Александр і Цезар - Плутарх

Переклад Й. Кобова

АЛЕКСАНДР

1. Життєписи царя Александра і Цезаря, переможця Помпея, які складають зміст цієї книги, насичені такою безліччю подій, що в передмові нам випадає тільки просити в читача вибачення, якщо ми не перелічуватимемо всі визначні подвиги цих особистостей і не будемо детально розглядати кожний з них зокрема, а про всі розповімо коротко. Ми-бо пишемо не історію, а життєписи, і часто незначний вчинок, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви з десятками тисяч убитих, командування величезними військами та облоги. Подібно до того, як живописці, мало звертаючи увагу на інші частини тіла, домагаються схожості завдяки точному зображенню обличчя й виразу очей, у яких проявляється вдача людини, так і нам хай буде дозволено складати життєписи, проникаючи в те, що становить духовний світ людини, а іншим залишимо право на описи великих подій і битв.

2. Достовірно відомо, що Александр з боку батька виводив свій рід від Карана (1), нащадка Геракла, а з боку матері Олімпіади - від Неоптолема, потомка Еака (2). Передають, що Філіпп познайомився з Олімпіадою, коли його разом з нею посвячували в Самофракійські таїнства (3). Він був тоді ще юнаком, а вона дівчиною - круглою сиротою. Закохавшись, Філіпп одружився з нею за згодою її брата Арібба (4). Отож молодій в ніч, коли її з молодим зачинили у весільній кімнаті, наснилося, що їй у живіт під гуркіт грому вдарила блискавка і від цього удару спалахнуло сильне полум'я, язики якого розбіглися навсібіч і погасли. Трохи згодом Філіппу приснилося, що він приклав печатку до живота дружини, причому як йому здавалося, на печатці був викарбуваний лев. Багато віщунів тлумачили це сновидіння в тому розумінні, що Філіпп повинен пильно стежити за поведінкою своєї дружини, але Арістандр з Тельмесса (5) заявив, що Олімпіада вагітна, бо нічого порожнього не запечатують, а плодом є хлопець, який відзначатиметься відважною, левиною вдачею. А одного разу нібито бачили, що біля сплячої Олімпіади лежав, розтягнувшись, змій. Цей випадок, кажуть, дуже ослабив любов і прив'язаність Філіппа до дружини, внаслідок чого він рідко проводив з нею ночі. Можливо, він боявся якихось чарів з боку дружини, можливо, боявся отрути, чи не бажав зближення з дружиною, як з такою, що має зносини з вищою істотою. Але існує про це ще інша розповідь. Жінки цієї країни з давніх давен беруть участь в орфічних таїнствах і оргіях на честь бога Діоніса під назвою клодонок і мімаллонок (6), причому їхня поведінка нагадує поведінку едонянок (7) або фракіянок, які населяють підніжжя Гемосу (8) і від яких, мабуть, пішло слово «фрескеуейн» (9), що означає розгульні, нестямні священнодійства. Сама ж Олімпіада старалася більше від інших дійти до нестями й шаленіла не гірш від варварок; на святкові процесії вона брала з собою великих приручених змій, які часто, виповзаючи з-під плюща чи з священних корзин та оповиваючи тирси (10) й вінки жінок, наганяли жах на чоловіків.

3. Після цього сновидіння Філіпп відправив у Дельфи Херона з Мегалополя, який начебто привіз йому у відповідь наказ Аполлона приносити жертви Аммону (11) й шанувати цього бога. Кажуть також, що Філіпп утратив саме те око, яким він через щілину в дверях підглядав, як з його жінкою спав бог у вигляді змія (12). А Олімпіада, як розповідає Ератосфен (13), проводжаючи Александра в похід, лише йому одному відкрила таємницю його приходу у світ і наказала йому бути гідним свого народження. Інші письменники, навпаки, твердять, що Олімпіада заперечувала ці чутки й казала: «Коли ж нарешті Александр перестане обмовляти мене перед Герою?»

Народився Александр на початку місяця гекатомбеона (14), який у Македонії має назву лой, а точніше шостого дня цього місяця, в той самий день, коли згорів храм Артеміди Ефеської (15). З цього приводу Гегесій з Магнесії (16) сказав дотеп, який своїм холодом міг би погасити ту славнозвісну пожежу. «Немає нічого дивного,- сказав він,- що храм цей мусив згоріти, раз Артеміда була зайнята як повитуха при родах Александра». А всі маги, які в той час перебували в Ефесі, в один голос визнали нещастя, яке спіткало храм, предвістям іншого горя. Вони бігали по місту, били себе по обличчі й кричали, що цей день народив велике лихо і згубу для Азії. До Філіппа, який саме тоді захопив Потідею (17), наспіли три повідомлення; перше, що Парменіон у великій битві переміг іллірійців (18), друге, що його скаковий кінь одержав перемогу на Олімпійських іграх, і третє - про народження Александра. Від усього цього він, ясна річ, сповнився великої радості. Віщуни ще й посилили її, заявляючи, що його син, народження якого збіглося з трьома перемогами, буде непереможним.

4. Зовнішній вигляд Александра найдостовірніше передають статуї, виконані Лісіппом (19). Був це єдиний скульптор,; якого цар вважав гідним творити його зображення. Цей художник зумів точно відтворити те, що згодом наслідувало, багато наступників і друзів Александра - легкий нахил шиї ліворуч і лагідність погляду. Апеллес (20), малюючи Александра в образі громовержця, не зумів передати кольору його шкіри, бо надав їй відтінку темнішого, смуглявішого, ніж вона була насправді. Як повідомляють, Александр мав ясну шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в рожеву. Шкіра Александра дуже приємно пахла, і з його уст і всього тіла виходили такі пахощі, що навіть його одяг був ними просякнутий,- таке я вичитав у «Спогадах» Арістоксена (21). Причиною цього був склад його тіла, яке мало в собі багато тепла й вогню, бо, на думку Теофраста (22), приємний запах виникає внаслідок випаровування вологи під впливом тепла. Ось чому найбільше пахощів, до того ж найприємніших припадає на сухі й жаркі країни, бо сонце витягує з поверхні тіл вологу, яка спричиняє загнивання. Цією теплотою тіла, напевне, пояснюється схильність Александра до п'янства і гніву.

Ще хлопчиком Александр виявив велику стриманість: хоч і мав він запальну й непогамовну вдачу, але був байдужий до тілесних утіх і віддавався їм дуже помірковано. Честолюбністю Александра пояснюється те, що мислив він не на свій вік поважно і благородно. Не ганявся він за будь-якою славою й не шукав її абиде, на відміну від Філіппа, який, немов софіст, хизувався своїм хистом красномовства і на монетах увічнював перемоги своїх колісниць на перегонах у Олімпії. Тим-то Александр, коли друзі запитали його, чи не хоче він узяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх (а бігав він швидко), відповів: «Так, якщо тільки моїми суперниками будуть царі». Взагалі, Александр не любив атлетів. І хоч він нерідко влаштовував змагання трагічних поетів, флейтистів, кіфаредів і рапсодів, а ще частіше різного роду полювання та бої на палицях, проте не виявляв ніякогісінького зацікавлення до кулачних боїв.

5. Коли за відсутності Філіппа в Македонію прибули перські посли, приймав їх і пригощав Александр. Перебуваючи в їхньому товаристві, він привернув їх до себе як своєю привітністю, так і тим, що не задавав їм дитячих або беззмістовних запитань, а розпитував їх про довжину доріг, про способи подорожування у глиб Персії, про самого царя, його ставлення до ворогів, про збройні сили й могутність Персії. Посли дивувалися його розважливості і дійшли висновку, що уславлена доблесть Філіппа - це ніщо в порівнянні з полум'яним духом і жадобою великих подвигів цього юнака. І справді, кожного разу, коли приходило повідомлення про те, що Філіпп завоював якесь відоме місто або здобув велику перемогу, Александр слухав це без радості, а перед своїми , ровесниками навіть нарікав: «Хлопці, мій батько встигне все захопити, так що не залишить мені з вами ніякої змоги здійснити великий і блискучий подвиг». Він мріяв не про втіхи й багатство, а про доблесть і славу і вважав, що чим більше одержить від батька в спадщину, тим менше залишиться зробити йому самому. Переконаний, що з ростом македонської могутності стає все менше для нього можливостей проявити себе великими діяннями, він хотів успадкувати царство, сповнене не багатства, розкошів і втіх, а битв, війн і змагань за славу.

Освітою Александра займалося багато вихователів, наставників і вчителів, на чолі яких стояв родич Олімпіади Леонід, людина суворих звичаїв. Сам Леонід не цурався назви вихователя, вважаючи це звання прекрасним і почесним. Але інші з поваги до нього і з уваги на його родинні зв'язки з царським домом називали його керівником і наставником Александра. Зрештою, роль і звання вихователя присвоював собі й Лісімах з Акарнанії(23), людина не дуже освічена, але через те, що він сам себе називав Феніксом, Александра - Ахіллом, а Філіппа - Пелеєм, його високо цінували, і серед вихователів він займав друге місце.

6. Одного разу якийсь фессалієць Філонік привів Філіппу коня Букефала (24), щоб продати його за тринадцять талантів (25). Вийшли вони на відкрите поле, щоб випробувати коня, але він виявився неприборканим і взагалі непридатним для їзди. Він не дозволяв нікому сісти на себе верхи, не слухав голосу нікого з почту Філіппа й перед усіма ставав дибки. Розгніваний Філіпп звелів забрати Букефала як коня дикого й необ'їждженого. Тоді присутній там Александр заволав: «Якого чудового коня втрачають ці люди, котрі через свою безпорадність і боягузтво не можуть його приборкати!» На це Філіпп спершу мовчав, та коли Александр ще кілька разів повторив те саме й далі висловлював своє незадоволення, озвався: «Ти докоряєш старшим, начебто більше тямиш у верховій їзді і краще вмієш обходитися з конем».- «З цим принаймні я впораюсь краще, ніж будь-хто інший»,- відповів Александр. «А якщо не даси ради, то яку кару ти згоден прийняти за свою самовпевненість?» - запитав Філіпп. «Клянусь Зевсом,- сказав Александр,- я заплачу ціну коня». Усі заливалися сміхом, потім батько з сином побились об заклад на гроші, рівні ціні коня. Александр миттю підбіг до коня, схопив його за вуздечку й повернув мордою до сонця. Він, очевидно, помітив, що кінь полошився, бачачи перед собою свою власну тінь, яка лягала на землю й хиталася. Деякий час Александр біг поряд з конем і гладив його рукою, а коли побачив, що той перестав боятися й дихає на повні груди, спокійно скинув із себе плащ, скочив на коня і впевнено сів. Спочатку злегка натягнув повід і без ударів і крику стримував ще хвильку на місці. Помітивши, що кінь заспокоївся і рветься бігти, Александр попустив віжки й помчав уперед, заохочуючи його голосом і ударами ніг. Філіпп і його почет спершу мовчали, охоплені тривогою, та коли юнак уміло повернув коня й під'їхав на ньому до них, гордий і щасливий, всі привітали його радісними вигуками, а Філіпп, кажуть, розплакався від радості. Коли Александр зістрибнув з коня, батько поцілував його в голову і сказав: «Сину мій, шукай царства більш підхожого тобі, Македонія для тебе замала».

7. Приглядаючись до впертої й непіддатливої на будь-яке насильство вдачі сина, Філіпп помітив, що з ним легше домовитись за допомогою розумного слова, ніж вдаватися до примусу, тому сам старався більше переконувати його, аніж наказувати йому. Філіпп не бажав довіряти навчання й нагляд за сином самим тільки вчителям музики та інших предметів загальної освіти, вважаючи, що це справа дуже складна і, як каже Софокл:

Кермо потрібне тут й уздечка не одна (26).

Тим-то цар запросив до себе найзнаменитішого й найвченішого з грецьких філософів - Арістотеля (27), а за навчання винагородив його в спосіб якнайкращий і гідний величі цього вченого. Філіпп відбудував рідне місто Арістотеля Стагіру ав, яке колись сам зруйнував, і повернув туди жителів, котрі втекли звідти або перебували в рабстві. Для занять і розмов Філіпп призначив Арістотелю й Александрові гай біля Мгези (29), присвячений німфам, де й досі показують кам'яні лави, на яких сидів Арістотель, і тінисті місця для прогулянок. Александр, очевидно, вивчав у нього не тільки науку про мораль і державу, а й познайомився з менш доступними й глибшими основами знання, які філософи називали «усними» та «захованими» зд і не розголошували їх. Відправившись уже з військом в Азію, Александр дізнався, що Арістотель деякі галузі науки опублікував у книгах, і тоді написав йому листа, сміливо виступаючи на захист філософії. Зміст листа такий: «Александр Арістотелю шле привіт! Ти поступив неправильно, опублікувавши дещо з наук, призначених лише для усного викладання. Чим тоді ми будемо відрізнятися від інших людей, якщо ті самі науки, на яких ми виховувалися, стануть доступними всім без різниці? Я волів би перевершувати інших не стільки владою й могутністю, скільки знанням того, що в житті найкраще. Будь здоров!» Заспокоюючи ображене честолюбство Александра, Арістотель виправдовує себе, що ці науки і видані, і разом з тим не видані. І справді, його метафізичні дослідження були з самого початку призначені винятково для вчених і зовсім не годяться ні для викладання, ні для самостійного вивчення.

8. Мені здається, що і любов до медицини прищепив Александру не хто інший, як Арістотель(31). Бо Александр цікавився не тільки теорією цієї науки, а навіть, як можна висновувати з його листів, допомагав хворим друзям, призначав їм різні способи лікування й харчування. Окрім того, він від природи любив літературу і багато читав. Він вважав і говорив, що читання «Іліади» - це засіб виховання в собі військової доблесті. Примірник видання, виправленого Арістотелем і відомий під назвою «Іліада в скриньці» (32)гАлександр, за словами Онесікріта (33), завжди мав при собі і клав разом з кинджалом під подушку. Оскільки в глибині Азії він не мав напохваті ніяких книжок, то велів Гарпалу (34) прислати їх йому. Тоді той послав йому твори Філіста (35), чимало трагедій Евріпіда, Софокла й Есхіла, а також дифірамби Телеста й Філоксена . Александр спочатку захоплювався Арістотелем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо, як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а другому - відчуттям краси життя. Пізніше, однак, цар ставився до філософа з недовірою, щоправда, не настільки, щоб йому шкодити, але брак того теплого почуття, яким сповнені були початкові взаємини Александра з учителем, був явним доказом відчуження, що виникло потім між ними. Проте природжений і прищеплений йому з ранніх років запал і тяга до філософії не погасли в душі Александра. На це вказують повага, яку він почував до Анаксарха (37), п'ятдесят талантів, висланих Ксенократу (38), а також почесті, виявлені Дандаміду й Калану (39).

9. Коли Філіпп відправлявся в похід проти візантійців, Александрові виповнилось усього шістнадцять літ. Незважаючи на це, батько залишив його правителем Македонії й передав йому керівництво державними справами й печатку. Тоді Александр підкорив медів (40), які повстали проти македонян, захопив їхнє місто і, вигнавши звідти його мешканців та заселивши переселенцями з різних міст, назвав Александрополем. Брав він участь і в битві біля Херонеї (41) проти греків і перший, як кажуть, напав на священний загін фіванців. Ще й досі показують старий дуб біля річки Кефіса (42), званий дубом Александра, під яким тоді стояв його намет. Неподалік знаходяться могили загиблих македонян. За все це Філіпп, зрозуміло, дуже любив сина і навіть радів, коли македоняни називали Александра своїм царем, а Філіппа полководцем.

Але незлагоди в царській сім'ї, викликані одруженнями й любовними пригодами Філіппа, лихоманили не лише жіночу частину його дому, а й саму державу; це призводило до численних скарг і гострих чварів, які посилювались крутою вдачею Олімпіади, жінки ревнивої і схильної до гніву. Вона-бо безугавно підбурювала сина проти батька. Найяскравіший вияв знайшли ці родинні непорозуміння з вини Аттала (43) на весіллі Клеопатри (44). З цією молодою дівчиною Філіпп задумав одружитися, закохавшись у неї, незважаючи на свій немолодий уже вік. Отож Аттал, дядько Клеопатри, напідпитку під час учти закликав македонян просити богів, щоб від шлюбу Філіппа з Клеопатрою народився законний спадкоємець престолу. Скипівши гнівом, Александр закричав: «А я що, проклятий негіднику, по-твоєму, незаконнонароджений?» - і жбурнув у Аттала чару. Тоді Філіпп кинувся на сина з оголеним мечем, але на щастя обох цар від сп'яніння й гніву спіткнувся і впав. Александр, глузуючи з батька, сказав: «Ось вам, люди добрі, чоловік, який хотів переправитися з військом з Європи в Азію, розпластався на підлозі, переправляючись від ліжка до ліжка». Після цієї п'яної сварки Александр забрав Олімпіаду й завіз її в Епір (45), а сам жив в Іллірії (46). У цей час до Філіппа приїхав корінфянин Демарат, друг дому, який користувався правом говорити правду цареві. Після перших привітань і виразів приязних почуттів Філіпп запитав його, чи дружно живуть між собою греки. «Якраз тобі, Філіппе, найменше личить турбуватися про Грецію, тобі, що у власний дім вніс стільки розбрату й біди». Ці слова змусили Філіппа опам'ятатися, він послав по Александра і за посередництвом Демарата умовив його повернутися додому.

10. Піксодар, сатрап Карії (47), намагаючись укласти з Філіппом військовий союз, задумав породичатися з ним. З цією метою він хотів видати свою старшу дочку заміж за Філіппового сина Аррідея (48) й послав у цій справі в Македонію Арістокріта. Тоді знову з'явилися плітки; друзі й мати зводили перед Александром наклепи на батька, мовляв, Філіпп за допомогою блискучого одруження й величезного багатства надумав забезпечити Аррідею престол. Стурбований цим, Александр вислав у Карію трагічного актора Фессала з дорученням переконати Піксодара, щоб він відмовив незаконнонародженому й недоумкуватому Аррідею, а замість нього породнився з Александром. Цей задум сподобався Піксодару куди більше, ніж попередній. Дізнавшись про це, Філіпп увійшов у кімнату Александра разом з одним з його улюблених друзів - Філотом, сином Парменіона. Накинувшись на сина з грубою лайкою, цар ганив його, називав людиною без честі, негідною свого високого становища, якщо йому до душі стати зятем карійця, варвара, слуги перського царя. Корінфянам Філіпп написав, щоб вони прислали йому Фессала, закутого в кайдани, а з інших друзів Александра він вигнав з Македонії Гарпала, Неарха , а також Ерігія та Птолемея. Потім Александр вернув їх і не шкодував їм усіляких почестей.

Павсаній (50), украй скривджений з вини Аттала і Клеопатри, не домігшись справедливості у Філіппа, убив його. У цьому вбивстві найбільше звинувачували Олімпіаду, мовляв, вона підбурювала й навіть заохочувала розлюченого юнака. Але й Александра не оминуло звинувачення. Кажуть, що, коли Павсаній після заподіяної йому образи випадково зустрів Александра й нарікав на свою лиху долю, той відповів йому рядком з «Медеї»:

Мсти всім: вітцю, і дочці, і зятеві(51).

А проте він не тільки наказав розшукати учасників змови й покарати їх, а й обурювався тим, що Олімпіада за його відсутності жорстоко розправилася з Клеопатрою.

11. Отже, на двадцятому році життя(52) Александр прийняв царську владу, над якою через сильну заздрість і страшну ненависть сусідів нависла смертельна небезпека. Річ у тім, що після смерті Філіппа сусідні варварські племена не хотіли надалі терпіти неволю, а намагались відновити владу своїх власних царів. Що ж до Греції, то Філіпп, підкоривши її силою зброї, не мав часу повністю її уярмити і привчити до нового стану речей. Він тільки запровадив там усілякі зміни й тим самим викликав велике сум'яття, внаслідок чого залишив країну в повному розладі, готову до бунту, тому що люди . ще не встигли звикнути до нових порядків. Македоняни боялись цієї зручної для їхніх ворогів нагоди скинути македонське ярмо і вважали, що Александр повинен відмовитись від Греції й не застосовувати до неї сили, а негрецькі племена, які збунтувалися проти македонян, треба привести до покори лагідними засобами і старатися придушувати спроби бунту в самому зародку. Сам Александр був протилежної думки, готовий запевнити державі безпеку й непорушність кордонів рішучістю і сміливістю дій, вважаючи, що досить ворогам у будь-чому поступитись, як вони усі разом кинуться на нього. Тим-то заворушенням серед варварських племен і війнам, які загрожували звідти, він поклав кінець, швидко просунувшись аж до Істру (53). Тут у великій битві він розгромив царя трібаллів Сірма (54). Дізнавшись, що фі-ванці повстали й уклали союз з афінянами, Александр негайно подався туди, повівши військо через Термопіли, причому сказав, що Демосфен (55) назвав його хлопчиком, коли він воював з іллірійцями і трібаллами, але у Фессалії він уже став юнаком, а тепер хоче під мурами Афін показати себе зрілим чоловіком. Підійшовши до Фів, Александр дав мешканцям цього міста змогу розкаятись у тому, що вони вчинили, і вимагав тільки видати Феніка й Протіта (56), крім того, він обіцяв повну безпеку тим, хто перейде на його бік. Фіван-ці, у свою чергу, вимагали від нього видачі філота й Антіпатра і закликали всіх, кому дорога свобода Греції, разом з ними стати до боротьби. Тоді Александр наказав македонському війську почати бій. Фіванці мужньо і відчайдушно понад свої скромні сили билися з ворогом, який у багато разів був численніший від них. Коли ж македонська залога, яка перебувала в Кадмеї, вийшла з замку й напала на них ззаду, фіванці були оточені і майже всі загинули на полі бою. Македоняни захопили місто, пограбували й дощенту зруйнували його. Александр розраховував, що греки, приголомшені таким нещастям, із страху поводитимуть в майбутньому себе спокійно. Крім того, він говорив на своє виправдання, що зробив це на вимогу своїх союзників, бо фокейці та платейці (58) виступали із скаргами на фіванців. Помилував вій лише жерців, громадян, зв'язаних з македонянами узами гостинності (59), нащадків Піндара (60), а також тих, хто голосував проти повстання, всіх інших продано в рабство, і було їх понад тридцять тисяч. Убитих було понад шість тисяч. 12. У розпал нещасть і страхіть, які звалилися на місто, ватага фракійців увірвалася в будинок Тімоклеї, жінки шанованої й чеснотливої. Поки фракійці грабували її майно, їхній ватажок зґвалтував жінку, а потім запитав її, чи не має вона схованого десь золота і срібла. Тімоклея відповіла ствердно і повела його одного в сад, де був колодязь. Вона сказала, що вкинула сюди свої коштовності, коли в місто ввірвалися війська Александра. Фракієць нахилився й глянув униз. Тімоклея, яка стояла ззаду, штовхнула його в колодязь і вбила, кидаючи туди камінь за каменем. Фракійці зв'язали її і привели до Александра. По її поставі й ході одразу було видно, що це жінка знатна й великої душі - так безстрашно і спокійно вона йшла за фракійцями, що вели її. Коли цар запитав її, хто вона така, Тімоклея відповіла, що вона сестра полководця Феагена (61), того, який бився проти Філіппа за свободу Греції й загинув під Херонеєю як полководець. Вражений її відповіддю та вчинком, Александр наказав відпустити її разом з дітьми.

13. З афінянами Александр уклав мир, хоч вони надмірно співчували нещасній долі Фів, бо, справляючи таїнства (62), перервали на знак жалоби свято й подавали всебічну допомогу втікачам із Фів, які шукали притулку в Афінах. А повівся він так або тому, що вдовольнив свій гнів, немов лев кров'ю свою жадобу, або тому, що хотів протиставити страхітливій і нелюдській дії помсти якийсь людяний вчинок; так чи інакше, він не тільки пробачив афінянам усі їхні провини, а й наказав їм стежити уважно за становищем у країні. За його задумом, Афіни мали правити Грецією на випадок, якби з ним сталося якесь нещастя. Кажуть, зрештою, що потім він відчував жаль з приводу розправи над фіванцями і через це поводився з багатьма з них ласкаво. Взагалі, як убивство Кліта (63), вчинене ним у стані сп'яніння, так і боягузтво македонян під час походу проти індійців, яке не дало йому змоги довести похід до кінця і применшило його славу, він приписував гніву і мстивості Діоніса (64). Ніхто з фіванців, що залишилися в живих і приходили до нього щось просити, не одержав відмови. Стільки про Фіви.

14. Греки, зібравшись на нараду на Істмі (65) й ухваливши йти війною разом з Александром, на персів, вибрали його своїм вождем. Тоді до нього приходило багато державних діячів і філософів з поздоровленнями. Александр сподівався, що так само зробить і Діоген із Сінопи (66), який у цей час проживав біля Корінфа. Але Діоген, ніскільки не звертаючи уваги на Александра, не рухався з Кранія (67). Тому цар сам подався до нього. Діоген лежав і грівся на сонці. При наближенні стількох людей філософ злегка підвівся й поглянув на Александра. Цар привітався з Діогеном і запитав, чи не має він до нього якогось прохання. На це мудрець відповів: «Відійди трохи вбік, не заслоняй мені сонця». Ця відповідь, кажуть, справила на Александра глибоке враження. Він був подивований гордістю й величчю духу цього чоловіка, який його так злегковажив. Відходячи, Александр сказав своїм супутникам, що сміялися й глузували з філософа: «Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном». Бажаючи одержати оракул бога Аполлона щодо свого походу, Александр прибув у Дельфи. Якось так вийшло, що тоді випали «нещасні» дні, в які було заборонено давати віщування. Спочатку Александр послав по пророчицю, щоб вона з'явилась до нього. Оскільки вона відмовлялась прийти, посилаючись на закон, Александр пішов по неї сам і силою доставив її у храм. Тоді жриця, підкоряючись настирливості царя, вигукнула: «Ти непереможний, сину мій!» Почувши таке, Александр сказав, що йому більш не потрібні віщування, бо вже одержав бажаний оракул.

Коли Александр вирушив у похід, божество послало йому чимало призвісток, серед яких була така дивна: в місцевості Лібетра статуя Орфея (69), виконана з кипарисового дерева, вкрилася в ті дні густим потом. Усі боялися цього знамення, але Арістандр(70) заспокоював їх, заявляючи, що Александр здійснить блискучі і гідні оспівування подвиги, через які доведеться поетам і музикантам добряче попотіти» й потрудитися.

15. Кількість війська Александра становила, згідно з даними тих, що подають найменше число, тридцять тисяч піхотинців і чотири тисячі вершників, а за даними тих, що подають найвище число, становила сорок три тисячі піхотинців і п'ять тисяч вершників. На утримання свого війська Александр мав, як повідомляє Арістобул (71), не більше сімдесяти талантів, а за повідомленням Дуріда (72), харчів у нього було лише на тринадцять днів, до того ж, за твердженням Онесікріта, він заборгував двісті талантів. Незважаючи на те, що Александр вибрався в похід скромними засобами, він не зійшов на корабель, поки не розглянув майнові справи своїх друзів: кому подарував земельний маєток, кому - село, кому - прибутки з якогось поселення або гавані. Коли таким чином усе царське майно було розподілене й роздане, Пердікка (73) запитав Александра: «А що ти, царю, залишаєш собі?» - «Надію»,- відповів на це Александр. «У такому разі,- сказав Пердікка,- дозволь і нам, хто вирушає з тобою, пристати до неї». І коли Пердікка відмовився від подарованого йому майна, за його прикладом зробили те саме деякі з друзів Александра. А тим, хто просив і приймав його добродіяння, він давав дуже радо й таким чином пороздавав майже все, що йому належало в Македонії.

З такою рішучістю і з таким настроєм Александр переправився через Геллеспонт і зупинився біля Іліона (74). Тут він приніс жертви Афіні і влаштував узливання на честь загиблих героїв. Біля надмогильного пам'ятника Ахілла він, відповідно до звичаю, намастив тіло олією і голий змагався з друзями в бігу, потім поклав вінок на могилу і назвав Ахілла щасливим, тому що за життя він мав вірного друга, а після смерті великого співця своєї слави (75). Коли цар ходив по Іліону і оглядав його славетні пам'ятки, хтось запитав його, чи не хоче він побачити ліру Александра (76). Цар відповів, що вона його не цікавить, але він шукає ліру Ахілла, під звуки якої той оспівував славу й подвиги богатирів.

16. Тим часом полководці Дарія (77) зібрали велике військо і вишикували його біля переправи через річку Гранік (78). Тут, неначе перед воротами Азії, довелось боротися за право входу до неї і початок походу. Більшість у війську Александра боялася як глибини річки, так і стрімкого берега на протилежному боці, на який треба було видиратися й одночасно битися. А ще дехто доводив, що слід остерігатися місяця десія (79), який вважався несприятливим, бо в цьому місяці македонські царі мали звичку не вирушати у військові походи. Однак Александр усунув цю перешкоду, наказавши називати цей місяць другим артемісієм. Парменіон (80) не радив йому ризикувати з уваги на пізню пору дня, але Александр відповів, що йому буде соромно перед Геллеспонтом, якщо після переправи через морську протоку він побоїться Граніка. І сам першим кинувся в річку з тринадцятьма відділами кінноти. Він вів військо на ворожі стріли і списи, на стрімкі скелі, вщерть заповнені піхотою й кіннотою ворога, через бурхливу річку, яка несла й топила коней і людей. Здавалося, що військо веде скоріше хтось несповна розуму, ніж людина зі здоровим глуздом. Незважаючи ні на що, Александр уперто продовжував переправу і ціною неймовірних зусиль досяг протилежного берега, мокрий і брудний, бо дно річки було глинясте. Тут він одразу змушений був вступити в безладний бій, воїни поодинці йшли в рукопашну з наступаючим ворогом, поки нарешті Александру вдалося вишикувати військо в сякий-такий стрій. Ворог з галасом наступав, скеровуючи кінноту проти кінноти, вершники билися списами, а коли списи поламалися, пустили в хід мечі. Ціла юрма персів рушила на Александра. Він вирізнявся щитом і шоломом з султаном: з обох боків султана було по перу дивовижної білизни й величини. Кинутий у царя спис поцілив його в кріплення панцира, але не поранив. На Александра напали одночасно перські полководці Ресак і Спітрідат. Від одного удару цар устиг ухилитися, а в Ресака метнув спис, але спис від удару в панцир зламався, і Александр взявся за меч. Коли між ними почався бій, Спітрідат повернув коня трохи вбік і вдарив царя перською шаблею. При цьому він збив йому султан разом з одним пером. Шолом ледве витримав удар, вістря навіть торкнулось волосся Александра. Спітрідат замахнувся ще раз, але його випередив Кліт на прізвисько Чорний, який проштрикнув перса наскрізь списом. Одночасно загинув і Ресак, уражений мечем Александра.

Поки кіннота вела нерівний бій, через річку переправилась македонська фаланга і зіткнулася з перськими піхотинцями. Ті вчинили слабкий і нетривалий опір і незабаром кинулись навтьоки, за винятком грецьких найманців. Останні зімкнутими лавами стояли біля підніжжя якогось пагорба й хотіли здатися Александру за умови, що він дарує їм життя. Однак Александр, керуючись радше гнівом, ніж розумом, першим напав на них і при цьому втратив коня, якому пробили бік (це був не Букефал, а інший кінь). Саме в цій битві загинула або була поранена більшість македонян,, бо їм довелось битися з загартованими в бою й доведеними до відчаю воїнами. Кажуть, що перси втратили там убитими двадцять тисяч піхотинців і дві з половиною тисячі кіннотників. За твердженням Арістобула, втрати Александра становили всього тридцять чотири чоловіки, в тому числі дев'ять піхотинців (81). Александр звелів поставити бронзові статуї загиблих, а виконав їх Лісіпп (82). Бажаючи показати перемогу як спільну для македонян і греків, Александр вибрав окремо і послав афінянам триста захоплених у ворога щитів, а на решту здобичі наказав помістити такий честолюбний напис: «Александр, син Філіппа, і греки, крім лакедемонян, здобули у варварів, які населяють Азію». Келихи, пурпурові тканини та інші речі подібного роду, захоплені у персів, майже всі він відправив матері.

17. Ця битва одразу змінила становище на користь Александра. Він-бо зайняв Сарди (83), опору перського владарювання на морі, інші ж міста здалися йому добровільно. Тільки Галікарнас і Мілет (84) вчинили йому сильний опір, але й ними він заволодів і підкорив навколишні землі. Тепер він вагався, що йому робити далі: то хотів іти проти Дарія і вирішити все в одному бою, то схилявся до думки, що спершу слід скористатися багатствами приморських країн і тільки тоді, зміцнившись, рушити проти царя.

У Лікії поблизу міста Ксанта (85) є джерело, яке, кажуть, у той час саме собою почало бити, сильніше, розлилося й викинуло з дна бронзову плиту із стародавнім написом. А сповіщав він, що перській державі прийде кінець, і знищать її греки. Заохочений цим пророцтвом, Александр постановив чим скоріше очистити від ворога морське узбережжя аж по Кілікію і Фінікію. Швидше просування македонян через Памфілію (86) дало багатьом історикам барвистий матеріал для неправдоподібних вигадок і розповідей про чудесні події. Так, вони теревенять, начебто море за божественним велінням відступило перед Александром, хоч звичайно воно з ревом гнало свої хвилі на берег, лише зрідка відслонюючи невеликі стрімчаки, які виступали з води під прямовисним, порізаним ущелинами гірським хребтом. Безперечно, саме цю неймовірну розповідь мав на увазі Менандр, коли в одній із своїх комедій казав таке:

Як це на Александра схоже: бо коли когось

Знайти я хочу, він негайно знаходиться, якщо

Мені слід море перейти, дорогу дасть мені воно (87).

Сам Александр, однак, у своїх листах і словом не обмовився про жодні чудеса такого роду. Пише тільки, що просувався вздовж гори званої Драбиною (88) і минув її щасливо, вирушивши з Фаселіди (89). У цьому місті він провів кілька днів і побачив там статую Теодекта (90), яку йому поставили на ринковій площі, тому що він був родом з Фаселіди. Після обіду Александр, уже напідпитку, в супроводі веселого гурту подався до статуї і поклав біля її підніжжя купу вінків. У такий спосіб серед веселощів він віддав честь мужу, з яким познайомився завдяки Арістотелю і заняттям філософією.

18. Далі він підкорив населення Пісідії (91), яке чинило йому опір, і зайняв Фрігію(92) з містом Гордієм, яке, кажуть, було столицею легендарного царя Мідаса. Александр побачив тут славнозвісну колісницю з вузлом з кори терна і почув переказ, якому фрігійці вірили, а говорилось у ньому про те, що хто цей вузол розв'яже, той стане володарем світу. Більшість письменників розповідає, що кінці вузла були сховані, а сам вузол настільки заплутаний, що Александр, який ніяк не міг його розв'язати, розрубав його мечем. Тоді з розрізаного вузла показалося багато кінців сплетінь. Арістобул, навпаки, розповідає, що цар дуже легко розв'язав вузол завдяки тому, що вийняв з дишла стрижень, яким був прикріплений ремінь і таким чином потім зняв і саме ярмо.

Потім Александр підкорив собі Каппадокію і Пафлагонію (93). Коли до нього дійшла чутка про смерть Мемнона, який, очолюючи перський, флот, хвалився тим, що зможе більше від інших перських полководців завдати Александру клопоту і впектися йому, Александр ще дужче впевнився у своєму намірі рушити з військом у глиб Азії.

У цей час Дарій вийшов із Суз (94) назустріч Александру, покладаючи надії на чисельну перевагу свого війська (вів він шістсот тисяч воїнів). До того ж його підбадьорювало сновидіння, яке маги витлумачили на його користь, більш бажаючи догодити йому, ніж розкрити його справжнє значення. Снилося ж йому, що македонська фаланга вся охоплена полум'ям, а Александр слугує йому, причому Александр у шаті, яку колись він, Дарій, носив, ще бувши царським гінцем, потім Александр увійшов у храм Бела (95) і зник безслідно. Божество, імовірно, за допомогою цього сновидіння провіщало, що македоняни вславляться блискучими подвигами і що Александр заволодіє Азією, подібно до того, як свого часу нею заволодів Дарій, який з гінця став царем, але македонянин невдовзі у славі закінчить життя.

19. Дарій набрався ще більшої впевненості, коли довге перебування Александра в Кілікії сприйняв за ознаку його боягузтва. Насправді ж, причиною затримки була хвороба Александра, викликана, на думку одних, виснаженням, на думку інших - простудою після купання в холодній воді річки Кціна (96). Ніхто з лікарів не зважувався допомогти йому, вважаючи стан його здоров'я безнадійним. Лікарі боялися, що коли їм не вдасться вилікувати Александра, то вони накличуть на себе з боку македонян звинувачення у зловмисному шкідництві. Лише Філіпп, акарнанець (97), хоч бачив небезпечний стан здоров'я хворого, але вірив у дружбу, яка єднала його з Александром, та й сумління не дозволяло йому не розділити небезпеку з Александром і спонукало вдатися до крайньої спроби врятування його, хай і наражаючи на небезпеку себе самого. Він приготував ліки й умовив царя повірити в їх дію й випити, коли хоче якнайшвидше видужати й вести війну далі. У цей же час Парменіон відправив із табору листа царю, в якому радив остерігатися Філіппа, мовляв, Дарій підкупив його великими подарунками і обіцянкою одружитися з його дочкою, якщо той позбавить Александра життя. Александр прочитав листа і, не показуючи його нікому, сховав під подушку. У призначену годину з'явився Філіпп у супроводі друзів царя, несучи ліки в чарі. Александр подав йому листа, а сам довірливо й охоче взяв у нього ліки. Це було величезне напруження, драматичне видовище, коли Філіпп читав листа, а Александр пив ліки. Потім обидва разом поглянули один на одного, але з неоднаковим почуттям: на погідному й усміхненому обличчі Александра можна було прочитати доброзичливість і довіру до Філіппа, а той, обурений безпідставним наклепом, то кликав богів у свідки своєї невинності й підносив руки до неба, то кидався до ліжка Александра, благаючи бути доброї думки й мати до нього повне довір'я. Бо ліки спершу сильно подіяли на хворого і, так би мовити, загнали вглиб його життєві сили, так що Александр утратив мову, знепритомнів і подавав лише слабкі ознаки життя. Скоро, однак, завдяки Філіппу він прийшов до тями і, підкріпившись, показався македонянам. А вони весь час були пригнічені, аж поки побачили свого царя.

20. У війську Дарія був Амінт, утікач з Македонії, який чудово знав вдачу Александра. Тепер, бачачи, що Дарій, вирушивши в похід проти Александра, наміряється увійти у вузькі гірські проходи, Амінт радив йому залишатися на місці і дати бій на розлогих і відкритих рівнинах, де можна б розгорнути велике військо проти незначних сил противника. На це Дарій відповів, що він боїться, аби ворог не вирвався з його "рук і Александр не втік від нього. «Щодо цього, царю, ти можеш бути спокійний,- сказав Амінт,- він напевно піде проти тебе і, можливо, вже йде». Проте докази Амінта не переконали Дарія, і він, згорнувши табір, рушив проти Александра в Кілікію. Тим часом Александр також ішов йому назустріч, прямуючи в Сірію. Темної ночі вони розминулися і потім обидва повернули назад. Александр, радий щасливій нагоді, старався чимскоріше заскочити противника у гірських тіснинах, а Дарій намагався вивести своє військо з міжгір'їв і повернутися на рівнину, де перед цим стояв табором. Нарешті він зрозумів, що припустився помилки, вступивши собі на шкоду в місцевість, замкнену морем, горами й річкою Пінар, яка текла посередині. Тому ця місцевість не годилась для використання кінноти, до того ж військо було розірване на частини, зате для дій нечисленних сил ворога тут було дуже зручно. Це місце для битви подарувала Александрові щаслива доля, але до перемоги привів не стільки щасливий випадок, скільки полководницький талант царя- Бо хоч перси чисельністю набагато переважали його військо, він не дав оточити себе, мало того, сам обійшов із своїм правим крилом ліве крило ворожого війська, ударив З на персів збоку і примусив їх тікати. Александр бився у перших лавах і був поранений мечем у стегно. Поранив його, за словами Харета (98), сам Дарій, бо між ними зав'язався рукопашний бій. Однак Александр у листі Антіпатру, описуючи цю битву, не називає того, хто його поранив. Написав тільки, що був поранений кинджалом у стегно, але рана не була небезпечна.

Александр здобув блискучу перемогу (99), перебивши більше ста десяти тисяч ворогів, але самого Дарія захопити йому не пощастило. Бо той випередив його на чотири чи п'ять стадіїв. Та колісниця й лук Дарія стали здобиччю Александра, і з тим він вернувся до своїх. Тут він побачив, що македоняни виносили з перського табору цінні речі, яких було там вдосталь, хоч більшу частину свого обозу перси залишили в Дамаську (100) і до місця битви прийшли порожнем. Намету самого Дарія македонські воїни не чіпали й залишили його Александрові. А було в ньому повно челяді, повно дорогого посуду та грошей. Александр негайно скинув із себе зброю і передусім пішов у лазню із словами: «Ходімо, змиємо після битви з себе піт у лазні Дарія». На це хтось із друзів Александра заволав: «Не Дарія вже, а Александра. Адже власність переможених повинна належати переможцям і називатися їхнім ім'ям».

Коли Александр побачив усілякий посуд - дзбани, тази, флакони, причому все майстерно виконане із щирого золота, коли почув духм'яні пахощі, коли, нарешті, зайшов у головний намет, який вражав своїми розмірами й висотою, чудовими ліжками, столами, столовим прибором,- цар поглянув на своїх друзів і сказав: «Оце я розумію, оце значить царювати».

21. Александр уже збирався обідати, коли його повідомили, що між полоненими є мати, дружина й дві незаміжні дочки Дарія (101), які, побачивши Дарієві колісницю й лук, залементували і били себе в груди, переконані, що цар загинув. На якийсь час Александр впав у задуму, схвильований більше їхньою недолею, аніж своїм щастям. Потім він послав до них Леонната (102) з дорученням передати, що Дарій не загинув і їм нема чого боятися його, Александра, тому що війну за владу він веде тільки з Дарієм, а в їх розпорядженні буде все те, чим вони користувалися за панування Дарія. Слова ці видалися жінкам доброзичливими і благородними, а ще більш людяними видались їм його вчинки. Він-бо дозволив їм поховати загиблих персів, усіх, кого вони забажали, використавши для цього шати й прикраси з військової здобичі. Александр не позбавив сім'ю Дарія почестей, які вона мала раніше, не зменшив кількості слуг, а засоби на їхнє утримання навіть збільшив. Найбільшим і найпрекраснішим добродіянням з боку Александра вони вважали те, що їм, жінкам знатним і цнотливим, а тепер бранкам, не довелось ні почути лихого слова, ні щось підозрювати, ні боятися чогось образливого. Можна було подумати, що вони перебувають не у ворожому таборі, а в якійсь священній і неприступній оселі, далеко від людських очей, під надійним захистом. Якщо вірити розповідям, дружина Дарія була найбільшою красунею серед жінок, як і Дарій був найвродливішим і найвищим на зріст серед чоловіків; а дочки їхні були схожі на батьків. Однак Александр, очевидно, вважаючи, що царю більш до лиця володіти самим собою, ніж перемагати ворогів, не доторкнувся ні однієї з них, і взагалі не знав до одруження іншої жінки, крім Барсіни (103). Барсіна, яка після смерті Мемнона стала вдовою, потрапила в полон під Дамаском. Вона одержала грецьку освіту, мала приємну вдачу. Батько її був нащадком Артабаза (104), який був сином царської дочки. Як розповідає Арістобул, Парменіон намовив Александра зблизитися з цією гарною і благородною жінкою. Дивлячись на інших вродливих і ставних полонянок, Александр жартома казав, що вигляд персіянок - це мука для очей. Протиставляючи їхній привабливій зовнішності красу свого самовладання і стриманості, він проходив мимо них байдуже, немов мимо краси неживих статуй.

22. Одного разу Філоксен(105), який стояв на чолі прибережних військ, написав Александрові, що якийсь Федор, тарентинець, має на продаж двох хлопців незвичайної вроди і запитує царя, чи не бажає він їх купити. Александр був украй обурений змістом цього листа і не раз нарікав перед друзями, запитуючи, чи справді Філоксен такої поганої думки про нього, що так безцеремонно пропонує йому таку гидоту. Самого Філоксена він гостро вилаяв у листі й наказав відправити до біса того Федора разом з його товаром. Так само здорово попало від нього Гагнону (106), який написав, що наміряється купити й доставити йому славнозвісного в Корінфі хлопця Кробіла. Коли Александру стало відомо, що македоняни Дамон і Тимофій, які служили у війську під орудою Парменіона, збезчестили жінок якихось найманців, він письмово наказав Парменіонові, щоб той, коли це виявиться правдою, розправився з ними як з дикими звірами, породженими на згубу людям. У цьому ж листі він писав і про себе такими словами: «Ніхто не може твердити, що я або бачив дружину Дарія, або хотів її бачити, мало того, я навіть не дозволяв нікому говорити про її красу».

Він також повторював, що сон і любовна пристрасть особливо переконують його в тому, що він смертний, бо відчуття втоми й любовна жага походять від тієї слабості людської природи.

Александрові була властива стриманість у їжі. Доказом цього є, між іншим, його послання до Ади (107), яку він назвав своєю матір'ю і призначив царицею Карії. З прихильності до нього вона щодня посилала йому добірні страви й печива, а згодом і своїх найкращих кухарів і пекарів. Александр відповів їй, що вони йому не потрібні, бо він має неперевершених кухарів і пекарів, яких йому подарував його вихователь Леонід, а саме: для сніданку - нічна прогулянка, для обіду - скромний сніданок. «Цей вихователь,- казав він,- частенько приходив до мене, відкривав скрині з моєю постіллю й одягом, перевіряючи, чи, бува, мати не поклала туди якісь ласощі або ще якийсь непотріб».

23. Та й до вина його тягло менше, ніж це декому здавалося. А склалася така думка тому, що він любив засиджуватись на учтах, однак не стільки пив, скільки розважався розмовою, до того ж за кожною чарою залюбки виголошував довгу промову. Додаймо, що це бувало тоді, коли він мав достатньо вільного часу. Але коли його кликали справи, то не могли його затримати, як це мало місце в інших полководців, ні вино, ні сон, ні розваги, ні весілля, ні театральні вистави. Доказом цього служить його життя, яке, хоч і тривало недовго, але було заповнене багатьма видатними подвигами. У вільний час, тільки-но прокинувшись, він передусім приносив жертви богам, потім снідав сидячи; решту дня проводив на полюванні, розглядав судові справи, давав розпорядження для війська або читав. Під час походу, коли не треба було поспішати, він управлявся в стрільбі з лука або вискакував на ходу в колісницю чи зіскакував з неї. Часто для розваги він полював на лисів або птахів, як це можна дізнатися з його щоденника. Зупинившись де-небудь, він купався або намащував тіло, водночас розпитуючи тих, що розпоряджалися кухарями й пекарями, чи все приготовлено як слід до обіду. Обідати він починав пізно, коли вже сутеніло. Подиву гідною була його турботливість і увага, яку він приділяв столу, та й дбав він про те, щоб усіх угощали однаково й нічим не легковажили. Як було вже сказано, через свою балакучість він мав звичку засиджуватись за чарою вина. Взагалі, він був найпривітніший із усіх царів і сповнений особливої привабливості, але за бенкетним столом робився неприємним через свою чванькуватість і ставав схожим на простого воїна, причому і сам не знав міри в самовихвалянні і любив слухати слова облесників. Через те найповажніші з гостей опинялися в незручному становищі, бо суперничати з підлесниками їм було не до душі, а відставати від них у похвалах не хотілося: перше здавалося принизливим, друге пахло небезпекою. Після випивки Александр ішов у лазню, потім спав до полудня, а бувало, що не прокидався й цілий день.

Він не був ласий на вишукані страви: навіть дуже рідкісні фрукти або рибу, привезені з-за моря, роздавав друзям, часто нічого собі не залишаючи. Але обіди в нього були чудові, і відповідно до його успіхів зростали й витрати на них, які врешті-решт сягнули десяти тисяч драхм. Поза цей рубіж вони не вийшли; на стільки ж було визначено витрати для тих, хто приймав Александра в себе.

24. Після битви біля Ісса Александр відправив військо в Дамаск і захопив гроші, статки, жінок і дітей персів. Найбільше на цьому нажились фессалійські вершники, які в цій битві відзначились особливою мужністю. Александр навмисне вислав їх туди, щоб вони, скориставшись нагодою, могли збагатитися. Щоправда, і решта його війська зуміла в той час удосталь нажитися. Тут македоняни вперше вволю наситилися перським золотом і сріблом, засмакували в жінках і перському способі життя і, немов собаки, що винюхують слід, кинулися на пошуки перських багатств. Однак Александр поки що ставив перед собою як першочергове завдання зміцнити своє становище в приморських країнах. Скоро до нього прибули царі Кіпру, готові визнати його зверхність. Підкорилась йому вся Фінікія, за винятком Тіра (108). Облога цього міста дуже затяглася: вона тривала вже сім місяців, незважаючи на те, що було насипано вали, застосовано облогові машини, а двісті кораблів замкнули місто з боку моря. Тоді-то Александру приснився Геракл, який вітав його з мурів міста і кликав до себе; А багатьом жителям Тіра явився уві сні Аполлон, котрий сказав, що відходить до Александра, бо йому не подобається те, що відбувається в місті. Тоді тірійці величезну статую бога, немов людину, спійману на гарячому при спробі перебігти до ворога, обмотали мотузками і прибили до цоколя, обзиваючи Аполлона «александристом». Приснився Александру ще інший сон: йому з'явився сатир (109), який здалеку манив його до себе, а коли цар намагався його спіймати, сатир спритно вихоплювався й тікав від нього. Нарешті після довгої біганини та умовлянь сатир дав себе спіймати. Ворожбити, поділивши слово «сатир» на дві частини: «са» - твій і Тір, дотепно пояснили Александрові, що Тір буде його. Ще й досі показують джерело, біля якого начебто Александр побачив уві сні сатира.

Під час облоги Александр вирушив у похід проти арабів, що жили в горах Антилівану по. Там він опинився у великій небезпеці через свого вихователя Лісімаха. Цей вихователь супроводжував Александра, доводячи, що він не є ні слабшим, ні старшим від Фенікса (111). Підійшовши до гір, Александр залишив коней на місці і далі йшов пішки. Дехто вже далеко загнався вперед, а він не хотів покинути напризволяще Лісімаха, який вибився із сил і ледве волочив ноги, до того ж уже западали сутінки, і поблизу були вороги. Підбадьорюючи й підтримуючи старого, Александр зі жменькою воїнів мимоволі відстав від війська. Настала холодна ніч, і їх чекав нічліг у небезпечному місці. Вдалині всюди горіли багаття, розпалені ворогами. Александр у скрутному становищі завжди вмів власним прикладом підбадьорити македонян. Тож, покладаючись на свої прудкі ноги, він підбіг до арабів, що сиділи навколо найближчого багаття, двох з них убив мечем і, вихопивши з багаття головешку, вернувся до своїх. Македоняни розпалили величезне багаття. Частина арабів, налякавшись, утекла, а інших, які пробували підійти ближче, македоняни прогнали. Решту ночі вони провели спокійно. Про цей випадок розповідає Харет.

25. Кінець облоги Тіра був такий. Після тривалих виснажливих боїв Александр дав більшій частині свого війська відпочинок, але, щоб противник не зробив того самого, залишив під мурами Тіра невелику кількість воїнів. У цей час Арі-стандр, приносячи жертву з тварин і розглядаючи знамення на їхніх нутрощах, сміливо запевнив присутніх, що Тір у цьому місяці буде взятий. Ці слова всі зустріли із сміхом і глумом, бо вже йшов останній день місяця. Александр, який повсякчас турбувався про повагу до віщувань, побачивши розгубленість ворожбита, наказав вважати цей день не тридцятим, а двадцять восьмим. Потім на знак, даний трубою, почався штурм мурів Тіра з далеко більшим розмахом, ніж Александр задумував напочатку. Напад був такий навальний, що навіть воїни, які залишились у таборі, не могли стриматись, щоб не поспішити на допомогу тим, що штурмували місто. Тірійці здалися, і місто було взяте ще того самого дня (112).

Трохи згодом Александр обложив Газу, найбільше місто в Сірії. Тоді на його плече впала грудка землі, яку випустив птах, що пролітав у високості. Потім цей лтах сів на одну з облогових машин і зненацька заплутався у сплетінні сухожиль, уживаних для натягування канатів. Тоді сповнилось віщування Арістандра: Александр був поранений у плече, але місто все-таки взяв. Значну частку захопленої здобичі він відправив матері, Клеопатрі (113) та друзям. Вихователю Леоніду він послав п'ятсот талантів ладану і сто талантів мира, згадавши одну свою дитячу мрію. Бо давно, коли Александр під час жертоприношення набрав обома пригорщами ладану і спалив його на честь богів, Леонід зробив йому такий докір: «Александре, коли ти заволодієш країною, багатою на пахощі, то тоді й будеш так щедро жертвувати богам ладан. А поки що мусиш ощадно вживати те, що маєш». Тепер Александр написав йому: «Я послав тобі вдосталь ладану й мира, щоб ти перестав скупитися перед богами».

26. Коли Александрові принесли скриньку, ціннішого від якої нічого не було знайдено серед коштовностей і речей Дарія, він запитав своїх друзів, яку цінність слід, на їх думку, покласти в цю скриньку. Друзі радили по-різному, тоді він сам сказав, що зберігатиме в ній «Іліаду», і зразу її туди поклав. Це підтверджує багато письменників, які заслуговують довіри. Якщо правдою є те, що повідомляють, посилаючись на Геракліда (114) , александрійські вчені, то Гомер був для Александра справді корисним і невідступним супутником у його походах. Розповідають, між іншим, що Александр після завоювання Єгипту задумав побудувати там велике й багатолюдне грецьке місто і назвати його своїм ім'ям. За порадою будівничих він уже відміряв і обгородив місце для майбутнього міста, аж раптом уночі побачив дивний сон. Йому приснився поважний, сивочолий старий, який підійшов до нього і вимовив такі віршові рядки:

Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,

Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос (115).

Прокинувшись, Александр негайно вирушив на Фарос, який тоді ще був островом, розташованим трохи північніше від Канобського гирла Нілу (116). Сьогодні він з'єднаний з материком насипом. Александр оглянув місцевість і оцінив її дуже вигідні дані. Острів являв собою смугу землі, схожу на досить широку косу; він відділяв велике озеро від моря, яке утворює тут зручну гавань. Александр заявив, що Гомер гідний подиву в будь-якому відношенні, а крім того, він ще й мудрий будівничий. Цар наказав негайно накреслити план міста, враховуючи особливості місцевості. Оскільки напохваті не було крейди, будівничі набрали борошна й намітили ним на чорній землі рівнини вигляд міста. Цар був задоволений плануванням, аж раптом з ріки й озера хмарою знялась незліченна кількість птахів різних порід і різної величини, налетіла на це місце й видзьобала все борошно. Александр засмутився, розцінюючи це як лиховісне знамення. Але ворожбити заспокоїли його, пояснюючи, що засноване ним (117) місто буде процвітати и годувати людей різних країн . Александр наказав керівникам будівництва почати роботу, а сам вибрався в далеку дорогу до храму Аммона. Подорож була дуже довга, важка й виснажлива. Вона була небезпечна з двох причин: по-перше, через брак води, бо впродовж багатьох днів довелося йти пустелею, по-друге, подорожніх серед безмежних і глибоких пісків міг би заскочити шалений південний вітер. Кажуть, що колись давно цей вітер налетів на військо Камбіса і, піднявши й женучи перед собою маси піску, засипав тоді й похоронив п'ятдесят тисяч чоловік. Усі ці труднощі майже кожен брав до уваги, але Александра неможливо було відмовити від раз прийнятого рішення. Бо доля, яка сприяла його прагненням, виробила в ньому впертість. Його жадоба до подвигів, підсилювана честолюбством, зробила його непереможним на війні з ворогами та допомагала йому долати простір і час.

27. Щасливий перебіг подорожі всупереч неймовірним труднощам більшою мірою зміцнив у людей віру в божественну турботу про Александра ніж усі пізніші віщування. Більш того, саме завдяки цьому переконанню зросла віра в правдомовність оракулів. Насамперед пішов рясний і тривалий дощ, який звільнив учасників походу від страху перед муками спраги. Внаслідок дощу розпечений пісок зробився вологим і не грузьким, повітря стало чистішим, легше стало дихати. Потім, коли віхи, розставлені для провідників, зникли і подорожні почали безладно блукати, не знаючи дороги, раптом з'явилися круки і взялися вести похід. Вони то швидше летіли вперед, коли люди встигали йти вслід за ними, то сповільняли політ, чекаючи на тих, що відставали. Але найдивовижніше в цьому всьому, за розповіддю Каллісфена (119), було те, що ці круки навіть уночі кликали людей, що заблукали, і своїм карканням виводили їх на правильну дорогу.

Коли Александр щасливо пройшов через піщану пустелю й досяг мети своєї мандрівки, жрець Аммона привітав його, поздоровляючи від імені бога, неначе сина. Александр запитав, чи не уник кари хтось із убивць його батька. Але жрець порадив йому не блюзнити, бо батько його не з числа смертних. Тоді Александр інакше висловив своє запитання і поцікавився, чи всіх убивць Філіппа бог покарав. Далі запитав про свою владу: чи призначено йому стати володарем усіх людей. Бог відповів, що це йому призначено і що за Філіппа повністю відомстили. Александр підніс богу чудові дари, а людей щедро наділив грішми.

Так пише про ці відповіді бога Аммона переважна більшість письменників. Сам Александр у листі до матері писав, що одержав деякі таємні пророцтва, про які розкаже їй одній, коли приїде. Дехто ж повідомляє, нібито жрець, аби підкреслити свою прихильність до Александра, хотів привітати його по-грецьки: «О, пайдіон!» («О, дитино!»). Але внаслідок чужоземної вимови, замінивши кінцевий звук «н» на «с» сказав: «О, пайдіос!» («О, сину Зевса!»). Александру припала до вподоби ця помилка, і звідси розійшлася чутка про те, що бог привітав його як сина Зевса. Кажуть також, що Александр слухав у Єгипті філософа Псаммона (120) і з його викладу він найбільше вподобав твердження про те, що всіма людьми править бог, бо закладена в кожній людині здатність керувати й панувати є божественного походження. Сам Александр міркував з цього приводу глибше і казав, що бог - це спільний батько всіх людей, але передусім своїми дітьми він вважає найкращих з них.

28. Взагалі, до негреків Александр ставився зверхньо і поводився з ними так, немов був упевнений, що він походить від богів і є сином бога, а перед греками помірковано й обережно видавав самого себе за бога. Тільки в листі до афінян у справі Самосу (121) він так писав: «Я нізащо не віддав би вам це вільнолюбне і славне місто, але володійте ним, якщо одержали його від тодішнього вашого володаря, якого звали моїм батьком». А мав він на увазі Філіппа. Однак, пізніше, коли, поранений стрілою, він терпів муки, то сказав: «Оце, мої друзі, тече звичайна кров, а не Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих (122)».

Одного разу, коли сильно загриміло і всі злякались, присутній там софіст Анаксарх озвався до Александра: «Очевидно, ти не здатний зробити щось таке, сину Зевса?» Александр у відповідь на це розсміявся і сказав: «Та я й не хочу наводити жах на своїх друзів, як ти мені радиш. Адже тобі не до вподоби мої обіди, тому що ти бачиш на столах рибу, а не голови сатрапів». І справді, Анаксарх, кажуть, коли одного разу Александр послав Гефестіону рису, висловився в подібний спосіб, насміхаючись і глузуючи з тих, хто заради слави наражає своє життя на небезпеку і не шкодує для цього зусиль, а втіх і насолод зазнає не більше від звичайних людей. Із сказаного ясно випливає, що Александр не вірив у своє божественне походження й не хизувався ним, але користувався цією вигадкою як засобом для уярмлення інших народів.

29. Після повернення з Єгипту у Фінікію Александр приніс жертви богам і влаштував на їх честь урочистості з процесіями і змаганнями дифірамбічних і трагічних хорів, примітними не лише зовнішньою пишнотою, а й тим, що хорегами виступали тут царі Кіпру, як в Афінах вибрані жеребкуванням громадяни з кожної округи (123). Вони змагалися між собою з подиву гідним честолюбством. А вже з найбільшим завзяттям боролися за першість саламінець Нікокреонт і еолієць Пасікрат (124). їм-бо за жеребом дісталися найславетніші актори, а саме: Пасікратові - Афінодор, а Нікокреонту - Фессал (125), до якого прихильним був сам Александр. Але він не виявив своєї прихильності цьому актору, аж поки на основі голосування переможцем був оголошений Афінодор. Тоді, вже виходячи з театру, Александр зауважив, що схвалює рішення суддів, але сам охоче віддав би частину свого царства, аби тільки не бачити Фессала переможеним. Зрештою, коли афіняни наклали на Афінодара грошове стягнення за те, що він не з'явився на виставу під час Діонісій , і той просив царя заступитися за нього перед афінянами, Александр цього не зробив, але заплатив за нього скільки вимагалось. Так само, коли Лік он з Скарфеї (127), який з великим успіхом виступав у театрі, вставив у якусь комедію рядок, у якому містилося прохання про десять талантів, Александр засміявся й дав йому цю суму.

Тим часом Дарій прислав до Александра своїх довірених з листом, у якому пропонував йому десять тисяч талантів викупу за полонених, усі землі по той бік Євфрату, одну з дочок за дружину і договір про дружбу й союз. Коли Александр поділився цією звісткою зі своїми друзями, Парменіон сказав: «Якби я був Александром, я прийняв би ці умови».- «Клянусь Зевсом, і я прийняв би, якби був Парменіоном»,- вигукнув Александр. А Дарію відповів, що коли той прийде до нього особисто, то буде сердечно прийнятий, у противному разі він сам піде на нього.

30. Однак незабаром Александр пошкодував за таку відповідь, тому що дружина Дарія померла від пологів. Він не приховував свого жалю, що проґавив сприятливу нагоду виявити свою великодушність. Він наказав поховати померлу врочисто, не шкодуючи ніяких коштів. Дарія повідомив про смерть дружини один із євнухів, на ім'я Тірей, який був узятий в полон разом з жінками. Йому пощастило втекти з македонського табору й верхи дістатися до Дарія. Цар почав бити себе по голові і зі слізьми на очах заволав: «Бідолашні перси! Дружина й сестра царя не лише живою потрапила в руки ворога, а й після смерті була позбавлена царського похорону!» Тут перебив його євнух і сказав: «Щодо похорону, всіляких почестей і належної шани, то не маєш підстави нарікати на лиху долю персів. Бо й цариця Статіра, і твоя мати, і діти мали всього вдосталь і втішалися не меншою шаною, ніж раніше, крім можливості бачити твоє світло, яке з волі владики Оромазда (128) знову яскраво засяє. Статірі після смерті не відмовлено в жодній почесті, навіть вороги вшанували її сльозами. Бо Александр наскільки страшний у битві, настільки благородний як переможець».

Коли Дарій почув це, сум'яття й біль породили в його душі дивовижну підозру. Він завів євнуха в глибину намету і сказав: «Якщо ти разом зі щастям персів не перейшов на бік македонян і ще визнаєш мене, Дарія, за свого володаря, поклянись на велике світло Мітри (129) й правицю твого царя і скажи мені чесно, чи не оплакую я найменше з нещасть Статіри і чи не мав я причини ще більше страждати, поки вона жива? Чи справді я почував би себе нещаснішим, якби натрапив на ворога жорстокого і кровожерного? Невже цей молодий чоловік виявляв би такі почесті жінці ворога, якби керувався добропорядністю?»

Не встиг цар закінчити свою мову, як Тірей кинувся до його ніг, благаючи не говорити такі бридкі слова, не підозрювати Александра безпідставно, не безчестити пам'ять покійної дружини й сестри, а собі відбирати найбільшу розраду, в нещасті - думку, що ти переможений надлюдиною. Він доводив, що Александр заслуговує подиву за те, що його скромність у поводженні з перськими жінками перевершує мужність, яку він виявив у боротьбі з перськими чоловіками. Для підтвердження своєї правдомовності євнух вдався до страшних клятв, крім того, навів інші приклади стриманності й великодушності Александра. Тоді Дарій вийшов до своїх друзів і звів до неба руки з такою молитвою: «Боги - опікуни мого роду й мого царства! Насамперед дозвольте мені підняти перську державу з занепаду до такого процвітання, в якому вона перебувала, коли я її одержав, і щоб я, перемігши, міг віддячити Александрові за доброту, яку він виявив до найдорожчих мені осіб, коли я опинився в скруті. Але, якщо за велінням долі настав час розплати й перемін, коли розпадеться перська держава, хай ніхто, крім Александра, не сяде на трон Кіра!» (130) Саме так передає ці події і слова переважна більшість письменників.

31. Після того як Александр завоював усі землі аж по Євфрат, він негайно рушив проти Дарія, який ішов йому назустріч на чолі мільйонного війська. Хтось із друзів розповів Дарію, яку забаву для сміху придумали його слуги. Вони поділилися на дві частини, кожна з яких мала свого вождя й полководця. Одного з них назвали Александром, другого - Дарієм. Спочатку слуги кидали одні на одних грудками землі, потім дійшло до кулачного бою і, нарешті, в розпалі боротьби вони пустили в хід камені й ломаки. Багатьох із слуг важко було втихомирити. Почувши це, цар наказав, щоб обидва вожді помірялись у поєдинку. На цей поєдинок дивилось усе військо, вважаючи його за провіщення майбутньої битви. У завзятій боротьбі перемога дісталася тому, кого звали Александром. В нагороду він одержав від Дарія дванадцять сіл і право носити перський одяг. Таке розповідає Ератосфен.

До великої битви з Дарієм дійшло не під Арбелами, як пише багато істориків, а під Гавгамелами (131). Назва ця у місцевому говорі означає: «Верблюжий дім», бо хтось із давніх царів, врятувавшись утечею від ворогів на одногорбому верблюді, помістив його тут і призначив на його утримання прибутки з кількох сіл.

У місяці боедроміоні (132), приблизно тоді, коли в Афінах починають святкувати таїнства, сталося затемнення місяця. А одинадцятої ночі після затемнення, коли два війська стояли одне навпроти одного, Дарій наказав своїм воїнам вишикуватись і при світлі смолоскипів провів огляд своїх військ. Александр, коли македоняни полягали спати, разом з віщуном Арістандром здійснював перед своїм наметом таємничі обряди і приносив жертви Фобу (133). Уся рівнина між горою Ніфатом і Гордіейським гірським хребтом (134) була освітлена вогнищами, а з табору ворогів доносився глухий гомін, немов шум безкрайого моря. Старіші з повірників Александра, зокрема Парменіон, були приголомшені численною перевагою ворога і говорили між собою, що важко буде вдень у відкритому бою витримати натиск такої тьми-тьменної ворожого війська. Тим-то, коли Александр закінчив жертвоприношення, вони підійшли до нього і радили йому напасти на ворога вночі, щоб темрява приховала те, що перед битвою може нагнати македонянам великого страху. І тоді Александр дав їм знамениту відповідь: «Красти перемогу - не в моїй звичці». Дехто визнав її легковажною й недоречною перед лицем такої небезпеки, інші вбачали в цьому прояв упевненості у своїй силі в дану хвилину і проникливе передбачення майбутніх подій. Він не хоче, казали ці останні, дати переможеному Дарію привід для виправдання своєї поразки нічною темрявою, так само, як раніше перс скидав вину на гори, межигір'я й море, до того ж Александр здає собі справу з того, що Дарій, у розпорядженні якого є величезна держава й невичерпні сили, при достатку зброї й людей не припинить війни, а зробить це лише тоді, коли, зазнавши поразки у відкритому бою, занепавши духом і втративши надію, усвідомить марність дальшого опору.

32. Коли повірники відійшли, Александр ліг у своєму наметі поспати. Кажуть, що решту ночі він провів у такому глибокому сні, що всупереч своєму звичаю не встав удосвіта. Тим-то полководці, які з'явилися до нього спозаранку, вельми здивувалися і на власну відповідальність віддали воїнам наказ насамперед поснідати. Потім, коли вже не можна було далі баритися, Парменіон увійшов у намет Александра, підступив до його ліжка і двічі, а може, й тричі окликнув його. Коли той прокинувся, Парменіон запитав, чому він спить сном переможця, а не того, кого чекає найважча з битв. На це Александр з усмішкою сказав: «Як це так? Невже ти не вважаєш, що ми вже виграли бій, якщо нам більше не треба блукати по цій безмежній і спустошеній країні в гонитві за Дарієм, який уникає битви?»

Зрештою, не тільки перед битвою, а й перед лицем смертельної небезпеки Александр виявився людиною сильного духу, непохитної волі, великої мужності. У бою ліве крило, на чолі якого стояв Парменіон, захиталося й- почало відступати під навальним натиском бактрійської кінноти, яка з оглушливим криком шалено вдарила на македонян. У цей же час Мазей (135) послав загін кіннотників з наказом обійти фалангу й напасти на обоз. Таким чином Парменіон, на якого напали з двох боків, опинився в скрутному становищі й через гінців повідомив Александра, що табір і обоз будуть утрачені, якщо він негайно не пришле сильне підкріплення тиловим частинам, відтягнувши деякі підрозділи із своєї передової лінії. Вийшло так, що Александр одержав це повідомлення від Парменіона в ту мить, коли давав своїм воїнам наказ іти в наступ. Почувши таке, він сказав, що Парменіон з'їхав з глузду й не вміє розсудливо думати, якщо в метушні забув, що переможцям дістається все майно вороги а переможеним треба дбати не про багатство та придбаній рабів, а про славу й почесну смерть на полі бою.

Наказавши передати це Парменіону, Александр надів на голову шолом. Решту обладунку він одягнув уже до того в наметі, а саме: сорочку сіцілійської роботи з поясом, а на неї подвійний льняний панцир, який йому дістався із здобичі, взятої в битві. Його залізний шолом роботи Теофіла сяяв немовби був виконаний із чистого срібла. До шолома був прикріплений нашийник, також залізний, усіяний коштовними каменями. Меч Александра, який йому подарував цар міста Кітіона (136), був навдивовижу легкий і чудового гарту, і в битвах правив йому за основну зброю. На панцир Александр одягнув плащ, який відрізнявся від усього обладунку витонченою роботою. Цей плащ був витвором майстерності Гелікона Старшого, а подарували його Александру на знак поваги жителі міста Родоса. В ньому любив він іти в бій. Коли Александр вишиковував військо й заохочував воїнів повчаючи їх і перевіряючи їхню бойову готовність, то їздив не на Букефалі, а на іншому коні, бо Букефала він беріг як уже немолодого. Але перед самим боєм Букефала підводили до Александра. Сівши на коня, Александр одразу йшов у наступ.

33. Потім Александр довго промовляв до фессалійців ті інших греків і домігся того, що вони з криком вимагали, аби він вів їх проти персів. Це підбадьорило його, він узяв сіли у ліву руку, а праву підніс угору, звернувшись до богів з молитвою (так розповідає Каллісфен), аби вони, якщо він справді син Зевса, допомогли грекам і вселили в них відвагу Віщун Арістандр у білій шаті і з золотим вінком на голові їхав верхи поруч з царем і показував на орла, який кружляв над головою Александра, а потім раптом полетів просто на ворогів. Усі, хто це бачив, набралися несказанної хоробрості. Спочатку кіннотники, підбадьорюючи один одного, рушили учвал на ворогів, а за ними ринули фаланги пішого війська. Але, перш ніж передні лави зійшлися, перси почали відступати. Воїни Александра переслідували їх завзято, при чому він гнав розбитих персів просто на те місце, де перебував Дарій. Александр побачив його здалеку через перші лай перських воїнів в оточенні царського почту. Сам Дарій стояв на високій колісниці, ставний і гарний на вроду, а навколо нього вишикувалися численні підрозділи відбірних вершників у сяючій зброї, готові зустріти ворога. Коли, однак, вони побачили зблизька грізного Александра, який гнав утікачі на тих, що ще стояли на місці, ламаючи їхній стрій, більшість персів, охоплена жахом, розбіглася. Але найхоробріші і найзнаменитіші гинули, захищаючи царя, і падали один на одного, в передсмертних корчах чіпляючись за ворожих вершників та їхніх коней, і тим самим заважали переслідуванню. Це жахливе видовище відбувалося на очах Дарія. Воїни, розставлені перед ним для його захисту, перли просто на нього, так що колісниці не можна було ні повернути, ні пробитись з нею, бо колеса застряли в трупах і калюжах крові, коні, майже сховані під купою загиблих, ставали дибки, а кучер не міг нічого вдіяти. Покинувши колісницю і зброю, Дарій утік, як розповідають, на якійсь кобилі, що недавно ожеребилась. Імовірно, йому не вдалося б урятуватися втечею цього разу, коли б не те, що до Александра знову прискакали гінці від Парменіона просити допомогу, бо на тому боці зосереджені були ще великі сили ворога і ніяк не здавалися. Взагалі Парменіонові дорікають за те, що в цій битві він виявив себе млявим і бездіяльним, чи тому, що старість послабила в ньому відвагу, чи тому, що він, як твердить Каллісфен, вважав за небезпечне зростання могутності і зазнайства Александра і заздрив йому. Роздратований тим, що Парменіон у таку хвилину вимагає допомоги, Александр не сказав воїнам про що йдеться, а просто дав знак припинити переслідування ворога нібито тому, що наставали сутінки і через те пора покласти край кровопролиттю. Поспішаючи до тої частини війська, яка перебувала в небезпеці, Александр по дорозі дізнався, що вороги повністю розгромлені і кинулися навтіки,

34. Такий кінець битви вказував на те, що могутності перської держави настав кінець. Александр, проголошений царем Азії, приносив богам щедрі жертви, своїм друзям роздавав багатства, палаци, управління країнами. Бажаючи прихилити до себе греків, він відправив їм послання, в якому повідомляв, що владі тиранів покладений край, усі держави стають незалежними. Окремо він написав платейцям (137), що відбудує їхнє місто за те, що їхні предки колись віддали грекам свою землю для битви за свободу Греції. Частину здобичі він вислав в Італію жителям міста Кротона (138), щоб ушанувати мужність і відданість атлета Фаілла, який під час перських війн, коли інші жителі Італії зневірились у перемозі греків, побудував на власні кошти корабель і поплив до Саламіна (139) з метою розділити з іншими греками їхню долю. Ось так Александр поважав кожний прояв мужності і зберігав вдячну пам'ять про славні діяння.

35. Під час походу через Вавілонію, яка відразу перейшла на його бік, Александр з подивом дивився на прірву, з якої, немов із джерела, бурхало полум'я. Неподалік від цієї прірви безперервним потоком струменіла нафта, утворюючи ціле озеро. Нафта має властивості, які нагадують властивості смоли, але вона настільки сприйнятлива до вогню, що запалюється ще до зіткнення з полум'ям, вже від самого світла, випромінюваного вогнем, і часто від неї спалахує повітря між нею і вогнем. Перси, бажаючи показати Александрові природні властивості цієї рідини, злегка обприскали вулицю, яка вела до будинку, де він зупинився. Потім, коли споночіло, вони зайняли місце на одному кінці цієї вулиці і приклали смолоскипи до місця, политого нафтою. Нафта відразу спалахнула, і полум'я, як оком змигнути, дійшло до протилежного кінця вулиці, так що вся вона була охоплена вогнем.

Серед слуг, обов'язком яких було мити й намащувати, а також розвеселяти Александра різними жартами, був якийсь афінянин Афінофан. Одного разу, коли в купальні біля Александра стояв хлопчина Стефан, миршавого й смішного вигляду, але наділений гарним голосочком, цей Афінофан сказав: «А якби то так, царю, випробувати цю рідину на Стефані? Якщо вона навіть на ньому спалахне і не погасне, то я без вагання ладен визнати, що її сила страшна і непоборна». Хлопець радо дав згоду на цей дослід, але ледве його натерли нафтою і вогонь торкнувся його, як хлопець увесь спалахнув, так що Александр від переляку не знав, що робити. І якби, на щастя, не стояло там декілька слуг, які тримали посудини з водою для вмивання, то будь-яка допомога не припинила б поширення вогню. Одначе й так насилу вдалося погасити вогонь на тілі хлопця, який весь горів, і після цього ще довго перебував у тяжкому стані.

Дехто з тих, що намагаються тлумачити перекази в зрозумілий спосіб, не без рації твердить, що саме нафта була; тією отрутою, якою Медея (140) намазала вінок і шату, про що говориться в трагедії. Бо вогонь не спалахнув з цих предметів і виник не сам собою, а від полум'я, яке хтось підніс близько. Вінок і шата притягли його до себе і блискавично загорілися. Бо якщо промені і струмені вогню йдуть здалеку, то вони певним тілам приносять тільки світло й тепло, натомість нагромаджуються в тілах сухих з порами бо просякнутих жирною вологою і, спалахнувши вогнем, швидко змінюють речовину.

Що стосується походження нафти, то не відомо, чи вона була... *чи, радше, гарячою рідиною, яка випливає з надр землі, від природи жирної і вогненної. Річ у тім, що Вавілонія - країна дуже жарка, так що зерна ячменю часто навіть вискакують із ґрунту і піднімаються вгору, бо земля тут тріскає від нестерпної спеки. У Вавілонії люди в спекотну пору сплять на шкіряних мішках, наповнених водою. Гарпал, залишений намісником у цій країні, задумав прикрасити грецькими рослинами царський палац і місця для прогулянок. З багатьма рослинами йому вдалося це зробити, лише плющ ніяк не міг прийнятися на цій землі. Він щоразу всихав, бо не міг витримати місцевої температури. Земля тут розпечена, а плющ полюбляє холод. Сподіваюсь, що за такі відступи, аби тільки знати в них міру, не будуть мені дорікати навіть прискіпливі читачі.

[* В оригіналі текст зіпсований.]

36. Захопивши потім Сузи, Александр знайшов у царському палаці сорок тисяч талантів карбованої монети, всіляке начиння та безліч коштовностей. Кажуть, що виявлено там у коморах запаси пурпуру герміонського виробу (141) вагою в п'ять тисяч талантів. Цей пурпур лежав уже сто дев'яносто років (142), але зберіг давню свіжість кольору. Пояснюється це, на думку декого, тим, що фарбують його за допомогою багряної фарби з доданням меду, як для білих тканин застосовують білу олію, бо й ті довго зберігають первісний блиск і чистоту кольору. Дінон (143) розповідає, що перські царі у своїй скарбниці зберігали навіть воду, доставлену з рік Нілу й Істру , щоб таким чином наочно засвідчити могутність своєї держави й панування над усім світом.

37. Оскільки Персіда, як країна гориста, виявилася неприступною для військового походу, до того ж її обороняли після втечі Дарія найзнаменитіші перси, то Александрові довелося йти кружною дорогою, що мала вигляд невеликого кола. За провідника йому служив один чоловік, який володів двома мовами, бо батько його був лікієць, а мати - персіянка. І саме це, кажуть, напророчила Александру Піфія, коли він ще був хлопцем, мовляв, його провідником у поході на персів буде лікієць. У Персіді було вирізано силу-силенну перських полонених. Сам Александр пише, що він особисто дав наказ вимордувати цих людей, бо вважав це корисним для себе. Тут знайдено грошей стільки ж, скільки і в Сузах (145). Крім того, звідси було вивезено різного добра та дорогоцінностей на десяти тисячах пар мулів і на п'яти тисячах верблюдів.

Побачивши велику статую Ксеркса, необачно скинуту юрбою, яка пхалася в палац, Александр зупинився і промовив до статуї, неначе до живої людини: «Пройти мимо тебе й залишити лежати за твій похід проти греків чи підняти тебе за велич духу та інші прикмети?» Нарешті, добре розміркувавши, Александр мовчки пішов далі. Щоб дати воїнам відпоючинок, тим паче що вже настала холодна пора, він провів у Персіді чотири місяці. Розповідають, що коли він уперше сів на царський трон під балдахіном, вигаптованим золотом, корінфянин Демарат, щирий друг Філіппа й Александра, із радості розплакався по-старечому і сказав: «Як жаль, що 6агато греків не дожили до цього великого щастя й повмирали,(5) не побачивши Александра на троні Дарія!»

38. Одного разу, після того як Александр вирішив відновити війну проти Дарія, він улаштував заради друзів розвагу, в якій взяли участь і жінки, запрошені своїми коханцями. Серед цих жінок особливу увагу привертала до себе Таїда, родом з Аттіки, пізніше коханка майбутнього царя Птолемея. Вона, сп'янівши, то спритно вихваляла Александра, то жартувала з нього, зважилась виголосити промову цілком у дусі звичаїв її батьківщини, але занадто піднесену щодо самої себе. Таїда сказала, що за поневіряння під час мандрів по Азії повною винагородою для неї є те, що вона може глумитися з гордих хоромів перських царів. Але ще більшої втіхи вона б зазнала, якби тепер у розпалі забави на очах Александра підпалила палац Ксеркса за те, що той знищив колись вогнем Афіни (146). Хай увесь світ говорить про те, що жінки, які брали участь у поході Александра, відомстили персам за Грецію більшою мірою, ніж його полководці в битвах на суші й на морі. її слова були зустрінуті бурхливими оплесками і схвальними вигуками. Заохочуваний друзями, Александр захопився цією думкою. Він підвівся з місця і з вінком на голові та зі смолоскипом у руці пішов попереду всіх. Ті, що вийшли за ним, галасливою юрбою оточили царський палац, сюди ж позбігалися з великою радістю зі смолоскипами й інші македоняни. Вони були переконані, що Александр підпалює й нищить царські палаци тому, що думає про повернення на батьківщину і не має наміру жити серед варварів. Так описує цю подію частина істориків, інші ж твердять, що пожежа палацу була заздалегідь задумана. Але всі згодні в тому, що Александр скоро пожалкував за свій учинок і велів пожежу погасити.

39. Александр був від природи вельми щедрою людиною. Ця його риса посилилась, коли його могутність зросла. Щедрість Александра поєднувалася з доброзичливістю, завдяки якій подарунки стають людям справді приємними. Наведу декілька прикладів його щедрот.

Арістон (147), вождь пеонійців, убив ворожого воїна і, показуючи Александрові його голову, сказав: «Царю, у нас за це нагороджують золотою чарок». На це Александр: «Пустою, звичайно; а я дам тобі повну вина і вип'ю за твоє здоров'я». Якийсь рядовий македонський воїн гнав одного разу мула, навантаженого царським золотом. Коли тварина зовсім вибилась із сил, воїн узяв ношу на свої плечі й сам ніс її далі. Побачивши його муки, і дізнавшись, у чому річ, Александр сказав воїну, який уже хотів кинути геть вантаж: «Тримайся бадьоро, пройди ще решту дороги і занеси це собі в намет».

Взагалі, він більше гнівався на тих, хто не хотів приймати його подарунків, ніж на тих, хто їх випрошував. Так, наприклад, він написав одного разу в листі Фокіону (148), що надалі не вважатиме його своїм другом, якщо той відмовлятиметься від його добродіяння. Серапіону, одному з тих юнаків, з якими він грав у м'яча, Александр не давав нічого, бо той нічого й не просив. Одного разу під час гри Серапіон кидав м'яч усім іншим, тільки не Александрові. Коли Александр запитав його: «А чому мені не кидаєш м'яч?», Серапіон відповів: «Бо ти мене про це не просиш». Тоді Александр розсміявся і щедро його обдарував. Якийсь Протей, один з тих, що за вином уміють чудово забавляти жартами, впав у неласку. Коли друзі заступилися за нього, і він сам заплакав, Александр сказав, що прощає йому. На це Протей: «Гаразд, але дай мені насамперед заставу, що дотримаєш слова». Цар велів видати йому п'ять талантів.

Які величезні багатства він роздавав друзям і своїм охоронцям, можна собі уявити з листа Олімпіади Александрові. У ньому вона пише таке: «Роби добро своїм друзям і виявляй до них прихильність якось інакше. Адже тепер ти робиш усіх рівними царю, а самого себе прирікаєш на самотність». Такі листи Олімпіада писала йому не раз, тим-то він зберігав їх як щось святе. Тільки одного разу, коли Гефестіон (149) хотів, як звичайно, прочитати разом з ним розпечатаного листа, Александр не боронив йому, але зняв з пальця свій перстень і приклав печаткою до губ друга.

Синові Мазея, який при дворі Дарія втішався великим впливом, Александр хотів додати ще одну сатрапію, до того ж більшу від тієї, що нею він уже керував. Але той, відмовляючись, сказав: «Царю, раніше в нас був лише один Дарій, а тепер ти створив багато Александрів». Парменіонові Александр подарував палац Багоя (150) поблизу Суз, у якому, кажуть, було захоплено одягу на тисячу талантів. У листі Антіпатрові він велів йому запровадити особисту охорону, бо нібито існує змова проти нього. Матері Александр посилав багато подарунків, але не дозволяв їй втручатися в державні і військові справи. Коли вона висловлювала своє незадоволення з цього приводу, він спокійно витримував її докори. Одного разу, коли Антіпатр написав йому довгого листа із скаргами на неї, він прочитав його і сказав: «Антіпатр не знає, що одна сльоза матері зводить нанівець тисячі таких листів».

40. Александр помітив, що його оточення повністю розніжилось, поводило себе безчесно і вело життя надмірно розкішне: Гагнон з Теосу носив черевики із срібними цвяшками; Леоннатові для гімнасія цілими караванами доставляли пісок аж з Єгипту; у Філота назбиралось сітей для полювання довжиною на сто стадій; більшість друзів при купелі й натиранні тіла стали вживати пахучі мазі, замість оливкової олії, кожний возив із собою банщиків і спальників. За це Александр лагідно й розсудливо докоряв своїм наближеним, висловлюючи здивування, як вони, хто має за собою стільки тяжких боїв, не пам'ятають про те, що сон людини солодший, коли вона добре себе сама втомить, ніж коли її інші втомлять. Хіба не бачать вони, порівнюючи своє життя з життям персів, що немає нічого більш рабського, як розкіш, і більш царського, як праця? «Бо чи зможе,- казав він,- той з вас сам ходити за своїм конем або чистити свій спис чи шолом, хто відвик торкатися власними руками того, що найцінніше,- свого тіла? Хіба вам не дається втямки, що мета нашої перемоги полягає в тому, що не робити того, що роблять переможені?»

Сам він ще наполегливіше, ніж раніше, гартував себе в походах і на полюваннях, наражаючись на небезпеку й переносячи безліч злигоднів. Один лаконський посол був свідком, як Александр убив великого лева. Посол тоді вигукнув: «Александре, ти чудово боровся з левом за царську владу». Зображення цього полювання Кратер (151) подарував храму в Дельфах. Він замовив статуї лева й собаки, царя в боротьбі з левом і себе, який біг на допомогу. А виконав їх частково Лісіпп, частково Леохар (152).

41. Загартовуючись сам і водночас заохочуючи інших до доблесті, Александр не боявся небезпек. Проте його найближчі друзі, засмакувавши в розкошах і піддавшись гордині, прагнули лише до розкішного життя та бездіяльності, і вже скоса дивилися на мандри й походи і невдовзі вони дійшли до того, що стали насміхатися над Александром і лихословити проти нього. Спочатку Александр сприймав це дуже спокійно, кажучи, що така то вже доля царів - за добродіяння вислуховувати огуду. Справді-бо, навіть найменше добро, яке він робив для близьких йому людей, було доказом його великої прихильності й поваги до них. Як підтвердження наведу кілька прикладів. Так, Певкестові (153) він написав листа, докоряючи, чому той не повідомив, що його покусав ведмідь, хоч іншим про цей випадок написав. «Але тепер,- вів далі Александр,- напиши мені, як себе почуваєш, а також про те, чи хто з учасників полювання не покинув тебе в біді, щоб можна було його покарати». Гефестіонові та його товаришам, коли вони поїхали кудись в справах, Александр повідомив, що Пердікка ненароком поранив Кратера списом у стегно, коли вони разом дражнили єгипетську ласицю. Після того як видужав Певкест, Александр написав листа його лікарю з сердечною подякою. Коли захворів Кратер, Александр мав сновидіння, внаслідок якого сам приніс жертви за його здоров'я, а йому велів теж їх принести. Написав також листа лікареві Павсанію, який хотів лікувати Кратера чемерицею, висловлюючи тривогу й заодно даючи пораду, як застосовувати ці ліки. Ефіальта й Кісса, які першими доповіли йому про втечу і зраду Гарпала, Александр казав запроторити до в'язниці як злісних наклепників. Коли він відправляв на батьківщину хворих і старих воїнів, то у хворі записався якийсь Еврілох з Ег. Згодом, однак, виявилося, що він цілком здоровий. Тоді Еврілох зізнався, що зробив це з любові до Телесіппи, бо хотів разом з нею виїхати за море. Александр запитав його, що це за жінка. Дізнавшись, що це вільнонароджена гетера, сказав: «Я підтримую тебе, Еврілоху, але оскільки вона вільнонароджена, подумай, як би її переконати чи то словами, чи подарунками, щоб вона залишилась тут».

42. Подиву гідне те, скільки часу він витрачав на листування з друзями навіть про дрібниці. Так, у одному листі він наказує відшукати раба Селевка (154), який утік у Кілікію, в іншому листі хвалить Певкеста, раба Кратера. Мегабізові він пише про одного раба, який знайшов притулок у храмі; він казав Мегабізу виманити раба по змозі з храму, й тоді спіймати, але в самому храмі не чіпати його. Розповідають також, що на початку свого панування, розглядаючи злочини, за які карають смертю, Александр під час виступу обвинувача затикав собі одне вухо, щоб зберегти слух безстороннім і неупередженим. Пізніше, однак, його почали гнівити численні наклепи, які під виглядом правди приховували безсоромну брехню. Надто ж він несамовитів, коли погано висловлювалися про нього, тоді він ставав невблаганним і нещадним, бо добру славу цінував більше за життя й царську владу.

У той час Александр виступив у похід (155), щоб ще раз дати бій Дарію. Дізнавшись, що його полонив сатрап Бесс (156), Александр відпустив додому фессалійців, виплативши їм, крім платні, дві тисячі талантів. Погоня за Дарієм була тяжкою й довгою. Протягом одинадцяти днів македоняни проїхали верхи три тисячі триста стадіїв. Багато воїнів втомились до знемоги, передусім через брак води. Тоді Александр одного разу наткнувся на кількох македонян, які везли на мулах у бурдюках воду з річки. Стояв уже полудень, і вони помітили, що Александру дошкулює спрага. Отже, вони швидко наповнили водою шолом і подали його царю. Александр запитав їх, кому вони везуть воду. «Нашим дітям,- відповіли вони,- поки ти живий, ми матимемо ще й інших дітей, якби навіть цих утратили». Почувши це, Александр узяв у руки шолом, але, оглянувшись і бачачи, що вершники, які його супроводили, поглядають на воду, похнюпивши голови, повернув своїм благодійникам шолом, не скуштувавши води. Він подякував і сказав: «Якщо я буду пити один, т , мої люди занепадуть духом». Тоді вершники, бачачи стриманість і великодушність царя, всі, як один, вигукнули, стьобнувши коней батогами, щоб він сміливо вів їх далі, бо вони вже не відчувають ні втоми, ні спраги, і навіть не вважають себе смертними, поки мають такого царя.

43. Усі тоді виявили однакове завзяття, але лише шістдесят вершників увірвалось у ворожий табір разом з Александром. Не звертаючи уваги на порозкидане великими купами срібло й золото, промчавши чвалом мимо безлічі возів з дітьми й жінками, які їхали безладно без візників, македоняни гнали в напрямі до тих, що були попереду, переконані, що там і Дарій. Нарешті знайшли його. Він лежав на колісниці, увесь покалічений списами, вже вмираючий. Він ще спромігся попросити води. Полістрат приніс холодної води, а Дарій, втамувавши спрагу, сказав: «Чоловіче добрий! Вершиною моїх нещасть є те, що я не можу віддячити тобі за твою доброту. Але Александр винагородить тебе за це, а його винагородять боги за доброзичливість, яку він виявив моїй матері, дружині й дітям. Передай йому від мене міцний потиск руки». З цими словами він узяв руку Полістрата і помер.

Александр, підійшовши до Дарія, не міг приховати свого глибокого суму й болю. Він зняв із себе плащ і вкрив ним мертвого. Згодом Александр відшукав Бесса й наказав живцем розірвати його на частини. Було зігнуто два прямих дерева і до кожного з них прив'язано Бесса, потім дерева відпущено, і вони, випрямившись із страшною силою, розірвали його на частини. Тіло Дарія, одягнене по-царськи, Александр велів відправити його матері, а Ексатра, брата Дарія, прийняв до гурту своїх друзів.

44. Потім на чолі найдобірніших частин свого війська Александр подався в Гірканію (157). Там він побачив морську затоку, яка, здавалось, була не меншою від Понту, причому з менш солоною водою, ніж у інших морях. Александр хотів дізнатися про неї щось певніше, але дарма. Він припускав, що йдеться про відгалуження Меотіди . Тим часом учені знали правду, бо вже за багато років до походу Александра писали, що Гірканське море, зване також Каспійським, являє собою найбільш висунуту на північ одну з чотирьох заток, якими Океан (159) врізається в землю.

У Гірканії якісь тубільці зненацька напали на людей, що вели Александрового коня Букефала, і забрали його. Александр скипів гнівом і оголосив через окличника, що накаже перебити всіх місцевих жителів разом з жінками й дітьми, якщо йому не повернуть Цього коня. Коли тубільці з'явилися й повернули коня, до того ж Александру здалися добровільно міста, він обійшовся з усіма ласкаво й навіть викрадачам виплатив викуп за коня.

45. З Гірканії Александр попрямував з військом у Парфію (160). Тут у мирній обстановці він уперше вдягнув перський одяг. Невідомо, чи він хотів тільки тимчасово пристосуватися до місцевих звичаїв, усвідомлюючи, яку вагу має для здобуття прихильності людей пошана звичного й рідного, чи пробував у такий спосіб запровадити в ужиток серед македонян перський звичай падати перед царем на коліна, привчаючи їх поступово миритися з його нововведеннями та зміною способу життя. Однак, він не одягався повністю в мідійські шати, надто вже чужі для його оточення й незвичайні, не вдягав ні шаровар, ні кандія (161), ні тіари, а придумав щось середнє між перським і мідійським одягом, бо його одяг був скромнішим від першого і пишнішим від другого. Спочатку він носив цей одяг, перебуваючи в товаристві не-греків або розмовляючи вдома з друзями. Пізніше, однак, почав з'являтися в ньому під час виїздів та прийомів. На македонян це видовище справляло прикре враження, але, сповнені подиву до його доблесті та інших чеснот, вони вважали, що треба йому потурати в дечому, якщо це дає йому втіху або славу. Адже, навіть не беручи до уваги інші докази його відваги, вони знали, що недавно він був поранений у гомілку, причому так тяжко, що частина розтрощеної кістки вийшла назовні, крім того, його поцілили каменем у шию так, що йому потемніло в очах і він деякий час нічого не бачив. Незважаючи на це, він не шкодував себе, не уникав небезпек, навіть перейшов ріку Орексарт, яку прийняв за Та-наїс (162), і примусив утікати скіфів (163), переслідуючи їх цілих сто стадій.

46. Тут начебто прибула до Александра амазонка, принаймні так розповідає багато письменників, зокрема Клітарх, Полікліт, Онесікріт, Антіген та Істр (164), але Арістобул, секретар Александра Харет, Птолемей, Антіклід, Філон з Фів, Філіпп з Теангели, Гекатей з Еретрії, Філіпп з Халкіди і Дурід із Самосу (165) твердять, що це вигадка. їхню думку, очевидно, підтверджує сам Александр. Він-бо, докладно описуючи всі події в листі до Антіпатра, пише, що цар скіфів дає йому за дружину свою дочку, а про амазонку і словом не згадує. Крім того, розповідають, що, коли через багато років Онесікріт читав Лісімахові (166), тоді вже цареві, четверту книгу свого твору, де мова була і про амазонку, Лісімах з легкою усмішкою запитав його: «А де ж я був тоді?» Так чи інакше, повірить хтось у цю розповідь чи не повірить, його захоплення Александром не стане від цього ні меншим, ні більшим.

47. Александр боявся, що македоняни не захочуть брати участі в нових походах. Тим-то частину війська він залишив на місці, а зібравши найдобірніші частини, які були з ним у Гірканії, в кількості двадцяти тисяч піхотинців і трьох тисяч кіннотників, виголосив до них промову. Він казав, що населення Персії дивиться тепер на них мов на якесь сновидіння, і якби тепер македоняни захотіли забратися звідти геть, наробивши в Азії стільки замішання, то варвари накинулися б на них як на слабих жінок. Тим не менш він звільняє всіх, хто хоче їхати додому, але разом з тим бере богів за свідків, що македоняни залишають його напризволяще разом з друзями та з тими, хто бажає взяти участь у поході в ту хвилину, коли він прагне здобути для македонян увесь світ. Коли ця спроба увінчалася успіхом, неважко вже було потягти за собою решту війська, яке добровільно заявило про готовність іти за ним.

З того часу Александр дедалі більше старався пристосувати свій спосіб життя до місцевих звичаїв, водночас намагаючись приблизити їх до македонських, бо вважав, що через таке змішання і зближення звичаїв він у більшій мірі, ніж через насильство, зміцнить свою владу на той випадок, що йому доведеться відправитись у далекий похід. З цією метою він велів відібрати тридцять тисяч перських хлопців і вчити їх грецької мови та вмінню битися македонською зброєю. Для цього призначив він багато наставників. Так само його одруження з Роксаною, вродливою і привабливою дівчиною, яка сподобалась Александрові, коли він побачив її одного разу в танку на бенкеті, цілком відповідало його тогочасним задумам. Завдяки цьому шлюбу перси пройнялись більшим довір'ям до Александра й дуже полюбили його за те, що він проявив велику чесність і не хотів утримувати незаконний зв'язок навіть з тією єдиною жінкою, яка полонила його серце.

Коли Александр побачив, що з найближчих його друзів Гефестіон схвалює його спроби зближення з персами і сам іде його слідами, а Кратер залишається вірним предківським звичаям, він став полагоджувати справи з персами за посередництвом Гефестіона, а з греками й македонянами -- через Кратера. Взагалі Гефестіона Александр дуже любив, а Кратера дуже шанував. Він вважав і не раз повторював, що Гефестіон - друг Александра, а Кратер - друг царя. Через те Гефестіон і Кратер ставились один до одного з прихованою неприязню, і між ними часто виникали сварки. Одного разу в Індіях дійшло навіть до того, що вони добули з піхов мечі. Друзі одного й другого поспішили на допомогу, але тоді вчасно надбіг Александр і при всіх вилаяв Гефестіона, назвавши його дурнем і божевільним, раз він не розуміє, що буде нічим, коли в нього хто-небудь забере Александра. А з Кратером він суворо порозмовляв сам на сам. Потім він звів їх разом, помирив і поклявся Аммоном та іншими богами, що найбільше любить саме їх двох, але якщо побачить, що вони знову сперечаються, то накаже убити, або їх обидвох, або лише призвідця сварки. Розповідають, що відтоді вони навіть жартома ні словом, ні ділом не пробували шкодити один одному.

48. Філот, син Парменіона, користувався серед македонян великою повагою як людина дуже хоробра і сильної волі. Крім Александра, ніхто не міг зрівнятися з ним щодо щедрості й відданості друзям. Розповідають про такий випадок. Одного разу хтось із друзів Філота попросив у нього грошей, і той звелів видати їх. Але його домоуправитель заявив, що грошей у нього немає. На це Філот: «Що ти кажеш? Хіба немає в тебе чари або якоїсь шати?» З другого боку, своєю зарозумілістю, величезним багатством, надмірною увагою до свого тіла та способом життя, незвичним для приватної особи, а також грубо й різко виявляючи свою пиху й поверховість, він нажив собі ворогів і заздрісників. Навіть його рідний батько, Парменіон, зауважив йому одного разу: «Сину, будь скромнішим!» Та й у Александра вже давно почала складатися про нього погана думка. Коли в Дамаску македоняни захопили багатства Дарія після його розгрому в Кі-лікії, серед безлічі полонених, доставлених у табір македонян, була неабияка красуня родом із Підни на ім'я Антігона. Філот узяв її собі. І як це буває з молодими людьми, напідпитку чванився перед коханкою своїми військовими подвигами, приписуючи якнайбільше заслуг у перемогах собі і своєму батькові, а Александра називав молокососом, який їм двом завдячує царським троном. Антігона вибовкала це одному із своїх знайомих, а той, як це буває, іншому, і нарешті базікання Філота дійшли до Кратера. Той викликав до себе Антігону і потай завів її до Александра. Вислухавши її розповідь, Александр велів їй і надалі зустрічатися з Філотом і про все, що той їй скаже, доповідати йому особисто. 49. Нічого не знаючи про цей підступ, Філот проводив багато часу в товаристві Антігони і в гніві та чванливості не шкодував непристойних зворотів та слів на адресу царя. Александр, незважаючи на тяжкі звинувачення, які ставились Філоту, терпляче мовчав. Поводив він себе так або тому, що вірив у відданість Парменіона, або тому, що боявся слави і впливу одного й другого. У цей час один македонянин на ім'я Дімн із Халастри, який задумав замах на життя Александра, намагався втягти в нього якогось Нікомаха, юнака, свого улюбленця. Однак Нікомах не погодився і розповів про все своєму брату Кебаліну. Той пішов до Філота і просив завести їх обох до Александра, мовляв, їм треба повідомити йому про щось дуже важливе. Філот, невідомо чому, не повів їх до Александра, мовляв, цар дуже зайнятий невідкладними справами. І це повторилося ще раз. Поведінка Філота видалась братам підозрілою, і вони звернулись до когось іншого. Коли той завів їх до Александра, вони насамперед розповіли йому про Дімна, а потім, немов мимохідь, згадали і Філота, як він злегковажив їх, хоч вони двічі були в нього. Це дуже розгнівило Александра. Він звелів негайно арештувати Дімна, але той вчинив опір, і був убитий. Це ще більше вивело з рівноваги Александра, бо він вважав, що із смертю Дімна пропали докази наявності змови. Внаслідок ворожого ставлення Александра до Філота заворушились ті, хто віддавна ненавидів останнього, а тепер уже відверто говорив, що цар поводить себе легковажно, якщо вважає, начебто Дімн, проста собі людина з Халастри, сам по собі наважився на такий злочин. Дімн, на їхню думку, найманець, а радше сліпе знаряддя в руках якоїсь впливової особи, призвідця ж змови слід шукати серед тих, хто дуже хотів би залишитись невідомим. Оскільки Александр охоче прислухався до таких слів, на Філота посипались тисячі інших звинувачень, Кінець кінцем, Філота було схоплено і в присутності друзів царя піддано допитові з застосуванням катувань. Сам Александр слухав усе, стоячи за завісою. Розповідають, що коли Філот, стогнучи від болю принижено благав у Гефестіона пощади, Александр озвався: «Як це ти, Філоте, такий слабодухий і боягуз, зважився на таке мерзенне діло?»

Після страти Філота Александр негайно послав людей у Мідію з наказом умертвити й Парменіона, того самого Парменіона, що був головним помічником Філіппа й належав до тих старих друзів Александра, які найбільше заохочували його до походу на Азію. Із трьох синів Парменіона два загинули на війні, а тепер і сам Парменіон загинув, разом з третім сином (168).

Цей учинок сповнив жахом багатьох друзів Александра, особливо Антіпатра. Він вступив у таємні переговори з етолійцями й уклав з ними договір про взаємну допомогу. Річ у тім, що етолійці дуже боялися Александра через, те, що зруйнували місто Еніади (169), а Александр, дізнавшись про цю подію, заявив, що етолійцям відомстять не діти еніадян, а він сам.

50. Трохи перегодом стався прикрий випадок з Клітом. Якщо розповісти про нього просто, то він видасться ще жорстокішим, ніж розправа над Філотом. Але якщо взяти до уваги причину й обставини того, що сталося, то зрозуміємо, що Александр скоїв злочин не навмисно, а внаслідок нещасного збігу обставин. Бо в загибелі Кліта винні гнів і сп'яніння царя. А було це так. До Александра прибули якісь люди, котрі привезли йому плоди з Греції. Милуючись їхньою свіжістю і красою, він покликав Кліта, бажаючи показати їх йому і поділитися з ним. Кліт у цей час був зайнятий жертвоприношенням. Підкоряючись волі царя, він перервав жертвоприношення і негайно пішов до Александра, а за ним побігли три вівці, над якими вже були здійснені узливання. Дізнавшись про це, цар звернувся за порадою до віщунів - Арістандра й лакедемонянина Арістомена. Вони пояснили, що це погане знамення. Александр велів чим скоріш принести жертви за відвернення лиха від Кліта. Сам він три дні тому бачив дивний сон: йому приснилося, що Кліт сидить у чорній одежі разом з синами Парменіона, і всі вони мертві. Кліт, не чекаючи кінця жертвоприношення, з'явився до Александра на бенкет, коли той щойно приніс жертву Діоскурам (170). Почалася весела пиятика, під час якої співалися пісеньки якогось Праніха чи, за словами інших, Піеріона, які висміювали македонських полководців, нещодавно розгромлених варварами (171). Старші за віком з присутніх висловлювали своє незадоволення і лихословили на творця цих пісеньок та на їх виконавця, проте Александр і його найближчі друзі з задоволенням слухали їх і казали співакові виконувати їх далі. Кліт, уже тоді сп'янілий і до того ж від природи запальний і невитриманий, обурювався найбільше з усіх. Він казав, що це ганьба, щоб у присутності варварів і ворогів глузувати з македонян, які, хоч їм на цей раз не пощастило, далеко кращі від тих, хто з них сміється. Александр зауважив, що Кліт, очевидно, хоче виправдати самого себе, коли боягузтво називає несприятливою долею. Тоді Кліт зірвався з місця й вигукнув: «Але це боягузство врятувало тебе, сина богів, коли над твоєю спиною завис меч Спітрідата. Завдяки крові македонян і цим ранам ти піднявся так високо, що, відрікшись від Філіппа, видаєш себе за сина Аммона!»

51. Тут Александр, шалено розлютившись, закричав: «Проклятий негіднику! Як довго ти думаєш радіти, шельмуючи мене при будь-якій нагоді і підбурюючи македонян проти мене?» На це йому так відповів Кліт: «Та й тепер, Александре, ми не тішимось, одержуючи таку подяку за наш труд. Ми вважаємо щасливими тих, хто загинув ще до того, як македонян почали шмагати мідійськими різками, і до того, як македоняни стали змушені канючити в персів дозволу зайти до свого царя!» При цих його словах друзі Александра схопилися з місць і накинулись із лайкою на Кліта, тоді як старші за віком намагалися всіх утихомирити. Александр, звертаючись до Ксенодоха з Кардії і Артемія з Колофона (72), сказав: «Чи не здається вам, що греки ходять серед македонян, немов напівбоги серед диких звірів?» Тим часом Кліт не вгамовувався, він настоював на тому, щоб Александр при всіх ясно висловив усе, що хоче, або не запрошував до себе на бенкет людей вільних і звиклих відверто говорити правду, а жив собі серед варварів і рабів, готових кланятися його перському поясу й білому хітону. Тоді Александр, не спроможний опанувати гнів, схопив із стола яблуко, кинув ним у Кліта й почав шукати свій кинджал. Але один з його охоронців, Арістофан, своєчасно встиг його забрати, а інші обступили Александра й благали заспокоїтися. Александр зірвався з місця, викликав по-македонськи особисту охорону (це був умовний знак особливої небезпеки), наказав сурмачу дати сигнал тривоги і вдарив його кулаком за те, що він бариться й не хоче сурмити. Пізніше цього сурмача вельми поважали за те, що табір не був піднятий на ноги. Кліта, який нізащо не хотів поступитися, друзі насилу виштовхали із зали, але він знову ввійшов іншими дверима і зневажливо та зухвало виголошував рядки з «Андромахи» Евріпіда:

Який поганий звичай є у Греції...(173)

Тоді Александр вихопив у когось з охоронців спис і простромив ним Кліта, який, відсунувши дверну завісу, ішов просто на царя. Кліт з глибоким стогоном звалився на підлогу. У цей мент гнів залишив Александра. Опам'ятавшись і побачивши друзів, які мовчки стояли навколо, він вирвав з убитого Кліта спис і хотів пробити ним собі горло, але присутні до цього не допустили. Охоронці схопили його за руки і силоміць забрали в спальню.

52. Усю ніч Александр у розпачі гірко плакав. Наступного дня він перестав кричати й ридати, а лежав, не кажучи й слова, тільки тяжко зітхаючи. Друзі, налякані його мовчанкою, прорвалися в його спальню, але він ні з ким не хотів розмовляти. Тільки коли віщун Арістандр нагадав йому сон з появою Кліта і лиховісне знамення при жертвоприношенні й витлумачив їх як доказ того, що така доля була призначена цій людині віддавна, Александр трішки заспокоївся.

Потім до нього привели філософа Каллісфена, родича Арістотеля, і Анаксарха з Абдер (174). Каллісфен пробував полегшити горе Александра ласкавою й розсудливою мовою, а Анаксарх, який з самого початку йшов у філософії власною дорогою і мав славу людини, яка презирливо і звисока ставиться до своїх знайомих, увійшовши в кімнату Александра, вигукнув: «І це той Александр, на якого дивиться увесь світ! А він лежить собі непорушно, ридає, немов раб, лякаючись закону й людського осуду, хоч сам повинен бути для людей законом і мірилом справедливості. Адже на те і є переможець, щоб владарювати й повелівати, а не для того, щоб бути рабом і рахуватися з пустою думкою людей. Хіба ти не знаєш,- продовжував він,- що Справедливість і Правосуддя сидять поруч з Зевсом тільки для того, щоб усе, вчинене цим володарем, вважалося законним і справедливим?» Такими словами Анаксарх пом'якшив біль Александра, - але при тому вселив у його душу ще більшу сваволю і нехтування закону. Використовуючи прихильне ставлення царя до нього, Анаксарх силкувався підірвати повагу до Каллісфена, спілкування з яким, уже й без того неприємне для царя через суворі погляди філософа на життя, стало тепер нестерпним. Кажуть, що одного разу, коли мова зайшла про пори року і клімат, Каллісфен приєднався до погляду тих, хто вважав клімат Азії холоднішим і суворішим від клімату Греції. Протилежний погляд висловлював і намагався його обґрунтувати Анаксарх. Тоді Кйллісфен сказав так: «Хто як, але ти повинен визнати, що тут холодніше, ніж у Греції. Там ти всю зиму ходив у дрантивому плащі, а тут лежиш, накинувши на себе три покривала». Це їдке зауваження тільки підсилило вороже ставлення Анаксарха до Каллісфена. 53. Також і інші софісти та підлабузники недолюблювали Каллісфена за те, що молодь захоплювалася ним за його красномовство, та й не менш поважали його літні люди з уваги на бездоганну поведінку, чесність і незалежне мислення. Його життя неспростовно підтвердило справжню причину, яка спонукала його залишити батьківщину, бо, як казали, він вирушив у похід з Александром з благородним наміром відбудувати своє рідне місто й вернути туди своїх земляків (175). Йому заздрили за його вплив і добру славу, але він сам давав ворогам підставу для наклепів. Так, він переважно відмовлявся від запрошень на бенкет до царя, а якщо й приходив, то сидів насуплений і мовчав, не приховуючи свого незадоволення тим, що там відбувалося. Тим-то Александр відніс до нього слова поета:

Не той мудрець, хто ним для себе не стає (176)

Розповідають, що одного разу на царському бенкеті в присутності багатьох гостей Каллісфену доручено було виголосити за чарою вина похвальну промову на честь македонян, і Каллісфен так блискуче говорив на цю тему, що присутні піднялись із місць, плескали в долоні й кидали в нього вінками. Тоді Александр, посилаючись на Евріпіда, зауважив, що хто за предмет промови обере собі

Прекрасну тему, той прекрасно виступить (177).

«Але покажи,- провадив він,- свою силу, виголошуючи обвинувальну промову проти македонян, щоб вони, пізнавши свої хиби, стали кращими». У відповідь Каллісфен виголосив промову цілком протилежного змісту, дозволивши собі на сміливі виступи проти македонян. Він доводив, що тільки розбрат між греками став причиною росту й могутності македонської держави за Філіппа, причому навів такий рядок:

Часто при чварах негідник у пошані великій буває (178).

Це пройняло македонян глибокою ненавистю до Каллісфена, а Александр сказав, що Каллісфен блиснув не стільки силою свого красномовства, скільки своєю ворожістю до македонян.

54. Про це розповів Арістотелю, за словами Герміїша (179), Стреб, читець Каллісфена. Він не повідомив, що Каллісфен, відчувши нехіть царя до нього, відходячи, два або три рази повторив Александрові вірш:

Вмер же Патрокл, а кращий од тебе він був набагато (180).

Арістотель, звісно, мав рацію, коли сказав, що Каллісфен - дуже здібний оратор, але розуму не має ні крихітки.

Каллісфен рішуче, як годиться філософові, виступив проти вимоги падати ниць перед царем і один-єдиний відверто висловлював те, що в душі обурювало всіх кращих і старших за віком македонян. Він урятував греків від великої ганьби, а від ще більшої самого Александра. Йому вдалося відмовити Александра від принизливого звичаю, щоб люди падали перед ним на коліна, але він сам себе погубив, бо радше змусив царя це зробити, аніж переконав його.

Харет з Мітілени розповідає, що одного разу Александр на бенкеті, надпивши з чари, подав її одному з друзів. Той взяв чару, підійшов до жертовника і, випивши вино, спочатку впав ницьма перед Александром, потім поцілував його і повернувся на своє місце. Так само зробили по черзі всі інші. Коли черга дійшла до Каллісфена, він узяв чару (Александр у цей час був зайнятий розмовою з Гефестіоном і не звертав на нього уваги), випив вино і підійшов до царя для поцілунку. Але тут Деметрій, на прізвисько Фідон, вигукнув: «Царю, не цілуй його, бо він один із усіх не впав перед тобою ниць». Александр ухилився від поцілунку, а Каллісфен сказав голосно: «Ну що ж, відходжу бідніший на один поцілунок».

55. Коли в такий спосіб між Каллісфеном і Александром поглибилась відчуженість, люди почали вірити насамперед словам Гефестіона, який твердив, що Каллісфен у розмові з ним погодився падати ниць перед царем, але не дотримав свого слова. Потім Каллісфена очорнили різні люди, такі, як Лісімах і Гагнон, розповідаючи, що цей мудрець тримає себе так гордо, немовби знищив тиранію, і що молодь збирається навколо нього й ходить за ним у переконанні, що він один серед стількох тисяч залишився вільною людиною. А коли ще була викрита змова Гермолая ш, звинувачення, які зводили на Каллісфена його вороги, почали здаватися цілком правдоподібними. Так, наприклад, вони твердили, нібито на запитання Гермолая, як стати найславнішою людиною, Каллісфен відповів: «Треба вбити найславнішу людину». Наклепники казали, начебто Каллісфен заохочував Гермслая до рішучих дій і радив не боятися золотого ліжка, а пам'ятати, що перед ним людина, яку, подібно до інших людей, не оминають ні хвороби, ні рани. Проте ніхто з однодумців Гермолая навіть під найжорстокішими тортурами не назвав Каллісфена учасником змови. Що більше, сам Александр невдовзі після цього в листах, написаних Кратеру, Атталу й Алкету (182), повідомляє, що ці молоді люди, піддані тортурам, брали всю вину на себе і нікого іншого у змову не втяг-ли. Пізніше, однак, у листі до Антіпатра він вважає Каллісфена співучасником змови. «Цих молодих людей,- пише він,- македоняни побили камінням, а цього софіста я ще покараю, як і тих, хто його послав до мене, а також тих, хто з радістю приймав у себе в містах змовників, що посягали на моє життя». Тут Александр недвозначно натякає на Арісто-теля, бо Каллісфен виховувався в його домі як син його двоюрідної сестри Геро.

Що стосується смерті Каллісфена, тс» одні пишуть, що Александр наказав повісити Каллісфена, інші - що він помер у в'язниці від хвороби. Однак Харет розповідає, що Каллісфена після ув'язнення сім місяців тримали під сторожею, щоб судити його перед великою радою в присутності Арістотеля, але Каллісфен помер від ожиріння й вошивості приблизно тоді, коли Александр був поранений в Індії.

56. Але це сталося пізніше. У цей час корінфянин Демарат, хоч був уже людиною похилого віку, забажав вибратись у дорогу до Александра-. А при зустрічі з ним сказав, що великої радості були позбавлені ті з греків, які померли, не побачивши Александра на троні Дарія. Але недовго довелось Демаратові користуватися милістю царя: він помер від старечої немочі. Йому було влаштовано пишний похорон, воїни насипали в пам'ять про нього величезну могилу заввишки у вісім ліктів, а останки його на чудово прикрашеній колісниці були доставлені до моря для перевезення в Грецію.

57. Задумавши рушити на Індію (183), Александр помітив, що його військо через надмір здобичі обважніло і стало неповоротким. Тим-то на світанку, коли вози вже були готові до дороги, Александр підпалив найперше вози свої і своїх друзів, потім наказав підпалити вози інших македонян. І, як виявилось, зважитись на таке діло було далеко важче, ніж виконати його. Бо небагато знайшлося таких, що шкодували здобич, а переважна більшість македонян з криком і запалом роздавала речі тим, хто їх просив, а непотріб сама спалювала й нищила, так що це видовище сповнило Александра більшою рішучістю вирушити в похід. Зрештою він став грізним і нещадно карав за будь-які провини. Так, одного із своїх друзів, якогось Менандра, він призначив начальником однієї фортеці, а коли той не захотів на цьому посту залишитись, наказав його стратити. Перса Орсодата, який повстав проти нього, Александр власноручно застрілив з лука.

У цей час одна вівця привела ягня, у якого на голові з'явився наріст, своїм виглядом і кольором схожий на тіару, до того ж з обох боків наросту були яйця. Александр збентежився цим явищем, вбачаючи в ньому лиху призвістку, і наказав вавілонянам, до послуг яких вдавався звичайно в подібних випадках, очистити його від скверни. Друзям він казав, що боїться не за себе, а за них, щоб у разі його смерті доля не передала владу людині слабодухій і нікчемній. Але незабаром його заспокоїло інше знамення - добре. Бо коли начальник царських опальників, македонянин Проксен, копав землю, готуючи місце для намета Александра біля річки Окс (184), виявив джерело густої й жирної рідини. Коли вичерпали те, що було зверху, з джерела полився чистий і прозорий струмінь, який ні запахом, ні смаком не відрізнявся від маслинової олії, та й своєю жирністю й полиском скидався на неї. Це було особливо дивно, тому що в цих місцях взагалі не росли маслинові дерева. Зрештою, розповідають, що в самому Оксі вода дуже м'яка і в людей, які в ній купаються, шкіра стає жирною.

Отож Александр невимовно зрадів цій призвістці, як видно з його листа до Антіпатра, вважаючи це явище одним з найщасливіших знамень, посланих йому богами. Віщуни витлумачили це як щасливу призвістку походу славного, але разом з тим важкого і сповненого труднощів, бо олію боги дали людям для полегшення втоми.

58. У багатьох небезпеках опинявся Александр під час наступних боїв і не одну одержав рану. Величезних утрат зазнавало військо як від нестачі продовольства, так і від шкідливого клімату тих місць. Однак Александр намагався подолати долю відчайдушністю, а силу - мужністю, бо, як він твердив, для відважних немає непереборних перешкод, а боягузів ніяка фортеця не може захистити. Так, наприклад, він довго облягав укріплений замок Сісімітра, побудований на неприступній скелі. Коли його воїни вже занепали духом, він запитав Оксіарта (185), чи хоробрий Сісімітр. Оксіарт відповів, що Сісімітр - найбільший боягуз у світі. На це Александр: «Іншими словами, цю скелю ми зможемо здобути, раз вершина в неї неміцна». І справді, нагнавши страху на Сісімітра, він узяв фортецю приступом. Іншим разом, коли військо штурмувало стрімку й неприступну скелю, Александр послав уперед молодих македонян і, звертаючись до одного юнака, якого звали Александром, сказав, щоб підбадьорити його: «Ти повинен показати себе відважним хоч би заради свого імені». Цей юнак загинув у бою смертю хоробрих, і Александр тяжко засумував.

Коли македоняни не зважувалися брати штурмом Нісу (186), тим паче що її боронила глибока ріка, Александр підійшов до неї і сказав: «І чому я, дурний, не навчився плавати?» Проте, схопивши щит, він уже був готовий увійти в ріку, щоб дістатися на другий берег. Або про такий випадок. Коли одного разу Александр припинив битву, до нього з'явилися посли обложених міст просити миру. Спочатку вони дуже налякались, побачивши його в простому одязі і зі зброєю в руках, але потім йому принесли подушку, і він велів найстаршому з послів, Акуфіду, сісти на ній. Вражений ввічливістю й ласкавістю Александра, Акуфід запитав, що їм робити, аби помиритися з ним. На це він відповів: «Хай твої співвітчизники виберуть тебе правителем, а сюди хай пришлють сто найкращих громадян». Акуфід розсміявся і сказав: «Але ж, царю, мені буде легше правити, якщо я пошлю тобі сто найгірших, а не найкращих».

59. Частиною Індії, за своїми розмірами рівною Єгипту, дуже врожайною і багатою на пасовиська, володів тоді Так-сіл (187). Він був людиною вельми розумною і при зустрічі з Александром сказав: «Навіщо нам, Александре, вести війну, якщо ти не прийшов відняти в нас воду й необхідну нам живність, за що тільки й варто воювати людям розумним? Всім іншим багатством і майном я ладен поділитися з тобою, якщо в мене його більше; якщо ж менше, з вдячністю прийму подарунки від тебе». Радий цим словам, Александр подав Таксілові руку і сказав: «Невже ти думаєш, що завдяки такій дружній розмові зустріч наша обійдеться без боротьби? Тобі не вдасться взяти гору наді мною, я буду змагатися з тобою добродіяннями, щоб ти при своїй шляхетності не перевершив мене щедрістю». Він одержав від Таксіла щедрі подарунки і віддячив йому ще багатшими, а наостанку подарував йому тисячу талантів у карбованій монеті. Цим учинком він, щоправда, викликав незадоволення серед своїх друзів, але зате прихилив до себе місцеве населення.

Однак найхоробріші з індійців, як найманці, розбрелись по містах і бились відчайдушно, завдаючи Александрові дошкульних утрат. Через те він уклав з ними в одному з міст договір про мир, а згодом, коли вони залишили міста, напав на них у дорозі, взяв у полон і перебив усіх до одного. Цей єдиний ганебний вчинок заплямував його військові дії, а взагалі, він вів війну згідно з загальноприйнятими звичаями і справді по-царському. Не менше клопоту спричиняли Александрові індійські філософи, які шельмували володарів, котрі переходили на його бік, а вільні племена закликали до опору. За це він багатьох з них наказав повісити.

60. Александр сам у своїх листах описав, як відбулася його битва з Пором (188). Він пише, що між його табором і табором ворогів протікала ріка Гідасп. Пор, поставивши на протилежному березі слонів, увесь час стежив за переправою. А Александр щодня здіймав у своєму таборі великий галас і крик, щоб привчити варварів не боятися його. Одного разу в буряну й безмісячну ніч він узяв з собою частину своєї піхоти і найдобірніших вершників і, відійшовши від ворога на досить значну відстань, зумів переправитись на невеликий острів. У цей час пішов заливний дощ, гримів грім, а блискавки били в табір Александра. На очах царя кілька воїнів було вбито або обпалено блискавкою. Не зважаючи на це, він будь-що намагався переправитись з цього острівця на другий берег ріки. Тим часом вода в Гідаспі від зливи піднялася, його розбурхані хвилі розмили в багатьох місцях берег, так що маси води заливали острівець. Хоч Александр та його воїни перебували на його середині, проте не могли твердо стояти на розмитому рікою ґрунті, ковзалися й падали. Тоді, кажуть, Александр вигукнув: «О, афіняни, ви не повірите, на які небезпеки я наражаюсь заради того, щоб здобути у вас славу для себе?»

Таке пише тільки Онесікріт, сам Алексаидр повідомляє, що його воїни, залишивши плоти, зі зброєю в руках увійшли в ріку й по груди у воді почали вбрід переправлятися на другий берег. Вийшовши на берег, Александр з кіннотою рушив уперед, випередивши піхоту на двадцять стадій. Він міркував, що коли ворог піде в наступ з кіннотою, то її легко можна буде перемогти, а якщо ж ворог рушить проти нього піхоту, то його піхота встигне своєчасно приєднатися до нього.

Здійснилося перше з його припущень. Зав'язався бій з тисячею вершників і шістдесятьма колісницями ворогів. Вершники були розгромлені, причому загинуло чотириста чоловік, а колісниці він захопив усі. Пор, дізнавшись, що Александр уже переправився через ріку, рушив проти нього всі свої сили, залишивши на березі невеликий загін, щоб перешкодити дальшій переправі македонян через ріку. Боячись слонів і кількісної переваги ворога, Александр вирішив сам напасти на лівий фланг ворога, а Кенові наказав ударити на правий. Вороги на обох флангах захиталися й відступили до слонів, де шикувалися до нового удару. Битва стала безладною, і лише близько восьмої години ранку вороги припинили опір. Так описав її в своїх листах сам Александр. Більшість істориків однозначно повідомляє, що Пор, завдяки своєму зросту в чотири лікті і п'ядь (189), а також кремезній будові тіла, був у такій пропорції до свого слона, як вершник на коні, хоч слон під ним був велетенський. Цей слон проявляв дивовижну тямучість і турботливість про царя: поки царю вистачало сили, слон захищав його від нападу ворогів, та коли відчув, що Пор від багатьох дротиків і ран знесилився, то, боячись, щоб він не впав, поволі опустився на коліна й почав обережно хоботом виймати з його тіла дротик за дротиком. Коли Пора взяли в полон, Александр запитав його, як треба з ним поводитись. «По-царськи»,- сказав Пор. На запитання Александра, чи не хоче він додати що-небудь, Пор відповів: «У слові «по-царськи» міститься все». Александр не тільки залишив Пора при владі, призначивши сатрапом країни, володарем якої той був, а й приєднав до його володінь нові землі, підкоривши племена, раніше незалежні. Розповідають, що ці землі населяло п'ятнадцять народів, було там п'ять тисяч міст і безліч сіл. Сатрапом іншої країни, утричі більшої, Александр призначив Філіппа, одного із своїх найближчих друзів.

61. Битва з Пором укоротила життя Букефалу. Здох він від ран, щоправда, не зразу, а під час лікування. Так пише більшість істориків. Тільки Онесікріт твердить, що він здох від старості, проживши тридцять один рік. Александр болісно сприйняв смерть улюбленого коня, немовби втратив когось із рідних або друзів. На його честь він заснував місто біля ріки Гідаспа й назвав його Букефалією. Розповідають, що, втративши пса Періта, якого сам виростив і якого дуже любив, Александр заснував місто й назвав його іменем. Соті-он каже, що чув таке від Потамона з Лесбосу (190).

62. Битва з Пором остудила запал македонян і стримала їх від дальшого походу в глибину Індії. Во перемога над Пором, який виставив проти них двадцять тисяч піхоти і дві тисячі кінноти, дісталася їм з великим трудом. Македоняни з усією рішучістю виступили проти задуму Александра переправитись через ріку Ганг. Вони чули, що ця ріка має тридцять два стадії в ширину і сто оргій (191) у глибину. Подейкували також, що протилежний. берег кишма кишить озброєними людьми, кіньми та слонами. Ходили чутки, що македонян там чекають царі гандаритів і пресіїв на чолі війська, яке налічує вісімдесят тисяч вершників і двісті тисяч піхотинців, вісім тисяч колісниць і шість тисяч бойових слонів. І не було в цьому ніякого перебільшення. Бо Андрокот (192), який трохи пізніше почав там царювати, подарував Селевкові п'ятсот слонів, а з військом із шестисот тисяч чоловік підкорив собі всю Індію.

Спершу Александр із жалю й гніву усамітнився у своєму наметі й довго не виходив на люди. Він гадав, що всі його дотеперішні подвиги не матимуть ніякої ціни, якщо він не перейде Ганг, і повернення назад без цього буде явним визнанням невдачі. Нарешті, прислухаючись до розумних порад друзів і зворушений сльозами та благанням воїнів, які юрмилися біля його намету, він поступився й вирішив вертати назад. Причому тут заради слави вдався до хитрощів. Він наказав виготовити зброю більшого розміру і стійла для коней та вуздечки важчі від звичайних і розкидати їх всюди по дорозі. Крім того, було споруджено богам багато вівтарів, до яких ще й досі приходять царі пресіїв, щоб ушанувати богів і принести жертви за грецьким звичаєм. Андрокот ще хлопцем бачив Александра. Кажуть, начебто він часто казав потім, що Александр міг легко заволодіти цією країною, бо її населення ненавиділо і зневажало свого царя за розпусту й низьке походження.

63. Вибираючись у зворотну путь, Александр загорівся бажанням побачити Зовнішній Океан (193). З цією метою він наказав побудувати силу-силенну плотів і веслових човнів, на яких македоняни пливли поволі вниз ріками (194). Плавання не було спокійним: часто-густо доводилось воювати. Сходячи на берег, Александр облягав міста, і все навкруги підкоряв. У той час у битві з маллами (195), яких вважали найвойовничішими з індійців, він ледь не загинув. Прогнавши ворогів стрілами з мурів міста, він першим вибрався нагору по приставленій драбині. Але драбина ні з того ні з сього зламалася, а варвари, які стояли внизу біля мурів, почали на нього наступати й засипати градом стріл. Незважаючи на кількісну перевагу ворогів, Адександр зістрибнув униз у гущу ворогів і, на щастя, став на ноги. Вимахуючи зброєю, Александр кинувся на ворогів, а їм здалося, неначе від його тіла струмить якесь чудесне сяйво, внаслідок чого вони спочатку кинулись урозтіч, але, помітивши, що з Александром тільки два охоронці, рушили проти нього і в рукопашному бою мечами та списами поранили його, хоч як він захищався, а один з варварів з близької відстані випустив у нього стрілу з такою силою, що вона пробила панцир і врізалась глибоко в кістку біля соска. Від цього удару Александр знесилів і захитався, а воїн, що його поранив, підбіг до нього з оголеним мечем, але Певкест і Лімній заслонили царя. Обидва вони були тяжко поранені, причому Лімній на місці сконав, а Певкест далі відбивався від ворогів. Тим часом того варвара вбив Александр. Увесь укритий ранами, Александр одержав ще й удар ломакою в шию. Він оперся об мур, обличчям до ворогів. У цю хвилину Александра обступили македоняни, взяли на руки і знепритомнілого, занесли в намет. По табору миттю рознеслася чутка, що цар помер. З великим трудом пощастило відрізати древко злощасної стріли, потім з Александра насилу зняли панцир і спробували видобути вістря, яке ввігналося в кістку. Кажуть, що вістря було завширшки в три, а завдовжки в чотири пальці. Александр кілька разів непритомнів, борючись із смертю, а прийшов до тями тільки після того, як вістря видобули з тіла. Уникнувши смертельної небезпеки, він довго слабував і перебував під лікарським наглядом і на відповідній дієті. Почувши одного разу, що македоняни галасують біля його намету, прагнучи побачити свого царя, Александр одягнувся й вийшов до них. Через деякий час він приніс жертви богам і знову вирушив у похід, підкоряючи по дорозі міста і країни.

64. Александр узяв у полон десять так званих гімнософістів (196) з-поміж тих, які найзавзятіше підмовляли Саббу повстати і завдали македонянам чимало шкоди. Оскільки вони славились умінням давати стислі і влучні відповіді, Александр запропонував їм декілька важких запитань, попередивши, що того, хто дасть неправильну відповідь, він уб'є першим, а за ним по черзі всіх інших. Одного з них, найстаршого, призначив суддею. Перший з гімнософістів на запитання, кого більше - живих чи мертвих, відповів, що живих, бо мертві уже не існують. Другий з гімнософістів на запитання, що вирощує більше тварин - земля чи море, відповів: «Земля, бо море є частина землі». Третій, коли його запитали, яка тварина найхитріша, сказав: «Та, якої людина досі не пізнала». Четвертий, якого запитали, чому він підмовляв Саббу до бунту , відповів: «Я хотів, щоб він жив у славі або помер зі славою». П'ятому було поставлено запитання, що було раніше - день чи ніч, і він відповів: «День був раніше на один день». А коли Александра здивувала така відповідь, додав: «На важкі запитання слід давати важкі відповіді». Переходячи до шостого, Александр запитав його, в який спосіб можна здобути велику любов інших людей. Той відповів: «Будучи найсильнішим і водночас не найстрашнішим». З трьох, що залишилися, один на запитання, як може людина стати богом, відповів: «Якщо зробить те, чого людина зробити не спроможна». Другому поставили запитання, що сильніше - життя чи смерть, і він відповів: «Життя, бо воно може перенести безліч нещасть». Останній на запитання, як довго життя прекрасне, відповів: «Поки людина не набереться переконання, що вмерти краще, ніж жити». Тоді Александр звернувся до судді і велів йому висловити своє рішення. Коли той заявив, що вони відповідали один гірше від другого, Александр заявив: «Отже, ти мусиш умерти першим, раз ти такої думки». На це той відповів: «Але тоді, царю, виявиться брехнею твоє запевнення, бо ти сказав, що першим уб'єш того, хто дасть найгіршу відповідь».

65. Кінець кінцем, Александр відпустив їх, щедро обдарувавши, а Онесікріта відрядив до найславніших із них, які жили самітниками, з проханням відвідати його. Онесікріт сам був філософом із школи кініка Діогена. За його твердженням, Калан прийняв його зверхньо й неввічливо, казав йому зняти хітон і розмовляти з ним голим, заявляючи, що в противному разі взагалі не буде з ним говорити, навіть якби його прислав сам Зевс. Інший гімнософіст, Дандамід, виявився далеко люб'язнішим. Вислухавши розповідь Онесікріта про Сократа, Піфагора й Діогена, він сказав, що, на його думку, ці люди благородної душі, але занадто поважали закони. За іншими даними, Дандамід не сказав нічого, крім одного запитання: «Що спонукало Александра прибути сюди, подолавши таку далеку відстань?»

Врешті-решт Таксіл намовив Калана з'явитися до Александра. Справжнє ім'я Калана було Сфін. Але оскільки він зустрічних людей вітав по-індійськи словом «Кале», замість грецького «Хайре», греки назвали його Калан. Розповідають, що Калан образно показав Александру, що являє собою його царство. Він кинув на середину кімнати кусок засохлої і твердої шкіри і ступив ногою на один її край. Цей край опустився вниз, а вся шкіра піднялася вгору. Обходячи шкіру довкола, Калан наступав на її краї щораз в іншому місці, і кожного .разу повторялося те саме. Нарешті він став на її середину, і тоді вся шкіра зразу розпростерлася. Ось так наочно він хотів довести Александрові, що йому треба міцною ногою в першу чергу стояти на середині царства, а не відходити від неї на далеку відстань.

66. На плавання за течією рік до моря пішло сім місяців. Коли кораблі вийшли на води Океану, Александр причалив до острова, який він сам назвав Скіллустідою, а інші - Псілтукою (198). Тут він зійшов на берег, приніс жертву богам і, наскільки це було можливо, познайомився з природою моря та узбережжя. Потім звернувся до богів з молитвою, щоб ніхто з людей після нього не запускався поза межі, до яких він дійшов із своїм військом. Тоді він пустився в дорогу назад. Кораблям наказав плисти вздовж берегів, щоб Індія була по праву руку. Керівником флоту призначив Неарха, а головним стерничим - Онесікріта. Сам Александр рушив суходолом, ідучи через країну орітів (199). Тут він потрапив у дуже скрутне становище і втратив стільки людей, що не вивів з Індії навіть четвертої частини своїх військ. А було в нього на початку походу сто двадцять тисяч піхотинців та близько п'ятнадцяти тисяч вершників. Важкі хвороби, погана їжа, нестерпна спека і насамперед голод винищили більшу частину війська під час походу через пустелю, населення якої жило в нужді, а отар овець було обмаль, самі ж вівці худющі, причому вони були привчені споживати морську рибу, через те м'ясо їх було несмачне і мало неприємний запах. Шістдесят днів тривав цей виснажливий похід через цю країну, поки македоняни вибралися з неї і вступили в Гедрозію (200). Тут вони мали всього вдосталь, бо сатрапи і царі поблизьких країн подбали про все заздалегідь.

67. Тут Александр дав війську змогу відпочити, відтак веселим походом рушив уперед і за сім днів пройшов Карма-нію(201). їхав він поволі на колісниці, запряженій вісімкою коней, сидячи разом з найближчими друзями на високому, звідусіль видному помості і безперервно бенкетуючи вдень і вночі. За ним тяглася незліченна валка повозів, прикрашених пурпуровими та різнобарвними килимами або свіжим зеленим гіллям. У повозах їхали, попиваючи вино, інші друзі царя й полководці з вінками на голові. Не видно було там жодного щита, жодного шолома й списа, а всю дорогу воїни чарами, кубками, дзбанами черпали вино з великих бочок і кратерів і пили за своє здоров'я, причому одні йшли собі вперед, інші ж падали на землю. Повсюдно лунала музика флейт і сопілок, співи, чути було вакхічні вигуки жінок. Безладний і рознузданий похід нагадував вакхічний розгул, так що можна було подумати, що сам Вакх з'явився тут і бере участь у процесії.

Прибувши в столицю Гедрозії (202), Александр знову дав війську відпочинок і влаштував урочистості. Кажуть, що одного разу, сп'янілий, він був присутній на змаганнях хорів. Там Багой, улюбленець Александра, який переміг із своїм хором, у пишному вбранні пройшов через театр і сів біля царя. Побачивши це, македоняни почали аплодувати й волали, щоб цар поцілував Багоя, і не втихомирились, поки Александр не обняв його й не поцілував.

68. У Карманії до нього прибув Неарх. Александр дуже зрадів і, вислухавши розповідь про плавання, запалився бажанням поплисти на чолі великого флоту вниз за течією Євфрату до моря, а потім, обігнувши Аравію й Африку, через Гераклові стовпи ввійти у Внутрішнє море (203). З цією метою він наказав будувати біля Тапсака (204) кораблі різного роду і звідусіль збирати матросів та стерничих. Але його сповнений труднощів похід у глибинуматерика, рана, одержана в битві з маллами, чутки про величезні втрати, яких зазнало його військо - все це породжувало сумніви, чи він виживе і чи буде владарювати, заохочувало підкорені народи до повстань, а полководців і сатрапів штовхало на зловживання владою, здирства і свавілля. Взагалі державний лад хитався, пахло переворотом. Навіть Олімпіада і Клеопатра, пересварившись із Антіпатром, поділили царство між собою: Олімпіада взяла собі Епір, а Клеопатра - Македонію. Дізнавшись про це, Александр сказав, що мати вчинила розумніше, бо македоняни не стерпіли б, щоб ними правила жінка.

Враховуючи становище, яке склалося, Александр знову відправив Неарха до моря з наказом силою зброї приборкати прибережні країни, а сам подався в глибину держави, щоб розправитись із злочинними полководцями. Оксіарта, одного з синів Абуліта (205), він убив сам, простромивши його списом. Коли Абуліт не підготував харчів, а тільки підніс три тисячі талантів у карбованій монеті, Александр звелів кинути ці гроші коням. Коні, ясна річ, не їли такого «корму», і Алексакдр, вигукнувши: «Навіщо нам здалися такі припаси?», велів Абуліта ув'язнити.

69. У Персіді Александр насамперед роздав гроші жінкам, зробивши це згідно із звичаєм перських царів, які кожного разу, коли приїжджали сюди, давали кожній жінці по золотому. Кажуть, що з цих міркувань деякі царі зрідка навідувались у Персіду, а цар Ох (207) через свою скнарість не з'явився ні разу і тим сам себе прирік на перебування поза батьківщиною. Потім Александр відшукав гробницю Кіра, але вона виявилась пограбованою. Він наказав стратити Полімаха, який скоїв цей'злочин, хоч той належав-до числа найзнатніших громадян Пелли. Прочитавши надгробний напис , Александр велів викарбувати його нижче також і грецькою мовою. Зміст його був такий: «Чоловіче, хоч би хто ти був і хоч би звідки ти прийшов,- бо я знаю, що ти прийдеш,- я Кір, творець перської держави. Не шкодуй мені цього клаптика землі, який покриває моє тіло». Ці слова справили на Александра дуже сильне враження і спонукали до сумних роздумів про непевність і мінливість людської долі.

Тут Калан, який віддавна хворів на шлунок, попросив підготувати йому вогнище. Потім він під'їхав до нього на коні, проказав молитву, покропив себе водою і приніс у жертву богам жмут свого волосся. Тоді, ступивши на вогнище, попрощався з присутніми там македонянами й попросив їх провести цей день, весело і разом з царем розважати себе вином. Насамкінець він додав, що царя незабаром побачить у Вавілоні. З цими словами він ліг на вогнище й закутався з головою. Вогонь підповзав усе ближче й ближче, але Калан навіть не ворухнувся. Так він приніс себе в жертву богам за стародавнім звичаєм мудреців того краю. Багатьма роками пізніше те саме зробив у Афінах інший індієць, знайомий Цезаря. Досі там показують намогильний пам'ятник, який називають «пам'ятником індійця».

70. Александр після самоспалення Калана запросив до себе на бенкет багатьох друзів і полководців і влаштував змагання, хто більше вип'є вина, і в нагороду призначив коштовний вінок. Найбільше із усіх випив Промах, який дійшов до чотирьох хоїв(208). У нагороду він одержав вінок вартістю в один талант, але через три дні зійшов із світу. Крім нього, за словами Харета, померли ще сорок один чоловік унаслідок сильної судоми після пиятики.

У Сузах Александр улаштував своїм друзям весільні врочистості, віддаючи найкращим із них у дружини найкращих перських дівчат, причому сам одружився з дочкою Дарія Статірою. Для тих македонян, які одружилися до цього, він улаштував загальну весільну учту, на якій, кажуть, було запрошених дев'ять тисяч чоловік і кожен з них одержав як подарунок золоту чару для узливання. Крім того, Александр зачудував усіх нечуваною щедрістю, бо із власних коштів заплатив борги македонських воїнів, витративши на це дев'ять тисяч вісімсот сімдесят талантів. Тоді-то Антіген Одноокий обманним шляхом вніс себе у списки боржників, привівши до стола якогось чоловіка, що назвався його позикодавцем. Ось так Антіген одержав гроші. Згодом обман виявився, і цар, скипівши гнівом, вигнав Антігена з палацу, одночасно усунувши від командування. Цей Антіген уславився як незрівнянний воїн. Ще юнаком він у війську Філіппа брав участь в облозі Перінта (209). Тоді йому в око попала стріла з катапульти, її хотіли витягти, але він не дозволив і не переставав битися, аж поки відтіснив ворога й загнав за мури міста. Свою ганьбу він переживав дуже тяжко і було видно, що з журби й сорому він собі віку укоротить. Боячись цього, Александр злагіднів і дозволив Антігену залишити собі ці гроші.

71. Тридцять тисяч перських хлопців, яких Александр велів гартувати й навчати, з часом перетворились на сильних і ставних юнаків, які на військових вправах показували подиву гідну моторність і сприт. Александрові це давало велику втіху, а ось македоняни пройнялися журбою і страхом, що їхній цар тепер менше дорожитиме ними. Тим-то коли він вирішив відправити на батьківщину хворих і калік, македонські воїни підняли крик, називаючи ганьбою і образою використовувати людей до кінця, а тепер, ганебно позбуваючись їх, повертати батьківщині і батькам не такими, якими він узяв їх колись із собою. Вони вимагали, щоб він усіх визнав непотрібними й відпустив додому, якщо в нього є до послуг оці молокососи-танцівники, з якими він збирається завойовувати весь світ. Ці закиди до живого дійняли Александра. У приступі гніву він гостро вилаяв воїнів, прогнав їх геть, а охорону своєї особи доручив персам, вибравши з-поміж них охоронців і жезлоносців. Тоді македоняни, бачачи Александра в оточенні персів, а себе відштовхнутими і знехтуваними, занепали духом. Обговорюючи між собою становище, яке склалося, вони відчули, що від заздрощів і гніву ось-ось збожеволіють. Нарешті сяк-так опам'ятавшись, вони без зброї, в одних тільки хітонах, гурмою пішли до намету Александра. З криком і плачем вони віддавали себе на милість царя, благаючи, щоб він поступив з ними, як з невдячними негідниками. Але Александр не виходив до них, хоч гнів його трохи вгамувався. Воїни не відходили, а два дні й дві ночі стояли, ридаючи й називаючи його своїм володарем. На третій день він нарешті вийшов до них і, бачачи їх такими прибитими горем і жалюгідними, довго плакав. Потім, злегка дорікаючи їм і виголосивши до них лагідну промову, відпустив нездатних до військової служби, щедро їх нагородивши. Він написав Антіпатру, щоб на всіх змаганнях і театральних виставах ці воїни сиділи в перших рядах з вінками на голові, а сиротам загиблих наказав виплачувати . грошову допомогу.

72. Прибувши в місто Екбатану (210), що розташоване в Мідії, і залагодивши найневідкладніші справи, Александр знову почав відвідувати театральні вистави та різні врочистості, тим паче що з Греції приїхали для цього три тисячі акторів.

Саме в ці дні захворів на лихоманку Гефестіон. Ще молодий воїн, він не спроможний був дотримуватися суворої дієти, і коли його лікар Главк пішов у театр, він з'їв на сніданок вареного півня й випив великий кухоль вина. Йому стало погано, і він незабаром помер. Горе Александра не знало меж. На знак жалоби він наказав обстригти гриви в коней і мулів, з мурів поблизьких міст усунути зубці, а нещасного Главка велів розіп'ясти. У військовому таборі заборонив на тривалий час гру на флейті, аж поки від Аммона прийшла відповідь з наказом віддавати Гефестіону шану і приносити йому жертви як герою. Втіху від горя Александр шукав у війні, яку перетворив у полювання на людей. Підкоривши плем'я коссеїв (211), він наказав поголовно вирізати усіх здатних носити зброю. І це називалося заупокійною жертвою на честь померлого Гефестіона. На похорон, спорудження надмогильного пам'ятника та інші, пов'язані з похороном, потреби Александр вирішив витратити десять тисяч талантів, причому хотів, щоб пишність поховання перевершила грошові витрати. Найбільше з усіх майстрів він цінував Стасі-крата, (212) задумам якого властиві були величавість, сміливість, пишнота й новизна. Цей Стасікрат, зустрівшись колись із Александром, доводив, що гора Афон у Фракії, як жодна інша, придатна для того, щоб надати їй вигляд людської постаті і що він, маючи вказівку Александра, ладен перетворити Афон у найдовговічнішу і найзнаменитішу статую царя, яка лівою рукою охоплювала б місто з десятитисячним населенням, а правою виливала б у море хвилі багатоводної ріки. Цієї пропозиції Александр тоді не схвалив, а тепер те, що сам задумував на нарадах з майстрами, було набагато недоречніше й дорожче.

73. По дорозі у Вавілон Александр одержав від Неарха пересторогу. Неарх саме повернувся з походу і ввійшов з кораблями в Євфрат з моря. Він повідомляв, що зустрів кількох халдеїв, які радили Александру триматися осторонь від Вавілона. Однак Александр не звернув на це уваги й пішов до міста. Підійшовши до мурів Вавілона, він побачив зграю круків, які билися між собою і дзьобали один одного. Деякі з них падали мертвими на землю біля ніг Александра. Незабаром після цього йому повідомили, що Аполлодор, який очолював залогу у Вавілоні, приносив жертву з метою дізнатися про долю Александра. Александр викликав до себе віщуна Піфагора, який нібито досліджував нутрощі жертовної тварини. Коли той підтвердив повідомлення, Александр запитав його про наслідки огляду нутрощів. На це віщун відповів, що печінка виявилася з ґанджем. Тоді Александр вигукнув: «На жаль, це поганий знак!» Піфагору він нічого поганого не заподіяв, тільки сам собі дорікав, що злегковажив пересторогу Неарха. Через те відтоді він довго перебував поза мурами Вавілона, проживаючи в наметі або подорожуючи на кораблі по Євфрату. Та все одно йому не давали спокою різні лиховісні знамення. Так, на найбільшого і найкрасивішого лева з тих, що їх тримали у звіринці, напав домашній осел і вбив ударом копита. Іншим разом Александр роздягнувся для натирання і грав у м'яча. Коли прийшла пора одягатися, юнаки, які грали разом з Александром, побачили, що на троні сидить якийсь мовчазний чоловік у царському вбранні з діадемою на голові. На запитання, хто він такий, той довго мовчав. Цей чоловік насилу зрозумів, чого від нього хочуть, і сказав, що його звуть Діонісій, і що він уродженець Мессени (213). Його обвинуватили за якийсь злочин і доставили сюди морем. Тут він довго перебував у в'язниці. Недавно до нього з'явився Серапіс (214), зняв з нього кайдани, привів сюди й наказав одягти царську шату й діадему і сидіти мовчки на троні.

74. Почувши таке, Александр за порадою віщунів наказав стратити цього чоловіка, але сам занепав духом, втратив віру в богів, став підозріливим у стосунках з друзями. Особливо боявся він Антіпатра та його синів. Один з них, Іол, був головним царським виночерпієм, а другий, Кассандр, приїхав недавно. Одного разу Кассандр, вихований у грецькому дусі, угледівши, як варвари падають долілиць перед царем, чого ніколи досі не бачив, нерозважливо розсміявся. Александр в люті схопив обома руками Кассандра за волосся і вдарив головою об стіну. Іншим разом, коли Кассандр пробував заперечити людям, які звинувачували Антіпатра, Александр перебив його і сказав: «Що ти базікаєш? Невже ти вважаєш, що люди, яким не заподіяли ніякої кривди, зважилися б на таку далеку дорогу тільки заради того, щоб зводити наклеп?» Кассандр доводив, що саме це і є найкращим доказом безпідставного звинувачення, вони, мовляв, для : цього і прибули здалеку, щоб ніхто не міг їх викрити в брехні. На це Александр розсміявся і сказав: «Мені відомі ці софізми Арістотеля, оцей хист показати ту саму річ раз сяк, раз так, але горе вам, якщо виявиться, що ви хоч трішки . скривдили цих людей».

Коротко кажучи, в душу Кассандра вселився гнітючий страх і так міцно в ній закорінився, що через багато років, коли Кассандр уже був царем Македонії й володарем Греції, він, прогулюючись одного разу по Дельфах і розглядаючи статуї, раптом віч-на-віч опинився перед зображенням Александра. Немов побитий громом, він сторопів і затремтів усім тілом, так що ледве оговтався.

75. Зрештою, з того часу, як Александра обхопив страх перед надприродними знаменнями і мучив його душу, навіть найбуденніше і найнезначніше явище йому здавалося чудом і якоюсь призвісткою. Тому-то царський палац кишів людьми, які приносили жертви, виконували очищальні обряди і провіщали майбутнє. Воістину, велика біда - невіра в богів і нехтування їх знаками, але не менш страшна і забобонність, яка сповнює душу божевільним страхом. Тим не менш, коли прийшла відповідь оракула Аммона в справі Гефеста, він припинив жалобу і знову почав влаштовувати жертвоприношення та великі бенкети. Одного разу він справив розкішний бенкет на честь Неарха і його супутників. Після бенкету викупався, як це було його звичаєм перед спанням, і вже мав лягати в ліжко, але на прохання Медія (215) пішов ще й до нього на бенкет. Там він пив усю ніч і весь наступний день, поки його не почало лихоманити. То неправда, що Александр випив «чару Геракла» (216) й відчув гострий біль у спині, немов від удару списа - все це вигадки деяких письменників, які вважають своїм обов'язком надати великій драмі трагічного і зворушливого закінчення. Арісто-бул пише, що Александр у нестерпних муках від лихоманки відчув сильну спрагу й випив багато вина, після чого почав марити і на тридцятий день місяця десія помер (217).

76. У царському щоденнику є такий опис його хвороби. Вісімнадцятого числа місяця десія Александр у лазні після приступу лихоманки заснув. На другий день він викупався, пішов у спальню і провів там увесь день, граючи в кості з Медієм. Увечері після купелі він приніс жертву богам й повечеряв. Уночі його знову сильно лихоманило. Двадцятого числа він викупався, приніс богам жертву і, лежачи в лазні, проводив час у розмові з Неархом, слухаючи його розповідь про плавання по Великому морю(218). Двадцять перше число Александр провів так само, але гарячка посилилась, і вночі йому стало гірше. На другий день його далі мучила лихоманка. Його перенесли й поклали біля великого басейну, де він розмовляв із своїми полководцями про заміщення вільних посад у командному складі й велів призначити на них перевірених людей. Двадцять четвертого числа він знову мучився від сильного приступу лихоманки. Його на руках піднесли до жертовника для жертвоприношення, Найвищим своїм воєначальникам він наказав залишитися на ніч у царському палаці, а таксіархам і пентакосіархам (219) переночувати поза палацом. Двадцять п'ятого числа його перенесли в іншу частину палацу. Тут він трохи поспав, але лихоманка не залишала його. Коли до нього прийшли воєначальники, він уже втратив дар мови. У такому ж стані він перебував двадцять шостого числа, так що македоняни гадали, що він уже неживий. З криками вони підійшли до дверей палацу і погрозами змусили охорону відчинити двері. Коли їм відчинили, вони в самих хітонах по одному всі пройшли мимо ліжка царя. Того самого дня Пітона й Селевка(220) відправили в храм Серапіса запитати, чи не слід перенести туди Александра. Бог наказав залишити його на місці. Двадцять восьмого числа під вечір Александра не стало .

77. Так майже слово в слово написано в царському щоденнику. Підозріння про отруєння Александра спершу зовсім не існувало. Лише через шість років Олімпіада внаслідок доносу наказала багатьох стратити, а останки Іола, який на той час помер, викинути з могили за те, що нібито саме він подав Александрові отруту. Дехто твердить навіть, що не хто інший, як Арістотель намовив Антіпатра скоїти цей злочин, і що взагалі він подбав про отруту. Кажуть, що таке розповів Гагнометід, який у свою чергу буцімто чув це від царя Антігона (222). А за отруту правила, як кажуть, холодна, мов лід, вода, що краплями стікає з якоїсь скелі поблизу Нонакріди (223). Там її збирають і зберігають в ослиному копиті. Ні в чому іншому зберігати цю воду не можна, тому що вона своїм крижаним холодом і їдкістю нищить будь-який посуд.

Однак, більшість письменників вважає цю розповідь з отрутою суцільною вигадкою. Найпереконливішим доказом цього є, на їхню думку, та обставина, що воєначальники сперечалися потім протягом кількох днів про владу, не турбуючись про тіло Александра, яке тим часом лежало непоховане. Незважаючи на те, що це було в країні, де панує нестерпна спека, на тілі не видно було ніяких ознак розкладу, а залишилось воно чистим і непошкодженим.

Роксана була тоді вагітною і саме через те користувалася серед македонян великою пошаною. Опанована дикими ревнощами, вона заманила Статіру і її сестру до себе за допомогою листа, в якому запрошувала їх з удаваною сердечністю, вбила їх, а трупи викинула в колодязь і засипала землею. Знав про це, кажуть, Пердікка і навіть був співучасником злочину. Він після смерті Александра зумів домогтися величезної влади, тягаючи з собою повсюдно Аррідея - німого статиста в ролі царя. Цей Аррідей, син Філіппа і розпусниці Філінни, був недоумкуватим унаслідок якоїсь недуги. Недуга його не була вродженою і не виникла сама собою. Навпаки, кажуть, що в Аррідея, як хлопця, була приємна і благородна вдача, але потім унаслідок усілякого зілля, яке йому підсипала Олімпіада, він став недоумкуватим (224).

ЦЕЗАР⁽¹⁾

1. Прийшовши до влади, Сулла (2) намагався будь-що розлучити Цезаря з його дружиною Корнелією, дочкою Цінни (3), який свого часу домігся єдиновладдя в Римі. Після того як обіцянки й погрози виявлялися марними, Сулла конфіскував посаг Корнелії. А причиною ворожого ставлення Сулли до Цезаря були родинні зв'язки останнього.з Марієм (4). Річ у тім, що Юлія, рідна сестра Цезаревого батька, вийшла заміж за Марія Старшого(4). їхнім сином був Марій Молодший, який таким побитом доводився двоюрідним братом Цезарю. Серед безлічі кривавих розправ з противниками та різних невідкладних діл Сулла поки що не чіпав Цезаря. А той, незадоволений своїм становищем, виступав публічно, домагаючись для себе посади жерця, хоч сам щойно досяг юнацького віку. Цезар, однак, не пройшов на виборах через спротив Сулли. Сулла навіть виношував намір позбавити Цезаря життя. І коли дехто заспокоював його, мовляв, недоречно вбивати такого молокососа, він відповідав: «Це вам бракує глузду, якщо ви не помічаєте, що в тому хлопцеві сидить багато Маріїв». Дізнавшись про ці слова Сулли, Цезар утік у країну сабінян (5), де довго переховувався, часто міняючи місце перебування. Коли одного разу його вночі переносили з одного будинку до другого, він наткнувся на воїнів Сулли, які нишпорили в цій місцевості, виловлюючи тих, хто переховувався. Але Цезарю пощастило підкупити начальника загону Корнелія, який за два таланти відпустив його. Цезар незабаром подався до моря й відплив у Віфінію до царя Ні-комеда (6). Трохи побувши в царя, він відплив звідти і по дорозі біля острова Фарманусси потрапив у полон до піратів, які вже тоді, маючи у своєму розпорядженні чималий флот і незліченну кількість човнів, панували на морі.

2. Пірати вимагали в Цезаря двадцять талантів викупу. На це він, розсміявшись, сказав, що вони не знають, кого спіймали, і сам обіцяв їм виплатити п'ятдесят талантів. Потім порозсилав своїх людей до різних міст з метою дістати гроші, а сам з одним другом і двома слугами залишився серед цих лютих кілікійців (8). На їх лютість Цезар не зважав і навіть кожного разу, ідучи відпочивати, посилав до них слугу з наказом, щоб вони не галасували. Всі тридцять вісім днів, проведені в піратів, Цезар поводився так, немовби вони були його особистою охороною, а не в'язничною сторожею, і, впевнений у своїй недоторканості, брав участь в їхніх забавах і вправах. Писав там також поеми й промови, виголошував їх, а тих, хто не висловлював свого захоплення, називав справжніми невігласами й варварами, та ще й жартома погрожував їм, що накаже їх повісити. Вони сміялися з цього, вбачаючи в його зухвалій мові лише простодушність і жартівливість. Та як тільки Цезарю доставили з Мілета гроші на викуп, і він опинився на волі, то спорядив кораблі й виплив з мілетського порту в море проти піратів. Скориставшись тим, що вони ще стояли на якорі біля згаданого острова, він напав на них і більшість захопив у полон. Забране в них майно він узяв собі як здобич, а людей запроторив до в'язниці в Пергамі (9). Сам він тим часом подався до Юнка, намісника Азії. Той як претор зобов'язаний був покарати спійманих піратів. Проте Юнк, який із заздрістю дивився на захоплені гроші (а було їх немало), відповів, що розгляне справу полонеників, коли в нього знайдеться вільний, час. Тоді Цезар, попрощавшися з ним, повернувся в Пергам, сам наказав вивести піратів з в'язниці і всіх до одного розіп'ясти, як не раз їм на острові передрікав, а їм здавалося, що він собі тільки жартує.

3. Коли могутність Сулли вже йшла на спад і друзі закликали Цезаря повернутися в Рим, він спочатку подався на Родос, у школу Аполлонія, сина Молона, в якого навчався красномовства Ціцерон (10). Цей Аполлоній мав славу не тільки видатного вчителя красномовства, а й благородної людина. Сам Цезар, як повідомляють, відзначався неабияким обдарованням у галузі політичного красномовства і наполегливо вдосконалював його, так що, безперечно, він посідав друге місце в цій галузі (11), але змагатися за перше місце він відмовився, бо йому належало більше не тому, щоб стати першим завдяки владі та силі зброї. Хоча його природні здібності могли вивести його на вершини красномовства, він не осягнув їх, зайнятий військовими походами та громадською діяльністю, за допомогою яких здобув найвищу владу в державі. Тим-то у своїй відповіді на твір Ціцерона про Катона (12) він просив не порівнювати простий стиль воїна з вишуканою мовою Ціцерона, талановитого оратора, який багато часу в своєму житті присвятив винятково красномовству.

4. Повернувшись у Рим, Цезар притягнув до судової відповідальності Долабеллу (13), звинувативши його у зловживаннях під час управління провінцією, причому багато грецьких міст дали в розпорядження Цезаря докази злодіянь Долабелли. Незважаючи на це, останнього виправдали. Цезар, бажаючи якось віддячити грекам за їх старанність, узявся вести їх справу проти Публія Антонія, обвинуваченого в хабарництві перед судом, на чолі якого стояв претор Македонії Марк Лукулл и. Цезар своєю обвинувальною промовою домігся того, що Антоній звернувся за захистом до народних трибунів, посилаючись на те, що у Греції він перебував у гіршому становищі, ніж греки.

У самому Римі Цезар здобув велику славу як судовий захисник, а в простолюдді - щиру прихильність своєю привітністю й готовністю допомогти будь-кому, виявляючи до кожного чуйність більшою мірою, ніж це годилося в його віці. Крім того, його обіди, бенкети, життя на широку ногу - все це сприяло зростанню його впливу в державі. Спочатку заздрісники Цезаря не надавали цьому значення, вважаючи, що вплив його розвіється, як тільки він вичерпає свої гроші. Лише тоді, коли могутність Цезаря настільки зросла, що годі було йому щось протиставити, коли вона відверто була спрямована на повалення існуючого державного ладу, вони зрозуміли, що вже запізно і що не слід легковажити початок у будь-якій справі. Бо внаслідок безнастанного росту зародок швидко збільшується і саме через легковаження набирає сили, якої вже ніщо стримати не може.

5. Перший доказ того, що народ любить його, Цезар одержав тоді, коли він голосуванням був обраний на військового трибуна, маючи за суперника Гая Помпілія. Другим, ще переконливішим доказом, був виступ Цезаря на похороні своєї тітки Юлії, дружини Марія. Тоді він, як її племінник, не тільки виголосив блискучу похоронну промову на її честь, а й зважився виставити під час похорону зображення Марія.

Ці зображення були показані народові вперше від часів Сул-ли, тому що Марія і його прихильників оголосили ворогами держави. Деякі римляни, щоправда, здійняли у зв'язку з цим крик обурення проти Цезаря, але народ виявив йому повне схвалення, свідченням чого були гучні оплески, а також захоплення тим, що по довгих літах він насмілився воскресити, немов з Аїда, честь Марія для Рима.

Зрештою, виголошування похвальних промов на похоронах старих жінок було в Римі стародавнім звичаєм, але виголошувати їх над прахом молодих жінок не було прийнятим. Так ось, першим, хто впровадив такий звичай, був Цезар, виголошуючи надгробну промову, коли померла його дружина. Цим він здобув прихильність народу, а своїм сумом зумів привернути до себе широкий загал громадян, які полюбили його як чуйну й душевну людину.

Поховавши дружину, Цезар вирушив до Іспанії, як квестор при преторі Ветері (15), якого він незмінно поважав і пізніше, і коли сам став претором, то взяв собі за квестора його сина. Повернувшись із Іспанії, він одружився втретє, на цей раз з Помпеєю (16). Від попередньої дружини, Корнелії, він мав дочку, яка пізніше вийшла заміж за Помпея Великого.

Коли Цезар щедро витрачав гроші, то на перший погляд складалося враження, що він ціною великих витрат здобував собі коротку й скороминущу славу, насправді ж, він умів дешево здобувати собі щонайбільші цінності. Він, як кажуть, ще до того, як одержав першу посаду, наробив боргів на тисячу триста талантів (17). Призначений доглядачем робіт на будівництві Аппієвої дороги (18), він витратив багато власних грошей, а згодом як едил (19) виставив триста двадцять пар гладіаторів. Так само й іншими витратами на громадські потреби, на театральні вистави, врочисті процесії та обіди він затьмарив усіх своїх попередників. Усім цим Цезар зумів настільки прихилити до себе народ, що кожен винаходив для нього то нові посади, то нові почесті, аби віддячити йому в такий спосіб.

6. У той час у Римі існували дві партії: партія сулланців, яка тримала владу в своїх руках, і маріанців, яка, ущент розбита й принижена, ледве животіла. Саме її Цезар хотів відродити й привернути до себе. З цією метою тоді, коли його щедрість на посаді едила сягнула вершини, він наказав поставити таємно вночі зображення Марія й богині Перемоги з військовими трофеями в руці на Капітолії. Рано-вранці люди побачили ці зображення, які сяяли золотом і вражали мистецьким виконанням. Написи на зображеннях звеличували перемоги Марія у війні з кімврами (20). Римляни не могли надивуватися відвагою того, хто ці зображення так доставив. А хто це міг зробити - всі здогадувались. Миттю чутка про це облетіла все місто, і юрми людей ринули на Капітолій, щоб побачити їх. Тут одні кричали, що Цезар задумує встановити тиранію і, відновлюючи почесті, похоронені законами, й постановами сенату, таким чином випробовує народ, щоб перевірити, чи ладен той, обласканий його щедрістю, терпіти подібні жарти й дивацтва. Зате маріанці, яких раптом з'явилось на диво багато, почали підбадьорювати один одного, а чимало з них, бачачи зображення Марія, навіть плакали від радості й палко славословили Цезаря як велику людину і єдиного, хто воістину достойний споріднення з Марієм.

З цього приводу було скликане засідання сенату. І тут Лутацій Катул, який тоді користувався найбільшою повагою в Римі, виступивши з обвинуваченнями проти Цезаря, сказав пам'ятні слова: «Не з допомогою підкупів, а вже з облоговими машинами Цезар зазіхає на державний лад». Проте Цезар так переконливо захищався від звинувачень, що сенат залишився задоволеним, а прихильники Цезаря набралися ще більшої сміливості й навіть заохочували його не відступати від своїх задумів, бо з волі народу він переможе і займе перше місце в державі.

7. На той час у Римі помер верховний жрець Метелл. Цієї посади тепер домагалися два найвидатніші римляни, які мали великий вплив у сенаті,- Сервілій Ісаврійський і Катул (21). Однак Цезар не побоявся їх і виставив на народних зборах свою кандидатуру на цю посаду. Шанси бути обраними всі вони мали, здавалось, однакові, але Катул, який з уваги на своє високе становище, більше від інших боявся наслідку виборів, послав до Цезаря довірену людину, пропонуючи йому великі гроші, якщо він зніме свою кандидатуру. Цезар, однак, відповів, що й далі буде змагатись, хоч би йому довелось позичити ще більшу суму грошей. Коли настав день виборів, і мати із сльозами на очах випроводжала Цезаря на порозі дому, він поцілував її і сказав: «Мамо, сьогодні ти побачиш свого сина або первосвящеником або вигнанцем». На виборах після впертого суперництва Цезар узяв гору й нагнав сенату і знаті страху тим, що він зможе потягти за собою народ на будь-яке зухвале починання.

Тому-то Пізон (22) і Катул дорікали Ціцерону, що він пожалів Цезаря, хоч мав докази його причетності до змови Катіліни. Річ у тім, що Катіліна замишляв не тільки змінити, а й взагалі повалити існуючий державний устрій і здійснити повний переворот. Сам він покинув Рим, коли були ще тільки незначні докази його вини, а його найважливіші задуми ще ніхто не розгадав. У Римі він залишив Лентула й Цетега, щоб вони без нього керували змовою. Невідомо, чи Цезар таємно підтримував їх і подавав допомогу, але в сенаті, коли вина змовників була неспростовно доведена, і консул Ціцерон запитував кожного сенатора про його думку щодо покарання винних, усі, крім Цезаря, висловлювалися за їх страту. Цезар підвівся й виголосив старанно підготовлену промову, в якій доводив, що вбивати без суду людей - річ несумісна з римськими звичаями і справедливістю, особливо ж коли йдеться про визначних за своїм походженням і становищем громадян, і коли цього не вимагає доконечна необхідність. На його думку, змовників слід тримати ув'язненими в різних містах Італії, які визначить Ціцерон, до повної перемоги над Катіліною, а пізніше сенат зможе спокійно і розважливо розглянути питання про долю кожного з ув'язнених.

8. Цю пропозицію всі визнали вельми людинолюбною, а переконливості їй додало ще й красномовство оратора, так що не тільки ті, хто промовляв після Цезаря, а й чимало з тих, хто виступав до нього, почали відмовлятися від своєї думки й підтримували Цезаря, аж поки черга дійшла до Катона й Катула. Вони рішуче спротивилися такій пропозиції, причому Катон у своїй промові запідозрив Цезаря у причетності до змови й виступив проти нього з такою силою, що врешті-решт було вирішено стратити змовників. А на Цезаря, коли він виходив з будинку сенату, напала з оголеними мечами юрма молодих людей, які охороняли Ціцерона, але, як повідомляють, Куріон (23), заслонивши Цезаря своєю тогою, непомітно вивів його в безпечне місце. Та й сам Ціцерон, коли ці молодики запитально дивились на нього, знаком стримав їх, чи то злякавшись народу, чи то взагалі вважаючи таке вбивство несправедливим і протизаконним. Якщо це правда, то я не розумію, чому Ціцерон у творі про своє консульство (24) нічого про це не згадує. Згодом Ціцерону дорікали, що він не скористався з чудової нагоди позбутися Цезаря, а злякався народу, дуже відданого Цезарю. Ця відданість знайшла вияв кількома днями пізніше, коли Цезар прийшов у сенат, щоб захистити себе від висунутих проти нього підозрінь, і його зустріли там ворожими вигуками. Коли засідання сенату затяглося, народ з криком обступив будинок сенату й настирливо вимагав відпустити Цезаря.

Тоді-то навіть Катон злякався бунту бідноти, яка, покладаючи великі надії на Цезаря, розпалювала весь народ. Беручи це до уваги, Катон переконав сенат у необхідності віддавати біднякам безплатно щомісяця хліб. Це додавало до інших витрат державної скарбниці щорічно суму в сім мільйонів п'ятсот сестерціїв (25). Проте в ту хвилину цей хід безперечно відвернув грізну небезпеку, тим паче що позбавляв Цезаря основи його впливу і послабив його становище якраз тоді, коли він задумав стати претором і завдяки цій посаді міг бути ще грізнішим.

9. Одначе під час претури Цезаря ніякого заколоту не сталося, лише в його сім'ї мав місце неприємний випадок, винуватцем якого був Публій Клодій. Патрицій за походженням, відомий своїм багатством і красномовством, Клодій зухвальством і бешкетуванням не поступався нікому з найбільш горезвісних розпусників. Він закохався в Помпею, дружину Цезаря, до того ж і їй він не був байдужий. Оскільки жіноча частина дому пильно охоронялась, а мати Цезаря, Аврелія, жінка вельми шановна, уважно стежила за поведінкою невістки, побачення їхні стали вкрай трудними й небезпечними. "

У римлян є богиня, яку вони називають Доброю, а греки - Жіночою. Цю богиню фрігійці присвоюють собі і кажуть, що вона була матір'ю їхнього царя Міда. Римляни вбачають у ній німфу Дріаду, дружину Фавна (26). Для греків це мати Діоніса, ім'я якої не годиться називати. Ось чому грецькі жінки, які беруть участь у святі на честь цієї богині, прикрашають намети виноградною лозою, а біля ніг богині лежить, згідно з переказом, священна змія. Чоловікам брати участь у цьому святі чи навіть перебувати в домі, де воно відбувається, суворо заборонено. Священні обряди, які мають багато спільного з орфічними містеріями , виконують лише жінки. Коли настає пора цього свята, яке відзначається в будинку претора або консула, всі чоловіки й сам господар повинні залишити будинок, а його дружина приймає його обов'язки й виконує священнодійства. Головна частина їх відбувається вночі й супроводжується іграми та музикою.

10. Згадане свято справляла цього разу Помпея (27). Клодій, який не мав ще бороди і тому вважав, що йому пощастить залишитися нерозпізнаним, переодягнувся в шату арфістки й пішов на свято, цілком схожий на молоду жінку. Двері були відчинені, і його безперешкодно провела всередину будинку одна служниця, яка була з ним у змові. Вона побігла вперед, щоб покликати Помпею. Але Клодію набридло довго чекати там, де його залишили, він почав походжати по всьому будинку, уникаючи світла. На свою біду він наткнувся на служницю Аврелії, яка, прийнявши його за жінку, запросила його до ігор. Коли він відмовився, вона почала тягти його в глибину будинку і розпитувати, хто він і звідки. Клодій відповів, що чекає на Абру (так звалася служниця Помпеї, його спільниця). Тут видав його голос, і служниця Аврелії з криком, що виявила в будинку чоловіка, побігла до освітленого місця, до гурту жінок. Серед жінок зчинився переполох. Аврелія припинила священнодійство, сховала священне начиння, наказала зачинити двері і з світильником почала ходити з кімнати в кімнату в пошуках порушника спокою. Нарешті вони знайшли його в кімнаті тієї дівчини, яка впустила Клодія в будинок. Жінки впізнали його й вигнали геть. Порозходившись уночі по домівках, вони розповіли своїм чоловікам про те, що сталося. На другий день по Риму розлетілась чутка, що Клодій опустився до святотатства і скоїв злочин, який ображає не тільки дім, у якому він побував, а й державу та богів. Унаслідок цього один з народних трибунів публічно звинуватив Клодія у святотатстві, а найшановніші із сенаторів обвинуватили його, крім інших гидких неподобств, ще й у кровозмісних стосунках із рідною сестрою, яка була дружиною Лукулла (29). Але народ спротивився їхнім наполегливим намаганням і взяв Клодія під свій захист, і це стало йому в пригоді, бо судді налякалися погроз натовпу. Цезар негайно розлучився з Помпеєю. Але, коли його викликали до суду як свідка, він заявив, що не знає, в чому звинувачують Клодія. Оскільки його заява видалась присутнім неправдоподібною, обвинувач запитав його: «Чому ж тоді ти розлучився з Помпеєю?» Цезар відповів: «Бо вважаю, що на мою дружину не повинна падати навіть тінь підозри».

Одні твердять, що ця відповідь справді йшла від переконань Цезаря, інші ж припускають, що він так повівся на догоду народові, який хотів урятувати Клодія. Клодій був виправданий, головним чином, завдяки тому, що більшість суддів проголосувала^ подаючи таблички з нерозбірливими написами, щоб засудженням Клодія не наразитись на немилість народу, а виправданням не заслужити неслави серед знаті (30).

11. Безпосередньо після претури Цезар одержав в управління провінцію Іспанію. Оскільки він ніяк не міг порозумітися із своїми кредиторами, які з криком вимагали від нього погасити борги до від'їзду в Іспанію, він звернувся за допомогою до Красса, найбагатшої людини в Римі. Крассу ж потрібні були сила й рішучість Цезаря для суперництва з Помпеєм, тому він погодився задовольнити найбільш настирливих і невідчепних кредиторів Цезаря і поручився за нього на суму в вісімсот тридцять талантів, даючи тим самим Цезарю змогу виїхати в Іспанію.

Розповідають, що коли Цезар перевалив через Альпи і їхав через якесь нужденне містечко з малочисельним населенням, друзі, сміючись, жартома запитали: «Невже й тут мають місце змагання за посади, суперництво за перше місце і свари серед знаті?» На це Цезар цілком поважно відповів: «Щодо мене, то я волів би бути тут першим, ніж у Римі другим».

Іншим разом, уже в Іспанії, читаючи на дозвіллі якусь книжку про Александра Великого, Цезар надовго поринув у глибоку задуму, потім навіть пустив сльозу. Здивовані друзі запитали його про причину цього. Тоді він відповів їм: «Невже вам не здається, що немає в мене підстави для смутку, якщо Александр у моєму віці правив стількома народами, а я досі не здійснив жодного славетного подвигу?»

12. Після прибуття в Іспанію Цезар зразу проявив таку запопадливість, що протягом кількох днів до двадцяти когорт, які були в його розпорядженні на початку, додав ще десять. Потім він вирушив з військом проти каллаїків і лузі-танців (31), переміг їх і дійшов до океану, підкоривши по дорозі племена, які раніше не підлягали Риму. Домігшись таких успіхів на війні, він не гірше полагоджував і громадські справи. Так, він мирив міста, а, головне, владнав непорозуміння між боржниками й позикодавцями. Він-бо видав розпорядження, щоб із щорічних прибутків боржника дві третини забирав позикодавець, а рештою користувався власник, поки борг не буде повністю сплачений. Усім цим Цезар здобув славу й виїхав з провінції, не тільки сам збагатившись, а й давши змогу розбагатіти під час військових походів воїнам, які проголосили його імператором.

13. За римським законом, ті, хто бажав одержати тріумф, повинні були чекати на дозвіл, залишаючись поза Римом, а хто домагався посади консула, той мав прибути в місто й особисто клопотатись про своє обрання. Оскільки Цезар прибув саме на час консульських виборів, щоб погодити якось ці дві суперечливі постанови, він звернувся до сенату з проханням дати йому дозвіл домагатися посади консула заочно, через друзів. Катон спершу виступив проти такої вимоги, та коли помітив, що Цезар зумів схилити на свій бік більшість сенаторів, то, щоб відтягти вирішення справи, виголосив промову, яка тривала весь день. Добре розміркувавши, Цезар відмовився від тріумфу й почав особисто домагатися обрання його консулом (32).

Вступивши в Рим, він одразу вдався до спритного заходу, яким увів в оману всіх, крім Катона. Річ у тім, що йому вдалося помирити Помпея і Красса, двох найвпливовіших людей тогочасного Риму (33). Але, домігшись дружніх стосунків між ними замість ворожнечі, він використав їх могутність у власних корисливих цілях і під прикриттям людинолюбного вчинку непомітно здійснив державний переворот. Бо, насправді, не ворожнеча між Цезарем і Помпеєм, як гадає більшість письменників, призвела до громадянської війни, а радше їх дружба, коли вони об'єднувались для повалення влади знаті, а потім виступили один проти одного. Катон, який, щоправда, неодноразово точно передбачав майбутні події, у той час зажив слави людини незлагідної і прискіпливої, а згодом - розумного, але не дуже вдалого дорадника.

14. Таким чином, Цезар підійшов до виборів, маючи за собою міцну підтримку Помпея і Красса і був обраний консулом разом з Кальпурнієм Бібулом. Як тільки він вступив на свою посаду, то відразу вніс ряд законопроектів, які личили не стільки консулу, скільки якомусь найзухвалішому народному трибуну. Ці законопроекти передбачали заснування кількох колоній і розподіл землі на догоду народові. В сенаті, однак, він натрапив на рішучий опір оптиматів. Тепер Цезар, який тільки й чекав на привід для виступу, почав кричати і клястися, що він проти своєї волі, через пиху і впертість сенату змушений іти рука в руку з народом. Він вибіг із засідання сенату на форум і, поставивши з одного боку Помпея, а з другого - Красса, запитав їх, чи вони схвалюють його законопроекти. Коли вони відповіли ствердно, Цезар звернувся до них з проханням допомогти йому проти тих, хто погрожує виступити проти нього. Обидва обіцяли йому допомогу, а Помпей додав, що проти мечів він піде з мечами і щитами. Ці слова прикро вразили оптиматів, які визнали його виступ гідним якогось навіженого молодика, не сумісним з повагою до самого Помпея і образливим для сенату, зате народові вони припали до вподоби.

Цезар, намагаючись іще більше використати могутність Помпея для власних вигод, видав за нього свою дочку Юлію, хоча вона була заручена з Сервілієм Цепіоном, а останньому обіцяв руку дочки Помпея, хоч і та мала нареченого в особі Фавста, сина Сулли. Трохи згодом Цезар одружився з Кальпурнією, дочкою Пізона, якого він протягнув у консули на наступний рік.

Усе це до живого дійняло Катона, який на повний голос заявляв, що ніяк не можна терпіти таке становище, коли високі посади здобуваються шлюбами, а управління провінціями, керівництво військом та інші почесті - через обмін жінками. Бїбул, товариш Цезаря в консульстві, коли переконався, що його спроби перешкодити законопроектам Цезаря не увінчалися успіхом, і що йому, як і Катону, неодноразово загрожувала смерть на форумі, замкнувся у себе вдома і так діждався закінчення строку своєї посади.

Помпей незабаром після одруження заповнив форум озброєними людьми і допоміг народові схвалити згадані законопроекти, а Цезарю одержати в управління на п'ять років Передальпійську і Заальпійську Галлії разом з Ілліріком та чотири легіони. Катон спробував цьому протидіяти, тож Цезар наказав відправити його у в'язницю, розраховуючи на те, що той звернеться за допомогою до народних трибунів. Але Катон ішов, не зронивши й слова. Зрештою, не тільки найвидат ніші громадяни не могли стриматись від обурення перед таким насильством, а й народ мовчки йшов за ним, пригнічений з поваги до чеснот цієї людини. Цезар, зваживши на це, потай попросив одного з трибунів відпустити Катона.

Відтоді мало хто із сенаторів приходив на засідання сенату, інші, не приховуючи свого обурення з приводу свавілля, утримувались від участі в громадському житті. Коли одного разу якийсь Консїдій, уже глибокий старий, пояснив їх відсутність тим, що вони не з'являються із страху перед зброєю й вошами, Цезар запитав його: «Чому ж тоді й ти не боїшся і не сидиш удома?» На це Консідій сказав: «Бо мене від страху звільняє моя глибока старість, адже та крихта життя, яка ще залишилася мені, така мізерна, що не потребує великої обережності».

Але найганебнішою з подій, які мали місце під час консульства Цезаря, було обрання народним трибуном того самого Клодія, який поглумився з подружнього життя і таїнства нічного священнодійства. А став він трибуном лише для того, щоб погубити Ціцерона. Та й сам Цезар не вирушав до свого війська доти, поки з допомогою цього Клодія не домігся повалення Ціцерона й вигнання його з Італії.

15. Такими справами Цезар був зайнятий до Галльських війн. Зовсім інакше склалося його подальше життя, коли йому довелось вести війни й ходити в походи, наслідком яких стало завоювання Галлії(34). Бо тоді відкрилася нова сторінка в його житті, яке ступило на шлях інших діянь. Він виявився воїном і полководцем, який ні в чому не поступається жодному з найбільш гідних подиву і най видатніших воєначальників світу. Бо, якщо порівняти з ним Фабіїв, Сіціпіонів, Метеллів або тих, що були його сучасниками чи жили трохи раніше за нього, наприклад, Суллу, Марія, обох Лукуллів і навіть самого Помпея, чия полководницька слава сягнула тоді вершини і яку підносили до небес, то всіх їх Цезар своїми подвигами перевершив. Так, одні з них не можуть рівнятися з ним щодо суворості місць, у яких він змушений був воювати, других він перевершив розміром завойованої країни, третіх - кількістю й силою переможених ворогів, четвертих-труднощами, яких зазнав, воюючи з дикими й віроломними племенами, п'ятих - людяністю і милосердям у поводженні з полоненими, шостих - щедрістю і вдячністю своїм воїнам і, нарешті, всіх - тим, що виграв найбільше битв і знищив найбільшу кількість ворогів.

16. Серед своїх воїнів Цезар користувався такою любов'ю і відданістю, що навіть люди, які під іншим керівництвом нічим особливим не відзначалися, показували небачену відвагу й ішли у вир небезпек заради слави Цезаря. До таких належав Ацілій, який у морському бою біля Массілії (35) видерся на ворожий корабель і, коли йому відрубали мечем праву руку, він, тримаючи щит у лівій руці, гатив ним ворогів по обличчях, поки не прогнав усіх і не вихопив корабель.

Подібно вславився Кассій Сцева. У битві біля Діррахія (36), хоч стріла поцілила його в праве око, а один спис поранив у плече, другий у стегно, він щитом захистився від ста тридцяти стріл і кликав ворогів, буцімто бажаючи здатися їм. Коли двоє з них підійшли до нього, він одному відрубав руку, другого ударом у лице примусив тікати. Його самого врятували свої, які вчасно поспішили на підмогу.

У Британії (37) на передових центуріонів, які вийшли на болотисті й залиті водою місця, напали зненацька вороги. Тоді один воїн на очах у Цезаря, що спостерігав за ходом битви, кинувся в гущу ворогів, і, показуючи чудеса відваги, громив їх, аж поки врятував центуріонів і примусив ворогів відступити. Нарешті, сам опинившись у небезпеці, він кинувся в болотисті хвилі і то вплав, то вбрід таки добрався до своїх, втративши щит. Цезар і його почет з подивом стежили за подвигом воїна і зустріли його радісними вигуками. А той із сльозами на очах кинувся до ніг Цезаря і просив пробачення за те, що втратив щит.

У Африці люди Сціпіона (38) заволоділи кораблем, на якому був призначений квестором Граній Петрон. Увесь екіпаж корабля вони взяли в полон, тільки квестору обіцяли свободу. Але той сказав, що воїни Цезаря звикли дарувати життя, а не відбирати, і з цими словами пробив себе мечем і загинув.

17. Оцей бойовий дух і славолюбство Цезар сам виховав і підтримував насамперед тим, що щедро роздавав нагороди й почесті, даючи цим зрозуміти, що нагромаджує на війнах багатства не для власної розкоші й утіхи, а береже їх як загальне добро для відзначень за ратні заслуги і собі залишає тільки право нагороджувати тих, хто цього заслуговує. Не менш важливим було й те, що він добровільно йшов назустріч будь-якій небезпеці і не цурався ніяких труднощів. Якщо його готовності наражати себе на небезпеку не дивувалися, знаючи його честолюбність, то всіх вражала його здатність витримувати знегоди, які, на перший погляд, перевищували його тілесні сили, бо він був слабої будови тіла, з білою й ніжною шкірою, страждав від головних болів, та ще й був схильний до падучої, перший напад якої мав місце в Кордубі(39). Незважаючи на це, він не посилався на слабке здоров'я, аби вести розніжене життя. Навпаки, військова служба правила йому за ліки від слабосилості. Він старався безнастанними походами, простим харчуванням, постійним перебуванням під відкритим небом, і труднощами подолати свою кволість і загартувати своє тіло. Спав він переважно на возі або на ношах, щоб використати для справ і час відпочинку. Об'їжджаючи вдень міста, укріплення, сторожові пункти, Цезар мав при собі лише одного раба, який занотовував те, що він диктував, та одного воїна ззаду, який тримав . меч.

А пересувався Цезар так швидко, що вирушивши в перший похід з Рима, він протягом восьми днів дійшов до Родана (40). Верхова їзда давалась йому легко вже з хлоп'ячих років. Він умів мчати чвалом з закладеними за спину руками. Під час галльського походу він управлявся ще й у тому, що, сидячи на коні, диктував листи зразу двом або навіть, як розповідає Оппій (41), кільком секретарям. Опріч того, Цезар, як пишуть, перший почав полагоджувати справи та спілкуватися з друзями листовно, бо величина міста й виняткова зайнятість не давали йому змоги відвідувати кожного з них для розмови. Як доказ його скромності в їжі наводять такий випадок. Одного разу Цезар обідав у Медіолані(42) у свого знайомого, Валерія Леона. Той подав спаржу, приправлену замість звичайної оливкової олії миррою. Цезар з'їв спокійно, тоді як його товариші висловлювали незадоволення. Не витерпівши, він так присоромив їх: «Досить було не їсти того, що вам не смакує. Бо хто дорікає комусь за невихованість, той сам невихований». Іншим разом Цезаря в дорозі зненецька застала хурделиця, і він попросив притулку в хатині якогось бідняка. Тут була лише одна кімнатка, яка ледве могла б служити одній особі. Тоді Цезар так озвався до друзів: «Те, що найпочесніше, слід давати найсильнішим, а те, що найнеобхідніше,- найслабшим». З цими словами він велів Оппію відпочивати в кімнаті, а сам разом з іншими спав під навісом перед дверима хатини.

18. Першою з галльських війн, яку Цезарю довелось вести, була війна з гельветами й тігурінами (43). Вони спалили дванадцять своїх міст і чотириста сіл і рушили через підвладну римлянам Галлію, як колись кімври й тевтони, не поступаючись їм ні хоробрістю, ні чисельністю, бо всього їх було триста тисяч, у тому числі сто дев'яносто тисяч здатних носити зброю. Тігурінів розгромив біля ріки Арара (44) не Цезар, а посланий проти них Лабієн. А гельвети напали на Цезаря несподівано, коли той вів своє військо до одного із союзних міст. Однак, він устиг відступити в укріплене місце. Тут, зібравши свої сили, він вишикував їх у бойовий порядок. Цезарю подали коня, але він сказав: «Кінь мені буде потрібен після перемоги для гонитви за ворогом. А тепер - гайда на ворога!» І рушив з піхотинцями на гельветів. Битва була запекла й тривала, та нарешті гельветів відкинули. Але найзавзятіший опір Цезар зустрів біля обозу й табору, бо там билися не тільки воїни, які заново вступили в бій, а й діти та жінки захищалися до останньої краплі крові. Жорстока січа закінчилась лише близько півночі.

Цю блискучу перемогу Цезар ознаменував ще прекраснішим подвигом, наказавши всім гельветам, які врятувалися від розгрому (а таких набралося ще понад сто тисяч), знову заселити ту землю, яку залишили і відбудувати знищені поселення. Зробив це Цезар із страху, що в покинутий край перейдуть германці і займуть його для себе.

19. Другу війну Цезар вів проти германців, щоб захистити Галлію, хоч раніше він назвав у Римі їхнього царя Аріовіста союзником римського народу (45). Для підкорених Цезарем галльських племен германці були нестерпними сусідами. Окрім того, видно було, що германці не задовольняться тим, Що мають, а при зручній нагоді захоплять Галлію і вже її не віддадуть. І саме тоді Цезар помітив, що начальники його війська набралися страху перед германцями, особливо ж це стосувалося молодих людей із знатних родин, які пішли з ним у надії нажити багатство й жити в розкоші. Зваживши це, він казав їм з'явитися на збори, де заявив, що дозволяє слабодухим і боягузам вернутися, поки не пізно, додому і не наражатися проти своєї волі на небезпеку. Далі він повідомив, що піде на варварів з одним тільки десятим легіоном, бо ті, з ким йому випадає битися, не сильніші за кімврів, а він сам не гірший полководець від Марія. Дізнавшись про це, десятий легіон відправив до Цезаря своїх представників з подякою за теплі слова про їх товаришів. Тоді інші легіони почали скидати вину на начальників і врешті-решт всі, сповнені бойового запалу й відваги, подалися за Цезарем. Після багатоденного походу вони розташувались табором за двісті стадіїв від ворога.

Уже сама поява Цезаря підривала самовпевненість Аріовіста, який не міг допустити думки, що римляни, котрі, за його уявленням, не зуміли б витримати натиску германців, самі зважаться підійти до них. Він дивувався сміливості Цезаря і водночас помітив, що в його власному війську спадає бойовитий дух. А ще більше-налякали германців віщування священних жінок, які, спостерігаючи вири в річках та слухаючи шум струмків, пророкували майбутнє. Вони-бо на основі таких знамень заборонили Аріовісту вдаватися в бій до молодого місяця.

Коли Цезар дізнався, що германці не мають наміру починати битву, він вирішив за краще самому напасти на них, ніж чекати бездіяльно, поки настане зручна пора для германців. Тим-то він негайно почав чинити наскоки на укріплення вздовж пагорбів, де стояв табір германців, і дражнив їх так довго, поки ті нарешті, рознівавшись, вийшли з табору й дали втягнути себе в бій. Цезар домігся повної перемоги і переслідував розгромлених германців аж до Рейну на відстані чотирьохсот стадіїв. Усе поле битви було вкрите трупами ворогів і їхньою зброєю. Аріовіст із жменькою людей устиг переправитись через Рейн. А полягло в цій битві, як повідомляють, вісімдесят тисяч чоловік (46).

20. Після війни з Аріовістом Цезар залишив своє військо на зимівлю в країні секванів, а сам, щоб стежити за подіями в Римі, подався в Галлію, розташовану вздовж ріки Пад (47), яка входила до складу призначеної йому провінції, бо кордон між Передальпійською Галлією і рештою Італії становила річка Рубікон (48). Перебуваючи там, Цезар зумів прихилити до себе багатьох приїжджих з Рима, задовольняючи прохання кожного, так що всі відбували від нього або одержавши те, чого хотіли, або з надією це одержати. Протягом усього часу, коли він командував військом, він то громив ворогів зброєю римських громадян, то здобував їхню прихильність за допомогою грошей, забраних у ворога. А Помпей цього немовби не помічав.

Тим часом надійшла звістка, що бельги, наймогутніше галльське плем'я, яке заселяло третину всієї Галлії (49), повстали і зібрали багатотисячне військо. Цезар негайно виступив проти них і з неймовірною швидкістю дістався туди. Він напав на бельгів несподівано саме тоді, коли вони плюндрували землі галлів - союзників римлян. Він розбив ущент їхні головні сили і вчинив таку січу, що купи трупів полегшували римлянам перехід через болота й глибокі річки. Після цієї перемоги всі інші повсталі племена, які населяли приморські країни, без боротьби визнали римську владу. Проте проти нервіїв, найдикіших і найвойовничіших з бельгійських племен (50), Цезар був змушений піти походом. Нервії, які жили в важкопрохідних лісах, сховали свої сім'ї і майно в лісових хащах, подалі від ворожого ока, а самі в кількості шістдесяти тисяч чоловік наскочили на Цезаря в той час, коли його військо було зайняте спорудженням валу навколо табору, а сам Цезар тоді нападу не чекав. Завдяки цьому нервії насамперед розбили римську кінноту, потім оточили дванадцятий і сьомий легіони й перебили всіх центуріонів. Коли б Цезар, схопивши щит, не пробився крізь гущу воїнів на передній край битви й не напав на ворогів, і якби десятий легіон не вдарив на ворога з пагорбів, побачивши свого улюбленого полководця в смертельній небезпеці, і не розірвав ворожі ряди, мабуть, жоден римлянин не вийшов би з цієї битви живим. Підбадьорені хоробрістю Цезаря, його воїни почали битися, так би мовити, понад людські сили. Оскільки нерви не рятувалися втечею, вони були вщент розбиті, незважаючи на відчайдушний опір. Із шістдесяти тисяч нервіїв залишилось у живих всього-на-всього п'ятсот, а із чотирьохсот членів їхньої Ради - тільки троє.

21. Коли звістка про це прийшла в Рим, сенат прийняв ухвалу влаштувати п'ятнадцятиденні врочистості з жертвоприношеннями на честь богів. Такого відзначення військової перемоги Рим досі не знав. Бо й небезпека уявлялась величезною, тому що одночасно проти римлян підняло повстання стільки ворожих племен, і сама перемога Цезаря набрала особливого блиску, оскільки була наслідком підтримки простого народу,- який йому сприяв.

Владнавши успішно справи в Галлії, Цезар знову перезимував у долині Паду, впливаючи на хід подій у Римі. Бо, з одного боку, ті, хто, користуючись його допомогою домагався посад, підкуповували народ одержаними від нього грошима, а діставши посаду, робили все, що могло посилити вплив Цезаря. З другого боку, в Лукку (51) до нього з'їхалися всі найзнаменитіші і найвпливовіші люди Риму, такі як Помпей, Красс, намісник Сардінії Аппій, проконсул Іспанії Неп от, так що там зібралось тоді нараз сто двадцять лікторів і понад сто двадцять сенаторів. На нараді вони домовились про те, що Помпей і Красс мають бути обрані консулами на наступний рік, а Цезарю буде продовжено командування військом у Галлії на найближчі п'ять років з видачею грошей з державної скарбниці. Ця остання ухвала видалась кожній людині із здоровим глуздом дуже дивною. Адже якраз ті люди, які брали в Цезаря стільки грошей, радили сенатові, а, точніше, змушували його, всупереч переконанню, видати Цезарю гроші, немовби він їх не мав. Катона там тоді не було. Його навмисно відправили на Кіпр (52), а Фавоній(53), який був прихильником Катона, бачачи, що його заперечення виявились безуспішними, вибіг із Курії і з криком звернувся до народу. Але ніхто його не слухав: одні боялися Помпея і Красса, а переважна більшість мовчала на догоду Цезарю, на якого покладала всі свої надії.

22. Цезар, повернувшись до своїх військ у Галлії, застав там тяжку війну: двоє могутніх германських племен, а саме, усіпети й тенктери (54), перейшли через Рейн з метою здобути собі землю. Про війну з ними Цезар пише у своїх «Записках» таке. Германці відправили до нього посольство, але під час перемир'я напали на нього в дорозі, і тому їхній загін із восьмисот вершників розбив п'ятитисячну римську кінноту, яка не чекала нападу. Потім германці ще раз прислали послів, щоб удруге його обманути, але він їх затримав і повів військо на ворога, бо вважав за глупство вірити брехливому й віроломному противнику. Так пише Цезар. А Танузій (55) повідомляє, що на засіданні сенату, коли мова йшла про ухвалення врочистості і жертвоприношень з нагоди перемоги Цезаря, Катон запропонував видати Цезаря варварам, щоб очистити Рим від ганьби віроломства й повернути прокляття на справжнього винуватця. Із тих усіпетів і тенктерів, що перейшли Рейн, було перебито чотириста тисяч, а жменьку, яка встигла переправитись назад, гостинно прийняли до себе сурамбри, які також були одним з германських племен.

Цю обставину Цезар використав як привід для походу проти сугамбрів, бо прагнув, щоб йому дісталася слава того, хто перший перейшов з військом Рейн. Тим-то він побудував на Рейні міст, хоч у цьому місці ширина і глибина ріки була досить значна, а течія така швидка й сильна, що, несучи колоди та пні дерев, могла їх ударами розтрощити стовпи, які підтримували міст. Але й цьому зарадив Цезар: він наказав позабивати в дно ріки вище моста могутні дерев'яні палі, які стримали і приборкали таким чином силу течії. Завдяки цьому міст над усяке сподівання було споруджено протягом десяти днів.

23. Однак, після того як Цезар переправив своє військо на другий берег Рейну, ніхто не зважувався вступати з ним у бій. Навіть свеви, наймогутніше з германських племен, поховалися в непрохідних лісових нетрях, а він спалював і плюндрував землю ворогів, додаючи в такий спосіб відваги тим, хто постійно був союзником римлян. Після вісімнадцятиденного перебування в Германії Цезар повернувся в Галлію.

Похід Цезаря проти британців ознаменувався незвичайною сміливістю. Він-бо був першим, хто з флотом появився на водах Західного океану (56) і переправив своє військо через Атлантичне море для ведення війни.

Тоді не хотіли вірити в думку, що Британія є острів, і це з уваги на її неабияку величину. Вона стала предметом суперечки між багатьма письменниками. Були навіть такі, які твердили, що її взагалі не існує, а сама назва й розповіді про неї звичайнісінька вигадка. Цезар, намагаючись заволодіти островом, поширював римське панування поза межі відомого на той час світу. Він двічі переправлявся на цей острів з протилежного берега Галлії, але в багатьох битвах, які там точилися, він тільки завдав шкоди ворогам, але не приніс користі своєму війську, бо в тамтешніх бідних людей, які жили скромно, не було нічого, що варто було захопити. Тому похід у Британію не дав такого наслідку, якого бажав Цезар. Він тільки взяв у тамтешнього царя закладників та зобов'язав його платити данину і з тим покинув острів.

У Галлії він одержав листа від своїх друзів з Рима, з яким вони хотіли пливти в Британію. Вони повідомляли про смерть його доньки Юлії. Вона померла в домі Помпея від пологів. Смерть її вкрила глибокою скорботою Помпея і Цезаря. У зв'язку з цим стривожились їхні друзі, бо тепер розірвались узи спорідненості, завдяки чому підтримувалися мир і згода в державі, які роздирали внутрішні чвари. Та й Дитина незабаром померла, переживши маму лише на кілька днів. Тіло Юлії народ усупереч протестам народних трибунів заніс на Марсове поле, де її й поховали.

24. Військо Цезаря на той час було дуже велике, і тому його довелося на зимівлю поділити на багато частин. Сам же Цезар, як звичайно, подався в Італію. Але тоді галли знову підняли повстання проти римлян, і великі полчища повстанців, пересуваючись з місця на місце, нищили зимові табори римлян і нападали на інші укріплення. Найбільша й найсильніша частина повстанців, очолювана Амбіорігом (57), упень перебила загін Котти й Тітурія, а потім полчище, у складі якого було шістдесят тисяч чоловік, оточило легіон Ціцерона й почало облогу його табору. Галли ледь не захопили табір штурмом, бо всі римляни були в ранах і оборонялися з завзяттям, яке перевищувало їхні сили.

Цезар, який перебував далеко від легіонів, дізнавшись про це, одразу подався в дорогу, і, зібравши сім тисяч воїнів, поспішив на допомогу обложеному Ціцерону (58). Коли про це дізналися галли, які облягали Ціцерона, вони вийшли Цезарю назустріч, впевнені, що своєю чисельною перевагою зітруть з лиця землі жменьку римлян. Цезар, однак, весь час уміло уникав зіткнення з ними, аж поки знайшов таке місце, звідки зручно було відбивати наступ переважаючих сил ворога. Тут він розташувався табором і, стримуючи своїх воїнів від сутичок з галлами, наказав сипати високий вал і побудувати міцні ворота, ніби із страху перед ворогом. Усе це було розраховане на те, щоб галли злегковажили римлян. Аж тоді, коли знахабнілі вороги почали нападати безладними гуртами, Цезар зробив вилазку і розбив їх з величезними для них втратами.

25. Ця поразка підірвала повстання в багатьох місцевостях Галії, тим паче що сам Цезар, протягом зими появлявся то тут, то там, враз придушуючи будь-які спроби заворушень. До того ж на місце втрачених легіонів з Італії прибули три нові легіони, з яких два віддав у розпорядження Цезаря Помпей з числа військ, які йому підлягали, а один був утворений із свіжого набору в Галлії Передальпійській.

Тим часом у Галії знову почали з'являтися перші ознаки підготовлюваної таємно найбільшої і найнебезпечнішої із усіх воєн, які там відбувалися. А задум підняти повстання виношували найвпливовіші люди серед найвойовничіших племен. Що повстання може мати успіх, свідчили значні збройні сили, зброя, яку стягували звідусіль, великі суми грошей, зібрані для війни, укріплені міста й неприступні місцевості.

Стояла зима. Річки вкрилися льодом, у лісах лежав сніг, долини позаливало водою. Глибокий сніг на дорогах, болота й річки, що вийшли з берегів, створювали непереборні труднощі для пересування. Через те складалося враження, що дістатися до місцевостей, охоплених повстанням, Цезар ніяк не зможе. Повстало багато племен, а очолили повстання арверни и карнути . Верховне командування у цій країні було доручено Верцінгеторігу, його батька галли стратили, підозрюючи у прагненні до єдиновладдя в0.

26. Верцінгеторіг поділив своє військо на кілька частин, поставивши на їх чолі багатьох начальників, і перетяг на свій бік усі навколишні області аж до ріки Арар. Він мав намір підняти на повстання всю Галлію, зваживши на те, що саме тоді в Римі противники Цезаря почали змовлятися проти нього. І якби він підняв повстання трохи пізніше, коли Цезар був утягнутий у громадянську війну, то над Італією нависла б не менша небезпека, ніж під час навали кімврів. Але тепер Цезар, який умів чудово використовувати на війні будь-які сприятливі обставини, зокрема зручний момент, одразу після першої звістки про повстання вирушив у похід, ідучи тими самими дорогами, якими вже ходив раніше. Швидкість дій Цезаря і блискавичний марш серед тяжкої зими показали галлам, що на них іде непереможна й нездоланна збройна сила. Бо там, куди, здавалось, ні усна звістка, ні посланець з листом не могли проникнути, з'являвся раптово Цезар із усім військом. Цезар ішов уперед, плюндруючи по дорозі країну, знищуючи укріплення, підкоряючи міста, прощаючи тим, що наверталися до римлян, аж поки проти нього не виступило з війною плем'я едуїв. На той час едуї були проголошені братами римського народу і втішалися особливою пошаною. Коли ж вони тепер приєдналися до повстанців, військо Цезаря занепало духом. Тому-то Цезар змушений був відступити з країни едуїв і через володіння лінгонів податися до секванїв, які були його союзниками і чиї землі простягалися між Італією та рештку Галлії. Але тут на нього напали вороги й оточили великими полчищами. Цезар вирішив вступити в бій і після тривалої й кривавої битви нарешті переміг і розбив галлів. Однак, спочатку він, здається, зазнав невдачі, принаймні арверни й сьогодні показують у себе в храмі меч Цезаря, здобутий колись ними в бою. Сам Цезар оглядав його з усмішкою, а коли друзі хотіли зняти меч, він не дозволив цього зробити, вважаючи його посвяченим храму.

27. Але переважній більшості галлів пощастило врятуватися і разом з царем знайти притулок в Алезії (61). Тоді Цезар приступив до облоги цього міста, яке, здавалось, неможливо було взяти через могутні оборонні мури й велику кількість обложених галлів. До того ж Цезарю загрожувала велика небезпека ззовні, яку важко передати словами. Бо всі найдобірніші сили, які тільки могла виставити Галлія, прибули під Алезію об'єднані в єдине військо в загальній кількості трьохсот тисяч чоловік, до того ж кількість захисників міста становила не менше ста сімдесяти тисяч. Опинившись у кільці між двома цими могутніми силами, сам обложений ворогами, Цезар змушений був насипати два вали - один проти міста, другий - проти прибулих на допомогу галлів. Адже не було сумніву, що якби двом ворожим військам вдалося об'єднатися, римлянам настав би кінець. Ось чому битва під Алезією принесла Цезарю заслужену славу, оскільки тут були здійснені такі сміливі й нечувані подвиги, яких не знала жодна інша війна. Але особливо гідним подиву є те, що про бій і перемогу Цезаря над багатотисячними полчищами галлів, які оточили римлян іззовні, не знало військо, обложене в Алезії. Мало того, не знали про це й римляни, які обороняли вал насипаний від нападу з міста. Вони тільки тоді дізналися про перемогу, коли почули з мурів Алезії ридання чоловіків і зойки жінок, які бачили, як римляни з протилежного боку зносять у свій табір силу-силенну щитів, прикращених золотом і сріблом, сотні залитих кров'ю панцирів, безліч чар і галльських наметів. Так швидко зникла й розвіялась, мов привид у сні, величезна військова сила, залишивши на полі бою тьму-тьменну трупів.

Насамкінець здалися й захисники Алезії, які і самі витерпіли немало горя і чимало клопоту завдали Цезарю. Верцін-геторіг, керівник усього повстання, вдягнув на себе найкоштовнішу зброю і на чудово прикрашеному коні виїхав з воріт міста. Він об'їхав підвищення, на якому сидів Цезар, спішився, скинув із себе всю зброю, сів біля ніг Цезаря і спокійно чекав, поки його ув'язнили, щоб зберегти для тріумфу. (62).

28. Цезар уже давно вирішив повалити Помпея, а Помпей у свою чергу хотів усунути із своєї дороги Цезаря. Бо коли Красс, який тільки й чекав смерті і того, і того, сам загинув у країні парфян (63), Цезарю, щоб здобути першість у державі, не залишалося нічого іншого, як знищити свого суперника - Помпея, а Помпей, щоб не зазнати такої долі, повинен був першим завдати удару тому, кого боявся. Помпей тільки недавно почав боятися Цезаря, бо досі він легковажив його, думаючи, що не важко буде знищити того, хто завдячує йому своїм підвищенням. А Цезар, який від самого початку немов атлет, мав чітко визначену мету, надовго відсторонився від своїх суперників. У галльських війнах загартував себе і своє військо і помножив свою славу настільки, що своїми подвигами піднявся до рівня слави Помпея. Для цього він використовував усі можливі нагоди, які зрештою давали йому то сам Помпей, то становище в державі, то занепад громадянської доблесті в Римі. А це виявлялось, між іншим, у тому, що люди, які домагалися високих посад, ставили на площі столи з грішми й безсоромно підкуповували простий народ, найняті людці приходили на народні збори, щоб відстоювати справу того, хто. їм заплатив, і відстоювати не голосуванням, а луками, мечами й пращами. Бувало, не раз підвищення для ораторських виступів було осквернене кров'ю і трупами, коли юрма розходилась із форуму. А держава залишена була напризволяще, як корабль, що пливе без стерничого. Тим-то люди із здоровим глуздом дійшли висновку, що було б ще дуже добре, коли б це безумство й хуртовина пристрастей не призвели до гіршого нещастя, ніж єдиновладдя. Знайшлось багато таких, хто насмілювався говорити відверто, що державу можна вилікувати лише встановленням єдиновладдя, треба тільки, щоб ці ліки подав лагідний лікар. А мався тут на увазі Помпей. Помпей на словах удавано відмовлявся від цього, насправді ж, із усієї сили прагнув того, щоб його оголосили диктатором. Катон і його прихильники, усвідомлюючи становище, домоглися в сенаті постанови про обрання Помпея єдиним консулом, щоб він, задовольнившись таким досить законним єдиновладдям, не наполягав на диктатурі. Крім того, було винесено рішення про продовження йому строку управління провінціями, яких у нього тоді було дві - Іспанія і Африка. А управління ними він доручив своїм легатам, причому на утримання війська він одержував щорічно з державної скарбниці тисячі талантів.

29. Тим часом Цезар через своїх поплічників домагався консульства і просив продовжити йому управління провінціями, які йому підлягали. Спочатку Помпей відповів мовчанням на ці вимоги, зате проти їх виконання рішуче виступили Марцелл і Лентул (64), які завжди ненавиділи Цезаря. Вони, аби лиш принизити й очорнити Цезаря, до слушних зауважень додали ще й таке, що не мало ніякого відношення до справи. Далі вони вимагали позбавлення прав римського громадянства жителів Нового Кома в Галлії(65), колонії, заснованої незадовго до того Цезарем, а Марцелл як консул наказав навіть відшмагати різками одного з членів тамтешньої ради примовляючи при цьому, що той заслужив різок як неримський громадянин, а відтак він може відправлятися додому й показати рубці Цезарю. Після цього обурливого Марцеллового вчинку Цезар почав щедро роздавати зібрані в Галлії багатства всім, хто в Римі був причетний до управління державою. Народного трибуна Куріона Цезар звільнив від великих боргів, а консулу Павлу дав тисячу п'ятсот талантів, за які той прикрасив форум знаменитою базилікою, побудованою на місці попередньої базиліки Фульвія (66). І тільки тоді Помпей схаменувся, налякавшись цих підступів, і вже цілком явно, як сам, так і через своїх друзів, робив усе для того, щоб призначити Цезарю наступника в управлінні провінціями. Крім того, Помпей вимагав у Цезаря повернути ті війська, які він послав йому на війну з галлами. Цезар справді виправив війська, виплативши кожному воїну по двісті п'ятдесят драхм.

Ті, хто привів ці війська Помпею, почали поширювати в народі злісні чутки про Цезаря, водночас обманюючи Пом-пея марними надіями, мовляв, за ним тужить військо Цезаря і якщо тут, у Римі, його становище нелегке через наявність заздрісних ворогів, то там до його послуг військо, яке готове, щойно він з'явиться в Італії, перейти на його бік - до такої міри Цезар став ненависним своїм воїнам через безперервні походи, а також прагнення до єдиновладдя, в чому його загально підозрюють. Слухаючи все це, Помпей набирався самовпевненості: він не дбав про підготовку війська, бо був певен, що боятися нема чого, а Цезаря можна подолати промовами та постановами. Але Цезар жодної з тих постанов не виконував. Кажуть, що один з центуріонів, відправлений у Рим, дізнавшись про відмову сенату продовжити Цезарю строк управління Галлією, вдарив рукою по рукоятці меча і сказав: «Це нічого, цей йому продовжить».

30. Зрештою вимоги Цезаря здавалися цілком слушними. Він погоджувався розпустити свої війська за умови, що й Помпей зробить те саме, і тоді вони обидва як звичайні громадяни будуть запобігати ласки в народу. Адже якщо в нього хочуть відняти владу, а за Помпеєм закріпити ту, яку він має, то, звинувачуючи одного в прагнеш до єдиновладдя, зроблять тираном другого. Коли Куріон виступив з такою заявою від імені Цезаря перед народом, дехто навіть підніс йому вінки з квітів, немов атлету за перемогу. А народний трибун Антоній (67) приніс на народні збори листа самого Цезаря в цій справі і прочитав його, незважаючи на заперечення консулів. Зате в сенаті тесть Помпея Сціпіон запропонував проголосити Цезаря ворогом батьківщини, якщо він не складе зброї до визначеного терміну. Коли консули поставили питання, хто за те, щоб Помпей розпустив свої війська, і хто за те, щоб Цезар розпустив свої, то виявилося, що за першу пропозицію проголосувало дуже мало, а за другу - майже всі. Тоді Антоній вніс пропозицію, щоб Цезар і Помпей одночасно склали свої повноваження, і її підтримав увесь сенат. Але оскільки Сціпіон рішуче заперечував, а консул Лентул вигукував, що проти розбійника треба діяти зброєю, а не голосуванням, то засідання сенату закрили, і сенатори вдягнули жалобу на знак суму з приводу такого розбрату на батьківщині.

31. Незабаром від Цезаря знову прийшли листи з поміркованими вимогами. Бо, відмовляючись від усього іншого, він вимагав, щоб за ним зберегли Передальпійську Галлію та Іллірію з двома легіонами до того часу, поки він удруге не висуне себе на консула.

Відомий оратор Ціцерон, який саме в той час повернувся з Кілікії (68), намагався примирити ворогуючі сторони. Завдяки цьому Помпей став настільки поступливим, що в основному погодився на все, крім одного: не хотів залишити Цезарю військо. Тоді Ціцерон почав намовляти також і друзів Цезаря до певних поступок, зокрема обмежитись згаданими провінціями та шістьма тисячами воїнів, щоб таким чином покласти край ворожнечі, тим паче, що і Помпей поступився і погодився на певні умови. Але консул Лентул і його прихильники зневажили Антонія й Куріона і з грубою лайкою вигнали їх із сенату. Саме цим вони дали Цезарю зручний привід виступити з промовою і підбурити своїх воїнів, вказуючи на те, як поважні люди, що займають високі державні посади, мусили втікати на найманих возах, переодягнені за рабів. До цього їм довелося вдатись, щоб потай вислизнути з Рима.

32. У розпорядженні Цезаря було тоді близько трьохсот кіннотників і п'ять тисяч піхотинців. Решта його війська залишилась за Альпами, і його мали привести Цезарю відправлені туди полководці. Він усвідомлював, що, аби розпочати задумане й першим завдати удар, потрібно мати не велике військо, а відчайдушну відвагу і вміння блискавично скористатися зручною нагодою. На його думку, легше було саме тоді налякати ворога несподіваним наступом, ніж перемогти його, коли він закінчить приготування до війни. Тим-то він наказав своїм військовим трибунам і центурінам, озброївшись лише мечами, зайняти Арімін (69), велике місто в Галлії, в міру можливості без кровопролиття й галасу. А командування військом доручив Гортензію (70). Сам він провів цілий день на очах у всіх і приглядався до вправ гладіаторів. Перед вечором, прийнявши лазню, він зайшов у їдальню й мав коротку розмову з запрошеними на вечерю гостями. Коли посутеніло, він підвівся з місця, ввічливо вибачився й попросив почекати, поки він повернеться. Тільки декількох друзів попередив, щоб вони пішли за ним, але не всі зразу, а поодинці. Сам сів у найманий віз і спочатку поїхав не на Арі-мін, а в інший бік, і лише згодом повернув на Арімін. Діставшись до річки Рубікона, яка відділяє Передальпійську Галлію від власне Італії, він поринув у глибоку задуму. Це була вирішальна хвилина. Приголомшений величчю свого задуму, він сповільнив похід, а потім навіть зупинився, довго мовчки все обмірковував, охоплений сумнівом. Він поділився своїм душевним сум'яттям з присутніми друзями, серед яких був Асіній Полліон (71). Цезар ясно усвідомлював, скільки біди всім людям може принести його перехід через річку і як оцінять його дії прийдешні покоління. Але кінець кінцем він відкинув вагання й відважно рушив назустріч долі, вимовивши пам'ятні слова: «Жереб кинуто!» - слова, які звичайно вимовляють люди, щоб дати собі відваги, коли зважуються на ризиковану справу. Не гаючись, він перетнув річку і решту дороги подолав, поспішаючи, чимдуж, так що ще досвіта увійшов в Арімін і зайняв його. Кажуть, що вночі напередодні переходу через Рубікон він бачив жахливий сон: йому приснилось, що він мав кровозмісні зносини з власною матір'ю.

33. Із захопленням Аріміна широко відчинились ворота війни на всіх землях і морях, разом з порушенням кордону провінції були потоптані державні закони. По всій Італії потяглися чоловіки й жінки, охоплені страхом, як це звичайно буває у грізний час. Складалось враження, що цілі міста, немов Знявшись із своїх місць, біжать, ворогуючи одне з одним. У самому Римі, неначе затопленому хвилями біженців, які покинули рідні місця, ні консули своєю владою, ні заклики до здорового глузду не могли навести порядку. Не вистачало тільки, щоб місто само себе погубило в цьому вирі пристрастей і загальній розгубленості. Повсюдно панувала ворожнеча й чинилося насильство. Ті, хто з радістю чекав змін, сповнені зухвалих надій на майбутнє, зустрічаючи у величезному місті безліч наляканих і зневірених людей, зачіпали їх і здіймали бучі.

На Помпея, який у цій веремії розгубився, тепер з усіх боків натискали. При цьому одні докоряли йому за те, що він сприяв посиленню впливу Цезаря на шкоду собі й державі, інші ж закидали йому, що дозволив Лентулу та його прихильникам ображати Цезаря тоді, коли той ладен був іти на поступки і пропонував прийнятні умови примирення. Фавоній радив Помпею тупнути ногою об землю, бо Помпей колись чваниливо заявив сенаторам, що їм нема чого метушитись і турбуватися про приготування до війни: якби тільки Цезар наближався до Рима, то досить йому, Помпею, тупнути ногою об землю, як уся Італія наповниться його військами. Зрештою, і тепер Помпей переважав Цезаря кількістю воїнів, але ніхто не дозволяв йому діяти на власний розсуд. Тому-то він повірив різним брехливим і застережливим чуткам, начебто ворог уже біля воріт міста, і все в його руках. Піддавшись загальному настрою, Помпей заявив публічно, що в місті виникли заворушення і немає влади, а відтак покинув Рим, закликаючи сенаторів іти за ним і заявляючи, що жоден громадянин, якому батьківщина і свобода дорожчі, ніж тиранія, не може залишатися на місці.

34. Отже, тікали консули, не виконавши перед дорогою навіть жертвоприношень, передбачених звичаєм, тікала більшість сенаторів, причому вони забирали із свого майна похапцем лише те, що під руку попало, немов злодії, які крадуть чуже добро. Тікали навіть ті, хто досі гаряче підтримував Цезаря, а тепер, від страху втративши здатність тверезо оцінювати становище, дали себе захопити хвилі загальної втечі. Жалюгідне видовище являло собою саме місто Рим, яке схоже було на корабель, покинутий стерничими напризволяще перед грізною бурею. Та хоч як гірко було залишати рідний край, римляни з прив'язаності до Помпея вважали своєю батьківщиною місце вигнання і покидали Рим, немов він уже став військовим табором Цезаря. Навіть Лабієн, один з найближчих друзів Цезаря, колишній його легат, який особливо відзначився у війнах з галлами, тепер утік від нього й перейшов на бік Помпея. Однак, Цезар, незважаючи на це, відправив йому його гроші й речі.

Доміцій (72) з тридцятьма когортами захопив тоді і тримав у своїх руках місто Корфіній (73). Та коли Цезар підійшов до мурів міста, Доміцій, втративши надію на порятунок, попросив у свого раба-лікаря отрути і випив її, щоб таким чином покінчити з собою. Однак, уже після того як прийняв отруту й дізнався, що Цезар навдивовижу людяно поводиться з полоненими, він сам почав оплакувати себе і шкодувати за своє поспішне рішення. Тут цей лікар заспокоїв його, запевняючи, що дав йому не смертоносну отруту, а снотворне. Доміцій, не тямлячи себе від радості, подався до Цезаря. Той прийняв його ласкаво, але Доміцій потім знову перейшов до Помпея. У Римі звістки такого роду діяли на городян заспокійливо, і через це чимало втікачів вернулися назад.

35. Цезар приєднав загін Доміція до свого війська, а також і всі військові частини, які встиг захопити в містах, де вони мали воювати за Помпея. Поповнивши таким чином свої ряди і маючи тепер у своєму розпорядженні грізну силу, Цезар рушив проти самого Помпея. Але той, уникаючи зустрічі з Цезарем, утік у Брундізій (74), звідки відправив спочатку консулів разом з військом у Діррахій, а невдовзі й сам, коли вже Цезар підійшов близько, відплив туди ж / про це ми розповімо докладно в життєписі Помпея /. Цезар хотів негайно переслідувати його далі, але для цього не вистачило кораблів, тому він повернувся в Рим. Так протягом шістдесяти днів без будь-якого кровопролиття він заволодів усією Італією. Оскільки становище в Римі виявилось далеко спокійнішим, ніж можна було чекати, і оскільки він застав у місті багато сенаторів, то у ввічливій і заспокійливій промові він закликав їх відправити до Помпея посольство, щоб досягти угоди на обопільно вигідних умовах. Проте ніхто з сенаторів не пішов на це чи то зі страху перед Помпеєм, якого вони покинули в небезпеці, а чи тому, що не вірили в щирість слів Цезаря, вважаючи, що він говорив так для годиться.

Народний трибун Метелл, посилаючись на закони, намагався перешкодити Цезарю забрати гроші з державної скарбниці. Цезар відповів йому так: «Зброя й закони не вживаються вкупі. Якщо тобі не до вподоби мої дії, то негайно забирайся звідси геть, бо війні ні до чого свобода слова. А коли після укладення миру я відкладу зброю набік, тоді знову можеш виступати перед народом. Тепер же затям собі, що, розмовляючи в такий спосіб, я поступаюсь моїми правами, адже і ти, і всі мої противники, яких я тут захопив, повністю в моїх руках». Після цих слів, звернених до Метелла, Цезар підійшов до дверей скарбниці і, оскільки не знайшлося ключів, покликав майстрів і наказав виламати двері. А коли Метелл, заохочуваний деякими присутніми, вдруге спробував учинити йому опір, Цезар підвищеним голосом пригрозив Метеллу, що вб'є його, якщо той і далі ставатиме йому на дорозі. «Знай, юначе,- додав він,- що мені це важче сказати, ніж зробити». Ці слова подіяли: наляканий Метелл змушений був піти геть, а із скарбниці все потрібне для війни було передане в розпорядження Цезаря швидко й безперешкодно.

36. Однак поки що Цезар вирушив в Іспанію, бо поставив перед собою завдання - вигнати звідти Афранія й Варрона (75), полководців Помпея, і підпорядкувати собі тамтешні легіони й провінції, аби вже не мати за спиною жодного противника і спокійно виступити проти самого Помпея. В Іспанії Цезар не раз ризикував життям, потрапляючи в засідки, та й війську доводилось терпіти голод. Незважаючи на це, він довго переслідував ворога, то викликаючи його на бій, то оточуючи ровами, поки врешті-решт заволодів і його таборами, і збройними силами. Самі ж полководці втекли й подалися до Помпея.

37. Після того як Цезар вернувся в Рим, його тесть Пізон радив йому вислати до Помпея послів для укладення перемир'я. Але Сервілій Ісаврійський на догоду Цезарю виступив проти цього. Сенат призначив Цезаря диктатором. Тоді Цезар дозволив вигнанцям повернутися на батьківщину, наділив громадянськими правами дітей осіб, яких Сулла оголосив поза законом, полегшив тяжке становище боржників, частково звільнивши їх від сплати процентів. Видавши ще декілька розпоряджень, він, пробувши диктатором одинадцять днів, відмовився від цих повноважень, проголосив консулом себе самого та Сервілія Ісаврійського і вирушив на війну. Поспішаючи, він випередив усе військо, ведучи з собою лише шістсот добірних вершників та п'ять легіонів. Хоча була це пора зимового сонцестояння, тобто початок січня, який відповідає афінському посідеону, Цезар відплив з ними за море. Переправившись через Іонійське море, він захопив міста Орік і Аполлонію, а кораблі відправив назад у Брундізій по решту війська, яке відстало по дорозі. Тим часом військо ще й досі йшло маршем до Брундізія. Бо складалося з уже не молодих людей виснажених безнастанними війнами. Воїни тепер навіть ремствували на Цезаря: «Куди й навіщо тягатиме нас за собою цей чоловік і де нам нарешті дасть відпочити? Він ставиться до нас так, неначе ми не живі люди, які втомлюються, а навіть щиту й панцирю після довгої служби треба дати перепочинку. Невже рани не спонукають Цезаря задуматись над тим, що воїни, якими він командує, це звичайні смертні, підвладні всім людським бідам і стражданням? Тепер зима, пора буревіїв і навіть богу не під силу змагатися з розбурханим морем! А Цезар будь-що намагається перебратися на той бік моря, немов не переслідує ворогів, а втікає від них». Отакі розмови вони вели між собою й неквапом посувалися до Брундізія. Але коли прийшли туди й дізналися, що Цезар уже відчалив, одразу їх настрій змінився.

Вони ганили самих себе, називали себе зрадниками свого вождя, гудили своїх начальників за те, що ті не підганяли їх по дорозі. Розмістившись на найвищих прибережних пагорбах, воїни дивились на море в напрямі Епіру , чекаючи прибуття кораблів, на яких мали переправитись до Цезаря.

38. А в цей час Цезар, не маючи в Аполлонії збройних сил, достатніх для боротьби, і бачачи, що військо, яке залишилось в Італії, бариться з переправою, зрозумів, що опинився в скрутному становищі. Він ходив похмурий і врешті-решт рішився на ризикований хід - на дванадцятивесловому суденці таємно від усіх повернутися в Брундізій, хоча море борознило безліч ворожих кораблів. Була ніч. Цезар, переодягнений за раба, ступив на корабель, зайняв місце в куточку як скромна людина і сидів тихо. Течія ріки Аой (77) несла корабель до моря, але східний вітер, який звичайно втихомирював прибій при гирлі ріки, на цей раз улігся під натиском шаленого вітру, що вночі подув з моря. Ріка, змагаючись з морськими хвилями, грізно клекотіла й вирувала. Стерничий, не спроможний опанувати стихію, наказав матросам повернути корабель назад. Почувши таке, Цезар сказав, хто він такий і, схопивши за руку оторопілого стерничого, заволав: «Уперед, дорогий, не бійся нічого! Ти везеш Цезаря і разом з ним його щастя». Матроси умить забули про бурю, налягли на весла і з усіх сил намагалися пробитись через вир на ріці. Але даремно. Трюм корабля наповнився морською водою і пливти далі стало смертельно небезпечно. Тоді Цезар, хоч і дуже нерадо, дозволив стерничому повернути назад. Коли він підплив до міста, воїни юрмою вийшли йому назустріч, дорікаючи йому за його необдуманий учинок. Вони висловлювали незадоволення, що він утратив віру перемогти ворогів з ними одними і, зажурений запізненням решти війська, пішов на ризик, не довіряючи тим легіонам, що тепер є в його розпорядженні.

39. Нарешті з Брундізія прибув Антоній з військами. Тепер Цезар, набравшись духу, почав викликати Помпея на бій. А той отаборився на дуже зручному місці, куди йому постачали все необхідне і морем, і сушею. Військо ж Цезаря, навпаки, відчувало з самого початку нестачу харчів. Що далі, то сильніше відчувався брак найнеобхіднішої поживи: воїни викопували з землі якісь корінці, змішували їх з молоком і так з'їдали. Інколи вони ліпили з цієї суміші такі собі хлібці, підбігали близько до ворожого табору і кидали їх туди, викрикуючи при цьому, що не припинять облоги Помпея, поки земля родитиме такі корінці. Помпей заборонив у своєму війську показувати ті хлібці й повторювати слова воїнів Цезаря, тому що його людей лякали грізний тон і безстрашність ворогів, яких вони боялися, немов диких звірів. Біля укріплень Помпея безнастанно відбувались поодинокі сутички, з яких завжди переможцем виходив Цезар, крім одного випадку, коли він зазнав такої невдачі, що ледве не втратив свого табору. Тоді внаслідок наскоку під керівництвом самого Помпея воїни Цезаря не встояли на місці, рови наповнились трупами, багато загинуло біля валів і палісаду власного табору. Усі наосліп безладно тікали. Цезар вийшов назустріч утікачам і намагався їх завернути, але це не допомогло. Щоразу, коли він намагався вихопити з рук прапороносця прапор, той кидав його на землю, так що противник здобув тоді тридцять два прапори, а сам Цезар мало не поплатився життям. Бо коли мимо нього пробігав, утікаючи, якийсь дебелий, здоровенний воїн, Цезар простяг руку й наказав йому зупинитись і повернути на ворога. Але воїн, нетямлячись від страху, замахнувся мечем на Цезаря. Добре, що його випередив зброєносець Цезаря й відрубав йому руку. Цезар утратив тоді вже будь-яку надію на порятунок. Але Помпей чи то через нерішучість, чи то волею долі не довів свій успіх до кінця, а відступив, загнавши втікачів тільки за їхні оборонні вали. Тим-то Цезар, ідучи потім до свого намету, сказав друзям: «Сьогодні перемога дісталася б нашому противнику, якби в нього був той, хто вміє перемагати». Зайшовши в намет, він ліг спати, але ця ніч була для нього найстрашнішою з усіх, які він будь-коли пережив. Похмурі думки обсіли його, і він дорікав собі, що припустився великої помилки, бо, маючи під боком розлогі рівнини й багаті міста, не думав про те, щоб перенести війну туди, а розбив табір біля моря, на якому перевагу має ворожий флот, так що він, Цезар, начебто облягає ворога військом, а сам опинився в становищі обложеного через нестачу найнеобхідніших засобів до життя. У такому душевному сум'ятті, зажурений браком харчів і вкрай поганим становищем, Цезар вирішив рушити проти Сціпіона в Македонію. Він-бо розраховував на те, що заманить туди Помпея, де той, позбавлений постачання морським шляхом, змушений буде вступити у вирішальний бій. Якщо ж Помпей туди не піде, то Цезар розгромить Сціпіона, полишеного на самого себе.

40. Відхід Цезаря підняв настрій у війську Помпея як серед воїнів, так і серед полководців. Переконані, що Цезар відступив унаслідок поразки, вони наполягали на тому, щоб негайно пуститися за ним у погоню. Проте сам Помпей зберігав обережність і не хотів ув'язуватися в ризиковану битву. Забезпечений удосталь усім необхідним для тривалої війни, він зволікав, чекаючи, поки цвіт війська противника виб'ється із сил. І справді, найдобірніша частина воїнів Цезаря славилась бойовим досвідом і відчайдушною відвагою в битвах, але затяжні походи, спорудження таборів, вартування на мурах і валах, недосипання - все це виснажувало воїнів старшого віку. Перевантажені непосильними роботами, виснажені, вони втрачали й бадьорість духу. До того ж, як тоді казали, в таборі Цезаря спалахнула якась пошесть, викликана поганим харчуванням його людей. Але найголовніше - у Цезаря було обмаль грошей і харчів, через те здавалося, що протягом короткого часу його військо розпадеться.

41. Такі були причини, які стримували Помпея від бою. Лише Катон хвалив його за те, що той не вступає в бій, шкодуючи громадян. Бо бачивши, що з війська Цезаря в попередній битві полягло близько тисячі чоловік, він закрив собі лице на знак скорботи і заплакав з горя. А всі інші гудили Помпея за те, що той уникає битви і глузливо називали його Агамемноном та царем царів: він, мовляв, не бажає відмовитись від одноосібної влади, а гордиться тим, що йому підкоряться стільки полководців, як Фавоній, глузливо копіюючи, як уперто Катон стоїть на своєму, нарікав немов окаянний, що через владолюбство Помпея навіть цього року не зможе скуштувати тускульських фіг (78). Афраній, який недавно прибув після невдач у Іспанії, запитав, коли йому закинули, що нібито він за гроші продав Цезарю своє військо: «Чому ви не хочете битися тепер з цим купцем, що купив у мене провінції»? Кінець кінцем під тиском отаких дорікань Помпей проти власної волі почав переслідувати Цезаря. А Цезар пересувався в невимовно важких умовах, тому що ніхто не хотів постачати йому харчі, нехтуючи ним через його недавню поразку. Тільки тоді, коли він захопив фессальське місто Гомфи, становище його змінилося на краще. Тут з'явилася можливість нагодувати військо, і несподівано знайшовся спосіб вилікувати хворих від згаданої недуги. Річ у тім, що в місті виявили великі запаси вина. Воїни добряче підпили, побешкетували, і дорогою ще довго продовжували гульню. Ця пиятика поклала край їхній недузі, бо болі припинилися і здоров'я воїнів поліпшилось.

42. Обидва війська зустрілися нарешті біля міста Фарсала (79) і тут стали табором. Помпей і тепер хотів вернутися до свого попереднього плану, тим паче що і знамення, і сновидіння виявилися для нього несприятливими. Натомість усі з його оточення були настільки самовпевнені, що надії видавали за дійсність, такі, як Доміцій, Спінтер (80) і Сціпїон завзято сперечалися між собою за посаду верховного жерця після Цезаря. Інші навіть послали в Рим гурт людей, які мали там заздалегідь найняти й підготувати будинки, підхожі для консулів та преторів, котрі зразу після битви мали вступити на свої посади. Однак, з найбільшим нетерпінням чекали битви вершники, які мали чудову бойову виучку, пишалися сяючою зброєю, добірними кіньми, усім своїм виглядом і чисельною перевагою, бо їх стояло сім тисяч проти однієї тисячі вершників Цезаря. Та й кількість піхотинців не була рівна: сорок п'ять тисяч воїнів Помпея мали битися проти двадцяти двох тисяч Цезаря.

43. Цезар скликав своє військо на збори і, повідомивши, що два легіони під командуванням Корніфіція вже зовсім близько, крім того, п'ятнадцять когорт на чолі з Каленом (81) перебувають біля Мегар і Афін, запитав воїнів, чи хочуть вони чекати на прибуття цього поповнення, чи самі готові заглянути небезпеці у вічі. На це воїни голосними криками просили Цезаря не чекати, а краще виявити сповна своє військове мистецтво й винахідливість, щоб якомога скоріше зав'язати рукопашний бій з ворогом. Через те Цезар приступив до виконання очищувальних обрядів. Щойно заколовши першу жертовну тварину, жрець сповістив, що в найближчі три дні доля війни вирішиться у битві. На запитання Цезаря, чи не бачить він у нутрощах жертви якихось ознак успішного кінця битви, жрець сказав: «Ти сам краще можеш відповісти на це запитання. Боги провіщають велику зміну нинішнього становища на протилежне. Тим-то якщо ти гадаєш, що в цю хвилину все складається для тебе сприятливо, то чекай чогось гіршого, якщо ж несприятливо - жди успіху». Близько півночі напередодні битви, коли Цезар обходив вартових, на небі бачили вогнений факел, який пронісся над табором Цезаря, і, палаючи яскравим полум'ям, упав у розташування військ Помпея. Потім у час ранкової варти можна було помітити панічне замішання серед ворогів. Через те Цезар і гадки не мав, що противник почне бій у цей день. Він наказав знятися з табору, маючи намір рушити в похід у напрямі до міста Скотузи.

44. Коли вже було згорнуто намети, примчали на конях розвідники, й повідомили, що ворог шикується до битви. Цезар дуже зрадів цій звістці і, помолившись богам, також почав шикувати своє військо в бойові порядки, поділивши його на три частини. Командування центром він доручив Доміцію Кальвіну (82), лівим флангом командував Антоній, сам Цезар очолив правий фланг, бажаючи вести в бій десятий легіон. Однак, помітивши, що тут з протилежного боку вишикувалась ворожа кіннота, стривожений її чисельністю і блиском зброї, він наказав шести когортам, розміщеним у останній лінії, непомітно перейти до нього. Ці когорти він поставив ззаду, за правим крилом, пояснивши їм, що мають робити, коли кіннота противника почне наступати. Помпей командував правим флангом свого війська, лівим - Доміцій, на чолі центру стояв Сціпіон, зять Помпея. Уся кіннота була зосереджена на лівому фланзі, щоб оточити праве крило Цезаря й завдати нищівної поразки ворогам саме там, де командував їхній полководець. Розрахунок був на те, що такого натиску не зможе витримати жоден стрій піхоти, хоч би який глибокий, а буде розтрощений і розпадеться вщент, коли на неї вдарить одночасно численна кіннота. Наближається хвилина, коли одна і друга сторона мали дати сигнал для наступу, але Помпей наказав своїй важкоозброєній піхоті стояти на місці у повній бойовій готовності й чекати зімкнутими рядами, поки ворог наблизиться на відстань польоту списа. На думку Цезаря, Помпей припустився помилки, бо не врахував, що навальне, з розгону зіткнення з противником додає сили ударові, і сам наступ на ворога розпалює бойовий дух. Цезар уже мав рушити свої війська вперед і зав'язати бій, коли помітив, що один з центуріонів, відданий йому й досвідчений у військовій справі, заохочує своїх воїнів і закликає до особливої мужності. Цезар заговорив до нього, називаючи по імені: «Тай Крассіній! Які в нас надії на перемогу, який там настрій?» Крассіній, витягнувши праву руку, на весь голос заволав: «Здобудемо блискучу перемогу, Цезарю! Мене, в усякому разі, напевно похвалиш живого чи мертвого». З цими словами він першим помчав бігом на ворогів, потягнувши за собою сто двадцять своїх воїнів. Пробившись через перші ряди противника, він просувався вперед і багатьох поклав трупом, поки сам не загинув, уражений ударом меча в рот, так що вістря вийшло через потилицю назовні.

45. Коли вже в центрі йшов запеклий бій між піхотою обох сторін, кіннота Помпея почала з лівого флангу самовпевнено наступати, розтягуючись у довгу лінію, щоб оточити праве крило противника. Але поки вона встигла наблизитись до нього, згадані вище когорти Цезаря вибігли вперед, причому всупереч загальноприйнятому звичаю вони не метали списів у гомілки чи стегна ніг, а відповідно до наказу Цезаря цілилися просто в очі ворогові і ранили" їх у лице. Цезар-бо розраховував, що молоді воїни Помпея, які ще майже не знали війни і крові, а пишалися своєю красою і молодістю, найбільше боятимуться таких ударів і не вистоять, як боячись смерті, так і пройнявшись тривогою за обличчя. Так воно і сталося. Помпеєві вершники не витримали граду списів, що посипались на них. Вони втратили відвагу перед виглядом скерованого проти них заліза, відверталися і закривали себе, оберігаючи лице. Кінець кінцем, вони викликали таке замішання, що всі почали ганебно втікати, занапастивши всю справу. А переможці негайно взялися оточувати піхоту Помпея і, нападаючи ззаду, вчинили криваву січу. Коли Помпей з протилежного флангу побачив, що його кіннота безладно тікає, він втратив самовладання, забув, що він Помпей Великий, і поводився як людина, котра з волі богів з'їхала з глузду. Він мовчки пішов у намет і сидів там, чекаючи, що станеться далі, поки нарешті все його військо серед загального переполоху не почало тікати і ворог, увірвавшись у табір, не вступив у бій з вартовими. Тільки тоді Помпей, немовби схаменувшись, сказав, як повідомляють, одне речення: «Невже ворог уже в таборі?» Скинувши зброю і вбрання полководця, він замінив його одягом, підхожим для втікача і тишком-нишком чкурнув. Про дальші його страждання та про те, як він, довірившись єгиптянам, був ними убитий, докладно розповімо в його життєписі.

46. Цезар, увійшовши в табір Помпея і побачивши купи ворожих трупів і дальшу різанину, з зойком заволав: «Ось чого вони прагнули, ось до яких крайнощів мене довели! Якби я, Гай Цезар, переможець у великих війнах, відмовився від командування військом, то мені винесли б смертний вирок». Ці слова, як твердить Азіній Полліон, Цезар сказав латиною, а сам він записав їх грецькою. Він також повідомляє, що більшість полеглих виявилась рабами, які загинули після захоплення табору, а самих воїнів у цій битві полягло не більше шести тисяч, решту ж було взято в полон. З них більшу частину Цезар долучив до своїх легіонів. Багатьом знатним римлянам він дарував прощення, між іншим, також і Брутові, який пізніше став його вбивцею (83). Цезар, кажуть, був дуже стурбований, що Брута ніде не було видно, і невимовно зрадів, коли той виявився поміж живими і прийшов до нього.

47. Серед багатьох дивовижних знамень, які провіщали перемогу Цезаря, найпам'ятнішим було, як розповідають, те, що мало місце в Траллах (84). Там у храмі Перемоги стояло зображення Цезаря. Земля довкола храму була від природи безплідна і до того ж усипана міцним камінням. Так ось на цій землі, за переказом, виросла біля самого цоколя статуї пальма. Далі. В Патавії (85) жив Гай Корнелій, уславлений віщун, співвітчизник і знайомий письменника Лівія. Він саме того дня сидів, спостерігаючи за польотом птахів. Найперше, як пише Лівій, він визначив час битви і заявив присутнім, що діло вже почалось і противники зав'язали бій. Спостерігаючи далі й побачивши нове знамення, він захоплено вигукнув: «Ти перемагаєш, Цезарю!» Присутні були вражені цим, а він зняв з голови вінок і заприсягся, що не покладе його назад, поки його мистецтво віщування не підтвердиться дійсністю. Лівій пише, що все це було саме так.

48. Цезар на відзнаку перемоги подарував фессалійцям свободу, а потім пустився в погоню за Помпеєм. Прибувши в Азію, він надав право громадянства мешканцям Кніда (86) з уваги на Теопомпа, автора збірника міфів, крім того, всім жителям Азії зменшив розмір податків на одну третину. В Александрію Цезар прибув, коли Помпея вже не було в живих. Побачивши голову Помпея, яку приніс йому Теодот (87), Цезар відвернувся, а коли тримав у руках його печатку, сльози навернулися йому на очі. Усіх друзів і близьких Помпея, які блукали по цій країні й були затримані царем Єгипту, Цезар прихилив до себе, заплативши добром за зло. Своїм друзям у Римі Цезар писав тоді, що найбільше задоволення із здобутої перемоги він має тоді, коли дарує життя тим громадянам, які воювали проти нього. В Александрії спалахнула в той час війна (88), без якої, на думку декого, можна було обійтися, а стала вона небезпечною і безславною для Цезаря через його захоплення Клеопатрою (89), інші ж винуватцями цієї війни вважають царських прибічників, особливо євнуха Потіна, людини тоді дуже впливової Саме він перед тим наказав убити Помпея, вигнав Клеопатру і чигав на життя Цезаря. Тому, щоб убезпечити себе, Цезар, як повідомляють, почав проводити ночі на бенкетах. Зрештою, Потін зовсім не приховував своєї ненависті до Цезаря, виявляючи її словами й ділами, так що годі було це витерпіти. Воїнам Цезаря Потін наказав відпускати якнайгірше і найстаріше зерно, заявляючи при цьому, що вони повинні бути задоволені, бо їдять чуже добро. До столу він видавав лише дерев'яний і глиняний посуд, виправдовуючись тим, що нібито Цезар забрав за борги весь золотий і срібний. І справді, батько тогочасного царя Єгипту винен був Цезарю сімнадцять з половиною мільйонів драхм, з чого частину Цезар подарував його дітям, а тепер вимагав тільки десять мільйонів на утримання війська. Але Потін радив йому поки що залишити Єгипет і зайнятися своїми великими справами, обіцяючи повернути ці гроші пізніше з подякою. Цезар на це відповів, що йому не потрібні єгипетські дорадники. Тоді ж він потай викликав до себе Клеопатру з вигнання.

49. Клеопатра забрала з собою лише одного із своїх повірників, Аполлодора з Сіцілії, сіла з ним у невеличкий човен і, коли вже добре стемніло, причалила неподалік царського палацу. Оскільки вона не могла залишитись непоміченою, то забралась у мішок для постелі і витягнулась у ньому на всю довжину. Аполлодор зав'язав мішок ременем і поніс його через подвір'я просто до Цезаря. Кажуть, що ця винахідливість і сміливість Клеопатри зразу полонила Цезаря. Далі, зачарований її кокетливістю і вродою, він примирив її з братом і домігся того, що вона царювала нарівні з ним. Під час бенкету, влаштованого з нагоди цього примирення, раб Цезаря, перукар (такий боягуз, що своїм боягузством перевершив усіх), який всюди щось винюхував, всюди підслуховував і в усе встрявав, розвідав, що царський воєначальник Ахілл і євнух Потін готують замах на життя Цезаря. Перукар повідомив про це Цезаря, і той наказав негайно оточити сторожею залу. Потіна вбили, а Ахіллу пощастило своєчасно втекти до табору єгипетських військ. Тепер він розв'язав проти Цезаря тривалу й важку війну. Цезарю, в якого було незрівнянно менше війська, довелося захищатися проти населення величезного міста й численного війська противника. Насамперед він потрапив у скрутне становище через те, що його позбавили водопостачання. Річ у тім, що водопровідні канали засипали вороги. Далі, бачачи, що вороги хочуть відрізати його від кораблів, Цезар був змушений, аби запобігти небезпеці, запалити пожежу, яка, поширюючись від кораблів, знищила Велику бібліотеку ^ Третю небезпеку пережив Цезар під час битви, яка точилася навколо морської вежі Фарос, коли він зіскочив з насипу в човен, щоб подати допомогу своїм. До нього зусюди попрямували єгипетські кораблі, тому він кинувся в море й насилу врятувався вплав. Кажуть, що тоді він мав при собі якийсь згорток і не випускав його з руки, хоч тонув і був під обстрілом ворожих луків. В одній руці він тримав цей згорток високо над головою, а з допомогою другої тримався у воді і плив, бо його човен одразу потопили. Кінець кінцем, коли й цар приєднався до його ворогів, Цезар напав на нього і в битві взяв над ним гору.

Сила-силенна ворогів полягла, а цар пропав безвісти. Аж тепер Цезар посадив на єгипетський трон Клеопатру, і вона невдовзі народила від нього сина, якого александрійці нарекли Цезарюном. Сам Цезар подався в Сірію.

50. Коли Цезар з Єгипту прибув до Азії, йому повідомили, що син Мітрідата Фарнак (91) завдав поразки Доміцію, який із жменькою людей змушений був тікати з Понту, а Фарнак, не задовольнившись цією перемогою, зайняв Віфінію й Каппадокію, зазіхав на так звану Малу Вірменію і пробував втягти в повстання всіх тамтешніх царів і тетрархів. Цезар, не гаючи часу, пішов на Фарнака з трьома легіонами й у великій битві біля міста Зели вщент розгромив його війська, а самого Фарнака вигнав з Понту . Повідомляючи про цю подію в Рим одному із своїх друзів, Матію, Цезар раптовість і швидкість, з якою діяв, висловив трьома словами: «Прийшов, побачив, переміг». У латинській мові ці слова, маючи однакові дієслівні закінчення, відзначаються неперевершеною стислістю вислову.

51. Потім Цезар переправився в Італію і прибув у Рим наприкінці того року, на який він був повторно обраний диктатором, хоч ця посада ніколи до того часу не була цілорічною. На наступний рік його обрали консулом. Зрештою, Цезаря ганили, оскільки воїнів, які збунтувалися і вбили двох колишніх преторів - Косконія і Гальбу, він покарав у незвичайний спосіб. Він-бо у промові до них назвав їх громадянами, а не вошами, а потім кожному з них дав по тисячі драхм і наділив їх значними земельними ділянками в Італії. Були такі, хто дорікав Цезарю за безглузді вибрики Долабелли (94), корисливість Матія та пиятики Антонія. Останній, привласнивши собі обманом будинок Помпея, взявся до його перебудови, мовляв, він для нього затісний. Усе це викликало серед римлян велике незадоволення. Та й Цезарю було це відомо і хоч йому не до вподоби була їхня поведінка, та з уваги на становище в державі він змушений був вдаватися до послуг цих своїх сподвижників.

52. Після битви при Фарсалі Катон і Сціпіон утекли в Африку й там завдяки допомозі царя Юби (95) зібрали чимале військо. Отож Цезар вирішив вирушити проти них. І хоч це була пора зимового сонцестояння, він переправився на Сіцілію і там, бажаючи відняти у своїх полководців будь-яку надію на зволікання, зразу казав поставити свій намет біля самого берега моря. Як тільки повіяв ходовий вітер, він сів на кораблі з трьома тисячами піхотинців і невеликим загоном кінноти і благополучно переправився на той берег моря. Тут він висадив це військо, а сам непомітно відплив назад, пройнятий турботою про головну частину своїх збройних сил. Він зустрів їх уже на морі і доставив до свого табору. Тут він дізнався, що противник покладає великі надії на якесь старовинне провіщення, згідно з яким роду Сціпіонів призначено долею завжди перемагати в Африці. І важкохказати, чи то жартома, щоб висміяти Сціпіона, ворожого воєначальника, чи то всерйоз, бажаючи витлумачити це віщування на свою користь, Цезар відшукав серед своїх воїнів якогось непомітного, богом і людьми забутого уродженця Африки, на ім'я Сціпіон з прізвиськом Саллюстіон. Оцьому-то Сціпіонові Цезар велів, немов головнокомандуючому, виступати на чолі своїх військ під час битв. А вступати в бій і битись нестямно доводилось доволі часто. До того ж війську Цезаря давалась узнаки нестача харчів, та й коней нічим було годувати, так що воїни змушені були давати їм як корм прибережний мох, сполоскуючи з нього морську сіль і додаючи трохи трави для кращого смаку. Річ у тім, що в країні панувала нумідійська кіннота, раз у раз з'являючись зненацька у великій кількості. Одного разу трапилось таке: вершники Цезаря, відпочиваючи, захоплено дивилися, як якийсь лівієць чудово танцював і сам собі пригравав на флейті. Сиділи вони, отже, насолоджуючись видовищем, а догляд за кіньми доручили на цей час рабам. Аж раптом наскочили на них нумідійці і одних перебили на місці, інших погнали нестримно до табору. І якби сам Цезар та Азіній Полліон не поспішили з табору й не зупинили втечу, то війна на тому була б закінчена. Подібно в іншій битві ворог уже брав гору після запеклої рукопашної, але Цезар схопив за шию прапороносця, який тікав щодуху, і повернув його в протилежний бік зі словами: «Ось там вороги!»

53. Заохочений успіхами, Сціпіон зважився вступити з Цезарем у вирішальний бій. Відокремившись від Афранія і Юби, з яких кожен мав окремий табір неподалік, він сам почав укріплювати місце для нового табору за озером біля міста Тапса (96), щоб цей табір став під час битви опорою для нападу й заразом захистком для всього війська. Поки Сціпіон ще був зайнятий цією роботою, Цезар з неймовірною швидкістю пробився через лісисті місця, зручні для несподіваного набігу, одну частину війська Сціпіона оточив, підійшовши ззаду, а другій вдарив у лоб. Розбивши ворога вщент, Цазар скористався сриятливою нагодою і щасливим збігом обставин: йому вдалось одним махом захопити табір Афранія, а коли Юба втік, дотла знищити табір нумідійців. Таким чином за відносно короткий проміжок часу Цезар заволодів трьома ворожими таборами, перебив п'ятдесят тисяч ворогів, а з власного війська втратив несповна п'ятдесят воїнів. Так розповідають про хід цієї битви деякі письменники. Інші ж пишуть, що Цезар особисто участі в ній не брав, бо в ту хвилину, коли він шикував військо в бойовий порядок, з ним стався напад його звичної хвороби. Як тільки він відчув, що наближається напад, то звелів, поки не втратив свідомості і хвороба не опанувала його повністю, занести його в найближчу башту, де він перележав увесь час цієї битви. Деякі з колишніх консулів і преторів, які врятувалися втечею, наклали на себе руки, аби не попасти в полон, а багатьох з тих, що опинилися в полоні, Цезар наказав стратити.

54. Катона Цезар прагнув захопити будь-якою ціною живим і тому чимдуж поспішив до Утіки (97). Катон охороняв це місто і тому не брав участі у згаданій битві. Коли Цезар почув, що Катон наклав на себе руки, то явно засумував, хоч невідомо було, чому саме. Він сказав тільки таке: «Катоне, мені осоружна твоя смерть, бо тобі було осоружно одержати від мене помилування». Однак, твір, який потім Цезар написав проти Катона після його смерті, ніяк не вказує на лагідне й примирливе ставлення Цезаря до нього. Бо чи пожалів би він Катона живого, якщо стільки гніву вилив на мертвого? З другого боку, Цезареве милосердя, виявлене щодо Ціцерона, Брута та безлічі інших, хто воював проти нього, дає підстави зробити висновок, що згаданий твір був написаний не під впливом ненависті до Катона, а через суперництво за вплив у суспільстві. А причина була така: Ціцерон видав на честь Катона похвальний твір під назвою «Катон», який мав серед римлян, ясна річ, великий успіх, оскільки був захоплююче написаний видатним оратором на прекрасну тему. Цезаря дійняв до живого зміст цього твору, бо він вважав, що похвала Катону, смерті якого він був причиною, обертається обвинуваченням проти нього. Виходячи з цих міркувань, Цезар відповів на похвалу іншим твором, у якому зібрав цілий ряд закидів проти Катона, назвавши твір «Антикатоном». Обидва ці твори мали багато пристрасних читачів як з уваги на особу Катона, так і Ціцерона.

55. Повернувшись із Африки в Рим, Цезар насамперед виголосив перед народом промову, в якій вказав на велике значення своїх перемог. Він повідомив, що захопив стільки землі, що вона щорічно буде давати в державні зерносховища двісті тисяч аттічних медімнів зерна (98) і три мільйони літрів оливкової олії. Після цього він справив чотири тріумфи - галльський, єгипетський, понтійський і африканський " (останній не з нагоди перемоги над Сціпіоном, а над царем Юбою). В африканському тріумфі вели сина Юби, тоді ще маленького хлопця. Для нього неволя вийшла на добро, бо з нумідійця й варвара він став одним з найвченіших грецьких письменників. Після цих тріумфів Цезар почав роздавати воїнам щедрі подарунки. Народ він старався прихилити до себе, влаштовуючи пригощання та видовища. Так, на двадцяти двох тисячах столів було справлено пригощання для всіх громадян, а на честь своєї недавно померлої дочки Юлії Цезар влаштував гладіаторські бої та морські битви.

Потім було здійснено перепис громадян. Виявилося, що, замість трьохсот двадцяти тисяч чоловік, занесених у списки під час попереднього перепису, тепер зареєстровано всього сто п'ятдесят тисяч (100). Стільки втрат спричинила громадянська війна, таку велику кількість народу вона вигубила, не враховуючи тієї шкоди, якої завдала решті Італії та провінціям.

56. Відтак Цезаря вчетверте обрали консулом, і він одразу вирушив з військом в Іспанію проти синів Помпея, які, незважаючи на молодий вік, зуміли зібрати на диво велику армію, до того ж вони відзначалися неабиякою відвагою, необхідною для полководців. Вони були поставили Цезаря в дуже небезпечне становище, бо коли дійшло до великої битви при місті Мунді(101), війська Цезаря почали навіть відступати, неспроможні витримати натиску противника. Цезар, побачивши це, побіг крізь ряди воїнів, волаючи: «Якщо у вас немає вже ні крихти сорому, то видайте мене на поталу цим молодчикам!» Лише завдяки величезній самовідданості воїнів йому пощастило відтіснити ворога й перемогти. Понад тридцять тисяч помпеянців полягло на полі бою. Втрати Цезаря становили тисячі найдобірніших воїнів. Після битви Цезар сказав, що він багато разів боровся за перемогу, а на цей раз уперше - за життя. Цю перемогу він здобув у свято Діонісій, причому того самого дня, коли чотири роки тому Помпей Великий вступив у війну. Молодший із синів Помпея врятувався втечею, а голову старшого кількома днями пізніше приніс Цезарю Дідій (102).

Це була остання війна, яку вів Цезар. Але тріумф, який він улаштував з нагоди перемоги в цій війні, як ніщо інше, прикро вразив римлян. Адже йшлося про те, що він переміг не чужоземних вождів, не варварських царів, а винищив синів і рід найзнаменитішого, але долею покривдженого римлянина! Не годилося Цезарю справляти тріумф над нещастям батьківщини й хизуватися тим, чому виправданням перед богами й людьми могло б бути лише те, що до цих дій його змусила крайня необхідність. Зрештою ніколи досі (так люди говорили) він не слав у Рим ні гінців, ні урядових листів з повідомленнями про свої перемоги в громадянських війнах, навпаки, з почуття сорому він нехтував такою славою.

57. Однак, зважаючи на щасливу долю Цезаря і легко давши надіти на себе вуздечки, а до того ж і гадаючи, що тільки єдиновладдя може дати їм спокій після громадянських війн та інших бід, римляни вибрали його довічним диктатором. По суті, це означало встановлення тиранії, бо до необмеженої влади диктатора додавався ще й необмежений термін її тривалості. Перші особливі почесті ухвалив для Цезаря сенат на пропозицію Ціцерона. Якщо ці почесті сяк-так вкладалися в рамки людської гідності, то наступні, якими його безугавно засипали, бажаючи перевершити один одного в лестощах, вийшли за межі будь-якої пристойності. Тому-то через надмірні і просто-таки безглузді постанови, які стосувалися його особи, Цезар став неприємним і ненависним навіть найпоміркованішим громадянам. А змагалися у цій грі, як гадають, в однаковій мірі і його підлабузники, і його ненависники, щоб було якнайбільше приводів для незадоволення і щоб якнайважчими обвинуваченнями виправдати замах на його особу. Зрештою, Цезар після громадянських війн поводився бездоганно. Було навіть ухвалено і, як гадали, не без підстави, побудувати храм Милосердя на знак вдячності за його людяність. І справді, він пробачив багатьом, хто воював проти нього, а декого, як наприклад, Брута і Кассія (103), допустив до високих посад: обидва вони стали преторами. Коли було скинуто з п'єдесталів статуї Помпея, Цезар не дивився на це байдуже, а казав поставити їх на попередні місця. З цього приводу Ціцерон зауважив, що Цезар, встановлюючи заново статуї Помпея, утверджує свої власні. Друзі вважали за необхідне, щоб він оточив себе охоронцями, і багато хто з громадян пропонував йому для цього свої послуги. Він, однак, не погодився на це, кажучи, що краще один раз умерти, аніж жити в постійному страху за життя. Вбачаючи прихильність до себе найкращою і найнадійнішою охороною своєї особи, він знову влаштував угощення і роздачу хліба, щоб прихилити до себе народ. А воїнів зробив відданими собі, засновуючи колонії, серед яких найбільш відомими були ті, які засновано на місці Карфагена й Корінфа. Обидва ці міста були зруйновані а один час, а тепер одночасно відбудовані.

58. Що стосується впливових людей, то одним він давав посади консулів і преторів, інших привертав до себе різними почестями й привілеями, а всім вселяв великі надії, прагнучи панувати над тими, хто самохіть визнавав його владу. Тут трапився такий випадок. Після того як помер консул Мак-сім, то на один день, що залишився до закінчення строку його влади, Цезар призначив консулом Канінія Ребілія. Коли багато римлян, як велів звичай, йшли вітати Канінія з цього приводу, Ціцерон жартома сказав: «Поспішімо, щоб устигнути застати його на посаді консула». Але природжена жадоба великих діянь і великої слави не дозволяла Цезарю по багатьох досягненнях користуватися плодами своєї діяльності. Успіхи ставали для нього радше поштовхом і заохоченням для подальших подвигів і розпалювали прагнення нової слави, немовби всі дотеперішні звершення вже поблякли. Ним заволоділа пристрасть змагатися з самим собою, немов із суперником, і честолюбне прагнення майбутніми подвигами перевершити все те, що він раніше звершив. Цезар виношував задум піти походом на парфян і навіть почав відповідну підготовку, а після їх підкорення замишляв пройти через Гірканію(104) вздовж Каспійського моря й Кавказу, обійти кругом усе Чорне море, вторгнутись у Скіфію (105), далі напасти на країни, сусідні з Германією, і на саму Германію і, нарешті, повернутися в Італію через Галлію, щоб таким чином замкнути коло римських володінь і щоб римська держава з усіх боків межувала з Океаном.

Під час підготовки до парфянського походу Цезар задумав викопати канал через Корінфський перешийок і доручив це завдання Анієну. Далі він мав на увазі повернути течію Тібру трохи вбік від Рима, проривши глибокий канал до Цірцейського миса, щоб Тібр вливався в море біля міста Тарраціни (106), даючи таким чином для торговельних кораблів безпечний і легкий прохід до Риму. Крім того, Цезар хотів осушити болота неподалік міст Пометії й Сетії (107), щоб потім передати врожайну землю багатьом тисячам людей. Але це ще не все. Він-бо надумав побудувати греблю в морі біля Остійського берега (108), а потім розчистити мілини, усунути інші небезпечні місця й утворити там зручні гавані та якірні стоянки, необхідні для посиленого судноплавства. Усе це було в стані підготовки.

59. Розумно задумана і цілеспрямовано здійснена Цезарем реформа календаря, коли було виправлено помилки, які назбиралися з бігом часу, принесла величезну користь. Бо вже в давні часи римляни користувалися календарем, у якому панувало таке безладдя з тривалістю місяців, існувала така неузгодженість із дійсною довжиною року, що жертвоприношення і свята внаслідок постійних пересувань припадали на невідповідні пори року. А коли був упроваджений сонячний рік, який застосовували і в часи Цезаря, широкому загалу він був невідомий і лише жерці знали, в який момент слід внести поправку, і несподівано вставляли додатковий місяць,- його вони називали мерцедонієм. Уперше, як свідчить переказ, почав вставляти такий місяць Нума, придумавши його як засіб для виправлення хиб календаря, але користь із цього була мізерна та й звичай цей не протримався довго. Про це я пишу в його життєписі (109). Цезар запропонував спочатку найвизначнішим ученим і математикам розв'язати це питання, а потім на підставі вивчення запропонованих йому способів розробив власний, ретельно продуманий і досконаліший календар(110). Цим календарем послуговуються римляни досьогодні і, певне; завдяки йому в них у літочисленні похибок менше, ніж в інших народів. Однак, і цей захід дав ворогам і зловмисникам Цезаря привід для невдоволення. Так, наприклад, славнозвісний оратор Ціцерон, коли хтось сказав, що «завтра зійде сузір'я Ліри», зауважив: «Звичайно, за наказом», немовби навіть і цю реформу календаря люди прийняли під примусом.

60. Проте найбільше неприхованої ненависті до Цезаря, яка врешті-решт спричинила його смерть, викликала його жадоба царської влади. Для загалу римлян вона була основною причиною нелюбові до Цезаря, а для затаєних його недругів давно стала пристойним приводом, щоб кувати проти нього змову. Люди, які заохочували Цезаря прийняти царську владу, поширювали серед народу чутку, начебто згідно з Сівіллиними книгами (111) римляни зможуть завоювати парфянске царство тільки в тому випадку, коли підуть походом на парфян під проводом царя, інакше це завоювання неможливе. Одного разу, коли Цезар вертався з Альби (112) в Рим, ці люди наважились вітати його як царя. Цезар, помітивши незадоволення народу, з обуренням сказав, що його звуть не царем, а Цезарем. Оскільки у відповідь на це запало загальне мовчання, Цезар пішов геть у дуже невеселому й похмурому настрої.

Іншим разом, коли сенат ухвалював для нього якість надзвичайні почесті, Цезар сидів на підвищенні для ораторів. До нього підійшли консули і претори, а також сенат у повному складі, але Цезар не підвівся із свого місця, а, ставлячись до них як до приватних осіб, відповів, що ухвалені йому почесті краще зменшити, ніж збільшити. Така зневажлива поведінка обурила не лише сенат, а й народ, який визнав, що образа сенату стосується всієї держави. Одразу ж ті, кому можна було не залишатись на засіданні, вийшли з сенату дуже пригнічені. Та й Цезар зрозумів, у чому річ, і сам незабаром пішов додому. Тут у присутності друзів він відкрив шию і кричав, що готовий підставити горло під ніж кожному, хто цього забажає. Пізніше він виправдовував свою поведінку нападом хвороби, кажучи, що люди, які хворіють на цю недугу, у хвилину її нападу виходять з рівноваги, якщо мають стоячи промовляти до народу, бо вона приводить їх у стан збудження, викликає запаморочення голови й судому. Насправді, було не так. Навпаки, Цезар дуже хотів тоді встати перед сенатом, але його спинили друзі, чи пак лестуни, зокрема Корнелій Бальб, який сказав: «Не забувай, що ти Цезар! Невже ти не вважаєш, що тобі належить особлива пошана, як вищій істоті?»

61. До цих непорозумінь долучилася зневага, якої зазнали . з боку Цезаря народні трибуни, під час свята Луперкаліїв (113). Свято це, за свідченням багатьох авторів, у сиву давнину справляли пастухи, і воно справді нагадує багато в чому аркадські Луперкалії. У Римі чимало молодих людей, ба навіть високі службові особи бігають тоді вулицями міста голі і, з жартами й сміхом шмагають кожного стрічного кошлатими шкурами. Багато заміжніх жінок навмисно виходять їм назустріч і, немов у школі, підставляють їм обидві руки під удари в переконанні, що це полегшує вагітним пологи, а бездітним дає змогу мати потомство. Цезар дивився на це видовище з підвищення для ораторів, сидячи в золотому кріслі, одягнений у пурпуровий одяг тріумфатора. Антоній, у той час консул, був одним з тих, хто брав участь у священному бігу. Коли Антоній з'явився на форумі, і юрба розступилася перед ним, він підбіг до Цезаря й підніс йому корону, оповиту лавровим вінком. Пролунали оплески, але слабенькі, до того ж заздалегідь підготовлені. Та коли Цезар відштовхнув корону, весь народ дружно зааплодував із схвальними вигуками. Антоній удруге подав йому корону, і лише дехто заплескав у долоні. Цезар знову відмовився вяти її, і тоді залунали гарячі оплески. Так настрій народу був підданий випробуванню, після чого Цезар підвівся із свого місця й наказав віднести корону на Капітолій. Там виявилося, що статуї Цезаря прикрашені царськими коронами. Тоді два народні трибуни, Флавій і Марулл, миттю підбігли й позривали їх, а тих, що першими привітали Цезаря як царя, повели у в'язницю. Юрба людей пішла за ними, з оплесками вітаючи вчинок трибунів і називаючи їх «брутами», бо колись Брут знищив царську владу, яка переходила від батька до сина, а правління державою передав сенату й народу. Цезар, розлючений невдачею, позбавив Флавія й Марулла влади, а в обвинувальному виступі ображав не тільки трибунів, називаючи їх «брутами» й «кіманцями», а тим самим образив і народ (114).

62. Тим-то народ звернув свій погляд на Брута. Рід його по батьківській лінії походив, як вважали, від славнозвісного Брута, а по материнській від іншого знаменитого роду - Сервіліїв. Крім того, він був зятем і племінником Катона. Почесті й увага, якими його обдаровував Цезар, притупили в ньому бажання повалити єдиновладдя. Бо Брут не тільки сам завдячує життям Цезарю. Адже той після розгрому Помпея в битві при Фарсалі, пожалів його, а вже Брут врятував життя багатьох своїх друзів, заступаючись за них перед Цезарем, і взагалі втішався величезним його довір'ям. Брут одержав найвизначнішу з тогочасних преторських посад |(15) і через три роки мав стати консулом, причому йому була віддана перевага перед Кассієм, який також домагався цього звання. У зв'язку з цим Цезар, як переповідають, заявив, що, хоч Кассій має більше підстав для цього, проте він, Цезар, не може знехтувати Брутом. А коли вже склалася змова, і якісь люди донесли на Брута, Цезар не надав цьому значення. Доторкнувшись рукою до свого тіла, він сказав донощикам: «Брут ще почекає на мою шкуру», бажаючи цим показати, що, на його думку, Брут завдяки своїм якостям гідний високої влади, але саме завдяки ним він не стане невдячним і нікчемним. Однак, ті, хто прагнув зміни державного ладу, скеровуючи свої погляди або на нього одного, або з-поміж інших віддавали йому перевагу, хоч ніхто не наважувався сказати це йому відверто. Але на підвищенні й на кріслі, на якому Брут сидів, розглядаючи судові справи як претор, вночі з'являлися написи: «Ти спиш, Бруте?» або «Ти не Брут!» та багато інших подібного змісту. Отож коли Кассій помітив, що ці написи дедалі більше й більше пробуджують честолюбність Брута, він почав настирливіше підбурювати його, тим паче що відчував до Цезаря відразу з причин, які ми подаємо в життєписі Брута.

Зрештою, Цезар ставився до Кассія з недовірою. Одного разу він навіть сказав друзям: «Як ви гадаєте, чого хоче Кассій? Мені не дуже подобається його надмірна блідість». Іншим разом, коли до нього надійшли доноси, що Антоній і Долабелла замишляють бунт, він сказав: «Я зовсім не боюся цих довговолосих товстунів, а радше блідих і струнких», даючи зрозуміти, що має на увазі Брута й Кассія.

63. Однак, як виявляється, того, що призначено долею, не стільки не можна передбачити, скільки не можна уникнути. Тоді, як пишуть, появлялися дивні знамення й видіння, блискавки на небі, гуркіт, який, бувало, розлягався вночі то там, то там, самотні птахи, що спускалися на форум - усе це явища, про які, можливо, і не слід було б згадувати при такій жахливій події. Однак учений Страбон (116) розповідає, що з'являлося багато вогненних людей, які мчали кудись, у раба одного воїна з руки бурхало сильне полум'я, і тим, хто дивився на це полум'я, здавалося, що воїн горить, але коли полум'я погасло, раб залишився неушкоджений. Під час одного жертвоприношення, яке виконував сам Цезар, виявилося, що в жертовної тварини немає серця. Це було лиховісне диво, бо в природі не трапляється жодної живої істоти без серця. Багато авторів докладно пишуть про те, як котрийсь віщун провістив Цезарю, що в той день місяця березня, який римляни називають Ідами (117), йому слід стерегтися великої небезпеки. А коли настав цей день, Цезар, ідучи в сенат, привітався з віщуном і жартома зауважив: «Ось уже й настали березневі Іди!» На це віщун спокійно відповів: «Так, настали, але не минули!»

За день перед цим Цезар гостював у Марка Лепіда (118). Тут він за столом, як це було його звичаєм, підписував якісь листи, коли ні з того, ні з сього зайшла мова про те, яка смерть найкраща, Цезар, випереджаючи всіх, заволав: «Несподівана!» Потім уночі, коли він спав з дружиною, як завше, в одній спальні, враз розчахнулися всі двері й вікна кімнати. Від шуму й яскравого світла місяця Цезар прокинувся й помі-тв, що Кальпурнія спить глибоким сном, але крізь сон вимовляє, стогнучи, якісь невиразні, нерозбірливі звуки. їй-бо марилось, що вона ридає, тримаючи в обіймах убитого чоловіка. Однак дехто заперечує, що дружина Цезаря бачила такий сон. Дім Цезаря мав, за рішенням сенату, на вершині фронтона скульптурну прикрасу. Отож, за розповіддю Лівія,(119) Кальпурнії приснилося, що ця скульптурна прикраса відірвалася й падає вниз, тому вона стогнала й плакала. Коли настав день, вона просила чоловіка, щоб він того дня по змозі не виходив з дому й відклав засідання сенату; якщо ж для нього нічого не важить її сон, то хай з допомогою віщунів і жертвоприношень зазирне в майбутнє. Тоді й Цезаря пройняла якась незрозуміла тривога й передчуття лихого, бо раніше він ніколи не помічав у Кальпурнії забобонного страху, властивого жіночій природі, а тепер побачив її дуже схвильованою. Коли ж віщуни після багаторазових жертвоприношень підтвердили наявність несприятливих прикмет, Цезар вирішив послати Антонія, щоб той відкликав засідання сенату.

64. У цю хвилину з'явився Децім Брут (120) на прізвисько Альбін, який користувався таким довір'ям Цезаря, що той призначив його в своєму заповіті другим спадкоємцем. Він також належав до змови Брута й Кассія. Тим-то, боячись, щоб змову часом не виявили, якщо Цезар цього дня відмінить засідання сенату, він почав висміювати віщунів, а Цезарю докоряти за те, що він накликає на себе звинувачення з боку сенату, який розцінить його вчинок як неповагу до себе. Адже сенат уже зібрався на його пропозицію, і сьогодні всі готові проголосувати за те, щоб проголосити його царем позаіталійських провінцій і щоб він носив царську корону на землі й на морі поза межами Італії. Якщо тепер, коли вже всі сенатори сидять на своїх місцях, хтось скаже їм розійтись і прийти знову, коли Кальпурнії пощастить бачити кращі сни, то можна собі уявити, що скажуть на це його недоброзичливці. І хто після цього буде слухати його друзів, коли твердитимуть, що таке становище - це не неволя, не тиранія? Навіть якщо він через лиховісні прикмети вирішив не брати участі в засіданні, то краще йому самому піти в сенат і оголосити, що засідання сенату відкладається. З цими словами Брут узяв Цезаря за руку й витяг його з дому. Та щойно вони переступили поріг, як чийсь раб почав пробиватися до Цезаря з наміром поговорити з ним. Але юрба, яка оточувала Цезаря відштовхнула раба, і тоді він протиснувся до його будинку й попросив у Кальпурнії дозволу залишитись там, поки повернеться Цезар, кажучи, що має повідомити йому щось дуже й дуже важливе.

65. Артемідор з Кніда як знавець грецької літератури був у близьких стосунках з деякими римлянами з оточення Брута, тож йому було відомо багато чого, що ті замишляли. Артемідор підійшов до Цезаря, тримаючи в руці сувій, у якому було написано все, що він хотів донести про змову. Побачивши, що Цезар приймає кожний сувій і зразу передає слугам, які його оточували, він підійшов дуже близько і сказав:

«Прочитай це, Цезарю, тільки сам і то негайно! Тут написано про дуже важливі й не байдужі для тебе справи». Цезар узяв цей сувій, але прочитати його не дав йому змоги натовп прохачів, хоч він декілька разів намагався це зробити. Так він і ввійшов у сенат, тримаючи в руці тільки цей сувій. Деякі автори повідомляють, що той, хто вручив Цезарю цей сувій, був хтось інший, а не Артемідор, бо той взагалі не зміг пробитися до Цезаря, відштовхуваний від нього юрбою на всьому шляху.

66. Усе це можна було б пояснити випадковим збігом обставин. Але якщо місцем, де відбувалася драма вбивства Цезаря і де тоді зібрався сенат, був прекрасний будинок, що його спорудив Помпей поруч з його ж театром, а засідання відбувалося в залі, де стояла статуя Помпея, то тут, безперечно, виявилася воля якогось божества і за його вказівкою саме в цьому місці було скоєне це страхіття. Розповідають навіть, що Кассій перед убивством поглянув на статую Помпея й подумки закликав його в помічники, хоч сам був пристрасним прихильником учення Епікура (121). Однак у ту хвилину, коли мала статися жахлива подія, на нього, очевидно, щось найшло, і він так розхвилювався, що забув усі попередні погляди. Антоній був безмежно відданий Цезарю, надто він відзначався неабиякою тілесною силою. Тому-то тепер Брут Альбін зумисне затримав його перед будинком сенату і втяг у довгу розмову. Тим часом Цезар увійшов у сенат. Усі сенатори підвелися із своїх місць на знак пошани. Одні із змовників, на чолі яких стояв Брут, стояли ззаду, за кріслом Цезаря, інші підійшли до нього, нібито для того, щоб підтримати прохання Туллія Кімвра про помилування брата, що перебував на вигнанні. З цими проханнями про помилування змовники проводжали Цезаря до самого крісла. Коли він, сівши, відмовив їм, вони ще настирливіше почали наполягати на своєму. Нарешті роздратований Цезар кожному з них висловив своє незадоволення. Тоді Туллій обома руками схопив Цезаря за тогу і почав стягувати її з шиї. Це був умовний знак для нападу. Каска першим ударив Цезаря мечем у потилицю. Удар виявився не смертельним і рана неглибокою, бо з самого початку втратив необхідну для виконання такого сміливого вчинку впевненість у собі. Цезар, обернувшись, схопив його за руку й затримав меч. Одночасно обидва вони закричали - поранений Цезар латиною: «Каско, негіднику, що ти робиш?», а нападник грецькою, звертаючись до свого брата: «Брате, поможи!»; від такого видовища невтаємничені у змову сенатори сторопіли: з переляку вони не спроможні були ні тікати, ні захищати Цезаря, ні навіть видобути з себе слово. А змовники, які підготувалися до вбивства, всі, як один, оголили свої мечі проти Цезаря й оточили його щільним кільцем. Куди б не звернув Цезар свій погляд, всюди бачив блиск заліза, з усіх боків його почали колоти навіть у лице й очі, й рубати мечами, немов дикого звіра, бо всі змовники повинні були взяти участь у вбивстві, так би мовити, скуштувати крові жертви. Тим-то і Брут устромив меч у пахвину Цезаря. Цезар, як пишуть деякі автори, ще захищався від інших, кидаючись з криком то туди, то сюди, та коли побачив і в Брута оголений меч, накинув на голову тогу й підставив себе під удари. І чи то доля так веліла, чи то змовники його відштовхнули, але він упав біля постамента, на якому стояла статуя Помпея. Увесь постамент був забризканий кров'ю. Складалося враження, що сам Помпей з'явився, аби відомстити своєму ворогу, який тепер лежав під його ногами й конав у судорогах від безлічі ран. Цезар отримав, як кажуть, двадцять три рани, причому багато змовників у метушні поранили один одного, спрямовуючи стільки ударів у одну людину.

67. Після вбивства Цезаря Брут вийшов на середину, немов з наміром сказати щось про те, що сталося. Але сенатори не захотіли слухати його, а кинулись гурмою до дверей і втікали, передаючи свій страх і народові. Люди не знали, що робити. Одні зачиняли будинки, інші залишали крамниці й рундуки, ще інші бігом гнали до місця вбивства, щоб поглянути на вбитого, а багато бігло вже звідти, надивившись. Антоній і Лепід, найвідданіші друзі Цезаря, нишком вислизнули з курії й поховалися в чужих домах. А Брут з рештою змовників, ще забризкані свіжою кров'ю, з оголеними мечами в руках зібрались разом і подалися з Курії на Капітолій. Вони не справляли враження втікачів, навпаки, задоволені своїм учинком, сміливо закликали народ до свободи, а людей знатного походження, яких надибували по дорозі, запрошували приєднатися до їхнього походу. Деякі, як Гай Октавій і Лентул Спітер, навіть пішли разом з ними, поповнивши їхні ряди, і видавали себе за учасників вбивства, приписуючи собі славу. Пізніше вони поплатилися життям за свої хвастощі, бо згодом їх стратили Антоній і молодий Цезар (122). Ось так нічого не дала їм слава, заради якої вони вмерли, бо ніхто не повірив у їхню вигадку. Навіть ті, хто карав їх, карали не за участь у вбивстві, а за саме бажання взяти в ньому участь.

Наступного дня Брут і його прихильники зійшли з Капітолія на форум і виголосили промови перед народом. Щоправда, народ слухав ораторів, але своєю поведінкою не виражав ні задоволення, ні обурення тим, що сталося, а глибоким мовчанням виразив, як свою тугу за Цезарем, так і повагу до Брута. Сенат, прагнучи до прощення винуватців убивства і до загального замирення, з одного боку, ухвалив Цезарю божественні почесті й заборонив відміняти будь-які його постанови, з другого боку, Бруту та його прихильникам призначив провінції, вшанувавши їх належним чином. Тим-то тепер усі були впевнені, що становище в державі нарешті зміцнилось і дійшло рівноваги.

68. Коли розпечатали духівницю Цезаря, виявилося, що він заповідав кожному римлянину цінний подарунок. Бачачи, як його тіло, спотворене ударами, несуть через форум, натовп, не зберігаючи вже порядку і спокою, нагромадив навколо трупа лавки, дерев'яні решітки й столи, підпалив цю купу і таким чином спалив труп. Потім одні з палаючими смолоскипами в руках побігли до будинків вбивць, щоб підпалити їх, інші почали нишпорити по всьому місту в пошуках змовників, щоб спіймати їх і роздерти на місці. Проте нікого з них знайти їм не пощастило, бо кожен з них надійно сховався. Інша доля спіткала одного з друзів Цезаря, якогось Цінну. Розповідають, що він попередньої ночі мав предивний сон. Йому снилося, що Цезар запросив його на обід; а коли він відмовився, Цезар схопив його за руку й силоміць потягнув за собою. Дізнавшись, що на форумі спалюють тіло Цезаря, Цінна вийшов з дому й подався туди, щоб віддати йому шану, хоч був ще під враженням жахного сну і його лихоманило. Хтось із юрби побачив його і на запитання іншого, хто це, назвав ім'я Цінни. Той передав третьому і так далі, врешті-решт усі повірили, що це один з убивць Цезаря. Річ у тім, що серед змовників справді був якийсь Цінна. Переконана, що це і є той убивця, юрба кинулась на Цінну і в одну мить роздерла його у всіх на очах. Украй налякані цією подією, Брут, Кассій та інші змовники через декілька днів виїхали з Рима. Про дальшу їхню долю - їхні подвиги, поразки й загибель я пишу в життєписі Брута (123).

69. Цезар помер на п'ятдесят шостому році життя, переживши Помпея не більше, ніж на чотири роки (124). Цезарю не довелося скористатись могутністю і владою, до яких він прямував крізь незліченні небезпеки і яких досяг з величезним зусиллям. Йому дісталося тільки ім'я володаря і слава серед громадян разом з її невідступною супутницею - заздрістю. Але його великий геній - опікун, який не підводив його за життя, не покинувши й після смерті, став месником за вбивство. Він переслідував убивць, ганяючись за ними по землях і морях, аж поки ніхто з них не залишився в живих. Він подбав і про те, щоб кара не оминула тих, хто в будь-якій мірі ділом чи порадою сприяв злочину. З усіх див, з якими людина може зустрітися в житті, найдивовижніше випало на долю Кассія. Він-бо після поразки коло Філіпп (125) заподіяв собі смерть тим самим кинджалом, який встромив у Цезаря.

Із надприродних явищ найбільш примітними були появи великої комети, яка після смерті Цезаря яскраво сяяла сім ночей, а потім зникла, а також небувале послаблення сонячного світла. Бо протягом усього того року сонячний диск був блідий, сонце сходило тьмавим, а тепло, яке воно випромінювало, було слабе і мляве. Повітря стало важким і каламутним, бо сонячним променям не вистачало сили, щоб пробитись крізь нього і прояснити його. А плоди землі через холодне повітря залишалися недоспілими, не повністю розквітали й не сягали повного розвитку.

Найочевиднішим доказом того, що боги не схвалили вбивство Цезаря, була поява привида Цезаря Марку Бруту. А було це так. Брутове військо мало переправитися з Абідоса (126) на другий материк. Уночі Брут, як завше, відпочивав у своєму наметі. Але він не спав, а роздумував про те, що може статися. Кажуть, що цей чоловік спав найменше з усіх полководців, бо мав від природи здатність довго обходитися без сну. Отож, коли він відпочивав у наметі, йому причувся якийсь шелест біля дверей. При світлі світильника, який уже гаснув, він побачив страшний привид людини надприродного зросту і грізної своїм виглядом. Спочатку Брут злякався. Та коли побачив, що привид не рухається з місця і не озивається, а тільки мовчки стоїть біля його ліжка, запитав: «Хто ти такий?» Привид відповів: «Я - твій злий дух, Бруте. Ти побачиш мене коло Філіпп». На це Брут відважно сказав: «Побачу», і привид в один мент зник. Через деякий час Брут вишикував свої війська під Філіппами проти Антонія й молодого Цезаря. У першому бою він навіть здобув перемогу на своєму фланзі, розгромивши противника, і під час переслідування спустошив табір Цезаря. Коли ж він мав стати до другого бою, вночі йому знову з'явився цей привид, не зронивши й слова, але Брут зрозумів, що доля його вирішена. Він кинувся у вир небезпеки, але не поліг на полі бою; коли його війська були розгромлені, він піднявся на якесь підвище