НІЧНИЙ ПОЛІТ - СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ АНТУАН

Панові Дідьє Дора

I

Горби під літаком уже врізали свої тіняві заріжки у вечірнє злото. Рівнини починали жевріти, але якимось незгасним світлом: у цій країні вони не перестають віддавати своє злото, так само як ще довго по зимі не перестають віддавати сніг.

I пілот Фаб'єн, ведучи з далекого півдня, з Патагонії, поштовий літак на Буенос-Айрес, дізнавався про близький вечір із тих самих ознак, що й води в гавані: з погідності, з легких брижів, що проступають на тихих хмарах. Він мовби виходив на рейд, безкраїй та супокійний.

Іноді в тій тиші йому здавалося, що він проходжується, що він вівчар. Патагонські вівчарі бредуть поволі від отари до отари; Фаб'єн ішов від міста до міста, він пас ті містечка. Він здибував їх що дві години; міста приходили на водопій до берегів річок або скубли траву в долинах.

Часом, по кількастах кілометрах степу, безлюднішого за море, він пролітав над самотнім хутором; той, гублячись у хвилях прерії, неначе забирав із собою тягар людського буття. Тоді Фаб'єн, похитуючи крильми, вітав той корабель.

«Видно Сан-Хуліан; за десять хвилин ідемо на посадку».

Бортрадист передав цю звістку по всій лінії.

Десь на дві з половиною тисячі кілометрів, од Магелланової протоки до Буенос-Айреса, розсіялись льотні поля; всі вони однакові поміж себе, але за цим аеродромом заходила ніч; так у Африці за останнім упокореним селищем пролягає межа незнаного.

Радист передав пілотові папірця:

«Довкола такі бурі, що у мене в навушниках без угаву тріщить. Може, заночуємо в Сан-Хуліані?»

Фаб'єн усміхнувся: небо спокійне, як вода в акваріумі, і всі аеропорти попереду повідомляють: «Безвітря, погідно». Він відповів:

«Летімо далі».

А радист думав, що десь, ніби хробаки в овочі, причаїлися бурі; ніч здавалася пишна, а проте вже псувалася: йому було неприємно поринати в ту пітьму, що крила в собі гнилизну.

Спускаючись повільно над Сан-Хуліаном, Фаб'єн відчув утому. Все, що нам у житті таке любе: будинки, кав'яренки, дерева, — все це виростало, сунучи на нього. Він скидався на завойовника, що ввечері, після звитяги, розглядається на землі підбитого царства і відкриває тихе щастя людей. Фаб'єн мав потребу скинути свій обладунок, знову відчути вагу натомленого тіла, бо у втомі є своя втіха, і стати простою людиною, що бачить із вікна той самий нерухомий краєвид. От би оселитися в цьому дрібному містечкові, а оселившись, полюбити його, полюбити його тихе життя. Воно вгамовує людину, мов кохання. Фаб'єнові хотілося б прожити тут довго, хотілося б дістати тут свою частку вічності; йому здавалося, що містечка, де він пробув годину, садки, обведені старими мурами, існують одвіку, байдужі до його, Фаб'єнового, життя. А містечко піднімалося назустріч екіпажеві і брало його в свої обійми. Фаб'єн думав про товариство, про лагідних дівчат, про затишок білого убруса, про все те, до чого ми звикаємо поволі й навіки. А містечко бігло вже попід крилами, виставляючи напоказ таємниці своїх садків: мури вже їх не боронили, Але, приземлившись, Фаб'єн збагнув, що тільки й бачив, як кілька людей ліниво поралися коло каміння. Містечко самою своєю непорушністю стерегло секрети своєї прихильності, воно відмовляло Фаб'єнові ласки: щоб здобути її, треба зректися живого діяльного чину.

Десять хвилин — і Фаб'єн знов у повітрі.

Він обернувся на Сан-Хуліан: тільки й видно, що жменьку вогників, потім кілька зірок — моргнувши до нього востаннє, вони розсипались на порох.

«Уже не бачу приладів — увімкну світло».

Він торкнувся контактів; але світло червоних лампочок у кабіні потопало в блакитному сяйві смерку, не освітлюючи циферблатів. Він сягнув рукою до лампочки: пальці не почервоніли.

«Ранувато».

А ніч піднімалась, неначе темний дим, і стелилась по вибалках. Улоговини зливалися з рівнинами. У селах спалахували вогники; їхні сузір'я перекликалися між собою, і Фаб'єн, блимаючи бортовими ліхтарями, відповідав їм. Ціла земля роїлась і надила вогнями, кожен дім запалював проти безкрайої ночі свою зірку; так маяк кидає промінь у море. Блищики яскрилися скрізь, де були люди. Фаб'єн тішився, що його літак заходив сьогодні в ворота ночі, як судно заходить на рейд — вільно й плавко.

Він нахилився до щитка з приладами. Фосфорні стрілки вже починали світитися. Перевірив один по одному циферблати і був задоволений. Отож він засів у небі цупко. Торкнувши пальцем крицевий лонжерон, відчув, як б'ється у металі життя: метал не тремтів, а жив. П'ятсот кінських сил, у двигун запряжених, зродили десь у самій речовині найлегші струми — холод металу перетворився в оксамитову плоть. Пілот знову відчував нині в польоті не запаморочення, не п'янку радість, а тільки таємничу роботу живого організму.

Тепер, створивши собі світ, він захотів умоститися в ньому зручніше.

Він постукав об електричне табло, перевірив один по одному контакти, трохи пововтузився і сів міцніше, добираючи найкращої пози, аби відчувати кожен поштовх п'яти тонн металу, що їх завдала собі на плечі хистка ніч. Потім помацав і запасну лампочку, поставив її на місце, пустив і знов поторгав, переконався, що вона не випорсне, торкнув кожну ручку, кожен важіль, приміряючись хапати їх одразу й напевне, звикаючи орудувати пальцями навпомацки. Потім, як пальці засвоїли це, він дозволив собі запалити світло, і кабіна враз прикрасилася точними приладами; тепер він стежив, як пірнав літак у ніч, лишень за циферблатами. А що нічого не дрижало, не вібрувало, не гойдалося, — і гіроскоп, і висотомір, і режим мотора — все було стабільне, — він витягся, відкинувся на шкіряному сидінні і поринув у політ, у глибокі роздуми, що тішили, не знати чого, надією.

I тепер, ідучи своїм нічним дозором, він побачив, як ніч виявляє людину: її заклики, вогні, непокій. Ота проста зірочка в пітьмі — то дім, і в ньому — самотність. А та, що згасла, то дім, де знайшло притулок кохання. Або туга. Дім, що вже не подає знаків решті світу.

При лампі сидять біля столу, схиливши голови на руки, селяни, снують у голові невиразні, їм самим незнані мрії; вони й гадки не мають, що їхнє бажання витає так далеко в густій ночі, що оповила їх. Та Фаб'єн бачить їх, коли, перелетівши тисячу кілометрів, відчуває, як вали, знесені з безодні, піднімають і опускають його літак, що в ньому пульсує життя. Він пробився, наче крізь десять воєн, крізь десять бур, пролинув по галявинах місячного сяйва, що постелились між бурями, і от звитяжець досяг нарешті цих вогнів. Людям здається, що лампа світить лише для їхнього вбогого столу; але світло від неї, пролетівши вісімдесят кілометрів, уже діткнуло когось, мов заклик, мов розпачливий крик із пустельного, в морі загубленого острова.

II

Отож три поштових літаки з Патагонії, Чилі й Парагваю вертали до Буенос-Айреса з півдня, заходу й півночі. Там пошту чекав уже літак, що опівночі вирушав до Європи.

Троє пілотів, кожен у своїй важкій колисці, серед ночі загублені, міркували про політ і, тримаючи курс на величезне місто, поволі спускалися зі своїх грізних або тихомирних небес, як спускаються з гір селяни-верховинці.

Рів'єр, директор мережі повітряних сполучень, походжав туди й сюди стартовим майданчиком на буенос-айреському аеродромі. Він був мовчазний, бо жодний з трьох літаків ще не прибув, й день і далі таїв у собі небезпеку. Поступово, як надходили телеграми, Рів'єр усвідомлював: він щохвилини видирає дещо з лабетів у долі, звужує круг невідомого і витягає свої екіпажі з ночі на берег.

До Рів'єра підійшов службовець із радіограмою:

— Передає чилійський поштовий, йому видно вже вогні Буенос-Айреса.

— Гаразд.

Невдовзі Рів'єр почує гул мотора: ніч уже вертає йому одного літака; так припливи й відпливи сповненого таємниць моря викидають на пісок скарб, що його довго гойдала хвиля. А потім ніч віддасть йому і два інших літаки.

Тоді цей день дійде краю. Тоді натомлені команди підуть спати і свіжі їх заступлять. Але Рів'єр спочинку не матиме, бо доведеться клопотатися за європейський поштовий. I так буде завжди. Завжди. Вперше цей старий борець здивовано відчув, що втомився. Літаки прибувають, але вони ніколи не стануть для нього тією перемогою, що закінчує війну і кладе початок добі щасливого миру. Вони завше будуть тільки одним кроком, що веде за собою тисячу таких самих кроків. Рів'єрові здавалося, що він тримає в простягненій руці величезний тягар, і то довго, без відпочинку, без надії на відпочинок. «Старіюсь...» Очевидячки, він старіється, коли вже не має втіхи з самої лише дії. Дивно, такі думки його зроду ще не турбували. З журливим шепотом до нього підкочувалися хвилі зворушення, що його він досі притлумлював у собі: хвилі втраченого колись океану. «То це все так близько?» Отож-бо він якось непомітно й поволі дійшов старості, думки «а от настане час», думки, що так скрашує людське буття. Ніби й справді колись-то може настати час і ти на схилку життя сягнеш щасливого спокою, того, що мариться. Спокою, одначе, нема. А може, нема й перемоги. Не можна раз і назавжди прибути геть усім поштовим літакам.

Рів'єр став коло старого механіка Леру — той порався з літаком. Леру, як і Рів'єр, працював уже сорок літ. I всю свою силу він обертав на працю. Коли о десятій увечері або опівночі Леру вертав до господи, перед ним не поставав якийсь інший світ; вороття додому не було для нього втечею. Рів'єр усміхнувся до того чоловіка з гладким лицем; механік показав на вісь, що мінилася синню: «Її були сильно закрутили, я попустив». Рів'єр нахилився до осі. Він знов повернувся до службових справ. «Треба сказати в майстернях, щоб вони припасовували такі штуки вільніше». Він помацав пучкою подряпини на металі й знову пильно глянув на Леру, на його суворі зморшки. Дивне запитання вихопилося у Рів'єра — він навіть посміхнувся, як питав:

— Леру, ви впадали за жінками?

— Та жінки, пане директоре, бачите...

— Вам, як і мені, все було ніколи...

— Ага, ніколи...

Рів'єр дослухався до його голосу — чи не чується в його відповіді гіркота; гіркоти, проте, не було. Озираючись на минуле життя, ця людина відчувала спокійну втіху теслі, що витесав прегарну дошку: «Ну от. Готове!»

«Ну от, — подумав Рів'єр. — Моє життя так само готове!»

Він одмахнувся від журних думок, утомою навіяних, і рушив до ангара: десь у небі вже гудів літак із Чилі.

III

Далекий гул мотора щораз дужчав, зростав. Спалахнули стартові вогні. Червоні ліхтарі нічного освітлення вияскравили обриси ангара, радіощогл, прямокутного поля. Усе вбралося по-святковому.

— Он і він!

Літак уже біг по землі в промінні прожектора. Він сяяв, наче новий. От він став нарешті коло ангара: механіки й обслуга подалися до нього забрати пошту, проте пілот Пельрен не ворухнувся.

— Гей! Чого забарились? Вилазьте!

Пілот, ніби над чимось чаклуючи, не відповів. Дослухався, певне, до шуму польоту, що бринів ще в ньому. Він поволі похитав головою, нахилився й почав порпатися внизу. Нарешті випростався, обернувся до начальства, до товаришів і обвів усіх поважним поглядом, ніби оглядав свої статки. Здавалось, він підраховує, вимірює, зважує їх. Він чесно заслужив усе це: і по-святковому причепурений ангар, і міцноту цементу, і ген оте далеке місто, з його рухом, жінками і теплом. Тепер він міцно тримав людей у широких долонях, як своїх підданців: він міг їх торкнутися, почути, міг вилаяти їх. Спершу він навіть збирався їх вилаяти, такі-бо вони спокійні, певні своєї безпеки — стоять і милуються на місяць. Та він був милостивий:

— Пригощаєте ви!

I спустився з літака.

Йому хотілося розповісти про свій політ.

— Аби ви знали!..

Вважаючи, мабуть, що цим усе сказано, він заходився стягати з себе шкуратянку.

Коли машина везла Пельрена вкупі з похмурим інспектором та мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілот зажурився. Воно-то радісно викрутитись із халепи і, ставши твердо на землі, лаятися на всі заставки. Така втіха!.. А все ж, як згадаєш, моторошно стає...

Борюкання з циклоном — це в кожному разі щось реальне, щире. Зовсім інше — образ речей, коли їм здається, що вони самі.

«Як під час бунту, — обличчя людей лише трохи бліднуть, але як міниться усе довкола!»

Він пробуджував у собі спогади.

Він летів над Андами. Тут залягло царство глибоких снігів. I в це нагромадження вершин сніги внесли спокій — як вносять його сторіччя в зруйновані замки. На двісті кілометрів — жодної людини, жодного подиху життя, жодного руху. Самі стрімчаки, до шести тисяч метрів заввишки, самі кам’яні кереї, що спадають униз рівними складками, сама грізна тиша навкруг.

Скоїлося це біля шпиля Тупунгато...

Він замислився. Авжеж, саме там і побачив він це диво.

Спершу нічого й не вгледів — просто йому стало якось бентежно. Так іноді гадаєш, що ти — сам, і раптом чуєш, — ні, ти не сам, хтось таки дивиться на тебе. Пельрен же — правда, надто пізно і ще не розуміючи, яким саме чином, — відчув, як навколо стягується кільце гніву. Та й по всьому. Звідки ж вихопився той гнів?

I як він здогадався, що гнівом пашать каміння й сніги? Бо ж здавалося, нічогісінько не сталося; не було й сліду близької бурі. Та перед його очима зароджувався інший світ, чимось одмінний від звичного. Невимовно тужно Пельрен споглядав незаймані верховини, снігові хребти, майже такі самі білі, як і завжди. Все це поволі оживало — як той люд.

Пілот ще не став до бою; він міцно стис штурвал. Щось починалося, чого він не розумів. Він увесь напружився, як звір перед стрибком, але все, що він бачив перед собою, було спокійне. Так, спокійне, та в цьому спокої чаїлася дивна могуть.

Нараз усе загострилося. Хребти й шпилі стали зненацька гострі; Пельрен відчув, що вони, мов корабельний ніс, крають пружний вітер. Далі вони нібито закружляли довкола нього й повернули, як ті величезні кораблі, готуючись до бою. А потім схопилося курище: воно летіло над снігами і маяло на вітрі, наче вітрило. Тоді, шукаючи, куди б, як доведеться, відступити, пілот озирнувся і сторопів: Кордільєри позаду зрушились.

— Тут мені й капець.

Попереду гостроверхий стрімчак, як той пробуджений вулкан, вергнув сніговою лавою. Тоді вибухнув ще один шпиль, трохи праворуч. I от закурились усі вершини: здавалось, їх підпалює одну по одній невидимий факельник. Зануртувало першим крутіжем повітря, і гори круг Пельрена захитались...

Нелюдська сутичка майже не залишає сліду: пілот уже не міг добре пригадати страшенну хвищу, яка закрутила його. Лише запам'яталося, як він завзято борсався в тому сірому полум'ї.

Він замислився.

«Циклон — ще нічого. Тут уже рятуєш свою шкуру. Але поки він ще не почався! Це перша зустріч!»

Здавалося, нині серед тисячі облич він зможе впізнати це люте обличчя, і все ж він уже забув його.

IV

Рів'єр дивився на Пельрена. За двадцять хвилин той вийде з машини і, притомлений, обважнілий, піде кудись із юрбою. Мабуть, він подумає: «Ху, та й натомився... Отак гарувати!» I скаже дружині: «А тут таки краще, ніж над Андами!» — або щось отаке... Проте він майже зрікся всього, за що так цупко тримаються люди; він оце дізнався, яка це все мізерія. Він прожив кілька годин по той бік декорацій, прожив, не знаючи, чи пощастить йому віднайти це місто з його вогнями, чи побачить іще раз друзів дитинства, нехай нудних, але таких любих — усі дрібні вади людські.

«У будь-якій юрбі, — думав Рів'єр, — є люди, котрі нічим не відрізняються від неї. Але вони вісники Чудесного й самі того не відають. Хіба що...»

Рів'єр побоювався деяких шанувальників авіації. Вони не розуміють святого змісту нелегкого пілотського ремесла; їхні захоплення спотворювали саму суть пригоди й принижували людей. Проте Пельрен мав благородну велич людини, якій відомо краще, ніж будь-кому, чого вартий наш світ, коли глянути на нього збоку, і тому грубувато відкидав їхню незграбну похвалу.

Рів'єр привітав його по-своєму:

— Як вам пощастило?

Йому подобалося, що Пельрен говорив про своє ремесло просто, говорив про польоти, мов той коваль про ковадло.

Пельрен, трохи не перепрошуючи, заходився пояснювати: «Відступати мені було нікуди». Та й ще він нічого не бачив: сніг засліплював зір. Але його врятували сім тисяч метрів. «Поки я долав гори, мені доводилося летіти нарівні з вершинами». А ще він сказав, що слід було б перемістити повітрозапірник гіроскопа, а то його заліплює снігом: «Бачте, береться кригою».

Далі інший повітряний вихор закрутив Пельрена, відкинув його вниз, до трьох тисяч метрів. I як тільки він не врізався в скелі! I тут він побачив, що летить уже над рівниною. «Дивлюсь, а навколо мене — погідне небо». Тієї миті йому здалося, що він вийшов з якоїсь печери.

— I в Мендосі буря?

— Ні. Коли я сів, небо геть чисте; безвітря. Та буря наступала мені на п'яти.

Він розповів про бурю, бо, мовляв, усе це була якась чудасія. Вершок бурі губився десь у високості, серед снігових хмар, але основа котилася рівниною, як чорна лава. Вона поглинала місто за містом. «Зроду не бачив чогось подібного...» I пілот замовк, охоплений якимось спогадом.

Рів'єр обернувся до інспектора:

— Це з Тихого океану циклон; нас попередили запізно. Однак такі циклони не перебираються через Анди...

Хто міг передбачити, що цього разу циклон посуне на схід...

Інспектор, який нічого не розумів тут, погодився з Рів'єром.

Інспектор обернувся до Пельрена, наче збираючись щось відповісти — у нього заходив ходором борлак. Але він промовчав і, ніби передумавши, знов почав дивитися перед собою з якоюсь сумовитою гідністю.

Свою зажуру інспектор возив із собою, немов багаж. Він прибув до Аргентини напередодні — його викликав Рів'єр у якійсь потребі і не знав, куди подіти свої здорові руки й свою інспекторську гідність. Він не мав права ні висловлювати захвату, ні фантазувати, ні відважувати дотепів: його посада давала змогу захоплюватися лише пунктуальністю. Він не мав права зажити якусь чарку з друзями, тикати на товаришів, не міг здобутися на каламбур хіба що скоїться якесь диво і він щасливим випадком зустрінеться на якомусь аеродромі з іншим інспектором.

«Важко бути суддею», — думав він.

Та й, щиро кажучи, він і не судив — лиш хитав головою. Спіткавшись із чимось, чого він не розумів — а він не розумів нічого — поволі хитав головою. Це бентежило тих, хто мав нечисте сумління, і змушувало їх стежити за обладнанням. Любити його не любили: інспектор створений не для любощів — він пише рапорти. Він зрікся думки подавати в рапортах якісь новації або технічні вдосконалення, зрікся відтоді, як Рів'єр написав: «Прохання до інспектора Робіно складати не поеми, а рапорти. Інспекторові Робіно краще б уживати свою обізнаність на те, щоб заохочувати службову запопадливість персоналу». I відтоді людські хиби стали йому хлібом щоденним. Він ганявся за хмільним механіком, і за начальником аеропорту, безсонним гультяєм, і за пілотом, який занадто хвацько приземлявся.

Рів'єр про нього казав: «Він не вельми розумний, тому нам дуже корисний». Правила, заведені Рів'єром, були для нього самого наслідком вивчення людей; Робіно ж тільки й знав, що вивчати правила.

— Робіно, — сказав йому якось Рів'єр, — у всіх випадках, коли літак вилітає з запізненням, ви повинні позбавляти винних премії за точність.

— А як затримка не з їхньої волі? Коли туман?

— I тоді, коли туман.

I Робіно аж запишався: маючи такого могутнього шефа, що не боїться навіть кривдити, він і сам може скористатися з цієї влади й бути несправедливим до людей.

— Ви звеліли вилітати о чверть на сьому, казав він потім начальникам аеродромів. — Ми не можемо виплатити вам премії.

— Але ж, пане Робіно, о пів на шосту і за десять кроків нічогісінько не було видно.

— Правило є правило.

— Але ж, пане Робіно, не можемо ж ми розвіяти туман!

Та Робіно напускав на себе таємничість і мовчав. Він представляв дирекцію. З усіх цих попихачів він один розумів, що, караючи людей, можна поліпшити погоду.

«Він, власне, й не думає, — казав про нього Рів'єр, — тому й не може думати неправильно».

Пілот, що пошкодив машину, позбувався премії за безаварійні польоти.

— А що, як пілот зазнає аварії над лісом? — питав Робіно.

— Байдуже, хоча б і над лісом.

I Робіно тримався цієї вказівки.

— Шкода, — казав він пілотам, тішачись своїми словами, — шкода, що й казати, безмірна, але намагайтесь зазнати аварії не над лісом.

— Але, пане Робіно, це ж від нас не залежить!

— Таке правило.

«Правила, — думав Рів'єр, — нагадують релігійні обряди: вони здаються безглуздими, але вони виховують людей». Рів'єрові було байдуже, чи справедливий він в очах людей, чи несправедливий. Можливо, слова «справедливість» і «несправедливість» для нього, власне, не мали ніякого глузду. У маленьких містечках жителі крутяться ввечері біля альтанки, де грає музика; Рів'єр думав: «Який сенс говорити про справедливість чи несправедливість щодо них: вони, власне, поки що й не існують». Людина була для нього чистісіньким воском, з якого треба було щось виліпити. В цю матерію треба вдмухнути живого духа, дати їй волю. Своєю твердістю він хотів не приневолювати людей, а допомогти їм перевершити самих себе. Караючи їх за кожне запізнення, він чинив несправедливо — але тим самим він спрямовував волю людей, їхні помисли на одне: щоб на кожному аеродромі літаки злітали без запізнення; він створював цю волю. Не даючи людям радіти нельотній погоді, як можливості перепочити, він змушував їх напружено чекати тієї хвилини, коли вигодиниться; і кожен — бодай навіть останній чорнороб — у душі сприймав це чекання як щось принизливе. I вони намагались використати першу ж тріщину в небесному панцирі. «На півночі — вікно. В дорогу!» Завдяки Рів'єрові на всій лінії в п'ятнадцять тисяч кілометрів панував культ своєчасної доставки пошти.

Рів'єр казав іноді:

— Ці люди щасливі: вони люблять своє діло, і люблять тому, що я невблаганний.

Може, він і варив воду з людей, але й давав їм величезну радість. «Треба їх примусити жити в постійній напрузі, — міркував Рів'єр, життям, яке їм завдає мук і радощів: це і є правдиве життя».

Коли машина в'їхала на вулицю міста, Рів'єр звелів підвезти його до контори компанії. Зоставшись віч-на-віч із Пельреном, Рів'єр поглянув на нього й заговорив.

V

Того вечора Робіно пойняла туга. Перед лицем Пельрена-звитяжця він оце відкрив, яке сіре було його животіння. Відкрив, що він, Робіно, попри своє звання інспектора, попри свою владу вартий був менше, ніж цей виснажений чоловік, — заплющивши очі, той з чорними від мастила руками забився в куток машини. Вперше Робіно відчув захват і потребу висловити це почуття. А найбільше — потребу в дружбі. Він утомився від мандрів, від щоденних невдач, він навіть відчув себе трохи смішним. Того вечора, перевіряючи склад із пальним, він геть заплутався в цифрах, і той самий комірник, котрого він хотів піймати на гарячому, змилувався над ним і закінчив за нього підрахунки. Навіть більше, заявивши, що мастильна помпа типу Б-6 встановлена неправильно, він переплутав її з мастильною помпою типу Б-4, і підступні механіки дали йому цілих двадцять хвилин таврувати ганьбою «невігластво, яке годі виправдати» — його власне невігластво.

Та він ще боявся номеру в готелі. Повсюди, від Тулузи до Буенос-Айреса, він ішов після роботи до свого незмінного номера. Свідомий своїх нелегких таємниць, він замикався на ключ, діставав з валізи стіс паперу, поволі виводив слово «Рапорт» і, написавши кілька рядків, шматував папір. Він палко мріяв урятувати компанію від великої небезпеки. Але компанії жодна небезпека не загрожувала. Досі йому тільки й пощастило врятувати, що втулку гвинта, пошкодженого іржею. Спроквола возячи пучкою по цій іржі, він похмуро дивився на начальника аеродрому, який стояв перед ним; той відповів: «Зверніться на стартовий пункт, звідки літак оце прибув...» Робіно уже сумнівався в серйозності своєї ролі.

Щоб прихилити до себе Пельрена, він наважився запропонувати:

— Може, пообідаємо разом? Хотілося б трохи побалакати... Мій обов'язок не такий уже й легкий... — Але, щоб не принизитись перед Пельреном, одразу ж виправдався: — На мене покладено таку відповідальність!

Підлеглі не любили втаємничувати Робіно в своє особисте життя. Кожен гадав: «Поки що він нічого не знайшов до свого рапорту, але як зголодніє, то з'їсть мене».

Того вечора, одначе, той думав про свої прикрощі: насправді він таємно страждав на докучливу екзему, і йому хотілось оце розповісти про неї, щоб його пожаліли: не зазнавши втіхи в гордощах, він шукав її в сумирності. У Франції Робіно мав коханку: вертаючись, він розповідав їй про свої інспекційні мандри — це була його манера принаджувати, — але знав, що до нього вона байдужа, і сьогодні хотів поговорити про неї.

— То пообідаємо разом? Пельрен великодушно погодився.

VI

Службовці куняли над столами в буенос-айреській конторі, коли ввійшов Рів'єр. У своєму незмінному пальті, він, як завжди, скидався на вічного мандрівника і майже не звертав на себе уваги — такий був маленький, непоказний, так пасували до будь-якої обстановки його сивий чуб і невиразне вбрання. Та люди нараз стали запопадливі. Заметушилися секретарі, кинувся гортати останні папери завідувач контори, заклацали друкарські машинки.

Телефоніст увімкнув апарат і заходився щось записувати до грубої книги реєстрації телеграм.

Рів'єр сів і почав читати.

Чилійський пройшов випробування: перед Рів'єром проходили події успішного дня, коли все залагоджується саме по собі, коли донесення, які, урадувані, надсилають один по одному аеропорти, стають скупими зведеннями перемог. Патагонський поштовий також ішов швидко вперед; навіть випереджав розклад: вітри гнали з півдня на північ величезну ходову хвилю.

— Дайте метеозведення.

Кожен аеропорт хвалився погідною годиною, прозорим небом, добрим вітром. Америку огортав золотавий вечір. Рів'єр тішився з такої ретельної природи. Десь посеред ночі вів битву патагонський поштовий, але в нього все заповідалося на перемогу.

Рів'єр відсунув зошит.

— Гаразд.

I вийшов з контори глянути, як працюють люди — нічна варта, яка стежить десь за півсвітом.

Коло відчиненого вікна він зупинився — і збагнув ніч, цю ніч, яка взяла Буенос-Айрес, цілу Америку під своє розлоге склепіння. Він не дивувався цьому відчуттю величі. Небо Сантьяго — небо чужої країни; та літак іде до Сантьяго, люди по всій лінії, від краю до краю, живуть під однією незглибною банею. Ось летить зараз інший поштовий літак, той, чий голос ловлять навушники радистів; патагонські рибалки бачать, як сяють його бортові вогні. Неспокій за літак у польоті давить не тільки на плечі Рів'єрові: зачувши над собою гул, столиці й провінційні містечка спізнають ту саму тривогу.

Радіючи, що ніч така погідна, він згадав інші ночі, коли здавалося, ніби літак западає в хаос і врятувати його неймовірно важко... В такі ночі буенос-айреська радіостанція чує, як крізь скаргу літака проривається стугоніння бур: за глухою породою губиться золота жила музичної хвилі. I яка скорбота бринить у мінорній пісні літака, що сліпою стрілою поривається назустріч нічним небезпекам!

«У ніч свого чергування інспектор має сидіти в конторі», — подумав Рів'єр.

— Знайдіть Робіно!

Робіно саме намагався прихилити до себе пілота. В готелі він розкрив перед Пельреном свою валізу: поступово вийшла наяв та всяка всячина, що зближує інспекторів з іншими людьми: кілька без смаку пошитих сорочок, туалетне причандалля, фото худорлявої жінки — інспектор пришпилив карточку на стіну. Так він сумирно признавався Пельренові в своїх потребах, уподобаннях, прикрощах. Викладаючи перед пілотом той убогий скарб, він показував свої злидні. Свою моральну екзему. Він показував свою в'язницю.

Але й Робіно, як усі люди, мав у житті відраду. Дуже обережно він добув аж із дна валізки невеликий, добре зав'язаний ворочок. Довго поплескував його, не говорячи ні слова. Потім нарешті розтулив руки:

— Я привіз його з Сахари...

Інспектор аж зашарівся від такого зізнання. Його доймали прикрощі: одружився він нещасливо, не жив, а животів і тільки й мав утіхи, що дрібні чорні крем'яшки: вони відкривали перед ним двері у світ таємниць.

— Отакі-от попадаються і в Бразилії, — сказав він і зашарівся ще густіше.

Пельрен поплескав по плечу цього інспектора, який схилився над легендарною Атлантидою.

Дещо збентежений, Пельрен запитав:

— Як вам геологія?

— Я кохаюсь у ній.

У всьому світі до нього було м'яке лише каміння.

Робіно покликали до контори, він посмутнів, але гідності своєї не втратив.

— Доведеться піти, пан Рів'єр вимагає мене в якійсь важливій справі.

Коли Робіно ввійшов до кабінету, Рів'єр уже про нього й забув. Він думав, стоячи перед стінною картою, де червоним було позначено мережу авіаліній компанії. Інспектор чекав його вказівок. По довгих хвилинах мовчанки Рів'єр, не обертаючи голови, спитав:

— Що ви думаєте про цю карту, Робіно? Прокидаючись від задуми, Рів'єр пропонував іноді своїм підлеглим отакі-от ребуси.

— Це карта, пане директоре...

Сказати по правді, інспектор нічого про неї не думав; він суворо втупився в карту і відчув, що інспектував зразу Європу й Америку. А Рів'єр, проте, думав далі: «Лице цієї мережі гарне, але грізне. Врода, що коштувала нам багатьох людей — молодих людей. На цьому лиці горда гідність добре зробленої речі; але скільки ще проблем ставить вона перед нами!» Найважливіше для Рів'єра, одначе, була мета.

Робіно досі ще стояв поруч, роздивляючись карту; він помалу очутився. Від Рів'єра не сподівався співчуття.

Якось він спробував поскаржитися Рів'єрові на свою безглузду болячку, яка псувала йому життя; але той відповів кпином:

— Екзема заважає вам спати, отож вона стимул для дії.

У цьому Рів'єровому жарті було багато слушності. Він запевняв:

— Коли безсоння породжує в музиканта гарні твори — то це гарне безсоння!

Якось він показав на Леру:

— Гляньте, яка гарна потворність: вона жене кохання геть...

Очевидно, всім тим високим, що жило в Леру, він завдячував недолі, яка звела його життя до самої роботи.

— Ви дуже близькі з Пельреном?

— Гм...

— Я не докоряю вам.

Рів'єр обернувся і, похнюпившись, почав ходити по кімнаті дрібними кроками, тягнучи за собою Робіно. На вустах у нього грала смутна посмішка, якої Робіно не зрозумів.

— Тільки... Тільки пам'ятайте, що ви — начальник.

— Авжеж, — сказав Робіно.

Рів'єр подумав, що так щоночі зав'язується в небі вузлик нової драми. Послабиться воля людей — і поразка; а попереду, мабуть, важкі змагання.

— Ви не повинні виходити з ролі начальника. — Рів'єр ніби зважував кожне слово: — Можливо, найближчої ночі ви пошлете цього пілота в небезпечний рейс; він має слухатися вас.

— Авжеж...

— У ваших руках, сказати б так, доля людей, і ці люди цінніші за вас... — Він нібито вагався: — Так, це важливо.

Рів'єр досі ходив дрібними кроками, якусь хвилинку він помовчав.

— Якщо вони слухаються вас із дружби — то ви їх ошукуєте. Бо ви не маєте права вимагати від людей жертви.

— Якщо вони сподіваються, що ваша дружба позбавить їх важкої праці, то ви знов-таки їх ошукуєте: вони повинні слухатися в будь-якому разі. Сідайте.

Рів'єр лагідно підштовхнув Робіно до свого столу.

— Я хочу нагадати про ваш обов'язок, Робіно. Якщо ви втомилися, то не в цих людей шукати вам підтримки. Ви начальник. Ваша слабкість смішна. Пишіть.

— Я...

— Пишіть: «Інспектор Робіно накладає на Пельрена таку-то кару за такий-то вчинок». Учинок знайдете самі!

— Пане директоре!

— Виконуйте, Робіно. Чиніть так, начебто ви зрозуміли. Любіть підлеглих. Але не кажіть їм про це.

Віднині Робіно з новим завзяттям вимагатиме, щоб на втулках не було іржі.

Один аеродром на лінії повідомив по радіо: «Показався літак. Пілот дає сигнал: «Щось скоїлося з мотором. Іду на посадку».

Отже, півгодини втрачено. Рів'єр розгнівався: так буває, коли зненацька зупиняється швидкий поїзд і — хвилини починають збігати даремно, уже не віддаючи своєї частки подоланих просторів. Велика стрілка дзиґарів відлічувала зараз мертвий простір... А скільки подій могло б уміститися в цей розхил циркуля!

Бажаючи скоротити обтяжливе чекання, Рів'єр вийшов надвір, і ніч здалася йому порожньою, немов театр без актора. «I така ніч пропадає марно!» Сердито дивився він на погідне небо, зорями всіяне, на ці божественні сигнальні вогні, на місяць — дивився, як марнується золото такої ночі.

Та як тільки літак злетів, ніч знову стала для Рів'єра бентежно прекрасна. Вона несла в своєму лоні життя. Про це життя і потурбується Рів'єр.

— Запитайте екіпаж, яка в них погода?

Змигнулося десять секунд.

— Чудова.

Пішли назви міст, над якими пролітав літак, і для Рів'єра це були фортеці, здобуті боєм.

VII

Через годину бортрадист літака з Патагонії відчув легенький поштовх, ніби хтось підвів його за плечі. Він роззирнувся довкола — важке хмаровиння пригасило зорі. Він нахилився вниз, до землі, шукаючи вогники сіл, подібні до принишклих у траві блищаків, але ніщо в тій чорній траві не блимало.

Він тоскно подумав, що заповідається важка ніч: наступ, відступ, завойовані території, які доводиться повернути ворогові. Він не розумів пілотової тактики, йому здавалося, що вони невдовзі вженуться в товщу ночі, як у мур.

Тепер він помітив попереду, на обрії, якісь невиразні зблиски, наче заграву над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.

Перші вихори далекої бурі докотились до літака. Метал тихо гойднувся цілою своєю масою, навис вагою над тілом радиста, потім ніби розчинився, розтанув, і якусь хвилину радист плив сам у чорній пітьмі. Тоді він учепився обіруч у крицеві лонжерони.

У всьому світі радист бачив тільки червону лампочку, яка освітлювала кабіну, і здригнувся, уявивши, як він спускається в саме серце ночі, під захистом лише шахтарської лампочки. Він не зважився турбувати пілота питаннями. Стиснувши рукою крицю, похилившись уперед до Фаб'єна, він дивився у його чорну потилицю.

У кволому світлі виднілися голова, нерухомі плечі. Здорове темне тіло трохи схилилось ліворуч; обернене до бурі лице обмивалося, напевне, зірницями. Але радист не бачив цього. Усі почуття, які перебігали на спрямованому до бурі обличчі — гримаса досади, воля, гнів, — усі сигнали, якими бліде пілотове обличчя обмінювалося з короткими спалахами грозових вогнів, це було для радиста незбагненним.

Він угадував, проте, могуть, яка зачаїлася в самій нерухомості цієї темної постаті. Він захоплювався могуттю, яка нездоланно поривала його назустріч бурі, але й боронила його. Він знав, що руки, стиснуті на штурвалі уже пригнули бурю, мов карк звірові, а дужі, поки що нерухомо застиглі рамена зберігають величезний запас снаги.

Радист подумав, що зрештою вся відповідальність лягає на пілота. I ніби вмостившись на спині коня, що летить учвал в обійми пожежі, радист із насолодою відчув матеріальну, ваговиту, міцну силу, яка струмувала з цієї непорушно завмерлої попереду чорної постаті.

Ліворуч, як маяк із миготливим вогнем, кволо спалахувало нове вогнище.

Радист хотів був торкнутися Фаб'єнового плеча, попередити його, але пілот уже поволі повертав голову і якусь мить дивився в лице новому ворогові; потім, знов повільно, він прибрав попередньої постави; все ті самі нерухомі плечі, та сама притиснута до шкіряної спинки потилиця.

VIII

Рів'єр вийшов на вулицю. Йому кортіло трохи пройтися, кортіло притлумити неспокій, який знову огорнув його. Він, чиє життя завжди було присвячене тільки дії, дії, пройнятій драматизмом, здивовано відчув, як ця драма поступається місцем якійсь іншій, його особистій драмі. Він подумав — життя мешканців у маленьких містечках, на перший погляд, тихе, життя, що крутиться довкола музичних раковин, іноді теж таїть у собі важкі драми: хвороба, кохання, смерть і, можливо... Власне, хвороба багато чого його навчила. «Ніби відчинились якісь нові вікна», — думав він.

Згодом, десь об одинадцятій вечора, Рів'єр подався назад, до контори. Неквапно пробирався він між людьми, які юрмилися біля входу до кінотеатрів. Він звів очі до зір, які сяяли над тісною вуличкою і, відступаючи перед вогнями реклам, танули в небі. «Сьогодні в польоті два поштових. Сьогодні ввечері я відповідаю за все небо. Далека зоря подає мені знак. Вона шукає мене в натовпі. Вона знайшла мене. Ось чому я почуваю себе якимось чужим, самотнім».

Згадалася музична фраза — кілька нот із сонати, яку він слухав учора в колі друзів. Друзі музики не зрозуміли.

— Таке мистецтво наганяє нудоту. I на вас також, тільки ви не хочете в цьому признатися.

— Можливо, — відказав він.

Як і зараз, він тоді відчув себе самотнім, але відразу ж зрозумів, як збагачує його така самотність. Музика несла йому вість — йому одному серед, усіх цих недалеких людей. Щиро звіряла вона свою таємницю, як знак, що його подає зоря. Через голови стількох людей вона говорила з ним мовою, йому одному зрозумілою.

На хідниках Рів'єра штовхали. Він думав: «Чи варто сердитись? Я — як людина, в котрої хвора дитина; вона простує в юрбі і несе в душі велику німоту свого дому».

Рів'єр дивився на людей. Він намагався розпізнати тих, хто любовно зберігає в душі своє відкриття або своє кохання. Він думав про те, які самотні доглядачі маяків.

Рів'єрові була приємна тиша в конторі. Повільно йшов він кімнатами, і його кроки відлунювались у порожньому приміщенні. Друкарські машинки спали під чохлами. За замкнутими дверцятами величезних шаф лежали рівні ряди канцелярських течок. Десять років досвіду й праці! Йому привиділось: він ходить підвалами банку, навколо зібрано незліченні скарби. Він думав про те, що кожна з його відомостей нагромадила в собі щось дорожче від золота — живу силу, хоча й заснулу, як золото в банкових коморах.

В одній кімнаті він зустріне тут єдину людину на ногах — чергового секретаря. Той працює, щоб тривало життя, щоб тривали зусилля людської волі, щоб ніколи й ніде від Тулузи до Буенос-Айреса не порвався ланцюг.

«I людина ця навіть не здогадується про власну велич».

Десь ведуть зараз боротьбу поштові літаки. Нічний політ триває довго, ніби хвороба. Коло літака треба чергувати, як біля постелі хворого. Треба допомагати людям, які руками, колінами, грудьми зустрічають нічний морок, б'ються з ним лице в лице і для котрих не існує — в цілому світі не існує нічого, крім хистких, невидимих стихій. Силою власних рук, наосліп, мають вони вирвати себе з цих стихій, ніби з морських глибин. Як страшно може іноді пролунати визнання: «Щоб побачити свої руки, мені довелося їх освітити...» У червоному світлі виступає лише оксамит рук, ніби кинутих до ванночки з проявником. Це все, що залишається од всесвіту, і це треба врятувати.

Рів'єр штовхнув двері, які вели до відділу експлуатації. Відкидаючи в куток ясну пляму, в кімнаті горіла єдина лампочка. Клацання друкарської машинки надавало тиші якогось особливого змісту, але не порушувало її. Вряди-годи бринів у повітрі телефонний дзвінок: черговий секретар підводився зі свого місця і йшов назустріч цьому кличеві, наполегливому й журному. Він брав трубку, і невиразна тривога зникала; в заснованому тінню кутку починалася тиха розмова. Потім людина байдуже поверталася до столу; вираз дрімотної самотності, що застигла у неї на лиці, ховав невідому таємницю. В години, коли два поштових перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, знадвору, з ночі, несе в собі погрозу. Рів'єр подумав про телеграму, яка раптово спадає на родину за вечерею, коли протягом безконечно довгих секунд обличчя батька, котрий прочитав телеграму, ще не виказує своєї страшної таємниці. Лише пробігає по виду легка хвиля — така спокійна, не схожа на крик пробі... I щоразу в приглушеному телефонному дзвінку Рів'єрові чулося глухе відлуння цього крику. Самотність сповільнила рухи чергового, робила його подібним до плавця, який борсається в хвилях. Коли він повертався з темного кутка до своєї лампи, здавалося, що плавець випірнув з пучини, і щоразу у руках людини Рів'єрові ввижався важкий тягар таємниці.

— Сидіть. Я підійду.

Рів'єр зняв трубку і почув гудіння нічного світу.

— Говорить Рів'єр.

Невиразний шерех, потім голос:

— З'єдную вас із радіостанцією.

Знову шерех, лускіт перемкнутих контактів; потім інший голос:

— Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.

Рів'єр записував, киваючи головою:

— Так... так...

Нічого істотного. Звичайні службові зведення. З Ріо-де-Жанейро вимагали пояснень, Монтевідео говорив про погоду, а Мендоса — про технічне обладнання. Звичні, знайомі звуки.

— А літаки?

— Буря. Літаків не чуємо.

«Тут ясна зоряна ніч, — подумав Рів'єр, — а радисти вже вловили в ній подих далеких бур».

— До побачення.

Рів'єр підвівся. До нього підійшов секретар.

— Папери на підпис, пане директоре...

— Гаразд.

Рів'єр нараз відчув прихильність до товариша по роботі, і на якого теж звалено тягар цієї ночі. «Ми разом ведемо бій, — думав Рів'єр. А він так ніколи й не взнає, як міцно зв'язує нас це нічне чергування».

IX

Зайшовши з пакою паперів до свого кабінету, Рів'єр відчув той гострий біль у правому боці, що вже кілька тижнів не давав йому спокою.

«Кепська річ».

На мить він прихилився до стіни.

«Яке безглуздя!»

Він добрався до крісла.

I знов — укотре вже — він, старий лев, відчув на собі пута, і глибокий сум пойняв його.

«Скільки праці — і прийти до такого підсумку! Мені за п'ятдесят. Піввіку виповнював я своє життя ущерть, створював самого себе, змагався, змінював перебіг подій, і от що цікавить мене тепер, от що сповнює мене, от що витісняє всю решту світу. Яке безглуздя!»

Він витер піт, зачекав, поки біль попустить йому, і взявся до роботи.

Повільно перегортав папери.

«Під час розбирання мотора 301 у Буенос-Айресі зауважено... Суворо покарати винуватця».

Він підписав.

«На стартовому майданчику Флоріанополіса всупереч інструкціям...»

Він підписав.

«Дисциплінарним порядком замінити начальника аеродрому Рішара, який...»

Він підписав.

Біль у боці принишк, але не минав; він турбував Рів'єра як щось нове, надаючи життю нового сенсу, і змушував його думати про самого себе — думати гірко:

«Справедливий я чи несправедливий? Не знаю. Я караю — кількість аварій меншає. Відповідальність за аварії лежить не на людині, а на якійсь безобличній силі, й опанувати цю силу можна лише тоді, коли тримаєш людей у руках. Якби я був завжди справедливий, кожен би нічний політ обертався в гру зі смертю».

Рів'єра нараз огорнула втома: нелегко, ох, нелегко було правити своє.

Він подумав: «Як добре було б пожаліти людей...»

Поглинутий думками, він досі ще гортає папери.

«...щодо Робле, то від сьогодні він не числиться в складі нашого персоналу».

Рів'єр згадав старого Робле, згадав учорашню розмову.

— Наука. Це буде наука для інших.

— Але ж, пане... Пане... Це ж трапилося один тільки раз! Один-єдиний! А я ж працюю все життя!

— Це буде добра наука!

— Але ж, пане!.. Погляньте, пане!..

Потріпаний гаманець, у ньому — старий клапоть газети: молодого Робле знято біля літака. Рів'єр бачить, як тремтить у старечих руках наївне свідоцтво колишньої слави...

— Це було тисяча дев'ятсот дев'ятого, пане... Це ж я склав першого в Аргентині літака! Я в авіації — з дев'ятсот дев'ятого року. Двадцять років, пане! I як ви тільки можете казати... А молоді!.. Вони сміятимуться з мене в цеху... Ох, як вони сміятимуться!

— Це справи не торкається.

— А мої діти, пане! У мене діти...

— Я вам уже сказав: ви дістанете місце підсобного робітника.

— Але моя гідність, пане, моя гідність! Подумайте, пане, двадцять років у авіації, так багато працював — і раптом...

— Місце підсобного робітника.

— Я відмовляюсь, пане, відмовляюсь! Старечі руки тремтять, і Рів'єр намагається не дивитися на ці зморшкуваті, зашкарублі, такі прекрасні руки.

— Місце підсобного робітника.

— Ні, пане, ні!.. Я хочу вам сказати...

— Можете йти.

«Я прогнав так жорстоко не його, — думає Рів'єр. — Я прогнав зло, за яке він, можливо, і не відповідає, але знаряддям якого став.

Бо обставинами треба керувати — і вони скоряються, і ти твориш. Та й людей створюєш. Або звільняєш їх, якщо вони — знаряддя зла».

«Я хочу вам сказати...»

Що хотів йому сказати цей бідолашний дід? Що в нього на схилі літ забирають єдину радість? Що йому любий сам стук інструментів по металу літака? Що його життя втратить високу поезію? А потім... що треба ж якось жити?

«Я дуже втомився, — думав Рів'єр. У ньому піднімався якийсь лагідний пал. Він постукав у папір, подумав: — Я так любив обличчя цього старого...» Він знову побачив руки діда, ніби згадав, як вони кволо здригнулись, наче їхні пальці хотіли міцно сплестися. «Досить було сказати: «Гаразд, гаразд, залишайтеся», — і по старих руках пробігла б хвиля радості», — марив Рів'єр, і ця радість, про яку сказало б не обличчя, сказали б старі робочі руки, — ця радість була б для Рів'єра найпрекраснішою радістю у світі.

«Роздерти папір?..» Родина старого, його повернення ввечері додому — і оця скромна гордість:

— То, значить, тебе залишають?

— Ще б пак! Ще б пак! Це ж я склав першого в Аргентині літака!

I молодь у цеху не буде більше сміятися, і до старого знову ставитимуться шанобливо...

«Подерти?»

Задзвонив телефон. Рів'єр узяв трубку.

Довге мовчання. Потім відголоски, лунка глибина, якої людським голосам надають простір і вітер. Нарешті з трубки почулося:

— Говорить аеродром. Хто біля апарата?

— Рів'єр.

— Пане директоре, шістсот п'ятдесятому наказано рушати.

— Добре.

— Нарешті все гаразд. Але довелося останньої миті лагодити проводку: були пошкоджені контакти.

— Добре. Хто монтував освітлення?

— Ми перевіримо. Якщо дозволите, вживемо суворих заходів: несправність освітлення на борту — річ дуже небезпечна!

Рів'єр подумав: «Якщо не викорінювати зла, не викорінювати його щоразу, як з ним здибаєшся, тоді під час польоту гасне світло. Знати знаряддя зла і не боротися зі злом — злочин. Ні, Робле мусить піти».

Секретар нічого не бачив. Він досі ще клацав на машинці.

— Що ви друкуєте?

— Двотижневий звіт.

— Чому він досі не готовий?

— Я...

— Доведеться перевірити.

«Дивно бачити, як беруть гору випадкові обставини, як виступає наяв величезна темна сила, та сама, що рушить безкраї праліси, та сама, що росте, шириться, кипить у ключ повсюди, де тільки затівається велике діло». Рів'єрові подумалось — під натиском тонких ліан падають гігантські храми.

«Велике діло...»

Рів'єр спробував переконати самого себе.

«Ці люди... Я люблю їх. Я борюся не з ними, а з тим злом, що діє через них...»

Його серце билося коротко, часто, болісно.

«Я не знаю, чи добре те, що я роблю. Не знаю точної ціни ні людському життю, ні справедливості, ні горю. Не знаю гаразд, чого варта тремтяча рука. I яка ціна жалю й ласці...»

Він марив наяву:

«Життя сповнене протиріч... Кожний виплутується з них, як може... Але завоювати права на вічність, але творити — в обмін на свою тлінну плоть...»

Трохи подумавши, Рів'єр зателефонував.

— Перекажіть пілотові європейського поштового: хай зайде до мене перед вильотом.

I подумав:

«Не можна допустити, щоб цей поштовий знову йшов в обхід. Якщо я не струсну як слід своїх людей, вони ніколи не позбудуться страху перед ніччю».

X

Дружина пілота, пробуджена телефонним дзвінком, глянула на чоловіка, подумала:

«Хай ще трохи поспить».

Вона милувалась на його могутні голі груди; він був наче красень корабель.

Він спав у своїй мирній постелі, наче в гавані, і, аби ніщо не турбувало його сну, вона розпростувала пальцем згортки, наче проганяючи тіні, ніби розгладжуючи легкі брижі й заспокоюючи постіль; так доторк божества приборкує море.

Вона встала, розчинила вікно, підставляючи лице вітрові. З вікна відкривався весь Буенос-Айрес. У сусідньому будинку танцювали; вітер доносив уривки мелодій — була година розваги й відпочинку. Місто сховало людей у свої сто тисяч фортець; кругом усе дихало спокоєм і певністю: але жінці здавалося, що ось-ось пролунає клич: «До зброї!» — і на той клич відгукнеться одна-єдина людина, її чоловік. Він досі ще спав, але то був неспокійний сон військових резервів, що їх невдовзі кинуть у бій. Дрімотне місто не боронило його; жалюгідними здадуться пілотові міські вогні, коли він, молодий бог, злетить над їхнім порохом. Дружина дивилась на дужі долоні, що їм за годину буде вручено долю європейського поштового, відповідальність за щось велике, схоже на долю цілого міста. I в її серце закрався неспокій. Цю людину — єдину серед мільйонів призначено для незвичайної офіри. Їй стало тоскно. Він піде, вислизне від її ніжності. Вона леліяла, пестила, берегла його не для себе, а для сьогоднішньої ночі, і ця ніч зараз візьме його — для битв, для тривог, для перемог, про які вона нічого не знатиме. Їй пощастило на короткий час приручити ці ніжні руки, але вона лише невиразно уявила собі їхнє справжнє призначення. Вона знала усмішку цієї людини, знала чуйність закоханого; але вона не знала, як божественно гнівен бував він, опинившись у серці бурі. Вона оповивала його ніжними путами кохання, музики, квітів; але в час відльоту він незмінно скидав ці пута і, певне, нітрохи за цим не шкодував. Він розплющив очі:

— Котра година?

— Північ.

— Яка погода?

— Не знаю...

Він підвівся. Потягаючись, повільно підійшов до вікна.

— Сьогодні я, мабуть, не змерзну. А який напрямок вітру?

— Ти так питаєш, ніби я щось у цьому тямлю...

Він нагнувся.

— Південний. Чудово! Такий вітер не зміниться принаймні до Бразилії.

Він побачив місяць і відчув себе багатим. Потім перевів погляд униз, на місто.

Місто не було зараз для нього ні пожаданим, ні світлим, ні теплим. Він уже бачив, як розсіюється за вітром марний порох вогнів великого міста.

— Про що ти думаєш?

Він думав, що біля Порто-Алегре може бути туман.

— У мене своя тактика. Я знаю, як його обійти.

Він досі ще дивився у вікно і глибоко дихав, ніби голий плавець перед стрибком у море.

— Ти наче не дуже й сумуєш... На скільки днів ти летиш?

— Днів на вісім, на десять.

Він точно не знає. I нащо сумувати?.. Рівнини, гори, міста — він вирішує їх скоряти. Він вільний птах. Не мине й години — він триматиме в руках увесь Буенос-Айрес, а потім відкине його назад.

Він усміхнувся.

— Це місто... Скоро я буду далеко! Добре летіти вночі! Повернеш на південь, даси газу, і за десять секунд увесь краєвид уже перекинуто й ти летиш на північ. I місто під тобою, як морське дно.

Вона подумала, як багато чого треба зректися, аби щось завоювати.

— Ти не любиш своєї домівки?

— Люблю...

Але дружина знала: він уже далеко від неї. Його широкі рамена уже розсувають небосхил.

Вона показала йому на небо.

— Поглянь, що за погода! Твоя дорога вистелена зорями.

Він засміявся.

— Так.

Поклавши руку йому на рамено, вона схвильовано відчула прохолоду його шкіри. I це тіло наражається на небезпеку!..

— Я знаю, ти дужий. Але будь розважливий.

— Авжеж, я розважливий... I знов засміявся.

Він почав одягатися. Вирушаючи на своє свято, він убирався в найгрубіші тканини, в найважчу шкіру; він одягався, наче селянин. I що важчий він ставав, то більше вона милувалась на нього. Помогла застебнути паса, натягти чоботи.

— Ці чоботи муляють.

— Ось інші.

— Знайди-но шнура — прив'язати запасний ліхтарик.

Вона оглянула чоловіка, востаннє перевірила його обладунок. Усе припасовано як слід.

— Який ти гарний!

Помітила, як він дбайливо зачісувався.

— Це для зірок?

— Це — щоб не почуватися старим.

— Я ревную...

Він знов засміявся, обійняв її, пригорнув до своєї важкої одежі. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, усміхаючись, поклав на ліжко:

— Спи!

Причинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед юрби, що й пізнати її в пітьмі було годі, ступив свій перший крок до завоювання ночі.

Дружина зосталася сама. Сумно дивилась вона на квіти, на книжки — на все те ніжне, м'яке, що для нього було лише морським дном.

XI

Його зустрічає Рів'єр.

— В останньому рейсі ви утнули штуку. Пішли в обхід. А метеозведення було прекрасне, ви могли вільно пройти навпростець. Злякалися?

Застуканий пілот мовчить, повільно витирає долоні. Потім зводить голову і дивиться Рів'єрові в живі очі:

— Так.

У глибині душі Рів'єрові шкода цього сміливого хлопця, котрий нараз відчув страх. Пілот виправдовується:

— Я більше нічого не бачив. Звичайно, радіо повідомило, це так... Можливо, далі... Але бортовий вогонь майже зник, я навіть не бачив власних рук. Хотів увімкнути головну фару хоч крило вгледіти, — така сама пітьма. Здалося, ніби я на дні величезної ями і з неї не вибратися. А тут ще мотор став давати перебої...

— Ні.

— Ні?

— Ні. Ми його потім оглянули. З Мотором усе гаразд. Але варто злякатися — і відразу здається, що мотор дає перебої.

— Та і як тут було не злякатися! На мене тисли гори. Я хотів набрати висоти — попав у завихрення. Ви самі знаєте, коли й так нічого не бачиш — та ще завихрення... Замість піднятися, я втратив сто метрів. I вже не бачив ні гіроскопа, ні приладів. I стало здаватися, що мотор не тягне, що він перегрівся, що тиск мастила... I все це в пітьмі. Як хвороба... Ну й зрадів я, коли побачив освітлене місто!

— Ваша уява надто буйна. Ідіть.

I пілот виходить.

Рів'єр глибше вмощується в крісло, проводить рукою по сивому чубові.

«Це найвідважніший з моїх людей. Він тримався того вечора прекрасно. Але я врятую його від страху...»

I знов, як хвилева кволість, повстала спокуса.

«Щоб тебе любили, досить пожаліти людей. Я нікого не жалію — або приховую свою жалість. А добре було б оточити себе приязню, теплотою! Лікареві це доступно. А я керую перебігом подій. Я маю гартувати людей, щоб і вони керували перебігом подій. Ввечері в кабінеті перед стосом подорожніх паперів надто гостро відчуваєш цей неписаний закон. Варто тільки послабити увагу, дати змогу твердо впорядкованим подіям знов попливти за течією і відразу ж, як від чарів, починаються аварії. Ніби моя воля — тільки вона одна — не дає літакові розбитися, не дає бурі затримати його в дорозі. Іноді сам дивуєшся на свою владу».

Він міркує собі далі:

«Тут нема, либонь, нічого дивного. Так садівник день у день порається на своєму газоні... Споконвіку виношує в собі земля дикий праліс; але тягар простої людської руки повергає його назад у землю».

Він думає про пілота:

«Я рятую його від страху. Я нападаюся не на нього, а на те темне, чіпке, що паралізує людей перед невідомим. Почни його слухати, жаліти, брати поважно його страхи — і він повірить, що й справді побував у якійсь загадковій країні: та саме таємниці — тільки її — він і боїться; треба, щоб не зосталося ніякої таємниці. Треба, аби люди опускались у цей похмурий колодязь, потім вибиралися з нього й казали, що не спіткали там нічого загадкового. Треба, щоб ця людина дісталася до самого серця, в найпотаємнішу глибину ночі, у її товщу без своєї шахтарської лампочки, яка освітлює тільки руки чи крило, — щоб вона своїми широкими раменами відсунула геть Невідоме».

Але навіть у цій борні Рів'ера та його пілотів єднало мовчазне товариство. Вони були люди одного гарту, їх поривала та сама спрага перемоги. Але Рів'єр пам'ятав і про інші битви, які йому довелося провадити за скорення ночі.

В офіційних колах на похмурі володіння ночі дивилися боязко, як на незвідану лісову пущу. Змусити екіпаж помчати зі швидкістю двохсот кілометрів за годину назустріч бурям, туманам і всім тим загрозам, які таїть у собі ніч, здавалося ризикованою авантюрою, можливою лиш у військовій авіації: вилітаєш з аеродрому безхмарної ночі, бомбиш, — тої самої ночі вертаєшся на той самий аеродром. Але регулярні нічні рейси роковані на невдачу.

«Нічні польоти — це для нас питання життя або смерті, — відказував Рів'єр. — Щоночі ми втрачаємо здобутий за день виграш у часі — ми втрачаємо нашу перевагу перед залізницею й пароплавом».

З досадою й нудотою слухав Рів'єр усі ці балачки: фінансовий бік справи, безпечність, громадська думка... «Громадською думкою треба керувати», — заперечував він. Він думав: «Скільки часу гайнується! I все ж є в житті щось таке, що завше перемагає! Живе повинно жити, і, щоб жити, воно змітає зі шляху всі перешкоди. Щоб жити, воно створює свої власні закони. Воно непоборне». Рів'єр не знав, коли цивільна авіація опанує нічні польоти, не знав, якими шляхами вона це звершить, але він знав, що це неминуче і що готуватися до цього треба уже зараз.

Йому згадуються зелені скатертини, що за ними він сидів, підперши кулаком підборіддя і слухаючи з дивною свідомістю власної сили безконечні заперечення. Ці заперечення здавалися йому безцільними, приреченими на загин самим життям. I він відчував, як зростає, наливається вагою його сила. «Мої докази незаперечні, перемога буде за мною, — думав Рів'єр. До цього веде природний перебіг подій».

Коли від нього вимагали якихось гарантій, якихось ухвал, які усували всякий ризик, він одказував:

— Закони виводяться на основі досліду; пізнання законів ніколи не передує досвіду.

Після довгого року боротьби Рів'єр досяг свого. «Досяг завдяки своїй переконаності», казали одні. «Завдяки своїй завзятості, ведмежій силі, що ламає все на шляху», — казали інші. «Просто тому, що обрав справжній напрямок», — думав сам Рів'єр.

Але скільки пересторог довелося приймати спершу! Літаки злітали з аеродрому лише за годину до світання і приземлялися не пізніше, ніж за годину, коли заходило сонце. I тільки зібравши якийсь досвід, Рів'єр наважився послати поштові літаки в нічні глибини. Майже позбавлений наслідувачів, засуджений мало не всіма, він боровся тепер самотньо.

Рів'єр телефонує, щоб довідатися, які останні вісті з борту літаків.

XII

Тим часом патагонський поштовий впритул підійшов до бурі, і Фаб'єн зрікся думки обійти її стороною. Він збагнув, що буря охопила надто великий простір: лінія блискавок йшла далеко вглиб, осяюючи бастіони хмар. I він поклав собі: «Спробую пройти під бурею, пірнути під неї, ну, а як не пощастить, — ляжу на зворотний курс».

Він зиркнув на висотомір. Тисяча сімсот метрів. Дав ручку на себе, щоб почати спуск. Мотор відразу стало сильно трусити, літак затремтів. Фаб'єн на око випростав кут зниження, потім звірив за картою висоту горбів: п'ятсот метрів. Для більшої певності він вирішив іти на висоті сімсот.

Фаб'єн жертвував висотою: так гравець ставить на банк усі свої статки.

Літак попав у завихрення, провалився вниз і затремтів ще дужче. Фаб'єн відчув, що йому загрожує невидимий обвал. Йому уявилось: машина повертає назад і йде у світ ста тисяч зірок... Але Фаб'єн не змінює курсу ні на один градус.

Пілот зважує... Можливо, гроза тільки тут. Адже Трілью — найближчий аеропорт — повідомив, що небо закрите на три чверті. Отже, в цій чорній, щільній, як бетон, масі йому треба прожити якихось двадцять хвилин. I все ж пілот стурбований. Похилившись ліворуч, назустріч пружному вітрові, він намагається знайти ці невиразні відблиски, що звичайно пробивають навіть найтемнішу ніч. Але зараз немає навіть проблисків — лише ледь помітно змінюється щільність мороку. Можливо, його просто ошукує втомлений зір.

Він розгортає записочку від радиста:

«Де ми?»

Дорого дав би Фаб'єн за те, щоб це знати. Він відповідає: «Не знаю. Йдемо за компасом крізь бурю».

Він знов нахиляється. Його турбує жмут випускного полум'я, що завис на моторі, як вогненна китиця; полум'я таке бліде, що аби зійшов місяць, воно одразу б потонуло в його сяйві; але в цій пітьмі небуття полум'я вбирає в себе цілий зримий світ. Пілот бачить, як вітер тужаво сплітає омахи полум'я, схожі на вогненні смолоскипи.

Щопівхвилини Фаб'єн нахиляється до приладів — перевірити гіроскоп і компас. Він не зважується більше вмикати червоних лампочок: вони надовго засліплюють його; але від приладів зі світними циферблатами ллється бліде зоряне сяйво. Тут, серед стрілок і цифр, пілот зазнає облудного відчуття безпеки; подібне відчуття буває в людини у каюті корабля, коли хвилі перекочуються через палубу. З такою самою моторошною невблаганністю на літак котиться ніч і з нею все, що вона несе у своїй пітьмі: скелі, уламки, горби...

«Де ми?» — знов питається радист.

Фаб'єн ще раз нахиляється ліворуч і похмуро пильнує далі. Він уже не знає, скільки часу, скільки зусиль потрібно йому, щоб скинути ці похмурі узи. Можливо, він уже ніколи не визволиться від них; він поставив своє життя на карту — на цей брудний і пожмаканий папірець, що його він розгортає й читає втисячне, намагаючись почерпнути в ньому надію. «Трілью: небо закрито на три чверті, вітер західний, слабкий». Якщо Трілью закритий на три чверті, то в розломах хмар можна буде побачити його вогні. Якщо тільки...

Ця квола надія спонукає Фаб'єна летіти вперед, але сумніви не полишають його: він абияк грамузляє записку: «Не знаю, чи зможу пробитися. Спитайте, чи досі ще ясно позад нас».

Відповідь прикра:

«Комодоро передає: вернутися сюди неможливо. Гроза».

Фаб'єн починає здогадуватися: нечувана гроза, що бурхає над Андами, змінила фронт і посунула до моря. Перш ніж Фаб'єн зможе дістатися до міст, їх захопить циклон.

«Узнайте погоду в Сан-Антоніо».

«Сан-Антоніо відповідає: знімається західний вітер; на заході — гроза. Небо геть закрите. В Сан-Антоніо погана чутність: перешкоди. Я теж чую зле. Гадаю, скоро доведеться прибрати антену — заважають розряди. Чи не збираєтесь повернути? Які ваші плани?»

«Дайте мені спокій. Запросіть погоду в Байя-Бланці».

«Байя-Бланка відповідає: менше ніж за двадцять хвилин із заходу спаде буря».

«Запитайте Трілью про погоду».

«Трілью відповідає: з заходу йде ураган із швидкістю тридцять метрів на секунду. Шквали дощу».

«Передайте в Буенос-Айрес: замкнуті звідусіль; фронт бурі розгортається на тисячу кілометрів; цілковита втрата видимості. Що нам робити?»

Для пілота ця ніч була безкрая. Вона не провадила ні до порту (всі вони здавались неприступні), ні до світання — за годину сорок хвилин мав вийти бензин. Рано чи пізно, так нічого й не бачачи, вони впадуть у безодню.

Тільки б дочекатися досвітку...

Вранішня зоря уявлялась Фаб'єнові золотим піщаним пляжем, що до нього могло їх прибити після випробувань страшної ночі. Під крилом літака, який попав у біду, повстали б рятівні береги рівнини. Мирна земля несла б свої заснулі хутори, отари, горби. Всі ті невідомі предмети, що перекочуються зараз у пітьмі, миттю прибрали б безпечного вигляду. О, коли б тільки змога — як полинув він назустріч дневі!..

Він подумав: «Кільце замкнулося». Чи так, чи інак — усе має вирішитися ще до світання.

Тільки так... А бувало, перші години світання приносили йому зцілення...

Але нині нема чого дивитися на схід, туди, де живе сонце: поміж літаком та сонцем залягли бездонні глибини ночі; з них — не вибратися.

XIII

— Асунсьйонський поштовий іде добре. На другу буде тут. Але треба чекати значного спізнення поштового патагонського: очевидячки, йому доводиться нелегко.

— Так, пане Рів'єре.

— Цілком можливо, ми відправимо європейський літак, не чекаючи, поки прибуде патагонський. Ви дістанете вказівки, як тільки прибуде асунсьйонський. Будьте напоготові.

Тепер Рів'єр перечитував телеграми, прийняті від північних аеропортів. Вони стелили перед європейським поштовим місячну доріжку: «Небо чисте. Повний місяць, вітру немає». Гори Бразилії, чітко вимальовуючись на осяйному небі, купали в сріблястих водах моря свої порослі чорним лісом верхи. На цей ліс, не закрашуючи його, лилося ненастанним дощем місячне проміння. I острови — теж чорні, як уламки розбитих кораблів у морських хвилях. I цей невичерпний місяць на всій дорозі — водограй, що прискає світлом.

Якщо Рів'єр дозволить вирушити, екіпаж європейського поштового вступить у місячний світ м'якого струмливого сяйва. У світ, де ніщо не загрожує збурити рівновагу межи масами мороку й світла. У світ, куди не проходять навіть лагідні подихи тих вітерців, які варто їм злегка зміцніти — можуть за кілька годин затарасувати ціле небо гнилими хмарами.

I все ж, дивлячись на це сяйво, Рів'єр вагався, ніби золотошукач біля кордону забороненої дільниці. Те, що творилося зараз на півдні, бриніло оскарженням Рів'єрові, єдиному оборонцеві нічних польотів. Катастрофа в Патагонії може настільки зміцнити позиції його супротивників, що, можливо, його переконаність виявиться перед ними безсилою. Але переконаність Рів'єра зосталась колишня; можливо, ця драма — наслідок якогось прорахунку, і вона свідчила тільки про цей окремий прорахунок, та й годі. «Може, слід установити спостережні пункти на заході... Треба про це поміркувати... Хай хоч що, я маю все ті ж самі переконливі підстави стояти на своєму, тепер імовірність нещасних випадків зменшується: одна з причин стала ясна». Невдачі загартовують дужих. На жаль, із людьми доводиться провадити гру, що в ній майже не береться до уваги справдешній сенс речей. Виграш чи програш залежить од якихось зовнішніх причин. I облудна видимість програшу сплутує тебе по руках і ногах.

Рів'єр зателефонував.

— Від Байя-Бланка досі ще немає телеграм?

— Нема.

— Викличте їх телефоном.

П’ять хвилин опісля питав знову:

— Чому від вас немає повідомлень?

— Ми не чуємо літака.

— Мовчить?

— Невідомо. Довкола бурі. Якщо він щось і передає, ми не чуємо.

— А Трілью його чує?

— Ми самі не чуємо Трілью.

— Зателефонуйте туди.

— Пробували. Лінія пошкоджена.

— Яка у вас погода?

— Загрозлива. Блискавки на заході й півдні. Задушливо.

— Який вітер?

— Поки що слабкий. Але це не більше, ніж на десять хвилин. Блискавки притьмом наближаються.

Мовчання.

— Байя-Бланка! Ви мене чуєте? Добре. Зателефонуйте мені за десять хвилин.

I Рів'єр заходився перегортати телеграми з південних аеропортів. Усі повідомляли те саме: літак мовчить. Деякі аеродроми більше не відповідали Буенос-Айресові, і на карті розпливалася пляма німих районів, де над дрібними містами уже вибухнув циклон, де щільно замкнені двері й кожен дім на темних вулицях, подібно до корабля, відрізаний від світу й загублений посеред ночі. Тільки досвіток принесе їм визволення.

Але, схилившись над картою, Рів'єр ще не втрачав надії знайти десь благословенну латку чистого неба: він зателефонував поліції трьох десятків провінційних міст, питаючись про погоду, і відповіді вже починали надходити. Кожна з радіостанцій, розташованих на лінії двох тисяч кілометрів, дістала наказ: зловивши позивні літака, негайно за півхвилини повідомити про це Буенос-Айрес, який у відповідь повідомить Фаб'єну, куди той може сховатися.

Покої знову заповнювались урядовцями, котрих на першу ночі було викликано до контори. Якимсь чином вони дізналися, що нічні польоти, можливо, будуть перервані і що навіть європейський поштовий віднині вилітатиме лише на світанку. Знизивши голос, вони розмовляли про Фаб'єна, про циклон, а надто — про Рів'єра. Вони вгадували його присутність, відчувалі, що він сидить тут, зовсім поруч, пригнічений ураганом — цією ворожою вихваткою самої природи.

Нараз голоси змовкли: на порозі стояв Рів'єр — у пальті, в капелюсі, незмінно насунутому на очі, — вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до завідувача бюро.

— Уже десять хвилин на другу. Папери європейського поштового оформлено?

— Я думав... я...

— Вам слід не думати, а виконувати.

Він повернувся і, заклавши руки за спину, повільно рушив до відчиненого вікна. Підбіг урядовець:

— Пане директоре, одержано дуже мало відповідей. Повідомляють, що у внутрішніх районах уже зруйновано багато телеграфних ліній...

— Гаразд.

Нерухомо завмерши, Рів'єр дивився в ніч.

Отож кожна нова звістка несла в собі погрози літакові. Кожне місто, якщо лінії зв'язку ще не були зруйновані і воно мало можливість відповісти Бурнос-Айресові, повідомляло про невблаганний рух циклону, неначе про наступ ворожих армій. «Гроза йде з глибу континенту. З Кордильєр. Вона суне до моря, спустошуючи все на дорозі...»

Зорі здавались Рів'єрові занадто яскраві, повітря — надміру вологе. Химерна ніч! Вона нараз починала підгнивати — підгнивати шарами, як м'якуш пишного на око овоча. Над Буенос-Айресом ще панували в повному складі зорі; але то була лиш оаза, та ще й недовговічна. До того ж цей порт недосяжний для екіпажу. Грізна ніч, що гнила під приторком вітру. Ніч, що її нелегко перемогти.

Десь у її глибинах загубився літак, і на його борту — немічні, пойняті тривогою люди.

XIV

Фаб'єнова дружина зателефонувала. У ті ночі, коли він мав вернутися, вона завше вираховувала час руху патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью...» I знов засинала. Трохи згодом: «Він наближається тепер до Сан-Антоніо; уже бачить вогні...» Тоді вона вставала, відхиляла завіски й оглядала небо. «Ці хмари заважають йому...» Іноді межи хмарами, як пастух, прогулювався місяць. I молодиця верталася до ліжка, заспокоєна місяцем і зорями: їх тисячі, вони, як живі істоти, оточують її чоловіка. Десь о першій ночі вона відчувала, що він уже близько. «Либонь, він недалечко... Уже бачить Буенос-Айрес...» I знову вставала, готувала для нього їжу, варила каву: «Там нагорі холодно...» Щоразу вона зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився зі снігових вершин: «Ти не змерз?» — «Таж ні!» — «А все-таки зігрійся трохи...» О чверть на другу в неї все було готове. Тоді вона телефонувала.

Ту ніч вона запитала, як і завжди:

— Чи Фаб'єн уже приземлився? Секретар, що взяв трубку, знітився:

— Хто говорить?

— Сімона Фаб'єн.

— Хвилиночку.

Не зважуючись нічого сказати, секретар передав трубку завідувачеві бюро.

— Хто біля телефону?

— Сімона Фаб'єн.

— Ага... Слухаю вас, пані.

— Мій чоловік уже приземлився?

Запала мовчанка, що здалася незрозумілою. Потім — коротко:

— Ні.

— Він спізнюється?

— Так... — Знов мовчанка. — Так... спізнюється.

— О!

То було зітхання пораненої плоті. Спізнення — пусте... пусте... Та як воно затягується...

— О!.. Коли він має прибути?

— Коли він має прибути?.. Ми... не знаємо. Тепер перед, нею був мур. Вона чула лише відлуння своїх запитань.

— Благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

— Де він зараз? Стривайте... Повільність цих людей завдала їй болю.

Там, за муром, щось коїлось. Нарешті вони зважилися:

— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

— I відтоді?..

— Відтоді... дуже спізнюється... дуже спізнюється через негоду...

— О! Через негоду...

Яка несправедливість! I яка підступність у цьому місяці, що марно завис над Буенос-Айресом!.. Молодиця згадала нараз, що від Комодоро до Трілью якихось дві години льоту, не більше.

— I цілих шість годин він летить до Трілью! Але надсилає ж він вам радіограми... Що він говорить?

— Він говорить? Але за такої погоди... Ви самі розумієте... його радіограми до нас не доходять.

— За такої погоди!..

— Отож домовилися, пані: ми зателефонуємо вам, тільки-но про щось довідаємося.

— О, ви нічого не знаєте...

— До побачення, пані.

— Ні! Ні! Я хочу говорити з директором!

— Панові директору нема коли, пані, у нього нарада.

— Мені це байдуже! Цілком байдуже! Я хочу з ним говорити!

Завідувач бюро витер піт із чола.

— Хвилинку...

Він одчинив двері до Рів'єра.

— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.

«Ось воно, — думав Рів'єр, — ось починається те, чого я боявся». На перший план драми виступають почуття. Спочатку Рів'єрові хотілося їх зректися: матерів і дружин не допускають до операційної. I на кораблі в хвилину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей... Проте він зважився:

— З'єднайте її зі мною.

Рів'єр почув далекий голос, кволий, тремтячий, і одразу збагнув, що не зможе сказати правди. Зійтися зараз у герці — чи хоч одному це завдало б якоїсь користі?

— Прошу вас, заспокойтеся, пані! У нашому ділі так довго доводиться іноді чекати звісток.

Він наблизився до тієї межі, за якою встала уже не біда окремої людини — виникала проблема дії, як такої. Рів'єрові протистояла не Фаб'єнова дружина, а зовсім інше розуміння життя. Рів'єр міг тільки чути і співчувати цьому кволому голосові, цій пісні, такій журній і такій ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть нічим поступитися, вони вороги. Ця жінка також виступала іменем певного світу, що мав свою абсолютну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Іменем світу, де горить лампа над столом, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, пестощі й спогади. Вона вимагала вернути те, що їй належало, і вона мала слушність. Він, Рів'єр, також мав слушність; але він не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В промінні жалюгідної домашньої лампи його власна правда відкривалася йому як щось невимовне, нелюдське...

— Пані...

Вона більше не слухала. Йому здавалося вона впала біля самих його ніг, вичерпавши силу своїх кволих кулаків у боротьбі з цим глухим муром.

Якось один інженер сказав Рів'єрові, схиляючись разом із ним над пораненим, що лежав біля недобудованого мосту: «Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворене людське обличчя?» Жоден із селян, для яких призначалася ця дорога, для яких будувався цей міст, не погодився б задля коротшого шляху так страшенно спотворити чиєсь обличчя. I все ж мости будуються... Інженер тоді ж таки докинув: «Громадська користь складається з суми індивідуальних користей і ні на чому іншому заснована бути не може». «Все ж, відказав йому згодом Рів'єр, — хоч людське життя і дорожче за усе, але ми завше чинимо так, нібито в світі існує щось іще цінніше, ніж людське життя... Але що?»

I зараз, коли Рів'єр думав про Фаб'єнів екіпаж, у нього стискалося серце. Всяка діяльність навіть будівництво мостів! — розбиває чиєсь щастя, і Рів'єр не міг спитати себе: «В ім'я чого?»

«Ці люди, що їм, певно, судилося сьогодні загинути, могли б жити, жити щасливо», думав Рів'єр. Він бачив їхні лиця, схилені над золотими вівтарями вечірніх ламп. «В ім'я чого я відірвав їх від домашнього затишку?» В ім'я чого вирвав він цих людей зі світу особистого щастя? Хіба найперший обов'язок не в тім, щоб це щастя боронити? I от він сам розбиває його. Але ж рано чи пізно — все одно наступає час, коли золоті вівтарі зникають, як міражі в пустелі. Старість і смерть руйнує їх ще безжалісніше, ніж він, Рів'єр. Можливо, існує щось інше, тривкіше, і саме воно потребує спасіння? Можливо, в ім'я цієї сторони людського життя і працює Рів'єр? Інакше його діяльність позбавлена глузду.

«Любити, тільки любити — який сліпий кут». Рів'єр невиразно відчув, що є якийсь інший обов'язок, вищий за обов'язок кохання. Точніше, і тут ішлося про ніжність, але сама ця ніжність була зовсім іншого гатунку. Йому згадалися слова: «Завдання в тому, щоб дати їм безсмертя...» Де він їх прочитав? «Усередині самого себе безсмертя не знайдеш». Перед ним постав образ: храм на честь бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутне каміння на вершині гори... Аби не було його — що зосталось би від потужної цивілізації, котра, як докір сумління, вагою цього каміння давить на сучасну людину? «В ім'я якої суворої доконечності — чи химерної любові — вождь стародавніх народів присилував юрби своїх підданців звести цей храм на вершині й отже присилував їх спорудити вічний пам'ятник самим собі?» I знов Рів'єр побачив юрби жителів маленьких містечок, що крутяться вечорами круг музичних альтанок... «Цей різновид щастя — наче кінська збруя», — подумав він. Перед лицем людських мук вождь стародавніх народів, певне, не відчував ніякого жалю; але він відчував безмежний жаль перед лицем людської смерті... Не смерті окремих людей — він жалів увесь рід людський, чия доля — зникнути під океанами піску. I він змушував свій люд споруджувати хоча б каміння, що перед ним пустеля безсила.

XV

Можливо, у цій згорнутій учетверо записці порятунок... Зціпивши зуби, Фаб'єн розгортає її.

«Зв'язатися з Буенос-Айресом немає змоги. Я навіть не можу орудувати ключем — іскри б'ють у пальці».

Розлючений Фаб'єн хоче написати відповідь, але варто йому на мить випустити штурвал, як потужна хвиля пронизує тіло: повітряні вири піднімають його разом із п'ятьма тоннами металу і шпурляють убік. Він зрікається спроби писати.

Його руки знову сходяться на карку хвиль і приборкують їх.

Фаб'єн важко дихає. Якщо бортрадист, боячись бурі, забрав антену, Фаб'єн поб'є йому пику — от би тільки приземлитися!.. Треба, що б там не сталося, будь-що зв'язатися з Буенос-Айресом! Буцімто з Буенос-Айреса їм можуть кинути рятівний мотуз сюди, в цю безодню... Побачити хоча б вогник, хоч би тремтливе світло лампи якогось заїзду! Навіть це, власне, випадкове сяйво могло зараз правити за маяк; воно говорило б про тверду землю. Але, не маючи світла, Фаб'єн марить хоч про голос, про самотній голос із того світу, що, здається, перестав існувати. Пілот зводить кулак і махає ним у червонястому світлі кабіни: він хоче передати цим жестом тому іншому, що сидить позаду, увесь трагізм їхньої ситуації. Але радист, схилившись над спустошеним простором, над похованими містами, не розуміє його.

Фаб'єн ладен послухатися будь-якої поради, тільки б цей крик співчуття дійшов до нього. Він думає: «Коли б мені сказали: лети по колу, я полетів би по колу... Коли б сказали — іди просто на південь...» А десь існують землі, сповиті солодкою тишею, землі, на які лягли величезні місячні тіні. I над тими землями впевнено летять його товариші, і вони знають, усе знають про те, що під ними; летять, схилившись, як учені, над картами, летять, усемогутні, під захистом ламп, прекрасних, мов ті квіти... А що відомо йому, крім вирів, крім ночі, що зі швидкістю гірського обвалу жене назустріч літакам свій скажений чорний потік? Не можуть же люди зоставити їх тут самих — серед смерчів і вогненних спалахів. Не можуть. Фаб'єн неодмінно дістане наказ: «Курс двісті сорок...» Він ляже на курс двісті сорок... Але він — один.

Тепер йому здається, що сама матерія збунтувалась. Щоразу, як машина пірнає вниз, мотор починає так грізно трусити, що весь літак пронизує гнівний дріж. Висилюючись, Фаб'єн намагається приборкати машину; він більше не дивиться у ніч; він сидить тепер, дивлячись у гіроскоп: усе одно вже не відрізнити, де кінчається чорнява неба і починається чорнява землі. Все губиться, все зливається у первісній темряві. А стрілки приладів тремтять дедалі дужче. I стає важче стежити за ними. Ошуканий їхніми даними пілот уже ледве орієнтується: він утрачає висоту і все більше грузне в хисткій пітьмі.

Прилад показує висоту п’ятсот метрів. Це висота горбів. Пілотові ввижається, що горби біжать назустріч літакові головокрутними хвилями. Що всі ці брили землі — а найменша з них може розбити вщент літак — ніби зірвалися зі своїх кріплень, відгвинтилися і починають, як п'яні, кружляти довкола, виконуючи якийсь незбагненний танок, тісніше й тісніше стискаючи кільце.

I пілот нарешті зважується. Він посадить літак де доведеться, ризикуючи розплющити його об землю. I, щоб уникнути хоча б зіткнення з горбами, він випускає в ніч свою єдину ракету. Ракета спалахує, звивається, кружляючи, і, освітивши гладеньку рівнину, гасне. Під літаком — море.

Блискавкою майнула думка: «Загинув. Навіть при поправці в сорок градусів мене знесло. Це циклон. Де ж земля?» Фаб'єн звертає просто на захід. Він думає: «Тепер, без ракети, я вже розіб'юсь». Рано чи пізно це має статися. А його товариш там, позаду... «Він зняв антену — напевне». Але Фаб'єн більше не сердиться на нього. Досить йому, пілотові, просто розтулити руки, і його життя одразу розсиплеться жменькою праху. Фаб'єн тримає в своїх руках два живих б'ючких серця — товаришеве і своє... I раптом він лякається власних рук.

Повітряні вихори б'ють по літакові, ніби таран. Бажаючи послабити кидання штурвала, що може обірвати линви керування, він що є сили вчепився руками в штурвал і ні на секунду не випускав його. А тепер він раптом перестає відчувати свої руки — вони ніби заснули, страшенним зусиллям утомлені. Він пробує ворушити пальцями, дістати від них вістку, щоб знати — чи вони ще його слухаються. Руки закінчуються не пальцями, а чимось чужим. Якимись кволими й нечутливими цурпалками. «Треба щосили думати, що я стулюю пальці...» Але він не знає, чи дійде ця думка до його рук. Кидання штурвала Фаб'єн відчуває лиш через біль у плечах. «Штурвал випорсне у мене. Руки розтуляться». Але його лякає ця думка: йому здається, що цього разу руки можуть скоритися таємничій силі уяви, що пальці повільно розтулюються в темряві і зраджують його.

Фаб'єн міг би вести битву далі, міг би ще раз і ще раз пробувати щастя, бо ж фатуму як зовнішньої сили — не існує. Але існує якийсь внутрішній фатум: наступає хвилина, коли людина відчуває себе вразливою — і тоді помилки затягують її, як запаморочення в голові.

I раптом, саме однієї такої миті, грозове хмаровиння зненацька розірвалося, і в його розриві, просто у нього над головою, засяяла, ніби принада в глибині сильців, що причаїли загибель, купка зірок.

Він збагнув, що це пастка: бачиш крізь щілину три зірки, піднімаєшся до них і тоді уже не можеш спуститися — і кусай тепер свої зорі.

Але пілот так зголоднів за світлом, що порвався вгору до зірок.

XVI

Він піднявся. Тепер, завдяки зоряним орієнтирам, стало трохи краще давати раду хитавиці. Променистий магніт зірок притягує до себе. Пілот так утомився в довгій гонитві за світлом! Він тепер ні за що не пішов би навіть від найнепевнішого мерехтіння. Вогник заїзду здався Фаб'єнові зараз би таким багатством, що він кружляв би, не перестаючи, аж до смерті круг цього пожаданого знамення...

I от він злинає до світлих ланів.

Піднімається поволі, спіраллю, ніби видираючись угору шахтою колодязя, що відразу ж змикається під ним. I поки Фаб'єн піднімається, хмари втрачають свій брудний колір, вони пливуть назустріч, як хвилі, і стають усе чистіші та біліші. I от Фаб'єн вихоплюється із хмаровиння.

Він вражений, засліплений потоками світла. Він мусить на якусь хвилю заплющити очі. Зроду пілот не повірив би, що нічні хмари можуть бути такі сліпучо-яскраві — повний місяць і блиск усіх сузір'їв обернули їх у променисті хвилі.

Одним стрибком випірнувши з хмар, літак тої самої миті опинився в царстві неймовірного спокою. Сюди не доходила ані найменша брижа. Ніби човен, що минув мол, літак зайшов у захищені води. Він наче кидає якоря невідомому куточку моря в тихій бухті зачарованих островів. Унизу під літаком бурхає ураган; там зовсім інший світ, товща у три тисячі метрів, пронизана скаженими поривами вітру, водяними смерчами, блискавками; але цей світ урагану звертає до зір обличчя з кришталю й снігу.

Фаб'єнові ввижається, що він досягнув порога раю: все раптом засяяло — руки, одежа, крила. Світло йде не від зірок: воно б'є знизу, воно довкола, воно струмує з цих білих мас.

Хмари, постелені під літаком, відбивають сніговий блиск, одібраний ними від місяця. Вони блищать, проміняться обабіч, високі, як вежі. Екіпаж купається в молочних потоках світла. Обернувшись, Фаб'єн бачить, як усміхається бортрадист.

— Діло ладиться! — гукає радист.

Але голос його тоне в гуркоті мотора, і єдиним зв'язком поміж ними зостаються усмішки. «Я геть з глузду зсунувся, — думає Фаб'єн. — Я усміхаюсь... А ми загинули».

Але все-таки тисячі темних рук випустили їх. З Фаб'єна зняли путо як із полоненого, якому дозволено трохи погуляти самотою серед квітів.

«Надто гарно», — думає Фаб'єн. Він блукає серед зірок, що їх насипано рясно, як золотих монет скарбу; він блукає у світі, де, крім нього, Фаб'єна, та його товариша, нема ані душі. Мов ті злодії зі стародавнього переказу, вони замуровані в скарбниці, що з неї їм годі вийти. Вони блукають серед холодного розсипу самоцвітів — безконечно багаті, але роковані.

XVII

Один із радіотелеграфістів патагонського аеродрому Комодоро-Рівадія зробив раптом різкий рух рукою, і відразу всі ті, хто, нудячись безсиллям, вартував цієї ночі на радіостанції, зібралися круг нього, нагнулись над його столом.

Вони схилились до яскраво освітленого аркуша чистого паперу. Рука радиста ще вагалася нерішуче, вона ще тримала в полоні заповітні літери, але пальці вже тремтіли, олівець похитувався.

— Бурі?

Він кивнув. Тріскіт розрядів заважав йому.

Ось радист накреслив кілька нерозбірливих знаків. Потім слова. I вже можна розібрати текст:

«Блоковані над ураганом, висота три тисячі вісімсот. Ідемо просто на захід, у глиб материка, бо нас знесло до моря. Під нами суцільна хмарність. Не знаємо, чи відійшли від моря, чи ні. Повідомте, чи глибоко поширилась гроза».

Щоб передати цю телеграму до Буенос-Айреса, довелося через бурю пересилати її по ланцюжку від станції до станції. Послання просувалось уночі, як сторожовий вогонь, що його запалюють від вежі до вежі.

Буенос-Айрес звелів відповісти:

— Гроза над усім материком. Скільки у вас залишилося бензину?

— На півгодини.

I ця фраза — від чергового до чергового досягла Буенос-Айреса.

Екіпаж був приречений: менше ніж за тридцять хвилин він порине в циклон, і той понесе його до землі.

А Рів'єр розмірковує. Більше не лишається ані найменшої надії — екіпаж загине десь посеред ночі.

Рів'єр згадує картину, яка вразила його в дитинстві. Спускали ставок, щоб знайти тіло потопельника... I екіпаж теж не буде знайдено доти, доки не стече з землі цей океан тьми, доки знову не проступлять у денному світлі піски, рівнини, посіви. Можливо, хлібороби знайдуть двох дітей, які ніби сплять, затуливши обличчя руками, серед трави й золота тихомирного дня. Але вони неживі — ніч уже потопила їх.

Рів'єр думає про скарби, поховані у глибинах ночі, як у казкових морях... Нічні яблуні жадібно чекають на зорю, чекають усіма своїми квітами, що їм не довелося ще розповитися. Ніч багата, сповнена пахощів, заснулих ягнят, сповнена квітів, ще позбавлених барв.

Родючі ниви, вологі гаї, прохолодні луки повільно встануть назустріч зорі. Але серед горбів, тепер уже безпечних, серед пасовищ та ягнят, серед усієї цієї лагоди землі зостануться лежати, ніби поринувши в сон, двоє дітей. I якась частка зримого світу легким струменем переллється до іншого світу.

Рів'єр знає дружину Фаб'єна, турботливу й ніжну: їй дали лиш доторкнутися до кохання — так ненадовго дають цяцьку бідолашній дитині.

Рів'єр думає про Фаб'єнову руку, яка поки що — їй залишились лічені хвилини — тримає штурвал, тримає свою долю. Про руку, яка вміє пестити. Про руку, що торкалася персів і зроджувала в них хвилювання, наче рука Бога. Про руку, що торкалася обличчя, і обличчя геть змінювалося. Про чудотворну руку.

Фаб'єн летить зараз над нічною пишнотою хмарних морів, але під цими морями — вічність. Він заблукав серед сузір'їв. Він єдиний мешканець зірок. Він поки що тримає світ у своїх руках, люляє його, пригорнувши до грудей. Фаб'єн стискує штурвал, який містить у собі для нього вантаж людських багатств, і несе у розпуці від зірки до зірки марний скарб, що йому скоро доведеться випустити з рук...

Рів'єр думав про те, що радіостанції ще чують Фаб'єна. Лише одна музична хвиля, сповнена мінорних переливів, яка єднає Фаб'єна зі світом. Не скарга. Не крик. Ні, найчистіший зі звуків, коли-небудь розпукою зроджених.

XIX

Робіно порушив Рів'єрову самотність.

— Пане директоре... я подумав... можливо, все ж спробувати...

Робіно не мав ніяких пропозицій: він хотів засвідчити просто свою добру волю. Він був би щасливий знайти якусь раду, він шукав її як розгадку якогось ребуса. Але звичайно виходило так, що Рів'єр і слухати не хотів про інспекторську раду. «Бачте, Робіно, — казав Рів'єр, у житті нема готових розв'язань. У житті є сили, що рухаються. Їх треба створювати. Тоді прийдуть і розв'язання». Отож-бо Робіно мав обмежитися на ролі творця рухомої сили серед стану механіків: сили доволі жалюгідної, що зберігала від іржі втулки гвинтів.

А перед лицем подій нинішньої ночі Робіно виявився беззбройний. Його інспекторські знання, виявляється, не давали йому ніякої влади над бурями і над примарним екіпажем, що боровся зараз уже не за отримання премії, за точність. Екіпаж зараз намагався утекти від тої єдиної кари, що знімала всі кари, накладені інспектором Робіно, — утекти від смерті.

I нікому не потрібний Робіно знічев'я никав із покою в покій.

Фаб'єнова дружина попрохала доповісти про себе. Змучена неспокоєм, вона сиділа в кімнаті секретарів і чекала, коли Рів'єр її прийме. Секретарі нишком позирали на неї. Це її бентежило: вона лякливо озиралась. Усе тут здавалося їй ворожим: і ці люди, котрі, наче переступивши через труп, клопоталися далі своїми справами, і ці течки, де від людського життя, від людської муки залишився тільки рядок черствих цифр. Вона пробувала відшукати який-небудь знак про Фаб'єна... Вдома все кричало про його відсутність: наготовлена постіль, подана на стіл кава, букет квітів... А тут вона не знаходила жодного знака. Тут усе було чуже і жалю, і приязні, і спогадам. Вона почула тільки одну фразу (при ній намагались розмовляти тихо) — почула, як вилаявся урядовець, наполегливо вимагаючи якогось реєстру: «... реєстр динамо-машин, до лиха, який ми надіслали до Сантоса!» Сімона глянула на цю людину без міри здивовано. Потім перевела погляд на стіну, де висіла карта. Її губи злегка тремтіли.

Їй було ніяково: вона здогадувалася, що втілює тут правду, ворожу цьому світові. Сімона вже майже шкодувала, що прийшла сюди, їй хотілося сховатись, і, аби не здатися надто помітною, вона намагалася не кашлянути, не заплакати. Вона усвідомлювала свою чужорідність, недоречність, буцімто вона була гола.

Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов поверталися тайкома до її лиця і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона нагадувала людям, що існує заповітний світ щастя. Нагадувала, який високий цей світ, що на нього несамохіть замахується кожний, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, Сімона заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій, самі того не відаючи, можуть вони порушити.

Рів'єр прийняв її.

Вона прийшла, щоб несміливо боронити свої квіти, свою подану на стіл каву, своє юне тіло. В цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, її губи знов затремтіли. Сімона зрозуміла, що не може висловити своєї правди в цьому чужому світі. Усе, що повстало в ній: її палке, як у дикунки, кохання, її відданість — усе тут могло здатися чимось докучливим та егоїстичним. Їй захотілося звідси тікати.

— Я вам заважаю?

— Ви мені не заважаєте, пані, — відказав Рів'єр. — Але, на жаль, нам із вами залишається тільки єдине: чекати.

Вона ледь помітно здвигнула плечима, і Рів'єр збагнув значення цього руху: «Нащо мені тоді лампа, і застелений до обіду стіл, і квіти — все, що чекає мене вдома...» Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: «Досі мені не зрозуміло, що дитина моя померла... Про це жорстоко нагадують усілякі дрібнички, раптом попадається на очі щось із її одягу... Прокидаєшся вночі, і до серця підступає така ніжність, нікому не потрібна, як моє молоко...» От і ця жінка почне завтра так само важко звикатися зі смертю Фаб'єна, проявляючи її в кожному своєму — віднині безплідному — русі, в кожній звичній речі. Фаб'єн повільно покидатиме їхній дім.

Рів'єр ховав свій глибокий жаль.

— Пані...

Молода жінка йшла, усміхаючись мало не приниженою усмішкою, не здогадуючись про свою власну силу.

Рів'єр важко опустився в крісло.

«А вона допомагає мені відкрити те, чого я шукав...»

Неуважно поплескував він по стосу телеграм, що повідомляли про погоду над північними аеродромами, і думав:

«Ми не вимагаємо безсмертя: але нам нестерпно бачити, як учинки й речі раптово втрачають свій глузд. Тоді виявляється довколишня порожнеча...»

Його погляд упав на телеграми.

«Ось якими шляхами пролазить до нас смерть: через ці послання, що втратили тепер усякий глузд...»

Він поглянув на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж утратив усякий глузд. Рів'єр кинув йому сливе брутально:

— Що ж звелите, щоб я сам знайшов вам діло?

Рів'єр штовхнув двері до кімнати секретарів, і зникнення Фаб'єна стало для нього очевидне і вразило його: він побачив ті прикмети, що їх не зуміла побачити пані Фаб'єн. На стінній діаграмі, у графі устаткування, що підлягає списанню, уже значилася картка РБ-903 — Фаб'єнів літак.

Службовці, готуючи документи для європейського поштового, працювали абияк, знаючи, що виліт затримається. Телефонувати зі стартового майданчика — вимагали інструкції для команд, чиє чергування втратило сенс. Всі життєві функції були ніби заморожені. «Ось вона, смерть!» — подумав Рів'єр. Справа його життя лягла в дрейф, ніби вітрильник, застуканий штилем у чистому морі.

Він почув голос Робіно:

— Пане директоре... вони одружені лише півтора місяця...

— Ідіть працювати...

Рів'єр досі ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів, усіх тих, хто своєю вірою творців помагав йому в праці. Він подумав про малі міста давніх часів. Почувши про «Острови», їхні жителі збудували корабель і навантажили його своїми надіями. Щоб усі побачили, як ці надії розгортають вітрила над морем. I люди виросли, вирвалися з вузького світу: корабель приніс їм визволення. «Сама собою мета, можливо, нічого не виправдує: але дія рятує нас від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди знайшли безсмертя».

I якщо Рів'єр верне телеграмам їхній справдешній зміст, якщо він верне черговим командам тривожну нетерплячку, а пілотам — сповнену драматизму мету, це буде змагання Рів'єра зі смертю. Його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром вітрила кораблів у чистому морі.

XX

Комодоро-Рівадія більше нічого не чує, але через двадцять хвилин Байя-Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, ловить друге послання:

«Спускаємося. Входимо в хмари...»

Потім — три слова нерозбірливого тексту доходять до радіостанції Трілью:

«Нічого не видно...»

Такі вже короткі хвилі. Там їх зловиш, тут нічого не чутно. Потім нараз усе міняється без усякої причини. I екіпаж, що летить бозна-де, виникає перед живими так, ніби він існує поза часом і простором. I слова, що проступають на білих аркушах біля апаратів радіостанцій, написані вже рукою привидів.

Скінчився бензин? Чи перед лицем неминучої аварії пілот вирішив зробити останню ставку: сісти на землю, не розбившись об неї? Голос Буенос-Айреса наказує Трілью: «Запитайте його про це». Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа дротів. Чергові радисти в білих халатах мовчазно схилились над столами, і здається, ніби вони ставлять якийсь дослід.

Чуйними пальцями торкаються радисти приладів: вони ведуть розвідку магнітного неба, ніби намацуючи чарівною паличкою золоту жилу.

— Не відповідає

— Не відповідає.

Можливо, їм пощастить почути звук, що виявився б ознакою життя. Якщо літак та його бортові вогні знову піднімаються до зірок, можливо, пощастить почути, як співає та зірка.

Секунди течуть. Вони течуть, мов кров. Чи триває політ? Кожна секунда несе з собою якусь частку надії. I починає здаватися, що минулий час — руйнівна сила. Час витрачає двадцять сторіч, щоб прокласти собі дорогу через граніт і обернути храм на купу пороху; тепер ці сторіччя руйнації, стиснувшись пружиною, нависли над екіпажем: пружина щомиті загрожує розпростатися.

Кожна секунда щось несе з собою. Несе Фаб'єнів голос, Фаб'єнів сміх, його усмішку. Усе шириться влада мовчання. Воно наливається вагою, навалюючись на екіпаж, як товща океану.

Хтось каже:

— Година сорок. Бензин вийшов. Не може бути, щоб вони ще летіли.

Западає тиша.

На вустах якийсь гіркий незрозумілий присмак, як наприкінці довгої дороги. Скоїлося щось невідоме — воно викликає невиразне відчуття огиди. Серед усіх цих нікельованих деталей, серед мідяних артерій відчувається сум — той самий, що панує над зруйнованими заводами. Устаткування здається важким, непотрібним, марним здається тягарем мертвого галуззя.

Лишається ждати дня.

За кілька годин Аргентина спливає з пучини назустріч дневі, і люди залишаються на своїх місцях, як на піщаному березі, дивлячись, як повільно виступає з води невід. А що в ньому — невідомо...

Рів'єр у своєму кабінеті відчуває ту гірку спустошеність, яку спізнаєш лише в час великих бідувань, коли доля звільняє людину від необхідності щось вирішувати. Він підняв на ноги всю поліцію. Більше він не може нічого зробити. Тільки чекати.

Проте лад має панувати навіть у домі небіжчика. Рів'єр подає знак Робіно:

— Дайте телеграму північним районам: передбачається значне спізнення патагонського поштового. Щоб не затримувати поштовий на Європу, патагонську пошту відправимо з наступним європейським.

Трохи горблячись, Рів'єр схиляється над столом. Потім робить над собою зусилля, змушує себе згадати щось важливе... Ага! I щоб знов не забути, кличе:

— Робіно!

— Пане директоре?

— Підготуйте проект наказу. Пілотам заборонено перевищувати тисячу дев'ятсот обертів. Вони нівечать мені мотори.

— Гаразд, пане директоре.

Рів'єр горбиться ще більше. Добре б зараз побути самому.

— Ідіть, Робіно. Ідіть, соколику.

I інспектора Робіно жахає ця рівність перед лицем привидів.

XXI

Робіно зажурено снував по конторі. Життя компанії сповільнилося: нічний політ поштового, який звичайно вилітає о другій, очевидно, буде скасовано, і літак вилетить аж на світанку. Службовці з похмурими обличчями ще чергували, але їхнє чергування було марне. З північних аеропортів метеозведення ще надходили зі звичною регулярністю: але всі ці слова про ясне небо, про повний місяць і цілковиту тишу викликали тепер лиш уявлення про якесь неживе царство. Місячна, кам'яниста пустеля...

Перебираючи знічев'я течку з паперами, над якою працював завідувач бюро, Робіно раптом помітив, що той стоїть просто перед ним з нахабно-поштивим виразом, — чекаючи, коли йому нарешті вернуть його течку. Здавалося, він казав: «Звісно, як ваша ласка, та все ж то мої папери...» Від такої поведінки підлеглого інспектора аж пересмикнуло, але він не здобувся на слова і роздратовано простяг йому течку. Завідувач бюро вернувся на своє місце з виглядом несказанно шляхетним. «Мені треба б послати його до дідька!» — подумав Робіно. I з гідністю зробив кілька кроків по кімнаті, думаючи про драму. Ця драма накличе неласку на Рів'єра, який сказав йому: «Соколику...» Ніколи ще людина не потребувала так підтримки. Робіно щиро пожалів Рів'єра. Він перебирав в умі кілька туманних фраз, призначених для співчуття й потіхи. Його охопив порив, який здався йому прекрасним. Робіно тихенько постукав у двері. Відповіді не було. Не зважуючись порушити тиші гучнішим стуком, він одчинив двері. Рів'єр був у кабінеті. Вперше Робіно входив до Рів'єра не навшпиньки, а ступаючи майже на всю ступню, входив немов друг. Йому ввижалося, що він сержант, що під кулями йде за пораненим генералом, не відходить від нього ні на крок у годину розгрому і, як брат, іде разом із ним на вигнання. Здавалося, Робіно хотів сказати: «Хай хоч би що сталося, я завжди з вами».

Рів'єр мовчав і, нахиливши голову, дивився на свої руки. I Робіно, стоячи перед ним, не смів заговорити. Лев, хоч і повалений, будив у ньому несміливість. Інспектор підшукував високі слова, які мали передати його поривання до самопожертви; але щоразу, зводячи очі, він бачив перед собою схилену голову, сивий чуб, гірко — та ще й як гірко! — стиснуті вуста. Нарешті він зважився:

— Пане директоре...

Рів'єр звів голову і поглянув на нього. Він отямився від задуми, такої глибокої, вернувся з такої далечини, що, мабуть, навіть не помітив присутності Робіно. I нікому ніколи не дізнатись, які видіння пройшли перед очима у Рів'єра, що довелося йому зазнати в ці хвилини і яка журба в'ялила йому серце... Рів'єр дивився на Робіно довгим поглядом, ніби на живого свідка якихось подій. Робіно зніяковів. I що далі дивився на нього Рів'єр, то ясніше малювалася на його устах незбагненна для Робіно іронія. Що довше дивився на нього Рів'єр, то дужче шарівся Робіно. I Рів'єрові все більше здавалося, що Робіно з його зворушливо добрими, але, на жаль, необдуманими намірами прийшов сюди живим свідком людської глупоти.

Робіно взяв сумнів. Сержант, генерал, град куль — усе здавалося недоречним. Він не розумів, що відбувається. Рів'єр досі ще дивився на нього. І Робіно несамохіть змінив навіть позу, витяг руку з лівої кишені. Рів'єр так само дивився на нього. Тоді, геть збентежившись, сам не знаючи чому, Робіно промовив:

— Я прийшов по вказівки.

Рів'єр дістав годинника і просто сказав:

— Зараз друга. Поштовий з Асунсьйона приземлиться о другій десять. Та європейському поштовому звеліть рушати о другій п'ятнадцять.

I Робіно розніс по конторі дивовижну звістку: нічні польоти не скасовано. Він звернувся до завідувача бюро:

— Принесіть мені ту течку, я перевірю її. Коли завідувач бюро підійшов до нього, Робіно промовив:

— Чекайте.

I завідувач бюро чекав.

XXII

Асунсьйонський поштовий подав сигнал: «Іду на посадку».

Навіть у найгіркіші години цієї ночі Рів'єр не переставав стежити за щасливим рухом літака з Асунсьйона. Це було для Рів'єра щось на кшталт реваншу за поразку, доказом його правоти. Телеграми про цей щасливий політ були призвісниками тисяч інших таких самих щасливих польотів. «Не щоночі ж лютують циклони». Рів'єр ще думав: «Дорогу прокладено — звертати не годиться».

Спускаючись з Парагваю сходами аеродромів, ніби виходячи з чудового саду, багатого на квіти, низькі будиночки й тихі води, літак ковзав поза межами циклону, і хмари не застували йому жодної зірки. Дев'ять пасажирів, закутавшись у пледи, припадали чолом до віконець, ніби до вітрин із коштовностями: маленькі, дрібні аргентинські містечка уже перебирали в пітьмі свої золоті пацьорки, а над ними мінилося ніжним блиском золото зоряних міст. Попереду пілот підтримував руками неоціненний вантаж людських життів, у його великих, широко розплющених очах козопаса відбивався місяць. Буенос-Айрес уже заливав обрій рожевистим полум'ям, ладний засяяти своїми самоцвітами, подібно до казкового скарбу. Пальці радиста надсилали останні радіограми — наче фінальні звуки великої сонати, яку він весело відбарабанив у небі і мелодію якої добре розумів Рів'єр; потім радист зняв антену, позіхнув, злегка потягшись, і усміхнувся: прибули!

Посадивши машину, пілот побачив льотчика європейського поштового: той стояв, застромивши руки в кишені і спираючись плечима на свого літака.

— Ага! Це ти повезеш пошту далі?

— Я.

— Патагонець уже тут?

— Його й не чекають. Пропав безвісти. Погода добра?

— Чудова. Отже, Фаб'єн пропав?

Вони не стали говорити багато на цю тему. Відчуття щирого братерства позбавляло їх від необхідності вирікати високі слова.

Мішки з асунсьйонською транзитною поштою перевантажувалися на європейський поштовий: пілот, досі ще не ворушачись, закинувши голову і прихилившись потилицею до кабіни, дивився на зорі. Він відчував, як зароджується в ньому величезна сила, як затоплює його могутня радість.

— Навантажили? — спитав чийсь голос. — Тоді — контакт!

Пілот досі не ворушився. Запустили двигун. Плечима, притиснутими до літака, пілот відчував, як літак ожив. Нарешті, по стількох неправдивих чутках — летимо... не летимо... летимо... — пілот міг бути спокійним. Його рот трохи розтулився, у сяйві місяця блиснули зуби, наче зуби молодого хижака.

— Увага... вночі... гей!

Він не чув товаришевих порад. Засунувши руки в кишені, обернувшись до хмар, гір, річок і морів, він німо сміявся. Сміх був нечутний, але він пронизав його, пробіг усім тілом, як легіт пробігає в листі. Сміх був зовсім нечутний, але він був куди дужчий за хмари, за гори, річки й моря.

— Що це на тебе напало?

— Цей бевзь Рів'єр гадає... що... що мені страшно!

XXIII

За хвилину він злетить над Буенос-Айресом, і Рів'єр, який поновив битву, хоче його почути. Почути, як він з'явиться, прогуркоче й розтане, ніби грізна ступа армії, яка рухається серед зірок.

Схрестивши руки, Рів'єр проходить повз секретарів. Він зупиняється перед відчиненим вікном, слухає й міркує.

Коли б він скасував один-єдиний виліт, справа нічних польотів була б програна. Але, випереджаючи тих недолугих, які завтра його зречуться, Рів'єр випустив у ніч ще один екіпаж.

Перемога... поразка... Ці слова позбавлені всякого глузду. Життя не витає в таких високостях; воно вже народжує нові образи. Перемога ослаблює люд, поразка пробуджує в ньому нові сили. Рів'єр зазнав поразки, але вона може стати наукою, яка наблизить справжню перемогу. Лиш одне слід брати до уваги: перебіг подій.

За п'ять хвилин радисти піднімуть на ноги аеродроми. Всі п'ятнадцять тисяч кілометрів відчують пульс життя, в цьому — розв'язання всіх завдань.

Уже злітає в небо мелодія органа: літак.