ПОВІЛЬНЕ ЖИТТЯ - Майкл СВОНВІК

Майкл СВОНВІК

ПОВІЛЬНЕ ЖИТТЯ - Майкл СВОНВІК

ПОВІСТЬ

З англійської переклав Богдан СТАЦЮК

Майкл Юрґен Свонвік (Michael Swanwick, н. 1950 р.) — відомий американський письменник-фантаст, лауреат численних профільних премій, з-поміж яких варто тільки згадати “Г’юґо”, “Неб’юлу”, премію імені Теодора Старджена. Здобув собі славу як автор короткої прози, проте в його доробку також є й романи, як-от “Вакуумні квіти”, “Шляхи припливу”, “Донька залізного дракона”, “Джек Фауст” тощо. Від літературних критиків і журналістів одержав прізвисько “Хамелеон” за незвично широку гаму творів: од класичної фантастики й кіберпанку до “жорсткого фентезі”.

“Коротка” повість “Повільне життя” ("Slow Life") вперше була надрукована в часописі “Analog Science Fiction & Fact" 2002 року, а вже наступного, 2003-го вона одержала премію “Г’юґо” як найкраща фантастична повість року.

Різні передумови еволюції

призводять до різних форм майбутнього.

Настав Другий космічний вік.

Гагарін, Шепард і Ґленн1 давно мертві.

Тепер наша черга творити історію.

(Зі спогадів Ліззі О’Браєн)

Дощова крапля почала формуватися на висоті дев’яноста кілометрів над поверхнею Титана. Все розпочалося з незмірно крихітної дрібки толіну2, що плавала у холодній азотній атмосфері. Молекула за молекулою на ядрі кристалізації осідав діаноацетилен, доки крапля перетворилася на крижинку, одну з мільярдів у хмарі собі подібних.

Тепер подорож могла розпочатися.

Майже рік часу забрало в крижинки, щоб зважитися рушити на двадцять п’ять кілометрів униз, де температура впала настільки, що на кристалику заходився конденсуватись етан. І щойно це почалося, краплина стала блискавично рости.

Її понесло ще нижче.

На висоті сорока кілометрів крапля на якийсь час загубилася в етановій хмарі. Там вона й далі росла. Вряди-годи дощинка зіштовхувалася зі своїми сестрами й подвоювалась у розмірі. Зрештою крапля стала завеликою, щоб її без жодних зусиль носили тихі стратосферні вітри.

Вона зірвалася вниз.

На цьому шляху дощинка захоплювала із собою метан і хутко зростала, доки досягла граничної швидкости в майже два метри на секунду.

——

© Богдан Стацюк, 2005, переклад.

Перекладено за журналом "Analogue Science Fiction and Fact", 2002

На висоті двадцять сім кілометрів вона проминула густий шар метанових хмар. Збагатившись додатковим метаном, крапля падала далі.

Повітря густішало, швидкість падала, й дощинка внаслідок випаровування стала втрачати трохи своєї речовини. За два з половиною кілометри над поверхнею, коли виринула з останніх пошматованих хмар, краплинка так швидко втрачала масу, що за звичайних обставин їй би не судилося досягти поверхні планети.

Та все ж вона падала на екваторіальну височину, де півкілометрові крижані горби врізалися в атмосферу. За два метри і з малою швидкістю метр на секунду дощинці лишалась миттєвість до удару об поверхню.

Дві руки розгорнули пластиковий мішечок для збору дослідного матеріалу й спіймали краплю.

— Є! — радісно вигукнула Ліззі О’Браєн.

Дівчина застебнула мішечок, підняла так, щоб умонтована в шолом камера змогла зафіксувати показники штрих-коду, й проказала:

— Одна крапля! — Вона кинула мішечок до коробки.

Інколи радість приносять незначні речі. Можливо, хтось цілий рік проведе над вивченням цієї маленької дощинки, коли вона потрапить на Землю. А це був усього лише 64-й мішечок у коробці № 5. Ліззі збиралася пробути на Титані доволі довго, щоб назбирати достатньо матеріалу для здійснення революції в планетології. Й ця думка додавала втіхи.

Дівчина щільно закрила коробку й рушила твердою, немов граніт, кригою, не обминаючи калюж і хлюпаючи важкими чобітьми скафандра по метанових струмках, що збігали з гір.

— Співаю під дощем! — Вона розчепірила руки й крутнулася на місці: — Сп-і -і -ваю під дощем!

— О’Браєн, — поцікавився Алан Ґрін з “Клемента”, — з тобою все гаразд?

— Дам ді дам ді-ді дам-дам, співаю під дощем!

— Дай їй спокій, — весело промовила Консуела Гон. Вона була внизу на рівнині, де метан із шумом виривався просто в атмосферу, а ґрунт був укритий густим, в’язким толіном. За її словами, ходити в ньому було все одно що в мелясі. — Ти що, не впізнаєш з голосу науковий метод?

— Ну, якщо вже так... — із сумнівом проказав Алан. Він сидів собі у “Клементі”, наглядаючи за ходом експедиції і даючи раду веб-сайту. Взагалі, облаштувався комфортабельно — йому не доводилося спати просто у скафандрі або виживати на рециркульованій воді та калорійних концентратах — і не думав, що решті відомо, як це все обридло.

— Що в нас далі за планом? — спитала Ліззі.

— Ну... ще треба запустити цю штучну камбалу-тюрбо. Гон, як там у тебе з цим?

— Все в нормі. Буду біля моря за кілька годин.

— Добре, час О’Браєн приєднатися до тебе. О’Браєн, починай лаштувати аеростат і не забудь перевірити стропи за списком.

— Зрозуміла.

— Поки ти цим займаєшся, я повідомлю сьогоднішню голосову пошту з Мережі.

Почувся стогін Ліззі, Консуела зневажливо пхикнула. Згідно з політикою НАФТАСА3, наземна команда брала участь у всіх передачах по Мережі. Офіційно вони відчували невимовний захват від того, що могли поділитися своїми почуттями з аудиторією. Проте Голосова Мережа (на особисту думку Ліззі, це був, радше, НЕУК-НЕТ, аніж Інтер-нет), робила їх доступними для людей, яким бракувало мінімальних розумових здібностей для того, щоб користуватися клавіатурою.

— Дозвольте нагадати, що в нас відкритий канал, і все, що ви скажете, потрапить до моєї відповіди. Звісно, в розмову вступати можна будь-якої миті. Проте пам’ятайте, кожне запитання-відповідь передається одним посланням, тому якщо ляпнете якусь дурничку, доведеться починати все спочатку.

— Та знаємо, знаємо.

— Ми не вперше цим займаємося, — нагадала Ліззі.

— Гаразд, ось перше.

— “Е-е, привіт, це Блейд-Ніндзя-43. Мені цікаво, що ви там збираєтеся відкривати”

— Надзвичайно хороше запитання, — збрехав Алан. — І відповідь на нього: Не знаємо! Це дослідна подорож, ми тут усі займаємося, як то кажуть, “чистою наукою”. В наші дні вряди-годи найчистіша наука стає вкрай прибутковою. Та поки що в нас це в далекому майбутньому. Ми просто сподіваємося знайти що-небудь цілком несподіване.

— Боже, ну й хитрюга! — подивувалася Ліззі.

— Твою репліку ми трохи підправимо, — зіронізував Алан. — Далі.

— “Мене звуть Мері Шрьодер, я зі Сполучених Штатів. Викладаю англійську мову в університеті, й мені кортить розповісти своїм студентам, які оцінки одержували ви в їхньому віці”.

— Боюся, я був заучкою, — почав Алан. — На другому курсі одержав “добре” з хімії й запанікував. Мені здавалося, настав кінець світу. Я облишив кілька факультативів, уперся рогами в землю й виправив оцінку на “відмінно”.

— Мені велося добре з усіх предметів за винятком французької літератури, — відповіла Консуела.

— А я одного разу мало не вилетіла з університету, — зізналася Ліззі. — Мені навчання давалося складно. Та коли я вирішила, що стану космонавтом, усе стало на свої місця. Я просто збагнула, що це важка робота. І ось тепер я тут.

— Добре, дякую, дівчатка. Третє запитання — від Марії Васкес.

— “На Титані є життя?”

— Певно, ні. Тут і справді холодно! Дев’яносто чотири градуси за Кельвіном, тобто мінус сто сімдесят дев’ять за Цельсієм або мінус двісті дев’яносто за Фаренгайтом. Та все ж-таки... життя вперте. Його знайшли і в антарктичній кризі, і у вируючій воді в жерлах підводних вулканів. Ось чому особливої уваги ми надаємо вивченню глибин етано-метанового моря. Якщо життя десь і є, то це саме там.

— Хімічні процеси, що тут відбуваються, нагадують умови в безкисневій атмосфері Землі перед зародженням на ній життя, — розповідала Консуела. — Крім того, нам здається, що тут ця добіологічна хімія триває чотири з половиною мільярди років. Для такого хіміка-органіка, як я, це найліпша забавка у Всесвіті. Та є головна проблема: відсутність тепла. Хімічним реакціям, що в нас на Землі відбуваються швидко, тут потрібні тисячі років. Важко навіть зрозуміти, як життя може виникнути за таких ущербних умов.

— Певно, це має бути повільне життя, — задумливо проказала Ліззі. — Щось таке рослинне... Величезне, як давні імперії, але повільнюще. Досягнення зрілости потребуватиме мільйонів років. Одна-єдина думка може забирати століття...

— Дякую за такий дикий сценарій! — хутко відгукнувсь Алан. Боси в НАФТАСА спохмурніли від такої ідеї. На їхню думку, це було настільки ж непрофесійно, як і героїзм. — Наступне запитання від Денні з Торонто.

— Слухай, друзяко, зізнаюся, я страшенно заздрю, що ти там у такому малюсінькому космічному кораблі з двома запальними дівками.

— Так, звісно, ці дві пані Гон та О’Браєн, — привабливі молоді жінки, — усміхнувся Алан. — Та ми такі завантажені, що, хочете вірте, хочете — ні, але думка про секс навіть не виникає. Тим паче, що зараз, коли я на “Клементі”, вони обидві на поверхні Титана й над ними розляглась атмосфера на шістдесят відсотків густіша, ніж земна. Крім того, на них масивні скафандри. Тож навіть якби в мене виникли недоречні думки, нам ніяким чином не вдалося б...

— Агов, Алане, — озвалася Ліззі, — скажи мені дещо.

— Ну?

— Що там на тобі одягнуто?

— Е-е... перемикаю на приватний канал.

— Трибічний, — відгукнулася Консуела.

На думку Ліззі, аеростат був найкращим засобом пересування. Підхоплена тихими вітрами, вона не чула жодного звуку. А який же краєвид відкривався навколо!

Люди часто говорять про “похмуру помаранчеву атмосферу” Титана, та очі й до неї звикали. Варто ввімкнути підсилювач зображення, і білі крижані гори стануть сліпучими! На верхах метанові струмки спліталися в загадкові руни. У місцях, де лід змішувався з толіном, білий колір перетворювавсь на багату палітру жовтогарячих, червоних і жовтих барв. Там на поверхні відбувалося багато чого — більше, ніж би Ліззі могла пізнати й за сотню подорожей.

Позірно рівнини видавалися понурішими, проте мали і власний шарм. Звісно, атмосфера була така густа, що заломлене світло змушувало обрій дугою прогинатися вниз. Але і до цього можна було звикнути. Чорні повітряні вири й таємничі червоні сліди невідомих процесів ніколи не втомлювали зір.

На видноколі забовванів рукав вузького моря Титана. Якщо воно тільки було тим, чим називалося. Принаймні озерові Ері воно поступалося розмірами. Та наукові “препаратори інформації” вдома твердили, що оскільки Титан менший від Землі, то й відповідно — водойму можна вважати морем. Ліззі мала власну думку, але знала, коли треба тримати язик на припоні.

Тепер там була Консуела. Ліззі переключила щиток шолома на пряму передачу звідти. Настав час для шоу.

— Не можу повірити, нарешті я дісталася. — проказала Консуела. Вона скинула компактно впаковану “рибу” з плеча додолу. — Коли спускаєшся з орбіти й закладаєш у програмі мінімум на похибку, щоб модуль не втрапив у море, п’ять кілометрів не здається завеликим шляхом. Та коли доводиться пройти пішки цю відстань щільним, в’язким толіном... коротше кажучи, мені це вже в печінках.

— Консуело, розкажи, що ти бачиш, — попрохав Алан.

— Іду берегом. Зараз я біля самого моря. — Консуела опустилася на коліна й занурила руку у воду. — В неї консистенція “Жижі”. Знаєте, такий напій! Запашний сироп із дрібно накришеними шматочками підталого льоду. Тут майже напевно метано-аміачна суміш, знатимемо точніше, коли зразки потраплять до лабораторії. Хоча ось уже й перший знак. Вода розчиняє толін з моєї рукавиці. — Консуела підвелася.

— Можеш змалювати берег?

— Так, він білий. Зернистий. Я його можу розрити черевиком. Переконана, це крижаний потрух. Що мені зробити спершу: зібрати зразки чи запустити “рибу”?

— Запускай “рибу”, — відповіла Ліззі майже одночасно із тим, як Алан проказав: “Вирішуй сама”.

— Гаразд.

Консуела ретельно вимила обидві рукавиці в морі й рвучко розстебнула “блискавку”. Пластиковий чохол розійшовся навпіл. Вона незграбно схопила “рибину”, підняла її й пішла до темної жижі.

— Я в морі, вода мені сягає по кісточок. Тепер по коліна. По-моєму, тут уже достатньо глибоко. Я її вмикаю, — повідомила вона, опускаючи апарат.

Робот-тюрбо “Міцубісі” смикнувся, немов живий. Одним плавним рухом він ринув уперед, пірнув і зник у глибині.

Ліззі переключилася на вмонтовану в зонді камеру.

Чорна рідина мигтіла в інфрачервоних очах камбали, яка прямувала геть від берега й не бачила нічого, крім пластівців парафіну, криги та інших часточок зависі, що стрімко з’являлись й проносилися далі, захоплені збуреним потоком. За сто метрів “рибина” зустрілася з відбитим від дна сиґналом радара, після чого ринула вглиб.

Ліззі, м’яко заколисана у стропах аеростата, солодко позіхнула. Шикарний японський апарат тим часом усмоктав крихітний зразок аміачної води, пропустив її через свою внутрішню лабораторію й викинув відходи.

— Глибина двадцять метрів, — повідомила Консуела, — час брати другий зразок.

“Камбалу” було сконструйовано так, щоб миттєво робила сотні аналізів. Але вона мала місце лише для двадцяти зразків, які могла надати дослідникам. Перший екземпляр “риба” зібрала на поверхні. Тепер крутнулась і ввібрала в себе п’ять драхм морської рідини у всій її неперевершеній нечистоті. Для Ліззі це й була чиста наука. Звісно, не надто ефективна, проте надзвичайно захоплива.

Ліззі знову позіхнула.

— О’Браєн, — спитав її Алан, — коли ти востаннє спала?

— Що? А... двадцять годин тому! Не турбуйся про мене, зі мною все гаразд.

— Поспи. Це наказ.

— Але ж...

— Негайно.

На щастя, скафандр був достатньо затишний для спання. Його спроектували саме із цим розрахунком.

Спершу вона витягла руки із рукавів. Потім підібгала ноги, поклалася підборіддям на коліна і обхопила їх руками.

— Добраніч, — проказала вона.

— Buenas noches, querida, — відповіла Консуела, — que tengas lindos sueсos5.

— Міцного сну, космічна досліднице.

Коли вона заплющила очі, темрява виявилася така кромішня, що аж проймав страх. Чорна, чорна, чорна... В ній увижалися примарні вогники, що рухалися, творили якісь лінії, але втікали кудись убік, щойно вона намагалася їх роздивитися. Слабші від найслабшого, вони були такі ж хуткі, як і “риба”, та тільки-но увага послабилася, ці вогники зникли.

У свідомості промайнула й десь поділася зграйка думок із срібною лускою.

Стояв якийсь низький, глибокий, повільний гул. Так ніби дзвін на потонулій годинниковій вежі терпляче відбивав північ. До Ліззі почало вертатися відчуття простору. Там десь унизу мала бути твердь, на якій росли невидимі квіти, вгорі небо, якщо воно взагалі існувало. І там також плавали квіти. Внизу, в безмежно заглибленому місті, її охопило невимовно спокійне відчуття самої себе. На свідомість нахлинули невідомі почуття, а потім...

“Ти — це я?”

“Ні, — обережно відказала Ліззі, — навряд”.

Шалений подив:

“Як на тебе, то ти — не я?”

“Так принаймні мені здається”.

“Чому?” Що тут можна було відповісти, тож Ліззі повернулася до початку розмови і пригадала її ще раз, намагаючись прийти до іншого висновку. Але знову наштовхнулася на те “чому?”.

“Не знаю”, — відповіла вона.

“Чому ні?”

“Не знаю”

Ліззі ще й ще раз верталася до цього сну.

Коли прокинулась, ішов дощ: мжичка із чистого метану з нижнього шару хмар, що розташувалися на висоті п’ятнадцяти кілометрів. Вони собою являли (як стверджувала теорія) конденсат, котрий утворився з вологого повітря над морем. Хмари осідали на горах і змивали з них толін. Саме метан роз’їдав і надавав форми кризі, витинаючи в ній яри та печери.

Лише на Титані у всій Сонячній системі існувало стільки різновидів дощу.

Поки Ліззі спала, море стало ближчим. Тепер воно вигиналося, подібно до обрію, схоже на величезну чорну посмішку. Ще трохи, й треба буде починати спуск. Оглядаючи стропи, вона ввімкнула телеметрію, щоб перевірити, чим займається решта.

“Камбала” й досі виписувала кола в темному морі, намагаючись дістатися далекого дна. Консуела чвалала своїм п’ятикілометровим слідом назад до посадкового модуля “Гаррі Стаббз”4, а Алан відповідав на чергову порцію комп’ютерної пошти.

— Modelos de la evoluciуn de Titanes indican que la luna formу de una nube circumplanetaria rica en amonнaco y metano, la cual al condensarse dio forma a Saturno asн como a otros satйlites. Bajo estas condiciones en6...

— Ви там про що?

— Прокляття! — збився Алан. — Тепер доведеться починати все спочатку.

— Ласкаво просимо назад до світу живих, — відгукнулася Консуела. — Ти тільки подивись на дані, що ми отримуємо від риби-робота. Ціла купа довголанцюжкових полімерів, химерні фракції... Тонни цінної інформації.

— Друзі, що там?

Тепер тон її голосу збігся із Алановим.

— Що там, О’Браєн?

— По-моєму, заїло стропи.

Ліззі й не уявляла, що аварія може потребувати такої нудної роботи. Спершу були довгі години обміну інформацією з інженерами НАФТАСА. Статус стропи № 14? Спробуй потягти стропу № 8. Який вигляд мають D-подібні кільця? Все просувалося поволі, оскільки багато часу витрачалося на те, щоб доправити послання до Землі й одержати відповіді на них. Алан же наполягав на тому, щоб ці прогалини заповнювали обробкою пошти з Голосової Мережі. За кілька хвилин її скрута стала відома всій планеті, й тепер кожен безробітний невдаха встрявав зі своїми пропозиціями.

“На зв’язку Тезґемот-337. Мені здається, якби у вас був пістолет, ви могли б прострелити свій аеростат, тоді він би стух, а ви б спустились на поверхню”.

— Я не маю пістолета, крім того, від пострілу аеростат би не спух, а цілком зруйнувався. Я на висоті восьмисот метрів, піді мною море, і мій скафандр непридатний для плавання. Хто наступний?

“Якби ви мали доброго ножака...”

— Кінець зв’язку! На Бога, Ґріне, це найкраще, що ти можеш знайти? Щось уже чути від органіків?

— Щойно надійшли результати попереднього аналізу, — відповів Алан. — Найвірогідніше, на їхню думку, — я тут пропущу деякий мотлох, — дощ, під який ти потрапила, був не з чистого метану.

— Ні, хай їм грець, Шерлоку!

— Вони припускають, що в усьому винен білий наліт на кільцях і стропах. Вони поки не знають до пуття, що він собою являє, проте їм здається, ніби він вступив у реакцію з речовиною твого аеростата і заклинив розривний пристрій.

— Мені здавалося, тут хімічно нейтральне середовище.

— Так воно і є. Але з аеростата виділяється тепло твого скафандра, і тому атмосфера довкола на кілька градусів тепліша від точки плавлення льоду. На Титані це все одно що потрапити у домну. Енергії від цього вистачить для бозна-скількох найхимерніших реакцій. Ти ж і далі сіпаєш за клапанну мотузку?

— Чим я, по-твоєму, зараз займаюся? Затерпне одна рука — починаю другою.

— Моя розумнице! Я знаю, як ти втомилася.

— Покиньте поки що голосову пошту, — запропонувала Консуела, — й перевірте результати, що надходять від риби-робота. Є від чого подивуватися.

Так і зробили. Її це на певний час відволікло, на що вони, власне, й сподівалися. В аналізах етану й пропану виявилося набагато більше від того, що передрікали їхні моделі, а метану — взагалі навдивовижу мало. Ніхто не сподівався на таку суміш фракцій. Ліззі розумілася на хімії достатньо, щоб здогадатися про значення деяких одержаних даних, проте не так добре, щоб зробити з цього якісь висновки. Не перестаючи тягти за всі стропи в тій послідовності, яку їй запропонували інженери з Торонто, вона вивчала список вуглеводнів, розчинених в озері.

Розчин ? Мольна частка розчину

Етин ? 4,0 х 10-4

Пропін ? 4,4 х 10-5

1,3-бутадієн ? 7,7 х 10-7

Двоокис вуглецю ? 0,1 х 10-5

Метаненітрил ? 5,7 х 10-6

Та з часом наслідки важкої, але безрезультатної роботи разом з одноманітністю нескінченного польоту над усе таким же невиразним морем стали втомлювати її. Стовпчики цифр утратили своє значення й розпливалися перед очима.

Пропаненітрил ? 6,0 х 10-5

Пропененітрил ? 9,9 х 10-6

Пропіненітрил ? 5,3 х 10-6

Вона незчулася, як знову заснула.

* * *

Ліззі перебувала в темній споруді, безперестанку підіймаючись сходами. Разом з нею бралися вгору інші люди. Вони зіштовхувались з нею, проминали її, але нічого не говорили.

Їй стало зимно.

Промайнув непевний спогад перебування у пічній кімнаті десь унизу. Там було гаряче, навіть парко. Тут повітря здавалося куди прохолоднішим. Надто прохолодним. І за кожним новим кроком температура падала. Ліззі несвідомо вповільнила ходу. Тепер стало дуже холодно. Хоч би яким неприємним це здавалося. Боліли ноги. Крім того, наче сама атмосфера тужавіла довкола. Ліззі ледве могла ворухнутись.

Раптом з’явилася думка, що це природний наслідок віддаляння від пічної кімнати. Що вище опинялася, то менше тепла отримувала й то менше енергії перетворювалося на рух. Якимось чином усе стало чітко зрозуміло.

Крок. Перепочинок.

Крок. Довший перепочинок.

Зупинка.

Люди довкола теж зрештою зупинились. Її торкнувся подих вітру, холоднішого від криги. Ліззі не здивувалася, збагнувши, що вони дістались верха сходів і тепер стоять на даху споруди. Ззовні було так само темно, як і всередині. Вона щосили вдивлялась у простір над собою, але так нічого і не роздивилася.

“Обрії. Просто дивовижно”, —пробурмотів хтось поруч.

“Вони завше дивують”, — відказала вона.

“Верх — низ. Це що: ієрархічні цінності?”

“Начебто ні”.

“Рух. Яке прекрасне поняття”.

“І нам він до вподоби”.

“Отже, ти — це я?”

“Ні. Тобто, мені здається, ні”.

“Чому?”

Ліззі намагалася відповісти на останнє запитання, коли хтось зітхнув із подиву. Високо вгорі, в беззоряному, невиразному небі блимнув вогник. Натовпом пронісся шурхіт мовчазного страху. Світло ставало яскравішим. Ще яскравішим. Вона відчувала тепло, яке йшло від нього, слабке, але виразне, ніби відлуння далекого сонця. Всі навкруги заціпеніли від жаху. Моторошнішим від світла, де його не могло бути, стало тепло. Таке просто неможливо. І все ж воно існувало.

Разом із іншими Ліззі стояла й чекала на щось... На що —сама не здогадувалася. Вогник поволі переміщувавсь у небі, маленький, яскравий, бридкий.

І потім він пронизливо заверещав.

Ліззі прокинулася.

— Ух ти, — проказала вона, — оце так химера наснилася.

— Наснилася? — недбало кинув Алан.

— Ага. Таке світло в небі, схоже на вибух ядерної бомби чи щось подібне. Я хотіла сказати, воно не було схоже на вибух атомної бомби, але лякало не менше. Всі на нього так витріщилися. Ми не могли поворухнутись. А потім... — Ліззі покрутила головою. — Пробач, забула. Але це було так незвично. Я ніяк не можу дібрати потрібних слів.

— Забудь, — підбадьорила її Консуела. — В нас такі дані з-під води. Фракційні полімери, довголанцюжкові вуглеводні... результати просто казкові. Спробуй не заснути — і побачиш сама.

Тепер Ліззі остаточно прокинулася, хоча щасливішою від цього й не стала:

— Треба розуміти, ніяких розумних думок стосовно того, як мені спуститися, не з’явилось.

— Е-е... що ти хочеш сказати?

— Бо якби вони з’явилися, в тебе не було б цих клятих ноток у голосі. Вгадала?

— Хтось не з тієї ноги встав, — відповів Алан. — І будь ласка, не забувай, що деякі слова ми прилюдно не використовуємо.

— Пробач, — зітхнула Консуела. — Я просто намагалася...

— ... відволікти мене. Гаразд. Годі. Я вам підіграю, — взяла себе в руки Ліззі. — Отже ваші відкриття означають... що? Життя?

— Я ще раз повторюю. Про це ще рано говорити з такою впевненістю. Все, що в нас є на цю мить, — це просто дуже, дуже цікаві дані.

— Розкажи їй, Консуело, — сказав Алан.

— Тримайся. В нас справжній океан! Не якесь там оспіване озерце — двісті миль на п’ятдесят — котре ми називали морем, а справжнісінький океан. Показання сонара свідчать: усе, що бачимо, — це такий собі випарний чан над тридцятикілометровою крижаною шапкою. А от уже під нею лежить справжній океан завглибшки двісті кілометрів.

— Хай Бог милує! — видихнула Ліззі. — Тобто, я хотіла сказати, “ой-йо-йо!”. Риба-робот може хоч якось туди дістатися?

— Ти думаєш, звідки нам відома його глибина? Саме туди вона зараз і пливе. Якраз посередині видимої частини моря є розколина в кризі. Звідти поповнюються запаси води на поверхні. І знаєш, що знаходиться просто під отвором? Вулканічні кратери!

— Отже, це означає?...

— Я почну плюватися, якщо ти ще раз скажеш те “слово середнього роду”, — ввірвала її Консуела.

Ліззі вишкірила зуби. Це була справжня Консуела Гон.

— А як же припливи, відпливи? Як на мене, відсутність орбітальних збурень цілковито виключає можливість існування значного океану.

— Ну, на думку тамтих з Торонто...

Спершу Ліззі ще встигала стежити за ходом міркувань планетологів з Торонто. А потім стало складніше. Слова перетворилися на безладне гудіння. Поринаючи в сон, вона таки встигла з роздратуванням усвідомити, що не можна ось так увесь час засинати. Цієї втоми не повинно бути. Їй...

Ліззі знову була у підводному місті. Вона й досі нічого не могла роздивитися, проте знала, що це — місто, бо чула, як бунтівники трощать вітрини крамниць. Їхні голоси то здіймались у виття, то стишувалися до лютого мурмотіння, схожого на звуки хвиль гнівного прибою, що розмиває вулиці. Вона стала обережно пробиратися назад.

Хтось їй шепнув на вухо:

“Навіщо ти зробила це з нами?”

“Я нічого не зробила”.

“Ти дала нам знання”.

“Яке знання?”

“Ти сказала, що ти — не ми”.

“Ну то й що?”

“Не слід було цього говорити”.

“Ви хотіли, щоб я збрехала?”

Жахливе знічення:

“Облуда. Яке прикре поняття”

Звуки руйнації ставали дедалі гучнішими. Хтось сокирою проломив двері. Вибухи. Бряжчить бите скло. Вона чула несамовитий регіт. Вереск.

“Треба звідси вибиратися”.

“Навіщо посланець?”

“Який посланець?”

“Зірка! Зірка! Зірка!”

“Яка зірка?”

“А що, їх дві?”

“Їх мільярди”.

“Не треба! Будь ласка! Зупинись! Не треба!”

Ліззі прокинулася.

“Добридень! Я, звісно, розумію, дівчина в небезпеці, та мені справді здається, що не варто згадувати ім’я Господа всує”.

— Ґріне, — проказала Ліззі, — невже нам треба робити це й далі?

— Ну, враховуючи, скільки мільярдів громадських доларів було потрібно, щоб відправити нас сюди, то... так. Так, справді треба. Я навіть знаю: кілька наших із тобою дублерів сказали б, що ця дещиця електронної пошти — ніщо у порівнянні з таким привілеєм.

— Чхати я на них хотіла.

— Переключаюся на приватний канал, — тихо проказав Алан. Почулося ледве помітне фонове випромінення. Слабке зернисте потріскування десь зникло, коли Ліззі краще налаштувала приймач. Сердито, але стримано Алан докинув:

— О’Браєн, що, в біса, з тобою?

— Пробач, я просто надто збуджена від усього цього. Довго була непритомна. Де Консуела? Маю намір їй сказати слово “середнього роду”, ще й разом із прикметником. Тут є життя. Розумне життя!

— Почекай кілька годин, Ліззі О’Браєн: Консуела спить. Мені неприємно це казати, але твої слова якісь нераціональні.

— Для цього є цілком логічне пояснення. Гаразд, це трохи незвично й, можливо, спершу не здаватиметься таким-то й логічним, та... слухай: мені сняться пов’язані один з одним сни. Як на мене, вони щось означають. Ось послухай...

Ліззі розповіла про свої сни.

Надовго запанувала тиша. Зрештою Алан проказав:

— Послухай, Ліззі. Навіщо було комусь спілкуватися з тобою в снах? Ти бачиш у цьому сенс?

— Мабуть, це взагалі єдиний для них спосіб спілкуватися. Саме так вони обмінюються думками поміж собою. Воно ввесь час перебуває на одному місці, адже рух для нього — чуже і дивовижне поняття. Крім того, воно навіть не усвідомлювало, що його складники здатні відособитися. Такий спосіб думання мені чимось нагадує такий бездротовий телеграф, радіо.

— Ти знаєш, де аптечка у твоєму скафандрі? Я хочу, щоб ти її дістала. Знайди пляшечку з номером двадцять сім за кодом Брайля, добре?

— Алане, мені не потрібно антипсихотиків!

— Я цього не казав. Але хіба ти не почуватимешся краще, знаючи, що ти їх прийняла? — Алан був надзвичайно чемний. Від таких слів просто не хотілося гніватись. — Тобі не здається, що це тільки допоможе нам повірити в те, про що ти говориш?

— Умовив! — Ліззі витягла руку з рукава, намацала аптечку й дістала піґулку. Все робилося за правилами: Ліззі перевірила код чотири рази, перш ніж покласти препарат до рота, і ще раз (а кожна піґулка була так само позначена за системою Брайля), перш ніж його ковтнути. — Тепер ти слухатимеш мене? Я цілком серйозно. — Ліззі позіхнула. — Мені справді здається, що... — вона ще раз позіхнула, — що...

— От дурепа...

Й це знову я, любі друзі, подумалося їй. Вона вкотре занурилася глибоко-глибоко в морок. Хоча цього разу їй здавалося, ніби знає, що робити. Місто розташовувалося під водою, бо воно було на дні темного океану. Жило й живилося теплом вулкана. Ось чому воно в усьому вбачало ієрархічні цінності. Вгорі було холодніше й повільніше, життя там проявлялося слабше. Внизу було тепліше, швидше, й думки там так і роїлися. Це місто/істота було колективною формою життя, схожою на португальський військовий корабель або ґлобальну гіпертекстову мережу експертів. Воно спілкувалося саме із собою завдяки якомусь різновиду електромагнітного поля. Назвемо це розумовим чи внутрішнім радіо. Життя спілкувалося саме таким чином.

“По-моєму, я тепер вас розумію”.

“Не треба нас розуміти — втікай!”

Хтось нетерпляче вхопив її за лікоть і кудись потяг. Усі бігли все хутчіш і хутчіш. Ліззі нічого не бачила. Вони ніби бігли темним тунелем у сотні миль під землею, найглупішої ночі. Під ногами хрустіло скло. Ґрунт виявився нерівним, тож інколи вона перечіпалася, хоч супутник у такі моменти й далі несамовито тяг її за собою.

“Чого ж ти так баришся?”

“А я барюся?”

“Повір мені”.

“Чому ти біжиш?”

“Бо за нами женуться”. — Вони різко вернули в боковий прохід і натрапили на вкриту рінню доріжку. Квилили сирени. Все руйнувалося. Довкола панувала юрба.

“А ви швидко збагнули, що таке рух”.

Нетерпляче:

“Це всього лишень метафора. Ти ж не думаєш, що це справжнє місто? Чому ти така невиразна? Чому з тобою так складно спілкуватися? Чому така повільна?”

“Хіба я така?”

З великою іронією:

“Повір мені”.

“Що ж робити?”

“Біжи!”

Лемент і регіт. Спершу Ліззі спантеличило багатство звуків руйнації в її сні. А потім вона впізнала голоси Алана й Консуели.

— Я довго була непритомною? — спитала вона.

— Хвилину чи дві, — відповів їй Алан. — Байдуже, ти тільки поглянь на картинку, яку нам щойно передала риба-робот.

Консуела переключила Ліззі на підводну камеру.

— Овва! — вихопилось у неї.

Це було прекрасно. Таке, як великі європейські собори, і все ж, беззаперечно, органічним. Утворення було високе й струнке, з канелюрами й контрфорсами. Воно просто захоплювало. Виросло над вулканічним кратером, залишивши в основі прогалини, щоб туди могла проникати морська вода, і підіймалося вгору так, аби збирати все вулканічне тепло. Де-не-де випиналися якісь жолоби, що, зробивши велетенський зашморг, верталися до основної маси міста. Місто здавалося вищим, ніж могло бути (все ж таки споруда розташовувалася під водою та ще й у світі з меншою силою тяжіння), й скидалося на химерно укладене скупчення рур, схожих на органні труби, або дивовижно переплетених глибоководних червів.

Місто виявилося настільки елеґантним, наскільки може бути тільки живий організм.

— Гаразд, — проказала Ліззі, — Консуело, ти маєш визнати, що...

— Я погоджуся максимум на “складну добіологічну хімію”. Все інше вимагатиме більш докладних даних. — Хоч би яким обачним здавався голос Консуели, але він дзвенів од тріумфу. Голос чіткіше від слів промовляв про те, що тепер вона, вдоволений ксенохімік, може померти тут щасливою.

— Подивися, що виходить, якщо збільшити зображення, — промовив не менш захоплений Алан.

Утворення змінило свій сірий колір на веселкову суміш пастельних барв, здіймаючись від криваво-коралової барви, до світанково-жовтого й зимно-блакитного кольорів. Просто перехоплювало подих.

— Ух ти! — На якусь мить навіть її власна смерть не здавалася такою важливою. Хоча все ж таки відносно неважливою.

Міркуючи над цим, Ліззі, мов запрограмована, знову заснула й поринула у темряву та галасливу веремію своєї свідомости.

Це було страшно. Міста не стало, його заступила матриця шуму: биття молотів, якесь деренчання й різкі удари. Ліззі рушила вперед і дійшла до вертикальної сталевої труби. Ступивши крок назад, наштовхнулася на ще одну. Десь поруч озвався двигун, гучно перемикалися якісь велетенські передачі, скреготів і лементував метал. Ґрунт під ногами заходив ходором. Ліззі зважила за найрозумніше лишатися на місці.

Чиясь знайома присутність уперемішку з відчаєм:

“Навіщо ти це зробила з нами?”

“Зробила — що?”

“Я був усім”.

Поруч заходився гупати якийсь копер. Від цього розболілася голова. Щоб його перекричати, доводилося майже горлати:

“Ви й досі — все”.

Тихо:

“Я ніщо”.

“Це... неправда! Ви... тут! Ви існуєте! Це... щось!”

Уся туга світу:

“Облудна розрада. Знайшла, що сказати”.

Вона знову була притомна.

Чувся голос Консуели:

— ... їй це не сподобається.

— Всі психологи вдома погоджуються, що так буде найкраще для неї.

— Ой, тільки не треба!

Схоже, Алан був найбільш упертою й педантичною особою, яку тільки Ліззі знала. Консуела, очевидно, — найфлеґматичнішою. Певно, справи дійсно були кепські, якщо вони так сваряться.

— Привіт! — відгукнулася Ліззі. — Я вже прокинулась.

На якусь мить запанувала тиша, саме така наставала поміж її батьками, коли вона втручалася в одну із їхніх суперечок. Першою відповіла Консуела, хоча й занадто радісно:

— Добре, що ти знову з нами! — Алан же докинув: — НАФТАСА хоче, щоб ти де з ким переговорила. Будь на зв’язку, в мене тут напоготові перше послання для тебе.

В ефірі почувся жіночий голос: “Це доктор Альма Розенблюм. Ліззі, мені кортить поговорити про те, як ви себе почуваєте. Я розумію, що затримка в часі між Землею й Титаном зробить нашу бесіду спершу дещо недолугою, проте я впевнена, що зрештою нам це особливо не завадить”.

— Це ще що за лайно? — розлютилася Ліззі. — Що це за жінка?

— НАФТАСА вирішила, що тобі це зарадить...

— Вона “порадник у горі”, так?

— Формально, вона терапевт кризових періодів, — відповів Алан.

— Слухай, я ніколи не купляла показушний “Новий вік”7. — Вона ледве не сказала “пшик” замість “вік”. — Та й куди нам квапитися? Ви ж мене так не залишите?

— М-м...

— Ти спала кілька годин, — відповіла замість Алана Консуела. — За цей час ми змоделювали деякі погодні умови. Мабуть, краще буде, якщо ти побачиш це сама.

Вона переслала дані Ліззі, яка прокрутила їх на щитку шолома. Примітивна модель показувала озеро випаровування під нею зі схемою температурних режимів. Вода у ньому була всього лишень на кілька градусів тепліша від довкілля, але цього виявилося цілком достатньо, щоб створити потужні висхідні потоки над центром озера. Маленькі сині стрілочки показували напрямки локальних мікроструменів повітря, котрі утворювали спіральний вир, що підіймався вгору на два кілометри і лиш потім розсіювався в західному напрямку.

На іншій схемі була зображена маленька пульсуюча цятка на висоті восьмисот метрів над поверхнею озера. Це була вона. Маленькі червоні стрілочки вказували на її ймовірний напрям дрейфу.

Виходило так, що вона ледве не довіку літатиме й літатиме колом над озером. Конструкція аеростата не дозволяла йому піднятися так високо, щоб його підхопили інші вітри й віднесли звідси. Її скафандр не був придатним для плавання, тож навіть якби пощастило здійснити м’яку посадку, щойно вона торкнеться води, як миттю піде на дно. Втонути вона не втоне, але й до берега не добереться.

Це означало, що вона загине.

Ліззі на очі навернулися сльози. Вона спробувала стриматись, її казило як приниження від плачу у такий момент, так і безглуздість подібної смерти:

— Прокляття, не дайте мені померти такою смертю! Будь ласка, тільки не через мою власну помилку!

— Про помилку ніхто й не казав, — спробував розрадити її Алан.

Цієї миті з Землі надійшла відповідь од доктора Альми Розенблюм: “Так, Ліззі, я порадник у гурі. Ти зараз переживаєш емоційно значну віху у своєму житті, і для тебе дуже важливо подолати її й прийняти. Це моя робота. Допомогти тобі усвідомити значення, необхідність і — навіть красу смерти”.

— Приватний канал, будь ласка! — Ліззі зробила кілька глибоких вдихів, щоб прочистити легені й заспокоїтися, потім більш розважливим тоном заявила: — Алане, я католичка, зрозумів? Якщо я вже маю померти, то мені потрібен не порадник у горі, а клятий піп. — Раптом вона позіхнула: — Трясця, тільки не тепер. — Вона ще двічі позіхнула: — Піп, допетрав? Розбудиш, коли він буде на зв’язку.

Ліззі знову була десь на дні своєї свідомости, в порожньому просторі, який колись займало підводне місто. Й хоча нічого не бачила, та все одно напевне відчувала, що стоїть посеред величезної одноманітної рівнини, такої великої, що можна було вічно простувати нею й так нікуди й не прийти. Вона відчувала, що стоїть на велетенському бойовищі. А можливо, тут просто настав затишок перед черговою бурею?

Її оточувала могутня напружена тиша.

“Є тут хто?” — спитала вона. Слова пустили беззвучне відлуння, порожнечу на порожнечі.

Нарешті м’який голос відповів:

“Ти змінилася”.

“Я невдовзі помру, — погодилася Ліззі. — А таке знання змінює людину”.

Все довкола вкривав м’який попіл, який лишився ніби після великого згарища. Про те, що саме згоріло, їй думати не хотілося. Специфічний запах проникав усюди.

“Смерть. Нам це зрозуміло”.

“Справді?”

“Воно нам уже давно відоме”.

“Хіба?”

“З того самого часу, як ти натякнула нам про це”.

“Я?”

“Натякнула, що можна існувати відособлено. А це те саме”.

Стало щось прояснюватися:

“Культурний шок! Ось, що тут відбувається, еге ж? Ви не знали, що хтось іще свідомий може існувати окремо. Ви не знали, що живете на дні океану у маленькому світі, котрий належить Всесвітові з його мільярдами галактик. Я вам дала більше інформації, ніж ви змогли проковтнути за один раз, і тепер задихаєтеся”.

Скорботно:

“Задихаємося. Як ґротескно”.

— Прокинься, Ліззі!

Вона прокинулася й засміялась:

— Здається, щось виходить.

— Ліззі О’Браєн, — обережно промовив Алан, — чому ти щойно сміялася?

— Бо нічого не виходить, правда ж? Носячи так повільно колами, мене заколисало. Й мені залишилося... — вона перевірила, — кисню на двадцять годин. І ніхто не збирається мене рятувати. Я незабаром помру. Та незважаючи на все це роблю шалені успіхи.

— О’Браєн, ти...

— Зі мною все гаразд, Алане. Трохи зморилася. Можливо, надто щира й запальна. Але здається, мені можна, якщо я вже вскочила у таку халепу, еге ж?

— Ліззі, ми дістали тобі священика. Його звуть отець Лаферр’є. Нам допомогла Монреальська єпархія.

— Монреаль? Чому Монреаль? Ні, ти таки поясни — знову політика НАФТАСА, вгадала?

— Взагалі-то, мій швагер — католик, і я спитався його поради.

Вона на якусь мить замовкла:

— Пробач, Алане, я не знаю, що на мене найшло.

— Просто тобі зараз нелегко. Послухай його послання.

“Доброго дня, пані О’Браєн, мене звуть отець Лаферр’є. Я звернувся до вашого начальства, мені пообіцяли, що ми можемо поговорити сам на сам і вони не записуватимуть нашу бесіду. Тож якщо хочете сповідатися, я готовий вас вислухати”.

Ліззі перейшла на канал, який, вона сподівалася, й насправді був приватним. Вирішила краще не наголошувати на тому, що її непокоїть. Говорити тільки до речі. Сповідатися можна було й звичним порядком.

— Пробачте мені, панотче, бо я грішна: не сповідалася вже два місяці. Невдовзі помру. Крім того, можливо, я не цілком нормальна, але мені здається, що ввійшла в контакт з позаземним розумом. По-моєму, це страшенний гріх удавати, ніби нічого не відбувається. — Ліззі помовчала. — Тобто, я хотіла сказати, що не знаю, гріх це чи ні, та точно знаю, що це неправильно. — Вона знову замовкла. — Я грішна, бо часом гнівалася, заздрила, була гордою й хтивою. Я натякнула безневинному світові, що таке смерть. Я... — вона відчула, що знову засинає й тому хутко проказала: — Це всі мої гріхи, мені дуже прикро, і я прошу Господа простити їх мені й відпустити...

“І що?” — знову спитав м’який голос. Вона, як і досі, перебувала десь у свідомості, тут було темно, але відчувалося чиєсь приспане пізнання, раціональне, проте ладне прийняти будь-яку нісенітницю, байдуже, наскільки велику. Не було ніяких міст, веж, ніякого попелу й ніякої рівнини. Не було нічого, окрім заперечення заперечення.

Коли вона не відповіла на запитання, голос знову спитав:

“Це якось пов’язано з твоєю смертю?”

“Так”.

“Я теж помираю”.

“Що?”

“Половини з нас уже немає. Решта замикається. Нам здавалося, ніби ми єдині. Ти показала, що ні. Нам здавалося, ми — все. А ти відкрила нам Всесвіт”.

“То ви незабаром помрете?”

“Так”.

“Чому?”

“А що хіба?”

Настала коротка напружена пауза. Потім:

“Дуже добре”.

Напружуючи розум, Ліззі пригадала ту мить, коли вперше побачила місто/істоту на кадрах, переданих “рибою”. Його піднесену велич. Стрункість і грацію. А потім барви, що грали, немов проміння світанку на льодовому полі: тонкі й ґрунтовні, вони перехоплювали дух. Дівчина пригадала свої почуття тієї миті й додала до них те, як вона почувалася, коли побачила народження свого братика, коли холодне повітря лещатами стискало її легені на версі першої підкореної нею вершини. Вона пригадала дивний Тадж-Махал у присмерках, дику зухвалість почуттів, коли вперше доторкнулася до хлопця нижче пояса, а також призматичний серп атмосфери довкола Землі, видний з низької орбіти... Все, що в неї було, вона вклала в цей образ.

“Ось які ви, — проказала вона. — Саме це ми обоє втратимо, якщо вас не стане. Якби ви були людиною, я б здерла з вас одяг і впорала тут же на землі. І мені плювати, дивився б на це хтось чи ні. Плювати”.

М’який голос зітхнув:

“Ох!”

А потім Ліззі знову опритомніла в скафандрі. Вона відчула різкий від страху запах власного поту. Відчувала своє тіло, ледве помітний біль у місцях, де стропи врізалися в плоть, свої налиті кров’ю підвішені ноги. Все було кришталево-ясним і абсолютно реальним. Все, що сталося раніше, здавалось нічним кошмаром.

“Це дослідна група “Пси SETI”. Яке дивовижне відкриття ви зробили — розумне життя у нашій рідній Сонячній системі! Чому уряд намагається це приховати?”

— Е-е...

“Мене звуть Джозеф Деврі. Цю неземну почвару треба негайно знищити. Ми не можемо припустити її агресії”.

“На зв’язку Студ-Товстун-07. Що за паскудство ховається за словами “була хтивою”? Просунутим треба знати! Якщо О’Браєн не розкаже докладніше, то чого взагалі було ставити це на перше місце?”

“Hola, soy Pedro Domнnguez. Como abogado, Ўesto me parece ultrajante! Por quй NAFTASA nos oculta esta informaciуn? 8”

— Алане! — крикнула Ліззі. — Що в біса відбувається?

— Якісь хакери вдерлися в розмову, та й ти ж, мабуть, щось таке сказала... — Голос Алана водночас і просив пробачення, й був роздратованим.

— Ліззі, пробач, — відгукнулася Консуела, — нам і справді прикро. Якщо тобі від цього полегшає, то Монреальська єпархія нетямиться з люті. Вони збираються судитися.

— Судитися? А мені що з того...? — Ліззі замовкла.

Якось несвідомо її рука піднялася над головою і вхопилася за стропу № 10.

Не роби це, подумалося їй.

Друга рука потяглася кудись убік і міцно схопила стропу № 9. Цього Ліззі теж не збиралася робити, проте рука відмовилась коритися, коли Ліззі спробувала забрати її назад. Потім права піднялася ще на кілька дюймів і вчепилася в стропу. Ліва тим часом ще підтяглася по своїй мотузці на добрячих півфути вгору. Так дюйм за дюймом Ліззі піднімалася до самої кулі аеростата.

Мабуть, я з’їхала з глузду, промайнуло дівчині. Тепер правиця вхопилася за розривний механізм, а лівиця стисла стропу № 8. Висячи ось так безпорадно на линвах, вона перекинулася вниз головою, вперлася колінами в груди і вдарила ногами кудись угору.

Ні!

Тканина розірвалася, і вона почала падати.

У свідомості пролунав ледве чутний голос: “Не панікуй. Ми тебе спустимо вниз”.

Та вона все одно панікувала, тому й схопилася за стропи № 9 і № 4. Але користи від них було мало, оскільки вони падали разом із нею.

“Потерпи”.

“Хай вам чорт, я не хочу помирати!”

“То не помирай”.

Вона й далі безпорадно падала. Її обійняло моторошне почуття стрибка в білий морок, стрибки трохи уповільненого мотуззям і кулею аеростата, що шлейфом тяглися за нею. Вона розчепірила руки й ноги, немов морська зірка, і відчула, як опір повітря трохи уповільнив падіння. Море наближалося з шаленою швидкістю. Здавалося, вона падатиме вічно. Але все скінчилося миттю.

Ліззі невільно виборсалася зі строп аеростата, звела ноги разом, витягла носки, надавши таким чином падінню перпендикулярного напрямку щодо поверхні Титана. Вона врізалась у дзеркало моря, здійнявши справжній фонтан бризок довкола себе. Спершу їй аж забило дух від такого пірнання. Всередині червоним вогнем вибухнув біль. Їй здалося, ніби зламала собі кілька ребер.

“Ти нас багато чого навчила, — проказав тихий голос. — Ти нам так багато подарувала”.

“Допоможіть!” — Дівчину оточила похмура вода. В очах стало темніти.

“Множинність. Рух. Облуда... Ти нам відкрила Всесвіт, більший від усього, що ми знали”.

“Слухайте, врятуйте мене, і вважатимемо, що ми квити. Згода?”

“Вдячність. Таке суттєве поняття”.

“Дякую. Я подумаю”.

І раптом вона побачила, що до неї в хмарці сріблястих бульок пливе “камбала”. Ліззі простягла руки, й риба-робот потрапила прямо до них. Пальці стислися на ручках, за які Ліззі тягла апарат до моря. Її так різко смикнуло, що Ліззі здалося, руки зараз просто повивертає із суглобів. Риба-робот понеслася до поверхні, тож дівчині залишалося тільки міцно триматись.

“Господи!” — вихопилося в неї.

“По-моєму, ми можемо доправити тебе до берега. Це буде нелегко”.

Ліззі чимдуж чіплялася за життя. Спочатку, здавалось, нічого не вийде. Та коли примудрилася підтягнутись так, що майже осідлала прудку механічну рибину, до неї повернулася впевненість у собі. Вона змогла це зробити. Це виявилося не важче, ніж виграти фінал зі спортивної гімнастики в змаганнях на брусах і коні, коли в тебе грип. Це всього лишень питання витримки й рішучости. Залишалося тільки пильнувати навкруги.

— Слухайте, — проказала вона, — якщо ви насправді вдячні... “Ми слухаємо”.

— Ми вам принесли всі ці нові поняття. Тож мають бути речі, які знаєте ви, але які невідомі нам.

Запанувала коротка тиша, а той, хто знав, що лежить далі, сказав:

“Деякі з відомих нам понять можуть спричинити у вас безлад”.

Пауза.

“Та зрештою вам вестиметься набагато краще. Рани загояться. Ви зможете відновитись. Ваші шанси знищити одне одного цілком у межах прийнятного”.

— Знищити одне одного? — на якусь мить Ліззі перехопило подих. Для цього міста/істоти вистачило годин, щоб усвідомити всі чужі поняття, які вона кинула на них мов сніг на голову. Земляни думали й жили куди повільніше, ніж воно/вона. Скільки триватимуть ці години у перекладі на людський час? Місяці? Роки? Століття? Воно говорило про рани й відновлення. Нічого доброго це не віщувало.

Риба-робот додала обертів так, що Ліззі ледве не випустила її з рук. Довкола вирувала темна вода, а невидимі пластівці змерзлої речовини раз по раз врізалися в її шолом. Ліззі дико зареготіла. Вона раптом відчула себе великою!

— Давайте, — відповіла Ліззі, — я вислухаю все, що у вас там є.

Це мав бути шалений заплив.

ПРИМІТКИ

1 Перші американські астронавти. Алан Шепард (1923 — 1998) розпочав американську космічну програму, здійснивши 5 травня 1961 р. суборбітальний політ; у 1971 р. очолив місію “Аполлон-14”, третю експедицію на Місяць, де примудрився навіть зіграти в ґольф. Джон Гершель Ґленн-молодший (н. 1921 р.) 20 лютого 1962 р. на кораблі “Френдшип-7” здійснив перший повноцінний американський політ у космос, а 1998 р. ще раз літав на орбіту на шатлі “Дискавері”, тобто у свої 77 років став найстаршим космонавтом світу.

2 Толін (з гр. “брудний”) — складні аморфні гетерополімери, що трапляються на супутниках зовнішніх планет Системи й кометах.

3 НАФТАСА — у М. Свонвіка наступниця НАСА з центром у Торонто. Можливо, контамінація NAFTA (Угода про вільну торгівлю в Північній Америці, до якої входять США, Мексика і Канада) і NASA.

4 І корабель, і посадковий модуль у повісті носять ім’я Гаррі Клемента Стаббза (1922 — 2003), маловідомого американського письменника-фантаста, котрого в США називали “батьком строгої наукової фантастики”, для якої науковість була основною чеснотою.

5 Добраніч, люба. Солодких тобі снів (ісп.).

6 Моделі еволюції Титана свідчать про те, що цей супутник утворився з навколопланетної хмари, багатої на метан і аміак, які, конденсуючись, сформували Сатурн, так само, як і решту його супутників. Погані умови...(ісп.).

7 “Новий вік” — можливо, мається на увазі “Нью-ейдж джорнал”, американський часопис, заснований Бернардом Шоу й послідовником окультиста Ґеорґія Ґурджієва Альфредом Ораджем. Його темами були технологія, освіта, соціальні формації, охорона здоров’я, психоаналіз тощо.

8 Привіт, мене звуть Педро Домінґес. Я адвокат, і мені здається, що це протизаконно! Чому НАФТАСА приховує від нас цю інформацію? (Ісп.)

Інформація до роздумів

Солярис районного масштабу?

Події у “Повільному житті” відбуваються не так уже й далеко від нас — на другому найбільшому супутнику в Системі, густопомаранчевому Титані. Ось уже майже 350 років астрономи пересвідчуються, що Сатурн (чи не найхимерніша знана нам планета) має чи не найцікавіший знаний нам сателіт. Принаймні Титанові вдалося не тільки випередити в розмірах Меркурій і Плутон, а й обзавестися власною атмосферою — нечуваною розкішшю як на загал собі подібних.

Багата на органіку газова оболонка Титана стала головною причиною того, що супутник занесли до списку ймовірних притулків всюдисущого життя в околицях Сонця. А оскільки ще такий визнаний метр фантастики, як Станіслав Лем, учив, що в космосі треба готуватися до зустрічі з Невідомим, спроби Майкла Свонвіка заселити цей “місяць” життям не позбавлені сенсу.

Звісно, прирівнювати органічне місто з “Повільного життя” до геніального “Соляриса” Лема щонайменше важко, проте, як не оцінити не притаманний американській фантастиці сюжет, позбавлений монстрів, бластерів і сексапільних героїнь. Свонвік дотепно й, головне, струнко обігрує сучасні реалії світу (Інтернет, хакерів, стурбованих адвокатів, політичну коректність). Наситивши ними антураж повісті, він зробив її якщо не надто реалістичною, то принаймні такою знайомою. Ми наївно захоплюємося соціальними утопіями Івана Єфремова, визнаємо неймовірність у Станіслава Лема або психологічність Бредбері. А у Свонвіка вийшла земна, майже хатня обстановка з її вадами й принадами, зі своїми принципами та безпринципністю. І наймиліше те, що для свого Соляриса він не відправив землян бозна куди шукати дива в світі, а дав нагоду знайти чудеса в рідному домі. Адже чим для нас є Сонячна система, як не “останнім затишним місцем” на порозі Великого Всесвіту?

P. S. 1997 року НАСА відправило у політ до Сатурна місію “Кассіні — Гюйґенс”. 1 липня 2004 року цей космічний апарат прибув на місце свого призначення. Ще за півроку від першого штучного супутника Сатурна від’єднається зонд “Гюйґенс” і 14 січня 2005 року здійснить посадку на... Титані. Почекаємо!



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.