Станіслав Лем

Подорож перша «а», або Трурлів Електрибалт - Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

 

Щоб уникнути всіляких претензій та непорозумінь, мусимо пояснити, що це була, принаймні в прямому розумінні, мандрівка в нікуди. Бо Трурль тривалий час зовсім не виїздив з дому, коли не брати до уваги його перебування в лікарнях та недовгочасні поїздки на планетоїд. І все ж з погляду глибокого й вищого розуміння, то була одна з найдальших, аж до меж можливого, експедиція, що до неї будь-коли вдавався цей знаменитий конструктор.

Якось сталось так, що Трурль сконструював лічильну машину, здатну виконувати лиш одну операцію, а саме: вона множила тільки два на два, та й то помилялась. Як про це оповідалося в іншому місці, та машина була дуже амбітна, й суперечка її зі своїм творцем мало не скінчилася для нього трагічно. Відтоді Кляпавцій надокучав Трурлеві, і так і сяк беручи його на кпини, аж той нарешті заповзявся собі сконструювати машину, яка складатиме вірші.

Для цього Трурль зібрав вісімсот двадцять тонн кібернетичної літератури та дванадцять тисяч тонн поезії і заглибився в студії. Коли йому надокучала кібернетика, він переключався на лірику й навпаки. Минув якийсь час, і Трурль зрозумів, що збудувати машину — це звичайнісінька іграшка порівняно з її програмуванням. Програму, закладену в голові звичайного поета, створила цивілізація, в якій він народився; цій цивілізації передувала інша, що так само виникла на грунті ще дальшої, і так аж до початку створення Всесвіту, коли інформації про прийдешнього поета безладно кружляли десь у ядрі первісної туманності. Отож, щоб запрограмувати машину, треба було відтворити якщо не весь Космос від початку, то бодай добрячу його частину. Будь-хто на Трурлевім місці, певна річ, відмовився б від цього завдання, але завзятий конструктор і не думав відступати. Спершу він сконструював машину, що моделювала хаос, і електричний дух витав у ній над електричними водами, потім додав параметр світла, далі — пратуманності й так помалу наближався до першого льодовикового періоду; а все це стало можливе тому, що його машина за п'ятимільярдну частку секунди моделювала сто септильйонів подій у чотирьохстах октильйонах місцях одразу; а коли хтось гадає, що Трурль десь помилився, нехай сам перевірить усі обрахунки. Отож конструктор змоделював зародки цивілізації, кресання кременю й вичинення шкур, ящурів і потопи, чотириногих і хвостатих, потім пралюдину, від якої народилася звичайна людина, а та винайшла машину, і так це еонами й тисячоліттями, у шумі електричних вирів та струмів. А коли моделююча машина ставала затісною для наступної доби, Трурль прилаштовував до неї приставку, аж нарешті з тих приставок утворилося ніби ціле містечко з переплетених дротів і ламп, так що сам дідько не зміг би розібратися в тому лабіринті. Трурль, однак, якось там давав собі раду, і йому тільки двічі довелось переробляти: раз, на жаль, мало не від самого початку, коли вийшло, що Авель убив Каїна, а не Каїн Авеля (бо в одному з електроланцюгів перегорів запобіжник), вдруге він змушений був вертатись усього на триста мільйонів років назад, до середини мезозойської доби, коли заміть природи, з якої походить пращур, від якого походить прассавець, від якого походить прамавпа, від якої походить пралюдина, утворилося щось таке чудернацьке, що замість первісної людини він одержав паперового змія. Мабуть, якась муха впала в машину й зрушила з місця суперскопічний функціональний вимикач. Як не брати цього до уваги, то все йшло напрочуд добре. Були змодельовані античність, і середньовіччя, і часи великих революцій; отож іноді вся машина аж двигтіла, а щоб не розірвало лампи, які моделювали найважливіші досягнення цивілізації, їх треба було поливати водою і обкладати мокрими ганчірками, бо модельований у такому темпі поступ мало не потрощив їх. Дійшовши кінця двадцятого століття, машина почала спершу вібрувати навскіс, а тоді невідомо чому двигтіти, і” Трурль дуже занепокоївся — він навіть приготував певну кількість цементу та кріплення на випадок, якби вона почала розвалюватись. На щастя, усе якось обійшлося; машина проскочила через двадцяте сторіччя й далі помчала рівніше. Нарешті з'явилися, кожна по п'ятдесят тисяч років, цивілізації досконалих розумних істот, з яких походив і Трурль. І в резервуар падала шпуля змодельованого історичного процесу; а було тих шпуль стільки, що хоч би скільки дивився в бінокль з верхівки машини, а кінця цій лавині не побачив би, і все це заради того, щоб збудувати якогось там римотворця, хай навіть і пречудового! Але такі вже наслідки наукового запалу. Насамкінець програми були готові, і тепер треба було вибрати з них найсуттєвіше. Інакше навчання електропоета тривало б багато мільйонів років.

Два тижні закладав Трурль для свого майбутнього електропоета загальні програми; потім настроював логічні, емоційні та семантичні контури. Хотів уже був запросити Кляпавція на проби, але передумав і спершу пустив машину сам. Вона одразу ж виголосила звіт про полірування кристалографічних шліфів до початкового курсу малих магнітних аномалій. Тоді конструктор послабив логічний і підсилив емоційний контур. На машину спершу напала гикавка, потім плач, нарешті вона через силу пробелькотіла, що життя — жахливе. Він підсилив семантику й зробив приставку волі. Тепер машина проголосила, що віднині конструктор має у всьому її слухатись, і наказала добудувати собі ще шість поверхів над уже готовими дев'ятьма, щоб їй можна було поміркувати над сутністю буття. Він поставив їй філософське реле; тоді машина зовсім перестала озиватися до господаря й тільки била струмом. Трурль дуже довго умовляв її заспівати коротенької пісеньки “Жабка й бабка в одній хатці”, але цим її вокальний хист і вичерпався. Він почав угвинчувати, натискувати, підтягувати, послаблювати, регулювати, поки йому не здалося, що краще вже не може бути. Тоді машина почастувала його таким віршем, що він подякував небесам за свою передбачливість: як же глузував би Кляпавцій, почувши ці понурі римування, заради яких Трурль вимоделював усю історію Всесвіту та всіляких можливих цивілізацій! Трурль поставив шість протиграфоманських фільтрів, але вони поламались, як сірники; він змушений був робити їх з корундової сталі. Ну а далі вже пішло: він розладнав машину семантично, увімкнув генератор рим і мало не висадив геть усе в повітря, бо машина раптом зажадала стати місіонером серед убогих зоряних племен. І тоді, майже в останню мить, коли він уже ладен був кинутись на машину з молотком у руках, йому сяйнула рятівна думка. Він викинув усі логічні контури і вставив натомість пристяжні егоцентризатори з нарцистичним зв'язком.

Машина захиталася, засміялася, заплакала й повідала, що болить їй щось на четвертому поверсі, що все їй набридло, що життя — чудне, а всі — підлі, що вона, мабуть, скоро помре й хотіла б тільки одного: аби про неї пам'ятали, коли її тут уже не стане. Потім попросила дати їй паперу. Трурль з полегкістю зітхнув, вимкнув її і пішов спати. Вранці подався до Кляпавція. Той, почувши, що має бути присутній при пускові Електрибалта (так Трурль вирішив назвати свою машину), покинув усю свою роботу й пішов, як стояв,— так йому кортіло на власні очі побачити приятелеву поразку.

Трурль увімкнув спершу контури розжарення, потім дав слабкий струм, кілька разів лункими бляшаними східцями вибіг нагору — Електрибалт скидався на величезний судновий двигун, весь у сталевих гратках, покритий клепаною бляхою, з безліччю циферблатів та клапанів,— і нарешті, стежачи за рівнем анодної напруги, збуджено промовив, що почне з маленької імпровізаційки, поки машина розігріється. Потім, певна річ, Кляпавцій зможе давати приладові, які тільки йому заманеться, теми до віршування.

Коли покажчики підсилення струму зафіксували, що ліричний тиск піднявся до максимуму, Трурль тремтячою рукою ледь крутнув великий вимикач, і машина відразу ж хрипкуватим, але чарівним голосом промовила:

— Хрестибочок паціонкоцевічарохрестофонічний.

— І це все? — надзвичайно чемно запитав по довгій паузі Кляпавцій.

Трурль тільки прикусив губи, дав машині кілька струмових штурханів і ввімкнув знову. Цього разу її голос був значно чистіший; ним справді можна було замилуватися, цим урочистим, не без привабливої вібрації баритоном:

 

Апентула невдосек, це буде грувасне!

В кут турмеля запрухне, костру байту ночі,

Поспиташі знімуті, висвірлі урочі,

А корисливі порсачі догремно вичкасне!

 

— По якому це? — запитав Кляпавцій, з олімпійським спокоєм спостерігаючи, як Трурль у паніці бігав біля пульту. Нарешті, розпачливо махнувши рукою, Трурль прогупав сходами сталевого велета нагору. Було видно, як через відчинені люки він рачки вповз всередину машини, як він там грюкав, лаючись на всі заставки, як щось пригвинчував, брязкав ключами, як виповз і щодуху біг до іншого помосту* Під кінець Трурль з переможним вигуком викинув перегорілу лампу, яка розбилась об підлогу за крок від Кляпавція, і, навіть не перепросивши за таку необережність, поспіхом вставив на місце старої нову лампу, витер забруднені руки м'якою ганчіркою і заволав згори до Кляпавція, щоб він увімкнув машину. Пролунали слова:

 

Три, самоліж виверстне, рризач тоне вздовжми,

Апелайда соколиста боровайку здерне.

Грені малополісну ті преславські стровжми,

Аж бамба ця відмурчить і гола поверне.

 

— Вже ліпше! — не зовсім упевнено вигукнув Трурль.— В останніх словах уже був зміст — помітив?

— Якщо це все...— мовив Кляпавцій, що був цієї миті втіленням вишуканої чемності.

— До дідька! — ревнув Трурль і знову щез у машині; там гуркотіло, гуло, чути було тріск розрядів і приглушені конструкторові прокльони. Нараз він виставив голову з невеличкого люка на четвертому поверсі й гукнув: — Натисни тепер!

Кляпавцій так і вчинив. Електрибалт здригнувся від низу до верху й почав:

 

Спраглий млетини бредної, литкастий анеле,

Самочпаку мімайки...

 

Раптом він урвав, бо Трурль люто шарпнув за якийсь кабель, там щось захарчало,— і машина замовкла. Кляпавцій зайшовся таким сміхом, що аж сів на підлогу. Трурль кидався то туди, то сюди, нараз щось тріснуло, луснуло, і машина дуже поважно й спокійно виголосила:

 

Заздрість, пиха, егоїзм — ницості ознака,

Те збагне один простак, як піде в атаку

Й на змагання стане він проти Електрибалта,

Загука Кляпавцій пробі аж із того ґвалту.

 

— Ага! Бачиш? Епіграма як на замовлення! — вигукнув Трурль, збігаючи вузькими спіральними східцями все нижче й нижче, аж мало не впав до обійм свого колеги, що, прикро вражений, вже не сміявся.

— Убозтво! — одразу ж сказав Кляпавцій.— До того ж це не він, це ти!

— Як то — я?!

— Ти вклав усе те заздалегідь. Впізнаю цей примітивізм, безсилу злостивість, жалюгідні рими.

— То прошу! Зажадай чогось іншого! Чого хочеш! Ну, чому мовчиш? Боїшся, еге ж?

— Ні, не боюсь, а думаю,— промовив роздратований Кляпавцій, силкуючись вигадати якнайскладніше завдання, бо мав слушність, коли вважав, що суперечкою нелегко буде вирішити, досконалий чи не досконалий вірш, складений машиною.

— Нехай складе вірш про кібернетику! — сказав він раптом.— Щоб там було щонайбільше шість рядків, а в них — про кохання й зраду, про музику й негрів, про високі сфери, про нещастя й про кровозмішування, і щоб усе це римувалось, і щоб усі слова починалися на “к”.

— А повного викладу загальної теорії безконечних автоматів там часом не повинно бути? — ревнув допечений до живого Трурль.— Не можна ставити таких ідіотських умов...

Але він не скінчив, бо саме в ту мить у залі пролунав солодкий баритон:

 

Кипріян-кіберотоман королівську кралю

Коло клумби колисав, конваліями квітував...

 

— І що ти на це? — взявся Трурль руками в боки, а Кляпавцій, не роздумуючи, вже наказував:

— А тепер на “г”! Чотиривірш про істоту, яка була б водночас машиною мислячою і бездумною, запальною і жорстокою, яка б мала шістнадцять наложниць, крила, чотири мальовані скрині, в кожній по тисячі золотих талярів з профілем імператора Мурдеброда, два палаци, і яка б живилася убивствами, а також...

 

Гнівний Генек-генератор

губи гриз, гримаса грізна...—

 

почала машина, але Трурль підскочив до пульта, натиснув вимикач і, затуливши його власним тілом, сказав здушеним голосом:

— Таких нісенітниць більше не буде! Не дозволю марнувати такий великий талант! Або замовляй пристойні вірші, або на цьому кінець!

— А що, це погані вірші? — почав Кляпавцій.

— Ні, це якісь головоломки, ребуси! Я не конструював машини для ідіотських кросвордів. Це буденна проза, а не високе мистецтво. Прошу дати тему, хоч би й складну...

Кляпавцій думав, думав, нарешті, наморщивши лоба, сказав:

— Гаразд. Нехай буде про кохання і смерть, але щоб усе це мовою вищої математики, а саме алгебри тензорів. Може бути також вища топологія й аналіз. І при цьому еротично сильне, навіть зухвале, до того ж у кібернетичних сферах.

— Ти, певне, з глузду з'їхав! Математика про кохання? Ні, в тебе не все гаразд з головою,— почав Трурль. Але й він, і Кляпавцій раптом замовкли, бо Електрибалт почав декламувати:

 

Несмілий кібернетик-екстреміст

Не знав, чи є кохання, чи нема.

Та по натурі був він оптиміст,

Програмував, моделював, і недарма...

 

Де не глянь, лапласьянці з вечора до ранку

І векторні орти з ранку і до темна!

Ближче, контрзображення! Уже час буремно

Стиснути кохану в обіймах на ґанку!

 

Він напівметричний дрож в ритмі неспокійнім

Змінить в групи оборотів і зв'язок зворотній,

І то такий іскрометний, такий безтурботний,

Що злютуються вони у порусі рвійнім!

 

Слухай, класе трансфінальний! Величино сильна!

Непримарний континіум! Праструктура біла!

Віддам Стокса й Крістофелла — бо саме до діла,—

Щоб похідна у кохання була для нас спільна.

 

Твоїх просторів скалярних хащі буйнолисті

Хай побачить занурений в Теорему Тіла,

Кіберіадо кипарисів, бімодально ціла

В градієнтах, розмножених в польотах вогнистих!

 

О, не зазнає насолоди той, хто новизну

У простір Вейля й Браувера вчення з топології

Внесе недбальство без належних хронологій,

Досліджуючи Мебіуса вічну кривизну!

 

О комітенте, безліч почуттів складних

Твої безцінні і лиш тим відомі,

Хто, відчуваючи параметрів недомір,

В наносекундах гине, згоряє серед них!

 

Як пункт, що входить до голонімічної системи,

Позбавленої координат нуля асимптотою,

Так в останній проекції останньої ласки доторк

Кібернетика вбиває від любовних взаємин.

 

На цьому й закінчився поетичний турнір, бо Кляпавцій зразу ж пішов додому, запевнивши, що вернеться незабаром з новими темами. Та більше він не приходив, побоюючись, що дасть Трурлеві ще один привід для гордощів; а той скрізь розголошував, ніби Кляпавцій утік, не зумівши приховати свої емоції. На це Кляпавцій відповів, що у Трурля, відколи він збудував свого Електрибалта, не все гаразд з головою.

Минув якийсь час, і чутка про геніального електричного поета дійшла до справжніх, тобто звичайних поетів. Украй обурені, вони постановили ігнорувати машину, проте знайшлося все ж кілька цікавих, що потай вибралися до Електрибалта. Той прийняв їх гречно, в залі, де було вже повно списаного паперу, бо він творив безперервно вдень і вночі. Поети були авангардисти, а Електрибалт творив у класичному стилі, бо Трурль, який мало розумівся на поезії, в основу програм натхнення поклав твори класиків. Прибулі, поглузувавши з Електрибалта, так що в того мало не полускалися катодні трубки, пішли з тріумфом. Але машина мала самопрограмування, а також спеціальний контур амбіційного підсилення із запобіжниками на шість кілоампер, отже, за недовгий час усе круто змінилося. Вірші стали невиразні, багатозначні, кучеряві, магічні й зворушливі, майже геть незрозумілі. Тож, коли прибула наступна група поетів, щоб познущатися й покпинити з машини, та озвалася до них такою сучасною імпровізацією, що вони аж подих затамували; а другий вірш спричинився до серйозного захворювання одного з поетів старшого покоління, котрий мав дві державні нагороди і чиє бронзове погруддя стояло в міському парку. Відтоді жоден з поетів не міг утриматися від згубної спокуси викликати Електрибалта на ліричний двобій — і приходили поети звідусіль, і тягли з собою набиті рукописами мішки та портфелі. Електрибалт давав можливість прибулому декламувати, причому одразу ж схоплював алгоритм його поезії і, виходячи з нього, відповідав віршами, витриманими в такому ж дусі, але кращими у двісті двадцять — триста сорок сім разів.

3а якийсь час він досягнув такої майстерності, що одним-двома сонетами валив з ніг засмученого барда. Та це була, мабуть, його найгірша вада, бо виявилося, що змагання не зачіпали тільки графоманів, котрі, як відомо, не відрізняють добрих віршів від поганих; усі вони виходили від Електрибалта безкарно, і лише один зламав ногу, спіткнувшись біля виходу об велику, свіжісіньку епічну поему Електрибалта, що починалася словами:

 

Темінь і пустка, похмура скорбота,

Слід ледь помітний, а чи нереальний.

І вітер шалений, і погляд криштальний,

І кроки, неначе вертається рота.

 

Зате справжніх поетів Електрибалт просто-таки валив з ніг, хоча й не робив їм нічого поганого. А все ж спочатку один літній лірик наклав на себе руки, а потім два авангардисти стрибнули з високої скелі, яка за фатальним збігом обставин стирчала саме край дороги, що вела від Трурлевої садиби до залізничної станції.

Поети негайно організували кілька мітингів, протестуючи й вимагаючи, щоб машину було закрито, але, окрім них, ніхто й уваги не звернув на феномена. Навпаки, редакції газет навіть раділи, бо Електрибалт, що писав одночасно під кількома тисячами псевдонімів, мав на кожну оказію готову поему потрібних розмірів і та загальновживана поезія була така, що громадяни виривали газети з рук одне в одного, й на вулицях можна було побачити осяяні щастям обличчя, неземні усмішки або почути тихі схлипування. Електрибалтові вірші знали всі, повітря тремтіло від блаженних рим, а вразливіші натури непритомніли, приголомшені спеціально сконструйованими метафорами чи асонансами. Але цей велет поезії завбачив і такі оказії, бо негайно творив відповідну кількість сонетів, які протверезвлювали.

Сам Трурль мав від свого досягнення чимало клопоту. Класики, бувши людьми похилого віку, не завдавали йому прикрощів, коли не зважати на камінці, якими вони систематично вибивали йому шибки, та певні субстанції, що їх ми не називатимемо тут на ймення, якими вони закидали дім конструктора. Гірше було з молоддю. Якийсь юний поет, що його вірші відзначалися великою ліричною силою, а сам він — фізичною, добряче відлупцював Трурля. Коли конструктор лежав після того випадку в лікарні, події розгорталися далі. Що день — то нові самогубства, нові похорони. Біля воріт лікарні чергували загони, і вже чути було стрілянину, бо замість рукописів поети приносили в портфелях самопали, пускаючи в сталевого Електрибалта кулі, які, проте, не завдавали йому жодної шкоди. Повернувшись додому, хворий конструктор у розпачі вирішив якось уночі власноручно розібрати створеного ним генія.

Коли він, трохи накульгуючи, підійшов до машини, вона, зауваживши в його руці обценьки й вираз відчаю в очах, вибухнула такою пристрасною лірикою, благаючи про милосердя, що розчулений Трурль пожбурив інструменти геть і повернувся до себе. А Електрибалт і далі продукував нові твори, котрих на підлозі було вже мало не до пояса. Вся зала сповнювалась шурхотливим океаном паперу.

А коли наступного місяця прийшов рахунок за витрачену машиною електроенергію, у конструктора потемніло в очах. Він охоче порадився б зі своїм давнім другом Кляпавцієм, але той наче крізь землю провалився. Поміркувавши, Трурль одного разу вночі перетяв дріт, яким подавався електричний струм, розібрав машину, навантажив на корабель, вивіз її на один невеличкий планетоїд і там знову зібрав, умонтувавши їй як джерело творчої енергії атомний реактор.

Потім він тихцем повернувся додому. Але історія на тому не скінчилася, бо Електрибалт, позбавлений змоги друкувати твори, почав передавати їх на всіх діапазонах радіохвиль, від чого екіпажі та пасажири ракет впадали в стан ліричного заціпеніння, а вразливі натури зазнавали тяжких нападів захвату з подальшим отупінням. З'ясувавши в чім річ, керівництво космонавтики офіційно звернулося до Трурля з вимогою негайно ліквідувати машину, яка своєю лірикою порушувала громадський спокій і загрожувала здоров'ю пасажирів.

І тоді Трурль почав ховатись. На планетоїд послали монтерів, щоб вони запломбували в Електрибалта ліричний слововилив, але він приголомшив їх кількома баладами,— і посланці не виконали свого завдання. Тоді послали глухих, проте Електрибалт руками передав їм ліричну інформацію. Почалися відверті розмови про потребу каральної експедиції або про бомбардування електропоета. Аж тут його придбав один володар із сусідньої зоряної системи й перевіз разом із планетоїдом до свого королівства.

Тепер Трурль міг уже не ховатись і полегшено зітхнув. Щоправда, на південному небосхилі час від часу можна було побачити вибухи супернових зірок, яких не пам'ятають і найстаріші люди; ходять непевні чутки, начебто це має якийсь зв'язок із поезією. Мовляв, той володар з дивної примхи наказав своїм астроінженерам підключити Електрибалта до сузір'я Білих Гігантів, внаслідок чого кожна строфа вірша перетворювалась на величезні протуберанці сонць, так що найбільший поет Всесвіту передає свої вірші пульсуванням вогню одразу всім безконечним галактичним безодням. Одне слово — той великий король зробив його ліричним мотором сузір'я Вибухових Світил. Якщо й була в тому хоч крихта правди, то все те коїлося занадто далеко, щоб могло потривожити Трурлів сон. А Трурль усіма святими заприсягся ніколи вже не братися до кібернетичного моделювання творчих процесів.

 



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.