Станіслав Лем

Подорож шоста, або як Трурль і Кляпавцій створили демона другого порядку, аби розбійника Морданя перемогти - Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.


“Від народів Більших Сонць ведуть на південь два караванні шляхи. Перший, давній, від Чотиризір'я до Гаврозаврона, зірки вельми підступної, з мінливим блиском, котра, пригасаючи, стає схожою на Карлика Абаситів, через що подорожні, часто помиляючись, потрапляють у Чорну Пустелю, і лиш один караван з дев'яти щасливо з неї виходить. Другий шлях, новий, Імперія Мірапудів відкрила, коли її невільники-ракетники пробили тунель завдовжки в шість мільярдів промиль крізь Білий Гаврозаврон.

Північний вхід до тунелю так слід шукати: від останнього з Більших Сонць протягом семи електричних отченашів курс просто на Полюс тримаючи. Потім малим галсом — ліворуч, доки з'явиться вогниста стіна,— тобто бік Гаврозаврона, а в ньому, як чорну цятку в білому полум'ї, видно отвір тунелю. Звідси лети, мов куля, просто вниз, нічого не боячись, бо вісім кораблів борт у борт можуть пройти тунелем; ніде більше не побачити краєвиду, схожого на той, який видно крізь бортові ілюмінатори. Спершу промайне Вогнепад Жаропилів, а далі вже залежно від погоди; коли нутрощі зірок розбурхані магнетичними бурями, котрі клубочаться за один чи два мільярди миль далі, видно великі вузли полум'я та його розжарені артерії з тромбами білого вогню, а коли буря ближча чи насувається тайфун Сьомої Сили, то тремтить склепіння, мовби біле тісто жару от-от мало впасти, та це лише так здається, бо воно летить, а не падає, і горить, а не згоряє, утримуване підпорами Потужних Полів. Дивлячись, як набрякає Протуберанційна М'якоть, а джерела довгих блискавиць, що їх звуть Пекельцями, стугонять і насуваються, слід міцніше стиснути штурвал, бо тут потрібно мати неабияку стерничу вправність, і дивитися слід не в карту, а в сонячні нутрощі, бо ніхто не пройшов так само той шлях двічі. Немов багнетом убитий в Гаврозаврон, тунель увесь звивається, крутиться і здригається, як вуж під ударами; тому слід весь час тримати очі широко розплющеними, не розлучатися з рятівним льодом, що прозорими бурульками оточує скло шоломів, і пильно вдивлятись у вогненну стіну, що мчить на тебе, випинаючись і гугочучи язичиськами полум'я, вогню, і, чуючи, як шкварчить, шмагана вогнем і облизувана сонячним жаром, обшивка корабля, ні на що, крім власної спритності, не покладатися. А водночас слід зважати й на те, що не кожен порух вогню і не кожен поворот тунелю неодмінно є ознакою зоретрусу чи обвалу білих океанів жару, отож, затямивши це, досвідчений стерничий не буде намарно вдаватися до помп, щоб згодом досвідченіші не взяли його на глум, що хотів краплиною аміаку остудити одвічне палахкотіння зорі. А коли хтось запитає, що робити, коли корабель справді потрапить у зоретрус, йому будь-хто з бувалих зореплавців одразу скаже, що тоді лишається зітхнути, бо на більше приготування до смерті часу все одно не вистачить, а очі можна, залежно від бажання, або заплющити, або розплющити, бо їх однаково прохромить вогонь. Але таке лихо трапляється надзвичайно рідко, бо клямристі клямри, встановлені Мірапудовими Імпериками, як слід тримають склепіння і взагалі швидкісна крізьзоряна подорож поміж блискучими вигнутими люстрами Гаврозаврона досить приємна. Цілком слушно також говорять, що коли хтось потрапив до тунелю, то швидко з нього вийде, чого, навпаки, не скажеш про Чорну Пустелю. А якщо навіть раз на століття тунель зіпсує зоретрус, однаково іншої дороги, крім цієї, немає. Як свідчить сама назва, Пустеля чорніша від ночі, бо світло сусідніх зірок не зважується падати на неї. Товчуться там, як у мортирі, з жахливим бляшаним скреготом рештки кораблів, які через зрадливість Гаврозаврона збилися з дороги й порозколювалися в обіймах бездонних вирів, щоб під тиском невблаганної гравітації кружляти так аж до останнього оберту галактики. На схід від Чорної Пустелі розташоване королівство Слизькощелепих, на захід — Окоруких, а на південь біжать до легшої сфери блакитної Лазуреї дороги, густо всіяні смертовиськами, а далі — до полум'янолистого Мургунда, де кривавиться архіпелаг беззалізних зірок, званий Каретою Алькарона.

А сама Пустеля, як про це вже йшлося, так само сповнена чорноти, як сонячний пасаж Гаврозаврона — білизни. Та не все лихо там від вирів, від піску, що потоками сиплеться з висоти, і шалених метеоритів,— адже ходять чутки, що в невідомому місці, в похмурих нетрях, на незвіданій глибині з давніх-давен сидить собі певне створіння, а може,— нестворіння, що його звуть Незнанцем, бо той, хто дізнався б його справжнє ім'я, зустрівшися з ним, уже нічого світові не розкаже, бо його вже не побачить. Розповідають, що Незнанець той — розбійник-чародійник і що живе він у власному замку, збудованому з чорної гравітації, що рови в тому замку — вічна громовиця, мури його — абсолютне небуття, що його вікна сліпі, а двері глухі; Незнанець чатує на каравани, а коли розбере його великий голод за золотом і кістяками, він дмухає чорним порохом у диски дороговказів, а як погасить їх і спровадить мандрівників з безпечного шляху на манівці, вихором вихоплюється з небуття, стискає їх обручами і тягне в ніщо свого замку, пильно стежачи, щоб не загубити найменшої рубінової шпильки — такий уже він у своїх страхіттях акуратний. А потім уже тільки пообгризані уламки кораблів випливають з нізвідки і кружляють по пустелі, а слідом за ними довго летять заклепки, як кісточки, виплюнуті з пащі монстра-Незнанця. Але відколи невільничою працею ракетників-мурашок пробито гаврозавронівський тунель і космічний флот поплинув цим найсвітлішим у світі руслом, шаленіє позбавлений здобичі Незнанець, і жаром свого гніву так розвіює морок Пустелі, що його тіло просвічує крізь чорний мур гравітації, наче кістяк почвари, яка фосфоресціює у своїй труні. Дехто з мудрагелів каже, що його взагалі нема й ніколи не було. Добре їм так говорити й, певне, легко, бо важче пробувати змалювати незбагненні речі, сидячи десь у літній тиші далеко від Чорноти і Жарів. Не вірити в монстра легко, важче його перемогти і втекти від його огидної жадібності. Хіба ж не поглинув Незнанець самого мургундського Кібернатора з вісімдесятьма особами почту на трьох кораблях, так що нічого від тих магнатів не залишилось, крім надгризених пряжок, знайдених селянами Малої Соляри, викинутих на їхній берег туманним прибоєм мороку? Хіба ж не пожер він їхніх мужів без ліку, нещадно і немилосердно? Отож нехай тиха електрична пам'ять вшанує тих непохованих, якщо не знайдеться когось, хто б помстився по-лицарськи їх убивці згідно з прадавнім зоряним правом”.

Все це вичитав Трурль котрогось разу у спорохнявілій від давності книзі, купленій випадково у якогось перекупця, тож відразу поніс її до Кляпавція і прочитав ще раз голосно про всі ці дивовижні речі, бо вони дуже припали йому до вподоби.

Кляпавцій, як премудрий конструктор і знавець Космосу, звиклий до сонць і туманностей всілякої масті, тільки посміхнувся, кивнув головою і каже:

— Сподіваюся, що ти не віриш жодному слову цієї байки?

— А чого б мав не вірити? — обурився Трурль.— Поглянь, тут є навіть чудова гравюра з. зображенням Незнанця, який пожирає два сонячні кораблі й ховає здобич до льохів. Зрештою — хіба ж нема тунелю в суперзірці, щоправда в іншій, Бет-ель-Гейській? Ти ж не настільки ігноруєш космографію, щоб піддати все це сумнівові...

— Щодо гравюри, то я зараз же можу намалювати дракона з очима як тисяча сонць кожне, якщо для тебе малюнок — доказ правди,— сказав Кляпавцій.— А щодо тунелю, то, по-перше, він завдовжки всього два мільйони миль, а не якісь мільярди, по-друге, ця зірка вже майже холодна, а по-третє, подорожування тунелем абсолютно безпечне, про що ти чудово знаєш, бо сам туди літав. А щодо так званої Чорної Пустелі, то насправді це просто велика, завширшки в десять кілопарсеків маса космічного сміття, яка кружляє між Маєридією і Тетрархідою, а не біля якихось Вогнеголовів чи Гаврозаврів, яких узагалі не існує; і ще правда, що там темно, але це просто від сили-силенної бруду, ніякого Незнання там, звісно, нема! Це навіть не правдивий давній міф, а просто дешева баєчка, витвір фантазії якогось недоумка.

Трурль затиснув уста.

— Бог з ним, із тунелем,— сказав він.— Ти вважаєш, що тунель безпечний, бо то я ним літав; а якби це був ти, ми б почули зараз зовсім інше. Але бог з ним, з тим тунелем. А щодо Пустелі й Незнанця, я не люблю словесних аргументів. Треба туди поїхати, тоді сам переконаєшся, що з цього,— він підняв зі столу грубу книжку,— правда, а що ні!

Кляпавцій відраджував його від цього наміру, а коли переконався, що Трурль, упертий, як завжди, і гадки не має, щоб відмовитись від такої незвичної експедиції, спершу сказав, що не хоче його більше бачити, але незабаром і сам почав збиратися в дорогу, бо не хотів, щоб приятель загинув самотньо — удвох воно якось веселіше дивитися смерті в очі.

Набравши тоді всякої всячини, бо ж дорога мала пролягати крізь пустки (щоправда, не такі мальовничі, як описувала книга), вони вирушили своїм випробуваним кораблем; під час польоту зупинялися то тут, то там, щоб розпитатися, особливо, коли минули межі простору, про який знали все якнайдокладніше. Проте від тубільців небагато можна було дізнатися; вони могли доречно розповісти про найближчі околиці, а про те, що містилося й діялося там, де вони ніколи самі не бували, патякали казна-що,— до того ж — з подробицями, захоплено й перелякано водночас. Кляпавцій називав такі розповіді коротко — корозійними, маючи на увазі ту корозію-склерозію, яка вражає всі старечі уми.

Та коли вони наблизились десь за п'ять-шість мільйонів вогневих подихів до Чорної Пустелі, до них дійшли чутки про якогось велетня-розбишаку, званого Розбійником-Диплоєм; при цьому ніхто з оповідачів ані його ніколи не бачив, ані не знав, що б мало означати чудне слово “Диплой”, яким цю істоту називали. Трурль думав, що хтозна, чи це не перекручений термін “діполь”, що могло б Свідчити про полярну й суперечливу двоїсту природу розбійника, але Кляпавцій, як більш розважливий, волів утриматися від гіпотез. Здається,— про це йшлося в чутках,— той розбійник був жорстокий і запальний,— бо обібравши жертви до нитки, він ніяк не міг задовольнити своєї страшенної жадоби й захланності, тому, перше ніж випустити їх на волю, ще довго й люто бив. Конструктори хвилинку порадились, чи не слід запастися якоюсь вогнепальною чи холодною зброєю, перш ніж перетнути чорний край Пустелі, але потім дійшли висновку: найкращою зброєю є їхній розум, вигострений конструкторством, далекоглядний і універсальний; і поїхали, як були.

Слід визнати, що Трурль під час дальшої подорожі взагалі зазнав гіркого розчарування, бо зоряні роззориська, полум'яні пломениська, пустельні пустища, метеоритні рифи і мандрівні скелі в старій книжці були описані значно кращими, ніж насправді явилися окові подорожнього. Зірок в околиці було мало, і то зовсім непоказних, надто вже старих; одні ледве поблимували, як жаринки пригаслого багаття, інші вже зовсім потьмяніли і тільки крізь тріщини у грубо поморщеній шкаралупі з жужелю просвічувались червоні жилки; ані джунглів вогненних, ані вирів таємничих тут не було, і ніхто, відколи живе, про них навіть не чув, а вся пустеля відзначалася якраз тим, що була вкрай нудною, власне, своєю пусткою — і квит, а щодо метеоритів, то їх траплялося як маку, але серед тої тріскотливої голоти більше летіло сміття, ніж порядних магнетичних магнетитів, чи тектичних тектитів; а все тому, що звідти до галактичного полюса було рукою подати і кружляння темних струмів притягало саме сюди, на південь, силу-силенну відходів і пилу з центральних сфер Галактики. Отож племена й народи, що жили неподалік, звали цей простір не якоюсь там Чорною Пустелею, а просто — смітником.

Отож Трурль, приховуючи по можливості своє розчарування від Кляпавція, аби не давати йому приводу для зловтіхи, скерував корабель у Пустелю,— і зразу ж по обшивці корабля почало бити піском, а всілякі нечистоти, випльовувані протуберанцями із сонць, осідали таким грубим кожухом на стінках фюзеляжа, що на саму думку про необхідність колись його чистити пропадало будь-яке бажання, а особливо — подорожувати.

Зірки давно вже зникли в суцільному мороці, й вони летіли наче навпомацки. Раптом кораблем так струснуло, що все начиння, горшки й прилади заторохтіли, і друзі відчули, що кудись падають — усе швидше й швидше. Нарешті пролунав жахливий гуркіт, і корабель, досить м'яко сівши, завмер під кутом, ніби уткнувшись носом у щось нерухоме. Вони кинулись до вікон, але назовні панувала суцільна темінь — хоч в око стрель,— а вже чути удари, хтось невідомий і страшенно дужий добирається силоміць до середини, аж стіни двигтять. Аж тепер відчули конструктори менше довір'я до своєї розумної неозброєності, але жалкувати було пізно. Тож, аби їм силою не виламали люк іззовні, вони самі відімкнули його зсередини.

Дивляться, а в отвір хтось встромляє пику, та таку велику, що й мови не може бути, аби й самому слідом пропхатися; пика та страх яка бридка, вздовж і впоперек, згори й донизу вся втикана очиськами, а ніс наче пилка, а щоки — не щоки, гачкуваті й сталеві. Пика не ворушиться,— уся застрягла у фрамузі, тільки очі злодійкувато нишпорять довкола, кожна їхня групка свою частину простору оглядає, а вираз мають такий, ніби оцінюють, чи добре тут можна поживитися; навіть хтось значно дурніший від конструкторів зрозумів би, що означає це красномовне розглядання.

— Чого? — питає нарешті Трурль, розлючений тими безсоромними оглядинами, що відбуваються в повній мовчанці.— Чого хочеш, пико паскудна? Я — конструктор Трурль, загально визнаний всемогутник, а це — мій друг Кляпавцій, теж славна знаменитість, і летіли ми нашим науковим кораблем як туристи, тому прошу негайно забрати звідси свою пику й вивести нас з цього непевного місця, де, мабуть, повно нечистот, і скерувати в порядну, чисту порожнечу, бо інакше ми подамо скаргу, й тебе розкрутять на гвинтики. Ти, посмітюху, чуєш, що я тобі кажу?!

Але той у відповідь — ані словечка, далі лупає собі очима і ніби щось підраховує. Калькулює, чи що?

— Слухай-но, ти, почваро баньката! — кричить Трурль, уже ні на що не зважаючи, хоча Кляпавцій і штурхає його в бік, щоб був стриманіший,— не маємо ні золота, ні срібла, ні жодних інших коштовностей, тож зараз же випусти нас звідси, а найперше — забери звідси свою пику, бо вона нестерпно гидка. А ти,— звернувся він до Кляпавція,— не штурхай мене, я маю власний розум, і сам знаю, як і з ким треба говорити!

— Мені не потрібне,— озвалася раптом пика, спрямовуючи свої тисячу вогняних очей на Трурля,— саме лише золото чи срібло, а розмовляти зі мною слід делікатно й шанобливо, бо я розбійник дипломований, освічений і дуже знервований. І не таких, як ви, бачив і робив їх ще й якими солодкими — а коли відлупцюю вас, як слід, з вас теж солодка юшка потече. Звуть мене Морданем, маю по тридцять аршинів у кожен бік і фактично грабую коштовності, але роблю це згідно з наукою й вимогами часу: збираю дорогоцінні секрети, скарби знань, вірогідні правди й узагалі всю вартісну інформацію. А тепер гайда, давайте її всю сюди, бо як свисну! Рахую до п'яти — раз, два, три...

Дорахував, а оскільки нічого йому не дали, то й справді свиснув, аж їм мало вуха не повідпадали, і Кляпавцій зрозумів, що той “Диплой”, про якого зі страхом говорили аборигени, то, власне, був диплом, здобутий, мабуть, у якійсь Академії Злочинності. Трурль аж руками за голову схопився, бо голос у Морданя був відповідний до його зросту.

— Нічого тобі не дамо! — закричав він, а Кляпавцій одразу ж побіг по вату.— І зараз же забери свою пику!

— Якщо я заберу пику, то засуну руку,— каже Мордань,— а рука в мене сягниста, чіпка й важка, тож — начувайтеся! Увага — починаю!

І справді, вата, принесена Кляпавцієм, виявилася тепер зайвою, бо пика зникла, а з'явилося лаписько, вузлувате, сталеве, неохайне і з пазурами,як лопати; та як почало гребти, ламати столи, шафи й перегородки, аж залізо заскреготіло. Трурль із Кляпавцієм утекли й сховалися від лаписька в атомному реакторові, а як тільки якийсь палець наближався, то вони його зверху — лусь! лусь! — коцюбою. Розгнівався нарешті дипломований розбійник, знов устромив пику в отвір і каже:

— Раджу вам по-доброму, домовляйтеся зі мною зараз же, бо як відкладу вас на потім, на саме дно моєї ями з припасами, і зверху сміттям притрушу, і камінням притисну, то вже ані поворухнетесь й іржа вас наскрізь проїсть; я вже й не з такими давав собі раду. Тож вибирайте: або-або.

Трурль не хотів навіть чути про переговори, але Кляпавцій погодився на те й запитав, чого, власне, потрібно дипломованій особі?

— Оце зовсім інша розмова,— він їм на те.— Я збираю скарби знань, така вже в мене пристрасть, спричинена вищою освітою й бажанням осягнути суть речей, тим більше, що за звичайні скарби, котрих прагнуть розбійники-простаки, тут нічого не можна купити; тим часом як таємниці знань тамують голод пізнання, адже відомо, що все сутнє є інформацією; тому збираю її споконвіків і надалі так само робитиму; правда, я не від того, щоб прихопити ще й золото чи коштовності, вони гарні, милують око, ними при нагоді можна прибратися, але не це головне. Попереджаю, що за фальшиві істини я лупцюю так само як і за фальшиві коштовності, бо я розбійник витончений і прагну автентичності!

— А якої саме автентичності й цінної інформації ти жадаєш? — питає Кляпавцій.

— Будь-якої, аби була правдива,— відповів розбійник.— Кожна може придатися в житті. Мої ями й льохи вже наповнені, але ще стільки ж поміститься. Ану, кажіть, що знаєте і вмієте, а я собі запишу. Тільки швидше!

— Гарна історійка,— шепоче Кляпавцій Трурлеві на вухо,— він може нас тут вік тримати, поки не розповімо все, що знаємо, бо ж наша мудрість не знає меж!

— Стривай,— Трурль йому на це,— тепер уже я вестиму з ним переговори.— І каже голосно:

— Слухай-но, ти, дипломований розбійнику! Якщо йдеться про золото, то ми володіємо інформацією, яка варта всіх інших, це рецепт, як робити золото з атомів, скажімо, для початку, з атомів водню, бо в Космосі їх без ліку — хочеш мати цей рецепт — ми тобі його дамо, але потім ти нас відпустиш.

— Таких рецептів у мене вже повна, скриня,— гнівно вибалушивши очі, відповідає пика,— і всі ні до чого. Не дамся більше, щоб мене одурили — рецепт спершу треба випробувати.

— Чом би й ні? Можна. Маєш горщик?

— Не маю.

— Дарма, можна й без горщика, якщо робити швидко,— заспокоїв Трурль.— Рецепт простий: треба взяти стільки атомів водню, скільки заважить атом золота. З атома водню спершу треба облущити електрони, потім замісити протони, добре виробити ядерне тісто і місити його аж поки виступлять мезони, а тоді вже гарненько пообкладати електронами. І матимеш щире золото. Дивись!

Почав Трурль атоми ловити, від електронів їх обчищати, протони місити, та так, що пальці аж мигтять, виробив протонне тісто, пообтикав довкола електронами і взявся до наступного атома; не минуло й п'яти хвилин, як мав у руках грудку щирого золота. Подав його пиці, та спробувала на зуб, кивнула й каже:

— Справді, золото. Але я не зможу так звинно ловити атоми, завеликий я для цього.

— Нічого, ми дамо тобі відповідний апаратик! — напосідається Трурль.— Тільки подумай, таким способом можна все перетворити на золото, не лише водень, дамо тобі рецепти також для інших атомів; весь Космос можна зробити золотим, варто тільки взятися як слід!

— Якби Космос увесь був золотий, то золото втратило б будь-яку вартість,— зауважив практичний Мордань.— Ні, ваш рецепт мені ні до чого: я, звичайно, записав його, але цього замало! Жадаю скарбів знань.

— Але що ж ти хочеш знати, до лиха?!

— Усе!

Поглянув Трурль на Кляпавція, Кляпавцій на Трурля,і той сказав так:

— Якщо ти поклянешся великою клятвою і заприсягнешся страшною присягою, що відразу ж нас відпустиш, ми дамо тобі інформацію про всеінформацію, тобто власноручно створимо тобі Демона Другого Порядку, магічного, термодинамічного, некласичного і статичного, який тобі хоч би й зі старого барильця або з апчиху буде екстрагувати і зносити інформацію про все, що було, що є, що може бути і що буде. Бо немає демона над того Демона, бо він Другого Порядку, отож якщо хочеш його мати, кажи відразу!

Дипломований розбійник був недовірливий, не відразу пристав на умову, але врешті склав присягу із застереженням, що спочатку мусить виникнути Демон і довести свою всеінформаційну могутність. Трурль погодився на це.

— А зараз, пикатий, увага! — каже Трурль.— У тебе знайдеться трохи повітря? Бо без повітря Демон діяти не буде.

— Та ніби є трохи,— відповів Мордань.— Але не зовсім чисте. Трохи застоялося...

— Не вадить, може бути навіть затхле,— це не має значення,— кажуть конструктори.— Веди нас до свого повітря, і ми все тобі покажемо!

Випустив він їх з корабля, витягши з отвору пику, і конструктори пішли за ним слідом. Веде їх розбійник до себе, а ноги в нього як вежі, плечі як прірва, а весь він одвіку не митий і не мащений, тож скрегоче неймовірно. І входять за ним до підземних коридорів; а там повно зотлілих мішків — скнара тримає в них награбовану інформацію, поскладану жмутками й пачками, перев'язану шнурками, а що найважливіше, найцінніше — те підкреслене червоним олівцем. А на стіні підземелля висить величезний каталог, іржавим ланцюгом до брили прикутий. А в ньому різні розділи — на початку все, що починається на “А”. Подивився Трурль, іде далі — глухо луна озивається, кривляться вони з Кляпавцієм, бо хоч і повно тут награбованої автентичної і коштовної інформації, проте скрізь, хоч куди оком кинь, лише переходи-сміттєпроводи та пивниці-смітниці. Повітря всюди повно, щоправда, геть затхлого. Зупинилися вони, Трурль і каже:

— Слухай уважно! Повітря складається з атомів, а атоми ті скачуть собі на всі боки і стикаються між собою мільярди разів на секунду в кожному кубічному мікроміліметрі. Це, власне, і є газ, коли вони весь час скачуть і буцаються. Проте, (хоч атоми скачуть наосліп і безсистемно, та оскільки в кожній шпаринці їх мільярди мільярдів, тьма-тьмуща, то, до речі, з цих стрибків і підскоків складаються, між іншим, внаслідок чистої випадковості, вагомі конфігурації... Чи знаєш ти, йолопе, що таке конфігурація?

— Прошу мене не ображати! — обурився той.— Адже я не якийсь простий і неотесаний розбійник, а дипломований, освічений і тому дуже знервований.

— Гаразд Отже, з отих атомних стрибків утворюються важкі, себто значущі конфігурації. Це те саме, коли б ти, наприклад, наосліп стріляв у стіну, а попадання склали б якусь літеру. Те, що у великому світі трапляється рідко і є малоймовірним, для атомного середовища — річ звичайна і повсюдна, і все це — завдяки більйонам буцань у кожну стотисячну частку секунди. Але от у чому проблема: у кожній пучці повітря з атомних циків і бриків справді складаються важливі істини і глибокі сентенції, але водночас виникають абсолютно безглузді скоки в боки, і саме їх у тисячі разів більше. Хоча вже й раніше було відомо, що оце зараз перед твоїм носом-пилкою у кожному міліграмі повітря за частку секунди виникають фрагменти поем, що будуть написані аж через мільйон років, і ще різних чудесних правд, і розв'язань усіляких загадок Буття та його таємниць, лише не було способу, щоб виділити всю цю інформацію, тим більше,що атоми, тільки-но зіткнувшися лобами і склавшись у якийсь зміст, одразу ж розлітаються, а разом з ними пропадає і зміст, може, назавжди. Отож, уся суть в тому, щоб збудувати селектор, який вибиратиме з цієї біганини атомів лише те, що має якийсь смисл. Оце і вся ідея Демона Другого Порядку. Ну як, зрозумів ти хоч щось, великий Морданю? Ідеться, як бачиш, про те, щоб навчити Демона екстрагувати з атомних танців лише правдиву інформацію, себто математичні теореми й журнали мод, узори й історичні хроніки, рецепти іонного торта й способи церування, і прання азбестових панцерів, і вірші, й наукові поради, і альманахи, й календарі, і таємні відомості про те, що колись сталося, і все те, про що газети писали й пишуть у всьому Космосі, й телефонні книжки, ще не надруковані...

— Досить! Досить! — зарепетував Мордань.— Припини нарешті! І що з того, що атоми так складаються, коли одразу ж розлітаються? Я взагалі не вірю, щоб можна було відділити безцінні істини від усяких вибриків і підскоків часток повітря, які не мають жодного сенсу й нікому не потрібні!

— А ти й справді не такий дурний, як мені здавалося,— сказав Трурль.— Уся складність полягає в тому, щоб запустити селекцію в дію. Я взагалі не збираюся переконувати тебе теоретично в її можливості, а згідно з обіцянкою зараз же на твоїх очах збудую Демона Другого Порядку, щоб ти сам пересвідчився в чудесній досконалості цього Всеінформатора! Ти мусиш тільки принести мені якусь коробку, вона може бути невелика, але щоб щільно закривалася. Шпилькою проткнемо у ній маленьку дірочку й посадимо над цим отвором Демона. Він, сидячи верхи, випускатиме з коробки тільки важливу інформацію й нічого більше. Отож, як тільки котрась групка атомів укладеться таким чином, що набуде якогось значення, Демон зараз же схопить її за шкірку і швиденько запише це значення спеціальним діамантовим писальцем на смужці паперу, якого треба заготувати для нього величезну кількість, бо він працюватиме вдень і вночі — допоки існуватиме Всесвіт... До того ж із швидкістю сто мільярдів операцій за секунду, та це ти й сам побачиш, бо тільки так діє Демон Другого Порядку.

З цими словами подався Трурль на корабель, аби зробити Демона, а Мордань розпитує тим часом Кляпавція:

— А який Демон Першого Порядку?

— Ну, він не такий цікавий, це звичайний термодинамічний демон, який тільки те й уміє, що випускати крізь дірочку швидкі атоми, а повільних — ні, й таким чином виникає термодинамічний perpetuum mobile. Принаймні до інформації це не має ніякого стосунку, тож приготуй краще посудину з діркою, бо Трурль зараз повернеться!

Пішов дипломований розбійник до другого підвалу, попогрюкав там бляхою, кленучи все на світі, понарозкопував різного залізяччя, порився в ньому — і витягнув з-під бляхи порожню стару залізну бочку, зробив у ній маленьку дірочку й повернувся, а тут саме підійшов і Трурль з Демоном у руці.

Бочка була повна такого затхлого повітря, що аж дух забивало, але Демонові це байдуже; посадив Трурль крихітку верхи над отвором у бочці, заклав угорі великий барабан з паперовою стрічкою, підвів її під діамантове писальце, котре вже аж тремтіло з нетерплячки,— і почалося вистукування — стук-стук, стук-стук, як на якомусь телеграфі, але у мільйони разів швидше. Тільки тремтіло й вібрувало маленьке перо з діамантиком на кінчику, а стрічка з інформацією почала повільно спливати на страшенно брудну й засмічену підлогу підвалу.

Сів біля бочки розбійник Мордань, підніс до ста очей паперову стрічку та й читає, що там, наче інформаційне ситечко, виловлює Демон з одвічного атомного підскакування. І так його відразу ж поглинули ті важливі інформації, що він і не помітив, як обидва конструктори чимскоріше вибралися з підвалу, взяли свій корабель за стерна, шарпнули раз, і другий, і третій, аж поки видобули його з тієї ями, в яку штовхнув їх розбійник, вскочили досередини й помчали вперед так швидко, як лише могли, бо знали, що хоча їхній Демон і діє, проте й розуміли водночас, що результати цієї дії обдарують Морданя багатством навіть більшим, ніж він сподівався. А той якраз сидів, спершися на бочку, і під попискування діамантового писальця, яким Демон записував на паперовій смужці все, про що дізнавався з атомних підскоків, читав про те, як звиваються алебардські стоноги, і що донька короля Петриція з Лабаудії звалася Гарбундою, і що саме їв на другий сніданок король блідавців Фрідріх II, перше ніж оголосив війну гвендолінам, і скільки електронних оболонок мав би атом термолоній, коли б такий елемент міг існувати, і які виміри заднього отвору в малої пташки, званої куркуцелем, що її малюють на своїх розамфорах Марлайові Вебедці, а також про три поліароматичні смаки океанічного мулу на Презорії Водотії, і про квітку Лубудук, котра, зворушена світанком, навідліг валить з ніг старомальфандських мисливців, і як вивести формулу косинуса кута основи багатогранника, званого ікосаедром, і хто був ювеліром Фафуція, різника-лівші Бувантів, і скільки філателістичних журналів буде виходити у сімдесятитисячному році на Морконавтії, і де знаходиться трупик Червоноп'ятої Кібриції, яку сп'яну пробив гвіздком якийсь Малькондер, і в чому полягає різниця між Матягом і Натягом, а також хто має найменшу в Космосі поздовжню полольницю, і чому круглозаді блохи не хочуть їсти моху, і в чому полягає гра, звана Балансир ззаду стягуваний, і скільки зерняток Левохвосту було в тій купці, що її скинув ногою Абруквіян Полистний, коли послизнувся на восьмому кілометрі Альбацерського шосе у Долині Сивих Подухів — і потрохи почали його брати чорти, бо вже починав розуміти, що всі ці цілком правдиві й дуже змістовні інформації йому зовсім ні до чого, бо вони перетворювалися на горох з капустою, від чого розколювалася голова й тремтіли ноги. А Демон Другого Порядку працював із швидкістю триста мільйонів інформацій за секунду, і паперова стрічка, скручуючись уже цілими милями, поволі покривала сувоями дипломованого розбійника, обплутуючи його наче білою павутиною, а діамантове писальце тремтіло як несамовите, і здавалося розбійникові, що він от-от уже дізнається про речі нечувані, які розкриють йому очі на Сутність Буття, тож він учитувався в усе, що вилітало з-під діамантового пера, а то були маячні пісні Квайдоносів і розміри нічних пантофель з помпонами на Гондванському континенті, і яке завтовшки волосся росте на мідному чолі цеберного пацьорочника і яке завширшки тім'ячко у випасних мовлят, і літанії гармецьких заклиначів для пробудження превелебного Ненажери Гросипілка, і увердюри дюкінські, і шість способів приготування манного супчику, і отрута, добра для дядини, і способи нудного звабляння, і прізвища мешканців Баловірнії Цимської, які починаються з літери “М”, і описи смаку запліснявілого пива.

Аж йому в очах зарябіло і закричав він щосили, бо не міг більше витримати, але інформація вже сповила й обмотала його тристатисячними паперовими милями так, що він не міг ані поворухнутись і був змушений читати далі про те, який початок другої “Книги Джунглів” написав би Редьярд Кіплінг, якби у нього тоді болів живіт, і про що думає засмучений кит, що не має пари, і як залицяються трупні мушки, і як залатати стару торбину, і що таке “стрібло”, і чому кажуть “швець” і “кравець”, а не “шевець” і “кравць”, а також, скільки за один раз можна набити синців. А потім стрічка принесла цілу серію відмінностей між трелями і морелями: що перші — лисі, а другі мають волосинки, а далі — які є рими до слова “капустка”, і якими словами образив папа Ульм з Пендери антипапу Мульма, і хто має гребінцеву гармонійку. Тоді вже справді доведений до розпачу розбійник пробував видобутися з паперової пастки, але швидко ослаб; відпихав стрічку, шматував її й відкидав, але мав він надто багато очей, щоб хоч перед якісь із них не втрапила нова інформація, тож він мимоволі довідався, що входить до компетенції домового сторожа в Індокитаї і чому Надойдери з Флуторсії завжди скаржаться, що вони ходять напідпитку.

На цьому він закрив очі й знерухомів, привалений інформаційною лавиною, а Демон і далі обкручував і сповивав його паперовими бинтами, страшно караючи дипломованого розбійника Морданя за його непомірну жадобу до будь-якого знання.

І понині сидить отак той розбійник на самому дні своїх смітників і смітниць, горами паперу накритий, а в півмороці пивниці найчистішою іскоркою б'ється й тремтить діамантове писальце, нотуючи все, що Демон Другого Порядку вилущує з атомних танців повітря, яке струмує крізь дірку в старій бочці, і довідується нещасний Мордань, затоплюваний інформаційним потопом, безконечні подробиці про помпони й терикони і про власну пригоду, отут нами описану, бо й вона перебуває десь на котромусь кілометрі паперової стрічки — як і багато інших історій та передбачень долі, усього сущого, аж до згасання Сонць; і немає для нього порятунку, бо так суворо покарали його конструктори за розбійницький напад,— хіба що колись кінчиться нарешті стрічка, бо забракне паперу.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.