне спорядження на палубі і в мідельдеці: товсті, чавунні кільця, залізні гаки, скоби, болти, так точно підігнані, що вони здаються величезними іграшками — залізними іграшками, які буря позолотила іржею. На палубі пасажири постояли і біля невеличкої сигнальної гармати, примкнутої на ланцюгу. «Як собака на прив’язі», — звернув увагу турист. «І під попоною з просмоленої парусини, щоб не застудилася», — додав парижанин. Що далі відпливали вони від берега, то частіше озивалися звичайними зауваженнями про красу Сен-Мало; котрийсь із пасажирів прорік загальновідому істину, що берег, коли дивитися на нього з моря, оманливий і що на відстані однієї милі Дюнкерк точнісінько такий, як Остенде. Все, що можна було сказати про Дюнкерк, було сказано і доповнено, — мовляв, обидві його брандвахти пофарбовані червоним і називаються «Рюїтінген» та «Мардик». Сен-Мало зовсім змалів удалині, а потім щез.

Довкола простягалася спокійна морська гладінь. Слід, залишений на воді пароплавом, майже не згинаючись, тягнувся пінною смугою і губився десь у неоглядній далині.

Якщо б від Сен-Мало у Франції до Екзетера в Англії провести пряму лінію, то Гернсей виявився б якраз посередині. Пряма лінія в морі — не завжди ідеально пряма. І все ж пароплави можуть до деякої міри на відміну від вітрильників дотримуватись прямої лінії.

Море і вітер — це складова сил. Пароплав — це складова машин. Сили природи — вічнодіючі машини; парова машина — обмежена сила. Отож, між цими двома началами — невичерпною могутністю стихії і творінням людського розуму — зав’язується поєдинок, який і називається мореплавством.

Воля механізму — противага безмежності. Але й сама безмежність підпорядкована своєму механізмові. Стихіям відомо, що вони чинять і до чого вони прагнуть. Нема сліпої сили. Людина повинна спостерігати за цими силами і розгадувати їхні шляхи.

А поки вона не встановила законів цих сил, боротьба триває, і в цій боротьбі плавання на пароплаві — постійна перемога людського генія, одержувана щохвилинно на кожній п’яді морського простору. Паровий двигун тим чудовий, що має здатність тримати корабель у послуху. Він зменшує його покірливість вітру і збільшує покірливість людині.

Ніколи ще Дюранда не йшла так справно, як у той день. Вона поводила себе чудово.

Близько одинадцятої, заохочувана свіжим норд-вестом, уже перебуваючи у відкритому морі поблизу Менк’є, вона йшла під невеликою парою правим галсом, круто бейдевінд.

Погода весь час була гарна, сонячна. Але рибальські човни повертались до берега.

Мало-помалу море очистилося від суден так, ніби вони поспішали сховатись у гаванях.

Не можна було сказати, що Дюранда йшла своїм звичайним маршрутом. Залога нічим не турбувалась, довір’я до капітана було абсолютним; і все ж пароплав, очевидно, з вини стерничого трохи відхилився вбік. Здавалося, що Дюранда радше бере курс на Джерсей, ніж на Гернсей. Трохи після одинадцятої капітан виправив напрям, взявши вліво, просто на Гернсей. Невелика втрата часу — тільки й всього. Але в короткі дні всяка втрата часу може мати свої негативні наслідки. Сяяло яскраве сонце, але сонце лютневе.

Тангруйля так розібрало, що він ледве стояв на ногах і не владав руками. Ось чого славний стерничий часто збивався з курсу, а це сповільнювало хід.

Вітер майже вщух.

Пасажир-гернсеєць, у руках якого була підзорна труба, час від часу наводив її на невеликий віхоть сіруватого туману, — його повільно перекочував вітер по самому краєчку обрію на заході, і був він схожий на жмуток вати.

У капітана Клюбена, як і завжди, був строго пуританський вираз обличчя. Він, здавалося, подвоїв увагу.

На палубі Дюранди було спокійно і навіть весело. Пасажири жваво гомоніли між собою. Під час морської подорожі можна, заплющивши очі, тільки з тону розмови судити про стан моря. Безтурботність пасажирів свідчить про погідність океану.

Коли б море хвилювалося, була б немислима хоч би така розмова:

— Подивіться-но, добродію, яка гарненька червоно-зелена мушка.

— Вона заблудилася в морі і тепер відпочивав на кораблі.

— Муха не дуже втомлюється.

— Куди ж їй — - вона така легенька! її вітер несе.

— Знаєте, добродію, одного разу зважили унцію мух, потім перелічили їх, і вийшло шість тисяч двісті шістдесят вісім.

Гернсеєць з підзорною трубою підійшов до гуртоправів із Сен-Мало, і ось про що вони почали розмовляти:

— Бачите, обракський бик — кремезний, упасаний, ноги в нього куці, шерсть руда. Через свої куці ноги вій працює повільно.

— Щодо цього салерські воли набагато кращі.

— Мені, добродію, довелося на своєму віку побачити би-ків-красенів. Один куцоногий, широкогрудий, широкозадий, ножиська м’язисті, бик чудової вгодованості, і висота до загривка належна, і довжина від шиї до озаддя така, яка має бути, і шкіра з нього здиралася легко. Другий — просто взірець правильного догляду. Тулуб підібраний, шия міцнюща, ноги прудкі, зад збігає вниз, а на масть білий з червоними латками.

— Очевидно, котантенської породи.

— Так, але з деякою домішкою ангюської та суффольк-ської.

— Хочете — вірте, хочете — не вірте, добродію, але на півдні влаштовуються конкурси ослів.

— Ослів?


— Ослів. Їй же богу. І чим осел поганіший, тим вважається красивішим.

— Так само і матки для приплоду мулів — чим поганіші з вигляду, тим кращі.

— А правда. Ось, наприклад, пуатвенська кобила. Товстопуза, товстонога.

— Найкраща мулиха — бочка на чотирьох підпорках.

— Краса тварин зовсім не те, що краса людини.

— А надто жінки.

— Що правда, то правда.

— Як на мене, то жінка повинна бути гарною.

— А як на мене, то вона повинна бути гарно прибраною.

— Еге ж, еге ж, щоб чистюсінька була, охайна, чепурненька, струнка, випещена.

— Та ще й свіженька. У дівчини має бути такий вигляд, ніби вона щойно вийшла з рук ювеліра.

— Та повернімося до наших биків. Бичків, про яких оце казав, я бачив на ярмарку в Туарі — їх там продавали.

— І я знаю Туарський ярмарок. Туди збиралися поїхати торгівці хлібом Бонно із Ла Рошелі і Багю із Марана. Чули про таких?


Турист і парижанин розмовляли з місіонером-американ-цем. Тон розмови також свідчив про безхмарну погоду.

— Чи відома вам, пане, — повчав турист, — водотоннажність флоту цивілізованого світу? Франція — сімсот шістнадцять тисяч тонн; Німеччина — мільйон; Сполучені Штати Америки — п’ять мільйонів; Англія — п’ять мільйонів п’ятсот тисяч тонн.

Додайте до цього флот малих країн. Разом дванадцять мільйонів дев’ятсот чотири тисячі тонн, розподілених на сто сорок п’ять тисяч суден, розкиданих по всіх водах земної кулі... Американець урвав туриста:

— Пане, то в Сполучених Штатах, а не в Англії п’ять мільйонів п’ятсот тисяч тонн.

— Либонь, і так, — мовив турист. — Ви американець?

— Авжеж, пане.

— Тим більше згоден.

Запала мовчанка, і в місіонера-американця промайнула думка, що зараз можна запропонувати Біблію, — момент підходящий.

— Шановний, — знову обізвався турист, — чи справді ви, американці, так полюбляєте давати прізвиська, що вшановуєте ними ваших найславетніших людей і навіть відомого міссурійського банкіра Томаса Бентона називаєте «Старим Зливком»?


— Ми і Закарі Тейлора називаємо «Старим Заком».

— А генерала Гаррісона — «Старим Типом», чи не так? А генерала Джексона — «Старим Горіхом»?

— Бо Джексон — твердий горіх, а Гаррісон розбив червоношкірих поблизу Тіппекане.

— У вас візантійський звичай.

— Ні, наш власний. Ми називаємо Вен-Б’юрена «Куцим Ворожбитом»; Сьюарда, який дав наказ випустити паперові гроші дрібними купюрами, — «Малим Біллем»; Дуг-ласа, іллінойського сенатора, демократа, — він низенький на зріст, усього чотири фути, зате дуже красномовний, — «Маленьким Велетнем». Ви можете проїхати від Техасу до самого Мену і не почути ані імені Кесс: його називають «Довгоногим мічіганцем», ані імені Клей, якого кличуть «Рябим хлопцем з млина». Клей — син мірошника.

— Я скоріше називав би їх Клеєм і Кессом, так коротше, — мовив парижанин.

— Ви б порушили встановлену традицію. Ми називаємо Кервена, секретаря скарбу, — «Хлопцем з батогом». Данієля Вебстера — «Чорним Деном». Щодо Вінфілда Скотта, то ми прозвали його «Мерщій-тарілку-супу!», бо він, як розгромив англійців біля Чіппівея, відразу сів обідати.

Клубок туману, що з’явився вдалині, збільшився. Тепер він займав на обрії сегмент градусів десь із п’ятнадцять. Здавалося, туман сам повзе по воді, бо вітру не було. Бриз майже зовсім ущух. Море було плоске в своїй незрушності. Полудня ще не було, а сонце вже почало меркнути. Воно світило, та не гріло.

— Здається, погода міняється, — озвався турист.

— Напевно, буде дощ, — мовив парижанин.

— Або туман, — докинув американець.

— Шановний добродію, — вів далі турист, — в Італії найменшо дощу випадає в Мольфетта, а найбільше — в Тольмеццо.

Опівдні, згідно з острівним звичаєм, продзвонили до обіду. Обідати йшов, хто хотів. Деякі пасажири захопили харчі з собою, тож весело закусювали просто на палубі. Клюбен не обідав.

Поки їли, розмова не припинялася.

Гернсеєць, здогадавшися, що американець розповсюджує Біблію, підсунувся до нього.

Місіонер запитав:

— Ви знаєте тутешнє море?

— Авжеж, я тутешній.

— Я також, — озвався один із малоенців.

Гернсеєць кивнув головою, підтверджуючи його слова, і вів далі:

— Ми зараз у відкритому морі. Дуже добре, що ми не попали в туман, коли пропливали повз Менк’є.

Американець повернувся до малоенця й сказав:

— Острів’яни знають море краще, ніж жителі узбережжя.

— Це правда. Куди нам! Ми — жителі узбережжя — ні на морі, ні на суші.

— Що воно за штука — Менк’є? — запитав американець.

— Купа препаскудного каміння, — відповів малоенець.

— А є ще і Греле, — докинув гернсеєць.

— Атож, хай йому грець! — піхопив малоенець.

— І Шуас, — додав гернсеєць. Малоенець розреготався.

— Ну, коли так, то в нас є ще Дикуни, — мовив він.

— І Ченці, — підкинув гернсеєць.

— І Качур! — вигукнув малоенець.

— Шановний добродію, останнє слово залишилося за вами, — ґречно сказав гернсеєць.

— Малоенці — не ошуканці! Сказавши ці слова, малоенець підморгнув.

— Хіба нам доведеться минати все це нагромадження скель? — запитав турист.

— Ні. Ми їх залишили на південному сході. Вони вже позаду нас. Гернсеєць провадив:

— На Грелі набереться п’ятдесят сім стрімчаків — великих і малих.

— І на Менк’є — сорок вісім, — докинув малоенець. Тут між гернсейцем і малоенцем спалахнула суперечка:

— Мені здається, пане із Сен-Мало, ви забули ще про три скелі.

— Я полічив усі.

— Від Дере до Головного острова?


— Авжеж.

— А Будинки полічили?

— Сім скель посередині Менк’є? Полічив.

— Бачу, бачу, що ви знавець стрімчаків.

— Що то за малоенець, коли він не знає стрімчаків?

— Приємно чути таке від француза.

Малоенець кивнув на знак подяки головою і мовив:

— Дикуни — це ще три стрімчаки.

— І Ченці — два.

— І Качур — один.

— Ясно, раз Качур — значить, один.

— Нічого не значить, бо Сюарда — одна, а в ній чотири стрімчаки.

— Що називаєте Сюардою? — запитав гернсеєць.

— Сюардою ми називаємо те, що ви називаєте Шуасом.

— Важко пробиватися між Шуасом і Качуром.

— Авжеж, тільки птахам удається.

— І рибам також.

— Не дуже. В бурю їх розбиває об скелі.

— А чи є на Менк’є піщані береги?

— Довкола Будинків.

— Отих восьми скель, що їх видно з Джерсею?

— Точніше, з Азетського узбережжя. Тільки їх не вісім, а сім.

— Під час відпливу на Менк’є навіть можна прогулюватись.

— Звичайно, адже там зустрічаються мілини.

— Хочу сказати, що там теж небезпечно.

— Тільки з боку Гранвіля.

— З усього видно, що ви — мешканці Сен-Мало, так само, як і ми, гернсейці, — любите плавати в тутешніх водах.

— Авжеж, — відповів малоенець, — з тією тільки різницею, що у нас кажуть: «Ми звикли», а у вас: «Ми любимо».

— Ви — чудові моряки.

— Щодо мене, то я торгую худобою.

— Не скажете, як називали знаменитого моряка із Сен-Мало?


— Сюркуф?

— А ще одного?

— Дюге-Труен.

Тут у розмову втрутився комівояжер із Парижа:

— Дюге-Труен? Той, якого накрили англійці? Він був не тільки відчайдухом, але й неабияким бабодуром. Зачарував одну юну англійку, і та визволила його з тюрми. Аж тут пролунав громовий голос:

— Ти п’яний!

IV

Розділ, у якому виявляються всі якості капітана Клюбена

Усі оглянулися.

Виявилось, що капітан кричав на стерничого. Сьєр Клюбен нікому не «тикав». І якщо він звернувся так до стерничого Тангруйля, значить, він нетямився з люті або удавав із себе розлюченого.

Своєчасний спалах гніву звільняв від відповідальності, а буває, переносить її на іншого.

Стоячи на капітанському містку між двома колісними щитами, Клюбен пильно дивився на стерничого. «П’яниця», — ще раз процідив він крізь зуби.

Бідолашний Тангруйль похнюпив голову.

Туман стелився все ширше. Він уже огорнув майже половину обрію. Він розповзався навсебіч: адже туман розтікається, мов олійна пляма. Імла напливала непомітно.

Вітер підштовхував її повільно і безшумно. Мало-помалу вона захоплювала весь океан. Вона підкрадалася з північного заходу, і корабель плив їй напереріз.

Здавалося, що попереду — величезний скелястий берег, рухливий і розпливчатий. Він нависав над морем, як стіна. Чітко виднілась межа, якої сягав водяний простір і за якою він обривався, зникаючи в тумані.

До смуги туману залишалося десь із півмилі. Якби вітер змінив напрям, то пароплав не затопило б туманом, але потрібно було б, щоб він змінився негайно. Відстань на півмилі стягалася і скорочувалася на очах: Дюранда йшла вперед, і туман плив уперед — їй назустріч. Так вони наближалися одне до одного.

Клюбен скомандував піддати пари і повернути на схід.

Якийсь час пливли вздовж берега туману, але він усе наповзав. Одначе пароплав був усе ще залитий яскравим світлом.

В цих маневрах марнувався час. Ніч у лютому западає дуже швидко.

Гернсеєць став уважно вдивлятися в туман.

— Оце так облягло! — звернувся він до малоенців.

— Справжнє паскудство на морі, — сказав хтось із них.

— Усю поїздку зіпсує, — докинув другий. Гернсеєць підійшов до Клюбена.

— Капітане Клюбен! Боюсь, що ми попадемо в туман. Клюбен відповів:

— Я хотів був залишитись у Сен-Мало, але мені порадили їхати.

— Хто саме?

— Старі моряки.

— Ай справді, — погодився гернсеєць, — у вас були всі підстави для того, щоб сьогодні рушити в путь. Хто знає, чи завтра не буде шторму. В таку пору можна сподіватися всього найгіршого.

Через кілька хвилин Дюранда ввійшла в білясту смугу туману.

Тут сталося щось незвичайне. Раптом ті, що були в носовій частині корабля, перестали бачити тих, що розташувалися біля корми. Сіра волога стіна поділила пароплав на дві половини.

Відтак пароплав весь занурився в туман. Сонце начеб перетворилося на величезний місяць. Невдовзі всі почали цокотіти зубами від холоду. Пасажири повдягали свої плащі, а матроси непромокальні куртки. Від спокійного незворушного моря віяло льодовою загрозою. Здавалося, що ця моторошна тиша ховала в собі щось несподіване.

Все було мертвотно-бліде й похмуре. Чорний комин і чорний дим боролися зі свинцево-сірою імлою, котра огорнула пароплав.

Відхилятися від курсу на схід — тепер це було справжнісіньке безглуздя.

Капітан знову взяв курс на Гернсей і збільшив швидкість.

Пасажир-герисеєць, тиняючись біля котельні, почув розмову негра Енбранкама з його товаришем-кочегаром. Пасажир нашорошив вуха.

Ось що казав негр:

— Вранці при сонці ми повзли, як черепахи, а тепер, коли обрій заслало туманом, ми мчимо, як на пожежу.

Гернсеєць підійшов до капітана Клюбена і спитав:

— Капітане Клюбен! Адже боятися нам нема чого, то чи не забагато ми даємо пари?

— Що поробиш, шановний добродію! Треба надолужити час, що його згаяв оцей п’яничка-стерничий.

— Що правда, то правда, капітане Клюбен.

І Клюбен додав задля більшої переконливості:

— Я хочу якнайскоріше прибути на місце. Досить з нас туману, навіщо нас має застати ніч?

Гернсеєць підійшов до малоенців і мовив:

— У нас чудовий капітан.

Час від часу величезні пасма туману, начеб зчесані гребінцем, важко звисали вниз і затуляли сонце. Потім воно виринало знову, зблякле, ніби хворе. Ті шматочки неба, які зрідка визирали, скидалися на засмальцьовані, розмазані смуги олійної фарби —

такий вигляд має небо на театральних декораціях.

Дюранда пропливла повз вітрильник, який з обережності став на якір. То був «Шільтіль» із Гернсею. Шкіпер вітрильника звернув увагу на швидкість ходу Дюранди.

Йому здалося також, що вона йшла неправильним курсом. На його думку, вона надто відхилилась на захід. Пароплав, який летів у тумані на всіх парах, здивував його.

Близько другої пополудні туман погустішав так, що капітан мусив залишити мостик і підійти до стерничого. Сонце зникло, за туманом не було нічого видно. Дюранду облягла біла імла. Пливли у тьмяних, розсіяних сутінках. Не бачили неба, не бачили моря.

Вітер зовсім ущух.

Навіть відро з терпентином, підвішене на кільці під містком між колісними щитами, жодного разу не гойднулося. Пасажири замовкли.

Однак парижанин усе ж мугикав пісеньку на слова Бе-ранже:

Якось то бог проснувся... Хтось із малоенців звернувся до нього:

— Пане, ви з Парижа?

— Так, пане.

І глянув у вікно...

— Що там у Парижі? Щось сталося з землею...

— У Парижі все догори ногами.

— Виходить, на землі те саме, що й на воді...

— Гай-гай, кепська справа з цим клятим туманом.

— О, він може наробити лиха!

— І навіщо всі ці лиха? З якої речі трапляються ці лиха? На бісового батька здалися ці лиха? — розгомонівся парижанин. — Взяти хоч би пожежу в Одеоні. Скільки родин пішло з торбами! Хіба це справедливо? Звичайно, шановний добродію, мені невідомі ваші релігійні переконання, але особисто я цього не схвалюю.

— І я теж, — втрутився малоенець.

— Все, що відбувається тут, на землі, — знову обізвався парижанин, — видається справжнісіньким розрухом. Як на мене, господь відступився від нас. Малоенець замислено почухав потилицю. Парижанин вів далі:

— Милосердний господь наш у відпустці. Слід би видати декрет, який би зобов’язував його сидіти на своєму місці. А то він раює в своєму заміському будинку і йому до нас байдуже. Тому все й пішло шкереберть. Мабуть, шановний добродію, богові набридло керувати нами, він відпочиває, а його намісник, якийсь ангел із семінаристів, бовдур із горобиними крильцями, орудує всіми земними справами. Слово «горобиними» він вимовляв «гороблиними», наче хлопчак із передмістя. Капітан Клюбен, підійшовши до співбесідників, поклав руку на плече парижанинові й промовив:

— Тихо! Думайте, шановний, що кажете. Адже ми на морі. Ніхто не озвався й словом.

Хвилин через п’ять гернсеєць, який усе це чув, прошепотів на вухо малоенцю:

— А наш капітан — віруючий!

Дощу не було, але всі були мокрі. Всіх охоплювала чимдалі дужча тривога, — адже можна було тільки здогадуватися, куди тримає путь пароплав. На всіх наліг сум. Туман встановлює на океані тишу; він присипляє хвилі, душить вітер. У хрипінні Дюранди, що розлягалося посеред цієї тиші, було щось неспокійне і жалібне. З кораблями більше не зустрічалися. Якщо вдалині, чи то поблизу Гернсею, чи поблизу Сен-Мало, інші якісь кораблі, що не попали під туман, то Дюранди, оповитої імлою, вони не могли бачити, а хвіст її диму, що начебто нізвідки не виходив, здавався їм чорною кометою на білому тлі неба. Раптом Клюбен закричав:

— Негідник! Куди ти повернув? Ти що? Хочеш звести нас зі світу? У кайдани б тебе закувати! Геть звідси, п’янюго! — І схопив стерно.

Спантеличений стерничий вмить утік у носову частину пароплава. Гернсеєць мовив:

— Тепер ми врятовані.

Корабель плив далі так само швидко.

Близько третьої години нижні пасма туману, які стелилися над самісінькою водою, стали підніматися, і показалося море.

— Не до душі мені все це, — сказав гернсеєць.

І справді, туман могли розігнати тільки сонце та вітер. Якщо сонце, то добре, якщо вітер, то не дуже. Але для сонця було надто пізно. В лютому о третій пополудні сонце вже слабне. А від вітру на зломі дня годі сподіватися чогось путнього.

Найчастіше він — провісник урагану.

Зрештою, якщо й віяв легкий бриз, то майже нечутно.

Не спускаючи очей з нактоуза, Клюбен тримав у руках стерно і правив пароплавом.

Водночас він цідив крізь зуби слова обурення — так, щоб їх могли чути пасажири:

— Не можна гаяти часу... Через цього п’яничку ми запізнюємося!..

А втім, обличчя його було незворушне.

Море під пеленою туману вже не було спокійним. Де-не-де воно брижилось. Холодні відблиски розливались по поверхні води. Світлові зайчики на хвилях викликають у моряків занепокоєний. Адже вони вказують на те, що верховий вітер повиривав діри у найвищих шарах туману. Туман піднімався, але осідав знову, чимраз густіший. Іноді все огортала непроглядна імла. Пароплав опинився у справдешній тисняві туману. Час від часу страхітливе коло розсувалося, відкриваючи шматочок небосхилу, щоб потім знов зімкнутися, ніби кліщі.

Гернсеєць, озброєний підзорною трубою, стояв на носі Дюранди, як дозорець. Блиснув просвіт, і знову запанував морок. Гернсеєць злякано обернувся.

— Капітане Клюбен! — скрикнув він.

— Що таке?

— Ми йдемо прямісінько на Гануа.

— Помиляєтесь, — холодно відповів Клюбен. Гернсеєць наполягав на своєму:

— Я певен.

— Такого не може бути.

— Я тільки-но бачив на обрії стрімчак.

— Де він?

— Ген там.

— Там відкрите море. Цього не може бути.

І Клюбен далі тримав курс саме в тому напрямі, куди показував пасажир. Гернсеєць знову навів підзорну трубу. За хвилину він знову побіг назад.

— Капітане!

— Чого ще вам?

— Звертайте вбік.

— Навіщо?

— Запевняю вас, що я бачив велику скелю і зовсім близько. Це — Великий Гануа.

— Ви побачили брилу густішого туману — тільки й всього.

— Ні, то Великий Гануа. Бога ради, міняйте курс! Клюбеп повернув стерно.

V

Захоплення Клюбеном досягає найвищої межі

Почувся тріск. Коли судно у відкритому морі налітає на риф і дістає пробоїну, то розлягається звук, сумніший за який уявити годі.

Дюранда зупинилася.

Гернсеєць простяг руки до неба і вигукнув:

— Це Гануа! Я так і казав. На палубі хтось зойкнув:

— Ми пропали!

Уривчастий і різкий голос Клюбена заглушив крики.

— Ніхто не пропав! Спокійно!


З люка котельні висунулася чорна, гола по пояс постать Енбранкама. Негр незворушно мовив:

— Капітане, вода затоплює трюм! Зараз заллє машину. Настала страшна хвилина.

Зіткнення зі скелею скидалося на самогубство. Навіть якщо б воно було вчинене навмисно, нічого страшнішого статися не могло. Дюранда накинулась на скелю, наче хотіла взяти її приступом. Гострий виступ скелі вліз у неї, наче цвях. В обшивці утворилась дірка, більша ніж на квадратний сажень, форштевень був зламаний, крайній виступ розбитий вдрузки, вся передня частина розколота. Знівечений корпус, страхітливо сьорбаючи і захлинаючись, ковтав морську воду. У відкриту рану вливалася смерть. Зворотній поштовх був такий сильний, що сорлінь лопнув, і розгойдане стерно теліпалося на всі боки. Довкола пароплава, розбитого підводним рифом, нічого не було видно, крім суцільного, густого, майже чорного туману. Запала ніч.

Дюранда занурювалась у воду передньою частиною. Вона скидалася на коня, якому бугай розпоров рогами черево. Вона вмерла.

Починалася фаза припливу, і це відчувалося.

Тангруйль витверезився: під час корабельної катастрофи п’яних не буває. Він спустився на нижню палубу, а потім кинувся вгору, кричучи:

— Капітане, вода заливає трюм! За десять хвилин вона буде на рівні шпігатів!

Охоплені жахом пасажири металися по палубі, заламували руки, перехилялися через борти, бігали до машини, зчиняючи ту зовсім непотрібну метушняву, яку породжує паніка. Турист зомлів.

Клюбен махнув рукою, і всі замовкли. Він запитав Енбранкама:

— Скільки часу ще може працювати машина?

— П’ять-шість хвилин.

Тоді він запитав пасажира-гернсейця:

— Я був біля стерна. Ви побачили скелю. На який із стрімчаків ми наразилися?


— На Чайку. В просвіті я дуже добре розгледів Чайку.

— Якщо ми на Чайці, — міркував уголос Клюбен, — то Великий Гануа у нас з правого борту, а Малий — з лівого. До берега одна миля.

Екіпаж і пасажири слухали капітана з напруженою увагою і, тремтячи від страху, не зводили з нього очей.

Спроба облегшити пароплав була б безглуздою й неможливою. Щоб викинути вантаж у море, довелося б відкрити люки, а це збільшило б приплив води. Зайве було б і кинути якір — Дюранда і так була пришпилена до скелі. До того ж якір розгойдувався б на скелястому дні, а шток заплутався б у якірному ланцюгу. Машина, не бувши пошкодженою, могла приводити корабель у рух, аж поки б не погас вогонь у котлі, тобто ще кілька хвилин; примусивши пару і колеса посилено працювати, давши задній хід, можна було б знятись з рифа. Але тоді Дюранда негайно пішла б на дно. Вістря скелі якоюсь мірою затуляло пробоїну і не пропускало воду. Воно було для неї перепоною. Але якби відкрили отвір, не можна було б стримати натиску води і відкачати її помпами. Хто вихопить кинджал, устромлений в серце, той миттю губить пораненого. Знятися зі скелі — означало потонути. Вода заливала в трюмі биків, вони заревіли.

— Шлюпку на воду! — скомандував Клюбен. Енбранкам і Тангруйль кинулися відв’язувати кріплення. Інші члени екіпажу дивилися, ніби закам’янівши.

— Всі до роботи! — гукнув Клюбен. Цього разу всі скорилися.

Клюбен далі віддавав накази тією старосвітською мовою, яку погано розуміли б нинішні моряки:

— Пішов шпиль! Заїло шпиль! Накласти талі! Стоп талі! Талі травити! Не давай сходитися блокам талів! Трави помалу! Трави ходом! Разом! Не давай заритись носом!


Бережи талі! Пішов гинь лопаря — увага!

Шлюпку спустили на воду.

І в ту ж мить колеса Дюранди зупинилися, дим перестав валувати з труби, котельню затопило.

Пасажири, ковзаючи по трапу, чіпляючись за такелаж, скоріше падали, ніж опускалися в човен. Енбранкам підняв непритомного туриста, відніс його в шлюпку і знову піднявся на палубу.

Слідом за пасажирами кинулись матроси. Їм під ноги покотився юнга; вони ступали просто по хлопцеві. Енбранкам загородив прохід.

— - Ніхто не пройде раніше, ніж хлоп’я! — крикнув він.

Своїми могутніми чорними руками він порозштовхував матросів, схопив на руки хлопчика і передав його гернсейцю, який стояв у шлюпці.

Порятувавши юнгу, Енбранкам одійшов убік і сказав:

— А тепер проходьте.

Тим часом Клюбен пішов у свою каюту, зв’язав корабельний журнал та інструменти, зняв компас з нактоуза. Папери та інструменти він віддав Енбранкамові, а компас — Тангруйлю.

— Всі на баркас! — скомандував він.

Матроси не примушували себе припрошувати. Вони всілися раніше, ніж Енбранкам і Тангруйль. Шлюпка була переповнена. Вода мало не переливалася через борти.

— Відчалюйте! — гукнув Клюбен. На баркасі зчинився галас:

— А ви, капітане?

— Я залишаюся.

У того, хто попав у корабельну катастрофу, нема часу розмірковувати, тим більше розчулюватись. І все ж ті, що опинилися в шлюпці, тобто у відносній безпеці, стурбувалися, і вже не за себе. Всі в один голос закричали:

— Їдьмо а нами, капітане!

— Я залишаюся.

Гернсеєць, який добре знав море, заперечив:

— Слухайте, капітане! Ви налетіли на Гануа. Звідси до Пленмона вплав одна миля.

Але шлюпка може пришвартуватися тільки до Рокена, а це дві милі відстані. Довкола підводні камені й туман. Наша шлюпка може припливти до Рокена не раніше ніж за дві години. Буде вже глибока ніч. Приплив збільшується, вітер дужчає. Незабаром зірветься шторм. Але як ударить буря, ми не зможемо повернутися й забрати вас. Ви загинете, якщо залишитеся тут. Їдьмо з нами.

В розмову втрутився парижанин:

— Шлюпка повна, навіть переповнена, то правда: ще одна людина — зайва людина. Але нас тринадцятеро — погана прикмета, то краще вже перевантажити шлюпку ще на одну людину, ніж залишитися в ній чортовою дюжиною, їдьмо, капітане!


Тут обізвався Тангруйль:

— Все трапилося з моєї вини, а не з вашої. Несправедливо, якщо ви залишитесь.

— Я залишаюся! — відрубав Клюбен. — Вночі буря розтрощить корабель на скіпки. Але я його не покину. Коли корабель гине, капітан умирає. Про мене скажуть: «Він до кінця виконав свій обов’язок». Тангруйле, я вам прощаю.

Схрестивши на грудях руки, він вигукнув:

— Слухайте команду! Віддай кінець! Відчалюйте! Шлюпка похитнулася. Енбранкам узявся за стерно. Всі, хто не сидів за веслами, простягли до капітана руки.

— Ура капітанові Клюбену! — закричали вони влад.

— Ось людина, гідна подиву! — сказав американець.

— Пане добродію! Це найчесніша людина на всьому нашому морі! — мовив гернсеєць. Тангруйль плакав гіркими сльозами і бив себе в груди:

— Якби мені вистачило духу, я залишився б з ним. Шлюпка пірнула в туман і зникла. Більше нічого не було видно.

Удари весел, поступово затихаючи, замовкли.

Клюбен залишився сам.

VI

Глибина безодні освітлена

Коли цей чоловік оглянувся довкола, — один на скелі, під навислими хмарами, посеред водяної пустелі, далеко від усього живого, далеко від людської метушні, приречений на смерть, відданий на поталу припливу, що чимраз більшав, і ночі, яка насувалася, — палка радість охопила його душу.

Він досяг своєї мети.

Мрія здійснилася. Довготерміновий вексель, виданий йому долею, оплачено. Покинутий — для нього означало: врятований. Він був на Гануа, за милю від берега, у нього сімдесят п’ять тисяч франків. Ніколи не було такої напрочуд щасливої катастрофи. Нічого не зірвалося: щоправда, все було передбачено. З юних років Клюбен був одержимий ідеєю: поставити чесність на карту в життєвій грі, тобто прославитись як бездоганно чесна людина і, з цього почавши, дочекатися щасливого випадку, стежачи за підвищенням чужих ставок, шукати кращого способу, вгадати потрібну хвилину; не йти навпомацки, а схопити напевно, завдати одного-єдиного удару, загребти банк і пошити всіх у дурні. Він вирішив ураз досягти успіху там, де недалекоглядні злодії попадаються разів з двадцять, і осягти багатство там, де вони кінчають шибеницею. Зустрівши Рантена, він побачив у ньому промінь світла. У Клюбена вмить виник план: примусити Рантена повернути крадене, а самому, щоб уникнути можливого викриття, зійти за мертвого — бо ж це найкращий спосіб зникнення; для цього — потопити Дюранду. Корабельна катастрофа стала необхідністю. На довершення всього зійти з арени, залишивши по собі добру славу; таким чином для всіх його життя завершиться блискуче. Якби хтось побачив зараз Клюбена на розбитому пароплаві, то прийняв би його за демона — щасливого демона.

Задля цієї миті він прожив усе своє життя.

Все його єство ніби промовляло: «Нарешті!» Якийсь відстрашуючий спокій огортав його похмуре чоло. Тьмяний погляд, у глибині якого, здавалося, було щось непроникне, став глибоким і страшним. У ньому палала заграва пожежі, яка охопила всю його душу.

Внутрішній світ людини так само, як і світ зовнішній, ніби перебуває під електричною напругою. Думка — це метеор: у хвилини успіху хмара задумів, які його підготували, ніби розступається, і вискакує іскра; ховати в собі кігті зла і відчувати в них спійману здобич — це щастя, яке випромінює особливе сяйво; злослива думка, тріумфуючи, осяває обличчя; при деяких щасливих комбінаціях, деяких досягнутих цілях, деяких нелюдських радощах в очах людей то з’являються, то згасають лиховісні спалахи світла. Вони схожі на відблиски веселої бурі, вони схожі на грізні зірниці, їх породжує сумління, що перетворилося на імлу і туман. Так сяяли очі Клюбена.

Це сяйво анітрохи не було схоже на те, що можна побачити на небесах і на землі. Негідник, який сидів у Клюбені, вирвався на волю.

Клюбен окинув поглядом безмежну пітьму і не стримався від глухого, злобного реготу.

Нарешті він на волі! Нарешті багатий! Те, чого він шукав, знайдено. Задачу розв’язано.

Поспішати тепер не було потреби. Приплив наростав, отже, підтримував Дюранду, він навіть, здається, трохи підніс її вгору. Пароплав міцно сидів на рифі: не було обави, що він потоне. До того ж потрібно було перечекати, поки шлюпка відпливе якомога далі, а може, чого доброго, потоне. Клюбен на це надіявся. Стоячи в пітьмі на розбитій Дюранді, він схрестив на грудях руки і впивався своєю самотністю і цією темінню.

Тридцять років над ним тяжіло лицемірство. Він був утіленням зла, але повінчався з бездоганною чесністю. Він ненавидів чесноту усією ненавистю невдачливого чоловіка. У душі він завжди був злочинцем; ставши дорослим, він натяг на себе важкий панцер облуди. Під цим панцером жила потвора, під шкаралупою добропорядної людини билося серце вбивці. То був солодкомовний пірат. Він став в’язнем чесності, він огорнув себе в оболонку невинності, за спиною у нього були ангельські крила, які обтяжували мерзотника. Він ніс на собі непосильний тягар всезагальної поваги. Вдавати з себе чесну людину — річ неймовірно важка. Весь час підтримувати в собі рівновагу, задумувати зло, а говорити про добро, — яка виснажлива праця! Під машкарою щиросердності приховувався привид злочину. Ось які суперечності судилися йому. Доводилося опановувати себе, здаватися респектабельним, але в глибині душі він лютився і сміхом глушив зубовний скрегіт. Доброчинство було таким важким тягарем, що він під ним задихався.

Все життя він прагнув укусити руку, яка затискала йому рот. Але, палаючи бажанням кусати, він був змушений цілувати її.

Брехати — значить страждати. Лицемір терпить подвійно: він довго розраховує свій тріумф і продовжує цим тортури. Без кінця примірювати і поєднувати зі строгим способом життя лихі заміри, душевну ницість — з бездоганною репутацією, постійно обманювати, прикидатись, ніколи не бути самим собою — це надзвичайно втомливо. Всі темні помисли, які кишать у мозку, перетворювати на простодушність, знемагати від жадання знищити своїх шанувальників, бути вкрадливим, повсякчас стримуватися, повсякчас себе неволити, безупинно бути напоготові, боятись видати себе, приховувати свої таємні вади, душевну потворність видавати за красу, злобу перетворювати в достоїнство, лоскотати кинджалом, посипати цукром отруту, безперервно слідкувати за округлістю своїх жестів і милозвучністю голосу, за виразом очей — чи може бути щось болісніше! Огида до лицемірства зароджується в потаємних глибинах самого ж лицемірства. Постійно п’ючи каламуть власної брехні, не можеш не спротивити її. Сумирність, якій підступні хитрування надають злочинності, викликає нудоту у самого злочинця, змушеного весь час відчувати в роті присмак цієї суміші, отож подекуди лицеміра починає так тіпати, що він ладен виблювати свої задуми. Ковтати знову цю брудну слину бридко. Додайте до всього незмірну гордість. Як не дивно, але трапляються хвилини, коли лицемір проймається

самоповагою. Він перебільшує значення свого «я». Хробак повзе так само, як і дракон, і так само піднімає голову. Зрадник — не хто інший, як зв’язаний деспот, що може виконати свою волю, тільки погодившись на виконання іншої ролі. Це нікчема, що може, піднятися до небувалих висот. Лицемір — і титан, і карлик.

Клюбен був щиро переконаний, що він пригноблений. Яким правом він не народився багатим? Йому хотілося б успадкувати від своїх батьків не більш не менш як сто тисяч ренти. Чому ж у нього їх нема? Звичайно ж, не з його вини. Чому його позбавили всіх радощів життя, примусивши працювати, тобто обманювати, зраджувати, руйнувати? Чому ж його приречено на довічну муку — підлещуватися, плазувати, прислужуватися, запобігати, добиватися любові та поваги, як день, так і ніч носити личину? Прикидатися — значить ґвалтувати себе. Кому брешеш, того ненавидиш. І ось нарешті настав його час. Клюбен мстився.

Кому? Всім і всьому.

Летьєрі робив йому тільки добро — ще одна зачіпка для невдоволення.

Клюбен мстився Летьєрі.

Він мстився усім, перед ким змушений був себе стримувати. Він відігрувався. Кожен, хто мав про нього гарну думку, ставав його ворогом. Клюбен був полоненим такої людини.

Тепер він вирвався на волю. Втеча вдалася. Він опинився поза суспільством. Те, що матимуть за його смерть, для нього — життя, і воно тільки-но починається.

Справжній Клюбен викривав Клюбена несправжнього. Він перекинув усе одним ударом.

Він, Клюбен, штовхнув Рантена в прірву, Летьєрі — в злидні, людську справедливість — у морок, громадську думку — в оману і відштовхнув від себе все людство. Він відгородився від світу.

Щодо бога, то це тризвуке слово мало його турбувало.

Він тішився репутацією віруючої людини. Ну і що з того?

У душі лицеміра є глибокі тайники, точніше — сам він тайник.

Коли Клюбен залишився наодинці, тайник відкрився. То була мить блаженства, Клюбен розіпнув душу навстіж.

Він упивався своїм злочином на повні груди.

Найпотаємніші глибини зла яскраво вималювались на його обличчі. Клюбен сяяв. Якби Рантен виявився поруч, то його погляд у цю мить видався б поглядом новонародженої дитини.

Машкару скинуто — яка полегкість! Його сумління втішалося, споглядаючи свою потворну голизну і занурюючись на привіллі в гидотну каламуть зла. Його довго мучила людська повага, і це кінець кінцем зродило в ньому нездоланний потяг до безсоромності. В злочинності є щось похітливе. У страхітливих глибинах злочинної душі, так мало досліджених, є щось жорстоко спокусливе, що являє собою розтлінну ницість. Фальшива репутація доброчинності набиває оскому і збуджує смак до ганьби.

Презирство до людей таке велике, що викликає прагнення накликати на себе їхнє презирство. Зазнавати шаноби — скучно. Розв’язність у моральному падінні викликає у лицеміра захоплення. Така людина з жадобою дивиться на відкрите, розперезане в своїй безсоромності паскудство. Опущені мимоволі очі нерідко кидають на нього хтивий погляд з-під лоба. В Марії Алакок живе Мессаліна. Згадаймо Кадьєр і черницю з Лув’е. Клюбен також жив під накриттям. Аморальність була його честолюбною мрією. Він заздрив зухвалій повії, яка з байдужим, начеб вилитим з бронзи лицем віддавала себе на безчестя; він почуває себе більшою повією, ніж вона, і йому набридло вважатися незайманим. Він був Танталом цинізму. І от нарешті тут, на скелі, сам-самісінький, він міг розсупонити свою душу і він це робив. Почувати себе мерзотником без будь-яких перешкод — яка благодать! Усі захоплення, доступні пекельному поріддю, наповнили душу Клюбена в цю щасливу для нього хвилину: йому були виплачені всі недоїмки за його прикидання, лицемірство було позикою, і тепер Сатана за неї повністю розрахувався. Клюбен міг насолоджуватися своєю безличністю, бо люди зникли, його бачило тільки небо. Він сказав собі: «Я — негідник!» — і возрадувався.

Ніколи ще чогось подібного з людським сумлінням не траплялося. Вибух у душі лицеміра не зрівняти з виверженням вулкана.

Клюбен був задоволений, що довкола нього нема нікого, але він не мав би нічого проти чиєїсь присутності. Він насолодився б жахом свідка. Він був щасливий сказати в обличчя людському родові: «Гей, ви, дурні!» Відсутність людей обумовлювала його тріумф, але й послаблювала його. Він був єдиним очевидцем власної слави.

Стояти біля ганебного стовпа по-своєму привабливо. Всі бачать, що ти — падлюка. Примусити юрбу дивитися на тебе — значить утвердитися у власній могутності. Каторжник у залізному нашийнику, виставлений на помості, — деспот, який силоміць прикував до себе всі погляди. Ешафот — своєрідний п’єдестал. Стати центром загальної уваги, причиною збіговиська — хіба це не блискучий тріумф? Примусити громадське око зиркнути на тебе — одна з форм переваги. Для кого зло — ідеал, для того безчестя — ореол. На ешафоті стоїш над усіма. Хай там як, а це все ж таки висота. На ній ти схожий на переможця. Плаха, на яку дивиться весь світ, чимось схожа на трон.

Бути виставленим напоказ — значить бути об’єктом споглядання.

Дурному царюванню, мабуть, судилися радощі ганебного стовпа. Нерон, який підпалив Рим, Людовік XIV, який зрадою захопив Пфальц, регент Георг, який повільно вбивав Наполеона, Микола І, який на очах у всього цивілізованого світу душив Польщу, — всі вони, певно, відчували щось схоже на насолоду, про яку мріяв Клюбен. Глибина презирства вселяє в того, на кого воно спрямоване, думку про власну велич.

Викриття — падіння, а самовикриття — тріумф. Це сп’яніння своїм неприхованим і самовдоволеним зухвальством, це самозабутній цинізм, який ображає все суще. О високе блаженство!

Такі думки начеб суперечать лицемірству, але це не так. Підлота послідовна. Слова — мед, а діла — полин. Ескобар — близький до маркіза де Сада. Доказ: Леотад. Лицемір — закінчене втілення зла, у ньому поєднуються два полюси розбещеності. З одного боку — проповідник, а з другого — розпусниця. Як і диявол, він двостатевий. Лицемір — найстрашніший гермафродит зла. Він сам себе запліднює, в ньому зло дає росток і саме ж перетворюється. Зовні лицемір — чарівливий, а виверніть його — і побачите його огидне єство.

Ось такі уривчасті думки роїлися в голові Клюбена. Він не дуже їх осмислював, але насолоджувався безмірно.

Сніп іскор із пекла — ось думки цієї людини.

Отже, Клюбен стояв якийсь час у задумі: він розглядав свою чесність так, як гадюка, скинувши з себе шкіру, розглядає її. Усі вірили в його чесність і навіть до певної міри він сам.

Він знову розреготався.

Усі думатимуть, що він помер, а він живий і розбагатів! Усі думатимуть, що він загинув, а він урятувався! Гарно він обвів довкола пальця людську дурість! Дурнем виявився і Рантен. Клюбен згадував тепер Ран-тена з безмежним презирством. Презирством лисиці до тигра. Рантенові дременути не вдалося, зате йому, Клюбену, пощастило. Рантен зійшов зі сцени присоромлений; Клюбен зникне, тріумфуючи. Він скористався наслідками злочину Рантена, і саме йому, Клюбенові, усміхнулася доля. Остаточного плану на майбутнє він ще не склав. В залізній тавлинці, засунутій у пояс, лежать три банкноти — цього цілком досить. Він змінить прізвище. Є країни, де шістдесят тисяч франків дорожчі, ніж шістсот тисяч. Непогано було б зашитися в такий закутень і зажити добропристойно на гроші, відібрані в злодюги Рантена. Пустити гроші в обіг, ввійти у світ великих фінансових тузів, збільшити капітал, стати справжнім мільйонером — було б зовсім непогано.

Для прикладу, в Коста-Ріці тільки-но почалася широка торгівля кавою, там нагребеш тонни золота. Одне слово, поживемо — побачимо.

Та й, зрештою, це зараз не має особливого значення. Буде ще час подумати. Головне те, що найважче залишилося позаду. Пограбувати Рантена, зникнути разом із Дюрандою — ото було діло! Воно облагоджене. Все інше — дрібниці. Відтепер ніякої перешкоди. Боятись теж нічого. Не може трапитись щось несподіване. Він добудеться до берега вплав, вночі пробереться до Пленмона, підніметься на сколю, піде просто до будинку, що його навідує нечиста сила, залізе всередину за допомогою мотузки з вузлами, захованої заздалегідь у щілині між брилами, знайде саквояж із сухим одягом та харчами, там йому доведеться перечекати кілька днів; за наведеними довідками він знав, що не мине й тижня, як іспанські бандити, можливо, сам Бласкіто, підпливуть до Пленмона; за кілька гіней його відвезуть не в Тор-бей, як він сказав Бласко, щоб розвіяти всілякі здогади, навести на фальшивий слід, а в Песахес чи Більбао. Звідти він добереться до Вера-Крус або до Нового Орлеана. Зрештою, пора вже кидатися в море, шлюпка далеко, пропливти годину йому не важко — адже до суші всього тільки одна миля, раз він опинився на Гануа. Саме коли Клюбен про це подумав, туман розсіявся. Показалося грізне громаддя Дуврських скель.

VII

Втручається несподіване

Клюбен розгублено вдивлявся. Так, це був він — грізний, пустельний риф.

Не можна було не впізнати його потворного силуету. Обидва Дуври-близнюки у всій своїй моторошності зводились перед очима, а вузький прохід між ними здавався пасткою. То було, сказати б, розбійницьке гніздовище океану.

Вони стояли зовсім близько. Непроглядний туман приховував їх до цього часу, ніби співучасник.

У тумані Клюбен збився зі шляху. Незважаючи на всю його обережність, з ним трапилося те саме, що й з двома великими мореплавцями — Гонзалесом, який відкрив мис Білий, і Фернандесом, який відкрив мис Зелений. Туман увів його в оману. Він здавався йому чудовим засобом для здійснення його наміру, але в ньому ховалася і небезпека. Клюбен відхилився на захід і схибив. Пасажир-гернсеєць, думаючи, що впізнав Гануа, визначив фатальний поворот стерна. Клюбен гадав, що посадив Дюранду на Гануа.

Насправді ж Дюранда, пробита прискалком підводного рифу, була всього лише в кількох кабельтових від Дуврів.

Сажнів за двісті від неї вимальовувалась гранітна брила кубічної форми. На прямовисних схилах скелі виднілися западини й виступи, по яких можна було б видряпатися угору. Рівні лінії її прямокутних шерхлих стін наводили на думку, що зверху має бути майданчик. То був стрімчак «Людина».

Скеля «Людина» сягала вище від Дуврів. Її майданчик піднімався над їх двома шпичастими та неприступними вершинами. Майданчик скелі, осипаний по краях, був наче обнесений карнизом і вражав скульптурною викінченістю ліній. Годі було уявити щось похмуріше й невтішніше. Неквапливі хвилі, які набігали з моря, брижили тихий обрус водяної гладіні довкола стін велетенського чорного обрубка — п’єдесталу для велетенських духів океану та ночі.

Все це видовисько видавалося якимсь застиглим. Ледве-ледве війне вітерець, ледве-ледве збрижується вода. Відчувалося, що під цією німотною гладінню, в бездонних глибинах, кипить життя.

Клюбен не раз бачив здалеку Дуврські скелі. Він пересвідчився, що попав саме на цей риф. Сумнівів не було.

Раптова й страхітлива зміна. Дуври замість Гануа. Не одну милю — п’ять миль уплав. Пропливти п’ять миль неможливо! Дуврські скелі для самотнього розбитка з корабля, що зазнав катастрофи, — видиме і відчутне на дотик втілення останньої хвилини. Заборона, накладена на спробу досягти суші.

Клюбен затремтів. Він сам кинувся в роззявлену пащеку темряви. Єдиний сховок — скеля «Людина». Цілком можливо, що вночі розшумується буря і перевантажена шлюпка з Дюранди перекинеться. Звістка про катастрофу не дійде до берега. Ніхто навіть не знатиме, що Клюбен залишився на Дуврському рифі. У нього тільки одна перспектива: смерть від голоду й холоду. Його сімдесят п’ять тисяч франків не дадуть йому жодної крихітки хліба. Всім його планам настав кінець у цій пастці. Він був старанним будівничим власного нещастя. Ради нема. Порятунку ніякого. Тріумф обернувся загибеллю. Замість звільнення — полон. Замість довгого квітучого майбуття — недовга боротьба зі смертю. Не встиг він змигнути й оком, як його споруда розвалилася; це сталося в мить, коротшу, ніж спалах блискавки. Рай, вимріяний цим демоном, набрав свого справжнього вигляду — вигляду могили.

Тим часом зірвався вітер. Підхоплений, розірваний, розметаний вітром туман велетенськими безладними клубами закочувався за обрій. Показалося море. У трюмі не переставали ревти бики: їх усе більше й більше заливало водою. Насувалася ніч, а з нею, можливо, і буря. Дюранда, що її підняв вище приплив, погойдувалася то справа наліво, то зліва направо, а то ще й почала повертатися на вістрі рифу, як на осі.

Можна було передбачити момент, коли налетить розбурханий вал, зірве її з припону і шпурне на дно.

Було не так темно, як під час катастрофи. Хоч час був і не ранній, все довкола розрізнялося чіткіше. Зникаючи, туман забрав із собою частину темряви. Захід зовсім очистився від хмар. В сутінках біліла небесна просторінь. І її безмежне сяйво освітлювало море.

Дюранда увігналась у риф, задерши вгору корму. Клюбен піднявся на кормову частину пароплава, яка майже вся виступала з води. Він почав пильно вдивлятися в обрій. Властивість лицемірства — обманювати себе надією. Лицемірство — не що інше, як надія злочинця; в основі цього самообману лежить доброчесність, яка перетворилась у злочинність.

Як не дивно, але лицемірству не чужа довірливість. Лицемір довіряється безпристрасності, яка міститься в невідомому і яка допускає зло. Клюбен вдивлявся в простір.

Становище було безнадійним, але в цій чорній душі жевріла надія.

Клюбен запевняв себе, що після туману, який так довго не розсіювався, дрейфуючі та приколоті на якорі кораблі знову вирушать у путь, отже, на обрії може з’явитися якийсь із них.

І справді — раптом з’явилося вітрило. Воно йшло із сходу на захід. Корабель наближався, обриси його чіткішали. Він був оснащений, як шхуна, з одною щоглою, бушприт у нього лежав майже горизонтально. То був кутер. Не мине й півгодини, як він допливе до Дуврських скель.

Клюбен подумки мовив: «Я врятований!»

У такі хвилини людина думає тільки про свій порятунок.

А що як кутер — іноземний! А може, це вітрильник контрабандистів, який тримає курс на Пленмон? Хто знає, чи не веде його сам Бласкіто? В такому випадку буде врятоване не тільки -життя, а й багатство, і зустріч на Дуврському рифі прискорить розв’язку, позбавить його непотрібного очікування в чортівському будинку і завершить небезпечну затію тут, у відкритому морі? Оце буде справді щасливий випадок.

Пристрасна віра в щасливе завершення справи знову охопила темну душу Клюбена. Дивно, якими легковірними бувають негідники, вважаючи, що успіх їм належиться.

Тепер залишалося зробити тільки одне.

Дюранда, що застряла у скелях, зливалася з їхніми обрисами, гублячись у їхніх виломах; вона здавалася непевною, розпливчатою цяткою і в тьмяному світлі надвечір’я не могла привернути до себе уваги корабля, що пропливав неподалік. А от людську постать на майданчику скелі «Людина», що різко чорніла проти блідого сутінкового неба й подавала сигнали нещастя, безперечно, помітять. І тоді спустять на воду човна, щоб підібрати розбитка.

До скелі «Людина» всього двісті саженів. Добратися до неї вплав — просто, вилізти нагору — легко. Не можна гаяти жодної хвилини.

Ніс Дюранди був устромлений в скелю, отже, треба було кидатись уплав із задертої кормової частини, саме звідти, де Клюбен стояв.

Передовсім він кинув лот і переконався, що під кормою корабля дуже глибоко. Мікроскопічні черепашки корененіжок і плістициній, які поприлипали до мастила лота, були неушкоджені, а це вказувало на те, що між скелями глибокі западини і вода в них завжди спокійна, навіть при найсильнішому хвилюванні на поверхні. Клюбен роздягнувся і залишив одяг на палубі. На ку-тері знайдеться для нього в що зодягнутись.

Він не зняв тільки шкіряного пояса.

Вже голий, він провів рукою по поясу, перевірив, чи добре він застібнутий, помацав пальцями залізну тавлинку, відтак швидким, пильним поглядом намітив напрям, якого треба було триматися серед хвиль і підводних скель, щоб допливти до стрімчака «Людина», і, кинувшись сторч головою, пірнув у море. Оскільки він падав з великої висоти, то пірнув глибоко.

Ввійшов далеко під воду, доторкнувся дна, обігнув брили і відштовхнувся, щоб піднятися на поверхню.

І в цю мить він почув, як щось схопило його за ногу.

КНИГА СЬОМА

СТАВИТИ КНИЗІ ЗАПИТАННЯ – НЕОБЕРЕЖНО

І

Перлина на дні безодні

Через кілька хвилин після короткої розмови зі сьєром Ландуа Жільят уже був у Сен-Сансоні.

Він був схвильований аж так, що його неспокій перейшов у болісну тривогу. Що ж там сталося?


Сен-Сансон гудів, як сколошканий вулик. Люди висипали на вулицю. Жінки айкали й ойкали. Деякі з обивателів, здавалося, про щось розповідали, розмахуючи руками; довкола них скупчувалися юрби. Було чути слова: «Яке нещастя!» Але були й такі, що усміхалися.

Жільят нікого не розпитував. Не в його вдачі було ставити запитання. До того ж він був надто стурбований, щоб розмовляти із сторонніми. Він не довіряв чужим розповідям, волів дізнатися про все сам, тому й попрямував до «Оселі відважних». Схвильований до краю, він навіть не побоявся увійти в дім.

Зрештою, двері нижньої зали, які виходили на набережну, були навстіж відчинені. Біля входу товпилися чоловіки та жінки. Заходили всі. Ввійшов і він. Зупинившись на порозі, він побачив сьєра Ландуа, який сказав упівголоса:

— Ви, напевпо, вже знаєте, що трапилося?

— Ні.

— Я не хотів кричати на всю вулицю, каркати про чужу біду, наче ворона.

— В чому ж річ?

— Загинула Дюранда. Зала кишіла народом.

Присутні, збившися в гурти, тихо перемовлялися між собою, наче в кімнаті хворого. Всі, хто тут був, — сусіди, перехожі, любителі новин, роззяви, — тупцялися біля дверей у якійсь нерішучості, не заходячи в кімнату, де сиділа заплакана Дерюшетта; обіч неї стояв мес Летьєрі.

Він прихилився до внутрішньої стіни, його матроська шапка насунулася на брови. По щоці спадало пасмо сивого волосся. Мес Летьєрі мовчав. Руки його повисли, як батоги, груди, здавалося, не дихали. Мав вигляд речі, приставленої до стіни.

Дивлячись на нього, можна було збагнути, що перед вами людина, яка зазнала цілковитого життєвого краху. Дюранди нема — месу Летьєрі нема чого жити. Була у нього на морі рідна душа, тепер вона потонула. Що робити далі? Щоранку вставати, щовечора лягати? Не чекати більше Дюранди? Не бачити, як вона відчалює? Не бачити, як вона повертається? Чи ж варто доживати решти своїх днів без усякої мети? Їсти, спати — а далі? Вінцем старань цієї людини було чудове твориво, метою всіх його устремлінь був прогрес. І ось прогресу як не було, чудесне твориво — мертве. Протягти на світі ще кілька пустих років — навіщо? Віднині йому нічого робити. В такому віці життя з початку не починають, до того ж він розорений. Нещасний старий чоловік!


Дерюшетта, плачучи, сиділа біля нього на стільці й тримала в руках його руку. Її пальці сплелися на його судомно стиснутому кулаці. І вже з цього було видно, що хоч вони пригнічені обоє, але по-різному. У сплетених пальцях ще тліла надія, у судомно стиснутому кулаці — нічого, крім відчаю.

Мес Летьєрі не забирав свою руку, давав Дерюшетті волю. Був цілком збайдужілий. Життя в ньому ледь-ледь жевріло, як у людини, ураженої громом.

Буває, перед людиною розверзається провалля, що вихоплює її з середовища живих. Людей, які ходять по вашій кімнаті, ви не бачите, не помічаєте: вони ніби поруч, але як далеко від вас. Ви для них незбагненні, а вони для вас чужі. Щастя і горе не уживаються між собою. Той, хто впав у відчай, тримається осторонь інших людей, він майже не усвідомлює їхньої присутності, губить відчуття власного існування: він, створений із крові й кості, вже не почуває себе реальною істотою: йому здається, що він бачить себе у сні.

Саме такий душевний стан відбивався на обличчі меса Летьєрі.

Відвідувачі перешіптувалися, кожен казав, що знав. Ось до чого зводилися новини. Напередодні, незадовго до заходу сонця, Дюранда потрапила в густющий туман, налетіла на Дуврський риф. За винятком капітана, який не хотів покинути свого корабля, весь екіпаж та пасажири врятувалися на баркасі. Шквал, який налетів з південного заходу після туману, мало що не потопив їх удруге й не поніс у відкрите море, далеко від Гернсею. Однак уночі їм пощастило: зустрілися з вітрильником «Кашмір», який підібрав їх і завіз у порт Сен-П’єр. Все сталося з вини стерничого Тангруйля, якого тепер запроторили в буцегарню. Клюбен же виявив себе людиною високого польоту духу.

Лоцмани, — а їх серед присутніх було немало, — вимовляли слова «Дуврський риф» з якимось особливим притиском. «Незавидний притулок», — мовив один із них. На столі лежав компас, купа журналів і зошитів: очевидно, це й був компас та бортові документи, які сьєр Клюбен передав Енбранкамові та Тангруйлю, коли баркас покидав Дюранду. Чудовий взірець самовідданості людини, яка у свою передсмертну годину рятувала навіть нікому не потрібні тепер папери: маленька деталь, сповнена незвичайної величі, піднесене самозречення.

Всі одностайно захоплювалися Клюбеном і так само одностайно надіялися на його порятунок. Кутер «Шільтіль» прибув на кілька годин пізніше, ніж «Кашмір», отож він і приніс найсвіжіші новини. Він проплавав цілу добу в тих самих водах, що й Дюранда, перечікуючи туман і маневруючи під час шторму. Шкіпер «Шільтіля» був серед присутніх.

Коли Жільят увійшов у кімнату, шкіпер саме почав розповідати месу Летьєрі про те, що сталося. Його розповідь була справжнім рапортом. Під ранок, коли буря затихла і вітер став сприятливим, шкіпер «Шільтіля» почув серед моря ревіння волів. Звичне для пасовища ревище, розлігшись у широкому морі, здивувало його, і він спрямував судно в той бік. Між скелями Дуврів він і побачив Дюранду. Море заспокоїлося так, що він міг підпливти якнайближче. Він гукнув — чи не озветься капітан. У відповідь почулося тільки ревіння биків, які захлиналися в трюмі. Шкіпер «Шільтіля» був певен, що на борту Дюранди не було більше нікого. Розбитий об підводну скелю пароплав чудово тримався на поверхні води, отже, незважаючи на бурю, Клюбен міг там переночувати. Така людина, як він, легко не здається. Якщо його там не було, значить, він урятувався. Чимало шлюпів і люгерів із Гран-віля і Сен-Мало, які вибралися з туману ввечері напередодні, поза всяким сумнівом, пропливали повз Дуврські скелі. Якийсь із них, певно, і підібрав капітана Клюбена.

Слід нагадати, що, покидаючи потерпілу Дюранду, шлюпка з пароплава була переповнена, зайва людина могла б її перевантажити, і шлюпка пішла б на дно: саме тому Клюбен прийняв рішення залишитися на розбитому пароплаві. Але, виконавши свій обов’язок, Клюбен, безперечно, залюбки скористався б з допомоги зустрінутого корабля. Можна бути героєм, але не треба бути дурнем. Самогубство з боку Клюбена було б іще більшим безглуздям, адже він був бездоганний. Винний був Тангруйль, а не Клюбен.

Все це було дуже переконливо, шкіпер «Шільтіля», очевидно, мав рацію, і всі з хвилини на хвилину чекали появи Клюбена. Навіть були вирішили підкидати його. З оповіді шкіпера вималювалося два неспростовні факти — Клюбен врятувався, Дюранда загинула.

Із втратою Дюранди доводилося змиритися — лихо було непоправне. Шкіпер «Шільтіля» спостерігав останню фазу катастрофи. Гострий риф, до якого Дюранда начеб була пришпилена, міцно тримав її цілу ніч, чинячи опір бурі, ніби хотів її зберегти для себе; але вранці, коли на «Шільтілі» переконалися, що рятувати нікого, і зібралися вже відпливати від Дюранди, море знову заклекотіло, начеб в останньому нападі скаженого гніву. Велетенський вал підхопив Дюранду, зірвав її із рифу, із швидкістю та прямолінійністю пущеної стріли шпурнув між два стрімчаки Дуврів. Почувся «диявольський тріск», як сказав шкіпер. Дюранда, підкинута хвилею, застряла по середній шпангоут. Вона знову ніби прибита цвяхами, але на цей раз міцніше, ніж на підводному рифі. І хоч як це сумно, вона так і повисла там, віддана на поталу всім вітрам і на поталу всім примхам моря. На думку залоги «Шільтіля», Дюранда майже_ зовсім зруйнована. Вона, напевно, потонула б іще вночі, якби риф не підтримував і не затримував її. Шкіпер «Шільтіля» уважно оглянув пароплав у підзорну трубу. І тепер з точністю, властивою морякові, зробив докладний звіт про всі пошкодження: права раковина пробита, щогли попереламувані, вітрила порозривані, майже всі ванти поперерізувані, світловий люк розплющив, падаючи, рей, контр-тімберси розбиті на рівні планшира від самої грот-щогли до гакаборту, ковпак над люком комірки продавлений, шлюпкові блоки поперекидувані, рубку розвернуло, баллер стерна зламаний, бейфути зірвані, фальшборт зрізаний, бітенги знесені, люковий бімс знищений, планшир зірваний, ахтерштевень переламаний. Буря вчинила несамовитий розгром. Підйомної стріли, прикріпленої до щогли на баку, як і не бувало, не зосталось сліду навіть — знята до решти, полетіла к бісовій матері разом зі всіма підйомними снастями, талями, ланцюгами і залізним блоком. Дюранда покалічена. Тепер вода почне рвати її на частини. Через кілька днів від неї не залишиться й згадки.

Але машина, навдивовижу, майже не пошкоджена, хоч усе кругом зруйноване; ось де вона виявила свої чудові якості. Шкіпер «Шільтіля» ладен був поручитися, що в самій «механіці» великих пошкоджень нема. Щогли пароплава не встояли, але димова труба машини витримала. Залізне поруччя капітанського містка було тільки погнуте, надколісні щити погнуті, коробки пом’яті, але в колесах, здається, не бракує жодної лопаті. Машина навіть не торкнута. Цього був певен шкіпер «Шільтіля». Кочегар Енбранкам, який підходив то до одної, то до другої купки людей, поділяв його певність. Оцей негр, куди розумніший за багатьох білих, ставився до машини з обожнюванням. Він піднімав угору руки, розчепіривши всі десять чорних пальців, і весь час нагадував занімілому Летьєрі: «Господарю, механізм живий». Не сумніваючись у тому, що Клюбен урятувався, а корпус Дюранди приречений, тепер усі тільки й говорили про машину. Машиною цікавилися, як якоюсь живою істотою. Захоплювалися її зразковою поведінкою.

— Ну ж і міцна кумася! — казав французький матрос.

— Де вже міцнішу знайдеш! — підхоплював гернсейський рибалка.

— А що вже хитрунка, зуміла виплутатися з халепи, зазнавши лише двох-трьох подряпин.

Мало-помалу всі розмови перейшли тільки на машину. Пристрасті розпалились — хтось був за, а хтось і проти. У машини виявились як друзі, так і вороги. Не один із власників старих добрих вітрильників, надіючись перехопити клієнтуру Дюранди, нічого не мав проти того, що Дуврські скелі вчинили розправу над новим винаходом. Перешіптування переросло в гул. Сперечалися мало що не на весь голос. Одначе всіх пригнічувала гробова мовчанка меса Летьєрі, отож особливої волі собі не давали, час від часу гомін раз у раз ущухав.

Із всебічного обговорення можна було зробити такий висновок:

Машина — найголовніше. Можна побудувати нове судно, нової ж машини не побудуєш. Машина ж бо була унікальна. Щоб побудувати подібну до неї, не було грошей, а що найгірше — не було кому її робити. Тут пригадали, що конструктор машини помер. На неї було витрачено сорок тисяч франків. Тепер уже ніхто не наважиться вкласти капітал у таку малонадійну справу, адже всі переконалися, що пароплави гинуть так само, як вітрильники; нещасливий випадок з Дюрандою перекреслив увесь її попередній успіх. Одначе було важко думати, що під цю пору механізм, ще зовсім цілий і в доброму стані, через якихось п’ять-шість днів, напевно, буде розбитий на друзки так само, як і корабель. Поки машина ціла, то можна сказати, що ніякої катастрофи не було. Тільки втрата її була б непоправним збитком. Врятувати машину — значить відвернути розорення. Легко сказати — врятувати машину! А хто за це візьметься? Та чи й можливо це здійснити? Взятись і зробити — речі зовсім різні; завжди виявляється, що легше молоти язиком, ніж робити діло. Зрештою, ніколи ще не було такої нездійсненної і нісенітної мрії, як мрія врятувати машину, що застряла в скелях Дуврів. Послати на ці скелі судно з екіпажем для виконання рятувальних робіт — просто безглуздо, про це навіть і думати нічого. Сезон морських бур був саме в розпалі. При першому ж шквалі якірні ланцюги перетруться об гребені підводних скель, і судно розіб’ється об риф. Навіщо влаштовувати ще одну корабельну катастрофу? У тій западині на вершині скелі, де знайшов прихисток легендарний розбиток, що сконав від голоду, вистачило б місця тільки одній людині. Отже, щоб урятувати машину, на Дуврські скелі мав би вирушити хтось один, один туди доправитись, один опинитися в морі, в цій пустині, за п’ять миль од берега, один серед цього жахіття, один супроти передбаченого і непередбаченого; хтось один мав би протягом кількох тижнів голодувати, терпіти злигодні, не сподіваючись ні на чию допомогу в разі небезпеки, не бачачи сліду людського, крім останків того, хто колись у муках помер на цій скелі, — жодного товариша, опріч цього мерця. Та й як узятися до рятування машини? Тут треба бути не тільки матросом, але й ковалем. А яких тільки випробувань не доведеться зазнати! Людина, яка зважилась би на це, була б чимось більше ніж героєм. Вона була б безумцем. Бо при деяких надміру важких подвигах, де стають необхідними майже надлюдські сили, від мужності віє безумством. Бо ж хіба це не безумство — жертвувати собою задля якогось залізяччя? Ні, ніхто не зважиться виправитися на Дуврські скелі. Від машини доведеться відмовитись так само, як і від усього іншого. Де знайти таку людину, такого рятівника, який би зміг впоратися з таким завданням?


Таку думку, тільки трохи інакше висловлену, обмірковували впівголоса всі, хто був у залі.

Шкіпер «Шільтіля», лоцман з молодих літ, підсумував думку всіх таким гучним вигуком:

— Ні, всьому кінець! Нема на світі людини, яка попливла б туди і повернулась би назад із машиною.

— Якщо вже я не беруся за цю справу, — додав Енбранкам, — значить, за неї і братись не можна.

Шкіпер «Шільтіля» безнадійно махнув лівою рукою, показуючи цим жестом, що й сам він не вірить у таку можливість, і додав:

— А якби й знайшовся... Дерюшетта повернула голову.

— То я вийшла б за нього заміж, — сказала вона. Запала мовчанка. Один чоловік вийшов із юрби. Він був дуже блідий.

— Ви вийшли б за нього заміж, мадемуазель Дерюшетта? — запитав він. То був Жільят.

Усі погляди втупились у нього. Мес Летьєрі випростався. Його очі під навислими бровами запалали дивним сяйвом.

Він стягнув з голови матроську шапку і кинув нею об землю, відтак, дивлячись перед себе невидющими очима, урочисто мовив:

— Дерюшетта вийде за нього заміж. Присягаюся перед господом богом.

II

Велике зчудування на західному березі

Ніч, яка настала за цим днем, заповідалася на місячну. Однак хоч би які були сприятливі і ніч, і вітер, і море, ніхто з рибалок не збирався виходити в океан ні з Угла-Пера, ні з Бурдо, ні з Уме-Бене, ні з Платона, ні з порту Гра, ні з Вазонської бухти, ні з Перель-Бея, ні з Пезе-рі, ні з Тьєля, ні з затоки Святих, ні з Пті-Бо — одним словом, із жодної гернсейської бухти чи бухточки. І все пояснювалося дуже просто — опівдні проспівав півень. Коли півень заспіває не в свій час — улову не буде.

Проте ввечері, коли вже стемніло, рибалка, який повертався в Онтоль, побачив щось незвичайне. Поблизу бухти Уме-Параді, за обома Бреями і обома Грюнами, ліворуч від віхи Плат-Фужер, схожої на перекинуту лійку, і ліворуч від віхи Сен-Сансона, схожої на людську постать, йому приверзлося щось подібне до третьої віхи. Що це була за віха? Коли її тут поставлено? Від якої мілини вона застерігає?


Віха зразу ж сама відповіла на ці запитання: вона рухалась — то була щогла. Але здивування рибалки від того не поменшало. Віха поставила йому чимало запитань, а щогла — ще більше. Адже про риболовлю не могло бути й мови. Але в той час, коли інші рибалки повертались на берег, хтось виходив у море. Хто? Чому? Хвилин через десять щогла, посуваючись повільно, припливла до онтольського рибалки. Він так і не зумів розпізнати, чий це човен. Чути було тільки плюскіт весел. Одночасно опускалися на воду два весла. Отже, в човні була одна людина. Вітер віяв з півночі: весляр мабуть, вигрібався, щоб за мисом Фонтенель стати за вітром. Там, слід гадати, він мав іти далі під вітрилами. Значить, мав намір обігнути Анкрес і гору Кревель. Щоб це могло означати?


Щогла сховалась за обрієм, рибалка повернувся додому.

Тієї самої ночі випадкові спостерігачі на західному березі Гернсею в різних місцях і в різний час, незалежно один від одного, побачили щось цікаве. Поки онтольський рибалка прив’язував свого човна, на півмилі далі, біля того кромлеха, що стоїть неподалік од сторожових веж під номерами 6 і 7, один збирач водоростей, їдучи возом по безлюдній клотюрській дорозі, спостеріг, як у морі було піднято вітрила, — поруч із Північною скелею і Піщаною мілиною, далеко на обрії, у місці, куди мало хто й запливав, хіба що той, хто почувався тут, як у себе вдома. А втім, він не звернув особливої уваги на вітрило, бо був приставлений до воза, а не до човна.

Минуло хіба що півгодини після того, як візник помітив вітрило, — і певен штукатур, повертаючись з міста з роботи і обходячи Пелейське болото, раптом побачив майже просто перед себе човна, що безстрашно плив між скель Квенопа, Русдемера і Грипдеруса. Ніч була темна, а море, — таке трапляється нерідко, — осяяне, можна було розрізнити судна, що пропливали вдалині в той чи в той бік. В морських просторах виднів лише цей один човен.

Трохи нижче і трохи згодом збирач лангустів, розкладаючи снасть на довгій косі, яка відділяє гавань Спраги від Пекельної гавані, ніяк не міг збагнути, чого між Воронячою трясовиною і Мульретом петляє човен. Напевно, лоцман був досвідчений і дуже кудись поспішав, раз наважився пробиратися через таке місце. Коли на дзвіниці в Кателі вибило восьму, власник таверни з-над бухти Кобо вгледів за Садовою трясовиною і Грюнетом вітрило, яке повзло дуже близько біля Сюзанни і Західного Грюна, і сторопів від подиву.

Неподалік від бухти Кобо, на відлюдному мисі Уме, у Вазонській бухті, двійко закоханих ніяк не могли розпрощатися й розійтися; і в ту мить, коли дівчина казала хлопцеві: «І йду я не тому, що не люблю бути з тобою, а тому, що роботи в мене ще невпрогорт», — їх відволік від прощального поцілунку чималий човен, який проплив зовсім близько в напрямі Меселетів.

Пан Пейр де Норжіо, який жив на горбу Піпе, близько дев’ятої години вечора саме оглядав дірку, що її зробили злодії в огорожі його невеличкого садка під назвою Жен-рот, точніше, палісаднику, і підраховував збитки, все ж таки звернув увагу на човна, що безстрашно огинав Кро-Пуан у таку пізню годину.

Такий маршрут на другий день після бурі, коли ще не вляглися хвилі, був досить-таки небезпечний. Пливти ним, не знаючи як свої п’ять пальців усіх фарватерів, було б украй нерозсудливо.

О дев’ятій годині тридцять хвилин в Екер’є один рибалка, змотуючи свої сіті, зупинився на якийсь час, аби подивитися на предмет, що виднів між скелями Голубкою та Вітряною і скидався на човен. Суденце наражало себе на неабиякий ризик. Шквали в цих місцях, трапляється, налітають раптово. Скеля Вітряна тому так і називається, що біля неї ні сіло ні впало на судна зненацька зривається вітер. Коли зійшов місяць і настав справжній приплив, коли море у невеличкій протоці Лі-У заспокоїлося, дозорець з острова Лі-У, який там же й жив самотою, набрався страху: він побачив, як між ним і місяцем промайнула якась довга чорна тінь. Чорна і вузька довга тінь була схожа на постать у савані, котра звелася й кудись ішла. Вона повільно ковзала над гранітними стінами, які утворювали пасма скель. Дозорець з Лі-У вирішив, що це «Чорна дама».

«Біла дама» живе на Східній Купі Гороху, «Сіра дама» — на Західній Купі Гороху, «Червона дама» — на скелі Сільєз, що на південь від Маркізової мілини, а «Чорна дама» — на Великому Етакрі, що на заході від Лі-Уме. Вночі при місячному сяйві ці дами виходять зі своїх криївок і зустрічаються.

Чорна тінь могла, звичайно, бути б вітрилом. Довге пасмо рифів, поверх яких вона, здавалося, крокувала, могло, безперечно, заховати човен так, що було видно тільки вітрило; Але дозорець запитував себе: хіба хтось зважився пройти на човні між Лі-У та стрімчаком Грішниця, між Ангільєрами і Лере-Пуан? І з якою метою?.. Отож він і подумав, що то була «Чорна дама».

Коли місяць звернув за дзвіницю Сен-П’єр-дю-Буа, сержант із замку Рокен уже до половини підняв звідний міст і раптом помітив біля входу в бухту, за Верхнім Кане, але не доїжджаючи до Самбіля, вітрильник, який, здавалося, плив з півночі на південь.

На південному березі Гернсею, за Пленмоном, де берег круто спадає в море, є затока, всіяна бездонними ямами і високими скелями; в глибині її є трохи незвична пристань, яку один француз, що проживає на острові з 1855 року, — можливо, той, хто пише ці рядки, — охрестив «Пристанню на четвертому поверсі»; назва ця прижилася, і пристань так називають і нині. А до того її називали Кручею; це скелястий майданчик, напівприродний, папівштучний, і зводиться футів на сорок над рівнем моря; з океаном його зв’язують дві міцні дубові дошки, встановлені паралельно одна до одної і під кутом до берега. Човни піднімають вручну по дошках ланцюгами та блоками; в такий же спосіб, ніби по рейках, їх спускають униз. Для людей приставлено драбини.

В ті часи порт облюбували контрабандисти. Він був малодоступний, отже, вельми для них зручний.

Близько одинадцятої вечора контрабандисти, можливо, ті, на яких розраховував Клюбен, зібралися зі своїми тюками на скелястому майданчику вершини Кручі. Хто займається контрабандою, дивиться на всі боки. Тож контрабандисти підстежували. І їх дуже здивувало вітрило, яке зненацька виринуло із-за чорної громади мису. Світив місяць. Контрабандисти зирили за вітрилом, побоюючись, щоб якомусь дозорцю не заманулося підглядати за ними із засідки Великого Гануа. Але вітрило проминуло Гануа, залишило позад себе на північному заході Бу-Блондель і щезло у відкритому морі в синюватому мареві, що обволікало обрій.

— Куди, к бісовій матері, несе цього човна? — перемовлялись контрабандисти.

Того ж вечора, зразу після заходу сонця, хтось постукав у двері «Будинку на Пустирищі». То був підліток у коричневому вбранні й жовтих панчохах, з чого можна було зрозуміти, що сюди завітав причетник парафіяльної церкви. Двері та віконниці «Будинку на Пустирищі» були наглухо позамикані. Стара рибачка з ліхтарем у руці, яка бродила прибережною мілиною в пошуках «дарів моря», окликнула хлопця і обмінялася з ним такими словами біля самого входу «Будинку на Пустирищі».

— Чого тобі тут треба, хлопче?

— Мені потрібен тутешній господар.

— Нема його.

— А де він?

— Не знаю.

— А завтра буде?

— Не знаю.

— Може, він десь поїхав?

— Не знаю.

— Бачите, тьотю, його хотів навідати новий парафіяльний священик, велебний Ебенезер Кодре.

— Не знаю.

— Його превелебність послала мене довідатися, чи господар «Будинку на Пустирищі» буде в себе завтра?


— Не знаю.

III

Не спокушайте Біблію

Всю наступну добу мес Летьєрі не спав, не їв, не пив; поцілувавши в лоб Дерюшетту, він спитав, чи нема відомостей про Клюбена, потім підписав заяву про те, що не має наміру подавати будь-якої скарги на Тангруйля, і домігся, щоб того звільнили. День він провів у конторі Дюранди, спершись на стіл, не сидячи, не стоячи, сумирно відповідаючи тим, хто його про щось запитував. Зрештою, людська цікавість була вдоволена, і «Оселя відважних» знову опустіла. У готовності поспівчувати завжди ховається прагнення про все вивідати. Двері було зачинено, Летьєрі залишився вдвох з Дерюшеттою. Вогник, який спалахнув в очах Летьєрі, погас, у нього знов був той похмурий погляд, що й у перші години після катастрофи.

Стурбована Дерюшетта, порадившись із Грас і Дус, мовчки поклала біля нього на стіл панчохи, які мес Летьєрі плів у ту хвилину, коли прийшла сумна звістка. Він гірко усміхнувся і сказав;

— Мене тут уже мають за дурня. Помовчавши з чверть години, він додав:

— Дивацтва добрі, коли людина щаслива.

Дерюшетта прибрала панчохи і, скориставшись з нагоди, заодно сховала компас та бортові папери, на які мес Летьєрі дивився аж надто пильно.

Після обіду, незадовго до вечірнього чаю, двері відчинились і ввійшли двоє в чорному — старий і молодий.

Молодого читач, напевно, вже запримітив по ходу нашої розповіді.

В обох відвідувачів був строгий вигляд, але строгий по-різному. Серйозність старого відповідала, так би мовити, його суспільному становищу; серйозність молодика була природна. Одна дається саном, друга — думкою.

Судячи з одягу, обидва були особами духовного стану, обидва належали до офіційної церкви.

Уважний спостерігач зразу помітив би в молодому чоловікові невідповідність між його глибоким серйозним поглядом, що, очевидно, відбивав склад його душі, і його зовнішністю. Серйозність допускає пристрасть і, певно, звеличує її, цей же молодик передусім був просто вродливий. Оскільки він був священиком, то значить, йому минуло вже двадцять п’ять, а проте він виглядав на вісімнадцятирічного. Він утілював і гармонію, і контраст; душа його, здавалося, була створена для покути, а тіло — для кохання. Він був білявий, рум’яний, свіжий, дуже стрункий і щуплий, на ньому чудово сидів костюм строгого покрою; щоки в нього були як у дівчини, руки випещені; тримався він невимушено й просто, хоч і стримано. Все в ньому дихало чаром, вишуканістю, майже чуттєвою принадністю. Але його проникливий погляд ніби приглушував цю надмірну миловидність. Щира усмішка, яка відкривала рівні, як у дитини, зуби, була задумлива і побожна. У ньому поєднувались привабливість пажа і гідність єпископа.

З-під його білявого волосся, яке переливалося золотом, ніби навмисне для того, щоб чарувати, виділялось високе, чисте, гарно окреслене чоло. Ледь помітна зморшка па ньому з двома вигинами над бровами викликала неясне враження про політ думки, яка, наче птаха, розпростерла крила.

Дивлячись на нього, відразу можна було вгадати, що перед вами одна із тих доброзичливих, невинних і чистих істот, котрі, на відміну від людей пересічних, удосконалюються, черпаючи мудрість в ілюзії, а ентузіазм — у життєвому досвіді.

Крізь кришталево прозору юність просвічувала духовна зрілість. На перший погляд молодик, який супроводив сивоголового церковника, видавався його сином, проте коли придивитися пильніше, то його можна було взяти за батька. Супутник юнака був не хто інший як Жакмен Ерод, доктор богослів’я, представник пануючої церкви, майже папістської, але без папи. У ті часи англіканське віровчення розвивалося в напрямі, який згодом визначився і утвердився як пюзеїзм. Доктор Жакмен Ерод належав до того відгалуження англіканізму, яке було майже різновидністю католицизму. Він був довгов’язий, церемонний і бундючний. Його розумовий кругозір був гранично обмежений. Буква замінювала йому розум. Бундючність — одна з головних рис його натури. Весь вигляд Жакмена Ерода відповідав його санові. Він скидався скорше на його священство, ніж на його превелебність. Його сюртук нагадував сутану. Справжнє його місце мало бути в Римі: він мав нахили придворного прелата. Здавалося, він тільки для того й був створений, щоб подавати убір папі й чапати за папськими ношами разом із усім папським почтом in abito paonazzo. Але, випадково народившись англійцем і одержавши теологічну освіту, яка тяжіє радше до Старого, ніж до Нового завіту, він не зміг здійснити такого славного призначення. Всі його блискучі здібності допомогли йому тільки стати парафіяльним священиком порту Сен-П’єр, деканом острова Гернсей і намісником єпископа Вінчестерсько-го. А проте, і це все ж таки немала слава.

Слава не заважала Жакмену Ероду бути назагал непоганою людиною. Як теолог він тішився повагою знавців і був майже авторитетом у головній консисторії архієпископства Кентерберійського — цій Сорбонні Англії. Biн вдавав із себе вельми вченого, самовдоволено і багатозначно примружував очі; у нього були волохаті ніздрі, вищирені зуби, тонка верхня губа і м’ясиста нижня, кілька дипломів, солідний прибуток з церковного майна, друзі баронети; він користувався довір’ям єпископа і завжди носив у кишені Біблію.

Мес Летьєрі так заглибився в свої думки, що, коли ввійшло двоє священиків, ледь помітно нахмурив брови.

Жакмен Ерод підійшов до нього, привітався і трохи зверхньо, але без хвастощів нагадав кількома словами про своє недавнє службове підвищення, повідомив, що, за традицією, з’явився «представити найвисокопоставленішим громадянам міста», і зокрема месові Летьєрі, свого наступника на посту парафіяльного священика в Сен-Сансоні превелебного Джое Ебенезера Кодре, який відтепер буде духовним пастирем меса Летьєрі. Дерюшетта підвелася.

Молодий священик, він же і превелебний Ебенезер, уклонився. Мес Летьєрі пронизав Ебенезера Кодре поглядом і процідив крізь зуби: — В матроси не годиться.

Грас підсунула стільці. Їх превелебності посідали біля столу. Доктор Ерод виголосив орацію. До нього дійшли чутки про сумну подію. Дюранда зазнала корабельної катастрофи. Як духовний наставник, він прийшов зі словами утіхи та поради. Катастрофа з Дюрандою — лихо, але разом із тим — добро. Подумаймо: чи не поймає нас гординя від нашого ж благоденства? Ріки процвітання ховають у собі небезпеки. Не годиться бачити в нещастях тільки погане. Шляхи господа бога незбагненні. Мес Летьєрі розорився. Ну то й що? Бути багатим — значить перебувати в небезпеці. У багатих фальшиві друзі. Бідність їх відганяє. Людина залишається сама. Solus eris. Кажуть, що Дюранда давала одну тисячу фунтів стерлінгів річного прибутку. Для розумної людини це занадто багато. Втікаймо від спокуси, зневажмо золото. Приймімо із вдячністю і наше розорення, і нашу самотність. Одинокість віддячується щедрими плодами. У ній людина здобуває ласку божу. Так Айя відкрив у пустині гарячі джерела, переганяючи табуни ослів отця свого Себеона. Тож хай не озлобиться серце наше супроти незбагненної волі провидіння. Святий Іов, упавши в злидні, потім розбагатів ще більше. Хтозна, чи втрату Дюранди не буде винагороджено навіть дочасними благами? Ось, наприклад, він сам, доктор Жакмен Ерод, уклав свій капітал у чудове комерційне підприємство в Шеффілді, якщо мес Летьєрі захоче увійти в це підприємство, вклавши туди гроші,


які, очевидно, в нього ще лишилися, то він відновить своє багатство. Йдеться про великі поставки зброї цареві для придушення повстання в Польщі. Тут можна збагатитись на триста відсотків. Слово «цар» начеб розбудило Летьєрі. Він перебив доктора Ерода:

— Не треба мені царя. Превелебний Ерод відповів:

— Мес Летьєрі! Царі вгодні господу богу. Сказано ж бо: «Кесареве — кесарю». Цар — це кесар.

Летьєрі знову заглибився у роздуми, пробурмотів:

— Хто такий кесар? Я про нього не знаю.

Превелебний Жакмен Ерод знову взявся вмовляти. Він не наполягав на шеффільдському варіанті. Раз людина не хоче царя — значить, вона республіканець. Превелебний отець допускав, що можна бути республіканцем. І тоді нехай мес Летьєрі звернеться до республіки. В Сполучених Штатах мес Летьєрі зможе відновити свій маєток ще швидше, ніж в Англії. Якщо він хоче подесятирити те, що в нього лишилося, то хай накупує акцій великої компанії, котра займається експлуатацією техаських плантацій, на якій працюють понад двадцять тисяч негрів.

— Не треба мені рабства, — сказав Летьєрі.

— Рабство, — заперечив превелебний Ерод, — інституція священна. В Святому письмі сказано: «Якщо пан ударить раба свого, то за це не зазнає кари, бо він заплатив за нього».

Грас і Дус, стоячи на порозі в дверях, із захватом слухали його превелебність священика.

Превелебний далі промовляв свою орацію. Як ми вже згадали, він мав репутацію назагал непоганої людини і, попри свої кастові та особисті розходження з месом Летьєрі, він, доктор Ерод, щиро пропонував йому ту духовну і навіть матеріальну допомогу, на яку тільки був здатен.

Якщо мес Летьєрі розорився аж так, що не може з вигодою для себе увійти в якесь спекулятивне підприємство, російське чи американське, то чому б йому не стати чиновником і не влаштуватися на пристойно оплачувану посаду. Це благородний терен діяльності, і превелебний отець готовий поклопотатися за меса Летьєрі. На Джерсеї якраз вільна посада депутата-віконта. Меса Летьєрі всі люблять і поважають, і превелебний Ерод, декан Гернсею та намісник єпископа, спроможний здобути для нього посаду депутата-віконта Джерсею. Це дуже важлива посада; мес Летьєрі як представник його королівської величності буде присутній при розгляді судових справ, на дебатах у суді і при виконанні вироків. Мес Летьєрі пильно подивився на доктора Ерода.

— Я не люблю шибениць, — сказав він.

Доктор Ерод, який досі говорив рівно й спокійно, враз підняв голос і заговорив суворим й непохитним тоном:

— Мес Летьєрі! Смертна кара — господня установа. Господь уклав у руки людини каральний меч. У Святому письмі ж бо сказано: «Око за око, зуб за зуб». Превелебний Ебенезер непомітно підсунув свого стільця до стільця превелебного Ерода і сказав йому так, щоб ніхто не почув:

— Ця людина говорить те, що їй напущено.

— Ким напущено? Для чого? — так само впівголоса перепитав доктор Жакмен Ерод. Ебенезер відповів ще тихіше:

— Совістю.

Превелебний Ерод понишпорив у кишені і витяг товстелезну, але маленьку — всього в одну вісімнадцяту аркуша — книжечку у шкіряній оправі із застібками, поклав її на стіл і голосно мовив:

— Ось вона — совість! То була Біблія.

Потім доктор Ерод полагіднішав. У нього було тільки одне бажання: допомогти месові Летьєрі, якого він дуже шанує. Він як пастир має право і повинен давати поради, а чи прийме їх мес Летьєрі, чи не прийме, то вже як сам схоче. Мес Летьєрі, заглибившись у похмурі думки й знову посмутнішавши, вже нічого не слухав. Дерюшетта, яка сиділа поруч з ним, теж задумалась і не підводила очей, вносячи в

розмову, і без того мляву, якусь ніяковість: так буває завжди, коли хтось із присутніх не залучається до спільної бесіди. Очевидець, який нічого не каже, навіює якусь незбагненну гнітючість. А втім, доктор Ерод, здавалось, цього не помічав.

Летьєрі не відповідав, і доктор Ерод заходився просторікувати. Людина радить, а бог надихає. В пораді священика — божеське натхнення. Варто б скористатися з порад, відкидати їх небезпечно. Сохов був одержимий одинадцятьма бісами за те, що погордував порадами Натанаїла. Тибулій був уражений проказою за те, що вигнав зі свого дому апостола Андрія. Варіісус, хоч і був волхвом, осліп, тому що насміхався над словами апостола Павла. Ельксай та його сестри Марта і Мартена ще й досі мучаться в пеклі за те, що знехтували пересторогою Ва-лентіана, який доводив їм — це було ясно, як божий день, — що Ісус Христос, тридцять сім миль на зріст, був демоном. Оолібама, яка називалася також Юдіт, слухала порад. Рувім і Феніїл брали до уваги напучування згори, на що вказують навіть їхні імена: Рувім означає «син споглядання», Феніїл — «лице боже».

Мес Летьєрі грюкнув кулаком по столу і гукнув:

— Я сам винен, бодай би я луснув!

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Жакмен Ерод.

— Хочу сказати, що я сам винен.

— Винен? У чому?

— В тому, що я примушував Дюранду вертатися щоп’ятниці. Превелебний Жакмен Ерод шепнув на вухо превелебному Ебенезеру Кодре:

— Забобонна людина.

Він підвищив голос і заговорив повчально:

— Мес Летьєрі, вірити в п’ятницю — несерйозно. Не треба вірити казочкам. П’ятниця — такий же день, як і всі інші. Часто вона буває щасливим днем. Мелендес заснував у п’ятницю місто святого Августина, в п’ятницю ж Генріх VII дав доручення Джону Каботу; пасажири «Мейфлауера» в п’ятницю прибули в Бухту Провидіння. Вашінгтон народився в п’ятницю двадцять другого лютого тисяча сімсот тридцять другого року; в п’ятницю дванадцятого жовтня тисяча чотириста дев’яносто другого року Христофор Колумб відкрив Америку.

Сказавши це, Жакмен Ерод підвівся. Ебенезер, якого він привів, і собі підвівся. Грас і Дус, здогадавшись, що превелебні збираються відходити, розчахнули двері. Мес Летьєрі нічого не бачив і нічого не чув. Жакмен Ерод шепнув Ебенезеру Корде:

— Він навіть не прощається із нами. Це вже не горе, а просто здичавіння. Мабуть, він з глузду з’їхав.

А тим часом старий священик узяв зі столу свою маленьку Біблію і міцно затис у простягнених руках, як, буває, тримають птаха, боячись, що він вирветься й полетить. Дивлячись на нього, присутні насторожились. Грас і Дус повитягали шиї. Жакмен Ерод постарався надати своєму голосу якомога більшої поважності.

— Месе Летьєрі! Не розстаньмося, не прочитавши сторінки з цієї священної книжки.

Обставини життя знаходять висвітлення в книгах: безбожники знаходять у них Вергілієві пророцтва, віруючі — біблійні одкровення.

Будь-яка книга, коли її розкрити навмання, дає пораду; коли розкрити навмання Біблію — вона провіщає. Надто це благодійно для тих, хто занепав духом. Святе письмо неодмінно приносить страждущим душею полегшення в їхньому горі. Коли бачиш занепалих духом, шукай розради у святій книзі, не вибираючи місця, а читай з чистою душею той вірш, який трапився. Те, чого не може вибрати людина, вибирає

господь бог. Господь знає, що нам потрібне. Його невидимий перст вказує на той несподіваний для нас вислів, який ми читаємо. Хоч би яка сторінка, з неї неодмінно випромінюється світло. Не будемо шукати іншого, зупинимося на цьому. То слово з висоти. Наша доля таємниче відкривається в Письмі, до якого ми звертаємося з вірою та благоговінням. Слухаймо і скоряймося, месе Летьєрі! Ви сумуєте, ось вона книга-розрадниця. Ви хворі, ось книжка здоров’я.

Превелебний Жакмен Ерод натиснув застібку, просунув ніготь між перші-ліпші дві сторінки, потім поклав руку на відкриту книгу, зосередився і, опустивши із статечним виглядом очі, почав уголос читати: Ось що він прочитав:

«Одного разу Ісаак ішов дорогою, яка вела до криниці, названої «Криницею всюдисущого і всевидячого».

Ревекка, побачивши Ісаака, сказала: «Хто цей чоловік, що іде до мене?» Тоді Ісаак ввів її у свій намет і взяв її за жінку, і любов його до неї була велика».

Ебенезер і Дерюшетта перезирнулися.

ЧАСТИНА ДРУГА ЖІЛЬЯТ ЛУКАВИЙ КНИГА ПЕРША РИФ

І

Місце, куди нелегко дістатись і звідки важко вибратись

Човен, що його помічено напередодні ввечері з багатьох місць Гернсейського узбережжя, як можна здогадатись, був відомим нам ботом. Жільят обрав фарватер вздовж берега, повз гряду скель; шлях був небезпечний, але вів просто. Він думав лиш про те, щоб обрати якомога коротшу дорогу. Коли трапляються корабельні катастрофи, не можна гаяти часу, море нетерпляче, запізнення на годину може призвести до непоправних наслідків. Він поспішав допомогти машині, яка опинилася в небезпеці.

Залишаючи Гернсей, Жільят, здавалося, намагався не привернути нічиєї уваги. Його від’їзд був схожий на втечу. Він начеб поспішав, щоб сховатись. Він відхилився від східного берега, ніби не наважувався пливти повз Сен-Сансон і порт Сен-П’єр, він прошмигнув, сказати б, проповз мовчки вздовж протилежного, відносно малозаселеного берега. В бурунах Жільят змушений був веслувати, але він орудував веслами у відповідності з усіма законами гідравліки, плавно загрібаючи воду і відштовхуючись без поспіху, — таким чином він плив уночі з максимальною швидкістю і майже безшумно. Можна було подумати, що він замислив якусь темну справу. В дійсності, кинувшись стрімголов виконувати діло, напевно, нездійсненне, ризикуючи життям, бо майже всі шанси були проти нього, він боявся зустріти суперника.

Рано-вранці око невідомого, що, може, видивлялося з безмежжя, побачило б серед морського простору, в найнебезпечнішій і найпустельнішій місцині, два предмети, відстань між якими неухильно зменшувалася, бо один із них наближався до другого. Перший, майже непомітний у неосяжній хитавиці хвиль, був вітрильним суденцем; у суденці сиділа людина: то був Жільят у своєму боті. Другий, непорушний, велетенський, чорний, вражав дивовижністю своїх обрисів, здіймаючись над розгойданим океаном. Два величезних стовпи підтримували в порожняві над поверхнею води щось на зразок поперечки, яка була начеб мостом між двома опорами. Ця перекладина здавалася здаля такою безформною, що було важко збагнути, чим вона була насправді: разом із биками, на яких висіла, вона складала одне ціле. Все разом нагадувало браму. Але до чого брама у відкритому з усіх боків океані? Споруда ця скидалася скорше на велетень-дольмен, поставлений в океанській просторіш з примхи великого митця і збудований руками, що звикли приміряти свої творіння до безодні. Понурий силует чітко виділявся на діткнутому передранковим сяйвом небі.

На сході уже палав світанок: обрій побілішав, а від того море здалося ще чорнішим. А навпроти, на другому боці неба, заходив місяць.

Стовпи були Дуврськими скелями. Громіздкий цурпалок, всунутий між ними, як поперечка над стояками дверей, — Дюранда.

Риф, тримаючи свою здобич, ніби виставляючи напоказ, вселяв жах: часто в неживих предметах відчувається якась темна й зловорожа зарозумілість щодо людини. Скелі начеб кидали людині виклик.

Важко уявити щось зухваліше й зарозуміліше за цю картину: переможений корабель і безодня, яка здобула над ним перемогу. Обидві скелі, ще мокрі від учорашнього шторму, скидалися на спітнілих бійців. Вітер ущух, море мирно плескалося, за кольором води там, де плавно погойдувалися кетяги піни, вгадувалися велетенські каменюки, що майже сягали рівня морської поверхні; з відкритого моря долинав гул, схожий на дзижчання бджіл. Нічого не порушувало одноманітності водяної рівнини, крім Дуврських скель, які піднімалися над поверхнею моря двома чорними прямими колонами. До пояса вони були оброслі волохатими водоростями. Їх круті боки мовби відсвічували відблиском бойового обладунку. Здавалося, вони знову були готові вступити у битву. Було очевидно, що вони закорінені в підводних горах. Від них віяло якоюсь трагічною всемогутністю.

Море нападає здебільшого тишком-нишком. Воно любить залишатися в тіні. Його бездонний морок ховає у собі все. Воно надзвичайно рідко розголошує свої таємниці. Звісно, в кожній морській катастрофі є щось потворне, але до якої міри — нікому не відомо, море водночас діє явно і потаємно: воно приховує, воно не любить розголошувати своїх учинків. Воно вчиняє корабельну катастрофу і прикриває її, поглинаючи свою жертву, воно виявляє сором’язність. Воно вбиває, грабує, приховує награбоване і посміхається. Воно реве, а потім тихо хлюпає.

Але тут не було чогось подібного. Дуври переможно піднімали мертву Дюранду над водою. Так, начеб дві потворні руки простягнулися з безодні, показуючи бурям труп судна. Вони були схожі на вбивцю, що вихваляється своїм злочином.

До всього домішувався жах передсвітанкової пори. Світанок сповнений таємничої величі, в ньому поєднуються рештки побляклих марень і зародки думки. Від цієї неясної миті віє чимось примарним. Щось на зразок велетенської прописної літери Н, утвореної двома Дуврами і Дюрандою замість поперечної риски, зводилося на обрії з якоюсь сутінковою величністю.

Жільят убрався в свою звичну одежу — вовняну сорочку, вовняні панчохи, підбиті цвяхами черевики, плетену куртку, штани з кишенями з грубого ворсистого краму і червону вовняну шапку, яку в ті часи носили моряки і яка в минулому столітті називалася шапкою галерників. Він упізнав риф і поплив до нього.

Дюранда була чимось протилежним судну, поглинутому глибинами: вона повисла в повітрі.

Неможливо було придумати щось важче, ніж її порятунок.

Уже зовсім розвиднілося, коли Жільят опинився у водах, які омивали риф. Море, як ми вже казали, було майже незрушне. Тільки поміж скелями вирувала стиснута ними вода. Вузька чи широка протока в рифах, вона завжди шумує хвилею, закипає піною.

Жільят підплив до Дуврів з деякою обережністю. Він кілька разів кидав лот. Йому потрібно було розвантажити човен.

Призвичаєний часто покидати острів, Жільят завжди тримав напоготові все найнеобхідніше для від’їзду. Він захопив з собою мішок сухарів, мішок житньої муки, кіш із в’яленою тріскою та копченим м’ясивом, дзбан прісної води, норвезьку писану валізу, в яку поклав кілька товстих вовняних сорочок, матроську непромокальну куртку, просмолені ногавиці і вичинену овчину, яку вночі напинав поверх куртки. Залишаючи «Будинок на Пустирищі, він поквапом вкинув все це в бот, не забувши прихопити свіжу хлібину. Він так поспішав, що взяв із собою з інструментів тільки ковальський молот, сокиру і малий топірець, пилку та мотузку з вузлами і з гачком на одному кінці. З такою мотузкою-драбиною, вміючи нею користуватися, можна подолати найпеприступніші скелі: досвідчений моряк вилізе з її допомогою на найкрутіші схили. На острові Серк часто бачиш, як вірно служить така мотузка рибалкам Госленської гавані. В човні лежали сіті, вудки та інші рибальські снасті. Жільят прихопив їх за

звичкою і, звісно, машинально, бо якби він дав хід своїй затії, то довелося б провести немало часу серед каменюк рифу і навряд чи йому знадобилося б тут все оце риболовецьке причандалля.

Коли Жільят доїхав до рифу, був час відпливу — обставина аж надто сприятлива. Відринувши, хвилі оголили біля підніжжя Малого Дувру кілька плоских і трохи похилих прискалків, схожих на кронштейни, здатні підтримувати підлогу. Поверхні цих прискалків, місцями вузькі, а місцями широкі, піднімались приступцями через нерівні проміжки вздовж прямовисної стіни моноліту й закінчувалися смужкою карниза над самою Дюрандою, яка стирчала між двома стрімчаками. Вона була затиснута ними, ніби лещатами. На цих площадках зручно було висадитись і розміститися. Тут Жільят міг тимчасово вивантажити провізію, привезену в човні. Але треба було поспішати, бо прискалки залишалися над водою всього кілька годин. Коли настане приплив, їх покриють піняві хвилі.

До цих плоских та скісно стесаних каменів Жільят направив свого човна. Мокрі та слизькі водорості вкривали їх товстим шаром, а деякі з них були під кутом, то легко було посковзнутись.

Жільят роззувся, стрибнув босоніж на водорості і прив’язав човна до прискалка. Потім він постарався пробратись якомога далі по вузькому гранітному карнизу, підійшов під Дюранду, підвів угору погляд і став розглядати її. Дюранда була підхоплена, підвішена і начеб вклинена між дві скелі на висоті приблизно двадцяти футів над рівнем води. Тільки хвилі несамовитої потужності могли закинути її сюди.

Скажена сила їхніх ударів нітрохи не дивує людей моря. Досить навести такий приклад: 25 січня 1840 року в Сторській затоці, коли буря вже втихомирилась, натиском останнього валу перекинуло цілий бриг через корпус корвета «Марна», який застряв на мілині, і вбило бушпритом уперед між двох стрімчаків. Зрештою, в Дуврах залишилася тільки половина Дюранди.

Ураган відірвав пароплав від води, начеб вирвав його з лап хвиль. Вітряний вихор закрутив судном, а вихор водяний намагався його затримати, і ось споруда, яку тягли на два боки руки бурі, розломилась навпіл, як тонка планка. Задня частина з машиною і колесами, піднята над розбурханою піною, підігнана оскаженілим циклопом в тіснину між Дуврами, ввігналася туди по мідель-бімс і застряла. Вітер добре вицілив: щоб вбити такий клин між Дуврськими скелями, ураган перетворився в довбню. А носову частину поволік із собою шквал води. Він перекочував її через хвилі, поки не розбив на друзки об підводне каміння. Із продавленого трюму викинуло в море затоплених волів.

Величезний шмат борту носової частини залишився ще цілим і висів на тімберсах лівого надколісного щита, утримуваний розхлябаними клинцями, які нелегко можна було розрубати одним ударом сокири.

То тут, то там на окремих звивинах рифу виднілися балки, дошки, шматки вітрил, шматки ланцюгів, всілякі інші уламки. Вони мирно лежали на скелях. Жільят пильно розглядав Дюранду. Кіль нависав над його головою, як скеля. Обрій був ясний, безмежне море ледь-ледь погойдувалось. Сонце велично випливало із-за круглої синьої просторіні.

Час від часу з розбитої Дюранди скочувалася крапля води і падала в море.

II

Довершеність руйнування

Дуври різні як за формою, так і за висотою.

Шпичастий і зігнутий Малий Дувр від підніжжя до вершини був весь у довгих розгалужених жилах відносно м’якої цеглянистого кольору породи, яка своїми пластами перетинає граніт. На виході з масиву скелі в цих червонуватих пластах є виїмки, чіпляючись за які, зручно видряпуватись угору. Одна з таких виїмок, розміщена трохи вище розбитого судна, була настільки розширена й вигладжена бризками хвиль, що перетворилася в нішу, в якій можна було б поставити статую. Гранітна поверхня Малого Дувру була заокруглена й гладенька, як лідійський камінь, але м’які обриси не скрадують його строгості. Малий Дувр закінчується вістрям, схожим на ріг. Великий Дувр відполірований, суцільний, рівний, прямий, наче

вирізаний за кресленням зі шматка чорної слонової кістки. Ні западини, ні виступу. Але негостинно виглядають його круті схили, навіть каторжанин неспроможний покористуватися ним під час утечі, навіть птах не зів’є там гнізда. На вершині його, так само, як на стрімчаку «Людина», видніється майданчик; тільки він недоступний.

На Малий Дувр можна піднятися, але втриматись там ніде: на Великому можна розміститись, але туди не доберешся.

Побіжно оглянувши риф, Жільят повернувся в човен, вивантажив свої скромні пожитки на найширший з кам’яних карнизів, що виступали з води, зв’язав їх у тугий пакунок, загорнув у брезент і, стягнувши петлю стропа, втиснув у щілину скелі, куди не долітали хвилі, а відтак, чіпляючись руками й ногами, видряпуючись нагору з прискалка на прискалок, хапаючись за найменші нерівності, дістався по Малому Дувру до завислої в повітрі Дюранди.

Видряпавшись на рівень надколісного щита, він стрибнув на палубу. Розбитий пароплав усередині являв моторошну картину.

Дюранда зберігала сліди жахливого насильства. То було свавілля бурі, від якого в жилах холоне кров. Ураган на морі поводить себе, як зграя піратів. Ніщо так не схоже на насильницький напад, як корабельна катастрофа. Хмара, грім, дощ, вітри, хвилі, скелі — все це зграя насильників, які сіють довкола себе жах.

На зруйнованій, понівеченій палубі, здавалося, чувся шалений тупіт морських духів. Відбиток дикого бешкету лежав на всьому. Химерно повикручувані залізні частини вказували на скажені шквали вітру. Міжпалубний простір був схожий на палату божевільного, де все перебите.

Навіть хижий звір так не терзає свою здобич, як море. Вода випускає кігті. Вітер кусає, хвиля ковтає, морські вали — щелепи. Вони роздирають на шматки і роздроблюють. Океан ударяє так само, як лев лапою. Особливістю руйнації на Дюранді була ґрунтовність і старанність, з якою вона чинилася. То була жахлива робота живолупа. Багато з безчинств, здавалося, були зроблені навмисне. Можна було б сказати: яка жорстокість! Обшивка бортів була знята по-мистецьки, циклон — майстер на такі справи. Рвати на частини, стругати — така примха цієї потвори, цього велетенського руїнника. У циклона катівська хватка. Руйнація, яку він вчиняє довкола, схожа на наслідки тортур. Можна подумати, що він зганяє злість, він збиткується, як дикун. Знищуючи, він анатомує. Він терзає тонуче судно, мститься, забавляється, виявляючи в цьому дріб’язковість.

У наших широтах циклони — явище не часте, але тим воно страшніше, що налітає несподівано. Зустрівши на своєму шляху скелю, він може закрутити гвинтом вихор. Буває, що ураган, звившись над Дуврами спіраллю і раптово ударившись об стрімчак, перетворюється на смерч і закидає пароплав на скелі. Під час циклона корабель для вітру — це все одно, що камінь для пращі. Дюранда була схожа на людину, розрубану надвоє: з перетятого черева, наче нутрощі, вивалилися переплутані уламки. Снасті погойдувались і підстрибували на вітру; з брязкотом похитувались ланцюги; оголені м’язи й нерви корабля безсило повисли. Те, що не було попереламуване, було розладнане; шматки обшивки підводної частини, у якій стирчали цвяхи, нагадували шкребла; все мало вигляд цілковитого безладдя; ганшпуг став шматком заліза, лот — шматком свинцю, юферс — шматком дерева, гардель — віхтем клоччя, бухта троса — переплутаним мотком, ліктрос — ниткою-наміткою: скрізь кричуща безцільність знищення; все було зірвано, витягнуто, розколото, погризено, покороблено, пробито, знищено; в цій страхітливій купі уламків утратився взаємний зв’язок; хоч куди не глянь — скрізь діри, розпад, розриви, у всьому невизначеність, неусталеність, властиві будь-якому неладові, чи то зіткненню людей, яке називається битвою, чи зіткненню стихій, яке називається хаосом. Все випадало, все сповзало: дошки, рейки, шматки заліза, троси, балки потоком ринули до велетенської пробоїни в кильовій частині і, застрявши на самому її дні, при найменшому поштовху могли посипатись у море. Від міцного корпусу судна, яким так пишалися недавно, залишилася тільки ця корма, зависла між Дуврами, яка, здавалося, от-от упаде; вона була пробита в багатьох місцях, і крізь широкі отвори видніло темне черево корабля. Знизу хвиля запльовувала піною ці жалюгідні рештки.

III

Здорова, але не врятована

Жільят не сподівався, що знайде тільки половину судна. В розповіді шкіпера «Шільтіля», хоч вона була дуже точна, не було й натяку на те, що Дюранду розірвало надвоє. Очевидно, перелом судна стався під непроникною товщею піни в той момент, коли шкіпер «Шільтіля» почув «диявольський тріск». Його, мабуть, тоді вже далеко віднесло від місця події останнім поривом шквалу, і те, що він здаля прийняв за велетенський вал, було смерчем. Пізніше, підпливши назад, щоб подивитися на розбитий корабель, він побачив тільки кормову його частину, а місце перелому, тобто те місце, на якому носова частина відокремилася від корми, він не побачив, бо вона втиснулась в щілину між рифами. У всьому іншому розповідь шкіпера «Шільтіля» точнісінько відповідала дійсності. Корпус загинув, машина — непошкоджена.

Таке нерідко трапляється при пожежах і корабельних катастрофах. Логіка лиха незбагненна.

Переламані щогли попадали, комин машини навіть не погнувся; велика чавунна плита, яка була опорою машини, вберегла її в цілості й кожну деталь зокрема. Дощата обшивка надколісних щитів порозлазилась, як планки жалюзі, але крізь отвори між дошками можна було побачити неушкоджені колеса. Бракувало тільки кількох ло-патів. Крім машини, залишився неторкнутим і великий кормовий шпиль, на ньому зберігся ланцюг, і завдяки міцній рамі з дубових брусків він міг іще бути корисним, якби не розкололась палуба при натяжці кабаляра. Палубний настил майже скрізь прогинався, він був розхлябаний, зате брус корпусу, який застряв між Дуврами, як ми вже казали, сидів міцно.

Машина збереглася начеб на посміх, і це надавало катастрофі іронічного відтінку. У своїм похмурім лукавстві невідомість іноді розсипається подібними гіркими посмішками. Машину врятовано, і все-таки вона загинула. Океан полонив її, щоб зруйнувати на дозвіллі. Так кіт грається з мишею.

Машині судилася довга агонія і поступовий розклад, їй судилося стати іграшкою в дикунських забавах хвиль, їй судилося зменшуватися день від дня і нарешті ніби розтанути. Що робити? Важко було допустити божевільну думку, щоб ця важенна брила з частин машини і коліс, масивна і тендітна водночас, приречена на нерухомість власною вагою, залишена в цій пустелі на волю руйнівних сил, віддана рифом на розправу вітру і хвилям, уникнула повільного знищення серед оцих невблаганних стихій.

Дюранда стала полонянкою Дуврів. Як її звільнити? Як її звідти витягти?

Важко влаштувати втечу людини, але наскільки важче завдання влаштувати втечу машині!

IV

Попереднє ознайомлення з місцевістю

Жільят потрапив у круговерть нагальних справ. Але найневідкладніша з них — знайти стоянку для бота і захисток для себе.

Дюранда більше осіла на лівий борт, як на правий, тому її правий надколісний щит займав вище положення, ніж лівий.

Жільят виліз на правий щит. Звідти він побачив підводні скелі, і хоч їх довгий гострокутний ланцюг поза межами Дуврів гнув чимало колінець, перед ним відкривався геометричний план усього рифу. З вивчення його він і почав.

Дуври, як ми вже казали, двома вежами підводились біля входу у вузьку протоку, яка тяглася, ніби вуличка, між прямовисними фасадами гранітних стрімчаків. Ці дивовижні, начеб вирубані сокирою коридори в первісних геологічних формаціях морського дна трапляються досить часто.

Звивиста тіснина не просихала навіть під час відпливів, її завжди перетинав бурхливий потік. Різкі повороти в залежності від напряму вітру були сприятливі або несприятливі: вони то бентежили прибій, змушуючи його затихнути, то доводили його до шаленства. Найчастіше траплялося останнє: перепони дратують море, і воно починає скаженіти; від надміру сказу море заходиться піною.

Ураган у Дуврській ущелині так само стиснутий і так само сповнений люті. У бурі хворобливий спазм сечоспускання, її могутнє дихання могутнім і залишається, до того ж воно стає пронизливим. Boнo і коле, і крушить. Це і спис, і довбня. Уявіть собі вихор, який водночас є протягом.

Обидва ланцюги скель, утворюючи щось на зразок морської вулиці, спускалися заломами від Дуврів і, поступово знижуючись, на певній відстані входили у воду. Був там і ще один вхід у гавань, але трохи нижчий і вужчий, ніж Дуврські ворота, — східна протока в тіснині. Можна допустити, що обидва скелястих гребені тяглися підводною вулицею до стрімчака «Людина», який височів на протилежному кінці мису. Зрештою, під час відпливу — а саме в цю пору Жільят оглядав місцевість — обидва ряди мілководдя проглядалися досить чітко: вони виступали з води безперервною грядою.

Стрімчак «Людина» на сході завершував і підпирав колоною весь підводний масив, який починався на заході аркою обох Дуврів. З пташиного лету підводне каміння рифу, з Дуврами на одному кінці і стрімчаком «Людина» — на другому, скидались на чотки, викладені зміястою лінією. Назагал же Дуврський риф — не що інше, як гребінь гірського кряжа, схованого в океанських глибинах, який виставив з води два гігантських стрімчаки, схожі на дві шаблюки, що майже стикаються кінчиками між собою. Такі титанічні породження морських надр. Шквали й коливання води позазубрювали цей гребінь, і він став схожий на пилку. Виднілась тільки невеличка верхня частина: це і був риф. А те, що ховала під собою вода, було, очевидно, велетенським. Тіснина, в яку ураган закинув Дюранду, пролягала між довжелезними лезами цього кряжа.

Тіснина, ламаючись, як блискавка, мала майже одну і ту ж ширину. Так створив її океан. Ця дивна геометрична точність — наслідок безконечного бурління вод, наслідок роботи хвилі.

З кінця в кінець тіснини йшли паралельно дві скелясті стіни, відстань між якими майже скрізь дорівнювала головному шпангоуту Дюранди. Зігнуте і начеб відхилене від Великого Дувру заглиблення в Малому Дуврі дало можливість втиснутися між обох Дуврів надколісним щитам. У будь-якому іншому місці тіснини їх роздавило б. Подвійний внутрішній фасад рифу навіював якийсь жах. Коли досліджують пустелю, ймення якій — океан, то розкриваються дивовижні таємниці, доти не відомі нікому. Те, що Жільят побачив з висоти розбитої Дюранди, приголомшувало. Нерідко в гранітних горловинах океану навіки відбитий химерний прообраз корабельної катастрофи. В Дуврській тіснині він мав свої особливості — був неймовірно страшний. Подекуди на крутосхилах червоні плями оксидів гірських порід виступали згустком крові, що запеклась і стала схожа на випоти підземної різанини. У цьому рифі щось нагадувало катівню. Шорсткий морський камінь, забарвлений у всі кольори де розчином металевих сумішей, вкраплених у граніт, а де й звичайною пліснявою, був то лиховісно пурпуровий, то ядуче-зелений, то поцяткований ясно-червоними бризками; він наводив на думку про знищення й страту. Здавалося, перед вами — невисохлі стіни катівні. Можна було б сказати, що тут на всьому лишилися сліди катівського насильства над людиною: передсмертні судороги мовби застигли в обрисах прямовисних скель. А в деяких місцях різанина ніби тільки-но скінчилася: стіни ще були мокрі, навіть опливали так, що не можна було доторкнутися до них пальцем, щоб не вимазатися у кров. У все в’їлася кривава іржа від катувань. Біля підніжжя двох рядів скель то на рівні води, то під водою, то на мілині, де обвалився берег, були розкидані потворні круглі валуни — багряно-червоні, чорні й фіолетові; вони нагадували вийняті нутрощі якихось велетенських тварин — одні скидалися на тільки-но вирвані легені, інші — на гнилу печінку. Так, ніби тут недавно повипорювали черева велетням. Довгі червоні нитки, мовби зловісні патьоки крові, зверху донизу борознили граніт. Таке можна часто спостерігати в підводних печерах.

V

Кілька слів про таємну співпрацю стихій

Подорожньому, для якого волею випадку океанський риф стане тимчасовим пристановищем, далеко не байдужа форма цього рифу. Є пірамідальні рифи з єдиною

вершиною, що виступає з води; є рифи-кільця, які схожі на велетенські кам’яні вінки; а є ще рифи-коридори. Риф-коридор — найнебезпечніший. І це не тільки тому, що хвиля б’ється і борсається між його стінами і гримкотять у тісних протоках буруни, а й через загадкові особливості метеорологічних явищ, які тут виникають, очевидно, у зв’язку з паралельним розміщенням у відкритому морі двох скель. Два прямі, як леза, стрімчаки — то справжній прилад Вольта.

Риф-коридор тягнеться в певному напрямі. Це дуже важливо. Адже це головним чином і впливає на повітря та воду. Риф-коридор механічно діє на хвилі і вітер завдяки своїй формі і діє гальванічно — можливо, завдяки різному ступеню намагніченості вертикальних площин двох протиставлених одна одній і взаємно протидіючих мас. Рифи такого роду притягують до себе всі скажені сили стихії, розсіяні в урагані, і мають незвичайну властивість: ніби збирають воєдино, посилюючи в такий спосіб силу шторму.

Отим-то бурі поблизу них особливо скаженіють.

Треба мати на увазі, що вітер — явище складне. Дехто думає, що він однорідний, але це не так. Вітер — сила не тільки динамічна, а й хімічна, і не тільки хімічна, а й магнетична. Є в ньому щось нез’ясоване. Вітер — настільки електрика, наскільки й ефір. Є вітри, котрі в часі співпадають з північним сяйвом. Вітер на Голковій мілині котить хвилі в сто футів заввишки, що приголомшило Дюмон-Дюрвіля. «Корвет не знав, кого слухати», — розповідав він. Під час ураганів, які налітають з півдня, на морі здуваються хворобливі пухлини, і океан стає таким жахливим, що дикуни тікають у печери, аби тільки його не бачити. Зовсім інші північні вітри: вони колють крижаними голками, забивають дух, перекидають на сніг ґринджоли ескімосів. Є ще палючі вітри. Це самум в Африці, він же тайфун у Китаї, саміель в Індії. Самум, Тайфун, Самі-ель — всі ці слова звучать так, ніби імена демонів. Від їх дихання плавляться вершини гір. Трапилося так, що ураган осклив вулкан Толукку. Про цей палючий вихор чорнильного кольору, який рине на багряні хмари, у Ведах сказано: «Ось чорний бог, який пориває чорних корів». У всіх цих явищах відчувається загадковий вплив електрики.

Вітер ховає в собі таємницю. Так само й море. Воно теж складне: під видимими хвилями води воно приховує невидимі хвилі енергії. Море включає в себе все що завгодно. З усіх невпорядкованих сумішей океан — найнеподільніша й найнеоглядніша.

Спробуйте осмислити хаос, такий величезний, що він застилає обрій. Океан — водозбірник земної кулі, резервуар для її запліднення, тигель для перетворень. Він збирає, потім розсіває, нагромаджує, потім запліднює, пожирає, потім творить. У нього вливаються всі стічні води землі, і він зберігає їх, як скарби. Він твердий у крижаному заторі, рідинний у хвилі, газоподібний у хмарі, невидимий у вітрі, невідчутний на дотик у випарах. Як матерія — він маса, як сила — щось абстрактне. Він урівнює і поєднує явища природи; Шляхом свого комбінування він спрощується в безконечності. Саме завдяки змішуванню, перебовтуванню він досягає прозорості. Багатоманітність розчинних елементів, з яких він складається, зникає в його єдності, їх у ньому так багато, що він тотожний з ними. Він весь у єдиній своїй крапельці. Через те, що він начинений бурями, він — сама рівновага. Платон бачив танець сфер; дивно говорити про це, але то щирісінька правда: в неохопному рухові Землі довкола Сонця океан з припливами та відпливами подібний до жердини, якою земна куля балансує, щоб зберегти рівновагу.

У феномені моря наявні всі інші феномени. Море втягується вихором, як сифоном; гроза — не що інше, як помпа; грім і блискавка йде від води, як і від повітря; на

кораблях відчуваються глухі поштовхи, відтак із відсіків, де лежать якірні ланцюги, долітає запах сірки. Океан кипить. «Диявол вилив море в свій океан», — казав Рюїтер. При деяких бурях, які знаменують зміну пір року і рівновагу космічних сил, кораблі, обліплювані піною, начеб випромінюють світло, по снастях пробігають фосфоричні промені, всіваючи такелаж, і матроси простягають до них руки, намагаються спіймати на льоту цих вогненних птахів. Після землетрусу в Лісабоні струмінь розпеченого повітря із морських надр метнув на місто водяний вал висотою в шістдесят футів. Хвилювання океану зв’язане з коливаннями земної кори. Ці невичерпні джерела енергії — причина всіляких катастроф. В кінці 1864 року за сто миль від берегів Мала-бару затонув один із Мальдівських островів. Він пішов на дно, як корабель. Рибалки, які відпливли вранці, увечері нічого не знайшли на його місці: вони заледве могли розрізнити під водою свої села, і на цей раз човни були очевидцями, а будинки зазнали катастрофи в морі. В Європі, де природа ніби почуває себе зобов’язаною поважати цивілізацію, такі явища настільки поодинокі, що уявляються малоймовірними. І все ж Гернсей та Джерсей були колись частиною Галлії, а в час, коли пишуться ці рядки, поривом вітру під час рівнодення на англійсько-шотландському прикордонні була знесена прибережна скеля «Перша з чотирьох», First of the Four.

Ніде ці неподоланні сили не виступають у такому грізному поєднанні, як у дивовижній північній протоці на ймення Люзе-Фьорд. Цей Люзе-Фьорд вважається найнебезпечнішим з усіх океанських рифів-коридорів. Це їх викінчений взірець. Знаходиться він у Норвезькому морі, неподалік від суворої Ставангерської затоки, на п’ятдесят дев’ятому градусі широти. Вода там чорна, важка, в переривчатій лихоманці бур. І серед цієї водної пустелі тягнеться довга, похмура вулиця між скелями. Вулиця ні для кого. По ній ніхто не ходить. Ніякий корабель туди не наважиться запливти. Коридор на десять миль довжиною між двох стін на три тисячі футів висотою — ось що побачиш, потрапивши туди. У цій протоці такі ж повороти та колінця, як і в будь-якій з океанських вулиць, що ніколи не бувають прямими, бо прокладені вони примхливим чорториєм хвиль. У Люзе-Фьорді поверхня води майже завжди спокійна, небо ясне, але то страшне місце. Звідки береться вітер? Не з висоти. Звідки грім? Не з піднебесся. Вітер виникає під водою, блискавиці — в скелях; час від часу сколихнеться вода. Небо безхмарне, а на висоті тисячі чи півтори тисячі футів над рівнем моря, частіше на південному, ніж на північному схилі крутої скелі, раптом пролунає удар грому, із скелі вилітає блискавиця, вона рине вперед і зразу ж знову входить у стіну, подібно до тих дитячих іграшок на гумці, які стрибають у руці малюка; блискавиця то вкорочується, то подовжується; ось вона метнулася в стіну навпроти, ось сховалася в скелю, ось появилася знову, і все починається спочатку; вона помножує свої голови і язики, ощирюється стрілами, б’є навмання, знову появляється і лиховісно меркне. Птахи зграями відлітають геть. Нема нічого загадковішого, як цей обмін гарматними пострілами, що йдуть невідомо звідки. Скеля йде війною на скелю. Рифи метають один на одного блискавиці. Ця війна не стосується людей. То взаємна ненависть кам’яних стін у морському проваллі. У Люзе-Фьорді вітер обертається водянистою парою, скеля грає роль хмари, а грім ніби вивергається кратером вулкана. Ця дивовижна протока — гальванічна батарея; за елементи їй правлять дві прямовисні скелі.

VI

Стійло для коня

Жільят надто добре знався на рифах, щоб дозволити собі знехтувати Дуври. Насамперед — ми вже про це казали — потрібно було поставити бот у небезпечне місце. Два гребені підводного каміння, які творили звивисту траншею позаду Дуврських скель, місцями з’єднувалися з іншими брилами, за якими можна було вгадувати наявність глухих тупиків та печер,


своєрідних бічних провулків, зв’язаних з основною протокою, як віти зі стовбуром дерева. Нижня частина скель була поросла водоростями, верхня — лишайником.

Однаковий рівень водорослів на всіх скелях позначав лінію води при повному припливі й висоті спокійного моря. Там, куди вода сягала, скелі переливалися золотом і сріблом — так розцяцькували морський граніт плями жовтого та білого лишайника.

Подекуди конусовидні мушлі вкривали скелі струпами прокази. Здавалося, на граніті підсихали виразки.

В інших місцях, в западинах, де хвилястими смужками лежав дрібний пісочок, занесений скоріше вітром, ніж морською хвилею, жмутками ріс синій будяк.

На прискалках, куди рідко долітали бризки піни, виднілися нірки морського їжака.

Цей голкошкірий молюск, що котиться живою кулею, перевалюючись на колючках свого панцира, в якому налічується більш ніж десять тисяч частинок, мистецьки вкладених і спаяних, і ротовий отвір котрого хтозна-чому називається «ліхтарем Арістотеля», вгризається в граніт своїми п’ятьма зубами, які спроможні прокусити кам’яну породу, і поселяється в нірці. В цих кам’яних западинах і знаходять його мисливці за «плодами моря». Вони розрізують його начетверо і поїдають сирими, як устрицю.

Дехто в їх напіврідкий м’якиш умочує хліб. Тому морського їжака називають ще «морським яйцем».

Віддалені вершини підводних брил, які виступають з води під час відпливу, прилягають до підніжжя стрімчака «Людина», утворюючи невелику бухточку, оточену скелями майже з усіх боків. Там, очевидно, і можна було знайти якірну стоянку.

Жільят уважно оглянув цю бухточку. Вона мала форму кінської підкови і тільки однією, східною, стороною була відкрита до моря, а відомо, що східні вітри в тих місцях найсприятливіші. Морська гладінь тут була закрита майже з усіх боків і, здавалося, дрімала. Отже, бухта була придатна для стоянки. Зрештою, у Жільята не було великого вибору.

Якщо Жільят хотів скористатися з відпливу, йому слід було квапитись.

А тим часом погода й далі була чудова, тепла. Химерне в своєму зухвальстві море зараз було в гарному настрої.

Жільят спустився вниз, взувся, відв’язав швартовий, сів у човен і рушив у море.

Огинаючи риф, він ішов на веслах.

Підпливши до стрімчака «Людина», він став уважно обстежувати вхід у бухту.

Смужка, затягнута легенькими брижами, посеред розгойданої поверхні, зморшка, яку може помітити тільки моряк, вказувала, де знаходиться протока.

Якусь мить Жільят вдивлявся в цю звивину, в цю непомітну рисочку на хитливій габі моря і, відпливши трошки назад у відкритий простір, щоб зручніше було розвернутися та спрямувати човен у вузький фарватер, швидко, одним ударом весла увігнав його в бухточку.

Він зміряв глибину.

Стоянка й справді виявилась досконалою.

Тут бот буде убезпечений майже від усіх випадковостей, які могли трапитись о цій порі року. Серед найнебезпечніших рифів трапляються ось такі спокійні куточки. Ці гавані можна порівняти з гостинними бедуїнами: вони чесні й надійні.

Жільят підігнав човна якомога ближче до стрімчака «Людина», але так, щоб не торкнутися днищем каміння, і кинув обидва свої якори.

Схрестивши на грудях руки, він подумки став радитись з самим собою.

Човен захищений; з цим питанням покінчено, але виникло інше: де подітися самому?


На вибір було два пристановища: човен з його напівпридатною для проживання каютою і майданчик на стрімчаку «Людина», куди неважко вилізти. Із цих пристановищ можна було під час відпливу, перестрибуючи з каменя на камінь, дістатися, майже не замочивши ніг, до дуврської тіснини, у якій застряла Дюранда.

Але відплив триває недовго, отже, решту часу він буде відділений водним простором у двісті сажнів завдовжки чи то від свого притулку, чи від розбитого пароплава.

Пробиратися серед каміння вплав важко, а при найменшому хвилюванні моря — просто неможливо.

Тож доводилося відмовитись і від човна, і від стрімчака «Людина».

Ніякого притулку не було й на сусідніх скелях.

Вершини невеличких скель двічі кожного дня — під час припливу — ховалися під воду.

Морська піна без упину вилітала на вершини більших стрімчаків. Купіль не з найприємніших.

Залишався розбитий пароплав.

Але чи можна на ньому влаштуватись?

Жільят на це сподівався.

VII

Кімната для мандрівника

Через півгодини, повернувшись на Дюранду, Жільят зійшов на верхню палубу і обстежив її, потім зробив те саме на нижній, а потім і в трюмі. До його попереднього поверхового обстеження додались нові дані.

За допомогою шпиля він підняв на палубу тюк, привезений у човні, в який загорнув припаси. Шпиль був у доброму стані. А важелів, щоб обертати його, під рукою було скільки завгодно. В купах уламків, розкиданих довкола, було з чого вибрати.

Серед сміття він знайшов зубило, котре, очевидно, випало з теслярської скриньки.

Ним він поповнив свій скромний набір інструментів.

Крім того, в кишені у нього був складаний ніж, у біді ж бо все придасться.

Весь день Жільят працював на розбитому кораблі: розчищав, розвантажував і зміцнював його.

Під вечір він дійшов такого висновку.

Розбитий пароплав гойдається від вітру. Корпус його здригається при кожному кроці.

Міцно й надійно тримається тільки та частина, яка застряла між скелями, а якраз на ній стояла машина. В цьому місці Дюранда міцно впирається бімсами в граніт.

Поселитись на Дюранді було б ризиковано. Розбите судно не витримає надміру навантаження: замість того, щоб переобтяжувати його, доцільно якомога більше його розвантажити.

Покладатись на розтрощену посудину — це якраз те, чого слід уникати.

Ця руїна вимагає щонайобережнішого догляду. Вона, як хворий, що от-от має померти.

Досить з неї і безжальних подувів вітру:

Жаль, що тут доведеться працювати. Роботи, які необхідно викопати, розхитають Дюранду до краю, чого доброго, призведуть до остаточної руйнації.

Крім того, коли якесь лихо скоїться вночі, то Жільят, якщо він спатиме на судні, піде на дно разом із Дюрандою. Ждати допомоги нізвідки: смерть неминуча. Отож, щоб урятувати судно, треба самому бути десь збоку від нього.

Бути поза судном, але поряд з ним — ось завдання.

Труднощі чимраз більшали.

Де знайти пристановище за таких умов?

Жільят замислився.

Залишалися тільки обидва Дуври. Але навряд чи вони були придатні для житла.

На верхньому майданчику Великого Дувру виднівся якийсь горб.

Високі, прямі, як свічі, стрімчаки з плоскими вершинами, на зразок Великого Дувру і «Людини», — то гірські обезглавлені піки. Вони часто зустрічаються і в горах на суші, і в океані. На деяких з них, особливо у відкритому морі, є насічки, як на деревах, відмічених для зрубування. По них наче вдарено сокирою. Вони й справді віддані на поталу ураганові з його шаленими наскоками — цьому дроворубові морів.

Є ще й інші, набагато глибші причини подібних руйнувань. Ось чому на стародавніх кам’яних брилах стільки ран. Не одному з цих велетнів стято голову.

Іноді відрубана голова, невідомо з яких причин, не падає, а тримається, покалічена, зрізана на самому вершку скелі. Ця дивина зустрічається не так уже й рідко. Чортова скеля на Гернсеї і Столова скеля в Анвейлерській долині — найбільш разючі приклади цієї давньої геологічної загадки.

Щось подібне, напевно, сталося і з Великим Дувром.

Якщо виступ, що виднівся на майданчику, не був природним кам’яним підвищенням, то, безперечно, він був уламком вершини.

Чи в цьому осколку граніту нема якогось заглиблення?


Дірки, в яку можна просунутись: про більше Жільят і не мріяв.

Але як дістатися до майданчика? Як піднятися по цій вертикальній стіні, гладкій і відполірованій, наче кремінь, до половини вкритій густим обрусом липких

водоростей, такій слизькій, ніби її намилили? Від палуби Дюранди до краю майданчика було щонайменше футів з тридцять.

Жільят вийняв зі своєї скриньки для знаряддя мотузку з вузлами, почепив її гаком за пояса і почав підніматися на Малий Дувр. Підніматися було чимдалі важче. Він не подумав, що слід було б скинути черевики, і через те видряпуватися вгору було ще незручніше. З великими труднощами він добрався до вершини. Вилізши на неї, він став на рівні ноги. Місця тільки й було, що для стіп. Влаштувати там пристановище вкрай важко. Можливо, стовпник цим і задовольнився б. Жільят був більш вимогливий, і йому хотілося більшого.

Малий Дувр схилився до Великого, і здаля здавалося, ніби він кланяється йому. Якщо відстань між обома Дуврами внизу не перевищувала двадцяти футів, то вгорі вона зменшилась до восьми-десяти футів.

З вершка, на який піднявся Жільят, краще було видно скелястий наріст, який займав частину майданчика Великого Дувру.

Цей майданчик зводився сажнів на три над його головою.

Між Жільятом і майданчиком була розпростерта безодня. Під ним ховалася ввігнута стіна Малого Дувру.

Жільят відв’язав від пояса мотузку з вузлами, швидко зміряв на око відстань до вершка Великого Дувру і закинув гак на майданчик.

Кішка шкребнула по каменю і зірвалася. Вузлувата мотузка, до кінця якої була прив’язана кішка, полетіла вниз Жільятові під ноги, повиснувши обіч стіни Малого Дувру.

Жільят зробив спробу зачепитись кішкою за камінь, закинувши її ще далі, націлившись у гранітний горб, на якому побачив тріщини та западини. На цей раз він кинув гак так вправно і точно, що той зачепився. Жільят потягнув на себе мотузку.

Край виступу відломився, і мотузка знову захилиталась у повітірі, вдаряючись об стіну стрімчака. Він утретє закинув кініку. На цей раз вона не зірвалась. Жільят смикнув щосили мотузку. Вона витримала натяг. Значить, кішка засіла в скелі.

Вона зачепилася за якусь нерівність у поверхні майданчика, недоступну Жільятовому оку.

Тепер треба було довірити своє життя цій невідомій опорі. Жільят не вагався й хвилини.

Йому було ніколи. Доводилося вибирати найкоротший шлях.

Зрештою, спуститись на палубу Дюранди, щоб поміркувати, як іще можна діяти, було майже неможливо. Посковзнутись, спускаючись, було дуже легко, а відтак падіння майже неминуче, тому, хто сюди піднімається, вороття назад немає. Жільятові рухи, як і рухи всякого доброго матроса, були точні. Він ніколи даремно не витрачав сил. Він прикладав їх у строгій відповідності до мети. Цим і пояснюються геркулесові чудеса, які він здійснював, маючи звичайну собі мускулатуру: біцепси в нього були як у першого-ліпшого, але серце було особливе. Фізична сила у нього поєднувалася з енергією, силою духовною. Справа, до якої він узявся, була вкрай небезпечна.

Повиснувши на цьому шнурі, перебратися з одного Дувру на другий — ось яку мету поставив він перед собою.

Людина, готова на подвиг в ім’я обов’язку або любові, нерідко стикається з такими завданнями, що їх ніби поставила сама смерть. «Чи наважишся?» — шепоче могильний морок.

Жільят знову смикнув мотузку, випробовуючи, чи міцно засіла кішка. Вона трималася цупко.

Жільят обмотав ліву руку хустиною, затиснув мотузку з вузлами в кулаці правої руки, а зверху поклав ліву; відтак, простягши одну ногу вперед, миттю відштовхнувся від скелі, щоб сила поштовху завадила мотузці закрутитись, і стрибнув на крутосхил Великого Дувру з вершини Малого. Поштовх був різкий. Незважаючи на заходи остороги, до яких удався Жільят, мотузка все ж крутонулась, і він ударився об стіну плечем. І тут же він одлетів від неї.

Цим разом Жільят ударився об скелю руками. Хустина зсунулася. Руки подряпало до крові, добре, що хоч не поламало.

Стрибок приголомшив Жільята; якусь мить він висів нерухомо.

Але він настільки володів собою, що подолав запаморочення і мотузки не відпустив.

Минув якийсь час, поки він, розгойдуючись і підтягуючись, намагався зловити мотузку ногами; нарешті йому це вдалося.

Остаточно оговтавшись і обхопивши мотузку ногами так само, як руками, Жільят подивився вниз.

Він не боявся, що мотузка буде закоротка: вона не раз ставала йому в пригоді при спускові ще й не з такої висоти. А тут вона тяглася по палубі Дюранди.

Впевнившись, що на судно можна спуститися, Жільят став видряпуватись угору.

Через кілька секунд він був уже на майданчику.

Сюди ще ніколи не ступала нічия нога, були тільки сліди від пташиних лапок.

Майданчик був обліплений пташиним послідом. Він мав форму неправильної трапеції —

в цьому місці обломився верх величезної гранітної призми на ймення Великий Дувр. В самому центрі трапеції була видовбана гранітна чаша. То невсипуща робота дощів.

Все було так, як передбачив Жільят. У південному куті трапеції виднілося нагромадження каменів — вони, очевидно, насипалися під час обвалу вершини стрімчака. Ці каменюки, що мали вигляд румовища із велетенських брил, якими хтось має мостити дорогу, були розсипані так, що між ними міг би заховатися дикий звір, якби йому вдалося продертися на цей верх. Вони все-таки підтримували один одного; поміж ними були щілини, як у купі каміння, заготовленого на підмурівок. Тут не можна було знайти ні печери, ні грота, але скрізь зяяли дірки, як у губці. Одна з цих нір могла стати місцем притулку для Жільята.

Всередині вона була ніби вистелена травою та мохом.

Жільят лежав би там, як у футлярі.

Біля входу нора була заввишки два фути. Вглибину вона поступово звужувалась.

Трапляються кам’яні домовини такої форми. Барліг, прикритий з південного заходу купою каміння, був захищений від злив, але відкритий північному вітрові.

На думку Жільята, все складалося щасливо.

Дві проблеми розв’язано: у човна була гавань, у нього — пристановище.

Чудовою прикметою цього пристановища було те, що Дюранда просто під рукою.

Залізний гак, прив’язаний до мотузки, провалившись між два уламки скелі, тримався міцно, Жільят закріпив його наглухо, приваливши важкою каменюкою.

Відтак він негайно скористався своїм зручним зв’язком із Дюрандою.

Відтепер він був тут, як у себе дома.

Великий Дувр став для нього місцем проживання, Дюранда — майстернею.

Побувати тут і там, спуститись униз чи піднятись угору або навпаки — все це було досить легко.

Він швидко сповз по мотузці на палубу Дюранди.

День був чудовий, як для початку, все складалося гарно. Жільят був задоволений; він відчув, що зголоднів.

Розв’язав коша з провіантом, відкрив складаний ніж, витяг шмат копченої яловичини, з’їв скибку питльованого хліба, запив ковтком прісної води — одне слово, повечеряв чудово.

Добре потрудившись, добре попоїсти — подвійна радість. Ситий шлунок подібний до вдоволеного сумління.

Коли Жільят упорався з вечерею, було ще досить ясно. Він скористався з цього і став розвантажувати розбитий корабель: зволікати тут не доводилося.

Решту дня він сортував уламки. Відклав убік і відніс у вціліле машинне відділення те, що могло знадобитись: дерево, залізо, мотузки, парусину. Все, що не потрібне, він викинув у море.

Вантаж, піднятий шпилем з човна на палубу, хоч у ньому нічого не було зайвого, захаращував її. В стіні Малого Дувру Жільят виявив щось на зразок ніші, до якої можна було дістати рукою. В скелях можна бачити такі природні стінні шафи, щоправда, без дверей. Жільят вирішив, що це надійне місце для збереження речей.

Він засунув якомога далі в глибину обидві скриньки — одну з інструментом, другу з одягом, обидва мішки — з житнім борошном та з сухарями, а кіш із харчами поставив, можливо, аж занадто близько до краю ніші, але іншого місця не було.

Він завбачливо вийняв з одежної скрині овчину, непромокальний плащ із накидкою і просмолені штани.

Щоб мотузку з вузлами не тіпав вітер, він прив’язав її нижній кінець до одного із шпангоутів Дюранди.

Борти Дюранди мали сильний завал, тому шпангоут був дуже погнутий і тримав кінець мотузки міцно, наче стиснутий кулак.

Залишалось вирішити питання з верхнім кінцем мотузки. Те, що нижній кінець був закріплений як слід, викликало задоволення, але на вершку крутосхилу, в тому місці, де мотузка лягала на зріз майданчика, вона могла поступово перетертись об гострий кам’яний плуг.

Жільят понишпорив у купі уламків та залишків снастей, відкладених про запас, і витяг звідти кілька шматків парусини, а з уривка старої линви виплутав кілька довгих шнурків; все це він поклав у кишені. Моряк здогадався б, що, аби уникнути нещастя, Жільят збирається обмотати мотузку шматками парусини, а також обв’язати її шнурками в тому місці, де мотузка перегинається, торкаючись ребра скелі; така операція називається «клетнюванням».

Заготувавши необхідне дрантя, він натяг на себе просмолені штани, накинув поверх куртки плащ, нап’яв на шапку каптур і зав’язав на шиї овчину шкірою з овечих ніжок; зодягшись таким чином у весь свій обладунок, він вхопився за мотузку, міцно прилаштовану до Великого Дувру, і кинувся на штурм цієї похмурої морської вежі.

Незважаючи на те, що руки Жільятові були в синцях, він швидко добрався до майданчика.

Згасали останні відблиски догоряючого дня. Над морем западала ніч. Тільки вершини Дувру були злегка освітлені.

Жільят скористався рештками сяйва, щоб заклітнювати мотузку. Він наклав на її згин на зрізі скелі пов’язку з кількох шарів парусини, міцно перемотавши шнурками кожний із шарів. Виходило щось схоже на наколінники, які підв’язують акторки, готуючись до передсмертних мук і колінопреклоненних молінь у п’ятому акті трагедії.

Закінчивши клітнювання мотузки, Жільят, який весь час сидів навпочіпках, випростався.

Поки він обгортав мотузку в ганчір’я, відчував у повітрі якесь дивне шамотіння.

Воно скидалося на пошуми крил величезного кажана, які порушували тишу спокійного вечора.

Жільят підвів очі.

Над його головою в глибокому і безбарвному сутінковому небі кружляло велике чорне коло.

На старовинних картинах такі кола малювали над головами святих. Тільки ж вони були золоті на темному тлі, а коло над Жільятом вирізнялося темінню проти ясного фону.

Дивне видовище. Можна було б сказати, що ніч накладає на Великий Дувр свій ореол.

Коло то наближалося до Жільята, то знову відлітало; воно то звужувалося, то розширювалося.

То були чайки, риболови, фрегати, баклани, поморники — ціла хмара стривожених морських птахів.

Очевидно, Великий Дувр був їхнім гостем, і вони прилетіли на ночівлю. А Жільят зайняв їхню кімнату. Цей несподіваний гість і вселяв у них занепокоєння.

Людина на цьому місці — такого вони ніколи не бачили.

Деякий час вони розгублено кружляли. Здавалося, що вони чекали, поки Жільят забереться звідси.

Жільят у напівзадумі стежив за ними непевним поглядом.

Кінець кінцем крилатий вихор ураз розімкнувся, перетворився на спіраль, і хмаровиння бакланів ринуло до другого рифу; воно опустилось на стрімчаку «Людина».

Там, на стрімчаку, птахи почали радитись і щось обмірковувати. Жільят же, простягнувшись у своєму гранітному футлярі й підклавши під голову камінь замість подушки, ще довго слухав, як крилаті красномовці брали один по одному слово і прорікали свої хрипливі орації.

Потім вони замовкли, і все заснуло: птахи на своїй скелі, Жільят — на своїй.

VIII

Importunaeque volucres

Жільят спав добре. Щоправда, було холодно, і він вряди-годи прокидався. Природно, він ліг ногами в глибину нори, а головою до порога, але навіть не завдав собі труду визбирати на своєму ложі численне гостре каміння, котре кололо йому в боки і заважало спати.

Іноді він розплющував очі.

Час від часу до нього долинали віддалені глухі вибухи. То приплив, що починався, з гуркотом гарматного пострілу залітав у печери Дуврського рифу.

У всьому, що оточувало Жільята, було щось незвичайне, як у видивах; довкола нього розлігся примарний світ. Якщо додати, що вночі все стає якимось майже неправдоподібним, то враження від неймовірності сущого посилювалось в його уяві ще більше. «Все це мені сниться», — казав він про себе.

Затим він знову засинав і в сні переносився в «Будинок на Пустирищі», в «Оселю відважних», в Сен-Сансон; він чув, як співає Дерюшетта, він весь поринув у дійсність. Отже, у сні йому здавалося, що він живе наяву, справжнім життям, а коли прокидався, то думав, що спить.

І справді, його життя відтепер ніби перетворилося на якийсь сон. Опівночі в небі почувся віддалений гул. Очевидно, піднімався вітер.

Якийсь раз, коли він прокинувся від холоду, то розплющив очі трохи ширше, ніж перед тим. У зеніті зависли важні хмари. Місяць закочувався за них, а навздогін бігла велика зірка.

Жільятова голова була повна сонними мареннями, і дикий нічний краєвид поставав перед ним у спотворених, перебільшених формах.

Перед світанком він добряче замерз, але спав міцно.

Раптовий спалах дня збудив його зі сну, який міг стати небезпечним. Його кам’яний намет виходив отвором якраз на схід сонця.

Жільят позіхнув, потягнувся і вийшов зі своєї дірки. Спросонку він нічого не зрозумів.

Та мало-помалу відчуття реальності повернулося до нього, і він вигукнув: — Поснідаймо!

Погода стояла тиха, небо було чисте й холодне, хмари розійшлися, нічний замітальник-вітер чисто вимів обрій, сонце сходило у всій своїй величі. Починався другий погідний день. Жільят почував себе бадьорим.

Він скинув непромокальний плащ і просмолені штани, замотав їх в овчину вовною всередину, зв’язав пакунок шнурком і запхав його якомога далі в нору на випадок дощу.

Потім він поправив постіль, тобто повизбирував з неї каміння.

Прибравши ложе, він сповз по мотузку на палубу Дюранди і підбіг до ніші, в яку вчора поставив кіш з харчами.

Коша там не було. Він стояв надто близько до закраїни, отож нічний вітер здмухнув його і викинув у море.

Це було попередження, стихії готувались до відсічі.

Вітер і справді повинен був мати якусь злу волю й підступність, якщо він розшукав цей кіш у такому місці.

То був початок ворожих дій. І Жільят це зрозумів.

Коли живеш у тісному сусідстві з похмурим морем, важко відмовитись від думки, що вітер і скелі — живі істоти.

Тепер у Жільята залишалася, крім сухарів та житнього борошна, тільки надія на молюсків, що ними живився той розбиток, який колись сконав голодною смертю на стрімчаку «Людина».

Про ловлю риби нічого було й думати. Риба не любить штовханини, тому й уникав бурунів; даремно ставити верші чи тягти волочок у підводному бескетті, його гострі шипи тільки для того й годяться, щоб рвати сіті.

Жільят поснідав кількома морськими поліпами; на превелику силу відколупуючи їх від скелі, він мало не поламав свій складаний ніж.

Поки він доїдав своє скупе сніданнячко, на морі почувся якийсь дивний гамір.

Жільят оглянувся.

Зграя чайок та бакланів обліпила невисоку скелю: вони тріпотіли крильми, штовхалися, пищали, кричали. Всі вони кишіли в одному місці. Орда з дзьобами та пазурами щось потрошила.

То був Жільятів кіш.

Скинутий вітром на гострий камінь, він розбився. На нього накинулись птахи. Вони виносили в дзьобах шматки їжі. Жільят побачив здалеку свою копчену яловичину і тріску.

Тепер у боротьбу з Жільятом вступили ще й птахи. Вони теж були проти нього. Він відібрав у них їхній притулок — тож вони відібрали у нього харчі.

IX

Як примусити служити собі риф

Минув тиждень.

Хоч була дощова пора, дощі не йшли, і це тішило Жільята.

Зрештою те, за що він узявся, принаймні на перший погляд, було понад людські можливості. Успіх був такий неправдоподібний, що сама спроба осягнути його здавалася безглуздям.

Коли берешся до справи, то виявляєш, скільки з нею зв’язано небезпек, скільки виникає перепон. Досить тільки почати — і стає ясно, як важко буде закінчити.

Всякий почин зв’язаний з опором. Уже перший крок свідчить про це з усією невблаганністю. Труднощі, які постають перед нами, схожі на колюче терня.

Жільятові зразу ж довелося рахуватися з перепонами.

Щоб витягти машину з безодні катастрофи, в яку вона загрузла на три чверті, щоб спробувати з певною надією на успіх врятувати її в такому місці і о такій порі року, мабуть, потрібен був би немалий гурт робітників — Жільят же був один;

потрібен був би повний набір теслярських та слюсарських інструментів — у Жільята ж була тільки пилка, сокира, зубило і молоток; потрібні були б майстерня та зручне житло — в Жільята не було й даху над головою; потрібні були б харчі і запаси — у Жільята не було й хліба.

Якби хтось у перший тиждень побачив, як Жільят працює на рифі, то не збагнув би, що він хоче зробити. Здавалося, що він не думав ні про Дюранду, ні про обидва Дуври. Його цікавило тільки те, що вціліло на каменях; здавалося, що всю свою увагу він зосередив на врятуванні дрібних уламків катастрофи. Він користався з відпливів, щоб відібрати в рифу все те, чим ущедрила його корабельна катастрофа.

Він перескакував з каменя на камінь і визбирував усе, що там повикидувала хвиля:

обривки парусини, кінці тросів, шматки заліза, уламки, що залишилися від покришок люків, дошки понівеченої обшивки, зламані реї, там — балку, тут — ланцюг, ще в якомусь місці — блок.

Водночас він оглядав кожне заглиблення в граніті. На превелике розчарування Жільята, жодне з них не було придатне для житла, тож він надалі ночами замерзав поміж каменюками на вершині Великого Дувру і дуже хотів знайти якесь краще пристанище.

Два таких заглиблення були досить просторі, і хоч долівка з натурального каменю в цих нішах була майже поспіль похила та нерівна, на ній можна стояти і навіть ходити. Дощ і вітер почувалися як у себе вдома, але хвилі навіть найвищого припливу туди не досягали. Ніші були по сусідству з Малим Дувром, і до них можна було дістатися в будь-який час. Жільят вирішив, що одна з них буде складом, а друга — кузнею.

Зібравши реванти і нок-бензелі скрізь, де тільки йому вдалося їх знайти, він зв’язав ними свої знахідки: уламки — у великі оберемки, клапті парусини — в тюки.

А що, піднімаючись, приплив міг понести ці пакунки в море, Жільят переносив їх через підводне каміння на склад. Десь у западині скелі він знайшов стень-вінтреп і з його допомогою підняв із води навіть великі дерев’яні частини. Таким самим способом він витяг із моря багато обривків ланцюгів, розкиданих серед валунів.

У цій тяжкій праці Жільят виявив дивовижну наполегливість. Він досягав усього, що хотів. Ніщо не встоїть перед затятістю мурахи.

На кінець тижня безформні уламки, розкидані бурею, були зібрані в гранітній коморі Жільята і доведені до ладу. Один кут займали галси, другий — шкоти; буліні лежали

окремо від гарделів, раксслізи були розкладені за кількістю пробитих у них отворів; клітні дбайливо зняті з римів зло-маних якорів і згорнуті мотками, юферси, у яких не було шківів, відділені від блоків; кофель-нагелі, вант-клотпі, ван-тини, чікси, нірали, коніфасблоки, шкентелі, качки, ракси, стопори, лісель-спірти, якщо буря не пошкодила їх остаточно, займали окремі відділення; всі дерев’яні частини корпусу — люкові бімси, стандерси, пілерси, езельгофти, віконниці, стійки, карленгси — складені окремо; там, де це виявилось можливим, дошки розбитої зовнішньої обшивки, які скріплювалися пазами, були з’єднані одна з одною; рифсезні не змішувалися з сезнями кабаляра, ганапуті — із швартовими, блоки тарленів — з блоками підйомних талів, шматки пояса обшивки — зі шматками планшира; окремий куток був відведений для вцілілих швіц-сарвенів Дюранди, які підтримували стень-ванти і путенс-ванти. Кожен уламок лежав на своєму місці. Предметні сліди корабельної катастрофи були розібрані й начеб позначені ярликами. То був хаос упорядкований і зданий на склад.

Добряче продірявлений стаксель, притиснутий великими каменюками, закривав усе, що міг намочити й зіпсувати дощ.

Хоч як була понівечена передня частина Дюранди, Жільятові все ж удалося врятувати обидва крамболи з трьома шківами.

Він розшукав бушприт, і йому потрібно було витратити багато сил, щоб розмотати вулінштаги; вони злиплися, бо були, як годиться, обтягнені за допомогою шпиля, ще й до чого ж у суху погоду.

І все-таки Жільят розплутав їх, бо товстий несмолений трос міг йому знадобитись. Він підібрав також маленький якір, який зачепився в щілині між підводними каменями, — Жільят виявив його під час відпливу.

В розтрощеній каюті Тангруйля він знайшов грудку крейди і старанно приховав її на випадок, якщо доведеться робити помітки.

Шкіряне пожежне цебро і декілька кадобів у досить доброму стані доповнювали його бідне робоче знаряддя.

Залишки навантаженого на Дюранду кам’яного вугілля Жільят також забрав у свій склад. За тиждень усі потрібні уламки були зібрані, риф очищений, Дюранда розвантажена. На розбитому судні залишилася тільки машина.

Шматок уцілілого борту від носової частини не обтяжував корпусу пароплава. Він спокійно висів, упираючись у виступ скелі. До того ж він був широкий та об’ємний, його важко було б перетягти, та й, зрештою, він завалив би весь склад. Ця частина борту була схожою на пліт, Жільят залишив її на своєму місці.

Тяжка праця не відволікала Жільята від потаємного його задуму: він марно шукав «ляльку» Дюранди. Море забрало її безповоротно, як і багато інших речей. Щоб знайти її, Жільят віддав би свої обидві руки, якби вони не були йому такі необхідні.

Біля входу в склад лежали дві купи всілякого мотлоху — купа заліза, призначена для перековки, і купа дерева, придатного для палива.

Жільят працював від світанку до пізнього вечора. Він не знав ніякого відпочинку, крім кількох годин сну.

Баклани, літаючи над його головою, дивилися, як він працює.

X

Кузня

Обладнавши склад, Жільят узявся за кузню.

Друга ніша, що її він вибрав, щось на зразок криївки, мала вигляд довгого глибокого коридора. Спочатку Жільятові спало на думку поселитися там, але в цьому коридорі безперестанку віяв завзятий і невгамовний півпічно-західний вітер, отож довелося йому відмовитись від свого наміру.

А потім йому сяйнуло — у цій подобі ковальського міха можна обладнати кузню. Якщо печера не може правити йому за кімнату, то нехай вона стане майстернею. Примусити працювати на себе перешкоду — важливий крок на шляху до перемоги. Вітер був Жільятовим ворогом, і Жільят вирішив зробити з нього слугу.

Приказку «Сюди-туди поміж люди — як на діло, то нікуди» можна застосувати і до скельних печер. Вони багато обіцяють, але нічого не дають. Ось западина, вона могла б бути чудовою ванною, але в ній тріщина, через яку витікає вода, ось

кімната, але у ній нема стелі, ось вимощене мохом ложе, але воно мокре, ось крісло, але кам’яне.

Кузню, яку мав намір обладнати Жільят, в загальних рисах намітила сама природа, але здійснити цей задум до кінця з тим, щоб із нього можна було мати користь, перетворити печеру в майстерню було справою дуже складною і дуже обтяжливою. З трьох-чотирьох брил, видовбаних лійкою, і яка прилягала до вузенької тріщини, випадок витворив щось на зразок велетенського безформного горна, набагато потужнішого за старі ковальські міхи завдовжки в чотирнадцять футів, які видають з кожним подмухом по дев’яносто вісім тисяч кубічних дюймів повітря. Тут же зовсім інша річ. Могутність урагану не піддається обліку.

Цей надмір сили ховав у собі перешкоду: нелегко керувати диханням стихії. У печери були дві вади: у ній гудів продувний вітер і струменіла вода. Йдеться не про морські хвилі, а про вічноплинний струмочок: вода в ньому не бігла потоком, а ніби просочувалася.

Бризки прибою, які безперервно закидають піною риф, — іноді вони злітають більше як на сто футів угору, — врешті заповнили морською водою природний резервуар, розміщений між скелями, що зводилися над печерою. Надмір води в цьому резервуарі спричинився до того, що трохи позаду на крутосхилі утворився маленький, завширшки із дюйм, водоспад висотою в чотири-п’ять сажнів. Дощі поповнювали це водосховище. Час від часу хмара мимохідь розпадалась зливою над цим невичерпним резервуаром, вода якого завжди переливалась через край. Вода в ньому була солонувата, для пиття непридатна, але прозора. Бризки водоспаду краплинами осипалися з водоростей, ніби з розпущених кіс.

Жільят вирішив скористатися з цієї води, щоб приборкати вітер. За допомогою лійки і двох-трьох труб, збитих нашвидку з сяк-так обтесаних і припасованих дощок, він, приладнавши до однієї труби кран і поставивши замість нижнього резервуара широченну бочку, умудрився без противаги і стійки, поповнивши тільки свою споруду дифузором зверху та отворами для повітря знизу, змайструвати ковальський міх, — недарма ж він був трохи ковалем, а трохи й механіком. Хоч ця споруда й поступалася перед теперішнім гідравлічним вентилятором, але все ж вона була не така примітивна, як старовинний піренейський повітронадувний пристрій. У Жільята було житнє борошно, і він зробив клейстер, у нього була несмолена мотузка, і він насмикав з неї прядива. За допомогою цього прядива, клею і кількох дерев’яних клинців він позатикав усі дірки в дерев’яній лійці, залишивши тільки одну продуху, яку продовжив шматком ґнотової труби, знайденої на Дюранді, де вона служила запальником для сигнального фальконета. Ця горизонтальна трубка доходила до широкої плити, де Жільят влаштував ковальське горно. Трубку на випадок потреби можна було заткнути віхтем, зробленим з мотузяного волокна.

Потім Жільят наклав у горно вугілля і дерев’яних трісок, ударив кресалом об скелю, викресав на жмут клоччя іскру, котра підпалила його, а від клоччя загорілися дерево та вугілля. Він випробував повітронадувач. Імпровізований міх працював чудово.

Жільят відчув у собі гордість циклопа — володаря повітря, води і вогню. Володар повітря, він наділив вітер легенями, зробив із граніту дихальний апарат і перетворив піддувало в ковальський міх. Володар води, він обернув невеличкий водоспад у повітронадувний механізм. Володар вогню, він викресав із затопленої скелі полум’я.

Зверху печера майже скрізь була відкрита, тому дим вільно піднімався вгору, закіптюжуючи виступ крутосхилу. Скелі, які, здавалося, споконвіку були створені для морської піни, запізналися тепер з сажею.

Жільят зробив ковадло з великого валуна твердої зернистої породи, зручне за величиною і формою. Але стукати молотом по такому ковадлу було небезпечно: воно могло розколотись. Один край брили, круглий і загострений, на всякий випадок міг замінити конічний носок, але бракувало другого — пірамідального носка. То було стародавнє ковадло троглодитів. Його поверхня, відполірована хвилями, була майже такою твердою, як сталь.

Жільят дуже шкодував, що не прихопив з собою власного ковадла. Не знаючи, що буря розломила Дюранду надвоє, він сподівався знайти в ній скриньку з теслярськими

інструментами і все інше знаряддя, яке звичайно зберігалося в передній частині трюма. Але якраз передню частину пароплава знесло в море. Обидві ніші, відвойовані Жільятом у рифу, знаходилися одна біля одної. Склад і кузня сполучалися між собою.

Щовечора, закінчивши трудову днину, Жільят підвечіркував намоченим у воді сухарем, морським їжаком або морськими каштанами, бо нічого іншого серед цього каміння не вполюєш, і, сіпаючись, як і його мотузка з вузлами, вилазив нагору, щоб переночувати у кам’яній норі на Великому Дуврі.

Якась відчуженість від самого себе, в котрій жив Жільят, тільки збільшувалася самою речовістю того, чим він займався. Надто велика доза реальності приголомшує. Фізична праця з її безконечними деталями та дрібницями не могла звільнити його від зачудування тим, де він опинився і що він робив. Як правило, м’язова втома є тією ниткою, що тягне до землі, але незвичність справи, за яку взявся Жільят, тягла його в світ піднесених і неясних марень. Іноді йому здавалося, що він ударяє молотом по хмарі. Іншим разом його знаряддя праці уявлялося йому зброєю. Ним опановувало дивне почуття, що він як не відбиває невидиму атаку, то принаймні попереджує її. Сукати мотузку, висмикувати з парусини каболку, підпирати дошку дошкою — означало готувати бойову зброю. Тисячі дрібних турбот, пов’язаних з порятуванням уламків судна, стали кінець-кінцем здаватися засобами безпеки супроти обдуманого, майже неприхованого і аж нітрохи не двозначного наступу. Жільят не умів виражати думок словами, але він був цілком свідомий цих думок. Він усе рідше й рідше здавався собі робітником, натомість частіше — воїном.

Він став ніби приборкувачем і майже розумів це — так несподівано розширився його кругозір.

До того ж хоч би куди він кинув оком, скрізь довкола нього піднімався велетенський привид марної праці. Ніщо так не розтривожує людину, як картина роботи могутніх сил, розсіяних в неосяжному і незбагненному. Людина намагається збагнути мету цієї роботи. Вічна рухливість простору, невтомність вод, постійна заклопотаність хмар, що ніби кудись утікають, незрозумілість титанічного пориву — всі ці судорожні зусилля становлять велику загадку. Задля чого без упину хитаються води? Що вибудовують шквали? Що зводять струси прибою? Всі ці удари, ридання, ревища — для чого вони потрібні? Навіщо весь цей шарварок? Приплив і відплив таких питань споконвічний, як приплив і відплив моря. Жільят, хоч би що він був робив, свідомий своїх учинків, але хвилювання неозорих просторів неясно і невідворотно сковувало його своєю загадковістю. Незалежно від власної волі, механічно, владно, силою зовнішнього тіску і внутрішнього проникнення, начеб у якомусь неосмисленому засліпленні й майже несамовитості Жільят-мрійник поєднав у своїй уяві власну роботу з гігантською непотрібною та безцільною роботою моря. І як не відчути, як не спробувати зрозуміти загадку грізної працьовитої хвилі, коли ти зіткнувся віч-на-віч з її обличчям? Як не Поміркувати в межах, доступних людському розумові, про коливання хвиль, про скаженість пінистих гребенів, про непомітне руйнування скель, про безглузде ревище вітрів усіх чотирьох сторін світу? Як лякає думку це вічне починання спочатку, ця бездонна криниця — океан, ці Данаїди — хмари, вся ця марна праця! Марна? Ні! Але тільки тобі, о Невідоме, знана її мета.

XI

Відкриття

Люди іноді навідуються до прибережного рифу, але до рифу у відкритому морі — ніколи. На що там можна натрапити? Це вам не острів. Не сподівайтеся знайти там якийсь харч: немає ні фруктових дерев, ні пасовищ, ні тварин, ні джерел з питною водою. Це голий камінь посеред пустелі. Це скеля — крутосхили над водою і гострі шпилі під водою. На людину там чигає сама погибель.

Ці своєрідні рифи, котрі старою моряцькою мовою називалися «самітниками», як ми вже сказали, — місця незвичайні. Море там на самоті з собою і робить що хоче. Ніякий гість із землі не потурбує його. Море боїться людини, воно їй не довіряє, воно ховає від неї свою суть і свої справи. Поблизу рифу воно почуває себе впевнено: людина туди не загляне. Ніхто не перерве монологу хвиль. Море працює над рифом, поправляє ушкодження, загострює його шпилі, відточує їх, підновлює його,


пильнує, щоб він був у належному стані. Воно свердлить скелю, подрібнює м’який камінь, оголює камінь твердий, здирає тіло, залишає один кістяк, все обнишпорює, розсікав, просвердлює, з’єднує каналами, зв’язує тупики, заповнює риф комірками, уподібнюючи його до величезної губки, видовбує всередині, різьбить назовні. В підводній горі, своєму потаємному володінні, воно будує для себе печери, святилища, палаци; воно насаджує страх яку огидну і пишну рослинність — плавучі трави, котрі кусаються, і страховища, які пускають коріння; всю цю потворну велич воно ховає під покровом вод. На рифі, котрий стоїть на відшибі, ніхто не вистежує за морем, не підглядає за ним і не заважає йому, там воно на привіллі розкриває свою приховану таємницю, недоступну для людини. Там кишать жахливі й незбагненні породження. Там весь незнаний світ морської безодні. Скелясті миси, коси, стрілки, природні хвилерізи, брили, підводні камені, як ми вже казали, справжні споруди. Геологічна формація — ніщо у порівнянні з формацією океанічною. Рифи — ці житла хвиль, ці піраміди та усипальниці піни — належать до зразків нерозгаданого мистецтва, котре автор цієї книги якось назвав «мистецтвом природи». Це мистецтво відзначається монументальністю стилю. Сама випадковість тут здається продуманою. Ці споруди багатоликі. Їм властиві сумбур колонії поліпів, величність соборів, вигадливість пагоди, могутність гірського кряжа, витонченість дорогоцінної дрібниці, жах погребного склепу. Всі вони в комірках, як осине гніздо, в барлогах, як лісові хащі, у підземних ходах, як кротова нора, в камерах-одиночках, як тюрма, в засідках, як поле бою. У них є ворота, вони завалені, в них є колони, але вони з відбитим верхом, у них є вежі, але вони поперехняблювані, в них є мости, але вони поруйновані. Внутрішні, приміщення в них строго розподілені — одні, наприклад, тільки для риби, другі — для птахів. Перейти з одного приміщення в друге не можна. Їх архітектурна форма змінюється, спотворюється, то підтверджує закон рівноваги, то заперечує його, розпадається і раптом застигає, починає архівольтом, а закінчує архітравом; брила спинається на брилу; за муляра тут править Енкелад. Незвичайна механіка ставить тут свої завдання і розв’язує їх. Нависле склепіння, здається, от-от упаде, але не падає. Незрозуміло, як тримаються ці запаморочливо високі споруди. Все на-вкіс-перекіс, скрізь виступи, пустоти, загрозливі нависання; закон цього вавілонського стовпотворіння незбагненний. Невідоме — великий архітектор, воно не знає ніяких розрахунків, але все йому вдається; скелі вибудувані як попало, це приголомшливо монументальні споруди, ніякої логіки, але могутність рівноваги. В цьому є щось більше ніж міцність, воно ховає в собі вічність. І водночас тут цілковитий лад. Невгамовність хвиль ніби передається граніту. Риф — це скам’яніла буря. Ніщо не приводить у замішання розум так, як творива цієї дикої архітектури, котрі валяться вічно і вічно стоять. Все тут підтримує одне одного, протидіє. В цій боротьбі ліній постають архітектурні витвори, у яких можна впізнати співпрацю двох вічних ворогів: океану та урагану.

Серед пам’яток цієї архітектури є свої архітвори, вони жахливі. Один із них — Дуврський риф.

Море його створювало і вдосконалювало з нечуваною любов’ю. Сердита хвиля вилизувала його. Він огидний, підступний, похмурий, весь поритий підземними ходами.

Його перетинала ціла сітка підводних нір, які розгалужуються на незмірних глибинах. Багато з цих непрохідних штолень під час відпливу своїми отворами виходять на сушу. В них можна зайти. На свій страх і ризик, звичайно.

Задля врятування машини і власного життя Жільят змушений був обстежити кожний грот. Кожен наступний з них був жахливіший за перший. Скрізь у підводних печерах в перебільшених розмірах, властивих океанові, відтворювалися картини розбою і різанини, які дивовижно відбилися в тіснині між двома Дуврами. Той, кому не доводилося бачити на віковічних гранітних стінах морської печери жахливих фресок,


намальованих природою, той неспроможний їх собі уявити.

Ці жахливі гроти — підступні. Затримуватись у них не варто. Під час припливу вода заливає їх по самісіньку стелю. Там аж кишать стоноги та інші морські тварини.

Гроти захаращені велетенськими купами круглих валунів. Чимало з цих валунів заважили б понад тонну кожен. У них були найрізноманітніші розміри і забарвлення: більшість із них були мовби скривавлені, інші, оброслі кошлатими і липкими водоростями, здавалися великими кротами, які підривають скелю. Деякі з гротів закінчувалися склепінчатою нішею. Інші ж артерії таємних шляхів сполучення продовжувалися в скелях чорними покрученими щілинами. То були вулиці безодні. Ці щілини поступово звужувалися аж так, що годі було пройти ними людині. З запаленою головешкою в руках там можна було побачити, як моторошна темрява сочиться водою.

Якось, захопившись пошуками, Жільят проник у таку щілину під час відпливу. День був погідний, безвітряний і сонячний. Нічого було боятися підступності моря — воно не загрожувало ніякою небезпекою.

Дві причини, як ми тільки-но сказали, спонукали Жільята йти в розвідку: для врятування машини потрібно познаходити придатні для вжитку уламки пароплава, а для власного прохарчування — крабів та лангуст. Черепашкових у Дуврах йому вже не вистачало.

Щілина була вузька, й прошитися через неї було майже ніяк. Жільят побачив, що в кінці її мерехтить світло. Він зібрався на силах, втягся, крутонувся й проліз у глибину, наскільки було можливо.

Він, сам того не знаючи, потрапив у середину тої скелі, на шпиль якої Клюбен кинув Дюранду. Жільят опинився якраз під цим шпилем. Крута і недоступна зовні, скеля вся була поточена всередині. Там були галереї, водоймища, покої, як у могилі єгипетського фараона. Підривна робота тут здавалася складнішою, ніж в інших лабіринтах, то була праця невтомних вод, підкоп океану. Відгалуження цієї підводної печери, очевидно, були зв’язані з океанськими водами не одним виходом — одні з них, напевно, зяяли над поверхнею моря, інші, у формі глибоких лійок, — невидимі. Саме поблизу цього місця Клюбен стрибнув у море, про що Жільят, ясна річ, не знав.

У цій крокодилячій норі, де, зрештою, крокодилів можна було не боятись, Жільят пробирався з великими труднощами, звиваючись, повзучи, вдаряючись об стіни лобом, нагинаючись, випростовуючись, провалюючись і знову намацуючи грунт під ногами. Мало-помалу тунель ширшав, потім засяяло блякле світло — і Жільят нараз опинився в незвичайному гроті.

XII

У підводному палаці

Розсіяне світло блиснуло своєчасно.

Ще один крок — і Жільят, напевно, впав би у воду, можливо, в бездонну глибінь. Вода в подібних печерах буває такою холодною, що людину, тільки-но вона опиниться в ній, хапають корчі: навіть найсильнішим пливакам не вибратись. До того ж піднятись і видряпатись по крутосхилу, який гладкою стіною охоплює водоймище, тут не було ніякої можливості.

Жільят зупинився. Щілина, якою він ішов, закінчувалась вузьким і слизьким виступом, своєрідним балконом на прямовисній стіні. Жільят прихилився до стіни і подивився довкола себе.

Він був у величезному підземеллі. Склепіння печери нависало над ним так, ніби він опинився в незмірно великому черепі. Здавалося, що цей череп тільки-но препарований.

Лиснючі від води прожилки шпарів у граніті цього склепіння нагадували розгалуження волокон і зубчасті шви черепної коробки. Замість стелі — камінь; замість підлоги — вода; морські хвилі, замуровані в чотирьох стінах грота, скидалися на широкі тремтливі плити. Грот був замкнутий з усіх боків. Ні продухи, ні віконечка, у стіні жоднісінького вилому, у склепінні жодної щілини. Світло йшло знизу, проникаючи крізь воду. То було якесь невідоме сутінкове сяйво. Зіниці Жільята розширились, поки він пробирався по темному коридору, отож він бачив досить чітко.

Він добре знав — не раз устиг там побувати — пленмонські печери на Джерсеї, решітчату впадину на Гернсеї, Крамницю на острові Серк, названу так тому, що контрабандисти складали там товари; жоден з цих підземних гротів не міг зрівнятися з підземними та підводними палатами, в яких він тепер опинився. Жільят бачив перед собою у воді щось на зразок затонулої арки. Ця природна стрільчата арка, виточена хвилею, блищала поміж двома чорними колонами. Саме через цей затоплений портик у печеру проникало світло відкритого моря. Незвичайне освітлення дароване тому, що поглинула безодня! Це світло широким віялом розливалося під хвилями і відбивалося на скелях. Прямолінійні світляні промені, посічені на довгі прямі стрічки, що віділялися на темному тлі глибини, згасаючи на нерівностях поверхні граніту, скидалися на скляні пластинки. Печера була осяяна, але якимось незбагненним сяйвом. У ньому не було нічого спільного з нашим земним світлом. Так, ніби Жільят перемістився на якусь іншу планету. Освітлення становило собою якусь загадку; можна було подумати, що то був синьо-зелений відблиск зіниць сфінкса. Печера уявлялася зсередини велетенською осяяною головою мерця. Замість черепа — склепіння рота — арка, не вистачало тільки очниць. Цей рот, ковтаючи і випльовуючи хвилі припливу й відпливу, роззявившись якраз на південь, спивав сонце і вибльовував гіркоту. Трапляються розумні злі істоти, схожі на нього. Сонячний промінь, пронизуючи портик, заслонений склоподібною товщею морської води, ставав зеленим, як промінь Альдебарана. Вода, насичена неяскравим світлом, була подібна до розплавленого смарагду. Аквамариновий відтінок нечуваної ніжності забарвлював усе підземелля. Заокруглені виступи склепіння вражали вибагливим мереживом, схожим на сітку нервових волокон мозкових півкуль; вони відсвічували теплим відблиском хризопразу. Муар тремтливих брижів, відбиваючись на стелі і, то подрібнюючись, то знову поєднуючись, без упину сплітав і розплітав злотосяйні петлі, ніби в якомусь таємничому танці. В усьому цьому було щось примарне; розум питався, що за здобич — а можливо, всього тільки передчуття її — так звеселяє цю чудову сітку живого вогню. З опуклої різьби склепіння, зі струпуватих стін, проникши крізь граніт, звисали довгі й тонкі рослини, які очевидно, купали своє коріння у водах, що простягалися вище, і з їх стебел перлина за перлиною скочувалися краплі води. Ці перлини падали в безодню з лагідним плюскотом. Враження від усього цього передати неможливо. Не можна було уявити чогось чарівнішого, так само, як не можна було побачити чогось моторошнішого.

XIII

Що там бачиш і про що здогадуєшся

Сліпучий морок — ось що являє собою це незвичайне місце.

В цьому підземеллі відчувалося, як б’ється серце океану. Хилитання хвиль поза межами грота то піднімало, то опускало водяну габу всередині його з рівномірністю дихання. Беззвучно піднімалась та опадала ця величезна зелена діафрагма: здавалося, що тут дихає таємнича жива істота.

Вода була напрочуд прозорою, і Жільят то там, то там розрізняв на різних глибинах приступці, що сходили вниз, карнизи виступаючих скель, зелений колір яких ставав усе густішим. Деякі темні провали були, очевидно, бездонними.

Обабіч підводного портика нечітко окреслені, низькі, затягнуті пітьмою склепіння вказували на існування маленьких бічних гротів, розміщених нижче від головної печери і доступних, мабуть, тільки в пору найбільших відпливів. Над цими западинами нависали стелі, скошені під тупим кутом. Невеличкі піщані висипи кілька футів завширшки, створені напливами моря, заглиблювались у ці криві закапелки і там губилися.

Подекуди морські трави довжиною з сажень коливалися під водою, наче пасма волосся, що має на вітру. Неясно виднілися густі хащі водоростів.

Вся стіна печери, як у воді, так і над водою, знизу доверху, від невидимих глибин аж до склепіння, була заткана тією чудовою і настільки рідко доступною людському окові флорою, що її давні іспанські мореплавці назвали praderias del mar. Густий мох усіх відтінків оливкового кольору покривав і водночас робив ще більш опуклими нарости на гранітних стінах. З усіх виступів звисали тонкі гофровані

стрічки водоростей, які правлять рибалкам за барометр. Ледве відчутне дихання печери похитувало ці блискучі батоги.

Під цими рослинами ховалися і водночас виставляли себе напоказ рідкісні коштовності зі скриньки океану: ебурни, крилатки, мітри, шишаки, багряніш, трубороги, роговиди-веж-ки. Ковпачки морських качечок, схожі на малесенькі хижки, тулилися на скелях цілими поселеннями, по вулицях яких походжали хітони — ці водяні скарабеї. Валунам у грот пробратися було важко, тому тут знайшли собі сховище черепашкові. Вони, як справжні вельможі в писаних позументах, уникають зустрічі з грубою і темною черню — камінними кругляками. Де-не-де під водою випромінювали чарівне світло цілі юрмища черепашкових; там мерехтливо зливалися і голубінь, і перламутр, і зеленаве золото всіх відтінків морської води. На стінці гроту трохи вище лінії припливу незвичайна, прекрасна рослина тяглася бордюром над шпалерами з водоростей, ніби продовжуючи та увінчуючи їх. Ця волокниста, пишна, витка й плутана, майже чорна рослина скидалася на широку, темну облямівку, всіяну дрібними яскраво-синіми квітами. У воді квіти начеб спалахували, і здавалося, що то виблискують голубі жаринки. Над водою вони були просто квітами, під водою — сапфірами. Таким чином, піднімаючись і затоплюючи низ печери, обвитий цими рослинами, морська хвиля обсипала скелю самоцвітами.

Кожного разу, коли хвиля прибувала, надуваючись подібно до легенів, обмиті водою квіти вигравали барвами, вода відпливала — і квіти блякли: печальна подібність до людської долі. Вдих — це життя, видих — смерть.

Одним із чудес скелі була сама скеля. Ця скеля — то арка, то стіна, то форштевень або пілястр — місцями була дикою та голою, місцями найтоншої карбованої роботи, на яку тільки здатна природа. Щось високо одухотворене долучалося до масивної неоковирності граніту. Яким великим митцем постає безодня! Якась стіна, ніби навмисне вирізана правильним чотирикутником і вкрита то тут, то там круглими паростами, здавалася трохи притертим барельєфом. Перед цим скульптурним ескізом можна було б марити про чорновий начерк, що його Прометей підготував для Мікеланджело. Складалося враження, що досить кількох ударів молота — і геній довершив би те, що почав гігант. В інших місцях скеля була в золотих і срібних насічках, як сарацинський щит, або викладена чорною емаллю, як флорентійське водоймище. Тут було також панно, яке нагадувало корінфську бронзу, арабески, як на дверях мечеті, і, ніби видавлені нігтем, незрозумілі фантастичні письмена, як на рунічних каменях. Повзучі рослини з виткими гілками та вусиками, переплітаючись на золоті лишайника, вкривали його філігранним мереживом. Печера була оздоблена, як мавританський палац. Тут у величній та хаотичній архітектурі, створеній випадком, дика первісність поєднувалася з високим ювелірним мистецтвом.

Морська пліснява вкривала кутки печер щонайкращим оксамитом. Крутосхили були у фестонах із великоквітних ліан, котрі трималися там мовби дивом і так майстерно прикрашували скелі, що, здавалося, були наділені розумом. Стінниця зі смаком і дуже до речі розкидала грона своїх дивоглядних квітів. Печера зваблювала, чим могла. Незвичне райське світло, яке струменіло з-під води, ці морські сутінки, тінь і водночас неземне сяйво пом’якшувало всі лінії, надаючи їм примарності та розпливчатості. Кожна хвиля була призмою. Всі контури під райдужним водяним мерехтінням зафарбовувались так, ніби проміння переломлювалося через надто опуклі оптичні скла; під водою коливався весь сонячний спектр. У прозорій, ніби передсвітанкове небо, хвилі начеб розбивалися на шматочки смуги потонулої веселки. А в інших місцях воду пронизував місячний промінь. Тут змішалися в одно вся земна пишнота, прикрашуючи це дітище ночі й тьми. Не було на світі чогось більш хвилюючого і загадковішого, ніж це підземелля. Тут усе скорялося магічним чарам. Чарівна рослинність і чудернацькі камінні нашарування, поєднуючись між собою, створювали гармонію. Ця спілка витворів природи була щасливим подружжям. Віти не чіплялися за граніт, а тільки ніби злегка доторкались до нього. Дика квіточка з ніжного лагідністю прихилялася до суворої скелі. За капітель і фризи для масивних кам’яних стовпів правили тоненькі хитливі гірлянди — вони нагадували пальчики фей, які лоскочуть ноги бегемотів. Скеля підтримувала лозу, а лоза обнімала скелю з якоюсь хижою грацією.

Сукупність цих потворних форм, таємничим способом припасованих одна до одної, породжувала якусь величну красу.

Творіння природи, які не поступаються за довершеністю витворам генія, містять у собі щось абсолютно досконале і діють на нас з необорною силою. Вони — несподіванка, що владно підкорює собі наш розум; в них відчувається якась цілеспрямованість, недоступна людському розумінню, і вони захоплюють особливо тоді, коли раптово в них розкривається вишуканість жахливого.

Цей нікому не знаний грот належав, якщо так можна висловитись, до потойбічного світу. В ньому було зібрано все иайнепередбаченіше, те, що найбільше може вразити людину. Він був залитий якимось апокаліптичним сяйвом. Не було певності, що все це існує. Перед очима постала реальність, запозичена у неправдоподібного. На неї можна було дивитися, доторкатися до неї, проте повірити в неї було важко. Чи то денне світло проникало через це вікно під морем? Чи це вода мерехтіла в цьому темному чані? А може, піднебесні хмари обернулися аркадами і портиками печери? Та чи ж на камінь ступала нога? А ця опора чи не розкладеться на елементарні частини і чи не злине димом? А що таке всі оці черепашки — ювелірні коштовності, які мимохідь попадають у поле зору? Чи далеко звідси до життя, до землі, до людей? Що за чар ховається в цих сутінках? Усе це викликало невимовний, майже священний трепет, якому начеб вторувало легке, тривожне хилитання трав у підводній глибині.

У кінці продовгуватої печери, під циклопічною аркою дивовижно правильного перетину, у майже непомітній западині, своєрідній печері у печері, або скинії завіту в святилищі, за зеленястою світляною габою, котра спадала, як завіса в храмі, поверх води виднівся камінь з квадратними гранями, схожий на вівтар. З усіх боків його оточувала вода. Здавалося, що з нього тільки-но зійшла богиня. Мимоволі в уяві поставала гола небожителька, котра у вічній задумі щойно стояла в цій ніші на вівтарі і злинула звідтіль при появі людини. Не можна було не уявити собі видіння в цьому чарівному гроті, образ, викликаний мрією, зроджувався начеб мимоволі. Струмінь цнотливого світла спадав на ледь розрізнювані білі плечі, чоло, осяяне світанковою зорею, божественний овал обличчя, спокуслива заокругленість чудових грудей, соромливо складені руки, розпущене волосся у відблисках світанку, дивовижної краси стегна, які неясно проглядають із священної імли, тіло німфи, погляд незайманої дівчини. Вона — Венера, що виходить з морської піни, Єва, що вилонюється з хаосу. Цей образ не міг не примаритись. Не можна було уявити, щоб тут не було привиду.

Прекрасна гола жінка, втілення зорі, напевно, тільки що стояла на вівтарі. Від п’єдесталу віяло несказанним чаром, здавалося, що там пропливає над каменем жива біла постать. Печера затихла в німотному обожненні, в свідомості зринала то Амфітрита, то Фетіда, то Діана, зігріта почуттям кохання, витвір найдосконалішої краси, зітканий із сяйва, щоб ніжно дивитися з пітьми. Ніхто, як вона, по-лишаючи цю печеру, залишила в ній свою ясність, своєрідні світляні пахощі, які йшли від її зоряного тіла. Сліпучо-прекрасної прозорої тіні тут уже не було: не було обличчя, створеного для споглядання тільки якимись невидимими істотами, але недавня присутність її відчувалася: залишався іще трепет, який викликає розкіш захоплення. Богині не було, але божественна присутність відчувалася.

Краса печери ніби й була створена для цієї присутності. В ім’я цього божества, феї перлів, королеви вітрів, цієї пінонародженої грації, тільки задля неї — принаймні так здавалося — підземелля було побожно заховане під каменем, щоб ніхто ніколи не міг скаламутити таємничого напівмороку і величної тиші довкола цієї божественної тіні.

Жільят, який був ніби ясновидцем природи, охоплений неясною схвильованістю, розмірковував.

Раптом у себе під ногами, в чудовій прозорості води, схожої на розплавлені самоцвіти, він помітив щось незбагненне. Щось на зразок довгої смужки пересувалося в мерехтінні хвилі. Смужка не пливла, а мчала: у неї була якась мета, вона кудись прямувала, до того ж із поспіхом. Ця ганчірка скидалась на брязкальце блазня з зубцями; в’ялі пласкі зубці згиналися у воді, і здавалося, що вони присипані

якимось пилом, якого ні змити, ні розмочити у воді. Вона була не просто жахлива, вона викликала огиду. Щось химерне — чи то жива істота, чи то привид. Вона начеб хотіла забитись у найтемніший кут підземелля, а звідти опуститись углибінь. Товща води над нею потемнішала. Лиховісна тінь промайнула і зникла.

КНИГА ДРУГА ТЯЖКА ПРАЦЯ

І

Винахідливість того, кому все чогось не вистачає Печера неохоче випускала з себе людей. Ввійти до неї було важко, а вийти — ще важче. Жільят усе ж вибрався звідти, але більше не повертався. Йому нічого не вдалося там знайти з того, що хотілося, часу для пустої цікавості у нього не було. Він одразу ж запустив у дію кузню. Йому бракувало інструментів, і він сам став їх виготовляти.

Уламки пароплава правили йому за паливо, вода — за двигун, вітер — за ковальський міх, кам’яна брила — за ковадло; інстинкт замінив йому вміння, а воля — силу. Жільят із запалом узявся до своєї невеселої роботи.

Погода, здавалося, пішла до нього на послуги. Хоч період рівнодення тривав, було сухо. Настав березень, але в морі було тихо. Дні все довшали. Голубінь неба, легкі порухи неозорої водної гладіні, погідність полудневих годин — все це ніби виключало поганий намір. Море усміхалося до сонця. Пестощі ж, як відомо, попереджують зраду. А море на такі пестощі не скупиться. Коли маєш справу з такою жінкою, не довіряй її усмішці.

Вітер був незначний, і тим краще працювало водяне піддувало. Надто сильний вітер скорше шкодив би, ніж допомагав.

У Жільята була пилка, він зробив терпуг. Пилкою він різав дерево, терпугом — метал. Потім він додав до них дві залізні руки коваля — кліщі та щипці. Кліщами здавлюєш, щипцями орудуєш. Одні діють як руки, другі — як пальці. Інструмент — той же організм. Мало-помалу Жільят роздобував помічників і виготовляв своє озброєння. Зі шматка бляхи він зробив наддашок пад ковальським горном.

Одним із найголовніших завдань для нього було розібрати і полагодити блоки. Він привів до ладу коробки і шківи складних блоків. Повідтинав потрощені кінці понівечених брусів і зачистив їх: для теслярської роботи, як ми вже казали, у нього був цілий склад корабельних уламків, підібраних і за формою, і за розміром, і за якістю. Дуб лежав на одному місці, сосна — на другому, погнуті дерев’яні частини, як, наприклад, футокси, окремо від прямих, наприклад, карленгсів. То був його резерв підпор і важелів, які могла стати йому в пригоді у відповідну хвилину.

Коли збираєшся робити талі, потрібно запастися балками і блоками. Але цього мало: потрібна ще мотузка. Жільят полагодив усі кабельтови і перліні. Він розтяг розірвані вітрила, і йому вдалося нависмикувати з них чудових конопляних ниток, з яких він зсукав шнура. Цим шнуром він зв’язував кінці мотузки. Жільятові вдалося виготовити тільки білого шнура, бо в нього не було смоли. Полагодивши мотузки, Жільят узявся за лагодження ланцюгів.

Завдяки бічному гострому виступу каменя-ковадла, який правив за конічний носок, йому вдалося виковувати грубі, але міцні ланки ланцюгів. Цими ланками він з’єднував кінці розірваних ланцюгів і таким чином подовжував їх. Кувати самому, без допомоги, дуже незручно. Але й це йому вдалося. Щоправда, він виготовляв на своєму ковадлі тільки не надто масивні предмети. Одною рукою він підтримував їх за допомогою щипців, а другою гатив молотом.

Він порізав на шматки круглі залізні пренти капітанського містка, потім загострив кожний із шматків на одному кінці, а на другому викував широку плоску головку — отже, виготовив великі цвяхи близько фута завдовжки. Такі цвяхи добре заганяти в скелі.

Навіщо Жільятові було братися до такої виснажливої праці? Побачимо. Йому не раз доводилося вигострювати лезо сокири і зубці пилки. Щоб гострити пилку, він виготовив тригранний терпуг.

При нагоді він користувався шпилем Дюранди. Гак, який кріпився до ланцюга, зламався. Жільят викував його наново.

За допомогою щипців і обценьків, використовуючи зубило як викрутку, Жільят узявся розбирати колеса пароплава — і досяг своєї мети. Читач, напевно, не забув, що цей демонтаж здійсненний. Він закладений у самій конструкції коліс: вони збірні. Дерев’яні щити, якими були колеса прикриті і які надавали їм кращого вигляду, Жільят познімав: з їх дощок він збив два ящики, куди склав, старанно пронумерувавши, частини коліс. В цьому ділі йому дуже придалася грудка крейди. Він поставив ящики з колесами в найнадійнішому місці палуби Дюранди. Закінчивши підготовчі роботи, Жільят зіткнувся віч-на-віч із тим, що було найважче. Постало питання про порятунок машини.

Розібрати колеса можна було, розібрати машину — ні в якому разі. По-перше, Жільят погано знав механізм. Працюючи наздогад, він міг завдати йому непоправного лиха. По-друге, навіть якби й спробувати розібрати машину деталь за деталлю і якби він зважився на цей необережний вчинок, то йому потрібні були б зовсім не ті інструменти, що їх можна змайструвати у якійсь печері замість кузні, де протяг править за ковальські міхи, а кам’яна брила — за ковадло. Спробувавши демонтувати машину, він міг її поламати. Жільят відчув, що підійшов упритул до нездійсненного. Здавалося, він наразився на стіну — неможливе. Що ж робити?

II

Як Шекспір може зустрітися з Есхілом

У Жільята був свій задум. З тих пір як каменяр і тесля із Сальбрі, що жив у XVI столітті, коли наука перебувала в дитинячому віці, задовго до Амонтона, який відкрив перший закон тертя, Лагіра, який відкрив другий закон, і Кулона, який відкрив третій, без поради і без керівництва, тільки з допомогою сина-хлоп’яти і нехитрого знаряддя, спустив униз «великі куранти» церкви Шаріте-на-Луарі, розв’язавши одночасно п’ять-шість проблем статики й динаміки, котрі для нього становили складну перепону, бувши взаємно переплутаними, ніби колеса звалених на купу возів, — від часу цієї незвичайної і чудової затії, коли навдивовижу простим способом, не порвавши жодної латунної волосини, не пошкодивши жодного зубця, цей тесля переніс із великого яруса дзвіниці в нижній важенну клітку з заліза та міді, завбільшки із сторожову будку, в котрій був замкнений час, — переніс зі всім механізмом, барабанами, коробками, гачками, важелями, циферблатом, горизонтальним маятником, спуском, з мотками ланцюгів, з кам’яними гирями, до того ж одна з них важила п’ятсот фунтів, з пристроєм для бою, набором дзвіночків, з фігурками, які відбивали молоточками години, — з часів людини, яка звершила це чудо і все ж була забута, ніхто й ніколи не пробував здійснити щось подібне до задуму Жільята.

Операція, яку він мав намір здійснити, була, мабуть, ще важча, тобто ще прекрасніша.

Своєю вагою, витонченістю роботи, усією сукупністю труднощів, які треба було подолати при знятті машини, Дюранда нітрохи не поступалася перед курантами дзвіниці Шаріте-на-Луарі.

У середньовічного теслі був помічник — його син, у Жільята — нікого. Під церквою зібралися люди, туди прийшли з Менга-на-Луарі, із Невера і навіть з Орлеана. Вони могли при потребі допомогти каменяреві або хоч підбадьорити вигуками заохочення; довкола Жільята гудів тільки вітер, і обступала його тільки юрба хвиль.

Ніщо не зрівняється з боязкістю необізнаної людини, хіба що її відвага. Коли необізнаність наважується діяти — це означає: у неї є свій компас. Цей компас — істина, осягнута інтуїцією, іноді вона зрозуміла неотесаній людині більше, ніж тій, що пройшла курс наук.

Незнання підстьобує відвагу. Необізнаність — це мрійливість, а допитлива мрійливість — сила. Знання нерідко збиває з пантелику і зупиняє перед дальшими кроками. Якби Васко да Гама був ученим, він відступив би перед мисом Бур. Якби Христофор Колумб був добрим космографом, то ніколи не відкрив би Америки.

Якби Гальвані був справжнім ученим, то він знав би, що таке зворотний удар, здригання мертвої жаби не викликало б у нього зацікавлення, і він не відкрив би тієї сукупності законів, які дістали назву гальванізму.

Першим піднявся на Монблан пастух Бальма; другим був учений Сосюр.

Ці приклади, скажемо мимохідь, — винятки, які нітрохи не принижують науки, бо вона залишається правилом.

Неук може зробити відкриття, і тільки вчений здатний на винахід.

Бот і далі стояв на якорі в бухті, поблизу скелі «Людина», море там не чіпало його.

Пригадаймо: Жільят усе влаштував так, що барка була в нього напохваті. Він пішов у бухту й ретельно обміряв довжину її поперечних балок у багатьох місцях, особливо міделя. Потім він повернувся на Дюранду і зміряв найбільшу ширину підставки машини. Ця ширина — ясна річ, без коліс — була на два фути менша, ніж ширина бота по міделю. Отже, машина могла вільно вміститися в боті.

Але як її туди опустити?

III

Майстерне творіння

Жільята стає в пригоді майстерному творінню Летьєрі Коли б через певний час якийсь відчайдух-рибалка заплив у цю місцину в таку пору, то його відвага була б винагороджена незвичайним видовищем між двома Дуврами.

Ось що він побачив би: чотири товсті балки, через рівні проміжки перекинуті з одної скелі на другу, були наче втиснуті туди з великою силою, що надавало споруді особливої міцності. З боку Малого Дувру їх кінці впиралися у виступи скелі й на них трималися; з боку Великого Дувру кінці брусів могутніми ударами молота були міцно-міцно вбиті в крутосхил якимсь велетом, що стояв на тій самій балці, яку заганяв. Балки були трохи довші, ніж відстань між скелями: ось чим пояснюється міцність їх опори і трохи похиле їх положення. З Великим Дувром вони з’єднувались під гострим кутом, а з Малим Дувром — під тупим. Всі вони лежали трохи похило, але схил був неоднаковий, і це була вада. Якби не вона, то можна було б подумати, що балки покладені як основа для настилу мосту.

До цих чотирьох балок були підвішені на шкентелях блоки з лопарями; дивним і занадто сміливим у їх розміщенні було те, що двошківні блоки знаходилися на одному кінці балок, а звичайні блоки — на другому. Це досить значне, а тому й небезпечне відхилення було, очевидно, обумовлене необхідністю, яку диктувало намічене Жільятом завдання. Талі були міцні, блоки — надійні. До талей були підв’язані мотузки, що здалеку скидалися на нитки; уламок корабельної катастрофи — Дюранда, — здавалося, підвішена на нитках під цією повітряною спорудою із балок та блоків.

Але насправді Дюранда ще на них не висіла. Якраз прямо під балками в палубі було пробито вісім отворів — чотири з правого і чотири з лівого боку машини, а під ними в підводній частині пароплава було пробито ще вісім отворів. Мотузки, які опускалися вертикально від чотирьох талей, проходили крізь палубу і, вийшовши з підводної частини судна через отвори правого борту, йшли під кілем і машиною, потім, знову повернувшись у пароплав через отвори лівого борту, далі тяглися вгору через палубу і намотувались на чотири блоки, прикріплені до балок, де їх перехоплювало щось на зразок сей-талей, збираючи в жмут і з’єднуючи з тросом, яким можна було б керувати однією рукою. Гачок і юферс, через отвір якого проходив і розмотувався трос, завершували споруду і в разі необхідності правили за гальмо. Таке комбіноване спорядження примушувало працювати всі чотири талі одночасно, це була справжня вуздечка для сил тяжіння, стерно, яке керувало рухом під рукою стерничого і дозволяло підтримувати рівновагу під час роботи. Вдале доповнення у вигляді сей-талей спростило і поліпшило підйомний механізм, надавши йому подібності до сучасних талей Вестона і стародавнього поліспастона Вітрувія. Жільят сам додумався до нього, дарма що він не знав ні Вітрувія, якого на світі вже не було, ні Вестона, якого ще не було на світі.

Довжина мотузок мінялася в залежності від нахилу балки, який не в усіх їх був однаковий. Вона частково виправляла цей недолік. На мотузку не можна було покладатися, несмолений трос міг лопнути; ланцюги були б надійнішими, але вони не ковзали б по талях.

Вся ця споруда з багатьма вадами, створена руками однієї людини, все ж була захоплюючою.

Зрештою, скоротімо пояснення. Само собою зрозуміло, що ми опустимо чимало деталей, які могли б усе це з’ясувати людям обізнаним, але для читачів невтаємничених тільки б затемнили картину.

Верхня частина труби пароплава проходила якраз між обома середніми балками. Жільят, сам того не підозрюючи, мимоволі здійснив запозичення, відтворивши через три століття механізм невідомого йому теслі з Сальбрі — механізм примітивний і недосконалий, небезпечний для того, хто наважився б ним орудувати. Запам’ятаймо, що навіть найгрубіші прорахунки не заважають механізмові бодай сяк-так працювати. Хай спотикається, але все ж рухається. Обеліск на площі Святого Петра в Римі зведений усупереч усім законам статики. Карета царя Петра І, здавалося, збудована таким чином, що вона повинна була б перекидатися на кожному кроці, а тим часом вона їхала. А скільки неоковирного у машині Марлі! Все в ній трималося абияк. І все ж вона постачала воду Людовікові XIV. Як би там не було, Жільят довіряв своєму твориву. Він настільки був переконаний в успіхові справи, що одного разу, прийшовши на свій бот, прикрутив до обох його бортів по два залізних кільця на тому ж місці і на тій же відстані одне від одного, що й чотири кільця на Дюранді, до яких кріпилися чотири ланцюги труби пароплава. У Жільята, очевидно, був свій закінчений і цілком визначений план. Йому загрожували всілякі випадковості, і він хотів передбачити їх і вжити застережних заходів.

Він робив речі, які, на перший погляд, здавалися непотрібними — явна ознака того, що все ретельно обдумано заздалегідь.

Його попередні приготування, як ми вже казали, могли б завести в оману навіть такого спостерігача, який у корабельному ділі з’їв не один пуд солі. Якби, наприклад, на очах такого спостерігача Жільят, наражаючи життя на небезпеку, з нечуваними зусиллями заганяв вісім або десять викутих ним величезних цвяхів у підніжжя Дуврів при вході в тіснину рифу, то цьому спостерігачеві, звичайно, нелегко було б зрозуміти, до чого тут цвяхи, і він, певно, подумав би, що навряд чи тут взагалі потрібне все оце капарство.

Якщо б він потім побачив, як Жільят вимірює шматок борту носової частини, що залишився, пригадаймо собі це, на розбитому пароплаві, як, прив’язавши міцний перлінь до верхнього краю уламка і обрубавши сокирою розхитане дерев’яне кріплення, котре утримувало цей шматок, тягне його з тіснини, користуючись відпливом, який підштовхує уламок знизу, поки Жільят тягне за верхній край, як нарешті, хоч і з великими труднощами, він прив’язує линвою це одоробло з дощок і колод, ширше, ніж вхід у протоку, до цвяхів, вбитих у підніжжя Малого Дувру, — то наш спостерігач, напевно, зовсім уже нічого не зрозумів би, подумавши, що раз Жільятові для більшої свободи дій треба було розчистити прохід між Дуврами від цієї завади, то йому досить було б скинути її в море, і хвиля понесла б її за світи.

Але у Жільята, очевидячки, були свої міркування.

Щоб застромити цвяхи в підніжжя Дуврів, Жільят, користуючись усіма щілинами в граніті, а при потребі і розколупуючи їх, спочатку забивав туди дерев’яні клинці, в які потім заганяв залізні цвяхи. Він зробив те ж саме на двох скелях у другому кінці тіснини рифу, тобто на східному його боці. Він позабивав дерев’яні затички у всі щілини, так, ніби готував їх до того, щоб в ці щілини позаганяти залізні шипи, але все це було, очевидно, зроблено про всяк випадок, бо цвяхів він туди не забивав. Зрозуміло, що з огляду на недостачу матеріалу він витрачав їх розважливо, тільки в міру необхідності і в хвилини виняткової потреби. Це ще одне ускладнення і до того його великих труднощів. Ледве закінчивши одну роботу, він починав другу. Жільят, не вагаючись, переходив від одного діла до іншого і сміливо готувався до гігантського стрибка.

IV

Sub re

Людина, яка все це здійснювала, ставала страшною.

У многоликому труді витрачались усі Жільятові сили; відновити їх було важко.

Злигодні й утома призвели до того, що він дуже схуд. Він заріс волоссям і бородою.

У нього залишилася тільки одна ціла сорочка. Ходив він босоніж; один черевик знесло вітром, другий змило водою. Осколками первісного, дуже небезпечного ковадла, за яким він працював, йому поранило руки і плечі: вони всі були у виразках — знаках праці. Ці виразки — скорше садна, ніж порізи, — були неглибокі, але їх постійно розтроюджував різкий вітер і солона вода.

Його мордували холод, голод і спрага.

Дзбан з прісною водою спорожнів.

Житнє борошно він пустив на клейстер, а решту з’їв. Залишилося тільки трохи сухарів.

Він розгризав їх зубами: не було води, щоб розмочити.

День за днем його сили виснажувались.

Страхітлива скеля висмоктувала з нього життя.

Втамувати спрагу було проблемою; попоїсти було проблемою; виспатись було проблемою.

Він їв, коли йому вдавалося спіймати морську стоногу або краба, пив, коли помічав, як морський птах опускається на вершину скелі. Він вилазив туди і знаходив западину з невеликою кількістю прісної води. Він пив із неї після птаха, а іноді разом із птахом, бо чайки і баклани призвичаїлися до нього і не тікали при його появі. Хоч який голодний був Жільят, він не завдавав їм жодної шкоди. Пригадаймо, що до птахів він ставився з якимось забобонним почуттям. Птахи після того, як його волосся розкуйовдилося і він став страшним зі своєю довгою бородою, теж перестали його боятись; зміна зовнішності заспокоїла їх, вони перестали вважати його за людину, а почали приймати за звіра.

Птахи і Жільят відтепер стали добрими друзями. Бідолахи допомагали одне одному.

Поки в Жільята залишалося житнє борошно, він кришив їм шматки перепічок, які сам виготовляв, а тепер птахи в свою чергу показували йому місця з прісною водою.

Жільят їв сирих молюсків — вони трохи заспокоювали спрагу. Крабів він пік. Не маючи каструлі, він смажив їх між двома розжареними до червоного каменями, так, як це роблять дикуни на островах Ферое.

А тим часом став даватися взнаки період рівнодення. Почався дощ, і то зловорожий.

Не ливний, не рясний, а якийсь голкастий, ніби насичений тонкими, гострими крижаними колючками, які кололи Жільята крізь одежу, проникали, здавалося, аж до кісток. Такий дощ майже не дає води для пиття, але промочує до рубця.

Скупий на допомогу, щедрий на невигоди — такий був цей недостойний неба дощ.

Жільят перебував під ним понад тиждень. Цей дощ був злісною витівкою небесної канцелярії.

Залізши вночі у свою гранітну нору, Жільят засинав тільки тому, що був до краю виснажений працею. Злітались великі морські комарі і кусали його. Він прокидався весь у пухирях.

У нього була гарячка, і це додавало йому енергії, але гарячка — це допомога, яка вбиває. Скоряючись інстинктові, він жував лишайник і смоктав листя ложечника, хирлявого зіллячка, яке пробивалося зі щілин безплідних скель. Та, зрештою, він майже не звертав уваги на свої недуги. Він не мав часу відволікатись від справи й думати про себе. Машина Дюранди була при здоров’ї, і він цим задовольнявся.

Щохвилини, бо цього вимагала робота, він кидався вплав у воду і знову вилізав на сушу. Він заходив у море і вибирався звідси так само просто, як переходять з кімнати в кімнату в себе вдома.

Його одяг не просихав. Він увесь був просякнутий дощовою водою, котра не висихала, і водою морською, котра не встигала спливати. Жільят жив весь час мокрим.

До такого життя можна звикнути. Ватаги ірландців-зли-дарів, — старі, матері, діти, молоді, майже голі дівчата, які проводять усю зиму на вулиці під ливним дощем, під снігом, притулившись одне до одного попід стінами лондонських будинків, — живуть і вмирають мокрими.

Промокнути до кісток і водночас мучитись від спраги, — Жільят зазнав цих нечуваних катувань. Іноді він ссав мокрий рукав своєї куртки.

Вогонь, який він розводив, не зігрівав його. Вогонь на відкритому повітрі — слабка допомога: з одного, боку — пече, а з другого — тече.

Обливаючись потом, Жільят цокотів зубами від холоду.

Все чинило опір Жільятові у якійсь затятій безмовності. Він почував себе оточеним ворогами.

Від неживих предметів віє понурим Non possumus.

Їх застійність рівнозначна лиховісному застереженню.

Незмірна зловорожість оточувала Жільята. Його пекли опіки і проймали дрижаки від холоду. Вогонь його кусав, вода перестуджувала, спрага доводила до нестями, вітер рвав на ньому одяг, голод точив шлунок. Жільят витримував натиск цілого сонмища сил, що об’єдналися супроти нього. Нескінченні перепони, начебто байдужі, як усе це підкоряється фатумові, але сповнені незрозумілої злостивої одностайності, насувалися на Жільята з усіх боків. Було очевидно, що злі сили невблаганно переслідують його і що нема ніякої можливості їх позбутися. То були ніби живі істоти. Жільят відчував їх понуре завзяття і ненависть, з якими вони намагалися розтерти його на порох. Він міг утекти, це залежало від нього; оскільки ж він залишався, йому довелось боротися далі з силами, сповненими незбагненної зловорожості. Не змігши прогнати його геть, вони вирішили затоптати його на місці.

Хто ж це? Невідоме. Воно його душило, виривало йому грунт з-під ніг, не давало дихнути. Його катувало невидиме. Кожного дня таємничий гвинт, який стискував ці лещата, повертався на один оберт.

Становище Жільята у цій тривожній обстановці нагадувало становище людини, котра вступила в поєдинок з віроломним противником.

Об’єднання темних сил обступило його звідусіль. Він відчував, що ці сили вирішили покінчити з ним. Так глетчер скидає перекатний валун.

Зовні ніби й не торкаючись до нього, змовники порвали на ганчір’я його одяг, понівечили його самого, довели до крайньої межі, позбавили сил і вивели з ладу ще до початку битви. І все ж він працював не менше і без перепочинку; однак що далі посувалася робота, то дужче танули сили робітника. Можна було подумати, що дика природа, лякаючись людської душі, намірилися знищити людину. Жільят не схилив голови, він вичікував. Безодня почала з того, що підірвала його здоров’я. За що вона візьметься далі?


Подвійний Дувр, цей гранітний дракон, який влаштовував засідку у відкритому морі, підпустив до себе Жільята. Він дозволив йому тут оселитись і працювати. Прийом скидався на гостинність роззявленої пащеки.

Пустеля, просторінь вод, де для людини стільки заборон, суворе безгоміння природи, німа безжальність її проявів, які неухильно йдуть своєю дорогою; приплив і відплив — великий загальний закон, невблаганний та безстрашний, риф — чорна плеяда, де всякий гострий виступ, бувши центром течій, що розбігаються на всі боки, схожий на зірку у вихрястих променях;

невідома відсіч, яку дає байдужа мертва природа відвазі живої істоти; холод, хмари, море, що веде облогу, — все це наступало на Жільята, повільно оточуючи його, ніби замикаючи коло, і відділяло від усього живого, як стіна тюрми, в якій сидить в’язень. Все проти нього, і ніщо за нього; він був одинокий, покинутий, знесилений, виснажений, забутий. Його комірчина з харчами спорожніла, інструменти поламалися або пощербилися. Спрага й голод — удень, холод — уночі, рани й лахміття, ганчірки на загноєних струпах, дірки на одежі й на тілі, шрами на руках, скривавлені ноги, висохле тіло, землисто-бліде обличчя, але полум’я в очах.

Величне полум’я — воля, яка виявляє себе. Очі людини створені так, що в них видно її достоїнства. Глянувши нам у зіницю, можна побачити, скільки є в нас людського.

Ми заявляємо про себе сяйвом, яке палає в нашому погляді. Нікчемна душа тільки кліпає очицями, велика — кидає блискавки. Ніщо не блисне між повіками — значить, нема у мозку думки, а в серці любові. Той, хто любить — жадає, а хто жадає — світить і пломеніє. Рішучість запалює погляд вогнем, і прекрасний той вогонь, яким палає багаття, що спалює боязкі думки.

Завзяті люди — піднесені. Той, хто наділений самою лише хоробрістю, — тільки поривний; той, хто наділений самою лиш доблестю, — тільки палкий; той, хто наділений самою лиш мужністю, — тільки славний; і тільки той великий, хто наполегливо шукає істини. Майже вся таємниця великої душі полягає в слові: Perseverando. Наполегливість для мужності — все одно, що колесо для важеля; це нескінченне поновлення точки опору. Хай мета буде на землі, хай вона буде на небі, простувати до мети — ось у чому суть; в першому випадку людина уподібнюється до Колумба, в другому — до Христа. Хрест — це безумство; звідси ореол навколо нього. Не сперечатися зі своїм сумлінням, не обеззброювати своєї волі — значить, зазнати страждань і прийти до тріумфу. В духовній сфері падіння не виключає злету. Той, хто впав, може вознестися. Людина пересічна може відступитися під будь-яким благопристойним приводом, сильна духом — ніколи. В загибелі вона сумнівається, а в перемозі — переконана. Доводити святому Стефанові, що він не повинен був дозволити побити себе камінням, — марна справа, презирство до тверезої передбачливості, і призводить до торжества переможених, ім’я якому — мучеництво. Здавалося, Жільят прагнув здійснити неможливе і, щоб досягти малого, витрачав дуже багато сил. І це підносило його на височінь, надавало йому якоїсь трагічної величі.

Щоб поставити чотири балки над розбитим кораблем, щоб вирубати і відокремити ту частину судна, яку потрібно було врятувати, щоб прикріпити до цього уламка в уламкові чотири талі з вірьовками, треба було стільки приготувань, стільки пошуків наомацки, стільки ночей на голому камені, стільки днів крайньої натуги в праці! Це і було джерелом злигоднів для того, хто працював один. Фатальна причина, неминучий наслідок. І на ці злигодні Жільят не тільки погодився, він їх пожадав. Побоюючись помічника, бо помічник легко міг стати суперником, він і не шукав його. Нечувано важкий задум, ризик, небезпека, все нова і нова робота — все це він звалив на свої плечі; він ладен був прийняти смерть, рятуючи те, що гинуло, ладен був терпіти голод, гарячку, злигодні, відчай. Дивний прояв егоїзму!


Він ніби перебував під якимось страхітливим пневматичним дзвоном. Життєві сили поступово відходили від нього. Але він цього навіть не помічав. Фізичне виснаження не виснажує волю. Віра — сила, яка стоїть на другому місці; перше місце займає воля. Славнозвісні притчеві гори, якими вергає віра, — ніщо в порівнянні з тим, що робить воля. Здоров’я, втрачене Жільятом, компенсувалося його непохитністю. Під натиском неприборканої природи слабло тіло, але міцніли душевні сили.

Жільят більше не відчував утоми, точніше, не визнавав її. Твердість духу, яка не піддається тілесній слабості, — величезна сила.

Жільят бачив, як успішно посувається його робота. І більше не помічав нічого. Він був нещасний, але не помічав цього. Мета, якої він майже досяг, заступала перед ним усе інше. Він терпів усі ці злигодні і страждання з однією тільки думкою: вперед! Його творіння паморочило йому голову. Воля до перемоги п’янить. Можна захмеліти від душевного піднесення. Такий хміль називається героїзмом. Жільят був ніби Іовом океану.

Але Іовом-воїном, Іовом-борцем, який сміливо ставав чолом супроти лиха, Іовом-переможцем і, якби подібні слова не звучали надто високо, як на бідного моряка-рибалку, ловця крабів та лангуст, — Іовом-Прометеєм.

V

Sub umbra

Іноді ночами Жільят розплющував очі і вдивлявся в темряву.

Він відчував себе дивовижно схвильованим. Погляд націлений у морок. На серці туга, тривога. Існує гніт темряви.

Непроникна темна баня, глибока бездонна імла, світло в пітьмі, невідоме, переможне, понуре; світло, перетворене в пил. Можливо, це сім’я життя? А може, попіл? Мільйони світильників, які нічого не освітлюють, розжарені точки в

безмежності, які не виказують своєї таємниці, суміш вогню і пилу, схожа на зграю іскор, застиглих на льоту, безладний порив вихру і застиглість склепу, задача, розв’язка якої — в розпростертій безодні, загадка, яка то ховає, то показує своє обличчя, безконечність, причаєна в імлі, — ось що таке ніч. Все це тягарем лягає на людину.

Тут одночасно сплелися воєдино всі таємниці: таємниці всесвіту і таємниці долі; людський розум збагнути їх неспроможний.

Гніт темряви по-різному діє на людські душі. Перед обличчям ночі людина спізнає свою недосконалість. Вона бачить темінь і почуває себе безпорадною. Під чорним небом людина стає схожою на сліпця. Наодинці з ніччю людина впадає у відчай, схиляє коліна, падає на землю, розпластується долілиць, забивається в нору або прагне здобути крила. Майже завжди вона готова тікати від присутності безликого Невідомого. Для неї воно незбагненне. Запитуючи себе, що воно, людина згинає спину, не знає, що діяти, іноді її тягне туди. І Куди? Туди.

Туди? А що це таке? І що там?

Ця зацікавленість, очевидно, походить від того, що людина прагне проникнути в галузь забороненого, адже всі мости довкола неї зірвані. Нема ковчега для подорожі в безконечність. Але заборонене притягує, бо воно — безодня. Туди, де не ступить людська нога, сягне погляд; туди, де поставлено межу людському зорові, може проникнути думка. Нема людини, яка б не зважилась на це, хоч би якого слабкою і нікчемною вона була. Людина, в залежності від своєї природи, або намагається збагнути, або зупиняється перед незрозумілістю ночі. Для одних вона — перепона, для інших — простір. Похмуре видовище. В ньому ховається незбагненне.

Хай би яка була ясна ніч, вона все одно — товща темряви. Вона несе з собою грозу, бо вона — товща випарів. Безмежне і чинить опір, і піддається водночас, замикаючись для досвіду і відкриваючись для здогадів. Від нескінченних цяточок бездонність темряви стає ще чорніша. Рубін, іскри, зорі. Їх присутність у невідомому безперечна; сягнути до них і торкнутися їх ясності — це страшне зухвальство. Це віхи творіння в безконечності, це знаки віддалей там, де більше нема віддалей; це якесь неможливе і водночас реальне мірило рівня глибин. Блищить мікроскопічна точка, а за нею інша, за тією ще одна, за другою — ще третя; вони ледве помітні, і вони гігантські. Сяйво, що йде від них, — палаюче багаття, те багаття — зірка, та зірка — сонце, те сонце — всесвіт, той всесвіт — ніщо. Всяке число — нуль перед безконечністю.

Такі світи-ніщо існують. Переконуючись у цьому, людина починає розуміти різницю між поняттями «ніщо» і «небуття».

Недосяжне в поєднанні з непроникним, непроникне в поєднанні з нез’ясовним, нез’ясовне в поєднанні з незмірним — ось що таке небо.

Споглядання його породжує піднесене почуття; просвітлена глибоким здивуванням, душа людини ширяє в надхмарних висотах.

Побожний трепет властивий тільки людині; тварині він невідомий.

Людський розум бачить у цьому священному страхові доказ своєї нікчемності і своєї сили.

Темрява є чимось єдиним, тому вона примушує здригатися. Водночас вона складна, тому вона наводить жах. Її єдність тисне на наш мозок і позбавляє волі до опору. Її складність примушує нас озиратися довкола себе; виникає острах, що вона раптом нападе на нас зненацька. Людина здається, але тримається насторожі. Вона перед обличчям Всеохопного — звідси її покірність, вона перед обличчям Багатоманітного — звідси її недовірливість. В єдності пітьми ховається множинність. Таємнича множинність, видима в матерії, осяжна в думці. І все це перебуває в німотному мовчанні — ще одна причина бути напоготові.

Ніч — автор цієї книги про це вже писав — природний і закономірний стан того особливого світу, часткою якого є ми самі. День, короткий у просторі і в часі, подібний до зорі.

Нічне чудо здійснюється в темряві не без тертя, і всяке тертя в механізмі світобудови калічить життя. Тертя в механізмі світобудови калічить життя, і ми називаємо його Злом.

В темряві ми відчуваємо зло, це приховане заперечення божественного світопорядку, це причаєне блюзнірство факту, непокірного ідеалові. Зло у всій своїй тисячоликій потворності порушує гармонію всесвіту. Зло присутнє скрізь, щоб бунтувати. Воно — ураган, який заступає шлях кораблеві; воно — хаос, який заважає розквітові світів. Добру властива єдність, злу — всюдисущність. Зло порушує нормальний плин життя, а життя — це логіка. Воно примушує птицю ковтати муху, а комету знищувати планету. Зло — це пляма на світобудові.

Від нічної темряви паморочиться голова. Той, хто занурюється в неї, тоне і б’ється в ній. Ніщо так не втомлює, як вивчення мороку. Це — вивчення того, що весь час никне.

Розумові там нема на що опертися. Є тільки пункти відправлення, а пунктів прибуття нема. Схрещення суперечливих висновків, всілякі відтінки сумнівів, котрі виникають одночасно; переплетіння явищ, які розпадаються на частини під дією незрозумілих сил; взаємопроникнення законів, незбагненне їх змішування, яке спонукає мінерали існувати, рослини — жити, думку — бути вагомою, любов — сяяти, силу тяжіння — любити; широченний фронт наступу всіх питань, що розгортається в безкраїй темряві; зустріч, під час якої виникає неясний образ невідомого; весь космос, що постає в безконечному туманному просторі