ЕДГАР АЛЛАН ПО

АНГЕЛ ДИВОВИЖНОГО - ЕДГАР АЛЛАН ПО

Фантастичний етюд

Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.

Так ситно, як того вогкого та гнилого листопадового дня, я ще не обідав: досить сказати, що навіть нелегкотравні trufle (1) зайняли на моєму столі не найчільніше місце. Після трапези я сидів сам-один у їдальні, задерши ноги на коминкові ґратки й зіпершись ліктем на столик, якого підтягнув ближче до вогню,- на ньому стояв такий-сякий десерт, що ряснів, проте, пляшками різних вин, коньяків та лікерів. Зранку я* прочитав цілу купу книжок: «Леоніда» Гловера, «Епігоніаду» Уїлкі, «Пілігримство» Ламартіна, «Колумбіаду» Берлоу, «Сіцілію» Такермана та «Дивовижі» Грісуолда,- і через те, мушу признатися, трохи очманів. Я спробував привести себе до тями, ковтнувши лафіту: раз, і ще раз, і ще... А коли не помогло й це, з відчаю схопився читати газету, що випадково трапила під руку. Спершу ретельно проглянув шпальту «Будинки в найми», тоді шпальту «Загубився собака», а потім дві колонки про «збіглих» - дружин та кравчиків-шевчиків. І, нарешті, з великим запалом накинувся на передову статтю, але, прочитавши її від початку й до кінця і не зрозумівши ані словечка, подумав, що її, либонь, написано по-китайськи, а тому перечитав від кінця до початку - з тим самим успіхом. Я вже ладен був з огидою відкинути

«Чотири ті сторінки, труд легкий,

Якого годі ганити поетам»,

коли увагу мою раптом привернула маленька замітка, в якій писалося:

«Шляхи, що ведуть людину до смерті, так само дивні, як і незліченні. В одній лондонській газеті повідомляється про випадок смерті з воістину дивовижної причини. Якийсь чоловік забавлявся грою у «видування дротиків», яка полягає в тому, що довгу голку, закутану в ганчірочку, вставляють до бляшаної рурки і видмухують, цілячись у круглу мішень. Ненароком він вставив голку не з того кінця рурки й, замірившись дмухнути якнайдужче, з силою втягнув у себе повітря. Голка потрапила до горла, далі проникла в легені, й за кілька днів його не стало».

(1) Трюфелі (фр.).

Уздрівши таке, я, сам не знаю чому, страшенно розлютився.

- Та це ж мерзенна брехня! - вигукнув я,- недотепний розиграш... жалюгідна мазанина якогось недолугого писаки... що набив руку на небилицях у тому «царстві кокні»! Ці газетні спритники, знаючи крайню легковірність нашої доби, навчилися вигадувати різні химери, або, по-їх-ньому, дивовижні пригоди; але для мислячої людини (як-от для мене,- додав я в дужках, мимоволі почесавши собі носа), для здорового розважливого розуму, який є у мене, відразу цілком очевидно, що найдивовижніша подія останнього часу - це якраз незвичайне збільшення самих тих «дивовижних подій»! Що ж до мене, то я віднині не збираюся вірити всьому, де є хоч щось «незвичайне»!

- Майн Готт, який ше ти, знацця, тугень! - відповів мені раптом дуже дивний голос, я такого ще ніколи не чув. Спершу я подумав, що то мені просто гуде у вухах,- так буває, коли людина хильне надміру,- але наступної миті

я зважив, що звуки ті більше нагадують гупання товстою палицею по стінках порожньої діжки; я, певно, так і лишився б при цій думці, якби не цілком виразне звучання окремих слів і навіть складів. Я загалом аж ніяк не скаржуся на слабкі нерви, а ті декілька келихів лафіту ще додали мені снаги, тож, не відчувши ніякого страху, я тільки підвів неквапом очі й пильно роздивився по кімнаті, шукаючи непроханого гостя. Однак нікого не побачив.

- Пфуй! - перервав голос ті оглядини.- Та ти, липонь, піяний, знацця, як швиня, штшо не патшиш мене пегет самим носом.

Тут я подумав, що варто глянути й прямо перед себе,- і справді, з того боку столу сиділа геть несказанна проява - не знаю, як її й описати. Тулуб був немов винна бочка чи, може, барило з ромом абощо,- одне слово, тулуб Фаль-стафа. Знизу з великого барила висувались два менші барильця, які мусили правити за ноги. Замість рук з верхньої частини того одоробла стирчали дві величенькі пляшки шийками назовні. Наскільки я розібрав, у чудиська була й голова - дебела солдатська фляга, схожа на велику табакерку з діркою посередині вічка. Ця фляга (з розтрубом на маківці), неначе лицарський шолом, насунутий на очі, стояла на ребрі барила, повернувшись до мене діркою; через ту дірку, стулену, мов уста манірної старої дівиці, потвора й видавала гуркотливі та буркотливі звуки, що їх вона, певне, вважала за розбірливу мову.

- Я кашу,- сказало чудисько,- ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це - пгафта, штшига пгафта - кошне слофо ф хазеті.

- Хто ви такий, скажіть на Бога? - спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча був трохи збентежений.- Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?

- Штшо то тохо, сфітки я тут узявся,- відповіла дивна персона,- це не тфого гозуму спгава; а штшо то тохо, пго штшо я ховогю, то я ховогитиму те штшо тгепа; а штшо то тохо, хто я є, ну... так я з'явифся тут, штшоп ти сам попатшиф.

- Ви - п'яний пройдисвіт! - сказав я.- Зараз покалатаю у дзвоник, прийде мій лакей і викине вас на вулицю.

- Ха! ха! ха! - озвався цей тип.- Хи! хи! хи! Так ти ш не змошеш.

- Не зможу?! - вигукнув я.- Що ви таке кажете? Що я не зможу?

- Покалатать у тсфоник,- відповів він, ще й зобразив якусь подобу усмішки на своєму огидному пискові.

Вчувши таке, я спробував скочити на ноги й здійснити свою загрозу; але той негідник неспішно перехилився через стіл і, добряче штурхнувши в лоба шийкою однієї зі своїх довгих пляшок, повалив мене назад у крісло, з якого я був уже майже підвівся. Я був прикро вражений; якусь хвилину я навіть не знав, що тут робити. Тим часом він повів далі свою бесіду.

- От патшиш,- промовив він,- кгаштше ситіти тихо; а тепег ти тізнаєшся, хто я є. Похлянь на мене! Тифись! Я є Анхель Тивофишнохо.

- Що дивовижного, то вже точно,- насмілився відповісти я.- Бо мені завжди здавалось, ніби ангели мають крильця.

- Кгильця! - загорлав він розлючено.- Навіштшо мені кгильця? Майн Готт! Тши ти маєш мене за кугтша?!

- Ні... Ой, ні! - налякано скрикнув я.- Ви не курча... Аж ніяк!

- Отош сиди, знацця, тихо й повоться тшемно, бо знову схопиш по лопі. Це кугтша має кгильця, і софа в лісі теш, і бісеня, і дияфол має кгильця. Анхелі ш кгилець не мають, а я є Анхель Тивофишнохої

- І вас до мене привели справи, які... які...

- Мої шпгави! - заволала потвора.- Який невихований шмагкатш - сміє питати про шпгави в тшентльмена штше й анхеля!

Чути таке - для мене було вже занадто. Такого неможливо стерпіти навіть від ангела; і, набравшись духу, я схопив сільницю, що була під рукою, й пошпурнув у голову цього заброди. Однак чи то він відхилився, чи я схибив, але все, чого я досяг,- це розбите кришталеве скло на циферблаті коминкових дзиґарів. Що ж до Ангела, то він помстився за мою атаку тим, що двічі чи тричі підряд стукнув мене по лобі, як і перше. Це притьмом заставило мене покоритись, і - майже сором це визнати - не так від болю, як через досаду з очей моїх покотилися сльози.

- Майн Готт! - проказав Ангел Дивовижного, що начебто полагіднів, побачивши мій відчай.- Майн Готт! Цей тшоловік апо душше піяний, апо душше зашугився. Топі не тгепа пити такого міцнохо - тгепа гозпафляти фино фотою. Ось пий ліпше це - воно кгаштше тля зтогов'я, тільки не платні уше - не тгепа!

І слідом за тим Ангел Дивовижного налив у мій келих (що був на третину повний портвейну) якоїсь безбарвної рідини - прямо через шийку однієї зі своїх пляшок-рук. Я помітив, що на тих пляшках біля шийок були наклейки з написом: «Кіршенвассер», тобто «Вишнівка».

Така уважність та люб'язність з боку Ангела нітрохи не втішила мене; завдяки водиці, що він її раз у раз доливав у моє вино, я кінець кінцем досить отямився, щоб вислухати його незвичайну промову. Не беруся в деталях переповісти все, що почув, але з його балаканини я второпав, ніби він - певний дух, що відає людськими contretemps (1), і головним його заняттям є спричиняти оті самі дивовижні пригоди, які знову й знову зачудовують скептиків. Раз чи два я насмілювався висловити свій цілковитий сумнів у правомірності його претензій, і тоді він впадав у страшенну лють, тож я зрештою зважив, що найрозумніше буде взагалі нічого не казати - хай верзе що хоче. От він і розводився далі з усіма подробицями, а я, відкинувшись на бильце крісла, просто заплющив очі й розважався тим, що жував родзинки й стріляв кісточками по всіх кутках кімнати. Та невдовзі моя поведінка раптом видалася Ангелові образливою. Розлютившись, він скочив на ноги, насунув свого шолома-лійку на самісінькі очі й вибухнув потоком моторошних прокльонів, завершивши погрозою, якої я до ладу й не зрозумів, а під кінець низько мені вклонився й покинув приміщення, побажавши, мовою архієпископа з «Жіль-Блаза», beacoup de bonheur et un peu plus de bon sens (2).

(1) Прикрощами (фр.).

(2) Всіляких благ і на додачу трішечки здорового глузду (фр.).

Коли він нарешті забрався з хати, я зітхнув з полегшенням. Ті кілька скляночок лафіту, що я випив, таки нагнали на мене сон, і я був зовсім не від того, щоб подрімати хвилин п'ятнадцять-двадцять, як це робив звичайно по обіді. О шостій вечора в мене мала відбутися важлива зустріч, яку аж ніяк не випадало пропустити. Саме напередодні закінчився термін страхового поліса на будинок, у якому я мешкав. Я звернувся до страхової компанії; там виникли якісь незгоди, тож мене запросили прийти на засідання правління й там обговорити умови поновлення угоди. Глянувши на коминкові дзиґарі (бо був надто сонний, щоб витягати кишенькового годинника), я з задоволенням відзначив, що маю в запасі ще аж двадцять п'ять хвилин. Дзиґарі показували пів на шосту; на дорогу до страхової контори вистачить і п'яти хвилин, а мої післяобідні дрімки ніколи не тривали більш як двадцять п'ять хвилин. Отже, можна було не хвилюватись, і я негайно поринув у солодкі сни.

Із задоволенням додивившись їх до кінця, я знову поглянув на дзиґарі й мало не повірив у можливість отих самих дивовижних пригод, бо виявилось, що замість звичайних п'ятнадцяти чи двадцяти хвилин я проспав тільки три - до призначеної години лишалося аж двадцять сім хвилин. Я ще раз віддав себе в обійми дрімоти, а коли прокинувсь ізнов, на мій щирий подив, до шостої так само лишалося двадцять сім хвилин. Я скочив на ноги, придивився ближче до дзиґарів і переконався, що вони стоять. А мій кишеньковий годинник показував пів на восьму; тобто, проспавши аж дві години, я, звісна річ, запізнився на ділову зустріч. «Ет, байдуже,- подумав я.- Піду до контори зранку, вибачуся... Проте, далебі, що ж воно скоїлося з тими дзиґарями?» Уважно їх оглянувши, я побачив, що одна з родзин-кових кісточок, якими я стріляв по всій кімнаті, поки Ангел Дивовижного просторікував переді мною, пролетіла крізь розбите скло дзиґарів і досить таки дивним чином застрягла в гнізді для заводного ключа, а своїм кінчиком, що стирчав з гнізда, застопорила рух хвилинної стрілки.

- Ти ба! - сказав я.- Он воно що. Ясно, як Божий день. Звичайнісінький збіг обставин; рано чи пізно, а таке може статися!

Я не став більше думати про це і у звичайну для себе годину вклався в ліжко. Поставив свічку на пюпітр біля узголів'я й зібрався був прочитати кілька сторінок із «Всюдисущності Бога», але, як на лихо, міцно заснув вже через яких двадцять секунд, так і не загасивши вогню.

Сон мій тривожили страхітливі видива Ангела Дивовижного. Мені верзлося, ніби він стоїть в ногах мого ліжка, відсовує завіску й через щілину погрожує мені тим обридливим, наче з порожньої діжки, голосом страшною помстою за зневагу, з якою я до нього поставився. А закінчив свою зловісну промову тим, що скинув з себе шолом-лійку, вставив її кінець мені в горлянку і затопив мене цілим морем кіршенвассеру, виливаючи його безперервним потоком з довгошийої пляшки, що стирчала в нього замість правиці. Кінець кінцем муки мої стали геть нестерпні, і я прокинувся. А прокинувшись, якраз устиг побачити, що з пюпітра тікає здоровий пацюк із запаленою свічкою в зубах, одначе не встиг завадити йому шмигонути в нору разом зі свічкою. І дуже скоро в ніздрі мені вдарив різкий задушливий сморід; я ясно зрозумів, що оселя моя загорілася. За хвилину-другу тут і там вихопилось шалене полум'я, а далі неймовірно швидко зайнявсь увесь будинок. Всі шляхи до виходу з моєї спальні враз було відрізано вогнем, лишилося тільки вікно. Внизу, однак, швидко зібрався натовп, люди притягли звідкись довгу драбину. Скориставшися нею, я мерщій покинув помешкання і був уже начебто на шляху до повної безпеки, коли раптом велетенський кабан, який своїм круглим черевом, а ще більше обрисом та всією подобою чомусь нагадав мені Ангела Дивовижного,- так от цей кабан, котрий перед тим мирно хлюпався неподалік у багнищі, раптом забрав собі в голову, що йому доконче треба десь почухати ліву лопатку, і не знайшов кращого чесала, як підніжжя моєї драбини. Одне слово, я беркицьнувся з драбини й мав нещастя поламати собі руку.

Ця пригода, вкупі зі втратою страховки і з куди важливішою втратою шевелюри - бо її геть випалило вогнем,- навернула мене на поважні речі, й кінець кінцем я надумав оженитися. Знайшлась така собі безутішна багата вдова, що поховала сімох чоловіків, то я запропонував її зраненій душі бальзам своєї вірності до самої домовини. Вона, хоч і не без вагань, зглянулась на мої благання. Я впав до її ніг, сповнений вдячності та обожнювання. Вона зніяковіла, похилила голову й зачепила своїми пишними локонами мої нові кучері, тимчасово позичені у Гранжана. Не знаю вже, як трапилось те зчеплення, але на ноги я підвівся без перуки, сяючи голою лисиною, а вона, вся обплутана чужим волоссям, аж пашіла обуренням і зневагою. Отже, моїм залицянням до вдовиці поклала край випадковість, яку, звичайно, передбачити було неможливо, але призвів до неї природний плин подій.

Я не впав у відчай і розпочав облогу більш поступливого серця. Попервах доля й цього разу була прихильна до мене; тільки на заваді мені знову стала нікчемна подія. В нас уже відбулися заручини, коли якось я зустрів свою обраницю на проспекті, де товклось добірне міське товариство, і вже ладен був віддати їй найвишуканіший уклін, коли враз мене геть-чисто засліпила дрібка певної чужорідної матерії, що нахабно вдерлась мені в око. Перш ніж я знову міг бачити, леді мого серця вже щезла, непоправно ображена тим, що їй видалось моєю умисною нечемністю: небажанням привітати її серед пристойної публіки. Поки я стояв спантеличений несподіваністю пригоди (котра, між іншим, може трапитись будь-де і з ким завгодно) і далі кліпав невидючими очима, до мене підкотився Ангел Дивовижного і запропонував свою допомогу - з такою ґречністю, якої мені від нього годі було й чекати. Він вельми вправно та делікатно оглянув моє уражене око й сповістив, що туди потрапила трісочка, а тоді (хоча так і лишилось невідомим, яка то була «трісочка») легко видобув її з ока, чим, можна сказати, повернув мене до життя.

І тут я вирішив, що саме час померти (оскільки вже недоля, здається, замірилась переслідувати мене до загину), і з цією метою пішов до найближчої річки. Там, скинувши з себе одіж (тому що нема ніяких підстав умирати не в тому вигляді, як породила нас мати), стрибнув сторч головою в потік; єдиним свідком моєї загибелі була самотня ворона, яка, спокусившися запахом зерна, просоченого коньяком, відбилась від зграї. Не встиг я пірнути у воду, як пташині чомусь заманулось відлетіти, захопивши з собою найнеобхіднішу річ з мого убрання. А тому, відклавши на потім самовбивчі наміри, я засунув свої нижні кінцівки в рукави сюртука й кинувся переслідувати злодійку з усією прудкістю, якої вимагало моє становище і на яку дозволяли обставини. Та моя лиха доля подбала про мене так, як і доти. Біжучи щодуху з обличчям, поверненим до неба, і зосередившись лише на викрадачці мого майна, я раптом відчув, що мої ноги вже не ступають по terra firma (1); виявилось, що я скочив з урвища і, безперечно, неминуче розбився б на біфштекс, але, на щастя, встиг ухопитись за якірний трос повітряної кулі, що саме пролітала над тим місцем.

(1) Твердій землі (латин.).

Тільки-но я досить отямився, щоб збагнути ту жахливу халепу, в яку встряв, а точніше вчепився, я напружив усю силу своїх легень, аби звірити цю халепу аеронавтові, що летів десь наді мною. Але довгий час я напружувався марно. Чи то він був дурний, тобто не міг, чи то він був негідник, тобто не хотів почути мене. Тим часом літальний апарат дуже швидко здіймався вгору, а мої сили танули ще швидше. Я був уже близький до того, щоб остаточно підкоритися долі й потихеньку спасти в море, коли враз моя душа воскресла: згори мені почувся голос, що неначе ліниво мугикав якусь оперну арію. Глянув угору: на мене дивився Ангел Дивовижного. Він перехилився через борт гондоли, склавши руки на грудях, а в роті тримаючи люльку, яка в нього статечно попихкувала,- одне слово, був у чудовій згоді з самим собою і з усім світом. Надто змучений, я не міг мовити й слова, а тому лиш благально звернув до нього свою страдницьку фізіономію.

Добрячих кілька хвилин він дививсь мені просто в обличчя, але не мовив ні звуку. Нарешті обережно пересунув свою пінкову люльку з правого у лівий кутик рота й зволив заговорити.

- Хто ти такий,- спитав він,- і якохо піса топі тгепа? На таке жахливе нахабство, на таку безсердечність і лицемірство я спромігся відгукнутися лиш одним словечком:

- Рятунку!

- Гятунку? - перепитав той негідник.- Ні! Ось топі пляшка - гятуйся, і цуг топі, пек!

З цими словами він кинув униз важенну пляшку кіршен-вассера, яка трапила мені в самісіньку маківку,- здалося, що мізки мої виперло геть. У такому переконанні я вже збирався був розчепірити пальці, відпустити трос і спокійно віддати душу Богові, коли мене раптом спинив голос Ангела. Він звелів мені триматися.

- Тгимайся! Тшохо ти так поспішаєш? Не тгепа. Хотшеш іштше отну пляшку, тши ти нагешті пгохмелифся й пгийшоф то госуму?

Тут я, певна річ, поквапився двічі мотнути головою - один раз заперечливо, даючи зрозуміти, що мені зараз іще одна пляшка не дуже потрібна, і вдруге - ствердно, на знак того, що я вже цілком тверезий і безперечно прийшов до розуму. І мені вдалося таким способом трохи розжалити Ангела.

- То ти, знацця, повігиф,- поцікавився він,- повігиф нагешті? Повігиф, знацця, ф те, штшо дивофишне буфає на сфіті?

Я ще раз кивнув, виказуючи згоду.

- І ти повігиф у мене, в Анхеля Тивофишного? Я знову кивнув.

- І ти физнаєш, що ти є безглуздий піянитшка і взагалі тугень?

Довелося кивнути ще раз.

- Тоті засунь пгаву гуку у ліву кишеню штаніф - покаши, штшо спгавді піткогяєшся Анхелеві Тивофишнохо.

А от це вже, з цілком очевидних причин, я визнав за річ абсолютно нездійсненну. По-перше, ліва рука в мене була поламана, коли падав з драбини, а тому, якби я розтулив правий кулак, мені був би кінець. А по-друге, й штанів у мене не було - через те я й побіг за тією вороною. А тому я, на превеликий жаль, змушений був заперечно похитати головою, прагнучи дати Ангелові до зрозуміння, що мені буде важкувато виконати, саме в даний момент, його цілком обгрунтовану вимогу! Та я ще й не встиг хитнути головою, як...

- Ну, то йди піт тги тшогти! - гарикнув Ангел Дивовижного.

І з цими словами він витяг гострого ножа та й перерізав линву, що я на ній висів, а оскільки ми тоді саме пролітали над моїм власним будинком (якого, поки тривали мої мандри, вже було чудово відбудовано), сталося так, що я полетів стовбула просто у широкий комин на даху і за мить опинився на поді коминка у своїй їдальні.

Оговтавшися через кілька хвилин (бо падіння мене добре-таки приголомшило), я побачив, що годинник показує четверту годину ранку. Я лежав розпластаний на тому самому місці, куди впав з повітряної кулі. Голова була занурена в золу, що лишилась од недавнього вогнища, ноги спочивали на уламках перекинутого столика, навколо валялись рештки обіднього десерту, а серед них - газета, скалки розбитої склянки та кілька пляшок і порожній глек голландського кіршенвассера. Так помстився мені Ангел Дивовижного.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.