ПРИГОДИ ПІНОККІО - Карло КОЛЛОДІ

Карло КОЛЛОДІ

ПРИГОДИ ПІНОККІО - Карло КОЛЛОДІ

І. ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ, ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ, МОВ ДИТЯ

Був собі колись...

— Король!— вигукнуть одразу мої маленькі читачі.

Ні, малята, ви помилилися. Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.

Не знаю, як воно сталося, але одного дня це поліно потрапило до майстерні дідуся на ім'я АнтонІо, правда, всі називали його майстер Вишня, бо кінчик носа в нього завжди був червоний і блискучий, мов та вишенька.

Нагледівши пеліно, майстер Вишня дуже зрадів і задоволено потер руки.

— Це поліно потрапило до мене вчасно. Зроблю з нього ніжку для столика, — промовив він стиха сам до себе.

Як сказав, так і зробив. Не гаючись, схопив гостру сокиру, щоб обтесати з поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути по ньому, та так і завмер, бо почув тонесенький благальний голосочок:

— Ой, не бийся, боляче!

Можете собі уявити, як здивувався майстер Вишня!

Витріщивши очі, він почав озиратися круг себе. Звідки ж цей тонесенький голосочок? Ніде нікого не видно. Зазирнув під верстак — нікого! Відімкнув шафу, яка завжди стояла замкнена: нікого! Подивився в кошик із стружками й тирсою— нікого! Відчинив двері майстерні й виглянув на вулицю— і там нікого немає. Стривай, а може?..

— Зрозуміло,— усміхнувся він, чухаючи потилицю. — Це мені просто почулося. Ану до роботи.

Знову взяв сокиру і з розмаху рубнув по цурпалку.

— Ой-ой, боляче! — жалісно вигукнув той самий голосочок.

Цього разу майстер Вишня просто скам'янів від подиву: вибалушив очі, роззявив рота, висолопив язика і став схожий на одну з тих фігур, якими прикрашають фонтани.

Трохи отямившись, вій заговорив тремтячим голосом, усе ще затинаючись від страху:

— Звідки ж міг узятися голосочок, що сказав «ой-ой»? Тут нема ані душі. Хіба може дерево плакати і лементувати, як дитина? Просто неймовірно. Оцей цурпалок, звичайнісіньке поліно для грубки, як і багато інших. На ньому можна ще зварити горщик квасолі. Стривай! А може, у ньому хтось сховався? Ну що ж, тим гірше для нього. Ось я йому покажу!

Отак примовляючи, майстер Вишня схопив обіруч бідолашне поліно і почав немилосердно гатити ним об стіну.

Зупинився, прислухався. Чи не чути, бува, знову того жалібного голосочка? Почекав дві хвилини — тихо, п'ять хвилин — тихо, десять хвилин—так само тихо.

— Зрозуміло,— сказав він, силкуючись усміхнутися і куйовдячи свою перуку,—мабуть, усе-таки голосок, що сказав «ой!», просто мені почувся. Ану до роботи!

А що страх його не минув, то він почав для сміливості наспівувати.

Відклавши сокиру, столяр узяв рубанок І заходився стругати поліно. Та тільки-но він пройшовся рубанком по дереву, як почув той самий голосок, що, давлячись від сміху, ледве вимовив:

— Облиш! Ти ж мене лоскочеш!

На цей раз бідний майстер Вишня гримнувся на підлогу, ніби його грім прибив. Коли він отямився і розплющив очі, то побачив, що сидить долі. Обличчя його перекосилось, а кінчик носа, завжди сизо-червоний, став темно-синім від великого страху.

II. МАЙСТЕР ВИШНЯ ДАРУЄ ПО.ЛІНО СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ ДЖЕППЕТТО, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗРОБИТИ З НЬОГО ДЕРЕВ'ЯНУ ЛЯЛЬКУ, ЩО ВМІЛА Б ТАНЦЮВАТИ, ФЕХТУВАТИ І ПЕРЕКИДАТИСЯ ЧЕРЕЗ ГОЛОВУ

В цю мить у двері постукали.

— Заходьте,— сказав столяр, неспроможний звестися на ноги.

До майстерні ввійшов жвавий дідок на ім'я Джеппетто. Та всі сусідні хлопчаки дражнили його Мамалиґою, бо його жовта перука кольором була дуже схожа на кукурудзяну кашу.

Джеппетто мав гарячий і дратівливий норов. Біда тому, хто назве його Мамалиґою! Джеппетто одразу ставав лютий, як звір, і ніщо вже не могло його стримати.

— Добридень, майстре АнтонІо,— привітався Джеппетто. — Що це ви поробляєте на підлозі?

— Навчаю мурахів лічбі.

— Хай щастить вам у цьому!

— Що привело вас до мене, куме Джеппетто?

— Ноги!.. Знаєте, майстре Антоніо, я прийшов до вас щось попросити, коли ваша ласка.

— Я до ваших послуг,— відповів столяр, зводячись на коліна.

— Сьогодні вранці я щось' придумав.

— Що саме?

— Я надумав змайструвати дерев'яну ляльку. Таку, щоб уміла танцювати, фехтувати і перекидатися через голову. З цією лялькою я помандрую по світу заробляти собі на шматок хліба і склянку вина. Що ви на це скажете?

— Молодець, Мамалиґо! — пискнув той самий голосок невідомо звідки.

Почувши, що його назвали Мамалиґою, кум Джеппетто почервонів від люті, як перчина, І сердито спитав:

— Чому ви мене ображаєте?

— Хто вас ображає?

— Ви сказали на мене Мамалиґа.

— Це не я сказав.

— Виходить, я сам? А я знаю, що це сказали ви!

— Ні, не я!

— Ви!

— Ні!

— Так!

Розпалюючись дедалі більше, вони перейшли від слів до діла, вчепились один одному в чуба, дряпалися, кусались і душили один одного.

Коли бійка скінчилася, в руках у майстра Антоніо була жовта перука Джеппетто, а той тримав у зубах перуку столяра.

— Віддай мою перуку! — вигукнув майстер Антоніо.

— А ти віддай мою, і помирімося.

Діди, помінявшись перуками, потисли один одному руки і поклялися бути добрими приятелями довіку.

— Отже, куме Джеппетто, що ви хочете попросити в мене?—сказав столяр примирливо.

— Я хотів би попросити у вас підходяще поліно на ляльку. У вас знайдеться що-небудь таке?

Дуже задоволений, майстер Антоніо одразу підійшов до верстака, щоб узяти поліно, яке нагнало на нього стільки страху. Та тільки-но він простягнув поліно своєму приятелеві, як воно виприснуло з рук і щосили вдарило бідного Джеппетто по тонких ногах.

— Ага! То оце так ви робите людям подарунки? Ви мене замалим не скалічили!

— Присягаюся, це не я.

— А хто? Може, я?

— Це все поліно.

— Знаю, що поліно. Але ж це ви кинули його мені на ноги!

— Я не кидав!

— Брехун!

— Джеппетто, не ображайте мене, бо скажу на вас Мамалиґа!

— Йолоп!

— Мамалиґа!

— Осел!

— Мамалиґа!

— Погана мавпа!

— Мамалиґа!

Почувши, що його втретє назвали Мамалиґою, Джеппетто зовсім оскаженів, кинувся на столяра, і вони знову заходилися гамселити один одного.

Після битви у майстра Антоніо на носі з'явилося ще дві подряпини; а його приятель не дорахувався двох ґудзиків на своїй куртці. Звівши таким чином рахунки, вони потисли один одному руки і поклялися бути щирими друзями довіку.

Джеппетто взяв поліно, подякував майстрові Антоніо і пошкандибав додому.

III. ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ДЖЕППЕТТО РОБИТЬ ЛЯЛЬКУ І ДАЄ ЇХ ІМ'Я ПІНОККІО. ПЕРШІ КАПОСТІ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА

Джеппетто жив у підвальній кімнатці, віконце якої дивилося на сходи. Обставлена кімнатка була дуже бідно: кривий стілець, стареньке ліжко і благенький стіл. У глибині кімнати виднівся камін, де горів вогонь. Але вогонь був намальований прямо на стіні, так само як і горщик, що весело пирхав хмаркою пари, хоч усе здавалося справжнїм-справжнісіньким.

Повернувшись додому, Джеппетто, не гаючись, узявся за Інструменти, щоб вирізати з поліна дерев'яного хлопчика.

— Яке ж ім'я йому дати? —спитав він сам себе. — Назву його ПіноккІо. Це ім'я принесе йому щастя. Я знав одну сім'ю ПіноккІо: батька звали ПІноккіо, матір звали Піноккіо, і всіх дітей звали Піноккіо. І всім жилося добре. Найбагатший з них жебрав на вулиці.

Знайшовши ім'я для ляльки, Джеппетто заходився її робити. Вирізав спочатку чуба, потім обличчя, потім очі.

Уявіть, як він здивувався, побачивши, що очі кліпають і пильно-пильно на нього дивляться. Майстрові стало трохи моторошно, і він сердито спитав:

— Дерев'яні очиська, чого ви на мене витріщилися? Ніякої відповіді.

Джеппетто взявся робити носа. Тільки-но вирізав, як ніс почав рости — ріс, ріс, ріс і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.

Бідний Джеппетто спробував укоротити його. Та чим більше він обрізував І вкорочував цього нахабного носа, тим довший він ставав.

Після носа майстер вирізав рота. І як тільки він скінчив цю роботу, рот почав сміятись і перекривляти його.

— Не пустуй! — гримнув Джеппетто. Ніякої відповіді.

— Годі, кажу тобі! — загрозливо вигукнув майстер. Рот перестав сміятися, зате висунув язика. Джеппетто, щоб не псувати собі настрій, працював далі, не звертаючи уваги на все це.

Після рота він зробив підборіддя, далі шию, плечі, тулуб І руки.

Та ось Джеппетто закінчив руки І відчув, як хтось тягне в нього з голови перуку. Він поглянув угору і побачив свою жовту перуку в руках у дерев'яного хлопчика.

— Піноккіо!.. Зараз же віддай перуку.

Але Піноккіо натягнув перуку собі на голову і мало не задихнувся під нею.

Така нахабна поведінка дуже засмутила Джеппетто. Він мовив до Піноккіо:

— Ах ти, капоснику, ти ще весь не готовий, а вже не поважаєш свого батька! Негарно, хлопче, негарно! — і витер сльозу.

Лишилося зробити ноги. Коли Джеппетто їх вирізав, Піноккіо відразу стукнув його ногою в носа.

— Так тобі й треба, старий дурню! — сказав собі майстер.— Слід було подумати про це раніше. Тепер уже пізно.

Він узяв ляльку попідруки і поставив на підлогу, щоб навчити ходити.

Ноги в Піноккіо зовсім не згиналися в суглобах, і Джеппетто почав водити його за руку, навчаючи ступати крок за кроком.

Коли ноги стали пружними, Піноккіо пішов сам, а далі н побіг. Підскочив до дверей, вислизнув на вулицю й миттю зник з очей.

Бідний Джеппетто кинувся за ним слідом. Марно намагався він наздогнати дерев'яного хлопчика. Цей капосний Піноккіо біг величезними скоками, немов заєць, його дерев'яні ноги стукотіли по бруківці, неначе двадцять пар селянських дерев'яних черевиків.

— Держіть його! Держіть! — гукав Джеппетто.

Та люди на вулиці, побачивши дерев'яного хлопчика, що летів, мов арабський скакун, зупинялися на місці, витріщивши очі, і аж за животи бралися з реготу.

На щастя, нагодився карабінер, який почув увесь цей галас і подумав, що в когось утекло лоша. Він хвацько розкарячився посеред вулиці з твердим наміром зупинити втікача й повернути його хазяїнові.

Піноккіо, ще здалеку побачивши карабінера, який загородив собою всю вулицю, хотів був проскочити в ТОГО МІЖ ногами. Та йому не пощастило.

Карабінер умить схопив ляльку за носа (а той ніс ніби був для того й створений, щоб поліція мала за що хапати) і передав у руки Джеппетто. Старий одразу ж захотів нам'яти пустунові вуха. Та, на превеликий свій подив, не міг їх знайти в Піноккіо. І знаєте чому? Тому що, поспішаючи закінчити роботу, зовсім забув про вуха.

Тоді він узяв дерев'яного бешкетника за шию і повів назад, погрожуючи дорогою:

— Гайда додому. Там я з тобою поквитаюсь, будь певен. У відповідь на це Піноккіо впав на землю і не схотів іти далі. Скоро навколо них зібралася юрба роззяв і нероб. Пішли всякі балачки. Один казав те, другий — Інше.

— Бідний дерев'яний хлопчик,— казали одні,— він правильно робить, що не хоче додому. Цей грубіян Джеппетто приб'є його.

Інші зловтішалися:

— Цей Джеппетто тільки прикидається порядною людиною, а насправді він просто тиран. Особливо до дітей. Якщо віддати дерев'яного хлопчика йому на поталу, він розтрощить сердегу на друзки.

Врешті карабінер, наслухавшись таких розмов, відпустив на волю Піноккіо, а нещасного Джеппетто забрав у в'язницю. Той не міг сказати жодного слова на свій захист, тільки гірко заплакав І по дорозі до в'язниці бурмотів схлипуючи:

— Поганий хлопчисько! Подумати тільки, як я трудився, щоб зробити з нього порядну дерев'яну ляльку! Ну що ж, сам винен! Треба було думати раніше.

Те, що сталося потім,— завеім неймовірна історія, яку ми вам розповімо в наступних розділах.

IV. ПРИГОДА ПІНОККІО З ЦВІРКУНОМ-БАЛАКУНОМ, З ЯКОЇ ВИПЛИВАЄ, ЩО ПОГАНІ ДІТИ НЕОХОЧЕ СЛУХАЮТЬ ЗАУВАЖЕННЯ ТИХ, ХТО ЗНАЄ БІЛЬШЕ ВІД НИХ

Так-от, діти: коли нещасного безневинного Джеппетто тягли до в'язниці, шибеник Піноккіо, звільнившись із пазурів карабінера, подався навпростець через поле додому. Він з розгону, мов цапок або заєць, за яким женуться мисливці, перестрибував через Кручі, живоплоти і рови з водою.

Діставшись до будинку старого майстра,— двері були незамкнені,— Піноккіо увійшов у майстерню. Зачинив двері на засув, з розмаху сів на підлогу і голосно з полегшенням зітхнув.

Та розкошував він так недовго, бо раптом почув дивні звуки:

— Цвір-цвір-цвір.

— Хто мене кличе? — аж кинувся з переляку Піноккіо.

— Це я.

Піноккіо оглянувся і побачив великого цвіркуна, який поволі повз угору по СТІНІ.

— Скажи мені, Цвіркуне, хто ти тут такий?

— Я Цвіркун-балакун, а мешкаю в цім будинку вже понад сто років.

— Тепер це моя кімната,— заявив дерев'яний хлопчик,— і якщо ти хочеш зробити мені приємність, негайно забирайся собі геть не оглядаючись.

— Я не піду звідси доти, поки не скажу тобі великої правди,— відповів Цвіркун.

— Кажи, тільки швидше!

— Горе тим дітям, що бунтуються проти батьків і здуру тікають з дому. Тяжко їм доведеться в житті, і рано чи пізно вони пожалкують про це.

— Цвірчи, Цвіркуне, якщо це тобі до вподоби, а я знаю напевне, що завтра вдосвіта втечу звідси. Бо коли я тут залишусь, то буде мені так само, як і всім іншим дітям: пошлють до школи, і хочеш чи не хочеш, а муситимеш учитися. Мені ж, правду кажучи, аж ніяк не хочеться вчитися, я б залюбки ганявся за метеликами, лазив на дерева й видирав пташині гнізда.

— Бідолашний дурнику! Хіба ти не знаєш, що так ти скоро станеш справжнім ослом і всі з тебе кепкуватимуть і знущатимуться?

— Цить, клятий Цвіркунище! — закричав Піноккіо.

Але терплячий і розсудливий Цвіркун не образився і спокійно вів далі:

— А як не хочеш ходити до школи, то чому б тобі не навчитися якогось ремесла? Чесно заробляти на шматок хліба?

— Хочеш знати чому? — відповів Піноккіо. йому вже уривався терпець.— З усіх ремесел, які є на світі, мене цікавить тільки одне.

— Що ж це за ремесло?

— Їсти, пити, спати, розважатись із ранку до вечора, блукати собі де схочу.

— Май на увазі,— так само спокійно промовив Цвіркун,— що всі, хто присвятив себе такому ремеслу, здебільшого кінчають життя в лікарні або у в'язниці.

— Стережися, клятий Цвіркуниіце... бо лихо тобі буде, як розгніваюсь!

— Бідний Піноккіо, мені щиро жаль тебе.

— Чому це тобі жаль мене?

— Бо ти дерев'яний, але куди гірше те, що й голова в. тебе дерев'яна.

По цих словах розлючений Піноккіо скочив на ноги, схопив з верстака дерев'яний молоток і пошпурив його в Цвір-куна-балакуна.

Може, він і не думав влучати в Цвіркуна, та, мов на лихо, молоток попав просто в голову. Нещасний Цвіркун ледве встиг крикнути «цвір! цвір!» І завмер на стіні.

V. ПІНОККЮ ЗГОЛОДНІВ І, ЗНАЙШОВШИ ЯЙЦЕ, НАДУМАВ ЗАСМАЖИТИ ЯЄЧНЮ, ТА ВОНА ПУРХНУЛА ВІД НЬОГО У ВІКНО

Споночіло. Піноккіо згадав,що він ще нічого не їв, і почув у себе 8 животі бурчання, дуже схоже на скавуління.

Апетит у дітей розгулюється швидко, за мить то вже був голод, а голод цей скоро став вовчим і таким лютим, що в животі мов ножем різало.

Сердешний Піноккіо одразу побіг до вогнища, де кипів горщик, і спробував підняти покришку — подивитися, що там вариться. Але ж горщик був намальований! Уявіть собі відчай бідолахи. Його й так довгий ніс подовшав іще принаймні на чотири пальці.

Піноккіо заметушився по кімнаті, нишпорячи по всіх шухлядах і закутках у пошуках хліба, бодай черствого, бодай скориночки, чи обгризеної собакою кістки, або хоч цвілої грудочки мамалиґи, або риб'ячого хребта, або кісточки з вишні, одне слово, чогось попоїсти. Та не знайшов анічогісінько.

Голод усе дужчав і дужчав, а Піноккіо міг полегшити свої муки тільки позіхаючи. Він позіхав так, що рот розтягався аж до вух, а живота вже ніби не було зовсім.

Дерев'яного хлопчика охопив відчай. Він заплакав, примовляючи:

— Правду казав Цвіркун-балакун. Я справжній негідник: завдав горя батькові і втік з дому. Якби мій батько був тут, я б не вмирав від позіхів. Ой, немає хвороби, гіршої за голод!

Раптом Піноккіо побачив на купці сміття щось кругле й біле, дуже схоже на куряче яйце. Миттю скочив він туди І вже тримав кругленьку річ у руці. Так, це було справжнісіньке куряче яйце!

Радість, що охопила дерев'яного хлопчика, неможливо уявити, не те що описати. Йому навіть здалося, що це сон. Він крутив і крутив яйце в руках, пестив, цілував і примовляв цілуючи:

— Як же його приготувати? Засмажу яєчню... Ні, зварю, щоб не круто. А може, краще випити його сирим? НІ, мабуть, я розіб'ю його і виллю на сковорідку: вийде яєчня. Мені так хочеться з'їсти яйце.

Як сказав, так і зробив. Поставив сковорідку на жаровню, в якій жевріло вугілля, замість олії чи масла капнув трохи води. Коли вода почала парувати, він — трах! — розбив яйце і збирався вилити його на сковорідку. Та замість білка і жовтка з яйця вискочило жваве і дуже ввічливе курчатко. Гарно вклонившись, воно промовило:

— Щиро дякую, синьйоре Піноккіо: ви звільнили мене від тяжкої праці і самі розбили шкаралупу. До побачення, бувайте здоровенькі, на все добре!

З цими словами курчатко випростало крильця і вилетіло у відчинене вікно, тільки його й бачили.

Бідолаха остовпів від подиву та так і стояв, витріщивши очі, роззявивши рота і все ще тримаючи в руках шкаралупки. Отямившись, він почав лементувати, з розпачу бити ногами об 'землю ї нарікати на свою долю:

— Все ж таки Цвіркун-балакун казав правду. Якби я не втік з дому і якби мій батько був тут, я не помирав би з голоду. Ой, яка це жахлива хвороба — голод!

А в животі йому кавчало дужче й дужче. І ПІноккіо, навісніючи від голоду, надумав знову втекти з дому і податися до найближчого села. Він сподівався знайти там якусь милосердну душу, що зглянулась би над ним і дала хоч шматок хліба.

VI. ПІНОККІО ЗАСИНАЄ, ПОКЛАВШИ НОГИ НА ЖАРОВНЮ, І ВРАНЦІ ПРОКИДАЄТЬСЯ БЕЗ НІ

На землю тим часом спустилася горобина зимова ніч. Гуркотів грім, одна за одною спалахували блискавки, ніби хтось на небі раз у раз викрешував вогонь. Холодний рвучкий вітер, люто завиваючи і здіймаючи величезні хмари куряви, нагинав додолу дерева, і вони натужно скрипіли.

Піноккіо страшенно боявся грому і блискавок, але голод був дужчий за страх. І дерев'яний хлопчик вискочив у двері і за якусь сотню стрибків уже біг біля села, висолопивши язика і засапавшись, як собака-гончак.

А навкруги темно і безлюдно. Крамниці зачинені, вікна зачинені, двері будинків зачинені, а на вулиці хоч би тобі який собака трапився. Село ніби вимерло.

Голодний Піноккіо з розпачу схопився за дзвоник біля дверей найближчого будинку і заходився безперервно дзвонити, примовляючи:

— Хтось та відгукнеться.

Справді, у вікні з'явився дідусь у нічному ковпаці і сердито гукнув:

— Чого тобі треба о такій порі?

— Дайте мені трішечки хлібця, коли ваша ласка.

— Зачекай тут, я зараз повернуся,— мовив дідусь, думаючи, що має справу з одним Із тих капосників, котрі собі на роз.вагу дзвонять уночі і будять добрих людей, які вже спокійно сплять.

3а півхвилини вікно знову одчинилося, і дідусь гукнув до Піноккіо:

— Підійди ближче і підстав шапку!

Дерев'яний хлопчик не гаючись став під вікно, і тут на нього линули