ЕДГАР АЛЛАН ПО

ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ - ЕДГАР АЛЛАН ПО

Український переклад. Л. Н. Маєвська, 1992.

Замок, до якого мій слуга Педро відчайдушно вдерся, аби мені, пораненому та ледь живому, не довелося ночувати просто неба, стояв похмурий і величний, мов оті химерні громаддя, що у плині століть позирають на нас зі схилів Апеннін так само суворо, як зі сторінок, витворених уявою пані Редкліфф. Видно було з усього: господарі відлучилися недавно і не надовго. Ми розташувались в одному з найменших і найскромніше умебльованих помешкань - у невеликій бічній вежі. Обстанова була тут розкішна, однак вельми старовинна і ветха. Стіни повсюди прикрашені гобеленами та всілякою зброєю, а поміж усього того - незвичайно багато картин, позначених високим натхненням - сучасних, вставлених у розкішні золочені рами, оздоблені арабесками. Картини висіли повсюди, куди не глянь, навіть по найглухіших закапелках і нішах,- а з чудернацької примхи зодчого їх було тут немало; від гарячки думки мої почали безладно снувати, і певно тому картини збудили в мені жваву цікавість; отож я велів Педро позачиняти важкі віконниці (бо вже давно споночіло), позасвічувати свічки у високому канделябрі, який стояв біля узголів'я мого ложа, й геть відгорнути чорний оксамитовий балдахін, оторочений великими китицями, під яким стояло ліжко. Загадуючи всі ті приготування своєму слузі, я мав на думці бодай помилуватися картинами, раптом сон мене не візьме, та погортати знайдений на подушці оправлений у палітурку зошит, у якому розповідалося про всі ці полотна.

Довго, довго я читав - і пристрасно, до самозабуття споглядав. Непомітно, славно так спливали години, запала глуха ніч. Мені не подобалось, як падає світло, і, не бажаючи будити слугу, який задрімав, я насилу дотягся до канделябра й переставив його так, аби краще освітити розгорнутий зошит.

І тут сталося таке, чого я не сподівався. Сяйво свічок (а в канделябрі їх було чимало) вихопило з мороку нішу, доти поглинуту густою тінню від однієї з колон, на яких тримався балдахін. І тоді у яскравому осяянні угледів я картину, якої доти не помічав. То був портрет юної дівчини, жіночність якої тільки-тільки розквітла. Я кинув на портрет швидкий погляд й аж замружився, а чого - одразу й не втямив. І ось так, лежачи з заплющеними очима, я перебирав свої думки і гадав, що ж то так засліпило мене. Очі мої самі заплющилися мимоволі - від бажання виграти час і поміркувати... упевнитися, що то не марево... вгамувати уяву і дати їй заспокоїтись, аби потім глянути на все упевненішим і тверезішим поглядом. Так проминула мить, друга - і я знову пильно глянув на картину.

Тепер уже я не міг і не хотів сумніватися, не міг не вірити своїм очам: перший бо відблиск свічок на полотні розігнав дрімотне заціпеніння, у яке я поволі поринав, і, мов удар грому, враз пробудив усю гостроту відчуттів.

То, як я вже казав, був портрет юної дівчини - голова і плечі,- виписаний «віньєткою», коли вжити мистецький термін, а стиль навіював спогади про улюблені голівки Сал-лі. Плечі, груди, навіть осяйний віночок кіс ніби розчинялися в невиразній і водночас глибокій імлі тла. Овальна золочена рама, розкішно оздоблена філігранню на мавританський лад. З мистецького погляду картина - просто шедевр. Але, певно, то не мистецтво художника і не безсмертна врода його натурниці так несподівано й глибоко мене вразили. І найменше тут завинила моя уява, яка, раптово скинувши дрімоту, могла б сприйняти цей портрет за голівку живої дівчини. Я ж бо відразу помітив і своєрідність художникової манери - оте виписування «віньєткою»,- і оздобу самої рами, а це ж умить розвіяло б подібну оману, навіть не дало б їй зародитися бодай на мить. Отак либонь з годину я зосереджено розмірковував, напівсидячи в ліжку, спершись на подушки й прикипівши поглядом до портрета. І нарешті, задоволений, що збагнув загадку враження, навіюваного ним, я звільна відкинувся на своєму ложі. Я розгадав чари: вони крилися в разюче жвавому виразі обличчя; і вираз той напочатку приголомшив мене, а далі збентежив, пригнітив і налякав. Охоплений благоговійним трепетом, я переставив канделябр туди, де він стояв перше. Портрет, який так схвилював мене, зник з-перед очей, і я нетерпляче заглибився в записи про картини та пов'язані з ними історії. Знайшов номер, яким позначено портрет, і ось яку таємничу та незвичайну оповідь я прочитав:

«Була вона діва небаченої вроди і чарівлива така ж, як і весела. Та в лиху годину спіткала вона й покохала художника і стала йому за дружину. А він, палкий, завзятий, суворий, уже був повінчаний зі своїм Мистецтвом; вона - діва небаченої вроди й чарівлива така ж, як і весела,- вся променилася посмішкою, грайлива, наче молодесенька лань; усе на світі було їй любе та миле, а ненависний - один

Живопис, її суперник; жахалася вона тільки палітри й пензлів та інших лиховісних знарядь, які однімали в неї коханого. І страх заполонив її, коли маляр заговорив про своє бажання намалювати портрет і з неї, молодої своєї дружини. Та вона покірливо скорилася і багато тижнів просиділа у високій і темній кімнаті-вежі, до якої лише зі стелі сіялося денне світло, кидаючи бліді промені на полотно. А він, маляр, аж хмелів од своєї праці, яка тривала годинами, день у день. Палкий, нерозважливий, мінливого норову, він часто поринав у мрійливу задуму й волів не бачити, як у мертвотно-блідому світлі, що спроквола соталося в ту самотню вежу, марніє личко і знемагає дух його дружини, яка в'янула у всіх на очах, непомітно лише для нього одного. А вона все всміхалася та всміхалася, не нарікаючи й словом, бо ж бачила, як уславлений митець у труді своїм черпає жагучу, всеспопеляючу втіху, працює днями й ночами, аби відтворити на полотні її, ту, що так його кохала, та день у день смутніла й занепадала. І воістину всі, хто бачив той портрет, з трепетом, як про диво дивне, говорили про схожість неймовірну і про те, що художникові підсобила не тільки сила його таланту, а й сила кохання до тієї, котру він зобразив так чудовно. Але згодом, коли робота добігала кінця, у вежу нікого більш не допускали, бо малювальник так гарячково, так нестямно поринав у своє малювання, що зрідка вже відводив очі від полотна, навіть для того, щоб зазирнути в личко своєї дружини. Він волів не знати, що барви, покладені на полотно, він однімав у квітучих рум'янців на щоках у тієї, що сиділа перед ним і поволі згасала.

Спливло чимало тижнів, і як зосталося тільки покласти мазок на уста і востаннє торкнутися пензлем очей, знову стрепенувся дух чарівної вродливиці, як ото вогник гаснучої свічечки. І тоді покладено було той мазок, і кінчик пензля ледь торкнувся очей на полотні, а наступної миті художник завмер від захвату перед своїм творінням і далі, все ще не в змозі відірвати очей від портрета, затрепетав і аж побілів, охоплений жахом, і голосно закричав: «Та це ж саме Життя!» - і квапливо озирнувся на кохану... Вона була нежива!»



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.