ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ - Тіт Лукрецій Кар

Тіт Лукрецій Кар

ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ - Тіт Лукрецій Кар

Книга перша

Мати Енея і роду його, благодатна Венеро,

Втіхо людей і богів! Під сузір'ями неба пливкого

Повниш повсюдно життям судноносні моря і врожайне

Лоно землі, завдяки-бо тобі. зародитися прагне

Всяке створіння й, покинувши темряву, глянуть на сонце.

Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні

Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти

Стелить умілиця щедра - земля, посміхається море,

Небо власкавлене сяє-виблискує світлом текучим.

Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді,

Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно,-

Спершу небесні птахи твою з'яву, ходу переможну

Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце.

Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють,

Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою,

Бачити вроду твою,- куди б не вела ти, не звала.

Далі - по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах,

Густозелених оселях птахів та полях шафранових -

Всім ти проймаєш любов'ю серця, тож усе доокола

Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою.

Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка

Не проросла б, до ясних берегів божественного світла

З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.

Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати

Вірші, в яких я хотів би природу речей роз'яснити

Синові Меммія нашому - ти ж бо його повсякчасно

В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине.

Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня.

Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах

Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала.

Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати

Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує

Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна

Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона -

І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену,

Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові

Зір свій і з уст перехоплює-п'є пожадливо твій подих.

Саме тоді, коли так він лежить,- над ним нахилившись,

Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву

3 уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян.

Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття,

Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок,

Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить.

* * *

Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом,

Вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення,

Щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно,

Не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш.

Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати

Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу -

Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,

І на які вона знов по загибелі все розкладає.

Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні

Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто

їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:

Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає.

В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало

Долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним,

Що, висуваючи голову темну з безодняви неба,

Грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду,

З-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись

І скерувати свій зір, хоч і смертних очей,- проти неї.

Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння

Стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше

Духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше,

Збивши на брамах природи замки, із вузин - на простори.

Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши

Ген за найдальші краї огороди вогненної світу,

Думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно

Всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись

Може на світ, а що - ні, яка сила кінцева властива

Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.

Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу

Взято під ноги, а нас - підняла перемога до неба.

Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу,

До нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну

Вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто

До нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків.

Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник

Перші данайців вожді, що вважались окрасою війська,

Кров'ю невинною Іфіанасси колись осквернили.

От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши,

По її щоках і справа і зліва спливли рівномірно.

От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно

Станув, а поряд - прислужники, бачить, ножі приховали;

Співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають,-

І підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна.

Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком


Міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар.

Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу

Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду

Звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея -

Ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала,

Чиста,- від рук нечестивих отця свого; жертва печальна

Хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий.

От що таке забобон, і до чого схиляє людину!

Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече

Вмілець лякати - віщун, відсахнутись од мене захочеш.

Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням

Розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може

І скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя.

Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди

Те, що їх біди межу мають певну,- зуміли би якось

Віщим отим буркунам і релігії протистояти.

Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає:

Кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде.

Значить, природа душі невідома: народжена з тілом

Чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає,

Чи загибає однаково з нами, розкладена смертю,

Чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони,

Чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння,

Як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону

Вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене,

Серед усіх італійських племен себе славою вкривши.

Енній, до речі, й про те веде мову в своїх несмертельних

Віршах, що є в Ахерусії млистій таке побережжя,

Обшир такий, куди душі людей, ні тіла не доходять,

Тільки зображення їхні - подоби, бліді, що аж диво.

Там, запевняє співець, показавсь йому образ Гомера

В славі своїй, що квітує віками, і, рясно проливши

Сльози гіркі, став природу речей викладать йому віршем.

Отже, не тільки над тим, що за явища бачим на небі,

Добре подумати слід: за якими законами біг свій

Місяць і сонце вершать, що за сила глибинна керує

Всім на землі,- щонайперше слід розумом чуйним пізнати,

З чого душі, як і духу людського, природа постала,

Що нас жахає не раз, коли хворість підточує сили,

Чи наяву, чи тоді, як у сон поринає людина:

Бо ж і тоді мовби чуємо, бачимо тих, що давно вже

Смерть їх взяла під косу, а землею - останки вповито.

Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення

Буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським,

Надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів:

Мова ж убога, на жаль, а предмет - новизною багатий.

Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду

Нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись

Труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі

В пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило

Світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути

Найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини.

Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні

Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,

Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.

Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду:

З волі богів, із нічого ніщо народитись не може.

Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко,-

Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато

Як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути

їхні причини й гадають, що все це - веління безсмертних.

Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи

Не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем

Роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася,

Як„ незалежно від волі безсмертних, усе протікає.

Хай щось могло б із нічого постати,- то все б упереміш

Із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні:

З моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих

Риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство;

Різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як,

Звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали.

Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся;

Все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити.

Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець,

То чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір?

А коли все довкруги із свого виникає насіння,

То кожна річ тільки там постає й виринає до світла,

Де є матерія, речі властива, і первісні тільця.

Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього -

В кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема.

Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють -

Саме в спекотливі дні; виноград - восени дозріває.

Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося

Кожне - в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна

Для проростання пора, коли мати - земля живодайна -

Речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла?

А виникали б ті речі з нічого,- тоді б і родились,

Як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку,

Бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків,

Що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити.

Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу,

Щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би:

Ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу

Діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева.

Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово,-

Так і природа велить,- із свого виростає насіння

І зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй:

Все із своєї зростає матерії й живиться нею.

Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні,-

Не видавала б земля джерела наших радощів - плоду.

А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне

Роду свого зберегти, а й саме існувати не годне.

Можна скоріше таке припустити, що спільних багато

Тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо,-

Букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати.

Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром,

Зросту такого були, що могли б і моря глибоченні

Вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками,

Й довготривалим життям через низку віків пробиватись?

Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна

Кількість матерії; з неї й складається все нарожденне.

Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може:

Треба насіння, що з нього могли б народитися речі,

А народившись на світ,- потягтись до легкого повітря.

Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі,

Ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм,

То очевидно, що містить земля родотворні начатки.

їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом

Первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу.

А не було б у землі тих начатків,- без нашого труду

Значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно.

Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно,

Не обертає в ніщо - розкладає на первісні тільця.

Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне,

В нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово.

Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти

Річ роз'єднати могла, розплести її тіла тканину.

Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім'я,

То, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом

їх розіб'є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись,-

Жодній з речей не дозволить загинути творча природа.

Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу,

Не залишало й дробинки матерії, жодного сліду,

Як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла

Різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня,

їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити?

Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела

Й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались?

Все вже давно - якщо має в собі воно тіло вмируще -

Стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним.

Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу

Тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився,-

То несмертельною мусить же бути начатків природа.

Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може.

Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці

Знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі

Зчепленням більшим чи меншим своїм вона в'яже докупи.

Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись,

Бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих,

Чий щонайглибший зв'язок тільки певна б порушила сила.

Тож, коли первоначала речей усіх перебувають

У розмаїтих зв'язках, коли скрізь є матерія вічна,-

Цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть

Сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна.

Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може:

З розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець.

От пропадають дощі, коли батько-ефір позахмарний

Стрімко скеровує вниз їх-у лоно землі материнське.

Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева

Пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду.

Звідси - і рід наш людський, і тварини черпають поживу,

Звідси - й міста багатіють, обновою тішаться - дітьми,

Буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви.

Звідси - й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись,

Одпочивають собі. Молока білосніжна волога

Рясно з набряклого вимені точиться; звідси - грайливий

По моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках,

Хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку.

Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине,

Бо одне з одного споконвіків поновляє природа:

Щоб народити щось,- іншої речі їй смерть необхідна.

Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого

Не постає і в свій час у ніщо обернутись не може,

Та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри,

Що найдрібніших начатків речей наше око не бачить,

Думку таку ще додам: у речах - це вже визнати мусиш -

Містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні.

Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає,

Судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі,

Вихором іноді в полі промчить, величезні дерева,

Мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись,

Подувом дужим ламає ліси - ось така в нього сила:

Гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє.

Отже, вітри - це тіла, що їх зором помітити годі.

Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні

Хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють.

їх течія руйнівна - як вода, що хвилює ласкаво

В річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко

Поза свої береги, коли зливи страшні її повнять

І, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки,-

Що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить.

Навіть могутні мости не здолають опертись потужній

Силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий,

На кам'яні велетенські опори потік набігає.

З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі

Брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним,- падає тут же.

Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви,

Мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять

На перешкоду якусь,- налітають на неї раз по раз,

Поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво,

Схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі.

Значить, вітри - кажу ще раз і ще раз - тіла, що їх оком

Не помічаєм, якщо і прикметами, й діями схожі

До невгамовного плину ріки, що доступна для зору.

Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе

Зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів.

Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти

Холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш.

Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки

На відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись

І піддаватися дотику - що б могло ще, окрім тіла?

Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля,-

Вогкий, а вистав на сонце його - за хвилину просохне,

Та не догледіти, як осідає на ньому волога,

Як - утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця.

Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти,

Що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око.

Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно,

З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим.

Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний,

Теж поступово маліє-стирається, краючи землю.

Глянь на дорогу міську: покриття її - тесані плити -

Вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй,

Що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу

Кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами.

Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе

Не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають:

Наче позаздривши, бачить того не дала нам природа.

Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу,

Частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно,-

Хто б не напружував гострого зору,- не вгледить ніколи.

Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають,-

От як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято

Сіль роз'їдає морська,- зрозуміло, ніяк не завважиш.

Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа.

Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими

Щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також.

Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці,

Бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову

Суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова.

Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір.

А не було б його,- як же тоді мали б рухатись речі?

Перша-бо кожної речі властивість - опір чинити

Й на перешкоді ставать - одночасно в усьому про себе

Знати дала б - і ніщо й ворухнутись не мало би змоги:

Жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком,

Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі -

Скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога -

Просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі,

То не лише не могло б усе рухатись так метушливо,

А й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній

Так і лежала б матерія мертво, без жодного руху.

Ось що цікаве, крім того: якою б нам річ не здавалась

Щільною, все ж, як побачиш, і в ній мусить буть порожнеча.

От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні

Начебто висіявсь піт, що струмками збігає по стінах.

Що споживає істота жива, те розходиться в тілі.

Так і дерева, зростаючи мірно, в свій час плодоносять,

Бо допливає живлюща волога, почавши з коріння,

Ген до вершечка - розлогим гіллям, як і стовбуром цілим.

Чуємо звуки, що вільно собі через стіни проходять

І через двері важкі. До кісток промерзаємо взимку.

То чи бувало б таке, якби в світі ніде не траплялось

Вільного простору, через який переходили б тільця?

Врешті, чому за об'ємом однакові й формою речі -

Різні цілком за своєю вагою? Коли б у клубкові

Вовнянім стільки ж містилося тілець, що їх олов'яна

Куля вміщає, то стільки б і важили дві оті речі.

Бо найприродніша тіла властивість - униз натискати,

А порожнеча в природі своїй, навпаки,- невагома.

Тож, як одне щось - легше від іншого, хоч і не менше,

Значить, порожняви, проміжків вільних,- більше у ньому.

І навпаки: що вагоміша річ, то - підказує думка -

Більше в ній міститься тілець, а вільного простору - менше.

Отже, сягнули ми розумом чуйним того, що присутнє

В суміші кожній з речей, що йменуємо ми: "порожнеча".

Тут я тебе попередити мушу, щоб ти не піддався

Деяким твердженням хибним, що в блуд завести тебе можуть.

Он, кажуть, моря вода, пропускаючи риби лускаті,

їх по волозі веде, бо за ними лишається вільне

Місце, де знову, на мить одступивши, змикається хвиля.

Так і всі інші, мовляв, місцями чергуючись, речі

Можуть у щільному просторі рухатись поперемінне.

Все це, однак, на хисткій, помилковій оперте основі.

Справді-бо: як могли б рухатись риби, якщо б не давали

Місця їм води пливкі? Й навпаки: якщо риби не зможуть

Рухатись,- як і куди течія б одступила прозора?

Тож або всі, скільки є їх, тіла взагалі не спроможні

З місця рухнутись, або ж у речах таки є порожнеча,

Звідки й бере кожна річ і початок, і змогу для руху.

От, припустімо, зіткнувшись, пласких двоє тіл із розгону

Тут же відскочать, то всю порожнечу, яка утворилась

Поміж тілами двома, мусить знову зайняти повітря.

Все ж не відразу воно,- хоч би як його хвилі стрімливо

Не проривалися,- не водночас увесь простір собою

Виповнить, лиш поступово: насамперед - місце найближче,

Потім - сусіднє, а далі - прогалину всю заполонить.

Марно би стверджував хтось, що тіла розійшлися від того,

Що блискавично згустилось повітря. Адже порожнеча

Там постає, де раніше її не було, і так само

Те, що раніше було порожнечею, робиться щільним.

Ні. В такий спосіб ніяк не змогло би згуститись повітря.

Та, якщо б навіть могло воно,- без порожнечі, вважаю,

Все ж не згустилось би так, не звело б усіх тілець докупи.

Скільки б мені не перечив ти, отже, і часу не гаяв,-

Визнати мусиш, однак, що в речах таки є порожнеча.

Ще не один навести б міг я доказ, щоб ти пересвідчивсь

У справедливості суджень моїх, але й те, що сказав я,

Дасть тобі змогу піти хай по ледве помітному сліду,

Щоб і все інше ти сам одшукати міг розумом чуйним.

Як у мисливця собаки не раз, щойно слід на стежині

Нюхом уловлять тонким, незабаром у хащі знаходять

Жителя гір - хижака, що в норі приховався глибокій,

Так от і ти крок за кроком, одне проясняючи іншим,

Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,

Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш - правду.

Ну, а якщо сумніваєшся досі ти, все ще байдужий,

Меммію мій, до тих пошуків,- ось що тобі обіцяю:

Так тоді широко мова моя милозвучна проллється,

Взявши початок од серця мого, від таких повноводих,

Буйних джерел, що боюсь: може старість холодна та млява

В тіло моє прослизнуть і вузли життьові розв'язати

Перше, ніж я б тобі встиг усіх доказів силу-силенну

З того чи з іншого приводу викласти мовою віршів.

Ну, але годі. Підхопимо знов міркувань наших нитку.

Отже, природа, говорячи стисліше,- це поєднання

Двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча -

Простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно.

Те, що існують тіла,- відчуття, для створінь усіх спільні,

Стверджують. Не довіряти їм - значить себе ж позбавляти

Змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну

Виб'єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу.

Далі. Якби не було того простору, вільного місця,

Тобто порожняви,- де б мали різні тіла подіватись,

Як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних?

Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку.

Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити

Й від порожнечі,- таке, що творити могло б самостійно

Третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу?

Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути;

Хай за об'ємом воно й невелике, хай крихітне буде,-

Все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись,-

Тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде.

А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе

Вільно будь-яку річ пропустити без опору,- значить,

Це - незаповнений простір, ми кажемо тут: "порожнеча".

Все, що існує, додаймо, саме по собі - неодмінно

Діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній;

Врешті,- й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі.

Діяти ж і піддаватися дії - це речі властивість,

Ну, а вміщати щось - має спроможність одна порожнеча.

Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває

Ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо

І незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати,

Чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути.

Бо, як побачиш,- усе, що існує, що назване якось,

Буде властивістю двох тих начал або явищем буде.

Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї,

Не зруйнувавши при тому її,- має назву "властивість":

Жар - од вогню, від каміння - тягар, од води невіддільний -

Плин, дотикання - від тіл, од порожняви - недотикальність.

І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу,

Війни і злагоду - все, що приходить на світ час од часу,

Як і відходить, під назвою "явища" тут розглядаєм.

Також і час не існує окремо: що трапилось нині,

Що - в давнину, що колись має статися,- ми відчуваєм

Тільки в зв'язку нерозривно-тісному з самими речами.

Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом

Та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати.

От Тіндаріду, мовляв, колись викрали, й гордої Трої

Люд упокорений був... Не подумай, що всі ті події

Мають окреме своє, від речей не залежне тривання:

Ті покоління людей, без яких не бувало б і явищ,

Ген віднесла вже доба, що пролинула безповоротно.

Що відбулося у часі, вважаймо те явищем певним

Щодо людей та місцевості, де розгорталася дія.

Врешті, коли б ні матерії жодної речі не мали,

Ні відповідного простору, місця, де все б відбувалось,

То Тіндаріди прекрасної чаром роздмухана пристрасть,

Що прослизнула вогнем до грудей Олександра-фрігійця,

Не привела б до боїв славнозвісних війни затяжної,

Ні тайкома від троянців опівночі кінь дерев'яний

Греками б не розродивсь, що Пергам обернули у попіл.

Тож очевидно, що кожну подію нам слід розглядати

Не як окреме, буттям незалежним наділене тіло,

Не як порожняву, що, зрозуміло, свою має сутність,

А навпаки: називать її можеш цілком справедливо

Явищем тіла і місця, де мусить усе відбуватись.

Далі. В тілах розрізняти потрібно речей всіх начатки

Й те, що вже склалося в ході злиття, поєднання начатків.

Щодо начатків речей, то ніщо зруйнувать їх не в силі:

Щільність їх тіла незламного все переборює врешті.

Важко, щоправда, повірити в те, що існує в природі

Щось непроникливе - тіло без жодної пори, щілинки:

Чи не проходить крізь товщу стіни блискавиця небесна,

Гамір, слова? У вогні розпікається навіть залізо.

Від непомірної спеки, бува, розсідаються скелі.

Золота твердість, піддай лиш вогню, обертається плином.

Тане крижинкою в полум'ї мідна дзеркальна платівка.

Сріблом тепло пробиватися може й пронизливий холод:

Явно одне відчуваємо й друге, коли за обрядом

Чашу тримаєм, а в неї струмить росяниста волога.

Все наче стверджує: повної щільності в світі немає.

Та, коли думки правдивої хід і природа в нас будить

Сумнів,- не знехтуймо тим. Довести тобі спробую стисло

Те, що існує основа всього найщільніша і вічна -

Первопочатки речей, як повчали ми, їхнє насіння,

З чого и постало все те, чим наповнено всесвіт сьогодні.

Тож, коли силою думки навчилися ми розрізняти

Межі тих двох протилежних речей, їх природу двояку -

Тіла й порожняви, де розгортається кожна подія,

Скажемо, що й існувать вони чистими мусять, окремо.

Де-бо в природі незайняте місце, порожнява тобто,-

Там, отже, тіла нема, й навпаки: де знаходиться тіло,-

Вільного простору там - порожнечі - даремно шукати.

Первісні тільця, висновуймо,- щільні всі, без порожнечі.

Далі. Якщо в нарожденних речах є порожнява,- значить,

Щільна матерія мусить її звідусіль облягати.

З тим не погодиться й розум тверезий, що річ якась може

Глибоко в тілі своєму вміщати незайнятий, вільний

Простір, коли б і його не тримало тверде щось і щільне.

Ним може буть лиш матерії щільність: речей порожнечу

510 Тільки вона, не щось інше, тримати всередині здатна.

Отже, сама по собі, з найдрібніших утворена й щільних

Тілець, матерія - вічна; знищимі - сполучення різні.

Далі. Якщо, припустім, не траплялося б вільного місця,-

Щільність суцільна була б. А коли б, навпаки, не бувало

Первісних тілець, що мусили б місце якесь посідати,-

Лиш порожнеча довкола була б, незаповнений простір.

Отже, повсюди незайняте місце чергується з тілом,

Бо ж ані повної, збитої щільності в світі немає,

Ні пустоти. Єсть окремі тіла, що навколишній простір

Ділять усе, відокремлюють: місце пусте - повнотою.

їх ані жоден іззовні удар не спроможний скрушити,

Ні зруйнувати зсередини жодна їх сила не годна,

Бо й не проникне туди, й ніщо інше схитнуть їх не може.

Дещо раніше про це я вже виклав тобі свою думку.

Без порожнечі, як бачиш, ніщо б не могло ні розпастись,

Ні розламатись; під лезом ніщо б не розскочилось навпіл,

Вогкістю б не пройнялося ніщо, ні морозом дошкульним,

Ні нищівним не взялося б огнем, що пронизує речі.

Треба додати: що більше порожняви річ якась містить,

То буде швидше вона розкладатися, вражена глибше.

Тож, коли первісні тільця є щільні всі, без порожнечі,

Як з'ясував я раніш, то вони мусять вічними бути.

Та, окрім того, коли б не тривала матерія вічно,-

Все, що існує тепер, у ніщо вже давно б обернулось,

І навпаки: те, що бачимо, виникло б теж із нічого.

Тож, як не може з нічого ніщо, повторю, виникати,

Ні, коли щось народилось,- по тому в ніщо обертатись,-

Первоначатки речей несмертельними бути повинні,

Щоб розв'язатись на них могло все об останній годині,

Щоб для обнови речей була завжди матерія свіжа.

Отже, ті первоначатки й прості мусять буть одночасно,

Й непроникні, бо інакше б ніяк не могли, перебувши

Низку віків, од безмежного часу відновлювать речі.

Врешті, коли б не подбала природа, щоб речі дробились

Лиш до якоїсь межі, то матерії первісні тільця

Так би скришились під дією часу, настільки змаліли б,

Що, народившись із них, появившись у певному часі,

Жодна б річ не змогла до кінця свого віку сягнути.

Все, як це можемо бачити, радше до розпаду схильне,

Ніж до відновлення. Що в безконечному днів чергуванні

Давній, що сплив уже, вік нездоланного часу ходою

В порох зітре, перервавши зв'язки, зруйнувавши до краю,-

Те не поправиться вже, хоч би скільки століть не минало.

Все ж таки не до кінця, а лише до якоїсь-то грані

Дробляться речі, бо все відновляється, все має певний

Термін, до роду свого відповідний, накреслену чітко

Пору, в якій досягти може зросту, життя квітування.

Варто завважити й те, що при щільності якнайповнішій

Первісних тілець матерії все ж пояснити неважко,

Як постає з них повітря, вода, і земля, та всілякі

Випари - все, що м'яке,- як існують ті речі, оскільки

Домішка вільного простору в кожному тілі присутня.

А припустімо, й начатки речей всіх бувають м'якими,-

Звідки взялися б тоді, поміркуй, неподатливі скелі?

Звідки б залізо взялось? Не могло б тоді бути в природи

Жодних підвалин закладених, першооснови стійкої.

Первісні тільця, як бачимо, щільні й прості мусять бути.

Чим вони ближче, тісніше сплітаються, тим у предметів,

Що народилися з них, більший опір, могутніша сила.

Далі. Коли б не було-таки в дрібненні жодної грані,

То від найглибших віків до сьогодні для кожної речі

Мусили б тільця її зберегтися, що, повністю вільні

Від небезпек усіляких, були б непошкоджені, цілі.

А, припустімо, крихкі вони, кволі з природи своєї,-

Як же тоді протривати б могли, не розпастись дощенту

Протягом довгих століть, незліченних ударів зазнавши?

Врешті, якщо якась певна межа є для кожного роду

Різних істот, якась риса виразна, що їм визначає

Ріст і тривалість життя, якщо вічним законом природи

Твердо встановлено, що вони можуть, що - ні, якщо зміні

Не підлягає ніщо, і все те, що існує, настільки

Вірне собі, що птахи з роду в рід навіть мітки на пір'ї,

Навіть забарвлення передають, їх породі властиве,-

Отже, без сумніву, первоначатки - матерії тільця

Мусять незмінними буть. Бо якби і вони час од часу,

Силі піддавшись якійсь, перемін зазнавали всіляких,-

Незрозуміле було б, що на світ появитися може,

Піп - неспроможне; затерлися б межі, котрі визначають

Сутність найглибшу речей, відміряну кожній з них силу.

Врешті, природа батьків, їхні звичаї, рух своєрідний,

Спосіб життя - чи могли б у найдальших зринати нащадках?

Далі. Якщо є скінченність у дрібненні, й тіло настільки

Крихітним робиться, що й відчуттям його вже не сприйняти,-

Значить, воно вже цілком неподільне, воно - на останнім

Східці здрібніння. Саме по собі таке тіло ніколи

Не існувало й повік існувати не зможе окремо,

Іншого тіла єдину складаючи, первісну частку;

Поруч - подібні стають за порядком тісними рядами

Й так, ущільняючись, робляться вмістом і сутністю тіла.

Отже, коли поодинці вони пробувати нездатні,-

Мусять настільки сплестись, що ніяк роз'єднать їх незмога.

Щільні є, отже, начатки речей простотою своєю:

Збиті докупи вони найдрібніших частинок єднанням,

Не різнорідних, однак, що лише нагромадженням сильні,-

У простоті, їм одвічно властивій,- уся їх могутність.

Тим-то применшити їх, одійнять у них ще якусь крихту

Не дозволяє, щоб сім'я речей береглося, природа.

А не було б щонайменшої малості, то, зрозуміло,

Що й найдрібніші тіла з незліченних би часток складались,

Бо ж половина весь час буде мати свою половину;

Так і тривав би, ніколи межі не сягаючи, поділ.

Чим тоді всесвіт різнитися б міг од найменшої частки?

Справді нічим. Бо, хоча й безконечні простори займає

Весь необмежений світ, але й крихітна частка так само,

Скільки її не дробитимеш, йтиме в свою нескінченність.

Це суперечить здоровому глуздові, та й уявити

Годі таке. Ось тому ти погодишся, як не впирайся,

З тим, що існує щось дуже мале, найдрібніше з усього,

Щось неподільне цілком. А якщо вже таке щось існує,-

Значить, і первісні тільця, погодьмося,- щільні та вічні.

Врешті, якщо всіх речей винахідниця - творча природа -

Звикла б усе розкладати на що раз дрібніші частинки,-

З них вона знову на світ привести не здолала б нічого.

І зрозуміло: де жодних частинок уже не буває,

Там і властивостей тих, що потрібні матерії творчій,

Годі шукати: зв'язків усіляких, ваги, переміщень,

Поштовхів, зіткнень,- без чого не виникне жодної речі.

Саме тому від здорового глузду відходять далеко

Ті, хто вважав, що всі речі з вогню постають, що в основі

Всесвіту тільки вогонь, і ніщо більше бути не може.

В них Геракліт був вождем. Саме він зав'язав суперечку,

Славний затемненим словом своїм серед греків, та більше -

Серед бездумних, ніж тих, котрі вдумливо правди шукають.

Дурнів-бо завжди захоплює те, що немовбито бачать

Десь аж на дні невиразного вислову; що милозвучне,

Що заколисує, пестить їм слух, те приймають за правду.

Звідки, спитаю їх, те неосяжне речей розмаїття

Взятись могло, якщо тільки вогонь усьому був початком,

Чистий вогонь? Хай стає він тугіший, хай рідне,- від того

Жодних не станеться змін, якщо кожна дрібна його частка

Має постійно таку ж, як і цілість вогненна, природу.

Будуть щільніші частинки вогню - буде й полум'я дужче,

А розметай їх, розсій - воно тут же ослабне, поблідне.

Ось чого б ми домоглися - не більшого,- з тілом вогненним

Так поступаючи. Що там казати вже про розмаїтість

Світу, який - чи не сміх? - із вогню б одного мав постати!

Ще зауважмо таке: то густішим, то рідшим робитись

Може вогонь лиш тоді, як у нім порожнеча наявна.

Музи ж отих мудреців, раз у раз потрапляючи в скруту,

Не визнають і того, що порожнява скрізь мусить бути.

Так, боячися висот, вони гублять дорогу правдиву.

Годі їм те зрозуміть, що, коли б не було порожнечі,

Все б тоді щільним зробилося звалищем, стало б єдиним

Тілом, і рвучко від нього ніщо б не могло відділитись,

Як од вогню жароносного - блиск його, пломінь пекучий.

Отже, й вогонь - це не скупчення збитих у цілість частинок.

Ну, а якщо згідно з іншим їх твердженням він і згасає,

І при найбільшій своїй густоті перемінює тіло,

То - коли вже до кінця розвивати цю думку безглузду -

Мусив би весь, без останку, вогонь у ніщо обернутись,

А різнорідний довколишній світ - виникати з нічого.

Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Тож і вогонь мусить мати в собі щось цілком незнищенне:

В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,

Та й виникати б могли, хоч які розмаїті,- з нічого.

Отже, погодься: оскільки існують означені чітко

Первісні тільця, що завжди свою зберігають природу,

Що і відходом своїм, і приходом, і різним порядком

Різною роблять природу речей і зумовлюють зміни,

То, як належить судити з усього,- вони не вогненні.

Бо як вогненні були б,- то чи більшало б їх, чи ставало б

Менше, чи інші б до них долучались, чи вносили б різні

Зміни в порядок свій - жар залишався б у їхній природі,

Тобто вогнем - не чим іншим - було б їх утворення кожне.

Тут я стійку маю думку: є тільця, котрі своїм збігом,

Рухом, порядком, положенням і своєрідністю форми

Здатні вогонь породити; змінивши порядок, міняють

Також природу свою докорінно. До того ж не схожі

Ні на вогонь, ні на річ якусь іншу, яка може слати

Часточки нашим чуттям і на дотик відчутною бути.

А запевняти, що всесвіт - вогонь і що справжньої речі,

Крім одного лиш вогню, надаремне й шукати в природі,

Як Геракліт був чинив,- це вінець божевілля, гадаю.

Бо, відштовхнувшися од відчуттів, проти них повстає він,

Мов хоче те сколихнути, на чому стоїть вірогідність,

Те, звідки певне знання він про той же вогонь міг дістати.

Вірячи в те, що вогонь відчуттями сприймаємо дійсно,

В те, що сприймаємо й інше, не менш очевидне,- не вірить.

Думка така видається мені і пуста, й божевільна.

Врешті, куди ж іще вдатися? Що для нас ще таким певним

Бути могло б, як чуття, коли лжу відрізняєш од правди?

Втім, на якій же основі, одкинувши геть усе інше,

Мали б ми так шанувати одну лиш вогненну природу,

А не якусь там ще іншу стихію, вогонь занедбавши?

Так чи інакше - безглуздя б таки залишилось безглуздям.

Ось чому ті, хто казав, що всі речі взяли свій початок

Тільки з вогню і що світ неосяжний з вогню утворився,

Й ті, хто відстоював думку таку, що прозоре повітря -

Творче начало всього, як і ті, хто гадав, що волога

Речі всі творить сама, чи вважав, що земля одинока

Зроджує все, в свою чергу в усі обертаючись речі,-

Дуже далекі від правди були й манівцями блукали.

Й тих ще додай, хто подвійними робить речей всіх начатки:

Лучить повітря з вогнем, а з пливкою вологою - землю,

Й тих, хто в основу всього покладає чотири стихії:

Землю, й вогонь, і повітряні подуви, й щедру вологу.

їх щонайпершим натхненником був Емпедокл з Акраганта -

Він на трирогому острові зріс, об який звідусюди

Б'ють іонійські розгонисті хвилі: вода зеленава

В піні солоній шумкій раз у раз набігає на берег

І шаленіє в тіснинах протоки, що сивим бурлінням

Від італійських границь острівну відмежовує землю.

Тут - ненажерна Харібда, і тут озивається глухо

Етна вогненна: погрожує знову, прорвавшися гнівом,

Вивергнуть полум'я з надра свого і снопом полум'яним

Ген аж до неба шугнуть, багрянисті метаючи зблиски.

Та хоч які там дива, в тій країні розлогій, що вабить

Око людей, хоч який має розголос, огляду гідна,

Славна достатками, впевнена в силі могутній народу,-

Все ж їй ніщо не зробило такої великої честі,

Цінним таким і святим не було, як той муж незрівнянний.

Стільки-бо мудрості в пісні його, що спливає потоком

Із божественних грудей, відкриттів у ній стільки славетних,

Що й сумніваюсь, чи справді земний він, із роду людського.

Все-таки й він, як і згадані вище, дрібніші од нього,

Що з багатьох міркувань дорівнять йому, звісно, не можуть,

Хоч і не раз, у великім натхненні шукаючи правди,

З серця глибин, мов із храму, пророцтва давали святіші,

І зрозуміліші, й глибші, ніж ті, що нестямна жрекиня

Піфія їх видавала з триніжка під Фебовим лавром,-

Ледве сягнувши начатків речей, зазнавали невдачі -

Й тут же, думками високі, з висот повалившися важко,

Впали. Найперше тому, що їм рух видається можливим

Без порожнечі в речах: припускаючи пористість, м'якість

Вітру, вогню, і вологи, й землі, і створіння, і плоду,

В їхніх тілах для порожняви місця, проте, не лишали.

Далі. Схитнулись тому, що не бачили жодної грані

В поділі тіл і дрібніння приймали за щось безконечне,

Не визнавали в речах щонайменшої, крайньої частки,

Хоч, як це бачимо, є мовби шпиль щонайвищий в усьому,

Поза який вже ніяке чуття не спроможне сягнути.

Можеш таке звідси виснувать: що, так би мовити,- крайній

Шпиль у невидимім тілі, те - частка речей щонайменша.

Ще й над таким поміркуймо: коли б ми вважали м'якими

Перші начатки речей,- самі речі, як видно з усього,

І виникають, і гинуть, бо тілом наділені смертним,-

То вже давно цілий світ неодмінно в ніщо б обернувся

І, відродившись по тому з нічого, вбивався б у силу.

Ти ж пересвідчивсь: одне як і друге - далекі од правди.

Потім усі ті стихії в такій між собою незгоді,

Так себе труять навзаєм, що тут-таки, збившись у купу,

Згинуть усі або так розбіжаться, немов під час бурі

Дощ, і вітри, й блискавиці: зітнуться шалено - та врозтіч.

Врешті, якщо з чотирьох елементів усе виникає

І розкладається знову на них, то чому ж неодмінно

Тільки вони мають бути начатками тіл? Чи не можуть

С.аме тіла послужити для них родотворним насінням?

Бо й постають одне з одного, й виглядом поміж собою,

Як і всією природою, звикли в віках чергуватись.

Може, припустиш таке, що й у стані тісного єднання

Тіло вогню, і повітря, й земля, й росяниста волога

Сходяться так, що не змінюють зовсім своєї природи,-

Значить, ніколи й ніщо тоді з них народитись не зможе:

Ні сотворіння якесь, ні бездушне, як дерево, тіло.

Бо ж у тій купі розрізненій, в суміші тій свою вдачу

Виявить кожен складник: у сполуці з землею побачиш

Чисте повітря; вогонь і в воді сам собі буде вірний.

Отже, початок речам даючи, родотворне насіння

Вносити мусить свою - непомітну, приховану сутність,

Щоб ніщо інше не брало там верх, щоб могло виявляти

Всяке створіння свою, що йому притаманна, природу.

Ще й до небесних вогнів ті мужі в мудруванні сягають.

Кажуть: вогонь обертається спершу в повітряний подув;

Сіються з нього дощі, проростає земля з них потому,

Ну, а тоді навпаки - від землі все бере свій початок:

Води спочатку, потому повітря й вогонь після нього,

Й так, без упину чергуючись, все це кружляє: від неба

Йде до землі, а від неї - аж ген до зірок, що на небі.

Та для начатків речей такі рухи ніяк не властиві.

Щось таки мусить незмінним лишатися: в іншому разі

Всі, аж до самого дна, у ніщо б обернулися речі.

Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Так і ті згадані вище стихії, котрі одна в одну

Все переходять по черзі, в основі своїй мусять мати

Інші, незмінні цілком елементи. Коли б не було їх,

То неодмінно всі речі довкола в ніщо б обернулись.

Отже, скажи, чи не більше ймовірно, що справді існують

Тільця такої природи, що можуть, вогонь породивши,

Збільшити кількість свою або зменшити, дещо змінити

Рух і порядок і дати, скажімо, початок повітрю,

І що одна якась річ саме так обертається в іншу?

Тут зауважиш: "Але ж очевидно, що все до повітря

Пнеться з землі, що для росту свого в ній поживу знаходить.

Ще ж якби небо дощів не приносило в пору догідну,

І не вгиналося б віття од зливи шумкої, а сонце

Не постачало б тепла в свою чергу, не гріло б ласкаво,

То не могли б ні хліба, ні дерева рости, ні створіння".

Справді. Та й ми, якби в їжі твердій та солодкому плині

Сил не черпали,- позбулися б тіла: з усіх наших м'язів,

Як і з кісток, відійшли б, не підтримані, сили життєві.

Нас-бо одне щось, я певен того, і підтримує, й живить,

В інших істот - і пожива інакша, для них відповідна.

Це через те, що в речах багатьох однорідні є, спільні,

Інших речей багатьох неоднаково сплетені тільця.

Отже, й не диво, що різні - по-різному живляться речі.

Важить немало ще й те, у якому ті первісні тільця

Складі, в якому порядку вони кожен раз виступають,

Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.

Бо ж небеса, і моря, й суходоли, і ріки, і сонце -

З тих же начатків, що різні плоди, і дерева, й тварини,

Тільки зв'язки їх у кожному випадку й порухи - різні.

Так от у вірші моєму, приглянься, є літер чимало

Спільних для слів багатьох, а проте, що цілком очевидно,

Вірші й слова між собою і змістом різняться, й звучанням.

Ось що, змінивши саме лиш розміщення, літери можуть!

А родотворні начатки речей всіх? У них незрівнянно

Більше спромоги для того, щоб речі творить усілякі.

Слід нам і в Анаксагорову вникнуть гомеомерію -

Слово, впроваджене греками; в рідній же мові для нього

Досі нема відповідника: ще ж вона все-таки вбога.

Зміст же поняття того роз'яснити не так уже й важко.

Отже, в так звану гомеомерію речей той мислитель

Думку вкладає таку, що, скажімо, кістки поступово

Наче ростуть із дрібних кісточок; із манюсіньких м'язів

М'язи так само виводяться; кров, яка тілом кружляє,

Із багатьох, що докупи злились, постає крапелинок.

Він уважає, що й золото може зрости з непомітних

Золота крихт, що й земля із окрушин землі може вийти,

3 дрібок вогненних - вогонь, із крупинок вологи - волога;

Все, як на думку й уяву його,- саме так виникає.

Для порожнечі в речах не лишає, одначе, він місця,

Як і в подрібненні тіл не вбачає ніякої грані.

Дві оті, як видається нам, похибки немаловажні

В Анаксагора й у тих, що раніше про них ішла мова.

Зваж і на те, що начатки речей родотворні у нього

Надто слабкі,- якщо можна начатками те називати,

Що не різниться нічим од речей, що страждає так само

Й гинути мусить, нічим не захищене від руйнування.

Що ж бо то з них уціліти б могло під могутнім напором

І протривать під самими зубами жорстокої смерті?

Може, кістки? Може, кров? Може, вітер, вогонь чи волога?

Що з них? Гадаю,- ніщо. Адже речі ті всі без різниці

Смертними будуть в основі своїй, як і все, що постійно

Гине на наших очах, нищівній якійсь піддане силі.

Та - повторю тут раніше доведене - речі не можуть

Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого.

Далі. Якщо від поживи росте наше тіло й міцніє,

Значить, і жили, і кров, і кістки наші всі в свою чергу

Із чужорідних речей - елементів - складатись повинні.

Тут заперечити можуть: мовляв, усіляка пожива

Суміш становить, і в суміші тій вже закладені тільця

Нервів, частинки судин і кісток, навіть крові краплини.

Отже, пожива, тверда чи рідка,- якщо так міркувати,-

Мусила б мати у складі своєму частки чужорідні

В суміші: кров, кров'янисту вологу, кістки та судини.

Втім, якщо всі незчисленні тіла, що з землі виростають,

Містяться в тій же землі, тож і їй в свою чергу належить

Із чужорідних, що з неї постали, складатись частинок.

Інше візьми щось - і можна до слів тобі вдатись таких же.

От, скажім, деревину: якщо полум'я, дим вона й попіл

Криє в собі, то з частин чужорідних складатись повинна.

Всі, окрім того, тіла, що земля їх вирощує, живить...

Із чужорідних, що з деревини виникають, частинок.

Тут залишається, хай і мізерна, для викруту змога;

Анаксагор не проґавив її, тому твердить: в усьому

Міститься все, приховавшись у суміші, а виринає

Те, що у суміші тій, так би мовити, є під рукою,

В першім ряду, що густіше загоном своїх елементів.

Та очевидно, що й ця його думка далека від правди.

Бо, якщо так міркувати, то й зерно, коли його дробить

Жорно важке, мало б камінь суворий хоч десь позначити

Кров'ю або чимось іншим, що в нашому живиться тілі.

Так от і зелень цупка, що її розм'якшаємо часто,

Камінь об камінь тручи, поступово б уся червоніла.

В чистій воді зустрічалися б також солодкі краплини

Плину того, що ним повниться вим'я овець тонкорунних.

Навіть орач помічав би на скибі, одвернутій щойно,

Злаки дрібненькі всілякого виду, і трави, й листочки,

Що притаїлися там, розпорошені, в лоні земному.

Врешті, колоду якусь розчахнувши, доглянувшись добре,

Ти б у ній полум'я, попіл і дим неодмінно побачив.

Ясно як день, що того не буває. Висновую, отже:

Суміш така - несумісна з речами. Зате є насіння,

Спільне для різних речей, і воно, непомітне, таїться

В різних речах, між собою єднаючись різноманітне.

"В горах високих, однак,- заперечити можеш,- буває,

Під невгамовного вітру поривами розколихавшись,

Так уже сильно дерева сусідні верхів'ями труться,

Аж забуяють нараз їхні маківки квітом вогненним".

Так. Але в дереві марно шукати вогню як такого:

Є жароносне насіння; воно, позбивавшись докупи

Під час тертя, викликає в лісах випадкову пожежу.

Був би готовий вогонь десь у лісі, прихований навіть,-

Тут же б дав знати про себе: пішло б сушняками від нього

Полум'я; всі чагарі, всі дерева б довкіл попалило.

То чи не бачиш тепер,- повторю, що сказав я недавно,-

Скільки це важить направду: з якими й у ладі якому

Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,

Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні,

Як, тільки трохи міняючи лад свій, то деревом бути

Можуть вони, то вогнем? І в словах, переставивши дещо

Літери, можна ті два неподібні отримать поняття.

Тож, коли ти, споглядаючи речі, досяжні для зору,

Схильний гадати, що все є таким лиш тому, що начатки -

Тільця матерії - мають подібну з речами природу,-

Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху -

Як то бува між людьми - й заливаються слізьми гіркими.

Далі ж ідімо, й що знати повинні ми,- слухай пильніше.

Справу здаю собі з того, в яку йдемо темінь. Та гострим

Тирсом торкнулося серця мого на хвалу сподівання,

І водночас переповнились груди любов'ю до віщих

Муз. Тим чуттям розігрітий, наснажений силою думки,

Міряю кроком поля Пієрід. Ще ніхто тут раніше

Сліду свого не лишив. Як то солодко вперше хилитись

До найсвіжіших джерел! Як то солодко квіт невідомий

Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи

Жодній людині вимогливі музи чола не вінчали!

Це справедливо. Бо, перше всього, за поважні я взявся

Речі: від пут забобону людські хочу душі звільнити.

Далі й тому, що цей темний предмет я задумав подати

Віршем прозорим, у муз запозичивши знади для нього.

В тому є свій, як подумати, глузд: саме так учиняють

І лікарі. Намагаючись дати полин найгіркіший

Хворій дитині вони, передбачливі, спершу намажуть

Посуду вінця пахучим, густим, наче золото, медом.

А легковірне дитя, поки мед солодить йому губки,

Краплю по краплі до самого дна випиває ті ліки -

Гіркістю знаний полин. Та обман тут не ловить дитини

В сіті свої, навпаки: покріпивши, веде до здоров'я.

Так от і я: через те, що учення моє видається

Для необізнаних надто важким, і тому, що від нього

Тут же сахається люд,- пієрійським силкуюся віршем

Солодкомовно подати тобі своїх .роздумів сутність,

Наче мусейського меду підлив я до них, і тому-то

Маю надію, що, зваблений ним, ти збагнеш мимоволі,

Як постають усі речі довкіл та яка їх природа.

Вище довів я, що тільця матерії - це сама щільність

Непроникна, що літають вони безбережжями часу.

Та поміркуймо сьогодні над тим, чи межу якусь має

їхня сукупність, чи ні. Водночас, коли ми встановили,

Що й порожнеча існує - речами заселений простір,-

Варто задуматись: має чіткі він, означені межі

Чи навсібіч одслоняє безкраї, бездонні глибини.

Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя

Не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати.

Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього

Ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали:

Ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї.

Отже, коли поза всесвітом - як визнаєм - не існує

Більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний.

Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився:

Тут собі стань чи піди кудись ген - доокіл рівномірно

Слатися будуть такі ж нескінченного світу простори.

Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має

Грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить

Аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути.

Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала

Дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить

На перешкоду якусь, що йому на дорозі постане?

Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає.

Так чи інакше - не бачимо виходу. Визнати мусиш

Те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт.

Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги,

Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись,

Чи без завади помчить,- не з останньої риси злетів він.

Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде

Всесвіту визначиш край: "А ти списа метнув?" - запитаю.

Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані:

Ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди.

Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому,

Мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні

Обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою

Щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи,

Згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом.

Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце,

Бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче,

Звалищем нині матерія вся непорушне б лежала.

Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця -

Все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду,

Де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці.

Все постає тільки в русі - постійному, впертому русі:

Роєм густим звідусіль поспішаючи,- верхні до нижніх,-

Сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві.

Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко

Іншим: повітря межу дає горам, а гори - повітрю;

Море - землею, вона ж, навпаки,- відокремлена морем.

Обрій на зміну йде обрію: крайнього - всесвіт не знає.

Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий,

Що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала

Протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти,

Ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось.

Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа -

Меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки.

Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала,

Дбає природа сама: порожнеча - тілам є межею,

А порожнечу - матерія, тіло перервною робить.

От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні.

Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами,-

Все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя;

Край якийсь був би, скажімо, в порожняви,- змоги б не мала

Безлічі первоначатків речей у собі поміщати;

Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних,-

Ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння,

Ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні

Не потривали б не тільки години - найменшої миті.

Бо, розірвавши зв'язки свої, ген по безмежній пустелі

Вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась

Чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись,

Жодної речі - не в силі була б вона знову зійтися.

Та не подумай, що первоначатки речей між собою

Лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно,

Що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали,-

Ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу,

Поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно

Зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних,

Ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті,

Що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність.

І, закріпившись у довгих віках, саме ці поєднання,

Рухом підхоплені саме таким,- нині роблять можливим

Те, що, широкими хвилями граючи, в море жадливе

Ріки вливаються; те, що земля наша, сонцем зігріта,

Щедрі дає врожаї, що квітують і множаться різні

Види створінь, що кружляють вогні ненастанно в ефірі.

Що ж дотепер би лишилося з того, якби з безбережжя

Не напливало матерії свіжої вдосталь, що гойно

Втрати могла б заповняти всякчас і служити обнові?

Бо ж, як усяка істота жива, лиш позбудеться їжі,

З тіла спадає, так само всі речі почнуть заникати,

Хай лиш матерії раптом забракне або, припустімо,

Річищем іншим її течію якась сила скерує.

Зовнішні поштовхи теж не здолали б самі зберігати

Суми речей всіх у їхніх сполученнях різноманітних;

Можуть хіба, почастішавши, втримати дещо до часу,

Поки нові не надлинуть, щоб суму поповнити, тільця.

Мусять, одначе, зіткнувшись, одскочити; інші натомість

Первоначатки речей мають досить і простору, й часу,

Щоб, одірвавшись од цілості, в обширах вільно ширяти -

Все це начатків нових і нових потребує постійно.

Навіть щоб їх лиш для поштовхів не бракувало,- в природи

Справді незмірні запаси матерії бути повинні.

Тут особливо будь, Меммію, пильний: не думай, як інші,

Що до середини всесвіту завжди тяжать усі речі,

Що саме так вони купи тримаються, без допомоги

Поштовхів зовнішніх. Тим-то, мовляв, не втрачає нічого

Світ наш ні зверху, ні знизу, бо все йде тут до осередку

(Начебто річ яка-небудь на себе ж могла обіпертись),

Що, на зворотному боці землі розташовані, речі

Знизу на неї, обернені, давлять вагою своєю

(Як от потойбіч на плесі-речей відображення бачим);

Далі, керуючись тим, запевняють, що й різні створіння

Там собі ходять сторчма, та не падають, землю лишивши,

В обшири нижні небес, як і наші тіла в свою чергу

До зореносних осель не могли б самовільно злетіти;

Начебто сонце їм сяє тоді, коли ми споглядаєм

Зорі нічні, наче й порами року чергуємось з ними,

Мовбито в парі пліч-о-пліч ідуть наші дні та їх ночі.

Помилка це, не що інше, а дехто вхопився за неї,

Щоб узагальнення класти свої на підвалини хибні.

Бо ж коли світові краю нема, то який осередок

Можемо в ньому знайти? Та якби навіть був, то чому ж то

Все б лиш до нього тяглося, а не навпаки: якнайдалі

Не розбігалось од нього врізнобіч - у простір безкраїй?

Всяке-бо місце і простір - ми кажемо тут: порожнеча -

Завжди повинна своїм осередком чи не осередком

Речі важкі, чи сюди вони мчать, чи туди, пропускати.

Й місця такого нема, де вагу свою втратило б тіло,

Щойно прибувши туди, і на простір пустельний оперлось.

Та й порожнеча не може для тіла підставою бути:

Власна природа її спонукає всьому поступатись.

Отже, свій лад і порядок підтримують речі, як бачиш,

Не через те, що тяжать вони нібито до осереддя.

Втім, на їх погляд, не всі до середини тягнуться речі;

До осередку, гадають, земля поривається, води,

Як і все те, що немовби вміщається в тілі земному:

Моря волога й потоки, що з гір, повноводі, спливають.

А легковійні повітряні подуви й жар полум'яний -

Так уважають вони - від середини мчать якнайдалі.

І через те мерехтять-висіваються зорі в ефірі

Й сонце в блакиті небес випасає свій пломінь жагучий,

Що саме там помістився вогонь, осереддя лишивши.

Не зеленіли б верхів'ям дерева, якби рівномірно

Не напливала до них із землі їм потрібна пожива.

В безвість тоді, мов птахи вогнекрилі, шугнули би стіни

Світобудови, розсіявшись ген у пустелі безкраїй.

Далі й все інше за ними такої ж зазнало б руїни:

Неба склепіння грімке нам на голови б важко звалилось,

Тут же з-під ніг утекла б і земля. У страшній круговерті

Неба й землі, в світовій мішанині розпалися б тут же

Всі без останку тіла, потягло б їх у надра пустельні.

Мить - і пропало б усе, навіть слід од тієї руїни:

Простір лишився б і первісні тільця, що зір їх не бачить.

Тож, якби раптом забракло матерії в місці якомусь,-

Місце те стало б негайно для всесвіту брамою смерті:

Юрбами ринули б геть через неї всі первісні тільця.

Так без великих зусиль ти проникнеш в усі таємниці,

Бо, з ясувавщи одне, кинеш світло на інше, й до правди

й поночі зможеш дійти, до кінця розгадати природу:

Світло нове що це крок буде стежку твою осявати.


Книга друга

Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі,

Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту.

Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля,-

Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе.

Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви,

Що на роздоллі кипить, якщо сам ти - у повній безпеці.

Верх насолоди, однак,- до ясної піднятись будівлі,

Що мудреців непохитним ученням оснащена добре.

Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку

Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає:

В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду,

Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують,

Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади.

О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі!

В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає -

Скільки там є його - смертних життя! А природа тим часом

Це ж очевидно цілком! - одного вимага від людини:

Тіла щоб біль не діймав, а душа - щоб ніколи не знала,

Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям.

Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї,-

Зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання,

Те може їй водночас чималою приємністю бути.

Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!),

Щоб у покоях золочені статуї всюди стояли -

Хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають,

На цілонічні забави гучні проливаючи світло;

Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило,

Щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням.

Інші й не дбають про те: на м'якій розпростершись травиці

Біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом,

Без особливих затрат насолодою душу втішають,

Ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року

Гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву.

Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того,

Що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі

Будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині.

Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава

Нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть,-


Висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні.

От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі

Впертий зображують бій, поділившись на два протилежні

Табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота,

Де не сама тільки зброя однакова - рівне завзяття,

Ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш,-

То чи тікає, видовищем тим переляканий грізним,

Рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю?

Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши?

Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись.

Ну, а насправді супутники наші - страхи та турботи -

Ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї,

До владарів приступають зухвало, дають собі раду

З сильними світу сього, не лякають їх золота блиски,

Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова.

Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила.

Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі?

Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе,

Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає

Часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись,

Ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям.

Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні

Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,

Не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд.

Нині про те, який рух родотворних матерії тілець

Різні породжує речі довкіл, а який - розкладає,

Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій

По безконечних просторах порожняви гонить їх вічно,

Мову вестиму, а ти - ні на мить не послаблюй уваги.

Певним є те, що матерія - це не сама тільки щільність,

Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють,

Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість

їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.

Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.

Скільки-бо тіла позбудеться річ якась,- іншій на долю

Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу

Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість - щось інше,

Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.

Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні.

Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються - інші,

Так іде зміна живих поколінь у короткому часі:

Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи.

Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть

І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити,-

Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди.

Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні

Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні,

В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті

Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же

В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може

Рвучко податись назад - у вазі, як і в твердості, першим?

Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний

Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт


Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця

Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри,

Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір,

Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум.

Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця

Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній -

Все вони в русі постійному, різноманітному русі:

То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику,

То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять.

Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання,

І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні,

Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї,

Творять могутливі корені скель; саме з них виникають

Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду.

Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно,

Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких

Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі,

Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння.

По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає,

Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи

Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи.

Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива

Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе.

Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло

В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою,

Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі

Грають роями вони, пориваються в напрямках різних,

Наче в одвічній війні, нескінченні зав'язують битви,

Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій

То наче в купу збиваються, то розбігаються знову.

Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх

Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться.

Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу,

Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати.

Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба

До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь,

Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ

Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором.

Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто

Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову,

Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить!

А починається та блуканина від первісних тілець.

Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки,

Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились

І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче,

Тілець удари відчувши невидимі,- вже клубочаться

І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху.

Так, від начатків речей починаючись, рух поступово

Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння

В промені сонячнім - вічний неспокій дрібних порошинок,

Хоч початкових ударів - джерел того руху - не видно.

Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість,

Що споконвіку властива матерії первісним тільцям.

Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора

І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство,

Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря,-

Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце

Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом;

Кожного дня те видовище маємо перед очима.

Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні,

Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі

Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість.

Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають

Жару частинки - суцільними зграями линуть, роями,

Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди

Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість.

Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні,

Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні.

Та й одні одних, частки свої в ціле з'єднавши, не барять -

В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму,

Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись.

Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду,

Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні

В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку.

Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця,

Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає.

Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять,

Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа

Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку:

Порами року рядити весь час і хліба нам ростити,

Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода -

Богоподібна життя провідниця, та все зазиває

їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях,

Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували

Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду,-

Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.

Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця,

Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись

Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда

В жодному разі для нас не збудована й не видається

Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних.

Тільки про них тобі викладу, Меммію, дещо пізніше.

Зараз до того вернусь, що про рухи сказати лишилось.

Саме тепер, як гадаю, пора довести, що не може

Тіло само по собі піти вгору, піднятися вгору.

Тут тебе збити могли б найрухливіші полум'я тільця:

Щойно зародяться - роєм уже пориваються вгору.

Так свого росту сягають хліба, виростають дерева

Попри вагу свою: все ваговите-бо гнеться додолу.

Бо, якщо крівель високих торкнувшись, вогонь язиками

Жадібно сволоки лиже та крокви, то це ще не значить,

Що поступає він так самовільно, без поштовху ззовні.

Так от і кров, коли жилу надрізати, з нашого тіла

Високо струменем б'є, розсіваючи бризки багряні.

Не помічав ти, з якою напругою виштовхнуть може

Балку якусь чи колоду вода? Хоч би як заповзято

Не натискали ми зверху на них, щоб занурити глибше,

Ще заповзятіше їх вивергатиме сила глибинна,

Поки стрімливо не випірнуть більше ніж наполовину.

Ну, а самі по собі - тут і сумніви зайві, гадаю,-

Всі ці тіла порожнечею вниз будуть падати зверху.

Полум'я - теж: пробивається вгору крізь товщу повітря

Тільки від натиску знизу; вага ж його власна при тому,

Хай невелика вона, скерувать його прагне додолу.

Чи смолоскипів не бачиш нічних у високому небі,

Як вони стрімко летять, залишаючи стежку вогненну

В напрямі тому, куди їм летіти веліла природа?

Не помічаєш, як линуть на землю зірки та світила?

Сонце з верхівки небес навсібіч випромінює жар свій

І на поля, й на луги, мов сівач, розсіва своє сяйво.

Значить, і пал, яким сонце охоплене, рине на землю.

Навскіс у млі дощовій пролітають вогні блискавичні:

Хмару то тут розчахнувши, то там вириваються грізні

Стріли - й удар громовий раз у раз потрапляє у землю.

Щодо тих рухів, таке ще знання тобі прагнемо дати:

Первісні тільця, коли в порожнечі летять прямовисне,

В силу своєї ваги в якусь мить і в якомусь там місці

Під час падіння свого відхиляються так непомітно,

Що наче й слова нема, щоб цей порух якось описати.

А не було б цього поруху вбік, то з прогалин бездонних

Падали б тільця краплистим дощем,- невідхильно та мірно;

Що таке поштовх, не знали б тоді, не бувало б ніяких

Зіткнень,- природа в умовах таких не створила б нічого.

Може, подумає хтось, що стрімкіше в порожняві линуть

Важчі тіла й, набігаючи зверху на тих, котрі легші,

Поштовхів їм завдають, що й приводить до різноманітних

Рухів - джерел усілякого творення,- той манівцями

Сам себе змушує йти, від здорового глузду далекий.

Всі-бо тіла, що в воді чи в рідкім опадають повітрі,

З різною швидкістю звершують рух до ваги відповідно;

Це через те, що води густота й легковійність повітря

Чинять тілам, які линуть крізь них, неоднаковий опір:

Тим, що ваги в собі більше несуть, поступаються швидше.

Та не така порожнеча: ніколи, ніде і ніякій

Речі вона не спроможна опертись; постійно давати

Місце, щоб тіло пройшло, вимагає сама її сутність.

Тож у порожняві все - ваговитіше й менше вагоме

З рівною швидкістю без перешкод буде мчати додолу.

Отже, ніяк не змогли б на легкі з висоти налітати

Важчі тіла й завдавать їм ударів, які в свою чергу

Змінюють рухи, що з них усі речі виводить природа.

Ще раз і ще раз кажу: відхилятись тілам - необхідно,

Тільки на віддаль цілком незначну, щоб тобі не здавалось,

Що, очевидному всупереч, бачимо скісним падіння.

Незаперечним-бо, явним є те, що тіла, котрі мають

Певну вагу, з висоти прямовисне верстають додолу

Шлях свій, а не навскоси, що людині підказує око.

Спостерегти, однак, те, що цей шлях на якусь волосинку

Від прямовисності вбік одхиливсь, чи могло б наше око?

Врешті, якщо б усі рухи були переплетені тісно,

Й завжди новий виникав із старого в несхитнім порядку,

Й не відхилялися б первісні тільця, щоб дати початок

Іншому руху, що міг би, порушивши приписи долі,

Ланку якусь розірвати в одвічнім причин чергуванні,-

Звідки створіння земні свою волю тоді могли б мати?

Звідки ж то, вирвана в долі, питаю, взялася б та змога

Йти, куди власне бажання веде нас, і змінювать рух свій

Не в якусь точно встановлену мить, не в окресленім чітко

Місці, а там, де скеровує нас передбачлива думка?

Кожному тут його воля - відкинемо сумнів - до дії

Поштовхом служить, приводячи в рух тоді все наше тіло.

Ти помічав, як у цирку розсунуть нараз загороду,

Коні ж іще якусь мить не зриваються з місця; не може

Жадібна міць стрепенутись так швидко, як дух того хоче:

Вся, яка є тільки в цілому тілі, матерії маса

Зрушитись мусить, щоб, рухом усі переповнивши члени,

Ринути разом туди, куди дух пориває стрімливий.

Рух, як ти сам те побачив, бере свій початок од серця;

Спершу він шириться, збуджений волею духу, а далі

Все заполонює - кожен віддалений закуток тіла.

Це - протилежність до того, коли, якийсь поштовх одчувши,

Силу сторонню якусь, несемося кудись мимоволі:

Адже тоді всього тіла матерія - це ж очевидно -

Вже незалежно від нас поривається, поки на неї

Воля не вдягне вуздечки, пориву того не зупинить.

Глянь-но довкіл, і побачиш, скількох ота сила стороння

Змушує йти то сюди, то туди, мов бичем понукає,

Стрімголов часто жене. Але є щось таке в наших грудях,

Що має змогу рішуче опертись їй, протистояти,

Є щось таке, на чий розсуд сукупність матерії мусить

То розпливтися по тілу всьому, то, розлившись по ньому,

Знов одступити назад, щоб на місці старому осісти.

Отже, в насінні речей, крім ваги їх та поштовхів різних,

Мусимо визнати й цю, притаманну їм, рухів причину,

Звідки й у кожного з нас - природжена волі властивість,

Бо ж із нічого ніщо, як ми бачили, не виникає.

Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила,-

Опір їм чинить вага. А що розум в усіх своїх діях

Сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає,

І, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно,-

Це через те, що начатки речей відхиляються дещо

Під час падіння свого в невідомому часі та місці.

Щодо матерії, то не могла вона бути ніколи

В масі своїй ні щільніша, ані розпорошена більше:

Кількість її не зростала ні разу, але й не спадала.

Отже, який і сьогодні речей усіх первісні тільця

Звершують рух, у такому й колись вони перебували,

Так і в майбутніх віках своїм звичаєм рухатись будуть;

Те, що родилось, те й буде родитись у тих же умовах,


А народившись,- і жити, й рости, і вбиватися в силу

Все буде в межах своїх, відповідно законам природи.

Отже, змінити сукупність речей жодна сила не зможе,

Місця ж такого немає ніде, куди всесвіту частка

Якось могла б утекти, ні такого, де сила стороння

Мала би змогу зрости й відтіля, увірвавшись у всесвіт,

Рухи його розладнать, докорінно природу змінити.

Тут, коли мова зайшла про таке, здивуватися можеш,

Як це при тій ненастанній рухливості первісних тілець

Їхня сукупність цілком непорушною нам видається

(Я не кажу про тіла, котрі власним наділені рухом),

Це через те, що начатки речей усіх, їхня природа,-

Ген поза межами наших чуттів; і, якщо ми не годні

Бачити тілець самих, то що вже казать про їх рухи?

Таж і доступне для нашого зору не раз цілковито

Рухи свої на значній од нас віддалі може ховати.

От на зеленому схилі, бува, тонкорунні пасуться

Вівці; бреде собі кожна, куди так заманливо кличуть,

Росами, наче перлинами, граючи, вранішні трави,

Там і ягнята, напасшись, вистрибують, ріжками б'ються.

Все це немовби зливається й здалеку нам видається

Білою латкою, що наліпилась на пагорб зелений.

Так і тоді, коли збройні війська на бігу заполонять

Марсове поле і створюють образ завзятої битви,-

Там аж до неба йде блиск, а земля палахкоче довкола

В сяйві сліпучої міді; могутня хода легіонів

Будить далеку луну; озиваються й гори сусідні

Гомоном бою, і крики аж ген до зірок підбивають.

Кінні загони гарцюють довкіл і в рішучім пориві

Ринуть уже навпростець, аж гуде під копитами поле.

Все-таки високо в горах є місце, звідкіль поле бою -

Це наче пляма якась, що блищить унизу непорушне.

Зараз, однак, поміркуймо, які ж ті начатки речей всіх,

Як між собою вони й щодо форми своєї різняться,

Й щодо самих розмаїтих фігур, у яких виступають.

Я не кажу, що начатків, подібних за формою,- мало:

Йдеться про те, що вони не цілком між собою подібні;

Та й дивуватись не слід, бо якщо аж така їхня кількість,

Що ні межі, ні завершення їй, як повчав я, немає,

То, безумовно, не можуть усі вони буть між собою

Повністю схожі ні виглядом, ні щодо форми тотожні.

Глянь лиш на рід наш людський, на німе, що у морі гуляє,

Плем'я лускою оздоблених риб, на добірні отари,

На хижаків, на всіляких пернатих - і тих, що юрмляться

Весело вколо боліт, чи озер, або десь біля річки,

Й тих, що літають усе, то туди, то сюди, над лісами,-

Можеш усіх перебрать поодинці - й у кожному роді,

В кожній особині знайдеш ознаку, лиш їй притаманну.

А не було б її - як свою матір пізнала б дитина?

Мати - дитину свою? А таки пізнають, і не гірше

Знаються всі між собою, ніж ми один одного знаєм.

Так біля вівтаря, перед ясною святинею часто

В млосному куриві ладану ніжне телятко під лезом


Падає, кров видихаючи з рани потоком гарячим.

Мати блукає тим часом, самотня, по схилах зелених;

Бачачи слід од копитець роздвоєних, пильно довкола

Всі озирає місця,- не втрачає надії, сердешна,

Згубу свою дорогу віднайти; та, в гущавину впершись,

Будить тужливу луну. Повертає до стійла раз по раз,

Місця собі не знаходить ніде, за дитям затуживши.

Ні верболози тонкі, ні окроплені росами трави,

Ні повноводі струмки та потоки - ніщо не спроможне

Втішить їй серця, давальну журбу відігнати од неї.

Інших чимало телят, що на вигонах тих же пасуться,

Наче й не бачить вона - не приносять вони їй розради:

Тільки своє вона хоче знайти - неповторне, єдине.

Та й козенята тремтливоголосі, хоч як ти змішай їх,

Кожне свою знайде матір рогату. Ягнята битливі

Знають, чия коли матір замекає. Дбає природа,

Щоб лиш до рідного вим'я спішило всіляке створіння.

Будь-яку, врешті, зернину візьми з багатьох однорідних -

Буде й вона відрізнятись од інших; і скільки б у купі

їх не було - не потрапиш на дві цілковито подібні.

Так не буває подібності повної й між черепашок,

Що вицятковують звивистий берег морський, де невтомна

Хвиля вирівнює спраглий пісок, набігаючи м'яко.

Ще раз і ще раз кажу, що й речей усіх первісні тільця

Мусять так само,- якщо їх майстриня-природа створила,

А не людини рука за зразком якимсь певним, єдиним,-

Кожне, свою якусь маючи мітку, в просторах літати.

Легко, на розум опершись тепер, пояснити, чому це

Більш проникний блискавиці вогонь, а не той, що спливає

Із смолоскипів, не той, що бере на землі свій початок.

Досить того, що вогонь блискавичний походить із неба,-

Значить, він тонший, частинки ж його набагато дрібніші,

Тож проникають у пори такі, що крізь них не пробитись

Нашим вогням - чи зародяться в дереві, чи в смолоскипі.

Ще один приклад: із рогу платівку пронизує світло,

Дощ - не проймає її. А чому? Бо дрібніші частинки

Світла, ніж ті, що з них твориться вод живодайна волога.

Легко й вино через марлю процідиш. Одначе, олія

Лиш осідає на ній: протікати, повільна, не хоче.

Може, тому, що з частинок складається більших, а може,

Більш гачкуваті вони й переплетені значно тісніше.

От через те, очевидно, й не можуть частинки олії -

Первісні тільця її - свій зв'язок розірвати раптово,

Щоб поодинці пройти крізь манюсінькі пори цідилка.

Варто додати тут, що молоко, також мед густоплинний

Пестять язик нам, приємні на смак, розпливаються в роті.

І навпаки: найгіркіший полин і центаврія дика

Гіркістю справді нестерпною нам викривляють обличчя.

Сам, отже, висновку дійдеш: із тілець гладких та округлих

Складено те, що чуттів наших може приємно торкатись.

І навпаки: що на смак видається гірким, терпкуватим,-

Те з гачкуватих утворено тілець, поєднаних цупко.

Ось чому грубо вони до чуттів прориватися звикли -


І по дорозі вражають, подразнюють органи наші.

Коротко: що для чуттів є приємним і що - неприємним,

Те й між собою різнитись повинно будовою тілець.

Тож не подумай, що посвист пили, найприкріший для вуха,

З тілець таких же гладеньких та круглих складатися може,

Що й переливчаста, лагідна пісня, котру на кіфарі

Будить майстерний гравець, пробігаючи легко по струнах.

І не гадай, що подібні за формою первоначатки

Входять у ніздрі людей, коли палим в огні похороннім

Трупи й коли розсіваєм шафран кілікійський в театрі,

А недалеко, на вівтарі, куряться смоли панхейські.

І не вважай, що насіння подібної форми властиве

Теплим, м'яким кольорам, на яких випасаємо очі,-

Й тим, які ріжуть яскравістю зір і витискують сльози

Чи викликають хіба що огиду бридким поєднанням.

Бо ж усе те, що нам ніжить чуття, що дає насолоду,

Первісну гладкість якусь мусить мати в собі неодмінно.

І навпаки: що пригноблює нас, неприємно вражає,-

Те виявляє тим самим шорстку свого тіла природу.

Є ж і такі елементи, що їх не назвеш ні гладкими,

Ні скалкуватими: гострих гачків-бо на них не буває,

Радше-кути незначні; і тому, відчуттів досягнувши,

Можуть хіба лоскотати їх, та не завдавши їм шкоди.

Осад вина віднести сюди можна й оман гіркуватий.

Врешті, пекучий вогонь і холодного інею іскри

На відчуття наші зовсім по-різному діють, зубчасті:

Досить торкнутися їх - і різницю відчуєм одразу.

Дотик-бо, дотик оцей, присягаюсь богами святими! -

Поштовх дає відчуттям, коли в тіло нам щось проникає

Ззовні, або коли щось його ранить, народжене в ньому,

Чи веселить, коли з нас виривається при родотворній

Втісі Венери; або, коли враз, між собою зіткнувшись,

Тілом насіння безладно кружляє, чуття непокоїть.

Можна хоч зараз у тім пересвідчитись: от, розмахнувшись,

Сам себе ляснути спробуй долонею будь-де по тілу.

Тож очевидно цілком, що, чуття викликаючи різні,

Мусять і виглядом буть неоднакові первісні тільця.

Зрештою, що видається твердішим, ущільненим більше,

Те неодмінно повинно складатися з більш гачкуватих

Тілець, що наче гіллям нерозривно сплелись між собою.

Серед речей, що таку мають цупкість, алмаз виступає

В першім ряду, бо не звик він ударів лякатися; далі -

Дикого каменю твердь, і жорстока заліза потуга,

Й мідь, що скрегоче, коли на засуви дверні натиснути.

Щодо рідин, котрим тіло властиве текуче та плинне,-

Всі вони з гладких, округлих частинок повинні складатись.

Зернятка маку візьми: наче воду, їх можна черпати,

Бо між собою, кругленькі, докупи збиватись не можуть,

Щойно схитнеш їх - по нахилу котяться, мовби спливають,

І наостанку, все те, що в одну якусь мить непомітну

З-перед очей нам тікає - як полум'я, дим або мряка,

Хай назагал не округлі й гладенькі в собі має тільця,

Все ж, очевидно, не можуть вони бути сплетені міцно,


Здатні-бо в тіло впиватись голками, пронизувать камінь,

Не пробувають, однак, у зв'язку. Звідси й виснувать легко:

Що на чуття наше діє пронизливо, мовби голками,-

Тільця того між собою не сплетені, всі вони - гострі.

Втім, гіркота не чужа й для рідин; попробуй, скажімо,

Воду морську. Дивуватися й тут якнайменше потрібно:

Гладкі, щоправда, й округлі її елементи, властиві

Кожній з рідин, та до них і шорсткі домішались, що будять

Гіркість; гачками, проте, ці останні єднатись не мусять.

При шорсткуватій природі своїй вони все-таки круглі,

Отже, й чуття наші прикро вражають, і котяться легко.

Щоб не було в тебе сумніву в тому, що саме ця суміш

Гладких часток і шорстких дає гіркість волозі Нептуна,

Можемо їх роз'єднати - є спосіб такий - і побачиш

Прісною воду морську: хай крізь землю вона просочиться

Кілька разів і спливе у водоймище, стане питною;

Інші частки, від яких ота гіркість гидка, відворотна,

Саме тому, що шорсткі, десь у товщі землі застрявають.

Виклавши те, маю повну підставу наступний зробити

Висновок: первісні тільця речей безконечно не можуть

Форм набувати нових - є межа різновидностям їхнім;

А не було б - то окремі насіння сягли б неодмінно

Від давнини до сьогодні направду незмірного зросту.

Бо при властивому їм таки дуже малому об'ємі

Значно різнитись не можуть вони щодо вигляду, форми.

От уяви собі зараз, що в кожному з первісних тілець

Містяться три найдрібніші частинки або навіть більше.

Спробуй тепер ті частинки у межах окремого тільця

Переставляти, місцями міняючи, справа - наліво,

Знизу ж - уверх, поки форми нової для даного тільця

Вже не доможешся переставлянням кількох тих частинок.

А забажаєш фігур іще інших - тоді доведеться

Збільшити кількість частинок у тільцеві; так буде й далі:

Адже частинок нових і нових вимагатиме завжди

Лад їх новий, коли різні весь час хочеш мати фігури.

Отже, поновлення форм неодмінно веде за собою

Збільшення тільця в об'ємі. Тому-то відкинь таку думку,

Що безконечні в своїм розмаїтті є форми начатків,

В іншому разі повинні б вони розростатись в об'ємі

Аж до безмежності, що, як я вище вказав,- неможливо.

Варварські шати тоді й мелібейський, що сяє промінно,

Пурпур, насичений соком густим фессалійської скойки,

Й пишні павині хвости, що веселкове грають-сміються

Барвами,- все це затьмарили б речі нові, дивовижні;

Мирра пахуча б утратила вартість, меди б не цінились,

Лебедя спів і пісні, що їх гомоном струн супроводить

Фебова ліра, замовкли б так само з тієї ж причини:

Щойно заблисло б одне,- вже щось інше б його заслоняло.

І навпаки: все могло б і до гіршого йти поступово,

Як от до кращого йшло, але вже по зворотній дорозі:

Швидко чергуючись, щораз прикріші для нашого зору

Й слуху, гидкіші на запах, на смак появлялися б речі.

Явищ таких не буває в житті; за накреслені межі


Речі ні в тон бік, ні в цей не виходять, отже, погодься,

Що н у матерії різноманіття фігур - не безмежне.

Врешті, від палу вогненного й до льодяного морозу -

Відстань однакова: йди хоч туди, хоч назад повертайся.

Справді-бо: холод, і жар, та всілякі між ними хитання

Саме в цих межах лежать і сукупність окреслену творять.

Отже, є грані стійкі, в яких речі різнитися можуть:

Бо, мов у вістря, в пекучий вогонь упираються звідси,

Звідти - в мороз крижаний, що ворожий теплу життьовому.

Виклавши те, маю повну підставу й такий ще зробити

Висновок, що з попереднього силу й довір'я черпає:

Первоначатки речей, що цілком між собою подібні,

В кількості жодних не відають меж. Бо, якщо є скінченність

Щодо їх форм, то або нескінченними ті мусять бути,

Що між собою подібні, або вся матерія світу -

В кількості власній обмежена, що неможливо, як вище

Вказано в віршах, де мову веду про матерії тільця,

Що, звідусіль напливаючи, силою поштовхів різних

Суму речей всіх, усесвіт од втрат бережуть споконвіку.

Ну, а що бачиш не раз якусь дуже скупу на потомство

І нечисленну породу тварин, то вважай, що десь-інде,

В інших місцях та країнах, оддалених закутах світу

Стільки їх є, що собою виповнюють кількість належну.

Передусім серед чотириногих тут варто згадати

Про змієруких слонів. Частоколом високим із бивнів -

Скільки там тисяч їх, годі злічити - захищено цілу

Індію, що й не пробитись у глиб її. Ось яка сила

Там розвелась тих істот, що для нашого краю - дивниця.

Врешті, й таке допустім, що живе собі десь одиноко

В роді своєму єдине створіння, й нема на всім світі,

Скільки земель не сходи, ні подоби йому, ані пари,-

Все ж поміркуймо: якби не матерії кількість незмірна,

Що породити б могла те створіння, життя йому дати,

Звідки б на світі взялось воно, як виростало б, живилось?

А припустімо й таке, що скінченні в безмежних просторах

Тільця ширяють - єства одинокого первоначатки...

Де, і коли, і яка б могла сила звести їх докупи

Серед начатків чужих, що в такім океані юрмляться?

Для поєднання, скажу, не було б у них жодної змоги.

Як під час бурі страшної не раз по запіненій хлані

Геть рознесе, розметає негода потрощені судна -

Лави, і днища, і щогли, й носи їхні, снасті та весла,

І розмальовані, різьблені корми й до берега все це

Хвилею врешті приб'є, щоб дивились на те земнородні,

Й не довіряли воді, й пам'ятали про підступи моря

Навіть тоді, коли тиша заляже й воно, яснолице,

Наче сміється й на світлу гладінь свою вабить лукаво,-

Так і начатки речей, коли б ти якісь межі накреслив

Кількості їхній, розсіятись мусили б у безбережжі

Простору й часу, підбиті бурхливим матерії рухом,

Отже, стикатися вже не могли б, не вступали б у злуку,

Не пробували б у ній, не було б у них розвитку, зросту.

Втім, очевидно цілком, що одне відбувається й друге:

Родиться все, а прийшовши на світ,- розвиватися може.

В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна

Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні.

Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги

Всіх їх звести нанівець і загнати життя у могилу,

Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи

Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні.

Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним

Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни.

То в них життєві підносяться сили, то їх підминають

Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі

З криком дітей, що побачили обрії денного світла.

Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі - зірниці,

Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно -

Жалібні зойки - супутники смерті й похмурих обрядів.

Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути

Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам'яті нашій:

Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа,

Речі такої нема, що була б з однорідних начатків,-

Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння.

Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили,

Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше

Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми.

Передусім різних тілець чимало земля посідає.

Деякі з них прохолодними водами рік виповняють

Море безкрає; стихію вогненну породжують інші:

З-під суходолу не раз пробивається полум'я хиже.

Та найпотужніший - Етни вогонь, що раз по раз шаліє.

Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського

З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви,

Б'ють живодайні струмки, наливаються соками трави,

Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу.

Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика

Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня.

Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали.

Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї,-

Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі.

Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю?

Ну, а запряжені леви - ознака того, що потомство,

Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю.

Вколо чола в неї - мур кріпосний: це тому, що богиня

Може й міста неприступністю гір захистити надійно.

Ось у такому вінку божественної матері постать

Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині.

Різні племена за звичаєм давнім її називають

"Мати ідейська" й при днях урочистих її супроводять

Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю

Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу.

Галлів іще додають - попередження в тім очевидне:

Хто божество материнське покривдить або, як належить,

Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним

Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла.

Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно


Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали,

Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі.

Ті, що попереду, зброю несуть - передвісницю шалу,

Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний

Повнились острахом перед священною міццю богині.

Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять,

І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує

Смертних юрбу,- найщедрішим приносом вистелюють шлях їй:

Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає

Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет.

Тут і куретів фракійських загін - так назвали їх греки -

Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров'ю,

Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні,

Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно.

Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті

Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали

З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці,

Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши,

Батько - жорстокий Сатурн - не поглинув його і тим самим

Рани довічної щоб не завдав материнському серцю.

Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику:

Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня

Збройне стояти велить, а батьків - не лише поважати,

Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави.

Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні,

Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду.

Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи

Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні,

В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком.

Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки,

Все в них - достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба.

Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву.

Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може,

От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки,

Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла;

Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном

Море, Церерою - хліб, ну, а Вакхове ймення захоче

Замість буденного слова "вино" безпідставно вживати,

То дозволяєм, щоб він і на землю казав: "Це - Велика

Мати богів" - не біда! Щоб лиш душу свою він направду

Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив.

Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же,-

Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя,

І круторогі бики,- хоч і неба намет у них спільний,

Хоч з одного джерела у жару прохолодну п'ють воду,-

Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву

їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають.

Ось яка різноманітність матерії в кожному виді

Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім!

Далі. Візьмімо створіння якесь - воно складене буде

3 жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові,

Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне,

Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки.


Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум'янім,

Має достатньо принаймні таких у собі елементів,

Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити,

Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл.

Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього

Глянь - і побачиш: у кожному з них приховалось насіння

Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки.

Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали

Запах і смак, та ще й барву. Насамперед - овочі всякі:

Різноманітні в них мусять міститися первоначатки.

Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне

Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами

Запахи й барви - начатки, як бачиш, у них неподібні.

Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки

Творять; у кожній з речей - найстрокатіша суміш насіння.

Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато

Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди,

690 Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою

Все ж відрізняються: в кожнім - свої складові елементи.

Та не тому так буває, що спільних замало там літер,

І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш -

Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання.

Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків,

Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть

Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів.

Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний,

Буйні дерева й пашня - неоднакові в складі своєму.

Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись:

Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці:

То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі,

То час од часу гілля проростало б із тіла живого,

То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні,

То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа

На неосяжній землі - всього сущого матері спільній.

Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота

Тільки від певного сім'я походить, і з певного лона

Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи.

То чи могло б відбуватися все це без певних законів?

Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла

Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись,

До життьових спричиняються рухів. А що несумісне,

Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних

Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла:

Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися

В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий.

Та не подумай, бува, що законам таким підлягають

Тільки створіння живі: геть усе довкруги - в їхніх межах.

Адже наскільки в природі своїй між собою різняться

Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки

Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні,

Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко,

Ні. Розмаїття - в доборі начатків, у їх поєднанні.

Далі. Якщо неподібне насіння,- різнитися мусять

Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари,

Врешті, й вага - тобто те, що й живі розділяє істоти,

А водночас і моря відмежовує від суходолу,

Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю.

Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці

Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків

Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною,

Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали.

Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло,

Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки

Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву.

Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір,

Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший.

Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків

Бути не може, то ти відхилився далеко від правди.

Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать

Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети,

Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають.

Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне

Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги.

Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів,

Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось.

Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з'ясувати.

Будь-яка барва спроможна змінитись у будь-яку іншу.

Первоначатки ж таких перемін зазнавати не можуть.

Мусить же щось бути завжди собою, лишатись незмінним,

В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,

Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Не наділяй, отже, барвою тільця речей, бо інакше

Всесвіт в основі своїй поступово в ніщо б обернувся.

Втім, якщо первоначаткам речей аж ніяк не властиві

Барви, якщо їх різнить тільки форм розмаїття велике

Й саме із зміни тих форм виникає така ж переливна

Гра кольорів, якщо все тут залежить від того, з якими

Тільцями інші єднаються тільця, в якому порядку

І до яких вони рухів себе спонукають навзаєм,

То, усвідомивши те, вже неважко тобі зрозуміти,

Як це таке може бути, що річ якась, повністю чорна,

Раптом біліти почне й, наче мармур, осяйливо блисне.

Так от і море, лиш буря схитне лазурову рівнину,

Сиві знімає вали, що наслідують мармуру полиск.

Висновку можеш дійти: що сприймаємо зором як чорне,

Хай-но змішається в ньому матерія, хай перемінять

Лад свій начатки його, хай додасться, відніметься дещо,-

Те білиною сліпучою вразити може нам очі.

Ну, а коли б у безоднявих водах лише лазурові

Тільця були, чи могли б відбуватись такі переміни?

Ні. Бо хоч як би ти збовтував те, що блакитної барви,-

В колір, до мармуру білого схожий, воно не перейде.

А, припустім, розмаїте забарвлення мають начатки

Ті, що рівнині морській надають однотонного блиску,-

Як ото часто з фігур неоднакових, форм неподібних

Може постати фігура одна - квадратова, скажімо,

Й різноманітні у межах квадрату того помічати

Можемо форми,- так само й у морі чи то в однобарвній

Іншій якійсь рідині розрізняти могли б ми всілякі

Зовсім до себе не схожі тони, але ж так не буває:

Хоч розмаїття частинок - фігур складових - анітрохи

Не заважає нам правильно в той же квадрат їх укласти,

То неоднаковість барв, коли б мали їх первоначатки,

В колір один аж ніяк би не вилилась - цілісний, чистий.

Що спонукало нас, отже, всілякі приписувать барви

Первісним тільцям речей, що вело нас до хиби тієї,-

Тут же відпало, як лиш довели ми, що біле - не з білих,

Чорне - не з чорних постало начатків, а з різноманітних.

І таки справді: все те, що нам очі сліпить білиною,

З безкольорових скоріше пішло, а не з чорних начатків

Чи з яких інших, що мають свою, притаманну їм, барву.

Ну, а крім того, якщо кольорів не буває без світла,

Й первоначатки ніколи в освітленні не виступають,-

Тож очевидно, що в жодну вони не зодягнені барву.

Бо про яку може барву йти мова в пітьмі безпросвітній?

Колір, до речі, й мінятися може залежно від того,

Як він освітлений: сонцем прямим чи відбитим од чогось.

От до пір'їнок приглянься пухких, що немовби віночком

Голуба шийку вбирають,- які там тонкі переливи!

То спалахнуть вони раптом до сонця піропом огненним,

То забіліють нараз, і здається, що серед коралів

Ще й благородний смарагд випромінює сяйво зелене.

Так от і хвіст павича: хай-но сонце проллється на нього -

Тут же він, пишний, всіма кольорами веселкове грає.

Тож, коли барви ряхтять і міняться від дотику світла,

Значить, без нього вони взагалі не могли б існувати.

Далі. Якщо своєрідні удари приймає на себе

Наша зіниця, коли, як то кажуть, нам в очі впадає

Білий якийсь, або чорний предмет, чи будь-який інший,

І якщо, з другого боку, торкаючись різних предметів,

Не кольори їх, а форми сприймаємо, то, очевидно,

Первісним тільцям речей кольори взагалі не властиві:

Неоднорідність їх форм дає враження барв усіляких.

Втім, якщо між кольорами й будовою тілець прямого

Не визнавати зв'язку, якщо всі оті первісні тільця

Будь-яке можуть забарвлення мати,- чому в свою чергу

Й те, що з тих первоначатків постало, що сповнене ними,

Теж, незалежно від виду, не вдягнене в будь-які барви?

Дива б тоді не було, якби білий літав собі ворон,

Білі від пір'я свого довкруги розсіваючи зблиски.

З чорного - лебеді чорні могли б виникати насіння,

Та й з усілякого - чистої барви чи в суміші різній.

Ще й на таке слід увагу звернути: чим більше ми дробим

Річ якусь, тим очевидніше те, що все менше та менше

Кольору в ній, поки з-перед очей наче дим не розтане.

Пурпуру клапоть візьми й на шматочки діли найдрібніші:

Барви багряні, і найпроменистіша з них - фінікійська -

З кожною ниткою гаснути буде, розмиється врешті.

Висновок, отже, такий: свою барву втрачають частинки

Ще перед тим, аніж стануть насінням речей родотворним.

Врешті: погодишся з тим, що не кожному тілу властиво

І голоси видавати, і запахи; тож, безумовно,

Звуки та пахощі всім без останку тілам не припишеш.

Так ми й очима далеко не все помічати спосібні,

Значить, такі є тіла, котрим барви цілком не властиві,

Як і такі, що від звуків і запахів дуже далекі;

Розум чуткий розпізнає, однак, їх не менше виразно,

Ніж усе те, що так само позбавлене якостей інших.

Та не подумай, бува, що лиш барв не вділила природа

Первісним тільцям речей: ні тепла в них ніколи немає,

І не пройма їх мороз, ані жар вогнедишний не повнить.

Всюди рояться вони, та присутності їх не відчуєш:

Жодного звуку не видадуть; запаху, смаку не мають.

Хочеш, наприклад, бальзам запашний з майорану зробити,

Мирри додавши й солодкого нарду, що ніздрі нам пестить,

Наче небесний нектар, то насамперед мусиш олії

Десь роздобути такої, що запаху зовсім не має

Й не проникатиме в ніздрі твої, щоб вона якнайменшу

Тим складникам запашним, що в тонкому сплелись ароматі,

Шкоду могла принести, своїм випаром їх затруївши.

Ось чому, творячи речі, начатки їх - первісні тільця,-

Вносити в них не повинні при тому ні запахів жодних,

Ні голосів - бо й самі виділяти нічого не можуть,-

Ні будь-якого смаку, ні, з тієї ж, нарешті, причини,

Жодного холоду, ні теплоти, ні вогненного жару,

Ні чогось іншого. Все ж бо, що смертній властиве природі:

Сухість крихка, і податлива м'якість, і пористість - все це

Мусить чуже бути первісним тільцям, якщо ми бажаєм

Під усі речі стійку, несмертельну закласти основу,

Щоб забезпечити світу всьому непохитність; інакше

В тебе всі речі в ніщо перетворяться з обігом часу.

Щодо створінь, почуттями наділених,- визнати мусиш

Те, що й вони всі без винятку складені з первоначатків -

Тілець, котрим не властиві чуття. Тут сама очевидність

Жодних не висуне доказів проти, а радше за руку

Нас допровадивши, впевнить у тім, що й істоти всілякі,

3 тих, що чуттям не наділені жодним, походять начатків.

От відворотна гноївка не раз - мабуть, кожен те бачив -

Червами вся починає кишіти, як тільки розмочать

Землю сльотливі дощі і калюжі затягнуться тванню.

Так одне з одного все й виринає до обріїв світла:

Листя, і трави поживні, й струмки переходять поволі

В ситу худобу; вона, свою власну природу змінивши,

В тіло вступає людське, а від нього не раз набуває

Сили та зросту хижак і пернаті ним живляться часто.

Всяку поживу, тверду чи пливку, обертає природа

В тіло живе й відчуття з них формує, властиві створінням;

Чи не подібний закон виявляється в тім, що пожежа


Йде сушняком, що в вогонь геть усе обернутися може?

Бачиш, наскільки важливо, в яке поєднання вступають

Первісні тільця, яких зазнають вони ззовні ударів

І до яких вони рухів схиляють сусідні начатки?

Що ж таки, врешті, тебе насторожує, що спонукає

Лиш до таких міркувань, що з начатків, котрим не властиве

Жодне чуття, не народиться те, що чуттям володіє?

Певно, гадаєш: от камінь, і дерево, й землю, скажімо,

Як не поєднуй; але відчуття в них живого не збудиш.

Тут тобі ось про що слід пам'ятати: я зовсім не тверджу,

Начебто геть усе те, з чого може піти відчування,

Зразу й чуття неодмінно породить у будь-якій речі.

Дуже багато насамперед важить, наскільки дрібні є

Ті, що чуття постає з них, начатки, яка їхня форма,

Як поєднались вони, в яких рухах, порядку якому,-

Тільки ж того не побачиш у дереві, камені, скибі.

От хіба їх наче сточить дощем, то й вони, перетрухлі,

Червів народжують, бо ж родотворні матерії тільця,

Стан попередній змінивши, в нових опинившись умовах,

Лад обирають такий, що створіння готовий зродити.

Хто ж припускає, що все, відчуттям обдароване, може

З тілець робитися тільки таких, що й самі відчувають,

Той, отже, й тільцям самим неминуче приписує м'якість,

Що до загину веде. Адже де відчуття, там і тіло:

Жили, і нерви, і нутрощі - те, що м'яке від природи,

Що, як це видно з усього, підлегле знищимості, смерті.

Та припустім, що й м'які елементи триватимуть вічно.

Як тоді з їхнім чуттям? Чи своє вони мають, часткове,

Чи взагалі для живого створіння всього воно спільне?

Взяті ж окремо, частини ніяк відчувати не можуть.

Тільки в сукупності, в цілості їхній чуття полягає.

Тож ні рука, як її відітнуть, ані будь-яка інша

Тіла частина не годні в собі зберегти відчування.

Отже, начатки до цілих створінь уподібнити треба.

Тим-то повинні й вони відчувати, що ми почуваєм,

Щоб одчування живе в них повсюди збігалося з нашим.

Як же їх можна вважати речей родотворним насінням?

Бувши створіннями, як оминути їм смерті дорогу?

Чи ж не одне і те саме поняття: "живе" щось і "смертне"?

Та припустімо, що можна. А що ж то дало б їх єднання? -

От хіба мішанку різних істот, дивоглядів усяких.

Путнього рівно ж нічого б не вийшло, якби парувались

Люди, і звірі, що в нетрях живуть, і домашні тварини.

Ну, а якщо ті начатки втрачають у тілі живому

Власне чуття й беруть інше,- виходить, дається їм знову

Те, що в них тільки-но забрано?.. Тож повторю мимоволі

Думку свою: коли в нас на очах пташенята вилазять

Із нерухомих яєць, а з землі, що до споду розкисла

Після тривалих дощів, черв'яки пробиваються,- значить,

Що відчуванням наділене,- вийшло з речей нечутливих.

Хто ж зауважив би, що з нечутливого може постати

Тіло з чуттям лиш тоді, як наступить якась переміна:

Після пологів, скажім, щось нове до життя виринає -

Досить би так з цього приводу відповісти й пояснити:

Мусять же зносини бути якісь, щоб дійшло до пологів,

Та й перемін не було б, якби щось не вступало в єднання.

Перша засада: ще поки створіння живе не родилось,

То й відчуття, притаманного тілові, бути не може.

Адже матерії маса - розсіяна всюди: в повітрі,

В ріках пливких, у землі та в усякому творі земному,

Тільки ж не всюди єднається так, що потому спроможна

В рухи ввійти життьові, од яких і чуття, спалахнувши,

Дбають про кожне створіння живе - сторожі всевидющі.

Далі. Якщо яка-небудь істота удару зазнає,

Як на природу її, завеликого,- зрушені, тут же

В тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі,

Бо ж розпадається звичне положення первісних тілець

І каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві,

Поки, по членах безладно пробігши, матерії маса

Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею,

Поки, розсіяну, не прожене її геть через пори.

Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся,

Що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує.

Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі

Знов беруть верх життьові наші рухи, й гамують поволі

Той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути

Все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне,

Щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті,

Знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже.

Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті,

Сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога

Радше до тями вернутися, ніж відійти до загину?

Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння

Діє на тільця матерії первісні - й дрож їх проймає,

Зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших,

А на місця навертаються - чуєм солодку полегкість.

Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати

Жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути.

В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні

Прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини

їм не відомий також насолоди ласкавої овоч.

Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві.

Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають,

Що відчуттям їх начатки наділені - первісні тільця.

Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? -

Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху,

Як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими,

Бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову

Власного тіла - з яких воно створене первоначатків.

Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні,

Значить, самі вони мусять складатися з інших начатків,

Ті в свою чергу - ще з інших якихось, і так безконечно.

Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом,

Думкою, мовою,- з тілець таких же постати повинна б.

Ну, а що все це - безглуздя, бредня, і цілкогм очевидно,

Що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна,

Бути розумним і мову розумно вести, народившись

Не з красномовних, розумних часток,- то чому неможливо,

Щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві,

3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти?

Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій:

Спільний наш батько - це той, від якого земля всеплодюща,

В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні,

Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева,

Роду людському початок дає та всілякому звіру,

Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись,

Солодко в світі жили й піклувались про множення роду.

А через те справедливо їй надано матері ймення.

Те, що з землі народилося,- з часом вертається знову

В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса,

Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі.

Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами

Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує,

Потім - будує нові, й кожен раз новостворені речі

Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими

Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли - їх загубити.

Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому

Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,

Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.

' Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають

Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно,

То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі.

Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо,

Як і в якому порядку поєднані літери в ньому?

Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу,

Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів;

Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато -

Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок.

Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни -

Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні,

Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури -

До переміни самих же речей неодмінно приводять.

Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні.

Справді нове відкриття наполегливо нині шукає

Стежки до слуху твого - по-новому поглянеш на речі.

Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається

Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось,

Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше

В нас викликає захоплення, поки буденним не стане.

Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба

Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий

Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має;

Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом

Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній,-

Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом?

Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру?

Як на мій погляд - ніщо. Задивившись, усі б заніміли.

Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить

Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!..

Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку,

Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше

Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду,-

Зброю склади; на неправді спіймаєш - озброюйся знову.

Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі

Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає,-

Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути

Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?

Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший.

Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має

Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе

Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа.

Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі

Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім

Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах

Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться,

Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо,

Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла!

Й то коли світ цей - творіння природи, коли самовільно

Під час того безперервного руху, стикаючись часто,

Первісні тільця речей у зв'язки випадкові вступають,

Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті,

Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно:

Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам.

Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі,

Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше:

Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми.

Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою,

Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина

Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно.

Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість,

Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати,

І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні

Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку,

Як вони тут погуртовані,- хоч-не-хоч визнати мусиш

Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі

Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі.

Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі

Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись,

Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути

1080 Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння -

І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають,

Так потяглись покоління людей, так - і риб лусконосних

Завжди німі косяки, так - пернатих усякі породи.

Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває,

Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола -

Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне.

Все має певну тривалість життя - межову свою віху,

З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут,

Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях.

Запам'ятавши й осмисливши все це, побачиш природу

Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане,

Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних.


Бо ж,- присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі

Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями,-

Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці

Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно?

Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями

З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати?

Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору,

Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом

Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці

Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно

Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця,

Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари?

З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли

Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце,

Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало

Тих, що роями край світобудови кружляли начатків.

Саме вони дали приріст землі, а морям - повноводдя,

Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння

Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря.

Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця

Все ж не будь-де осідають - подібність веде тут розподіл:

Вогке - до вогкого йде; від землистих частинок повніють

Землі; вогонь - до вогню додається, ефір - до ефіру,

Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту

Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт,

А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві

Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає.

Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку;

Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку.

Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору,

Наче по східцях сягаючи зрілості,- більше вбирає,

Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні,

Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки

Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло

Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати.

З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків,

Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде

Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння,

Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу

Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово.

Так. Бо що тіло об'ємніше стане, коли розростеться,

Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає

Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову.

Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили,

Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню:

Надто бурхливий відплив - і скупе мілководдя припливу.

Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле,

Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих.

ПІР ж і поживи на схилі життя стає менше та менше.

Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця,

Поки таки не доб'ють, не приборкають кожну істоту.

Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили,

В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу.


Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок

І відбудова, й онова бере, та пора наступає -

І не спроможні достатніми соками повнитись жили,

Не постачає й природа того, що колись постачала.

Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу,

Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра!

Стільки створінь велетенських, було, молодою родила!

Бо не з небес різні види істот на поля поспускались

На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море

Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б'ються об скелі,-

Ні! їхня мати - земля, що й сьогодні сама їх годує.

Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну -

Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду?

Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих?

Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської.

Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати,

Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? -

Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший.

От і зітха посивілий орач, і хита головою:

Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши

Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини,

Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить.

І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози,

Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає

Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди,

Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали,

Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар...

Не розуміє, що все засихає поволі й простує

Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.


Книга третя

Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми

Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві,-

Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні

Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою.

Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би

Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже

З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих

Ніжках - супроти коня, чия міць виявляється в бігу?

Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради

Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв,

Наче ті бджоли, що з квіту нектар п'ють у час медозбору,

Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм,

Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя!

Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши,

Голос гучний свій подасть - утікають за обрій далекий

Тучі душевні - страхи; відступають, розходяться стіни

Світу,- і як відбувається все, крізь порожняву бачу.

Видно могутність богів, появляються їхні хороми,

Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари

Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу -

Паморозь - їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними

Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом.

Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота

Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства.

І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі,-

Не постає на заваді земля: заворожений, бачу

Що відбувається в нас під ногами - в пустелі бездонній.

Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху,

Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа,

Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала.

Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування

Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні,

Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом,

І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі,-

Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з'ясувати

Духу природу й душі, як робив я це досі,- у віршах.

Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом,

Що каламутить людині життя аж до самого споду,


Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає,

Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи.

Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись

Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару - селища смерті;

Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо,-

З крові, або, якщо це буде більш до вподоби,- то з вітру,

Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці.

Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки

З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства.

Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде

Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним,

Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла,

Хоч на край світу б зайшов,- а живе-таки, ще й для померлих

Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів

Не забуває, підземних богів... Що чорніша година

Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить.

Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини

В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло:

Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве,

Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність.

Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність -

Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив,

Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає,

Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці,

Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу

Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю.

Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість -

Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні:

Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.

Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі,

Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі,

Статок нарощують свій громадянською кров'ю і спрагло

Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство.

З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять;

Учту влаштує свояк - їх і страх, і злоба роз'їдають.

Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо,

Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо,-

Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє,

Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті.

Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави.

Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди,

Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді,

Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі,

Хоч її корінь, її джерело - саме той невсипущий

Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні,

Дружби зв'язки, хоч який будь побожний,- до злого намовит

Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду

І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди.

Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої

Ночі всього довкруги, так і нас - серед білої днини

Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше,

Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне.

Тим-то не зброєю дня - не осяйливим сонця промінням

Т.и розметаєш той острах душевний: самої природи

Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.

Спершу погодься, що дух - чи, по-іншому скажемо, розум,-

Де пробуває свідомість, що владна життям керувати,-

Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги,

Очі та інше - все те, що в сукупності творить істоту.

Не припускають, що в певній, означеній тіла частині

Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого;

Греки її називають: гармонія - те, що людині

Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має;

Як ото кажемо: «добре здоров'я» стосовно до тіла,

Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем,

Так вони й духу чутливого з певним не зв'язують місцем.

На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші.

От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині,

Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує.

Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває:

Тіло здорове розраду дає занепалому духом.

Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю

Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш.

От коли тіло, розм'якле в дрімоті, немов обважніле,

Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху,-

Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине:

То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця -

Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає.

Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце,

Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло,

Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки,-

3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки),

І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість

Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря,-

В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає.

Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи

Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають.

Первісні тільця повітря і жару піклуються більше,

Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось.

Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому

Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм.

Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи

Дух і душа є частинами тіла,- відкинь недоречне

Слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось

До музикантів; а може, його запозичивши в інших,

Найменували ним те, що не мало ще власної назви.

Так чи інакше - лиши їм те слово, а сам слухай далі.

Дух і душа - в тому я переконаний - це щось єдине,

Що в нерозривнім існує зв'язку, має спільну природу.

Та головою всього, мовби владарем цілого тіла,

Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом.

Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває:

Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий

Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум.

Інша частина - душа - по всьому розпорошена тілу.

Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.

Сам по собі він і мислити може для себе й радіти

Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.

Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем

Око або голова, та не мусить од того страждати

Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває

Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,

Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.

Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,

Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче -

Блідністю й потом рясним одночасно береться людина

Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.

Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею

Тісно пов'язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй

Поштовху - тут же й вона розворушує, збуджує тіло.

Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну

Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,

Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу

Змінює вираз, людиною цілою править, керує,-

Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик -

Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі

Не визнавати, що дух і душа - таки справді тілесні?

Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі,

З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.

От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно,

Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили,

Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти

Тілом усім до землі, але дух постає проти того:

Часом неясне бажання зринає - зірватись на ноги.

Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа,

Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.

Далі - про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця

Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.

Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,

3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому

Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум

Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.

Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно

З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький

Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

Схильна до плину й вода, сколихни її - вже тобі ллється:

3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:

Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,

Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше

Зв'язана, саме тому, що начатки її не настільки

Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.

Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,

Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,

І навпаки: цей же подув - ніщо проти купи колосся

Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше

Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,

Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,

Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.

Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-

Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно

Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.

Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,

Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї

Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі

Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:

Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,

Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-

Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,

Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,

Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.

В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись

Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.

Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,

Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,

Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара,

Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше

Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу,-

Зовсім не меншають: їхній убуток - невловний для ока,

Та й на вагу поклади - не помітиш там жодної втрати.

Певно, тому так буває, що запах і смак - не що інше,

Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння.

Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить -

Ще раз і ще раз потвердити хочу - з часток найдрібніших,

Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.

Та не вважай, що природа речей тих - проста, однорідна:

В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув,

Змішаний з жаром; а жар - забирає повітря з собою;

Де яке-небудь тепло,- там і домішка певна повітря,

Бо коли тонкість - природа тепла, то повинні ж у ньому

Й первісні тільця повітря густими роями кружляти.

От і дійшли ми з тобою, що духу природа - потрійна.

Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись.

Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів

Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку - тим паче.

Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна

Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має.

Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі,

З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі.

Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі,

Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам.

Далі здригається жар і невидима подуву сила,


Далі - повітря; а там - усім тілом іде наче хвиля:

Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі

Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить,-

Чи насолода яка, чи щось інше - цілком протилежне.

Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра

В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть - от і бракне

Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах,

Де тільки в тілі є пора яка,- нею геть утікає.

Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б,

На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається.

Зараз - про те, як ті сили єднаються, в ладі якому

Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає

Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога.

Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись.

Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах

Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо

Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії;

Це - мов численні властивості, спільним об'єднані тілом.

От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти

Запах, і смак, і забарвлення - власні, та, разом узяті,

Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло,

Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока,

В суміші зроджують сутність одну; з ними - й та, найстрімкі

Сила, що руху свого початкового й їм уділяє,

Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.

Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе

Місце глибинне - в найнижчому закутку нашого тіла.

Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу.

От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі

Криється сила душі із потужністю духу впереміш,

Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали,

Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець,

Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу

Наче душею всієї душі, володаркою тіла.

Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув

Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше

Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше - кориться,

Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили.

Бо, якби діяли кожне по-своєму,- та різнобіжність

Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги.

Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку

Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають.

Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху,-

Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом.

Єсть і повітря погідного стан - це тоді, коли груди

Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.

Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше,

Розум - до гніву поквапніший, легше горить він у ньому.

Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм.

Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди:

Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може.

В оленя ж - вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то

Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув,

От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.

Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря:

Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає

Світла Їй з-перед очей непроглядними клубами диму;

Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху.

Бик - щось середнє між оленем тихим і пажерним левом.

Так от - і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі

Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти:

В кожного - вдача своя, відпечаток своєї природи:

3 коренеи вирвати зло якесь, отже,- ніяк неможливо:

Як не виховуй,- а той таки лишиться схильним до гніву,

Цей, боязий,- завчасу перед чимось тремтітиме; третій,

Що б там не трапилось,- палець об палець, як кажуть, не вдарить

Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа,

Й те, що, мов тінь яка, йде за природою,- звичаї наші.

Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини

Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати

Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість.

Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно:

Ті початкові природи сліди, що й розумній людині

Годі уникнути їх,- ледь помітні, тому й не завадять

Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне.

Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло.

Але й душа - це його опікунка, причина здоров'я.

Корені спільні їх тісно пов'язують, тож, очевидно,

їхнє розлучення, це водночас - і їх смерть обопільна.

Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату,

Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа,

Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла,

Не відокремити їх,- щоб усе не розпалось при тому.

Ось як своїми начатками переплелись вони тісно

Ще від народження, ділячи спільне життя між собою.

Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має,

Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть.

Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри:

Будять у членах усіх, роздувають живе відчування.

Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може,

Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати -

На противагу воді, що не раз поступово втрачає

При нагріванні отриманий жар і не має від того

Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу

Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею -

Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить.

Так від самого народження, ще в материнському лоні,

Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні,

Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива

їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни.

Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий грунт існування,

То й за своєю природою мусять одне щось творити.

Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло,

Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись,

Може давати той рух, що його відчуттям називаєм,

Той безперечної правди побачити, видно, не хоче.

Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла,

Ніж очевидність сама - переконлива вчителька наша?

Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим».

Так, але тратить воно не свою, не постійну-властивість,-

Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати.

Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима,

Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш,-

Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку

Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.

Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко погл^

Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі.

Інша річ-двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно,

Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.

Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері,

То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше

Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали.

Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги

Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий,

Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно

Ставши, чергуються - ніби пов'язують органи наші.

Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші,

Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло,

Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах

Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці

Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі

Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі

Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють.

Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть

Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом,

Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших,

Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають,

Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом

Нам упаде, ні пір'їн, ні насіння рослин, що під осінь

З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно,-

Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває,

Лазять по нас - ми не чуємо зовсім на тілі своєму

Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.

Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно,

Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,'

Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків,

І, покриваючи відстані ті, що його розділяють,

То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися!

Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді,

Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна.

Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може

Й миті короткої жодна частинка душі - поспішає

Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря,

Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній.

В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає,

Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом

Хай і душа, відділившись, розвіється,- все ж цей каліка

Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря.

Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку,


Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього.

Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці

Ще зберігає життєву снагу свою - бачення силу,

Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш

Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї:

Це означало б негайну для них обопільну загибель.

А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку,-

Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло,

Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде.

Ось яким завжди пов'язані дух із душею союзом.

Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті

Дух і душі легковійної плетиво - смерті підлеглі,

Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій,

Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.

От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге;

Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло,

Смерті підлегла,- так само й про дух міркувати належить.

Бо, повторю, як душа, так і дух - це одне щось, єдине.

Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких

Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші

Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору,

Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду

Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший,

Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо.

Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в'ється

Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні -

Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись.

Ще одне: кухоль розбий - і вода, що його наповняє,

Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше;

Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору -

Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму

Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю,

Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні.

То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу,

Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши,

Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же,

Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи

В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі?

Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо -

З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-

Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,

З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.

Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі

Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,

Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.

Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,

Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.

Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія

Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;

Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може

Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,

Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.

Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця

Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.

Так. Адже біль і недуга - майстри неминучої смерті;

В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне

В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,

Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,

Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,

Плавають очі, а далі - зітхання, сварня, лихослів'я,

Крики зринають і все таке інше, сп'янінню супутнє.

Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі

Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?

Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,

Те може будь-кбли, хай-но причина поважніша зайде,

Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.

Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-

Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,

Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,

Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,

Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.

Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі

Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море

В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?

Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени -

В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця

Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,

Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.

Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,

Мов каламутяться і, як пояснював я, роз'єднавшись,

Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.

А як відступить причина хвороби і гостра волога,

Що роз'їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-

Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні,

Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього,-

Ще одна явна ознака того, що життя його - смертне.

Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось - переладнати

Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би

Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся

Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.

Що ж несмертельне,- те жодних в собі переміщень не терпить;

Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо,

Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість,-

Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака.

Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти

Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу,

Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.

Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить

І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає.

Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці,

Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом

Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті.

Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти

З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона - умируща.

Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна

Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці,

З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши,-

Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо,

Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим.

Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз,

Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине.

Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки,

Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі

Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу,-

Визнати все ж і тоді б довелось, що вона - таки смертна,

Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром,

Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце,

Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше

Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.

Далі. Оскільки наш розум - це тіла частина, що завжди

Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі,

Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують,

І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі

Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть,

Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі,

Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить,

Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу,

Ще нерозривніше з тілом пов'язану,- тут уявити

Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання.

Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини

Тільки в тісному зв'язку виявляються й діяти можуть.

Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна

Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу,

Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі.

Ще один приклад: як вирване з коренем око не може,

З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі,

Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні.

Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди,

Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд.

От і не можуть їх первоначатки на відстань велику

Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином

До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом,

Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні,

Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку.

Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому

Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи,

Що й перед тим їх у м'язах будила та в цілому тілі.

Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться

Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий,

То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість,

Адже одна їх пов'язує - тіло та душу - причина.

Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне

І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід,

Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду,

Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру

Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись,

Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась

Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись

Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними

Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий

Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить

Через усі його члени й раніш таки в тілі самому

Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі.

Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила,

Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова,

Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди;

Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину,

В тілі - кровинки нема; омліває і никне людина.

Кажуть: у когось «душа не на місці» або цілковито

«Духом упав» хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо

Втримать останній зв'язок, що людину з життям ще єднає.

Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум

Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові,

Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина.

То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна,

Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись,

Наша душа протривати окремо не те що століття

Чи безконечні віки - найкоротшої миті не зможе?

Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово

З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні,

Спершу пройшовши в гортань, а тоді - через горло майнувши;

Ні. Де розміщена,- там і маліє вона, заникає.

Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить,

Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний -

Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись,

Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.

Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи

Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю,

Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають?

Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме,

Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа,

Й так розподілені різні ті члени живого створіння,

Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?

Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна

Не виникає з води, ані з полум'я - лід не постане.

Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна,

Що відчувати спроможна вона поза межами тіла,-

П'ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати,

Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі

Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять?

Так і письменники давні, й митці залюбки зображали

Душі померлих - наділені завжди всіма відчуттями,

Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває,

Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі

Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть.

Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі

Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця,

То, якщо раптом удар блискавичний великої сили

Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини,

Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом

Також душа,- під ударом розколена пополовині.

Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися,

Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті.

Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці,

В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові,

Косять людей - і тремтять на землі то одрізані щойно

Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають

Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха,

Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн

Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства.

Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку

Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули.

Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці,

Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд -

Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна.

Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає

Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя,

Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку.

Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим,

Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні

Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен

Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю

Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться;

Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити,

Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа.

Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю

Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим,

Що не одна в тій істоті душа,- що було їх багато.

Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину,-

Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге,- вмирущі,

Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі.

Втім, коли справді в природі своїй душа - несмертельна


І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло,

То пам'ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось,

Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився.

Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки,

Що з її пам'яті випали всі наші дії колишні,-

Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті.

Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно

Згинули; ті, що тепер є на світі,- тепер народились.

Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове,

Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві,

В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла,

То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом,

І з усіма його членами змішана, й з кров'ю самою,-

Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала,

Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло.

Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають,

Що не стосуються їх усевладної смерті закони.

Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні.

То в голові не вкладається, як це вони між собою

Так посплітатись могли. Очевидність - найкраще потвердить,

Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла,

Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби:

Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш

До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі.

Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно,

Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись

Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких.

Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні,

Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись,

То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом:

Що розпливається,- те, розпадаючись, гинути мусить,

Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла.

Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа

Там розкладається й далі вже в іншій існує природі,

Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті,

В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же;

їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки

В тіло впадають, і там із них твориться духу природа,

Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї,

Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно.

В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших,

Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті.

Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо

В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились,

То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло

Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши.

Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього,

Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же

В тілі, що вже загнива, черв'яків набирається стільки?

Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих,

Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі?

Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі,

Кожна - окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому

Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися,

Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання,

Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що:

Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна - для себе,

Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку,

Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається?

Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця -

Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла,

Пурхають,- що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод?

Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом,

Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається.

Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

Лев'ячий рід; чому лис - найпідступніший; оленя прудкість -

Йде від батьків; чому страх підганя його - батьківський спадок?

Ну і всі інші властивості й риси - чому від дитинства

В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

Чи не тому так буває, що будь-яке сім'я, сімейство

Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-

Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

Люди безглузді були б, набиралися б розуму - звірі.

Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.

Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

Скажуть, можливо, що душі людей - у людські, не тваринні

Входять тіла, запитаю, однак: "А чому ж із розумних

Раптом дурними стають, чому жодне хлопча - не розважне

(Звісно ж, тому, що пов'язане з певним сімейством і сім'ям),

І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?"

"В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум" - такий, певно, буде

Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою -

Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі,

Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї

Звалиться? Страх цей, однак,- аж ніяк не ознака безсмертя.

І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах

Та при народженні різних істот доокола юрмляться

У незчисленнім числі? Невмируща - на тіло вмируще

Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши,

Спритно в домівку нову - у створіння якесь прослизнути.

Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло

З них лише та, що й надлинула першою, входити може,

Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили.

Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі -

Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби;

В дереві - крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку:

Все має місце своє, де зростать йому й бути належить.

Так от і духу природа без тіла родитись не може,

Ні протривати хоч мить якусь осторонь м'язів та крові.

Ну, а могла б,- то скоріше б селилась тоді сила духу,

Чи в голові, чи в раменах, чи в п'ятах - найнижчому місці,

Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині,-

Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же.

Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце,

Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо

Перебувати й рости, то тим паче не маємо права

Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом.

Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна,-

Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах.

Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом

І відчувають, і діють вони - божевілля, та й годі.

Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне,

Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне,

Як вічносуще - із смертним, неначебто їм удається

Спільними силами зносити натиск життєвої бурі?

Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним

Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім

Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати

Щонайтісніші зв'язки між частками,- природу таких от

Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше,-

Або тому в часовій безконечності може тривати,

Що взагалі недосяжне для поштовхів,- маю на думці

Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна,-

Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то

Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись,

Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею

Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає,

Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б.

Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям

Радше тому, що надійно захищена від руйнування,

Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять,

Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають

Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію...

Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає:

Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде,

Сушить її,- скаламучує страх, добивають турботи,

Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби.

Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам'яті втрату,

Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну.

Смерть для нас, отже,- ніщо; ми не маємо з нею направду

Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша - смертна.

Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми

Не відчували, коли звідусіль нам грозили пуніиці

Збройне, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі

Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе

Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись,

Мусить усе відійти до останку - моря й суходоли,

Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука

Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість,

Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі -

Ще раз кажу - вже не буде, ніщо нам чуття не порушить,

Хоч би змішались моря з суходолами, небо - з морями.

Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло,

Дух і душа зберегли свою силу - свій дар відчувати,-

Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі -

Тіла й душі - особистість єдину спроможні творити.

Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши

Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують,

І буде ще раз даровано нам після темряви - світло,

То й до такої події не буде в нас жодного діла,

Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам'яті нитка.

Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи

Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга.

Глянь позад себе і зором окинь площину неозору

Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні

Рухи вступала матерія там,- от і будеш готовий

Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині,

В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше,

Тільки не годен сягнути туди пам'ятливий наш розум:

860 На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи

Первісних тілець безладні були, відчуття не творили.

Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,

Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання

Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши

В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди,-

Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,

Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,

Що й не родитись ніколи й ніде - все одно для такого,

Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.

Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,

Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху

В полум'ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій,-

Знатимеш: тут щось не те,- якесь глибоко сховане жало

Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,

Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.

Та не керується він, очевидно, тим переконанням:

Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче -

Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті...

Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами

Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою

Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще,-

Й тілом простертим, немовби мертвець той - це він; побіч нього


Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.

От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.

Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,

Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.

Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло

Пажерний звір, то чому - не збагну того - менша жорстокість

На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,

Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,

Чи замерзать на холодній плиті кам'яної гробниці,

Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.

"0й, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне

Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,

Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,

Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш

Напризволяще... Один лише день-лементують,-а стільки

Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!»

Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий

До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання».

Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно,-

Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.

«Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати

З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.

Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,

Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде

Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу».

В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати,

Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок,

І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.

Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,

Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,

Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині!

Мить - і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе».

Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,

Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати

Чи відчувать якесь інше бажання - постійне, гнітюче.

Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

Хай би той сон безконечно тривав,- не діймала й тоді б нас

Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.

Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки

Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,

От чому знов після сну зосередитись можемо легко.

Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває

Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.

Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю

Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,

Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.

Врешті, якби подала несподівано голос природа

Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:

«Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш

Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?

Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,

І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,

Наче їх в амфору влито діряву,- чому не відходиш,

Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,

Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?

Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,

Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,

Просиш добавки - аби повторилися розчарування?

Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,

Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.

Хай не зів'яло ще тіло твоє, хай з роками всієї

Ти не розтратив снаги,- все залишиться й далі таким же,

Навіть якби ти зумів пережити людські покоління

Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті».

Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно

Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?

Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру

Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,

Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:

«Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!

Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,

А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,

Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,

От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,

Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.

Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить,-

Місце спокійно звільни молодим, адже це - необхідність».

Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,

Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Ти не один: покоління людей відійшли І відійдуть,

До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

Тож не на власність - на вжиток дочасний життя нам дається.

Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа

Обшири часу по той бік життя - після нашої смерті.

Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний

Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?

Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,

В темних глибинах його,- те насправді є тут, поміж нами.

Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі -

Каже переказ - і марно тремтить у віках, нещасливий;

Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами

Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.

Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту

Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:

Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.

Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,

Хоч би собою прикрив він не дев'ять лиш югерів поля -


Весь цей довколишній обшир землі,- і тоді б не спромігся

990 Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним

Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.

Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,

Мучать птахи його - ревнощі ранять-видзьобують душу,

Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.

Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:

Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні

ФасцЦ дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.

Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)

Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду,-

1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити

Камінь важенний: торкнеться вершини - й летить, гуркотливий,

Знов до підніжжя її, а зупиниться - аж на рівнині.

Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати

Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить

Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,

Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі

(Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) -

Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних

Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,

1010 Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.

А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого

Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий,-

Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.

Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює

Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:

Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,

Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,

Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз

Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?

ю2о оу , цр бачить він, де б то границі якісь могли бути

Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;

Думає, що й після смерті триватимуть - важчі, страшніші.

Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.

Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:

«Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,

Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.

Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних

І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!

Далі - й сам той, хто проклав у свій час по великому морю

1030 Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,

Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,

І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней,-

Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.

І Сціпіон - блискавиця війни, гроза Карфагена -

В землю кістки свої склав, наче раб той - останній з останніх.

А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні

Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр

Був у правиці,- Гомер,- упокоївсь навіки, як інші.

Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,

ю4о що повільнішають порухи духу його пам'ятливі,

Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.

93

Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,

Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому

Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця.

Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне,

Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї?

Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш

Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться,

Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами;

Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий,

Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся,

Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу».

От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці

Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою,

Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра

Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди,-

Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша:

Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють

Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти.

Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний

Дім остогид, та за деякий час повертається знову,

Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше,

От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі,

Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася.

Та, ледь торкнувся порогів своїх - на весь рот позіхає

Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому,

Чи несподівано знову спішить повернутись до міста.

Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно,

Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою -

3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби.

Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи,

Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати.

Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину

Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду -

Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить.

Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне,

Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті?

Смертним же певну тривалість життя встановила природа,

І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю.

Втім, хоя ти скільки живи,- насолоди нової не буде:

Ми - наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.

Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього;

Лиш осягнемо,- щось інше натомість жагу роздуває.

Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить.

Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє,

Що може трапитись нам і який буде крок наш останній.

Як не продовжуймо, врешті, життя,- не віднімемо й миті

Від того часу, який має смерть у своїм володінні,

Й не доб'ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.

Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити,-

Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,

Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув

День свій останній давно - місяцями й роками раніше.


Книга четверта

Переді мною - поля Пієрід. Окрім мене, ніхто ще

Тут не ступав. Як то мило до свіжих джерел припадати,

Спрагу тамуючи в них! Як то мило тут рідкісні квіти

Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи

Не вповивали чола в нас нікому тих піль володарки -

Музи. По-перше, тому, що, вникаючи в речі поважні,

Дух увільнити людський од тіснин марновірства жадаю;

Також тому, що про темні, приховані глибоко речі

Вірші складаю ясні, запозичивши в Муз для них зваби.

Є в цьому, бачиться, глузд-у такому от викладі думки.

З лікаря приклад беру: коли хоче дитині подати

Щонайгіркіший полин, то насамперед келиха вінця

Щедро обмазує медом довкіл - золотавим солодким,

Щоб нерозважне дитя, дотулившись до вінців устами,

Тут же відчуло принадну солодкість; тоді мимоволі

Й ліки гіркі проковтне - на здоров'я обман йому піде,

Бо, в такий спосіб недуги позбувшись, на ноги зведеться.

Так от роблю нині я: через те, що аж надто важкою

Видатись може наука моя, й відсахнеться од неї

Всяк, ще й не взявши до рук, я задумав усі міркування

Викласти в пісні тобі - пієрійській, солодкомовній,

Наче приправивши їх найсолодшим поезії медом.

Так, може, вдасться мені на співучих рядках мого твору

Погляд затримати твій, поки всю не збагнеш поступово

Дивну природу речей, не відчуєш, яка з цього користь.

Вище я виклав тобі про речей усіх первісні тільця -

Що за природа в них, як вони линуть, за формою різні,

В просторі, вічним підхоплені рухом, самі, без принуки;

Як і які в тому русі з них речі творитися можуть.

Виклавши й духу природу тонку, я вказав на глибинний

З тілом зв'язок його під час життя і на те, що він знову,

Тільки-но смерть цей зв'язок перетне, розпадеться на первні.

Нині - про те, що прямий має саме до того стосунок,

Це, я сказав би, подоби речей або образи їхні:

Начебто плівки тонкі, від поверхні речей одділившись,

Пурхають легко вони то туди, то сюди у повітрі.

От що жахає не раз наяву нас, вганяє в холодний

Піт уві сні, коли бачимо тіні, чи дивні подоби

Тих, кого смерть вже навіки позбавила денного світла.

Часто, кажу, ми на ноги зриваємось, хоч і глибокий

Сон розморив нас. Не думай, однак, що з імли Ахеронту

Душі чи тіні втекли, щоб попурхать собі між живими,

Й не розраховуй на те, що хоч дещо з нас може лишитись

По нашій смерті, коли, водночас потрясіння зазнавши,

Тіло розсиплеться й дух на свої найдрібніші частинки.

Ще раз кажу: кожна річ посилає з поверхні своєї

Начебто образ незмірно тонкий, легкоплинну фігуру,

Що шкаралупою, плівкою можна, крім того, назвати,

Бо щодо вигляду й форми своєї ця плівка летюча

Саме на ту схожа річ, од якої вона відділилась.

Це зрозуміє, здається мені, й тугодумна людина.

Бо ж навіть ті, що досяжні для нашого зору, предмети

Шлють із поверхні численні частки. З них одні у повітрі

Тануть, як дим од полін або жар, що від полум'я лине.

Інші - густіші - тісніш переплетені. Так серед літа

Наче лушпинку тонку по собі залишають цикади;

Так і теля, народившись, немов оболонку прозору

З тіла скидає - пліву; так і звинна змія між колюччям

Губить свій одяг: не раз його вітер гойдає на терні,

60 Мовби прикрасу яку. І якщо так буває в природі,-

Отже, з поверхні всіх інших речей відділятися мусять

Саме такі, лиш нечутні під пальцями образи-тіні.

Справді, чому б то скоріш од речей мали ті відділятись,

Важчі, ніж ці легковійні подоби,- ніяк не поясниш.

Надто, коли на поверхні речей непомітні рояться

Тільця, що з неї могли б одлетіти, свого не змінивши

Ладу, тим самим - і форми, і вигляду речі тієї.

Ще ж і стрімкіший їх лет, бо, в ряду розташовані першім,

Линуть вільніше, тому й перешкод їм трапляється менше.

Око посвідчить, що речі не тільки з нутра свого можуть,

Ген аж із дна вивергати частки, про що мова йшла вище,

Але з поверхні також - свого кольору тільця, скажімо.

Це переважно буває, коли у просторім театрі

Жовтий, червоний або темно-синій намет на жердинах

Та на брусах розіпнуть - і тремтить він, і плеще на вітрі,

Й хвиля барвиста од нього сплива на людей і на сцену,

І на ошатних матрон, і на гордих сенаторів лиця;

Все довкруги заполонює барва - пливка, мерехтлива.

І що тісніші довкола, що вищі над нами театру

Стіни, то глибше пірнаємо в ті кольори веселкові,

Що мов сміються, вітаючи проблиски денного світла.

Значить, якщо посилає намет із поверхні своєї

Барву, то й будь-який інший предмет посилати повинен

Образи-тіні, бо ж тут, як і там, вони йдуть од поверхні.

Пурхають, отже, довкіл достеменні речей відпечатки,

Наче з найтоншої зіткані нитки, тому-то для ока,

Надто коли поодинці літають, вони не помітні.

Дим, окрім того, і запахи, й жар, і подібні їм речі

Завжди розсіяно з різних предметів виходять назовні,

Бо, вириваючись із глибини, де вони й народились,

Дробляться тут же на згинах шляхів, не знаходять прямого

Виходу, щоб усі разом крізь нього могли промайнути.

І навпаки: щойно плівка тонка поверхневої барви

Злине,- ніщо, перешкодою ставши, її не порушить,

Бо на чолі, наче в першім ряду вона перебувала.

Що відображеним бачимо, врешті, на чистому плесі,

В дзеркалі чи на блискучій поверхні якогось предмета,-

Схоже, мов крапля води, до самих же речей, тож постати

Мусило з образів тих, що від певних речей відділились.

Є, отже, форми речей невідчутні - тонкі подобизни;

Їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити.

Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна,

Мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока.

Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть

Так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати.

Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа

Образу. Передусім через те, що начатки далеко

Поза людськими чуттями лежать, що вони значно менші,

Ніж усе те, чого зір наш уже не здолає схопити.

Щоб голослівним, одначе, не бути, ще раз нагадаю,

Тільки вже стисло, про крихітні розміри первісних тілець.

От якусь мушку візьми. Якби ти її міг поділити

Хоч на три долі,- вони тобі зникнуть уже з поля зору.

Що вже казати про всі їхні нутрощі, крихітну кульку -

Серце, про вічі, про тіла частини, рухливі суглоби?

Як уявить собі розміри їхні? А ще ж мусять бути

Первісні тільця, з яких і душа, як і дух, виникає.

То чи не бачиш, яка це направду незвідана малість?

Ну, а рослини, що з тіла свого видихають разючий

Запах, як-от: панацея цілюща, полин одворотний,

Золототисячник, гіркістю знаний, чорнобиль пахучий -

Будь-яке з зілля того можеш пальцями легко потерти -

І своєрідний ще довго на них відчуватимеш запах.

Чи сумніваєшся досі, що всюди й у напрямах різних

Линуть подоби речей, лиш безсилі, чуттям не досяжні?

Та не подумай, бува, що лиш ті собі вільно літають

Образи різних речей, що від них же беруть свій початок:

Є ще й такі, що самі по собі народитися можуть

І поставати у просторі тому, що зветься повітрям.

Різні вони можуть форми творити, злітаючи вгору.

Так у високості - хто не дививсь на них? - піняві хмари

Ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба

Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови,

Сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні,

То наче хиляться гори могутні, й одламані брили

Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно;

Далі - вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі,

Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно,

Що раз нових вони форм набувають та обрисів різних.

Нині - про те, як і легко, і швидко ті образи-тіні

Вічно пливуть, од речей відділяючись, порозмовляймо.


Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь,

Що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять

Через рідке щось - тканину, скажімо; та вже коли камінь

На перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же

Лад свій ламають вони, відображення дати не годні.

Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне,

Дзеркало передусім,- то нічого не трапиться з ними:

Вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку

Не поламають уже- їх рятує поверхня дзеркальна.

Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні.

В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав

Перед поверхнею дзеркала,- тут же з'являється образ.

Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно

Шле відпечатки свої - тонко сплетені власні подоби.

Безліч зображень таких виникає в короткому часі,

Тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне.

Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч

Промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними.

Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу

Безліч її відображень тонких одділятись повинно

І розлітатись по-різному тут же у напрямах різних,

Бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно

Речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах.

Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо

Раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту

Вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою

Заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру.

Ось яке темряве Жаху обличчя погрозливо висне

Зверху, коли проривається ніч із понурої хмари,

Хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка

Хмари тієї створила нам образ її, подобизну.

Зараз же - те, як нечувано швидко ті образи линуть,

Як мало часу їм треба для того, щоби величезні

Плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично

Місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний,

Викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним,

Краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний,

Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.

Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша

Тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали

Первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво

Сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець,

Що одне одного мовби штовхають, і так від удару

Мчать до удару, за обширом - інший долаючи обшир,

Бо ж у невпинному леті розгін дає світлові - світло,

Й наче розпаленим вістрям погрожує променю - промінь.

Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі

Відстані перебігати в повітряних просторах можуть,

Кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п'яти -

Інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби,

Хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість.

Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина

Крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря -

Хоч би яка його товща була - просочитися вільно.

Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають

Первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо,

Сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба

Можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися,

Заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні

Безміри,- що ж тоді скажеш про тих, які напоготові

В першому стали ряду, а злетівши,- завади не знають?

Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні

Йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно

Ширші простори, ніж сонячне світло - в розлогому небі?

Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний

Доказ того, що речей подобизни - таки найстрімкіші:

Вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі -

Й тут же відіб'ються в ній променисті сузір'я, що рясно

Всіяли світу всього неозорого небо погоже.

Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє

Образ - подоба далеких зірок - аж на землю низинну?

Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі

Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.

Так від окремих речей навсібіч розпливається запах,

Як од річок - охолода, від сонця - жарінь, а від моря -

Пил водяний, що вздовж берега стіни гризе-роз'їдає.

Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!

Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя,

Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,

Як полиновий готують напій,- і вже гіркість у роті.

Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних

Будь-яка річ - посилає частки свої хвиля по хвилі,

Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви.

Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно

Бачити можемо, запах відчути й на слух уловити.

Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі

Річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками -

Річ саме та, що й при денному світлі ми бачили,- значить,

Дотик і зір виникати повинні на спільній основі.

Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну

Речі, якої не бачимо,- що ж, як не ця ж таки форма,

Цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі?

Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ,

Жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити.

Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди

Линуть, у різні боки розлітаються кожної миті.

Ну, а що їх тільки зором побачити може людина,-

Лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають,

В очі нам б'ють кольорами та формами речі всілякі.

Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі

Образ можливість дає нам побачити і розрізнити.

Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає

Те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря.

Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі,

Легко торкається наших зіниць і пливе собі далі.

От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко


Будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає,

Чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись

Довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували.

Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика

Швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї.

Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби,

Образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці

Неспостережні,- виразне дарують нам бачення світу.

Таж коли вітер нас б'є час од часу, як ми йдемо в стужу,

Наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути

Вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає,-

Холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари,

От і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз,

Щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати.

Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне,

Тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви,

Та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну

Твердість, яка не самій лиш поверхні - всій брилі властива.

Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ -

Час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув.

Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно

Бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері

Змогу дають озирати все те, що є ген поза ними -

Бачення й тут відбувається через подвійне повітря:

Спершу-бо - те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає,

Хатнє повітря; потому одвірки йдуть - зліва і справа;

Далі - надвірне нам вічі захлюпує світло і друга

Смуга повітря, а з ним - усе те, що є справді надворі.

Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні

Й поки долине до нашого зору, жене і штовхає

Ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря.

Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі -

Вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм,-

Тут же до нього, неначе одлуння, й від нас іде образ

І, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову.

Та пам'ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря,

Що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то

Не на поверхні дзеркальній він бачиться - мовби за нею.

Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться,

Чи то про вид у відчинені двері - в обох тих подібних

Випадках маємо той самий чинник - подвійне повітря.

Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину

Тіла свого,- це тому, що, об дзеркала рівну поверхню

Вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї,

Змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний

Він відіб'ється, й таке буде з ним,' як із глиняним зліпком -

Маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось -

Брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару

І зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно

Те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим,

І навпаки: те, що зліва було,- перейшло би направо.

Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ:

П'ять або й шість тоді йде відображень від речі одної.


Що б не таїлось від ока людського по закутах дому,-

Хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив,

Хоч би які там були закамарки,- численні дзеркала

Все в одну мить відіб'ють, із найглибшого вивівши схову.

Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ:

Те, що насправді ліворуч було, появляється справа,

Та ненадовго: відбившись,- уже воно знову ліворуч.

Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають

Форми такої, як наші боки, то вони, як відомо,

Правильне нам, не обернене, шлють відображення речі.

Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі

Образ-відбиток, або під час лету встигає зробити

Оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї,

І лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору.

Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само

Ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи.

Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку,-

Образи ті посилати відразу ж вона перестане.

Адже відскакувать мусить усе - так веліла природа -

І під таким, як упало, кутом од речей відбиватись.

Ну, а чому відвертаємо зір од разючого світла?

Сонце чому нас сліпить, коли хочемо глянуть на нього?

Грізна-бо сила його, й незчисленні крізь чисте повітря

Образи стрімко летять і, ваги набуваючи в леті,

Вічі нам б'ють, розірвать намагаючись їхню тканину.

Зрештою, будь-який блиск - пересвідчитись можемо часто -

Ріже нам очі, бо в ньому роїться насіння вогненне,

Саме воно спричиняє той біль, потрапляючи в вічі.

Для жовтяничних, на що не поглянуть,- усе для них жовте:

Це через те, що численні пливуть із їх тіла частинки

Жовтої барви назустріч подобам речей; окрім того,

Є ще в очах у них досить частинок таких, що своєю

Блідістю,- з чим їм зустрітися випаде,- все позначають.

Ну, а що з темряви бачити можем освітлені речі,-

То через те, що сусіднє нам - чорної барви повітря,-

Першим у вічі впадаючи, їх посідає, а потім -

Сонцем осяяне йде і немовби вичищує зір наш,

Чорні розвіює тіні, які ще лишились у ньому

Від попереднього, адже воно і стрімливіше значно,

Й тонше в багато разів, і могутність його куди більша.

Щойно воно всі шляхи, всі протоки очей заполонить,

Вивільнить ті, що повітрям густим затамовані, пори -

Тут же подоби речей, що на світлі були, напливають

І зорове відчуття, щоб могли ми їх бачити, будять.

І навпаки: нам у темряву годі проглянуть із світла,

Бо, насуваючись після прозорого, темне повітря

Всі забиває шляхи зорові, всі проходи собою

Перегороджує, щоб не пробивсь туди жодної речі

Образ тонкий і щоб наших очей не здолав доторкнутись.

На квадратові ж коли звіддаля споглядаємо вежі,

То через те вони начебто круглими бачаться часто,

Що далина взагалі заокруглює кут усілякий,

Зрештою,- повністю робить невидимим: никне поволі


Й не досягає вже наших зіниць його образу поштовх,

Бо, поки линуть ті образи через обширне повітря,-

Слабнуть, раз по раз долаючи опір його під час лету.

Тож, коли всі пропадають кути з-перед нашого зору,-

Мовби різцем заокруглені бачаться з каменю вежі;

Хоч не такі, як то зблизька їх видно, споруди округлі,

А заволочені тінню, немовби розпливчасті, млисті.

Нам видається, що й тінь наша рухатись може на сонці,

Йти вслід за нами і всі найточніше наслідувать рухи.

Та чи повіриш у те, що позбавлене світла повітря

Може ступати, як ми, і повторювать рухи за нами?

Ні. Адже те, про що мова йде, що називаємо тінню,

Чим може бути, якщо не повітрям без домішки світла?

Бо таки справді: йдучи, заслоняєм од сонця по черзі

Певні місця на землі й одслоняємо їх, зрозуміло,

Роблячи крок,- раз у раз їх умить заполонює світло.

От і здається нам: тінь, що її відкидає од себе

Тіло, за нами нечутно ступає, немов супроводить.

Завжди-бо слідом за першим нове напливає проміння

І, наче вовняна нитка в огні, поступово зникає.

Ось чому легко земля позбавляється світла і знову

Повниться ним, в одну мить з себе чорні змиваючи тіні.

Не припускаєм, одначе, що зір помиляється в чомусь.

Це ж бо обов'язок наших очей - пізнавати, де світло,

Де - лягла тінь; ну, а що це за світло: старе чи нове вже,

Що це за тінь: чи ця ж сама, чи інша - на іншому місці,

Чи відбувається те, про що тільки-но ми говорили,-

Все це вже розуму нашого справа, безсилі тут очі,

Бо ж у природу речей хіба можуть вони зазирнути?

Тож не вини їх тоді, коли розум спіткнувся на чомусь.

От пливемо на судні, а здається воно непорушним.

І навпаки: те, що в гавані, наче повз нас пропливає.

Мов до корми поступово тікають горби та рівнини,

Що побіч них ми судно женемо під напнутим вітрилом.

Так і зірки, що їх бачимо ген на небеснім склепінні,

Всі - мов незрушні цятки, а пливуть же тим часом в ефірі,

Сходять-бо завжди й далекого заходу поки досягнуть,

Обшири он які, світлом їх повнячи, міряти мусять!

Не помічаємо й сонця, і місяця руху стрімкого -

Наче стоять, хоч насправді й вони - в ненастанному леті.

З моря не раз висуваються скелі такі, що між ними

Вільно б могли кораблі пропливти; віддалік же поглянеш -

Бачиш там острів суцільний, а не стрімчаки поодинчі.

Крутяться колом, бува, хлопчаки, а зупиняться - й наче

Крутяться вже не вони, а колони, приміщення ціле,

Й ляк їх направду бере: завалитися може й будинок.

І на світанні, коли багрянистими хвилями жару

Над верхогір'ями високо в небі заграє природа,

Нам видається, що сонце палке своїм тілом вогненним

Наче впивається в ті, з-за яких виринає, вершини.

Може, з дві тисячі летів стріли їх од нас відділяє,

Відстаней, може, п'ятсот, що дорівнюють летові списа,

Ну, а між тими вершинами й сонцем безмежні прослались


Плеса рівнинних морів під незмірним ефіру наметом,

Різних країв тисячі то тут, то там розмістились,

Де незліченні племена живуть, де всілякі є звірі.

І навпаки: зазирни в неглибоку, на палець, калюжу-

Й дух перехопить: така розчахнеться глибінь під ногами,

Як височінь, що їй міри й кінця нема,- над головою;

Небо, здається, і хмари ми бачимо ген під землею

Й не надивуємось: селяться там і світила небесні.

Врешті, коли зноровиться твій кінь, наче вкопаний ставши

На бистрині, й коли глянеш на хвилі стрімливої річки,

Буде здаватись, що сила страшна проти течії рвучко

Тягне, штовхає коня твого, хоч і незрушно стоїть він.

Та й усе інше, куди не скинь оком, і справа, і зліва,

Мчить ненастанно з конем твоїм разом, пливе проти хвилі.

Так от і портик, хоч рівні колони його підпирають,

Хоч на протяжності всій два ряди Їх ідуть рівнобіжне,

Та коли глянути вздовж,- видається, що всі ті колони

В гострий збігаються кут аж на тому кінці, поступово

З лівою - праву зближаючи лінію, крівлю - з землею,

Поки в розпливчастий конуса шпиль не посходяться врешті.

Тим, які в морі весь час, видається, що сонце вогненне

Вранці зринає із хвиль, щоб увечері в них же пірнути,

Бо ж, окрім неба й води, мореплавець нічого не бачить,

Та не вважай, що чуттям аж ніяк довіряти не можна.

Тим, хто до моря не звик, видається, що в гавані судна

Мовби кормою, що переломилася, вперлись у хвилю.

Справді-бо: весла й корма в тій частині, котра над водою,

Як і належить,- прямі; та, з водою стикаючись, тут же

Наче ламаються, й та їх частина, котра йде під воду,

Мов обертається, й так, обернувшись, ізнизу йде вгору

І, віддзеркалена, вже собі плава на самій поверхні.

В пору нічну, коли вітер у небі рідкі бистролетні

Хмари жене, тоді нам видається, що й зорі блискучі

Ген понад хмарами мчать їм назустріч далеко не в тому

Напрямку, що притаманний їх рухові, їхнім законам.

На підборіддя опрешся, бува, й випадково натиснеш

Пальцем ізнизу на око - складається враження дивне,

Начебто робиться все, на що зір тоді звернеш, подвійним:

Так і світильник подвійними раптом заграє вогнями,

Все, що в покоях твоїх, усі речі, подвояться; навіть

Лиця подвійні в людей і подвійні в них постаті будуть.

Врешті, коли наші органи сон бере в пута солодкі,

Й тихо на дно безтурботного спокою тіло пірнає,

Нам видається й тоді, що ми в русі, що нас не торкався

Сон, і ми певні, що навіть у темряві ночі сліпої

Бачимо сонце, втішаємось повінню денного світла.

В спальні глухій лежимо, а немовби по світу блукаєм:

Ріки, і гори, й моря перед нами; в поля йдемо пішки;

Різні, хоч тиша довкола сувора, ми чуємо звуки,

Мову й самі ведемо, хоч ні слова не мовимо, звісно.

Бачимо в сні, на великий наш подив, ще досить такого,

Що наче зменшує віру в чуття, підірвать її хоче.

Та надаремно, бо тут нас в оману здебільшого вводять


Вимисли нашого ж розуму: за очевидне приймати

Змушують те, чого наші чуття не сприймали насправді.

Бо таки важче за все - провести нам межу поміж явним

І неіснуючим, адже наш розум на вигадки скорий.

Хто ж уважає знання неможливими,- як йому знати,

Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає?

Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки,

Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти.

Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе,

Звідки - якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив -

Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу?

Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне?

Що від сумнівного б допомогло відрізнить очевидне?

Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду

Першими змогу дають; заперечити їх - неможливо.

Більше-бо, звісно, довір'я до того повинно в нас бути,

Що вже саме може силою правди брехню подолати.

Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довірять чомусь більше?

Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому

Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить?

Хибні вони - то даремно і в розуму правди шукати.

Вухо ж не може спростовувать зору, так само, як вуха -

Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде;

Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі?

Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко -

Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то

Що є в природі м'яке, чи холодне, чи тепле,- для того

Маєм окреме чуття; відчуваємо зором, окремо

Різних речей кольори і все те, що пов'язано з ними.

Силу окрему свою має смак; виникають окремо

Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить,

Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть,

Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні,

Завжди однакове мусимо їм виявляти довір'я:

Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину,- правдиве.

Тож, коли розумом важко збагнути, чому, припустімо,

Те, що квадратним є зблизька, на віддалі нам видається

Круглим, то краще, оскільки того ще не вирішив розум,

Хибні пояснення дати одній, як і другій, фігурі,

Ніж, упускаючи з рук очевидність, себе позбавляти

Найдостовірніших даних, ніж ті підривати основи,

Що обіперті на них і життя наше, й наш порятунок.

Не довіряючи власним чуттям, ти не тільки свій розум

Занапастиш, а й життя: не захочеш обходити прірву

І взагалі оминати все те, чого людям звичайно

Слід уникати, а йти - до такого, що їм необхідне.

Отже, всі закиди щодо чуттів, усе те, що супроти

Них наготовлене,- це не що інше, як мотлох словесний.

Врешті, якщо при будові криву взято мірку відразу,

Ще й кутомір відхилився від риси прямої, а рівень

Теж, хай на волос, чи в тій, чи то в іншій спіткнувся частині,

Піде все діло тоді шкереберть: буде криво та косо,

Взад і вперед відхиляючись, дивний якийсь, недоладний

Зводитись дім, завалитись готовий; а часом і справді

Валиться: хибна ж була, на якій виростав він, основа.

Так от і будь-яке судження наше, якщо зародилось

Із помилкових чуттів, то й саме мусить буть помилковим.

Ну, а тепер,- як із інших чуттів усіх кожне зокрема

Річ відчуває свою,- пояснити не так уже важко.

Голос, по-перше, чи будь-який звук ти почуєш, як тільки,

В уші проникнувши, тілом своїм там чуття вони зрушать.

Отже, і голос, і звук, ти погодитись мусиш,- так само

Речі тілесні, якщо вони здатні чуття сколихнути.

Голос подразнює часто й шляхи, крізь які він проходить:

Часто шорстким стає горло від крику, що рветься назовні.

Бо, намагаючись через вузини прорватись юрбою,

Голосу первні немовби запруджують вихід із горла

Й поки проб'ються, дають таки ротові знати про себе.

Сумнівів, отже, нема, що слова й голоси з непомітних

Складені тілець, якщо спричиняти пошкодження можуть.

Далі ж відомо тобі, скільки тіла в нас може забрати,

Нервів і навіть самої снаги безперервна розмова,

Що ведемо її з кимось, буває, від раннього ранку

Ген аж до вечора, вкритого тінями чорної ночі,

Надто, коли час од часу наш голос у крик переходить.

Отже, тілесним повинен буть голос, якщо якусь частку

Тіла втрачаємо ми від гучної тривалої мови.

Голос буває шорсткий через те, що шорсткі його тільця.

І навпаки: від їх гладкості - гладкістю голос береться.

Так і до вух потрапляють нам тільця, за формою різні:

Не порівняти, скажімо, труби завивання глухого,

Що, надриваючись, будить луну якусь хриплу, натужну,

З лебедя співом сумним і прозорим, що над Геліконом

Болісно так зазвучить посеред гомінливих потоків.

Тож, поки звуки ті видобуваємо з нашого тіла,

З самого дна його, і через рот випускаєм назовні,-

Вправний, рухливий язик на слова раз за разом їх ділить,

Та не без участі губ, од яких уже форма залежить.

Отже, якщо з невеликої відстані йде до нас голос,

Тобто один якийсь звук, то й окремі слова ми повинні

Чути виразно цілком, розрізняючи їх по вимові,

Бо ж і склади свої ще зберегли вони, обриси певні.

Ну, а якщо пролягатиме відстань занадто велика,

То неодмінно слова, всі почнуть у повітрі зливатись,

Поки летітиме,- геть поламається мовлене слово:

Звук якийсь тільки домчить, але вже не впізнаєш у ньому,

Що то були за слова і про що в них ішлося, настільки

Став каламутним, заплутаним, поки доплив до нас, голос.

Далі. Не раз лиш одне якесь мовлене голосно слово,

3 уст оповісника злинувши, всім потрапляє до слуху.

Голос той, отже, дарма що один,- розлітається тут же

Роєм, адже, розподілений, входить він кожному в вухо,

Надаючи всім словам і звучання окреслене, й форму.

Що ж не потрапить до вух, усе те, повз них промайнувши,

Далі летить, поки, врешті, не гине, в повітрі розплившись.

Дещо, на твердість якусь наштовхнувшись, до нашого вуха


Знов повертається - дурить нас образ одбитого слова.

Вникнувши в явище те, пояснити й собі ти зумієш

Добре, та й іншим даси зрозуміти, чому на безлюдді

Скелі слова оддають, не змінивши їх ладу й порядку,

Як, заблукалих шукаючи друзів у тінявих горах,

Голосно кличемо їх, що не знати куди розбрелися.

Був я в місцях, котрі шість або й сім разів можуть вертати

Раз тільки поданий звук: самі скелі до скель посилають

Будь-яке слово, що не замовкає, підхоплене вчасно.

Каже навколишній люд, що сатири живуть козлоногі,

Німфи і фавни в місцевості тій; заведуть там забави,

Крики та скоки нічні - тебе житель тамтешній запевнить,-

І за хвилину - вже мов не було безгомінної тиші:

Чути, як струни бринять переливно, як солодко й сумно

Ллє свої звуки сопілка до співу під пальцем рухливим.

От наслухає, бува, селянин - і вже Пана він чує,

Що, на рогатім чолі потрясаючи віттям сосновим,

По очереті раз по раз ковзне-пробігає губою,

Щоб лісову невсипущою піснею славити музу.

Справді, яких тільки див не придумає люд наш по селах,

Щоб не гадав хто, що всі ті ліси й полонини пустельні

Кинули навіть боги. Звідси й різні казки-небилиці,

Мабуть, початок беруть. А, можливо, тут інша причина:

Рід наш людський має вічну жагу до казок усіляких.

Врешті, не треба тобі дивуватись, чому так буває,

Піп через ту, яка бачити нам не дає, перешкоду

Голос таки проникає до нас і подразнює вуха.

Словом, бува, перекинемось ми й при зачинених дверях

З тим, хто за ними стоїть, бо й у звивисту тріщинку, пору

Може проскочити звук, але не прослизне туди образ:

Тут же розщепиться він, якщо в пори прямі не потрапить,

Як от у скла, крізь яке пролітає зображення всяке.

Голос у будь-яких напрямах може, крім того, ділитись,

Бо ж один з одного він виникає: заледве поставши,-

Іншим початок дає багатьом; так же й іскра вогненна

Часто нові розсіває іскринки, майнувши в повітрі.

Повняться голосом, отже, всі закутки, навіть найглибші,

Всюди вривається звук, навсібіч розлітаючись миттю.

Ну, а подоби речей, їхні образи як одділились,

Так і летять навпростець, і тому ми нічого не годні

Бачити через стіну, голоси ж ізсередини - чуєм.

Маловиразні, щоправда, й вони, бо, пробившись назовні,

Мов притупились, і вже не слова долинають до вуха,

Лиш бубоніння глухе - нерозбірливі, стлумлені звуки.

Щодо смаку,- а тепер говоритиму про піднебіння

Та про язик,- то неважко й таке відчуття пояснити.

Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі

Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню

Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою.

Сік, який з їжі пішов, через пори тонкі в піднебіння

Входить; так само по звивинах пор -у язик ніздрюватий.

Тож, коли сік той гладкі має тільця, тоді своїм плином

Він мовби гладить, мов пестить усе в ротовій порожнині -


Все, що довкіл язика, що вповите вологою слини.

І навпаки: що ті первні шорсткіші, загострені більше,

То вони дужче, різкіше подразнюють органи смаку.

Втім, насолода від соку обмежена лиш піднебінням:

Щойно спливе через горло донизу - нема вже від нього

Жодної втіхи, тим паче тоді, коли в тіло всякає.

Значення, отже, нема, чи смачну споживаємо їжу -

Тільки б вона, перетравлена, тілом могла розпливтися,

Тільки б у шлунку весь час рівномірна трималась вологість.

Ну, а тепер щодо того, кому яка їжа придатна,

Дещо скажу. Адже те, що для когось гірким є і прикрим,

Іншому видатись може приємним або найсолодшим.

Відстань таки необмежена тут, неосяжна різниця:

Що відживляє одних, те для інших - отрута смертельна.

Хай тільки слина людська торкнеться змії,- вона тут же

Гине, своє ж таки тіло зміїне кусаючи люто.

Ще один приклад: от нам чемериця - то гостра отрута,

Кози ж повніють на ній, набирає ваги й перепілка.

Щоб розумів ти, чому так буває, згадати потрібно

Те, про що трохи раніше тобі говорив я, а саме:

Різноманітне поєднане в різних речах є насіння.

Ще одне: ті, що без їжі прожити не можуть, істоти

Зовні й по видах якщо вони всі між собою різняться

І неоднакові обриси й лінії всіх їхніх членів,-

Отже, й насіння, з яких вони складені,- різної форми.

А якщо так, то відмінними мусять і проміжки бути,

Й ті, що ми порами їх називаємо, наче протоки

В тілі, в усіх його членах, у роті й самім піднебінні:

Ті невеликими бути повинні, ці - більшими дещо,

Чотирикутні в одних сотворінь вони, в інших - трикутні,

В більшості - круглі, а деякі з них - навіть багатокутні.

Бо, як того вимагають і рухи, і форма насіння,

Різні за формою мусять, без сумніву, й отвори бути,

Й напрям їх відповідати повинен будові тканини.

Тож, як солодким є щось для одних, неприємним - для інших,

То, кому солодко, в того найгладшої форми насіння,

Ніжно торкаючись, мусить іти в піднебінні протоки.

І навпаки: в кого терпне язик од поживи тієї ж -

Тільця шорсткі, гачкуваті йому пропихаються в горло.

Добре засвоївши те, зрозумієш одразу й наступне:

Хай-но від надміру жовчі, бува, нападе нас гарячка

Чи якась інша не знати відкіль навинеться хвороба,-

Мовби хвилюється тіло тоді й шкереберть іде тут же

Первоначатків усталений лад, їх належний порядок:

Що нам раніше було до смаку, що підходило досі

Нашим чуттям,- їх дратує тепер, стає милим натомість,-

Що, проникаючи, кожного разу вражало нас прикро.

Мед - як одне, так і друге поєднує в суміші рівній;

Втім, я не раз уже вище тобі говорив про ті речі.

Зараз тобі поясню, в який спосіб у ніздрі впадають

Запахи всякі. Так ось: мусять бути насамперед речі,

Звідки, як думати слід, розпливаються запахів хвилі:

Линуть весь час вони, ширяться, все порошать доокола.


Різних істот відповідно до форм неоднакових ваблять

Також і запахи різні. От бджоли на запах медовий

Хтозна-куди полетять. Коршаків зате - падалі сморід

Миттю збере звідусіль. А роздвоєне звіра копито,

Слід залишивши, собак неодмінно скерує на здобич.

Запах людини вже здалеку чує та птиця, що римських

Веж була сторожем, рятівником їх,- гусак білосніжний.

Різним створінням - і нюх дано різний, що їх до поживи

Шляхом несхибним веде, від гидкої ж отрути тікати

Змушує. Так і живуть завдяки тому звірів породи.

Запахи ті, що вливаються в ніздрі нам, різні долають

Відстані: деякі з них можуть линути дальше, ніж інші.

Все ж ні один серед запахів не полетить так далеко,

Як ото голос чи звук; не кажу вже про те, що, стрімливо

В очі впадаючи, в нас зорове викликає сприймання.

Запах повільніше йде, і не раз, ще й мети не сягнувши,

Весь розпливеться поволі в повітрі, загубиться в ньому,

Бо не так легко з глибин йому вийти, прорватись назовні

З речі якоїсь. Що глибоко схований він, про те свідчить

Досвід: візьми розламай, розкриши, поклади на жаровню

Будь-яку річ - і сильніше струмітиме запах із неї.

Висновку далі неважко дійти нам, що запаху тільця

Більші, ніж ті, з яких твориться звук, адже їм не пробитись

Через стіну кам'яну, крізь яку голоси йдуть і звуки.

Саме тому не відразу по запаху можна вгадати,

Де джерело його - річ, яка пахне, бо, надто повільна,

Запаху хвиля холоне в повітрі, й тому, як то кажуть,

Не по гарячих слідах на потрібну нам річ натрапляєм.

Тим-то, бува, й гончаки спантеличені сліду шукають.

Та не смаки тільки й запахи можуть одним бути милі,

Іншим - відразні: сам вигляд речей і забарвлення їхнє

Враження різне на різні створіння звичайно справляють:

Деякі з них для окремих істот особливо нестерпні.

Приклад один лише - півня візьми, що вітає світанок,

Залопотівши крильми, голосистий, ще посеред ночі.

З ним не заводиться й лев, хоч яка в нього дика потуга:

Тільки-но вгледить де - кожного разу вдається до втечі.

Видно, такі в тих пернатих істотах є первісні тільця,

Що, проникаючи в зір хижака, мов якими голками

Колють зіниці йому і при тому такий викликають

Гострий, нечуваний біль, що знести його й леву несила.

Ну, а що нас не вражають вони,- то або нам у вічі

Не потрапляють, або, як потраплять,- їм вільний дається

Вихід із них, щоб, затримавшись там, не могли причиняти

Шкоди якоїсь очам, щоб нічим не тривожили зору.

Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки

Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього.

Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі,

Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають

І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх,

Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки.

Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок,

Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять:


Порами в тіло проходять вони - й починає тремтіти

Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть.

От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври,

Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні

Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває.

Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби.

З них виникають одні самостійно в повітряних плесах,

Інші - від різних речей відділяються. Є поміж ними

Й ті, які з образів тих же постали - із їх поєднання,

Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ:

Де йому взятись, якщо не буває створіння такого?

Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись

Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись,

Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того.

Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді.

Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі,

Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може

Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути.

Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий.

Ну, а що справді це так,- пересвідчитись буде неважко:

Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором,- подібне,

Значить, ті явища два й виникати так само повинні.

Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева,-

Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі.

Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум;

Тож, коли бачить він лева того чи щось інше,- до нього

Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе.

Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло,

Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі

Різні подоби речей - ті, що розум ще вдень турбували.

Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами -

Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння.

Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору

Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухлі,

Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко.

Пам'ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може

Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко

Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті.

Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того,

Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно,-

Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ,-

Це через те, що лиш перший майне,- а вже в іншій поставі

Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся.

Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично:

Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість,

Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну,

Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух.

Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам

Ще з'ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу.

Передусім - чому розум на будь-яке наше бажання

В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ?

Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають

Наші бажання: захочемо - й тут же нас вабить уявне

Море, чи край, чи то небо, чи, врешті,- що серце жадає?

Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви -

Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа?

Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці,

Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом.

Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби,

Мірно ступаючи перед очима в нас, м'яко всім тілом

Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають

І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади!

То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши

Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть?

Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо,

Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто

Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших

Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці

Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові?

Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість!

Тільки-но перший промчить непомітно - вже в іншій поставі

Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся.

А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко

Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу.

Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть.

Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче

Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається.

Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі

Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба,

І що без цього не годні ми речі побачити чітко?

Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись,

Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде

Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий.

Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші,

Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає?

Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем.

Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману.

Часом бува, що за образом раптом насунеться образ

Іншого роду: от бачили жінку ми - й тут непомітно

В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка

Різних облич і всілякого віку людей напливає.

Сон же й непам'ять піклуються тим, аби подив не брав нас.

Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку,

Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями:

Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне,

Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу

Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну

Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах.

І не для того до дужих плечей прикріпляються руки

Й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва,

Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає,-

Так от пояснювать речі подібні - це значить міняти

Звичний порядок: за наслідком - ставити всюди причину.

Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний,

А навпаки: саме він породив свою власну придатність.

Поки очей не було,- не могло ж і про зір бути мови.

Так і слова: не могли ж вони без язика існувати:

Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились

Ним говорити. І значно раніше з'явилися вуха,

Ніж було звук який-небудь почуто. Й всі інші частини

Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання.

Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні.

Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки,

В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров'ю,

Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла.

І відхилятись од ран перед тим підказала природа,

Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці.

Й тіло натомлене сну довіряти навчилися люди

Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м'яко.

Врешті, й не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали.

Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського

В силу потреб життьових і знайшло своє застосування.

Інша річ - те, що саме появилось, і щойно потому

Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь.

Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні:

Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна,

Ніби з'явились вони через те, що була в них потреба.

Хай тебе й те не дивує нітрохи, що кожне створіння

Згідно з природою мусить поживу для себе шукати.

Я вже казав: од речей відділяючись різноманітне,

Сіються тілець рої. Та найбільше втрачати їх мусить

Кожне створіння, адже воно в русі, й чимало тих тілець,

Мовби хто витиснув їх із глибин, виділяється з потом;

Та й через рот, коли дихаєм важко, не менше летить їх.

Тіло стає через те мов розріджене, пористе більше,

Далі - падінням грозить, і цей стан супроводиться болем.

Їжа потрібна тоді, що підтримала б тіло поникле,

Сил додала йому, в пори проникнувши, й затамувала

Хіть до наїдку, розлиту повсюди - по органах, жилах.

Так і волога спливає в місця, що жадають вологи;

Ну, а жадають тому, що згромаджені жару частинки

Шлунок вогнем обдають; та волога, надходячи в пору,

Скопище їх розпорошує, гасить, неначе пожежу,

Щоб не спалила нас геть, розбуявшись, посушлива згага.

Так от із нашого тіла змивається спрага посушна;

Так і до їжі невтримну жагу вдовольняє природа.

Отже, тепер - як це можемо йти ми, куди заманеться,

Як - усілякі виконувать рухи, і що то за сила

Змогу дає нам вагу чималу всього нашого тіла

Переміщать,- поясню тобі, ти ж мене слухай уважно.

Спершу, кажу, западають у дух тільки образи руху,

Тобто ходи, і вдаряють по ньому, як вище сказав я.

Воля зринає тоді, бо ж ніхто ні за що не береться,

Поки того, що робити збирається, дух не побачить.

Що він завбачує, те й постає перед нами як образ.

Отже, коли сколихнеться наш дух і захоче, скажімо,

Йти,- він одразу ж на те підбиває розсіяну в тілі

Ген по суглобах, по всіх його органах силу душевну:

Це ж і не важко йому, він-бо тісно пов'язаний з нею.


Пойнята рухом душа - в свою чергу зворушує тіло,

Й так набирає розгону від поштовхів ціла споруда.

Тіло, кажу, наче рідне, крім того, й рухливе повітря,

Саме рухливості тій завдяки, що йому притаманна,-

Широко входить в усі його пори, куди тільки може,

Й там розсівається скрізь, досягає часток щонайменших

Тіла. З причин, отже, двох може рухатись тіло, неначе

В морі судно, що його як вітри женуть, так і вітрило.

Врешті, немає, повір, аж ніякої в тому дивниці,

Що найдрібніші частки - ті невидимі тільця - спроможні

Тілом таким, як у нас, обертати й такою вагою.

Той таки вітер візьми: і тонке, і легке в нього тіло,

Та величезне жене він судно з вантажем величезним.

Хоч воно стрімко летить,- лиш одної руки вистачає,

Щоб керувать ним; одне лиш кермо,- куди хоче, спрямує.

Різних чимало страшних тягарів може зрушити з місця

Коловорот і піднять їх одним невеликим зусиллям.

Щойно тепер,- як овіює сон наше втомлене тіло

Спокоєм, як він душевні турботи з грудей проганяє,

Викладу віршем не так велемовно, як солодкомовно,

Краща-бо лебедя пісня коротка за крик журавлиний,

Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.

Ти - тільки вухо своє нагостри й не послаблюй уваги,

Щоб не казав, що так бути не може, як я припускаю,

Щоб манівцем не блукав, одіпхнувши від серця правдиву

Мову мою про ті речі, сліпий до своєї ж помилки.

Отже, пірнаємо в сон, як лише розсівається тілом

Сила душі: то її викидає частково назовні,

То дещо глибше, всередину, збившись, вона осідає.

Мов розпливається наше єство - розімліле, ослабле.

Сумніву, врешті, нема, що чуття, коли є воно в тілі,-

Йде від душі, і тому, коли в сні заникає чутливість,

Думати слід, що й душа, потурбована, зрушена з місця,

Вигнана геть, але, звісно, не .вся, бо тоді наше тіло

Вічно б лежало, занурене в холод німотної смерті.

Справді, коли б не лишилась прихована в нашому тілі

Хай якась крихта душі, як під купою попелу - іскра,

Звідки б могло в усіх органах раптом чуття оживитись,

Як зазміїтися б міг із погаслого вогнища пломінь?

Що викликає, однак, переміну таку і від чого

Це турбування душі настає і розслаблення тіла -

Виясню, тільки гляди, щоби слів не пускав я на вітер.

Отже, всією своєю поверхнею будь-яке тіло,

Безпосередньо з повітрям стикаючись, мусить, по-перше,

Частих ударів і поштовхів різних весь час зазнавати.

Ось чому всі майже речі то шкірою вкриті довкола,

То в шкаралупі вони, то в корі, то мов панциром скуті.

Також по внутрішніх тіла частинах повітря вдаряє,

Бо ж і вдихає його, й видихає створіння раз по раз.

Тож, коли тіло зсередини поштовхи чує та ззовні

І через пори вузькі в глибину проникають удари

Аж до підвалин його, аж до першооснов - елементів,

Тіло поволі немов осувається, впасти готове.


Й дива нема тут: ламають-бо звичний порядок свій первні

Тіла і духу; тоді й вилітає крізь пори назовні

Частка душі; усередину ж - інша ховається частка;

Ще якась частка її, по всьому розпорошена тілу,

Ні поєднатись, ні в рухи взаємні не може вступати,

Бо не дає їй, шляхи перекривши, зійтися природа.

Так от із зміною руху чуття в глибину поринає.

А через те, що немає, сказати б, опори для тіла,

Слабне воно, наче зморене вкрай, опускаються руки,

Клеяться очі до сну, підгинаються часто й коліна

Навіть тоді, як лежить, оповите дрімотою, тіло.

Потім і їжа схиляє до сну: як повітря впливає,

Так і вона, поступово по всіх розливаючись жилах.

Тільки той сон, у який поринаємо, добре поївши

Чи натомившися,- дуже важкий, бо тоді значно більше

Тілець, великим зусиллям підбитих, безладно рояться.

Все це до того веде, що душа поринає частково

Глибше й назовні частково спрямовує викид рясніший,

Ділиться більше всередині, рідшою робиться врешті.

Чим ми пильніше буваємо зайняті кожної днини,

Тобто яке нас до себе найбільше прив'язує діло,

Що виняткової в кожного з нас вимагає уваги,

Те й у ві сені переважно в нас крутиться перед очима:

Так, уві сні веде справи правник, порядкує закони,

Вождь поривається в бій, за уявною битвою стежить,

А мореплавці - така вже їх доля - з вітрами воюють,

Я ж - на природу речей невсипущу скеровую думку

Й мовою предків, до чого дійшов,- на письмі викладаю.

Що не візьми - всі науки, мистецтва, заняття всілякі

Поночі голову нам, щойно сон завітає, морочать.

От глядачів заповзятих візьми, що на грищах у цирку

Зряду багато просиділи днів, так у них переважно

Навіть тоді, коли вже не сприймають тих ігр відчуттями,

Все ще відкритими навстіж лишаються в розумі ходи,

Через які проникать могли вільно речей тих подоби.

Тож не один іще день по виставі в них перед очима,

Та й не лише, коли сплять вони, а й наяву, наче все ще

Крутяться ті циркачі, танцюристи гнучкі пропливають,

Пісня кіфари дзвінка веселить, долинає до слуху

Струн гомінких передзвін, переповнені людом довкола

Бачать численні ряди і барвисто прикрашену сцену.

Ось як то важить багато, яка в кого схильність до чого,

Чим хто займатися звик залюбки, й не лише про людей тут,

А взагалі про всі інші створіння однаково йдеться.

На рисака от поглянь: хоч лежить, хоча сон взяв у пута

Тіло міцне,- покривається потом і дихає важко,

Наче з останніх зусиль здобуває в бігу перемогу

Чи переходить одразу в галоп, лиш розсунуть обору.

Так і мисливський собака, гончак, у спочинку солодкім

Часто, здригнувшись, ногами ворушить і лає спросоння,

Й ніздрями чуйно повітря нараз починає ловити,

Мовби на звіра сліди йому, врешті, напасти вдалося.

Часто й прокинувшись пуститься він з усіх ніг за примарним


Образом оленя, наче б той справді тікав од погоні,

От і біжить, аж омана розвіється й прийде до тями.

Так і домашні дрібної породи собаки, що люблять

Ластитись, іноді їжаться, хутко зметнувшись на ноги,

Мовби чужі якісь постаті й лиця побачили раптом.

І що суворіша, зліша порода, то більше лютує,

Більшу завзятість вона виявляє і в сні неодмінно.

Ну, а пернаті всілякого роду, крильми злопотівши,

Спокій священних гаїв не турбують хіба серед ночі,

Тільки-но під час дрімоти недовгої-сну сторожкого-

Видасться їм, що на них уже падає хижий шуліка?

Й люди так само: що звикли вершити великим зусиллям

Розуму, духу свого, те вві сні вони роблять постійно -

Владарі то здобувають міста, то в полон потрапляють,

То пориваються в бій, то немов під ножем лементують.

Ті відбиваються, зойки страшні видають час од часу -

Можна подумать, що звірі голодні, пантери та леви

їх поїдають живцем, аж луна йде від болісних криків.

Інші крізь сон можуть будь-коли хоч би яку таємницю

Розголосить, а трапляється,- свій таки викрити злочин.

Бачиться смерть уві сні багатьом. Уночі видається

Не одному, що зі скелі летить, наче лантух, додолу -

От і бере його жах, і не може, прокинувшись навіть,

Довго до тями прийти - мов пропасниця б'є бідолаху.

Спрагу хто чує вві сні, той себе коло річки вже бачить

Чи джерела, де всю воду, припавши, готовий ковтнути.

Навіть охайний, коли йому сниться, що він, примостившись

Десь у вбиральні, вже й одяг підняв,- проливає спокійно,

Зв'язаний путами сну, всю проціджену тілом вологу,

Ну, а тим часом... ясне вавілонське орошує ложе.

Так і до тих, котрі чують уперше в юнацькому тілі

Порухи сім'я, що тільки-но визріло, в цю ж таки днину

Роєм усякі спливаються образи постатей різних -

Вісники звабні чудових облич, бездоганної вроди.

Все це чутливі вражає їм органи, сім'ям набряклі,

Поки, немовби насправді пізнавши солодке єднання,

Струменем повним, тугим не плямують одежі нічної.

Сім'я те, ще раз кажу, починає в нас живо кружляти

Саме тоді, коли тіло міцніє, вступаючи в зрілість.

Кожну-бо річ лиш своє щось подразнювать може, будити:

Сім'я людське тільки сила людська добуває з людини.

Зрушене з місця свого, поривається тут же в дорогу:

З тіла всього через органи різноманітні виходить

І, нагромадившись там, де багато судин е чутливих,

Потурбувавши, приводить у рух дітородні частини.

Ті набрякають од сім'я, і хочеться все це негайно

Впорснуть туди, куди пристрасть націлилась, пойнята шалом,

Тіла шукаючи саме того, що вразило нам душу.

Таж і поранений падає мало не завжди на рану,

Й цівкою кров б'є туди, звідки тіло зазнало удару:

Часто й сам ворог, якщо він десь поряд, забризканий нею.

Так от і той, хто пізнав, як поранює зброя Венери,-

Хай його звабив хлопчак, що до дівчини тілом подібний,

Чи якась жінка, що всіх обдає, де не ступить, жагою,-

Рветься туди, звідки рана прийшла, поєднатися прагне -

Струмінь вологи, що в тілі зібралася, в тіло ж пустити:

Втіхи п'янкої йому передсмак дає хіть безсловесна.

Ось що Венера для нас, адже звідси - й назва любові,

Звідси - й ота насолода Венери, що крапля по краплі

В серце впадає, щоб тут же холодній журбі поступитись.

Бо, хоч відсутній любові предмет,- непокоїть нам очі

Образ жаданий, у вухах видзвонює ймення солодке.

Образів тих і всього, що поживою є для кохання,

Слід уникати, свій розум - на інші спрямовувать речі,

Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло,

Ніж берегти її, сліпо одній лиш піддавшись любові,

Біль накликаючи явний на себе й турбот цілу хмару.

Бо, підживляючись, виразка злом стає закоренілим.

Так і жага з дня на день у тобі роздуватиме люту

Муку, якщо свої рани старі не вгамуєш новими

Й свіжими їх не довіриш Венері загальнодоступній

Чи на щось інше не звернеш докучливих порухів духу.

Все ж оминати любов - це не значить себе позбавляти

Втіх, що Венера дає, а лиш вільно їх брати, без муки.

Чи не чистішу п'є той насолоду, хто глузду не втратив,

Ніж очманілий? Закоханих-бо таки в час поєднання

Пристрасть, мов хвиля хистка, то туди, то сюди пориває:

То спогляданням напоюють зір, то рукам дають волю,

То, налягаючи тілом усім, роблять іншому тілу

Боляче, то один одному часом зубами кривавлять

Губи в цілунках палких - тут нема чистоти в насолоді:

Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять

Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась.

Ласками дикість оту солодить час од часу Венера,

Ніжністю втіх - погамовує біль від нестямних укусів.

Бо сподівається завжди любов порятунок од жару

Саме в тім тілі знайти, від якого і вибухнув пломінь.

Марно: що проти законів природи, того не буває.

І, безперечно, що в більше ми входимо тут володіння,-

То палахтливіша, впертіша хіть обпікає нам груди.

Бо щодо їжі, пиття, то вони проникають у тіло

Й там, усередині, певні місця посідають, тому-то

Можемо легко і спрагу страшну заспокоїти, й голод.

Ну, а з обличчя, скажи, з усієї принадної вроди

Що може в тіло ввійти і втішати його, крім тоненьких

Образів? Подув слабкий розпорошить надію мізерну.

Як уві сні хоче спраглий напитися, та не знаходить

Жодної краплі ніде, щоби внутрішній жар погасити,

Й до джерела - до подоби його - поривається марно,

Й серед води його мучить жага, він повітря ковтає,-

Так от і спраглих любові постійно морочить Венера:

Тіло жадане очима їдять, насититись - не можуть,

Далі й руками по ньому блукають, але надаремно:

З ніжних опуклостей взяти для себе нічого не годні.

Врешті, завмерши в обіймах тісних, коли п'ють насолоду

Віку квітучого, й тіло віщує їм розкіш найвищу,


Й сім'ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,

Хочуть ще глибше тілами з'єднатись, із слиною - слину

Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби.

Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть,

Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло,-

Саме таке в них, здається, тоді виникає бажання:

Ось як їм любо в тісні потрапляти Венерині сіті,-

Розімлівають вони, насолоді всесильній піддавшись.

Тільки тоді, коли хіть, що зібралась у жилах, прорветься,

Врешті перерва мала в те жагуче втручається діло.

Та незабаром і шал повертається, й несамовитість,

Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть;

Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті,

От вони й сохнуть, а що то за рана сліпа в них - не знають.

Ще ж, окрім того, журба їх живцем їсть, турботи діймають,

Ще ж і життя їх постійно залежить од примхи чужої.

Статок тим часом іде на ясні килими вавілонські,

Справи - занедбані; добре ім'я шкутильгать починає.

Ноги, пахучими змащені мазями, сяють коштовним

Із Сікіона взуттям; величезні смарагди міняться

Зеленню, золотом персня оточені; шати блакитні,

Кольору хвилі морської, вже й потом Венери просякли.

Чесний набуток батьків на стрічки розтрачають барвисті,

На шапочки, на тканини шовкові-кеоські, елідські.

Пишно обладнані, щедрі бенкети влаштовують, ігри;

Келихів безліч там, пахощів цінних, вінків, але все це -

Марно! Бо з самого дна якусь гіркість їдку піднімає

Втіх джерело і за горло бере їх таки серед квітів.

Може, тому, що, вину свою чуючи, дух дорікає

Сам собі гірко за те, що життя йде в забавах намарно,

Може, й тому, що сумнівне слівце вже на самім порозі

Кинула любка, й вогнем воно в серце жадливе запало.

Може, гризе підозріння, що та вже на іншого потай

Кидає оком, та й глум на лиці її нібито бачить.

Навіть направду щаслива любов обійтися не може

Без отих бід. Ну, а що вже казати нам про нещасливу,

Про безнадійну любов? Незчисленні помітиш тут лиха,

Й очі замруживши. От чому краще нам буть насторожі

Заздалегідь, як повчав я, щоби не потрапити в пастку.

Значно-бо легше, тримаючись одаль від сітей любовних,

Не попадатись у них, ніж, потрапивши, знову на волю

Вийти, тугі розірвавши вузли, що сплела їх Венера.

Втім, і піймавшись у них, і заплутавшись, міг би позбутись

Лиха того, якби сам же собі не робив перешкоди,-

Не закривав, як то кажуть, очей на всі хиби душевні,

Як і тілесні, тієї, що так упадаєш за нею.

Так от і роблять частенько всі ті, кого хіть засліпила:

Хтозна-які переваги приписують тим, кого люблять.

От і трапляється, що непутяща, бридка якась жінка -

Мов у меду, та ще й почесті їй припадають найвищі.

А попри те одні одних на глум беруть: хай-но в халепу

Інший потрапить - Венеру власкавити жертвою радять;

Не помічають, сліпці, що й самі в тім болоті по вуха.


Чорну-смуглявкою звуть вони; нечепурною-нехлюйку;

Кізкою - тичку суху; сіроока - це друга Паллада;

Карлиця - легкість сама, найчистішої солі зернина;

Повною величі їм видається дебела й костиста;

Пташкою мило щебече - заїка; німа - соромлива;

Жовчна, різка, язиката - це жінка вогненної вдачі;

Ніжності ймення отримує та, яку точать сухоти;

Та, що її вже домучує кашель,- тонка стебелинка;

А повногруда, товста - годувальниця Вакха, Церера;

З носом кирпатим - Силена; губата - владарка цілунків.

Ну, але годі: ще довго було б тут про що говорити.

Та припустімо, що в неї лице невимовної вроди

Й постать уся випромінює чар невідхильний Венери,-

Клином земля ж не зійшлася на ній: і без неї жили ми;

Й робить вона не одне,- чи'не так, може? - що й невродливі:

Запахом прикрим таким себе часом окурить, нещасна,

Що розбігаються геть по кутках, сміючися, служниці.

Ну, а закоханий? Часто, коли його не допускають,

Весь у сльозах, на пороги вінки їй кладе, плетениці,

Зіллям пахучим одвірки мастить, обціловує двері,

А прийняли б у ту мить,-тільки раз коло неї дихнувши,

Тут же поважних шукав би причин, щоб забратись чимшвидше;

Жалісні б вірші забув, що так довго бився над ними,

Гірко б за дурість собі дорікав, адже стільки достоїнств

Їй приписав, що вони б і не личили смертній людині.

Нашим Венерам це добре відомо, тому приховати

Хочуть будь-що закулісне життя від цікавого ока

Тих, кого в сіті любовні спіймали, взяли на приманку.

Марні зусилля: твій дух має змогу на хитрощі їхні

Кинути світло, підняти на сміх геть усі таємниці;

Втім, якщо трапиться добра, не в'їдлива,- можна крізь пальці

Глянуть на хиби людей, бо така вже їх, видно, природа.

Жінка не завжди, однак, лицемірною тільки жагою

Дихає, тіло своє з чоловічим єднаючи тілом,

Міцно вустами в уста, поцілунками зрошені, впившись:

Це від душі вона робить не раз, спонукаючи в спільних

Радощах той переміряти шлях, що належить любові.

Та не могли б ні птахи, ні худоба, ні звірі всілякі,

Ні кобилиці самцям піддаватись, коли б не вливала

Пристрасті гойно природа й у них і коли б до з'єднання

Не поривались невтримно й самі вони-хтиві самиці.

Бачив же сам ти, напевно, як ті, кого хіть обопільна

Тісно сплела, зазнають, поєднавшися, спільної муки.

На роздоріжжі собаки, бува, розлучитися прагнуть

І пориваються в різні боки з усіх сил, але як же

Міцно застрягли вони в нерозривних тенетах Венери!

То чи пішли б на таке, якби втіх не чекали взаємних,

Що завести в западню і тримати пов'язаних можуть?

Отже, я ще раз кажу: насолода в любові - взаємна.

А при змішанні насіння, одначе, коли випадково

Над чоловічим у мить якусь верх бере сім'я жіноче,-

Схожий до матері плід з материнського визріє сім'я;

Схожий до батька - дасть батьківське сім'я; хоч бачимо часто


Діток, що риси в собі поєднали і матері, й батька,-

Ріст їм дали, отже, кров материнська і батьківське тіло:

Збуджене, видно, по всіх своїх органах вістрям Венери,

Сім'я опливлось, обопільним пойняте, однаковим палом,

Ні подолать, ні подоланим буть ні одне тут не може.

Ну, а буває не раз і таке, що дитина з обличчя

Дуже подібна до діда свого чи до прадіда навіть.

Цке через те, що батьки в своїм тілі приховують часто

Різноманітних начатків багато в їх суміші різній,

Що з роду в рід поколіннями йдуть од найдальшого предка.

Так і повторює волею випадку в дітях Венера

Предків: то вираз обличчя, то голосу барви й волосся:

Певне насіння потрібне й для цього не менше, скажімо,

Ніж для самого лиця, ніж для тіла та органів інших.

Батьківське сім'я, завваж, часом дівчинку може зродити,

А з материнського - тіло хлоп'яче не раз виникає.

Завжди-бо, що народилось,- постало з двоякого сім'я.

Ну, а подібність до батька чи неньки залежить від того,

Звідки взяло воно більше, тому-то й пізнати неважко,

Чи народилось хлоп'я, чи жіноча пробилася парость.

І не з веління безсмертних у когось посів дітородний

Забрано, щоб не назвали його любі дітки ніколи

Батьком, щоби звікував він свій вік у безплідній любові.

Більшість так думає, тож, невеселі, жертовною кров'ю

Зрошують вівтарі, щедрі дарунки складають у храмі,

Щоб завагітніли, рясно запліднені, їхні дружини.

Марно богів непокоять, однак, віщунам докучають:

Плоду нема в них тому, що їх сім'я або вже занадто

Згусле, або, навпаки,- і розріджене, й плинне надміру.

Плинне - тому, що до місця належного не прилягає,

Тут же спливає - і все, не дає зародитися плоду;

Надто густому - розгону бракує, не так воно легко,

Як це потрібно було б, виривається, тож рівномірно

Годі проникнуть йому, куди треба, або ж ледве-ледве,

Хоч і проникне в те місце, з жіночим єднається сім'ям.

Видно, що тут, як ніде, відповідність потрібна взаємна.

Той може легше одну запліднити; від цього скоріше

Інша дитя понесе в своїм лоні, вагітною стане.

Дуже багато жінок, не один раз виходивши заміж,

Діток не мали, аж поки не трапивсь такий, від якого

Плід понесли, збагатившись, нарешті, потомством солодким.

І чоловіки, яким, хоч і плідні жінки були їхні,

Не дарували дітей, брали інших, підхожих для себе,

Щоби похилий свій вік молодим укріпить поколінням.

Ось як багато це значить, щоб сім'я мішалось із сім'ям

Саме таким, що стає дітородним у тому єднанні.

Сім'я пливке до густого підходить, густе - до пливкого.

Дуже велику вагу має, що споживати ми звикли:

Їжа одна робить сім'я густим, а від іншої може

Рідшим ставати воно або й зовсім таки пропадати.

Немаловажним так само є те, в який спосіб солодкій

Втісі віддатися: є така думка, наприклад, що жінка

Легше заходить у тяж, коли четвероногих і звірів

Звичай наслідує, бо ж у місця відповідні спливає

Сім'я, коли в неї груди опущені й підняті стегна.

Звабливих рухів жінкам аж ніяк не потрібно робити:

Лиш заважає собі завагітніти та, що принадним

Порухом тіла розпалює хіть чоловіка й тим самим

Із розімлілого тіла тугий в них вихоплює струмінь:

Цим борозну мимохіть вибиває з прямої дороги

Плуга, а сімені плин од належного місця відводить.

Рухатись так передбачливі звикли хитрунки-повії,

Щоб і нечасто вагітними бути й коханням до того ж

Тоншу, ніж дома жінки, небуденну давать насолоду.

Нашим дружинам мистецтво таке, певна річ, непотрібне.

Втім, не боги, не Венерині стріли призводять до того,

Що й невродлива, бува, полюбитися будь-кому може:

Часто своїми хорошими вчинками, ніжністю вдачі,

Вмінням доглянути тіло своє, поведінкою, врешті,

До співжиття їй вдається тебе поступово схилити.

А перегодом любов - тут заслуга вже звички - приходить.

Бо й непомітний удар, аби тільки повторювавсь мірно,

Змусить податися будь-яку річ із перебігом часу.

Не помічав ти хіба, як на камінь вода по краплині

Падає часто, і хай за роки, а проб'є-таки й камінь?


Книга п`ята

Хто б мав у грудях натхнення таке, що зумів би укласти

Пісню, яка відкриттям дорівняла б настільки великим?

Хто ж би то словом аж так володів, що належно б уславив

Подиву гідні заслуги того, хто лишив нам у спадок

Неоціненні скарби - свого духу величні здобутки?

З тих, які смертним наділені тілом,- ніхто, на мій погляд.

Бо, якщо мову вести відповідно до величі вчення,-

Богом він був, благородний мій Меммію, богом, бо вперше

Винайшов ту настанову життєву, що їй ми сьогодні

Мудрості ймення дали. Бо, знання собі взявши в підмогу,

Він із такої похмурої пітьми, з такої негоди

Вивів життя і таким його спокоєм дивним осяяв!

Інші зрівняй з тим дари, нам богами неначебто дані:

Кажуть; Церера навчила людей працювати на ниві,

А з виногрона вичавлювать сік заохотив їх Лібер;

Хоч і без цього тривало б життя: ще й тепер є племена -

Йде така чутка,- які без дарів тих на світі вікують.

Ну, а без чистого серця людині не звідати щастя.

Богом тим паче вважати нам личить того, чиє вчення,

Серед великих народів знаходячи й нині пошану,

Душі людей і життєвими втіхами, й спокоєм ніжить.

Може, здається тобі, що Гераклові подвиги мають

Більшу вагу? Якщо так,- ти аж надто далекий од правди:

Чим нам сьогодні грозила б, наприклад, Немейського лева

Паща роззявлена? Що нам Аркадський кабан би вподіяв?

Крітський бик чи страшний був би нам, а чи Лерни погибель -

Гідра, що повні отрути круг неї звиваються змії?

Що проти нас Геріон - трьох грудей його сила потрійна,

Що вогнедишні зробити б могли Діомеда-фракійця

Коні жахні у підніжжях Ісмару та долах Бістонських?

Чи Стімфалійські птахи нам настільки нашкодили б нині?

Та й злотосяйних плодів гесперидських зажерливий сторож,

Той, що зірких не склепляє очей, що обвився довкола

Стовбура тілом незмірним своїм, яке б зло учинив нам

Ген біля хвиль Океану суворих, де крайній Атланта

Берег, куди не йде з наших ніхто, не насмілиться й варвар?

Так і всі інші подолані чудиська - й навіть якщо б їх

Не подолали,-чи шкоди могли б нам живими завдати?


Думаю, ні: хижаками всілякими й нині повсюди

Наша земля аж кишить, переповнена трепетним жахом,-

По чагарях, у проваллях гірських та глибоких дібровах.

Йти нам туди чи не йти,- це від нас переважно залежить.

А не очистимо серця свого,- скільки бід мимоволі,

Скільки страшних небезпек накликатимеш вічно на себе!

Що тільки нас не з'їдає тоді: ненастанні турботи -

Пристрастей темні плоди - і страхи, їх супутники вірні!

Ну, а зухвалість, а гордість, а скупість хіба не спроможні

Нам затруїти життя? Ну, а розкіш, до праці зневага?

Хто ж ті страхіття не зброєю,- словом приборкавши, вигнав

Геть із людської душі, чи не гідний він, щоб до богів ми

Зарахували його, чи хвали не вдостоївсь такої?

Та й про безсмертних він передусім із натхненням не меншим

Думку високу свою не одну вмів чудово подати

І таємниці речей - всю природу їх - нам одслонити.

Йду я слідами його, в таємниці природи вникаю,

Вчу, як і він, що є певна умова, з якою приходять

Речі на світ, що тривать вони можуть лише в її межах:

Часу могутніх законів ніщо розірвати не в силі.

Тут відкриття ми зробили насамперед щодо природи

Духу: він також є тілом; воно ж народитися мусить,

А, народившись,- не може неторкнутим вічно тривати.

Це, кажу ще раз, примарні подоби вві сні нам турбують

Розум, коли ніби бачимо тих, що з життям розлучились.

Нам залишилось тепер - це підказує хід міркування -

Викласти думку про те, що і світ весь - із смертного тіла,

І довести водночас, що з народження взяв він початок.

Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись

Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце,

Й місяць кулястий; які із землі повиходили потім

Різні створіння; які ж - не могли народитись ніколи.

Як почало спілкуватися плем'я людське між собою

Мовами різними, давши речам усім назви окремі;

Як у серця їм закрався настирливий перед богами

Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі

Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ.

Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа

Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом,

Що між землею і небом вони по своєму бажанню

Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку,

3 тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі;

Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють.

Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно,

Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому

Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі,

Що відбуваються над головою, в просторах ефіру;

От і звертаються знов до старого, як світ, забобону:

Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм -

Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись,

Що - неспроможне; яку мають речі окреслену силу,

Врешті,- як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання.

Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше.


Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо:

Три за природою різні тіла, не подібні до себе,

Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння -

Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття,

Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда.

Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка

Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння

Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко.

Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі,

А показати - досяжним для зору зробити не можеш,

Ні для руки, хоч це - гідна довір'я найбільшого стежка,

Що навпростець до грудей,- до вмістилища духу провадить.

Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні

Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко,

Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати,-

Доля - якщо за кермом вона - хай береже нас од цього,

Замість події слова нехай краще нас переконають,

Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може.

Та перед тим, як почну віщування тобі подавати,

І правдомовніші значно, й святіші, ніж їх прорікає

Піфія з Феба триніжника під дорогим йому лавром,

Я підбадьорю тебе не одним іще словом розумним,

Щоб не гадав ти в тугій забобону гнуздечці, що сонце,

Небо, і море, й земля, і сузір'я небесні, і місяць

Вічно триватимуть, мовби наділені тілом безсмертним;

Щоб не подумав, що кару жахливу, як давні Гіганти,

Мусять і ті понести, за провину, ні з чим не зрівнянну,

Хто посягнув на підвалини світу безбожним ученням,

Навіть на сонця промінного блиск- погасить його хоче,

Смертною зважившись мовою заплямувати безсмертне.

Все це, про що тут ідеться, одначе, настільки далеке

Від божества і настільки не гідне з богами рівнятись,

Бути в числі їх, що радше поможе створить нам уявний

Образ того, що без жодних чуттів і без рухів життєвих,

Бо й неможливо, щоб духу природа й живе розуміння

З будь-яким тілом могли поєднатися: так, не буває

В небі дерев, а в глибинах морських не збираються хмари;

В полі не можуть водитися риб косяки лусконосні;

Крові в рослинах нема, не добудеш із каменя соку.

Твердо встановлено, де що рости має й перебувати.

Так от і духу природа без тіла, сама, ні зродитись,

Ні протривати без крові, без жил ані миті не може.

Та якби навіть могла,- сила духу тоді неодмінно

Чи в голові, чи то в плечах, чи десь аж у п'ятах шукала б

Місця собі, виникаючи в будь-якім закутку тіла,

Все ж у людині б лишалась тій самій, у тій же судині.

Ну, а якщо в нашім тілі є певне, окреслене місце,

Де, видається, рости й розвиватися можуть окремо

Дух і душа, то тим паче відкинути мусимо думку,

Що поза цілістю тіла, живої позбавлені форми,

Десь чи то в скибі пухкої землі, чи в огненному сонці,

Чи у воді існувать вони можуть, чи в дальнім ефірі.

Отже, чуттям наділяти божественним речі ті годі:


Місця-бо в них для душі, яка б їх оживила, немає.

Вірити смішно й у те, що в якомусь із закутів світу,-

Де б не було це,- в безсмертних богів є священні оселі:

Надто субтильна природа богів - не сягнути до неї

Нашим чуттям, та й для розуму, бачиться, ледве доступна.

Ще ж, коли дотику рук уникає і поштовхів ззовні,

Значить, і з тим їй не дано стикатись, що ми дотикаєм:

Що не досяжне для дотику,- те й дотикатись не може.

Тим-то й оселі богів одрізнятись від наших повинні

Тонкістю передусім, що властива природі безсмертних.

Твердження те трохи згодом детальніше я обгрунтую.

Ну, а вважати, що гідну захоплення світобудову

Людям на втіху безсмертні звели, що за витвір цей дивний

Наша хвала їм належить і дяка, що вся ця споруда

Буде стояти в віках, як і нині,- тривка, несмертельна,

Що величезним гріхом було б,- те, що за промислом давнім

Роду людському боги вготували для вічного вжитку,

Якось по-своєму перетлумачити, зрушити з місця,

Чи на словах уверх дном намірятися перевернути,-

Всі такі твердження, Меммію, скільки їх не нагромаджуй,-

Безум, та й годі. Подумай-но тільки: чи вічно блаженним

І невмирущим богам так потрібна була б наша вдячність,

Щоб ради нас вони бралися раптом до діла якогось?

Що ж то нового могло б заманити їх, щоб, занехавши

Всю безтурботність свою, переміни собі забажали?

Бо ж утішатись новим може той лиш, погодься, котрому

Шкоди старе завдало; але хто не зазнав у минулім

Жодної прикрості, в кого життя безпечально спливає,

Що в ньому потяг такий до нового б могло пробудити?

І чи було б нині злом для нас те, якби ми не родились?

Може, тяглося життя наше в темряві, сповненій смутку,

Ще перед тим, як заблисло речей родотворне начало?

Звісно, прийшовши на світ, за життя ми хапаємось цупко,

Поки тримає нас, вабить усіх насолода ласкава.

Хто ж не проймався жагою життя і кому не судилось

Бути одним із живих,- чи жалітиме, що не родився?

Звідки, нарешті, взяли б усевишні зразок для будови

Світу всього, звідкіля про людей в них поняття б запало,

Щоб уявлять собі й знати могли, що бажають робити?

Звідки були б їм відомі властивості первісних тілець -

Те, на що здатні вони, свій порядок міняючи завжди

Й лад, якщо творчості прикладу б не подавала природа?

Бо, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні

Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,

Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,

Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові

Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити.

Дива тут, отже, нема, що дійшли вони ось до такого

Розташування й до рухів таких, що приводять у дію

Світобудову - сукупність речей в їх обнові постійній.

Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця,-

Закономірності неба вивчаючи й інших чимало

Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався,


ІТ1,о не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних

Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу.

Передусім - із просторів усіх, що під неба огромом,

Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра,

Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі,

Врешті - моря, що так широко край відділяють од краю.

Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних

І вогнедишна жара, й холоднечі морозної натиск.

Що під ріллю залишилося,- й те самовільно природа

Терням покрила би геть, але тут їй оперлась людина:

Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично

Брилу тверду, й, борозну ведучи, наляга на чепіги.

Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби,

Не готували б ми кожного разу землі для посіву,-

То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру.

Й навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба

Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє,-

Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно

З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже,

То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля.

Ну, а всілякого роду людині ворожого звір'я,

Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю,

Нащо годує природа й ростить? І чому пори року

Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає?

А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег

Після негоди, лежить на землі - безпорадне та голе,

Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона

До берегів осяйних його силою вирве природа.

От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини:

Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій!

Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом

Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно,

Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла,

Й одягу їм добирати не треба до різних пір року.

Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих,

Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне

їм постачає земля і природа - майстриня удатна.

Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога,

Й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання,

З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала,-

Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла,

Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу.

Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле

Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто,-

Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим

І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини

Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті,

Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу

Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година.

Ти не подумай, однак, що поквапно тлумачити хочу

Все на свій лад, коли землю й вогонь уважаю тілами

Смертними й не сумніваюсь, що згинуть вода і повітря,

Щоб зародитися знов і поволі рости-прибувати.


Передусім та частина землі, яку сонце промінням

Палить весь час і ногами витоптує люд метушливий,

Хмари пилюки щодня видихає; вітри ж буревійні

Широко тут же її по всьому розвівають повітрі;

Злива почасти з собою бере, розмиваючи скиби,

Та й береги розмиває ріка течією гризькою.

Втім, усе те, що поживу з землі бере, їй в свою чергу

Борг оддає. А що певним є те, що земля всеплодюща -

Мати всього й водночас для речей усіх - спільна могила,

Тож і маліє, і зросту доходить свого час од часу.

Врешті, що море, джерела та ріки новою водою

Повняться завжди, що в річищі хвиля біжить незупинно,-

Слів не потрібно, либонь, бо ж немало великих потоків

Бачимо скрізь. Але, звісно, й волога на кожному кроці

Втрат зазнає, тому в цілому - надміру вод не буває:

То невгамовні вітри, по рівниннім гуляючи морі,

Піну збивають, що тане, розщеплена сонця промінням;

То проникає повсюди під землю частина вологи,

Гіркість лишаючи, сіль по дорозі й, проціджена, знову

До незчисленних збігається витоків, а відтіля вже,

Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає

Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.

Зараз окремо скажу про повітря, що склад свого тіла

Повністю змінює безліч разів чи не кожної миті.

Завжди-бо, що від речей відділяється, все це впадає

У безбережжя повітряних плес, та якби в свою чергу

Не поповняло речей воно знов, не сприяло їх росту,-

Все б розчинилось давно, поступово повітрям би стало.

Та ненастанно з речей постає воно й знов потрапляє

В речі, бо все довкруги - у постійному, вічному плині.

Й сонця палке джерело, що з ефіру б'є світлом широким,

Щораз нове своє сяйво вихлюпує в обшири неба,

Що не хвилина - й воно навздогін шле за променем промінь.

Кожен-бо з променів тих, ледве зринувши,- гине відразу,

Лиш на якусь перешкоду натрапить він. Ось тобі доказ:

Тільки-но синява хмара почне пропливати під сонцем,

Перетинаючи спадистий шлях осяйному промінню,-

Тут його нижня - од хмар до землі - пропадає частина,

Й сунеться тінь по землі - невідступна супутниця тучі.

Речі, як бачиш, нове мусять завжди освітлення мати:

Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;

Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,

Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.

Так і світильники - наші земні, так би мовити, зорі,-

Ті, що висять у хоромах, лампади або смолоскипи,

Що з миготливим вогнем найчорнішу поєднують сажу,-

Всі так же само спішать, із свого джерела почерпнувши,

Світло подати нове: незабарне за полум'ям інше

Полум'я йде - тому сяйвом усе рівномірно залито.

Ось як вогонь поривається тут же вогнем перекрити,

Миттю народженим,- той, що заледве заблиснувши,- гине!

Так от і сонце, слід думати, й місяць, і зорі небесні

Щораз нове навздогін одне одному кидають світло:


Щойно народжений - зараз же мусить загинути промінь.

Тож не подумай, що вічні світила ті й недоторканні.

Врешті, поглянь, чи не кришиться й камінь під натиском часу?

Може, не падають вежі стрімкі, не руйнуються скелі,

Не розпадаються храми святі і безсмертних подоби,-

А божество не відсуне межі, що накреслила доля

Кожній споруді, супроти законів природи не піде?

Так і пониклі мужів монументи хіба не послужать

Доказом певним того, що й на них насувається старість?

Чи з верхогір'їв, бува, одлупившись, не котяться брили,

Що не могли вже опертись - не вічності, ні,- а якомусь

Відтинку часу? Адже не гриміли б, нараз одірвавшись,

Ген по крутизні, якби споконвіку було Їм під силу

Стійко терпіти все, те, що несуть їм роки незчисленні.

Глянь і на те, що над нами довкіл у широких обіймах

Землю тримає. Якщо воно справді народжує з себе

Все, як то деякі твердять, і все, що віджило, приймає,-

З тіла й воно, отже, складене смертного, що народилось.

Бо ж усе те, що ростить інші речі, їх живить собою,-

Мусить маліти; а в себе приймаючи знов,- одживлятись.

Далі. Коли б і земля наша, й небо не мали початку,

Тобто народження, лиш існували весь час, то чому ж то

Інших подій оспівати не бралися й інші поети

Ще до війни проти Фів чи до того, як Троя упала?

Де б могло подвигів стільки подітися? Слава героїв,-

Стільки ж було їх! - чому не квітує в піснях вікопомних?

Ні! Моя думка така, що цей світ ще не втратив своєї

Свіжості, він ще новий, і не так то давно зародився.

Ось чому все ще сягають вершин усілякі мистецтва,

Все ще росте їх число; в мореплавстві, наприклад, чимало

Нині досягнень; чимало мелодій ще творять музики.

Врешті, й природа речей, її лад - нещодавно відкриті,

Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу

Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті.

Ну, а якщо в тебе думка така, що й раніш було все це,

Тільки загинули в буйній пожежі людські покоління,

Чи зруйнувались міста, коли світ аж до дна сколихнувся,

Чи, від постійних дощів повиходивши з річищ, бурливі

Хвилі пішли по землі, всі поселення вкрили собою,-

Маєш іще один доказ того, коли так було справді,

Що таки мусять і небо, й земля з ним дійти до загину.

Бо, коли стільки страшних небезпек і нещасть потрясає

Всю цю сукупність речей, то під поштовхом дещо сильнішим -

Далекосяжно впаде вона, в купу руїн обернувшись.

Так ми й свою помічаємо смертність, коли починають

Нам допікати хвороби ті ж самі, що й інших чимало

3 їх допомогою зарахувала до мертвих природа.

Що ж залишається протягом вічності, те або мусить

Бути дебелим і непроникним, щоб ніщо не здолало

Силою в нього пробитися, геть розірвавши при тому

Тісно поєднані в ньому частини; такої природи -

Первісні тільця матерії (всі щодо них міркування

Вище я виклав) або ще й таке може вічно тривати,


Що від ударів захищене будь-яких; це - порожнеча:

Бо недіткненна вона, й жоден поштовх її не турбує.

Врешті, й таке незнищенним є, що вколо себе не має

Місця, куди б воно, порозпадавшись, могло розійтися.

Ось чому вічною є всіх речей найповніша сукупність:

Ніде розсипатись їй; нема й тіл, що на неї з розгону

Впасти б могли і могутнім ударом усе роздробити.

Та не з суцільного, я вже вказав на це, складена тіла

Світу природа: вміщають-бо речі в собі й порожнечу.

Світ - не порожнява, отже, й тіла в ньому є, котрі можуть

Будь-коли, десь у безмежжях усесвіту збившись докупи,

Всю цю сукупність речей крутежем повалити шаленим

Чи якусь іншу накликать на нього біду непоправну.

370 Досить же простору вільного є і в незмірній глибіні

Місця, де стінам великого світу було б куди впасти.

Врешті, й від іншого можуть вони повалитись удару.

Ні для землі не зачинена, отже, загибелі брама,

Ні для безоднявих вод, ні для неба всього, ні для сонця,-

Зяє, мов паща страшна, їх поглинути завжди готова.

Тож неминуче доходимо висновку: все це так само

Зродженим мусило бути колись, бо що складене з тіла

Смертного, те б не могло споконвіку до нашої днини

Опір чинить руйнівній неосяжного часу потузі.

Врешті, якщо в заповзятих боях елементи могутні

Світу війну нечестиву провадять одні проти одних,-

Чи не здається тобі, що колись таки мусить настати

Край тій борні затяжній, коли сонце й жара, припустімо,

Візьмуть над водами верх, геть усю поспивавши вологу?

Саме цього вони прагнуть весь час, але все ще намарно:

Ріки настільки потужно пливуть, із безодняви моря

Сил набувають таких, що грозять увесь світ затопити,-

Годі, однак, бо, шмагаючи море, змітають із нього

Воду вітри; розпорошує променем - сонце ефірне.

От вони й певні того, що раніше сухим усе зроблять,

Ніж остаточно здійснити задумане зможе волога.

Так от із рівним завзяттям віками ведуть вони вперту

За володіння над світом війну; один раз переможцем

Був у війні тій вогонь; один раз - повідає переказ,-

Де тільки слались поля, там вода якийсь час мала владу.

Верх взяв огонь, не одне спопеливши, коли Фаетона

По бездоріжжі всім небом і землями сонячних коней

Сила рвучка поривала наосліп, аж батько всевладний,

Гнівом тоді спалахнувши бурхливо, скарав Фаетона,

Що на велике наваживсь піти: повалив його з коней,

Громом ударивши раптом, на землю. Назустріч падінню

Виступив Феб, і зумів підхопити світильник одвічний

Світу всього, запрягти в колісницю сполоханих коней,

Все на свій шлях навернути нарешті, до рук взявши віжки.

Ось що про це сповіщають нам еллінів давні поети.

Ну, але правди тут, як не милуйсь ними, годі шукати:

Полум'я буде тоді переможним, коли його тілець

Від безконечного часу згромадиться дуже багато;

Міць його потім, піддавшись іще якійсь іншій потузі,

Слабне, або таки спалює все язиком загребущим.

Кажуть, так само й вода, піднімаючись вище та вище,

Багатолюдних поселень та міст затопила чимало.

Згодом, коли відтіснило щось інше ту силу хвилясту,

Що зародилась і зросту доходила в безмірах часу,

Тут же вляглися дощі, повернулися в ложе потоки.

В спосіб який із матерії звалища згодом постали

Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану,

Сонця і місяця біг коловий,- тобі викладу зараз.

Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум

Первісні тільця речей не довів до належного ладу,

Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать,

Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні

Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,

Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,

Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові

Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити,-

Ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі,

Всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі,

Врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко

Може таким ось великим речам до життя дати поштовх:

Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням.

Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний

Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу,

Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря,

Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині.

Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось

Із елементів - усякого роду начатків, чий нелад -

Відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки,

Різні шляхи - каламутили їх, до боїв спонукали,

Бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність,

Не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись,

Ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи.

Що було різне в тій масі,- розбіглось потому; подібне,

Врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу -

Члени його почали вирізнятись, частини великі

Розподілились: небес височінь - од землі віддалилась,

Море - окремо лягло, щоб свої мала межі волога;

Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі.

Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця,

Що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися

Десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли.

І, що тісніше збивались докупи, то збільшим напором

Геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць

Виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу.

Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало

Й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має.

Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим

І до незмірних високостей злинув ефір вогненосний,

Інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою.

Так це приблизно було, як ото при ранковій годині

Бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах

Сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово.


Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера,

Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка.

Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись,

Заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне.

Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний

Мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі

В напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі

470 Він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх.

Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце,

Що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно

Крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний,

Бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти,

І не настільки легкі, щоби ген у високість майнути.

Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу,

Звершують біг коловий - всеосяжного світу частини.

Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому -

В русі, щось інше тоді може в повному спокої бути.

Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом,-

Де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова,-

Наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася,

І з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали

Промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками

Мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн,

Щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім,

То все рясніше з глибин її тіла виходив солоний

Піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини;

То все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями

3 неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах

Неба хороми ясні населяли що раз, то густіше.

Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору

Високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі,

Як і земля, водночас - перейти в одностайну долину.

Так набула рівноваги земля, поступово зробившись

Тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу

Важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче.

Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний -

Все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте,

Та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший

І найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився;

Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним,-

Хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії,

Хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні,-

Сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці.

Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом,

Понт нам підказує - море, що всю неосяжну сукупність

Вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність.

Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла.

От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна,-

Значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря,

Що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні.

Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому

Котяться вічного світу блискучі зірки; або інший,

Нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну,


Як течія річкова,- крутить колесом із черпаками.

Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне,

Ковзають тільки світила по ньому - ряхтючі сузір'я,

Може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає

Виходу - крутиться все, й водночас пориває з собою

Інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана;

Може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув

Ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю

Линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі,

Тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують.

Що тут є правдою - стільки-бо діє причин у цім світі,-

Важко сказать, але що відбувається й може відбутись

В різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах

Всесвіту,- викласти хочу, а також - численні причини

Рруху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі.

З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина,

Що спонукає до руху зірки, та її визначати

Важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком.

Щоб посередині світу всього пробувать у спокої,

Мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати

Власну вагу й мати іншу якусь під собою природу,

Що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним

Обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує.

Тим-то земля - не тягар для повітря, не тисне на нього,

Як і на будь-кого з нас - наші члени: як шиї, скажімо,

Не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті,

Ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї.

1 навпаки: що накинуто ззовні,- найменша дрібниця

Видатись може для нас вантажем непомірне великим.

Ось як важливо враховувать кожної речі спроможність.

Отже, земля - не чужинка якась, що прибилась раптово

Хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі.

Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась,-

Певна частина його, як от нашого тіла частини.

Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому,

Тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця,

Що неможливим було б, якби наша земля не стикалась

Із повітряними світу частинами, з небом високим.

Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні

Небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине.

Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло,

Хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша

Саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине?

Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло,

Як не душі, що керує всіма його членами, сила?

То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа,

Навіть тонка, поєднавшись із тілом важким,- як повітря,

З'єднане з тілом землі, сила духу - із тілом людини?

Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим

Бути не може, ніж зорові нашому він видається,

Бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали,

Звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару,-

Простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить


Віддаль - не стане-бо він через неї дрібнішим для ока.

Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця,

Йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола,

Значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця

Й розміри саме такі, як у нього - ні більші, ні менші.

Й місяць,- чи то він позиченим сяйвом освітлює землю,

Чи таки з власного тіла своє випромінює світло,-

Так чи інакше - пливе він у небі нітрохи не більший,

Ніж видається він нам відсіля і сприймається зором.

Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,

Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить

І нечітким. Ну, а місяць - виразні весь час нам являє

Обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси:

Саме такі в нього виміри й контури бути повинні

Там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються.

Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями

Мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях,-

Поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній,-

Ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший

В міру віддалення змінюють іноді обриси й форму,-

Можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі,

На волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші.

Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке,

Може такими довкіл розливатись потоками світла,

Що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість,

Весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе.

Бо може буть, що у світі всьому лиш одне це, єдине,

Широко б'є джерело, раз у раз викидаючи в простір

Сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки

Сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди

Сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік.

Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок

Широко живить луги й навіть поле заводнити може?

Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться

Й мовби само палахкоче повітря, коли припустити,

Що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись

Полум'ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує,

Як і колосся, й солома не раз,- досить іскри одної,-

Тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю.

Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево,

Мовби вповите вогнем - недосяжним для нашого ока

Роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок,

Що жароносну собою примножують променів силу.

Годі одне дать пояснення вірне й просте щодо руху

Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх

До Козерога, що на зимовім повороті, й потому -

Знову прямує назад, аж до риси найвищої,- Рака;

І - щодо місяця: як за дванадцяту року частину

Коло накреслить таке, що за рік оббіжить його - сонце?

Явищ тих, ще раз кажу,- не звести до простої причини.

Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі

Виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславивсь.

Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше


В рух коловий може втягувать силою вихор небесний.

Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність,

І не така вже у нього могутність; ось так поступово

Сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду.

Значно-бо нижче біжать, ніж сузір'я високі, вогненні.

Місяць - тим паче: що нижча дорога, якою біжить він,

Що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба,

То йому важче з сузір'ями верхніми біг свій рівняти.

І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця,

Мчить він у небі, то легше сузір'ям, які вколо нього,

І наздогнати його, й залишити далеко позаду.

От і здається, що він ті сузір'я весь час доганяє,

Швидший од них, а насправді вони повертають до нього.

Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних

Мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують:

Сонце від літніх сузір'їв одна з них могла б одганяти

Й до повороту вести зимового, де холод іскриться;

Друга - відкинувши знову од синявих тіней морозу,

До жароносних вела б його смуг, до сузір'їв пекучих.

Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі,

Довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих,

Теж то в одну течію потрапляють, то знову ж - у другу.

Не помічаєш хіба? - Протилежними гнані вітрами,

Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми - верхні.

То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам,

По колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти?

Ніч налягає на землі понурим огромом своєї

Тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши

Неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце,-

І розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало

В товщі повітря,- або й під землею ним рухає сила

Ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею.

Так і Матута простором ефірним о певній годині

Світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму

Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову,

Шле свої промені сонце вперед,- щоб од них запалився

Весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями

Звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок,-

Зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце.

Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться,

Видно вогні, розпорошені ген у високостях неба,

Що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом.

Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати,

Що жароносне насіння в одну лиш, означену пору

Може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно.

Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки

В певний, окреслений час: покриваються квітом дерева

Саме в окреслений час і в окреслений час - одцвітають.

Так от і зуби не будь-коли - в певній порі випадати

Змушує вік, і м'якому пушку засіватись на лицях

Теж лише в пору велить, і м'якій бороді - пробиватись.

А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари -

Чи не якусь мають певну, догідну для них пору року?


Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими

Й речі такими ж були від утворення світу, то й нині

Йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку.

Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими - ночі,

І навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту - ночі,

Значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею,

Це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі

Й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту:

Що з одного її боку відрізало, те докладає -

До протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить,

Поки сягне того знака небесного, де всього року

Вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі.

Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня,

Сонце,- віддалене рівно від пунктів обох поворотних

Через положення певне всього зореносного кола,

Де воно, біг свій змикаючи, порами року чергує,

Світлом косим осяває земні й повітряні простори;

Так це принаймні пояснюють ті, хто, розмітивши небо,

Знаки на нього наніс, мов оздоби, в чіткому порядку.

Тут ще можливе й таке, що місцями - повітря густіше,

От і тремтить під землею, приглушена, сонця пожежа,-

Все не вдається їй полум'ям буйно зметнутись до сходу,

Ось чому в межах зими так забарливо тягнуться ночі,

Поки не визирне день у вінку на чолі променистім.

Далі й таке може бути, що при чергуванні пір року

Звикли вогні чи повільніше трохи, чи швидше спливатись,

І через те - мабуть, є доля правди в припущенні тому -

Сонце зринає постійно з окреслених місць небосхилу.

Місяця блиск може бути від сонця, що світить на нього,

Й те відображене світло щодня він до нашого зору

Більше звертає, весь час оддаляючись мірно від сонця,

Аж, обернувшись до нього лицем, заясніє уповні

Й захід його запримітить напроти - при сході своєму.

А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу

Світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця

Знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола.

Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць - кулястий,

Що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця.

Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом,

Котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі:

З ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі

Все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому

Видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла.

Ще ж може місяць, як м'яч, обертатись, в одній половині

Сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю,

Обриси - форми свої - щораз інші він нам виявляє,

Поки до наших очей не поверне тієї поверхні,

Що, заполонена жаром палким, випромінює світло.

Потім, помалу назад обертаючись, він забирає

З-перед очей світлоносну частину кулястої маси.

Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку

Інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити,

Що як одне, так і друге пояснення - правдоподібні,


Бо ж і не видно, чому саме це, а не те - вірогідне.

Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі

Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно,

В певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі

Місця б не міг уступати новому, який народився? -

Важко припущення те заперечити чимось, тим паче,

Що так багато всього виникать може в певнім порядку:

Йде ось Весна; побіч неї - Венера ступає; крилатий

Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові - Флора,

Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно

Квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним.

Далі - посушливий день і супутниця літа - Церера,

Вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви;

Потім - осіння пора; з нею Вакх іде - Евгіус-Еван.

Потім - ще й інші надходять негоди й вітри буревійні:

Громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє,

Далі - на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла,

Робить зима; і Мороз їй услід уже дзвонить зубами.

Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має

Місяць і час,- щоб заникнути знову, якщо доокола

Саме в свій час так багато всього появлятися може?

Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно

Й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ.

Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло,

Поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі,

Темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню,

То хіба інше якесь, що позбавлене власного світла,

Тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б?

Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати

Жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє,

Ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній,

Подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь?

Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла

Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою

Здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну,-

То чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти

Тіло або пропливати ще вище - над сонячним колом,

Перетинаючи всі його промені й світла потоки?

Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом,

То чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті

Світу частини, що власним вогням його надто ворожі?

Ну, а тепер, коли я з'ясував уже, як виникають

Явища різні в блакитних просторах великого світу,

Так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи

Можемо знати,- яка ними рухає сила й причина,-

Як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово

Пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши

Очі свої, а потому, їх широко знову розкривши,

Все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим,-

До молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої,

Щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла

Зважилась вивести - дати в опіку вітрам перемінним.

Спершу всілякими травами буйно земля повкривала


Пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим:

Замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом,

Далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру,

Вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму.

Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю

Чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють,

Так і земля молода понесла на собі тоді гперше

Трави й кущі, а вже потім - істот умирущих поріддя

Виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах.

Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може,

Ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння.

Отже, лишається дати землі нашій - Матері - ймення

По справедливості, бо ж із землі все живе народилось.

Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка,

Зроджена там із дощу і вологої палкості сонця.

Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле,

Бо на землі молодій визрівало під юним ефіром.

Передусім усілякі птахи, все їх плем'я пернате

Яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали,

Як і тепер ще цикади самі покидають улітку

Круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи.

Тут і вмирущих людей покоління земля породила,

Грунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло.

Де тільки місце догідне траплялось,- на кожному кроці,

В землю пустивши коріння, росли материнські утроби.

Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята,

Прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути,-

Тут же до них поспішала звернути дбайлива природа

Пори землі, проливати із жил усіх повних веліла

До молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки,

Щойно на світ немовля приведе,- молоком найсолодшим

Повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає.

Покорм давала земля, теплота - заміняла повивач,

Замість постелі - трава під дитиною слалася м'яко.

Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав,

Ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа:

Все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу.

Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім'я материнське

Носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила,

Й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало,

Що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих

Різноманітної форми в повітряні вивела плеса.

Ну, а що межі якісь у тій плідності мусила мати,

То, наче жінка, яка вже в літах,- перестала родити.

З часом-бо змін зазнає всього світу велика будова:

Все перейти має із одного стану в інший; собою

Не залишається довго ніщо: все мандрує постійно,

Все перетворює, все видозмінює творча природа.

Робиться дряхлим одне, западає, старіючи, в неміч;

Інше натомість - росте, виринає до обріїв світла.

Так перемінює час, пливучи ненастанно, природу

Світу всього; з одного стану в інший земля переходить;

Може,- чого не могла; що могла колись,- нині не може.


Навіть потвор тоді безліч усяких земля намагалась

Вивести з лона свого, дивовижних обличчям і тілом:

То чоловіко-жінок, ні одній не належних, ні другій

Статі, або звироднілих, без ніг та без рук, чи, скажімо,

Темних, позбавлених зору, й німих, які рота не мали,

Врешті, й таких, що їм геть усі члени докупи зрослися,-

Ні до роботи не здатні були, ні рухнутися навіть,

Щоб небезпеки уникнути чи дотягтись до поживи.

Й інших подібного роду страховищ, почвар наплодила,

Та надаремно: продовжити рід не дала їм природа,

Тож не змогли досягнути жаданого розквіту віку,

Ні підшукати харчів собі, ні поєднатись любов'ю.

Отже, як бачимо, збіг багатьох мусить бути обставин,

Щоб закріпитись могла в поколіннях наступних істота:

Спершу - щоб їжа була, потім - вільні дороги, що ними

З членів послаблених мало би змогу спливатись насіння.

Ще ж мусять органи буть відповідні, щоб самки з самцями

Втіх зазнавати взаємних могли, коли зійдуться разом.

Тож багатьом тоді видам істот довелося покинуть

Обрії світла: в потомстві своїм не змогли повторитись.

Ну, а хто й досі, як бачим, повітря живлюще вдихає,

Ті чи то хитрість, чи м'язів потугу, чи швидкість, нарешті,

Передають з роду в рід - запоруку свого існування.

Є ще немало й таких, що корисними нам були чимось,

От вони й вижили, взяті колись під опіку людини.

Сила - для левів рятунком була і для хижого звіра.

Оленю прудкість його прислужилася, лисові - хитрість.

А легкосонних порода собак, що серця мають вірні,

Як і міцне, що від в'ючних тварин повиводилось, плем'я,

З ними й овець руноносних отари, й рогата худоба -

Все під рукою людини привчилося, Меммію, жити.

Від хижаків утікаючи геть, вони. їжі шукали

Мирної, щоб без великих зусиль добувать її вдосталь.

От ми й годуємо їх - за користь, що людині приносять.

Інші, котрим не вділила природа можливостей жодних

Ні для життя самостійного, ні, щоб корисними ставши

Хоч у якійсь мірі нам, заслужити собі на прожиток

І на збереження власного роду під захистом нашим,-

Жертвами падали - здобич легка життєздатніших звірів -

Так і не скинувши пут, що на долю їм випали, поки

Не привела до загибелі все їх поріддя природа.

От лиш кентаврів таки не було. Не могло бути й інших

Тілом подвійних істот і двояких стосовно природи,

Що різнорідні в собі сполучивши частини, здолали б

Їх між собою погодити, збити в одне щось, єдине.

Це, видається мені, й тугодум би зумів осягнути.

Доста трьох років, скажімо,- і кінь буде в розквіті віку;

Хлопцеві - мало цього: і трирічним не раз уночі він,

Сонний, шукає грудей материнських, де покорм солодкий.

Щойно тоді, коли кінь, западаючи з часом у старість,

Силу втрачає, і вже йому віку лишається обмаль,-

Щойно тоді, хлопчакам засіваючи лиця рум'яні,

Перший пушок їх весною втішає і розквітом віку.


Отже, не вір, коли хтось тобі скаже, що сім'я людини

І тяглового коня, поєднавшись, кентаврів давало.

Рівно ж і Скілл не було - напівриб, що тіла їх до того ж

Люті собаки довкіл обвивали, ні ще там якихось

Чудиськ, що в них несумісні ми бачимо тіла частини,

Бо ні цвісти водночас, ні вбиватися в силу не можуть,

Ні поступово втрачати її, коли старість надходить,

Ні перейматись любов'ю однаково, ні щодо вдачі

Схожими бути, та й різна пожива тілам їх корисна.

Так на цикуті стада бородаті, як бачити можна,

Легко нагулюють жир; для людини ж вона - смертоносна.

Врешті, якщо пожирає вогонь навіть тіло рудого

Лева і будь-яку іншу породу істот, що повсюди,

Складені з плоті та крові, свої покоління чергують,-

Як може бути таке, що потрійна в єдиному тілі:

Спереду - лев, ззаду - змій, посередині,- власне. Химера

Пащею грізний, убивчий вогонь із нутра видихає?

Хто ж уявляє собі, що земля, молода ще, й недавнє

Небо створити могли ось такі дивовижні істоти,

Той, лиш на ту новизну раз у раз покликаючись тупо,

Ще не одне із такої ж муки поспішить намолоти:

Скаже, наприклад, що чистим тоді хвилювалися ріки

Золотом, а самоцвітами - рясно вкривались дерева,

Що від народження люди, мовляв, досягали такого

Зросту, що й море могли переходити вбрід, а руками -

Над головою небесний намет без труда обертати.

Досить, щоправда, насіння речей всіх роїлось у грунті

В пору, коли починала земля видавати створіння,

Тільки ж ніщо нам не вкаже на те, що могли б у ту пору

Змішані різні родитись істоти, в собі несумісні

Члени збиваючи, бо ж і тепер, хоч земля ще не вбога

На чагарі, на пашню, і на трави всілякого виду,-

Все це не може, однак, у безладнім єднанні родитись:

Кожна з речей колію має власну; закони природи,

Що не візьми,- береже й поза межі свої не виходить.

Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно,

Значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло.

Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі,

Жили та м'язи, та нерви служили їм теж відповідні.

Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди

Їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга.

Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі,-

З місця на місце той люд переходив подібно до звіра.

Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий,

В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому,

Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу

Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати.

Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю

Поле родило,- були задоволені тими дарами.

їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили

Ситним харчем, потім - ягоди ті, що ти бачиш узимку,

Як паленіють вони на суничнику великопліднім,-

Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато.


Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився

Для нещасливого племені смертних на грубу поживу.

Спраглого - ждали струмки, зазивали річки повноводі,

Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі

Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко.

Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли

В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела,

То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі,

Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим,

То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі.

Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра

Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку,-

По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились;

А буревій перестріне чи злива,- у зарості дикі

Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду.

Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними

Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм.

Що пощастило комусь роздобути,- собі брав одразу,

Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе.

Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера:

То самовільно жінки віддавались, то їх повергало

Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна,

То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші.

Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу,

Звір'я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали,

Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку.

Над багатьма брали верх, і лиш деяких - остерігались.

Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу,

Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались,

Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались.

Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим

Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку,-

Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу,

Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця.

Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним,

Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло.

Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись,

Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно

Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає.

Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні

Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим.

Вигнані геть із житла свого, з-під кам'яного склепіння,-

Тільки-но з'явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні,-

Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали

Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям.

Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих

Серед ридань покидало життя - його світло солодке.

З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи

Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий,

Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров'ю

Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу.

Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі,-

Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани,


Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав,

Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках,

Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани.

Не пропадало зате тисячами військового люду

Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря

Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден.

Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало

В шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер:

Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло

Хвилями звабно,- нікого, проте, не могло заманити,-

Ще не відоме людині було мореплавство зухвале.

їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті

Зморене тіло; сьогодні воно - в пересиченні тоне.

Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту,

Нині - й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує.

Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури,

Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком

Жінку в'язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні,

Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя,-

М'якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово:

Вже не так легко людина могла просто неба терпіти

Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим.

Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось

Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки.

Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати

Стали добра,- не хотілось нікому покривдженим бути.

Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших:

І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно

Знати давали, що слабших жаліти - таки справедливо.

Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння

Серед людей, але більшість із них - договір шанувала,

В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати -

Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши.

Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа

Змусила; назви речам - необхідність сама підшукала.

Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова,

До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається:

Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею,

Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї.

От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він

Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу.

Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів,

Хоч не прорізались ікла закривлені,- при небезпеці

Шкіряться, лапками б'ють, норовлять, ще беззубі, вкусити.

Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила:

Ледве опірене - вже порятунку пташа в них шукає.

Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі

Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився,-

Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати

Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови,-

Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору.

Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово,-

Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття


Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати,

Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці?

Втім, не зумів би один - багатьох одночасно схилити

Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати

1050 Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова,

Що та до чого... Вони ж анізащо б тоді не хотіли

Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки

Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті:

Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих,

Голосом і язиком володіючи, дав поступово

Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих?

Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра

Звикли за різних умов подавать неоднакові звуки:

Страх одчувають чи біль, а чи втіху - по голосу видно.

1060 В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитись можна:

Ось, коли лютих молоських собак щось почне дратувати,

Й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі,

їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого

Гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря.

Ну, а коли язиком раз од разу щенят своїх лижуть

Чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять

Зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові,

То скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома

їх під замком залишають самими, або коли, биті,

1070 З-під батога пориваються геть, завиваючи з болю.

Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі

Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку,

Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм,

Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як - на щось інше

Голос дзвінкий подає, гарячкове здригаючись тілом?

Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті -

Чайки, шуліки, орлани,- коли понад морем ширяють,

їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній,

То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше,

1080 Ніж коли здобич беруть чи як іноді б'ються за неї.

Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий

Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні,

Й воронів зграї,- коли, за повір'ям, дощі накликають,

Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть.

Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають,

Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі,

То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли

Люди стільком неподібним речам дати назви окремі?

Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього,-

1090 Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше

Блискавка; саме від неї пішло всяке полум'я світом.

Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім

Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний.

Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте

Дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур,

От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко

Там, де гілля між собою і стовбури труться високі,

Полум'я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться.

142

Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути.

1100 Ну, а варити й на полум'ї грубу пом'якшувать їжу

Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий

Промінь, чого б на полях не торкалися,- роблять ніжнішим

І, що не день,- залучившись вогнем, відкриттями новими

їжу і спосіб життя почали повертати на краще

Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом.

Далі й міста почали владарі будувать, і твердині,

Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба.

Потім родючі поля і худобу взялися ділити

Між усіма - відповідно до розуму, вроди та сили.

1110 Врода велику вагу тоді мала, та й сила - не меншу.

Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите;

Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних,-

За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почті

Йдуть не якісь хиряки-слабодухи, а мужні та ставні.

Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим,-

Той за найбільше багатство вважає життя,- хоча скромне,

Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків.

Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти

Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу,

1120 Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя.

Марні надіїї Одні перед одних, спинаючись вище

Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе:

Хай і сягне хто самої вершини,- його там нерідко

Заздрість, мов блискавка, б'є, щоб у темний занурити Тартар

Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає:

Де тільки виступить щось,- у те вона й мітить, вогненна.

Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись,

Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити.

Хай собі, потом і кров'ю спливаючи, трудяться марно

1130 Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу.

З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі

В них - од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть.

Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде.

Вбиті були владарі - й величавість колишня престолів,-

Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали;

Славна окраса чола володарського, зрошена кров'ю,-

Вже під ногами юрби за великою плакала честю:

Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли.

Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив:

1140

Кожен до почестей рвавсь, а тоді - до верховної влади.

Виборну владу створити тут декому спало на думку,

Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались.

Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством,

Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно

Визнав закон і з вузькими погодився межами права.

Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві,

Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні,

От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля.

Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить:

1150

Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда,

Бо, звідкіля вони вийшли,- до того й вертаються потім.

Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе,

Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру.

Хай від богів і від роду людського приховує злочин,

Де запорука того, що це вік таємницею буде? -

Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі -

Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці,-

Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин.

Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося

Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів

І встановились обряди священні, які так розкішно

Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих;

Також - відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає

Смертних нові будувати святині по цілому світу

Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись,-

Нам не так важко знайти й пояснити належно словами.

Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих

Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних

Постаті; часто - вві сні дивувались їх силі та зросту.

І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні

Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо,

Як подобає богам - ясносяйним із виду, могутнім.

Вічним життям іще їх наділяли, незмінна-бо завжди

Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же.

Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли,

То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись.

А недосяжно щасливими їх через те називали,

Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив.

Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні

Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка.

Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі

Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року,

Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того.

Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити,-

Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує.

Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі:

Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць,

Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки,

Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні,

Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії,

І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти.

О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи,

Явища ті - приписати богам, наділити їх гнівом!..

Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких

Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам!

Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш,

Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш,

Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благальне

Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник

Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок,-

Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи.

Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні

Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм,

І коли думка полине дорогами місяця й сонця,-


Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудил,

Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає:

Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність,

Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи?

От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум:

Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане

День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда

Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск;

Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати,

Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними,

Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо?

Ну, а кому від раптового остраху перед богами

Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться

Від громового удару земля, опалившись, а небом

Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю?

Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні

Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере їх

Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні

Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари?

А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі,

Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах

Із легіонами збройними враз, бойовими слонами,

Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить,

Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні?

Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто,

Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті.

Так усі задуми смертного люду прихована сила

Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири

Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними.

Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись,

Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням,-

Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі

Не поважають себе - визнають, що одні лиш безсмертні

Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність?

Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо;

3 ними - срібло ваговите й білястого олова сила;

Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих,

Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок,

Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили

Вогнище,- ворогу шлях наміряючись ним перетяти,

Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали

Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища,

Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати,

Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали,

Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета.

3 чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум*яний,

Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших

Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю,-

Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу

Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши,

Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали

Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки,

То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском;


Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків -

Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився.

От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок,

Будь-яку форму надати йому і зробити подібним

До будь-якої з речей; куючи,- довести до такої

Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки

Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати,

Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини,

В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити.

Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше

Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді.

Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась,

Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі.

Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб,

Золото,- завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя.

Мідь лежить - нині; найвища для золота випала почесть.

Так от міняється доля речей всіх із обігом часу:

Що було вчора в ціні,- під ногами валяється нині,

Далі щось інше виходить із темної смуги погорди;

Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають,

Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних.

Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко,

Меммію, як і коли його люди відкрили для себе.

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки.

Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі,

Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток:

М'якша в обробці вона, та й запасів її значно більше.

Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали

Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі,

Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду

Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала.

Та поступово почав появлятися меч із заліза,

Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну.

В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись.

Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо.

Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій,

Правою - вільно мечем міг орудувать; щойно потому

На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя.

Дещо пізніше - впрягали четвірку, і вже не звичайну

Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату.

Далі й потвор змієруких - луканських волів, що на спині

Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали,

Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах.

Так одне з одного стала породжувать чорна незгода

Все, що наводило жах на загони військового люду:

Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось.

Так залучити й биків намагались до ратної справи,

На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали,

І наймогутніших левів попереду гнали до бою

Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі,

Що вгамувати могли і на прив'язі втримати звірів,


Та надарма: роз'ярілі, у натовпі, в розпалі битви

Не розбирали, де свій, де чужий,- підминали й кінноту,

Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви;

Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней,

Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати.

Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону,

То на зустрічного воїна - кігті в обличчя впивали,

То, набігаючи ззаду раптово,- свого чи чужого

Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті

Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні.

Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх;

Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу,

Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю.

Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же;

Кров'ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки;

Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших.

Коні то кидались вбік - од зубів, од закривлених іклів,

То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами,

Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили -

Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко.

І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали

Свійськими,- розгарячилися в ході кривавої битви

Посеред галасу, ран, сум'яття, серед жаху та втечі,

Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги:

Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі,

Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом,

Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони.

Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди

Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого

Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати.

Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних,

Що й виникали на різній основі, таке відбувалось,

Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу.

Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки

Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати

Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має.

Зшитий із шкури спочатку, потому лиш - тканий був одя

Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне:

Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя -

Човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої?

Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа

Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий

І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний.

З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям,

Повністю в руки жіночі надумав його передати,

Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці,

Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі.

Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа,

Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині:

Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі,

Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну.

Так зародилася думка бросток до гілля прививати

Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі.

Так і почавсь обробіток землі - дорогої всім ниви;

І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток,

То появлялося більше солодкості в дикому плоді.

Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай

Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало

Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви

Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли

Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно,

По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах,

Як ото нині, поглянь, різнобарв'я милує нам око:

Солодкоплідні сади виділяються в полі латками,

А довкруги - все у кущиках ягідних, мов у віночку.

Спершу птахів голоси переливні людина вустами

Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва

Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати.

Тихо зефір в очереті посвистував - перший учитель

Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки.

Звук додавався до звуку - й озвалась і солодко й сумно

Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали,

Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах,

На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля.

Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали,

Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині.

Часто, гуртом на травиці м'якій безтурботно прилігши

Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе,

Скромними коштами солодко й любо вони спочивали,

Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року

Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна.

Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки

Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза.

Тут і веселість - пустунка вигадлива - їм повеліла

Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів

І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити

Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою.

Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві,-

Все новиною було, через те й видавалось чудовим.

Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті:

Пісню виводив на різні лади, випробовував голос

Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою;

Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають.

Нині - збагачено ритмами пісню, одначе від того

Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній

Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом:

Що під руками в нас,- поки милішого ми не пізнали,-

Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне.

Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім

Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші.

Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє

Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите.

Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем,

Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила,

Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше;

Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров'ю,

Люті напасники все ж не могли скористатися нею.

Шкури, як бачиш,- тоді, а золото й пурпур - сьогодні

Спокою людям усе не дають, до війни спонукають.

Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша:

Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі;

Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння,

Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним,

Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу?

Так ото рід наш людський у даремній з'їдається праці,

Все своє куце життя на турботи пусті витрачає

Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить,

Як і межі, до якої тривать може втіха правдива.

От що помалу життя наше вивело в море відкрите,

І розколихані хвилі війни із глибин піднялися.

Втім, озираючи неба намет в обертальному русі,

Світу два сторожі: сонце і місяць - дарителі сяйва -

Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою,

Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року.

Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень;

Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли;

Море - вітрилами вже зацвіло, а міста між собою,

Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи,

Як пам'ятливі співці почали прославляти діяння

Віку свого; незадовго до того й письмо появилось.

Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу,

Давню добу,- хіба розум на слід випадково скерує.

Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі,

Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки,

Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду:

Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори -

Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий

Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно.

Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу

Винахід кожен, а розум людський - додає йому блиску.

Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша,

Поки вершини майстерності вперто сягає людина.


Книга шоста

Вперше посів плодоносний нещасному роду людському

В давноминулі часи подали славнойменні Афіни,

.Людям поліпшили побут, життя, встановили закони,

Вперше й розраду солодку вмирущим вони дарували,

Мужа зродивши, котрий, .завдяки небуденному хисту,

Все пояснив, проливаючи з уст своїх мову правдиву.

Хоч і помер він,- поширена здавна божественна слава

Дивних його відкриттів до небес підняла його нині.

Бо, спостерігши, що смертні собі здобули поступово

Майже все те, що від них вимагають потреби щоденні,

Й певним, наскільки можливо, зробили своє існування,

Що і в багатствах купаються, мають і почесті, й славу,

Ставши при владі, й гордяться дітей своїх іменем добрим,

Та попри те неспокійно на серці в них навіть удома,

Й душу і вдень і вночі розтривожує страх невідступний,

До божевільного гніву доводячи їх час од часу,-

Він зрозумів, що у посуді справа, що зло йде від нього:

Все, що потрапить іззовні туди, найкорисніше навіть,-

Тут же всередині, в посуді тім, починає псуватись.

Може, побачив, що посуд надтріснутий і протікає,

Тож не наповниться більше по вінця, а може, помітив,

Що неприємним проймається присмаком, наче брудниться,

Те, що брудних дотикається стінок; в усякому разі,

Вперше він серце людське правдомовним ученням очистив:

Межі виразні страхам і бажанням накресливши, виклав,

Що таке вище добро, до якого прямуємо,- стежку

Нам найкоротшу вказав, що нас вивести може до нього

Не манівцями петлястими,- рівно вона пролягає.

Очі відкрив нам на зло, що немовби літає між людом;

Вияснив, як воно може по-різному нас досягати,-

Чи з необхідності, що від природи йде, чи випадково.

Двері вказав, звідки можемо кожну біду перестріти.

Зміг довести, що вмирущі здебільшого марно здіймають

Рій осоружних турбот і погідність душі каламутять.

Як ото діти бояться, бува, серед темної ночі

Хтозна-чого, все тремтять, так і ми серед білої днини,

Хоч і дорослі, тривожимось тим, що, повір, не страшніше,

Ніж усе те, чого ждуть серед ночі, здригаючись, діти.


Значить, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні

Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,

Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.

Отже, снуватиму вже до кінця свого задуму нитку.

Вище я виклав тобі, що вмируща - і світоспоруда,

Що й небосхил осяйний з нарожденного виникнув тіла;

Вияснив, що відбувається, що - відбуватися мусить.

Далі - все інше готуйся сприйняти, якщо ми з тобою

Мали сміливість таку - на високу зійти колісницю.

* * *

Буйні бушують вітри, потім тиша довкіл залягає.

Все, що було,- відшумівши, в новому обличчі постало.

Втім, усі явища - ті, що на небі вмирущі їх бачать

І на землі, відчуваючи дивний неспокій при тому,

Дух їм постійно пригноблюють з остраху перед богами,

Падати ницьма велять, бо причин не досліджують люди,-

От вони й змушені речі всі владі богів доручати,

Вірячи в те, що всевишні природою, світом керують.

Годі їм, ще раз кажу, зазирнуть у причини тих явищ,

Тим-то вважають, що все відбувається з волі безсмертних.

Ба, навіть ті, хто збагнув, що богам не відомі турботи,

Все-таки часом, не сходячи з дива, звідкіль у природі

Весь цей розмірений лад,- особливо, коли вони глянуть,

Що відбувається над головою - в ефірнім безмежжі,-

Знову, спіткнувшись об страх, у старе марновірство впадають

І визнають, що є владарі грізні, і вірять, нещасні,

В їх необмежену силу: не знають-бо, що народитись

Може на світ, а що - ні, яка змога кінцева присутня

Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.

Так і блукають вони манівцями, не бачачи правди.

Тож, як від цього не звільниш душі, не відкинеш далеко

Думку, що, спокій порушивши свій, зайнялися безсмертні

Справами, їх недостойними, то за зневагу блаженних

Сам же поплатишся, й не через те, що пошкодити можна

Силі найвищій богів, їх до помсти страшної схилити,-

Вб'єш собі в голову, що, пробуваючи в спокої повнім,

Чують не раз у собі клекотіння великого гніву,

От і не ступиш із серцем погідним у храми священні,

Як і тих образів, що напливають од постатей божих

І про божественні форми виразну дають нам уяву,

Не віддзеркалить твоєї душі похвильоване плесо.

Як тоді житимеш,- це, далебі, здогадатись неважко.

Пошуки правди - лиш це відігнать од нас може далеко

Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав,-

Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати

Віршем: насамперед - щодо порядку та рухів на небі;

Далі - негоди, вогні блискавичні пора б оспівати:

Що викликають вони, від якої причини походять,


Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши,

Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула,

І в який бік подалась; як у місце закрите проникла,

Як, господинею там побувавши, забралась потому.

Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть,

От і вважають, що все відбувається з божої волі.

Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси,-

Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо,

Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних,

Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним.

Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться,-

Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі

Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних:

З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт,

А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться,

То голосніше відтіль насувається грому двигтіння.

Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом

Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки

Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки.

Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же

Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись,

Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного.

Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу,

Як у великих театрах часами - напнута тканина,

Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси.

Іноді ж, вітром раптовим розірвана,- несамовито

Б'ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття.

Далі такий іще звук можна чути під час громовиці,

Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить

Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі.

Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари

Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками,

Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху

Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже,

Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні.

Деколи - все довкруги од потужного рокоту грому

Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні,

Валяться світоспоруди великої стіни могутні.

Це через те, що всередину хмари вриваються раптом

Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї,

Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу

Роблять у ній, а краї, оболонку,- збивають щільніше;

Та, хоч би як ущільнилась,- під натиском сил буревійних,

Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче.

Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька,

Тріскає, хоч і малий, та з великс-ю силою звуку.

Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару,

Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами

Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі;

Так озивається й ліс на пориви північного вітру:

Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском.

Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару,

Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі.


Що може там його сила вподіяти,- бачимо добре

3 того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно:

Махом одним вириває з корінням дуби височенні.

Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз

І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна

Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче.

Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці

Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата,-

Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно;

Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому,

Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду.

Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього,

Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим;

Так верхогір'ям, де лавр кучерявиться, полум'я піде

Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане,

Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром,

Як палахка і нев'януча зелень Дельфійського Феба.

Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу

Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою,

Бо, коли вітер зіб'є їх докупи,- в тіснинах раптово

Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом.

Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі

Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє

Камінь на камінь або на залізо - і зблискує миттю

Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле.

Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором

Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше

Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати.

Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба,

Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну:

Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине

Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом

Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає,

З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх.

Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю

Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом.

Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище,

Вітер завихрений щільною робить її оболонку

Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше

Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо,

Від обертання шаленого плавиться з олова куля.

Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару,

То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском,

Вирвалось - от і мигтять тоді ламані стріли вогненні;

Далі - гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить,

Ніж блискавичного образ вогню - до очей наших зору.

Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом

Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших.

Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше

Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним:

Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих

Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари?

Часом побачиш, як густо вони вповивають високі


Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів'їв,-

І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить.

Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя:

Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти

Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря,

Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали

В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі,

Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах:

Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням

Іскри - начатки вогню - добувають із хмар; позбивавши

Іскри ті в полум'я, котять його у заглибини-печі,

Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари.

Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий

Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара

Мусить чимало начатків огню - його первісних тілець -

Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи,

То переважно вогненну, яскраву являє нам барву.

В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись

Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний?

Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи,

Стисне їх, місцем обмежить,- одразу насіння вогненне

Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум'яне.

Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари.

Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху

Подув легкий,- хоч-не-хоч випадало б із них те насіння,

Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі -

Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола.

Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати

Склад і природу його, то на все це на місці удару

Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах,

Тобто - ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру.

Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь

Може зухвало собі погулять і всередині дому.

Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів - щонайтонший,

Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа

Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане.

Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків,

Як голоси або крик - через мідь, через камінь суцільний,

І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє.

Під його дією, парою ставши, тікає відразу

З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола

Й наче розріджує посуду стінки летючого грому

Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє

Первісні тільця вина, розв'язавши стійкі їх сполуки.

Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся,

Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила

Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний.

Зараз же - те, в який спосіб він родиться, звідки у нього

Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може

Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки;

З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи;

Врешті,- вбивати людей і, де трапиться, класти худобу

Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити,-


Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго.

Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних,

І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини

Громом ніколи не б'є, ні з погожого неба - тим паче.

Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно,

Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі,

Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний

Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини.

Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче

Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає

І починає громами грозити похмура негода.

Та найчастіше на море сліпа насувається туча,

Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла,

Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну,

Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями

Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму,

Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає.

Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою,

Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю

Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару

Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям.

І не здолала б вона проливатись такими дощами,

Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки

Й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру.

В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то

Блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче.

Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні

Тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця

Мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння.

Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце,

Сам же витискує з них жароносних начатків багато

Й сам же з вогнем тих начатків єднається,- то виникає

Вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах,

Наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні.

Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він

Руху горить, або - через те, що з вогнем поєднався.

Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній

Поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий,

Хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві

Стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо.

Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби, зненацька

Тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю.

Далі - двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі

Грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного

Майже в усю широчінь грозова потрясається хмара.

Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням.

І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний,

Перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає.

Ось яка товща води проривається з буряним вітром

Серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів!

Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні,

Падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна,

Й тільки її розітне - виривається з неї вогненний


Вихор, що рідною мовою <громом» його називаєм.

Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне.

Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор,

Та поступово береться вогнем під час довгого лету.

Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки:

їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря.

З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті,

Перемішавшись, вогневі початок дають незабаром.

Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань,

Жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця

Грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні.

Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись,

Хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних

Визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили,-

Можуть із вітру самого прорватися жару частинки,

І рівночасно ж - із тіла того, що зазнало удару,

Як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом:

Хоч і холодну воно має силу,- не менше від того

Бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару.

Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна,

Лиш би природа її виявляла до полум'я схильність.

Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба,

Ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний:

Хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету,-

Все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить.

А блискавичність і сила стрімка громового удару

Й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість -

Наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі

Всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий.

Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари,-

Грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном,

Наче ядро кам'яне, що з потужної пущене пращі.

Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився,

Отже, природі такій протиставити щось не так легко:

Всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори,

Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу

Грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо.

Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно

Вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний,-

Швидкість його стає більшою вдвічі,- більшає, отже,

Грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво

Все на своєму шляху і летить, поривається далі.

Врешті, що довше триває порив,- усе швидше та швидше

Мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі,

Швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує:

Саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний

Вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий

Струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі.

Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму

Деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють.

Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе

Він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь.

Різні - й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться


З тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння.

Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому

Золото вмить закипа, бо та сила його - у найтонших,

Як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко

В будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно

Всі його тіла зв'язки, всі вузли розв'язати водночас.

Осінь - пора громовиць. Заряснілі зірками хороми

Неба то тут колихнуться, то там; воднораз - і земля вся.

Так - і тоді, коли провесна квітом сипне доокола.

Взимку-бо мало вогнів, а в жару - переважно безвітря.

Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі.

В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року

Всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини:

Бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку;

Хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому,

Щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній

Вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря.

Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи

Зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору,

Сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі.

Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу

Стрінеться,- осінню ми називаєм цю пору мінливу,-

Теж не обходиться без боротьби: між зимою - і літом.

Ось чому слід переломними ті пори року вважати.

Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають

І блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують,

Бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі:

Звідси - лапатий вогонь, відтіля - буревій дощовитий.

Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу

Бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях.

Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських,

Щоб угадати приховану волю безсмертних із того,

Звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця

Він завернув, або як у закрите приміщення вдерся,

Як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти,

Врешті,- яку нам біду несе грім, що так лунко б'є з неба.

Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні

Громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння

І, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну,-

То чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться,

Так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті

Грому вогонь видихав на сувору науку для смертних?

А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане,

В'ється не раз, хоч невинний, у полум'ї: вихор небесний

Мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває.

Ну, а чому з таким запалом часто в місця б'ють пустельні?

Може, боги у метанні вправляються, м'язи гартують?

Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли?

Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити,

Не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба

В землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно?

Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї

Сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути?


Ну, а навіщо б'є громом у море він? Чим завинили

Хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає?

Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару,

Чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже?

Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве

Звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу.

Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе?

Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає

В різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне,-

Що в одну мить розлягається часом ударів багато?

Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива

В різних околицях світу шумить об тій самій годині,

Значить, об тій же годині громів б'є повсюди багато.

Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві,

Пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує?

Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно,

Ба, ще й своїх не жаліє зображень - їх ранить ганебно?

Ну, а чому він місця переважно високі вражає,

Як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву?

І наостанку - продумавши все це, неважко збагнути

Явище те, що «престер» називається в греків доречно;

Дати пояснення, як він над морем з'являється зверху.

Справді ж, буває часами таке, що спускається з неба

В море неначебто стовп, і вода закипає круг нього,

Піниться хвиля під натиском вітру шаленої сили.

Суднам, що їх у відкритому морі застукав той вихор,

Важко доводиться: рідко яке з них біди не зазнає.

Так це буває тоді, коли, в хмару проникнувши, вітер

Вирватись відти не може ніяк, її тягне додолу,

Й та, набуваючи форми стовпа, опускається звільна

В море, немов кулаком і рукою хтось тисне на неї

Зверху і так аж до хвиль її всю розтягає, аж поки

Не продірявить її. Ось тоді й проривається в море

Вітер тугий, і страшну круговерть доокола зчиняє.

Бо, закрутившись над водами, смерч опускається нижче

І водночас пориває з собою податливу хмару.

Тільки з поверхнею моря зіткне її, мовби вагітну,-

Сам усім тілом нараз він у море пірнає, і тут же

Води бурлять навкруги, і клекочуть запінені хвилі.

Тут може бути й таке ще: з повітря собі настягавши

Досить часток, що з них твориться хмара, окутавшись ними,

Вихор із неба жене стрімголов, до престера подібний.

Тільки на землю впаде і розірветься,- вмить виригає

Бурю із себе незмірної сили і вітряні вири.

Ну, а що явища ті виникають у нас не так часто,

Й гори до того ж нам вид заступають, то їх найчастіше

Спостерігаємо в морі відкритому, в обширах неба.

Хмари ж небесні ростуть, коли тільця їх, мовби роями

Ген у високості вільно ширяючи, сходяться раптом

І, завдяки шорсткуватості, в'яжуться поміж собою,

Хоч і не цупко, достатньо, проте, щоби купи триматись.

Так невеликі спочатку зринають у небі хмарини;

Далі - й вони в свою чергу зростаються, й наче юрбою


Щораз тіснішою, ширшою сунуть, підхоплені вітром,

Поки не вдарить, нарешті, гроза - невгамовна і гнівна.

Спостерігаємо також, як гори, що ближче до неба,

То все густіше димлять, і що вище зметнулась вершина,

То непроглядніша мла жовтувата її сповиває.

Бо, коли щойно формуються хмари й для нашого зору

Ще не досяжні своєю прозорістю,- вітер тоді вже

Силою всіх їх жене до вершин щонайвищих у горах.

Ось через те поступово й зринають вони перед нами,

Наче в тісному гурті, і з тієї вершини, здається,

Пнуться все вище та вище вони - до самого ефіру.

Бо, де вершини - отам і вітри: це для нас очевидно

З досвіду і з відчуття, коли сходим на гори високі.

Безліч до того ж часток дощових піднімає природа

З моря поверхні, про що нам розвішаний край побережжя

Одяг посвідчить: вологу морську він у себе вбирає.

Звідси висновуй, що ростові хмар помагають чимало

Й випари ті, що від руху солоної хлані злітають,

Бо ж у прямому спорідненні - всі, які є тільки, води.

Ну, а, крім того, з річок і з самої землі час од часу,

Бачимо, пара струмує легка і клубочиться мряка,

Що догори, наче подих, злетівши, похмурою млою

Небо од краю й до краю захлюпують і поступово

Хмари утворюють там, угорі, поспливавшись докупи.

Ще й зореносний ефір, налягаючи зверху, ті хмари

Робить густішими, мов підшива ними синяву неба.

Може, й іззовні до наших небес потрапляє чимало

Тілець, з яких потім робляться хмари та мла перелітна.

Бо незміренне число тих начатків і справді безмежна

Світу всього глибина, як повчав я, вказавши, з якою

Швидкістю тільця летять і яку незбагненне велику

Можуть вони в одну мить подолати у всесвіті відстань.

Дива тут, отже, нема, що в короткому часі, буває,

Скопища хмар назбирає негода й, нависнувши зверху,

Обшири моря й землі сповиває імлою довкола.

Бо звідусіль, крізь усі, що в ефірі знаходяться, пори,

Через усі, так би мовити, дихальні отвори світу

Всім елементам і вхід забезпечено вільний, і вихід.

Ну, а тепер,- яким способом високо в хмарах волога

Може збиратись і як опісля вона звідти на землю

Рине дощем, поясню. Довести тобі мушу, по-перше,

Те, що насіння води, розпорошене, з хмарами разом

Від усіляких речей одділяється; так одночасно

Й тучі зростають, і та, що роїться у тучах, волога.

З тілом людським порівняй: адже з кров'ю росте воно, з потом,

Як і з рідинами різними разом, що в ньому кружляють.

Далі й морської вологи чимало вбирають у себе

Хмари, коли вони сунуть не раз понад водами низько

Й наче волочать по хвилях самих розкуйовджене руно.

Так і з річок та потоків усіх росяниста волога

Лине до хмар. А коли звідусіль угорі назбиралось

Надто багато насіння води,- набубнявілі хмари

Навперебій од тієї вологи звільнитися хочуть,


Передусім через те, що чолом до чола їх стикає

Вітер; та й інші, крім того, на них налягаючи, хмари

Важко пригнічують їх і пролитись дощем спонукають.

Далі й тоді, коли хмари од вітру мов ріднуть на небі

Чи розповзаються, вражені зверху ще й сонячним жаром,

Дощ, бува, піде сліпий, заряснівши, подібно до того,

Як ото крапає віск, над огнем розплавляючись хутко.

Злива ж буває тоді, коли дві поєднаються сили:

Хмар нагромаджених тиск, а до того ще й вітру потуга.

Довго триває сльота, і дощі ненастанні, тягучі

Ллють, коли цілі рої водяного насіння зберуться,

Хмари ж, одна поверх одної, щедрі на дощ, одна одну

Мов підганяючи, мчать без кінця, звідусіль напливають,

І, пересичена вкрай, всю вологу земля видихає.

Тут, коли сонце, в прогалину хмари зирнувши раптово,

Промінь на хмарі зіпре, що дощі розсіває напроти,-

На її темному тлі постає різнобарвна веселка.

Так і всі інші, що в небі ростуть, розвиваються в небі

Й там виникають, у хмарах, усі взагалі, що над нами,

Явища - сніг і вітри, градобій і морозистий іній,

І наймогутніший лід, який глибоко сковує води,

Мовби вуздечку, на ріки вдягаючи непосидющі,-

Все це, кажу, дуже легко збагнеш і побачиш у думці,

Як із тих явищ формується кожне й чому появитись

Мусить на світ, якщо зважиш на їх елементів природу.

Ну, а тепер - землетрусу пора дослідити причини.

Передусім усвідом собі добре, що й там, під землею,

Як на поверхні її, не одна є печера, де завжди

Свищуть вітри, є чимало озер, є затонів багато

В лоні землі, є провалля страшні та зруйновані скелі.

А під землі широченною спиною, треба вважати,

Темна річок течія перекочує брили підводні,

Бо ж і земля мусить бути повсюди подібна до себе.

Ось що в земних поміщається надрах; тому час од часу

Верхній землі потрясається пласт, коли десь у глибинах

Падають, віком підточені довгим, печери бездонні.

Вмить цілі гори тоді розсідаються, й ген доокола

Шириться гуркіт падіння важкого, стрясаючи землю.

Дива нема тут, адже й від возів, завантажених легко,

Всі, що стоять край дороги, доми наче дрож огортає,

Надто, коли об дорожнє каміння і з правого боку

Вулиці, й лівого колесо б'ється залізним обіддям.

Певно, буває таке, що в обширні підземні озера

Падає скеля нависла, подавшись під натиском часу,

Від колихання води починає здригатися важко

Ціла земля; так і посуд немовби тремтить, поки в ньому

Не перестане поволі рідке хвилюватися тіло.

Ще ж, коли в надрах землі нагромадившись, вітер щосили

Тільки в один якийсь бік поривається і в одному лиш

Напрямі тисне в розгоні своїм на печерне склепіння,-

Саме туди й подається земля, мов підхоплена вітром,

Як і все те, що на ній побудоване; ті, котрі вище

Серед будинків до неба знялися, ті й хиляться більше


В цей самий бік, що й земля; висуваються сволоки довгі

Й виснуть погрозливо над головою, звалитись готові.

Страшно людині повірити в те, що й для цілого світу

Прийде кінець і руїна подібна, коли велетенську

Бачить землі площину, яка начебто стала на дибки!

Та, якби й вітер не мусив колись переводити подих,-

Не врятувало б ніщо до загибелі схильного світу.

Ну, а що треба й вітрам передишки, й вони то шаліють,

То відступають, і знову, сказати б, збираються з духом,

Тож і земля нам погрожує радше руїною стати,

Ніж нею справді стає: подається, але, заки впасти,

Знов повертає собі в якусь мить рівновагу колишню.

Так і будинки хитаються: верх - од середини більше,

Мур - од підвалин, вони ж відхиляються на волосинку.

Ще про одну землетрусу великого слухай причину.

Іноді вітер, чи зовні десь буйної сили набравшись,

Чи під самою землею поставши, втискається раптом

У порожнисті підземні місцевості, й там, наче в'язень,

Серед великих печер він гуде і кружляє могутнім

Вихором, поки розгнуздана сила його з тих заглибин

Не виривається геть, у землі по собі залишивши

Темну розколину, що непроглядною прірвою зяє.

Так у Сідоні сірійськім було колись; Пелопоннеський

Егій мав долю таку ж: ті міста розметало повітря,

Вирвавшись із-під землі, що й сама почала колихатись.

Та чи одні завалилися стіни, руїнами ставши

При землетрусі великої сили? А скільки ж і в море

Міст опустилось, на дно, з усіма городянами разом?

Навіть, коли не прорветься назовні шаленого вітру

Натиск, усе ж у рясні, що є в грунті, втискаючись пори,

Мов лихоманкою, землю трясти він тоді починає.

Так і мороз, коли наче в'їдається глибоко в тіло,-

Дзвонить зубами тоді й мимоволі трясеться людина.

Тож, кого в місті застав землетрус, той боїться подвійно:

Щоб не звалилася крівля на голову, а під ногами

Щоб не розверзла природа зненацька печер глибодонних,

Де, широченною зяючи прірвою, мов розщепившись,

Купу своїх же розвалин жахливих земля поховала б.

Отже, хоч як там себе не заповнюй, що небо з землею

Будуть незмінні в віках, при міцному постійно здоров'ї,

Все ж, коли дійсна зринає загроза в нас перед очима,-

Крім усіх інших страхів, ще такий тоді жалить людину:

Що, коли враз під ногами земля западеться і рине

В прірву, а з нею, туди ж,- і речей найповніша сукупність,

Ген аж до дна, і в руїну обернеться світу споруда?

Дивним насамперед те видається, що в морі ніколи

Не прибуває води, хоча стільки її звідусюди

В нього впадає: за хвилею хвилю женуть туди ріки;

Ще ж, окрім того, дощі перелітні візьми до уваги,

Зливи рясні, що моря засівають і зрошують землі;

Ну, а джерела, що з дна б'ють морського? Та в цілому все це -

З водами моря коли порівняєш - не більше краплини.

Що ж дивуватися тут, що не більшає море велике?


Зваж і на те, що вода випаровує, сонцем нагріта;

Так із одежі, промоклої наскрізь, жагуче проміння

Досуха всю витягає вологу, що в ній назбиралась.

Море ж, яке не візьми, величезні займає простори.

То, хоч яку непомітну частинку води почерпнуло б

Сонце з якогось окремого місця поверхні морської,-

З обширу моря всього величезну бере воно здобич.

Далі й вітри, що немов замітають рівнини хвилясті,

Можуть чимало забрати води, адже бачимо часто,

Як за одну тільки ніч висихає розмокла дорога:

Вчора в'язкою була вона; груддям - сьогодні взялася.

Можуть і хмари, як вище вказав я, багато вологи

З поля морського собі загребти, щоб її по дорозі

Порозсівати то тут, то десь там - по цілому світу,

Хай-но вітри понесуть їх, готових дощами пролитись.

Пористе, врешті, є тіло землі, та й поєднане тісно

З морем, адже його хвиля довкіл набігає на берег,

От і висновуй, що в море - з землі напливає волога,

Ну, а з солоного моря вона потрапляє у землю

І, відворотну лишивши в ній гіркість, немов на цідилку,

Знову до всіх повертається витоків, а відтіля вже,

Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає

Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.

Зараз - чому так буває часами, що крізь горловину

Етни вогонь виривається стрімко таким полум'яним

Вихором, я поясню. Незвичайна-бо це, що й казати,

Буря багряна, яка, захопивши поля сіцілійські,

Погляди всіх, що довкола жили, привернула до себе.

Грізне видовище неба у кіптяві, в іскор шуганні

Страхом, чеканням біди переймало серця очевидців;

Думали: чи не новий якийсь лад обирає природа?

Тут і проникливе, й широко глянути мусиш на речі,

Кинути погляд туди і сюди, геть усе з'ясувати.

Передусім тобі слід пам'ятати, що всесвіт - незмірний.

Слід уявляти, наскільки порівняно з ним невеличке

Небо-дрібна того всесвіту частка: воно ж іще менше,

Ніж у зіставленні з цілим земним видноколом - людина.

Щойно продумаєш те і речам тим усім, як то кажуть,

Глянеііг у вічі,- все рідше тоді дивуватися будеш.

Та чи дивується хтось, поміркуй, коли хворого раптом

Жар починає діймать, коли трусить його лихоманка

Чи якась інша біда крадькома прослизне в його тіло?

Часом розпухне нога, дуже часто - і зуби вражає

Гострий, пронизливий біль, до очей добираючись навіть.

Є ще священний вогонь, що повзе нашим тілом і палить

Кожну, яку б не загарбав, частину - всюди проникне.

Це через те, що незмірне багато є в світі насіння

Різних речей; від землі йде чимало хвороб і від неба,

От і вбиваються в силу, й ростуть незліченні недуги.

Сумнівів, отже, нема, що і небо, й земля набувають

Од безконечно пливучого часу аж надто багато

Різних начатків, що здатні нараз колихнути всю землю.

Вихор пустити рвучкий на широкі моря й суходоли,


Повнити Етну по вінця вогнем і запалювать небо.

Адже буває таке: й небосхил палахкоче багряно,

І заливає дощами негода всю землю, як тільки

Випадок більшість начатків води позганяє докупи.

«Так. Але вихор тієї пожежі вже надто великий!»

Що ж... Та звичайна ріка величезною буде для того,

Хто не стрічав іще більшої; так і людина й, скажімо,

Дерево, й що не візьми - велетенськими видатись можуть,

Поки щось більше не трапиться нам із речей того роду.

Все це, одначе, з землею і з небом ще, разом узяте,-

Справді ніщо в порівнянні з усесвітом - сумою сум всіх.

Та поясню тобі все-таки, як той розбурханий пломінь

Раптом із Етни широких горнил вириватися може.

Ось що, по-перше: в основі своїй ця гора - порожниста

І на базальтових майже повсюди печерах оперта.

Ну, а в печерах і вітер буває тугий, і повітря.

Вітер-бо робиться там, де постійно повітря кружляє.

Сам розпалившись, усе навкруги, хай земля це чи камінь,

Він розпікає все дужче та дужче, викрешує в шалі

З них жароносний вогонь, що мигтить язиками багряно.

Стрімко тоді виривається геть із тієї тіснини

Крізь горловину гори і вогонь розкидає далеко,

Й попіл, і диму клуби, мов ріки смолянистої хвилі,

Котить і брили важенні до хмар, наче з пращі, метає,

Отже, будь певен, що діє тут вихор потужної сили.

Ще ж, на широке підніжжя гори набігаючи, море

Хвилю лама раз у раз і шумливий прибій поглинає.

Звідти й печери, тієї гори беручи свій початок,

До горловини повзуть. Через них, отже, вітер і хвиля

Можуть у надра гори пробиватись, 'і потім назовні -

Це вже засвідчує зір - вириватись і полум'я вгору

Гнати стовпом, викидати каміння й піску цілі хмари.

Бо на вершині гори е неначебто кратери; так їх

Там називають, а ми на них кажемо «отвори», «гирла».

Явища є і такі, що для них не одну, а багато

Треба вказати причин, хоч одна тільки буде правдива.

От, коли здалеку тіло бездушне якоїсь людини

Спостережеш на шляху,- мусиш різне тоді припускати,

Щоб і правдиву, між іншими, смерті назвати причину.

Хай ти не скажеш із певністю, що доконало людину:

Голод, недуга, залізо, мороз чи, можливо, отрута,-

Знаєм, однак, що наявна була тут одна з тих можливих

Смерті причин. Саме так і про явища різні міркуймо.

Ніл, що пливе через землю Єгипту, з-між рік одинокий,

Із берегів серед літа виходить, і зрошує ниви,

І в саму спеку нерідко заводнює всю цю країну.

Може, тому що тоді в його гирло широке зустрічні

Б'ють Аквілони,- постійні вітри саме в цю пору року.

Подув їх, отже, сповільнює рух повноводного Нілу,

Хвилі назад, до верхів'їв жене, зупиняє нарешті,

Бо проти плину ріки - сумніватися в тому не варто -

Дмуть ті вітри, надлітаючи ген од холодних сузір'їв;

Ну, а ріка свій початок бере в найжаркішому півдні,


Серед народів, що геть почорніли, обсмалені сонцем,-

Там її витоки, десь у палаючих півдня глибинах.

Може ще бути й таке, що наносить піску цілі купи

Хвиля й загачує гирло ріки ними, поки бурхливе

Море все далі та далі на берег пісок насуває.

От через те й не так вільно ріка може в море вливатись:

Меншає ухил, і хвилі розгін не такий вже могутній.

Може, й така ще тут діє причина, що саме в ту пору

Щедрі дощі її витоки повнять; тоді ж Аквілони

Віють щорічні й женуть туди череду хмар відусюди.

Скопища їх, опинившись на півдні, без сумніву, мусять

У височенні впиратися гори, і там, одні одних

Мов приваливши, збиваються силою в гущу суцільну.

Врешті, можливо, що з гір Ефіопських уже починає

Повнитись водами Ніл, коли сонце, що сяє над світом,

Топить сніги, і струмками біжать вони ген на долини.

Ну, а тепер - щодо всіх тих озер, тих боліт, які мають

Назву «Авернські»: з'ясую властивості їхні, природу.

Спершу про назву саму. Через те їх назвали «Авернські»,

Що для пташиного роду всього ті місцевості - згубні.

Тільки-но птах заблукає туди - в одну мить, мов забувши,

Як у повітрі крилом веслувати, згортає вітрила,

Стрімголов падає вниз, опустивши послаблену шию.

Чи то на землю, якщо пролітав тоді саме над нею,

Чи таки в воду, якщо під ним озеро слалось Авернське.

Є таке місце сумне біля Кум, де, вповиті сірчаним

Випаром, гори димлять, де джерела парують гарячі.

Єсть іще в стінах Афін, де укріплення міста найвищі,

Біля святині Паллади-Трітонії, щедрої діви,

Місце, куди не завернуть ніколи хрипливі ворони,

Навіть тоді, як димлять вівтарі запашними дарами.

Та не тому, що за пильність надмірну бояться страшного

Гніву Паллади, як це у поетів оспівано грецьких,-

Ні. Все пояснення тут - у самій того місця природі.

В Сірії, кажуть, така є місцевість, де четвероногі,

Тільки-но ступлять ногою туди - і якась невідома

Сила їх тут же на землю примушує падати важко,

Мовби підземним богам принесли їх у жертву зненацька.

Та відбуваються всі ці дива на природній основі.

Що за причини породжують їх,- дослідити неважко.

Хай же не вірить ніхто, що в місцевостях тих мусить бути

Брама до Орка, що звідти боги попідземного світу

До берегів Ахеронту спроваджують душі померлих,

Що вихроногі, немовби окрилені, олені можуть

Ніздрями з нір - із переказу знаємо - змій добувати.

Як тим казкам усім, тим побрехенькам до правди далеко -

Слухай: тепер тобі спробую дійсність саму роз'яснити.

Передусім - повторю тобі знов, на що вказував часто:

Містить земля в собі різних речей елементи численні,

З них є поживних багато, що служать життю, та не менше •

Можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину.

Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні

Речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні

Й щодо природи, і щодо будови самої тканини.

Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець.

Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих,

І через ніздрі - багато разючих, шорстких елементів.

1 дотикатись не варто до всього; від дечого треба

Зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне.

Далі розглянути слід, як багато речей для людини

Прямо нестерпні, яке вони враження прикре справляють.

От є, скажімо, дерева окремі, що шкодити здатні

Й тінню своєю: приляже собі хтось під ними в травиці -

Й не відпочинок, а біль голови в тому затінку знайде.

Ще серед гір Гелікона стрімких є таке ж небезпечне

Дерево: запахом квіту свого може вбити людину.

Все це виходить, напевно, з землі, бо ж вона в собі має

Різних речей розмаїте насіння, що в суміші різній

Міститься в ній, а виходить на світ поодинці, окремо.

Запах чадний щойно згаслої лампи занурить у сплячку,-

Хай лиш проникне у ніздрі,- того, хто, запінений, б'ється

Там, де й упав, коли чорна хвороба його підкосила.

Запах задушний бобрового струменя жінку відразу

Хилить до сну: з ніжних рук вислизає у неї барвиста

Тканка, якщо саме в пору ту місячне в неї триває.

Не зрахувати всього, що розслабити може до краю

Тіло людини і аж до основ потрясти її душу.

Врешті, коли ти в купальні паркій надто довго побудеш

Чи у гарячій залежишся ванні по ситнім обіді,-

Часто й не стямишся, як таки в ній у безпам'ять поринеш!

Важко й вугілля б'є в голову чадом своїм, і то зразу

В мозок увійде, якщо попередньо води не напитись.

А при гарячці, коли тремтимо у постелі всім тілом,

Запах вина доконати нас може зараз, мов обухом.

Не помічаєш хіба, що в землі ж виникає смердюча

Сірка, й смола, що з таким же огидливим запахом гусне?

Та й у місцях, де земні розколупують надра залізом,

Щоб до глибоких добратися жил - до золота й срібла,-

Що за нестерпний із надр видихає Скаптенсула запах!

Що за отруйливий чад, що за випар іде з тих копалень!

Досить на рудників глянуть, на лиця бліді їх та впалі!..

Чи не чував ти принаймні, коли вже не бачив, як хутко

Сходить зі світу той люд, як до краплі розтрачує сили,

Змушений в спосіб такий на прожиток собі заробляти?

Випари всі ці, як бачиш, ідуть із землі; це вона їх,

Мов із грудей, видихає назовні, під небо просторе.

Так же й Авернські місця смертоносною силою діють

На перелітних птахів, і та сила з землі йде в повітря,

Щоб отруїти й повітряні плеса на певній ділянці.

Щойно долине на крилах туди будь-який із пернатих,-

І, ціпеніючи враз, на прозору наткнувшись отруту,

Падає стрімко туди, звідки злинув отруйливий подих;

Ну, а як тільки впаде,- там отой же отруйливий подих

Рештки життя вириває з усіх його закутків тіла.

Спершу-бо випар немовби дурманить, та вже коли птиця

Падає стрімко в саме джерело, звідки б'є та отрута,-


Мусить до решти життя в ньому видихнуть, адже довкола -

Все, я сказав би, кишить од тієї страшної зарази.

Може, й таке ще бува, що ця сила, той подих Аверну

Мов пробиває повітряний шар - між землею і птахом,

Отже, лишається там мало що не сама порожнеча.

Щойно до місця того долетить будь-який із пернатих,-

Тут же й ляга на крило, а тоді, обома замахавши,

Все ж не знаходить підтримки в них, марно розтрачує сили;

Ну, а коли й на розпластаних крилах затриматись годі,-

Стрімголов мусить, покірний закону природи, на землю

Падати птах; поки рине крізь ту порожнечу пустельну,

Всю розпорошує душу свою через пори, що в тілі.

Влітку вода холодніша в криниці, тому що при спеці

Ширшають пори землі, й через них утікає в повітря

Все, яке міститься в ній, її власного жару насіння.

Отже, що більше розтратить земля теплоти під час літа,

То холоднішою буде тоді в її надрах волога.

Взимку ж вона, мов зіщулившись од холодів, од морозу,

Всім своїм тілом стискається, от і витискує з себе

У криниці весь той жар, що в глибинах її ще лишився.

Є джерело біля храму Аммона; вода його, кажуть,

Зимна весь день, а гарячою робиться - протягом ночі.

Люди й дивуються: думка така в них, що то до кипіння

Сонце доводить його, коли зникне десь ген під землею

І чорнотою жахливою ніч розіллється довкола.

Звісно, хто думає так, тому, ой, як далеко до правди!

Бо, коли сонце, промінням торкаючись безпосередньо

Голого тіла води, не могло його все ж розігріти,

Хоч таку буйну жарінь воно сипле з високого неба,

Як же здолало б ізнизу, крізь товщу землі перейшовши,

Воду джерельну теплом наситити, прогріть її наскрізь?

Таж через стіни будинків воно лиш мізерну частину

Жару всередину може промінням пекучим загнати.

В чому ж тут річ? Доокіл джерела, безумовно, пухкіша,

Пориста більше земля, ніж десь-інде, й начатки вогненні

Тут, по сусідству з водою джерельною густо рояться.

Тільки-но викотить ніч свої росяні хвилі на землю,

Щулиться тут же земля і стискається глибоко все в ній,

Мовби рукою її хто пригнічував,- так у ту пору

З себе вона в джерело все до решти насіння вогненне

Хутко витискує й воду гарячою робить на дотик.

Потім, як сонце, зійшовши, земні порозширює пори,

Грунт подірявить і жаром пекучим його пересипле,-

Первісні тільця вогню до старих повертаються знову

Гнізд, а тепло, що в воді, геть усе переходить у землю.

Ось чому протягом дня всі джерела стають льодяними.

Сонця проміння, крім того, вражає джерельну вологу,

Що розширяється з дня наростанням од жару тремкого.

Тим-то вона й віддає поступово насіння вогненне

Все до останку; так само, цупкий покидаючи холод,

Лід розпускає вона, всі вузли розв'язавши морозні.

Серед холодних джерел є таке, над яким загориться

Клоччя, як тільки води ним торкнешся, вогнем полум'яним.


І смолоскип не інакше, на хвилі вогнем перейнявшись,

Сяє собі миготливо й пливе, куди вітер повіє.

Дива нема тут, бо в тій же воді аж кишить жароносним

Сім'ям, а ще ж його й з лона землі прибуває чимало,

Щоб через води всього джерела проштовхнутись, а далі -

Вийти назовні, в повітряні обшири випаром теплим.

Та не настільки багато його, щоб вода розігрілась.

Тут ще таке: поодинці крізь товщу вологи пробившись,

Сім'я те знов на поверхні ряди свої щільно змикає.

Так із дна моря Арадського б'є джерело прісноводе,

Струменем сильним довкіл розганяючи хвилю солону.

Та не лише на Арадському: моря рівнина дарує

В інших місцях багатьох мореплавцеві спраглому воду,

Серед солоних - солодку з глибин вивергаючи хвилю,

Отже, й насіння вогню, через воду джерельну прорвавшись,

Може назовні виходити й, роєм осівши на клоччі

Чи смолоскип геть увесь обліпивши, нараз палахнути

В будь-яку мить, адже в тому ж таки смолоскипі, у клоччі -

Сила-силенна від ока прихованих жару начатків.

Не помічав ти хіба, коли часом до лампи нічної

Згаслий наблизимо гніт: ще вогню не торкнувшися навіть,

Він, як і факел, на віддалі полум'ям тут же береться.

Та й не одна якась річ од самої присутності жару

Здалеку, ще й не пройнявшись вогнем, починає горіти.

Силу вогненну й того джерела саме так розуміймо.

Врешті, ще й те поясню, за яким це законом природи

Може залізо до себе притягувать той знаменитий

Камінь, що греки магнітом його недарма йменували,

Бо, як гадають, походить він саме з вітчизни магнетів.

Камінь той справді дивує людей: він утворює часто

Наче ланцюг, що висить, хоч нескріплений, ланка при ланці.

Бачити можна не раз, як тих каменів п'ять, а то й більше,

Так, ніби в низці, висять, ще й на вітрі гойдаються легко.

Знизу один із них липне до одного; кожен черпає

Силу в сусіднього, зверху, щоб нижньому тут же подати:

Так ланцюгом і струмує всякчас того каменя сила.

Тут не одне встановити потрібно, щоб міг ти збагнути

Явище те і до суті його поступово добратись:

Битого шляху нема - треба довго брести манівцями,

А через те прошу більшої пильності розуму й слуху.

Передусім від усіх тих речей, що їх бачимо всюди,

Мусять постійно пливти й розсіватися щонайдрібніші

Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.

Так від окремих речей розпливається запах навсібіч,

Як од річок - охолода,'від сонця - жарінь, а від моря -

Пил водяний, що край берега стіни гризе-роз'їдає.

Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!

Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вдовж побережжя,

Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,

Як із полину готують напій,- і вже гіркість у роті.

Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямках різних

Будь-яка річ - виділяє частки свої хвиля по хвилі,

Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви,


Адже весь час відчуваємо щось: усі речі ми завжди

Бачити можем, пізнати на запах, на слух уловити.

Тут нагадати не зайве нам ще раз, наскільки всі речі

Пористі. Врешті, я думку цю в першій ще висвітлив пісні.

Хоч і на кожному кроці положення те необхідно

Знати, та передусім саме це зачепивши питання,

Мусимо чітко ще раз усвідомити: в кожному тілі,

Хоч би яке ти не взяв,- порожнечі є домішка певна.

От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні

Начебто висіявсь піт, що струмками по стінах збігає.

Все наше тіло так само вкриватись вологою може,

Та й борода в нас росте, пробивається всюди волосся.

Дробиться їжа і, в жили вливаючись, кожну кінцівку

Живить і приріст дає всьому тілові з нігтями включно.

Як через мідь і жара проникає пекуча, і холод -

Чуємо; чуємо й те, як вони через золото й срібло

Легко проходять, коли підіймаємо келихи повні.

Врешті, крізь камінь, що в стінах домів, голоси пролітають,

Запахи різні пливуть, та й мороз через них іде вільно,

Як і вогненна жара, що й залізо проймає так часто.

І, хоча зверху ми всі заборолом небесним окриті,

Сила хвороби таки пробивається ззовні на землю.

Так і негоди, які на землі почались і на небі,

Далі, природно, вертаються знов і на небо й на землю.

Все це тому, що не пористих тіл, повторю, не буває.

Тут ще додаймо: не всі, що від різних речей одлітають,

Первісні тільця повсюди справляють однакову дію,

Та й не всьому, зрозуміло, підхожі в однаковій мірі.

Землю, скажімо, пропалює наскрізь, висушує сонце,

Лід - розплавляє воно, і глибокі сніги, що на плечі

Гір навалилися, змушує танути в жарі проміння.

Врешті, плавиться й віск, як покласти його десь на сонці.

Рідне й мідь під вогнем, розливається золото в ньому;

Шкіру ж і м'ясо він мовби зіжмакує, скручує тісно.

Твердне в воді - під вогнем розжаріле і зм'якле залізо,

Шкіра ж і м'ясо, затвердлі в огні,- од вологості м'якнуть.

Дика оливка - така смакота для всіх кіз бородатих,

Мовби нектар був у ній чи живлющі амброзії соки,

А для людини листки її - щось найгіркіше на світі.

Ще одне: від майорану тікає свиня, бо страшні їй

Пахощі всі, що для роду щетинистих - гостра отрута;

Ми ж од пахучої мазі, буває, до тями приходим.

І навпаки: те смердюче багно, що для нас найгидкіше

Серед усіх нечистот, видно, свиням настільки приємне,

Що зариваються всі в нього жадібно геть аж по вуха.

Тут, видається мені, пояснити доконче потрібно

Ще одне, перше ніж те розглядати, чого ми торкнулись.

Безліч у різних речах, як ми знаємо, пор є, тому-то

Всі вони й щодо природи своєї різнитись повинні -

Мати якісь особливі шляхи, своєрідну природу,

Бо відчуття ж неоднакові-всім притаманні створінням;

Кожне з чуттів на свій лад напливаючі тільця сприймає.

Бачимо ж ми, що одною дорогою звуки проходять,


Іншою - соку поживного смак, а ще іншою - запах.

Тут, як раніше вказав я, залежить усе від природи

Тих, що є в кожному тілі шляхів безконечно мінливих.

Далі. Одне, видається, крізь камінь пропхатися може,

Друге - проникне крізь дерева товщу, крізь золото пройде -

Інше, а ще щось - із срібла та скла вислизає назовні.

Образи - тут, а тепло пропливає десь там, очевидно,

Й тим же шляхом одне тіло від іншого йти може швидше.

Все це залежить від того, що пори, як вище вказав я,-

Різноманітні в природі своїй, що й самі ж таки речі

Теж неоднакові щодо природи й тканини своєї.

Щойно тепер ось, коли встановили ми це й до уваги

Все необхідне взяли, прийняли попередні засади,-

Явища суть уже легко розкриється, тобто причина

Сили тієї, що здатна важке притягати залізо.

Ось що, по-перше, скажу тобі: з каменя мусять роями

Тільця злітать, які геть розганяють собою повітря,

Що заполонює простір між каменем тим і залізом.

Тільки-но звільниться весь отой проміжок, тільки-но пустка

Там запанує на мить,- як одразу, в юрбу позбивавшись,

Первоначатки заліза туди стрімголов усі ринуть,

Ну, а за ними - й кільце поривається всім своїм тілом.

Бо не трапляється речі такої, чиї елементи -

Первісні тільця - так тісно б єдналися поміж собою,

Як нездоланна могуть і холодна жорстокість заліза.

Що ж дивуватися нам, що не може тут бути такого,

Щоб із заліза, як щойно вказали ми, геть виривались

Тілець рої в пустоту, а кільце залишалось на місці -

Мчить і воно їм услід, а зіткнувшись із каменем,- тут же

Висне на ньому, в невидиме з ним увійшовши єднання.

Так, незалежно від напрямку, де тільки звільниться місце,

В будь-який бік, чи то вниз, чи то вгору,- тісною юрбою

Вмить пориваються первоначатки туди, де порожньо.

Справді-бо: зовнішні поштовхи їх понукають до руху -

Вгору злетіти, в повітря, самі вони, звісно, не можуть.

Ну, а щоб легше все те відбувалося, тут додається

Мовби підмога якась тому рухові, ще один поштовх -

Те, що, як тільки навпроти кільця розрідиться повітря

Й майже порожньою, вільною відстань до каменя стане,-

Зразу ж повітря, котре за кільцем, починає немовби

В спину штовхати його і вперед, натискаючи, гнати.

Кожну-бо річ відусіль ненастанно вдаряє повітря.

Тут через те воно може и важке підганяти залізо,

юзо щд порожнеча, раптово поставши, його поглинає.

Щойно повітря те крізь щонайвужчі дороги заліза

До найдрібніших, найглибших часток непомітно проникне,-

Стрімко жене його, наче вітрильник вітри женуть буйні.

Втім, усі речі повітря в собі мусять мати, бо тіло -

Пористе в них, як ми знаємо, й навколо кожної речі,

Мовби її вповиваючи, густо роїться повітря.

Отже, й усе те повітря, що є в серцевині заліза,

Рухатись мусить весь час, і тим самим, без сумнівів жодних,

Ще й ізсередини б'є в те кільце і до руху схиляє.


От воно й рине, куди спрямувалось,- у бік, де порожнє

Виникло місце, в єдинім до нього прямує пориві.

Часом від каменя то відбігає природа заліза,

То прибігає до нього назад - рівномірно, по черзі.

Бачив я сам, як у мідному посуді кільця стрибають

Самофракійські, й заліза опилки, мов пойняті шалом,

Лиш магнезійський під дном того посуду камінь почують,

Так наче хочуть будь-що утекти, заховатись од нього.

Мідь, що між каменем стала й залізом, такий викликає

Розлад тому, що в залізо спочатку вриваються тільця

Міді й ще вільні проходе його забивають собою.

Слідом - од каменя тілі/ця спішать, але все вже там повне,

Й годі вже їм пропливти, як раніше, крізь пори заліза.

От і вдаряють раз по раз вони об залізну тканину,

Наче прибій; і тому відпихає той камінь од себе

І через мідь жене геть, що без неї - притягує завжди.

Та не дивуйся, що струм того каменя інших ніяких

Не притягає речей. Це тому, що одні з них, наприклад,

Золото, з місця не зрушаться через вагу свою; інші,

Пористі надто, легкі, пропускають потік той крізь себе,

3 ним не стикаючись, тож і не може він їх похитнути;

Дерево, мабуть, нам слід віднести до речей того роду.

Ну, а залізо, природа середня, нехай тільки прийме

Декілька міді часток,- магнезійського каменя токи

Тут же відкинути геть, відігнати його поспішають.

Та не настільки те явище іншим речам невластиве,

Щоб за зразками подібними довго шукать: є чимало

Тіл, що з одним лише тілом якимсь можуть цупко злучитись.

Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння,

Клеєм бичачим із деревом дерево можна з'єднати

Так, що скоріш одірвеш по живому, волокна піддерши,

Дошку від дошки, аніж того клею послабляться пута.

Сік виногрона в джерельній воді розчиняється тут же,

Лиш не олія, що надто легка, й не смола ваговита.

Славної пурпуром сік черепашки єднається з тілом

Вовни так тісно, що їх не розділиш, хоча б у підмогу

Хвилі Нептунові взяв, білину повернуть захотівши

Вовні тій, навіть коли б ціле море ти вилив на неї.

Врешті, хіба не одна тільки річ пов'язати спроможна

З золотом золото? Мідь же хіба не скріпляється з міддю

Оловом білим? А втім, чи не досить уже підбирати

Прикладів різних? Окільних шляхів і тобі не потрібно,

Та не годиться й мені, як то кажуть, топтатись на місці.

Коротко краще сказати про все, кількома лиш словами.

Отже, тіла, які так у будові своїй одні одним

Відповідають, що там, де в одних є заглибина, в інших -

Виступ,- найкращим повинні служити зразком поєднання.

Є ще й такі, що немовби гачками та кільцями можуть,

Цупко зчепившися поміж собою, триматися разом.

Саме така, мабуть, сила залізо з тим каменем в'яже.

Ну, і, нарешті,- про те, що веде до хвороб усіляких

І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може

Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,


Я поясню тобі. Передусім - про це мова йшла вище -

Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,

Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить

Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,

Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.

Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:

Іноді - ззовні, мов тучі й тумани, які напливають

3 обширів неба; часами, в самій же землі закишівши,

Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити

І від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого.

Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна

Неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому

Та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах?

Як же то справді повинні різнитися небо британське -

Й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась!

Як же понтійське різнитися мусить - і те, що прослалось

Ген од Гадесу - й до тих, що зчорніли під сонцем, народів!

Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих

Світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу,

Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри,

Й що не народ - то свої знає він, особливі, хвороби.

На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті

Знана слонова хвороба, й ніде її більше немає.

В Аттіці - занепадають на ноги; в Ахайї - на очі.

Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій

Тіла частині: причиною - різна властивість повітря.

Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться

І починає повітря вороже звідтіль наповзати,-

Як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара,

Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни,-

Врешті, дійшовши до нашого неба,- псує його наскрізь,

Робить подібним собі, а людині - чужим та ворожим.

Отже, ця свіжа біда - несподівана пошесть раптово

Впасти готова на води питні, на посівах осісти

Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах.

Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі,

Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло

Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку.

Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко,

Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари.

Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі,

Ми подамось, над собою небес покривало змінивши,

Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа

Небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли,

Що вже самою появою шкоди нам може завдати.

Саме такою була моровиця - той подув смертельний,

Що повкривав у країні Кекропа могилами поле,

Пусткою місто зробив, безгомінними - жваві дороги.

Бо, зародившись у надрах Єгипту, надлинувши звідти

Через повітря безкрає та понад рівнинами моря,

Впав він, нарешті, на весь нещасливий народ Пандіона -

Цілими юрбами тут і хворіть почали, і конати.

Передусім - голова в них палала від лютого жару,


Й очі запалені, кров'ю підпливши, багряно блищали.

Горло, зчорніле зсередини, в них ненастанно точилось

Кров'ю; роз'ятрені виразки - голосу шлях закривали.

Навіть язик, що душі товмачем є, кривавився в роті,

Млявий, на дотик шорсткий, од хвороби мов здерев'янілий.

Далі, крізь горло у груди вливаючись, сила недуги

Хворим і в серце спливала зболіле, й тоді, похитнувшись,

Падали всі водночас щонайглибші життя загороди.

З подихом кожним із рота розносився сморід нестерпний,

Схожий до того, що кинутий труп розсіває довкола.

Сили духовні ж усі до останньої гинули краплі,

Й тіло втрачало снагу вже на самому смерті порозі.

До невимовних страждань долучалася туга, що з ними

Побіч, їх подруга, йде, і важкий переривистий стогін.

Гикавка вперта не раз нападала на них серед ночі

Й протягом дня і, судомою зводячи м'язи та члени,

Мучила хворих, що й так уже в повній лежали знемозі.

Втім, ти не зміг би помітити в жодного з них на поверхні

Тіла, на шкірі самій, особливого жару, хіба що

Звичне, помірне тепло під рукою б одчув, а тим часом

Виразки, наче при опіках, тілом усім розповзались,

І червоніло воно, мов огнем оповите священним.

Геть усі нутрощі, аж до кісток розпікались; палючий

Жар, аж до шлунку добравшись, кипів там, немов у горнилі.

Навіть найтонша, найлегша тканина вражала недужих-

Тілом усім вони прагнули холоду, свіжого вітру.

Щоб остудити жахливу гарячку, одні з них безтямно

Кидались голими просто в ріку, в її хвилі холодні;

Інші тяглись до криниць і, туди зазираючи спрагло,

Рота роззявивши, в темні глибини їх падали врешті.

Спрага невгасна, суха, що нещасних у воду штовхала,

Поміж ковтком і дощем проливним не робила різниці.

Не відступала хвороба й на мить: непорушне лежали

Мляві тіла. Лікарі лиш плечима здвигали в німому

Страху, розплющені широко бачачи очі стражденних,

І від недуги жахної запалені, і від безсоння.

Різні, крім того, були неминучої смерті ознаки:

Розум і дух каламутились од безнадії та жаху,

Хмурились брови; жорстоким, шаленим обличчя ставало,

Повнились вуха тривожними звуками, дзвоном, а подих

То був короткий, то рідко з грудей виривався, протяжний.

Шия блищала од поту рясного, що лився струмками.

Скупо й насилу з грудей виділялась у хворих при кашлі

З горла солона й рідка шафранової барви мокрота.

Руки судомило їм, і кінцівки всі дрібно тремтіли;

Холод, почавши від стіп, не вагався все вище та вище

Тілом повзти. А коли вже остання хвилина зближалась,

Ніздрі докупи стискалися, ніс видавався гостріший,

Скроні впадали та очі, обличчя холонуло, твердло,

Вищир лице розтягав, напиналася шкіра на лобі,

А після смерті немов крижаним усе тіло ставало.

З восьмим блискучого сонця поверненням чи на дев'ятий

День, як заблисло воно, найчастіше з життям розлучались.

Дехто й тоді ще, траплялось, уникнув сумного загину,

Та не було це рятунком: роз'ятрені виразки й чорна

Із живота течія врешті зовсім снаги позбавляла.

Часто ще з ніздрів забитих точилася кров нездорова,

Що супроводилось болем страшним голови, і від того

Хворий із тіла спадав, до останку втрачав усі сили.

Не помогло, коли хтось пересилив рясне витікання

Крові гнилої: хвороба вганялась у м'язи, в суглоби,

Входила часто й туди, де в людей дітородні частини.

Тільки б на смерті поріг не ступити, наважувавсь дехто

Їх відсікти собі й довше пожить хоч такою ціною.

Деякі ж навіть без рук та без ніг, а, сказати б, зубами

Все за життя ще трималися цупко, а дехто - й без зору.

Ось який гострий запав у них глибоко страх перед смертю!

Деяких під час недуги таке забуття вповивало,

Що не могли вони навіть про себе щось певне сказати.

Хоч на землі, не покриті землею, виднілись повсюди

Сморідні купи - тіла на тілах, та птахи, як і звірі,

То від нестерпного трупного запаху геть одбігали,

То, скуштувавши, відразу ж конали, байдужі до всього.

Втім, у ті дні й не наважувавсь жоден із роду пернатих

Там появитися, та й хижаки кровожерливі з лісу

Не висувались тоді. Переважно й вони від зарази

Всі вигибали. Та передусім - усе плем'я собаче,

Вірне людині, на кожній дорозі звивалось у муках:

Грубо життя виривала із тіл усіх пошесті сила.

Ліків таких не було, щоб однаково всім помагали:

Що покріпляло одних, якийсь час життєдайне повітря

їм дозволяло вдихать і склепіння небес озирати,-

Шкодило іншим, до них наближаючи смертну годину.

Ще одне тут дуже прикро вражало, можливо, найбільше

Гідне жалю: як лише хтось помітив, що й він заразився,

Що невідступна біда і його присудила до смерті,-

Духом упавши, злягав у цю ж мить із журбою на серці

Й, бачачи похорон свій, розлучався з душею відразу.

Втім, і не диво: з одних переходила тут же на інших

Пошесть недуги тієї ненатлої - втоми не знала,-

Падала й на густорунні отари й худобу рогату.

Ось що на похорон - похорон інший весь час накладало.

Бо навіть той, хто своїх, що хворіли, відвідать боявся,

Сам за жадобу таку до життя і за страх перед смертю

Скоро заплату приймав - загибав і ганебно, й жорстоко,

Без допомоги, один,- безсердечності власної жертва.

Хто ж не цурався близьких,- од зарази однаково падав

І тягаря, що нести його сором велів, та благальний

Голос утомлених болем людей, та їх жалісний стогін.

Так умирати найкращим судилося серед найкращих.

Поспіхом, без голосінь хоронили, без людних походів,

Клали покійників будь-як, аби лиш мерщій поховати,

Кожен - свого; вже й без туги та сліз, півживі, повертались.

Потім багато злягало з них, тузі піддавшись, у постіль.

І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала

Туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої.


Вже й пастуха там не видно було - вівчаря, волопаса,

Вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом,

Бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві

Покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив.

Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі

Трупи батьків, а нерідко - й дітей, що з життям розлучались

На бездиханних тілах своїх рідних - і матері, й батька.

Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору

Вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста,

З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась.

Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні,

Й так, що тісніше ставало там,- вищою тіл була купа.

Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу

До водограїв тяглись, а допавшись до них,- помирали:

Воду солодку жадливо п'ючи, забували й дихнути.

Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах

Ти помічав би тіла жалюгідні - людей напівмертвих,

Ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали

Посеред тих нечистот - сама шкіра й кістки, а не люди:

Виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили.

Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна

Купами тіл бездиханних; усі небожителів храми

Трупами вщерть були щільно завалені,- де нещодавно

Храму служителі юрби гостей звідусюди приймали.

Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала

Святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив.

Не зберігався шанований досі обряд похоронний,-

Не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті.

Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились,

Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя.

Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли:

Родичів, кревних тіла - на чужі похоронні складали

Вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же

Факел запалений; сварку там люту заводили й навіть

Бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.