Теккерей Вільям

Ярмарок Суєти - Теккерей Вільям

Переклад: Ольга Сенюк

ПЕРЕД ЗАВІСОЮ

Коли Лялькар сидить на кону перед спущеною завісою і дивиться на Ярмарок, що вирує круг нього, його опановує глибока, задумлива меланхолія. Тут, куди не глянь, їдять і п'ють, закохуються і зраджують, сміються й плачуть; тут тобі й курять, і шахрують, і б'ються, і цигикають на скрипці; тут забіяки яки ждуть, щоб хто їх зачепив ,гульвіси не пропускають нагоди підморгнути якійсь молодичці, ошуканці зазіхають на чужі кишені, поліцаї пильнують ладу, дурисвіти (ще якісь об'явилися, хай їм грець!) горлають перед своїми балаганами, сільські йолопи луплять очі на розцяцькованих блискітками танцівниць і жалюгідних, старих, нарум'янених штукарів, а тим часом спритні злодюжки, підкравшись ззаду, орудують у їхніх кишенях. Так, це й є Ярмарок Суєти, розпусне, звичайно, місце, і не веселе, хоч дуже галасливе! Гляньте на обличчя акторів і блазнів, коли вони закінчать свою роботу, коли комедіант Том Дурень змиє зі щік грим і сяде за брезентовим запиналом обідати з дружиною та маленьким блазнем Джеком Череванем.

Та поки що йому не до обіду, зараз має піднятися завіса і він, перекинувшись кілька разів через голову, гукне вам: "Моє шануваннячко!" . Якщо в таке стовпище потрапить людина, схильна до роздумів, її, здається мені, не пригнітить ні власна, ні чужа веселість. Певна річ, тут вона матиме пагоду побачити якісь, смішні чи приємні сцени, які розчулять і розважать може, опецькуватого хлопчика, що задивився на ятку з тістечками, або вродливу дівчину, що зашарілася від компліментів свого кавалера, який вибирає їй ярмарковий подарунок, чи бідолашного Тома Дурня, що, примостившись за фургоном, обгризає кістку в колі своєї родини, яка живе з його штукарства . Але все-таки загальне враження буде швидше смутне, ніж веселої Та й у вас, коли ви повернетесь додому, все ще буде незатишно на душі, вас не покидатиме задума, може, навіть співчуття до людей, і ви поквапитесь швидше заглибитися в свої книжки чи в якусь іншу працю. Я хотів би почати свою розповідь про Ярмарок Суєти саме з цієї моралі, бо іншої не знаю. Дехто взагалі поганоï думки про ярмарки, не пускає туди ні своєї родини, ні челяді, і, може, так воно й краще. Але той, хто думає інакше, хто має ледачу, або доброзичливу, або ж глузливу натуру, мабуть, захоче зазирнути сюди на півгодини й подивитися виставу. Він матиме тут на вибір найрізноманітніші видовиська: запеклі битви, пишні й величні кавалькади, сцени з великосвітського життя і з життя дуже скромних людей; любовні пригоди для чутливих сердець або смішні, в легкому жанрі, і все те на тлі відповідних лаштунків і яскраво ілюміноване свічками самого автора. Що ще може сказати Лялькар? Хіба згадати про те, як ласкаво прийняли виставу в усіх найбільших містах Англії, де її показували і де про неї прихильно відгукувалися шановні представники преси та місцеве панство — і велике й мале. Він пишається тим, що його ляльки так сподобалися найкращому товариству нашої імперії. Славнозвісна лялечка Бекі, як одностайно визнають усі, виявилася незвичайно гнучкою в суглобах і дуже спритною на дротині; ляльку Емілію, хоч вона й здобула куди менше коло шанувальників, усе-таки митець зробив і одяг вельми дбайливо, фігура Доббіна, на око начебто незграбна, танцює природно й дуже потішно; багатьом сподобався танок хлопчиків.

А ще, прошу, зверніть увагу на розкішно вбрану фігуру Лихого Вельможі, яку наприкінці цієї виняткової вистави забере Старий Дідько, ми на неї не пошкодували коштів.

На цьому, низенько вклонившись своїм меценатам, Лялькар зникає і підіймається завіса.

Лондон, 28 червня 1848 року

Розділ І

ЧІЗВІКСЬКА АЛЕЯ

Одного сонячного червневого ранку, коли наше сторіччя тільки-но почалося, до високої залізної брами дівочого пансіону міс Пінкертон під'їхала зі швидкістю чотирьох миль на годину велика родинна карета, запряжена парою ситих коней, якими правував гладкий візник, виряджений у перуку й трикутний капелюх.

Чорношкірий служник, що дрімав на передку поруч з візником, випростав свої криві ноги, тільки-но екіпаж спинився біля блискучої мідної таблички з прізвищем "Міс Пінкертон", а коли він смикнув за дзвоник, у вузьких вікнах показного старовинного будинку і з'явилося щонайменше два десятки дівочих голівок. Уважний спостерігач міг би впізнати серед них навіть червоний носик щиросердої міс Джемайми Пінкертон, що майнув над горщечками калачиків у вікні вітальні самої власниці пансіону.

То карета місіс Седлі, сестро,— мовила міс Джемайма. — Оце дзвонив Самбо, їхній чорний служник, а візник навіть одяг новий червоний жилет.

А ви все приготували до від'їзду Емілії Седлі, міс Джемаймо? — запитала її сестра, велична дама, геммер-смітська Семіраміда, приятелька доктора Джонсона й кореспондентка самої місіс Шапон.

Дівчата встали о четвертій ранку, щоб спакувати екрані, сестро,— відповіла міс Джемайма.— Ми приготували їй китицю квіток.

Кажіть краще "букет", Джемаймо, так вишуканіше.

Ну, гаразд, букет, і величезний, майже копиця сіна. А до скрині Емілії я поклала дві пляшки левкоєвої води для місіс Седлі і рецепт, як її готувати.

Рахунок Емілії Седлі ви, сподіваюся, приготували? Це він, так? Чудово, дев'яносто три фунти чотири шилінги'. Будь ласка, заадресуйте його Джонові Седлі, есквайру, і запечатайте цю записочку його дружині.

Кожен власноручний лист своєї сестри міс Джемайма шанувала, так глибоко, наче то було послання коронованої особи. Бо ж відомо, що міс Пінкертон особисто писала батькам своїх вихованок тільки тоді, коли котрась із них кінчала пансіон або мала вийти заміж, та ще раз, як бідолашна міс Берч померла від скарлатини; міс Джемайма вважала, що коли в такому нещасті щось і могло потішити місіс Берч, то, звичайно, саме цей святобливий, красномовний твір, яким міс Пінкертон повідомляла її про смерть дочки. Цього разу "записочка" міс Пінкертон була такого змісту:-"Чізвік, Алея, 15 червня 18... р. Шановна пані!-Після шестирічного перебування Емілії Седлі в пансіоні я діждалася честі й радості відрекомендувати її вам як особу, гідну зайняти відповідне становище у вашому вибраному й вишуканому колі. Тих чеснот, які притаманні англійським панночкам, тих рис, які личать дитині з доброго і багатого дому, не бракує і милій міс Седлі. Своєю старанністю і послухом вона прихилила до себе вихователів, а чудесною лагідною вдачею зачарувала всіх своїх товаришок і старших, і молодших.

У музиці, танцях, орфографії, в усіх способах вишивання і плетіння вона неодмінно виправдав найзаповітніші надії своїх друзів. З географії успіхи її все ще не найкращі, крім того, їй рекомендовано протягом трьох років щодня на чотири години конче прив'язувати до спини лінійку, щоб набути тієї постави й грації, що так необхідна кожній світській панночці.

В питаннях релігії і моралі міс Седлі гідна закладу, вшанованого відвідинами Великого Лексикографа й опікою незрівнянної міс Шапон. Покидаючи Чізвік, міс Емілія забирає з собою серця своїх. приятельок і щиру прихильність директорки, яка має честь лишитися вашою, шановна пані, вдячною і покірною слугою-Барбарою Пінкертон".

  1. S. Міс Седлі їде в супроводі Ребеки Шарп. Особливе прохання: міс Шарп не повинна гостювати на Рассел-сквер довше як десять днів. Та шановна родина, з якою вона домовилася, бажає якнайшвидше користатися з її послуг".

Скінчивши листа, власниця пансіону заходилася підписувати своє прізвище й прізвище міс Емілії на чистій сторінці словника Джонсона — прецікавої книжка, яку вона дарувала на прощання кожній своїй вихованці. На палітурці словника були витиснені слова: "Рядки, присвячені... з нагоди її від'їзду зі школи міс Пінкертон на Алеї в Чізвіку, склав святої пам'яті шановний доктор Семюел Джонсон".

Власне, ім'я лексикографа ніколи не сходило з уст цієї величної дами, і саме його відвідинам вона завдячувала свою добру славу і свій успіх.

Коли міс Пінкертон звеліла сестрі принести з шафи Словник, та взяла із згаданого сховку два примірники. І щойно директорка скінчила надписувати перший, зніяковіла Джемайма несміливо подала їй другий.

А цей для кого? — крижаним голосом запитала міс Пінкертон.

Для Бекі Шарп,— відповіла Джемайма, вся тремтячи, й відвернулася, щоб не видно було, як почервоніло її зів'яле обличчя й шия.— Для Бекі Шарп, адже вона також їде.

МІС ДЖЕМАЙМО! — вигукнула директорка таким тоном, що його можна передати тільки великими літерами.— Ви сповна розуму? Віднесіть Словник на місце й надалі ніколи не чиніть такої сваволі!-Та ж, сестро, він коштує всього два шилінги й дев'ять пенсів, а бідолашній Бекі буде дуже прикро, якщо вона не отримає книжки.

Мерщій пришліть до мене Емілію Седлі,— наказала міс Пінкертон. ,-І бідна Джемайма, не зважившись більше сказати жодного слова, вибігла з кімнати, страшенно розгублена й схвильована. Емілія Седлі була дочкою лондонського купця, досить заможного чоловіка, а Бекі Шарп платила за пансіон своєю працею з меншими дітьми, і міс Пінкертон вважала, що вже й так зробила для неї дуже багато і що можна її не вшановувати такою високою відзнакою.

Хоч свідоцтвам шкільних виховательок можна вірити стільки ж, як цвинтарним епітафіям, а проте часом трапляється, що небіжчик справді заслуговує на всі ті похвали, які витесав каменяр над його кістками,— він і добрий християнин, і добрий батько, добра дитина чи дружина і дійсно таки залишив невтішну родину, яка щиро його оплакує; так і в школах, чоловічих і жіночих, час від часу трапляється учень, що справді заслуговує на ті гарні слова, які щедро розсипає йому безсторонній учитель. Емілія Седлі саме й була такою незвичайною дівчиною: вона не тільки заслуговувала на всі похвальні слова, що їх міс Пінкертон написала про неї в листі, але й мала багато чудових рис, яких ця стара набундючена Мінерва не могла помітити з відстані тих років і того становища, які їх поділяли.

Емілія не тільки співала, як соловейко чи місіс Біллінгтон, танцювала, як Гілісберг чи Парізо, пречудово гаптувала й знала правопис не гірше за самий Словник, але й мала таке добре, веселе, ніжне, чутливе і щедре серце, що прихиляла до себе кожного, хто спілкувався з нею, від самої Мінерви до убогої, скромної посудниці й дочки сліпої на одне око власниці пекарні, якій дозволено раз на тиждень продавати тістечка вихованкам пансіону. З двадцяти чотирьох дівчат дванадцятеро були її близькі, щирі приятельки. Навіть заздрісна міс Брігс ніколи не казала про непоганого слова, зарозуміла міс Солтайр (онука графа Декстера) не заперечувала, що в Емілії благородна постава, а міс Суорц, багата кучерява мулатка із Сент-Кітса, того дня, як Емілія мала від'їздити, так розридалася, що довелося послати по доктора Флоса й запаморочити її нюхальною сіллю. Міс Пінкертон, цілком природно, коли зважити на високе становище й видатні чесноти цієї дами, ставилась до дівчини спокійно і з почуттям власної гідності; зате Джемайма вже кілька разів починала плакати на думку про розлучення з Емілією, і якби не боялася сестри, то заридала б ще невтішніше, ніж спадкоємиця з Сент-Кітса (що платила за навчання вдвічі більше, ніж інші). Проте розкіш віддаватися смуткові дозволена була тільки вихованкам. А чесна Джемайма мусила дбати про рахунки, прання й лагодження білизни, про пудинги, посуд і служниць. Але, зрештою, чи варто приділяти їй стільки уваги? Адже цілком можливо, що відтепер аж до судного дня ми нічого про неї не почуємо, і коли висока, філігранно кована брама школи зачиниться, Джемайма і її грізна сестра назавжди залишаться за нею — і за тісними рамками нашої історії.

Але з Емілією ми будемо часто зустрічатись, тому не вадить на самому початку нашого знайомства сказати, що вона була дуже милим створінням, а це велике щастя і в житті, і в романах, де (особливо в останніх) аж кишить негідниками найгіршого ґатунку, коли постійною нашою супутницею буде така невинна й лагідна особа. Тому що Емілія не героїня, то немає потреби й описувати її вроду; як на героїню, то, може, й справді носик у неї надто короткий, а щоки надто круглі й рожеві. Зате її рум'яне личко пашіло здоров'ям, на устах цвіла усмішка, а очі сяяли найчистішою і найщирішою радістю, за винятком, звичайно, тих хвилин, коли наповнювалися слізьми, а таке траплялося досить часто. Бо ж ця дурненька дівчина плакала над здохлою канаркою чи над мишою, яку випадком спіймала кішка, чи над кінцем роману хоч би й найбезглуздішого; а вже сказати їй, боронь боже, неласкаве слово коли знайдеться хтось такий жорстокий, що зважиться на це,— що ж, хай сам на себе нарікав! Навіть міс Пінкертон, ця сувора й неприступна жінка, перестала її лаяти після першого разу, і хоч вразливе серце вона розуміла не краще, ніж, скажімо, алгебру, а все ж дала всім вихователям і вчителям особливий наказ ставитись до міс Седлі якнай-лагідніше, бо суворість, мовляв, просто шкодила її здоров'ю.

Тож коли настав день від'їзду, міс Седлі страшенно розгубилася, не знаючи, як поводитись, їй однаково хотілося сміятись і плакати. Вона раділа, що їде додому, проте страшенно журилася, що залишає школу. До того ж протягом останніх трьох днів маленька сирітка Лора Мартін ходила за нею слідом, як цуценя. Емілії довелося віддати іншим і прийняти самій щонайменше чотирнадцять подарунків і разів із чотирнадцять урочисто пообіцяти, що писатиме щотижня. "Посилай мені листи на адресу мого дідуся, графа Декстера",— наказувала міс Солтайр (яка сама, до речі, була досить убога) ; "Не шкодуй грошей на пошту, пиши мені щодня, ріднесенька",—просила кучерява Суорц, запальна, але щира й ласкава, а сирітка Лора Мартін, яка ще тільки вчилась писати літери, взяла приятельку за руку і, задумливо дивлячись їй у вічі, спитала: "Еміліє, можна мені в листах називати тебе мамою?" Певна річ, якийсь Джонс, читаючи мою книжку в себе в клубі, скаже, що всі ці подробиці страшенно безглузді, банальні, нікчемні і вкрай сентиментальні. Я собі уявляю, як той Джонс, ледь розімлілий після баранячої лопатки й пів пінти вина, виймає олівця й підкреслює слова "безглузді, нікчемні" тощо і дописує до них своє зауваження "цілком слушно". Ну що ж, він людина високого лету, можна сказати, геніальна, в житті та в романах захоплюється тільки великим і героїчним, тож йому краще врахувати ці застереження і знайти собі якусь іншу розвагу.

Та повернемося до своєї розповіді. Самбо поскладав квітки, подарунки, скрині та коробки з капелюшками міс Седлі у карету разом із невеличкою, витертою шкіряною валізкою, до якої була старанно пришпилена картка Ребеки Шарп і яку він подав візникові, шкірячи зуби, а той прилаштував у кареті, і собі зневажливо скривившись. Нарешті настав час прощатися. Але смуток тієї гіркої хвилини трохи згладила блискуча промова, з якою директорка звернулася до своєї вихованки. Не тому, що ця прощальна овація збудила в Емілії філософські роздуми чи своїми вагомими доказами якось заспокоїла дівчину, ні, та промова була нестерпно нудна, пишна, втомлива, але міс Седлі, бачивши перед собою грізну вчительку, не зважувалась у її присутності бурхливо виявляти своє горе. До вітальні подали печиво з кмином і пляшку вина, як у тих урочистих випадках, коли до школи приїздив хтось із батьків, і після спільної учти міс Седлі відпустили.

А ви, Бекі, не попрощаєтеся з міс Пінкертон? — спитала Джемайма дівчину, на яку ніхто не звертав уваги; вона вже спускалася вниз з торбинкою в руках.

Мабуть, доведеться,—спокійно відповіла Ребека, чим страшенно здивувала Джемайму.

А коли та постукала в двері й почула, що можна зайти, дівчина невимушено ступила до вітальні й бездоганною французькою мовою сказала:-Mademoiselle, je viens vous faire mes adieux . (Мадемуазель, я прийшла попрощатися з вами (Франц.). )

Міс Пінкертон не розуміла по-французькому, вона лише керувала тими, хто знав цю мову, а проте, закусивши губу, кивнула своєю величною головою з римським носом (зверху на ній урочисто красувався високий капелюшок без крисів) і відповіла: Всього вам найкращого, міс Шарп.

З цими словами геммерсмітська Семіраміда махнула рукою, наче на прощання, але водночас даючи Ребеці змогу потиснути один палець, який вона навмисне відстовбурчила.

Проте Ребека ухилилася від такої честі, згорнула руки, холодно посміхаючись, і тільки вклонилася, на що Семіраміда з не баченим досі обуренням труснула капелюшком. Бо, власне, між жінками — молодою й старою — відбулася коротенька баталія, в якій стара зазнала поразки.

— Хай бог тебе благословить, дитино моя,— звернулася міс Пінкертон до Емілії, обнімаючи її і люто дивлячись через її плече на Ребеку.

Ходімо, Бекі,— сказала перелякана Джемайма, квапливо випихаючи дівчину геть, і двері вітальні зачинилися за нею назавжди.

Потім відбулося галасливе прощання внизу. Слова тут безсилі. В передпокої зібралися всі служниці, всі любі приятельки Емілії, всі вихованки, а серед них і вчитель танців, який щойно приїхав. Зчинилася така метушня, почалися такі обійми, поцілунки, плачі впереміш з істеричними зойками міс Суорц, які долинали з її кімнати, що жодне перо не могло б їх описати, а людям з чутливим серцем краще їх і не чути. Та врешті обійми скінчилися; приятельки попрощалися, тобто Емілія попрощалася з своїми приятельками. Бо Ребека уже кілька хвилин тому скромно вмостилася в кареті. Ніхто не журився, що вона від'їздить.

Кривоногий Самбо зачинив дверці за своєю заплаканою господинею і стрибнув на задок карети.

Стривайте! Стривайте! — загукала міс Джемайма, біжачи до брами з якимось пакуночком.

Це бутерброди, люба моя,— сказала вона Емілії.— Ви можете зголодніти в дорозі, а вам, Бекі... Бекі Шарп, ось книжка, яку моя сестра, тобто... я... Словник Джонсона, негоже було б поїхати без нього. До побачення! Можна рушати! Хай вас бог благословить!-І вона, добра душа, вернулася в садок, схвильована до краю.

Та леле, що це? Тільки-но карета рушила, бліде личко міс Шарп висунулося з віконця, і книжка полетіла назад у садок.

Міс Джемайма мало не зомліла з жаху.

Ні, ви ба...— пролебеділа вона.— Яка зухва...— обурення не дало їй докінчити ні першого, ні другого речення.

Карета поїхала, браму зачинили, дзвоник задзвонив на урок танців. Перед обома дівчатами відкривався широкий світ. Отже, прощай, Чізвікська алея!

Розділ II

У ЯКОМУ МІС ШАРП І МІС СЕДЛІ ГОТУЮТЬСЯ ДО НАСТУПУ

Після того, як міс Шарп здійснила геройський вчинок, змальований у попередньому

Розділі, й побачила, як Словник, перелетівши через бруковану стежечку садка, впав біля ніг приголомшеної міс Джемайми, на її обличчі, досі аж зеленому з люті, з'явилася не набагато приємніша посмішка. Вона з полегкістю відкинулася на спинку сидіння і сказала:-Туди йому й дорога! Боже, боже, дякую тобі, що ти нарешті вивів мене з Чізвіка!-Емілію вразила ця зухвала вихватка, мабуть, не менше, ніж міс Джемайму. Бо таки зважте самі: вона залишила школу хвилину тому, а враження, набуті за шість років, так швидко з пам'яті не стираються. Дехто довіку не може забути тих страхів, яких зазнав замолоду. Один мій знайомий, шістдесятивосьмирічний добродій, якось, снідаючи, дуже схвильовано сказав мені:-Сьогодні мені приснилося, що мене відшмагав доктор Рейн.

Уява вночі перенесла його до випадку, що стався п'ятдесят п'ять років тому.

Отже, доктор Рейн зі своїми різками в шістдесят вісім років так само жахав його, як і в тринадцять. А що, якби доктор Рейн з довгою різкою з'явився до нього живий-живісінький тепер, коли йому минуло шістдесят вісім років, і грізно сказав: "Ану, хлопче, скидай штани!" Отож Емілію просто приголомшив такий зухвалий вчинок.

Що ти зробила, Ребеко? — за якийсь час мовила вона.

Ти боїшся, що вибіжить міс Пінкертон і накаже замкнути мене в карцер? — засміялася Ребека.

Ні, але...

Я ненавиджу той будинок і все, що в ньому є,— розлючено сказала Ребека.— І сподіваюся, що більше ніколи не побачу його. Бодай би він запався в Темзу разом із міс Пінкертон! Я б нізащо не витягла її звідти! Ох і хотіла б я побачити, як вона борсається у воді в своєму капелюшку, як ззаду тягнеться шлейф, а спереду стирчить ніс, мов про-ва човна!

Тихо! — злякано вигукнула Емілія.

А чого, хіба цей чорний лакуза може донести? — сміючись, спитала Ребека.— То нехай вернеться й скаже міс Пінкертон, що я люто ненавиджу її. Ох, як би я хотіла цього! І хотіла б чимось довести свою ненависть! Яких принижень і знущань натерпілась я за ці два роки. До найгіршої куховарки і то ставились краще. Всі мене цуралися, ніхто, крім тебе, мені слова ласкавого не сказав. Дівчаткам з молодших класів я мала бути за няньку, старшим мала втовкмачувати французьку, аж мені рідна мова обридла. А добре я придумала, що так звернулася до неї, правда? Вона по-французькому нічого не тямить, але не признається в цьому — гордість, бач, не дозволяв. Мабуть, саме тому вона й відпустила мене, отже, дякую тобі, господи, що ти створив французьку мову! Vive la France!. Vive l'Empereur! Vive Bonaparte!l-Як тобі не соромно, Ребеко! —вигукнула Емілія, бо ж товаришка припустилася нечуваного блюзнірства. На той час величати в Англії Бонапарта було однаково, що величати Люцифера.— Як ти можеш... Як смієш плекати такі мстиві думки?-Мстивість, може, й негарна риса, зате природна,— відповіла Ребека.— А я не свята.

Щиро казати, вона таки справді не була свята. Бо якщо навіть за цю коротеньку розмову (яка відбувалася, поки дівчата їхали понад річкою) Ребека Шарп мала нагоду двічі дякувати богові, то першого разу за те, що звільнилася від особи, яку ненавиділа, а другого — що дістала змогу спантеличити і приголомшити своїх ворогів, але ж в обох випадках це не вельми гарний привід для подяки богові, не такий, щоб його схвалили люди покірної, лагідної вдачі. Але Ребека не була ні покірна, ні лагідна. "Світ до мене жорстокий",— казала ця юна мізантропка. Ми ж, проте, певні, що ті, до кого світ жорстокий, цілком заслуговують на таке ставлення до себе. Світ — це дзеркало, він кожному відбиває його власне обличчя.

Насупитесь — і він у відповідь гляне на вас похмуро; усміхніться до нього, зарегочіть разом з ним — і він буде такий самий веселий, як і ви: тож нехай юнаки й дівчата вибирають, що кому краще. Звичайно, правда, що світ нехтував міс Шарп, але ніхто ніколи не чув, щоб і вона зробила комусь добро. Та й хіба можна сподіватися, щоб усі двадцять чотири молоді вихованки пансіону були такі милі, як героїня нашого твору, Емілія Седлі (яку ми й вибрали героїнею саме тому, що вона була найдобріша з-поміж усіх, а то що б нам завадило взяти замість неї міс Суорц, чи міс Крамп, чи міс Гопкінс?); хіба можна сподіватися, щоб усі вони мали таку покірну й лагідну вдачу, як Емілія Седлі, щоб вони за кожної нагоди намагалися розтопити запеклість і злостивість Ребеки й ласкавими словами та добрими вчинками бодай раз перебороти її ворожість до людей?-Батько Ребеки був художником і давав уроки малювання в школі міс Пінкертон.

Розумний, дотепний, приємний у товаристві чоловік, він легковажно марнував свій хист і мав велику схильність залазити в борги та вчащати до пивниць. Бувши п'яним, він звичайно лупцював дружину й дочку, а вранці, оскільки в нього боліла голова, лаяв світ за те, ще той не визнавав його геніальності, і дуже дотепно й не раз дуже слушно кепкував з дурощів своїх приятелів-художників. Ледве заробляючи собі на життя, на милю навкруги заборгувавши всім у Сохо, де він мешкав, містер Шарп вирішив поліпшити своє становище, шлюбом з однією француженкою, професійною танцівницею в опері.

1 Слава Франції! Слава імператорові! Слава Бонапарту! (Франц.) Ребека ніколи не згадувала про скромне покликання своєї матері, зате при нагоді не забувала сказати, що Антраша— славетний гасконський рід, і неабияк пишалася своїм походженням. Цікаво й те, що чим більшого успіху вона досягала в житті, тим славетнішими й блискучішими ставали її предки.

Мати Ребеки отримала сяку-таку освіту, тому дочка розмовляла по-французькому чисто і з паризьким акцентом. За тих часів це була досить рідкісна чеснота. І саме завдяки їй дійшло до угоди з консервативною міс Пінкертон. Бо коли померла мати Ребеки, батько, розуміючи, що не оклигає після третього нападу delirium tremens /Наївною (Франц)/, написав міс Пінкертон мужнього й зворушливого листа, доручаючи їй сирітку, і зійшов у могилу після того, як два судові виконавці добре полаялися над його тілом. Ребеці минув сімнадцятий рік, коли вона з'явилася в Чізвіку ученицею на особливих умовах, її обов'язком було, як ми вже бачили, розмовляти по-французькому, а винагородою— безкоштовне помешкання й харчування, кілька гіней на рік та ще змога призбирувати крихти знань від учителів, які навчали пансіонерок. Ребека була маленька, тендітна бліда дівчина з рудими косами, що звичайно ходила, опустивши очі та коли підіймала їх, вони здавалися великими, загадковими й чарівливими, такими чарівливими, що велебний містер Хрумлі, якого щойно спекли в Оксфорді і прислали в Чізвік. заступником в Флауердью, закохався в міс Шарів; вона Вбила його тими очима, стрельнувши ними через усю чізвікську церкву — з лавки для пансіонерок до кафедри. Цей юнак, що інколи пив чай у міс Пінкертон, якій його відрекомендувала матуся, зовсім втратив глузд від кохання і навіть запропонував Ребеці вийти: за нього заміж, як стало відомо з перехопленої записки, яку мала передати сліпа на одне око власниця цукерні. Відразу викликали з Бакстона місіс Хрумлі, яка забрала свого любого синочка, але сама думка про таку орлицю в Чізвікському голубнику дуже наполохала директорку, і вона негайно відіслала б геть Ребеку, якби не угода , за недотримання якої довелося б платити гроші. Вона так і не повірила до кінця Ребеці, яка запевняла, що ніколи не перемовлялась жодним словом з містером Хрумлі, крім тих двох разів, коли в присутності міс Пінкертон вона пила з ним чай.

Поряд з іншими, високими і квітучими вихованками пансіону, Ребека Шарп здавалася дитиною. Зате вона, як усі вбогі, передчасно набула гіркого досвіду.

Скількох наполегливих кредиторів їй довелося вмовляти, скількох відсилати ні з чим від батькових дверей, до скількох продавців підлещуватись і піддобрюватись, щоб воли зласкавились і дали їй змогу зайвий раз пообідати! Вдома вона звичайно бавила час із батьком, який дуже пишався її розумом, і прислухалася до розмов його веселого товариства, часто не призначених для дитячих вух. Але, як казала сама Ребека, вона ніколи не була дитиню, а вже з восьми років почувала себе дорослою. Ох, навіщо! міс Пінкертон впустила в свою клітку таку небезпечну msasry?-Річ у тім, що міс Пінкертон вважала Ребеку за найскромнішу в світі істоту, бо дівчина надзвичайно вміло прикидалась mféoue , коли батько брав її з собою в Чізвік. Не раніше як за рік де угоди про переїзд до пансіону, тобто коли Ребеці було шістнадцять років, міс Пінкертон урочисто з відповідним напутнім словом подарувала їй ляльку, між іншим сконфісковану в міс Свіндл, яка нишком бавилася нею на уроках і яку застукали на цьому. Як реготали батько з дочкою, плугашячись додому з бенкету (влаштованого з нагоди актового дня, коли запрошували всіх викладачів), і як осатаніла б міс Пінкертон, якби побачила карикатуру на себе, що її мала комедіантка зробила з тієї ляльки! Бекі розігрувала з нею цілі сцени на радість і на превелику втіху Ньюментстріт, Джерардстріт і всього артистичного кварталу. І молоді художники, забігаючи випити склянку джину зі своїм ледачим, підупалим, але дотепним і веселим старшим товаришем, завжди питали Ребеку, чи вдома міс Пінкертон. Вона, сердешна, була їм відома не менше, ніж містер Лоренс чи президент Уест. Якось Ребека мала честь погостювати в Чізвіку кілька днів і після того зробила собі другу ляльку — міс Джеммі, карикатуру на Джемайму. Бо хоч та щира душа пригостила її великою кількістю повидла й тістечок, що вистачило б на трьох дітей, а наостанці дала ще й сім шилінгів, почуття смішного в дівчини переважало вдячність, і вона повелася з міс Джеммі так само нещадно, як і з її сестрою.

Та скоїлось .лихо, і Ребеку перевезли в пансіон, що мав стати її домівкою. Його суворий педантизм просто душив дівчину: молитви й трапези, уроки й прогулянки, які відбувалася регулярно, в призначений час, нестерпно гнітили її; Ребека так сумувала за вільним злиденним життям у старій майстерні в Сохо, що всі, та й вона сама, думали, ніби вона побивається за батьком. Дівчині дали кімнату на горищі, і служниці чули, як вона цілими ночами металася по ній і плакала. Та плакала вона з люта, .а не з жалю. Досі вона не дуже лицемірила, а тепер саме життя навчило її прикидатися. Вона ніколи не бувала в товаристві жінок; її батько, хоч який непутящий, мав розум і хист, розмови з ним .були для Ребеки в тисячу разів цікавішими, ніж балаканина того жіноцтва, з яким її тепер звела доля. Пихате марнославство директорки пансіону, немудра добродушність її сестри, дурні теревені і сварки старших вихованок і холодна чемність виховательок однаково дратували її. Не мала бідолашна дівчина й ніжного материнського серця, щебет і лебедіння менших дівчаток, за якими вона повинна була наглядати, могло б її трохи потішити й зацікавити; проте Ребека прожила серед них два роки, і жодна не жалкувала, що вона їде геть. Лагідна, щиросерда Емілія Седлі була єдина, до кого Ребека більш-менш прихилилась; та й хто б не прихилився до Емілії?-Чуже щастя, тобто життєві блага пансіонерок, які оточу вали Ребеку, викликало в неї болісну заздрість. "Як та дівуля пишається — і тільки тому, що вона онука якогось графа!" — казала вона про одну з них. "Як вони всі плазують перед тією креолкою через те, що вона має сотню тисяч фунтів! Я в сто раз розумніша і вродливіша за ту цяцю, дарма що вона така багата! І незгірше вихована, ніж та графська онука, дарма що вона значного роду, а однаково ніхто на мене й не гляне

Та коли я ще жила в батька, скільки було чоловіків, що відмовлялися від найвеселіших бенкетів і забав, аби тільки ввечері посидіти зі мною! Вона вирішила будь-що звільнитися зі своєї в'язниці й почала діяти на власний розсуд, вперше снуючи, якісь плани на майбутнє.

Тому вона й використовувала ті можливості, які давав їй пансіон, щоб дечого навчитися. Вміючи вже добре грати і маючи здібності до мов, вона швидко опанувала той невеличкий курс навчання, який на той час вважали достатнім для дівчат. Музичні вправи вона виконувала постійно, і якось, коли дівчата пішли гуляти, а Ребека лишилася вдома, зіграла одну річ так, що Мінерва, випадково почувши її гру, розважно вирішила не витрачати грошей на вчителя для молодших класів і заявила міс Шарп, що відтепер та вчитиме їх музики. Дівчина вперше відмовилась, чим страшенно вразила величну директорку школи.

— Мій обов'язок — розмовляти з ними по-французькому,— а не вчити їх музики й ощадити для вас гроші,— rocтpo мовила Ребека.—Платіть мені, і я вчитиму їх.

Мінерві довелося здатись, але, звичайно, відтоді вона зненавиділа дівчину.

За тридцять п'ять років,— сказала вона, і то була правда,— за тридцять п'ять років ніхто ще в моєму домі не насмілювався ставити під сумнів мій авторитет. Я пригріла в себе на грудях гадюку.

— Гадюку? Що за дурниці,— відказала Ребека старій дамі яка мало не зомліла з дива.

— Ви взяли мене, бо я вам потрібна. Тут про вдячність не може бути й мови.

Я ненавиджу цю школу й хочу піти звідси. Я не робитиму тут нічого , крім того, що зобов'язана робити.

Дарма стара дама питала Ребеку, чи вона усвідомлює, що розмовляє з міс Пінкертон. Ребека вибухнула їй у вічі страшним, глузливим, демонічним сміхом, від якого директорку школи мало грець не вдарив.

Заплатіть мені,— сказала дівчина,— і відпустіть геть. або, ще краще, знайдіть мені добре місце гувернантки в пристойній родині — ви можете знайти його, якщо захочете.

І потім, коли в них знов доходило до суперечки, Ребека завжди верталася до цього:-Ми ненавидимо одна одну, влаштуйте мене, і я ладна поїхати звідси.

Шановна міс Пінкертон, хоч мала римський ніс і носила на голові високий капелюшок, хоч була на зріст як добрий гренадер і досі користувалася необмеженою владою в пансіоні, поступалася, проте, силою волі й наполегливістю своїй маленькій учениці й змагалася з нею, пробуючи її залякати. Якось, коли вона зважилася вилаяти її прилюдно, Ребеці спав на думку вже згаданий спосіб відповідати їй по-французькому, і це остаточно зломило стару. Щоб підтримати в школі свій авторитет, їй треба було позбутися цієї бунтівниці, цієї почвари, гадюки, цієї заколотниці; і, почувши, що родина сера Пітта Кроулі саме шукає гувернантку, вона порекомендувала їй міс Шарп, хоч та була і заколотниця, і гадюка.

Власне, в поведінці міс Шарп,— сказала вона,— я не можу знайти нічого поганого, крім ставлення до мене, і мушу визнати, що її здібності й манери відповідають найвищим вимогам. Що ж до її освіченості, то вона якнайкраще підтверджує успіх навчальної системи, прийнятої моїй школі.

Так директорка узгодила рекомендацію з своїм сумлінням; умову скасовано, і учениця отримала волю. Ця боротьба, описана тут кількома рядками, звичайно, тривала не один місяць. А що міс Седлі, на той час сімнадцятирічна дівчина, мала залишити школу й приятелювала з міс Шарп ("В поведінці Емілії це єдине, що не вдовольняє мене",— казала Мінерва), вона запросила її на якийсь тиждень до себе в гості, перше ніж та приступить до обов'язків гувернантки в чужій родині.

Так перед обома дівчатами відкрився світ. Для Емілії то був зовсім незнаний, свіжий, чарівний світ, який ще тільки буйно розквітав. А для Ребеки — вже не зовсім незнаний, бо, якщо казати правду, з тим Хрумлі вийшло трохи інакше: власниця цукерні комусь натякнула, а той "хтось" ладен був заприсягтися ще комусь, що між містером Хрумлі й міс Шарп стосунки зайшли значно далі, ніж про це стало відомо, і що та записка була відповіддю на іншу. Та хто може знати, що там було насправді? В кожному разі, якщо Ребека й не вперше вступала в світ, то вступала наново.

На той час, коли дівчата доїхали до Кенсінгтонської рогатки, Емілія ще не забула своїх товаришок, але сльози її висохли, і вона вже навіть зашарілася при зустрічі з якимось молодим офіцером лейб-гвардії, що, поминаючи верхи карету, глянув на неї і сказав: "З біса гарне дівчисько!" Поки карета досягла Рассел-сквер, дівчата вдосталь набалакалися про бенкети в королівському палаці, про те, чи молоді дами з'являються туди напудрені та в кринолінах і чи Емілія матиме таку честь, що її запросять на бенкет до лорд-мера, Емілія вже знала.

Коли ж вони нарешті приїхали додому і Емілія Седлі з допомогою Самбо випурхнула з карети, щасливішої і привабливішої дівчини не було в цілому Лондоні. Так думали і Самбо, і візник, так вважали батько й мати і вся челядь у домі, що вишикувалася в передпокої, кланяючись, присідаючи і всміхаючись своїй молодій господині.

Будьте певні, що Емілія показала Ребеці кожну кімнату в домі, все, що було в її шухлядах, і книжки, і фортепіано, і сукні, і всі намиста, брошки, мережива та інші дрібнички. Вона впросила Ребеку взяти в подарунок від неї намисто з ясного сердоліку, і бірюзові сережки, й чудесну муслінову сукню, яка тепер була їй вузька, а Ребеці саме до міри, а ще вирішила спитати в матері дозволу віддати приятельці і білу кашемірову шаль. Хіба їй шкода, адже брат Джозеф щойно привіз їй з Індії ще дві.

Ребека, побачивши дві чудові кашемірові шалі, що їх Джозеф Седлі привіз у подарунок сестрі, цілком щиро сказала: "Мабуть, дуже приємно мати брата",— чим відразу викликала співчуття в щиросердої Емілії: яка ж вона, бідолаха, самітна в світі, сирота, без друзів і родичів.

Ти теж не сама, Ребеко,— мовила вона.— Ти повинна знати, що я завжди буду тобі приятелькою і любитиму тебе, як сестру, ось побачиш!-Ох, це не те саме, що мати батьків, добрих, багатих, ласкавих батьків, які дають тобі все, що ти просиш. Хіба є щось,, дорожче за батьківську любов? Мій бідолашний татко не міг мені нічого дати, і в мене було тільки дві сукні! А ще як є брат, коханий брат! О, як ти, мабуть, його любиш!-Емілія засміялася.

Що? Ти його не любиш? А кажеш, що любиш усіх!-Ну, та люблю... але...

Але що?-Але Джозефові, здається, байдуже, люблю я його чи ні. Уявляєш, він десять років не був удома, а коли повернувся, то подав мені на вітання два пальці. Він дуже ласкавий і добрий, але рідко розмовляє зі мною; мені здається, що він свою люльку любить більше, ніж свою...— Емілія враз похопилася: навіщо казати погане про рідного брата? — Він дуже любив мене, коли я була маленька,— додала вона.— Я мала п'ять років, як він виїхав.

Він, певне, дуже багатий,— мовила Ребека.— Кажуть, індійські набоби страх які багаті.

Думаю, що в нього великі прибутки.

А твоя невістка, звичайно, чарівна жінка?-Ха-ха-ха! Джозеф не одружений,— знов засміялась Емілія.

Здається, вона вже казала про це Ребеці, але та, видно, забула; принаймні вона почала запевняти і присягатися, що сподівалась побачити цілу купу небожів і небог Емілії. Вона така розчарована, що містер Седлі неодружений. Емілія ж начебто казала, що в нього є родина, їй страх подобаються малі діти.

А я думала, вони тобі набридли в Чізвіку,— мовила Емілія, трохи здивована тим, що в подруги раптом прокинулася така любов до дітей.

Звичайно, якби міс Шарп була старша, то не дозволила б собі зайти так далеко, щоб її брехня стала очевидною. Але пам'ятаймо, що їй ще тільки дев'ятнадцять, що вона бідна, невинна душа, не вмів ще вправно брехати і всього в житті мусить доходити самотужки. Справжній зміст усіх наведених вище запитань, якщо їх перекласти мовою серця цієї винахідливої молодої особи, був дуже простий: "Коли Джозеф Седлі багатий і неодружений, чому б мені не вийти за нього заміж? Правда, часу в мене обмаль, тільки два тижні, але спробувати не завадить". Вона подвоїла свою ніжність до Емілії — поцілувала подароване намисто, надягаючи його на шию, і заприсяглася, що ніколи, ніколи не розлучиться з ним. Коли пролунав дзвоник на обід, вона зійшла вниз, обнявши Емілію за стан, як люблять робити дівчата. І поки дійшла до дверей вітальні, то так розхвилювалася, що ледве зважилася зайти.

Послухай, люба, як б'ється моє серце,— сказала вона приятельці.

Ні, не дуже,— мовила Емілія.— Заходь, не бійся. Тато не скривдить тебе.

Розділ III РЕБЕКА ПЕРЕД ЛИЦЕМ СУПРОТИВНИКА

Опасистий, пухкий чоловік у шкіряних штанях і гессенських чоботях, з хусткою, кілька разів обмотаною навколо шиї, майже до самого носа, в червоному смугастому жилеті і ясно-зеленому сюртуці зі сталевими ґудзиками" завбільшки з крону (таке було в ті часи ранкове вбрання денді чи молодиків із заможних родин) читав газету біля каміна, коли зайшли дівчата. Він рвучко схопився з крісла, почервонів до самих вух і майже зовсім сховав обличчя в хустку.

Та це я, твоя сестра, Джозефе,— засміялась Емілія і потиснула простягнені їй два пальці.— Бачиш, я вже назавжди вернулася додому. А це моя приятелька міс Шарп, про яку я тобі вже згадувала.

Ні, не згадувала, слово честі,— мовила голова з-за хустки.— Тобто... так... Ну й холоднеча, міс,— з цими словами він заходився старанно розгортати жар у каміні, хоч була середина червня.

Який він вродливий,— досить голосно прошепотіла Ребека Емілії.

Ти так вважаєш?— спитала Емілія:— Я йому скажу.

Нізащо в світі, любонько!— вжахнулася Ребека і відсахнулася, мов полохлива серна. Перед тим вона шанобливо, як дівчинка, присіла перед Джозефом, і її скромно опущені очі так пильно вивчали килим, що аж дивно було, як вона встигла роздивитися на Джозефа.

Дякую тобі за чудові шалі, братику,— мовила Емілія джентльменові з кочергою.— Правда, Ребеко, вони гарні?-О, божественні!— вигукнула міс Шарп, і її очі помандрували з килима просто на свічник.

Джозеф торохтів кочергою і щипцями, сопів, кректав і червонів, наскільки здатне було почервоніти його жовте обличчя.

Я не можу робити тобі такі щедрі подарунки,— вела далі Емілія,— але в школі я вишила для тебе гарні шлейки.

Бійся бога, Еміліє, що ти кажеш!— не на жарт злякався брат і так завзято смикнув за шнурок дзвоника, що він лишився в нього в руці, тому Джозеф ще дужче зніяковів.— Прошу тебе, глянь, чи моє баггі стоїть перед домом. Я не можу чекати. Мушу їхати. Де той грум, хай йому ч... Я мушу їхати.

Тієї хвилини до вітальні зайшов сам господар, побризкуючи брелоками, як і годиться справжньому британському купцеві.

Куди ти мчиш, Еммі?— запитав він.

Джозеф звелів мені поглянути, чи стоїть перед домом його баггі. А що таке баггі, тату?-Однокінний паланкін,— відповів старий джентльмен, що любив пожартувати на свій лад.

Джозеф голосно зареготав, але, зустрівшись поглядом з міс Шарп, замовк так раптово, наче в нього влучила блискавка.

Ця дівчина твоя товаришка? Радий вас бачити, міс Шарп. Чого Джозеф тікає? Ви й Еммі вже встигли з ним посваритися?-Я обіцяв Бопемі, своєму товаришеві по службі, що пообідаю з дим,— сказав Джозеф.

Отакої! Ти ж казав матері, що обідатимеш удома!-Хіба ж я можу обідати вдома в такому вбранні!-Гляньте на нього, міс Шарп, хіба такому чепурунові не можна обідати де завгодно?-На ці слова міс Шарп, звичайно, глянула на товаришку, і обидві зайшлися веселим сміхом на радість старому добродієві. Ви коли бачили такі шкіряні штани у вашому пансіоні, міс Шарп? — повів далі він, задоволений своїм успіхом.

Бійтеся бога, тату!— вигукнув Джозеф.

Ну от, тепер він образився. Місіс Седлі, люба моя, я образив вашого сина. А я ж тільки показав дівчатам, які гарні в нього штани. Спитайте міс Шарп, чи я правду кажу. Годі тобі, Джозефе, помирися з міс Шарп, і ходімо до столу.

Буде плов, Джозефе, такий, як ти любиш, а батько привіз з Біллінгсгейтського ринку найкращого палтуса.

Ходімо, ходімо голубе, веди вниз міс Шарп, а я піду за тобою з цими двома вродливими дамами,— сказав батько і, взявши під руку дружину й дочку, весело рушив до їдальні.

Якщо Ребека Шарп у душі й вирішила здобути цього огрядного чепуруна, то я, шановні дами, думаю, що ми всі маємо права судити її за це. Бо хоч загалом тендітна створіння великодушно і з належною скромністю доручають своїм матерям ловити для них нареченого, згадаймо, що міс Шарп не має ніжної матінки, яка влаштувала б для неї цю делікатну справу і коли вона сама не подбає про чоловіка, то в цілому світі не знайдеться нікого, хто б їй допоміг. Що змушує молодих дівчат "виходити на люди", як не шляхетне прагнення одружитися? Що гонить їх натовпом на різні курорти? Чому вони танцюють до п'ятої години ранку протягом довгого сезону? Що силує їх трудитися над фортепіанними сонатами й розучувати кілька пісеньок у модного вчителя по гінеї за лекцію або грати на арфі, якщо вони мають гарні руки й зграбненькі ліктики, чи носити яскраво-зелені капелюшки з перами, наче мисливці-лучники, як не бажання вполювати тими своїми вбивчими луками й стрілами молодика, в якого вони націлились? Що змушує шановних батьків згортати килими, перевертати догори цілий дім і втрачати п'ятипу річного прибутну на прохані вечори й охолоджене шампанське? Може, щира любов до ближнього й природне, щире бажання старих подивитися, як танцює та веселиться молодь? Якби ж то! Вони хочуть видати заміж своїх дочок. І так само як простодушна місіс Седлі в глибині свого ніжного серця вже склала собі з десяток різних планів, щодо влаштування своєї Емілії, так і наша люба, але позбавлена опіки Ребека вирішила зробити все, щоб знайти собі чоловіка, який їй був дужче потрібний, ніж товаришці. Вона мала буйну уяву, а крім того, читала "Казки Тисячі й однієї ночі" та "Географію Гютрі", тому, одягаючись до обіду і знаючи від Емілії, що її брат дуже багатий, вже почала будувати собі розкішний повітряний замок, в якому вона б володарювала, а чоловік десь мрів на задньому плані (Ребека ще не бачила Джозефа, тому не могла чітко собі його уявити) ; вона вбиралася в безліч шалей, капелюшків, прикрашала себе діамантовими намистами і під звуки маршу з "Синьої бороди" сідала на слона, щоб їхати з урочистим візитом до Великого Могола. Солодкі мрії Альпашара! Снувати вас — це щасливий привілей юності, скільки юних істот віддавалися таким чарівним мріям ще де Ребеки!-Джозеф Седлі був на дванадцять років старший за свою сестру Емілію. Він займав цивільну посаду в Ост-Індській компанії, і на той час, про який ми розповідаємо, був записаний у Бенгальському

Розділі Ост-індійського довідника як вбирач податків у Воглі-Уолагу — а всім відомо, що це почесне і прибуткове місце. Якщо читач хоче дізнатися, до яких іще посад дослужився Джозеф у тій компанії, ми відсилаємо його до цього самого довідника.

Воглі-Уолаг розташований у відлюдній, мальовничій, зарослій джунглями болотистій місцевості, куди приїздили полювати на бекасів і де досить часто можна буде сполохати й тигра. До Ремганджа, де містився суд, було звідти тільки сорок миль, а за тридцять миль далі розташувався кавалерійський полк — так писав Джозеф батькам додому з приводу своєї посади. Він прожив у тому чарівному закутку років вісім зовсім самітний, не бачивши жодної християнської душі, зa винятком двох разів на рік, коли туди з'являвся військовий загін, щоб відвезти до Калькутти прибутки, які Джозеф устигав зібрати.

На щастя, саме тоді він нажив якусь хворобу печінки, повернувся лікувати її де Європи, і з цієї нагоди вточив себе на батьківщині великим комфортом, і віддався різним розвагам. У Лондоні він не мешкав з батьками, а мав власну квартиру, як і годиться неодруженому гуляці. До від'їзду в Індію Джозеф був надто молодий, щоб брати участь у столичних розвагах, тому, вернувшись, він поринув у них з головою: катався в Арку власною каретою, обідав у модник тавернах (бо "Східний клуб" ще не був створений), учащав до театрів згідно з тогочасною модою або з'являвся в опері, старанно вичепурившись у вузькі панталони й трикутний капелюх.

Повернувшись потім до індії, і взагалі до кінця своїх днів Джозеф любив захоплено розповідати про ту пору свого життя, натякаючи, що він і Бруммель були тоді найпершими гуляками. Та насправді він був у Лондоні такий же самітний, як і в джунглях свого Боглі-Уолага. Він не знав у столиці жодної душі, і якби не лікар і товариство синіх таблеток та болі печінки, він би загинув із самоти.

Джозеф був ледачий, дражливий бонвіван; жінок він боявся найдужче за все, тому рідко з'являвся в родинному колі на Рассел-сквер, де панував радісний настрій і де жарти добродушного батька зачіпали його самолюбство. Огрядність завдавала, йому великого клопоту й тривог, час від часу він відчайдушно пробував спекатися зайвого сала, проте лінивість і звичка ні в чому собі не відмовляти брали гору над його наміром змінити життя, і він знову починав наїдатися донесхочу тричі на день. Він не вмів одягатися гарно, але витрачав багато зусиль, щоб причепурити свою огрядну постать, і гаяв на це щодня по кілька годин. Його служник набув собі цілий статок на господаревому гардеробі, туалетний столик Джозефа був заставлений помадами й есенціями, ніби в якоїсь літньої кокетки, щоб мати талію, він випробував усі паски, корсети й бандажі, які тільки тоді існували. Як більшість огрядних людей, він полюбляв вузьке вбрання і дбав про те, щоб воно було якнайяскравіших кольорів і молодіжного крою. Причепурившись нарешті, Джозеф вирушав сам кататися в Парк, потім вертався, перевдягався і йшов знову ж таки сам обідати до "Кав'ярні Пьяцца". Він був самозакоханий, як дівчина, і, мабуть, його хвороблива несміливість була одним із наслідків надмірного самолюбства.

Якщо міс Ребека зуміє спіймати його, та ще й тільки-но вступивши в життя, то вона — особа з неабияким хистом.

Уже перший крок засвідчив її велику вправність. Називаючи Джозефа вродливим, вона знала, що Емілія скаже про це матері, а та, мабуть, Джозефу або принаймні буде потішена таким компліментом її синові. Кожну матір таке потішить. Скажіть Сікораксі, що її син Калібан вродливий, мов Аполлон, і вона зрадіє, хоч сама хитра відьма й знає ціну таким словам. Та й Джозеф міг почути цей комплімент, бо ж Ребека говорила досить голосно; і він таки справді почув його, а що сам у душі вважав себе за красеня, то аж затремтів увесь з радості від такої похвали. Але ж відразу засумнівався. "Чи ця дівчина, бува, не глузує з мене?"— подумав він і квапливо схопився за дзвоник, щоб, як ми з вами бачили, втекти. Затримали його й змусили залишитися вдома батькові жарти й материні вмовляння. Ведучи Ребеку вниз до їдальні, Джозеф то радів, то сумнівався. "Чи вона справді вважає, що я вродливий,— міркував він,— чи просто кепкує з мене?" Ми вже згадували, що Джозеф був самозакоханий, як дівчина. А що, як — не дай господи!— дівчата візьмуть та й обернуть цей вислів, скажуть про котрусь із своїх знайомих: "Вона самозакохана, як чоловік"? А нічого — вони матимуть цілковиту слушність! Бородаті істоти такі самі ласі на хвалу, такі самі дріб'язково прискіпливі до своїх уборів, так само пишаються своєю вродою і такі самі впевнені в силі своїх чарів, як кожна кокетка.

Отже, вони спустилися до їдальні — Джозеф червоний і зніяковілий, а. Ребека — сама скромність, з опущеними зеленими очима. Вона була в білій сукні, з голими білими, як сніг, плечима, втілення молодості, беззахисної невинності й покірної, цнотливої простоти. "Треба мені бути дуже скромною,— подумала вона,— і дуже цікавитися Індією".

Ми вже чули, що місіс Седлі приготувала для сина чудове каррі, саме таке, як він любив, і під час обіду Ребеці запропонували скуштувати його. А що це таке?— спитала вона, благально дивлячись на Джозефа.

Пречудова штука, — сказав він з напханим ротом і аж розцвів, таку втіху давав йому сам процес їжі.— У вас, мамо, каррі готують не гірше, ніж у мене в Індії.

О, я неодмінно попробую, якщо це індійська страва,— заявила Ребека.— Все, що прибуває з Індії, має бути добре, я певна цього.

Дай-но, любий, того каррі міс Шарп,— мовив, сміючись, містер Седлі.

Ребека ще ніколи не їла такої гидоти.

Ну як, справді все, що прибуває з Індії, добре?—, запитав містер Седлі.

О, чудесне!—відповіла Ребека, яку палив вогнем кайєннський перець.

То візьміть ще до нього чілі, міс Шарп,— порадив Джозеф, щиро зацікавившись.

Чілі?—перепитала Ребека, насилу хапаючи повітря,— О так!— Вона думала, що Чілі — щось прохолодне, і взяла собі трохи цієї приправи.— Які свіжі й зелені стручечки!— вигукнула вона й поклала один у рот.

Чілі виявився ще пекучіший за каррі. Ребека не могла більше витримати, відклала виделку й закричала:-Води, ради бога, води!-Старий Седлі зареготав. Він був чоловік безцеремонний, бо весь свій час проводив на фондовій біржі, де полюбляли грубуваті жарти.

Чого ж ви, це справжнісінький індійський чілі,—сказав він.— Самбо, дай міс Шарп води!-Батьковому реготові завторував Джозеф, якому жарт страшенно сподобався. Жінки тільки ледь усміхнулися. Вони бачили, що бідолашна Ребека дуже страждає. Вона сама ладна була б задушити старого Седлі, але проковтнула образу так само легко, як жахливе каррі, і коли знов спромоглася на слово, то добродушно пожартувала:

— Як же я забула про перець, який персидська принцеса в "Казках Тисячі й однієї ночі". сипле в тістечка з вершками. А в Індії до вершків додають кайєннського перцю? ‘-Старий Седлі знов зареготав, визвавши, що Ребека дотепна дівчина, а Джозеф простодушно сказав:-Тістечка з вершками? В нас у Бенгалії вершки дуже погані. Ми звичайно п'ємо козяче молоко, і знаєте, їй-богу, воно мені краще за вершки!-Тепер, мабуть, вам не буде подобатися все, що прибуває з Індії, міс Шарп?— спитав господар, а коли після обіду жінки вийшли, хитрий старий сказав синові:— Стережися, Джо, ця дівчина ставить па тебе тенета.

Пхе, дурниці!— мовив Джо, хоч був страшенно потішений.— Пам'ятаю одну дівулю в Думдумі, дочку артилериста Катлера, що потім вийшла заміж за доктора Ланса, ох і заповзялася ж вона осідлати мене у вісімсот четвертому, мене або Малігетоні, про нього я вам розповідав перед обідом... Той Малігетоні з біса гарний хлопець, тепер він суддя в Баджбаджі і, напевне, років за п'ять стане радником. Ну от, артилеристи влаштували бенкет, і Квінтін з чотирнадцятого королівського полку бере та й каже мені: "Седлі,— каже,—закладаюся на тринадцять до десяти, що ця Софі Катлер підчепить па гачок тебе або Малігетоні ще до сезону дощів".— "Гаразд",— кажу я. Еге, тату, у вас, їй-богу, чудове бордо! Від Едемсона чи Карбонеля?-У відповідь почулося неголосне хропіння: шановний біржовик заснув. Отже, цього разу Джозеф не докінчив своєї історії. Треба визнати, що в чоловічому товаристві він ставав дуже говіркий і вже десятки разів розповідав про цю чарівну пригоду своєму лікареві, докторові Голлопу, коли той приходив дізнатися про його печінку і про дію синіх таблеток.

Як хворий, Джозеф випив цілу пляшку бордо, крім тієї мадери під час обіду, ум'яв дві тарілочки суниць зі сметаною та десятків зо два маленького темного печива, що лежало забуте на таці біля нього, і думки його, звичайно (адже романісти мають здатність усе знати), весь час крутилися навколо Еміліїної гості, що тепер була з нею нагорі. "Гарненька, жвава, весела дівчина. Як вона глянула на мене, коли я підняв їй хусточку! Вона, хитра лисичка, двічі її впускала. А хто це там співає у вітальні? Ох бісова віра, чи не піти мені подивитися?-Але його раптом скувала непереборна сором'язливість. Батько спав; капелюх Джозефа висів у передпокої, а неподалік на Саутгемптон-роу завжди можна було найняти карету.

Мабуть, піду погляну "Сорок розбійників",— вказав він сам до себе,— і побачу, як танцює міс Декамп.

І Джозеф тихенько, навшпиньки ступаючи, вийшов з їдальні і зник, не збудивши шановного голову дому.

Он іде Джозеф,— сказала Емілія, виглядаючи з вітальні у відчинене вікно, поки Ребека співала й награвала собі на фортепіано.

Він злякався міс Шари,— мовила місіс Седлі.— Бідолашний Джо, і чого він такий соромливий?

Розділ IV

ЗЕЛЕНИЙ ЦІОВКОВИЙ ГАМАНЕЦЬ

Страх не покидав сердешного Джо два чи три дні; за цей час він не приїздив додому, а Ребека також навіть не згадувала про нього. Вона при кожній нагоді виявляла шанобливу вдячність господині, понад усяку міру раділа відвідинам добродійних базарів і впадала в нестямний захват, від театрів, куди її водила добродушна місіс Седлі. Одного разу в Емілії боліла голова і вона не могла йти на якусь вечірню розвагу, куди запрошено обох дівчат, а Ребека нізащо не хотіла йти сама.

Як? Ти показала мені, бідній сироті, що таке щастя любов, а я мала б тебе залишити? Та ніколи в світі!—вигукнула вона і звела зелені очі, повні сліз, кудись угору.

Місіс Седлі не могла не визнати, що в товаришки її дочки ніжне й добре серце.

З жартів містера Седлі Ребека довго й щиро сміялася, що вельми тішило й зворушувало ласкавого добродія. Mіc Шарп прихилила до себе не тільки господарів. Вона здобула велику ласку в місіс Бленкінсоп, зацікавившись малиновим варенням, яке економка саме варила в своїй кімнаті. На радість Самбо, вена наполегливо називала його "сером" або "містером Самбо" й вибачалася перед покоївкою за те, що зважувалась турбувати її дзвінком, і все це робила так мило й скромно, що зачарувала челядь майже так само, як і господарів.

Якось, переглядаючи малюнки, що їх Емілія посилала додому зі школи, Ребека зненацька спинилась на котромусь із них, вибухнула плачем і вибігла з кімнати.

Це сталося того дня, коли Джо Седлі вдруге з'явився в батьків.

Емілія кинулася за товаришкою, щоб дізнатися, чого та плаче, і скоро вернулася без Ребеки, трохи й сама схвильована.

Знаєте, мамо, її батько був учителем малювання в Чізвіку і звичайно докінчував наші малюнки.

Голубонько! À міс Пінкертон завжди казала, що він і не торкається до ваших малюнків, тільки обрамляє їх.

Це й називалося обрамляти, мамо. Ребека побачила малюнок, згадала, як її батько працював над ним, усе це так раптово, знаєте, і вона...

Бідна дитина має добре серце,— сказала місіс Седлі.

Я б хотіла, щоб Ребека погостювала в нас іще тиждень,— сказала Емілія.

Вона з біса схожа на міс Катлер, з якою я, бувало, зустрічався в Думдумі, тільки біліша. Тепер та вийшла заміж за військового лікаря Ланса. І знаєте, мамо, раз Квінтін з чотирнадцятого полку заклався зі мною...

О Джозефе, ми вже чули цю історію,— сміючись, перебила його Емілія,— можеш не розповідати, а от краще переконай маму, хай вона напише тому баронетові... як же його... Кроулі, чи що... й попросить, щоб бідна Ребека побула ще в нас. Ось і вона! А очі аж почервоніли від сліз.

Мені вже краще,— заявила Ребека якомога солодше, всміхнулася, припала до простягненої їй руки добродушної господині й шанобливо поцілувала її.— Які ви всі добрі до мене. Всі, додала вона вже жартома,— крім містера Джозефа.

Крім мене?— вигукнув Джозеф, міркуючи, чи не втекти йому зараз-таки.— Сили небесні! Господи! Міс Шарп, що ви кажете!-Авжеж, хіба не жорстко було вмовляти мене їсти той страхітливий перець першого ж дня, коли я ще навіть до пуття не познайомилася з вами. Ви не такі добрі до мене, як моя люба Емілія.

Він тебе менше знає,— сказала Емілія.

Хіба хтось може бути недобрим до тебе, голубонько,—Повила господиня.

Каррі було смачнюче, їй-богу,— не відчуваючи жарту, сказав Джо.— Може, тільки цитринового соку в ньому було трохи замало. Авжеж, таки замало.

А чілі?-Господи, як ви зойкнули!— вигукнув Джо, згадавши смішний бік тієї Події, і зайшовся реготом, але, як звичайно, раптово замовк.

Надалі я буду обережніша, як ви щось пропонуватимете мені,— заявила Ребека, коли вони разом спускалися вниз до їдальні.— Я ре знала, що чоловіки так люблять мучити бідних беззахисних дівчат.

їй-богу, я зовсім не хочу образити вас, міс Ребеко! Та знаю, що не хочете,— сказала вона і зненацька легенько стиснула його за лікоть своєю маленькою ручкою, але тієї ж миті злякано відсмикнула руку, глянула йому просто в обличчя і знов опустила очі на килим. Я не ручуся, що в Джо не закалатало серце від того мимовільного, несміливого, ніжного вияву почуттів простодушної дівчини.

Це було заохочення, і, може, декотрі аж надто доброчесні й виховані жінки осудять її за нескромність. Але ж, бачите, бідолашній Ребеці доводилось усе робити самій. Коли хтось такий убогий, що не може найняти собі служника, то хоч які в нього вишукані манери, а він мусить сам підмітати свої покої. Коли в якоїсь милої дівчини немає щиро відданої їй матері, що взялася б до пошуків нареченого, вона мусить шукати його сама. Ох, яке щастя, що жінки не користуються своєю силою частіше! Бо ми неспроможні встояти перед ними. Варто їм виявити бодай найменшу прихильність, як ми, чоловіки, відразу падаємо перед ними навколішки, навіть перед старими й потворними. Я скажу вам більше: кожна жінка, якщо вона вже таки не зовсім горбата, за сприятливих обставин може одружити з собою кого захоче. Тож будьмо вдячні, що ці голубоньки, як свійські тварини, не усвідомлюють своєї сили. А то нам не було б від них порятунку.

"їй-богу, я вже почуваю точнісінько те саме, що й у Думдумі біля міс Катлер!" — міркував Джозеф, заходячи до їдальні.

За столом Ребека раз по раз зверталася до Джозефа то ніжно, то жартівливо, питаючи його думки про ту чи іншу страву. Тепер вона вже заприязнилася з усією родиною, а самі дівчата полюбили одна одну, як сестри. Дівчата інакше не можуть, як тільки поживуть під одним дахом днів із десять.

Ніби заповзявшись всіляко допомагати Ребеці здійснювати свої плани, Емілія навмисне нагадала братові про обіцянку, яку він дав їй під час великодніх канікул,— "ще коли я була школяркою",— засміялася вона: обіцянку повести її у Воксгол.

І от тепер, коли в нас гостює Ребека, саме добра нагода,— докінчила Емілія.

Чудово! — вигукнула Ребека і мало не заплескала в долоні, але вчасно похопилась, що так не личить робити скромній особі, і стрималась.

Тільки не сьогодні,— заявив Джо.

Ну, то завтра.

Завтра ми з татом запрошені на обід,— мовила місіс Седлі.

Чи не хочеш ти цим сказати, люба моя, що я туди поїду? — запитав господар.— І що жінка твого віку і твоєї статури поткнеться в те погане, вогке місце, щоб застудитися?-Хтось же повинен бути з дітьми,— мовила місіс Седлі.

То хай їде Джо,— сказав батько, сміючись,— він уже досить великий.

На ці слова навіть Самбо коло бічного столика не втримався і пирхнув від сміху, а бідолашний товстун Джо відчув бажання стати батьковбивцею.

Розшнуруйте йому корсет! — не вгавав старий.— Хлюпніть йому в лице води, міс Шарп, або занесіть його нагору, бо він, сердешний, умліває. Нещасний мученик! Занесіть його нагору, він легенький, мов пір'їна!-Я не стерплю цього, сер, хай йому ч...— заревів Джозеф.

Замов містерові Джозу слона, Самбо! Пошли по нього в звіринець! — вигукнув старий, жартуючи, але, побачивши, що Джоз мало не плаче з люті, перестав реготати, простяг синові руку й сказав: — У нас на фондовій біржі ніхто не ображається на жарти, Джозе? Самбо, не треба слона, дай нам краще по келиху шампанського. Навіть у пивниці Боні не знайдеш такого, синку.

Келих шампанського повернув Джозефові душевну рівновагу, і ще не встигла пляшка спорожніти,— а йому, як хворому, припало дві третини з неї,— він погодився повести дівчат у Воксгол.

Кожній дівчині треба свого кавалера,— сказав старий добродій.— Джо неодмінно захопиться міс Шарп і загубить Емілію в натовпі. Пошлемо в дев'яносто шостий полк і запросимо Джорджа Осборна, може, він прийде.

Micic Седлі, не знати з якої причини, глянула на чоловіка й усміхнулася. В очах старого Седлі засвітилося невимовне лукавство, він подивився на Емілію, а та опустила голову й почервоніла так, як тільки можуть червоніти сімнадцятирічні дівчата і як зроду не червоніла Ребека Шарп, принаймні не червоніла відтоді, як її, ще восьмирічною дівчинкою, хрещена мати застукала біля буфета, де вона крадькома їла варення.

Нехай Емілія сама напише записку,— сказав батько,— щоб Джордж Осборн побачив, як гарно вона навчилась писати в міс Пінкертон. Пам'ятаєш, Еммі, як ти послала йому запрошення на Водохрестя й написала "и" замість "є"?-Коли то ще було,— сказала Емілія.

А здається, що вчора, правда, Джоне? — звернулася місіс Седлі до чоловіка.

І тієї ночі в розмові, що відбулася в одному з причілкових покоїв на другому поверсі в своєрідному наметі з навощеного ситцю, розмальованого яскравим фантастичним індійським візерунком, підбитого ніжно-рожевим міткалем,— усередині цього імпровізованого шатра була пухова постіль, на ній дві подушки, а на подушках дві круглі рум'яні голови: одна в мережевому очіпку, а друга в простому перкалевому з китичкою на кінці,— отож у тій розмові місіс Седлі добре вичитала чоловікові за те, що він так жорстоко позбиткувався з бідолашного Джо.

Просто негарно з твого боку, містере Седлі, так мучити бідного хлопця,— сказала вона.

Голубко моя,— відповіла перкалева китичка,— ти ніколи так не пишалася собою і не кокетувала, як Джоз, а це вже про щось свідчить. Хоч три десятки poids тому, року тисяча сімсот вісімдесятого, еге, десь тоді, ти, мабуть, мала на це право, я не заперечую. Але мені терпець уривається від Джоза та його блазенських вихваток. Вія хоче переплюнути самого себе, люба моя, тільки й думає про себе, який він, мовляв, гарний, з усіх красенів красень. Чує моє серце, що ми ще матимемо з ним клопоту. Адже ж усім видно, що ця мала приятелька Еммі відверто чіпляється йому на шию, і якщо вона його не спіймає, то спіймає котрась інша.

Йому судилося стати здобиччю першої-ліпшої жінки, як оце мені ходити щодня на біржу. Ще добре, голубко, що він не привіз нам чорношкірої невістки. Але запам'ятай моє слово: та жінка, що закине на нього вудку, неодмінно спіймає його.

Я завтра ж таки відішлю ту хитру бестію,— рішуче заявила місіс Седлі.

А чом би й не вона, місіс Седлі? В неї хоч біле обличчя. Мені байдуже, хто його з собою оженить. Хай він сам про це дбає.

Після цього розмова скінчилась і змінилася неголосними, аж ніяк не романтичними носовими руладами: в будинку Джона Седлі, есквайра і члена фондової біржі запала тиша, яку порушували тільки дзиґарі на церковній дзвіниці, що вибивали чергову годину, та вигуки нічного сторожа.

Уранці добродушна місіс Седлі вже передумала виконувати свою погрозу щодо Ребеки Шарп, бо хоч нема почуття палкішого, звичайнішого й виправданішого за материнські ревнощі, але вона не могла собі уявити, щоб ця маленька, скромна, вдячна й чемна гувернантка зважилась звести очі на таку величну постать, як збирач податків з Боглі-Уолага. Та й листа з проханням продовжити дівчині відпустку вже послано, і було б важко знайти якийсь привід, щоб отак раптово спекатись її.

І наче все змовилося допомагати милій Ребеці, навіть самі стихії почали сприяти їй (хоч спершу вона не схильна була визнати їхню ласкаву допомогу). Бо того надвечір'я, на яке задумана була прогулянка до Воксгола, коли Джордж Осборн приїхав обідати, а батьки подалися на проханий обід до олдермена Болса в Гайбері-Барн, як навмисне розгулялася така буря і громовиця, що молодь хоч-не-хоч мусила залишитися вдома. Джордж Осборн, вдається, не був дуже розчарований: вони з Джозефом, залишившись у їдальні, .випили чималенько портвейну, і ва цей час Седлі розповів йому кілька своїх найкращих індійських історій, бо він у чоловічому товаристві ставав дуже говіркий. А потім Емілія порядкувала у вітальні, вони всі четверо приємно розважалися цілий вечір і одностайно заявили, що дуже раді бурі, через яку довелося відкласти прогулянку до Воксгола.

Осборн був хрещеником старого Седлі і всі свої двадцять три роки вважався членом його родини. Коли йому було шість тижнів, він дістав від Джона Седлі срібний келих, а коли шість місяців — коралове калатальце з золотим свистком. З ранньої молодості й до тепер він кожного Різдва отримував від старого Седлі гроші "на гостинці". Джордж досі пам'ятав, як одного разу, коли він від'їздив до школи, його, десятирічного бешкетника, добре налупцював Джозеф Седлі, тоді вже високий, гонористий і незграбний юнак. Одне слово, Джордж був настільки близький, родині Седлі, наскільки могли його наблизити до неї постійні вияви уваги й ласки.

А пам'ятаєш, Седлі, як ти розлютився, коли я обрізав китиці з твоїх чобіт, і як міс... гм... як Емілія врятувала мене від прочуханки, впавши на коліна і благаючи тебе не бити малого Джорджа?-Джоз добре пам'ятав той чудовий випадок, але присягався, що зовсім про нього забув.

Ну, а пам'ятаєш, як ти приїздив кабріолетом до школи доктора Луплена, щоб провідати мене перед тим, як вирушати до Індії, дав мені пів гінеї і потиличника? Мені тоді здавалося, що ти був щонайменше сім футів заввишки, тому я дуже здивувався, коли ти, повернувшись з Індії, виявився не вищим за мене.

Який містер Седлі добрий: приїхав до вашої школи і дав вам грошей! — захоплено вигукнула" Ребека.

Еге ж, та ще й після того, як я відрізав йому від чобіт китиці. Хлопці ніколи не забувають таких подарунків і тих, хто їх дає.

Ну й гарні ж ці гессенські чоботи,— сказала Ребека. Джоз Седлі, що ненастанно милувався своїми ногами й завжди носив таке вишукане взуття, був дуже потішений її словами, хоч, почувши їх, сховав ноги під стілець.

Ви, міс Шарп, кажуть, неабияка художниця,— звернувся до Ребеки Джордж Осборн.— От ви б і намалювали велику історичну картину на тему чобіт. Седлі треба зобразити в шкіряних штанях, в одній руці в нього зіпсований чобіт, а другою він тримав мене за комір. А Емілія стоїть біля нього навколішки, звівши вгору рученята. Картина повинна мати пишний алегоричний напис, такий, як на першій сторінці катехізису чи букваря.

На жаль, я тут не встигну,— сказала Ребека.— Але намалюю, коли... коли поїду. Голос у неї забринів так жалісно, на обличчі з'явився такий засмучений вираз, що всі подумали, яка до неї жорстока доля і як їм буде важко розлучатися з нею.

О, якби ти могла довше погостювати в нас, люба Ребеко! — сказала Емілія.

— Навіщо? — ще жалісливіше запитала та.— Щоб я була ще нещ... щоб мені було ще тяжче розлучатися з тобою? — І вона відвернулася. Емілія ладна була дати волю своїй природній схильності до сліз,— як ми вже згадували, це була одна з вад цієї наївної істоти. Джордж Осборн дивився на дівчат співчутливо й зацікавлено., а з широких грудей Джозефа v Седлі вихопилося щось схоже на зітхання, хоч він, проте, ‘ й не зводив очей зі своїх улюблених чобіт.

Заграйте нам щось, міс Седлі, Еміліє,— запропонував Джордж Осборн, відчувши тієї хвилини незвичайне, майже непереборне бажання схопити згадану особу в обійми і розцілувати при всій компанії. Дівчина теж на мить звела на нього очі... Та воли б я сказав, що вони закохалися одне в одного саме тепер, то це, мабуть, була б неправда. Річ у тім, що батьки їх ще малими призначили одне для одного, і обидві родини вже десять років говорили про їхні заручини як про вирішену справу. Вони пішли до фортепіано, що, як звичайно, стояло в малій вітальні, а оскільки було досить темно, Емілія мусила взяти Осборна під руку, бо йому, напевне, легше, ніж їй, було торувати дорогу між стільцями й канапами. Через це Джозеф Седлі залишився за столом віч-на-віч з Ребекою, яка сиділа й плела гаманець із зелених шовкових ниток.

Можна й не питати про родинні секрети,— озвалася Ребека,— ці двоє самі себе викривають.

Так, я думаю, що вони поберуться, тільки-но Джордж отримає роту,— сказав Джозеф.— Він пречудовий хлопець.

А ваша сестра — наймиліше в світі створіння,— сказала Ребека.— Щасливий той, хто здобуде H серце! — з цими словами міс Шарп тяжко зітхнула.

Коли двоє неодружених людей, сидячи разом, розмовляють про такі делікатні справи, між ними виникає певне довір'я й щирість. Немає потреби докладно переказувати всю розмову Джозефа Седлі з Ребекою; вона, як можна собі уявити з наведених вище слів, не була ні особливо дотепна, ні красномовна, бо взагалі рідко бував такою в звичайному товаристві, та й будь-де, хіба що в пишномовних і надуманих романах. З сусідньої кімнати долинала музика, тону, звичайно, вони говорили тихим, задушевним тоном, хоч, щиро сказати, навіть най голосніша розмова не потривожила б пару в малій вітальні, така вона була захоплена власними справами.

Чи не вперше в житті Джозеф Седлі відчув, що не соромиться й не ніяковіє, розмовляючи з особою іншої статі. Ребека без кінця розпитувала про Індію, і це дало йому нагоду розповісти багато цікавих історій про ту країну й про себе самою. Він змалював бенкети в губернаторському палаці й те, як з допомогою мат і всяких інших винаходів англійці рятуються там від спеки, дуже влучно пожартував з шотландців, яким протегував генерал-губернатор, лорд Мінто, потім розповів про полювання на тигра, під час якого погонича його слона стягнув додолу розлючений хижак. О, як захоплювалась Ребека губернаторськими бенкетами, як щиро сміялася з жартів про шотландських ад'ютантів, називаючи Джозефа лихим, жорстоким дотепником, що може вбити людину глузливим словом, і як злякала її розповідь про слона! Ради своєї матері, любий Седлі, ради своїх приятелів пообіцяйте мені, що більше школи не братимете участі в таких страшних виправах! — вигукнула вона.

Ет, пусте, міс Шарк,— сказав він, поправляючи свої комірці.— Що то за полювання без небезпеки!-Джозеф лише один раз брав участь у полюванні ва тигра, коли сталася пригода, про яку він оце розповів, і коли він мало не вмер не через тигра, а зі страху.

Розбалакавшись, Джозеф зовсім посміливішав і навіть зважився запитати Ребеку, для кого вона плете гаманець. Він дивувався сам із себе і був дуже задоволений своїми витонченими й невимушеними манерами.

Для того, хто його захоче, — відповіла Ребека й ласкаво глянула на нього, додаючи йому сміливості.

Джозеф Седлі готувався виголосити найкращу промову з усіх, на які був здатен, і вже почав: "О міс Шарп, як..." — кози це в сусідній кімнаті пісня скінчилася, і він почув свій власний голос так виразно, що замовк нa півслові, почервонів і з хвилювання висякався.

Ти колись чула, щоб твій брат був такий говіркий?— прошепотів Осборн Емілії.— Твоя приятелька просто творить дива.

Тим краще,— сказала Емілія, що, як майже всі жінки, гідні такої назви, в душі була свахою і зраділа б, якби Джозеф повіз із собою до Індії дружину. Крім того, за цих кілька днів нерозлучного перебування з Ребекою вона сповнилася ніжної приязні до неї і відкрила в ній безліч чеснот і добрих рис, яких не помічала, поки жила в Чізвіку. Бо прихильність у дівчат росте так швидко, як у відомій казці горох, що за одну ніч сягав до неба. Не треба їм докоряти, що після заміжжя ця їхня Sehnsucht nachder Liebe пригасає. Це те, що сентименталісти, які полюбляють гучні слова, називають "тугою за ідеалом",а насправді воно означає, що жінки звичайно почувають себе незатишно, поки не розживуться на чоловіка й дітей , на яких можуть спрямувати свої почуття, витрачувані досі по часточці десь-інде. Вичерпавши свій невеличкий репертуар пісень чи пробувши досить довго в малій вітальні, Емілія подумала, що тепер пора попросити до фортепіано товаришку.

А то б ти не захотів слухати мене, якби почув сперту Ребеку,— сказала вона містерові Осборну (хоч знала, що це неправда).

А я скажу наперед міс Шарп,— заявив Осборн,— що маю я слушність чи не маю, а вважаю Емілію Седлі найкращою співачкою в світі.

Зараз сам почуєш,— докінчила свою думку Емілія. Джозеф Седлі виявився настільки чемним, що переніс-до фортепіано свічки. Осборн натякнув, що посидів би в темряві, проте міс Седлі, засміявшись, відмовилася товаришувати йому, і вони обоє подалися за Джозефом.

Ребека була куди кращою співачкою за свою приятельку (хоч, звичайно, Осборн може залишатися при своїй думці),а тепер ще й постаралася показати себе.

Навіть Емілія була вражена, бо ще ніколи не чула, щоб вона так гарно співала.

Вона виконала один французький романс, з якого Джозеф не зрозумів жодного слова, а Осборн навіть признався, що нічого не зрозумів, потім кілька тих простих балад, які були модні років сорок тому і в яких співається про моряків, нашого короля, бідну Сюзан, блакитнооку Мері тощо. Як відомо, вони не відзначаються високими музичними вартостями, зате більше промовляють до серця і люди їх краще розуміють, ніж ті нудно-солодкі lagrime, іsospiri й félicita 2 безсмертної музики Доніцетті, якою нас весь час пригощають і тепер. У перервах між співом, точилась доречна за таких обставин сентиментальна розмова.

Одна з пісень, якою й закінчився концерт, була такого змісту:-Похмуро й порожньо навкруг, І люто віє хуртовина, Аж тут, як вимріяний друг, З'явилась в присмерку хатина. Іде сирітка, падає з ніг повз ту хатину — світе мій! Став ще мокріший мокрий сніг і пітьма ще страшніша .

У ній знов забринів той самий смуток, що й у згаданих вище словах: "Коли поїду".

На останньому рядку її "голос дзвінкий затремтів", і всім спало на думку, що це вона має піти і вона бідна сирота. Джозефові Седлі, що любив музику і мав лагідне серце, дуже сподобалася ця пісня, а останні її слова глибоко розчулили його. Якби він був відважніший, якби Джордж і міс Емілія залишилися, як спершу хотіли, у великій вітальні, парубоцтву Джозефа Седлі настав би край, і цей роман ніколи б не з'явився в світ. Але, скінчивши співати, Ребека підвелася від фортепіано, подала Емілії руку і пішла з нею в присмерк великої вітальні, а крім того, з'явився Самбо з тацею, повною бутербродів, повидла, блискучих чарок і графинів, які відразу привернули увагу Джозефа Седлі. Молоді так захопилися розмовою, що не почули, як приїхала карета і батьки вернулися з проханого обіду.

Джозеф Седлі саме тоді казав:-Люба міс Шарп, візьміть ложечку повидла і підживіться після вашого чудового...

вашого чарівного співу!

1 Жадоба любові (нім.).

2 Сльози, зітхання й розкоші (італ.).

Браво, Джозе! — вигукнув старий Седлі. Вловивши глум у цьому добре знайомому голосі, Джоз відразу ж стривожено замовк і скоро поїхав. Він не пролежав цілу ніч без сну, міркуючи, закоханий він у міс Шарп чи ні: закоханість ніколи не відбирала в нього апетиту й сну; але він думав про те, що було б чудово слухати такі романси, коли він повернеться на службу, про те, яка ця дівчина distinguée , як вона розмовляє по-французькому, краще за саму дружину губернатора, і яку б вона викликала сенсацію на калькуттських бенкетах. "Мабуть, вона, сердешна, закохалася в мене,— вирішив Джозеф.— Вона не убогіша за тих дівчат, що приїздять до Індії. Я міг вклепатися ще гірше, хай йому біс!" І з цими роздумами він заснув.

Що Ребека не спала й думала, прийде Джоз завтра чи не прийде, можна й не згадувати. Настав ранок, і Джозеф Седлі, невблаганно, як доля, з'явився до другого сніданку. Досі він ніколи не виявляв такої шани батьківському домові.

Джордж Осборн якимось дивом також уже був там (прикро "збивши з плиту" Емілію, яка сіла писати листи своїм дванадцятьом найдорожчим приятелькам на Чізвікській алеї), а _Ребека, як і вчора, плела гаманець. Коли під'їхало баггі Джоза і поки після громового стуку в двері і врочистої метушні внизу екс-збирач податків Боглі-Уолага здолав важкий шлях сходами до вітальні, Осборн і Емілія перезирнулися значущим поглядом і, лукаво всміхаючись, втупили очі в Ребеку, яка навіть почервоніла, нахиляючи свої гарненькі кучері до самого плетива. Як закалатало в неї серденько, коли з'явився Джозеф — Джозеф у блискучих чоботях з рипами, засапаний після ходи, Джозеф у новому жилеті, червоний від спекоти й хвилювання, з рум'янцем, що прозирав з-за його, набивної хустини. Ця хвилина була напруженою для всіх, а щодо Емілії, то, мені здається, вона хвилювалася навіть дужче, ніж зацікавленіші особи.

Самбо, який, відчинивши двері, доповів про прихід містера Джозефа, пішов за ним слідом, щирячи зуби й несучи два гарненькі букетики, що їх наш галантний кавалер мав чемність купити вранці на Ковент-Гарденському ринку. Вони були не такі великі, як ті снопи, Що їх тепер жінки носять із собою в помереженому папері, але дівчата дуже зраділи, коли Джозеф, надзвичайно врочисто кланяючись, підніс кожній по букетику.

Браво, Джозе! — вигукнув Осборн.

Дякую, любий Джозе,— сказала Емілія, ладна б поцілувати брата, якби той захотів.

(А за поцілунок такої милої істоти, як Емілія, думаю, можна було скупити всі оранжереї містера Лі).

О, які чарівні квітки! — вигукнула міс Шарп, делікатно нюхаючи букет. Вона пригорнула його до грудей і в захваті закотила очі до стелі, спершу, проте, глянувши, чи між квітками часом не схована billet-doux / Любовна записка (Франц.)/ , але там нічого не було.

А що, Седлі, у вас в Боглі-Уолагу вміють розмовляти мовою квіток? — засміявся Осборн.

Тю, що за дурниця! — відповів чутливий кавалер. Я купив їх у Натана і радий, що вони вам сподобалися. Ага, Еміліє, я ще купив ананас і віддав Самбо. Нехай приготують на сніданок. Дуже смачна штука і добре гамує спрагу в таку спеку.

Ребека заявила, що ніколи не куштувала ананаса і страх як хоче дізнатися, що це таке.

Так і точилася між ними розмова. Я не знаю, з якого приводу Осборн залишив кімнату і чому Емілія також вийшла,— мабуть, щоб доглянути, як нарізатимуть ананас,— але невдовзі Джоз залишився сам з Ребекою, яка знов узялася до роботи, і зелений шовк та блискучі шпиці швидко замиготіли в її білих тоненьких пальчиках.

Яку гарну, пречудесну пісню ви нам учора заспівали, люба міс Шарп,— сказав збирач податків.— Я мало не заплакав, слово честі.

Це тому, що ви маєте добре серце, містере Джозефе. Я думаю, що в усіх Седлі воно таке.

Я вчора не міг заснути через неї, а сьогодні вранці ще в ліжку пробував заспівати її, щоб я так жив. Голлоп, мій лікар, прийшов об одинадцятій — бо ж, як ви знаєте, я тяжко хворий і мушу бачитися з Голлопом щодня,— а я, їй-богу, сиджу й співаю, мов дрізд.

Ох, і жартун] То дайте й мені послухати, як ви співаєте.

Я? Ні, заспівайте ви, міс Шарп. Люба міс Шарп, прошу, заспівайте!-Не тепер, містере Седлі,— сказала Ребека, зітхнувши.— Я не маю того настрою, а крім того, мушу кінчати гаманець. А ви мені не допоможете, містере Седлі?-Джозеф Седлі, службовець Ост-Індської компанії, не встиг навіть спитати, як він має допомагати, а вже сидів навпроти дівчини й кидав на неї вбивчі погляди. Руки в нього були простягнені, немов у молитві, і обплутані нитками, які Ребека змотувала на клапоть картону.

В такій романтичній позі застали нашу пару Осборн та Емілія, коли зайшли сказати, що другий сніданок подано. Шовк уже домотувався до кінця, але Джоз так і не озвався.

Я певна, серденько, що він увечері освідчиться,—мовила Емілія, стискаючи руку Ребеці.

А Седлі, порадившись зі своїм серцем, сказав сам до себе:-Я таки освідчуся їй у Воксголі, хай йому біс!

Розділ V

НАШ ДОББІН

Кафову бійку з Доббіном і її несподіваний наслідок довго пам'ятатиме кожен, хто навчався в славетній школі доктора Лупмена. Другий із згаданих тут хлопців (до нього інакше не зверталися, як "Гей, Доббіне", або "Агов, Доббіне", або ще додавали якесь прізвисько, що свідчило про хлоп'ячу зневагу) був найплохіший найнезграбніший і, здається, найтупіший з усіх юних вихованців доктора Лупмена.

Його батько мав бакалійну крамницю в Лондоні, і ходила чутка, ніби хлопця прийнято до школи на так званих "умовах взаємності", тобто за його утримання й науку батько платив натурою, а не грішми. Так він і перебивався там — чи не на самому дні шкільної громади,— почуваючи себе в своїх вузьких вельветових штанях і в куртці, що мало не лопалася по швах на його ширококостій постаті, чимось рівнозначним певній кількості фунтів чаю, свічок, цукру, господарського мила, сушених слив (із яких тільки невеличка пайка додавалася до киселів учням) та іншого добра. Для малого Доббіна фатальним виявився той день, коли один із найменших учнів, що нишком вибрався в заборонений похід до міста по мигдалеву карамель і варено-копчені ковбаски, побачив фургон з написом: "Доббін і Радж, торгівля бакалійними товарами і олією, Темз-стріт, Лондон",— з якого біля директорських дверей вивантажували різні товари тієї фірми.

Відтоді малий Доббін уже не мав спокійної хвилини. На нього сипалися страшні нещадні кпини. "Гей, Доббіне,— гукав один бешкетник,— у газеті є втішна новина! Піднялася, хлопче, ціна на цукор!" Інший пропонував розв'язати задачу: "Якщо фунт лойових свічок коштує сім з половиною пенсів, то скільки коштує Доббін?" Ці жарти викликали гучний рев школярів, наглядачів і всіх, хто щиро вважав, що роздрібна торгівля — ганебна і принизлива праця, яка заслуговує на зневагу і глум порядних людей.

Адже твій батько, Осборне, також купець! — сказав якось Доббін, коли вони лишилися самі з тим хлопчиком, що накликав на нього бурю. Але той зарозуміло відповів йому:-Мій батько джентльмен і їздить власно каретою.

Після цього Вільям Доббін сховався в найвіддаленіший закуток шкільного подвір'я і просидів там, тяжко сумуючи, половину недільного дня. Хто з нас не пригадує таких хвилин гіркого, розпачливого дитячого смутку? Хто так сприймає несправедливість, кого так прибиває до землі зневага, хто ще так гостро відчуває кривду і з такою щирою вдячністю відповідає на ласку, як щиросердний хлопчик? І скільки таких чутливих душ зіпсовано, спотворено, вимучену через таку дрібницю, як відставання з арифметики і нікчемної латини!-Так і Вільям Доббін через свою неспроможність опанувати основи названої мови, подані в чудовому "Ітонському підручнику латинської граматики", приречений був сидіти серед найгірших учнів доктора Лупмена і терпіти ненастанний глум рум'яних дітлахів у фартушках, коли він, велетень серед тих початківців, ішов з ними, опустивши голову, в своїх вузьких вельветових штанях, з пошарпаним букварем під пахвою. Всі з нього глузували — і великі, й малі: вшивали йому й так вузенькі штани, підрізали паси на його ліжку, підсували відра й лавки, щоб він перепинявся через них і бив собі ноги, що він ретельно й робив, присилали йому пакунки, в яких він, відкривши їх, знаходив батькові свічки й мило. Не було навіть найменшого хлопчика в школі, який би не насміхався а Доббіна, і той усе терпляче витримував, безмовний і нещасний. А Каф, навпаки, був чепурун і верховода Лупменової школи. Він нишком приносив вино, бився з вуличними хлопцями. В суботу по нього звичайно присилали поні, щоб він їхав додому верхи.

В його кімнаті стояли чоботи с закотом, у яких він їздив на полювання під час канікул. Він мав золотого годинника з репетицією і нюхав табак , як сам доктор Лупмен. Він бував в опері, брався висловлювати свою думку про гру головних акторів, вище ставлячи Кіна за Кембла. Він міг за годину вивчити сорок рядків латинських віршів і складати сам вірші по-французькому. І взагалі чого він тільки же вмів! Казали, начебто його побоювався сам доктор.

Каф, визнаний король школи, з неперевершеною зверхністю керував своїми підданцями і збиткувався з них. Один чистив йому чоботи, інший підсмажував хліб, ще інші були за підручних під час ігор і ціле літо подавали йому крокетні м'ячі. Найдужче з усіх він зневажав Фігу, або ж Доббіна, і рідко коди власкавлювався заходити з ним у якісь особисті стосунки, хоч ніколи не минав нагоди образити бідолаху й поглузувати з нього.

Якось без свідків у хлопців дійшло до сутички. Фіга, сидячи на самоті в класній кімнаті, мозолив листа додому, як раптом зайшов Каф і звелів йому кудись побігти, здається, по тістечка. Я не можу,— відповів Доббін,— бо хочу скінчити листа. Не можеш? — перепитав Каф, заволодівши листом (у якому чимало слів були закреслені, а чимало написані з помилками, але на якого Доббін витратив хтозна-скільки і роздумів, праці і сліз, бо нещасний хлопчик писав матері, а вона, певне, любила його, хоч і була дружиною бакалійника і мешкала в кімнаті за крамничкою на Темз-стріт).—Не можеш? — перепитав Каф.— Я, коли твоя ласка, хотів би знати — чому? Ти хіба не можеш написати завтра? Хай твоя стара Фіга трохи почекав! Не дражнися! — сказав Доббін, схвильовано схопившись із лавки.

Ну то як, підеш ти чи ні? — гримнув шкільний розбишака.

Поклади листа,— мовив Доббін,— порядні люди не читають чужих листів.

Підеш ти нарешті чи ні, питаю я тебе? Ні, не піду. І не сікайся, бо я тобі голову розтрощу! — крикнув Доббін і вхопився за олов'яну чорнильницю з таким лютим виглядом, що Каф спинився, знов відкотив закасані рукави, засунув руки в кишені і, зневажливо скривившись, відійшов геть. Відтоді він ніколи не зв'язувався з сином бакалійника, хоч треба віддати йому справедливість — позаочі завжди казав про нього щось погане.

За якийсь час після цієї сутички вийшло так, що одного сонячного дня Каф опинився поблизу бідолашного Вільямa Доббіна, який лежав під деревом на шкільному подвір'ї і читав па складах свої улюблені "Казки Тисячі а однієї ночі", лежав осторонь від інших школярів, які там гралися хто чим, самітний і майже щасливий. Якби дорослі лишили дітей у спокої, якби вчителі перестали залякувати їх, якби батьки кинули спрямовувати їхні думки й гайнувати їхні почуття — ті думки й почуття, що залишаються таємницею для всіх (бо хіба ми багато знаємо одне про одного, про своїх дітей, про своїх батьків, про сусідів? А наскільки кращі й недоторканіші думки нещасного хлопчака чи дівчинки, яких виховуєте ви, за думки тієї тупий, зіпсованої світом особи, що береться їх виховувати! — якби, кажу я, батьки та вихователі трохи більше залишали дітей на самих себе, то шкоди від цього не було б, хоч латину вони, мабуть, знали б гірше.

Отже, Вільям Доббін ва хвилину забув про весь світ і разом із Сіндбадом Мореплавцем перенісся в Долину Діамантів чи з принцом Ахметом та феєю Перібану — у ту печеру, де принц її знайшов і куди б ми залюбки помандрували, як раптом вереск, схожий на дитячий плач, збудив його з цих чарівних маревів. Підвівши голову, вій побачив перед собою Кафе, що лупцював малого хлопця.

Це був той самки хлопчина, що роздзвонив усім про бакалійний фургон, але Доббін ще таїв довго в собі зла, а надто до малих і слабких.

Як ти смів розбити пляшку! — кричав Каф ва малого шибеника, вимахуючи над ним жовтим крокетним кийком.

Каф звелів тому хлопчикові перелізти через мур, що оточував шкільне подвір'я (в одному місці, де зверху було визбиране стовчене скло і де між цеглою були видовбані зручне ямки), пробігти з чверть милі, набрати пінту ромового лимонаду і, обдуривши всіх дохкторових наглядачів, знов перелізти на подвір'я. Під час цього героїчного вчинку хлопчик упав, пляшка розбилася, лимонад розлився, поплямивши йому штани, і він з'явився перед своїм володарем, тремтячи зі страху, хоч був зовсім не винний.

— Як ти смів її розбити! — кричав Каф.— Бреши, та знай міру, злодійчуку! Сам випив лимонад і вдаєш, що розбив пляшку. Давай-но легень руку!-І на дитячу долоню важко опустився кийок. Хлопчина застогнав. Доббін підвів голову, фея Перібану разом з принцом Ахметом сховалася в найдальший куток печери; птах Рок підхопив Сіндбада Мореплавця з Долини Діамантів і поніс його в хмари; перед чесним Вільямом знов були будні: великий хлопець збиткувався з малого, що нічим не завинив.

Давай другу руку! — заревів Каф на свого маленького товариша, личко якого скривилося від болю.

Доббін стрепенувся і напружив м'язи під тісним старим костюмчиком.

Ось тобі, чортеня! — крикнув Каф, і кийок знов опустився на дитячу долоню.

Але не жахайтеся, шановні дами, кожен хлопець зазнає цього в школі. Ваші діти також, певне, битимуть інших і діставатимуть прочуханки самі. Ось ізнов тяжкий удар, і Доббін не витримав.

Я не беруся казати, що його спонукало втрутитись. Муки в школах були так само узвичаєні, як батіг у Росії. Навіть з певного погляду нечемно було заважати Кафові. Може, нерозумна Доббінова душа повстала проти такого вияву тиранії, а може, він піддався жадобі помсти й захотів помірятися силою з цим блискучим заводіякою і гнобителем, який користувався тут величезною славою і шаною, на честь якого тут маяли прапори, били барабани і салютувала гвардія. Та байдуже, чим Доббін керувався. Досить того, що він схопився на ноги й закричав:-Годі, Кафе, не бий дитини, а то я...

Що ти? — запитав Каф, вражений таким втручанням.— Ну, давай руку, іроде малий!-Я тебе так налупцюю, як ще зроду ніхто не лупцював,— відповів Доббін на першу частину Кафового запитання.

Малий Осборн, схлипуючи і ковтаючи сльози, вражено й недовірливо витріщився на цього незвичайного лицаря, що раптом узяв його під свою оборону. Та й сам Каф був приголомшений не менше за нього. Уявіть собі нашого покійного монарха Георга III тієї хвилини, як він почув про повстання в північноамериканських колоніях, або нахабного Голіафа, коли вперед виступив непоказний Давид і викликав його на герць,— і ви збагнете почуття Реджіналда Кафа, коли йому було запропоноване таке змагання.

Після уроків, звичайно,— сказав він, трохи помовчавши, і так глянув на супротивника, ніби застерігав: "За цей час зроби духівницю і перекажи друзям свою останню волю".

Згода,— відповів Доббін.— А ти, Осборне, будеш моїм секундантом.

Як хочеш,— відповів малий Осборн, бо ж, бачите, його батько мав власну карету і він трохи гордував своїм захисником.

Отож коли почався двобій, він майже соромився гукати: "Дай йому, Фіго!" — і ніхто більше не підбадьорював Доббіна таким вигуком протягом перших трьох раундів цієї славетної бійки. Бо спершу досвідчений Каф, зневажливо посміхаючись, спритний і веселий, ніби він був на бенкеті, нещадно лупцював супротивника і тричі кидав на землю нещасного правдолюбця. Його падіння хлопці вітали радісним криком, і кожен домагався честі підставити переможцеві своє коліно, щоб той відпочив.

"Ну й дасть мені Каф бобу, коли все це скінчиться",— думав малий Осборн, допомагаючи своєму оборонцеві підвестися.

Ти б краще здався,— прошепотів він Доббінові. —Що там мені кілька ляпасів, ти знаєш, що я до них звик, Фіго.

Проте Фіга, весь тремтячи і роздимаючи з люті ніздрі, відштовхнув убік свого малого секунданта і вчетверте кинувся в бій.

Він не мав ніякісінького уявлення, як боронитися від ударів, а Каф попередні три рази так накидався на нього, що навіть не давав йому нагоди вдарити, але тепер Фіга вирішив перший почати наступ, а оскільки він був шульгою, то скористався цим і двічі вгатив лівою рукою: раз у ліве око Кафа, а другий — у його гарний римський ніс.

Цього разу, на загальний подив глядачів, упав Каф.

їй-богу, добрий удар! — авторитетно сказав малий Осборн.— Дай йому ще лівою, Фіго!-І ліва Доббінова рука робила своє страшне діло до кінця змагання. Каф щоразу падав. На шостому раунді майже стільки ж хлопців гукало: "Дай йому, Фіго!" — скільки підбадьорювало такими вигуками Кафа. На дванадцятому раунді цей останній, як кажуть у таких випадках, втратив голову, не мав уже ні здатності думати, ні сили нападати чи захищатися. А Доббін, навпаки, був твердий, мов скеля. Його біле, як полотно, лице, витріщені палючі очі й розтовчена спідня губа, з якої цебеніла кров, надавали йому лютого, жахливого вигляду і, мабуть, лякали багатьох глядачів. А проте його відважний супротивник приготувався стати на герць втринадцяте.

Якби я володів стилем Непера чи "Беллового життя", то я умів би гідно описати цю битву. То був останній наступ гвардії (тобто був би, оскільки битва при Ватерлоо ще не відбулась, то колона Нея рушила грудьми на узгір'я Ла-Ей-Сенг, виблискуючи десятьма тисячами багнетів, начолі з двадцятьма орлами , то було ревіння кровожерних британців, коли вони, розігнавшись згори, зчепилися з ворогом у дикій рукопашній сутичці,— інакше кажучи, Каф рішуче звівся на ноги, хоч хитався, мов п'яний, а Фіга, син торговця, знов за своїм звичаєм затопив лівою рукою йому в ніс і звалив додолу.

Думаю, що йому вистачить,— сказав Фіга, коли супротивник так звалився на траву, як при мені більярдна куля Джека Еліота в лузу.

І справді, цього разу, коли скінчили рахувати секунди, Реджиналд Каф чи то не міг, чи не захотів підвестися.

Тепер усі хлопці вчинили такий галас на честь Фіги, що можна було подумати, ніби це за нього вони вболівали з самого початку. Доктор Лупмен, відчувши той галас, вибіг з кабінету, опитав, що сталося. і, звичайно, заявив, що дасть доброї прочуханки Доббінові, але Каф, що тим часом трохи оклигав і вже промивав рани, сміливо сказав:-Це я винен, а не Фіга Доббін. Я бив малого хлопця, от вів мене й провчив.

Цими великодушними словами Каф не тільки врятував переможця від кари, але й повернув собі владу над хлопцями, якої ледве не втратив через поразку.

Малий Осборн написав додому батькам такого листа про цю подію:-"Люба матусю!-Певне, ви здорові. Я був би вам дуже вдячний, якби ви прислали мені пиріг і п'ять шилінгів. Тут у нас відбувся двобій Кафа з Доббіном. Каф був верховодом в нашій школі. Вони сходилися тринадцять разів, ї Доббін добре полатав йому боки.

Отже, тепер Каф уже на другому місці. Вони билися через мене. Каф лупцював мене, бо я розбив пляшку з молоком, а Фіга не витерпів ї заступився. Ми прозиваємо його Фігою, бо його батько бакалійник — Фіга і Радж, Темз-стріт, Сіті. Я думаю, що коли він бився за мене, то ви повинні купувати чай ї цукор у його батька.

Каф їздить додому щосуботи, але цієї не поїде, бо має під очима 2 синці. По нього приїздить білий поні і грум у лівреї на гнідій кобилі. Я хотів би, щоб татко подарував мені поні. Залишаюся вашим слухняним сином.

Джордж Седлі Осборн

  1. S. Привітайте від мене маленьку Еммі, я вирізую для неї з картону карету.

Можна, щоб пиріг був з родзинками, а не з кмином? "-Завдяки своїй перемозі Доббін. неймовірно виріc в очах у всіх школярів, і прізвисько "Фіга", досі тільки зневажливе, набрало тепер шанобливого відтінку і стало таким самим популярним, як кожне інше пестливе прізвисько в школі.

"Кінець кінцем він не винен, що його батько бакалійник",— заявив Джордж Осборн, що хоч був малий, а вже мав неабиякий авторитет серед вихованців доктора Лупмена. І всі з ним радо погодились. Відтепер вважалося підлістю глузувати з Доббінового походження. "Фіга стало ласкавим, пестливим прізвиськом, і жоден, лакуза-наглядач більше не зважувався брати хлопця на сміх.

Нові обставини сприятливо позначилися на здібностях Доббіна. Він робив величезний поступ у шкільних науках. Сам незрівнянний Каф, своєю ласкою дивуючи і змушуючи червоніти Доббіна, допомагав йому перекладати й завчати латинські вірші, "муштрував" його після, уроків, і успішно перетяг з молодшого класу в середній, навіть там забезпечивши йому непогане місце. Виявилося, що хоч Доббін не мав хисту до класичних мов, зате в математиці був дуже кмітливий. На радість усім, він вийшов третім з алгебри на публічному літньому іспиті і отримав у нагороду французьку книжку. Треба було бачити обличчя його матері, коли сам доктор вручив йому "Телемаха" (такий чудовий роман!) з написом "Gulielmo Doufim" перед усією школою, батьками й родичами. Школярі на знак схвалення й симпатії заплескали в долоні. Хто б міг описати, як почервонів і збентежився Доббін, як незграбно він брав подарунок, і хто б міг порахувати, скільки ніг він настоптав, повертаючись на місце. Стрий Доббін, його батько, вперше відчувши повагу до сина, дав йому при всіх дві гінеї. Більшу частину тих грошей хлопець витратив на частування для всіх школярів, а після канікул повернувся вже у фраці.

Доббін був надто скромний, щоб допустити, ніби щаслива зміна в його житті була наслідком його власної великодушності й відваги: якимось дивом він дійшов висновку, що всі свої успіхи завдячує тільки посередництву й прихильності малого Джорджа Осборна, і відтоді запалав до нього такою любов'ю й відданістю, яка буває тільки в дітей; такою самою відданістю, яку у чарівній казці незграбний Орсон відчуває до прекрасного Валентина, свого переможця. Він обожнював Осборна й поклонявся йому. Ще до знайомства з Осборном він потай захоплювався ним. А тепер він став його служником, його собакою, його П'ятницею. Він вірив, що Осборн втілює в собі всі чесноти, що він найвродливіший, найвідважніший, найрозумніший і найвеликодушніший хлопець на світі. Він ділився з ним грішми, купував йому безліч подарунків — ножиків, пеналів, золотих брелоків, цукерок, співочих пташок і фантастичних книжок з великими кольоровими малюнками, що зображували королів та розбійників; на багатьох із них можна було прочитати напис: "Джорджеві Седлі Осборну, есквайру, від вірного товариша Вільяма Доббіна". Ці ознаки пошани Джордж приймав дуже прихильно, як і личило такому винятковому хлопцеві.

І ось лейтенант Осборн, прийшовши на Рассел-сквер того дня, на який була призначена прогулянка до Воксгола, заявив дамам: Місіс Седлі, думаю, що я не завдам вам великого клопоту: я запросив Доббіна, одного свого товариша, пообідати у вас, а потім піти з нами у Воксгол. Він майже такий скромний, як Джоз.

Скромний? Дурниці! — сказав товстун і кинув переможний погляд на міс Шарп.

Так, скромний, але ти, безперечно, граційніший, Седлі,— додав Осборн і засміявся.— Я зустрів його в Бедфорда, коли шукав тебе, і розповів йому, що міс Емілія вернулася додому, що ми їдемо ввечері гуляти й що місіс Седлі вже не сердиться за чашку, розбиту на дитячому святі. Ви пам'ятаєте ту халепу сім років тому?-Коли він геть облив рожеву шовкову сукню місіс Фламінго? — спитала добродушна господиня.— Який він був неповороткий! Та й сестри його не набагато граційніші.

Місіс Доббін була вчора з усіма трьома дочками в Гайбері. Ну й фігури, скажу я вам!

— Олдермен, здається, дуже багатий,— лукаво сказав Осборн.— Як ви гадаєте, чи котрась із них не була б мені до пари?-Овва, хотіла б я знати, кому ти потрібний з таким жовтим лицем!-Що? В мене жовте лице? Стривайте, що ви скажете, як побачите Доббіна! Він тричі мав жовту лихоманку, два рази в Нассау і раз у Сент-Кітсі.

Ну добре, добре. Для нас і твоє обличчя досить жовте, правда, Еммі? — мовила місіс Седлі.

На ці слова Емілія тільки всміхнулася й почервоніла. Бо, дивлячись на бліде, вродливе обличчя Джорджа Осборна, на його гарні, чорні, кучеряві й виплекані бакени, на які він сам поглядав надзвичайно вдоволено, вона думала в простоті свого наївного серденька, що ні в армії його величності, ні в цілому світі немає другого такого красеня й такого героя.

Мені байдуже, що в капітана Доббіна довге обличчя що він незграбний,— сказала вона. Я лише знаю, що він завжди буде мені подобатися.

Ця її нехитра мова означала тільки те, що Доббін був Джорджевим товаришем і захисником. Серед моїх однополчан немає кращого товариша й офіцера,— сказав Осборн,— хоч, звичайно, він. не Адоніс.— І лейтенант простодушно глянув на себе в дзеркало, але, помітивши, що міс Шарп зацікавлено стежить за ним, ледь почервонів.

А Ребека подумала: "Ah, mon beau monsieur! Здається, я тебе розкусила".

Хитра лисиця!-Увечері, коли Емілія, співаючи, мов жайворонок, квітуча, як троянда, убігла підстрибом до вітальні в білій мусліновій сукні, яка мала завоювати Воксгол, назустріч їй ступив дуже високий, незграбний чоловік з великими руками й ногами, з великими відстовбурченими вухами, з, коротко обстриженим чорним чубом, у погано скроєному мундирі зі шнурами і з трикутним капелюхом, які тоді носили, і вклонився так незграбно, що ніхто в світі гірше не зміг би вклонитися.

Це був не хто інший, як капітан Вільям Доббін 1 піхотного полку його Величності, який через жовту лихоманку повернувся з Вест-Індії, куди військова фортуна закинула його полк, тим часом як багато його хоробрих товаришів пожинали славу на Піренейському півострові.

Приїхавши, він постукав так легенько й несміливо, що дами нагорі не почули його, а то, будьте певні, міс Емілія нізащо не зважилася б убігти до вітальні співаючи. її ніжний, дзвінкий голосок проник у саме серце капітана і, так би мовити, звив собі там гніздечко. Коли вона простягла йому руку, він, перше ніж потиснути її, на мить спинився й подумав:-"Та невже це та сама дівчинка, яку я ще так недавно бачив у рожевій сукенці? Того вечора, коли перекинув чашку з пуншем, якраз після наказу про моє призначення? Чи це та дівчинка, яку Джордж Осборн називав своєю нареченою? Яка ж вона стала квітуча красуня і який скарб дістався тому пройдисвітові!"-Усе це промайнуло у нього в голові, поки він устиг потиснути Емілії ручку і впустити при цьому свого капелюха. Хоч Доббінова історія, відколи він залишив школу і аж до цієї хвилини, коли ми маємо приємність знов його зустріти, й не описана докладно, я, проте, думаю, що кмітливий читач досить чітко уявив собі її з розмов на попередніх сторінках.

Старий Доббін, нікчемний бакалійник, став Олдерменом Доббіном; а Олдермен Доббін — полковником легкої кавалерії Сіті, яка на той час палала войовничим бажанням відбити французьку навалу. Корпус полковника Доббіна, в якому старий Осборн був тільки непомітним капралом, вшанували своїм оглядом сам монарх та герцог Йоркський, і полковникові й олдерменові надали дворянство. Його син вступив до армії, а скоро в той самий полк потрапив і молодий Осборн. Вони служили у Вест-Індії і в Канаді. їхній полк щойно повернувся на батьківщину, і Доббін ставився до Джорджа Осборна так само щиро й великодушно, як і тоді, коли вони були школярами.

І ось браві вояки сіли обідати. Розмова точилася про війну і славу, про Боні, про лорда Веллінгтона і про останні новини в "Газеті". В ті славетні дні кожен номер "Газети" повідомляв про якусь перемогу; обидва наші сміливці прагнули побачити свої прізвища в списку відважних і проклинали свою нещасну долю, що загнала їх до полку, який не мав нагоди здобути славу. Ребеку Шарп захоплювали ті палкі розмови, а Емілія не могла їх слухати, тремтіла й мало не вмлівала.

Джоз розповів кілька своїх мисливських пригод і цього разу довів до кінця історію про міс Катлер та хірурга Ланса. Він пригощав Ре-беку всім, що було на столі, та й сам добряче наминав і не забував про вино. Коли жінки підвелися, щоб перейти до вітальні, він з убивчою грацією кинувся відчиняти їм двері, а вернувшись до столу, почав чарка за чаркою наливати собі бордо і з нервовою квапливістю пити.

Ну й жлуктить! — прошепотів Осборн Доббінові.

Так вони досиділи до того часу, коли приїхала карета, щоб везти їх у Воксгол.

Розділ VI

ВОКСГОЛ

Я знаю, що мелодія, яку я награю на своїй дудочці, дужо простенька (хоч зараз буде кілька приголомшливих Розділів), та хай ласкавий читач не забуває, що ми тепер ведемо мову тільки про родину біржового маклера на Рассел-сквер, а в тій родині гуляють, снідають, обідають, розмовляють і кохаються так, як усюди в звичайному житті, і те їхнє кохання не позначене ні якоюсь непомірною пристрастю, ні якимись незвичайними пригодами. Справи стоять ось як: Осборн, закоханий в Емілію, запросив на обід і у Воксгол також свого давнього приятеля Джоз Седлі закоханий у Ребеку. Чи він одружиться з нею? Ось яка тема нас тепер найдужче цікавить.

І цю тему можна було б опрацювати у вишуканій, романтичній чи жартівливій манері. Припустімо, що ми перенесли місце дії на Гровнер-сквер,— хіба не було б це декому цікаво? Припустімо, що ми показали б, як закохався лорд Джозеф Седлі і який відданий маркіз Осборн леді Емілії — з цілковитої згоди герцога, її вельможного батька. Або, припустімо, замість змальовувати високе панство, ми звернулися б до найнижчого прошарку суспільства і описали б, що робиться на кухні в Седлі: як чорношкірий Самбо закохався в кухарку (а так воно й було) і як він побився через неї з візником; як кухарчука застукали з украденим баранячим стегенцем і як нова femme de chambre місіс Седлі відмовилася йти спати без воскової свічки. Такі описи викликали б щирий сміх і їх визнали б "сценами з життя". Або, навпаки, нам заманулося б показати щось жахливе і зробити коханцем нової femme de chambre професійного грабіжника, який вдирається в будинок зі своєю ватагою, вбиває чорношкірого Самбо біля ніг його господаря, забирає Емілію в самій нічній сорочці й не відпускає її на волю аж до третього тому. Можна було б легко скомпонувати повість з такими приголомшливими подіями, що читач жадібно поглинав би її полум'яні сторінки. Уявіть собі, що, наприклад, цей

Розділ називається-"нічний напад"-"Ніч була темна й неспокійна, по небу пливли чорні, як смола, хмари. Шалений вітер зривав дашки з димарів на старих будинках, збивав черепицю і котив її, розтрушуючи, безлюдними вулицями. Жодна душа не зважувалась вийти надвір у таку бурю: сторожі поховалися в своїх будках, де їм однаково дошкуляв дощ і куди із страшним гуком падали блискавки й нещадно вбивали їх — одного влучило якраз навпроти Сиротинця. Обгорілий кафтан, розбитий ліхтар і палиця, навпіл розколена блискавкою,— оце й усе, що залишилося від гладкого Вілла Стовпена. На Саутгемптон-роу одного візника змело з карети й понесло — а куди? Вітер не каже, куди несе свою жертву, тільки десь далеко чути її прощальний крик! Моторошна ніч. Темна, як смола. Ні тобі місяця, та що там — пі місяця, ні зірок! Жодної блідої, мерехтливої зірочки. Одна було з'явилася звечора, визирнула на хвилину з чорного неба і, вжахнувшись, знов сховала своє личко.

Раз, два, три! Це умовний знак Чорної Маски.

Мофі! То твоя пика? —.почувся голос з темряви.—Я зараз візьму інструмент і колупну.

— Стули пельку і ладнай свою пукавку,— сказала Чорна Маска, жахливо вилаявшись.—Сюди, хлопці! Як хто зареве, беріть ножа і в черево. Заглянеш у комірчину, Опецьку! Ти, Марку, понишпори в скрині старого. А я,— додав він тихішим і ще страшнішим голосом,— візьму на себе Емілію.

Запала мертва тиша.

Ге? — сказала Маска,— наче хтось клацнув?" А то припустімо, що ми вибрали вишуканий стиль"

"Маркіз Осборн щойно послав свого маленького пажа з billet-doux до леді Емілії.

Та чарівна істота якраз узяла її з рук своєї femme de chambre, мадемуазель Анастасі.

Милий маркіз! Яка зворушлива чемність! Його ясновельможність прислав у своїй записці давно очікуване запрошення на бенкет у Девоншір-гаус!-Хто та з біса вродлива дівчина? — вигукнув того самого вечора sémillant принц Джордж Кембриджський у своїй віллі на Пікаділлі (щойно повернувшись із опери).— Любий Седлі, в ім'я всіх купідонів, познайомте мене з нею!-Monseigneur , її звати Седлі,— сказав лорд Джозеф, церемонно вклонившись-Vous avez alors un bien beau nom ,— відповів молодий принц, обертаючись на підборах з досить розчарованою міною і наступаючи на ногу старому джентльменові, який стояв позад нього і захоплено дивився на вродливу леді Емілію.

Trente mille tonnerres! — верескнула жертва, скорчившись у agonie du moment.

Дуже перепрошую, ваша милість,— вибачився молодий étourdi6, почервонівши й низенько схиливши свої русяві кучері. Він наступив на палець великого полководця тієї доби!-Девоншіре! — звернувся молодий принц до високого добродушного аристократа, риси якого свідчили про кров Кевендішів.— На одне слівце! Ви не передумали розлучатися зі своїм діамантовим намистом?-Я вже продав його за двісті п'ятдесят тисяч фунтів принцові Естергазі.

Und das war gar nieht teuer, potztausend! — вигукнув якийсь угорський вельможа" і т. ін. і т. ін.

Отож, бачите, мої любі дами, як можна було б написати наш роман, коли б автор захотів, бо, щиро казати, він однаково знайомий і з Ньюгейтською в'язницею, і з палацами нашої шановної аристократії, тобто те й те бачив знадвору. Та оскільки я не розумію ні жаргону й звичок злодійських кубел, ні різномовних балачок, що їх, як свідчать модні романісти, ведуть ті, хто дає тон у салонах, то ми, з вашого дозволу, мусимо скромно дотримуватися середини, вибираючи ті сцени й персонажі, які нам найбільше знайомі. Одне слово, якби не цей невеличкий відступ,

Розділ про Воксгол був би такий незвичайно короткий, що його навряд чи взагалі можна було б назвати

Розділом, але все ж таки це

Розділ і до того ж важливий. Хіба в житті кожного не буває коротеньких

Розділів, на перший погляд незначних, які, проте, можуть змінити всю його долю?-Тому сядьмо в карету разом із нашим товариством і поїдьмо до Воксгола. Хоч навряд чи знайдеться для нас місце біля Джоза й міс Шарп, які сидять спереду, а навпроти них, між капітаном Доббіном та Емілією, насилу втиснувся Осборн.

Усі, хто сидів у кареті, були певні, що цього вечора Джоз запропонує Ребеці Шарп стати місіс Седлі. Батьки вдома теж не заперечували проти такого кінця. Між нами кажучи, старий Седлі досить зневажливо ставився до сина, він вважав, що Джордж пихатий, ледачий, зманіжений самолюб. Його дратувало синове наслідування великосвітських манер, і він відверто глузував з його хвалькуватих і пишномовних історій.

Я йому залишу половину свого майна,— сказав старий,— а крім того, він матиме доволі й свого власного. Але я певен, що якби ти, я чи його сестра завтра померли, він тільки вигукнув би: "От тобі й на!" — і спокійнісінько сів би обідати. Я не хочу ще й про нього думати. Нехай одружується з ким хоче. Це не моя справа.

З іншого боку, Емілія, дівчина добра й чутлива, була просто в захваті від думки про такий шлюб. Раз чи двічі Джоз мало не сказав їй щось дуже важливе, що вона дуже б хотіла почути, але так і не зміг вилити перед нею свою душу, а, на превелике розчарування сестри, тільки тяжко зітхав і виходив з її кімнати. • Від цієї таємниці ніжне серденько Емілії весь час тремтіло. Вона не заводила мови про цю делікатну справу з Ребекою, зате винагороджувала себе довгими задушевними бесідами з економкою Бленкінсоп, яка натякнула про це покоївці міс Седлі, покоївка мабуть, ненароком щось бовкнула кухарці, а та, я певен, розтрубила новину всім крамарям, тож про Джозове весілля говорило на Рассел-сквер досить багато людей.

Звичайно, місіс Седлі вважала, що для її сина принизливо одружуватися з дочкою художника. "Ну, що ж тут такого, місіс,— боронила Ребеку економка Бленкінсоп,—.

ви самі були тільки дочкою бакалійника, коли виходили заміж за містера Седлі, тоді — писаря в біржового маклера, та й грошей ви не мали й п'ятисот фунтів, а тепер он як забагатіли". Емілія теж погоджувалася з цією думкою, і добродушна місіс Седлі поступово змирилася з нею.

Старий Седлі тримався осторонь.

Нехай Джоз бере собі, кого хоче,— казав він,— це не моя справа. Дівчина не має посагу; не мала його й місіс Седлі. Вона, здається, ласкава, розумна і, мабуть, триматиме його в руках. Краще вона, голубонько, ніж якась чорна невістка й десяток онуків кольору червоного дерева.

Отож, мабуть, Ребеці всміхалося щастя. Йдучи до столу, вона брала Джоза під руку, наче так і мало бути; вона сідала поруч з ним на козли його кабріолета (а Джоз справді був дуже показний, коли отак сидів і впевнено правив своїми сивими.

І хоч ніхто і словом не згадував про весілля, всі розуміли, що до цього йдеться.

Ребеці бракувало тільки одного — освідчення, і ох як тепер знадобилася б їй мати — кохана віддана матуся, яка влаштувала б цю справу за десять хвилин і в делікатній розмові віч-на-віч видобула б з несміливих уст юнака потрібне освідчення.

Так стояли справи, коли карета перетинала Вестмінстерський міст.

І ось товариство прибуло до Королівського парку. Коли Джоз виліз з карети, що аж зарипіла під ним, горба, дивлячись на його огрядну, могутню постать, весело заплескала в долоні; він почервонів і ще дужче запишався, йдучи під руку з Ребекою. Джордж, звичайно, упадав коло Емілії, яка сяяла від щастя, мов розквітлий трояндовий кущ на сонці.

Слухай, Доббіне,— попросив Джордж,— візьми, будь ласка, ці шалі і все інше!-І ось, поки він вів міс Седлі, а Джоз протискувався у браму з Ребекою, чесний Доббін задовольнився тим, що запропонував руку шалям заплатив за всіх при вході.

Він скромно йшов позаду, бо не хотів їм заважати. Ребека та Джоз його зовсім не цікавили. Але Емілія, на його думку, була гідна навіть блискучого Джорджа Осборна, і, дивлячись, як ця гарна пара прогулюється стежечками, як тішиться й захоплюється дівчина, він майже по-батьківському радів її нехитрому щастю. Може, він і відчував, що йому було б приємніше підтримувати когось за руку, ніж нести шалі (бо перехожі посміхалися, поглядаючи на здоровенного молодого офіцера з жіночими атрибутами), але Вільям Доббін ніколи не думав про себе, тож хіба він міг бути невдоволений, коли його приятель розважався? Правду кажучи, на всі принади парку — на сотні тисяч "додаткових" ліхтарів, які, проте, світилися щовечора; на скрипалів у трикутних капелюхах, які награвали солодкі мелодії під позолоченою мушлею посеред парку; на виконавців жартівливих і зворушливих балад, що брали за серце всіх відвідувачів, на народні танці, які виконували опасисті міщани в супроводі притупування, підскоків і сміху всіх глядачів; на сигнал, що мадам Сакі зараз почне лізти по линві за хмари, добираючись до зірок; на схимника, який ніколи не виходив з своєї освітленої печери; на темні стежечки, такі зручні для побачень закоханих; на келихи міцного портеру, що його скрізь розносили служники в поношених лівреях, і блискучі альтанки, де веселі гуляки вдавали, ніби справді наїдаються тоненькими, аж прозорими шматочками шинки,— на все це, а також на чемного Сімпсона, завжди привітного, завжди з безглуздою усмішкою на обличчі, який, здається мені, вже й тоді порядкував парком, капітан Вільям Доббін не звертав аніякісінької уваги.

Він просто тинявся парком, носячи білу кашемірову шаль Емілії: постояв трохи перед позолоченою мушлею, поки місіс Семон співала "Битву під Бородіно" (глузливу кантату про корсиканського авантюрника, якому недавно не пощастило в Росії), рушив далі і спробував відтворити її мелодію, аж раптом похопився, що мугикає ту пісню, яку співала Емілія Седлі, сходячи вниз до їдальні.

Він засміявся сам до себе, бо, щиро кажучи, з нього був співак не кращий за пугача.

Само собою зрозуміло, що наше товариство урочисто пообіцяло триматися разом цілий вечір, та, поділившись на пари, хвилин через десять розлучилося. У Воксголі завжди товариство розпадається, але тільки на те, щоб потім зійтися на вечерю й поговорити про свої пригоди за цей час.

Які ж пригоди пережили Осборн і Емілія? Це таємниця. Але будьте певні, що вони почували себе щасливими і поводились пристойно: за п'ятнадцять років вони звикли бувати разом, тому, опинившись на самоті, не сприйняли її як щось незвичайне.

Та коли Ребека і її огрядний супутник загубилися на відлюдних стежечках, де блукало не більше сотні таких самих пар, то обоє відчули, що наближається вирішальна мить. "Тепер або ніколи,— думала міс Шарп,— кращої нагоди вирвати слова освідчення в містера Седлі, що тремтять на його несміливих устах, не буде". Коли вони оглядали панораму Москви, якийсь бельбас наступив міс Шарп на ногу, вона, зойкнувши, відсахнулась просто в обійми містера Седлі, і ця дрібна подія настільки збільшила ніжність і довіру нашого кавалера, що він розповів їй принаймні вже вшосте кілька своїх улюблених індійських історій.

Як би я хотіла побачити Індію! — вигукнула Ре-бека.

Хотіли б? — запитав Джозеф з убивчою ніжністю і, напевне, за цим доречним питанням мало прозвучати друге, ще ніжніше (бо він засопів, запирхав, і ручка Ребеки, що спинилася в нього на грудях, відчула, як гарячково застукало його серце), коли це — яка прикрість! — закалатав дзвоник, сповіщаючи про початок феєрверку, люди заметушилися, заквапились, і наших закоханих захопила з собою швидка людська течія.

І капітан Доббін, якому, правду казати, розваги Воксгола не дуже сподобалися, хотів був приєднатися до товариства під час вечері і двічі пройшов повз альтанку, де зустрівшись, розташувалися тепер обидві пари, але ніхто не звернув на нього уваги. Стіл також був накритий тільки на чотирьох. Закохані жваво розмовляли між собою, і капітан Доббін бачив, що про нього зовсім забули, наче його взагалі не було на світі.

"Я буду там тільки de trop,— сказав він сам до себе, дивлячись на них досить сумним поглядом.— Краще піду побалакаю зі схимником".

І він покинув людський гомін, веселий гамір і дзенькіт бенкету й поплентався темною алеєю, в кінці якої отаборився той картонний самітник. Для Доббіна це була не дуже велика втіха, і справді, я з власного досвіду знаю, що тинятися самому по Воксголу — найгнітючіша з усіх розваг, які випадають неодруженим чоловікам.

Тим часом обидві пари в альтанці почували себе на сьомому небі, захоплено ділились враженнями й провадили приємну розмову. Джоз, показував, на що він здатен, і з незрівнянною величністю командував офіціантами. Він сам заправив салат, відкоркував шампанське, порізав курчата і ум'яв та випив більшу частину того, що було на столі. Наостанку він забажав, щоб неодмінно принесли чашу аракового пуншу, бо, мовляв, кожен, хто приходить у Воксгол, куштує його.

Офіціант, чашу аракового пуншу!

Та чаша аракового пуншу спричинилась до всього, що сталося далі. Зрештою, хіба чаша аракового пуншу гірша причина за будь-яку іншу? Хіба чаша синильної кислоти не стала причиною того, що прекрасна Розамонда попрощалася з білим світом? А чаша вина хіба не призвела до смерті Олександра Великого? Принаймні так каже доктор Лемпрієр. Так і чаша аракового пуншу вплинула на долю всіх головних дійових осіб цього "роману без героя", про що ми зараз розповімо. Вона вплинула на все їхнє подальше життя, хоч більшість з них не скуштувала й краплі того пуншу.

Дівчата його не пили, Осборн не любив, отож усе, що було в чаші, припало Джозефові, цьому товстому ласунові. Спорожнивши її, він так пожвавішав, що спершу його поведінка всіх здивувала, а потім стала майже нестерпною. Джоз почав розмовляти й сміятися так голосно, що зібрав навколо альтанки десятків зо два цікавих, і його невинні супутники не знали, де дітися з сорому, потім, непроханий, заходився співати (високим, плаксивим голосом, як звичайно п'яні), привабивши до себе майже всю публіку, яка стояла біля оркестру під позолоченою мушлею, і вона винагородила його оплесками.

Браво, гладуне!— гукнув один.— Виводить достоту, як Денієл Ламберт! — додав інший.— 3 такою статурою можна танцювати на линві! — докинув ще якийсь дотепник, що страшенно налякало дівчат і розсердило Осборна,-Ради бога, Джозе, мерщій ходімо звідси! — сказав він, ї дівчата підвелися.

Еге, стривай, ясочко моя! —крикнув Джоз, тепер відважний, наче лев, і обняв Ребеку за стан.

Ребека відсахнулась, але не могла випручатися з його обіймів. |-Сміх перед альтанкою став ще гучніший. Джоз ніяк не вгамовувався, пив, залицявся, співав, галантно підносив келих у напрямку глядачів, запрошуючи всіх разом і кожного зокрема випити з ним пуншу.

Осборн уже замахнувся, щоб збити з ніг якогось нахабу в закочених чоботях, що вирішив скористатися запрошенням, і, здавалося, сутички вже годі було уникнути, коли це, на превелике щастя, біля альтанки з'явився джентльмен на прізвище Доббін, який досі прогулювався в парку.

Ану геть, йолопи! — крикнув він, розштовхуючи плечем юрбу, що швидко розпорошилася перед його трикутним капелюхом і лютим виразом обличчя, і, схвильований, ввірвався до альтанки.

Боже мій! Це ти був, Доббіне? — вигукнув Осборн, забрав у нього з руки білу кашемірову шаль і закутав Емілію.— Допоможи мені, доглянь Джоза, поки я відпроваджу дівчат до карети. Джоз підвівся й хотів не пустити їх, та досить було Осборнові штовхнути його одним пальцем, як він, сопучи, гепнув на своє місце, і лейтенант забрав дівчат.

Джоз послав їм навздогін поцілунок і проказав, гикаючи: "Бог з вами! Бог з вами!" Тоді схопив капітана Доббіна за руку і, ревно плачучи, звірив йому свою таємницю. Мовляв, він обожнює дівчину, яка тільки-но пішла звідси, і знає, що розбив їй серце своєю негідною поведінкою, а йому завтра ж повінчається з нею в церкві святого Георгія на Ганновер-сквер. Він достукається до архієпископа Кентерберійського в Ламбеті — слово честі, достукається і попросить його.

Потакуючи Джозефові, капітан Доббін хитро вмовив його залишити парк і негайно їхати до Ламбетського палацу, а коли вже вивів за браму, то без труднощів доправив до найманої карети, яка довезла Джоза Седлі цілого й неушкодженого на його квартиру.

Джордж Осборн щасливо відпровадив дівчат додому, а коли за ними зачинилися двері і він уже вийшов на Рассел-сквер, та раптом так зареготав, що аж здивував нічного сторожа. Емілія тільки співчутливо глянула па товаришку, коли вони піднялися нагору, поцілувала її і, не вдаючись у розмову, пішла спати.

"Він повинен освідчитися завтра,— думала Ребека.— Він чотири рази назвав мене "ясочкою" і в присутності Емілії стиснув мені руку. Він повинен освідчитися завтра".

Емілія теж так думала. І, здається мені, думала вже про сукню, яку вона одягне, коли буде дружкою молодої, і про ті дарунки, які подарує своїй гарненькій невістці; і про ще одну врочистість, коли сама буде головною дійовою особою, і т. д. і т. д.

О недосвідчені дівчата! Як мало ви знаєте про дію аракового пуншу! Та хіба можна порівняти вечірній хміль із вранішнім похміллям? Як чоловік можу посвідчити, що ні від чого так не болить голова, як від воксголського пуншу. Минуло двадцять років, а я й досі не можу забути двох випитих там келихів, двох жалюгідних келишків! Тільки двох, даю слово джентльмена! А Джозеф Седлі, з хворою печінкою, вижлуктив найменше з кварту тієї гидкої суміші.

Ранок, коли, як сподівалася Ребека, мав подарити їй щастя, застав Седлі в таких муках, що їх годі описати словами. Содової води на той час ще не винайшли.

Легеньке пиво — аж не віриться! — було єдиним напоєм, яким нещасні чоловіки втамовували спрагу після хмелю попередньої ночі. Цей невинний напій і стояв біля колишнього вбирача податків з Боглі-Уолага, що, стогнучи, лежав на канапі, коли на квартиру до нього завітав Джордж Осборн. Доббін, добра душа, був уже там і терпляче доглядав свого вчорашнього пацієнта. Дивлячись на знеможеного прихильника Бахуса, офіцери перезирнулися і співчутливо всміхнулись. Навіть служник Седлі, дуже спокійний і коректний чоловік, мовчазний і суворий, як грабар, дивлячись на свого нещасного господаря, насилу стримував усмішку.

Містер Седлі дуже бешкетували вчора ввечері,— довірливо прошепотів він Осборнові, коли той підіймався сходами.— Хотіли налупцювати візника, сер.

Капітанові довелося нести їх до кімнати на руках, як дитину.

На мить обличчя містера Браша осяяла усмішка, але відразу згасла, і він, прибравши свою звичайну шанобливу міну, відчинив двері й оголосив:-Містер Осборн.

Як ти себе почуваєш, Седлі? — почав молодий дотепник, оглядаючи свою жертву.— Всі кістки цілі? Там, унизу, чекає візник із синцем під оком та зав'язаною головою. Він присягається, що подасть на тебе до суду.

До суду? За що? — кволим голосом запитав Седлі,-За вчорашню бійку. Правда, Доббіне? ,Ти бився, голубе, як Моліне. Вартовий казав, що зроду не бачив, щоб хтось так відразу падав. Спитай Доббіна.

Так, ти справді бився з візником,— сказав капітан Доббін,— і показав, на що ти здатний.

А той тип із Воксгола в білому сюртучку! Як Джоз віддухопелив його! А як верещали жінки! її-богу, любий, я не міг натішитися, дивлячись на тебе. Я думав, що ви, цивільні, не маєте пороху. А тепер я ніколи не стану тобі на дорозі, коли ти, Джозе, будеш під мухою.

Мабуть, я таки страшний, коли мене роздратують,— простогнав Джоз із канапи і скорчив таку нещасну і водночас кумедну міну, що навіть чемний капітан не втримався і вибухнув разом з Осборном гучним реготом.

Осборн нещадно користався з нагоди. Він вважав Джоза за ганчірку і, обміркувавши з усіх боків питання про майбутнє одруження Джоза й Ребеки, не дуже втішався, що хтось із сім'ї, з якою він, Джордж Осборн, офіцер *** полку, хотів поріднитися, має намір допуститись мезальянсу, одружитися хтозна з ким, з якоюсь приблудною гувернанткою.

Ну й ляпнув ти, сердего,— повів далі Осборн.— Кажеш, страшний? Та ти на ногах не тримався, і всі в парку сміялися з тебе, хоч сам ти рюмсав. Ти був геть розкис, Джозе. А пам'ятаєш, що ти співав?-А що?— запитав Джоз.

Зворушливий романс і водно називав Розу, чи Ре-беку, чи як там зветься та мала Еміліїна товаришка, своєю ясочкою. І безжальний Осборн схопив капітана за руку й заходився відтворювати ту сцену, на превеликий жах її справжнього виконавця, хоч добродушний. Доббін і просив його зглянутися на Джоза.

Чого це я маю жаліти його? — відповів Осборн на докори приятеля, коли вони попрощалися з хворим, залишивши його на доктора Голлопа.— Яке в біса він мав право напускати на себе зверхній тон і виставляти нас на глум у Воксголі? Хто та школярка, що так ніжно грає очима й підкочується до нього? До лихої матері, вони і без неї не високо сягають. Я не проти гувернанток, але волію, щоб моєю невісткою була справжня леді. Я людина широких поглядів, проте маю гордість і знаю своє місце, то нехай і вона знає своє. І я зіб'ю пиху з того хвалькуватого набоба й не дам йому стати ще більшим дурнем, ніж він є. Тому я й попередив, щоб він був обачним, а то вона його залигає.

Тобі видніше,— сказав Доббін не дуже впевненим тоном.— Ти завжди був торі, і родина твоя — одна з найстаровинніших в Англії, та все ж...

Ходімо глянемо, що роблять дівчата. Чом би тобі не , позалицятися до міс Шарп? — перебив його лейтенант.

Але Доббін не захотів іти з Осборном на Рассел-сквер, куди той навідувався щодня.

Звернувши з Голборна на Саутгемптон-роу, Джордж засміявся, бо помітив, що з вікон будинку Седлі на різних поверхах виглядають дві голови, когось визираючи.

І справді, Емілія з балкона вітальні пильно вдивлялася в протилежний бік площі, де мешкали Осборн, щоб побачити, чи не йде лейтенант, а Ребека Шарп зі своєї маленької спальні на третьому поверсі дивилася, чи не з'явиться на обрії огрядна постать містера Джозефа.

Сестра Анна чатує на сторожовій башті,— сказав Осборн Емілії,— але нікого не видно.— І, зареготавши зі свого жарту, що самому йому дуже сподобався, він заходився дуже кумедно змальовувати міс Седлі, як страждає її брат.

Чого ти глузуєш, Джордже! Не будь такий жорстокий,— сказала Емілія, мало не плачучи.

Та Джордж тільки сміявся з її жалісливої, нещасної міни, вважаючи, що він дуже дотепний, а коли до них приєдналася міс Шарп, почав і з неї жартувати і без кінця змальовувати, як її чари подіяли на гладкого Джозефа.

Ох, міс Шарп, аби ви були побачили його сьогодні! — сказав він.— Як він, у квітчастому халаті, стогнав і корчився на канапі! Аби ви були побачили, як він показував язика своєму знахареві Голлопу!-Хто? — запитала Ребека.

Хто? Як "хто"? — Звісно, капітан Доббін, до якого вчора ввечері ми всі були, до речі, дуже уважні.

Ми з ним дуже нечемно повелися,— сказала Еммі, почервонівши.— Я... я зовсім про нього забула.

Авжеж, забула! — вигукнув Осборн, не перестаючи сміятися.— Не можна ж весь час думати про капітана Доббіна, Еміліє. Правда, міс Шари?-Крім того випадку, коли він за обідом перекинув келих з вином,— зарозуміло відповіла Ребека й тріпнула головою.— Мене капітан Доббін ніколи ані на крихту не цікавив.

Дуже добре, міс Шарп, я йому так і скажу,— мовив Осборн.

Ребека Шарп відчувала недовіру й ненависть до лейтенанта, хоч той і гадки не мав, що збудив у неї такі почуття.

"Він таки збиткується з мене,— подумала вона.— Може, він глузував з мене при Джозефі? Може, налякав його? Може, той не прийде?" У неї аж в очах потемніло і тривожно забилося серце.

— Вам аби жартувати,— мовила вона, всміхаючись якомога невинніше.— Що ж, жартуйте на здоров'я, містере Джордже, мене немає кому захистити.

І Ребека вийшла з кімнати, а коли ще й Емілія докірливо глянула на нього, Джордж відчув, що повівся не по-чоловічому, образивши без потреби беззахисну істоту.

Ти занадто добра, Еміліє,— сказав він.— Ти не знаєш світу, а я знаю. І твоя товаришка, міс Шарп, повинна розуміти, де її місце.

Ти вважаєш, що Джоз не...

Слово честі, кохана, я не знаю. Може, так, а може, й ні. Я за нього не думаю. Я тільки знаю, що він страшенно дурний, хвалькуватий і вчора ввечері осоромив мою любу дівчинку. "Ясочко моя", ха-ха-ха! — Він знов зареготав і перекривив Джоза так смішно, що Емілія також засміялася.

Того дня Джоз не приїхав. Та Емілія не розгубилася: мала інтриганка послала свого пажа і помічника Самбо на квартиру Джозефа нагадати про обіцяну книжку і спитати, як він себе почуває. Джозів служник відповів йому, що господар лежить хворий і що в нього саме сидить лікар. "Джоз напевне прийде завтра",— подумала Емілія, але й словом не натякнула про це Ребеці, та й міс Шарп навіть не згадала про нього цілий вечір.

Проте другого дня, коли дівчата сиділи на канапі, вдаючи, що дуже зайняті — пишуть листи або читають романи,— до кімнати зайшов Самбо, як завжди, чарівно поблискуючи зубами, з пакунком під пахвою та запискою на таці, й звернувся до Емілії:-Вам записка від містера Джоза.

Як же тремтіла Емілія, розгортаючи ту записку! В ній писалося ось що:-"Люба Еміліє!-Посилаю тобі "Сирітку в лісі". Вчора я був дуже хворий і не міг прийти. А сьогодні їду в Челтнем. Будь ласка, якщо тобі не важко, вибачся перед доброю міс Шарп за мою поведінку у Воксголі, попроси її, хай не гнівається, на мене й забуде все, що я, захопившись, набалакав під час тієї невдалої вечері. Як тільки я одужаю,— бо здоров'я моє дуже похитнулося,— то поїду на кілька місяців у Шотландію.

Відданий тобі-Джоз Седлі"-Це був смертний вирок. Усьому кінець. Емілія не зважувалась глянути на бліде обличчя Ребеки і її палючі очі, тільки впустила їй на коліна записку, встала, піднялась нагору до своєї кімнати й там дала волю сльозам.

Економка Бленкінсоп прийшла потішити свою молоду господиню; Емілія довірливо виплакалася в неї на плечі, і їй стало трохи легше.

Не журіться, панночко. Я не хотіла вам казати, але. ніхто з нас у домі її не любить, хіба що спершу вона подобалась нам. Я бачила на власні очі, як вона читала листи вашої матері. Піннер каже, що вона завжди порпається у вашій скриньці з прикрасами, у ваших шухлядах і взагалі в усіх шухлядах і навіть сховала у свою валізку вашу білу стрічку.

Я сама їй дала, сама! — заперечила Емілія.

Але це не змінило думки місіс Бленкінсоп про Ребеку Шарп.

Я, коли хочеш знати, Піннер, не вірю цим гувернанткам,— сказала вона покоївці.— Корчать із себе леді, а платню мають не більшу, ніж ти чи я.

Тепер кожному в домі, крім сердешної Емілії, стало ясно, що Ребека повинна виїхати, і всі — господарі й челядь (знову ж таки за одним винятком) —погоджувалися, що вона повинна виїхати якнайшвидше. Наша добра дитина перебрала всі шухляди, шафи, торбинки й скриньки зі своїми скарбами, оглянула всі сукні, хустки, прикраси, банти, мережива, шовкові панчохи і дрібнички, вибираючи то те, то інше, щоб якнайбільше всього подарувати Ребеці. Потім пішла до батька, щедрого британського купця, який обіцяв подарувати їй стільки гіней, скільки вона мала років, і попросила, щоб він віддав ті гроші любій Ребеці, бо тій вони потрібні, а вона має все . Емілія навіть стягла контрибуцію з Джорджа Осборна, і той дуже радо (як і всі молоді військові, він мав щедру натуру) пішов на Бонд-стріт і вибрав найкращий капелюшок та найелегантніший спенсер, які тільки можна було там купити.

— Це тобі подарунок від Джорджа, люба Ребеко,— сказала Емілія, милуючись коробкою, де лежали ці скарби — І який у нього гарний смак! Тут уже з ним ніхто не може І зрівнятися. — Ніхто,— погодилась Ребека.— Я йому дуже вдячна.— A сама подумала: "Це через Джорджа Осборна я не вийшла тепер заміж". І запалала до нього відповідними почуттями.

В дорогу Ребека збиралася дуже спокійно і взяла всі подарунки любої Емілії, поманіжившись рівно стільки, скільки годилося. Вона, звичайно, заприсяглася, що довіку буде вдячна місіс Седлі, але не дуже накидалася цій добрій жінці, що була збентежена і явно хотіла уникнути гості. Вона поцілувала в руку містера Седлі, коли той давав їй гаманець, і попросила дозволу надалі вважати його своїм добрим другом і захисником. І так розчулила старого, що він хотів був виписати їй чек ще на двадцять фунтів, але вчасно стримав свої почуття: внизу чекала карета, щоб везти його на проханий обід, тому він заквапився і сказав на прощання:-Хай вас бог благословить, голубко, неодмінно заходьте до нас, коли будете в місті... До резиденції лорд-мера, Джеймсе!-Настав час прощатися і з міс Емілією, але на цю картину я маю намір опустити завісу. Та після сцени, в якій одна дійова особа переживала щиро, а друга чудово грала свою роль, після сцени, в якій було все — і ніжні обійми, і гіркі сльози, і пляшечка з нюхальною сіллю, і трохи щирого зворушення, Ребека й Емілія розлучилися, і перша заприсяглася любити свою товаришку вічно.

Розділ VII

КРОУЛІ З КОРОЛЕВИНОГО КРОУЛІ

Серед найшановніших прізвищ на літеру "К", вміщених у "Придворному календарі" за 18... рік, є й прізвище Кроулі: Сер Пітт, баронет, проживає в Лондоні, на Грейт-Гонт-стріт, і в маєтку Королевине Кроулі, Гемпшір. Це шановне прізвище протягом багатьох років постійно фігурувало також у парламентському списку разом з прізвищами багатьох інших, таких самих шановних джентльменів, що свого часу представляли цю округу.

З приводу містечка Королевине Кроулі розповідають ось що: королева Єлизавета під час однієї з своїх подорожей зупинилася в Кроулі поснідати, і так їй припало до смаку чудове гемпшірське пиво, яким пригостив свою володарку тодішній Кроулі (вродливий чоловік з гарно підстриженою бородою і стрункими ногами), що вона відразу зробила Кроулі парламентською округою з правом посилати до парламенту двох представників; відтоді на честь тієї славної гостини воно дістало назву Королевине Кроулі і зветься так донині. І хоч з плином років і внаслідок тих змін, що їх час вносить в імперії, столиці й міста, Королевине Кроулі перестало бути таким людним, як за королеви Бесс, навіть більше — скотилося до того стану парламентських містечок, коли їх звичайно називають "гнилими", однаково сер Пітт Кроулі мав цілковиту слушність, коли 8 властивою йому вишуканістю казав: "Гниле? Де там у біса! Мені воно дає добрих півтори тисячі прибутку на рік!"-Сер Пітт Кроулі (названий так на честь Великого Комонера) був сином першого баронета Уолпола Кроулі, що служив у Департаменті Мотузки й Сургуча за часів Георга II і, як багато інших чесних джентльменів тієї пори, був звинувачений у розкраданні державних грошей. А Уолпол Кроулі був, певна річ, сином Джона Черчілля Кроулі, названого так на честь славетного полководця часів королеви Анни. Родовідне дерево (воно висить у Королевиному Кроулі) далі згадує Чарльза Стюарта, прозваного потім кощавим Кроулі, сина Кроулі часів Якова І, і, нарешті, Кроулі часів королеви Єлизавети, зображеного на передньому плані, з роздвоєною бородою і в обладунку. З-під його жилета, як то буває, і росте дерево, на головних гілках якого вписано згадані вище імена. Поряд із прізвищем сера Кроулі, баронета, головної дійової особи цього

Розділу, стоїть прізвище його брата велебного Б'юта Кроулі (Великий Комонер був уже в неласці, коли народився його велебність), священика парафії Кроулі і Снейлбі, та інших членів родини обох статей.

Сер Пітт першого разу одружився з Грізелою, шостою дочкою Манго Бінкі, лорда Бінкі, а отже, кузиною містера Дандаса. Бона йому народила двох синів — Пітта, що отримав ім'я не стільки по батькові, скільки на честь богом дарованого нам міністра, і Родона Кроулі, названого нечесть приятеля принца Уельського, якого той, ставши його величністю Георгом IV, зовсім забув. Через багато років після смерті дружини сер Пітт повів до вівтаря Розу, дочку містера Дж. Доусона з Грязьбері, від якої мав дві дочки; саме для них тепер і найнято гувернанткою Ребеку Шарп. Отже, з цього видно, що Ребека потрапила в сім'ю з дуже значною ріднею і мала обертатись у вищих колах, ніж те скромне товариство, яке вона щойно покинула на Рассел-сквер. У записці, нашкрябаній на старому конверті, їй пояснили, коли вона має прибути до своїх вихованок:-"Сер Пітт Кроулі просить міс Шарп з речами бути тут у вівторок, бо я їду в Королевини Кроулі завтра рано-вранці.

Грейт-Гонт-стріт".

Ребека не пам'ятала, щоб колись мала нагоду бачити баронета, а тому, тільки-но попрощавшись з Емілією та порахувавши гінеї, які щиросердий містер Седлі поклав їй у гаманець, тільки-но переставши витирати хусточкою очі (цю процедуру вона скінчила тієї миті, коли карета повернула за ріг вулиці), відразу ж почала в уяві малювати собі, як має виглядати баронет. "Цікаво, чи він носить зірку? — подумала вона.— Чи це тільки в лордів є зірки? Але він, напевне, дуже гарно вбраний, у придворний костюм з мереживом, і волосся в нього трохи припудрене, як у містера Ротона з Ковент-Гарденського театру. Мабуть, він страшенно гордий і ставитиметься до мене зневажливо. Що ж, доведеться нести свій хрест, принаймні ‘ я житиму між аристократами, а не серед тих вульгарних гендлярів". І Ребека почала міркувати про своїх друзів із Рассел-сквер з тією самою філософською гіркотою, з якою лисиця у відомій байці говорила про виноград.

Звернувши з Гонт-сквер на Грейт-Гонт-стріт, карета нарешті спинилася біля високого похмурого будинку, затиснутого між двома іншими такими самими непривітними високими будинками; кожен із них мав над середнім вікном вітальні траурний герб, як і всі інші будинки на цій невеселій вулиці, де, здається, завжди панує смерть. Віконниці на першому поверсі в будинку сера Пітта були зачинені, тільки на вікнах їдальні ледь відхилені, а за ними видніли завіси, старанно загорнені в старі газети.

Візник Джон, що цього разу сам правив каретою, не завдав собі клопоту злізти з козлів, а попросив хлопчика—молочаря, що пробігав повз них, подзвонити замість нього. Коли задзеленчав дзвоник, між половинками віконниць у вітальні з'явилася чиясь голова, потім двері відчинив чоловік у вилинялих штанях і гетрах, брудному старому сюртуку й заношеній хустці, намотаній на шию під неголеним підборіддям, з блискучою лисиною і червоним хитруватим обличчям, на якому світилася пара неспокійних сірих очиць і весь час кривилися в глузливій посмішці губи.

Тут мешкає сер Пітт Кроулі? — гукнув Джон в козлів.

Еге,— відповів чоловік у дверях і кивнув головою.

То гайда; стягай манатки,— сказав Джон.

Стягай сам,— відповів чоловік.

Ти хіба не бачиш, що я не можу лишати коней? Бери мерщій, може, вона дасть тобі на пиво! — сказав Джон і голосно зареготав, виявляючи цілковиту зневагу до міс Шарп, оскільки вона вже назавжди попрощалася з його господарями, а до того ж, їдучи, нічого не дала челяді.

Лисий чоловік витяг руки з кишень штанів, підійшов до карети, взяв на плече валізку міс Шарп і заніс до будинку,-Будь ласка, візьміть цього кошика й шаль та відчиніть мені дверці,— сказала Ребека і вийшла з карети, аж тремтячи з обурення.— Я напишу містерові Седлі, як ви поводились,— звернулась вона до візника.

Ой злякали! — відповів той.— А ви там нічого не забули? Забрали всі сукні міс Емілії? Ті, що належали покоївці? Думаю, вони вам будуть до лиця! Та зачиняй, Джіме, дверцята, однаково від неї нічого не урвеш,— повів далі Джон, тикаючи великим пальцем на міс Шарп.— Нічого на вдієш, така вже людина тобі трапилась!-З цими словами візник містера Седлі поїхав. Річ у тім, що він був закоханий у покоївку Емілії й лютував, що сукні, які їй мали дістатися, забрала Ребека.

Лисий чоловік у гетрах повів Ребеку до їдальні, і вона переконалася, що кімната має такий самий незатишний і невеселий вигляд, як звичайно такі житла, коли вельможне панство виїздить з міста. Вірні покої наче оплакували відсутність своїх господарів. Турецький килим скрутився і понуро заліз під буфет, картини позатуляли обличчя аркушами пакувального паперу, люстра загорнулася в бридкий ворок із сірої мішковини, завіси на вікнах зникли під усіляким старим шматтям, мармурове погруддя сера Уолпола Кроулі позирало з темного кутка на голі столи, на приладдя до каміна, змащене жиром, на порожню тацю для візиток, що стояла на каміні; пивничка сховалася за згорнутим килимом, стільці попереверталися вздовж стіни, а в другому темному кутку навпроти мармурового погруддя стояла на столику замкнена старовинна кована скринька зі столовим сріблом. Проте до каміна присунені були два кухонні ослінчики, круглий столик, стара, погнута кочерга й щипці, а на слабенькому жару грівся казанок. На столику лежала грудка сиру й шматок хліба і стояли олов'яний свічник та кварта з недопитим чорним портером.

Ви, мабуть, уже пообідали, еге? Вам не жарко? Хочете сьорбнути пива?

Де сер Кроулі? — велично спитала Ребека.

Хе-хе-хе. я сер Кроулі. Затямте: ви мені винні пінту пива за те, що я приніс ваші речі. Хе-хе! Як ви не вірите, спитайте в Тінкер, хто я такий. Міс Тінкер, познайомтеся: міс Шарп; міс гувернантко, познайомтеся з підмітальницею, га-га-га! .

Жінка, яку лисий чоловік назвав міс Тінкер, щойно зайшла з люлькою й пачкою тютюну, по які її послано за хвилину до приїзду Ребеки Шарп. Вона віддала принесене господареві, що влаштувався вже біля каміна.

А де фартінг? — спитав він.— Я дав вам три півпенси. Де ж решта, га?

— Ось,— відповіла міс Тінкер, шпурнувши йому монету.— Баронетові не личило б питати про фартінг.

Фартінг на день — це сім шилінгів на рік,— відповів сер Пітт.— Сім шилінгів на рік — це відсотки з семи гіней. Хто береже фартінги, стара, той матиме гінеї.

Будьте певні, міс Шарп, що це сер Пітт Кроулі! — сердито мовила міс Тінкер,— Хто ще так труситься над кожним фартінгом? Скоро ви його краще пізнаєте.

І, напевне, полюбите, міс Шарп,— майже ласкаво сказав старий.— Я в першу чергу справедливий, а вже тоді щедрий.

Щедрий? Та він зроду не подарував нікому навіть фартінга,— буркнула Тінкер.

Правда, й ніколи не подарую — це проти моїх засад. Принесіть із кухні ще один ослінчик, Тінкер, якщо хочете сісти, й будемо вечеряти.

Баронет устромив виделку в казанок, витяг звідти клапоть хляків та цибулину й поділив усе це на дві досить рівні пайки, віддавши одну міс Тінкер.

Бачите, міс Шарп, коли я не вдома, Тінкер отримує гроші на харчі, а коли я в місті, вона обідає за родинним столом, ха-ха-ха! Я радий, що ви, міс Шарп, не голодні. А ви, Тінк?-І вони заходилися коло своєї вбогої вечері.

Після вечері сер Пітт закурив люльку, а коли стемніло, засвітив свічку з комишевим ґонтом в олов'яному свічнику і, витягти з бездонної кишені паку паперів, почав їх перечитувати й упорядковувати.

Я був тут зайнятий судовою справою, любонько, тому й вийшло, що я матиму приємність завтра вертатися в такому гарному товаристві.

Він завжди, зайнятий судовими справами,— сказала міс Тінкер , узявшись за кварту з портером.

Ага, допийте все,— мовив баронет.— Так, любонько, Тінкер правду каже: в Англії ніхто більше за мене не приграв і не виграв судових процесів. Ось гляньте лишень: баронет Кроулі проти Снефла. Я його з торбами по світу пущу, щоб я так здоров був, Подер та інші проти Кроулі, баронета. Громадські опікуни парафії Снейлбі проти баронета Кроулі. Вони не можуть довести, що та земля громадська. Я їм доведу, що вона моя. Громада має на неї таке право, як ви або міс Тінкер. Я їх поб'ю, хоч би й вгатив у цю справу тисячу гіней. Ось гляньте на папери, я дозволяю, коли вас цікавить. А пишете ви гарно? Я неодмінно скористаюся вашими послугами, як ми будемо в Королевиному Кроулі, міс Шарп. Бо відколи померла моя перша жінка, мені не завадила б переписувачка.

Вона була йому до пари,— мовила міс Тінкер.— Притягала до суду кожного крамаря і за чотири роки вигнала сорок вісім служників.

Еге, скупенька була, дуже скупенька,— спокійно погодився баронет.— Але для мене вигідна, навіть на управителя де. доводилось витрачатися.

Такою щирою, задушевною розмовою він розважав Ребеку досить довго. Хоч би які були в нього риси — гарні чи погані,— він їх нітрохи не приховував. Він не переставав говорити про себе, то вживаючи найвульгарніші гемшшірські слова, то переходячи на світський тон. Наприкінці він ще нагадав міс Шарп, що вона має бути готова о п'ятій ранку, і відпустив її спати. — Ви ляжете сьогодні з Тінкер,— мовив він,— ліжко широке, стане місця на двох. У ньому померла леді Кроулі. На добраніч.

Після такого благословення сер Пітт вийшов, а непривітна Тінкер зі свічкою в руці повела Ребеку широкими, холодними кам'яними сходами нагору повз понурі двері вітальні, на яких ручки були обмотані папером, до просторої, з вікнами на вулицю, спальні, де востаннє заснула господиня дому. Ліжко й сама кімната скидалися на темний склеп,— неважко було уявити собі, що на ній леді Кроулі не тільки померла, а й що тут і досі витає її дух. Та однаково, поки стара служниця молилася, Ребека зацікавлено обійшла кімнату, зазирнула у великі скрині, в шафи й комоди, спробувала відчинити шухляди, що всі виявилися замкненими, оглянула похмурі картини й туалетне приладдя.

Слава богу, що в мене чисте сумління, а то б я нізащо не лягла на це ліжко,— мовила стара.

Тут стане місця па нас обох і ще на десятьох духів,— відповіла Ребека.— Розкажіть мені, як ваша ласка, про леді Кроулі, про сера Пітта і про всю їхню родину.

Проте мала хитрунка не могла нічого витягти зі служниці, яка, заявивши, що на ліжку сплять, а не розмовляють, захропла в своєму кутку так солодко, як тільки може хропти праведниця. А Ребека ще довго не могла заснути, все думала про завтрашній день, про новий світ, у який вона ввійшла, і про можливості домогтися в ньому успіху. У мисочці з жиром блимав комишевий гніт, камін кидав велику чорну тінь на половину вкритого порохом, вилинялого килима, який, без сумніву, виткала ще покійна Леді, і на два невеличкі портрети підлітків — одного в студентській мантії, а другого — в червоній курточці, схожій на військову.

Засинаючи, Ребека все ще думала про того хлопця й хотіла, щоб він їй приснився.

О четвертій годині такого рожевого літнього ранку, що навіть Грейт-Гонт-стріт повеселішала, віддана Тінкер збудила свою сусідку по ліжкові, попросила її збиратися, відсунула засуви й відщепнула гаки з великих вхідних дверей (їхній гуркіт і скрегіт злякав сонну луну надворі) і, збігавши на Оксфорд-стріт, узяла там на стоянці візника. Немає потреби називати тут номер тієї таратайки чи нагадувати, що її власник спинився в такий досвіток поблизу Ластовиної вулиці з надією на якогось молодого гуляку, що, плентаючись додому з шинку, захотів би скористатися його ридваном і щедро заплатив би йому, як звичайно платять п'яні.

Можна також не згадувати, що коли візник і мав таку надію, то дуже розчарувався, бо шановний баронет, якого він довіз до Сіті, не дав йому жодного зайвого пенні, крім належної платні. Дарма візник звертався до його сумління, дарма лаявся, скидав коробки міс Шарп у канаву біля заїзду і божився, що стягне свою винагороду через суд.

Краще не зв'язуйся,— порадив йому один із стаєнних.— Це ж Пітт Кроулі.

Авжеж, це я, Джо,— схвально підтвердив баронет.— І хотів би я бачити того, хто в мене дістане зайве пенні.

Я також,— мовив Джо, невесело щирячи зуби й висаджуючи пакунки баронета на дах поштової карети.

Залиш для мене місце на козлах, голубе! — гукнув член парламенту чоловікові, що готував карету.

Добре,— відповів той, торкнувшись рукою капелюха, але проклинаючи його в душі (бо він обіцяв те місце молодому пасажирові з Кембриджа, який, напевне, дав би йому крону). Ребеку Шарп він влаштував па задньому сидінні всередині карети, яка, так би мовити, везла її в широкий світ.

Про те, як молодий пасажир із Кембриджа невдоволено складав свої п'ять пальт на переднє сидіння вгорі, але змирився, коли й Ребеці довелося потім вийти з карети й сісти поряд з ним, як він укрив їй ноги одним із своїх пальт і після цього зовсім повеселішав; про те, що в середині карети вмостилися якийсь чоловік, хворий на задуху, манірна дама, яка присягалася, ніби вперше подорожує в поштовій кареті (на жаль, така особа завжди знаходиться, тобто знаходилася, бо де ж тепер ті карети?), і огрядна вдова з пляшкою горілки, про те, як носильник домагався від усіх плати і отримав тільки шість пенсів від молодого пасажира і п'ять засмальцьованих півпенсів від огрядної вдови і як, нарешті, карета рушила в дорогу, обережно пробираючись крізь темні завулки Олдерсгейта, як вона промчала повз собор святого Павла з блакитною банею і проторохтіла мимо в'їзду на Флітський ринок, що тепер разом із Ексетерською біржею відійшли в царство тіней, як вона поминула "Білого Ведмедя" на Пікаділлі й потонула в ранковому тумані, що напливав з городів біля Найтсбріджа, і як залишилися позаду Тернгем-Грін, Брент-форд і Бегшот, тут можна й не розповідати. Але автор цих рядків, що замолоду сам не раз здійснював таку саму чудову подорож і такої самої гарної днини, не може не згадати її з солодким, ніжним смутком. Де поділися ті шляхи і їхні веселі житейські пригоди? Невже для старих, чесних, прищоносих візників не знайшлося свого Челсі чи Гринвіча? Цікаво, де тепер ті браві хлопці? Чи живий ще старий Уеллер, чи вже помер? Де ті офіціанти, та й самі заїзди, в яких вони подавали холодну яловичину, де присадкуватий сизоносий стаєнний, що весь час подзенькував відром, де він і його покоління? Для тих великих геніїв, що тепер ходять ще в коротеньких штанцях, а в майбутньому напишуть романи для дітей наших шановних читачів, ці люди і пов'язані з ними речі стануть такою самою легендою та історією, як Ніневія, Річард Лев'яче Серце чи Джек Шеппард.

Для них поштові карети здаватимуться романтичною вигадкою, а четверик гнідих коней — такими казковими, як Буцефал або Чорна Бесс. Ох, як полискувала їхня шерсть, коли стаєнний перед дорогою стягав із них попони! Ох, як вимахували вони хвостами, коли, огорнені парою, із стриманою гідністю звертали на подвір'я чергового заїзду! Та ба, ми вже ніколи більше не почуємо серед ночі дзвінкого ріжка, ніколи більше не побачимо, як злітає вгору рогатка. Та стривайте, куди ж нас усе-таки везе легка, з чотирма внутрішніми місцями карета "Трафальгар"? Краще без зайвих відступів зійдемо в Королевиному Кроулі та поглянемо, як там живеться Ребеці Шарп.

Розділ VIII

ПРИВАТНИЙ І КОНФЕДЕЦІЙНИЙ

"Ребека Шарп до Емілії Седлі,-Рассел-сквер, Лондон.

(Звільнений від оплати. Пітт Кроулі)

Найдорожча, наймиліша Еміліє!-З почуттям радості й водночас смутку я беру в руки перо й сідаю писати тобі, люба, сестро. О, яка різниця між сьогоднішнім і вчорашнім днем! Нині я сама, без друзів, а вчора була вдома, з тобою, сестро і я довіку тебе не забуду! Не буду розповідати, як я плакала й журилася того фатального вечора, коли розлучилася з. тобою Тебе у вівторок чекала радість і щастя поряд з матусею і відданим лицарем,, і я весь час уявляла собі, як ти танцюєш у Перкіпсів,— безперечно, найкраща дівчина на бенкеті. Я ж поїхала старою каретою до.

міського, будинку Сера Пітта Кроулі, і ваш Джон наостанці добре познущався з мене (що ж, убогих і нещасних можна безкарно ображали). Врешті я опинилась під владою сера Пітта. Мені довелося ночувати на старому моторошному ліжку разом із старою моторошною служницею, яка наглядав за будинком. Цілу ніч я ока не склепила.

Сер Пітт зовсім не такий баронет, як ми, дурні дівчиська, уявляли собі, начитавшись у Чізвіку .Який же він, несхожий на лорда Орвіла! Уяви собі присадкуватого, вульгарного, дуже брудною дідка, бідно вбраного в поношених гетрах, що курить жахливу люльку і варить собі в казанку також щось жахливе.

Розмовляв він по-простацькому: аби ти почула, як він лаявся зі старою служницею і з найманим візником, що доправив нас до заїзду, звідки їхала карета! В тій кареті мені довелася майже цілу дорогу сидіти нагорі.

Служниця збудила мене вдосвіта, і в заїзді я спершу сіла всередину карети. Та коли ми доїхали до села, що зветься Макретон, і пустився рясний дощ, то хочеш — вір, a хочеш — ні, я мусила перебралися на гору. Бо сер Пітт — один із власників цих карет, і коли з'явився новий пасажир до Грязьбері й захотів сісти всередину, я мусила вийти на дощ, але, спасибі йому, якийсь студент із Кембриджа вкутав мене одним із багатьох своїх пальт. Той студент і кондуктор карети, мабуть, дуже добре знають сера Пітта, бо вдосталь насміялися в нього. Обидва називають його старим кліщем, казали, що сер Пітт зроду не дав нікому жодного пенні (я ненавиджу таку ницість), і цей сусід пояснив мені, чому два останні перегони ми їхали так повільно: на козлах сидів сер Пітт, а на цю частину дороги запрягають його коней. "Зате я дам їм жару до самого Мочартопа, коли віжки перейдуть у мої руки",— сказав він. "І добре зробите, містере Джеку",— підтримав його кондуктор.

А коли я збагнула, що містер Джек мав намір перебрати віжки до кінця подорожі й зривати свою злість на конях сера Пітта, то, звичайно, й сама засміялася.

Зате в Грязьбері, за чотири милі від Королевиного Кроулі, на нас чекала карета й четверик пудових коней в упряжі з гербами, і ми в'їхали в парк баронета з усією пишнотою. До будинку веде гарна алея на милю завдовжки, а жінка біля вартівні коло в'їзду (там над стовпами красується змія і голуб, що підтримують герб Кроулі), відчиняючи ковану стару залізну браму, схожу на браму в гидотному Чізвіку, весь час кланялася нам.

"Ця алея пролягає на цілу милю,— сказав сер Пітт.— Тут на які шість тисяч хвунтів добірного дерева. Думаєте, це вам дурниці?"-Він так смішно вимовляв "олея" і "хвунт". З нами в кареті їхав якийсь Годсон, його наглядач з Грязьбері, чи що, і вони завели мову про арешт на чиєсь майно і продаж його за борги, про осушування землі і оранку, про орендарів і господарів — я не могла до пуття всього зрозуміти. Сема Майлса спіймано, коли він полював у баронетовому лісі, а Пітера Бейлі нарешті відправлено в робітний дім.

"Так тому й треба,— сказав сер Пітт,— він і його рідня скубуть мене вже сто п'ятдесят років на тій фермі". Мабуть, це якийсь давній орендар, що не міг заплатити оренди. Сер Пітт, звичайно, міг би висловлюватись делікатніше, казати "використовують", а не "скубуть", але багатому баронетові дозволено не дбати про стиль, не те, що вбогим гувернанткам.

Дорогою я помітила стрункий церковний шпиль, що здіймався над старими берестами в парку, а перед ними на галявині серед кількох господарських будівель — старовинний цегляний будинок з високими димарями, весь увитий плющем, тільки вікна блищали проти сонця.

"Це ваша церква?" — спитала я.

"Так, щоб вона запалася,— відповів сер Пітт (тільки він вилаявся гіршим словом). —Як там Б'юті, Годсон? Б'юті — це мій брат Б'ют,— пояснив він мені.— Мій брат — пастор".

Годсон кивнув головою і сказав: "Боюсь, що йому покращало. Вчора він виїздив на своєму поні оглядати наш хліб".

"Рахував, скільки йому припаде з десятини, щоб його... (він знов вилаявся тим бридким словом). Невже грог не доконає його? Він живучий, як той е-е-е... як його... Мафусаїл!"-Містер Годсон зареготав.

"Його сини саме приїхали додому з коледжу й налупцювали Джона Скролінга так, що той мало дуба не врізав".

"Налупцювали мого молодшого охоронця?" — заревів сер Пітт.

"Його застукали на пасторовій землі",— сказав Годсон.

Сер Пітт, аж тремтячи з люті, заприсягнувся, що коли спіймає в браконьєрстві небожів на своїй землі, то неодмінно запроторить їх на каторгу. А ще зауважив:-"Я продав право виставляти кандидатів на парафію, Годсоне, тепер ніхто з тих виплодків її не дістане".

Містер Годсон погодився, що баронет зробив цілком слушно. І з цього я збагнула, що вони з Б'ютом ворогують між собою, як часто буває між братами, та й сестрами також. Пам'ятаєш сестер Скречлі в Чізвіку, як вони билися й сварились, або Мері Бокс, що весь час штурхала Луїзу?-Їдучи, ми побачили двох хлопчаків, що збирали хмиз у парку. Сер Пітт звелів Годсонові злізти з карети й вигнати їх батогом.

"Відшмагай їх як слід, Годсоне! — заревів баронет,— витруси з них душу й приведи їх потім до мене. їй-богу, я віддам негідників до суду!"-Ми почули, як батіг Годсона загуляв по спинах нещасних дітлахів, що верещали, мов недорізані поросята, а сер Пітт, переконавшись, що порушники спіймані, під'їхав до парадних дверей.

Назустріч нам вийшла вся челядь і...

На цих словах, люба моя, мене перебив учора ввечері страшний стукіт у двері. І як ти гадаєш, хто то був? Сер Пітт у нічному ковпаку й халаті. Ну й проява! Я відсахнулася, побачивши такого відвідувача, а він підійшов до столу, схопив свічку і сказав: "У нас не світять після одинадцятої, міс Бекі. Роздягайтесь тепер навпомацки, зухвале дівчисько (отак і сказав мені!), і коли не хочете, щоб я кожного вечора приходив відбирати у вас свічку, то затямте собі: лягайте спати об одинадцятій! " На цьому слові він разом з дворецьким Гороксом, регочучи, вийшли. Будь певна, що надалі я не заохочуватиму їх до таких відвідин.

Пізно ввечері на подвір'ї спустили з ланцюга двох страшних собак, які цілу ніч гавкали й вили до місяця.

"Я зву цього собаку Гризуном,— сказав мені сер Пітт,— бо він загриз одного чоловіка, а міг би впоратись і з бугаєм. Йог матір я колись звав Флорою, а тепер — Гавророю, вона вже не має чим кусати, тільки гавкав: гав-гав!"-Перед будинком сера Пітта — страхітливо негарною, старомодною цегляною спорудою з високими димарями і фронтонами в стилі королеви Бесс — пролягає довга тераса, прикрашена з обох боків родинними голубом і гадюкою, а з неї двері ведуть просто до великої зали. Ох, якби ти її побачила! Та зала така велетенська і така понура, як зала в Удольфському замку, що ним ми так захоплювалися. Камін у ній такий, що туди вмістилося б пів школи міс Пінкертон, і з такими великими ґратками, що на них, при потребі, можна було б спекти цілого вола. Стіни зали обвішані хтозна-скількома поколіннями Кроулі: і з бородами та в жабо, і з височезними перуками та в черевиках із закрученими носами, і в довгих рівних корсетах та в сукнях, таких негнучких, мов вежі, і з довгими кучерями, і — уяви собі, люба! — здається, зовсім без корсетів. В одному кінці зали темніють широкі сходи з чорного дуба, такі понурі й непривітні, як звичайно бувають сходи в старих замках, а обабіч від них — високі дверна прибитими вгорі оленячими головами; вони ведуть до більярдної, до бібліотеки, до великого жовтого салону й до віталень. На другому поверсі, здається мені, є ще десь зо два десятки спалень, і в одній з них стоїть ліжко, де спала королева Єлизавета. Сьогодні вранці мої вихованки показували мені всі ці пишні покої. Ясна річ, що жодному з них не додають затишку вічно зачинені віконниці, а коли ми впускали туди трохи світла, я щоразу боялася, що зненацька в котромусь побачу примару. Наша класна кімната міститься на другому поверсі; з неї одні двері ведуть до моєї спальні, а другі до спальні моїх учениць, далі йдуть покої містера Пітта, чи містера Кроулі і покої Родона Кроулі він офіцер , як і дехто, й перебуває тепер у своєму полку. Кімнат тут, запевняю тебе, повно, в будинку можна було б розмістити всіх мешканців Рассел-сквер і ще б лишилося місце. Через півгодини після нашого приїзду задзвонив великий дзвоник на обід, і я спустилася вниз із своїми вихованками,— худенькими непоказними дівчатками років десяти й восьми. Я була в твоїй чудовій мусліновій сукні (через яку мене так образила та погана Піннер, коли ти подарувала її мені), бо я тут житиму на правах члена родини, sa винятком тих днів, як приходитимуть гості: тоді я обідатиму нагорі із своїми ученицями.

Отож задзвонив дзвоник, і ми всі зібралися в маленькій вітальні, де звичайно просиджує леді Кроулі, друга дружина сера Пітта і мати моїх учениць. Вона дочка торговця залізними товарами, і вважалося, що вона вигідно вийшла заміж. Видно, що колись вона була вродлива. І очі в неї вічно сльозяться, наче вона оплакує свою втрачену вроду, бо тепер вона зів'яла, схудла, згорблена і, мабуть, не вмів постояти за себе. її пасинок, містер Кроулі, теж був у вітальні, вбраний, мов на парад, набундючений і поважний, І мов власник похоронної контори. Це блідий, худий, негарний мовчун з тонкими ногами й запалими грудьми. Бакени в нього кольору сіна, а чуб — кольору соломи. На вроду він — викапана мати, покійна леді Грізельда з шляхетного роду Бінкі, портрет якої висить над каміном.

"Це нова гувернантка, містере Кроулі,— сказала леді Кроулі, підходячи до мене й беручи мене за руку,— міс Шарп". "Ага",— мовив той, стріпнув головою і знову втупився в свою брошуру.

"Думаю, ви будете ласкаві до моїх дітей",— сказала леді Кроулі, глянувши на мене почервонілими, повними сліз очима.

"Певне, що буде, мамо",— втрутилася старша дівчинка, і я побачила відразу, що цієї жінки мені боятися нічого. "Обід подано, міледі!" — оголосив дворецький в чорному фраку й такому величезному білому жабо, що здавалося, ніби це один із тих плоєних комірів часів королеви Єлизавети, які зображені на портретах у залі.

Леді Кроулі сперлась на підставлену їй руку містера Кроулі й рушила попереду до їдальні, а я слідом повела своїх маленьких учениць. Сер Пітт уже був там із срібним дзбаном у руках,— він, мабуть, щойно прийшов з льоху. Він теж причепурився, тобто скинув гетри і вдяг на свої пухкі ноги чорні вовняні панчохи. Буфет був заставлений блискучим посудом — старовинними келихами, срібними й золотими, старовинними тацями й графинчиками, наче в магазині Рандела й Бріджа. На столі також усе було срібне, а обабіч буфета виструнчилися два руді лакеї в яскраво-зелених лівреях.

Містер Кроулі проказав довгу молитву, сер Пітт мовив "амінь", і лакеї зняли важкі срібні накривки.

"Що в нас сьогодні на обід, Бетсі?" — запитав баронет.

"Здається, юшка з баранини, сер Пітт",— відповіла леді Кроулі.

Mouton aux navets , — поважно додав дворецький (вимовляючи його як "мутонгонаві"),— на перше potage de mouton à l'Ecossaise2, a на гарнір pommes de terre au naturel і chou-fleur à l'eau"3 .

"Баранина є баранина, це завжди добра штука,— мовив сер Пітт.— А котрий це баран, Гороксе, і коли його зарізали?" "Один із чорноголових шотландських, сер Пітт, у четвер зарізаний".

"Хто що взяв?"-"Стел із Грязьбері взяв задню частину і дві ноги, сер Пітт, але сказав, що останній баран був надто молодий — самі кістки та вовна".

"Хочете potage, міс... е-е... міс Блант?" — звернувся до мене містер Кроулі.

"Чудесна шотландська юшка, небого,— додав сер Пітт,— хоч її й називають якось по-французькому".

"Мені здається, сер, що в порядному товаристві цю страву заведено називати так, як я її назвав",— бундючно сказав містер Кроулі.

І лакеї в яскраво-зелених лівреях почали розносити нам у глибоких срібних тарілках mouton aux navets. Потім-подали ель з водою, причому нам, молодим, налили його в маленькі чарки. Я не розуміюся на елі, але можу щиро сказати, що воліла б саму воду.

Поки ми розкошували за столом, баронетові спало на думку запитати, де ділися передні ноги.

"Мабуть, їх з'їли в челядні",— покірно відповіла міледі.

"Авжеж, міледі,— підтвердив Горокс,— але це вважайте все, що нам перепало".

Сер Пітт голосно зареготав і ще запитав Горокса: "А те чорне порося від кетської льохи, певне, стало вже дуже сите?" "Не те, щоб зовсім заплило салом",— поважно відповів дворецький, і сер Пітт знов зареготав, а з ним і мої учениці.

"Міс Кроулі, міс Роз Кроулі,— мовив містер Пітт,— мене дивує твій недоречний сміх".

"Дайте їй спокій, мілорде,— сказав сер Пітт,— у суботу ми поласуємо свіжиною.

Заріжте його в суботу вранці, Джоне Гороксе. Міс Шарп страшенно любить поросятину, еге ж, міс Шарп?"-Мабуть, оце й усе, що я запам'ятала з розмови за столом. Після обіду перед сером Піїтом поставили дзбан з окропом і графинчик, здається, з ромом. Містер Горокс налив мені і моїм ученицям по чарочці вина, а міледі цілий келих. Коли ми перейшли до вітальні, леді Кроулі витягла з шухляди якесь своє довжелезне плетиво, а дівчата заходилися грати в крібедж замацаною колодою карт. У нас горіла тільки одна свічка, зате у чудовому старовинному срібному свічнику.

Міледі ще кілька разів щось спитала мене, аби не мовчати, а далі мені залишились на вибір дві розваги: або том проповідей, або брошура про зернові закони, яку перед обідом читав містер Кроулі.

Так ми просиділи з годину, доки не почули, що хтось іде.

"Киньте карти, діти!— зляканим голосом сказала міледі.— Міс Шарп, покладіть на місце книжки містера Кроулі!"-І не встигли ми все прибрати, як до вітальні зайшов містер Кроулі.

"Отже, юні леді, вернімося до нашої вчорашньої теми,— заявив він.— Ви прочитаєте кожна по сторінці, щоб міс... е-е... міс Шорт послухала, що ви вмієте".

І нещасні дівчатка почали читати по складах довгу нудну проповідь, виголошену у Віфездській каплиці в Ліверпулі з нагоди заснування місії серед індіанського племені інкасо. Правда, веселий вечір?-О десятій годині служникам наказали покликати сера Пітта і всіх решту на спільну молитву. Сер Пітт з'явився перший трохи невпевненою ходою і дуже розчервонілий на виду; за ним прийшли дворецький, обидві яскраво-зелені лівреї, служник містера Кроулі, ще троє чоловіків, від яких дуже тхнуло конюшнею, і чотири жінки, причому я помітила, що одна з них дуже вичепурилась і, перше ніж бухнути на коліна, зміряла мене безмежно зневажливим поглядом.

Після того як містер Кроулі скінчив повчати нас і просторікувати, нам дали свічки, і ми розійшлися по своїх кімнатах. Потім мені не дозволили писати, як ти вже знаєш, моя люба Еміліє.

На добраніч! Цілую тисячу разів!-Субота. Вранці, о п'ятій, я чула, як кричало чорне порося. Роз і Вайолет показували мені його вчора, водили також до конюшні, до псарні й до садівника, що саме зривав на продаж садовину. Дівчатка почали канючити в нього гронці оранжерейного винограду, та він сказав, що сер Пітт порахував кожну ягідку і його виженуть, якщо хоч однієї бракуватиме. Милі дівчатка спіймали в загородці лоша й запропонували мені поїздити верхи, а тоді почали їздити самі, проте візник, лаючись на всі заставки, прогнав їх геть.

1 Баранина з ріпою (Франц.).

! Суп з бараниною по-шотландському (Франц.).

3 Варена картопля і кучерява капуста (Франц.).

Леді Кроулі весь час щось плете з вовни. Сер Пітт завжди напідпитку, кожного вечора, і, здається, йому складав компанію дворецький Горокс, містер Кроулі вечорами читає нам проповіді, а вранці замикається в своєму кабінеті або їздить верхи до Грязьбері у справах графства, а в середу і в п'ятницю до Мочартопа, де виголошує проповіді тамтешнім орендарям.

Передай від мене сто тисяч вітань і щиру подяку твоїм любим батькові й матері.

Чи твій брат уже став на ноги після аракового пуншу? О господи боже, як чоловікам треба було б остерігатися того підступного напою! На віки вічні твоя Ребека"-Зваживши все, я доходжу ось якого висновку: дуже добре, що наша люба Емілія Седлі з Рассел-сквер розлучилася з міс Шарп. Ребека, щоправда, жартівлива й дотепна особа; її опис бідолашної леді, що оплакує свою колишню вроду, й містера Кроулі з бакенами кольору сіна й чубом кольору соломи дуже влучні і свідчать про неабиякий життєвий досвід. Хоч те, що, стоячи навколішки, вона могла думати про такі дрібниці, як стрічки міс Горокс, очевидно, вразило не тільки мене, а й вас.

Та хай ласкавий читач не забуває, що наша повість у яскравих жовтих палітурках має заголовок "Ярмарок Суєти", а Ярмарок Суєти — дуже негарне, блазенське місце, де панує пиха, всіляке ошуканство, фальш і облуда. І якщо зображений на палітурці мораліст (докладний портрет вашого покірного слуги) й заявляє, що він носить не мантію з білими поворозками, а такий Самий блазенський убір, як і його паства, все ж таки він зобов'язаний казати правду, коли вже вона йому відома, байдуже, що в нього на голові прикрашений дзвіночками ковпак чи крислатий капелюх; а якщо так, то він неодмінно витягне на світ божий багато неприємних речей.

Я слухав у Неаполі одного товариша по ремеслу; він, виступаючи на березі моря перед натовпом чесних ледарів, з таким запалом і люттю змальовував вигадані лиходійства своїх героїв, що слухачі не витримали і разом з ним заходилися голосно лаяти й проклинати тих уявних негідників, і, коли капелюх пішов по колу, в нього з великої прихильності до вигадника щедро посипалися мідяки.

З іншого боку, в маленьких паризьких театрах ви не тільки почуєте, як глядачі кричать із лож: "Ah, gredin! Ah, monstre!" і лають зображеного в п'єсі тирана, а й самі актори часом рішуче відмовляються грати негативних героїв, скажімо, des infâmes Anglais 2, буйних козаків чи кого там іще, і воліють вдовольнитися меншою платнею, зате виступати в природних для себе ролях чесних французів. Я співставив ці два випадки, щоб ви побачили, що автор цієї повісті не тільки з корисливих причин прагне виявити й суворо покарати своїх негідників, а що він відчуває до них глибоку ненависть, яку не може побороти і яку мусить вилити у відповідних образливих та лайливих словах.

Отож я попереджаю своїх ласкавих друзів, що маю намір розповісти про огидну мерзоту й заплутані, хоч, як мені здається, вельми цікаві злочини. Будьте певні, що мої злочинці не якісь там дрібненькі шахраї. Коли ми дійдемо до відповідного місця, то не пожаліємо для них соковитих слів, о ні! Та поки що ми мандруємо тихою стороною, тож хоч-не-хоч мусимо бути спокійні.

Буря в склянці води — безглуздя. Прибережемо такі речі для могутнього океану і глупої ночі. Цей

Розділ дуже лагідний. Зате інші... але не будемо забігати вперед.

В міру того як ми вводитимемо наших дійових осіб, я, за правом людини і брата, хочу попросити дозволу не тільки відрекомендовувати їх вам, а й часом сходити зі сцени та говорити про них; і якщо вони добрі й ласкаві, то хвалити їх і тиснути їм руки, якщо не дуже розумні, то часом тихенько сміятися з них разом з читачами, а якщо лихі й жорстокі, ганити їх найсуворішими словами, які лише допускає пристойність.

А то ви можете подумати, ніби я сам глумлюся з виявів благочестя, яке міс Шарп здається таким смішним, і що це я глузую зі старого Сілена — нашого баронета, який ледве тримається на ногах: насправді ж той сміх іде від такої особи, що не шанує нічого, крім багатства, і не зважає ні на що, крім успіху. Такі люди живуть і процвітають у цьому світі, не відаючи ані віри, ані надії, ані любові; ,тож станьмо, любі друзі, проти них твердо і міцно. Процвітають у житті й інші — дурисвіти та йолопи, і для того, щоб боротися з ними й викривати їх, безперечно, створений Сміх.

1 Ох, негідник! Ох, потвора! (Франц.)-2 Ницих англійців (франц.).

Розділ IX

РОДИННІ ПОРТРЕТИ

Сер Пітт Кроулі був філософ із нахилами до того, що зветься непоказним боком життя. Першого разу, як веліли йому батьки, він узяв шлюб із дочкою шляхетного Бінкі і за життя леді Кроулі часто казав їй, що з нього вистачить і однієї такої безмежно сварливої клячі благородної крові і хай його повісять, якщо він після її смерті вдруге візьме собі жінку такої породи. Коли міледі померла, він дотримав слова й одружився з Роз Доусон, дочкою Джона Томаса Доусона, торговця залізними товарами з Грязьбері. Яке щастя було для Роз стати леді Кроулі!-Погляньмо докладніше, в чому те щастя полягало. Насамперед вона кинула Пітера Бата, юнака, з яким доти приятелювала і який, розчарувавшись у коханні, почав промишляти контрабандою, полюванням у чужих володіннях та іншими негарними справами. Далі, вона розлучилася з товаришами своєї молодості й родичами, бо ж, ясна річ, їх не могла приймати в себе міледі Королевиного Кроулі. Але й у своєму новому становищі й новому оточенні вона не знайшла нікого, хто б поставився до неї прихильно. Та й як могло бути інакше? Сер Гадлстон Фадлстон мав. три дочки, і всі вони сподівалися стати леді Кроулі. Родина сера Джайлса Уопшота образилася, що не вибрано котрусь із їхніх дівчат, решту баронетів графства обурювало те, що їхній приятель пішов на такий нерівний шлюб. Ми не згадуємо простих смертних; нехай вони бурчать собі анонімно.

Сер Пітт, за його ж таки словами, чхати хотів на всіх них. Він здобув красуню Роз, а чого ще треба людині, щоб пожити собі на втіху? Він напивався щовечора, часом лушпарив свою красуню Роз, а коли їхав до Лондона на парламентську сесію, то залишав її в Гемпшірі без єдиної прихильної душі. Навіть Б'ют Кроулі, пасторова дружина, не захотіла знатися з нею, сказавши, що ноги її не буде в домі дочки торговця.

Оскільки природа наділила леді Кроулі тільки рожевими щоками та білою шкірою, оскільки вона не мала ні яскравої вдачі, ні хисту, ні власної думки, ні улюбленої справи чи розваги, навіть тієї душевної сили і бурхливого темпераменту, то часто притаманні навіть найдурнішим жінкам, вона недовго чарувала сера Пітта. Троянди на її щоках зів'яли, від стрункої, знадливої постаті не лишилося й сліду після народження двох дітей, і вона стала в домі свого чоловіка просто машиною, з якої було стільки користі, скільки з рояля небіжчиці леді Кроулі. Як більшість жінок з білою шкірою, вона носила ясні сукні, віддаючи перевагу приглушеному зеленому кольорові морської хвилі або бруднуватій блакиті. День і ніч вона щось плела або вишивала і протягом кількох років виготовила покривала на всі ліжка в Кроулі. Мала вона й маленький квітничок, який, певне, любила, але до всього іншого була цілком байдужа. Коли чоловік сердився на неї, вона отупіло мовчала, а коли бив її, то плакала. Вона не мала навіть схильності шукати втіхи у вині, тільки цілими днями тяжко зітхала, сидячи в стоптаних капцях і папільйотках. О Ярмарку Суєти, Ярмарку Суєти, якби не твоя сила, Роз була б веселою дівчиною, Пітер Бат і вона стали б щасливим подружжям на пристойній фермі, серед ласкавої родини, спізнавши на своєму віку вдосталь щастя, турбот, надій і боротьби. Але на Ярмарку Суєти титул і карета четвериком цінується вище за щастя. І коли б Генріх VIII чи Синя борода були й досі живі і захотіли б удесяте одружитися, як ви гадаєте, чи не вибрали б вони собі найкращу дівчину з-посеред тих, кого мають відрекомендувати королеві в нинішньому сезоні?-Як і слід було сподіватися, маленькі дочки не дуже горнулися до вічно пригніченої, понурої матері; вони куди краще почували себе серед слуг і в конюшнях, а шотландець-садівник, на щастя, мав гарну дружину і кількох добрих дітей, тож у його домі дівчатка знайшли собі скромне, здорове товариство, дечого вчилися, і це була їхня єдина наука, поки приїхала міс Шарп.

Гувернантку до дітей запросили на вимогу містера Кроулі, єдиного приятеля і захисника леді Кроулі і єдиної особи, кого вона, крім власних дітей, трохи любила. Містер Пітт удався в шляхетних Бінкі, своїх предків, і був дуже вихований, пристойний джентльмен. Закінчивши курс наук у Крайст-Черчі й повернувшись додому вже зрілим чоловіком, він ревниво заходився поновлювати дещо занедбані домашні звичаї, незважаючи на батька, який трохи побоювався його. Він так непохитно дотримувався етикету, що волів би вмерти з голоду, ніж сісти до столу без білої хустки на шиї. Одного разу, невдовзі після того, як він повернувся з коледжу, дворецький Горокс приніс йому листа не на таці; містер Кроулі так глянув на нього і так гостро скартав, що відтоді Горокс просто тремтів перед ним. Увесь дім боявся його: папільйотки леді Кроулі розкручувалися раніше, коли він був удома, брудні гетри сера Пітта кудись зникали, і якщо впертий баронет і далі дотримувався своїх звичок, то все ж ніколи не дудлив рому в присутності сина і розмовляв із слугами стримано й ввічливо. І слуги помітили, що сер Пітт ніколи не лаяв леді Кроулі, коли його син був у кімнаті.

Це містер Кроулі навчив дворецького доповідати: "Обід поданий, міледі!"— і неодмінно водив мачуху під руку до їдальні. Він рідко розмовляв з леді Кроулі, та коли вже звертався до неї, то завжди дуже шанобливо, а коли вона виходила з кімнати, ніколи не забував велично підвестися, відчинити їй двері й чемно вклонитися.

В Ітоні його прозивали "міс Кроулі", і там, мушу, на жаль, сказати, менший брат Родон добряче його лупцював. І хоч він не мав блискучих здібностей, проте брак хисту надолужував похвальною старанністю і, наскільки нам відомо, за вісім років навчання жодного разу не отримав тієї кари, якої, на думку всіх, міг уникнути тільки ангел.

В університеті його кар'єра була вельми почесна. Він готувався до громадської діяльності, яку мало йому забезпечити протегування діда, лорда Бінкі, пильно вивчав стародавніх і сучасних ораторів і брав участь у студентських дебатах. Та хоч мова його лилася гладенько, а слабенький голос звучав дуже піднесено й самовдоволено, хоч він ніколи не висловлював такої думки й такого погляду, які давно не стали б банальними і всім відомими, ніколи не забував підсилити їх латинськими цитатами, проте не домігся великих відзнак, незважаючи на свою посередність що начебто мала забезпечити йому успіх. Йот поема не отримала навіть нагороди, яку пророкували йому всі друзі.

Закінчивши університет, він став особистим секретарем лорда Бінкі, а потім був призначений аташе при посольстві в Пумиернікелі і на цьому становищі чесно виконував свої обов'язки: возив на батьківщину міністрові закордонних справ дипломатичну пошту — пакунки із страсбурзьким пирогом. Попрацювавши на цій посаді десять років (причому кілька з них після сумного закону лорда Бінкі) і вважаючи, що просування на ниві дипломатії відбувається дуже повільно, він кинув службу, яка встигла йому добре набриднути, й повернувся до маєтку.

Вдома містер Кроулі написав брошуру про солод (бо, як людяна шанолюбна, завжди любив бути на очах у публіки) й енергійно виступив за звільнення негрів. Через це він здобув ласку містера Вілберфорса, політикою якого захоплювався, і почав листуватися з велебним Сайласом Горнблоуером з приводу славнозвісної місіонерської діяльності серед ашавті. Він їздив до Лондона якщо не на парламентську сесію, то принаймні на щорічні релігійні сходини в травні, В своєму графстві він виступав мировим суддею і активно проповідував християнські чесноти серед тих, хто, на його думку, найбільше їх потребував. Казали, що він закоханий у леді Джейн Шіпшенкс, третю дочку лорда Саутдауна, сестра якої, леді Емілі, написала такі пречудові брошури, як "Справжній компас моряка" та "Перепродувачка яблук з парафії Фінчлі".

Те, що міс Шарп написала про його порядкування в Королевиному Кроулі, не карикатура. Він справді змушував челядь сходитись на спільні молитви і (що особливо приємно) залучав до них батька. Він опікувався молитовним домом "незалежних" парафії Кроулі, що страшенно обурювало його дядька-пастора, а отже, й тішило сера Пітта, який навіть звалив раз чи двічі навідатися туди, що стало причиною кількох громових проповідей у парафіяльній церкві Кроулі, звернених просто до старої готичної лавки баронета. Але простодушний сер Пітт не відчув усієї сили тих промов, бо завжди дрімав від час проповідей.

Містер Кроулі щиро вважав, що задля користі нації і всього християнського світу старий джентльмен повинен віддати йому своє місце в парламенті, але той і чути про це не хотів. Та обидва вони, звичайно, були надто розважливі, щоб відмовитись від тисячі п'ятисот фунтів на рік, які їм давало друге місце в парламенті від їхньої округи (його в той час займав містер Квартерон з carte blanche ‘ у витанні про рабство). Та й справді, маєток був обтяжений боргами, і прибуток від продажу представництва був аж ніяк не зайвий Королевиному Кроулі.

Маєток і досі не міг стати на ноги після тяжкого штрафу, накладеного на Уолпола Кроулі, першого баронета, за ту розтрату, якої він допустився, служачи в Департаменті Мотузки й Сургуча. Сера Уолпола, веселого хлопця, мастака здобувати й тратити гроші ( alieai appetens sui profu-sus 2, як казав, бувало, зітхаючи, містер Кроулі), свого часу в графстві всі дуже любили за бенкети й незвичайну гостинність. Тоді в Королевиному Кроулі льохи були повні бургундського, псарні—собак, а стайні — чудових коней. Тепер їхні коні ходили в плузі або тягали карету "Трафальгар", і саме такі коні, відірвавшись від щоденної роботи, привезли Ребеку Шарп до маєтку, бо сер Пітт, хоч і мав простацьку натуру, в себе вдома ревно беріг свою гідність. І хоч на обід у нього була тільки варена баранина, зате її завжди подавали на стіл троє лакеїв.

Якби, сама тільки скупість давала багатство, сер Пітт був би, мабуть, крезом; чи якби він був писарем у якомусь провінційному містечку і не мав іншого капіталу, крім власної голови, то, завдяки своєму хистові, можливо, досяг би значного впливу й становища. Та, на лихо, він успадкував гучне ім'я і великий, хоч і обтяжений боргами, маєток,— обидва ці чинники швидше шкодили йому, ніж допомагали. Сер Пітт любив судитися, щороку витрачаючи на це тисячі фунтів; і бувши, як він казав, надто розумним, щоб давати себе грабувати якомусь одному посередникові, дозволяв заплутувати свої справи цілому десяткові їх, жодному, проте, не вірячи. Він був таким здирником, що тільки найнещасніші банкрути зважувались орендувати в нього землю, і таким скупим господарем, що шкодував укинути в землю зайву зернину, і мстива природа відплачувала йому тим самим у жнива, винагороджуючи щедріших господарів. Він шукав зиску, де тільки можна було: розробляв копальні, купував акції спілок, що споруджували канали, постачав коней для поштових карет, брав державні контракти, ні в кого в цілому графстві не було стільки справ, і майнових, і судових, як у нього; Оскільки він не хотів платити чесним управителям на своєму гранітному кар'єрі, то дочекався втіхи довідатись, що четверо його наглядачів утекли в Америку, захопивши в собою чимало грошей. Тому що він вчасно не вживав відповідних застережних заходів, його копальні заливала вода, казна шпурляла йому назад контракти на постачання яловичини, що виявлялася зіпсованою, і кожному власникові поштової станції в королівстві було відомо, що сер Пітт втрачав найбільше коней, бо погано їх годував і дешево купував. Сер Пітт був людиною товариською і не гордою, йому навіть приємніше було мати справу з якимось фермером чи гендлярем кіньми, ніж із джентльменом, хоч би й мілордом, своїм сином. Любив він також випити, сказати круте слівце, пожартувати з фермерською дочкою; всі знали, що він нікому не дасть ані шилінга й не зробить добра, але натура в нього була весела, лукава, насмішкувата, він міг пожартувати й випити чарку з орендарем, а другого дня описати його майно й пустити з молотка чи добродушно погуторити із злодієм, а потім так само добродушно послати його на каторгу. Про галантність сера Пітта до прекрасної статі вже згадувала Ребека Шарп. Одне слово, серед баронетів, перів і членів палати громад Англії навряд чи знайшовся б хитріший, міцніший, самолюбніший, сварливіший і безчесніший за нього старий джентльмен. Червона лапа сера Пітта ладна була залізти в будь-чию кишеню, тільки не в свою власну, і дуже шкода, що ми, шанувальники британської аристократії, мусимо викрити стільки поганих рис у людини, ім'я якої занесене в генеалогічний словник Дебрета.

Причиною такого великого впливу містера Кроулі па почуття свого батька були насамперед грошові справи. Баронет позичив у сина певну суму із спадку його матері і ніяк не знаходив зручної для себе нагоди віддати їх. Щиро кажучи, він відчував непереборну відразу до всяких виплат, і повернути борг можна було змусити його хіба що силою. Міс Шарп підрахувала (вона, як ми скоро почуємо, виявилася втаємниченою в більшість родинних секретів), що самі тільки відсотки кредиторам обходилися шановному баронетові кількасот фунтів на рік. Але це була для нього насолода, від якої він не міг відмовитися; він відчував жорстоку втіху, коли змушував своїх нещасних жертв чекати, передаючи справу з однієї судової інстанції до іншої, зволікаючи від однієї сесії до другої, намагаючись відтягти термін виплати. "Яка ж користь сидіти в парламенті, коли однаково треба віддавати борги?" — любив казати він. І з цього погляду становище сенатора справді давало йому чимало переваг.

О Ярмарок Суєти! Ярмарок Суєти! Ось вам людина, що майже не вміє писати й ніколи не цікавилася книжками, що своїми звичками не відрізняється від хитруватого селянина й не має іншої мети в житті, крім дрібного крутійства, що ніколи не знала інших почуттів, переживань і втіх, крім брудних і ницих, а проте їй дістався титул, пошана і влада, вона посідає важливе становище і є підпорою держави. Вона творить високий суд і їздить у позолоченій кареті. Великі міністри й державні діячі упадають коло неї, і на Ярмарку Суєти її цінують куди більше за найблискучішого генія з бездоганними чеснотами.

Сер Пітт мав незаміжню сестру по батькові, якій від її матері дістався великий спадок. І хоч баронет пропонував, щоб вона позичила йому свої гроші під заставу маєтку, міс Кроулі воліла зберігати їх у надійнішому місці. Зрештою вона заявила, що

Розділить своє майно між меншим сином сера Пітта й родиною пастора і кілька разів уже сплачувала Родонові борги, і коли він ще вчився в коледжі, і як уже служив в армії. Отож міс Кроулі всі виявляли велику шану, коли вона приїздила до Королевиного Кроулі, бо в неї в банку був такий рахунок, що скрізь робив її бажаною гостею.

Якої ваги надає кожній старій дамі банківський рахунок Як ніжно ми дивимося на її вади, коли це наша родичка (дай боже кожному читачеві з десяток таких!), якою вона здається нам доброю і ласкавою! Як усміхається молодший партнер фірми "Гобс і Добс", ведучи її до прикрашеної ромбами карети, на козлах якої височить огрядний, хворий на задуху візник! Як ми вміємо, коли вона приїздить до нас у гості, знайти нагоду ознайомити своїх друзів з її високим становищем у світі! Ми, наприклад, кажемо (і цілком щиро) : "Хотів би я мати чек на п'ять тисяч фунтів, підписаний міс Мак-Віртер".— "Ну, для неї це дрібниця",— додає ваша дружина. "Вона моя тітка",— спокійно й трохи неуважно відповідаєте ви, коли приятель питає, чи міс Мак-Віртер, бува, не ваша родичка. Дружина весь час посилає їй якісь дарунки на доказ своєї любові, а маленькі дочки без кінця плетуть для неї торбинки, подушечки й килимки на стільчик під ноги. Як весело налає вогонь у приготованій для неї кімнаті, коли вона приїздить у гості, хоч ваша дружина застібає свій корсет у нетопленій спальні! Поки вона гостює, у вашому домі чисто, святково, тепло, весело й затишно, як ніколи. Ви самі, любий мій, забуваєте поспати годинку після обіду й раптом стаєте палким аматором вінта (хоч завжди програєте). А які у вас смачні обіди: щодня дичина, мальвазія й мадера, різна риба просто з Лондона. Навіть челядь на кухні має нагоду скуштувати цього достатку, бо поки там обідає огрядний візник міс Мак-Віртер, пиво чомусь стає міцніше, а цукор і чай у дитячій кімнаті (де їсть покоївка міс Мак-Віртер) і "загалі ніхто не контролює. Так воно буває чи ні? Я звертаюся до середніх прошарків суспільства. О сило небесна! Хотів би я, щоб ти послала мені стару тітку, незаміжню, з каретою, прикрашеною ромбами і накладкою ясно-брунатного кольору. Які торбинки виплітали б їй мої дочки, і як упадала б коло неї моя Джулія! О прекрасне видиво! О нездійсненна мрія шаленця!

Розділ X

МІС ШАРП ЗДОБУВАЄ ДРУЗІВ

Коли Ребека опинилася в такій симпатичній родині,— ми на попередніх сторінках змалювали її портрети,— вона, за її ж таки словами, визнала за свій обов'язок сподобатися своїм благодійникам і будь-що здобути їхню прихильність. Кого б не розчулило таке почуття вдячності в беззахисної сирітки! І якщо навіть тут було трохи розрахунку й самолюбства, то хто ж заперечить, що її корисливість цілком виправдана? "Я не маю нікого на світі,— міркувала ця самітна дівчина,— і можу сподіватися тільки на те, чого сама доб'юся. Коли в тієї рожевощокої дурепи Емілії, від якої я вдвічі мудріша, десять тисяч посагу і забезпечене становище, то бідна Ребека (хоч я й куди стрункіша за неї) може розраховувати лише на себе саму та на свій розум. Що ж, побачимо, чи завдяки розумові я не досягну почесного місця і чи одного чудового дня не доведу Емілії, що я справді краща за неї. Не тому, що я не люблю сердешної Емілії, ні, хто б міг ворогувати з такою безневинною, ласкавою істотою. А все ж чудесно було б діждатися того дня, коли я посяду вище за неї місце в світі. А власне, чому б і не діждатися?" Так наша романтична приятелька змальовувала собі своє майбутнє. І ми не повинні обурюватися, що постійним мешканцем її повітряних замків був чоловік. Бо про що ж мріяти дівчатам, як не про чоловіків? А хіба їхні любі матусі думають не про те саме? "Я мушу сама справлятися за матусю",— переконувала себе Ребека, з болісною досадою згадуючи свою невдачу з Джозом Седлі.

Отож вона мудро надумала влаштуватися в родині Королевиного Кроулі зручно й надійно і з цією метою вирішила заприятелювати з усіма тими, хто міг би стати їй на заваді.

Оскільки леді Кроулі не належала до тих осіб, навіть більше, була така байдужа і безхарактерна, що з нею ніхто не рахувався у її власному домі, Ребека скоро збагнула, що можна не запобігати в неї ласки, та й, щиро кажучи, не могла б її запобігти. В розмові зі своїми ученицями вона звичайно називала міледі "бідною матусею" і хоч виявляла до неї всі ознаки холодної ввічливості, розважно звертала основну увагу на інших членів родини.

Щодо дівчаток, яких вона відразу прихилила до себе, її метод був зовсім простий.

Вона не обтяжувала їхніх голівок надмірною наукою, а, навпаки, давала їм цілковиту волю самим добувати собі знання, бо ж хіба є краща освіта за самоосвіту? Старша дівчинка любила читати, і в старій бібліотеці Королевиного Кроулі було чимало творів красного письменства минулого сторіччя і англійською, і французькою мовою (їх придбав міністр Департаменту Мотузки й Сургуча, коли був уже в неласці), а що, крім Ребеки, ніхто не навідувався до книжкових полиць, вона мала змогу без будь-яких зусиль, граючись, І багато чого навчити Роз Кроулі. Так вона разом з дівчинкою прочитала немало чудових І французьких та англійських книжок, серед яких варто І вгадати твори вченого доктора Смоллета, дотепного містера І Генрі Філдінга, вишуканого й вигадливого мосьє Кребі, і Йона молодшого, яким так захоплювався наш безсмертний поет Грей, і всеосяжного мосьє Вольтера. Одного разу, коли містер Кроулі поцікавився, що читає молодь, гувернантка відповіла: "Смоллета".— "Ага, Смоллета,— сказав містер Кроулі, цілком задоволений,— його історія хоч і нуднувата, але не така небезпечна, як історія містера Юма. Ти ж бо читаєш історію?" — "Так",— відповіла міс Роз, проте не пояснила, що це історія Гамфрі Клінкера. іншого разу він був прикро вражений, заставши сестру І з книжкою французьких комедій, та коли гувернантка І сказала, що з такого тексту легше засвоювати звороти розмовної мови, мусив погодитися з нею. Як дипломат, містер Кроулі особливо пишався своїм умінням розмовляти по-французькому (адже він усе ще був світською людиною), і щедрі компліменти, які з цього приводу казала йому гувернантка, давали йому велику приємність. Міс Вайолет навпаки, мала примітивніші і буйніші нахили, ніж її сестра. Вона знала всі ті кутки, де крадькома неслися кури, спритно лазила по деревах і грабувала гарненькі, поцятковані яєчка з гнізд пернатих співаків.

Найбільше їй подобалось їздити на лошатах або гасати в полі, наче Камілла. її любив і батько, і всі конюхи. Вона була пестункою, але водночас і пострахом кухарки, бо знаходила банки з варенням, хоч би де вони були сховані, і нещадно їх спорожняла. З сестрою вони провадили вічні баталії. Коли міс Шарп і викривала якісь її витівки, то не йшла до леді Кроулі, яка могла б розповісти батькові або, ще гірше, містерові Кроулі, а обіцяла мовчати, якщо міс Вайолет більше не буде так робити й любитиме свою гувернантку.

З містером Кроулі Ребека завжди була чемна й слухняна. Вона просила в нього поради, коли у французькому тексті не могла зрозуміти якогось місця, хоч її мати й була француженка, і містер Кроулі чудово їй усе розтлумачував. Він навіть був такий ласкавий, що не тільки допомагав їй краще зрозуміти світську літературу, але й добирав для неї книжки глибшого змісту, та й у своїх розмовах дуже часто звертався до Ребеки. Адже гувернантка страшенно захоплювалася його виступом в "Товаристві допомоги племені квошібу, цікавилася його брошурою про солод, не раз її до сліз зворушували його вечірні повчання, вона вигукувала тоді: "О, дякую вам, сер!" — і, зітхаючи, так закочувала очі до неба, що містер Кроулі інколи навіть вшановував її потиском руки. "Як-не-як, а кров завжди дав себе знати,—казав, бувало, цей аристократ-проповідник.— Мої слова так зворушують міс Шарп, а до всіх інших вони не досягають. Я надто тонкий для них, надто вишуканий. Треба трохи спростити свою мову, але вона розуміє все. Адже її мати була Монморансі! Авжеж, уявіть собі, міс Шарп з материнського боку походила з того славетного роду! Звичайно, вона не згадувала, що її мати була на сцені: цього просто не витримала б чутлива душа побожного містера Кроулі. Скільки шляхетних емігрантів стало жебраками через ту страхітливу революцію! Не встигла Ребека ще добре озирнутися на новому місці, як уже запаслася кількома історіями про своїх предків, причому деякі з них містер Кроулі випадково знайшов у словнику д'Озье, який був у їхній бібліотеці, і це ще дужче переконало його, що вони правдиві і що Ребека походить із відомого роду. Чи ми маємо підставу, тобто чи має підставу наша героїня вважати цю допитливість і пошуки в словнику за ознаку того, що містер Кроулі цікавиться нею? Ні, могло йтися тільки про дружню прихильність.

Адже ми вже згадували, що містер Кроулі був закоханий у леді Джейн.

Раз чи два він зауважував Ребеці, що їй не зовсім личить грати із сером Піїтом у триктрак: мовляв, це безбожна розвага і куди краще було б почитати в цей час "Спадок Тромпа", або "Сліпу пралю з Мурфілда", чи якийсь інший глибокий твір.

Але міс Шарп відповідала, що її люба матуся часто розважалася цією грою із старим графом Триктраком і превелебним абатом де Корнетом;— так вона вміла виправдати й інші світські розваги.

Але не тільки грою в триктрак маленька гувернантка прихилила до себе господаря замку. Вона знаходила й інші способи бути йому корисною. З невичерпною терплячістю перечитала всі його судові папери, якими ще в Лондоні сер Пітт обіцяв розважити її, і сама зголосилась переписувати його листи, спритно міняючи в них орфографію, відповідно до тодішніх правил. Вона почала цікавитись геть усім, що стосувалось маєтку, ферми, парку, городу й стайні і виявилася такою приємною супутницею, що баронет рідко тепер гуляв після першого сніданку без неї (і, звичайно, дітей). Ребека радила йому, котрі дерева підрізати шпалерами, котрі грядки перекопати, що вже треба зібрати з городу, котрих коней запрягти до возів, а котрих до плуга. Не пробувши й року в Королевиному Кроулі, вона здобула цілковите довір'я баронета, і якщо раніше він за столом звичайно розмовляв з дворецьким Гороксом, то тепер звертався тільки до міс Шарп. Коли містер Кроулі кудись виїздив, вона була майже господинею в домі, проте в цьому новому, почесному становищі поводилася так скромно і обачно, що не ображала авторитетів у кухні і в стайні, до яких завжди виявляла незвичайну прихильність. Вона стала зовсім іншою людиною — не тією зарозумілою, підозріливою і хворобливо вразливою дівчиною, яку ми знали раніше, і така зміна вдачі свідчить про її розважливість і щире бажання стати кращою чи принаймні про її незвичайну силу волі. Чи то серце диктувало Ребеці нову, покірну й скромну поведінку, покажуть інші її вчинки. Двадцятиоднорічній особі рідко вдається весь час лицемірити; а проте хай читачі не забувають, що хоч наша героїня і юна роками, зате має великий життєвий досвід, і ми дарма згаяли час на писання цієї повісті, коли й досі не переконали їх, що вона дуже розумна.

Старший і молодший сини сера Кроулі, як джентльмен і леді зі скриньки, що заповідав погоду, ніколи не бували вдома разом — вони щиро ненавиділи один одного; взагалі. Родон Кроулі, драгун, до родинного гнізда ставився вкрай зневажливо, тому рідко навідувався до батька, хоч неодмінно приїздив раз на рік, коли там гостювала тітка.

Про високі чесноти цієї старої леді ми вже згадували. Вона мала сімдесят тисяч фунтів капіталу і майже всиновила Родона. Натомість страшенно не любила свого старшого небожа, вважаючи його за ганчірку. А містер Кроулі, у свою чергу, переконано заявляв, що її душа безнадійно пропаща, і дотримувався думки, що й у брата на тому світі шанси не набагато кращі. "Вона страшна безбожниця,— не раз казав він.— Вона знається з атеїстами і французами. Я весь здригаюся, коли подумаю про її жахливе, безнадійне становище і про те, що вона, стоячи однією ногою в могилі, так загрузла в суєті, розпусті, безбожності й інших гріхах. І справді, стара дама рішуче відмовилась вислухувати його вечірні повчання, і на той час, коли вона приїздила в Королевине Кроулі, йому доводилось утримуватися від цих побожних розмов.

Припини свої казання, коли міс Кроулі приїде,— велів йому батько.— Вона написала, що не хоче слухати твоїх теревенів.

О сер, подумайте про благо своїх слуг!-А хай їм грець! — відповідав сер Пітт, але сипові здавалося, що їх чекає щось страшніше, якщо вони не почують його проповідей.

Ну й чорт їх бери, Пітте,— відповідав батько на його протести.— Невже ти будеш таким дурнем, щоб випустити з нашої родини три тисячі фунтів на рік?-Хіба гроші можна рівняти з живими душами! — не вгавав містер Кроулі.

Ти хочеш сказати, що стара леді залишить ті гроші не тобі?-І хтозна, може, й справді містер Кроулі мав саме це па думці.

Стара міс Кроулі, безперечно була велика грішниця. Вона мала затишний особнячок на Парк-лейн і оскільки під час лондонського сезону дозволяла собі досхочу попоїсти й випити, то на літо виїздила в Гарроугейт або в Челтнем. То була незвичайно гостинна й весела стара весталка, колись, за її ж таки словами, справжня красуня (всі старі жінки колись були красунями — це загальновідома істина). Міс Кроулі вважали bel esprit і страшною радикалкою. Бона побувала у Франції (де, як кажуть, Сен-Жюст викликав у неї нещасливу пристрасть) і відтоді полюбила французькі романи, французьку кухню і французькі вина. Вона захоплювалася Вольтером і знала напам'ять Руссо, досить вільно висловлювалася про розлучення і дуже енергійно про жіночі права. Вдома в неї в кожній кімнаті висіли портрети містера Фокса, і я не певен, чи не грала міс Кроулі з цим державним діячем у кості, коли він був в опозиції, а як він прийшов до влади, вона дуже хвалилася тим, що перетягла на його бік сера Пітта й другого представника від Королевиного Кроулі, хоч сер Пітт і сам без зусиль цієї шановної леді перекинувся б до Фокса. Немає потреби казати, що після смерті великого державного діяча-віга сер Пітт розважно змінив свої переконання.

Шановна стара _леді полюбила Родона Кроулі ще хлопцем, послала в Кембридж (тому що його брат учився в Оксфорді), а коли керівництво вищезгаданого закладу запропонувало юнакові покинути його мури після двох років перебування там, купила небожеві офіцерський патент у лейб-гвардії Зеленому полку.

Цей молодий офіцер був відомим, неперевершеним гульвісою і денді. На той час англійська аристократія розважалася боксом, полюванням з собаками на пацюків, їздою четвериком, грою в м'яч, і він захоплено віддавався всім цим шляхетним мистецтвам. І хоч він служив у гвардійському полку, що не мав ще нагоди показати свою хоробрість у чужих краях, бо його обов'язком було охороняти особу принца-регента, а все ж він (через карти, які дуже любив) мав на своєму рахунку три криваві дуелі і в такий спосіб переконливо довів, що не боїться смерті.

"І того, що настане після смерті",— додавав містер Кроулі, підводячи до стелі зелені, мов аґрус, очі. Він весь час піклувався про братову душу і про душі тих, хто не думав так, як він: у цьому знаходять собі розвагу багато поважних людей.

Легковажну, романтичну міс Кроулі зовсім не жахала хоробрість її улюбленця; після кожної дуелі вона не тільки сплачувала Родонові борги, а й не хотіла слухати того, що їй нашіптували про його розпусту. "З часом він передурів,— казала вона.— Він куди кращий за того облудника и зануду, свого брата".

Розділ XI-ЩАСЛИВА АРКАДІЯ

Познайомивши читача з чесними мешканцями замку ; (їхня простодушність і зворушлива ідилічна чистота, безперечно, показує переваги села над містом), ми повинні відрекомендувати і їхніх родичів та сусідів з пасторського дому Б'юта Кроулі та його дружину.

Превелебний Б'ют Кроулі , високий, показний, веселий чоловік у крислатому пасторському капелюсі, був у графстві багато популярніший за свого брата, баронета. Свого часу він був загрібним команди Крайст-Черчі і перемагав найкращих боксерів у змаганнях студентів із "міськими". Закінчивши коледж, він не кинув боксу та інших атлетичних вправ; на двадцять миль навколо без його присутності не відбувалося жодного боксерського змагання, а в цілому графстві він не пропускав жодних кінних перегонів, змагань на човнах, чи то під вітрилами, чи на веслах, знаходив спосіб потрапити на кожен бенкет, на кожні вибори, на кожен проханий обід чи взагалі на добрий обід. Гніду кобилу Б'юта Кроулі і ліхтарі його брички можна було зустріти й за двадцять миль від пасторського будинку, коли мав відбутися проханий обід у Фадлстона, Роксбі, в замку Уопшота чи в інших великих лордів графства,— з усіма ними він приятелював.

Пастор мав гарний голос і співав: "Вітер з півдня хмари лиже...", хвацько гейкаючи у приспіві під гучні оплески присутніх. Він їздив на полювання в куртці кольору перцю з сіллю і був одним із найкращих рибалок у графстві.

Місіс Кроулі, пасторова дружина, була маленька спритна жіночка, що складала проповіді для цього шановного богослова. А що вона була доброю господинею і разом з дочками сиділа вдома, то стала необмеженою володаркою в пасторській господі, мудро надавши чоловікові цілковиту волю поза нею. Він міг виїздити й приїздити, коли йому хотілося, міг обідати в гостях і по кілька днів, бо вона була ощадлива жінка й знала ціну портвейнові. Відколи місіс Б'ют прибрала до рук молодого пастора з Королевиного Кроулі (вона була з доброї родини — дочка покійного полковника Гектора Мак-Тевіша; разом з братом вона поставила на Б'юта в Гарроугейті й виграла), то розважно й ощадливо порядкувала в пасторській садибі. Та, незважаючи на її зусилля, містер Б'ют однаково не вилазив з боргів.

Років із десять йому доводилося виплачувати студентські векселі, видані ще за життя його батька. А 179... року, тільки-но звільнившись від цих боргів, він поставив сто до одного (по двадцять фунтів) проти "Кенгуру" , який виграв у кінних перегонах. Довелося позичити тоді грошей під страхітливі відсотки, які він і досі сплачував. Сестра інколи допомагала йому якоюсь сотнею фунтів, та, ясна річ, найбільшу надію він покладав на її смерть, коли "Матильді. хай їй грець (як він любив казати), таки доведеться залишити мені половину своїх грошей".

Отож, як і буває між двома братами, баронет і пастор мали достатню підставу ненавидіти один одного. Сер Пітт завжди брав гору в незчисленних родинних суперечках. Його син Пітт не тільки не цікавився полюванням, а й влаштував молільню під носом у свого дядька . Другий син, Родон, як було відомо, мав успадкувати більшу частину тітчиного багатства. Через ті грошові розрахунки, через ці спекуляції життям і смертю, через мовчазні баталії за родинну здобич між братами на Ярмарку Суєти вроджуються найніжніші почуття. Я сам знаю випадок, коли асигнація в п'ять фунтів розбила півсторічну приязнь між братами, і не можу не радіти, як подумаю, що в нашому меркантильному суспільстві існує така віддана й непорушна любов.

Важко собі уявити, щоб місіс Б'ют не помітила появи в Королевиному Кроулі такої особи, як Ребека, й того, як вона поступово здобула прихильність усіх мешканців.

Місіс Б'ют, що знала, на скільки днів у замку вистачило яловичої полядвиці, скільки білизни вже відкладено до великого прання, скільки персиків доспіло на південній шпалері, скільки порошків приймає леді, коли вона хвора,— бо декотрі провінційні кумасі беруть дуже близько до серця такі речі,— місіс Б'ют, кажу, не могла пропустити повз увагу нову гувернантку в замку і не розпитатись як слід, хто вона, звідки і яку має славу. Челядь з обох родин уміла порозумітися між собою. На кухні в пастора завжди знаходився добрий кухоль еля для замкової челяді, яким вона в себе не дуже обпивалася, і, певна річ, пасторова дружина докладно знала, скільки солоду клали в замку в кожну діжку пива; челядь із замку та пасторського дому була ріднею, так само як і її господарі, і в такий спосіб кожна родина була чудово поінформована, що в кого робилося. До речі, треба сказати, що так воно завжди буває: поки ви приятелюєте із своїм братом, його вчинки вам байдужі. Та досить вам посваритися, як усе, що в нього діється, стає вам відоме, ніби ви шпигуєте за ним.

Отже, дуже швидко після приїзду Ребека зайняла постійне місце в бюлетенях, які місіс Б'ют отримувала з замку. Ось приблизно їхній зміст:-"Зарізали чорного кабана, важив стільки-то стоунів. Підчеревину посолили, свинина з кашею і ніжки на обід. Містер Кремп із Грязьбері радився з сером Піттом, чи не запроторити Джона Блекмора до в'язниці. Містер Пітт був на молільних сходинах (перераховано прізвища всіх присутніх), міледі — як завжди, малі леді ходять із гувернанткою". Потім надійшло повідомлення: нова гувернантка спритно командує всіма, сер Пітт дуже з нею ласкавий, містер Пітт також, читає їй свої брошури.

Ото зухвала пройдисвітка! — обурювалася маленька смаглява місіс Б'ют, жвава, діяльна жіночка.

Нарешті їй сказали, що гувернантка всіх "обкрутила", пише для сера Пітта листи, веде його справи, робить рахунки,— одне слово, прибрала до рук увесь дім, міледі, містера Пітта, дітей і всіх, на що місіс Кроулі заявила, що гувернантка хитрюща бестія і все це робить з якимось наміром. Отже, життя в замку давало поживу для розмов у пасторському домі, і пильні очі місіс Б'ют бачили все, що робиться у ворожому таборі, та ще й чимало іншого.

"Місіс Б'ют Кроулі до міс Пінкертон,-Чізвікська алея.

Пасторський дім Королевиного Кроулі, грудень.

Шановна пані!-Хоч минуло вже багато років, відколи я мала втіху користуватися Вашими чудесними, неоціненними настановами, я й досі глибоко вдячна Вам і сповнена безмежної пошани до Вас і до любого Чізвіка. Сподіваюся, що Ви при доброму здоров'ї. Суспільство і справа освіти не мають права втрачати Вас ще багато, багато років. Коли моя приятелька леді Фадлстон натякнула в розмові зі мною, що шукає вчительки для своїх любих донечок (ми надто вбогі, щоб наймати гувернантку для своїх дітей, та хіба я сама не здобула освіти в Чізвіку?), я відразу ж вигукнула: "З ким можна краще порадитись, як не з чудесною, незрівнянною міс Пінкертон?" Одне слово, чи Ви, шановна пані, не маєте на оці дівчини, яка підійшла б моїй приятельці й сусідці? Запевняю Вас, що вона візьме тільки ту гувернантку, яку Ви їй виберете.

Мій любий чоловік користується нагодою переказати Вам, що йому подобається все, що виходить із Вашої школи. Яка я рада була б познайомити його і своїх дітей з приятелькою своєї молодості й шанувальницею Великого Лексикографа нашої країни! Містер Кроулі просить передати, що якби Вам колись трапилося попасти в Гемпшір, він був би радий привітати Вас у нашому сільському будиночку. Це скромний, але щасливий притулок-Вашої відданої-Марти Кроулі.

  1. S. Брат пастора Кроулі, баронет, з яким ми, на жаль, не в таких добрих стосунках, як личить братам, запросив для своїх дітей гувернантку, що, як мені стало відомо, мала щастя здобути освіту в Чізвіку. До мене доходять про неї різні чутки; оскільки я дуже люблю своїх милих небог, яких, незважаючи на всі родинні чвари, хотіла б бачити серед своїх дітей, і оскільки я хотіла б чимось прислужитися кожній Вашій вихованці, то ласкаво просила б Вас, міс Пінкертон, оповісти мені історію цієї молодої особи, з якою, з любові до Вас, бажала б якнайшвидше заприязнитися.

M.R."-"Міс Пінкертон до місіс Б'ют Кроулі. Джонсон-гаус, Чізвік, грудень 18...р. —Шановна пані!-З приємністю повідомляю, що отримала Вашого ласкавого листа й відразу ж відповідаю на нього. Кожному, хто віддав стільки сили своїй справі, приємно довідатися, що його материнське піклування викликає взаємне почуття, і в ласкавій місіс Б'ют Кроулі упізнати свою колишню тямущу ученицю, жваву й обдаровану міс Марту Мак-Тевіш. Я діждалася щастя опікуватись тепер у своєму закладі багатьма дочками Ваших колишніх товаришок, і мені було б дуже приємно, якби й Ваші любі діти виховувалися під моїм наглядом!-Засвідчуючи свою глибоку пошану леді Фадлстон, маю честь порекомендувати її милості (листовно) двох своїх приятельок: міс Чублі і міс Коршун.

Кожна з цих молодих леді може дуже кваліфіковано навчати грецької, латинської і початків староєврейської мов, далі математики, історії, іспанської, французької, італійської мов, а також географії, музики — вокальної та інструментальної,— танців без допомоги вчителя і початків природничих наук. Обидві вони чудово вміють користуватися глобусом. До того ж міс Чублі, дочка велебного Томаса (покійного члена ради коледжу Corpus Christi в Кембриджі) знає сірійську мову і знайома з основами державного права. Та оскільки ця дівчина незвичайно вродлива і має тільки вісімнадцять років, то, може, вона-й не влаштує родину сера Гадлстона Фадлстона.

Міс Летиція Коршун, натомість, не має щастя бути такою вродливою. їй двадцять дев'ять років, і обличчя в неї дуже подзьобане віспою. Вона руда, трохи зизоока й ледь припадає на одну ногу. Обидві ці дами наділені всіма моральними та християнськими чеснотами. їхні умови, звичайно, цілком відповідають їхнім досконалим знанням. Мої найщиріші вітання велебному Б'ютові Кроулі. Маю честь лишатися, шановна пані, Вашою відданою і покірною слугою, Барбара Пінкертон-Р. S. Міс Шарп, про яку Ви вгадували, гувернантка сера Кроулі, баронета й члена парламенту, справді була моєю ученицею, і я не можу сказати про неї нічого поганого. Хоч на вроду вона не дуже гарна, та не ми ж керуємо діями природи, і хоч її батьки мали погану славу (батько був художником і кілька разів банкрутував, а мати, як я, на свій жах, потім довідалася, танцювала в опері), вона дуже обдарована дівчина, і я не жалкую, що пригріла її себе з ласки. Боюся тільки, щоб засади її матері,— мені її відрекомендували як французьку графиню, що мусила тікати від страхіть недавньої революції, але потім я довідалася, що вона дуже простого роду й невисокої моралі,—не передалися в спадок нещасній дівчині, яку я забрала до себе тому, що ніхто не хотів її прихистити. Але досі її засади (так мені здається) були бездоганні, і я певна, що в елегантному й вишуканому оточенні родини шановного сера Пітта Кроулі не станеться нічого такого, що б їх змінило". "Ребека Шарп до Емілії Седлі-Я вже так давно не писала тобі, люба Еміліє, бо що нового можна сказати про розмови й події в замку Нудоти, як я його охрестила? І хіба цікаво тобі знати, чи вродила бруква, чи вгодований кабан важить тринадцять чи чотирнадцять стоунів і чи не вадять худобі буряки? Кожен день, відтоді як я тобі писала, був схожий один, на один. До сніданку — прогулянка з сером Піттом, після сніданку — навчання (яке там воно вже є) в класній кімнаті, а потім мені ще доводиться разом з сером Піттом переглядати й писати різні папери з приводу судових справ, оренди, вугільних копалень, каналів (бо я зробилася його секретаркою) ; після обіду — повчальні настанови містера Кроулі або гра в триктрак з баронетом, і кожна з цих розваг мені вже сидить у печінках. Правда, останнім часом стало трохи цікавіше, бо я була занедужала, що привело до замку нового відвідувача в особі молодого лікаря. І знаєш, любонько, нашій сестрі не треба ніколи втрачати надії. Той лікар натякнув одній твоїй приятельці, що коли вона захоче стати місіс Глаубер, то буде бажаною прикрасою його лікарського кабінету. Я відповіла нахабі, що позолочений товкачик і ступка вже достатньо прикрашають його кабінет.

Аякже, наче я для того прийшла на світ, щоб стати дружиною сільського костоправа! Містер Глаубер пішов додому тяжко засмучений моєю відмовою, прийняв заспокійливі краплі і тепер уже цілком здоровий. Сер Пітт палко схвалив мій вчинок, я думаю, що йому шкода було б розлучатися зі своєю маленькою секретаркою, і мені здається, що старий шкарбан любить мене, наскільки він взагалі здатен когось любити. Вийти заміж, та ще й за сільського шептуна, після всього." Ні, ні, не так швидко можна забути давне товариство! Та годі про це, вернімося до замку Нудоти.

Від певного часу тут уже не нудно. Приїхала міс Кроулі ситими кіньми, з ситими слугами і з ситим спанієлем, багата міс Кроулі з сімдесятьма тисячами фунтів у п'ятипроцентних паперах, на яку чи, я б сказала, на які моляться обидва її брати. Бідолашна стара дама має такий: вигляд, ніби її ось-ось спаралізує, тож не дивно, що брати тривожаться за неї. Аби ти побачила, як вони навперейми квапляться поправити їй подушки чи принести кави! "Коли я їду в село,— каже міс Кроулі (вона дуже дотепна жінка),— то залишаю міс Брігс, свою нахлібницю, вдома.

Тут, голубонько, заступають її мої брати. Чудова з них пара, аж любо глянути!"-Коли приїздить міс Кроулі, двері замку розчиняються навстіж і цілий місяць може здаватися, що воскрес старий сер Уолпол. Ми влаштовуємо прохані обіди, виїздимо четвериком, лакеї вбираються в найкращі свої яскраво-зелені лівреї, ми п'ємо витримані вина й шампанське, ніби звикли пити їх щодня. До класної кімнати дають воскові свічки і палять у каміні, щоб нам було тепло. Леді Кроулі наказують одягати найяскравіші свої сукні горохового кольору, мої учениці скидають незграбні черевики й вузенькі старі картаті плащики і красуються в шовкових панчішках та муслінових сукенках, як і годиться дочкам баронета. Вчора з Роз скоїлося нещастя: вілтшірська льоха (її улюблениця) звалила дівчинку на землю і подерла ногами її гарну шовкову сукенку бузкового кольору з квіточками. Якби таке сталося тиждень тому, сер Пітт люто б її вилаяв, нам'яв би бідоласі вуха і цілий місяць протримав би її на хлібі та воді. А так тільки сказав: "Ну й перепаде ж тобі, коли тітка поїде",— і засміявся, немов нічого страшного й не сталося. Будемо сподіватися, що до того часу його гнів пересядеться. Певна річ, задля добра Роз. Яку заспокійливу і миротворну силу мають гроші!-Міс Кроулі та її сімдесят тисяч фунтів дивовижно вплинули й на поведінку обох братів Кроулі. Не наших братів, а баронета й пастора, що цілий рік ненавидять один одного і миряться тільки на Різдво. Торік я писала, як той мерзенний жокей-пастор узяв собі за звичку виголошувати недоладні проповіді проти нас, на що сер Пітт завжди відповідав солодким хропінням. Та коли приїздить міс Кроулі, ворожнечі ніби й не було: мешканці замку відвідують пасторський дім, і, навпаки, пастор і баронет люб'язно розмовляють про свиней, про браконьєрів, про справи графства і, як мені здається, не сваряться навіть за чаркою, адже міс Кроулі й чути не хоче про якісь чвари і присягається, що залишить свої гроші шропшірським Кроулі, якщо тут її ображатимуть. Якби шропшірці були розумні, вони б, я думаю, дістали все, але шропшірський Кроулі, пастор, як і його гемпшірський кузен, устиг уже смертельно образити міс Кроулі (коли та примчала до нього, розлючена на своїх незговірливих братів) якоюсь дуже суворою проповіддю про мораль. Мені здається, що він і з свого дому ладен зробити молільню.

Коли приїздить міс Кроулі, книги проповідей відкладаються, містер Пітт, якого вона терпіти не може, знаходить привід перебратися до міста. Натомість з'являється молодий денді, ферт,— здається, так їх називають,— капітан Кроулі, і я думаю, тобі цікаво буде знати, що це за цяця.

Ну от, цей молодий денді дуже показний, шість футів на зріст, говорить басом, не добирає слів, командує слугами, але ті однаково його люблять, бо він щедро сипле грішми, і челядь ладна зробити для нього що завгодно. Того тижня лісники мало не вбили судового виконавця та його людей, які прибули з Лондона, щоб забрати капітана до в'язниці, і підстерігали його біля паркового муру; їх добре налупцювали, викупали в холодній воді й хотіли застрелити як браконьєрів, але втрутився баронет.

Наскільки я можу збагнути, капітан страшенно ненавидить свого батька, зве його мужлаєм, занудою, жлуктом та іншими прегарними словами. В жінок він має жахливу славу. Він заходить до дому з своїми гончаками, часом ночує в котрогось із наших сусідів, запрошує на обід кого хоче, а сер Пітт не зважується й слова сказати, боячись образити міс Кроулі і втратити спадок, коли її вдарить грець. Сказати тобі, який комплімент я заробила в капітана? Таки скажу, бо не можу втриматись.

Якось ми танцювали ввечері. В нас тоді були сер Гадлстон Фадлстон з родиною, сер Джайлс Ушпор з дочками та інші гості. І я почула, як він сказав: "їй-бо, гарна дівчина!" — маючи на увазі твою покірну слугу, і двічі протанцював зі мною в контрдансі. Он якої ласки я доскочила! Він весело бавить час у товаристві інших молодих джентльменів, п'є з ними, б'ється об заклад, їздить верхи і розмовляє про полювання та стрільбу, але заявляє, що від тутешніх панночок його "верне", і мені таки здається, що він не дуже помиляється. Аби ти бачила, як зневажливо вони дивляться на мене! Коли вони танцюють, я йду до фортепіано й скромно приграю їм. Та якось капітан прийшов з їдальні трохи розпашілий і, побачивши мене біля інструмента, голосно заявив, що з усіх, хто там був, я найкраще танцюю, і заприсягнувся, що надалі запрошуватиме скрипалів із Грязьбері.

"Я заграю вам контрданс",— дуже послужливо заявила Б'ют. Кроулі (маленька смаглява літня жіночка у високому ^капелюшку, вже згорблена і з дуже неспокійними очима), а після того як капітан і твоя бідна Ребека скінчили свій танок, вона, уяви собі, вшанувала мене компліментом, сказала, що я танцюю з великою грацією. Такого раніше ніколи не бувало — це ж була пихата Б'ют Кроулі, двоюрідна сестра графа Тіптофа, яка навіть леді Кроулі вшановує своїми візитами лише тоді, коли там гостює її зовиця! Бідолашна леді Кроулі, під час таких розваг вона звичайно сидить у себе нагорі й ковтає таблетки.

Місіс Б'ют раптом пройнялася до мене великою симпатією. "Люба міс Шарп,— якось каже вона,— чому б вам не привести своїх учениць до нас? Мої дівчатка дуже хотіли б побачити їх". Я здогадуюсь, куди вона гне. Синьйор Клементі недарма вчив нас грати на фортепіано, місіс Б'ют сподівається отримати безплатну вчительку музики для своїх дітей. Я бачу наскрізь її розрахунки, наче вона сказала мені про них, але думаю піти до неї, бо вирішила всім догоджати,— хіба бідна гувернантка, що не має на світі ні приятеля, ні охоронця, не повинна кожному догоджати? Пасторова дружина без кінця хвалила успіхи моїх учениць, безперечно, сподіваючись зворушити моє серце,— о сердешна, наївна провінціалка, наче мені не байдужісінько, що вони знають!-Усі кажуть, що твої сукні з індійського мережива та з рожевого шовку, люба Еміліє, дуже мені до лиця. Я вже їх добре приносила, та ти знаєш, що ми, бідні дівчата, не можемо дозволити собі des fraîches toilettes ‘. Яка ж ти щаслива! Ти коли завгодно можеш поїхати на Сент-Джеймс-стріт, і твоя люба матуся купить тобі все, що ти захочеш.

Бувай здорова, люба.

Твоя віддана Ребека.

  1. S. Шкода, що ти не бачила, як скривилися міс Блек-брук (дочки адмірала Блекбрука, люба моя!), красуні в сукнях, виписаних із Лондона, коли капітан Родон вибрав своєю партнеркою твою бідну Ребеку! Ось вони. Вийшли дуже подібні! Ще раз прощай".

Б'ют Кроулі (хитрощі якої наша кмітлива Ребека так швидко розгадала), взявши з міс Шарп обіцянку, що та відвідав її, вмовила всесильну міс Кроулі відповідно підготувати сера Пітта, і добродушна стара леді, яка любила і сама повеселитися, і бачити навколо себе веселих, щасливих людей, страшенно втішилась і радо взялася мирити братів та відновлювати між ними дружні стосунки. Стали на тому, що молодші представники обох родин будуть надалі часто відвідувати одні одних, і вони справді приятелювали, поки життєрадісна стара посередниця була там і підтримувала між ними мир.

Навіщо ти запросила на обід того негідника Родона Кроулі? — запитав у дружини пастор, коли вони поверталися парком додому.— Я не хочу його бачити. Він дивиться на нас, провінціалів, як на негрів. На стіл йому треба поставити не будь-що, а вино з жовтою етикеткою, а воно коштує мені по десять шилінгів за пляшку, хай би він сказився! До того ж у нього така погана слава, він і гравець, і пияк — одне слово, ледащо, хоч з якого боку дивись на нього. Він убив на дуелі людину, по самі вуха заліз у борги й пограбував у мене і в моєї родини більшу частину майна міс Кроулі.

Здається мені, що вона вже довго не проживе,— І мовила його дружина.— Коли ми вставали з-за столу, в неї 1 було таке червоне обличчя! Мені довелося попустити їй корсет.

Вона ж випила сім келихів шампанського! — притишеним голосом мовив шановний джентльмен.— Ну й поганим же пійлом отруює нас мій братунь, але що ви, жінки; тямите у вині!-Так, ми нічого не тямимо,— погодилася місіс Б'ют.

Після обіду вона ще пила вишнівку,— повів далі пастор,— а з кавою — кюрасо.

Я б не взяв у рот тієї погані, аби мені давали й п'ять фунтів, від нього мене вогнем пече згага. Атож, вона довго не витримає такого І питва, та й ніхто б його не витримав, закладаюся на п'ять 1 проти двох, що Матильда цього року буде вже на тому світі.

Захоплені цими важливими проблемами й думками про свої борги, про сина Джіма в університеті і про Френка у Вулічі та про чотирьох дочок,— бідолахи далеко не красуні і не матимуть ані шилінга, крім того, що дістанеться їм у спадок від тітки,— пастор та його дружина якийсь час ішли мовчки.

Не буде ж Пітт таким негідником, щоб продати право на успадкування парафії. А його старший син, той методист, те м'яло, пнеться в парламент,— знов почав пастор.

Сер Пітт зробить що завгодно,— мовила його дружина.— Треба так влаштувати, щоб він пообіцяв міс Кроулі віддати парафію Джеймсові.

Пітт пообіцяє що хочеш,— відповів пастор,— обіцяв же він заплатити мої студентські борги, коли помер батько, обіцяв прибудувати нове крило в пасторському будинку, обіцяв віддати мені Джібсів лан і луку на шість акрів. І що вийшло з його обіцянок? І щоб синові такого крутія Родонові Кроулі, тому негідникові, гравцеві, шахраєві і вбивці, Матильда віддала більшу частину свого багатства? Це не по-християнському! їй-богу, не по-християнському! В тому мерзотникові втілені всі вади світу, крім облуди, яка дісталася його братові! Цить , любий, ми ще на Піттовій землі! — спинила його дружина.

Кажу тобі, що в ньому втілені всі вади світу і не дратуй мене. Хіба не він застрелив капітана Маркера? Не він обібрав молодого лорда Довдейла в "Кокосовій пальмі"? Не він розладнав змагання Вілла Сомса з Чешірським Козирем, через що я програв сорок фунтів? Ти знаєш, що це справа його рук, а вже щодо жінок, то можна й не згадувати, навіть у своїй власній судовій кімнаті я чув що...

Ради бога,— вигукнула дружина,— я не хочу знати ніяких подробиць!-І ти запрошуєш цього негідника додому! — дедалі дужче розпалювався пастор.— Ти — мати ще не дорослих дітей і дружина слуги англіканської церкви! Це вже просто казна-що!-Ну й дурний же ти, нівроку, Б'юте Кроулі! — зневажливо мовила дружина.

Дурний чи не дурний — це інша річ. Я не кажу, що я такий розумний, як ти, Марто, куди мені до тебе! Але з Радоном не хочу зустрічатися, та й годі! Я поїду до Гадлстона, атож, місіс Кроулі, і гляну на його чорного гончака. І поставлю проти нього п'ятдесят фунтів на Ланселота. Отак і зроблю. Або поставлю на будь-якого собаку в Англії, але не сяду за стіл з тим негідником!-Ти, бачу, як завжди, п'яний,— сказала дружина. Але другого ранку, коли пастор прокинувся й попросив-на похмілля кухоль пива, вона нагадала йому, що він обіцяв поїхати у суботу до Гадлстона Фадлстона. Пастор знав, що ввечері там буде добра пиятика, тому домовився 9 дружиною, що повернеться додому в неділю рано-вранці, щоб устигнути на відправу. Отже, як бачимо, жителям Кроулі пощастило і з паном, і з пастором.

Недовго ще й погостювала міс Кроулі в маєтку, а вже серце цієї пересиченої столичної веселухи полонили чари Ребеки, як полонили описаних вище провінційних простаків. Одного дня, вибираючись, як звичайно, на прогулянку, вона раптом звеліла, щоб "та мала гувернантка" поїхала з нею до Грязьбері. Гне встигли вони повернутися назад, як Ребека вже скорила її тим, що змусила чотири рази засміятися, і всю дорогу розважала.

Щоб міс Шарп не сиділа з усіма за столом? — картала вона сера Пітта, який влаштовував парадний обід і запросив усіх навколишніх баронетів.— Може, ти, любий, думаєш, що мені приємно говорити про няньок і дітей з леді Фадлстон чи обмірковувати різні судові кляузи з тим старим гусаком Джайлсом Уопшотом? Я хочу, щоб міс Шарп обідала з нами. Хай леді Кроулі залишиться нагорі, якщо для всіх не вистачає місця. А міс Шарп повинна бути! Тут у всьому графстві тільки з нею й можна поговорити!-Звичайно, після такого безапеляційного наказу гувернантці міс Шарп велено обідати внизу разом із шановним товариством і коли сер Гадлстон урочисто й церемонно подав руку міс Кроулі і, підвівши її до столу, лаштувався сісти поруч із нею, стара леді гукнула так, що всі почули:-Бекі Шарп, ходи, небого, сядеш тут і будеш мене розважати. А сер Гадлстон хай сяде з леді Уопшот.

Коли вечір закінчився і карети гостей роз'їхались, невгамовна стара панна сказала:-Ходи, Бекі, зі мною, і поки я роздягнуся, перемиємо кісточки всій компанії.

І нові приятельки досхочу насміялися вдвох із гостей. Старий сер Гадлстон неймовірно сопів за столом, Джайлс Уопшот дуже голосно сьорбав юшку, а міледі, його дружина, щоразу, коли підносила ложку до рота, смішно підморгувала лівою бровою. Бекі ще й дуже кумедно передражнила їх, дотепно прокоментувала їхні розмови — про політику, війну, про парламентські сесії, про славетні полювання з гончаками та про інші нудні, нецікаві речі, про які люблять говорити провінційні джентльмени. А вже з суконь панночок Уопшот і з жовтого капелюшка леді Фадлстон міс Шарп поглумилася як хотіла, на превелику втіху своєї слухачки.

Та ти, моя люба, просто trouvaille ,— сказала міс Кроулі.— Я хотіла б, щоб ти поїхала зі мною до Лондона. Тільки кепкувати з тебе так, як із бідної Брігс, я вже не8могла б, о ні, хитрунка, ти надто розумна. Правда, Феркін?-Місіс Феркін (вона розчісувала тих кілька волосин, які ще лишилися на маківці міс Кроулі) стріпнула головою і відповіла якомога глузливіше:-Атож, міс Шарп дуже розумна.

У місіс Феркін, звичайно, промовляли ревнощі, бо хіба чесна жінка може бути не ревнива? Відмовившись від послуг сера Гадлстона Фадлстона, міс Кроулі захотіла, щоб надалі до столу водив її Родон, а Бекі несла ззаду її подушечку, або щоб вона опиралася на руку Бекі, а подушечку ніс Родон.

Ми повинні сидіти разом, люба моя,— казала вона.—Ми троє — єдині чесні християни на ціле графство. (І якщо це правда, то релігія в Гемшірському графстві стояла на дуже низькому рівні).

Крім такої щирої побожності, міс Кроулі, як ми вже казали, властиві були вкрай ліберальні погляди, і вона не пропускала нагоди відверто висловити їх.

Що таке походження, любонько? — казала вона Ребеці.— Глянь на мого брата Пітта, глянь на Гадлстонів, які живуть тут з часів Генріха Другого, глянь на бідного Б'юта, нашого пастора. Чи хтось із них зрівняється з тобою розумом і вихованням? Та що з тобою, їм навіть далеко до бідолашної Брігс, моєї компаньйонки, і до Болса ,мого лакея. Ти, любонько, просто скарб, справжнісінький діамант. Ти маєш в голові більше глузду, ніж половина цього графства, і якби такі речі хтось винагороджував, ти була б з герцогинею. Хоч ні, герцогинь взагалі не повинно бути, але тобі не личить підлегле становище, я вважаю ,що ти з усіх поглядів рівна мені і... підкинь-но лишень, люба, трохи вугілля в камін. А ще глянь на цю мою сукню ,її треба ледь поправити, ти ж так усе гарно вмієш робити.

І стара філантропка веліла рівній собі виконувати різні доручення, бути їй за кравчиню й щовечора читати на сон французькі романи.

У ті часи, як, певне, пам'ятають старші читачі, великосвітське товариство було дуже схвильоване двома подіями, що, як пишеться в газетах, "могли б зацікавити джентльменів у довгих мантіях". Хорунжий Шефтон утік з Барбарою Фіцурс, дочкою і спадкоємицею графа Брейна, а бідолашний Вір Уейн, джентльмен, що до сорока років мав бездоганну репутацію і був батьком численної родини, раптом підло покинув свій дім задля місіс Ружемон, шістдесятирічної актриси.

Це була найкраща риса незрівнянного лорда Нельсона,— казала міс Кроулі.— Задля жінок він готовий був на все. В чоловікові, що здатен на таке, мусить бути щось, гарне. Я в захваті від нерозважних шлюбів. Найбільше "мені подобається, коли хтось із аристократів бере дочку якогось мірошника, як зробив лорд Флауердейл, це так дратує всіх жінок! Я хотіла б, любонько, щоб тебе також викрав якийсь великий чоловік. Я певна, що для цього ти досить вродлива.

З двома форейторами! О, як було б чудово! — відверто призналася Ребека.

А ще мені подобається, коли вбогий хлопець тікає з багатою дівчиною. Я мрію, щоб Родон викрав якусь дівчину.

Багату чи бідну?-Таке питаєш! Таж Родон не має жодного шилінга, крім того, що я йому даю. Він criblé de dettes . Йому треба підлатати свої справи й досягти успіху.

А він розумний? — запитала Ребека.

Чи він розумний? Де там, любонько! Крім коней, свого полку, полювання і гри, він ні про що не думає. Але він мусить досягти успіху, він так чарівно зіпсований.

Ти хіба не знаєш, що він убив людину, а одному скривдженому батькові тільки прострелив капелюх? У полку його обожнюють, а молодь у Вольєра і в "Кокосовій пальмі" присягається його ім'ям.

Коли Ребека Шарп писала своїй милій товаришці звіт про невеличкий бенкет у Королевиному Кроулі і про те, як капітан Кроулі вирізнив її серед інших, вона чомусь трохи не так змалювала все, як було насправді. Капітан і раніше часто звертав на неї увагу. Він разів із десять бачив її на прогулянках, зустрічав десь у півсотні замкових коридорів і галерей, годинами бовванів над її фортепіано ввечері, коли міс Шарп співала (міледі нездужала, а тому сиділа в себе нагорі, і ніхто про неї не згадував). Капітан писав їй записки (найкращі, які тільки міг придумати і сяк-так написати незграбний довготелесий драгун, але жінки радо миряться з тупістю чоловіків, як і з іншими їхніми вадами). Та коли він засунув першу свою записочку між аркуші нот романсу, який співала маленька гувернантка, вона підвелася г, пильно дивлячись йому в очі, граційно витягла згорнений трикутником папірець, помахала ним, ніби трикутним капелюхом, і, наблизившись до ворога, кинула записочку у вогонь, тоді зробила каштанові низький реверанс, повернулася на своє місце й почала співати ще веселіше.

Що там таке? — запитала міс Кроулі, яка була задрімала після обіду й прокинулася, коли снів раптом затих.

Фальшива нота,— сміючись, відповіла міс Шарп, а Родон Кроулі спалахнув з люті і образи.

Як гарно, що Б'ют Кроулі, помітивши прихильність міс Кроулі до нової гувернантки, забула про ревнощі й гостинно прийняла дівчину в пасторському домі, і не тільки її, а й Родона Кроулі, суперника її чоловіка в п'ятипроцентних паперах старої родички! Вона раптом дуже вподобала небожа. Капітан перестав ходити на полювання, відмовлявся від запрошень на бенкети в Фадлстонів, не їздив обідати до офіцерської їдальні в Грязьбері: найприємніше йому було завітати до пасторського дому, куди приїздила також міс Кроулі, а що мати була хвора, то чому б не піти туди й дітям баронета з міс Шарп? Отож діти (милі крихітки!) приходили до пастора з міс Шарп. А ввечері дехто з гостей звичайно повертався додому пішки. Не міс Кроулі — вона воліла їхати своєю каретою. Але прогулянка в місячному сяйві через пасторове поле до паркової хвіртки, а потім попід темними деревами плетивом алей до Королевиного Кроулі страшенно подобалася таким аматорам природи, як капітан і Ребека.

Ох, які зорі, які зорі! — вигукувала гувернантка, зводячи до неба свої блискучі зелені очі.— В мене немов крила виростають, коли я дивлюся на них.

О... ага! Чорт... Так, і в мене теж, міс Шарп,— відповідав другий аматор.— Вам не заважає моя сигара, га, міс Шарп?-Навпаки, міс Шарп понад усе в світі любила тютюновий дим на свіжому повітрі, вона навіть сама спробувала покурити: мило склавши уста, випустила хмарку диму, стиха зойкнула, захихотіла й віддала назад капітанові його делікатес. Той підкрутив вуса і відразу так затягся, що кінчик сигари заяскрів червоною жариною в темних кущах.

їй-бо... е-е... чорт... е-е...— божився каштан,— я зроду не курив такої доброї сигари! — І блискучі розумові здібності драгуна, і вміння провадити розмову чудово пасували до його показної постаті.

Старий сер Пітт, що сидів з люлькою за кухлем пива розмовляв із Джоном Гороксом про барана, якого мали зарізати, помітив з вікна своєї кімнати цю захоплену пару і, люто лаючись, заявив, що якби не міс Кроулі, він схопив би Родона за комір і викинув би за поріг, як останнього негідника. Авжеж, поводиться він не найкраще,— погодився містер Горокс.— І його служник Флетерс теж добра цяця.

Такий ґвалт зчинив на кухні через обід і через пиво, що й лорд не зважився б.

Але я думаю, сер Пітт, що міс Шари йому якраз до пари,— додав він, трохи помовчавши.

І справді, вона була до пари — і батькові, й синові.

Розділ XII-ДОСИТЬ СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ

Та пора вже нам залишити Аркадію і її милих мешканців, що плекають у собі сільські чесноти, повернутися до Лондона й довідатись, що робить Емілія Седлі.

"Нам вона ніскільки не подобається. Вона якась невиразна й млява",— писала мені незнайома кореспондентка рівним дрібненьким письмом, запечатавши листа рожевою печаткою, і додавала ще цілу низку таких самих люб'язних зауважень, про які я б і не згадав, коли б вони, власне кажучи, не були швидше похвальними для молодої особи, якої вони стосувалися.

Хіба ласкавому читачеві, добре знайомому зі світом, не доводилося чути такі самі зауваження з уст най симпатичніших своїх приятельок, що не сходять з дива, чим причарувала його міс Сміт або що спонукало майора Джонса освідчитися тій нікчемній, манірній дурепі міс Томпсон, якій нічим більше пишатися, крім свого лялькового личка? "Та й правда, що в тих рожевих щічках і блакитних очах такого гарного?" — питають наші симпатичні моралістки і мудро натякають, що природні здібності, розум, оволодіння "Питаннями міс Меннол", дамські знання з ботаніки й геології, вміння скласти віршика, відтарабанити сонату в манері Герца і таке інше має для особи жіночої статі куди більшу вагу, ніж скороминущі чари, які однаково зів'януть через кілька років. Слухаючи, як жінки розмірковують про нікчемність і нетривалість краси, можна багато чого навчитися.

Та хоч здібності і вміння набагато вагоміша річ за красу, і нещасні істоти, обдаровані, на своє лихо, вродою, мусять завжди пам'ятати, яка їх чекає доля, і хоч цілком імовірно, що героїчна жіноча постать, яка так захоплює жінок, заслутовує більшої слави і пошани, ніж ласкава, мила, усміхнена, безпосередня, ніжна, маленька домашня богиня , якій схильні поклонятися чоловіки,—а проте ці останні, жінки гіршого ґатунку, повинні втішатися бодай тим, що вони все-таки подобаються чоловікам і що, незважаючи на "попередження й протести наших добрих приятельок, ми й далі робимо прикрі помилки та страшні дурниці і робитимемо їх довіку. Ось хоч би й я: скільки разів мені казали різні особи, яких я вельми шаную, що міс Браун — вітрогонка, що в місіс Уайт немає нічого, крім petit minois chifonné, a місіс Блек не вміє сказати путнього слова, та я знаю, які чудесні розмови ми провадили з місіс Блек (але, звичайно, шановна, їх не слід розголошувати), бачу, як усі чоловіки юрмляться біля стільця місіс Уайт, а всі юнаки наввипередки танцюють з міс Браун, отож я ладен схилитися до думки, що зневага осіб жіночої статі — великий комплімент для жінки.

Молоді леді, в товаристві яких бувала Емілія, щедро робили їй такі компліменти.

Ми ласкаві до неї,— казали панни Осборн, елегантні чорноброві дівчата, що мали найкращих гувернанток, учителів і кравчинь.

І вони ставилися до Емілії так ласкаво й поблажливо, опікувалися нею так ревно, що бідолашна дівчина й справді бараніла при них і здавалася такою дурною, за яку вони її вважали. Емілія силкувалася полюбити їх, як годилося любити сестер свого майбутнього чоловіка. Вона проводила з ними "довгі ранки"— смертельно нудні передобідні години, виїздила з ними та їхньою кістлявою гувернанткою, старою міс Вірт . на прогулянки в їхній великій родинній кареті, сестри брали з собою Емілію, щоб розважити її, на концерти старовинної музики, на ораторії, в собор святого Павла, помилуватися дітьми з притулку, але вона так боялася своїх супутниць, що навіть не зважувалась сказати добре слово про гімн, який ті діти співали. Будинок в Осборнів був розкішний, стіл їхнього батька — багатий і смачний, їхнє товариство — церемонне й великосвітське, а їхнє самовдоволення — безмежне: вони мали найкращу лавку в церкві притулку для убогих дітей, все, що вони робили, було показне й порядне, а все, чим вони розважалися,—нестерпно нудне й пристойне. Після кожних таких відвідин (о, як раділа Емілія, коли вони закінчувались!) Джейн і Марія Осборн та міс Вірт, кістлява стара дівка, їхня гувернантка, дедалі більше дивуючись, питали одна одну:-Що міг знайти Джордж у такій особі?-Як це так? — вигукне прискіпливий читач. Як вийшло, що Емілію, яка мала в школі стільки товаришок і яку там так любили, відштовхнуло від себе не схоже на неї жіноцтво, тільки-но вона вийшла в світ? Ласкавий читачу, в школі міс Пінкертон був тільки один чоловік, підстаркуватий учитель танців. Не могли ж дівчата й справді лаятися через нього! Та коли Джордж, вродливий брат панночок Осборн, тікав з дому відразу після сніданку, коли він не обідав там шість разів на тиждень, занедбані сестри, звичайно, трохи були ображені. Коли молодий Булок (компаньйон фірми "Гадкер, Булок і К°", банкірський дім, вулиця Ломбардна), що протягом останніх двох сезонів залицявся до міс Марії, дозволив собі запросити Емілію на котильйон, то як ви гадаєте, сподобалося це вищезгаданій молодій леді? А проте вона, як особа безпосередня й ласкава, сказала, що їй це сподобалося.

Я така рада, що тобі припала до серця наша дорога Емілія,— схвильовано мовила вона містерові Булл оку після танцю.— Вона наречена мого брата Джорджа.

Щоправда, в ній нема нічого особливого, зате вона така добра і наївна дівчина. В нас її всі так люблять!-Люба дівчино! Хто міг би визначити з цього захопленого "так" глибину тієї любові?-Міс Вірт і ці дві сповнені любові молоді особи так палко й часто переконували Джорджа, яку велику він приносить жертву і яку романтичну великодушність виявляє, зв'язуючи свою долю з Емілією, що я не певен, чи не уявив він себе одним із найкращих людей у британській армії і чи не тому дозволяв любити себе не без приємного почуття, що він скоряється долі.

Бо хоч він щоранку йшов з дому і, як ми вже згадували, не обідав з родиною шість разів на тиждень, наводячи цим сестер на думку, що він шалено закоханий і тримається, як прив'язаний, спіднички міс Седлі, насправді Джордж не завжди бував у Емілії тоді, коди всі вважали, що він повинен сидіти біля її ніг.

Принаймні часто бувало, що коли капітан Доббін навідувався до приятеля, старша міс Осборн (вона завжди була дуже ласкава з капітаном, зацікавлено слухала його розповіді з військового життя і питала про здоров'я його любої матусі, сміючись, показувала на протилежний бік майдану й казала:-О, якщо вам потрібен Джордж, то йдіть он до Седлі. Ми не бачимо його з ранку до вечора.

На такі слова капітан ніяковів, силувано сміявся і, як годиться світській людині, переводив розмову на цікаві для всіх речі — оперу, останній бенкет у принца в Карл-гон-гаусі чи погоду, що завжди були вдячною темою світських розмов.

Яка ж невинна дитина твій улюбленець! — казала міс Марія сестрі, коли капітан ішов від них.— Ти бачила, як він почервонів, коли ти натякнула, де сидить день у день наш Джордж?-Шкода, що Фредерік Буллок не такий скромний, Маріє,— відповідала старша сестра, стріпнувши головою.

Скромний? Ти хочеш сказати — не такий незграбний, Джейн. Я зовсім не бажаю, щоб Фредерік порвав мою мереживну сукню, як капітан Доббін, коли наступив тобі на шлейф на вечорі в місіс Перкінс.

Щоб не порвав твою? Ха-ха-ха! Як же він міг би її порвати? Адже він танцював з Емілією!-Насправді ж капітан Доббін так почервонів і розгубився тому, що думав про одну обставину, про яку не вважав за потрібне казати молодим леді. Він уже заходив до будинку містера Седлі, звичайно, прикинувшись, що хоче бачити Джорджа, але його там не виявилося, і сердешна Емілія сама, "сумна й замислена, сиділа біля вікна у вітальні Перемовившись з капітаном Доббіном кількома порожніми словами, вона врешті зважилась запитати, чи правда, що їхній полк скоро має отримати наказ вирушати в закордонний похід і чи капітан бачив сьогодні містера Осборна?-Полк ще не отримав наказу виступати в закордонний похід, і капітан Доббін не бачив сьогодні Джорджа.

Він, мабуть, сидить із сестрами,— сказав капітан.—Чи не піти мені по цього ледаря й не привести його сюди?-Емілія ласкаво, вдячно простягла капітанові руку, і він подався на другий бік майдану; дівчина довго чекала, проте Джордж не з'явився.

Бідолашне ніжне серденько! Воно сподівається й тремтить, тужить і вірить. Як бачите, про таке життя багато не напишеш. У ньому є мало того, що звуть подіями, тільки день у день те саме почуття: коли він прийде? Тільки та сама думка, з якою засинають і прокидаються. Мені здається, що тоді, як Емілія розпитувала капітана Доббіна про Джорджа, той був у пивниці на Ластовиній вулиці і грав гам з капітаном Кенноном у більярд, бо він мав веселу вдачу, любив товариство і в кожній грі відзначався незвичайною спритністю.

Якось, після його триденної відсутності, Емілія наділа капелюшок і побігла до Осборнів.

Що? Ти залишила брата і прийшла до нас? — здивувалися молоді леді.— Ви посварилися, Еміліє? Кажи швидше!-Ні, де там, сварки між ними не було.

Хіба можна з ним посваритися? — казала Емілія, мало не плачучи. Вона просто навідалась до... до них, вона так давно не бачила своїх любих приятельок.

І того разу вона була така немудра й незграбна, що панни Осборн і їхня гувернантка, дивлячись, як вона сумно йде майданом, ще більше дивувалися, що Джордж міг знайти в бідолашній Емілії.

Звичайно, їм було чого дивуватися. Хіба Емілія могла відслонити своє несміливе серденько перед прискіпливим поглядом цих чорнооких леді? Краще їй було зіщулитись і принишкнути. Я знаю, що панни Осборн добре розумілися на кашемірових шалях чи рожевих спідничках, і коли місіс Тернер перефарбовувала свою в червоний колір і перешивала кофточку, а міс Пікфорд робила з горностаєвої пелерини муфту чи обшивала нею сукню, то запевняю вас, що ці кмітливі особи миттю помічали такі зміни. Але, бачите, є речі делікатніші за хутра, атлас, за всю соломонову пишноту і убори цариці Савської, речі, краса яких неприступна очам багатьох знавців. Є чарівні, скромні душі, що квітнуть і духмяніють десь у тихих непомітних закутках, і є декоративні квітки, такі завбільшки, як мідна грілка, здатні збентежити навіть саме сонце. Міс Седлі не належала до таких соняшників, і мені здається, що було б зовсім недоречно малювати фіалку чи не більшою за дві жоржини.

Справді, життя нашої милої дівчини, що не випурхнула ще з родинного гнізда, не може бути насичене такими цікавими подіями, на які звичайно претендує героїня роману. Пастка чи постріл загрожують старому птахові, що вилітає в пошуках їжі, може нагодитися яструб, від якого або врятуєшся, або й ні; але пташенята в гнізді живуть дуже спокійно, зовсім не романтично, лежать собі на пір'ї і на соломі, аж поки настане їхня черга здійнятися на крила. Тим часом як Бекі Шарп літала десь у провінції на власних крилах, стрибала по гілках і, уникаючи всіляких пасток, успішно і безкарно знаходила собі їжу, Емілія зручно вилежувалася в своєму гнізді на Рассел-сквер. Якщо вона й виходила в світ, то тільки під наглядом старших; ніяке лихо, здавалося, не могло її спіткати в багатому, веселому, затишному домі, що надійно захищав її від життєвої хуртовини. Мати мала свої вранішні обов'язки, щоденні прогулянки, приємні візити і походи по крамницях, що складають звичайне коло розваг, чи, коли хочете, професію багатої лондонської дами. Батько здійснював свої загадкові операції в Сіті — дуже неспокійному місці в ті дні, коли в Європі шаленіла війна, розвалювались імперії, коли газета "Кур'єр" мала десятки тисяч передплатників, коли один день приносив новини про битви під Вікторією, а другий — про пожежу в Москві або в полудень на Рассел-сквер лунав ріжок і продавець газет виголошував новини — наприклад, про те, що в битві під Лейпцигом брало участь шістсот тисяч чоловік, французи зазнали суцільної поразки, вбитих двісті тисяч чоловік. Старий Седлі раз чи двічі повертався додому дуже стурбований, та й не дивно, бо такі новини хвилювали всі серця і всі біржі в Європі.

Тим часом життя на Рассел-сквер, у Блумсбері, йшло так, наче в Європі не було ніяких заворушень. Відступ з-під Лейпцига не обмежив кількості трапез у кухні, де їв Самбо; союзники зайняли територію Франції, але дзвоник як звичайно дзвонив о п'ятій годині на обід. Не думаю, щоб Емілія тривожилася за наслідки битв під Бріенном і Мон-мірайлем чи дуже цікавилась війною до того часу, поки імператор не зрікся престолу. Аж тоді вона заплескала в долоні, щиро помолилася і з радощів кинулась на шию Джорджеві Осборну, вразивши всіх, хто був свідком цього бурхливого вияву почуттів. Нарешті дочекалися миру. Нарешті Європа відпочине, корсиканця скинуто, і полкові лейтенанта Осборна не треба буде виступати в похід. Ось про що думала міс Емілія. Доля Європи для неї втілювалася в лейтенанті Осборні. Небезпека минула, і вона заспівала "Те Deum". Джордж був її Європою, її імператором, її союзними монархами і її найяснішим принцом-регентом.

Він був її сонцем і місяцем. По-моєму, Емілія навіть вважала, що парадну ілюмінацію і бенкет у палаці влаштовано не на честь союзних монархів, а тільки для Джорджа Осборна.

Ми вже казали про те, що бідолашну Бекі Шарп виховували такі понурі вчителі, як хитрощі, самолюбство і злидні. А останньою вихователькою Емілії Седлі була любов, і важко навіть уявити собі, яких успіхів домоглася дівчина під наглядом цієї популярної вчительки. Щоденне й постійне навчання протягом п'ятнадцяти чи вісімнадцяти місяців у такої освіченої, довершеної виховательки відкрило Емілії таємниці, яких не знала міс Вірт і кароокі дівчата по той бік майдану, ба навіть стара міс Пінкертон із Чізвіка. Та й справді, як їх могли знати такі церемонні, поважні леді? Про ніжні почуття в цих шановних осіб взагалі не могло бути й мови, я б не зважився навіть запідозрити їх у такому. Марія Осборн, щоправда, була "прихильна" до містера Фредеріка Огастеса Буллока з фірми "Галкер, Буллок і К°", але її почуття були якнайреспектабельніші, вона так само могла б вийти заміж за Буллока старшого, оскільки спрямовувала свої думки на те, на що à повинна спрямовувати їх кожна добре вихована дівчина: на будинок на Парк-лейн, на літній будинок у Уїмблдоні, на гарну карету і пару неймовірно великих коней, на лакеїв і четверту частину річного прибутку славетної фірми "Галкер і Буллок" та на всі інші блага, втілені в особі Фредеріка Огастеса. Якби тоді був уже винайдений флердоранж (цю зворушливу ознаку дівочої чистоти завезено до нас із Франції, де загалом дівчат продають заміж), то, звичайно, міс Марія наділа б на голову цей вінок цноти, сіла б у дорожню карету поруч із старим, лисим, червононосим, хворим на подагру Буллоком-старшим і з надзвичайною скромністю присвятила б своє квітуче життя його щастю, та старий джентльмен давно вже одружився, тому вона віддала своє юне серце молодшому компаньйонові. Прекрасні щойно розквітлі померанці! Недавно я бачив, як одна молода (у дівоцтві міс Троттер), прикрашена цими квітками, впурхнула в дорожню карету біля церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, а за нею пошкандибав лорд Мафусаїл. З якоюсь зворушливою скромністю опустила вона завіски на вікнах карети— о, чарівна невинність! Нa шлюб тоді з'їхалася чи не половина карет Ярмарку Суєти.

Зовсім інше було те кохання, що докінчило освіту Емілії і десь протягом року зробило з гарної дівчини гарну молоду жінку, яка буде гарною дружиною, коли настане той щасливий час. Ця молода особа (може, її батьки чинили й нерозважно, підтримуючи в дочці таке безоглядне поклоніння й романтичні химери) від щирого серця покохала молодого офіцера армії його величності, з яким ми вже трохи знайомі. Тільки-но прокинувшись, вона починала думати про нього, і його ім'я було останнім, яке вона згадувала у своїх вечірніх молитвах. Вона зроду не бачила такого вродливого й такого розумного юнака. Як гарно він сидів на коні, як чудово танцював, і взагалі який він герой! Кажуть, начебто принц-регент дуже галантний, та хіба його галантність можна порівняти з Джорджевою? Вона бачила містера Бруммеля, яким усі так захоплюються. Але ж його не можна поставити поряд з її Джорджем! Серед тих, хто відвідував оперу, не було більшого чепуруна за Джорджа (а тоді справжні франти приходили в оперу в шапокляках). Його можна було зрівняти хіба з казковим принцом; о, який він великодушний, що спустився до скромної Попелюшки! Якби найближчою приятелькою Емілії була міс Пінкертон, вона, певне, спробувала б угамувати це сліпе поклоніння, хоч навряд чи мала б успіх.

Такa вже природа деяких жінок. Одні народжуються для інтриг, інші для кохання; і я бажаю кожному шановному кавалерові, що читатиме ці рядки, вибрати собі з них таку, яка йому більше до вподоби.

Скорившись всевладному коханню, Емілія жорстоко занедбала своїх дванадцять любих приятельок із Чізвіка, як звичайно й роблять такі егоїстичні особи. її хвилювало тільки одне, а міс Солтайр була надто холодна, щоб їй можна було довірити такі таємниці; написати міс Суорц, смаглявій, кучерявій спадкоємиці із Сент-Кітса, їй і на думку не спадало. Емілія запрошувала до себе на неділю маленьку Лору Мартін і, мабуть, зробила її своєю повірницею, пообіцяла, що візьме її до себе, коли вийде заміж, розповіла їй багато всього про муки й радощі кохання, певне, дуже корисного для бідної сирітки й невідомого їй. Мені здається, що Емілія була, на жаль, нерозважною особою.

Куди дивилися її батьки, чому не пильнували, щоб її серденько не стукотало так голосно? Старий Седлі мало звертав уваги нa тe, що відбувається вдома. Останнім часом він був дуже зажурений і цілком заполонений своїми справами в Сіті. Місіс Седлі мала таку спокійну і незворушну вдачу, що навіть не ревнувала дочку. Джоза не було вдома, він у Челтнемі витримував облогу однієї вдовички-ірландки. Емілія мала до своїх послуг весь дім і — ох! — часом почувала себе в ньому надто самітною. Не те, щоб вона в чомусь сумнівалася, бо ж ясно, що Джордж має сидіти в казармах кавалерійської гвардії і не завжди може приїхати з Чатема, а в місті він мусить відвідати друзів і сестер, показатися на люди (адже він — окраса кожного товариства!) ; крім того, перебуваючи в полку він надто стомлюється і не може писати довгих листів. Я знаю, де Емілія ховає пачку листів від Джорджа, міг би крадькома зайти до її кімнати і вийти з неї непомітно, мов Іакімо... Як Іакімо? Ні, це негарна роль. Я зроблю так, як Місячне Сяйво: невинно зазирну до ліжка, де лежить і снує мрії віра, краса й чистота.

Та коли Осборнові листи були короткі і зразу впадало в око, що їх писав військовий, то треба визнати, що якби ми опублікували листи міс Седлі до нього, наш роман збільшився б на стільки томів, що їх не здолав би навіть найсентиментальніший читач. Емілія списувала цілі аркуші не лише згори донизу, а й упоперек і навіть навскіс, у найнесподіваніших напрямках, без сорому казка, переписувала цілі сторінки зі збірок віршів, підкреслювала окремі слова і строфи грубими лініями, що мало бути делікатним натяком на її душевний стан. Вона не була героїнею. Листи її повторювалися, часом вона забувала про граматику, а у віршах нехтувала розміром. Але ж, о mesdames, якщо вам прийшлося зворушити часом чиєсь серце, всупереч правилам синтаксису.

Розділ XIII-СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ,-АЛЕ Й НЕ ТІЛЬКИ СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ

Боюся, що джентльмен, якому Емілія адресувала свої листи, не відзначався особливою чутливістю. Хоч де б опинився лейтенант Осборн, слідом за ним мандрувало стільки листів, що товариші в офіцерському клубі вічно допікали йому своїми жартами, і кінець кінцем він наказав служникові віддавати їх тільки тоді, як він буде в своїй кімнаті. Хтось бачив, як він запалював листом сигару, на превеликий жах капітана Доббіна, що, як нам здається, не пожалкував би і банкнота за такий автограф.

Довгий час Джорджеві щастило тримати в таємниці свої сердечні справи. Знали тільки, що в нього була якась дама,— він і сам цього не заперечував.

І вже не перша,— казав хорунжий Спуні хорунжому Стаблу.— Цей Осборн — справжній диявол! Дочка судді в Демерері мало не збожеволіла через нього, а потім ще була та вродлива квартеронка, міс Пай у Сент-Вінсенті, пам'ятаєш? А відколи полк повернувся додому, він, кажуть, став справжнім донжуаном, їй-богу!-Стабл і Спуні вважали, що стати "справжнім донжуаном, їй-богу" —найбільша заслуга кожного чоловіка; а Осборн і справді мав дуже добру славу серед полкової молоді. Він відзначався в спорті і на парадах, чудово співав, сипав грішми, які йому щедро давав батько, його одяг був найкраще пошитий і мав він його більше, ніж інші. Всі в полку ним захоплювалися. Він міг перепити будь-кого в товаристві, навіть старого полковника Неперепийлі. Міг вистояти в боксі навіть проти рядового Трощена, що раніше виступав на рингу (його давно зробили б капралом, якби він не пив), був найкращим гравцем у крикетній команді полкового клубу. На кінних перегонах у Квебеку, в яких він брав участь, його кобила Блискавка виграла гарнізонний приз. Його обожнювала не тільки Емілія. Стабл і Спуні вбачали в ньому мало не Аполлона, Доббін вважав його другим Диво-Крайтоном, а дружина майора, місіс О'Дауд, визнавала, що він блискучий кавалер і нагадує їй Фіцджералда Фогарті, другого сина лорда Касл-фогарті.

Отож Стабл, Спуні і все товариство снувало найромантичніше здогади щодо кореспондентки Осборна, казали, що то якась герцогиня з Лондона, яка гине за ним, чи дочка генерала, заручена з іншим, але шалено закохана в Джорджа, чи дружина члена парламенту, яка пропонувала йому втечу в кареті, запряженій четвериком, чи ще якась жертва полум'яної, романтичної пристрасті, для обох однаково небезпечної. Осборн не давав аніякісіньких пояснень на всі ці здогади, полишаючи своїм юним обожнювачам і приятелям вигадувати різні історії і прикрашати їх своєю фантазією. У полку так нічого й не дізналися б, якби капітан Доббін не повівся так необережно. Одного разу він, снідаючи в офіцерському клубі, почув, як помічник військового лікаря ,і два названі вище шановні джентльмени говорили про Осборнові любовні справи. Стабл запевняв, що його дама серця — герцогиня і що вона близька до двору королеви Шарлотти, а Кудкудакт божився, що вона — оперна співачка найгіршої репутації. Почувши їхню розмову, Доббін так обурився, що хоч його рот був набитий яйцем і хлібом з маслом і хоч йому взагалі не слід було втручатися, не витримав і бовкнув:-Ви дурень дурнем, Кудкудакте! Завжди ви верзете казна-що й пліткуєте. Осборн не має наміру тікати з герцогинею чи крутити голову модисткам. Міс Седлі — найчарівніша дівчина в світі. Він заручений з нею хтозна-відколи, і я нікому не радив би плескати про неї язиком при мені!-З цими словами Доббін замовк, страшенно почервонів і мало не захлинувся чаєм. За півгодини новина облетіла весь полк, і того ж таки вечора дружина майора місіс О'Дауд написала своїй сестрі Георгіні в маєток О'Дауд, щоб та не поспішала виїздити з Дубліна: молодий Осборн, виявляється, давно заручений.

Того ж вечора вона за чаркою віскі, як і годиться, виголосила відповідний тост, і розлючений Осборн помчав додому лаяти Доббіна (який не пішов на проханий вечір, а сидів у своїй кімнаті, грав на флейті і, здається, складав вірші, причому дуже сумні) за те, що той розголосив його таємницю.

Хто тебе в біса просив розповідати про мої справи! — накинувся на приятеля Осборн.— На якого дідька цілому полкові треба знати, що я хочу одружитися? Щоб ота язиката відьма Jlgrri О'Дауд базікала й терла на зубах моє ім'я в себе за столом, хай їй чорт, і трубила про мої заручини на всі три королівства! А крім того, яке ти маєш право казати, що я заручений, і взагалі втручатися в мої справи?-Мені здається...— почав капітан Доббін.

Начхати мені, що тобі здається! — перебив його Осборн.— Я тобі багато чого завдячую, визнаю, аж надто багато, хай йому біс, але не хочу, щоб ти мене весь час повчав, хоч ти й на п'ять років старший за мене. Мені набрид твій зверхній тон, твоя проклята поблажливість і опіка. Так, поблажливість і опіка, інакше її не назвеш. Я хотів би знати, чим я гірший за тебе?-Ти заручений? — запитав капітан Доббін.

Яке в біса тобі чи комусь іншому діло, заручений я чи ні?-Отже, ти соромишся своєї нареченої? — мовив Доббін.

Може, ви мені скажете, шановний, яке ви маєте право питати мене про це?-Господи боже! Чи ти, бува, не думаєш порвати з нею? — злякано запитав Доббін.

Інакше кажучи, ти питаєш мене, чи я чесний? — зовсім осатанів Осборн.— Це ти маєш на думці? Останнім часом ти розмовляєш зі мною таким тоном, що хай мене...

коли я довше терпітиму його!-Що ж я такого зробив? Я тільки казав тобі, що ти погано ставишся до своєї нареченої, дуже милої дівчини, що коли ти буваєш у місті, то повинен сидіти в неї, а не товктися в більярдних кварталу Сент-Джеймс.

Мабуть, ти хочеш, щоб я вернув тобі гроші,— глузливо сказав Джордж.

Звичайно, хочу і завжди хотів,— мовив Доббін.— Ти говориш, як і належить порядній людині.

Ох, до дідька, Вільяме, вибач мені! — почав каятися Джордж.— Ти завжди ставав мені в пригоді, бог свідок! Безліч разів витягав мене з біди. Коли той гвардієць Кроулі виграв у мене стільки грошей, мені був би кінець, якби не ти. Це правда, я знаю. Але не будь зі мною такий суворий, не повчай мене безперестанку! Я дуже люблю Емілію, захоплений нею і все інше. Не дивись на мене так сердито! Вона просто ангел, не заперечую. Та, бачиш, завжди стає нецікаво, коли щось легко дається. Полк, хай йому біс, недавно повернувся з Вест-Індії, треба ж мені трохи розважитись, а тоді, коли я одружуся, я виправлюсь, Їй-богу, виправлюсь. І...

слухай, Доббіне, не сердься на.

мене, наступного місяця я віддам тобі сотню фунтів, коли батько розщедриться, і попрошу в Неперепийлі відпустку, щоб поїхати до міста й побачити Емілію...

Завтра ж таки попрошу. Ну от, ти вдоволений?-На тебе довго не можна сердитися, Джордже,— сказав добродушний капітан,— а щодо грошей, друже, то ти ж знаєш: коли б мені їх було треба, ти б поділився зі мною останнім шилінгом.

Авжеж, поділився б, слово честі, Доббіне! — великодушно мовив Осборн, хоч, як на те ішлося, в нього ніколи не було зайвих грошей.

Я б хотів тільки одного: щоб ти нарешті вгамувався, Джордже. Аби ти знав, яке смутне личко було в бідолашної Емілії, коли вона оце недавно питала про тебе! Було б найкраще, якби ти кинув до біса свої більярди. Іди потіш її, ледащо! Напиши їй довгого листа. Зроби щось, щоб їй було приємно, для цього великих зусиль не треба.

Вона й справді дуже закохана в мене,— самовдоволено сказав лейтенант і пішов до офіцерського клубу докінчувати вечір серед веселих приятелів.

Тим часом на Рассел-сквер Емілія дивилася на місяць, що освітлював тихий майдан так само, як і плац перед Чатемськими казармами, де перебував лейтенант Осборн, і думала, що тепер робить її герой. Може, перевіряє вартових, може, десь у поході, може, супроводжує карету з пораненим товаришем або вивчає воєнне мистецтво на самоті в своїй кімнаті. її думки летіли, мов крилаті ангели, вздовж Темзи до Чатема й Рочестера, намагаючись проникнути до казарм, де перебував Джордж... Та, як усе зважити, мабуть, і добре, що брама була замкнена і вартовий не пропускав нікого всередину;— бідолашному ангелові в білих шатах не довелося почути пісень, які горлали ті гульвіси за чаркою віскі.

Другого дня після цієї коротенької розмови в Чатемських казармах молодий Осборн вирішив показати, що він дотримує свого слова, і зібрався їхати до міста, чим страшенно втішив Доббіна.

Я хотів би купити їй невеличкий подарунок,— признався Осборн приятелеві,— але не маю ані. шилінга, поки батько мені щось не підкине.

Доббін не міг дозволити, щоб такий напад щедрості й великодушності скінчився нічим, тому дав містерові Осборну кілька фунтів, які той і взяв, трохи поманіжившись.

І я зважуюся сказати, що він купив би за них щось гарне для Емілії, та, на лихо, висівши з карети на Фліт-стрїт, задивився на гарну шпильку для краватки у вітрині ювеліра й не міг утриматися від спокуси. Коли ж він заплатив за шпильку, в нього лишилося надто мало грошей ще для якогось доброго вчинку. Та байдуже, будьте певні, що Емілія чекала не його подарунків. Коли Джордж з'явився на Рассел-сквер, личко її так засяяло, ніби він був її сонцем. Легенька тривога, сльози, боязкі підозри, сумніви хтозна й скількох днів і безсонних ночей вмить були забуті під впливом тієї знайомої, чарівливої усмішки. Джордж, як бог, світився їй назустріч у дверях вітальні— такий гарний, з напахченими бакенами.

Самбо, що з співчутливою усмішкою на обличчі прийшов доповісти про капітана Осборна (з радощів він перевів його у вищий чин), побачив, як дівчина стрепенулася, почервоніла, квапливо залишила свій спостережний пост біля вікна і, не встигли за служником зачинитися двері, кинулась, тремтячи, на груди лейтенантові, ніби то було єдине місце, де вона могла знайти захисток. Бідолашна схвильована пташко! Найкраще й найміцніше дерево в лісі, з найрівнішим стовбуром, найтовщими гілками і найгустішим листям, де ти хочеш звити собі гніздечко й воркувати, може, призначене вже на зруб і скоро впаде. З давніх-давен людину порівнюють з деревом!-Тим часом Джордж ніжно поцілував її в чоло, в блискучі очі і був з нею дуже добрий і ласкавий, а вона думала про те, що немає кращої прикраси за діамантову шпильку на його краватці (раніше вона чомусь не помічала її в нього).

Спостережливий читач, що бачив недавню поведінку нашого молодого лейтенанта і не забув його останньої коротенької розмови з капітаном Доббіном, певне, вже склав собі якусь думку про вдачу містера Осборна. Один цинічний француз сказав, що в кожному коханні діють дві сторони — та, що кохає, і та, що ласкаво дозволяє себе кохати. Інколи кохає чоловік, а інколи жінка. Не раз бувало, що якийсь засліплений пастух помилково плутав незворушність зі скромністю, тупість з дівочою стриманістю, порожнечу з чарівною сором'язливістю, одне слово, вважав гуску за лебідку. Може, так само й котрась наша люба читачка прикрашає осла пишними, осяйними витворами своєї уяви, захоплюється його тупістю як мужньою простотою, схиляється перед його самолюбством як перед чоловічою вищістю, в його дурості вбачає величну гордість і ставиться до нього так, як чудова фея Титанія до одного афінського ткача. Я, здається мені, вже не раз бачив, як розігруються в цьому світі такі "комедії помилок". Принаймні Емілія, напевне, вважала свого коханого за найгалантнішого, найкращого юнака в цілій імперії. Дуже ймовірно, що лейтенант Осборн теж був такої самої думки.

Джордж любив трохи погуляти, та хіба мало хлопців гуляв і хіба дівчатам не подобаються більше гуляки, ніж такі собі м'яла? Просто він ще не передурів, але скоро передуріє, кине армію, бо ж тепер, коли проголошено мир і корсиканське чудовисько замкнене на острові Ельба, немає змоги вислужитися в армії і немає нагоди показати воєнний хист, який, безперечно, був у Джорджа. Тих грошей, що він отримує від батька, і приданого Емілії вистачить, щоб затишно влаштуватись десь у селі, в якійсь веселій окрузі, де Джордж міг би трохи полювати, провадити господарство, і вони з Емілією були б дуже щасливі. Про те, щоб одруженому залишатися в армії, не могло бути й мови. Уявіть собі місіс Джордж Осборн в офіцерській квартирі десь у містечку або, ще гірше, в Ост

чи Вест-Індії, в товаристві військових і під опікою майорової дружини, місіс О'Дауд! Емілія вмирала зі сміху, коли Джордж розповідав про місіс О'Дауд. Ні, він надто кохає Емілію, щоб наражати її на вульгарні вихватки тієї жахливої жінки Ë суворе життя дружини військового. Про себе йому байдуже, але його любе дівчатко повинне зайняти в суспільстві місце, гідне його дружини. І, будьте певні, Емілія погоджувалася з усіма цими пропозиціями, як погодилася б і з будь-якими іншими того самого автора.

За такою розмовою і спорудженням повітряних замків (що їх Емілія прикрашала всілякими квітниками, стежечками, сільськими церквами, недільними школами тощо, а Джордж — конюшнями, псарнями і пивницями) наша молода пара дуже приємно провела години зо дві, та оскільки лейтенант мав лише один день, а в Лондоні його чекала безліч різних важливих справ, він запропонував Емілії пообідати з її майбутніми зовицями. Емілія радо погодилася. Він провів її до батьківського дому, залишив у товаристві своїх сестер (цього разу Емілія так весело й невимушено щебетала, що ті не могли з дива вийти: хто б сподівався, що Джордж зробить з неї щось путнє!), а сам пішов у своїх справах.

Одне слово, він подався в місто, з'їв морозива в кондитерській на Чарінг-крос, поміряв новий сюртук на Пел-Мел, заскочив до кав'ярні "Старий Слоте'р" провідати капітана Кеннона, зіграв з ним одинадцять партій у більярд, з яких вісім виграв, і повернувся на Рассел-сквер, спізнившись на півгодини на обід, але в дуже гарному гуморі.

Зовсім в іншому гуморі був старий Осборн. Коли цей джентльмен приїхав із Сіті і зайшов до вітальні, дочки й елегантна міс Вірт, підводячись йому назустріч, відразу помітили з його обличчя — брезклого, похмурого й жовтого навіть у найкращі дні — і з насуплених чорних брів, які нервово сіпалися, що його серце під широким білим жилетом чимось стурбоване і б'ється неспокійно. Коли Емілія підійшла привітатися з ним, як завжди, боязко, вся тремтячи, він щось буркнув у відповідь і випустив її пальчики із своєї волосатої лапи, навіть не пробуючи їх потиснути. Він невдоволено глянув на старшу дочку, яка, розуміючи значення того погляду, що виразно питав: "Якого біса вона прийшла?" — відразу пояснила:-Джордж у місті, тату. Він поїхав у казарми і повернеться на обід.

Он як, він тут. Май на увазі, Джейн, з обідом ми па нього не чекатимемо.

З цими словами шановний джентльмен опустився в своє улюблене крісло, і в його вишуканій, гарно вмебльованій вітальні запанувала мертва тиша, яку порушувало тільки злякане цокання великого французького годинника.

Коли цей хронометр, прикрашений веселою бронзовою групою, що зображала принесення в жертву , гучно, наче дзвін кафедрального собору, вибив п'яту годину, містер Осборн люто шарпнув за сонетку, і до вітальні миттю зайшов служник.

Обідати! — заревів пан Осборн.

Містер Джордж ще не вернувся, сер,—відповів служник.

Начхати мені на містера Джорджа! Хіба не я тут господар? Обідати!-Містер Осборн сердито насупився, Емілія знов затремтіла, а інші три дами запитально перезирнулися. Слухняний дзвоник на нижньому поверсі повідомив, що обід подано. Коли дзвоник замовк, голова родини засунув руки в широкі кишені широкого синього сюртука з мідними ґудзиками і, не чекаючи жодної миті, рушив униз, тільки похмуро глянувши через плече на жінок.

Що могло статися, люба? — питали ті одна одну. Вони посхоплювалися з місця і квапливо подріботіли за містером Осборном.

Мабуть, фунт упав,— прошепотіла міс Вірт.

І принишкле жіноче товариство мовчки, злякано пішло за своїм похмурим провідником. Так само мовчки всі посідали до столу. Старий пробубонів молитву, що в його устах прозвучала швидше як прокльони, і зі страв зняли важкі срібні накривки. Емілія холола зі страху, бо вона сиділа найближче до грізного Осборна. З того боку вона була сама: на вільному місці мав сидіти Джордж.

Супу? — замогильним голосом спитав старий, схопивши ополоник і зиркнувши на Емілію.

Насипавши їй та всім іншим супу, він якийсь час помовчав.

Забери тарілку в міс Седлі! — нарешті мовив він.— Вона не може їсти цього супу... та й я не можу. Він як пійло. Забери геть суп, Гіксе! А ти, Джейн, вижени завтра куховарку.

Скінчивши гудити суп, містер Осборн кількома короткими зауваженнями, теж нещадними й глузливими, так само оцінив рибу й полаяв Біллінгсгейтський ринок, який цього й заслуговує. Потім він замкнувся в собі і мовчки випив кілька чарок вина, дедалі дужче насуплюючи брови. Нарешті бадьорий стук у двері сповістив, що прийшов Джордж, і всі відразу пожвавішали.

Він не міг прийти швидше. Він чекав на генерала Дегілета в казармах кінної гвардії. Однаково — супу чи риби. Будь-чого, йому байдуже. Чудесна баранина, все чудесне.

Його веселість ще дужче впадала в око поряд із понурою мовчанкою батька; він не переставав невимушено теревенити впродовж цілого обіду на радість усіх жінок, а особливо однієї, якої можна й не називати.

Як тільки молоді леді впоралися з помаранчами й випили по келиху вина, яким звичайно завершувався гнітючий обід у домі містера Осборна, був поданий знак, що можна відчалювати, і вони, підвівшись, попливли до вітальні. Емілія сподівалася, що Джордж приєднається до них. Вона заходилася грати його улюблені вальси (тільки недавно завезені до Англії) на великому, вкритому шкіряним чохлом роялі з різьбленими ніжками. Та ця невинна хитрість не звабила його. Він був глухий до звуків вальсів, що помалу затихали, і врешті засмучена піаністка залишила той велетенський інструмент. І хоч три її приятельки виконали кілька бравурних п'єс—найновіше, блискуче поповнення свого репертуару,— вона не чула жодної ноти, поринувши в задуму й передчуваючи якесь лихо. Насуплені брови старого Осборна, яких вона завжди боялася, ніколи ще не були такими грізними. Його погляд провів її до самих дверей, ніби вона чимось завинила. Коли їй подали каву, дівчина так здригнулася, немов старший лакей Гікс підніс їй чашу з отрутою. Яка тут ховалася таємниця? Ох, ці вже мені жінки! Вони голублять і заколисують свої передчуття, пригортають до серця чорні думки, як дітей, що народилися каліками.

Джорджа Осборна теж занепокоїло, що батько такий похмурий. Бо коли він так насуплює брови й так сердито дивиться, то як у нього розжитися на гроші? А їх Джорджеві завжди бракувало. Він заходився хвалити батькове вино. Це був випробуваний спосіб підлеститись до старого джентльмена.

Такої мадери, як ваша, сер, ми ніколи не отримували у Вест-Індії. Полковник Неперепийлі вижлуктив був три пляшки з тих, що ви прислали останнього разу.

Справді? — сказав старий джентльмен.— Вона коштує мені по вісім шилінгів пляшка.

А не відпустили б ви її, сер, по шість гіней за десяток? — спитав, сміючись, Джордж.— Один із найбільших людей королівства хотів би дістати трохи цього вина.

Та невже? — буркнув старий.— Хай спробує.

Коли в Чатем приїздив генерал Дегілет, полковник Неперепийлі влаштував на його честь сніданок і попросив у мене трохи вина. Генералові воно теж сподобалося...

він навіть хотів роздобути ділу бочку для головнокомандувача. Він права рука його королівської величності.

Еге ж, нічогеньке вино,— погодились насуплені брови і явно полагіднішали.

Джордж уже мав намір скористатись нагодою і поговорити про гроші, коли батько прибрав урочисту міну і звелів синові — зрештою лагідним тоном — подзвонити, щоб принесли червоного вина.

Побачимо, Джордже, чи воно гірше за мадеру, яку, звичайно, його королівська величність може брати коли завгодно. А поки ми питимемо вино, я хочу поговорити з тобою про одну важливу справу.

Емілія, занепокоєно сидячи нагорі, чула, як дзвонили по червоне вино. їй чомусь здалося, що то був таємничий і зловісний дзвінок. А коли вже людину опанують погані передчуття, то будьте певні, що бодай деякі з них здійсняться.

Хотілося б мені знати, Джордже,— почав старий джентльмен, смакуючи перший келих вина,— хотілося б мені знати, як у тебе... гм... стоять справи з тією кицькою нагорі? Думаю, сер, що тут нема про що питати,— мовив Джордж, самовдоволено всміхаючись.— Усе й так видно, сер... Яке чудове вино!-Що означає твоє "усе й так видно"?-Ну, сер, не напосідайте ж так на мене, хай йому грець! Я хлопець скромний. І...

гм... не сказав би, що жінки гинуть за мною, але вона вклепалася в мене по самі вуха. Кожному видно, якщо він. не сліпий.

А ти?-Цебто як? Хіба не ви наказували мені одружитися з нею і хіба я не слухняний син? І хіба ви з її батьками не владнали вже хтозна й коли цю справу?-Гарний мені слухняний син! Наче я не чув про твої походеньки з лордом Тарквіном, з капітаном гвардії Кроулі, з шановним містером Дюсейсом та іншими. Гляди мені!-Старий джентльмен задоволено називав прізвища цих аристократів. Зустрічаючи десь вельможу, він запобігав перед ним і величав його "мілордом" з таким захватом, на який здатен тільки вільно народжений британець. Приходивши додому, він вишукував у "Книзі перів" біографію того вельможі, згадував його прізвище за кожної нагоди і хвалився знайомством із ним перед дочками. Він падав ниць перед ним і грівся в його промінні, мов неаполітанський жебрак у промінні сонця. Джордж спершу стривожився, коли батько назвав йому ті прізвища. Може, батько дізнався, як він розважається картами? Та старий мораліст розвіяв його страх, спокійно сказавши:-Та нехай уже, нехай, усі ви, молоді, однакові. Я сподіваюся, що ти, Джордже, приятелюєш із найкращими людьми Англії, і це мене дуже тішить. Авжеж, сподіваюся, що так воно і є, бо мої гроші дозволяють тобі бувати в найкращих колах...

Дякую, сер,— мовив Джордж, відразу приступаючи до діла.— Бувати серед такої аристократії не можна без шилінга в кишені, а мій гаманець... ось гляньте самі.

Джордж показав останній Доббінів фунт у гаманці, який йому виплела Емілія.

Ти матимеш їх удосталь, сер. Син британського купця не повинен ходити з порожнім гаманцем. Мої гінеї не гірші за їхні, і я не трушуся над ними, синку. Зайди завтра до містера Чопнера, як будеш у Сіті, він приготує щось для тебе. Мені не шкода грошей, бо я знаю, що ти серед доброго товариства, а добре товариство не піде наманівці. Мені немає чим пишатися. Я народився скромною людиною. Але тобі дужче пощастило. Тож користайся своїм становищем, приятелюй з вартісними людьми.

Серед них є багато таких, що не можуть витратити шилінга там, де ти можеш викинути гінею. А щодо рожевих капелюшків, синку... (старий значуще глянув на нього з-під насуплених брів масним, не дуже приємним поглядом), то що ж — хлопці є хлопці. Я наказую тобі уникати тільки одного: гри в карти, а коли ти не послухаєшся, не дам більше ні шилінга, далебі, не дам!-Авжеж, тату! — мовив Джордж.

Та вернімося до Емілії. Чому б тобі не одружитися з якоюсь значнішою дівчиною, аніж дочка біржового маклера, Джордже? Ось що я хотів тобі сказати.

Це ж родинна угода, сер,— відповів Джордж, лузаючи горіхи.— Ви ж домовилися з містером Седлі про наш шлюб мало не сто років тому!-Воно-то так, але становище в людей міняється. Не заперечую, що Седлі допоміг мені розбагатіти, чи, краще сказати, спрямував мої здібності й таланти на добрий шлях, через що я й досяг, можна сказати, того важливого становища, яке посідаю в торгівлі лоєм і в Сіті. Я завжди виявляв йому вдячність, яку останнім часом він піддав надто тяжкому випробуванню, про що свідчать моя чекова книжка. Скажу тобі по секрету, Джордже: в містера Седлі справи йдуть не найкраще. Мій найближчий помічник, містер Чоппер, думає так само, а він стара лисиця і знає біржу, як власну кишеню. "Галкер і Буллок" уникають Седлі. Чи він, бува, не прорахувався в чомусь? Ходять чутки, що судно "Jeune Amélie" , яке захопив американський капер "Меляса", належало йому. Отож дивись мені: поки я не переконаюся, що Емілії дадуть десять тисяч посагу, ти з нею не одружишся. Я не хочу брати в свою родину дочку банкрута. Дай мені ще вина або подзвони, щоб принесли кави.

На цьому слові старий Осборн розгорнув вечірню газету, і Джордж відразу зрозумів, що розмова скінчилася і батько хоче трохи задрімати.

Він поспішив нагору до Емілії в чудовому гуморі. Що його спонукало того вечора бути до неї таким уважним, яким він давно вже не був, так радо її розважати, так ніжно й дотепно розмовляти? Може, його великодушне серце розчулила звістка про ймовірне нещастя? Чи, може, думка про втрату цього маленького скарбу змусила Джорджа дужче його цінувати? Потім Емілія довго жила під враженням того щасливого вечора, згадувала Джорджеві слова, погляди, романси, які він співав, згадувала, як він упадав коло неї, схилявся над нею, як роздивлявся на неї збоку. Їй здавалося, що жоден вечір ще не минав так швидко в домі Осборнів, і вона вперше мало не розсердилася, що Самбо так швидко прийшов по неї з шаллю.

Другого ранку Джордж ніжно попрощався з Емілією і поспішив у Сіті, де відвідав найближчого помічника свого батька і отримав від нього папірець, який обміняв у "Галкера і Буллока" на цілу купу грошей. Підіймаючись до контори, Джордж зустрів старого Седлі, що вийшов з приймальні банкіра дуже зажурений. Але хрещеник був надто веселий, щоб звернути увагу на пригніченість шановного біржового маклера і на сумний погляд, яким зміряв його старий джентльмен. Молодий Буллок не провів його, всміхаючись, як бувало в минулі роки.

Коли шарнірні двері будинку "Галкер, Буллок і К°" зачинилися за містером Седлі, містер Квіл (чия добродійницька робота полягала в тому, що він видавав із шухляди хрусткі банкноти й вигрібав мідною лопаткою соверени) підморгнув рахівникові, містерові Драйверу, який сидів за столом праворуч, а той у відповідь підморгнув йому.

Не вдалося,— прошепотів містер Драйвер.

— Так, справи кепські,— погодився з ним містер Квіл.— Якими грошима вам виплатити, містере Осборне?-Джордж хапливо порозсовував по кишенях купу банкнотів і того ж таки вечора, зустрівши Доббіна в офіцерській їдальні, віддав йому п'ятдесят фунтів.

Того самого вечора Емілія написала йому найніжнішого з усіх своїх довгих листів.

Серце її було переповнене гарячим почуттям, але все ще боялося лиха. "Чого містер Осборн був такий насуплений? — питала вона.— Чи не вийшло в них якоїсь сварки з моїм татом? Бо той, бідолашний, повернувся з Сіті такий засмучений, що вдома всі перелякалися",— одне слово, цілих чотири сторінки кохання, страху, надій і лихих передчуттів. Бідолашна Еммі, люба моя дівчинка! Як вона мене кохає! — сказав Джордж, перебігаючи очима листа.— Ох і болить же голова, просто розвалюється від того пуншу. Справді, бідолашна Еммі!

Розділ XIV

МІС КРОУЛІ ВДОМА

Десь у цей самий час до гарного, затишного, добре доглянутого будинку на Парк-лейн під'їхала дорожня карета з ромбовидним гербом на дверцятах; у ній, спиною до візника, сиділа невдоволена особа жіночої статі з дрібними кучериками, прикритими зеленим серпанком, а на козлах — велично пишався показний, відданий служник. Це був повіз міс Кроулі, який щойно вернувся з села. Віконця карети були зачинені, гладкий спанієль, що звичайно висовував в одне з них голову і язика, вмостився на колінах у невдоволеної особи жіночої статі. Коли екіпаж спинився, кілька служників, що вийшли з будинку, видобули зсередини чималий згорток шалей, а допомагала їм молода дівчина, що сиділа біля тієї купи шмаття.

В тому згортку і була міс Кроулі. її відразу понесли нагору й поклали на ліжко в спальні, добре натопленій для хворої. Негайно послано по лікаря й аптекаря. Ті прийшли, порадилися, приписали ліки і вийшли зі спальні. Після консиліуму до них з'явилася молода супутниця міс Кроулі, вислухала їхні вказівки і потім подала хворій ті протизапальні ліки, що їх приписали вчені мужі.

Другого дня із Найтсбріджських казарм примчав капітан гвардії Кроулі; його вороний збив копитами солому, розстелену перед будинком хворої тітки. Капітан дуже схвильовано розпитував про свою любу родичку. Здається, були підстави боятися найгіршого. Покоївку міс Кроулі (ту невдоволену особу жіночої статі) він застав незвичайно засмученою і сердитою, а тітчина компаньйонка, міс Брігс, самотньо сиділа заплакана у вітальні. Міс Брігс квапливо повернулась додому, почувши про Хворобу своєї дорогої приятельки, і хотіла якнайшвидше прилинути до її ліжка, того ліжка, яке вона так часто стелила й поправляла в тяжку годину. Та її не пустили в покої міс Кроулі. Якась чужа особа подавала їй ліки, якась із провінції, міс... сльози не дали компаньйонці доказати, і вона заховала свої ображені почуття і почервонілий старенький носик у хусточку.

Родон Кроулі послав сердиту покоївку доповісти, що він приїхав, і з кімнати хворої легенькою ходою спустилася нова компаньйонка міс Кроулі, подала капітанові, який жваво поспішив їй назустріч, маленьку ручку, виміряла страшенно зневажливим поглядом спантеличену Брігс і, забравши молодого гвардійця з вітальні, повела його вниз, у порожню тепер їдальню, що бачила у своїх стінах стільки бучних бенкетів.

Там вони розмовляли хвилин із десять — безперечно, обмірковували ознаки хвороби старої господині дому. Аж ось різко задзвонив дзвоник, і на нього відразу відповів містер Боулс, показний, відданий дворецький міс Кроулі (який — звичайна, випадково — опинився біля шпарки в дверях і простояв там майже весь той час, поки вони розмовляли) . Капітан вийшов надвір, підкрутив вуса й сів на свого вороного, що розгрібав солому біля дверей, на радість малим бешкетникам, які зібралися на вулиці. Капітан глянув на вікна їдальні, притримуючи коня, що гарно вигнув шию і затанцював на місці. На мить в одному вікні з'явилась молода особа і зникла,— мабуть, знов піднялася нагору виконувати зворушливі обов'язки сестри-жалібниці.

Цікаво, хто б могла бути ця молода особа? Того вечора в їдальні накрито стіл на двох: покоївка, місіс Феркін, тим часом кинулась до спальні своєї господині і зробила там усе, що треба, поки не було нової доглядачки, яка зайняла її місце, а та засіла внизу з міс Брігс до скромної трапези.

Міс Брігс була така схвильована, що не могла проковтнути ані шматочка їжі.

Молода особа надзвичайно делікатними рухами розрізала курча і таким дзвінким голосом попросила яєчної підливи, що сердешна Брігс, біля якої стояла ця смачна приправа, здригнулася, забрязкотіла черпаком, нездатна набрати підливи, і врешті знов залилася рясними слізьми.

Може, ви дасте міс Брігс келих вина? — звернулася молода особа до містера Боулса, показного, відданого дворецького.

Той наповнив келих, Брігс машинально простягла руку, випила вино, схлипуючи, тихо простогнала й почала колупати виделкою курча.

Я думаю, що ми обійдемося без ваших ласкавих послуг, містере Боулс,— надзвичайно ввічливо мовила молода особа.— Ми подзвонимо, якщо ви нам будете потрібні.

Шкода, що ви берете все так близько до серця, міс Брігс,— мовила молода особа спокійним, трохи глузливим тоном,-Моя мила приятелька така хвора і... не... хоче мене бачити! — захлипала Брігс з розпачливого жалю.

Вона не така вже й хвора. Заспокойтеся, міс Брігс. Вона тільки трохи переїлася й перепилась. Тепер їй уже краще, а скоро вона зовсім одужає. Вона квола від банок і ліків, але це швидко мине. Прошу вас, не плачте і випийте ще вина.

А чому, чому вона не хоче мене бачити? — жалібно мовила міс Брігс.— О Матильдо, Матильдо, після двадцяти трьох років відданої любові ти так платиш своїй бідолашній Арабеллі? Та годі вам так побиватися, люба Арабелло,— сказала молода особа, ледь усміхнувшись.— Вона не хоче вас бачити тільки тому, що ви начебто не так гарно доглядаєте її, як я. Мені не дуже приємно сидіти біля неї цілими ночами, і я рада була б, якби ви мене замінили.

Хіба ж я не сиділа біля того дорогого ліжка роками? — мовила Арабелла.— А тепер...

Тепер вона воліє когось іншого. Бачите, хворі люди мають свої примхи, і доводиться їм догоджати. Коли вона одужає, я поїду собі геть.

Ніколи, ніколи! — вигукнула Арабелла, завзято вдихаючи з флакончика нюхальну сіль.

Ще, вона ніколи не одужає чи я ніколи не поїду? — спитала її співрозмовниця з тією самою підступною добродушністю.— Дурниці, тижнів за два вона буде здоровісінька, і я повернуся до своїх маленьких вихованок у Королевиному Кроулі та до їхньої матері, куди хворішої за вашу приятельку. Нема вам чого мене ревнувати, люба міс Брігс. Я бідна дівчина, не маю на світі жодної близької душі і нікому не роблю зла. Я не хочу позбавляти вас ласки міс Кроулі. Вона забуде мене зa тиждень після того, як я поїду, а її прихильність до вас визрівала роками. Подайте мені, будь ласка, трохи вина, люба міс Брігс, і будьмо друзями. Чого-чого, а друзів мені треба.

На таку мову лагідна й довірлива Брігс мовчки простягла руку, але тим болючіше відчула свою кривду й почала жалібно скаржитися на зрадливу Матильду. За півгодини обід скінчився, Ребека Шарп (бо, хоч як дивно, таке було ім'я в тієї, кого нам щасливе спало на думку досі звати "молодою особою") знов піднялася нагору до кімнати хворої і з чарівною ввічливістю випровадила звідти бідолашну покоївку.

Дякую вам, місіс Феркін, так буде добре. Як же ви гарно все робите! Я подзвоню, коли щось буде потрібно, ще раз дякую. І Феркін пішла вниз, охоплена бурею ревнощів, тим небезпечнішою, що вона мусила ховати їх у своїх грудях.

Чи не та сама буря розчахнула двері до вітальні, коли Феркін минала сходи на першому поверсі? Ні, Брігс своєю рукою нишком відчинила їх, бо стояла за ними на чатах. Вона добре чула, як рипіли сходи під ходою Феркін і як добризкувала ложечка в мисочці від каші, яку несла відштовхнута покоївка.

Ну що, Феркін? — спитала мій Брігс, коли та зайшла до вітальні.— Кажи ж бо, Джейга! Гірше нікуди, міс Брігс,— відповіла Феркін, хитаючи головою. ‘-То їй не полегшало?-Вона тільки раз озвалася до мене. Я запитала, чи їй трохи краще, а вона сказала, щоб я стулила свою дурну пельку. Ох, голубонько, ніколи я не думала, що дочекаюся такого дня!-І знов потекли потоки сліз.

А хто вона така, ця міс Шарп, Феркін? Де ж мені було сподіватися, що, поки я весело бавила час у розкішному домі своїх щирих друзів, велебного Лайонела Делемера та його милої дружини, чужа особа посяде моє місце в серці найдорожчої мені й досі ще найдорожчої Матильди!-Міс Брігс, як видно з її мови, любила поезію, була людиною сентиментальною і навіть видала колись за передплатним списком книжечку своїх віршів "Солов'їний спів".

Вони там усі показилися через неї, міс Брігс,— відповіла місіс Феркін.— Сер Пітт нізащо не хотів відпускати її, але боявся відмовити міс Кроулі. Місіс Б'ют, дружина пастора, ще гірше — без неї жити не може. І капітан теж у неї вклепався.

Містер Кроулі смертельно її ревнув. Відколи міс Кроулі заслабла, то не хоче нікого бачити коло себе, крім міс Шарп, А чому, я не можу сказати, не інакше як вона всіх напоїла чарами.

Ребека першу ніч просиділа біля постелі міс Кроулі, але другої ночі хвора так спокійно спала, що й Ребека гарненько відпочила кілька годин на канапі, поставленій1 у ногах старої леді. Дуже скоро міс Кроулі настільки полегшало , що вона могла вже сидіти й щиро сміятися з того, як Ребека зображала невтішний смуток міс Брігс, її манеру плакати, прикладати до очей хусточку, вона мавпувала так майстерно, що міс Кроулі зовсім повеселішала, на радість лікарів, які саме прийшли до неї, бо раніше ця шановна дама від найменшої хвороби страшенно занепадала духом і боялася смерті.

Капітан Кроулі приїздив щодня, і Ребека звітувала йому про стан здоров'я тітки.

А воно так швидко поліпшувалося, що навіть бідолашна Брігс отримала дозвіл зайти до своєї доброчинниці. Люди з чутливим серцем можуть собі уявити, як розчулилася ця сентиментальна особа і яка ніжна була їхня зустріч.

Незабаром міс Кроулі почала дедалі частіше кликати до себе Брігс. Ребеці спало на думку з чарівною поважністю передражнювати шановну даму у вічі, що, як вважала її достойна приятелька, надавало тим сценам подвійної пікантності.

Причини прикрої хвороби міс Кроулі та її від'їзду з братового маєтку були такі неромантичні, що про них навряд чи годилося б писати в цьому пристойному, сентиментальному романі. Бо ж як сказати бодай натяком про вишукану даму з вищого світу, що .вона переїлася й обпилася, що сита гаряча вечеря з омарів, якою вона поласувала в пасторському домі, викликала певну недугу, яку сама міс Кроулі вперто приписувала виключно дії вологого повітря? Напад був такий гострий, що Матильда, як висловився його велебність, мало дуба не врізала. Думка про духівницю викликала в усіх родичів нетерплячий, піднесений настрій, а Родон Кроулі уже мріяв, що до початку, лондонського сезону отримає щонайменше сорок тисяч фунтів. Містер Кроулі прислав тітці пачку брошурок, щоб підготувати її до переходу з Ярмарку Суєти і Парк-лейн в інший світ. Проте один добрий лікар із Саутгемптона, якого вчасно покликали, переміг омарів, що мало не стали для міс Кроулі фатальними, і влив у неї стільки сили, що вона змогла повернутися в Лондон. Баронет не приховував своєї досади, що так вийшло.

Тим часом як усі бігали коло міс Кроулі і посланці з пасторського будинку щогодини приносили своїм господарям звістки про стан її здоров'я, в замку лежала ще одна тяжко хвора жінка, на яку ніхто не звертав уваги,— сама леді Кроулі.

Добрий лікар тільки похитав головою, оглянувши її,— сер Пітт погодився на цей візит, оскільки за нього не треба було платити окремо; після цього її залишили в самітній кімнаті, турбуючись про неї не більше, ніж про якийсь бур'ян у парку.

Молоді леді тепер не часто мали змогу втішатися неоціненною наукою гувернантки.

Ребека виявилась такою милою доглядачкою, що міс Кроулі погоджувалася приймати ліки тільки з її рук. Феркін була усунута ще задовго до виїзду її господині з села. Повернувшись до Лондона, ця віддана служниця знайшла гірку втіху бодай у тому, що міс Брігс теж мучилася ревнощами і зазнала такого приниження, як і вона сама.

Через тітчину хворобу капітанові Кроулі продовжили відпустку, і він як відданий небіж залишився вдома. Навіть увесь час сидів у неї в передпокої (широке ліжко хворої стояло в парадній спальні, куди можна було зайти через маленький блакитний передпокій). Принаймні батько завжди натрапляв там на нього. А коли Родон проходив коридором, то хоч би як тихо він ступав, двері з батькової кімнати неодмінно прочинялися і звідти визирало хиже, мов у гієни, обличчя старого джентльмена. Чого вони так стежили один за одним? Безперечно, їх спонукало до цього благородне суперництво: котрий із них виявиться уважніший до любої страдниці в парадній спальні. Звідти виходила Ребека і заспокоювала їх обох разом або того чи іншого окремо. Обидва ці шановні джентльмени палали бажанням почути щось про хвору з уст її вірної, маленької вістунки.

Під час обіду, коли Ребека спускалася на півгодини вниз, вона підтримувала мир між батьком і сином, а потім зникала на цілу ніч. Тоді Родон їхав до свого 150-го полку, що стояв у Грязьбері, а батечко залишався в товаристві Горокса й рому. Ребека провела в кімнаті міс Кроулі два такі виснажливі тижні, що гірших не доводилось витримувати нікому з смертних, але вона, мабуть, мала залізні нерви, бо її не здолали ні тяжкі обов'язки, ні втомлива одноманітність. Аж багато, багато пізніше Ребека призналася, як їй було тяжко, якою нестерпною пацієнткою виявилася весела стара дама, як вона вередувала, сердилась, як її мучило безсоння, скільки довгих ночей вона пролежала, стогнучи : й жахаючись смерті, майже божеволіючи зі страху перед картинами майбутнього світу, про який ніколи й не згадувала, коли була здорова. О прекрасна юна читачко, уяви собі ласу до світських розваг, самолюбну, розбещену, невдячну, безбожну стару жінку, що корчиться з болю і страху, та ще й без перуки! Уяви собі її і вчися замолоду любити й молитися! Бекі Шарп з невичерпною терплячістю просиджувала дні і ночі біля цього відразного ліжка. Ніщо не залишалося поза її увагою, і, як завбачлива управителька, вона все обертала собі на користь. Згодом вона розповідала чимало цікавих історій про хворобу міс Кроулі, таких, що коли ця шановна леді слухала їх, то навіть крізь грубий шар рум'ян видно було, як вона червоніє. Але, поки вона була хвора, Ребека жодного разу не втратила самовладання, завжди була уважна, засинала легко, як людина з чистим сумлінням, і могла будь-якої хвилини відволіктися й поновити свою силу. Дивлячись на неї, ніхто б не помітив, яка вона стомлена. Щоправда, обличчя її трохи зблідло і синці під очима стали помітніші, та з кімнати хворої вона завжди виходила усміхнена, свіжа, чепурна і така гарненька в халатику та чепчику, як у найкращій вечірній сукні.

Такою вона здавалася Родонові: він безтямно закохався в неї. Зубчаста стріла Амура пробила наскрізь його грубу шкіру. Шість тижнів, протягом яких він раз по раз мав нагоду зустрічатися з міс Шарп, остаточно його доконали. Своїми сердечними справами капітан поділився тільки з єдиною особою — і з ким би ви думали! — з дядиною, дружиною пастора. Місіс Б'ют спершу взяла небожа на сміх: мовляв, так вона й знала, що він закохається, і почала його застерігати, але наостанці визнала, що маленька гувернантка дуже розумна, цікава, надзвичайна, ласкава, проста та мила дівчина, таких у всій Англії небагато знайдеться. Проте Родонові не годилося б гратися її почуттями, а то люба міс Кроулі ніколи йому цього не пробачить. Адже й вона зачарована Ребекою і любить її, як свою дочку.

Хай краще Родон їде геть, вертається у свій полк, у той огидний Лондон, і не дурить бідолашної, довірливої дівчини.

Багато, багато разів ця добродушна жінка, співчуваючи нещасному закоханому капітанові, давала йому нагоду зустрітися з міс Шарп у себе вдома і, як ми вже бачили, проводити її додому. Шановні дами, є такі чоловіки, що коли вони закохаються, то хоч і бачать гачок, волосінь і весь прилад, яким їх хочуть спіймати, а однаково йдуть на принаду, ковтають її — і ось вони вже спіймані, їх вже витягають на берег. Родон здогадувався, що місіс Б'ют намагається спіймати його Ребекою. Він не був надто розумний, але вже дечого навчився за кілька сезонів у Лондоні. Промінчик світла заблищав у його темній душі, як йому здавалося, після однієї розмови зі своєю родичкою.

Згадаєш моє слово, Родоне,— мовила місіс Б'ют, одного чудового дня міс Шарп породичається з тобою. Як породичається? Стане моєю зовицею, ге, місії Б'ют? Чи, бува, не Джеймс підбиває до неї клинці? — спробував пожартувати капітан.

Ще ближчою,— сказала місіс Б'ют, блиснувши чорними очима.

Може, Пітт? Ні, вона йому не дістанеться, той негідник її не вартий. До того ж він залицяється до леді Джейн Шіпшенкс.

Ви, чоловіки, ніколи нічого не бачите. Який же ти сліпий! Таж як з леді Кроулі щось станеться, міс Шарп буде твоєю мачухою, щоб ти знав.

Родон Кроулі, есквайр, протягло свиснув з подиву. Йому важко було щось заперечити. Він і сам бачив, що батькові подобалася Ребека. І добре знав норов старого джентльмена. Гіршого старого гріховоди... тьху, та й годі. Не докінчивши фрази, капітан підкрутив вуса і подався додому. Він вирішив, що знайшов ключ до загадкової поведінки місіс Б'ют.

"Хай йому чорт, он до чого йдеться! — думав Родон.—Та клята баба хоче занапастити бідну дівчину, щоб вона не могла ввійти в нашу родину як леді Кроулі". Зустрівшись з Ребекою на самоті, він з властивою йому делікатністю пожартував з батькової прихильності до неї. Ребека зневажливо стріпнула головою, глянула йому просто у вічі і з міною, гідною королеви, сказала:— Ну гаразд, покладімо? що я йому подобаюсь. Я знаю ,що подобаюсь, і не тільки йому, а й ще комусь. Чи ви, може, гадаєте, що я його боюся, капітане Кроулі? Що не вмію захистити своєї честі? "—Ох, ага... чорт... та я лише хотів попередити вас... щоб ви були обережні,— сказав розгублений вусань. — То, виходить, ви натякаєте на щось ганебне? — спалахнула вона.

Та де в біса... таке скажете... міс Ребеко... Що ви!..— боронився неповороткий драгун.

Думаєте, в мене немає почуття власної гідності тому, що я убога, самітна дівчина, і тому, що його немає в багатих? Думаєте, що коли я гувернантка, то не можу мати такого самого розуму, почуттів і виховання, як ви тут, у Гемпшірі? Я з роду Монморансі. А чим Монморансі гірші за Кроулі?-Коли міс Шарп хвилювалась і згадувала материну рідню, вона розмовляла з легеньким чужим акцентом, що надавав особливого чару її чистому дзвінкому голосові.

Ні,— мовила вона, дедалі більше "розпалюючись,—я можу витерпіти вбогість, але не ганьбу, зневагу, але не образу, та ще й від... від вас!-Ребека не витримала й вибухнула плачем.

А хай йому чорт, міс Шарп... Ребеко... ох, до біса...я й за тисячу фунтів не захотів би... Годі, Ребеко!-Ребека обернулась і вийшла з кімнати. Того дня вона їздила на прогулянку з міс Кроулі. Це було ще до хвороби шановної леді. Під час обіду вона була незвичайно дотепна й весела, але не звертала аніякісінької уваги на всі натяки, жести й незграбні виправдання присоромленого і без тями закоханого гвардійця. Такі сутички,— про них було б нудно розповідати,— часто відбувалися під час цієї маленької війни і завжди закінчувалися однаково: важка кавалерія Кроулі зазнавала прикрої поразки й щодня панічно тікала.

Якби баронет Королевиного Кроулі не боявся втратити свою частку із сестриної спадщини, він нізащо не погодився б позбавити своїх любих діточок великого щастя вчитися під наглядом такої незрівнянної гувернантки. Без Ребеки старий дім здавався порожнім, такою стала вона тут корисною і незамінною. Відколи поїхала маленька секретарка сера Пітта, нікому було переписувати й виправляти його листи, акуратно вести господарські книги і обговорювати з ним усілякі проекти. З тону й орфографії тих численних листів, які він посилав Ребеці, благаючи й наказуючи їй швидше повертатися, легко було переконатись, що йому конче потрібний особистий секретар. Майже щодня приходив від баронета вільний від оплати лист, у якому той або настійливо благав Ребеку приїхати, або палко переконував міс Кроулі, що його діти занедбують науку. Але міс Кроулі дуже мало зважала на ту його писанину.

Міс Брігс формально й далі вважалася компаньйонкою господині, але називали її так наче на сміх, бо вона складала компанію гладкому спанієлеві у порожній вітальні або невдоволеній місіс Феркін у кімнаті ключниці. З іншого боку, хоч стара леді й чути не хотіла про від'їзд Ребеки, та не мала на Парк-лейн якогось визначеного становища. Як більшість заможних людей, міс Кроулі звикла користатися послугами людей, що стояли нижче за неї, доки їй було потрібно, а тоді без жалю розлучалася з ними. Багатим людям рідко властиве почуття вдячності, і не сподівайтеся від них такого. Вони приймають послуги незаможних людей як щось само собою зрозуміле. Але й тобі, бідолашний паразите і покірний лакузо, нема чого нарікати. У твоїй приязні до багатих стільки ж щирості, як і в їхній до тебе. Ти любиш гроші, а не того, хто їх має, і якби Крез та його служник помінялися ролями, ти добре знаєш, нещасний крутію, в котрого з них ти запобігав би ласки! Я не певен, чи хитра лондонська леді не ставилася з підозрою до своєї улюбленої доглядачки й приятельки, незважаючи на всю простоту, жвавість, лагідність і невичерпну веселість, якою Ребека її обдаровувала. Мабуть, у міс Кроулі не раз з'являлася думка, що ніхто нічого не робить задарма. Якщо вона знала ціну своїм почуттям до світу, то повинна була міряти такою самою міркою і ставлення світу до себе, отже, певне, мала б подумати про те, що коли людина сама нікого не любить, то їй не судилося мати жодного щирого приятеля.

Та поки що з Бекі їй було дуже весело і зручно, тому вона подарувала дівчині кілька нових суконь, старе намисто й шаль, виявляла свою прихильність тим, що перетирала а нею на зубах усіх близьких знайомих (кого б не розчулив такий доказ прихильності!), а часом навіть відчувала невиразне бажання зробити їй колись у майбутньому велику ласку — може, віддати заміж за аптекаря Клампа або ще якось інакше влаштувати її щастя. Зрештою, коли Ребека їй набридне і коли почнеться лондонський сезон, можна буде відіслати її назад до Королевиного Кроулі.

Коли міс Кроулі почала одужувати й виходити до вітальні, Бекі співала їй чи якось інакше розважала її, а як стара леді вже навіть відчула в собі досить сили, щоб виїздити на прогулянки,— супроводила її. І під час тих виїздів яке ще місце в світі могло так привабити добродушну й товариську міс Кроулі, як не Рассел-сквер, Блумсбері та будинок Джона Седлі, есквайра? Ми знаємо, що до цієї події наші щирі приятельки інколи писали одна одній листи.

Проте за той час, коли Ребека жила в Гемпшірі, жар вічної дружби (як можна собі легко уявити) помітно потьмянів і врешті так спопелів і вичах, що міг і зовсім згаснути. Бо кожна з дівчат мала свої власні, дуже важливі справи: Ребеці довелося дбати про те, щоб сподобатись господарям, а Емілії теж було про що турбуватися. Коли ж вони нарешті зустрілися і галасливо кинулись одна одній в обійми, як звичайно роблять дівчата, Ребека виконала свою роль бездоганно, з величезним запалом. А бідолашна маленька Емілія почервоніла, цілуючи товаришку, і спіймала себе на тому, що, здається, особливої радості не відчула.

Ця перша їхня зустріч була дуже коротка. Емілія саме зібралася вийти а дому. Міс Кроулі чекала внизу в кареті, а її служники здивовано розглядались довкола, на не відому їм частину міста, і витріщали очі на чесного Самбо, чорного лакея Седлі, ніби він був чудернацьким тубільцем цієї околиці. Та коли Емілія вийшла на вулицю, ласкаво всміхаючись (повинна ж була Ребека відрекомендувати її своїй опікунці, і сама міс Кроулі хотіла її побачити, тільки була надто хвора, щоб злазити з карети),— отож, коли Емілія вийшла на вулицю, парклейнська ліврейна аристократія здивувалася ще дужче, не розуміючи, як така прекрасна істота могла з'явитися на світ у Блумсбері. Міс Кроулі була зачарована ніжним, зашарілим від збентеження личком молодої дівчини, яка так несміливо і граційно наблизилась до карети, щоб привітати патронесу своєї товаришки.

Які в неї рожеві щічки! Який ніжний голосок! —захоплювалась міс Кроулі, коли вони після короткого знайомства поїхали в напрямку західної частини міста.—Мила моя міс Шарп, ваша товаришка — просто диво. Привезіть її на Парк-лейн, чуєте?-Міс Кроулі мала добрий смак. Їй подобалися природні манери, а легенька ніяковість ще дужче їх вирізняла. Вона любила, щоб біля неї були вродливі обличчя, як любила гарні картини й дорогу порцеляну. Того дня вона разів із десять захоплено згадувала про Емілію, сказала про неї і Родонові Кроулі, коли чемний небіж прийшов

Розділити з тіткою її курча.

Звичайна, Ребека поспішила заявити, що Емілія заручена... з лейтенантом Осборном... то її давня пасія.

Він, бува, не служить у армійському полку? — запитав капітан Кроулі, насилу згадавши, як і належить гвардійцеві, номер того полку.— Не в *** часом? Ребека відповіла, що, певне, в тому самому. — Його капітана звати Доббін,— сказала вона.

Такий довготелесий і незграбний, що кожному наступає на ноги? — запитав Кроулі.— Я його знаю. А той Осборн — такий мальований дженджик із великими чорними бакенами?-Страх якими великими,— сказала міс Шарп.— І він страх як пишається ними, я добре знаю.

На ці слова Родон Кроулі голосно зареготав, а коли дами напосілися на нього, вимагаючи пояснень, він, трохи пересміявшись, сказав:-Осборн уявив, що він уміє грати в більярд. Я виграв у нього двісті фунтів у "Кокосовій пальмі". Знайшовся мені гравець! Я б тоді обіграв його до нитки, якби його не забрав приятель, капітан Доббін, хай би він сказився!-Не будь такий поганий, Родоне! — вигукнула тітка, страшенно вдоволена.

Дозвольте, чого ж? З усіх армійських шмаркачів, яким я полегшував гаманець, цей, мабуть, найзеленіший. Тарквін і Дюсейс витрушують із нього гроші скільки хочуть.

Він із шкіри вилізе, аби тільки побути в товаристві з лордами. Платить у Гринвічі за їхні обіди, а вони привозять із собою цілу компанію.

І, мабуть, гарну компанію?-Авжеж, міс Шарп, таки правда, міс Шарп! Надзвичайно гарну, га-га-га! — ще дужче зареготав капітан, страх який задоволений своїм жартом.

Не будь таким лихим, Родоне! — вигукнула тітка.

Що ж, його батько купець і, кажуть, страшенно багатий. А тих клятих гендлярів, хай їм біс, варто трохи потрусити. Я ще не порахувався з Осборном, щоб ви знали, га-га-га!-Пхе, капітане Кроулі, треба попередити Емілію. Вийти заміж за гравця!-Жах, еге ж? — щиро погодився капітан. Тоді трохи подумав і раптом додав:— Слухайте, може б, ми запросили його сюди, га?-А його можна приймати в пристойному товаристві?— запитала тітка.

Осборна? Авжеж, ви його не відрізните від інших,— відповів капітан Кроулі.— Запросімо його, коли ви почнете вже приймати в себе гостей. І ту, як її... га, міс Шарп, як ви казали?.. Його пасію. їй-бо, я напишу йому записку-й притарабаню його сюди. Побачимо, чи він грає в пікет так само добре, як у більярд. Де він мешкає, міс Шарп?-Ребека дала йому міську адресу лейтенанта, і через кілька днів після цієї розмови Осборн отримав листа, написаного школярським капітановим почерком, а в ньому запрошення від міс Кроулі.

Ребека з свого боку послала запрошення любій Емілії, яка, будьте певні, радо погодилась приїхати, почувши, що там буде й Джордж. Отож Емілія провела ранок з дамами на Парк-лейн, і всі були до неї дуже ласкаві. Ребека самовпевнено й зверхньо опікувалася нею. З них двох вона була набагато розумніша, а Емілія мала таку лагідну й безпретензійну вдачу, що завжди скорялася тому, хто виявляв бажання командувати нею, тому сумирно й радо слухалась Ребеки. Міс Кроулі теж була незвичайно люб'язна. Бона й далі захоплювалась Емілією, говорила про неї у вічі, ніби то була якась лялька, служниця чи картина, милостиво визнавала, що дівчина їй дуже подобається. А мені дуже подобається, що люди з вищого світу можуть часом так захоплюватись кимсь із простих смертних. Аж серце мліє, коли мешканці Мейфейра, буває, виявляють таку поблажливість! Незвичайна зичливість міс Кроулі, мабуть, трохи втомила сердешну Емілію, і мені здається, що з трьох жінок на Парк-лейн їй найбільше сподобалася чесна Брігс. Вона відразу відчула симпатію до компаньйонки, як і взагалі до всіх принижених і добрих; Емілія, як то кажуть, була не дуже вибаглива.

Джордж приїхав в обідню пору і перекусив з капітаном Кроулі en garçon.

Велика осборнівська карета привезла його на Парк-лейн з дому, де його сестри, хоч їм було байдужісінько до того, що їх не запрошено, все ж таки знайшли в списках баронетів ім'я сера Пітта Кроулі й прочитали все, що там писалося про походження Кроулі, про їхній родовід, про Бінкі, їхніх родичів і т. ін. Родон Кроулі зустрів Джорджа Осборна дуже радісно й ласкаво, похвалив його гру в більярд, запитав, коли він хоче відігратися, поцікавився його полком і був би того ж таки вечора запропонував йому зіграти в пікет, якби міс Кроулі рішуче не заборонила грати в її домі на гроші. Тому гостинний господар не полегшив гаманця молодому лейтенантові, принаймні того вечора. Проте вони домовились зустрітися десь найближчим часом, оглянути коня, якого Кроулі хотів продати, випробувати в Парку, разом пообідати і провести вечір у веселому товаристві.

Звичайно, якщо вам не треба чергувати біля тієї гарненької міс Седлі,— сказав Кроулі, по-змовницькому підморгнувши йому.— З біса гарна дівчина, щоб я так жив ,Осборне! — Милостиво додав він.— Мабуть, ціла купа грошей, ге?-Осборнові не треба було чергувати, і він залюбки прийняв запрошення. А коли вони зустрілися другого дня, Кроулі похвалив Осборна за те, що він чудово їздить верхи,— тут йому не треба було кривити душею,— і познайомив його з трьома чи чотирма своїми товаришами з найвищого кола, чим дуже потішив простодушного молодого шанолюбця.

До речі, як там мається міс Шарп? — запитав Осборнового нового приятеля тоном світського франта.— Цікава дівчинка, правда ж? Припала вона вам до вподоби в Коро-левиному Кроулі? Міс Седлі торік була дуже прихильна до неї.

Капітан Кроулі люто глянув на лейтенанта примруженими блакитними очима і вже не спускав з нього погляду, коли той подався нагору відновлювати знайомство з гарненькою гувернанткою. Але її поведінка повинна була заспокоїти Родона, якби в його гвардійських грудях й озвалося щось схоже на ревнощі.

Після того, як друзі піднялися нагору і Осборна відрекомендували міс Кроулі, він з фамільярною поблажливістю підійшов до Ребеки, бажаючи виявити їй свою ласку й протекцію, і навіть вирішив подати руку адже гувернантка все-таки була товаришкою Емілії. Як поживаєте, міс Шарп? — сказав він і простяг Ребеці ліву руку, сподіваючись, що її просто вб'є така честь. Ребека подала йому вказівний палець правої руки і кивнула головою так холодно й зверхньо, що Родон, який стежив за цією сценою з другої кімнати, мало не зареготав, побачивши, як розгубився лейтенант, як він здригнувся, намить застиг і, врешті, незграбно потиснув простягнений пальчик. їй-бо, вона й чорта зажене в кут! — захоплено вигукнув капітан.

Осборн, щоб якось почати розмову, люб'язно запитав Ре-беку, чи їй подобається нове місце.

Нове місце? — холодно перепитала вона.— Які ви ласкаві, що нагадуєте мені про нього! Місце нічого, і платня досить добра, може, не така висока, як отримує міс Вірт у ваших сестер на Рассел-сквер. А як там вони живуть? А втім, мені не годилося б про це питати.

Чому? — здивувався Осборн.

А тому, що вони жодного разу не зволили озватися до мене чи запросити до себе, коли я гостювала в Емілії. Але ми, вбогі гувернантки, як ви знаєте, звикли до такої зневаги.

Що ви, люба міс Шарп! — вигукнув Осборн.

Принаймні в деяких родинах,— повела далі Ребека.— Ви собі й уявити не можете, яка буває різниця. Ми в Гемпшірі, звичайно, не такі багаті, як ви, щасливці з Сіті. Зате я перебуваю в домі джентльмена з доброго давнього англійського роду.

Думаю, вам відомо, що батько сера Пітта відмовився від звання пера. І ви бачите, як до мене ставляться. Мені тут добре. Атож, жалітися було б гріх, гарне місце. Але як мило з вашого боку, що ви спитали про це. Осборн спаленів. Ця мала гувернантка повелася з ним так зверхньо і розмовляла так глузливо, що юний британський лев просто не знав, що йому робити далі. І не міг знайти пристойного приводу, щоб ухилитися від цієї розмови, такої неприємної для нього.

Раніше вам наче подобалися родини з Сіті,— зарозуміло сказав він.

Це торік, коли я щойно вирвалася з тієї жахливої, вульгарної школи? Авжеж, подобалися. Хіба, кожній дівчині не приємно побути на канікулах дома? І хіба я бачила щось краще? Ох, містере Осборне, мій півторарічний досвід, півтора року життя,— даруйте, що я так скажу,— серед джентльменів навчили мене дивитися на світ іншими очима. Люба Емілія — інша річ, я вірю, що вона перлина, яка прикрасить будь-яке товариство. Ну от, бачу, ви трохи повеселішали. Але ж які чудні все-таки мешканці Сіті. А містер Джоз!.. До речі, як поживає наш незрівнянний містер Джозеф?-Мені здається, що незрівнянний Джозеф не був вам торік такий неприємний,— люб'язно мовив Осборн.

О, це вже жорстоко! Ну що ж, кажучи entre nous1 я не вмерла через нього з розпачу, та якби він попросив не зробити те, на що натякає ваш погляд (до речі, дуже промовистий і ласкавий), я б не відповіла йому "ні".

Осборнів погляд, здавалось, казав: "Справді? Ви б цим його дуже ощасливили!"-Ви гадаєте, що для мене була б велика честь поріднитися з вами? Стати своячкою Джорджа Осборна, есквайра, сина Джона Осборна, есквайра, що був сином... ким був ваш дід, містере Осборне? Ну, не сердьтеся, не можете ж ви змінити свій родовід; я не заперечую, що була б вийшла заміж за Джоза Седлі, бо на що краще може сподіватися бідна дівчина без шилінга в кишені? От вам і весь мій секрет.

Бачите, я з вами щира й відверта. Дуже мило з вашого боку нагадати мені про все це, справді, дуже мило й чемно. Еміліє, серденько, ми оце розмовляємо з містером Осборном про твого любого брата Джозефа. Як він поживає?-Так Осборн зазнав цілковитого краху. Не тому, що Ребека мала слушність, але їй пощастило надзвичайно спритно обернути все так, що він виявився винним. І він ганебно відступив, почуваючи, що коли б ця розмова потривала ще з хвилину, Ребека зробила б із нього посміховисько в очах Емілії.

Хоч Ребека і здобула над ним перемогу, Джордж не дійшов до того, щоб пліткувати про жінок чи мститися їм; він тільки не втримався і другого дня поділився по секрету з капітаном Кроулі деякими своїми думками про Ребеку: мовляв, вона дуже хитра особа, небезпечна, кокетлива і т. ін. З усім цим Кроулі, сміючись, погодився і все до слова переповів Ребеці того ж таки дня. Це тільки зміцнило особливі почуття Ребеки до містера Осборна. Жіночий інстинкт уже й раніше підказував їй, що саме через Джорджа не вдалася її перша спроба знайти собі чоловіка, і відтоді вона відповідно до нього й ставилась.

Я просто застерігаю вас,— сказав Осборн, хитро підморгнувши Кроулі (він купив у нього коня і програв йому кілька десятків гіней після обіду),— просто застерігаю. Я знаю жінок і раджу вам бути насторожі.

Дякую, друже,— відповів Кроулі, показуючи всім своїм виглядом, що він справді дуже вдячний.— Бачу ви обережний хлопець.

І Джордж попрощався, переконаний, що Кроулі його послухає. Він розповів про свій вчинок Емілії, про те, як він порадив Родонові Кроулі — з біса гарному й щирому хлопцеві — бути насторожі з тією хитрою інтриганкою Ребекою.

З ким? — злякалася Емілія.

-З гувернанткою, що приятелює з тобою. Чого ти так здивувалася?

Ох, Джордже, що ти наробив! — мовила Емілія.

Її жіноче око, загострене коханням, відразу помітило таємницю, якої не бачили ні міс Кроулі, ні бідолашна стара дівка Брігс, а надто дурні баньки самовдоволеного лейтенанта з великими бакенами, Джорджа Осборна.

Річ у тім, що коли Ребека допомагала Емілії в одній із горішніх кімнат загортатися в шаль, їм випала нагода хвилину поговорити про один секрет, заприсягтися, що більше ніхто про нього це знатиме. Якого чару додають жіночому життю такі розмови! Емілія підійшла до Ребеки, взяла її за обидві руки й сказала:-Ребеко, я все бачу. Ребека тільки поцілувала її.

І справді, жодна з дівчат більше ні з ким це поділилися цим чудовим секретом.

Але йому судилося скоро виплисти на світ божий.

Невдовзі після описаних вище подій, коли міс Шарп усе ще гостювала в своєї покровительки на Парк-лейн, серед меморіальних дощок на Грейт-Гонт-стріт, що завжди так рясно прикрашають цей понурий квартал, з'явилася ще одна. її повісили на будинку сера Пітта Кроулі, але сповіщала вона не про скін шановного баронета.

То був жіночий жалобний герб, той самий, що кілька років тому правив за похоронний реквізит старій матері сера Пітта, давно вже овдовілій леді Кроулі.

Коли табличка повисіла стільки, скільки вимагав звичай, її зняли з чільної стіни будинку, і вона далі валялася десь у численних сховках просторого будинку сера Пітта. Тепер її переробили для бідолашної Роз Доусон. .Сер Пітт знов овдовів.

Геральдичні знаки на цій металевій табличці, що висіла поряд з гербом сера Пітта, певна річ, не мали ніякого стосунку до бідолашної Роз. У неї не було герба. Проте зображений на табличці херувим однаково пасував і їй, і матері сера Пітта, так само як і напис унизу під херувимом: "Resurgam" ,— обабіч якого стояли символи Кроулі — голуб і гадюка. Герби, меморіальні дошки і надпис "Resurgam" — який вдячний матеріал для мораліста!-Містер Кроулі єдиний навідувався до забутої всіма хворої. Небіжка покинула світ, потішена тими словами розради, які він зміг їй сказати. Протягом багатьох років тільки він ставився до неї ласкаво, тільки його прихильність зігрівала якось її кволу, самітну душу. її серце вмерло набагато раніше за тіло. Вона продала його, щоб стати дружиною сера Пітта Кроулі. Матері й дочки щодня укладають такі угоди на Ярмарку Суєти.

Коли леді Кроулі померла, її чоловік був у Лондоні — здійснював свої численні задуми й радився з різними адвокатами. А проте він знаходив час щодня навідуватися на Парк-лейн і посилати Ребеці багато листів, у яких благав її, велів їй, наказував вернутися до маленьких учениць у селі,— адже тепер, коли захворіла мати, їх зовсім нікому було виховувати. Але міс Кроулі не хотіла про це й чути, бо хоч у Лондоні не було жодної світської дами, яка б так легко покидала своїх друзів, коли їхнє товариство набридало їй, і мало було дам, яким воно так швидко набридало, але, поки тривало її захоплення, вона не хотіла ані на день розлучатися з своїми улюбленцями, а Ребека все ще їй дуже подобалася.

Звістка про смерть леді Кроулі викликала в домі міс Кроулі не більший смуток і не більше розмов, ніж того й слід було сподіватися.

Доведеться, мабуть, відмінити проханий обід третього числа,— мовила господиня й додала:— Думаю, що моєму братові вистачить глузду більше не одружуватись.

А якщо все ж таки він одружиться, то Пітт позеленіє з люті,— сказав Родон таким шанобливим тоном, яким звичайно говорив про старшого брата.

Ребека мовчала. Мабуть, її найдужче засмутила і вразила ця смерть. Вона вийшла з вітальні, ще як Родон сидів там, але випадково зустріла його внизу, коли він, попрощавшись із тіткою, від'їздив, і вони трохи поговорили.

Другого ранку Ребека, визирнувши у вікно, налякала міс Кроулі, що спокійно читала собі французький роман, схвильованим вигуком:-Приїхав сер Пітт!-Той уже стукав унизу в двері.

Серце моє, я не можу дивитися на нього! І не хочу! Скажи Боулсові, що мене немає, або сама спустись униз і поясни, що я хвора й нікого не приймаю. Мої нерви тепер не витримали б його!— крикнула стара леді і знов заглибилась у роман.

Вона дуже хвора і не може вас прийнятій, сер,— мовила Ребека, поспішивши вниз до баронета, що вже хотів підійматися нагору.

Тим краще,— відповів той.— Мені треба бачити вас. Зайдімо на хвилину сюди.— І вони подалися до вітальні.

Я хочу забрати вас до Королевиного Кроулі,— почав баронет і, скидаючи чорні рукавиці та капелюха а чорним крепом, звів на неї очі.

Його погляд був такий дивний І такий пильний, що Ребека мало не затремтіла.

Я думаю скоро приїхати,— сказала вона тихим голосом,— тільки-но міс Кроулі стане краще... думаю вернутися до... милих дівчаток.

Ви вже три місяці кажете мені це, Бекі,— заперечив сер Пітт,— а самі й далі чіпляєтесь за мою сестру, яка викине вас, мов старий черевик, коли ви їй набриднете. Кажу ж вам, що ви мені потрібні. Я збираюся на похорон, їдьте зі мною! Ну, їдете чи ні?-Я сама не знаю... мені здається... не випадає мені жити з вами самій,— відповіла Бекі, мабуть, дуже хвилюючись.

Кажу ж вам, що ви мені потрібні,— мовив сер Пітт, тарабанячи пальцями по столу.— Я не можу без вас обійтися. Я не розумів цього, поки ви не поїхали. Все в домі пішло шкереберть. Він став не таким, як був. Усі мої рахунки знов заплутались.

Ви мусите вернутися. Ну верніться, голубко!-Вернутися... ким? — важко дихаючи, запитала Ребека.

Верніться як леді Кроулі, коли хочете,— сказав баронет, мнучи в руках капелюха з крепом.— Ну от, ви задоволені? Верніться і будьте моєю дружиною. Ви заслуговуєте на це своїм розумом. Чхати мені на походження. З вас буде не гірша леді за інших. Ви маєте більше глузду в мізинці, ніж жінка будь-якого баронета нашого графства в голові. То як, їдете? Так чи ні?-Ох, сер Пітт! — тільки й мовила Ребека, дуже зворушена.

Кажіть "так", Бекі,— повів далі баронет.— Я старий, але ще дужий. Мене ще вистачить років на двадцять. Ви будете зі мною щасливі, ось побачите.

Робитимете, що вам заманеться, витрачатимете грошей, скільки, схочете, все влаштуєте по-своєму. Я вам виділю капітал. Усе зроблю.

Чуєте? — І старий опустився навколішки, дивлячись на Ребеку, мов сатир.

Ребека відсахнулася і застигла з подиву. Впродовж усієї нашої розповіді ми ще жодного разу не бачили, щоб вона розгублювалась. Але тепер вона таки розгубилася і заплакала найщирішими сльозами, так гірко вона ще ніколи не плакала.

О, сер Пітт, сер Пітт! — схлипувала вона.— Я... я вже одружена!

-

Розділ XV-У ЯКОМУ НА КОРОТКИЙ ЧАС З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЧОЛОВІК РЕБЕКИ

Кожному читачеві сентиментальної вдачі (а ми інших собі й не бажаємо) повинна сподобатися сцена, якою закінчується остання дія нашої невеличкої драми, бо що може бути зворушливіше за образ Амура, що стоїть навколішки перед Психеєю?-Та коли Амур почув від Психеї страшну звістку, що вона вже одружена, він схопився з килима, на якому покірно схилявся перед нею, і закричав так голосно, що бідолашна Психея злякалася ще дужче, ніж тоді, коли признавалася в своєму заміжжі.

Одружена? Ви жартуєте! крикнув баронет після першої хвилі люті й подиву.— Ви глузуєте з мене, Бекі! Кому б спало на думку одружуватися з вами, коли ви не маєте ані шилінга в кишені?-Одружена! Одружена! — сказала Ребека, обливаючись гіркими слізьми.

Голос у неї зривався від хвилювання, вона приклала хусточку до заплаканих очей і знеможено прихилилася до каміна, мов статуя скорботи, що могла зворушити найчерствіше серце.

—" О сер Пітт, любий сер Пітт, не думайте, що я не вдячна вам за вашу ласку.

Тільки ваша великодушність вирвала в мене цю таємницю.

Чхати мені на великодушність!— заревів сер Пітт .

Хто він, той ваш чоловік? Де ви одружилися?

Дозвольте мені поїхати з вами в село, сер! Дозвольте піклуватися про вас, як раніше! Не розлучайте мене з Королевиним Кроулі!-Виходить, той тип кинув вас, ге? — мовив баронет, починаючи, як йому здавалося, дещо розуміти.— Ну гаразд, вертайтеся, коли хочете. Що з воза впало, те пропало.

Принаймні моя пропозиція чесна. їдьте до мене гувернанткою, однаково все буде по-вашому.

Ребека простягла йому руку. Серце в неї розривалося з плачу, кучерики нависли їй на чоло і розсипались по мармуровій плиті каміна, куди вона поклала голову.

Отже, той негідник таки втік, еге ж? — знов сказав сер Пітт і спробував на свій огидний лад потішити її: — Не побивайтеся, Бекі, я про вас потурбуюся.

О сер, найдужче я хотіла б вернутися в Королевине Кроулі, піклуватися про дітей і про вас, як раніше, коли ви казали, що були вдоволені послугами своєї маленької Ребеки. Коли я думаю про те, що ви мені пропонували, серце моє сповнюється вдячністю, повірте мені. Я не можу стати вашою дружиною, сер, але дозвольте мені... дозвольте бути вашою дочкою!-З цими словами Ребека впала навколішки з трагічною міною, схопила його зашкарублу, чорну лапу своїми біленькими, тонкими, м'якенькими, наче оксамит, пальчиками, з безмежним благанням і довірою глянула йому у вічі, коли це... коли це двері відчинилися і до кімнати вкотилася міс Кроулі.

Місіс Феркін і міс Брігс, які випадково опинилися біля дверей тієї кімнати саме тоді, коли туди зайшли баронет з Ребекою, і несамохіть побачили крізь шпарку в замку старого джентльмена, покірно схиленого перед гувернанткою, й почули, що він великодушно їй пропонував. Не встиг старий докінчити, як вони обидві кинулися сходами нагору, ввірвалися до вітальні, де міс Кроулі читала французький роман, і приголомшили її новиною, що сер Пітт стоїть навколішки перед міс Шарп і просить у неї руки. І якщо ви підрахуєте, скільки міг тривати наведений вище діалог, скільки треба було часу Брігс і Феркін, щоб досягти вітальні, а старій леді — щоб здивуватися, випустити з рук томик Піго-Лебрена, а потім спуститися вниз, то переконаєтесь, що ми розповідаємо все точнісінько так, як воно відбувалося, і що міс Кроулі мусила з'явитися саме тієї хвилини, коли Ребека опустилася навколішки.

Я бачу долі даму, а не джентльмена,— зневажливо озвалася міс Кроулі і скривилась.— Мені сказали, що навколішки стояв ти, сер Пітт. Ану стань ще раз, щоб я натішилася такою чудовою парою!-Я дякувала серові Пітту, мадам,— пояснила Ребека, підводячись,— і казала, що я не... не можу стати леді Кроулі.

Ти йому відмовила? — вигукнула міс Кроулі, приголомшена, як ніколи. Брігс і Феркін, що стояли у відчинених дверях, вражено витріщили очі й пороззявляли роти.

Так, відмовила,— відповіла Ребека сумним голосом, у якому бринів плач.

І я маю вірити тому, що почула? Ти справді просив у неї руки? — запитала стара леді.

Еге, просив,— відповів той.

І вона тобі відмовила, як вона каже?-Еге,— потвердив баронет, і обличчя його розпливлося в посмішці.

Здається, тебе це не вельми пригнітило? — мовила міс Кроулі.

Анітрішечки,— спокійно й добродушно відповів сер Пітт.

Його сестра була просто приголомшена. Як це так? Старий джентльмен з високим титулом стає навколішки перед убогою, без єдиного пенні за душею, гувернанткою і сміється з того, що вона не хоче вийти за нього заміж, а вбога гувернантка відмовляє баронетові з чотирма тисячами річного прибутку! Такої дивини міс Кроулі не могла вбагнути. Це була таємниця куди складніша за найвигадливіші інтриги її улюбленого Піго-Лебрена.

Я рада, що тобі смішно, брате,— мовила вона, гарячково намагаючись зрозуміти, що тут сталося.

Ось тобі й на! Зроду б не сподівався! Ото хитре чортеня, ото лисичка! — бурмотів сам до себе сер Пітт і вдоволено хихотів.

Чого зроду б не сподівався? — крикнула міс Кроулі й тупнула ногою.— Що ж це виходить, міс Шарп? Ти, може, чекаєш, коли розлучиться принц-регент, що вважаєш нашу родину не досить гарною для себе?-Та поза, в якій ви мене застали, коли зайшли сюди,— мовила Ребека,—начебто не свідчила про те, що я погордувала честю, яку виявив до мене цей добрий, шляхетний чоловік. Ви думаєте, що в мене немає серця? Ви всі мене любили, були такі ласкаві до бідної сироти... безпритульної дівчини, то хіба ж я черства деревина? О мої приятелі, мої благодійники! Невже я своєю любов'ю, своїми вчинками і почуттям обов'язку не старалася відплачувати вам за довіру? Невже ви не хочете визнати, що мені не чужа бодай проста вдячність, міс Кроулі? Цього вже забагато, надто великий камінь звалився мені на серце! — і Ребека опустилася на крісло з такою нещасною міною, що більшість присутніх була розчулена її горем.

Вийдете ви за мене заміж чи ні, але ви гарна дівчина, Бекі, і пам'ятайте, що я ваш приятель,— сказав сер Пітт і, надягши капелюха з крепом, залишив кімнату.

Ребеці полегшало на душі: міс Кроулі поки що не знала її таємниці, і можна було скористатися коротким перепочинком. Приклавши хусточку до очей і відмахнувшись від простодушної Брігс, яка хотіла відвести її нагору, вона пішла до своєї кімнати. Приголомшені міс Кроулі та її компаньйонка залишились обговорювати дивну подію, а місіс Феркін, теж не менш вражена, помчала до кухні й розповіла про неї всім, хто там був,— і жінкам, і чоловікам. Новина так схвилювала її, що служниця навіть вирішила негайно, вечірньою поштою, послати листа "з низьким поклоном місіс Б'ют Кроулі і всій пасторській родині... а сер Пітт приїздив сюди й просив міс Шарп вийти за нього заміж, а вона відмови/а йому, чим усіх нас здивувала".

Обидві дами розташувалися в їдальні (куди шановна Брігс, на превелику її втіху, знов була допущена для милої розмови зі своєю благодійницею) й не могли надивуватися з пропозиції сера Пітта і з гувернантчиної відмови. Здогадлива Брігс висловила думку, що тут не інакше як стала на заваді якась давня симпатія, а то жодна жінка, якщо вона не втратила глузду, не відмовилася б від такої вигідної пропозиції.

Ти, Брігс, напевне, прийняла б її, правда? — ласкаво запитала міс Кроулі.

Це ж велика честь стати сестрою міс Кроулі,— з лагідною ухильністю відповіла Брігс.

Що ж, зрештою з Бекі вийшла б добра леді Кроулі,— заявила стара дама (зворушена відмовою дівчини, вона знов стала дуже ліберальна й великодушна — адже від неї ніхто вже не вимагав жертви).— Вона розумна, в неї більше глузду в мізинці, ніж у тебе в голові, бідолашна Брігс. Манери в неї тепер бездоганні, відколи я їх відшліфувала. Вона — Монморансі, Брігс, а кров щось важить, хоч я особисто й чхати хотіла на походження, і будь певна, що вона поставила б себе серед тих бундючних, дурних гемптірців куди краще, ніж нещасна дочка торговця залізом.

Брігс, як завжди, погодилась, і вони почали з усіх боків обмірковувати, що то могла бути за "давня симпатія".

Ви, бідолашні самітниці, вічно знаходите собі якусь безглузду пасію,— сказала міс Кроулі.— Ось ти й сама була колись закохана в учителя каліграфії (не рюмсай, Брігс, вічно ти рюмсаєш, цим ти його не воскресиш!). Я думаю, що бідолашна Бекі теж виявилась сентиментальною дурепою... Певне, їй закрутив голову якийсь аптекар, управитель дому, художник, молодий диякон або ще хтось такий...

Сердешна вона, сердешна! — сказала Брігс, вертаючись подумки на двадцять чотири роки назад до хворого на сухоти молодого вчителя каліграфії, русяве пасмо волосся і листи якого, прекрасні своєю нерозбірливістю, вона старанно зберігала в себе нагорі в старенькій шафці.— Сердешна вона, сердешна! — ще раз мовила Брігс. Вона знов була рожевощокою вісімнадцятирічною дівчиною, сиділа в церкві на вечірні і разом з учителем каліграфії, дивлячись в один молитовник, співала тремтячим голосом псалом.

Після такого вчинку Ребеки,— захоплено сказала міс Кроулі,— наша родина повинна для неї щось зробили. Дізнайся, хто він, Брігс. Я допоможу йому відкрити аптеку або замовлю в нього свій портрет, чи поговорю зі своїм кузеном єпископом... Я дам Ребеці посаг, і ми влаштуємо весілля. Ти подбаєш про сніданок, Брігс, і будеш дружкою в молодої.

Міс Брігс заявила, що кращого завершення годі собі й уявити, забожилася, що міс Кроулі найдобріша і найвеликодушніша жінка, й поспішила нагору потішити Ребеку, погомоніти про освідчини, про її відмову і про причину тієї відмови. А заразом вона хотіла натякнути на добрі наміри міс Кроулі й вивідати, хто той джентльмен, що заволодів серцем міс Шарп.

Ребека зустріла міс Брігс дуже ласкаво, дуже ніжно й розчулено, гаряче подякувала їй за співчуття, призналася, що справді в неї є потаємна симпатія, що це її найзаповітніший секрет (як шкода, що Брігс не постояла біля шпарки в дверях ще з хвилину, може, Ребека ще щось казала!). А хвилин через п'ять після компаньйонки до кімнати Ребеки з'явилася і сама міс Кроулі — нечувана честь! її взяла нетерплячка, і вона не могла довше чекати на свою забарну помічницю. Тому вона прийшла сама і вигнала з кімнати Брігс. Похваливши Ребеку за розважність, стара леді почала розпитувати її, як сер Пітт освідчувався і як раніше ставився до неї, що спонукало його до такої несподіваної пропозиції.

Ребека відповіла, що їй давно вже здавалося, начебто сер Пітт вшановує її особливою увагою (оскільки він має звичку виявляти свої почуття щиро й відверто), але, не кажучи вже про певні особисті причини, якими вона не хотіла б тепер забивати голови міс Кроулі, вік баронета, його становище й уподобання такі, що про заміжжя з ним не може бути й мови. І взагалі, хіба порядна жінка, що поважав себе, може звертати увагу на такі освідчини чоловіка тоді, коли ще не поховане тіло його померлої дружини?-Не верзи дурниць, люба моя, ти б зроду йому не відмовила, якби не мала на оці ще когось,— урвала її міс Кроулі, відразу переходячи до того, що її цікавило.— Розкажи про ті свої особисті причини. Що це за причини? В тебе хтось є? Хто так заволодів твоїм серцем?-Ребека опустила очі додолу й визнала, що є.

Ви не помилилися, люба леді,— сказала вона солодким, невинним, тремтячим голосом.— Ви дивуєтесь, що бідній самотній істоті може хтось подобатися, правда? Я ніколи не чула, що вбогість оберігає когось від цього. Ох, якби було так!-Мила моя дитино! — вигукнула міс Кроулі, що завжди легко зворушувалась.— Отже , твоя пристрасть не мав відповіді? Ми страждаємо таємно? Розкажи мені все, щоб я тебе потішила.

Ох, якби ви могли мене потішити, люба леді! — мовила Ребека тим самим жалібним голосом.— Мені так треба ласки!-Вона прихилила голівку до плеча міс Кроулі й заплакала так природно, що стара леді, сама того це сподіваючись, розчулилась, обняла її майже з материнською теплотою і почала заспокоювати, присягатися, що любить її, мов рідну дочку, і зробить усе, аби тільки допомогти їй.

Але, дитино моя, скажи нарешті — хто він? Часом не брат тієї гарненької Седлі? Ти згадувала про якусь історію з ним. Я його запрошу сюди, голубонько, і він буде твій, ось побачиш.

Не питайте мене тепер,— мовила Ребека .

Ви все скоро знатимете. Справді, скоро.

Люба, ласкава міс Кроулі, дорога моя подруго... якщо мені можна вас так знати...

—Можна, можна, дитино,— мовила стара леді, цілуючи її.

Я тепер не маю сили розповісти вам усе,— захлипала Ребека.— Я дуже нещасна. Ох, тільки любіть мене завжди... обіцяйте, що любитимете мене завжди!-І серед взаємних сліз — бо хвилювання молодшої жінки передалося і старшій — міс Кроулі врочисто дала таку обіцянку й лишила свою маленьку протеже, благословляючи її і захоплюючись нею як милою, нелукавою, ніжною, ласкавою, незбагненною істотою.

І ось Ребека залишилася сама. Нарешті вона могла поміркувати про несподівані й приголомшливі події цього дня, про те, що сталося і що могло статися. Як ви думаєте, що могла почувати міс (о, вибачте!) місіс Ребека? Якщо за кілька сторінок раніше автор цієї книжки претендував на право нишком заглядати до спальні Емілії Седлі, щоб із всезнайством романіста розповісти про ніжні муки й пристрасті, що обступили з усіх боків її невинну подушку, то чому йому б не оголосити себе й задушевним приятелем Ребеки, повірником її таємниць і охоронцем печатки її сумління?-Отож насамперед Ребека щиро, гірко посумувала, що дивовижне, казкове щастя просилося їй у руки, а їй довелось відмовитися від нього. Це природне почуття, мабуть,

Розділить із нею кожен розважливий читач. Котра добра мати не пожалів бідолашної дівчини без посагу, що могла б стати міледі і мати свою частку в прибутку, який становить чотири тисячі фунтів на рік? Котра добре вихована молода особа, яка товчеться на всіх Ярмарках Суєти, не поспівчуває роботящій, розумній, гідній найвищої похвали дівчині, що таку почесну, вигідну, знадливу пропозицію отримала саме тоді, коли вона вже не могла скористатися нею? Я певен, що наша приятелька Бекі заслуговує співчуття і що кожного засмутить її невдача.

Пам'ятаю, як я сам колись побував на Ярмарку, на одній проханій вечері. Я звернув увагу на стару міс Підлизлі, що теж була там і ревно упадала коло маленької місіс Бріфлес, дружини адвоката без практики, яка, щоправда, походила з доброї родини, але не мала ані пенні за душею, і про це всі знали. "Чого та Підлизлі крутиться так коло неї? — питав я сам себе.— Може, адвокат без практики став суддею графства або його дружині хтось залишив спадок?" Міс Підлизлі сама пояснила мені все з властивою їй відвертістю.

Бачите,— сказала вона,— місіс Бріфлес — онука сера Джона Редгенда , який так захворів у Челтнемі, що не проживе й півроку. Батько місіс Бріфлес успадкує його титул, і вона стане дочкою баронета.

І Підлизлі запросила містера Бріфлеса та його дружину пообідати в неї наступного тижня.

Якщо сама тільки можливість стати дочкою баронета здатна принести комусь стільки пошани в суспільстві, то, безперечно, ми повинні поважати смуток молодої жінки, що втратила нагоду стати дружиною баронета. Хто ж сподівався, що леді Кроулі так швидко помре! "Вона була з тих хворобливих, що можуть протягти й десяток років,— думала Ребека, знемагаючи від мук каяття.— І я могла б стати міледі! Могла б крутити старим, як сама хотіла б, могла б віддячити місіс Б'ют за її протегування і містерові Пітту та його нестерпну поблажливість. Я б звеліла наново умеблювати й спорядити міський будинок, мала б найкращу карету в Лондоні, окрему ложу в опері, і мене б найближчого сезону відрекомендували королеві. Все це могло б здійснитися, а тепер... тепер знов невідомо, що вийде".

Але Ребека була надто рішуча й енергійна особа, щоб довго побиватися за тим, чого вже не вернеш, тому, посумувавши трохи за втраченим, вона мудро скерувала всю свою увагу на майбутнє, що стало тепер для неї багато важливішим. Вона почала обмірковувати своє становище, зважувати, чого їй можна від нього сподіватися, що в ньому непевне, а що викликає надії.

Насамперед вона одружена, а це дуже важлива обставина. І сер Пітт знає про це.

Вона призналася йому не стільки з несподіванки, скільки з розрахунку. Раптом подумала: колись же треба про це сказати, то чому б не тепер? Принаймні той, хто сам хотів одружитися з нею, не повинен би зчиняти бучі. Тільки як поставиться до цієї новини міс Кроулі? Ось що трохи непокоїло Ребеку. Але вона не забувала того, про що не раз чула від міс Кроулі: її відвертої зневаги до походження, ліберальних поглядів, романтичних уподобань, її палкої любові до небожа, не забувала і всіх виявів прихильності до самої неї. "Стара дама так любить його,— думала Ребека,— що все йому пробачить, і так звикла до мене, що, мабуть, їй буде важко без мого товариства. Коли все викриється, буде сцена, істерія, страшна сварка, але потім і радісне примирення. В кожному разі, немає сенсу зволікати. Вирішальний крок зроблено, а чи про нього довідаються сьогодні, чи завтра— нічого від того не зміниться". Отже, ставши на тому, що міс Кроулі повинна все знати, Ребека почала думати, як краще повідомити її і чи зустріти бурю, яка неодмінно розгуляється, самій, чи втекти й уникнути першого натиску.

Міркуючи про це, вона написала такого листа:-"Найдорожчий мій друже!-Критична хвилина, про яку ми так часто говорили, настала. Моя таємниця вже наполовину відома. Я думала і сяк і так і нарешті дійшла висновку, що пора відкрити її всю. Сьогодні вранці до мене приходив сер Пітт і просив — чого б ти думав? — моєї руки! Уяви собі! Бідна я, бідна! Могла б стати леді Кроулі! Як зраділа б місіс Б'ют, та й ma tante , якби я зайняла становище, вище за їхнє! І я могла б бути чиєюсь матір'ю, замість... ох, я вся тремчу, коли подумаю, що скоро все доведеться сказати!-Сер Пітт знає, що я одружена, але не знає з ким, тому ще не дуже переживає. Ma tante трохи сердиться, що я йому відмовила. Але вона — сама доброта й великодушність — зласкавилась сказати мені, що я була б йому доброю дружиною, і заприсяглася, що стане матір'ю для твоєї маленької Ребеки. Звичайно, новина спершу приголомшить її. Але чи є підстави боятися чогось гіршого, ніж короткого спалаху люті? Думаю, що ні. Я навіть певна, що ні. Вона тебе так любить (поганий, невдячний ледащо!), що все тобі вибачить. А я справді вірю, що друге місце в її серці належить мені і що їй без мене буде важко. Коханий мій! Щось ніби нашіптує мені, що ми переможемо! Ти кинеш той мерзенний полк, перестанеш грати, брати участь у перегонах і станеш слухняним хлопчиком. Ми всі разом мешкатимемо на Парк-лейн, і ma tante залишить нам усі гроші.

Я спробую завтра вийти на прогулянку о третій туди, де й завжди. Якщо міс Б.

піде зі мною, тобі доведеться прийти на обід і самому принести відповідь.

Покладеш її в третій том проповідей Портіаса. Але так чи так, приходь до своєї Р.

Міс Елізі Стайлз.

На адресу римаря, містера Барнета,-Найтсбрідж".

Я певен, що серед читачів цієї невеличкої повісті не знайдеться жодного такого нездогадливого, який не збагнув би, що та міс Стайлз (за словами Ребеки, її шкільна товаришка, тому вона відновила з нею жваве листування), яка заходила по листи до римаря, носила мідні остроги, мала довгі хвилясті вуса і була не ким іншим, як капітаном Радоном Кроулі.

Розділ XVI ЛИСТ НА ПОДУШЕЧЦІ ДЛЯ ШПИЛЬОК

До того, як вони побралися, нікому немає ніякого діла. Що могло перешкодити повнолітньому капітанові й дівчині на порі отримати дозвіл і повінчатися в будь-якій лондонській церкві? Всі ж бо знають, що коли жінка чогось захоче, то неодмінно знайде спосіб домогтися свого. Мені здається, що того дня, коли міс Шарп подалася зранку на Рассел-сквер відвідати свою любу приятельку Емілію Седлі, ми могли побачити якусь дуже схожу на неї молоду особу, що зайшла до однієї з церков Сіті в супроводі джентльмена з нафарбованими вусами, а за чверть години в його ж таки супроводі вернулась до найманої карети, яка чекала поблизу, і що то й було скромне весілля.

Та й хто б із смертних заперечував право джентльмена одружитися з ким завгодно? Те, що ми бачимо кожного дня, тільки підтверджує таке право. Скільки мудрих і вчених людей одружувалося з своїми кухарками! А сам лорд Елдон, найрозсудливіший з усіх, кого я знаю, хіба не одружився тайкома? Хіба Ахілл і Аякс не були закохані в своїх служниць? Чи ми повинні сподіватися, що незграбний, обдарований великими бажаннями і куцим розумом драгун, який ніколи не вмів володіти своїми почуттями, раптом навчиться розважності й перестане будь-якою ціною домагатися здійснення своєї забаганки? Якби всі люди одружувалися тільки розважно, де дуже погано позначилося б на прирості населення.

На мій погляд, шлюб містера Родона був, мабуть, одним із найчесніших вчинків у тій частині його біографії, до якої нам доведеться звертатися в своїй повісті.

Ніхто не скаже, що для чоловіка принизливо захоплюватися жінкою або, захопившись — одружитися з нею, а поклоніння, захват, пристрасть, подив, безмежне довір'я і палке обожнювання, якими цей великий воїн поступово проймався до маленької Ребеки,— це все ті почуття, що, принаймні на думку жінок, аж ніяк не принижували його. Коли Ре-бека співала, кожна нота змушувала тремтіти його ледачу душу й відлунювала в його дебелому тілі. Коли вона щось казала, він натужував свій глузд, щоб слухати й дивуватися. Коли вона була настроєна жартівливо, він довго перетравлював її дотепи і аж через півгодини, на вулиці, починав реготати, вражаючи свого грума, що сидів поруч із ним у бричці, або товариша, з яким він катався верхи по Ротен-роу. її слова для нього були віщуванням оракула, найнезначніший її вчинок мав на собі печать непомильної мудрості й такту. "Як вона співає! Як малює! — думав він.— Як вона вкоськала ту норовисту кобилу в Коро-левиному Кроулі!" А в задушевних розмовах він, бувало, казав їй:-їй-богу, Бек, тобі годилося б бути головнокомандувачем або архієпископом Кентерберійським, щоб я так жив!-І хіба вів такий уже й виняток? Хіба ми не бачимо щодня, як добродушні Геркулеси тримаються за фартушки Омфал і як дужі, бородаті Самсони лежать біля ніг Даліл?-Тож кола Бекі повідомила Родонові, що наближається критична хвилина й пора діяти, він виявив таку саму готовність виконувати її накази, з якою на команду полковника повів би в атаку своїх солдатів. Йому не довелося вкладати листа в третій том Портіаса. Другого дня Ребека легко знайшла спосіб спекатися своєї супутниці Брігс і зустрілася з своїм відданим другом "там, де й завжди". Вночі вона все добре обміркувала й розповіла Родонові про свої наміри. Він, звісно, з усім погодився, певний, що все буде так, як вона сказала, що краще за неї ніхто нічого не придумав би, що міс Кроулі неодмінно згодом подобрішає, або, як він сказав, "пересядеться". Якби Ребека захотіла зробити щось зовсім інше, він погодився б з нею так само беззастережно.

У тебе вистачить розуму на обох нас, Бек,— сказав він.— Ти напевне витягнеш нас із халепи. Я зроду не зустрічав, нікого, хто б міг з тобою зрівнятися, а я бачив у житті, не одного пройдисвіта.

Г, так наївно виклавши свій символ віри, закоханий драгун подався виконувати свою частку плану, який Ре-бека склала для них обох.

Його завдання було просте: найняти скромне житло для містера і місіс Кроулі в Бромптоні чи поблизу казарм. Бо Ребека вирішила — і, нам здається, дуже розважно — втекти. Для Родона це було велике щастя, він уже кілька тижнів підмовляв Ребеку до втечі. З запалом закоханого він помчав наймати житло і так радо погодився платити дві гінеї на тиждень, що господиня будинку пошкодувала, що не заправила з нього більше. Він замовив фортепіано, пів-оранжереї квіток і цілу купу гарних речей. А шалей, лайкових рукавичок, шовкових панчіх, золотих французьких годинничків, браслетів і парфумів він понасилав додому з марнотратством, на яке здатні тільки сліпе кохання і необмежений кредит.

Полегшивши душу таким виявом щедрості, він подався до клубу й там пообідав, схвильовано чекаючи великої хвилини свого життя.

Події попереднього дня, дивна поведінка. Ребека — відмовитись від такої вигідної пропозиції! — таємниче нещастя, що тяжіло над нею, тиха покора, з якою вона приймала свою долю, ще більше прихилили до неї міс Кроулі. Такі події, як весілля, сватання чи відмова нареченому, завжди хвилюють жіночу половину мешканців будинку, викликають у них бурхливе співчуття. Як спостерігач людської натури, я частенько навідуюсь під час великосвітських весіль до церкви святого Георгія на Ганновер-сквер і жодного разу не бачив там, щоб хтось із чоловіків, друзів молодого, плакав чи щоб хоч один церковний сторож або пастор виявляв якесь, зворушення, зате часто був свідком того, як жінки, що не мали до весілля ніякого стосунку,— старі дами, які давно вже відквітли , огрядні літні матрони, матері багатьох дітей, не кажучи вже про чарівних створіннячок у рожевих капелюшках, що чекали, коли їх переведуть у вищий чин, і тому, природно, повинні були цікавитися весіллями,— отже, кажу, я часто був свідком того, як присутні в церкві жінки плакали, схлипували, сякалися, ховали обличчя в малесенькі хусточки, в які не можна нічого сховати, і всі, старі й молоді, були розчулені до краю. Коли мій приятель, франт Джон Пімліко, одружувався з чарівною леді Белгрейвією Грін-ІІаркер, всі були такі схвильовані, що навіть сухенька, пожовкла від табаку прибиральниця, яка провела мене до лавки, заплакала. "А чого? — спитав я себе подумки.— Адже не вона йде під вінець".

Одне слово, після історії з сером Піттом міс Кроулі і Брігс переживали приємне хвилювання і ставились до Ребеки в найніжнішим зацікавленням. У її відсутність міс Кроулі втішалася найсентиментальнішим романом, який тільки був у її бібліотеці. Маленька Шарп з її таємним горем стала героїнею дня.

Того вечора Ребека співала чарівніше й розмовляла ласкавіше, ніж будь-коли досі на Парк-лейн. Вона просто обвивалася навколо серця міс Кроулі. Сміючись, вона згадала про сера Пітта та його пропозицію, поглузувавши з неї, як із старечої примхи, сказала, що не хотіла б іншої долі, як назавжди залишитися на Парк-лейн із своєю благодійницею, і очі її наповнилися сльозами, а серце Брігс— гірким почуттям, що вона зайва.

Мила моя дитино,— мовила стара леді,— я не відпущу тебе звідси ще багато-багато років, можеш бути певна. Бо про те, щоб ти вернулась до мого негідного брата після всього, що сталося, не може бути й мови. Ти залишишся тут, зі мною і Брігс. Брігс часто казала, що їй кортить відвідати своїх родичів. їдь собі до них, коли хочеш, Брігс. Але тобі, моя дитино, тобі доведеться сидіти тут і доглядати мене, стару.

Якби тоді Родон не сидів у клубі, знервовано прикладаючись до келиха з червоним вином, а прийшов до тітки, вони з Ребекою могли б упасти навколішки перед старою панною, в усьому їй признатися і миттю дістали б прощення. Але нашим молодятам відмовлено в такому щасті,— звичайно, для того, щоб можна написати цей роман, у якому ми розповімо про багато їхніх незвичайних пригод, таких, яких вони зроду б не зазнали, коли б знайшли притулок і захисток у зручному для себе, але невигідному для нас прощенні міс Кроулі.

У будинку на Парк-лейн під орудою місіс Феркін працювала одна дівчина з Гемпшіра, в обов'язки якої, між іншим, входило стукати вранці до кімнати міс Шарп і подавати їй дзбан теплої води, бо сама Феркін ладна була б краще вмерти, ніж слугувати непроханій гості. Ця дівчина, що виросла в маєтку Кроулі, мала брата в полку капітана Родона, і якби правда випливла наверх, то, мабуть, виявилося б, що їй були трохи відомі ті справи, які близько торкаються нашої історії. В кожному разі, вона купила собі жовту шаль, зелені черевички й легенький блакитний капелюшок з червоним пером за три гінеї, які їй дала Ребека, а оскільки міс Шарп ніколи не розкидалася грошима, то немає сумніву, що Бетті Мартін дістала від неї такий подарунок за якусь послугу.

Другого дня після сватання сера Пітта сонце зійшло як звичайно і о тій самій порі. Бетті Мартін, служниця з верхніх покоїв, постукала до спальні гувернантки.

Відповіді не було, і вона постукала вдруге. У спальні й далі панувала тиша, тому Бетті, зі дзбаном теплої води, без дозволу відчинила двері й зайшла досередини.

Біленьке ліжечко за завісками було таке гладеньке й незім'яте, як учора, коли Бетті сама допомагала його стелити. В одному кутку кімнати стояли дві невеличкі, перев'язані мотузкою скриньки, на столику перед вікном, на подушечці для шпильок —великій пухкій подушечці в рожевій пошивці з полотна в рубчик, як на жіночих очіпках,— лежав лист. Мабуть, ще з учорашнього вечора.

Бетті підійшла до листа навшпиньки, немов боялася його збудити, подивилась на нього, вражено й задоволено озирнулася по кімнаті, тоді взяла листа, пирхнула, покрутила його в руках і, врешті, понесла вниз до кімнати міс Брігс.

Хотів би я знати, як Бетті здогадалася, що лист адресований компаньйонці? Свою освіту Бетті здобула в недільній школі Б'ют Кроулі, і писані літери для неї були все одно що давньоєврейський текст.

Ох, міс Брігс! — крикнула дівчина.— Ох, щось, либонь, сталося... В кімнаті міс Шарп нікого нема, на ліжку, ніхто не спав, а вона втекла і лишила для вас цього листа!-Що? — вигукнула Брігс, упустивши гребінець, і тоненький жмутик рідкого волосся розсипався в неї по плечах,— Втеча? Міс Шарп утекла? Що тут, що? — І, квапливо зламавши акуратну печатку, вона почала, як то кажуть, поїдати очима написане в адресованому їй листі.

"Люба міс Брігс,— писала втікачка,— таке ласкаве серце, як Ваше, пожаліє мене, поспівчуває і вибачить мені. З заплаканими очима, з молитвою і благословенням на устах я покидаю цей дім, де бідна сирота зазнала стільки ласки й любові. Мене кличе повинність вища за слугування моїй благодійниці. Я йду, як велить мені обов'язок, до свого чоловіка. Так, я заміжня. Чоловік наказує мені йти за ним у скромне житло, яке ми звемо своїм. Найдорожча міс Брігс, передайте цю новину так, як підкаже Вам Ваше ласкаве серце, моїй милій, моїй любій приятельці і благодійниці. Скажіть їй, що, перше ніж піти, я зросила сльозами подушку на дорогій постелі, тій, яку я так часто стелила під час хвороби і біля якої я мрію знову просиджувати безсонні ночі. О, з якою радістю я повернулася б на Парк-лейн! Як тремчу я, чекаючи на відповідь, що має вирішити мою долю! Коли сер Пітт зволив запропонувати мені свою руку, виявивши до мене шану, якої, за словами ласкавої міс Кроулі, я заслужила (хай не відступиться від неї моє благословення за те, що вона вважав гідною мене, сироту, бути її сестрою), я сказала йому, що я вже заміжня. Навіть він простив мене. Але мені не вистачило сміливості сказати йому все: я не можу стати його дружиною тому, що я його дочка! Я одружена з найкращим і найвеликодушнішим із чоловіків: Родон міс Кроулі — це мій Родон. На його вимогу я перестала мовчати і йду за ним до нашого скромного житла, як пішла б і на край світу. О моя добра, мила приятелько, заступіться перед улюбленою тіткою мого Родона за нього й за бідну дівчину, до якої вся його шляхетна родина виявила стільки незрівнянної ласки/ Попросіть міс Кроулі прийняти своїх дітей! Більше нічого я не можу додати, крім найкращих побажань, найкращих побажань усім у цьому милому домі, який я покидаю.

Ваша щира і вдячна-Ребека Кроулі. Північ",-Не встигла Брігс дочитати цей зворушливий і цікавий документ, який знов повернув їй становище найближчої повірниці міс Кроулі, як зайшла Феркін.

Щойно прибула місіс Б'ют поштовою каретою з Гемпшіра і хоче чаю. Може б, ви пішли вниз і приготували сніданок?-Але, на подив Феркін, міс Брігс загорнула поли свого халата і так, як була, з розпущеною тоненькою кіскою, що метлялася ззаду, й папільйотками, що віночком стирчали навколо чола, притьмом побігла вниз із листом у руці, щоб поділитися з місіс Б'ют дивовижною новиною.

О місіс Феркін! — аж захлинаючись, вигукнула Бетті.— Таке сталося! Міс Шарп утекла з капітаном, і тепер вони в Гретна-Грін!-Ми б присвятили цілий

Розділ описові того, що почувала місіс Феркін, якби нашу вишукану музу не цікавили куди більше пристрасті її господинь.

Закоцюбла після нічної їзди місіс Б'ют Кроулі грілася біля щойно розпаленого каміна в їдальні. Почувши про таємний шлюб, вона заявила, що сама доля прислала її сюди в таку хвилину, щоб допомогти сердешній міс Кроулі витримати цей удар.

Ребека завжди здавалася їй хитрою бестією, а щодо Родона Кроулі, то вона ніколи не могла збагнути, чому тітка так із ним носиться. їй давно відомо, що він розпусник і марнотратник, безнадійно пропаща душа. Але тепер страхітливий вчинок того поганця принаймні дасть одну користь — відкриє очі нашій любій міс Кроулі на справжній його норов. Потім місіс Б'ют всмак напилася чаю з підсмаженими грінками, а оскільки в блуднику звільнилися кімната, їй уже не треба було тулитися в Глостеровій кав'ярні, куди її довезла портсмутська поштова карета, і вона звеліла служникові, помічникові Боулса, привести звідти її речі.

Треба сказати, що міс Кроулі звичайно не виходила зі своєї кімнати майже до полудня,— вранці вона пила в ліжку шоколад і слухала, як Бекі Шари читає їй "Морнінг пост", або ще якось розважалася. Отож змовниці внизу стали на тому, що треба жаліти почуття любої леді й не казати їй нічого, поки вона не з'явиться до вітальні. А тим часом їй доповіли, що з Гемпшіра поштовою каретою приїхала місіс Б'ют, зупинилася в Глостера, прийшла привітати любу родичку і просить дозволу поснідати з міс Брігс. Місіс Б'ют, приїзд якої звичайно не викликав особливого захвату, тепер виявилась бажаною гостею; міс Кроулі зраділа, що зможе побалакати з нею про небіжку леді Кроулі, про готування до похорону і про несподіване сватання сера Пітта до Ребеки.

Аж після того як стара леді вмостилася в своєму кріслі у вітальні, після підготовчих обіймів і розпитувань, змовниці вирішили, що настала пора для наступу. Хто не захоплювався тим, як спритно й делікатно жінки "готують" своїх друзів до поганої звістки! Приятельки міс Кроулі напустили на себе таку таємничість, перше ніж сказати їй новину, що бідолашна жертва встигла добре нахвилюватись і натривожитись.

І вона відмовила серові Пітту, люба міс Кроулі, тому... тільки не лякайтеся,— мовила місіс Б'ют,— тому, що інакше не могла.

Авжеж, для цього була причина,— відповіла стара леді.— їй подобається хтось інший, я так і сказала вчора Брігс.

Не тільки подобається! — вигукнула, захлинаючись, Брігс.— Ох, якби лиш це, люба моя! Та вона вже одружена!-Вже одружена! — й собі мовила місіс Б'ют.

Обидві вони сиділи, згорнувши руки, і то перезиралися між собою, то поглядали на свою жертву"-Пришліть її до мене, коли вона з'явиться. Як вона, негідниця, посміла не признатись мені! — крикнула міс Кроулі.

Вона не скоро вернеться. Не лякайтеся тільки, її довго не буде... тобто... вона зовсім пішла.

Боже мій, а хто ж готуватиме мені шоколад? Пошліть по неї і приведіть її назад.

Я хочу, щоб вона була тут! — сказала стара леді.

Вона втекла цієї ночі, голубко! — вигукнула місіс Б'ют.

І залишила для мене листа,— й собі додала Брігс.— Вона вийшла заміж за...

Ради бога, підготуйте її! Нащо ви її мучите, дорога міс Брігс?-За кого вона вийшла заміж? — не тямлячись з люті, вигукнула стара панна.

За... за вашого родича...

Таж вона йому відмовила! — закричала жертва.— Кажіть до ладу, не доводьте мене до сказу!-Ох, голубко! Підготуйте її, міс Брігс... Вона вийшла заміж за Родона Кроулі.

Родон одружився... з Ребекою... з гувернанткою... 8 нікчем... Як ви смієте казати таке, безголові! Ану геть 8 мого дому, дурепи, ідіотки! Це ваші, Марто, підступи, це ви обплутали Родона, сподіваючись, що я позбавлю його спадщини. Це ваша вина! — істерично кричала нещасна ,стара.

Щоб оце я вмовляла свого родича женитися з дочкою якогось художника? Що ви, голубко!-її мати була Монморансі! — вигукнула стара леді і з усієї сили шарпнула за дзвінок.

її мати була оперною танцівницею, і сама вона теж була на сцені чи десь іще гірше,— сказала місіс Б'ют.

Міс Кроулі востаннє зойкнула, відкинулась на спинку крісла й зомліла. Довелося нести її назад до кімнати, звідки вона щойно вийшла. Напади істерії ішли один за одним. Послали по лікаря, примчав аптекар. Місіс Б'ют зайняла місце доглядачки коло ліжка хворої.

її родичі повинні бути коло неї,— заявила ця віддана жінка.

Не встигли стару перенести до спальні, як з'явилася ще одна особа, що їй також треба було сказати новину. Приїхав сер Пітт.

Де Бекі? — запитав він, заходячи до кімнати,— Де її шмаття? Вона поїде зі мною в Королевине Кроулі.

Хіба ви не чули приголомшливої новини про її таємне одруження? — запитала Брігс.

А мені до того яке діло? Я знаю, що вона вийшла заміж,— відповів сер Пітт.— Що тут такого? Скажіть їй, хай негайно спускається і не затримує мене.

То ви не знаєте,— повела далі міс Брігс,— що вона покинула наш дім, перелякавши міс Кроулі мало не до смерті звісткою про своє одруження з капітаном Радоном?-Почувши, що Ребека вийшла заміж за його сина, сер Пітт вибухнув такою лютою лайкою, що, її навіть незручно тут повторювати. Нажахана Брігс вибігла з кімнати, а разом з нею і ми зачинимо двері за оскаженілим старим баронетом, який не тямився з люті, що не сталося так, як він хотів.

А після того як баронет повернувся в Королевине Кроулі, він якось ускочив, мов божевільний, до кімнати, де мешкала Ребека, розтоптав її коробки й картонки і порозкидав папери, одяг та інші речі. Дочка дворецького міс Горокс узяла собі дещо з її вбрання, а рештою заволоділи діти й розігрували в ньому свої комедії.

Це відбулося через кілька днів після того, як їхню нещасну матір відвезли на місце останнього спочинку й поклали неоплакану, нікому не потрібну в склеп, де лежали самі чужі.

А що, як стара не пересядеться? — сказав Родон своїй маленькій дружині, коли вони сиділи в затишному бромптонському помешканні.

Вона цілий ранок пробувала нове фортепіано. Нові рукавички виявилися їй саме до міри, нові шалі чудово личили їй, нові персні блищали на її пальчиках, і новенький годинничок цокав на поясі.

А що, як вона не пересядеться, га, Бекі?-Тоді я сама влаштую твоє життя,— мовила вона. І Даліла погладила Самсона по щоці.

Ти все можеш,— відповів він, цілуючи їй ручку.—їй-бо, можеш. А поки що їдьмо обідати в "Зірку й Підв'язку", хай йому біс.

Розділ XVII ЯК КАПІТАН ДОББШ КУПУВАВ ФОРТЕПІАНО

Коли на Ярмарку Суєти і є виставка, яку руч-обруч можуть відвідати Сатира й Сентиментальність, де вас приголомшують найдивовижніші контрасти, і смішні, і смутні, де так само доречні і співчуття, і захват, і жорстокість, і цинізм,— то це одне з тих публічних збіговиськ, про які щодня вміщує на останній сторінці оголошення газета "Таймс" і на яких з такою гідністю головував небіжчик Джордж Робінс. У Лондоні, мабуть, дуже мало знайдеться людей, які б не відвідували таких збіговиськ, а ті, що люблять з усього виводити мораль, повинні б подумати із зрозумілим трепетом і не без забобонної тривоги про той день, коли настане їхня черга і джентльмен з молотком за наказом уповноважених Діогена чи за дорученням виконавців духівниці виставить на публічний торг бібліотеку, меблі, посуд, одяг і вишукані вина небіжчика Епікура.

У кожного відвідувача Ярмарку Суєти, навіть у найчерствішого самолюбця, цей гидкий бік похорону померлого друга викликає смуток і співчуття. Тіло мілорда Багатія поховане в родинному склепі, скульптори, вирізьбили напис, увічнивши його діла і скорботу спадкоємця, що порядкує його майном. Хто з колишніх гостей Багатія, що сиділи за його столом, не зітхне, минаючи знайомий будинок, той, де о сьомій годині так весело спалахувало світло, де так гостинно розчинялися парадні двері й улесливі слуги, коли ти ступав розкішними сходами, вигукували з поверху на поверх твоє ім'я, аж поки ти наближався до зали, в якій життєрадісний Багатій зустрічав своїх друзів! Скільки їх у нього було, і як він чудово їх приймав! Якими вони були тут товариськими й дотепними і якими відразу ставали замкнутими й невдоволеними, коли покидали його будинок! Якими послужливими й приязними були ті, що в іншому місці чорнили й ненавиділи один одного! Він був пихатий, але з такий кухарем чого не проковтнеш? Він був досить нудний, але хіба таке вино не пожвавить будь-яку розмову? "Треба неодмінно роздобути трохи його бургундського!" — кричать засмучені друзі в його клубі. "Я придбав цю табакерку на розпродажі в Багатія,— каже Кліщ і пускає її по руках.— Це одна з метрес Людовіка П'ятнадцятого... Правда, гарна штучка? Чарівна мініатюра!" І далі починається розмова про те, як син Багатія гайнує батькове добро.

І як змінився будинок! Передня стіна обліплена об'явами, де великими літерами перераховуються виставлені на продаж речі. Із вікна поверху звисає клапоть килима, на брудних східцях товчуться кілька носіїв, у передпокої повно неохайних осіб із східними рисами, вони тицяють вам у руки друковані картки й пропонують торгуватися за вас. Старі жінки й колекціонери сновигають по кімнатах нагорі, обмацують запони на ліжках, підбивають перини, надавлюють на матраци, грюкають шухлядами комодів. Спритні молоді господині міряють дзеркала й завіси, прикидають, чи вони личитимуть до їхнього нового устаткування (Сноб буде потім роками хвалитися, що придбав те чи інше на розпродажі в Багатія), а містер Аукціонер, сидячи на великому столі з червоного дерева унизу в їдальні й вимахуючи молоточком із слонової кістки, вдається до всіх засобів красномовства — захоплено вихваляв товар, умовляє покупців, переконує їх, впадав у відчай, лає своїх помічників, глузує з нерішучості містера Дейвідса, заохочує місіс Мосс, просить, наказує, реве, аж поки опускається молоток, мов сама доля, і ми переходимо до іншої речі. О Багатію! Хто з тих, що сидів за цим широким столом, застеленим білою, як сніг, скатертиною і заставленим блискучим сріблом, міг сподіватися, що колись на чільному місці побачить таку страву, як цей галасливий джентльмен з молоточком?-Був уже майже кінець розпродажу. Розкішна вітальня роботи найкращих майстрів, славетна колекція рідкісних вин,— господар, що мав добрий смак, скуповував їх колись за будь-яку ціну,— і багатий родинний срібний сервіз були продані минулими днями. Деякі з найкращих вин (сусіди їх дуже хвалили!) закупив для свого господаря, що знав їх дуже добре, дворецький нашого знайомого Джона Осборна, есквайра із Рассел-сквер. Невеличку частину найуживанішого столового срібла придбали якісь молоді маклери з Сіті. І ось тепер, коли на продаж залишилися вже тільки дрібніші речі, крикун на столі почав вихваляти один портрет, яким хотів ощасливити когось із слухачів. Це вже була не та вибрана й численна публіка, що відвідувала аукціон у попередні дні.

Номер триста шістдесят дев'ять! — надсаджувався Аукціонер.— Портрет джентльмена на слоні. Хто дасть більше за джентльмена на слоні? Підійміть картину, Блоумене, щоб люди помилувалися нею!-Якийсь довготелесий блідий джентльмен у військовій формі не зміг стримати посмішки, коли містер Блоумен підняв угору ту коштовну річ.

Поверніть слона до капітана, Блоумене! Що ви про нього скажете, сер?-Але капітан, дуже збентежившись і почервонівши, швидко відвернув голову.

Ну, хай буде двадцять гіней за цей твір мистецтва! П'ятнадцять? П'ять? Кажіть вашу ціну! Сам джентльмен без слона вартий п'ять фунтів.

Дивно, що слон під ним не вклякнув,— зауважив якийсь завзятий дотепник.— Надто він угодований!-На ці слова (бо їздець на слоні був досить огрядний) по залі прокотився сміх.

Не збивайте ціну такої вартісної речі, містере,— сказав Аукціонер.— Нехай шановна публіка краще роздивиться на цей шедевр: поза благородної тварини цілком природна; джентльмен у нанковому жакеті, з рушницею в руці, їде на полювання; вдалині видно бананове дерево й пагоду; мабуть, це зображення якогось цікавого куточка наших славнозвісних східних володінь. Кажіть свою ціну, джентльмени! Не затримуйте мене тут на цілий день.

Хтось запропонував п'ять шилінгів. Джентльмен у військовій формі біля столу здивовано глянув у той бік, звідки надійшла така щедра пропозиція, і побачив ще одного офіцера під руку з молодою жінкою, яких, видно, вся ця сцена дуже розважала і яким нарешті той портрет дістався за пів гінеї. Побачивши ту пару, офіцер біля столу ще дужче здивувався, збентежено втягнув голову в комір і відвернувся, наче хотів уникнути неприємної зустрічі.

З усіх речей, які Аукціонер мав честь виставити на публічний розпродаж, ми маємо намір згадати ще тільки одну — маленьке фортепіано, принесене сюди з верхнього поверху (великий рояль з вітальні був проданий раніше). Молода дама швидко випробувала інструмент вправною рукою (офіцер біля столу знов почервонів і здригнувся), коли надійшла черга фортепіано, агент дами почав торгуватися за нього.

Але тут він зустрів опір. Єврей, що виконував роль ад'ютанта в офіцера біля столу, почав називати свою ціну проти Єврея, найнятого тією парою, що купила слона, і навколо фортепіано розгорілася жвава боротьба, яку завзято розвалював Аукціонер. Нарешті після досить довгого змагання капітан і дама, що купили слона, вийшли з гри, молоточок опустився, і Аукціонер вигукнув:-За містером Льюїсом двадцять п'ять!-Отже, начальник містера Льюїса став власником невеличкого фортепіано. Після цієї купівлі він підвівся, ніби відчув велике полегшення, і тієї миті його помітили невдатні суперники. Дама сказала своєму супутникові!-Слухай, Родоне, та це ж капітан Доббін!-Мабуть, Ребека була невдоволена новим фортепіано, яке винайняв чоловік, або власник інструмента забрав його назад, не бажаючи далі давати його наборг, або ж фортепіано, яке вона щойно хотіла купити, було їй дороге тим, що нагадувало про минулі дні, коли вона грала на ньому в маленькій вітальні нашої милої Емілії Седлі.

Розпродаж відбувався в старому будинку на Рассел-сквер, де ми провели кілька приємних вечорів на початку нашої повісті. Добрий старий Джон Седлі збанкрутував. На Лондонській біржі його прізвище було оголошене в списку неспроможних платників, після чого настало банкрутство і комерційна смерть.

Дворецький містера Осборна закупив частину славетних вин і перевіз їх у льох на другий бік скверу. Щодо набору срібних ложок і виделок чудової роботи, які продавали на вагу, і таких самих десертних, то знайшлися три молодих маклери (фірма "Мейл, Спігот і Дейл" із Треднідл-стріт), що раніше мали ділові стосунки зі старим Седлі й бачили від нього багато добра, коли він був добрий з усіма, хто мав з ним справу; отож вони й послали ці жалюгідні уламки руїни ласкавій місіс Седлі па знак своєї любові до неї. А щодо фортепіано, то оскільки воно належало Емілії і тепер їй було б дуже прикро позбутись його, а капітан Вільям Доббін умів грати на ньому не краще, ніж танцювати на линві, то дуже ймовірно, що він купив його не для себе. Словом, воно того самого вечора опинилося в дивовижно маленькому будиночку на вулиці, що починається від Фу-лем-роуд,— на одній із цих вуличок, що мають найкращі, романтичні назви (ця, наприклад, звалася: Вілли св. Аделаїди, Анна-Марія-роуд, Вест) і де будинки скидаються на лялькові хатки, де з вулиці здається, що мешканці, коли визирають із вікон другого поверху, мусять сидіти, звісивши ноги до вітальні внизу, де кущі на грядках перед вікнами цілий рік квітнуть дитячими фартушками, червоними шкарпетками, чепчиками тощо (polyandria poly-gynia), де з кімнат долинають звуки розладнаних клавікордів і жіночий спів, де кухлі від пива чіпляють на огорожу, щоб вони висохли на сонці, де ввечері на вулицях можна зустріти стомлених клерків, які повертаються з Сіті. Тут, виявилося, мав будиночок і містер Клей, клерк старого Седлі, і саме в нього й прихилив голову добрий старий джентльмен з дружиною та дочкою. Коли звістка про лихо, яке спіткало родину, дійшла до Джоза Седлі, він повівся так, як і слід було від нього сподіватися. Він не приїхав сам до Лондона, але написав матері, щоб вона зверталася до його агентів по гроші, скільки їй буде потрібно, отже, його добрі, прибиті горем старі батьки могли тим часом не боятися злиднів. Пославши листа, Джоз і далі залишився жити в одному з челтнемських пансіонів, майже не змінивши своїх звичок. Він, як завжди, катався в кареті, пив червоне вино, грав у покер, розповідав про свої пригоди в Індії і втішався лестощами вдови-ірландки. Синівський подарунок, хоч який він був потрібний, не справив великого враження на батьків, і я чув, зі слів Емілії, що після банкрутства її батько вперше підвів голову того дня, коли прийшов пакуночок із виделками та ложками разом з вітанням від молодих маклерів; він тоді заплакав, мов дитина, і був зворушений навіть дужче за дружину, хоч подарунок адресовано їй Едвардові Дейлу, молодшому компаньйонові фірми, який за її дорученням купував те начиння, власне, давно вже дуже подобалась Емілія, і тепер він скористався нагодою, щоб, незважаючи на то, що сталося, посвататися до неї. Він одружився аж 1820 року з міс Луїзою Кац (дочкою власника фірми "Хайм і Кац", відомого торговця зерном), взявши за нею великий посаг, і тепер заможно живе з численною родиною в елегантній віллі на Масуел-гіл. Ллє згадка про цього доброго хлопця не повинна відвертати у нас від головної теми нашої повісті.

Певне, читач уже встиг скласти собі дуже гарну думку про капітана та місіс Кроулі і не припускає, що їм заманулося б навідатись у таке віддалене місце, як Блумсбері, коли б вони знали, що родина, яку вони захотіли вшанувати своїм візитом, не тільки зійшла зі .сцени, а й втратила своє майно і нічим не може їм стати в пригоді. Ре-бека просто остовпіла, побачивши, що в затишному старому будинку, де її так ласкаво зустрічали, порядкують оцінювачі й фактори, а його родинні скарби віддані на прилюдну ганьбу і грабунок. Через місяць після втечі вона згадала про Емілію, і Родон, задоволено заіржавши, погодився знов зустрітися з Джорджем Осборном.

— Це дуже миле знайомство, Бек,— пожартував він.— Я залюбки продав би йому ще одного коня і зіграв би з ним кілька разів у більярд. Для нас він був би тепер, я б сказав, корисний, місіс Кроулі, га-га-га!-Ці слова не повинні наводити вас на думку, що Родон Кроулі наперед планував обіграти містера Осборна. Він тільки хотів скористатися тією справедливою перевагою над ближнім, користатися якою на Ярмарку Суєти майже кожен гравець вважає своїм правом.

Стара тітка надто довго не "пересідалася". Минув місяць. Дворецький Боулс усе ще не пускав Родона далі, ніж до дверей; його служники не могли проникнути до будинку на Парк-лейн; його листи поверталися нерозпечатані. Міс Кроулі жодного разу не виїздила з дому, вона погано себе почувала, а місіс Б'ют і досі гостювала на Парк-лейн і не відходила ні на крок від хворої. Таке довге гостювання не віщувало молодому подружжю добра.

От бісова душа, тепер я починаю розуміти, чого вона так зводила нас у Королевиному Кроулі,— сказав якось Родон.

Ну й хитра бестія! —вихопилося в Ребеки.

Ну, та я не жалкую, якщо ти не жалкуєш! — вигукнув капітан, все ще закоханий в дружину. Ребека замість відповіді винагородила його поцілунком, справді неабияк задоволена великодушною щирістю чоловіка.

"Коли б він не був такий безнадійно дурний,— думала вона,— я могла б із нього щось зробити". Але ніколи не давала взнаки, яка в неї склалася про нього думка.

Вона з невичерпною терплячістю слухала Родонові розповіді про конюшню й офіцерську їдальню, сміялася з його жартів, жваво цікавилася Джеком Спетердешем, у якого впав кінь, Бобом Мартінгейлом, якого спіймали в гральному будинку, і Томом Сінкбарзом, що мав намір взяти участь у кінних перегонах. Коли Родон повертався додому, Ребека сяяла зі щастя, коли він мав виходити — підганяла його, коли він залишався вдома — грала йому, співала, готувала смачні напої, дбала про обід, гріла йому капці і всіляко догоджала. Я чув, як моя бабуся казала, що найкращі жінки — облудниці. Ми навіть не здогадуємося, скільки вони від нас приховують, які вони спостережливі, коли здаються нам простодушними й довірливими, як часто їхні щирі усмішки (а жінкам усмішки так легко даються!) виявляються пасткою, вжитою для того, щоб обдурити, роззброїти чоловіка, приспати його пильність,— я маю на думці не завзятих кокеток, а наших хазяйновитих матрон, взірців жіночих чеснот. Хто не був свідком того, як дружина приховує недоумкуватість свого чоловіка або вгамовує його лють? Ми приймаємо це миле рабство і вихваляємо за нього жінку, ми звемо цю безсумнівну облуду правдою. Кожна добра жінка й господиня з необхідності брехлива, і чоловік Корнелії — така сама жертва облуди, як і Потіфар, тільки на інший лад.

Турботливість Ребеки зробила із запеклого гульвіси Родона Кроулі щасливого й покірного домосіду. Приятелі його не впізнавали. Вони раз чи два питали про нього в кількох його клубах, але не дуже журилися, що він зник; у балаганах Ярмарку Суєти люди рідко зауважують, що хтось відсутній. Завжди усміхнена й бадьора дружина, що уникала товариства, затишне помешкання, добрі обіди й скромні вечори — все це чарувало Родона новизною і таємничістю. Про його шлюб ще мало хто знав, про нього не було оголошено в "Морнінг пост". А то б злетілися всі Родонові кредитори, якби дізналися, що він узяв дружину без посагу.

"Принаймні моя рідня бучі не зчинить",— жартувала Ребека, гірко всміхаючись. І спокійно погоджувалась не домагатися місця в суспільстві, поки з ними не помириться стара тітка. Так вона й жила в Бромптоні, тим часом не зустрічаючись ні з ким, чи пак спілкуючись тільки з небагатьма чоловіковими товаришами, що мали доступ до їхньої маленької їдальні. А вони були зачаровані Ребекою. Скромні обіди, сміх, веселі розмови, а потім музика захоплювали всіх, хто приходив до них у гості. Майорові Мартінгейлу й на думку не спало б спитати, чи в них є шлюбне свідоцтво. Капітан Сінкбарз був у захваті від її вміння готувати пунш, а молоденький лейтенант Спетердеш (він дуже любив пограти в пікет, і Кроулі його часто запрошував) швидко закохався в місіс Кроулі і навіть не приховував цього.

Але вона весь час поводилась обережно, скромно, та й слава Кроулі як відчайдушного і ревнивого чоловіка також була надійною охороною для його маленької дружини.

У Лондоні в чимало джентльменів шляхетного роду й високого становища, які ніколи не бувають у жіночих вітальнях, тому, хоч про одруження Родона Кроулі й гомоніли по всьому графству, де місіс Б'ют, звичайно, розголосила цю новину, в самому місті в неї не дуже вірили, не звертали на неї уваги або й зовсім не знали про неї. Отже, Родон вигідно жив у кредит. Він мав великий капітал, що складався з боргів, а коли таким капіталом розважно порядкувати, його може вистачити на багато років; дехто навіть живе на нього в сто разів краще, ніж той, що має готівку. І справді, хто з лондонців, скромно йдучи пішки вулицею, не показав би з десяток джентльменів, які поминають його в розкішних екіпажах, яких шанують у світі, яких крамарі, кланяючись, проводять до карети, які ні в чому собі не відмовляють і які живуть, проте, невідомо на які кошти? Ми бачимо, як Джек Марнотрат гарцює в парку на коні чи мчить у бричці по Пел-Мел, ми їмо за його столом, заставленим найкращим сріблом. "Звідки це все береться?"— питаємо ми. Або ще: "І коли воно скінчиться?" Одного разу я чув, як Джек сказав: "Голубе, я маю борги в усіх європейських столицях". Колись воно таки скінчиться, але поки що Джек живе на повну губу, кожному приємно потиснути йому руку, ніхто не звертає уваги на зловісні чутки, що часом ходять по місту, і всі називають його добрим, веселим, відчайдушним хлопцем. На жаль, любов до правди зобов'язує нас визнати, що Ребека вийшла заміж саме за такого джентльмена, В його домі всього було досить, крім грошей, а їхнє ménage досить швидко відчуло в них гостру потребу. Тому Родон, читаючи одного дня "Газету" і наштовхнувшись на оголошення, що "лейтенант Дж. Осборн, купивши собі чин, став тепер капітаном замість Сміта, якого перевели в інший полк", сказав про Еміліїного коханого те, що й призвело до відвідин Рассел-сквер.

Родон з дружиною хотіли поговорити з капітаном Доббіном про аукціон і довідатись про подробиці катастрофи, яка спіткала давніх знайомих Ребеки, але той зник без сліду, і їм пощастило дещо дізнатися тільки від якогось носія чи перекупника, що завжди товчуться в таких місцях.

Глянь на тих носатих,— мовила Бекі, весело сідаючи в карету з картиною під пахвою.— Правда, вони схожі па коршунів після битви?-Не знаю. Я ніколи не бував на полі бою, кохана. Запитай Мартінгейла, він був у Іспанії ад'ютантом генерала Бейліса.

Він дуже добрий, той старий Седлі,— мовила Ребека.— Шкода, що його спіткало таке лихо.

Отакої! Таж маклери... вони до банкрутства звикли,— відповів Родон, зганяючи муху з вуха свого коня.

Мені так кортіло купити щось із столового срібла, Родоне,— мрійливо мовила його дружина.— Двадцять п'ять гіней страхітливо дорого за те маленьке фортепіано. Ми його разом купували в Бродвуда для Емілії, коли вона скінчила школу. Воно тоді коштувало лише тридцять п'ять.

Той... як же його... Осборн, певне, вшиється, якщо її батько збанкрутував. Який це буде удар для твоєї гарненької приятельки, га, Бекі?-Думаю, вона якось переживе,— засміялась Ребека. І вони поїхали, розмовляючи вже про щось інше.

Розділ XVIII-ХТО ГРАВ НА ФОРТЕПІАНО, ЯКЕ ПРИДБАВ КАПІТАН ДОББШ-На короткий час наша розповідь несподівано переноситься в коло славетних подій та осіб і близько торкається історії. Коли орли Наполеона Бонапарта, корсиканського авантюриста, знялися з Прованса, де вони відпочивали після недовгого перебування На острові Ельба, і, перелітаючи з вежі на вежу, нарешті досягли собору Паризької богоматері, то навряд чи ці величні птахи хоч мимохідь кинули оком на Блумсбері — невеличку околицю Лондона, таку тиху й спокійну, наче там ніхто й не помітив шурхоту могутніх крил.

"Наполеон висів на берег у Каннах". Ця звістка могла викликати паніку у Відні, змусити Росію вийти з гри, загнати в кут Пруссію, спонукати Талейрана й Меттерніха похитати головами, спантеличити принца Гарденберга, ба навіть ще й нині живого маркіза Лондондері; та як вона могла потривожити молоду дівчину з Рассел-сквер, перед дверима якої, коли вона спала, нічний сторож вигукував години; яку, коли вона гуляла в сквері, захищали огорожа й доглядач; яку, коли вона виходила бодай недалеко від дому купити стрічку на Саутгемптон-роу, супроводжував чорний Самбо з величезною палицею; про яку завжди дбали, яку одягали, вкладали в ліжко і берегли численні ангели-охоронці, безкоштовно й за гроші? Bon Dieu , скажу я, хіба не жорстоко, що вирішальна битва великих держав неодмінно мала відбитися на долі бідолашної безневинної вісімнадцятирічної дівчини, яка воркувала чи мережила комірці на Рассел-сквер? О ніжна, простенька квіточко! Невже грізне ревіння воєнної бурі досягне тебе й тут, під захистом Голборна? Так, Наполеон востаннє ставить усе на карту, і з цією подією якимось дивом пов'язане щастя бідолашної маленької Емілії Седлі.

Насамперед ця фатальна звістка змела достатки її батька. Останнім часом усі спекуляції злощасного старого джентльмена не мали успіху. Ризиковані заходи не вдавалися, купці банкрутували, гроші дешевшали, коли, за його розрахунками, мали дорожчати. Та навіщо вдаватися в подробиці? Всі й так знають, як тяжко домогтися успіху і як його довго треба чекати, зате втратити все можна дуже легко й швидко. Старий Седлі ні з ким не ділився своїм горем. Здавалося, що в його тихому, багатому домі все йде так, як звичайно: добродушна господиня, ні про що не здогадуючись, і далі гаяла час у метушливому безділлі й виконувала свої дрібні обов'язки, дочка, заполонена своїми егоїстичними сердечними справами, нічого не помічала навколо себе, поки не дійшло до остаточного удару, від якого загинула ця шановна родина.

Якось увечері місіс Седлі писала запрошення знайомим; Осборни давно вже влаштували в себе прохану вечерю, а їй не годилося відставати від них. Джон Седлі, повернувшись із Сіті дуже пізно, мовчки сидів біля каміна, дружина без угаву торохтіла, а Еммі, якась зажурена й наче хвора, подалася до своєї кімнати.

Вона нещаслива,— сказала мати.— Джордж Осборн її нехтує. Мене починає дратувати поведінка тих людей. Сестри вже три тижні до нас не з'являлися, а Джордж був двічі в місті й теж не приходив. Едвард Дейл бачив його в опері. Едвард одружився б з нею, я певна, та й капітан Доббін теж радий би, тільки я ненавиджу тих військових. Джордж став таким денді! З тими своїми військовими манерами! Нам треба декому показати, що ми не гірші за них. Тільки натякни Едвардові Дейлу й сам побачиш, що буде. Треба влаштувати прохану вечерю. Чого ти мовчиш, Джоне? Скажімо, через два тижні, у вівторок. Чому ти не відповідаєш? Господи! Джоне, що сталося?-Джон Седлі схопився з крісла назустріч дружині, що кинулась до нього. Він пригорнув її до себе і квапливо сказав:-Ми зруйновані, Бетсі. Нам треба починати спочатку, кохана. Краще, щоб ти відразу про все довідалася.

Вимовляючи ці слова, містер Седлі весь тремтів і насилу тримався на ногах. Він боявся, що ця звістка вб'є дружину, яка за ціле життя не почула від нього жодного лихого слова. Та хоч як приголомшив місіс Седлі цей удар, вона, почувши про нього, виявила набагато більшу витримку, ніж її чоловік. Коли містер Седлі знов безсило впав у крісло, дружина заходилася його втішати. Вона взяла тремтячу руку чоловіка, поцілувала її, обвила нею собі шию і почала заспокоювати його, називати своїм Джоном, своїм стареньким, своїм добрим коханим стареньким, втішаючи його безладними ніжними словами; її відданий голос і нехитрі пестощі були для його засмученого серця болісною насолодою, вони підтримали і втихомирили його душу, що знемагала з горя.

Тільки один раз за цілу довгу ніч, яку вони провели, сидячи поряд, коли бідолашний Седлі вилив їй своє горе, розповів про свої втрати і труднощі, про зраду декотрих давніх приятелів і про шляхетну доброту тих, від кого він її не сподівався,— одне слово, коли він висповідався в усіх своїх гріхах, тільки один раз його вірна дружина не витримала.

Боже, боже, це розіб'є серце нашої Еммі! — сказала вона.

Батько забув про свою бідолашну дочку. Вона лежала в кімнаті над ними, і смуток відганяв від неї сон. Удома, серед доброї челяді і ласкавих батьків, вона була самітна. Чи багатьом своїм близьким ви, читачу, могли б щиро про все розповісти? Як же можна бути щирим там, де немає співчуття? І як можна розмовляти з тим, хто тебе не розуміє? Тому наша ласкава Емілія і була самітна.

Вона не мала близької товаришки, щоб звіритися їй, відколи в неї з'явилися таємниці. Вона не могла ділитися зі старою матір'ю своїми сумнівами й клопотами, майбутні ж своячки з кожним днем здавалися їй чужішими. А бідолашна Емілія мала підозру і острах, у яких боялась признатися навіть сама собі, але про які тайкома весь час думала.

її серце чіплялося й далі за віру, що Джордж Осборн— порядний хлопець і любить її, хоч чуття підказувало їй інше. Скільки разів вона зверталася до нього без відповіді! Скільки разів мала причину запідозрити його в самолюбстві та байдужості, але переконувала себе, що помиляється! Кому ця нещасна страдниця могла розповісти про свою щоденну боротьбу і муку? Сам герой дівчини розумів її тільки наполовину. Емілія не зважувалася визнати, що хлопець, якого вона кохає, гірший, ніж вона сподівалася, чи подумати, що вона поквапилася віддати йому своє серце. А вона була надто невинна і сором'язлива надто скромна , надто довірлива і надто слабка, надто жіноча, щоб віддавши його, потім забрати назад. Ми поводимося наче турки, з почуттями наших жінок і вимагаємо, щоб вони визнали за нами це право. Свої обличчя вони можуть показувати, прикрившись усмішкою, локонами й рожевим капелюшком замість серпанку й чадри. Але душу їхню дозволено бачити тільки одному чоловікові, а вони й раді коритися і погоджуються сидіти вдома як наші рабині, слугують нам і виконують усю важку й нудну роботу.

Таку самоту й муки терпіло це ніжне серденько, коли в березні 1815 року Наполеон висів на берег у Каннах, Людовік XVIII утік, уся Європа захвилювалася, фунт упав, і старий Джон Седлі збанкрутував.

Ми не маємо наміру йти слідом за шановним маклерам через усі ті випробування й тортури, через які проходить кожен банкрут, поки настане його комерційна смерть.

Про те, що він не має чим оплачувати рахунків, оголошено на біржі, його Контора спорожніла, його векселі опротестовані, і, врешті, банкрутство визнано офіційно.

Будинок і все хатнє майно описано й продано, а його з родиною, як ми вже бачили, вигнано шукати собі пристановища десь інде.

Джонові Седлі не вистачило мужності перевірити своїх служників, які час від часу з'являлися на наших сторінках і з якими тепер через свою вбогість він мусив розлучитися. Платню цій шановній челяді виплачено з такою точністю, яку часто виявляють у таких випадках ті, хто має великі борги. Слугам шкода було покидати добре місце, але вони не померли з розпуки, розлучаючись із любим господарем і господинею. Покоївка Емілії страшенно співчувала своїй молодій господині, але втішала себе тим, що влаштується ще краще в якомусь аристократичному кварталі міста. Чорний Самбо з запалом, властивим його фахові, вирішив відкрити шинок.

Тільки чесна стара Бленкінсоп, яка пам'ятала народження Джоза та Емілії, та й залицяння Джона Седлі до своєї дружини, лишилася з ними без платні, оскільки наскладала собі за час служіння в них чималенький капіталець; вона подалася разом із зубожілими господарями в їхній новий скромний притулок і ще якийсь час допомагала їм і бурчала на них, перше ніж піти остаточно.

Під час нескінченних переговорів з кредиторами, які тепер так жорстоко ображали почуття приниженого старого Седлі, що за шість тижнів він постарів дужче, ніж за попередні п'ятнадцять років, найзавзятішим і найнепоступливішим виявився Джон Осборн, давній його приятель і сусід, якого він колись поставив на ноги, який мав за що йому дякувати сотні разів і син якого повинен був одружитися з його дочкою. Кожної з цих обставин досить, щоб пояснити причини такої запеклості Джона Осборна.

Коли людина заходить у сварку з тим, кому вона багато чим зобов'язана, то, звичайно, здоровий глузд підказує їй дужче напосідати на цього свого ворога, ніж на якогось зовсім стороннього. Бо щоб у такому випадку виправдати свою жорстокість і невдячність, вам треба зробити його негідником. Не в тім річ, що ви невихований самолюб і лютуєте через невдачу в своїх спекуляціях, ні, ні, це ваш партнер найпідлішою зрадою і найгапебнішими намірами донів вас до цієї невдачі. Вже хоча б для того, щоб бути послідовним, переслідувач зобов'язаний показати, що потерпілий — негідник, а то його самого вважатимуть шахраєм.

До того ж, як правило (і це дозволяє всім невблаганним кредиторам не відчувати мук сумління), люди, що попали в скруту, рідко бувають зовсім чесні — принаймні так здається. Вони не в усьому признаються, перебільшують свої шанси на успіх, приховують своє дійсне становище, запевняють, що їхні справи йдуть дуже добре, тим часом як вони безнадійні, усміхаються (яка ж то смутна усмішка!), стоячи на межі банкрутства, ладні вхопитися за будь-який привід, аби тільки відтягти кінець, узяти будь-де грошей, аби тільки протриматися ще кілька днів. "Так тобі й треба, коли ти такий нечесний!" — переможно вигукує кредитор, лаючи нещасного банкрута. "Чого ти хапаєшся за соломинку?" — каже тверезий глузд тому, хто тоне.

"Негіднику, чого ти зволікаєш, чому не віддаси себе в руки "Газети"? Однаково не минеш її!" —радить успіх бідолашному невдасі, що борсається в темному вирі. Хто не бачив, як найщиріші друзі і найчесніші люди починають підозрювати одне одного, коли йдеться про грошові справи? Всі так роблять. І, по-моєму, кожен має рацію, вважаючи, що всі, крім нього,— шахраї.

Осборна нестерпно дратувала згадка про те добро, яке йому зробив Седлі, а таке почуття завжди розпалює в серці ворожість. До того ж йому треба було зірвати заручини свого сина з дочкою Седлі; а оскільки справа зайшла дуже далеко і йшлося про щастя, а може, й честь бідолашної дівчини, то треба було знайти вагому причину для зриву, отже, Джон Осборн мусив довести, що Джон Седлі справді страшний негідник.

Тому на зустрічах з кредиторами він так жорстоко й глузливо напосідався на бідолашного збанкрутованого Седлі, що мало не довів його до розриву серця. Він негайно заборонив Джорджеві зустрічатися з Емілією, погрожуючи, що прокляне його, якщо той не послухається, і всіляко ганив невинну дівчину, називаючи її підлою, хитрою інтриганкою. Коли настав крах, коли офіційно оголосили про банкрутство, коли Седлі виїхали з Рассел-сквер, коли надійшла заява, що Джордж пориває з Емілією і її коханню, її щастю, її вірі в людей настав кінець,— заява надійшла у формі безцеремонного листа Джона Осборна, який кількома рядками повідомляв Емілію, що з огляду на негідну поведінку її батька всі зобов'язання між їхніми родинами втрачають свою чинність,— коли надійшов цей остаточний вирок, він не вразив дівчину так глибоко, як побоювались її батьки, чи, швидше, як побоювалась мати, бо Джон Седлі був геть убитий своїм банкрутством і своєю ганьбою. Емілія зблідла, але сприйняла звістку спокійно. Це тільки підтвердило похмурі передчуття, що давно вже зродилися в її серці. Вона ніби прочитала свій вирок, отримала кару за давній злочин. А полягав той злочин у тому, що вона покохала надто щиро, надто палко і всупереч глуздові. Своїми думками Емілія і тепер не поділилася ні з ким. Переконавшись, що всі її надії пропали, вона не стала нещаснішою, ніж була тоді, коли ще тільки відчувала біду, але не зважувалась її визнати. Вона переїхала з великого будинку в маленький, зовсім не помітивши зміни, і майже весь час просиджувала в своїй кімнатці, з кожним днем поволі в'янучи і марніючи. Я не хочу сказати, що всі дівчата схожі на Емілію. У вас, наприклад, люба міс Буллок, від такого навряд чи розбилося б серце. Ви твереза дівчина і дивитесь на світ так, як треба. Не скажу також, що й моє серце розбилося б, воно, щоправда, страждало, але, як бачите, витримало. Але є чимало душ саме таких — ніжних, ламких і страшенно вразливих.

Коли старий Джон Седлі думав про стосунки між Джорджем і Емілією чи заводив про це мову, його охоплювала майже така сама лють, як і містера Осборна. Він тоді лаяв і самого Джорджа, і його родину, називаючи їх жорстокими, підлими й невдячними. Немає такої сили на світі, присягався він, що змусила б його віддати дочку за сина такого негідника; він наказав Емілії викинути Джорджа з голови і віддати йому всі до одного подарунки й листи, які тільки були в неї.

Дівчина пообіцяла і навіть спробувала виконати його наказ. Вона знайшла якихось дві чи три дрібнички, витягла з шухляди листи, ще раз перечитала їх, наче й так не знала напам'ять, але не змогла розлучитися з ними. Це було понад її силу, вона притулила їх до грудей, як, ви, мабуть, бачили, мати тулить свою мертву дитину. Емілії здавалося, що вона помре або збожеволіє, якщо її позбавлять цієї останньої втіхи. Як вона, бувало, цвіла і сяяла коли приходили ці листи! Як у неї стукотіло серце і як вона квапилася до своєї кімнати, щоб прочитати їх па самоті! Коли вони виявлялися холодними, як те закохане серденько вміло відшукати в них ласку! Коли вони бували короткі й егоїстичні, скільки виправдань вона вміла знайти для того, хто їх писав!-Над цими нічого не вартими клаптиками паперу Емілія думала день і ніч. Вона жила своїм минулим, кожен лист викликав у неї згадку про якусь обставину, пов'язану з ним. Як добре вона все пам'ятала! Як Джордж дивився на неї, який він мав настрій, як він був одягнений, що він їй казав і яким тоном — ці реліквії і спогади загиблого кохання були єдиним, що їй залишилось на світі. Вона жила тільки тим, що охороняла мертве кохання.

Емілія палко бажала вмерти. "Тоді,— думала вона,— я завжди була б з ним". Я не схвалюю поведінки Емілії і нe маю наміру ставити її взірцем для міс Буллок. Міс Буллок краще за цю бідолашну дівчину знає, як порядкувати своїми почуттями. Вона ніколи так не скривдила б себе, як нерозважна Емілія, що безповоротно подарувала своє кохання, віддала своє серце, нічого за це не отримавши, крім крихкої обітниці, яка миттю розлетілася в друзки і обернулася в ніщо. Довготривалі заручини — це угода про співдружність, коли один партнер може дотримуватись або розірвати її, а другий втрачає весь свій капітал. Будьте обережні, дівчата, будьте дуже обачні, коли заручуєтесь. Остерігайтеся покохати когось щиро, ніколи не показуйте всіх своїх почуттів або (ще краще) намагайтеся менше відчувати, не забувайте про наслідки, до яких може призвести недоречна чесність та щирість і не довіряйте ні собі, ні будь-кому іншому.

Виходьте заміж так, як заведено у Франції: там дружками й світилками молодої є адвокати. Принаймні остерігайтесь таких почуттів, через які б ви потім мучились, і не давайте таких обіцянок, від яких не могли б будь-коли відмовитися. Тільки так ви втримаєтесь, матимете успіх і добру славу на Ярмарку Суєти.

Якби Емілія могла чути, що казали про неї в тих колах, з яких батькове банкрутство. її вигнало, вона б збагнула, в чому полягав її злочин і як вона зганьбила свою честь. Такої злочинної необачності місіс Сміт ніколи не траплялося спостерігати, таку жахливу фамільярність місіс Браун завжди засуджувала, і такий кінець стане застереженням для її власних дочок.

Капітан Осборн, звісно, не візьме дочки банкрута,— казали панни Доббін.— Досить, що її батько обвів їх круг пальця. А щодо самої Емілії, то її дурість переважає все...

Що "все"? — гримнув на них капітан Доббін.— Адже вони були заручені ще дітьми! А хіба це не те саме, що одружитися? Та чи зважиться хтось на світі сказати хоч слово проти цієї наймилішої, найчистішої, найніжнішої і найблагороднішої дівчини?-Годі тобі, Вільяме, чого ти напосівся на нас? Ми не чоловіки й не можемо з тобою битися,— мовила міс Джейн.— Ми ж нічого не кажемо про міс Седлі. Тільки поводилась вона весь час дуже нерозважно, щоб не сказати більше. Та й батьки її, звичайно, заслужили те лихо, яке їх спіткало.

Може, ти сам попросиш руки в міс Седлі, оскільки вона тепер вільна? — глузливо додала Енн.— Ми поріднилися б з чудовими людьми, ха-ха-ха!-Я? — крикнув Доббін і весь почервонів.— Думаєте, що коли ви, любі мої, кидаєтесь від одного до іншого, то й вона така? Авжеж, смійтесь і глузуйте з того ангела! Вона вас не чує, до того ж бідолашна дівчина нещасна, то чому б з неї і не поглузувати? Жартуй, Енн! Ти в нас найдотепніша. Та й усі, бачу, раді тебе послухати.

Я тобі ще раз нагадую, що ми не в казармі, Вільяме,— мовила Енн.

Не в казармі? Ну... хай би хтось у казармі сказав таке, як ти! — крикнув роздратований лицар.— Хай би хто писнув хоч слово проти неї! Але чоловіки такого не роблять, Енн. Це тільки жінки не встигнуть зійтися, як уже шиплять, ґелґотять і кудкудакають. Ну чого ти ревеш, я лише кажу, що ви обидві добрі гуски,— додав Вілл Доббін, помітивши, що червоні сестрині очі починають, як звичайно, зволожуватись.— Про мене, будьте не гусками, а лебідками, чим собі хочете, тільки не чіпайте, бога ради, міс Седлі.

"Просто дивина, що Вільям так закохався в ту кокетливу дурепу!" — в цілковитій згоді думали мати й сестри Доббіна. Сестри дуже боялися, щоб Емілія не залигала свого другого обожнювача, коли вже її заручини з Осборном розпалися. Побоювання цих достойних панночок, безперечно, спиралися на їхній власний досвід чи, швидше, на їхнє розуміння добра і зла (оскільки досі вони не мали нагоди ні вийти заміж, ні відмовити комусь).

Ще слава богу, мамо, що Вільямів полк виступає за кордон,— казали вони.— Принаймні хоч цієї небезпеки наш брат уникне.

Так воно й було насправді; отже, на кону з'являється французький імператор грає свою роль у побутовій комедії Ярмарку Суєти, яку ми тепер показуємо і якої не могли б виставити без участі цього найяснішого статиста. Це він занапастив Бурбонів і Джона Седлі. Це він, прибувши до столиці, підняв усю Францію па свій захист, а всю Європу — па те, щоб його вигнати. Коли французький народ і армія присягли йому на вірність навколо орлів на Марсовому полі, чотири могутні європейські армії вирушили на велике chasse à l'aigle , і однією з них була англійська, до якої входили капітан Доббін і капітан Осборн.

Звістку про те, що Наполеон опинився па волі й висів на берег, войовничий *** полк зустрів з неабияким захватом, зрозумілим кожному, хто знає цих сміливців.

Усі, від полковника до найскромнішого барабанщика, відчули приплив надії, шанолюбства й патріотичного завзяття, і кожен дякував, мов за особисту послугу, французькому імператорові за те, що він скаламутив спокій Європи. Настала та пора, якої так чекав *** полк,— пора показати своїм товаришам по зброї, що він може воювати незгірше за ветеранів іспанськім компанії і що Вест-Індія і жовта гарячка не вбили в ньому мужності й бойового духу. Стабл і Спуні мріяли отримати роту, не купуючи собі звання. Дружина майора О'Дауда сподівалася ще до закінчення походу (в якому й вона вирішила взяти участь) підписувати свої листи: "Дружина полковника О'Дауда, кавалера ордена Лазні". Наші приятелі (Доббін і Осборн) були такі самі схвильовані, як і весь полк, і кожен по-своєму — Доббін дуже спокійно, а Осборн дуже галасливо і бурхливо — виявляли готовність виконати свій обов'язок і домогтися своєї частки слави й відзнак.

Новина так схвилювала всю країну й армію, що особисті справи відсунулися на задній план, тому, очевидно, й Джордж Осборн, що тільки-но отримав, як повідомляла "Газета", звання капітана й теж готувався до походу, де він прагнув заробити нове підвищення, не так переживав інші події, які за спокійних часів, напевне, не залишили б його байдужим. Принаймні треба визнати, що катастрофа доброго старого Седлі його не вельми засмутила. Того дня, коли нещасний джентльмен мав першу зустріч зі своїми кредиторами, Джордж приміряв свій новий мундир. Старий Осборн розповів синові про підступну, шахрайську, ганебну поведінку банкрута, ще раз нагадав, що їхні заручини з Емілією розірвані назавжди, і дав Джорджеві того вечора чималу суму грошей, щоб той заплатив за мундир і за еполети, які йому дуже личили. Гроші молодому гульвісі завжди були потрібні, і він узяв їх без зайвих слів. Будинок Седлі, де він пережив стільки щасливих хвилин, увесь був обліплений об'явами. Повертаючись до "Старого Слотера", де він зупинявся, коли приїздив до міста, Джордж бачив, як вони біліють проти місяця. Отже, цей затишний будинок замкнув свої двері за Емілією та її батьками. Де ж вони тепер знайшли собі прихисток? Думка про їхнє зубожіння дуже засмутила Джорджа. Того вечора він сидів у кав'ярні "Слотер" задуманий і, як зауважили його товариші, багато пив.

Трохи згодом туди зайшов Доббін і, побачивши Осборна, порадив йому не напиватися. Але той заявив, що йому з біса тяжко на душі, тому він і п'є. Коли ж Доббін почав допитуватися, чого йому тяжко, і недвозначно поцікавився, чи немає якихось новин, Джордж не захотів із ним розмовляти, хоч зрештою признався, що він страшенно зажурений і нещасний.

Через три дні після цього Доббін завітав до його кімнати в казармі. Осборн, підперши руками голову,, явно пригнічений, сидів біля столу, на якому були розкидані папери.

Вона... вона повернула мої подарунки... якісь нікчемні дрібнички. Ось глянь!-На столі лежав пакуночок, адресований добре знайомим почерком капітанові Осборну, а коло нього кілька речей: каблучка, срібний ножик, який він купив їй ще хлопчиком на ярмарку, золотий ланцюжок і медальйон з пучком волосся в ньому.

Усьому кінець,— простогнав Осборн, і в голосі його забриніла гіркота й каяття.— На, Віллє, прочитай, якщо хочеш.

Він подав товаришеві коротенького листа, всього кілька рядків:-"Тато звелів мені повернути тобі ці подарунки, які ти дав мені в щасливіші часи, і пишу я тобі востаннє. Я думаю — ні, я знаю, що ти так само боляче відчув той удар, яким упав на пас. І я сама звільняю тебе від твого слова, оскільки через лихо, яке нас спіткало, його неможливо дотримати. Я певна, що ти не причетний до нашої біди і не :маєш таких тяжких підозр, як містер Осборн,— найгіршого з усього, що нам довелося зазнати. Прощавай, прощавай! Я благаю бога, щоб він дав мені силу витримати нашу розлуку і все інше і щоб завжди благословляв твої вчинки.

Капітан Доббін мав дуже м'яке серце. Йому завжди було тяжко дивитися на дітей або жінок, яких спіткало горе. На думку, що Емілія десь страждає, покинута й самітна, серце його обливалося кров'ю. Він так розхвилювався, що, може, комусь його поведінка могла б здатися й негідною чоловіка. Він заявив, що Емілія — ангел, з чим від щирого серця погодився й Осборн. Той теж, згадуючи все своє життя, знов побачив перед собою Емілію, від самого її дитинства аж до останнього часу, таку милу, невинну, таку знадливу, просту, щиру, закохану й ніжну.

Ох, мука втратити все це, мати його й не вберегти! Перед Джорджем зринали тисячі любих його серцю сцен і спогадів, в яких він завжди бачив її доброю і прекрасною. Він червонів із сорому й каяття, бо його егоїзм і байдужість поряд з такою недосяжною чистотою здавалися ще огиднішими. На якусь хвилину приятелі забули про славу, війну, про все на світі і розмовляли тільки про Емілію.

Де вони тепер? — після довгої розмови й довгої мовчанки запитав Джордж; йому й справді було соромно, що він і досі не дізнався про це.— Де вони? На листі немає адреси.

Доббін знав, де вони. Він не тільки послав їм фортепіано, але й написав листа місіс Седлі й попросив дозволу навідатися до неї. І бачився з нею, а також з Емілією, вчора перед своїм від'їздом до Чатема. Навіть більше: це він привіз той пакуночок і листа, що так схвилював їх обох.

Щиросердий Доббін побачив, що місіс Седлі не лише зраділа його появі, а й була дуже зворушена поверненням фортепіано, яке, на її думку, міг прислати тільки Джордж на знак своєї прихильності. Капітан Доббін не спростував помилки шановної дами, він із щирим співчуттям вислухав ... її скарги й нарікання, пожурився разом з нею, що вони все втратили и опинилися в злиднях, погодився, що старий Осборн повівся жорстоко й нечесно з своїм найпершим благодійником. Коли господиня трохи розважила душу, виливши з переповнених грудей своє горе, Доббін набрався сміливості й попросив дозволу побачитись з Емілією, яка, за своїм звичаєм, сиділа нагорі, і мати, хвилюючись, привела її вниз.

Вона була така бліда, і в погляді її світився такий відчай, що Доббін злякався, бо прочитав на тому застиглому личкові найзловісніші ознаки. Посидівши з ним хвилину чи дві, вона простягла йому пакуночок і сказала:-Будь ласка, передайте це капітанові Осборну... думаю, що... що він здоровий... І дуже гарно, що ви прийшли відвідати нас... нам дуже сподобався новий будинок. А я...я, мабуть, піду вже, мамо, я себе погано почуваю.

З цими словами бідна дівчина вклонилася капітанові, всміхнулась і вийшла. Мати, ведучи її нагору, сповненими муки очима глянула на капітана. Але доброму хлопцеві не треба було таких благань. Він і так гаряче любив Емілію. Його мучили невимовний смуток, жаль, страх, і, вийшовши на вулицю після побачення з Емілією, віл відчув себе злочинцем.

Коли Осборн дізнався, що його приятель знайшов Емілію, він нетерпляче почав розпитувати про неї. Як їй, бідолашній, живеться? Яка вона? Що вона казала? Тоді приятель узяв його за руки і глянув йому у вічі.

Джордже, вона вмирає,— сказав він і більше не зміг вимовити жодного слова.

У будиночку, де Седлі знайшли собі притулок, служила весела дівчина-ірландка.

Вона щодня намагалася чимось допомогти Емілії, втішити її, та все дарма. Еммі була надто пригнічена і не тільки не відповідала їй, але й не помічала її ласкавих спроб.

Годин через чотири після розмови Доббіна з Осборном ця дівчина зайшла до кімнати Емілії, де вона сиділа, як завжди, із своїми листами, мовчки щось роздумуючи про ці свої маленькі скарби. Радісно й хитро усміхаючись, служниця спробувала привернути до себе увагу Емілії, але та навіть не підвела голови.

Міс Еммі,— врешті мовила дівчина.

Іду,— відповіла Емілія, не дивлячись на неї.

Мені доручили...— повела далі дівчина,— тут є щось...тут хтось... ось вам новий лист... не читайте більше І вона подала листа, якого Еммі відразу й прочитала.

"Я мушу тебе побачити,— писалося в ньому.— Люба моя Еммі, кохана, найдорожча моя дружино, прийди до мене".

Джордж і її мати чекали за дверима, поки вона прочитає листа.

Розділ XIX-МІС КРОУЛІ ПІД ОПІКОЮ ДОГЛЯДАЧКИ-Ми вже бачили, що місіс Феркін, покоївка з Парк-лейн, тільки-но дізнавшись про якусь більш-менш важливу подію для родини Кроулі, вважала за свій обов'язок негайно писати про неї місіс Б'ют Кроулі в пасторський дім, і вже угадували, яку незвичайну ласку й прихильність та добра дама виявляла до найближчої служниці міс Кроулі. Так само ласкаво й прихильно ставилась вона й до міс Брігс, компаньйонки господині, і здобула собі її відданість тими щедрими обіцянками та знаками уваги, які нікому нічого не коштують, а все ж дуже важливі й приємні тому, хто їх отримує. І справді, кожному господареві й доброму управителеві відомо, які дешеві, а проте корисні ці засоби і який приємний смак вони надають найскромнішій страві життя. Який дурень сказав, ніби масними словами не помастиш каші? Половина суспільства їсть її, та ще й з великим задоволенням, саме з такою підливою. Як безсмертний Алексіс Суайє може приготувати за півпенні чудову юшку, якої невмілий кухар не зварив би і з багатьох фунтів городини та воловини, так і вправний артист уміє кількома простими, приємними фразами досягти куди кращого ефекту, ніж якийсь партач цілою купою суттєвіших благ. Навіть більше, ми знаємо, що від суттєвих благ часто болить живіт, тим часом як більшість людей чудово перетравлюють скільки завгодно гарних слів, і вони їм ніколи не обридають. Місіс Б'ют так часто казала Брігс і Феркін, як вона їх любить і що б вона зробила для таких чудових і відданих приятельок, якби була така багата, як міс Кроулі, що ті відчули до гості глибоку пошану й ставилися до неї з такою вдячністю та довірою, наче місіс Б'ют уже засипала їх найдорожчими подарунками. З іншого боку, Родон Кроулі, як і слід сподіватися від такого гонористого, небагатого на розум драгуна, ніколи не підлещувався до ад'ютанток своєї тітки, відверто виявляв їм обом свою зневагу, при нагоді змушував Феркін стягати з нього чоботи, посилав її в дощ із якимось принизливим дорученням, а як часом і дарував яку гінею, то шпурляв гроші так, ніби давав ляпаса. Оскільки тітка вічно глузувала з Брігс, то й капітан ішов за її прикладом, і ті жарти на її адресу були такі делікатні, як удар копитом його бойового коня. Натомість місіс Б'ют завжди радилася з нею у всіх складних питаннях, що вимагали витонченого смаку, захоплювалась її віршами і на тисячу способів ласкаво і ввічливо показувала, як вона її цінує. А коли вона підносила Феркін якийсь подарунок на два пенси, то супроводжувала його стількома похвалами, що пенси оберталися на золото у вдячному серці служниці, яка до того ж думала про майбутнє, сподіваючись для себе казкових благ того дня, коли місіс Б'ют почне порядкувати спадком.

На неоднакову поведінку цих двох родичів варто звернути увагу кожному, хто вступає у світ. Хваліть усіх підряд, скажу я таким людям, не будьте надто делікатні, не шкодуйте компліментів, кажіть їх кожному в очі і позаочі, коли ви маєте підставу сподіватися, що вони дійдуть до адресата. Ніколи не пропускайте нагоди сказати комусь ласкаве слово. Як Колінгвуд не міг бачити в своєму маєтку голого місця, а виймав з кишені жолудь і негайно ж таки втикав його в землю, так і ви робіть з компліментами. Жолудь вам нічого не коштує, але з нього може вирости такий добрий сволок.

Одне слово, поки Родон Кроулі процвітав, його слухалися з похмурою покірністю, та коли він потрапив у неласку, ніхто його не жалів і ніхто не хотів йому допомагати. Зате, коли місіс Б'ют почала порядкувати в домі міс Кроулі, весь гарнізон радий був стати під її команду, сподіваючись усяких вигод від її обіцянок, щедрості та ласкавих слів.

Місіс Б'ют Кроулі не тішила себе думкою, що Родон визнає свою поразку й не робитиме спроб здобути втрачені позиції. Вона знала, що Ребека надто розумна, надто енергійна й відчайдушна жінка, щоб скоритися без боротьби, і, відчуваючи, що треба бути готовою до бою, весь час була насторожі, чекаючи облоги, підкопу чи несподіваної атаки.

Насамперед хоч місто і було здобуте, чи могла вона мати певність, що здобута найголовніша його мешканка? Чи витримає міс Кроулі, чи вона, бува, тайкома не плекає думки знов привітати вигнану суперницю? Стара леді любила Ро-дона й Ребеку, яка її розважала. Місіс Б'ют добре розуміла, що ніхто з її табору не вміє так подобатися цій вередливій, вихованій у місті жінці. "Співу моїх дівчаток після тієї клятої гувернантки не хочеться й слухати, що вже є, те в,— щиро признавалася сама собі місіс Б'ют.— Стара завжди йшла спати, коли Марта і Луїза починали грати свої дуети. Незграбні студентські манери Джіма й вічне базікання бідолашного Б'юта, про собак і коней давно вже набридли їй. Якщо я заберу її до пасторського будинку, вона неодмінно з усіма полається і втече, а тоді їй недовго й знов попасти в лапи тому жахливому Родонові і стати жертвою тієї гадюки Шарп. Але тим часом, як я бачу, вона дуже хвора і принаймні кілька тижнів не зможе нікуди їхати, а поки одужає, треба придумати якийсь спосіб, щоб захистити її від тих безсовісних людей".

Коли навіть у найкращі хвилини для міс Кроулі хтось казав, що вона хвора чи має поганий вигляд, нажахана стара леді відразу посилала по лікаря. А мушу сказати, що тепер, після цієї несподіваної родинної бурі, яка б довела до струсу й міцніші нерви, вона справді кепсько себе почувала. В кожному разі, місіс Б'ют вважала за свій обов'язок заявити лікареві, аптекареві, компаньйонці і всім слугам, що міс Кроулі в дуже тяжкому стані й що вони повинні пристосуватись до її хвороби. Вона наказала настелити на вулиці по коліна соломи, зняти з парадних дверей молоток і віддати його на сховок містерові Боулсу. Вона наполягла, щоб лікар приїздив двічі на день, і кожні дві години напихала хвору ліками. Якщо хтось заходив до кімнати, вона так зловісно сичала) "Тс-с-с!" — що лякала нещасну хвору в ліжку; хоч куди б міс Кроулі звернула погляд, вона завжди натикалася на пильні очі-намистинки місіс Б'ют, яка зайняла міцну позицію на кріслі в головах хворої. Ті очі ніби світилися в темряві (бо завіси весь час були запнуті), коли вона в своїх плюшевих капцях безшумно, мов кішка, сновигала по кімнаті. Так міс Кроулі лежала цілими днями, і вже довгий час, а місіс Б'ют читала їй побожні книжки і не спала цілими ночами, слухаючи протяглі вигуки нічного сторожа й легеньке шипіння свічки. Опівночі хвору ще раз відвідував улесливий аптекар, після чого їй залишалось дивитися на блискучі, мов жаринки, очі місіс Б'ют і на жовтий відблиск, який тростинова свічка кидала на темну стелю. Навіть Гігейя не витримала б такого розпорядку, а що вже казати про бідолашну стару леді з слабкими нервами? Ми вже згадували, що коли ця шановна учасниця Ярмарку Суєти була здорова і в доброму гуморі, вона дотримувалася таких вільних поглядів на релігію і мораль, ідо їй позаздрив би навіть мосьє Вольтер, та коли її опадала слабість, стара грішниця погіршувала свій етап панічним страхом перед смертю, якому малодушно піддавалася.

Повчання коло ліжка хворої і побожні роздуми, певна річ, недоречні в белетристиці, і ми не маємо наміру (на відміну від декотрих сучасних романістів) заманювати публіку на проповідь, коли вона платить гроші, щоб подивитися комедію. Але й без проповіді кожному слід тримати в пам'яті ту істину, що метушня, тріумф, сміх і веселість, які Ярмарок Суєти виставляє на публічний огляд, не завжди товаришують акторові в особистому житті і що його часом опановує гнітючий настрій і сумне каяття. Думка про найрозкішніші бенкети навряд чи підбадьорить хворого епікурейця. Згадка про найкращі убори і блискучі тріумфи на балах не вельми потішить відквітлих красунь. Мабуть, і державні діячі в певні хвилини свого життя не відчувають великого задоволення від роздумів про найбільші свої перемоги. І вчорашні успіхи чи розваги не багато важать, коли попереду постане неминуче (але невідоме) завтра, про яке кожен із нас ран чи пізно мусить подумати. О брате в блазенському уборі! Чи не буває в тебе таких хвилин, коли тебе верне від скалозубства і кривляння, від калаталець і дзвіночків на ковпаку? Отож, любі друзі й колеги, моя приємна мета — походити з вами по Ярмарку, оглянути прилавки й вітрини, а потім ми всі повернемось додому від яскравих ліхтарів та веселого галасу і, залишившись самі, відчуємо себе глибоко нещасними.

"Коли б мій бідолашний чоловік мав голову на в'язах,— думала місіс Б'ют,— який би він був корисний нещасній старій леді за теперішніх обставин! Він змусив-би її покаятись у своєму жахливому вільнодумстві, спонукав би виконати свій обов'язок і викинути з серця того огидного розпусника, що осоромив і себе, і родину; міг би він також переконати її віддати належне моїм коханим дівчаткам і хлопцям, що, безперечно, потребують і заслуговують усякої допомоги, яку тільки могли б їм дати родичі".

А оскільки сама ненависть до розпусти — це вже крок уперед па шляху до доброчесності, то Б'ют Кроулі намагалася з усієї сили викликати в своєї своячки відразу до всіх провин Родона Кроулі, познаходивши їх стільки, що їх цілком вистачило б, щоб засудити цілий полк молодих офіцерів. Якщо людина зробить у житті якусь помилку, то жоден мораліст не витягатиме на світ його хиб так радо, як власні родичі. Так і місіс Б'ют, як добра родичка, надзвичайно цікавилась усім, що робив Родон, і виявила дивовижну обізнаність. Вона зібрала подробиці його негарної сварки з капітаном Маркером, яка скінчилася тим, що Родон, винний від самого початку, врешті застрелив капітана. Вона знала, як нещасний лорд Довдейл, мати якого навіть приїхала була в Оксфорд, щоб керувати вихованням сина, і який не брав до рук карт, поки не опинився в Лондоні, попав у тенета Родона, й той гидкий розпусник, розбещувач молодих хлопців, добре напоїв його в "Кокосовій пальмі" і обіграв на чотири тисячі фунтів. Вона яскраво, із протокольною докладністю описувала муки численних родин у графстві, яких Родон довів до лиха синів, яких він Штовхнув на шлях безчестя і злиднів, дочок, яких він звів і допровадив до загибелі. Вона знала бідолашних торговців, що збанкрутували через його марнотратство, знала про всі ті підлі крутійства й шахрайства, якими він їх обплутав, а вже й поготів знала, як він зухвало і облудно обдурював найщедрішу з усіх тіток і якою невдячністю та глумом відплатив за її жертву. Щоб хвора добре затямила ці відомості, місіс Б'ют переказувала їх поступово, вважаючи за свій священний обов'язок доброї християнки й матері численної родини нічогісінько не приховувати й не відчуваючи ані найменших докорів сумління чи жалю до того, кого приносив у жертву її язик; навпаки, вона, певне, вважала, що її вчинок заслуговує якнайбільшого схвалення, і пишалася своєю рішучістю. Авжеж, якщо треба обмовити людину, то хоч що кажіть, а краще за родича ніхто цього не зробить. А якщо йдеться про невдаху Родона Кроулі, то треба визнати, що й самої правди було б досить, щоб засудити його, тому місіс Б'ют брала на себе зайвий клопіт, приписуючи йому ще й вигадані скандали.

Ребека також, як нова родичка, посіла не останнє місце в самовідданих дослідженнях місіс Б'ют, Ця невтомна шукачка правди (суворо наказавши не приймати ані посланців, ані листів від Родона) взяла карету міс Кроулі, поїхала до своєї давньої приятельки міс Пінкертон, у будинок Мінерви на Чізвікській алеї, і, поділившись із нею страхітливою новиною про те, як міс Шарп звела капітана Родона, довідалася чимало дивних подробиць про походження й дитинство колишньої гувернантки. Приятелька Великого Лексикографа мала що їй розповісти.

Міс Джемайми наказано принести квитанції і листи вчителя малювання. Один був із боргової в'язниці, в іншому він благав авансу, ще в іншому дякував дамам із Чізвіка, що вони згодні взяти до себе Ребеку, а останній лист, написаний рукою нещасного художника, був той, у якому він, лежачи на смертній постелі, віддавав свою сирітку під опіку міс Пінкертон. Серед тієї колекції були також і дитячі листи самої Ребеки, в яких вона благала допомоги своєму батькові або висловлювала свою вдячність. Мабуть, па Ярмарку Суєти не знайдеться кращих сатир за листи. Візьміть в'язочку листів десятирічної давності від свого найближчого приятеля, того, якого ви тепер ненавидите. Гляньте на листи своєї сестри. Які ви були віддані одне одному, поки не посварилися за двадцять фунтів спадку! Витягніть дитячі кривулі свого сина, того самого, що потім розбив вам серце своєю черствістю і невдячністю, або й паку своїх власних листів, які дихають безмежною пристрастю і вічним коханням і які повернула вам наречена, коли вийшла заміж за набоба, та наречена, яка тепер цікавить вас не більше, ніж королева Єлизавета. Присяги, кохання, обіцянки, довіра, вдячність — як смішно читати про все це через деякий час! На Ярмарку Суєти мав би існувати закон, що зобов'язував би знищувати кожен писаний документ (крім оплачених рахунків від торговців) після певного, не дуже довгого проміжку часу. А щодо тих дурисвітів і мізантропів, які рекламують незмивне японське чорнило, то хай би їх чорт забрав разом з їхнім підступним винаходом! Найкращим для Ярмарку Суєти було б таке чорнило, що через кілька днів безслідно зникало б, залишаючи чистий, блискучий папір, на якому можна було б писати листа комусь іншому.

Від будинку міс Пінкертон невтомна місіс Б'ют подалася слідами Шарпа та його дочки на Грецьку вулицю, де мешкав покійний художник і де ще й досі стіни вітальні прикрашали портрети господині в білому атласі і господаря з мідними ґудзиками, які Шарп намалював у рахунок платні за житло. Місіс Стокс виявилася говіркою особою і охоче розповіла все, що знала про художника: який він був непутящий і вбогий, який добродушний і веселий, як на нього завжди полювали судові виконавці та кредитори, як він жив невінчаний з матір'ю Ребеки (на превеликий жах господині, хоч вона терпіти не могла тієї жінки) і повінчався з нею аж перед її смертю, якою хитрою лисичкою була його дочка, як вона всіх смішила своїми жартами й передражнюванням, як приносила з пивниці батькові джин і була відома в усіх студіях кварталу — одне слово, місіс Б'ют зібрала такі докладні відомості про батьків своєї нової родички, про її виховання й поведінку, що вони навряд чи сподобалися б Ребеці, якби вона знала, що нею так цікавляться.

Про свої ретельні й невтомні пошуки місіс Б'ют докладно поінформувала стару леді. Та довідалася, що дружина Родона Кроулі була дочкою оперної танцівниці, сама танцювала на сцені й позувала для художників. Вона виховувалась, як і повинна виховуватись дочка такої матері, пила з батьком джин і т. д. і т. д.

Одне олово, пропаща жінка, що знайшла собі такого самого пропащого чоловіка, а мораль усієї розповіді місіс Б'ют була ось яка: ця пара шахраїв така підла, що порядній людині соромно знатися з нею.

Отакий матеріал зібрала завбачлива місіс Б'ют на Парк-лейн, так би мовити, харч і боєприпаси на випадок облоги, якій, вона була певна цього, Родон і його дружина неодмінно піддадуть міс Кроулі.

Та якщо місіс Б'ют у своїх діях і допустилася якоїсь помилки, то тільки тієї, що була надто ретельна; здається, вона трохи перестаралася. Безперечно, вона дбала про здоров'я міс Кроулі багато більше, ніж було потрібно. І хоч хвора цілком корилася невістці, її влада була така обтяжлива й сувора, що жертва плекала думку при першій слушній нагоді звільнитися від неї. Жінки-володарки, окраса жіночого роду, жінки, що влаштовують усе для всіх і знають краще, ніж самі зацікавлені особи, що кому з них корисне, інколи не враховують можливості домашнього бунту чи якихось інших небажаних наслідків, викликаних надуживанням їхньої влади.

Ось і місіс Б'ют, безперечно, діючи з найкращими намірами, виснажуючи себе до краю, недосипаючи й недоїдаючи, відмовляючись від свіжого повітря задля хворої зовиці, так ревно доглядала її, що мало не довела до могили. Якось у розмові з постійним аптекарем хворої, містером Клампом, вона звернула його увагу на ці свої жертви і на їхні наслідки.

Можу з певністю сказати,— шановний містере Клампе,— мовила вона,— що я роблю все, аби тільки наша дорога хвора, яку її невдячний небіж загнав у ліжко, одужала. Я не думаю про себе і завжди готова на будь-які жертви.

Мушу визнати, що ваша відданість справді дивовижна,— сказав містер Кламп, низько кланяючись,— але...

Відколи я приїхала сюди, то, здається, й ока по склепила. Я не дбаю про сон, про своє здоров'я чи про вигоди, якщо цього вимагає обов'язок. Коли в мого бідолашного Джеймса була віспа, то хіба я дозволила найнятій доглядачці сидіти біля нього? Де там!-Ви повелися, як найкраща мати, шановна пані... як найвідданіша з матерів, але...

Як мати родини і дружина англійського священика, я покірно вірю, що дотримуюсь добрих принципів,— урочисто відповіла місіс Б'ют, щаслива в своїй упевненості,— і поки мене носитимуть ноги, я ніколи, містере Клампе, ніколи не занехаю свого обов'язку. Хай інші всілякими прикрощами накликають хворобу на ту сиву голову (місіс Б'ют показала рукою на одну з волосяних накладок каштанового кольору, натягнену на підставку в будуарі міс Кроулі), але я ніколи її не кину. Ох, містере Клампе, мені страшно, проте я знаю, що їй так само потрібна духовна розрада, як і лікарська допомога.

Я ось що хотів сказати, шановна пані,— лагідно, але рішуче перебив її аптекар,— я ось що хотів сказати, коли ви згадали про почуття, які роблять вам честь. Мені здається, що ви надаремне хвилюєтесь за нашу любу приятельку і надто марнотратно жертвуєте задля неї своїм здоров'ям...

Я не пошкодую життя для будь-кого з чоловікових родичів і свій обов'язок виконаю,— перебила його місіс Б'ют.

Авжеж, якби була така потреба, але ми не хочемо, щоб ви стали мученицею,— галантно сказав містер Кламп.— Як ви, очевидно, й самі розумієте, ми з доктором Сквілсом ґрунтовно й прискіпливо обміркували становище міс Кроулі. Ми вважаємо, що вона пригнічена й знервована, родинні події розтривожили її...

Той небіж зажене її в могилу! — не втрималася місіс Б'ют.

...розтривожили її, і ви з'явилися, як ангел-охоронець, шановна папі, як справжній ангел-охоронець, щоб полегшити тягар, який звалився на її плечі. Але ми з доктором Сквілсом вважаємо, що наша люба приятелька не в такому етапі, щоб неодмінно тримати її в ліжку. Вона пригнічена, проте лежання в чотирьох стінах ще дужче її пригнічує. їй треба якоїсь зміни, свіжого повітря, розваг — це найкращі ліки з усіх, які відомі медицині,— сказав, містер Кламп, усміхаючись і показуючи свої гарні зуби.— Переконайте її, щоб вона встала, шановна пані, стягніть її з ліжка і розвійте її гнітючий настрій, доможіться, щоб вона виїздила на короткі прогулянки. Вони повернуть троянди й на ваші щоки, якщо мені дозволено дати вам таку пораду, шановна місіс Б'ют.

Вона може випадково зустріти в Парку свого страшного небожа. Мені казали, що той нахаба катається там із безсоромною спільницею своїх злочинів,— сказала місіс Б'ют (мимохіть вибовкавши свою таємницю),— і це може так її вразити, що доведеться знов класти її в ліжко. Вона не повинна нікуди виїздити, містере Клампе, поки я доглядаю її. А щодо мого здоров'я, то мені байдуже. Я залюбки його віддаю. Приношу в жертву на олтар родинного обов'язку.

Слово честі, пані,— заявив уже навпростець аптекар,— я не відповідаю за її життя, якщо вона ви далі сидітиме замкнена в темній кімнаті. Вона така знервована, що ми кожної хвилини можемо її втратити, і коли ви бажаєте, щоб капітан Кроулі став її спадкоємцем, то я відверто попереджаю вас: ви робите все, щоб допомогти йому.

Господи милосердний! Невже її життя в небезпеці? — вигукнула місіс Б'ют.— Чому, чому ви раніше не сказали мені цього, містере Кламп?-Минулого вечора містер Кламп і доктор Сквілс обговорювали хворобу міс Кроулі (за пляшкою вина в будинку сера Лапіна Уоррена, дружина якого от-от мала подарувати йому тринадцяте благословення).

Та моторна молодичка з Гемпшіра справжня гарпія, Клампе,— зауважив Сквілс.— Учепилася, як реп'ях, у стару Тіллі Кроулі. Та й добра з біса мадера, еге ж?-А Родон Кроулі таки дурень,— відповів Кламп.— Узяв та й оженився з гувернанткою.

Хоч у тій дівчині і щось є! Авжеж, є: зелені очі, біла шкіра, гарненька фігурка, добре розвинена грудна клітка,— відповів Сквілс.— Але Кроулі, Клампе, однаково дурень. :-Він завжди такий був,— погодився Кламп.

Тепер стара, напевне, відшиє його,— мовив лікар і, помовчавши, додав: — Думаю, вона залишить своїм спадкоємцям добрі гроші.

Мабуть, добрі,— усміхнувся Кламп,— Але я за свої двісті фунтів на рік не бажаю їй смерті.

Та гемпшірська відьма замучить її за два місяці, Клампе, якщо й далі буде впадати коло неї,— мовив доктор Сквілс.— Жінка стара, любить попоїсти, нервова, у неї підвищиться пульс, збільшиться тиск, а тоді — параліч, і кінець. Підійміть її на ноги, Клампе, витягніть на двір, а то не скоро матимете нові двісті фунтів на рік.

Тому після цієї поради достойний аптекар так рішуче порозмовляв з місіс Б'ют Кроулі. Захопивши під свою владу приковану до ліжка стару леді й нікого до неї не допускаючи, місіс Б'ют не раз заводила мову про зміну духівниці. Але такі невеселі розмови сповнювали міс Кроулі ще більшим страхом перед смертю, якої вона й так завжди боялася, і місіс Б'ют збагнула, що треба спершу повернути хворій добрий гумор та здоров'я і вже аж тоді думати про свою благочестиву мету.

Але куди вивозити стару — ось що не давало тепер спокою місіс Б'ют. Єдиним місцем, де міс Кроулі наврядчи могла б зустрітися з тим клятим Радоном, була церква, але місіс Б'ют справедливо вважала, що там старій не буде весело. "Треба поїхати й оглянути чудові околиці Лондона,— надумала вона,— я чула, що ніде в світі немає таких мальовничих місць". І вона раптом зацікавилася Гемпстедом і Горнсі, знайшла свій чар у Далвічі і, вмостивши свою жертву в карету, почала возити її по цих ідилічних закутках, пожвавлюючи коротенькі прогулянки розмовами про Родона та його дружину і розповідаючи старій леді історії, які мали б ще дужче відштовхнути її від тих негідників.

Мабуть, місіс Б'ют справді натягла струну надто вже туго. Бо хоч вона й викликала в міс Кроулі відповідне почуття до неслухняного небожа, але стара зненавиділа і свою мучительку; в неї з'явився страх перед невісткою, і вона прагнула спекатись її. Скоро вона рішуче повстала проти Гайгейта і Горнсі й захотіла проїхатися Парком. Місіс Б'ют знала, що там вони можуть зустріти ненависного Родона, і не помилилася. Якось на окружній алеї з'явилася Родонова відкрита бричка; поруч із ним сиділа Ребека. У ворожій кареті міс Кроулі сиділа на звичайному своєму місці, ліворуч від неї вмостилася місіс Б'ют, а навпроти — пудель і міс Брігс. Момент був напружений, у Ребеки закалатало серце, як вона побачила знайому карету, а коли екіпажі порівнялися, вона плеснула руками і обернулась до старої леді з виразом найглибшої любові та відданості. Родон здригнувся, і його щоки під нафарбованими вусами геть почервоніли. В другій кареті тільки стара Брігс захвилювалася, розгублено витріщивши очі на колишніх своїх друзів. Капелюшок міс Кроулі був рішуче обернений у бік Серпентайна, а місіс Б'ют саме тієї хвилини пестила пуделя, називала його милим, ласкавим песиком. Екіпажі роз'їхалися, кожен у свій бік.

їй-богу, все пропало,— сказав Родон дружині.

Спробуй ще раз,— відповіла Ребека.— Ти не міг би зачепитися з ними колесами?-Родон не відважився на такий маневр. Коли карети знов зустрілися, він тільки ледь підвівся, тримаючи руку напоготові біля капелюха, і втупив очі в тітку. Але цього разу міс Кроулі не відвернулася, вона і місіс Б'ют глянули просто в обличчя небожеві і безжально його не впізнали. Він, вилаявшись, опустився на сидіння, виїхав з ряду карет і чимдуж погнав додому.

Це була блискуча й незаперечна перемога місіс Б'ют. Але вона відчула, що такі зустрічі небезпечні, оскільки бачила, що міс Кроулі явно схвилювалася. Вона вирішила, що її найдорожча родичка задля свого здоров'я повинна на якийсь час виїхати з міста, і настійливо рекомендувала їй податися в Брайтон.

Розділ XX-У ЯКОМУ КАПІТАН ДОББШ ВИСТУПАЄ В РОЛІ ПОСЛАНЦЯ ГІМЕНЕЯ

Сам не знаючи як, капітан Доббін став головним призвідником і упорядником весілля Джорджа Осборна з Емілією. Якби не він, шлюб цей ніколи б не відбувся; він не міг не признатися в цьому самому собі й трохи гірко, посміхався на думку, що саме йому судилася така роль. Та хоч посередництво в цих переговорах справді було найтяжчим завданням з усіх, які могли йому випасти, капітан Доббін, коли брав на себе якийсь обов'язок, звик виконувати його без зайвих слів і вагань.

Твердо переконаний, що міс Седлі вмре від розчарування, якщо її обдурить наречений, він вирішив зробити все, щоб зберегти їй життя.

Я не буду описувати всі подробиці зустрічі Джорджа й Емілії, коли чесний Вільям постарався привести нареченого знов до ніг (чи, може, краще сказати "в обійми") коханої. Навіть людина черствіша за Джорджа розтанула б, побачивши те миле личко, що так змарніло від журби й відчаю, і почувши ті прості, ніжні слова, якими вона розповіла коротеньку жалісливу історію. І оскільки Емілія не зомліла, коли мати, тремтячи з остраху, привела до неї Осборна, а лише поклала голову коханому на плече й вилила своє горе в солодких, рясних і втішних сльозах, стара мати, якій теж відлягло від серця, подумала, що найкраще залишити їх самих.

Еммі, плачучи, припала до руки Джорджа й почала її покірно цілувати, ніби він був її паном і найвищим володарем, а сама вона — негідною грішницею, що чекає від нього милосердя й ласки.

Таке поклоніння і мила, беззастережна покора неабияк розчулили Джорджа Осборна й підлестили його самолюбству. В цій простій, сумирній і відданій істоті він побачив рабиню, і душа його затремтіла від усвідомлення своєї сили. Він хотів бути великодушним султаном, хотів підвести цю Естер, що стояла перед ним навколішки, і зробити її королевою. Крім того, смуток і врода дівчини зворушили його не менше, ніж покора, тому він потішив її, так би мовити, підвів і простив.

Усі її надії і почуття, що в'янули й сохли, відколи зайшло її сонечко, тепер відразу розквітли, набрали барв. Побачивши того вечора на подушці радісне личко Емілії, ви навряд чи повірили б, що це та сама дівчина, яка лежала тут минулої ночі така змучена, млява, байдужа до всього навколо. Добра служниця-ірландка, втішена зміною, попросила дозволу поцілувати її в личко, що так відразу порожевіло. Емілія, моя дитина, обвила руками шию дівчини й сама поцілувала її від щирого серця. Та вона й була майже дитиною. Тієї ночі вона й спала, як дитина, міцним, здоровим сном, а як же вона променіла щастям, коли прокинулась у залитій ранковим світлом кімнаті!-"Сьогодні він знов буде тут,— подумала Емілія.— Він найкращий і найдобріший з усіх". І, правду кажучи, Джордж також вважав, що таких великодушних людей, як він, мало є на світі і що він приносить величезну жертву, одружуючись з Емілією.

Поки вона й Осборн утішалися нагорі чудовим tête-à-tête, стара місіс Седлі й капітан Доббін розмовляли внизу про те, яке склалося становище і які є можливості влаштувати долю молодят. Місіс Седлі, звівши закоханих і залишивши їх, коли вони міцно обнялися, з чисто жіночою логікою запевнила, що ніяка сила в світі не змусить старого Седлі віддати свою дочку за сина того, хто так ганебно, підло й жорстоко з ним повівся. І вона заходилася довго розповідати про щасливіші дні і про те, які вони були заможні вже тоді, коли Осборн ще скромно мешкав на Нью-роуд і його дружина була рада якимось Джозовим недоноскам, що їх місіс Седлі віддавала їй, коли народжувалися котресь із Осборнових дітей. Вона була певна, що серце старого Седлі розбила саме жорстока невдячність того чоловіка і він ніколи, ніколи в світі не погодиться па цей шлюб.

Тоді їм доведеться втекти, пані,— засміявся Доббін,— як утік капітан Родон Кроулі з товаришкою міс Ілімі, тією маленькою гувернанткою.

Та невже? Хто б подумав! —вигукнула місіс Седлі, вражена новиною.— Шкода, що не можна розповісти про це Бленкінсоп. Вона завжди не довіряла міс Шарп. Ото пощастило Джозові, що він не спіймався на її гачок! — І вона почала описувати Доббінові добре відому любовну історію Ребеки та збирача податків з Боглі-Уолага.

Зрештою Доббін боявся не стільки гніву містера Седлі, скільки другого зацікавленого родича й не приховував, що він дуже занепокоєний тим, як поведеться той понурий тиран, купець з Рассел-сквер. "Адже він рішуче заборонив цей шлюб,— міркував Доббін. Він добре знав, що старий Осборн безмежно впертий і твердо дотримується свого слова.— Єдина надія в Джорджа помиритися з батьком,— міркував далі його друг,— це відзначитись у майбутньому поході. Якщо він загине, помре й Емілія. А коли йому не пощастить відзначитись, що тоді? Здається, він має якісь гроші від матері — стільки, що можна купити звання майора... Або ж йому доведеться продати своє звання, виїхати за море й осісти в Канаді чи миритися з нестатками десь на селі". Сам Доббін з такою товаришкою ладен був би оселитися хоч і в Сибіру. Диво, та й годі: цьому кумедному, вкрай нерозважному молодому офіцерові навіть-на думку не спало, що брак засобів для утримання гарної карети й коней і відповідних прибутків, які б давали змогу їхньому власникові гідно пригощати своїх приятелів, мали стати перепоною до шлюбу Джорджа з Емілією.

Якраз ці важливі міркування й переконали Доббіна, що шлюб повинен відбутися якнайшвидше. А може, він сам бажав, щоб усе це скоріше було вже позаду? Так, коли хтось помирає, близькі йому люди квапляться з похороном чи, коли розлука неминуча — самі прискорюють її. Певне одне: Доббін, узявшись за цю справу, докладав усіх зусиль, щоб швидше довести її до кінця. Він підганяв Джорджа, доводив, що старий Осборн неодмінно помириться з ним, коли в "Газеті" буде згадане його прізвище серед тих, хто відзначився; брався, якщо треба, побалакати і з одним, і з другим батьком. Словом, він квапив і Джорджа владнати цю справу до того, як їм прийде наказ вирушати в закордонний похід, а його тепер сподівалися з дня на день.

Маючи на меті ці матримоніальні плани, капітан Доббін за цілковитою згодою місіс Седлі, яка не хотіла сама говорити про них чоловікові, і з її дозволу подався шукати Джона Седлі в Сіті, до кав'ярні "Тапіока", куди той ходив щодня, відколи замкнуто його власну контору й відколи його зломила жорстока доля. Нещасний старий писав там якісь листи, отримував відповіді, з таємничим виглядом зв'язував їх у пакунки і весь час носив у кишенях. Я не знаю нічого жалісливішого за діловиту, загадкову метушню банкрута. Ті листи від багатих людей, яки він показує вам, ті замацані, пом'яті папірці, які обіцяють підтримку чи висловлюють співчуття , які він сумно розкладає перед вами, будуючи на них свої надії на поновлення доброї слави і багатства! Безперечно, за довгі роки вас, шановний читачу, не раз зупиняв такий злощасний невдаха, відводив кудись у куток, витягав з відстовбурченої кишені сюртука пачку паперів, розв'язував її і, тримаючи шнурочок у зубах, відбирав і розкладав перед вами свої улюблені листи.

Кому не знайомий той тужний, напружений, майже божевільний погляд, у якому світиться безнадія?-Таким нещасним Доббін застав колись квітучого, веселого, звиклого до успіху Джона Седлі. Його сюртук, завжди новий і ошатний, витерся на швах, а на ґудзиках проступала мідь. Обличчя його змарніло і було неголене; комірець і хустка на шиї пом'ялися і обвисли над бахматим жилетом. Бувало, пригощаючи чимось у кав'ярні Доббіна й Джорджа, він розмовляв і сміявся голосніше за інших, і біля нього упадали всі кельнери. А тепер боляче було дивитись, як принижено й чемно він звертався в "Тапіоці" до Джона, старого, підсліпуватого служника в брудних панчохах і потрісканих лакованих черевиках, що мав обов'язок подавати блюдця з облатками замість хліба, олов'яні чорнильниці замість чарки й аркушики паперу замість шинки,— відвідувачі цього похмурого місця розваг начебто нічого більше й не споживали. А Вільямові Доббіну, якого старий джентльмен замолоду не раз пригощав і з якого любив пожартувати, він тепер нерішуче, боязко подав руку й назвав його "сером". Вільямові стало так шкода старого добродія і так соромно, наче він сам був якось причетний до того лиха, що довело Седлі до такого приниження.

Дуже радий вас бачити, капітане Доббіне, сер,— мовив старий Седлі, несміливо глянувши на гостя, довготелеса постать і військовий мундир якого викликала іскру зацікавлення в сонних очах служника, що вештався по кав'ярні в потрісканих лакованих черевиках, і збудили стару жінку в чорній сукні, що дрімала за прилавком серед немитих, пощерблених чашок з-під кави.—Як маються шановний олдермен і міледі, ваша люба матуся? — При слові "міледі" він озирнувся на служника, ніби хотів сказати: "Дивись-но, Джоне, я ще маю приятелів, і не будь-кого, а шановних людей з доброю славою".— Ви прийшли до мене в якійсь справі, сер? Усі справи провадять тепер мої молоді приятелі Дейл і Спігот, поки буде готова моя нова контора, бо тут я, бачите, сиджу тільки тимчасово. Чим ми можемо бути вам корисні, сер? Може, зволите щось перекусити?-Збентежений Доббін, заникуючись, почав відмовлятися, запевняти, що він нітрохи не голодний і не хоче пити. Справи в нього теж немає ніякої, він просто зайшов провідати містера Седлі, так би мовити, привітатися з ним. І він додав, з відчаю покрививши душею:-Мати здорова, тобто була дуже нездорова і чекає тільки першого сонячного дня, коли можна буде вийти завітати до вашої дружини. А як почуває себе місіс Седлі? Думаю, в неї все гаразд?-Доббін замовк, похопившись, що він неперевершений лицемір, бо надворі була чудова погода, і літнє сонце світило так ясно, як тільки воно може світити в околиці похоронного закладу, де містилася ця кав'ярня; згадав він також, що годину тому сам бачив місіс Седлі, коли власною бричкою привіз капітана Осборна у Фулем і залишив його там tête-à-tête з Емілією.

— Моїй дружині дуже приємно буде побачитися з міледі,— мовив Седлі, витягаючи свої папери.— Я отримав дуже ласкавого листа від вашого батька. Передайте йому від мене найщиріше вітання. Леді Доббін знайде нас у трохи меншому будиночку, ніж ми звикли приймати своїх друзів, але він затишний, та й зміна повітря добре | впливає на мою дочку, яка в місті почувала себе не дуже добре... ви ж пам'ятаєте маленьку Еммі, правда?.. Авжеж, вона таки почувала себе кепсько.

Розмовляючи, старий джентльмен неспокійно водив очима; він думав про щось інше, перегортаючи папери і мнучи в руках вистріпану червону стрічку, якою він їх перев'язував.

Ви самі людина військова, Віллє Доббіне,— повів далі старий,— тож скажіть мені, чи хто міг сподіватися, що той корсиканський негідник повернеться з Ельби? Коли союзні монархи були тут торік і ми влаштували їм обід у Сіті, милувалися собором Згоди, феєрверком і китайським мостом у Сент-Джеймському парку, то чи могла людина із здоровим глуздом допустити, що насправді мир не укладено, хоч ми й відспівали за нього "Те Deum"? Я питаю вас, Вільяме, чи міг я сподіватися, що австрійський імператор виявиться мерзенним зрадником... авжеж, зрадником, не інакше? Я кажу так, як воно є: він дволикий, мерзенний зрадник, інтриган, що з самого початку мав на думці повернути до влади свого зятя. Я певен, сер, що втеча Боні з Ельби — це підле шахрайство, змова, до якої причетна добра половина європейських держав, що хотіли знецінити державні процентні папери і зруйнувати нашу країну. Ось чому я сиджу тут, Вільяме. Ось чому моє прізвище з'явилося в "Газеті". Що ж, сер. Я повірив російському цареві і принцу-регентові. Ось гляньте сюди, на мої папери. Гляньте, який був курс на державні процентні папери першого березня і скільки варті були французькі п'ятипроцентні папери, коли я купив їх на виплату в найближчий ліквідаційний термін. А скільки вони варті тепер? Тут була змова, та й годі, а то б той негідник не зміг утекти. Де був англійський уповноважений, що дозволив йому втекти? Його треба було б розстріляти, віддати під воєнно-польовий суд і розстріляти, їй-богу!-Ми думаємо прогнати Боні, сер,— сказав Доббін, трохи наляканий люттю старого, в якого на лобі набрякли жили і який, стукав по паперах стиснутим кулаком.— Ми думаємо прогнати його, сер... герцог уже в Бельгії, а ми з дня на день чекаємо наказу вирушати.

Не давайте йому спуску! Привезіть сюди його голову, сер! Убити мерзотника! — ревів Седлі.— їй-богу, я б сам записався, до війська... Але я зламаний старий чоловік, мене зруйнували той навідник і зграя облудних шахраїв тут, у нас, яких я сам поставив на ноги, сер, і які тепер катаються в каретах,— додав він.

тремтячим голосом.

Доббіна неабияк схвилював вигляд цього ласкавого колись чоловіка, що майже втратив розум з горя і кипів безсилою старечою люттю. Поспівчувайте нещасному джентльменові, всі ви, для кого гроші й становище — найважливіші скарби! А вони таки справді найважливіші на Ярмарку Суєти.

Бував, що гадюка, яку ти пригрієш, потім укусить тебе,— повів .далі старий.— Бувають такі голодранці: ти його висадиш на коня, а він першого ж тебе зіб'є з ніг. Ви здогадуєтесь, кого я маю на гадці, Вільяме, голубе мій. Отого скоробагатька, негідника з Рассел-сквер, якого я знав ще без. шилінга в кишені.

Тепер я благаю господа і сподіваюся, що побачу його таким жебраком, яким він був, коли я допоміг.

Я дещо чув про це від свого товариша Джорджа, сер,— сказав Доббін, намагаючись швидше перейти до справи.— Джорджа дуже засмутила ваша сварка з його батьком.

Він навіть послав мене сюди з дорученням.

То ось чого ви тут! — закричав старий і схопився в місця.— Що, може, той нахабний дженджик із вест-ендськими манерами шле мені своє співчуття, га? Дуже мило з йога боку. Він і далі крутиться біля мого дому? Якби мій син мав справжню чоловічу, відвагу, від застрелив би його! Він такий самий негідник, як його батечко. Я не хочу, щоб про нього й згадували в моєму домі. І проклинаю той день, коли дозволив йому переступити мій поріг! Я волію балати свою дочку мертвою, ніж віддати її за нього заміж!-Джордж не винен, що його батько такий жорстокий, сер. Ви також спричинились до того, що Емілія покохала його. Хіба ви має право гратися почуттями двох молодих істот і робити їх нещасними тому, що вам так хочеться? Затямте собі, це не його батько розриває заручини, а я забороняю їм одружуватись! — закричав старий Седлі.— Наші родини розлучилися навіки. Я впав низько, але не настільки, щоб допустити до цього шлюбу, о ні! І ви так і скажіть всьому їхньому кодлові: синові, батькові, сестрам і всім.

А я вважаю, що ви не маєте ні сили, ні права розлучати їх,— сказав Доббін тихим голосом.— І якщо ви не дасте дочці своєї згоди, вона зобов'язана буде вийти заміж усупереч вам. Я не бачу глузду в тому, щоб через вашу примху Емілія вмерла або залишилася довіку нещасною. Як на мій погляд, то вона вже так міцно зв'язана словом, наче про їхній шлюб оголошувано по всіх церквах Лондона. Та й чи може бути краща відповідь на виставлені проти вас звинувачення Осборна,— адже ж він вас звинувачує,— ніж прохання його сина ввійти у вашу родину і одружитися з вашою дочкою?

Цей доказ наче освітив обличчя старого Седлі легеньким променем задоволення, але він і далі запевняв, що не дозволить Емілії вийти заміж за Джорджа.

Доведеться влаштувати все без вашої згоди,— засміявся Доббін і розповів містерові Седлі, як за день перед цим розповідав його дружині, про втечу Ребеки з капітаном Кроулі.

Ця історія явно розважила старого джентльмена.

— Ви, капітани, страшні люди! —мовив він, зв'язуючи свої папери, і на виду в нього з'явилося щось подібне до усмішки, на превеликий подив підсліпуватого служника, який щойно зайшов до зали: він ще не бачив такого виразу на обличчі в Седлі, відколи той почав учащати до цієї похмурої кав'ярні.

Видно, можливість завдати своєму ворогові Осборну такого удару втішила старого Седлі, і коли їхня розмова скінчилась, вони розійшлися з Доббіном добрими приятелями.

Сестри кажуть, що в неї діаманти такі завбільшки, як голуб'яче яйце,— розповідав, сміючись, Джордж.— Як вони, мабуть, личать до її кольору обличчя! Коли вона чіпляє на шию всі свої коштовності, то, певне, виходить справжня ілюмінація. А волосся в неї — мов вороняче крило, і таке кучеряве, як у Самбо.

Очевидно, вона чіпляла собі кільце в ніс, коли їздила відрекомендовуватись до палацу. Ще якби вткнути їй у кучері пучок пір'я, то була б справжня belle sauvage .

Так Джордж у розмові з Емілією глузував з однієї молодої леді, з якою недавно познайомилися його батько й сестри і яку вони вельми шанували. Казали, що вона має хтозна-скільки плантацій у Вест-Індії та купу грошей у державних процентних паперах і що в списку акціонерів Ост-Індської компанії її прізвище відзначене трьома зірочками. В неї була вілла по той бік Темзи і будинок на Порт-ленд-плейс. Ім'я багатої вест-індської спадкоємиці було дуже прихильно згадане в "Морнінг пост". Місіс Гегістон, удова полковника Гегістона, що була її родичкою і порядкувала в її будинку, почала тепер виводити дівчину в світ, бо та щойно вернулася зі школи, в якій довершила своє виховання. Родина Осборнів зустріла її на проханій вечері в домі старого Галкера на Девоншір-плейс ("Галкер, Буллок і К°" були віддавна агентами її родини у Вест-Індії), і Джорджеві сестри всіляко виявляли їй свою прихильність, яку вона добродушно приймала. "Бути сиротою в її становищі і з її грішми — це ж так цікаво!"— казали панни Осборн, захоплено розповідаючи міс Вірт про свою нову приятельку, коли повернулися з вечора в Галкера. Вони домовилися, що й надалі зустрічатимуться з нею, і другого ж таки дня поїхали каретою відвідати її. Місіс Гегістон, удова полковника Гегістона й родичка лорда, про якого вона весь час згадувала, неприємно вразила наших недосвідчених дівчат бундючністю і звичкою надто багато говорити про своїх родичів, зате сама вона перевершила всі їхні сподівання — виявилась найщирішою, найласкавішою і наймилішою; щоправда, її треба було трохи відшліфувати, зате яку вона мала добродушну вдачу! Дівчата відразу перейшли на "ти".

Аби ти бачила, як вона вирядилась до двору, Еммі! — регочучи, розповідав Осборн.— Вона прийшла до моїх сестер показатися перед тим, як її мала везти туди міледі Бінкі, родичка Гегістон. Та Гегістон геть з усіма поріднилася, її діаманти сяяли, немов Воксгол того вечора, коли ми там були. (Пам'ятаєш, Еммі, Воксгол? І як Джоз співав своїй ясочці?) Діаманти і червоне дерево — яке чудове поєднання! І білі пера у волоссі, тобто у вовні.

Сережки в неї були такі завбільшки, як свічники, Їй-богу, їх можна було б засвітити, а жовтий атласний шлейф тягся за нею, наче хвіст комети.

Скільки їй років? — запитала Еммі, якій Джордж без угаву торохтів про темношкіру красуню того ранку, коли вони помирилися,— на такі речі він був мастак, як ніхто в світі. Та тій чорношкірій принцесі, хоч вона щойно скінчила школу, уже десь, мабуть, двадцять два чи двадцять три. А якби ти побачила, як вона питає! За неї звичайно пише листи місіс Гегістон, але якось, повіривши в себе, вона сама взялася за перо й написала моїм сестрам листа. Там було написано "чирвона" замість "червона" і "хвал-ди" замість "фалди".

Ну, то це, напевне, міс Суорц, що мала в нашому пансіоні окрему кімнату,— мовила Еммі, згадавши добродушну дівчину-мулатку, яка довела себе до істерики, коли Емілія покидала школу міс Пінкертон.

Справді, вона! — мовив Джордж.— її батько був німецький єврей, кажуть, торговець рабами, що мав якийсь стосунок до Канібальських островів. Він торік помер, а міс Пінкертон докінчила її освіту. Вона вміє заграти на піаніно дві п'єски, заспівати три пісні, може писати, якщо місіс Гегістон сидить поряд і виправляє її помилки. Джейн і Марія полюбили її, як сестру.

Хотіла б я, щоб вони мене полюбили,— задумливо мовила Еммі.— А вони завжди ставились до мене так холодно.

Серденько моє, вони полюбили б тебе, якби ти мала двісті тисяч фунтів,— мовив Джордж.— Так їх уже виховали. Наше суспільство любить гроші. Ми живемо серед банкірів і великих ділків Сіті, хай їм чорт, і кожен, хто розмовляє з тобою, побрязкує в кишені грошима. Такий той йолоп Фред Буллок, що хоче одружитися з Марією, такий Голдмор, директор Ост-Індської компанії, такий самий Діаді, торговець лоєм,— це вже в нашій галузі,— додав він, ніяково засміявшись і почервонівши.— Прокляття тій зграї паскудників, які тільки й знають, що гребти гроші! Я засинаю на їхніх людних, ситих обідах. Я соромлюся того безглуздого товариства, що сходиться на батькові прохані вечері. Я звик бувати серед джентльменів, світських і вихованих людей, а не серед крамарів, що обжираються черепаховою юшкою. Любо моя Еммі, ти єдина в нашому коді справжня леді, і зовні, і за своїми думками, і в своїй мові. А все тому, що ти ангел, це свята правда.

Не заперечуй, ти в нас єдина леді. Міс Кроулі казала тобі те саме, а вона бувала в найкращих колах Європи. А щодо. Родона Кроулі, капітана лейб-гвардії, то він з біса гарний хлопець, мені подобається, що він одружився з тією дівчиною, яку покохав.

Емілії капітан Кроулі теж дуже подобався, і з тієї самої причини. Вона була певна, що Ребека знайде з ним своє щастя і навіть пожартувала, що Джоз уже якось переживе втрату. Так вони бавили час у приємній розмові, як колись раніше.

Емілія зовсім заспокоїлася, хоч трохи й кокетувала своєю ревністю до міс Суорц і навіть призналась,— яка лицемірка! — що боїться, аби Джордж не забув її через спадкоємицю через її гроші й великий маєток у Сент-Кітсі. Та насправді вона була надто щаслива, щоб відчувати якийсь страх, недовіру чи сумніви; маючи біля себе Джорджа, вона не боялася жодної спадкоємиці чи красуні і взагалі нічого в світи.

Коли капітан Доббін, що дуже вболівав за своїх друзів, зайшов до них після обіду, він зрадів, побачивши, як Емілія знов ожила, як в"на сміялася, як щебетала і співала, награючи на фортепіано, такі знайомі йому романси. Вона замовкла тільки тоді, коди біля вхідних дверей подзвонив старий Седлі, ще повернувся з Сіті. Щоб уникнути небезпечної зустрічі, Джорджеві дане знак іти геть.

Якщо не рахувати вітальної усмішки — та й та була силуваною, бо Емілії прихід Доббіна видався недоречним,— міс Седлі не виявила ніякої уваги Доббінові, поки він видав у неї. Але капітанові досить було того, що вона щаслива, він тішився, що зміг прислужитися їй.

Розділ XXI-СВАРКА ЧЕРЕЗ СПАДКОЄМИЦЮ

Можна запалати коханням до кожної молодої особи, наділеної такими достойностями, як міс Суорц, а тут ще в серці старого Осборна зародилася одна шанолюбна мрія, яку та дівчина повинна була, здійснити. З величезним запалом і ласкавою прихильністю він заохочував своїх дочок до ніжної приязні з молодою спадкоємицею і заявляв, що йому як батькові надзвичайно приємно бачити, що його діти теж добре розпорядилися своїми симпатіями.

Люба моя,—казав він міс Роді,—ви не знайдете, в нашому скромному будиночку на Рассел-сквер тієї пишноти і того кола, до яких звикли у Вест-Енді. Мої дочки прості, безкорисливі дівчата, але серце в них золоте, вони полюбили вас, і це робить їм честь, авжеж, це робить їм честь. Я звичайний, простий, скромний британський купець, чесний, як можуть засвідчити мої шановні друзі Галкер і Буллок, що були агентами вашого покійного, досі оплакуваного батька. Ви знайдете в нас дружню, просту ,щасливу і — думаю, що можу так сказати,— шановану родину, простий стіл, простих людей, але щиру гостинність, люба моя міс Родо...

дозвольте мені так вас називати, бо моє серце запалало до вас щирою прихильністю, кажу вам відверто, я справді полюбив вас. Вип'єте шампанського? Гіксе, шампанського міс Суорц! Можна не сумніватися, що старий Осборн вірив кожному своєму слову і що його дочки не прикидалися, а таки любили міс Суорц. На Ярмарку Суєти люди, цілком природно, тягнуться до багатих. Якщо навіть найпростіші люди схильні досить ласо дивитися на велике багатство (я кидаю виклик будь-кому з британських громадян, хай скаже, чи слово "багатство" не будить у ньому дуже приємного почуття, та й ви самі, якщо вам скажуть, що ваш сусід за столом має півмільйона,— хіба ви не дивитиметесь на нього з особливим зацікавленням), отже, якщо навіть прості люди полюбляють гроші, то як повинні ставитись до них ті, хто зуби з'їв на грошових справах! їхні почуття просто рвуться назустріч багатству, їхнє серце ладне запалати любов'ю до цікавих для них власників того і багатства. Я знаю кількох шановних людей, які вважають неможливою для себе розкішшю заприятелювати з кимось таким, хто не має відповідного багатства і відповідного становища в суспільстві. Вони дають волю своїм почуттям тільки в певних випадках. І ось вам доказ: більшість членів родини Осборнів, які протягом довгих п'ятнадцяти років не здатні були на тепле почуття до Емілії Седлі, за один єдиний вечір устигли сповнитися до міс Суорц такою любов'ю, що більшої не міг би побажати й найромантичніший прихильник кохання з першого погляду.

Якою вона й Джордж були б чудовою парою (так вважали і сестри, і міс Вірт), і настільки вона краща за ту нікчемну Емілію! Такий чудовий хлопець, вродливий, з становищем, обдарований, був би їй найкращим чоловіком. Молодих леді полонили видива безконечних бенкетів на Порт-ленд-плейс, прийомів при дворі, знайомства з половиною перів, і вони без кінця розповідали своїй любій новій подрузі про Джорджа та його аристократичних друзів.

Старий Осборн також вважав, що вона була б доброю партією для його сина. Джордж залишить військо, пройде в парламент, посяде високе становище в суспільстві й уряді. Кров його хвилювали щирі почуття справжнього британця: він мріяв побачити прізвище Осборн, прикрашене дворянським титулом, наданим його синові, стати родоначальником славетної лінії баронетів. Він добре покрутився у Сіті й на біржі, поки не дізнавсь усього про спадкоємицю: яке в неї багатство, куди вкладені її гроші й де розташовані її маєтки. Фред Буллок, що давав йому найбільше відомостей, і сам був би радий прицінитися до спадкоємиці (так висловився цей молодий банкір), але він уже заприбуткував собі Марію Осборн. Та, не маючи змоги прибрати до рук спадкоємицю як дружину, безкорисливий Фред вельми схвалював її як невістку.

Нехай Джордж зразу береться до діла і добуває її, радив він.— Треба кувати залізо, поки гаряче. Її ще не знають у місті, а через тиждень чи два з Вест-Енда з'явиться якийсь титулований дженджик із занепалим родовим маєтком і відіпхне всіх нас, ділових людей із Сіті, як торік лорд Фіцруфус зробив з міс Грогрем, дарма що вона вже була заручена з Подером із фірми "Подер і Браун". Чим швидше це буде зроблене, тим краще, містере Осборне. Ось як я думаю,— сказав той дотепник.

А втім, коли Осборн вийшов з приймальні банку, Буллок згадав Емілію: яка вона гарна дівчина, як любить Джорджа,— і секунд із десять свого дорогого часу згаяв на співчуття бідолашній дівчині, яку спіткало таке лихо.

Таким чином, поки його власне добре серце та його добрий приятель і геній Доббін тягли зрадливого Джорджа Осборна назад до ніг Емілії, батько й сестри готували для нього цей блискучий шлюб, і їм навіть на думку не спадало, що він може вчинити опір.

Коли старий Осборн робив, як він сказав, "натяки", то навіть найгірший йолоп не міг його зрозуміти хибно. Так, наприклад, спускаючи служника зі сходів і даючи йому ще й доброго стусана, він тим самим натякав, що більше не потребує його послуг. Місіс Гегістон він сказав з властивою йому делікатністю й щирістю, що випише їй чек на п'ять тисяч фунтів того дня, як його син одружиться з її вихованкою, вважаючи пропозицію свою натяком і дуже вдалим дипломатичним ходом.

Кінець кінцем, він і Джорджеві дав натяк щодо спадкоємиці: звелів йому одружитися з нею так, як наказав би своєму лакеєві відкоркувати пляшку чи клеркові написати якогось листа.

Цей владний натяк дуже стурбував Джорджа. Він саме переживав перший захват і втіху від свого нового залицяння до Емілії, неймовірно приємного для нього.

Контраст між манерами й виглядом Емілії та ост-індської спадкоємиці був такий величезний, що навіть сама думка про одруження з цією останньою здавалася Джорджеві смішною і ненависною. Навіщо йому карети й ложі в опері, думав він, якщо там бачитимуть його поряд з чорношкірою кралею! Додайте до всього цього те, що молодий Осборн був такий самий упертий, як і його батько: якщо він чогось хотів, то так само непохитно й твердо домагався свого, так само швидко вибухав, коли сердився, як і його батько у хвилини найбільшої люті.

Першого дня, коли містер Осборн недвозначно натякнув синові, що той повинен скласти свої почуття до ніг міс Суорц, Джордж спробував виграти час.

Треба було подумати про це раніше, сер,— сказав він.— Тепер не можна нічого вже зробити, бо ми з дня на деп. чекаємо наказу вирушати за кордон. Почекайте, поки я вернуся, якщо мені судилося вернутись.— Він почав доводити, що батько вибрав дуже невдалий час, бо полк ось-ось покине Англію, що тих кілька днів чи тижнів, які він пробуде ще вдома, треба присвятити справам, а не залицянню, і одружитися він устигне, коли повернеться додому із званням майора.— Адже я обіцяв,— задоволено докінчив він,— що так чи так, а ви побачите прізвище Джорджа Осборна в "Газеті".

Батькова відповідь спиралася на ті відомості, які він отримав у Сіті: коли вони зволікатимуть, знайдуться вест-ендські молодці, що неодмінно підхоплять спадкоємицю. Коли він не хоче одружуватися з міс Суорц, то принаймні може заручитися її письмовою згодою, що ввійде в силу, як він повернеться до Англії.

До того ж той, хто, залишившись удома, може мати десять тисяч на рік, буде дурний, якщо ризикуватиме своїм життям за кордоном.

Отже, ви хочете, щоб я показав себе боягузом, сер, і задля грошей міс Суорц зганьбив najae ім'я? — сказав Джордж.

Ці слова трохи захитали впевненість старого джентльмена, та оскільки синові треба було щось відповісти, а рішення його однаково не змінилося, то він сказав:-Завтра ви обідатимете тут, сер, і щоразу, коли приходитиме міс Суорц, маєте бути вдома, щоб засвідчити їй свою пошану. Якщо вам треба грошей, зверніться до містера Чоппера.

Так на шляху в Джорджа виникла нова перепона, що заважала його планам одружитися з Емілію. І він часто провадив із Доббіном наради про Цю перепону. Ми вже знаємо думку його приятеля про те, якої лінії поведінки йому слід дотримуватися. А щодо самого Осборна, то коли він ставив собі якусь мету, кожна нова перепона чи навіть кілька їх тільки додавали йому рішучості.

Темнолиций об'єкт таємної змови, яку задумали чільні політики родини Осборнів, міс Суорц, і гадки не мала про їхні плани (дивно, але її приятелька й опікунка воліла поки що не зраджувати їх) і приймала лестощі молодих леді як щирі почуття; а оскільки вдача в неї була запальна і нестримна, як ми вже мали нагоду показати, то па їхню любов вола відповідала тропічним жаром. Але якщо казати правду, міс Суорц і саму вабило на Рассел-сквер. Мусимо визнати, що для цього в неї були певні причини. Одне слово, вона вважала, що Джордж Осборн дуже гарний хлопець. Його бакени сподобались їй першого ж таки вечора, коли вона побачила їх на бенкеті в Галкерів. І ми знаємо, що міс Суорц була не перша, кого вони причарували. Джордж справляв враження самовдоволеного й меланхолійного, знудженого й палкого водночас. Здавалося, що його долають глибокі почуття, що він приховує якісь таємниці і зазнав на своєму віку багато тяжких мук і небезпечних пригод. Голос у нього був глибокий, проникливий. Він міг сказати, що вечір теплий, або запропонувати своїй сусідці морозива таким сумним і задушевним тоном, ніби повідомляв її про смерть матері чи хотів освідчитись їй у коханні.

Він переважав усіх молодих денді батьківського кола і був героєм серед цих людей третього ґатунку. Дехто глузував з нього і ненавидів його. Дехто, як от Доббін, фанатично обожнював його. І цього разу його бакени справили належне враження й почали закручуватися навколо серця міс Суорц. Якщо тільки була надія зустріти Джорджа на Рассел-сквер, ця наївна, добродушна дівчина квапилася відвідати своїх любих товаришок. Вона витрачала багато грошей на нові сукні, браслети, капелюшки й чудернацькі пера. Вона оздоблювала свою особу дуже старанно, щоб сподобатися завойовникові, і виставляла напоказ усі свої немудрі таланти, щоб здобути його прихильність. Сестри з якнайповажнішими мінами просили її трохи помузичити, і вона відразу починала співати три свої романси та грати дві свої п'єси стільки разів, скільки її просили, до того ж з дедалі більшою втіхою. Присутні на цих чудових розвагах її опікунка та міс Вірт тим часом вивчали "Книгу перів" або пліткували про аристократів.

Другого дня після батькового натяку, десь за годину до обіду, Джордж сидів, розкинувшись, на канапі у вітальні в мальовничій і дуже природній меланхолійній позі. Він, як і велів йому батько, побував у містера Чоппера в Сіті (старий джентльмен, хоч і давав синові багато грошей, не визначив йому на утримання сталої суми, а винагороджував тільки тоді, коли був у доброму гуморі). Потім він посидів три години в Фелемі з Емілією, своєю коханою Емілією, а вернувшись додому, застав у вітальні сестер, убраних у накрохмалений муслін, обох опікунок, що квоктали на задньому плані, і наївну міс Суорц в атласній сукні її улюбленого бурштинового кольору, в бірюзових браслетах, незчисленних каблучках, квітках, перах та інших блискучих оздобах, таку саму елегантну, як сажотрус святкового дня.

Після надаремних спроб залучити Джорджа до розмови дівчата заторохтіли про моди й останній прийом у дворі. У брата аж голова заболіла від їхнього базікання. Він порівняв їх з Емілією, їхнє верескливе цокотіння з її ніжним мелодійним голосом, їхні пози, лікті, їхні накрохмалені сукні з її покірними, лагідними рухами і скромною граційністю. Бідолашна Суорц сиділа на тому місці, де звичайно любила сідати Еммі. її руки з розчепіреними пальцями в діамантах лежали на вкритих жовтим атласом колінах. Всілякі оздоби й сережки аж горіли на ній. Вона весь час закочувала очі і страшенно пишалася, вважаючи себе на диво гарною. Сестри теж запевняли, що не бачили, щоб комусь так личив жовтий атлас.

Хай їй біс,— розповідав потім Джордж своєму найближчому приятелеві,— вона скидалася на китайську ляльку, що тільки щирить зуби й кива.6 головою. їй-богу,-Віллє, я насилу стримався, щоб не шпурнути в неї подушечкою з канапи!-Алу все-таки він нічим не зрадив цих своїх почуттів.

Сестри почали грати "Битву під Прагою".

Годі вам, не грайте цієї гидотної п'єси! — сердито крикнув на них Джордж з канапи.— Я збожеволію від неї. Заграйте щось ви, міс Суорц, прошу вас.

Заспівайте, що хочете, тільки не "Битву під Прагою".

Може, "Синьооку Мері" або арію з "Будуару"? — запитала міс Суорц.

Заспівайте ту чудесну арію з "Будуару"! — підхопили сестри.

Ми вже її чули,— озвався мізантроп з канапи.

Я могла б заспівати "Fluvy du Tajy" ,— покірно сказала міс Суорц,— якби знала слова.— Це був останній номер у репертуарі шановної гості.

О, "Fleuve du Tage" /Річка Тахо (спотворене; франц) /,— вигукнула міс Марія.— В нас є! — І вона пішла по зшиток з нотами.

Так сталося, що ноти цієї пісні, дуже тоді популярної, подарувала сестрам одна їхня приятелька, прізвище якої було написане на обкладинці, і коли міс Суорц, скінчивши співати під оплески Джорджа (бо це була улюблена мелодія Емілії) й сподіваючись, що її попросять на "біс", крутила в руках зшиток, вона раптом спинила погляд на обкладинці й побачила в кутку напис: "Емілія Седлі".

Боже! — вигукнула вона, швидко обернувшись на верткому дзиґлику.— Невже це моя Емілія? Та, що вчилася в пансіоні міс Пінкертон у Геммерсміті? Певне, що вона.

Розкажіть мені про неї... де вона?-Не згадуйте цього імені! — стривожилася міс Марія.— її родина зганьбила себе. її батько обдурив тата, і тут не можна про неї згадувати.— Сестра рада була помститися Джорджеві за його оцінку "Битви під Прагою".

Ви подруга Емілії? — запитав Джордж, схопившись.— Хай вас бог благословить за це, міс Суорц. Не вірте, що базікають сестри. Принаймні її нема за що звинувачувати. Вона найкраща...

Ти ж знаєш, Джордже, що тобі не можна про неї говорити! — крикнула Джейн.— Тато заборонив!-Хто мені заборонить? — підвищив голос Джордж.— А я хочу говорити про неї! Вона найкраща, найласкавіша, найніжніша й наймиліша дівчина в усій Англії, і байдуже, чи старий Седлі збанкрутував, чи ні, а мої сестри не варті її мізинця.

Якщо ви її любите, навідайтесь до неї, міс Суорц, їй тепер потрібні друзі, і я ще раз кажу, хай бог благословить того, хто не цурається її. Кожен, хто скаже про неї добре слово,— мій друг, і кожен, хто ганитиме її,— мій ворог! Дякую, міс Суорц,—він підійшов до дівчини й потиснув їй руку.

Джордже, Джордже — благально вигукнула сестра.

Саме так,— люто повів далі Джордж,— кожен, хто любить Емілію Сед... Він замовк.

У кімнаті стояв старий Осборн з потемнілим від люті обличчям; очі в нього палали, мов жарини. Хоч Джордж і урвав на півслові, кров у ньому вже закипіла, і тепер його б не злякали навіть усі предки Осборнів, разом узяті; вмить опанувавши себе, він відповів на батьків лютий погляд таким явним викликом і рішучістю, що старий врешті здався й відвів очі вбік. Але він відчув, що його ще чекає боротьба.

Місіс Гегістон, дозвольте додати вам руку до столу,— мовив старий.— Джордже, подай руку міс. Суорц. І похід рушив до їдальні.

Міс Суорц, я кохаю Емілію і ми заручені з нею майже від народження,— мовив Джордж до своєї супутниці. І за столом він розмовляв. так невимушено, що навіть сам дивувався. Це ще дужче нервувало батька, і він думав про сутичку, яка мала початися, тільки-но леді вийдуть з їдальні.

Вони відрізнялися один від одного тим, що коли батько скаженів і нетерпеливився, син потроював свою витримку й відвагу і був здатен не просто нападати, а й опиратися наступові; знаючи, що наближається хвилина вирішальної сутички з батьком, він якнайспокійніше, всмак пообідав перед боєм. А старий Осборн, навпаки, хвилювався і багато пив. Він плутався в розмові з дамами, що сиділи біля нього, Джорджева незворушність ще дужче його сердила. Він мало не осатанів, коди син, махнувши серветкою і церемонно вклонившись, відчинив перед дамами двері з їдальні, налив келих вина, неквапом вадив і подивився батькові просто у вічі, ніби хотів сказати: "Панове гвардійці, стріляйте перші! " Старий джентльмен теж заходився поповнювати запас куль, але карафа зрадливо дзенькнула об чарку, коли він хотів налити собі вина. І, весь почервонівши, з перекривленим від люті обличчям, старий після довгої мовчанки почав: Як ви сміли згадати сьогодні у вітальні ім'я тієї особи в присутності міс Суорц? Я питаю вас, сер, як ви сміли його згадати?-Годі, сер,— відповів Джордж,— я не дозволю, щоб хтось казав мені такі слова. "Як ви сміли" але кажуть капітанові британської армії.

Своєму синові я казатиму, що хочу, сер. І можу залишити його без єдиного шилінга, коли захочу. Можу зробити його жебраком, коли захочу. І казатиму, що захочу! — мовив старий. Я джентльмен, хоч і ваш сип, сер,— зарозуміло відповів Джордж.— Усе, що ви маєте сказати мені чи навіть наказати, прошу висловлювати такою мовою, до якої я звик.

Зарозумілий тон сина завжди викликав у батька або святобливу пошану, або велику досаду. Старий Осборн у душі боявся Джорджа, як бояться кращого за себе. Мабуть, моїм читачам з власного досвіду, набутого на Ярмарку Суєти, відомо, що обмежені й вульгарні люди ні перед ким так не знічуються, як перед справжнім джентльменом.

Мій батько не дав мені такої освіти, як отримали ви, не створив мені таких умов, які маєте ви, і не забезпечив грішми, як я вас. Коли б й перебував у такому товаристві, як дехто перебуває завдяки моїм грошам, то, може, мій син не мав би підстав вихвалятися своєю вищістю і своїми вест-ендськими манерами (ці слова старий Осборн вимовив дуже саркастично). Але в наш час вважали, що джентльменові не личить ображати свого батька. Якби я був собі таке дозволив, мій батько спустив би мене зі сходів.

Я вас не ображав, сер. Тільки попросив не забувати, що я такий самий джентльмен, як і ви. Я дуже добре знаю, що ви даєте мені багато грошей,—мовив Джордж, обмацуючи пальцями пачку асигнацій, які вранці отримав від Чоппера.— Ви нагадуєте мені про це досить часто, сер. Не бійтеся, що я можу забути.

Я хочу, щоб ви так само добре пам'ятали і про інші речі,— сказав батько,— Хочу, щоб ви пам'ятали, що в моєму домі, поки ви матимете бажання вшановувати його своєю присутністю, капітане, я буду господарем, і щоб прізвище... Щоб ви... щоб я...

—Щоб що, сер? — запита! Джордж ледь глузливо, наливаючи собі ще один келих червоного вина, ...І — вилаявся батько нецензурним словом.— Щоб прізвища тих Седлі ніхто ніколи тут не згадував, нікого з того проклятого кодла! Це не я, сер, згадав міс Седлі. Це мої сестри обмовляли її перед міс Суорц, а я присягаюся, що боронитиму її скрізь, де тільки буде в цьому потреба. Ніхто не посміє сказати про неї зневажливе слово в моїй присутності. Наша родина вже й так зробила їй досить кривди і могла б не глумитися з неї хоч тепер, коли вона опинилася в біді. Я застрелю кожного, крім вас, хто мовить про неї погане слово.

Кажи далі, кажи,— крикнув старий, люто витріщивши очі.

Про що мені казати, сер? Про те, як ви поставилися до тієї невинної дівчини? Хто велів мені її кохати? Ви! Я міг би вибрати собі наречену десь-інде, може, в якомусь вищому колі, ніж ваше, але я послухався вас. А тепер, коли вона віддала мені своє серце, ви наказуєте викинути його, покарати її, може, навіть убити за чужу провину. Це ганьба, їй-богу! — мовив Джордж, дедалі більше хвилюючись і запалюючись.— Соромно гратися почуттями молодої дівчини, та ще й такого ангела! Вона настільки переважає всіх, хто її оточує, що могла б викликати їхню заздрість, але вона така добра й ласкава, що мені дивно, як її можна ненавидіти.

Думаєте, сер, що коли я її покину, вона мене забуде? Я не хочу слухати твоїх ідіотських сентиментальних теревенів і нісенітниць! — закричав батько.— У моїй родині не буде шлюбів із жебраками! Коли ти ладен знехтувати вісім тисяч річного прибутку, які тільки чекають твого слова, щоб опинитися у тебе в кишені, то що ж — твоя воля. Але тоді, богом присягаюся, збирай свої манатки і геть мені з цього дому! Я востаннє питаю: зробиш ти так, як я наказую, чи ні?-Чи я одружуся з тією мулаткою? — мовив Джордж, розстібаючи комірець сорочки.— Мені не подобається її масть. Запропонуйте її тому негрові, що замітає вулицю біля Флітського ринку. Я не маю наміру одружуватися з готтентотською Венерою.

Містер Осборн шарпнув за шнурок дзвоника, як звичайно, коли хотів, щоб служник приніс вина, і, майже посинівши з люті, наказав, щоб подали карету капітанові Осборну.

Все з'ясовано до кінця! — сказав смертельно блідий Джордж, коли через годину прийшов до "Слотера".

Що саме, хлопче? — запитав Доббін.

Джордж розповів йому про свою сутичку з батьком.

Я завтра ж таки одружуся з нею! — вигукнув він.—З кожним днем Доббіне, я дужче її кохаю.

Розділ XXII ВЕСІЛЛЯ И ПОЧАТОК МЕДОВОГО МІСЯЦЯ-Навіть найвпертіший і наймужніший ворог не може витримати голоду, тому старий Осборн був досить спокійний за свого, супротивника в битві, яку ми щойно описали, і впевнено чекав беззастережної капітуляції, тільки-но в Джорджа скінчаться запаси. Звичайно, шкода, що хлопець поповнив їх саме того дня, як відбулася перша сутичка, та, на думку старого Осборна, то був тільки тимчасовий перепочинок, що трохи відтягав капітуляцію. Протягом кількох днів між батьком і сином не було ніякого зв'язку. Старого трохи сердила така мовчанка, але не лякала, бо він, за його словами, знав, де треба натиснути на сина, і чекав наслідків цього заходу. Він розповів дочкам, чим скінчилася їхня суперечка, але звелів не звертати па це уваги й зустріти Джорджа, коли він з'явиться, так7 немов нічого не сталося. Прибор для нього ставили щодня, як звичайно, і, здається, старий джентльмен трохи хвилювався, чекаючи сина. Але Джордж не приходив. Спитали про нього в "Слотері", але там сказали, що він і його приятель капітан Доббін виїхали з міста.

Одного вітряного дня наприкінці квітня,— дощ тоді просто заливав бруківку на старовинній вулиці, де була кав'ярня "Слотер",— до тієї кав'ярні зайшов Джордж Осборн, схудлий, блідий, проте досить ошатний, у синьому сюртуці з мідними ґудзиками і в гарному жовтому жилеті за тодішньою модою. Там уже сидів його приятель Доббін, теж у синьому сюртуці з мідними ґудзиками,— цього разу він зрадив військову куртку й сірі штани, які звичайно прикривали його довготелесу фігуру.

Доббін просидів у кав'ярні десь із годину. Він переглянув усі газети, хоч не міг нічого в них прочитати. Він разів із двадцять поглядав то на годинника, то на вулицю, де ляпотів по бруківці дощ і стукали дерев'яними підошвами перехожі, кидаючи на блискуче каміння довгі тіні, він відбивав пальцями зорю, гриз до живого свої нігті (він любив прикрашати таким чином свої великі руки), пробував урівноважити чайну ложечку на молочнику, перекинув її тощо,— одне слово, виявляв усі ознаки занепокоєння і робив відчайдушні спроби розважитись, як звичайно роблять люди, коли вони дуже хвилюються, чогось чекають або чимось збентежені.

Кілька товаришів Доббіна, що теж були тоді в кав'ярні, почали кепкувати з його ошатного вбрання і з його хвилювання. Один навіть запитав, чи він, бува, не надумав одружитися. Доббін засміявся й відповів, що коли одружуватиметься, то пошле йому (майорові Уогстафу з інженерних військ) шматок торта. Нарешті з'явився капітан Осборн, як ми вже згадували, вишукано одягнений, але дуже змарнілий і схвильований. Він витер бліде обличчя великою жовтою шовковою хусточкою, щедро напаханою парфумами, потиснув Доббінові руку, глянув на годинника, звелів кельнерові Джону подати кюрасо і з нервовою хапливістю випив його зразу дві чарки. Доббін запитав його, як він себе почуває.

Не міг ані на хвилину заснути до самого ранку, Доббіне,— мовив Джордж.— Страшенно боліла голова й мучила нервову лихоманка. О дев'ятій я встав і пішов до турецької лазні. Кажу тобі, Вільяме, що почуваю себе так, як того ранку на перепонах у Квебеку, коли сідав на Метеора.

Я теж,— відповів Вільям.— Я того ранку хвилювався ще більше, ніж ти. Ти тоді хоч поснідав як слід. Перекуси щось і тепер.

Ти добрий хлопець, Віллє. Я залюбки вип'ю за твоє здоров'я, друже, і прощай моє...

Ні, досить тобі двох чарок,— урвав його Доббін.— Заберіть лікер, Джоне! — Візьми трохи кайєннського перцю до курчати. І поквапся, бо нам уже пора бути на місці.

Ця коротка зустріч і розмова двох капітанів відбулася десь о пів на дванадцяту.

Карета, в яку служник капітана Осборна поклав скриньку з письмовим приладдям і невеличку валізку, вже чекала біля кав'ярні. Обидва приятелі квапливо добігли до неї під парасолею, а служник виліз на козли, лаючи дощ і мокрого візника, з якого здіймалася пара.

Хоч одна радість, що біля церкви чекає краща колісниця,— буркнув він.

Карета прогуркотіла по Пікаділлі, де Епслі-гаус і лікарня святого Георгія ще не скинули червоних шат, де ще засвічували олійні ліхтарі, де ще не з'явився на світ Ахілл, де ще не встигли спорудили арки Пімліко й потворне страхіття на коні ще не гнітило її та сусідні околиці,— і, поминувши Бромптон, під'їхали до однієї церковці неподалік Фу-лем-роуд. Там уже чекав екіпаж, запряжений четвериком, а поряд іще одна парадна карета. Через дощ зібралося небагато цікавих.

Що за мара, я ж замовляв пару коней! — сказав Джордж.

Мій господар звелів запрягти четверо,— відповів служник Джозефа Седлі, що чекав на них: заходячи разом із служником містера Осборна позад Джорджа й Вільяма до церкви, обидва вони визнали, що "весілля бідненьке, нема навіть сніданку й весільних стрічок".

Нарешті ви з'явилися,— сказав наш давній знайомий Джоз Седлі, рушивши їм назустріч.— Ти спізнився на п'ять хвилин, любий Джордже. Який препоганий день, га? Хай йому чорт, немов дощова пора в Бенгалії. Але карета не пропускає дощу, ось побачиш. Ходімо, мати й Еммі вже тут.

Джоз Седлі був пречудовий. Він ще дужче погладшав, стоячий комірець у нього став ще вищий, обличчя ще червоніше, брижі його сорочки пінилися з-під смугастого жилета. Лакованого взуття ще тоді не вигадали, але його гессенські чоботи на показних ногах так блищали, наче були ті самі, перед якими джентльмен на стародавній картині голився. На ясно-зеленому сюртуці в нього красувався розкішний бант, ніби велика розквітла магнолія.

Одне слово, Джордж зважився на рішучий крок — надумав, одружитися. Тому він був такий блідий і знервований, тому не спав цілу ніч і не міг заспокоїтися вранці.

Я чув не від одного а тих, хто перейшов уже через цю церемонію, що вони були в такому самому стані. Безперечно, коли вже відбудеш її три або й чотири рази, то звикнеш, але перша спроба для кожного дуже тяжка.

Наречена була в брунатній шовковій накидці (як потім розповідав мені капітан Доббін) і в солом'яному брилику з рожевою стрічкою. На брилик вона накинула серпанок із шантільського мережива — подарунок свого брата.

Капітан Доббін попросив дозволу подарувати їй годинник із золотим ланцюжком, яким вона тепер прикрасила себе, а мати дала їй брошку з діамантом — чи не єдину коштовність, яка лишилася в старої леді. Поки відбувався шлюб, місіс Седлі вмивалася гіркими слізьми, сидячи на лавці, а ірландка-служниця і місіс Клен, господиня будиночка, де вони тепер мешкали, намагалися її заспокоїти. Старого Седлі в церкві не було, тому Джоз замість батька віддавав наречену, а капітан Доббін був боярином свого .приятеля Джорджа.

У церкві не було нікого, крім священика й паламаря, невеликого гуртка учасників шлюбного обряду та їхніх служників. Обидва служники зневажливо посідали віддалік. По вікнах періщив дощ. У перервах між шлюбною церемонією було чутно, як він лопотів і як на лавці схлипувала місіс Седлі. Пасторів голос сумно відлунював від порожніх стін. Осборнове "так" прозвучало глибоким басом, а відповідь Еммі, що злетіла з її уст, ішла просто від серця, але її навряд чи хто почув, крім капітана Доббіна.

Коли обряд скінчився, Джоз Седлі підійшов до сестри й поцілував її, вперше за багато місяців. Джорджеве обличчя проясніло, він променів гордощами.

Тепер твоя черга, Вільяме,— сказав він, ласкаво поклавши руку Доббінові на плече.

Той підступив до Емілії і торкнувся губами її щоки. Потім вони зайшли до ризниці й порозписувалися в церковній книзі.

Хай бог благословить тебе, любий друже! — мовив Джордж, схопивши Доббіна за руку, і в очах у нього неначе блиснули й сльози.

Вільям лише кивнув головою, серце його було таке переповнене, що він не міг говорити.

Відразу ж напиши і приїзди якомога швидше, чуєш? — сказав Осборн.

Місіс Седлі, ридаючи, попрощалася з дочкою, і молоді рушили до карети.

Ану кіш, чортенята! — гримнув Джордж на промоклих хлопчаків, що обліпили церковні двері.

Дощ періщив у обличчя молодим, коли вони йшли до карети. Банти на куртках форейторів обвисли. Дітлахи без особливого запалу гукнули "ура", і карета рушила, розбризкуючи болото.

Вільям Доббін стояв на паперті й дивився їм услід. Вигляд у нього був досить кумедний, і випадкові глядачі почали сміятися з нього. Та він не помічав ні їх, ні їхнього сміху.

Їдьмо додому й трохи перекусимо Доббіне,— почувся позад нього голос, і на плече йому лягла чиясь пухка рука.

Капітан отямився від своєї задуми, але не виявив бажання бенкетувати з Джозом Седлі. Він посадовив заплакану стару леді та її супутниць в Джозову карету і без зайвих слів попрощався з ними. Всі від'їхали, і хлопчики глузливо гукнули вслід їм "ура".

Нате вам, шибеники,— сказав Доббін, роздав дітям кілька шестипенсових монет і, не звертаючи уваги на дощ, пішов від церкви.

Все скінчилося. Вони повінчані й щасливі, і він дякує за це богові. Ніколи, ще від часів свого дитинства, він не почував себе таким нещасним і самітним. З важким серцем він чекав, коли минуть тих кілька днів і він знов побачить Емілію.

Десь днів через десять після описаної вище церемонії троє молодих чоловіків, наших знайомих, милувалися чудовим краєвидом, який Брайтон пропонує своїм гостям: з одного боку — стрілчасті вікна, а з другого — синє море. Інколи захоплений лондонець звертає погляд на океан, що всміхається безліччю зморщок-брижів, поцяткований білими вітрилами й сотнями купальних кабінок, які цілують облямівку його синьої мантії, а інколи, навпаки, якийсь аматор людської природи, а не всіляких там пейзажів, воліє дивитися на стрілчасті вікна, за якими вирує життя. З одного чути звуки фортепіано, на якому молода леді з кучериками вправляється по шість годин щодня, на превелику втіху своїх сусідів, у другому видно гарненьку няньку Поллі, що заколисує містера Омніума, а у вікні па поверх нижче видно Джекоба, його батечка, який снідає креветками і, жуючи їх, жадібно зачитується "Тайм-сом". Далі панни Лірі виглядають з вікон офіцерів-артилеристів, які, напевне, пройдуть берегом, а он там стоїть, удаючи досвідченого моряка, добродій із Сіті з підзорною трубою, такою завбільшки, як артилерійська гармата, спрямовує її на море і стежить за кожним рибальським човном чи яхтою для прогулянок, які наближаються до берега або відпливають від нього, за кожною купальною кабінкою тощо. Та хіба нам є коли описувати Брайтон, цей чистенький Неаполь з ґречними лацароні, Брайтон, що завжди має такий чепурний, веселий, святковий вигляд, наче куртка арлекіна, Брайтон, який на той час, коли відбувалася дія нашої повісті, був віддалений від Лондона на сім годин їзди, а тепер — тільки на сто хвилин і який може наблизитись до нього ще хтозна-наскільки, якщо не з'явиться Жуанвіль і не розбомбить його?-Яка ж краля показалась он у тій кімнаті над галантерейною крамничкою! — сказав один із трьох джентльменів, що прогулювалися разом.— їй-богу, вона підморгнула мені, коли я проходив, ви бачили, Кроулі?-Не розбийте їй серця, Джозе, не будьте таким баламутом,— відповів інший.— Не грайтеся її почуттями, донжуане!-Ет, годі вам! — сказав потішений Джоз Седлі, поїдаючи очима служницю, про яку йшла мова.

Тут, у Брайтоні, Джоз був ще показніший, ніж під час шлюбу своєї сестри. Він носив пречудові жилети, кожен з яких міг прикрасити найзавзятішого чепуруна. Він хизувався у військовому сюртуці, оздобленому галунами, китицями, чорними ґудзиками й вигадливими візерунками. Останнім часом він убирався по-військовому і засвоїв собі звички військового. Гуляючи з двома приятелями, що справді були офіцерами, він, страшенно вдоволений, подзенькував острогами й посилав убивчі погляди кожній служниці, яку варто було вбивати.

Що ми робитимемо, хлопці, поки повернуться леді? — запитав чепурун (леді поїхали його каретою на прогулянку в Роттінгдін).

Пограймо в більярд,— запропонував один з його друзів, високий, з нафарбованими вусами.

Ні, хай йому біс, капітане,— стривожився Джоз.— Сьогодні я не хочу ніякого більярду, любий Кроулі. Досить мені вчорашнього.

Ви дуже добре граєте, правда, Осборне? — мовив, сміючись, Кроулі.— Як гарно він зрізав п'ятку, еге ж?-Знаменито! — відповів Осборн.— Джоз чудово грає в більярд, та й у всьому іншому він також мастак. Шкода, що тут не можна полювати на тигрів, а то б ми застрелили кількох до обіду. (Ох яка он іде гарненька дівчина, які щиколотки, еге, Джозе). Розкажи нам про полювання на тигра і про те, як ти його вколошкав у джунглях,— то дивовижна пригода, Кроулі.— Джордж Осборн позіхнув-— А тут трохи нуднувато,— додав він.— То що ж ми робитиме?-Може, ходімо глянути на тих коней, які Трензель привів з ярмарку в Льюїсі? — запропонував Кроулі.

Або до Даттона поїсти морозива,— мовив наш хитрун Джоз, бажаючи вбити зразу двох зайців.— Там у Даттона є страшенно гарна дівчина!-Краще ходімо зycтрінемо "Блискавку", тепер саме пора,— мовив Джордж.

Ця пропозиція переважила конюшню й морозиво, і друзі подалися на поштову станцію подивитися, як прибуде "Блискавка".

Дорогою вони зустріли карету — відкритий повіз Джоза Седлі з пишними гербами, ту розкішну карету, в якій він звичайно катався в Челтнемі, склавши на грудях руки, в капелюсі набакир, величний і самітний, а коли випадав щасливіший день,— у товаристві дам.

Тепер у кареті сиділо їх дві: одна маленька, рудоволоса, вбрана за останньою модою, і друга в коричневій шовковій накидці, солом'яному брилику з рожевою стрічкою і з таким рум'яним, щасливим личком, що на нього радісно було дивитися.

Вона зупинила карету, коли та наблизилася до трьох джентльменів, але, виявивши таку самостійність, збентежилась і безглуздо почервоніла.

Ми чудово покаталися, Джордже, мовила вона,—і... і раді, що вернулися. Джозефе, не затримуй його довго.

Не втягуйте наших чоловіків у біду, пане Седлі, лихий і підступний спокуснику,— мовила Ребека, погрожуючи Джозові пальчиком у найелегантнішій французькій лайковій рукавичці.— Ніяких більярдів і курінь, ніяких витівок!-Люба місіс Кроулі... що ви! Слово честі! — це було все, що спромігся сказати Джоз. Зате йому пощастило стати в мальовничу позу: він схилив голову на плече, усміхаючись знизу вгору до своєї жертви, заклавши одну руку за спину й спираючись нею на паличку, а другою, з діамантовим перснем, смикаючи свої брижі й жилет.

Карета рушила, і він послав дамам поцілунок тією рукою, що була прикрашена діамантом. Ох, як би він хотів, щоб увесь Челтнем, увесь Чаурінгі і вся Калькутта побачили його в цій позі, коли він махав рукою такій красуні, та ще й стоячи в товаристві такого славнозвісного чепуруна, як гвардієць Родон Кроулі!-Наша юна пара вибрала собі Брайтон, щоб там перебути кілька перших днів після шлюбу, і, найнявши кімнати в Корабельному готелі, втішалася затишком і спокоєм, поки, до них не приїхав Джоз. Але не тільки він дотримував їм тут товариства.

Якось, вертаючись до готелю з прогулянки над морем, вони несподівано зустріли Ребеку з чоловіком. Усі відразу впізнали одне одного. Ребека кинулася в обійми своїй любій товаришці, Кроулі Осборн теж досить тепло потисли один одному руки.

Бекі за кілька годин знайшла спосіб загладити Джорджеве неприємне враження від тієї короткої розмови, що колись відбулася між ними.

Пам'ятаєте нашу останню зустріч у міс Кроулі, коли я поставилася до вас так неприязно, капітане Осборне? Мені здалося, що ви не досить уважні до нашої любої Емілії. Це мене розсердило, тому я була з вами така зухвала, непривітна й зла.

Вибачте мені, будь ласка! — мовила Ребека і простягла Осборнові руку з такою щирою й чарівливою грацією, що він не міг її не потиснути.

Чого тільки не досягнеш, сину мій, покірним і щирим визнанням своєї неправоти! Я знав одного джентльмена, дуже достойного учасника Ярмарку Суєти, що мав звичку навмисне робити дрібні капості своїм сусідам, щоб потім , мужньо й відверто просити в них вибачення, і як ви думаєте, що потім виходило? Мого приятеля Крокі Дилла скрізь дуже любили і вважали за чесну, хоч трохи й запальну людину. Джордж Осборн повірив, що Ребека щиро кається.

Обидві пари мали що розповісти одна одній. Вони докладно обговорювали свої одруження, відверто і з величезним зацікавленням зважували плани на майбутнє.

Про Джорджів шлюб мав повідомити батька його приятель Доббін, і молодий Осборн нетерпляче чекав наслідків тієї розмови. Міс Кроулі, на яку Родон покладав усі свої надії, ще й досі не здалася. Не маючи змоги доступитися до її будинку на Парк-лейн, її небіж та небога, охоплені любов'ю до тітки, подались за нею в Брайтон, де їхні посланці весь час чатували біля тітчиних дверей.

Аби ви коли глянули на тих Радонових друзів що завжди чатують біля наших дверей,— сміючись, мовила Ребека.— Тобі доводилось уже бачити кредиторів, люба моя? Або судового виконавця та його помічника? Двоє тих мерзенних типів підстерігали нас цілий тиждень з крамнички городника навпроти, і ми до неділі не могли вийти надвір. Якщо тітка не змилосердиться над нами, то що ми тоді робитимемо?-Родон, голосно регочучи, розповів з десяток смішних анекдотів про своїх кредиторів і про те, як спритно Ребека їх дурить. Він божився усіма святими, що в усій Європі не знайдеться другої жінки, що вміла б так забивати баки кредиторам, як вона. Ребека почала практикуватися в цьому відразу після шлюбу, і для Родона така дружила була справжнім скарбом. Вони мали широкий кредит, але й неоплачених рахунків дедалі більшало, грошей майже завжди бракувало, і їм доводилось увесь час викручуватися. Та чи ця грошова скрута відбивалася на самопочутті Родона? Нітрохи. Кожен на Ярмарку Суєти, мабуть, помічав, як добре живеться тим, хто заліз по вуха в борги, як вони ні в чому собі не відмовляють, які вони веселі й безтурботні. Родон з дружиною мали найкращі кімнати в брайтонському готелі; господар, вносячи до їдальні першу страву, кланявся їм, як своїм найпочеснішим гостям; Родон лаяв обіди й вина з зухвалістю, якої не міг би переважити жоден вельможа в країні. Давня звичка, велична постава, бездоганне взуття та одяг і добре засвоєні безпардонні манери часто допомагають людині незгірше за великий рахунок у банку.

Обидві пари весь час навідувались одна до одної. Після двох чи трьох зустрічей чоловіки якось увечері зіграли в пікет, поки їхні дружини сиділи збоку й розмовляли про свої справи. Ця розвага і приїзд Джоза Седлі, що з'явився в своїй розкішній відкритій кареті і вже встиг зіграти кілька партій на більярді з капітаном Кроулі, трохи поповнили Родонів гаманець і до певної міри забезпечили його грішми, без яких навіть найбільші генії інколи приречені па бездіяльність.

Отож наші три джентльмени подалися зустрічати швидкісну поштову карету. З точністю до однієї хвилини вона, переповнена зовні й усередині, в супроводі знайомих звуків поштового ріжка, проторохтіла по вулиці й під'їхала до поштової контори.

Гляньте-но, наш Доббін! — радісно вигукнув Джордж, помітивши нагорі свого приятеля, на обіцяний приїзд якого він уже давно чекав.— Як поживаєш, друже? Який я радий тебе бачити! Еммі страшенно втішиться,— мовив Осборн, палко тиснучи приятелеві руку, коли той спустився додолу. Тоді запитав тихим голосом: — Які новини? Ти був на Рассел-сквер? Що сказав верховний суддя? Швидше розповідай про все. Доббін був дуже блідий і врочистий.

Я бачив твого батька,— відповів він.— А як Емілія , Джордже? Я зараз розкажу тобі новини. Але я привіз одну важливу новину для всіх, нам...

Ну шпар, швидше! — мовив Джордж.

Нам наказано виступати в Бельгію. Всій армії...і гвардійцям також. У Неперепийлі загострення ревматизму, він лютує, що не може ворухнутися. Команду полком бере на себе О'Дауд і ми вирушаємо з Чатема на тому тижні.

Новина про війну приголомшила наших закоханих, і всі вони відразу споважніли.

Розділ XXIII-КАПІТАН ДОББІН ВЕРБУЄ СПІЛЬНИКІВ-Яку величезну, загадкову силу має дружба, що здатна вробити з посередньої, пасивної, незворушної чи несміливої людини розумного, активного, енергійного й рішучого борця! Так як Алексіс після кількох пасів доктора Еліблона вже не звертає уваги на біль, читає потилицею, бачить на відстані багатьох миль, знає, що буде другого тижня, і робить інші дива, на які в звичайному нормальному стані зовсім не здатен,— так само ми бачимо, як у щоденних людських стосунках під дією магнетизму дружби скромна людина стає відважною, несмілива — рішучою, ледача — діяльною, а безоглядна — розважною і миролюбною. З другого боку, що спонукає юриста не вести свою справу самому, а звертатися за порадою до свого вченого колеги? І чому лікар, захворівши, посилає по свого суперника, а не сяде перед дзеркалом, повішеним на каміні, не огляне свого язика й не випише самому собі рецепт за столом у власному кабінеті? Хай на ці загадки дадуть відповідь розумні читачі, що знають, які ми буваємо водночас легковірні й скептичні, податливі й уперті, рішучі, коли йдеться про інших, і невпевнені, коли справа торкається нас самих; у кожному разі, ясно одне: наш приятель Вільям Доббін, який мав таку несперечливу вдачу, що коли б батьки дуже наполягали, він, мабуть, спустився б до кухні й одружився з кухаркою і який задля власної користі не захотів би перейти вулицю, так ревно й завзято заходився влаштовувати справи Джорджа Осборна, як найхитромудріший егоїст влаштовував би свої власні справи.

Поки Джордж Осборн та його молода дружина втішалися в Брайтоні першими ясними днями медового місяця, відданий Вільям залишився в Лондоні як його уповноважений, щоб залагодити діловий бік його одруження. Він мав обов'язок навідуватися до старого Седлі та його дружини й підбадьорювати їх, зблизити Джоза з зятем, щоб почесна посада збирача податків в Боглі-Уолагу якось урівноважила втрату становища його батьком і сприяла примиренню старого Осборна з синовим одруженням; нарешті, він мав повідомити останньому цю новину так, щоб якомога менше розгнівати старого джентльмена.

І ось, перше ніж стати перед лицем голови дому Осборнів з новиною, Доббін вирішив зробити дипломатичний крок: заприязнитися з рештою членів родини і, можливо, перетягти на свій бік дам. "У душі вони не можуть сердитись,— міркував він.— Ніколи ще жодну жінку не обурило по-справжньому романтичне одруження.

Сестри трохи полементують, тоді погодяться зі своїм братом, а потім ми вже втрьох переможемо старого Осборна. Отож хитрий капітан піхоти, ніби Макіавеллі, почав шукати спритних стратегічних засобів, з допомогою яких він міг би обережно й поступово ознайомити сестер Осборн з таємницею їхнього брата. Делікатно розпитавши матір, які вона отримала запрошення, Вільям дуже швидко визначив, хто зі знайомих її кола дає в цьому сезоні бенкет і де він найімовірніше зможе зустріти Джорджевих сестер. І хоч він відчував відразу до всіляких бенкетів та вечірок, як, на жаль, багато розважних людей, але не пропустив жодного з них, де мали бути панни Осборн. Прийшовши туди, він кілька разів потанцював з ними обома, був до них дуже уважний і врешті насмілився попросити в старшої Осборн дозволу поговорити з нею хвилину завтра вранці, бо він, мовляв, має сказати їй щось дуже цікаве. Що ж змусило її відступити назад, на мить звести очі на капітана, тоді опустити їх і захитатися так, ніби вона ось-ось, зомлівши, мала впасти йому на руки і не впала тільки тому, що він, на щастя, наступив їй на ногу й тим самим привів молоду леді знов до тями? Чого. вона так страшенно захвилювалася, почувши Доббінове прохання?-Про це ми ніколи не дізнаємось. Та коли другого дня він прийшов, Марії не було у вітальні з сестрою, міс Вірт вийшла її покликати, і капітан з міс Джейн залишилися самі. Вони сиділи так тихо, що чути було гучне цокання годинника, який стояв на каміні.

Який учора був чудовий вечір,— почала нарешті міс Осборн, щоб додати гостеві хоробрості,— і... ви вже краще танцюєте, капітане Доббіне. Напевне, вас хтось учив? — додала вона з милим лукавством.

Аби ви глянули, як я танцюю дружиною нашого майора О'Дауда або джигу... ви коли бачили, як танцюють джигу? Та я думаю, що з такою доброю танцюристкою, як ви, міс Осборн, кожен зумів затанцювати.

А майорова дружина молода й гарна, капітане? — повела далі свій допит ласкава співрозмовниця.— Ох, як, мабуть, тяжко бути дружиною військового! Аж дивно, що їм хочеться танцювати, та ще й у такі страшні часи, коли йде війна! Ох, капітане Доббіне, часом я аж тремчу, як подумаю про нашого дорогого Джорджа й про ті небезпеки, що чигають на сердешних солдатів. А у вашому полку багато одружених офіцерів, капітане Доббіне?-Слово честі, вона веде надто вже навпростець,— промимрила міс Вірт; але це вставні слова, і їх не можна почути крізь шпарку в прочинених дверях, біля яких їх вимовила гувернантка.

Один із наших товаришів саме одружився,— відповів Доббін, переходячи просто до справи.— Дуже давне кохання, і молоді бідні, мов церковні миші.

О, як чарівно! О, як романтично! — вигукнула міс Осборн, коли капітан сказав — "давнє кохання" і "бідні".

Її співчуття додало Вільямові відваги.

Найкращий із наших молодих офіцерів,— повів він далі.— Найхоробріший і найвродливіший з усіх. А яка чарівна його дружина! Як би вона вам сподобалася! Вона напевне сподобається вам, коли ви зійдетеся з нею, міс Осборн.

Доббін дуже хвилювався, обличчя його напружилося, він пристукував по підлозі своєю великою ногою, хапливо розстібав і застібав сюртук тощо, і молода леді подумала, що наближається вирішальна хвилина, що як він трохи заспокоїться, то скаже все до кінця, і жадібно налаштувалася слухати. Тож коли годинник з Іфігенією на олтарі почав, спершу трохи покректавши, вибивати дванадцяту, нетерплячій старій панні здалося, що він не стихне й до першої години.

Але я прийшов сюди не для того, щоб говорити про одруження... тобто про те одруження, тобто... ні, я хочу сказати... люба міс Осборн, йдеться про нашого дорогого Джорджа,— мовив Доббін.

—Про Джорджа? — перепитала вона таким розчарованим голосом, що Марія та міс Вірт засміялися по той бік дверей; навіть негідний хитрун Доббін насилу стримав посмішку, бо й для нього не були таємницею надії міс Осборн. Джордж часто ласкаво піддражнював його й казав: "їй-бо, Віллє, чому б тобі не посватати стареньку Джейн? Вона з підскоком піде за тебе, якщо ти посватаєшся. Закладаюся на п'ять до двох, що піде".

Так, про Джорджа,— мовив він.— Вони з містером Осборном посварилися. А я його так люблю... адже ви знаєте, що ми з ним були як брати... і я сподіваюся...

прошу бога, щоб вони помирились. Нам скоро доведеться вирушати в похід, міс Осборн. Ось-ось чекаємо наказу. Хтозна, що може статися під час походу! Не хвилюйтесь, люба міс Осборн, але їм принаймні годилося б розлучитись у мирі.

Вони не сварилися, капітане Доббіне, тільки так, перекинулись гострим словом,— мовила леді.— Ми щодня чекаємо на Джорджа. Тато хотів йому тільки добра. Хай приходить, і я певна, що все владнається. А дорога Рода, що поїхала від нас така засмучена й розгнівана, очевидно, вибачить йому. Жінки, капітане, надто легко все вибачають.

Такий ангел, як ви, звичайно, вибачить,— мовив підступний хитрун.— Але жоден чоловік не вибачить собі, коли скривдить жінку. Що б ви почували, якби вас зрадив чоловік?-Я б... загинула... кинулася б з вікна... я б отруїлася... Я б захворіла і померла. Знаю, що загинула б! — вигукнула міс Осборн, яка зрештою пережила вже одну чи дві любовні невдачі і якій жодного разу не спадало на думку накласти на себе руки.

Є й інші жінки,— повів далі Доббін,— що мають таке вірне й ласкаве серце, як ви.

Я кажу не про спадкоємицю з Вест-Індії, міс Осборн, а про бідну дівчину, яку покохав Джордж і яка з самого дитинства росла з думкою тільки про нього. Я бачив її зубожілу, покірну, з безвинно розбитим серцем. Я мав на думці міс Седлі. О люба міс Осборн, хіба ви, з таким добрим серцем, можете сердитися на свого брата за те, що він їй вірний? Хіба сумління дозволило б йому кинути її? Будьте їй приятелькою... вона завжди вас любила... і... і Джордж послав мене сюди сказати вам, що він вважав своїм священним обов'язком дотримати даного їй слова, і я прошу вас принаймні бути на його боці. Коли капітан Доббін дуже хвилювався, він після перших двох чи трьох слів міг говорити цілком вільно, і було видно, що й цього разу його красномовство справило певне враження на ту, до кого він звертався.

Бачите,— мовила вона,— все це дуже несподіване... дуже прикре... дуже незвичайне... що скаже тато, коли Джордж знехтує прекрасну нагоду, яка іншому трапляється? Та принаймні він знайшов у вашій особі, капітане Доббіне, доброго захисника. Але нічого не вдієш,— додала вона, помовчавши.— Мені шкода міс Седлі... дуже шкода, всім серцем, запевняю вас. Ми ніколи ne вважали, що це буде добра пара, хоч, по-моєму, завжди, коли вона бувала в нас, ставились до неї дуже ласкаво. Але тато нізащо не дасть згоди на їхній шлюб, я певна цього. І кожна вихована, розважна дівчина повинна... Джордж мусить з нею розлучитися, капітане Доббіне, справді мусить.

Виходить, чоловікові вільно покинути кохану жінку тоді, коли її спіткав нещастя? — вигукнув Доббін, простягаючи руку.— Люба міс Осборн, це від вас я чую таку пораду? Ні, ви повинні стати їй приятелькою. Він не може її покинути. Не мав права покинути. Невже ви думаєте, що чоловік повинен був би відмовитись від вас, коли б ви зубожіли? Таке спритне запитання вельми зворушило серце міс Осборн.

Не знаю, чи ми, бідні дівчата, маємо вірити тому, що кажуть чоловіки,— відповіла вона.— Щось є таке в ніжній жіночій натурі, що велить нам легко довіряти. Та мабуть, ви всі жорстокі облудники.

Доббін виразно відчув потиск руки міс Осборн, яку вона простягла йому. Він злякано випустив її руку й вигукнув:-Облудники? Ні, люба міс Осборн, не всі чоловіки такі. Ось ваш брат не обдурив дівчини. Джордж кохав Емілію ще дитиною, ніяке багатство не спонукало б його одружитися з кимось іншим, крім неї. Невже він мав би її погинути? Невже ви б йому таке порадили?-Що міс Осборн могла сказати на таке запитання, та ще маючи на оці свої плани? Вона не знайшла, що відповісти, тому ухильно мовила:-Ну, коли ви не облудник, то принаймні великий романтик.— Капітан Вільям пропустив повз вуха це зауваження.

Нарешті, коли йому здалося, що такі тонкі натяки достатньо підготували міс Осборн і вона може витримати всю правду, він сказав навпростець:-Джордж не може покинути Емілію, він одружився з нею.

Потім він описав їй обставини їхнього одруження, які ми вже знаємо: як мучилась сердешна дівчина, що була б померла, якби коханий зрадив її, як старий Седлі не хотів давати згоди на шлюб, як отримано дозвіл і Джоз Седлі приїхав із Челтнема поблагословити молодих, як вони потім вирушили в його кареті, запряженій четвериком, до Брайтона, щоб пробути там медовий місяць, і як Джордж розраховує на те, що його любі, милі сестри допоможуть йому помиритися з батьком,— такі віддані й добрі жінки, як вони, напевне зроблять це. Потім, попросивши дозволу (дуже ласкаво) ще раз побачитися в нього і справедливо вважаючи, що про новину, яку він приніс, через п'ять хвилин знатимуть інші дві жінки, капітан Доббін попрощався й пішов.

Не встиг він вийти з кімнати, як туди увірвалися міс Марія та міс Вірт, і міс Джейн переповіла їм подробиці приголомшливої таємниці. Треба віддати їм належне: ні одна, ні друга сестра не були дуже розгнівані. В потаємних шлюбах є щось таке, на що більшість жінок не може по-справжньому сердитись. Емілія навіть виросла в їхніх очах, тому що зважилася на такий шлюб. Поки вони обмірковували цю історію, жваво торохтіли одна поперед одною, і прикидали, що скаже батько, почувся гучний стукіт у двері, немов грізний удар грому. Наші змовниці здригнулися. "Мабуть, тато",— подумали вони. Але то був не він. А тільки Фредерік Буллок, що, як вони й домовилися, прийшов із Сіті повести дам на виставку квітів.

Певна річ, вони недовго приховували свою таємницю від цього джентльмена. Але на обличчі містера Буллока, коли він почув новину, відбилося почуття, зовсім не схоже на сентиментальне розчулення сестер. Містер Буллок був діловою людиною, молодшим компаньйоном багатої фірми. Він знав, що таке гроші, й умів їх цінувати. Солодкий трепет надії спалахнув у маленьких очицях містера Буллока й спонукав його всміхнутися своїй Марії, коли він подумав, що завдяки дурному вчинкові Джорджа вона може подорожчати на тридцять тисяч фунтів порівняно з тим, що він сподівався отримати за нею в посаг.

Слухай-но, Джейн,— сказав він, поглянувши з деяким зацікавленням навіть на старшу сестру.— Ілз пошкодує, що відступився від тебе. Ти ж тепер коштуєш десь тисяч із п'ятдесят.

До цієї хвилини сестри не думали про грошовий бік справи, але під час прогулянки вони стільки наслухалися делікатних, веселих жартів Фреда Буллока на цю тему, що неабияк виросли у власних очах, поки повернулися додому на обід. Хай мій шановний читач не обурюється таким самолюбством, і не вважає його протиприродним. Адже сьогодні-таки вранці автор цієї повісті їхав омнібусом із Річмонда і, чекаючи, поки міняли коней, звернув увагу на трьох малих дітей, що гралися на дорозі в калюжі, дуже брудних, але дружних і щасливих. До цих дітей саме примчала ще одна дівчинка й сказала : "Поллі, твоїй сестрі дали пенні. Діти відразу вилізли з калюжі й побігли підлещуватися до Пеггі. А коли омнібус рушив, я побачив, як Пеггі, в супроводі зграї дітлахів, поважно крокувала до найближчої ятки, де продавалися льодяники.

Розділ XXIV-У ЯКОМУ МІСТЕР ОСБОРН БЕРЕ З ПОЛИЦІ РОДИННУ БІБЛІЮ

Підготувавши в такий спосіб сестер, Доббін поквапився-в Сіті, щоб виконати другу, важчу частину завдання, яке він узяв на себе. Його трохи непокоїла думка, що доведеться стати віч-на-віч зі старим Осборном, і він уже зважував, чи не почекати, поки сестри самі повідомлять батькові таємницю, яку вони, напевне, не зможуть довго приховувати. Але він пообіцяв Джорджеві доповісти, як Осборн-старший сприйме новину, тому, ідучи в Сіті до батькової контори на Темз-стріт, послав звідти містерові Осборну записку з проханням, щоб той приділив йому півгодини на розмову в справі його сина Джорджа. Посланець Доббіна повернувся з контори старого Осборна з відповіддю, що старий джентльмен кланяється капітанові і радий буде хоч зараз зустрітися з ним. Отож Доббін негайно подався на побачення.

Сам трохи причетний до таємниці, яку він мав повідомити, і передбачаючи, що розмова буде тяжка й бурхлива, капітан Доббін зайшов до контори містера Осборна нерішуче, з похмурим виглядом. Коли він проходив через першу кімнату, де сидів містер Чоппер, той привітав його з-за столу таким веселим поклоном, що капітан ще дужче засмутився. Клерк підморгнув йому, кивнув головою і, показуючи на двері свого патрона, мовив бадьорим голосом:-Ви застанете господаря в чудовому гуморі!-Сам Осборн також підвівся капітанові назустріч, щиро потис йому руку і сказав: "Як поживаєш, голубе?" — таким ласкавим голосом, що бідолашний посланець Джорджа відчув за собою вдвічі більшу провину. Його рука, немов мертва, не відповіла на потиск старого джентльмена. Доббін усвідомлював, що якби не він, то хтозна, чи все мало б такий кінець. Адже це він знов привів Джорджа до Емілії; це він заохочував, підтримував і майже сам улаштував шлюб, про який тепер мав сказати батькові Джорджа. І той зустрів його з радісною усмішкою, поплескав по плечі й привітав найласкавішими словами. Так, посланцеві було чого похнюпитись.

Осборн був твердо впевнений, що Доббін прийшов повідомити йому про синову поразку. Містер Чоппер і його патрон саме розмовляли про сутичку Джорджа з батьком, коли принесли Доббінову записку, і обидва дійшли висновку, що Джордж хоче сповістити про свою капітуляцію. Вони сподівалися цього вже кілька днів.

"Господи, Чоппере, яке ми тоді влаштуємо весілля! " — сказав містер Осборн своєму клеркові, дивлячись на нього переможним поглядом; він навіть ляснув грубими пальцями і забряжчав усіма гінеями й шилінгами, що були у його великих кишенях.

Усе ще побризкуючи грішми в обох кишенях, Осборн із значущим, веселим виразом обличчя оглянув зі свого крісла Доббіна, що сидів навпроти, блідий і мовчазний.

"Який же він неотеса, а ще й капітан,— подумав старий Осборн.— Дивно, що Джордж не навчив його кращих манер".

Нарешті Доббін зібрав усю свою відвагу й почав:-Сер, я приніс вам дуже важливу звістку. Я був сьогодні вранці в казармах кавалерії і довідався, що наш полк посилають за кордон і він вирушить до Бельгії на цьому ж таки тижні. І ви знаєте, сер, що ми повернемось додому тоді, коли закінчиться вся ця колотнеча, яка може виявитися фатальною для багатьох з нас.

Осборн споважнів. Я певен, що мій с... тобто ваш полк виконає свій обов'язок, сер,— сказав він.

Французи дуже сильні, сер,— повів далі Доббін.— Росіянам і австрійцям треба буде багато часу, щоб стягти сюди свої війська. Нам першим доведеться вступати в бій, і будьте певні: Боні все зробить, щоб він був гарячий.

Куди ви гнете, Доббіне? — запитав співрозмовник, невдоволено насупившись.— Думаю, що жоден британець, не злякається якогось там миршавого француза, га?-Я тільки хочу сказати, що поки ми вирушимо і зважаючи на те, що кожен із нас іде на великий, безперечний ризик... було б добре, сер, щоб... оскільки ви посперечалися з Джорджем, то... щоб ви подали один одному руку, правда? Бо часом би з ним щось сталося, вас, думаю ,мучило б сумління, що ви не помирилися.

Кажучи це, бідолашний Вільям Доббін почервонів, як рак, і відчув себе зрадником.

Якби не він, то, може, взагалі не дійшло б до цієї сварки. Чого вони не відклали шлюбу Джорджа? Навіщо було так напосідатися на нього? Доббін усвідомлював, що принаймні Джордж розлучився б з Емілією без смертельної муки. У Емілії також загоїлася б рана, яку завдала їй втрата нареченого. Це його, Доббінове, втручання довело до їхнього шлюбу й до всього, що з нього випливало. І чому ж так сталося? Тому, що він кохав Емілію і не міг бачити її нещасною? А може, тому, що його самого мучила невідомість і він радий був швидше покласти їй край? Так ми часом, коли хтось помре, квапимося з похороном або, як доводиться розлучатися з дорогими для нас* людьми, ладні швидше відбути цю розлуку.

Ви добрий хлопець, Вільяме,— лагідно сказав містер Осборн,— ми з Джорджем не повинні розлучатися ворогами, це правда. Та послухайте мене. Я зробив для нього і стільки, скільки жоден батько не зробить для свого сина. Я ручуся, що він отримує від мене втричі більше грошей, ніж ви від свого батька. Але я не хвалюся цим. Як я працював задля нього, скільки вклав хисту й сили у свою працю, теж не згадуватиму. Запитайте Чоппера. Запитайте його самого. Запитайте в лондонському Сіті. І ось я запропонував йому таке одруження, яким пишався б кожен англійський аристократ, єдиний раз у житті хотів, щоб він мене послухав, а він відмовився.

Хіба я повівся погано? Хіба я почав сварку? Я ж хотів йому тільки добра! Я ж задля нього працював, мов каторжанин, відколи вія народився. Ніхто не скаже, що мною керує самолюбство. Нехай він приходить. Ось вам моя рука. Я кажу: все забуто і пробачено. Про те, щоб одружуватися зараз-таки, не може бути й мови.

Хай домовляється з міс Суорц, а шлюб візьмуть потім, коли він повернеться полковником, бо він — хай мене чорти візьмуть, коли я брешу,— стане полковником, якщо тільки гроші можуть цьому помогти. Я радий, що ви напоумили його. Я знаю, що це ваших рук справа, Доббіне. Ви й раніше часто рятували його з біди. Нехай приходить, я не буду лаяти його. Приходьте сьогодні обідати на Рассел-сквер, обидва приходьте. Те саме місце й та сама година. Буде чудова оленина, і я нічого йому не скажу.

Ця хвала й довіра неначе ножем різнули по серцю Доббіна. З кожною хвилиною, поки тривала розмова в такому тоні, він почував за собою дедалі більшу провину.

Сер,— сказав він,— боюся, що ви самі себе дурите. Я навіть певен, що так воно і в. Джордж надто шляхетний хлопець, щоб одружуватися задля грошей. А загроза, що ви позбавите його спадку, коли він не послухається, може викликати в нього тільки опір.

Яка це в біса загроза — запропонувати йому вісім чи десять тисяч річного прибутку? — мовив містер Осборн тим самим веселим тоном, що почав уже дратувати Доббіна,— Та якби міс Суорц захотіла вийти за мене, я б миттю оженився, хай йому чорті Я не такий перебірливий щодо відтінків кольору шкіри. І старий джентльмен хрипко зареготав.

Ви забули, сер, про попередню угоду капітана Осборна,— похмуро сказав посланець.

Яку угоду? Що це в біса має означати? Чи, може, ви хочете сказати,— мовив, закипаючи люттю, містер Осборн, вражений раптовою думкою,— чи, може, ви хочете сказати, буцімто він такий непроторенний йолоп, що й далі тягається з дочкою того облудного шахрая? Може, ви прийшли сюди повідомити мені, що він хоче з нею одружитися? Одружитися з нею — нічого собі! Щоб мій син і спадкоємець одружився з дочкою злидаря? Та хай би його дідько вхопив, якщо він так зробить! Хай тоді купить собі мітлу й підмітає вулиці! Вона завжди лізла до нього й моргала йому — тепер я пригадую. І не маю сумніву, що її напучував той старий пройдисвіт, її батечко.

Містер Седлі був вашим добрим приятелем, сер,— мовив Доббін, майже зрадівши, що й він починає сердитись.— Був час, коли ви звали його інакше, не пройдисвітом і шахраєм. Ви самі засватали Джорджа, і він не має права гратися почуттями...

Почуттями? — заревів старий Осборн.— Гратися почуттями? Хай мене грім поб'є, якщо це не ті самі слова, що їх сказав і мій розумник, коли приндився тут у четвер два тижні тому й торочив про британську армію рідному батькові! То це ви його наструнчили, га? Гарну зробили послугу, капітане! Це ви хочете ввести жебрачку в мою родину? Красно вам дякую за даремний труд, капітане! Одружуйтеся з нею самі, га-га-га! А йому навіщо? Я ручуся, що вона й так до нього прибіжить!-Сер,— мовив Доббін з неприхованою люттю і зір-рвався на ноги,— я нікому не дозволю ображати цю леді в моїй присутності, а тим паче вам!-Он як! Може, викличете мене на дуель? Стривайте, я зараз подзвоню, щоб нам принесли пістолети! Містер Осборн прислав вас сюди, щоб ви ображали його батька, га? — кричав старий, смикаючи за шворку дзвоника.

Містере Осборн,— сказав Доббін тремтячим голосом,— це ви ображаєте найкращу в світі істоту. А вам треба було б пожаліти її, сер, бо вона — дружина вашого сина.

З цими словами Доббін вийшов, відчуваючи, що більше нічого не зможе сказати, а Осборн відкинувся на спинку крісла, дивлячись услід йому нестямним поглядом. На дзвінок зайшов містер Чоппер, і не встиг капітан опинитися на подвір'ї, де була Осборнова контора, як клерк догнав його, навіть не одягнувши капелюха.

Ради бога, що сталося? — вигукнув він, хапаючи Доббіна за полу.— Патронові погано! Що зробив містер Джордж?-Одружився з міс Седлі п'ять днів тому,— відповів Доббін.— Я був у нього за боярина, містере Чоппере, і ви повинні залишитися його приятелем. Старий клерк похитав головою.

Якщо ви принесли таку новину, капітане, то погані справи. Мій господар ніколи не простить йому.

Доббін попросив Чоппера повідомляти йому, як розвиватимуться далі події, в готель, де він зупинився, і сумно подався в західну частину міста, дуже схвильований думками про те, що сталося і що ще має статися.

Коли мешканці будинку на Рассел-сквер того дня зійшлися на обід, вони застали голову родини на звичайному місці, але вираз його обличчя був такий похмурий, що всі, знаючи його, боялися й рота розтулити. Дами і містер Буллок, який тоді обідав з ними, здогадувалися, що містерові Осборну вже сказали новину. Його насуплене обличчя так подіяло на містера Буллока, що він притих і споважнів, тільки незвичайно упадав біля міс Марії, поруч з якою сидів, і біля її сестри, місце якої було на покуті.

Отже, міс Вірт сиділа з свого боку столу сама, між нею і Джейн Осборн залишалося порожнє місце. То було місце Джорджа, коли він обідав удома, і його прибор, як ми вже згадували, ставили на стіл, сподіваючись повернення блудного сина.

Під час обіду тишу тільки зрідка порушувало якесь несміливе, пошепки сказане зауваження усміхненого містера Фредеріка та дзенькіт срібла й порцеляни.

Служники нечутно сновигали навколо столу, виконуючи свої обов'язки. Навіть наймані учасники похорону не могли б бути похмурішими за челядь містера Осборна.

Оленину, до якої господар запрошував Доббіна, старий порізав у глибокій мовчанці, але той шматок, який він поклав собі на тарілку, забрали зі столу майже не торкнутим. Зате він багато пив, і служник запопадливо надибав йому чарку.

Нарешті, коли обід скінчився, погляд господаря, яким він обводив усіх по черзі, на мить спинився на приборі для Джорджа. Він показав на нього лівою рукою. Дочки втупили в нього очі, не розуміючи або не бажаючи зрозуміти того знаку, та й служники спершу не могли нічого втямити.

Заберіть геть цей прибор! — сказав нарешті старий, підвівся з-за столу, відсунув, вилаявшись, стільця і подався до себе.

Позад їдальні в будинку Осборнів була кімната, яку всі називали кабінетом; то було святилище голови родини. Він мав звичку навідуватись туди в неділю, коли не хотів іти до церкви, й цілий ранок перечитував різні папери, сидячи в малиновому шкіряному кріслі. Там стояли дві книжкові шафи з солідними виданнями в добротних позолочених палітурках: "Щорічні відомості", "Журнали для джентльменів", "Проповіді Блера", Юм і Смоллег.

Цілими роками містер Осборн не брав з полиці цих книжок, але й жоден член родини нізащо не посмів би бодай доторкнутися до них. Винятком були нечасті недільні вечори, коли не влаштовували проханих обідів. Тоді містер Осборн здіймав велику біблію в червоних палітурках і молитовник з полиці в кутку, де вони стояли поряд із примірником "Книги перів", скликав дзвоником слуг до парадної їдальні і рипучим голосом урочисто читав своїм домашнім вечерню. Кожен із дітей чи з челяді, хто заходив до цієї кімнати, відчував страх. Тут містер Осборн перевіряв рахунки ключниці й переглядав інвентарну книгу пивниці, яку провадив дворецький.

Звідси він міг через чисте, посипане жорствою подвір'я командувати конюшнею, куди провів один із своїх дзвінків. Візник виходив на те подвір'я, немов в'язень на місце кари, і Осборн лаяв його з вікна кабінету. Чотири рази на рік міс Вірт заходила до тієї кімнати по свою платню, а дочки містера Осборна по кишенькові гроші, які їм давали щоквартально. Коли Джордж був хлопцем, його часто лупцювали в цій кімнаті, а мати сиділа на сходах і болісно дослухалася до ударів різки.

Хлопець майже ніколи не плакав, як його карали, а бідолашна мати, коли він виходив звідти, нишком пестила його, цілувала й давала грошей, щоб йому було легше. Над каміном тут висів родинний портрет, перенесений сюди з їдальні після смерті місіс Осборн: Джордж сидить на поні, старша сестра подає йому букет квіток, а меншу мати тримає за руку; всі рожевощокі, з великими червоними ротами, всі безглуздо усміхаються одне одному, як звичайно на родинних портретах. Тепер мати лежала в землі, давно всіма забута, сестри і брат мали безліч своїх власних зацікавлень і, хоч і досі складали родину, стали одне одному зовсім чужі. Через кілька десятків років, коли всі постаріють, якою гіркою сатирою здадуться ці пишні, наївні родинні портрети, ця комедія почуттів, облудних усмішок і невинності, такої соромливої і такої самовдоволеної! А на почесному місці в їдальні замість родинного портрета висів тепер парадний портрет самого Осборна, його срібної чорнильниці й крісла. Отож до цієї кімнати й подався старий Осборн, на превелику втіху маленького товариства, яке він залишив. Коли челядь також пішла, в їдальні почалася жвава, але дуже тиха розмова. Потім сестри, обережно ступаючи, вирушили нагору, Містер Буллок приєднався до них, скрадаючись у своїх рипучих черевиках. Він не насмілився на самоті пити вино, та ще й так близько від грізного старого джентльмена, що сидів поряд у кабінеті.

Десь через годину після того, як стемніло, служник, не отримавши ніяких доручень, зважився постукати в двері й подати до кабінету свічки та чай.

Господар сидів у кріслі й удавав, що читає газету; а коди служник, поставивши на стіл свічки й тацю з вечерею, пішов, містер Осборн підвівся й замкнув за ним двері на ключ. Цього разу не лишилося вже ніяких сумнівів: усі домашні зрозуміли, що має статися якась велика катастрофа і що, мабуть, торкнеться вона містера Джорджа.

У великому блискучому секретері з червоного дерева містер Осборн тримав в одній шухляді речі й папери свого сина. Там зберігалися всі документи ще з часів, коли Джордж був хлопцем: його зошити з каліграфії та альбоми для малювання з похвальними відгуками й зауваженнями вчителя, його перші листи, написані великими круглими літерами, з поцілунками таткові й мамі та з проханням послати йому пирога. У них часто згадувалося любого хрещеного батька Седлі. Прокльони кривили помертвілі губи старого Осборна, а серце його стискала страшна ненависть і лють, коли він, проглядаючи декотрі з них, натикався на це прізвище. Всі листи були пронумеровані, надписані й перев'язані червоною стрічкою. На них стояло: "Від Джорджі з проханням 5 шилінгів, 25 квітня 18...— відповідь 25 квітня" або "Джорджі про поні, 13 жовтня" тощо. В іншій пачці були "Рахунки доктора С", "Рахунки кравця Джорджі і за спорядження", "Векселі на мене, видані Дж.

Осборном-молодшим", і т. д.; його листи в Вест-Індії; листи його агента й газети з повідомленнями про його підвищення. Тут же зберігалася дитяча нагаєчка сина й загорнуте в папірець пасмо волосся, яке завжди носила його мати.

Бідолаха просидів не одну годину, перебираючи ці папери й думаючи над цими пам'ятками. Тут були його найзаповітніші мрії й найшанолюбнішї надії. Як він пишався своїм хлопцем і вродливішого за нього не було ніде. Всі казали, що він схожий на сина аристократа. Одна принцеса королівського роду звернула на нього увагу в парку К'ю, поцілувала його й спитала, як він зветься. Хто ще з ділових людей у Сіті міг похвалитися таким сином? Про жодного принца так не піклувалися, як про нього. Він мав усе, що можна було придбати за гроші. В актові дні старий Осборн звичайно приїздив до школи в кареті, запряженій четвериком, зі служниками в нових лівреях і обдаровував новенькими шилінгами Джорджевих товаришів. А коли він проводжав Джорджа в полк, перед тим як хлопець мав відплисти до Канади, то влаштував для офіцерів такий обід, що на ньому не соромно було б посидіти й герцогові Йоркському. Чи він коли відмовлявся оплачувати векселі, які син видавав на нього? Ось вони — всі оплачені без єдиного слова. Не кожен генерал мав таких коней, якими їздив Джордж! Він згадував сина в найрізноманітніші періоди його життя, і той поставав перед його очима то після обіду, коли любив зайти до їдальні, гордовито, самовпевнено, і випити з батькової чарки, сидячи поряд із ним на покуті; то верхи на поні в Брайтоні, коли він перескочив через огорожу і не відставав від мисливців; то того дня, коли його відрекомендовано принцові-регенту під час парадного виходу, коли цілий Сент-Джеймський двір не міг похвалитися ще одним таким гарним юнаком. І ось тепер усьому кінець! Одружитися з дочкою банкрута, знехтувати синівський обов'язок і багатство! Якого приниження й люті, яких мук безсилого гніву, нездійсненого шанолюбства й любові, зневаженої гордості й навіть батьківської ніжності довелося тепер зазнати цьому марнославному чоловікові!-Перебравши папери й задумано посидівши то над тим, то над іншим, сповнений гіркого і безсилого смутку, який охоплює нещасну людину, коли вона згадує про своє щасливе минуле, Джорджів батько забрав усі документи з шухляди, де він так довго тримав їх, і замкнув у скриньку, перев'язавши її стрічкою і запечатавши своєю печаткою. Тоді відчинив книжкову шафу і взяв з полиці велику червону біблію, про яку ми вже згадували,— пишно ілюстровану, всю в позолоті книжку, в яку він рідко заглядав. На фронти списі в ній був зображений Авраам, що приносить у жертву Ісаака. Там, за звичаєм, на першому чистому аркуші, Осборн позаписував своїм розгонистим канцелярським почерком дати свого одруження і смерті дружини, дні народження та імена своїх дітей. Першою йшла Джейн, тоді Джордж Седлі Осборн і нарешті Марія Фрейнс, а також дні, коли хрестили кожного з них. Узявши перо, Осборн старанно викреслив ім'я Джорджа, а коли аркуш висох, поклав книжку туди, звідки її взяв. Після цього він витяг якийсь документ з шухляди, де тримав свої особисті папери, прочитав його, зім'яв у руці, запалив від свічки й кинув на ґратки каміна, не зводячи з нього очей, аж поки він догорів. То була його духівниця. Спаливши її, Осборн сів до столу, написав якогось листа, подзвонив служникові й звелів віднести його вранці на вказану адресу. Тим часом уже й настав ранок: коли старий підіймався нагору до своєї спальні, весь дім заливало сонячне світло і серед буйного зеленого листя на Рассел-сквер щебетали пташки. Дбаючи про гарний настрій родини Осборнів та їхніх підлеглих і бажаючи здобути якнайбільше друзів Джорджеві в нещасну для нього годину, Вільям Доббін, що знав, як впливає на душу людини смачний обід і добре вино, повернувшись до готелю, написав дуже ввічливого листа Томасові Чопперу, есквайрові, в якому запросив цього джентльмена пообідати з ним другого дня в "Слотері". Лист застав містера Чоппера ще в Сіті, і він негайно надіслав відповідь, у якій писалося, що "містер Чоппер висловлює глибоку пошану капітанові Доббіну й матиме честь і приємність чекати його" і т. д. Запрошення й чернетку відповіді він, повернувшись ввечері додому, в Сомерстаун, показав місіс Чоппер і дочкам, і коли родина сіла пити чай, біля столу тільки й мови було що про шляхетних офіцерів та вест-індських аристократів. А коли дівчата пішли спати, вони з дружиною почали обговорювати дивні події, що відбувалися в родині його принципала. Ніколи ще клерк не бачив свого господаря таким схвильованим. Зайшовши до містера Осборна після того, як капітан Доббін залишив кабінет, містер Чоппер застав свого принципала з почорнілим обличчям і майже непритомного. Старий клерк був певен, що містер Осборн і капітан за щось дуже посварилися. Чоппер дістав наказ виписати й підрахувати всі суми, виплачені капітанові Осборну протягом трьох останніх років. "І цифра вийшла чималенька",— заявив головний клерк, сповнюючись іще більшої пошани до старого й молодого господарів, що так легко розкидався гінеями. Йшлося начебто про міс Седлі. Місіс Чоппер присягалася, що їй дуже шкода тієї молодої дівчини. Подумати тільки — втратити такого вродливого хлопця, як капітан! Містер Чоппер не високо ставив міс Седлі як дочку невдатного біржовика, що платив дуже низькі дивіденди. Він шанував фірму Осборн понад усе в лондонському Сіті й сподівався, що капітан Джордж одружиться з дочкою якогось аристократа. А проте клерк спав тієї ночі куди спокійніше за свого принципала і, попестивши дітей після сніданку (який йому дуже смакував, хоч його скромна чаша життя була підсолоджена тільки рудим цукром)', вирядився у своє найкраще, святкове вбрання та в сорочку з брижами й пішов до контори, пообіцявши захопленій його виглядом дружині не дуже налягати ввечері на портвейн каштана Доббіна.

Коли містер Осборн прийшов у звичайний свій час до контори, його вигляд вразив усіх підлеглих, що звикли, з цілком зрозумілих причин, стежити за виразом обличчя принципала,— таке воно було бліде й виснажене. О дванадцятій годині з'явився спеціально викликаний містер Міняйлі (адвокатська контора "Міняйлі і Базікервік", Бедфордроу), його провели до кабінету принципала, і там вони, замкнувшись, просиділи з годину. Десь біля першої містер Чоппер отримав від служника капітана Доббіна записку з листом для містера Осборна, якого клерк відніс господареві в кабінет. Невдовзі після цього туди знов покликано Чоппера й Берча, другого клерка, щоб вони підписалися за свідків у якомусь документі.

Я склав нову духівницю,— пояснив містер Осборн, і згадані вище джентльмени поставили у відповідному місці на документі свої підписи.

Більше не було сказано жодного слова. Містер Міняйлі мав дуже похмурий вигляд, коли вийшов з кабінету. Він суворо глянув на Чоппера, але нічого не пояснив. Усі помітили, що господар того дня був якийсь особливо тихий, чим дуже здивував тих, хто, бачивши, який він прийшов до контори, з самого ранку чекав бурі. Він за цілий день жодного разу нікого не вилаяв, і ніхто не чув, щоб він сипав прокльонами. Контору він залишив рано і, перше ніж піти, ще раз покликав старшого клерка і дав йому загальні вказівки, а тоді запитав, вагаючись і немов через силу: чи той, бува, не знає, є в місті капітан Доббін чи нема?-Чоппер відповів, що, здається, є. Насправді вони обидва чудово знали, що він у місті.

Осборн узяв листа зі столу, адресованого тому офіцерові, і, віддавши клеркові, звелів негайно вручити його Доббінові у власні руки.

Тепер, Чоппере, мені стане легше на серці,— сказав він, беручись за капелюха і якось дивно поглянувши на клерка. Рівно о другій (безперечно, за попередньою домовленістю) з'явився Фредерік Буллок, і вони з містером Осборном пішли з контори.

Командиром *** полку, де служили Доббін і Осборн, був старий генерал, який уперше воював ще в Квебеку під проводом Вулфа. Він давно вже був надто старий і хворий, щоб командувати, але й далі цікавився полком, який номінально очолював, і любив запрошувати декого з молодих офіцерів до свого столу — гостинність, яка, здається мені, тепер не вельми в моді серед його колег. Особливо любив старий генерал капітана Доббіна. Доббін був начитаний зі свого фаху й міг говорити про Фрідріха Великого, про імператрицю Марію-Терезу та про їхні війни з не меншим знанням справи, ніж сам генерал, який був не байдужий до тріумфів останніх часів, але серцем тяжів до полководців, уславлених п'ятдесят років тому. Цей вояка запросив Доббіна до себе на сніданок того самого ранку, коли містер Осборн змінив духівницю, а містер Чоппер одяг найкращу сорочку з брижами, і повідомив своєму молодому улюбленцеві — за два дні до опублікування — про те, чого всі сподівалися: про наказ виступати в похід до Бельгії. Наказ полку приготуватися мав з'явитися за день чи за два, а оскільки транспортних суден вистачало, то до кінця тижня вони вже мали бути в дорозі. В Чатемі їм додали новобранців, і старий генерал сподівався, що полк, який допоміг розбити Монкальма в Канаді і змусити до втечі Вашингтона на Лонг-Айленді, підтвердить свою історичну репутацію і в Нідерландах, де вже не раз відбувалися великі битви.

Отже, друже мій, коли ви маєте якусь affaire là ,— мовив старий генерал, взявши пучку тютюну білими тремтячими пальцями, а тоді показавши на те місце під robe de chambre, де ще кволо стукотіло його серце,— коли ви маєте якусь Філліду й мусите її потішити, чи вам треба попрощатися з татом і матусею, чи скласти духівницю, то я раджу вам не зволікати.

З цими словами генерал подав своєму молодому приятелеві пальця на прощання, добродушно кивнув напудреною головою в перуці з кіскою, а коли за Доббіном зачинилися двері, взяв перо й написав poulet 3 (він страшенно пишався своїм знанням французької мови) мадемуазель Аделаїді з Королівського театру.

Ця новина засмутила Доббіна, він згадав наших друзів у Брайтоні, і йому стало соромно, що вій найперше подумав про Емілію (він думав про неї більше, ніж про батька з матір'ю, про сестер чи про свої обов'язки — і в мріях, і в снах, і взагалі протягом цілого дня). Повернувшись до готелю, він відіслав містерові Осборну записку, повідомляючи його про те, що довідався, і сподіваючись, що цим спонукає його помиритися з Джорджем.

Ця записка, передана тим самим посланцем, що приносив запрошення містерові Чопперу, трохи стривожила достойного клерка. Конверт був адресований на нього, і, розпечатуючи його, Чоппер з острахом думав, чи не відкладається, бува, сподіваний обід. Він відчув величезне полегшення, коли переконався, що йому самому тільки нагадували про зустріч. ("Я чекатиму на вас о пів на п'яту" — писав капітан Доббін). Чоппер дуже переймався справами свого принципала, але que voulez-vous — запрошення на обід було для нього куди важливішим, ніж чиї завгодно справи.

Генерал уповноважив Доббіна повідомляти про похід кожного офіцера полку, якого йому пощастить зустріти в місті. Тому він поділився новиною з хорунжим Стеблом, побачивши його в агента, і той, з властивою йому войовничістю, негайно подався до постачальника військового спорядження купувати нову шаблю. Там цей хлопець, який хоч і мав тільки сімнадцять років і на зріст був не вищий як шістдесят п'ять дюймів, до того ж кволий від народження і з дуже розладнаним здоров'ям від надмірного вживання коньяку, але, безперечно, відважний, як лев, заходився випробовувати, згинати, зважувати в руці зброю, наче думав знищити всіх французів. Вигукуючи "га, га!" й завзято пристукуючи маленькою ногою, він зробив два-три випади проти капітана Доббіна, який, сміючись, відбив їх своєю бамбуковою паличкою.

Стабл, як можна було здогадатися, взявши до уваги його зріст і вагу, належав до легкої піхоти. Зате хорунжий Спуні був високий і служив у роті гренадерів (капітана Доббіна). Він негайно приміряв нову ведмежу шапку, в якій мав на диво грізний, як на його вік, вигляд. Потім обидва хлопці подалися до "Слотера" і, замовивши розкішний обід, сіли писати листи своїм любим батькам, що хвилювалися вдома,— листи, сповнені синівської любові, ласки, відваги і граматичних помилок.

Ох, тоді в Англії багато сердець тривожно калатало, а материнські палкі молитви линули до неба не в одному домі.

Побачивши, як юний Стабл трудиться над листом за столиком у залі "Слотера" і як сльози, стікаючи по носі, капають на папір (бо хлопчина думав про свою матусю і про те, що, може, ніколи вже її не побачить), капітан Доббін, який готувався написати листа Джорджеві Осборну, змінив свій намір і зачинив скриньку з папером. "Навіщо писати? — сказав він сам до себе.— Хай вона спокійно поспить цю ніч. Завтра вранці я зайду до своїх батьків, а потім сам поїду в Брайтон".

Він підійшов до Стабла, поклав йому на плече свою велику руку й заходився підбадьорювати молодого вояка; сказав, що коли той кине пити горілку, то з нього вийде добрий солдат, бо він має чесне й щире серце. Від цих слів юний Стабл засяяв, тому що Доббіна дуже шанували в полку як найкращого офіцера й найрозумнішу людину.

Дякую, Доббіне,— відповів Стабл, витираючи кулаками очі.— Я саме писав... писав їй, що кину пити. Ох, сер, вона так любить мене, хай би мене чорти взяли! — Після цього помпи знов запрацювали, і я не певен, чи не заблищали очі і в зворушеного капітана.

Обидва хорунжі, капітан і містер Чоппер пообідали разом, за одним столом. Чоппер приніс від містера Осборна листа, в якому той коротко і ввічливо просив передати додані до листа папери капітанові Джорджу Осборну. Чоппер більше нічого не знав; щоправда, він змалював, який вигляд мав містер Осборн, розповів про його побачення з адвокатом, дивувався, що патрон того дня нікого не вилаяв, а трохи випивши, почав робити свої висновки і здогади.

Та з кожною чаркою вони ставали все туманніші і, врешті, зробилися й зовсім незрозумілі. Пізно ввечері капітан Доббін посадив свого гостя в найману карету.

Той уже тільки гикав і присягався, що він... гик... довіку... гик... буде приятелем капітана.

Ми казали, що прощаючись з міс Осборн, капітан Доббін попросив дозволу ще раз зайти до неї, і стара панна кілька годин чекала на нього другого дня. Може, якби він прийшов і звернувся до неї з запитанням, на яке вона готова була відповісти, міс Джейн не відкинулася б від свого брата й допомогла б помирити його з розгніваним батьком. Та хоч вона дуже чекала, капітан не прийшов. Він мав багато інших справ: треба було відвідати батьків і заспокоїти їх, а тоді якомога раніше зайняти місце нагорі в "Блискавці", щоб поїхати до своїх друзів у Брайтон. Вдень міс Осборн почула, як батько наказав не пускати й на поріг того негідника Доббіна, що любить скрізь пхати свого носа. Отже, навіть якщо вона в душі й плекала якусь надію, то їй раптом настав кінець. Зайшов Фредерік Буллок і був особливо ніжний з Марією і уважний до зажуреного старого джентльмена. Бо хоч той і казав, що йому тепер полегшає, проте засоби, до яких він удався, щоб забезпечити собі душевний спокій, мабуть, і досі ще не дали добрих наслідків, а події останніх двох днів просто приголомшили його.

Розділ XXV-У ЯКОМУ ВСІ ГОЛОВНІ ДІЙОВІ ОСОБИ ВВАЖАЮТЬ ДОРЕЧНИМ ПОКИНУТИ БРАЙТОН-Друзі повели Доббіна до Корабельного готелю, і в присутності дам він прикинувся веселим і безтурботним; це було ще одне свідчення того, що цей молодий офіцер з кожним днем ставав усе спритнішим лицеміром. Він намагався приховати свої особисті почуття і мав що приховувати: по-перше, він був схвильований тим, що побачив місіс Осборн уже в іншій ролі, а по-друге, боявся, що прикра звістка, яку він привіз, дуже пригнітить Емілію.

Я гадаю, Джордже,— мовив він,— що не мине й трьох тижнів, як французький імператор кине проти нас кавалерію й піхоту і влаштує герцогові такий танок, що порівняно з ним іспанська війна видасться дитячою розвагою. Але, по-моєму, не обов'язково казати про це місіс Осборн. Може, ми взагалі не братимемо участі в битві, а наше перебування в Бельгії буде просто воєнною окупацією. Багато хто так вважає. А в Брюсселі повно великосвітської публіки і модниць.— І приятелі домовилися змалювати Емілії похід у Бельгію саме в такому невинному світлі.

Підготувавши цю змову, облудний Доббін привітався з Емілією дуже весело, навіть сказав їй два чи три компліменти з приводу її нового становища (ті компліменти, треба визнати, були страшенно несміливі й незграбні), а тоді почав хвалити Брайтон, морське повітря, тутешні розваги, мальовничу дорогу, карету "Блискавка" та коней — Емілія з того всього нічого не збагнула, а Ребека дуже розважалася, стежачи за капітаном, як, зрештою, вона стежила за кожним, з ким стикалася.

Наша Емілія, мусимо признатися, була не вельми високої думки про друга свого чоловіка, капітана Доббіна. Він шепелявив, не відзначався вродою, був дуже простий і вкрай незграбний та незугарний. Вона любила його за відданість її чоловікові (ще б пак, кожен хотів би з ним приятелювати!) і вважала, що Джордж виявляє неабияку великодушність і ласку, вшановуючи Доббіна своєю дружбою.

Джордж часто передражнював при ній шепеляву мову Доббіна та його незграбні манери, хоч, ніде правди діти, завжди хвалив добрі риси свого приятеля. В пору цього недовгого тріумфу, не знаючи близько Вільяма, Емілія не дуже його цінувала,— а він здогадувався, якої вона про нього думки, і покірно мирився з нею. Потім настав час, коли вона краще його пізнала і змінила про нього свою думку, але до того часу було ще далеко.

А щодо Ребеки, то не встиг капітан Доббін пробути в їхньому товаристві й двох годин, як вона відгадала його таємницю. Від їй це подобався, і вона в душі побоювалась його, та й сам Доббін не дуже її любив. Він був такий чесний, що її хитрування й лестощі не діяли на нього, і він з інстинктивною відразою тримався осторонь. від неї. А що Ребека не настільки втекла від інших представниць своєї статі, щоб не знати такого почуття, як заздрощі, то вона ще дужче зненавиділа Доббіна за те, що він обожнював Емілію. Одначе вона була з ним дуже чемна й привітна. Приятель Осборнів! Приятель її найдорожчих добродійників! Вона присягалася, що завжди щиро його любила. Вона добре пам'ятає його ще з того вечора у Воксголі, лукаво сказала вона Емілії, і трішки поглузувала з нього, коли обидві вони пішли переодягатися на обід. Родон Кроулі майже не звертав уваги на Доббіна, він вважав його добродушним бевзем, неотесаним купецьким синком із Сіті. Джоз опікувався ним з великою гідністю.

Коли Джордж із Доббіном залишилися самі в номері цього останнього, куди Джордж пішов з ним, Доббін витяг зі скриньки листа, якого містер Осборн доручив йому передати синові.

Це рука не мого батька,— мовив Джордж, трохи стривожившись. Справді, виявилося, що то був лист від адвоката містера Осборна, і писалося в ньому ось що:-"Бедфордроу, 7 травня 1815 року.

Сер, містер Осборн уповноважив мене повідомити вас, що він залишився при тій постанові, яку вже Вам висловив раніше, і в зв'язку з шлюбом, який Ви зводили взяти, він перестав віднині вважати Вас членом своєї родини. Ця постанова остаточна й невідворотна.

Хоч гроші, витрачені на Вас до Вашого повноліття, а також векселі, які Ви останніми роками так щедро видавали па свого батька, набагато перевищують у сукупності ту суму, на яку Ви маєте право претендувати (тобто третину спадку Вашої матері, покійної місіс Осборн, що перейшов після її смерті до Вас і до міс Джейн Осборн та міс Марії Френсіз Осборн), проте містер Осборн уповноважив мене сказати, що він відмовляється від усіх претензій на Ваше майно, і сума в дві тисячі фунтів у чотирипроцентних облігаціях за теперішнім курсом (тобто третина суми в шість тисяч фунтів) буде сплачена Вам чи Вашим представникам під Вашу розписку-Вашим покірним слугою С. Міняйлі.

  1. S. Містер Осборн просить мене сказати Вам раз назавжди, що він не бажає отримувати від Вас жодних звісток, листів чи відомостей у зв'язку з цим чи будь-яким іншим питанням".

Чудово ти владнав цю справу! — сказав Джордж, люто дивлячись на Вільяма Доббіна.— Ось на! — і він кинув йому батькового листа.— Жебрак, хай йому біс, і все через свою прокляту сентиментальність. Чому було не почекати? На війні мене може настигнути куля, від неї ніхто не забезпечений, а хіба Емілії буде краще, якщо вона залишиться вдовою жебрака? Це все ти влаштував! Не міг заспокоїтись, поки не оженив мене і не довів до злиднів! Що я в дідька робитиму з двома тисячами фунтів? їх не стане й на два роки! Я програв Кроулі в карти і в більярд сто сорок фунтів, відколи я тут. Нічого не скажеш, гарно ти вмієш залагоджувати чужі справи!-Не буду заперечувати, становище тяжке,— мовив збентежений Доббін, прочитавши листа,— і, як ти сказав, частково винен я. Та є люди, що залюбки помінялися б з тобою,— гірко всміхнувся він.— Поміркуй, чи багато капітанів у нашому полку мають дві тисячі фунтів на чорну годину? Тобі доведеться жити на платню, поки твій батько не подобрішає, а якщо ти загинеш, то залишиш своїй дружині сто фунтів прибутку в рік. Невже ти думаєш, що людина з моїми звичками може жити на платню і на сотню в рік? — сердито крикнув Джордж.— Тільки дурень може таке казати, Доббіне. Як в біса підтримуватиму своє становище в світі на такі мізерні кошти? Я не можу змінити своїх звичок. Я повинен жити з комфортом! Я виріс не на вівсяній каші, як Мак-Віртер, і не на картоплі, як старий О'Дауд.

Може, ти хочеш, щоб моя дружина брала прати солдатську білизну чи їздила за полком в обозному фургоні?-Та годі, годі,— мовив Доббін так само добродушно.— Ми знайдемо для неї кращий екіпаж. А ти намагайся не забувати, любий Джордже, що ти тепер тільки позбавлений трону принц, і не втрачай спокою, поки шаленіє буря. Вона довго не потриває. Хай-но тільки тебе згадають у "Газеті", і я певен, що старий батько подобрішає до тебе.

Згадають у "Газеті"? — перепитав Джордж.— У якій рубриці? Серед убитих чи поранених, та ще й, може, з самого початку?-Цить! Не оплакуй себе передчасно,— мовив Доббін. — А коли навіть і станеться щось, то ти знаєш, Джордже, що в мене дещо є, одружуватись я не думаю і не забуду в духівниці свого хрещеника,— додав він, усміхнувшись.

На цьому суперечка скінчилася, як і десятки вже таких розмов між Осборном і його приятелем. Джордж заявив, що па Доббіна не можна довго сердитися, і великодушно вибачив йому образи, які сам таки безпричинно завдав йому.

Послухай-но, Бекі! — гукнув Родон Кроулі з своєї туалетної кімнати дружині, що прибиралася до обіду у себе в спальні.

Що? — почувся дзвінкий голос Бекі.

Вона оглядала себе через плече в дзеркалі. В чудовій білій сукні з великим викотом за останньою модою, маленьким разком намиста й блакитним поясом вона була втіленням юної невинності й дівочого щастя.

Як ти гадаєш, що робитиме місіс Осборн, коли Осборн поїде з полком? — мовив Кроулі, заходячи до кімнати й виконуючи на голові дует двома великими щітками.

Він захоплено подивився з-під навислої на чоло гриви на свою гарненьку дружину.

Мабуть, виплаче собі очі,— відповіла Бекі.— Вона вже разів п'ять починала скиглити, згадуючи про це, коли ми були самі. А тобі, видно, байдуже? — сказав Родон, невдоволений, що вона така черства.

— Ох ти, поганцю! Хіба ти не знаєш, що я збираюся їхати з тобою? — відповіла Бекі. Крім того, ти — зовсім інша справа. Ти їдеш ад'ютантом генерала Тафта. Ми не належимо до польових військ! — мовила місіс Кроулі і так гордо звела голову, що чоловік у захваті нахилився й поцілував її в маківку.

Родоне, серденько, як ти гадаєш, може, краще виправити в Купідона гроші, поки він тут? — повела далі Бекі, пришпилюючи такий бант, що нікого не міг лишити байдужим.

Ребека прозвала Джорджа Осборна Купідоном. Вона десятки разів казала йому про його вроду. Вона ласкаво позирала на нього вечорами, коли він забігав до Родона на пів годинки перед сном. Вона часто називала його жахливим вітрогоном і нахвалялася, що скаже Еммі про його витівки й екстравагантні звички. Вона подавала йому сигару й допомагала прикурити її, знаючи, яке враження справляв цей маневр, бо випробувала його раніше на Родоні Кроулі. Джордж вважав, що Бекі весела, дотепна, лукава, distinguée , чарівна. Під час спільних коротеньких прогулянок і обідів Бекі, звичайно, цілком затьмарювала сердешну Еммі, що несміливо сиділа й не озивалася жодним словом, поки місіс Кроулі та її чоловік розмовляли, а капітан Кроулі й Джоз (який скоро приєднався до молодої пари) мовчки налягали на їжу.

В душі Еммі зродилося якесь недовір'я до товаришки. Дотепність Ребеки, її розум і хист викликали в неї гіркий неспокій. Вони були одружені всього тиждень, а Джордж уже нудився й шукав іншого товариства. Еммі тремтіла за майбутнє. "Якою я буду супутницею йому,— думала вона, — такому розумному і блискучому, коли сама я така непомітна й немудра? Який він шляхетний, що взяв мене, зрікся всього й не погордував мною! Мені треба було відмовитись від нього, тільки я не мала сили.

Мені треба було залишитися вдома й піклуватись про нещасного батька". І вона вперше згадала про те, що занедбала батьків (бідолашна жінка, звичайно, мала певні підстави звинувачувати себе в цьому) і почервоніла з сорому. "Ох, яка я недобра й самолюбна,— подумала вона.— Я забула про їхню біду й думала тільки про себе... змусивши Джорджа одружитися зі мною. Я знаю, що не варта його... знаю, що він був би щасливий і без мене... а все ж... я пробувала, пробувала відмовитися від нього".

Прикро, коли першого тижня після весілля в голові молодої жінки зринають такі думки й визнання. Але вони зринали, і коли напередодні Доббінового приїзду, чудового травневого вечора, такого теплого й запашного, що всі вікна були відчинені на балкон, з якого Джордж і місіс Кроулі милувалися спокійним океаном, що розстелявся перед ними, залитий місячним сяйвом, поки Родон із Джозом грали у кімнаті в кості, Емілія сиділа у великому кріслі, всіма забута, і, стежачи за обома парами, відчувала розпач і муки сумління, а це погані супутники ніжного, самітного серця. Минув лише тиждень, а вже дійшло до такого! Майбутнє, якби вона зазирнула в нього, виявилося б сумним, проте Еммі була надто несмілива, якщо можна так сказати, щоб заглядати в нього, пускатися самій у те широке море, не вміючи керувати судном, без порадника й захисника. Я знаю, міс Сміт невисокої думки про неї. Але ж, люба моя міс Сміт, чи багато знайдеться жінок, обдарованих вашою дивовижною силою духу?-Ох, яка чудова ніч і який ясний місяць! — захоплено сказав Джордж, пахкаючи сигарою, дим з якої легенько здіймався до неба.

Як дивовижно пахнуть сигари на свіжому повітрі! Я страх люблю такий запах! Хто б подумав, що місяць віддалений від нас на двісті тридцять шість тисяч вісімсот сорок сім миль,— усміхнулась Бекі, милуючись ніжним світилом.— Хіба я не молодець, що пам'ятаю такі речі? Так, ми все це вчили в школі міс Пінкертон! Яке спокійне море, і усе видно. їй-богу, я майже розрізняю французький берег! — І погляд її блискучих зелених очей полинув у далину, розтинаючи темряву, ніби вона справді могла бачити крізь неї.— А знаєте, що я хочу зробити якогось ранку? — повела вона далі.— Я переконалася, що чудово плаваю, і ось як компаньйонка моєї тітки Кроулі, стара Брігс,— пригадуєте, така носата жінка з довгими патлами? — як та Брігс вийде купатися, я пірну до неї під кабіну і домагатимуся примирення у воді. Правда, гарний спосіб? Джордж зареготав, уявивши собі таку підводну зустріч. Чого ви там регочете? — гукнув Родон, перетрушуючи кості в ріжку.

Емілія раптом захлипала, безглуздо виставивши себе на сміх, і подалася до своєї кімнати, щоб там виплакатись на самоті.

У цьому

Розділі нашій історії доводиться то далеко повертатись назад, то так само далеко забігати наперед, і, довівши розповідь до завтрашнього дня, ми змушені будемо негайно вернутися до вчорашнього, щоб читачеві було все зрозуміле. Як під час прийому в його величності карети послів і високих осіб швидко від'їздять від окремого під'їзду, а тим часом дами капітана Джонса не можуть дочекатися свого екіпажа, чи як у приймальні міністра фінансів кілька прохачів покірно чекають аудієнції і їх викликають одного по одному, коли раптом з'являється депутат парламенту від Ірландії чи ще якась висока особа і відразу заходить до кабінету помічника міністра буквально через голови присутніх, так і романіст, розгортаючи свою повість, має бути де справедливим, а де й упередженим. Хоч і треба змалювати всі дрібні випадки, але вони повинні поступитися місцем, коли назріває велика подія. І, звісно, така обставина, як ця, що привела Доббіна в Брайтон, тобто наказ гвардії і армійській піхоті вирушати в Бельгію, де зосереджувались усі союзні війська під командуванням його вельможності герцога Веллінгтона,— така незвичайна обставина, кажу я, мала всі переваги над іншими, не такими значними подіями, з яких головним чином і складається наша повість. Тому невеличка неузгодженість і плутанина тут виправдана й допустима. Ось і тепер ми забігли за межі XXII

Розділу настільки, що застали наших дійових осіб у їхніх туалетних кімнатах, де вони переодягалися до обіду, що й того дня, як приїхав Доббін, відбувся у свій звичайний час.

Джордж був або ж надто людяний, або ж надто захоплений зав'язуванням краватки, щоб відразу сказати Емілії всі новини, які приятель привіз йому з Лондона. Проте він зайшов до її кімнати, тримаючи в руці адвокатового листа, з таким урочистим і величним виглядом, що дружина, яка весь час сподівалася біди, подумала, що сталося найгірше, і, підбігши до чоловіка, почала благати коханого Джорджа сказати їй усе. Прийшов наказ вирушати за кордон? Другого тижня буде битва? Так вона й знала!-Коханий Джордж ухилився від питання про закордонний похід і, сумно похитавши головою, сказав: Ні, Еммі, не в тім річ. Я думаю не про себе, а про тебе. Я маю звістку від батька. Він відмовляється від будь-яких стосунків зі мною, він відштовхнув нас і прирік на злидні. Я можу легко змиритися з цим, але ти, кохана, як ти це переживеш? На, читай.

І він дав їй листа.

Емілія з ніжною тривогою в погляді вислухала свого благородного героя, що таким чином виявляв їй свою великодушність, і, сівши на край ліжка, заходилася читати листа, якого Джордж подав їй з урочистою, страдницькою міною. Та коли вона прочитала той документ, обличчя її проясніло. Думка про те, що доведеться

Розділити з коханим злигодні і страждання, як ми вже казали, зовсім не лякає жінку з гарячим серцем. Така можливість навіть потішила маленьку Емілію. Але потім, як завжди, їй стало соромно, що вона радіє в таку невідповідну хвилину, і, поборовши своє почуття, вона несміливо сказала:-О Джордже, в тебе, мабуть, серце обливається кров'ю, коли ти думаєш про розлуку з батьком!-Звичайно! — відповів Джордж із страдницьким виразом па обличчі.

Але він не зможе довго сердитись на тебе,— повела вона далі.— Хто б па тебе зміг довго сердитись! Він повинен вибачити моєму милому, коханому чоловікові. О, я ніколи не прощу собі, якщо він з тобою не помириться!-Мене турбує не моє лихо, бідолашна моя Еммі, а твоє,— мовив Джордж.— Мені не страшно трохи побідувати, до того ж хоч я й не хочу хвалитися, але вважаю, що маю досить хисту, щоб самому прокласти собі дорогу в житті.

Звичайно, маєш! — перебила його дружина й подумала, що війна скоро скінчиться і її чоловіка відразу ж зроблять генералом.

Так, і я прокладу собі дорогу в житті не гірше за будь-кого іншого,— повів далі Осборн.— Але що ти робитимеш, кохана моя? Як я дивитимусь на те, що ти позбавлена вигод і становища в товаристві, на які має право сподіватися моя дружина? Ти, моя кохана, в казармах, Дружина солдата в поході, наражаєшся на всякі неприємності й нестатки! Ось що мене турбує.

Еммі, зовсім заспокоєна думкою, що її чоловіка тривожить тільки це, взяла його за руку і, сяючи, почала співати куплет з популярної пісеньки "Старі сходи в Уоппінгу". Героїня тієї пісеньки, дорікнувши своєму Томові за його байдужість, обіцяє "і штани йому латати, і грог готувати", якщо він буде їй вірний, ласкаво ставитиметься до неї і не кине її. Вона вся променіла від щастя і була така гарна, якою і повинна бути кожна молода жінка.

А крім того,— мовила вона, трохи помовчавши, дві тисячі фунтів — це ж ціла купа грошей! Хіба ні, Джордже?-Джордж засміявся з її наївності, і врешті вони пішли вниз обідати. Емілія тулилась до руки Джорджа, все ще мугикаючи свою пісеньку, і на серці в неї було багато легше, ніж протягом кількох останніх днів.

Таким чином обід, що врешті-таки настав, виявився не смутним, як дехто побоювався, а незвичайно веселим і приємним. Думки про майбутній похід розвіяли гнітючий настрій Джорджа, викликаний батьковим листом, що позбавляв його спадщини. Доббін і далі без угаву балакав. Він розважав товариство оповіданнями про армійське життя в Бельгії, де тільки те й роблять, що влаштовують fêtes розважаються і ганяються за модою. Далі, маючи на оці щось своє, наш спритний капітан заходився описувати, як дружина майора О'Дауда пакує свої і чоловікові речі, як його найкращі еполети вона засовує в чайник, а свій славетний жовтий капелюшок із райським птахом, загорнутий у сірий папір, замикає в бляшану коробку з-під майорового трикутного капелюха. Можна собі уявити, як усіх вразить той капелюшок при дворі французького короля в Генці чи на великих офіцерських бенкетах у Брюсселі!-У Генці? В Брюсселі? — вигукнула Емілія і вся затремтіла.— Хіба полк уже виступає, Джордже? Є вже наказ?-На її ніжному, усміхненому личку з'явився нажаханий вираз, і вона несамохіть пригорнулася до Джорджа. Не бійся, кохана,— добродушно відповів він.— Це ж тільки дванадцять годин дороги. Тобі не буде важко. Ти жбо поїдеш зі мною, Еммі?-"— Я принаймні поїду,— заявила Бекі.— Я буду в штабі. Генерал Тафта — мій палкий прихильник, правда, Родоне?-Родон зареготав гучно, як завжди. Вільям Доббін почервонів, як рак.

Їй не треба їхати,— сказав він.— Подумайте про... "небезпеку",— хотів він додати, але ж хіба він своєю розмовою під час обіду не намагався довести, що ніякої небезпеки немає? Доббін збентежився і замовк. Я мушу їхати і поїду,— дуже хоробро заявила Емілія.

Джордж, схваливши намір дружини, поплескав її по щоці, запитав присутніх, чи хто з них бачив коли таку завзяту жінку, й погодився, щоб вона з ним їхала.

Ми попросимо місіс О'Дауд, щоб вона опікувалася тобою,— сказав він.

Нащо їй чиясь опіка, коли біля неї буде чоловік? Так гірка розлука трохи відступила. Хоч насувалася війна і небезпека, але могли спливти цілі місяці, поки та війна й небезпека підійдуть упритул. У кожному разі, це була відстрочка, і боязка Емілія відчула себе такою щасливою, ніби й не передбачалося ніякої війни. Навіть Доббінові полегшало на серці. Адже для нього можливість бачити її була тепер великою радістю та надією в житті, і він думав про себе, як би він оберігав і захищав Емілію. "Я не дозволив би їй їхати, якби був одружений з нею",— міркував він. Але її господарем був Джордж, і Доббін вважав, що не має права втручатися.

Обнявши Емілію за стан, Ребека нарешті забрала її від обіднього столу, за яким товариство обміркувало стільки важливих ділових питань, а чоловіки, вже в досить піднесеному настрої, залишились пити вино, весело, жваво розмовляючи.

Під час обіду Родон отримав від дружини секретну записанку, яку, хоч він зім'яв її і негайно ж спалив на свічці, нам пощастило прочитати через плече Ребеки.

"Важлива новина,— писала вона.— Місіс Б'ют поїхала. Забери гроші в Купідона сьогодні ж таки, бо він, мабуть, завтра повернеться до Лондона. Не забудь про це! Р."-Тому, коли невеличке товариство чоловіків підвелося, щоб іти пити каву до кімнати дам, Родон торкнув Осборна за лікоть і ласкаво сказав:-Слухайте, Осборне, голубе, якщо вас це не обтяжить, то я б хотів потурбувати вас з приводу тієї дрібнички.

Джорджа це навіть дуже обтяжувало, проте він вручив Родонові чималу пачку кредиток, спорожнивши свого гаманця, а на решту суми видав вексель на свого агента з оплатою протягом тижня.

Коли це питання було залагоджене, Джордж, Джоз і Доббін, курячи сигари, влаштували воєнну нараду й домовилися, що спільний марш до Лондона відбудеться завтра в Джозовій відкритій кареті. Джоз, мені здається, волів би залишитися в Брайтоні, поки там буде Родон Кроулі, але Доббін і Джордж умовили його, і він погодився відвезти товариство до міста й наказав запрягти четверо коней, як і личило його гідності. Так вони й вирушили другого дня, відразу після сніданку.

Емілія встала дуже рано і спритно, старанно спакувала свої невеличкі валізки, поки Джордж лежав у постелі й побивався, що вона не має на допомогу покоївки.

Зрештою Емілія тільки раділа, що може сама впоратися з цією роботою. Серце її вже сповнювала якась невиразна неприязнь до Ребеки; і хоч вони, прощаючись, якнайніжніше розцілувалися, проте ми знаємо, що таке ревнощі, а місіс Емілії, серед інших чеснот, властивих її статі, притаманна була й ця.

Нам треба згадати, що, крім цих дійових осіб, які відвідали Брайтон і тепер мали виїхати з нього, там перебував і ще дехто з наших давніх знайомих, а саме: міс Кроулі зі своїм почтом. Хоч Ребека та її чоловік мешкали тепер за кілька кроків від тих кімнат, що їх займала хвора, двері старої леді були для них так само невблаганно зачинені, як раніше в Лондоні. Доки місіс Б'ют Кроулі була біля своєї невістки, вона пильнувала, щоб любу Матильду не схвилювала зустріч з небожем. Коли стара виїздила на прогулянку, віддана місіс Б'ют сиділа поруч із нею в кареті. Коли міс Кроулі вивозили в кріслі подихати свіжим повітрям, місіс Б'ют крокувала з одного боку, а чесна Брігс охороняла другий фланг. І якщо вони випадково зустрічали Родона та його дружину, то, хоч той кожного разу улесливо скидав капелюха, товариство міс Кроулі минало його з такою холодною, вбивчою байдужістю, що Родона охоплювала розпука.

З таким успіхом ми могли б залишатися в Лондоні,— часто казав зневірений капітан.

Зручний готель у Брайтоні кращий за борговий дім на Чансері-лейн,— відповідала йому дружина, що мала життєрадіснішу вдачу.— Згадай тих двох ад'ютантів містера Мозеса, помічника шерифа, що цілий тиждень стежили за нашим помешканням. Наші тутешні приятелі, нівроку, дурні, як пень, проте містер Джоз і капітан Купідон — краще товариство, ніж агенти містера Мозеса, любий мій.

Дивно, що виконавчих листів не прислали за мною сюди,— так само похмуро сказав Родон.

Коли пришлють, ми знайдемо спосіб спекатися їх, відповіла відважна маленька Бекі й нагадала своєму чоловікові, якою зручною й вигідною була зустріч із Джозом та Купідоном: завдяки їй Родон Кроулі дуже вчасно дістав невелику суму готівкою.

Тих грошей навряд чи вистачить, щоб сплатити рахунок у готелі,— пробурмотів гвардієць.

А навіщо його сплачувати? — мовила леді, що на все мала готову відповідь.

Через Родонового служника, який і далі підтримував знайомство з чоловічою половиною челяді міс Кроулі і якому наказано за кожної слушної нагоди пригощати візника чаркою горілки чи кухлем пива, молода пара знала геть усе про кожний крок міс Кроулі, а Ребеці спала на думку чудова ідея захворіти й покликати того самого аптекаря, що обслуговував стару панну, тому загалом вони мали досить повну інформацію. Та й сама Брігс, хоч змушена була займати ворожу позицію, не таїла зла до Ро-дона та його дружини. З натури вона була добра й швидко забувала образу. Тепер, коли не було вже причини ревнувати, розвіялася і її неприязнь до Ребеки, вона пам'ятала тільки її завжди ласкаві слова і веселу вдачу. До того ж і вона, і покоївка Феркін, і вся челядь міс Кроулі нишком стогнали від переможної тиранії місіс Б'ют.

Як не раз буває, ця варта всякої похвали, але владна жінка зайшла надто далеко і безжально користувалася своїм успіхом. Протягом кількох тижнів вона домоглася від хворої такої покори, що сердешна цілком піддалася своїй невістці і навіть боялася поскаржитись на своє рабство Брігс чи Феркін. Місіс Б'ют суворо відмірювала чарки вина, які міс Кроулі дозволялося випити за день, чим були страшенно невдоволені Феркін і старший служник, вважаючи, що їх позбавлено права порядкувати навіть пляшкою хересу. Вона вирішувала, коли і скільки давати їй булочок, повидла, курчат. Ввечері, в обід і вранці вона Давала хворій огидні ліки, які приписував лікар, і та вживала їх так безмовно й сумирно, що Феркін казала: "Бідна моя пані, ковтає ті ліки покірно, як ягня!" Вона призначала прогулянку то в кареті, то в інвалідному кріслі — одне слово, скрутила стару леді, коли та почала одужувати, так, як ї належало сподіватися від діловитої, турботливої і високоморальної жінки. Якщо ж хвора несміливо пробувала протестувати й просила дати їй зайвий шматочок за обідом чи трохи менше ліків, доглядачка , погрожувала їй негайною смертю, і міс Кроулі відразу скорялася. "В неї вже зовсім немає сили,— зауважила якось Феркін міс Брігс.— За ці три тижні вона жодного разу не назвала мене дурепою". Кінець кінцем місіс Б'ют надумала звільнити цю чесну покоївку, товстого довіреного служника містера Боулса й навіть саму Брігс і викликати з пасторського дому своїх дочок, щоб перевезти любу страдницю до Королевиного Кроулі,— аж раптом стався прикрий випадок, що відкликав місіс Б'ют від її приємних обов'язків. Велебний Б'ют Кроулі, її чоловік, якось уночі, повертаючись додому, впав з коня і зламав собі ключицю. В нього почалася гарячка, з'явилися ознаки запалення, і місіс Б'ют змушена була поміняти Суссекс на Гемпшір. Вона пообіцяла вернутися до своєї любої приятельки, як тільки чоловікові полегшає, і поїхала, суворо наказавши прислузі, як та має піклуватися про свою господиню. Та тільки-но вона сіла в поштову карету, як у Домі міс Кроулі всі відчули таку радість і полегкість, якої ніхто не відчував уже багато тижнів. Того ж таки дня міс Кроулі не випила після обіду ліків, а Боулс відкоркував пляшку хересу для себе й Феркін; того ж вечора господиня і Брігс дозволили собі пограти в карти замість читати якусь проповідь Портеуса.

Сталося так, як у одній давній дитячій казочці: палиця забула бити собаку, і всі події пішли своєю узвичаєною колією.

Два-три рази на тиждень міс Брігс рано-вранці йшла до моря, займала кабінку і хлюпалася у воді у фланелевому купальному костюмі та в непромокальному чепчику.

Ребека, як ми вже переконалися, знала про це, і хоч не здійснила своєї погрози пірнути під кабіну й заскочити Брігс під священним покровом тенту, але вирішила за атакувати її, коли вона вийде після купання на берег, свіжа, бадьора і, мабуть, у доброму гуморі.

Тож, прокинувшись другого ранку зі сходом сонця, Бекі принесла до вітальні, що виходила на море, підзорну трубу і, спрямувавши її на берег, де стояли кабіни, побачила, як там з'явилася Брігс, зайшла в одну кабіну і покотила її в море.

Бекі опинилася на березі саме тоді, коли німфа, яку вона шукала, ступила зі своєї будки на камінці. Це була чарівна картина: пляж, обличчя купальниць, довга низка прибережних скель і будівель — усе червоніло й блищало в сонячному промінні. Вийшовши з кабіни, Брігс побачила Ребеку, що ласкаво, ніжно усміхалася і простягала свою білу, гарненьку ручку. У компаньйонки не було іншої ради, як тільки відповісти на привітання.

Міс Ш... Місіс Кроулі? — вражено мовила вона. Місіс Кроулі заволоділа її рукою, притисла її до свого-серця, в раптовому пориванні обняла міс Брігс і палко поцілувала.

Люба моя, найдорожча приятелько! — мовила вона з таким щирим почуттям, що панна Брігс, звичайно, відразу розм'якла, і навіть самій їй потеплішало на серці.

Ребеці неважко було завести з компаньйонкою довгу, задушевну й цікаву розмову.

Брігс докладно розповіла про все, що сталося від того ранку, як Ребека раптом вибралась із будинку міс Кроулі на Парк-лейн і аж дотепер, коли місіс Б'ют нарешті поїхала. Всі найменші ознаки хвороби панни Кроулі, її стан та спосіб лікування вона описала так докладно і всебічно, як люблять описувати жінки. Хіба жінки коли втомлюються розповідати одна одній про свої недуги та про своїх лікарів? Брігс ця розповідь не втомлювала, а Ребека не втомлювалася слухати її.

Яке щастя, велике щастя, що любій Брігс і відданій, незамінній Феркін дозволено залишатися з їхньою благодійницею, коли вона хворіла! Хай бог її благословить, хоч вона, Ребека, начебто й знехтувала свій обов'язок стосовно міс Кроулі. Та хіба її провина не природна й не виправдана? Чи могла вона не віддати свою руку тому, хто здобув її серце? Сентиментальна Брігс тільки звела очі до неба і співчутливо зітхнула, згадуючи, що й вона колись давно віддала комусь свої почуття. Вона погодилася, що Ребека зробила не такий уже й великий гріх.

Чи ж можу я забути колись ту, що прихистила бездомну сирітку? — сказала Ребека.— Ні, хоч вона мене відштовхнула, я ніколи не перестану любити її і присвячу служінню їй усе своє життя! Кохана моя Брігс, я люблю і обожнюю міс Кроулі найдужче за всіх жінок на світі і як свою благодійницю, і як дорогу родичку свого Родона, а після неї я люблю всіх тих, хто їй відданий. Я б ніколи не повелася з вірними друзями міс Кроулі так, як та відразна інтриганка місіс Б'ют.

Родон, що має таке лагідне серце,— вела далі Ребека,— хоч зовні, зі своїми манерами, виглядає грубуватим і легковажним, сотні разів зі сльозами на очах дякував Господові за те, що той послав його любій тітці таких дбайливих доглядачок, як незрівнянна міс Брігс і віддана Феркін.

Якщо махінації тієї жахливої місіс Б'ют призведуть — а таке цілком може статися — до того, що від ліжка міс Кроулі будуть відштовхнуті всі, кого вона любить, і нещасна леді стане жертвою тих гарпій із пасторського будинку, Ребека просить її (міс Брігс) не забувати, що її власний дім, хоч і скромний, завжди буде відкритий для неї.

Люба моя,— вигукнула вона захоплено,— дехто ніколи не забуває вчиненого йому добра, не всі жінки такі, як Б'ют Кроулі! Та не мені на неї жалітися,— додала Ребека.— Хоч я була жертвою і знаряддям її хитрощів, але хіба я не їй завдячую свого коханого Родона?-І Ребека розкрила перед міс Брігс усю поведінку місіс Б'ют у Королевиному Кроулі. Тоді вона не розуміла, чому місіс Б'ют раптом стала така добра, але все пояснили наступні події, коли спалахнули ті почуття, що їх вона розпалювала всіма своїми хитрими способами, коли двоє невинних людей спіймалися в наставлену на них пастку, покохали одне одного, побралися і через її підступи опинилися в злиднях.

Усе це була щира правда. Брігс як на долоні побачила ті хитрощі. Це місіс Б'ют одружила Родона з Ребекою. А все ж, хоч Ребека й була невинною жертвою, міс Брігс не могла приховати від неї свого побоювання, що вона навіки втратила прихильність міс Кроулі і що стара леді ніколи не вибачить небожеві такого нерозважного шлюбу.

Про це Ребека мала свою власну думку й не втрачала надії. Якщо міс Кроулі не вибачила їм тепер, то, може, зласкавиться в майбутньому. Навіть тепер на шляху Родона до титулу баронета стоїть тільки той занудний, хирлявий Пітт Кроулі, і якби з ним щось скоїлося, все було б гаразд. У кожному разі, Ребеці вже полегшало від того, що вона змогла показати всі підступи місіс Б'ют і трохи перетерти її на зубах; це могло виявитись корисним і для Родона. І Ребека, поговоривши добру годину з міс Брігс, яку знов прихилила до себе, попрощалася з нею дуже ніжно, нітрохи не сумніваючись, що не мине й кількох годин, як про все це дізнається міс Кроулі.

Коли скінчилося це інтерв'ю, Ребеці якраз час був повертатися до готелю, де все їхнє товариство зібралося востаннє разом поснідати. Потім вона так ніжно попрощалася з Емілією, як прощаються жінки, що люблять одна одну мов сестри; повісивши на шиї в приятельки, ніби вони розлучалися навіки, навитиравши хусточкою очі, помахавши тією хусточкою (що була, до речі, зовсім суха) з вікна, коли карета рушила, вона повернулася до столу і на диво смачно, якщо взяти до уваги її схвильованість, почала наминати креветки. Жуючи, вона розповіла Ро-донові про свою зустріч з Брігс під час ранкової прогулянки. Сповнена надій, вона зуміла і в ньому теж викликати надію. їй завжди вдавалося накинути чоловікові всі свої думки — і смутні і радісні.

А тепер, любий мій, будь такий ласкавий сісти до письмового столу й написати гарненького листа міс Кроулі. Скажеш їй, що ти добрий хлопець і таке інше.

Отже, Родон усівся і швидко написав: "Брайтон, четвер. Люба тітонько!" Та на цьому уява галантного офіцера вичерпалася. Він гриз кінець пера й дивився на дружину. Та мимоволі засміялася — такий у нього був жалісливий вигляд. І, ходячи по кімнаті, заклавши руки за спину, маленька жінка почала диктувати листа, якого Родон старанно записував.

"Перше ніж покинути батьківщину й вирушити в похід, що, дуже можливо, виявиться фатальним..."-Що? — трохи спантеличено запитав Родон, але збагнув гумор цієї фрази і негайно записав її, шкірячи зуби.

"...що, дуже можливо, виявиться фатальним, я примчав сюди..."-Чому не сказати "приїхав сюди", Бекі? Адже й так можна! — перебив драгун.

"...я примчав сюди,— наполягала на своєму Ребека й тупнула ніжкою,— щоб сказати "прощай" своїй найдорожчій і найдавнішій добродійниці. Благаю Вас дозволити мені перед дорогою, з якої я, може, не повернуся, ще раз потиснути ту руку, звідки я протягом цілого свого життя отримував тільки ласку".

...отримував тільки ласку,— луною озвався Родон, виводячи ці слова, приємно вражений тим, що він так гарно вміє складати листи.

"Я нічого не прошу у вас, тільки хочу, щоб ми розлучилися друзями. Я поділяю гордість, властиву нашій родині, хоч і не в усьому. Я одружився з дочкою художника і не соромлюся цього шлюбу..."-Таки правда, анітрохи, хай мене грім поб'є! — вигукнув Родон.

Ох ї дурненький,— мовила Ребека, вщипнувши його за вухо, й зазирнула через плече, чи він не наробив помилок.— "Примчав" не пишеться через "є", зате "повернутися" треба через "є".

Родон виправив ці слова, схиляючись перед глибокою вченістю своєї маленької господині.

"Я думав, що вам було відомо про мої почуття,— диктувала далі Ребека.— Я знав, що місіс Б'ют схвалювала їх і всіляко підтримувала. Але я не нарікаю. Я одружився з убогою дівчиною і не шкодую, що так зробив. Залишайте, люба тітонько, своє майно кому хочете, я ніколи не нарікатиму, що ви не так вчинили.

Повірте, я люблю вас, а не ваші гроші. Я хотів би помиритися з вами, перше ніж покину Англію. Дозвольте мені, дозвольте зустрітися з вами до від'їзду! Через кілька тижнів чи місяців може бути надто пізно. Мене пригнічує думка, що я залишу батьківщину, не почувши від вас ласкавого прощального слова". В такому листі вона не впізнає мого стилю,— мовила Бекі,— я навмисне придумала короткі і прості фрази. І власноручне Родонове послання було відправлене тітоньці на адресу міс Брігс. Міс Кроулі засміялася, коли Брігс з вельми таємничою міною передала їй цю простодушну й щиру сповідь. Тепер, коли місіс Б'ют немає, можна й почитати ,що він пише,— мовила вона.— Прочитай мені його, Брігс.

Коли та скінчила читати, її патронеса зареготала ще дужче.

Як ти не розумієш, стара дурепо,— сказала вона Брігс, явно розчуленій щирими почуттями, викладеними в листі,— як ти не бачиш, що сам Родон не написав тут жодного слова! Він зроду не писав мені нічого, крім прохання дати грошей, і всі його листи були повні помилок, закреслень і неоковирних речень. Це ним крутить та мала гадючка-гувернантка ("Всі вони однакові,— в душі подумала міс Кроулі.— Всі хочуть моєї смерті і чигають на мої гроші"). Я не заперечую проти зустрічі з Родоном,— цілком байдужим тоном додала вона, трохи помовчавши.— Однаково, чи потисну я йому руку, чи ні. Якщо не буде ніякої сцени, то чому б нам не зустрітися? Я не бороню. Але людське терпіння має межу, тож затям собі, голубко: я з усією авторитетністю заявляю, що не прийму в себе місіс Родон... цього вже я не можу витримати.

Міс Брігс подумала, що найкраще буде звести стару леді з небожем так: попередити Родона, щоб він чекав на кручі, коли міс Кроулі виїде в кріслі подихати свіжим повітрям.

Там вони й зустрілися. Я не знаю, чи в душі міс Кроулі ворухнулося якесь тепле, ласкаве почуття, коли вона побачила свого колишнього улюбленця, але вона простягла йому два чи три пальці з таким веселим і добродушним виглядом, наче вони щойно вчора зустрічалися. Що ж до Родона, то він почервонів, як рак, і мало не вивихнув Брігс руки, так утішила й збентежила його ця зустріч. Може, ним керувала вигода, а може, й щире почуття; може, його навіть узяла за серце та зміна, яка за кілька тижнів сталася з тіткою.

Стара завжди рятувала мене,— сказав він дружині, розповідаючи про зустріч,— і мені, розумієш, стало незручно й таке інше. Я йшов поряд із тим, як воно зветься... ти знаєш, аж до її дверей, а там вийшов Боулс, щоб допомогти їй. І мені також страшенно хотілося зайти, але...

І ти не зайшов, Родоне! — верескнула його дружина.

Ні, кохана. Хай мене повісять, але я злякався, як дійшло до цього!-Йолопе! Таж треба було зайти і більше ніколи не виходити! — вигукнула Ребека.

Не лайся,— понуро сказав гвардієць.— Може, я і йолоп, Бекі, але тобі не годиться так казати.— І він кинув на дружину погляд, що не віщував нічого доброго; видно, її слова справді зачепили його за живе.

Ну, добре, любий! Завтра ти мусиш знов стояти на чатах і зайти до неї, чуєш, буде вона запрошувати тебе чи ні! — мовила Ребека, намагаючись заспокоїти свого товариша в подружньому ярмі.

Той відповів на це, що зробить так, як йому захочеться, і буде вдячний їй, коли надалі вона висловлюватиметься ввічливіше. Ображений чоловік вийшов з кімнати і цілий ранок просидів у більярдній — понурий, мовчазний і насуплений.

Та ще до вечора йому довелося здатись і, як звичайно визнати, що дружина була передбачливіша й далекоглядніша, бо, на превеликий жаль, її передчуття щодо наслідків його прикрої помилки підтвердилося. Міс Кроулі, безперечно, трохи схвилювалася, коли побачила небожа і він потис їй руку після такого тривалого розриву. Вона довго розмірковувала про цю зустріч.

Родон дуже погладшав і постарів, Брігс,— мовила вона своїй компаньйонці .— Ніс у нього почервонів, і весь він зовні якось повульгарнішав. Одруження з тією жінкою безнадійно його споганило. Місіс Б'ют весь час казала, що вони обоє п'ють, і я вірю, що це правда. Авжеж, від нього страх як тхнуло джином. Я зразу помітила. А ти?-Дарма Брігс заперечувала: мовляв, місіс Б'ют про кожного любить сказати щось погане, і якщо їй дозволено буде висловити свою скромну думку, то сама місіс Б'ют...

Хитра інтриганка? Атож, це правда, вона таки про кожного любить сказати погане, але я певна, що та жінка споює Родона. Весь цей простолюд...

Він був дуже зворушений, що побачив вас,— мовила компаньйонка,— і якщо ви згадаєте, що він вирушає на поле бою, то я певна...

Скільки він пообіцяв тобі, Брігс? — закричала стара панна, впадаючи в істеричну лють.— Аякже, зараз почнуться плачі. Ненавиджу всілякі сцени! Чого ви всі дратуєте мене? Іди рюмсай у своїй кімнаті, а сюди пришли Феркін... Ні, стривай! Сядь, висякайся, перестань рюмсати й напиши капітанові Кроулі листа.

Бідолашна Брігс слухняно сіла до бювара. На його аркушах скрізь видніли сліди твердої, впевненої, швидкої руки останнього секретаря старої панни — Б'ют Кроулі.

Почни так: "Шановний сер" або ні, просто: "Сер",так буде краще, і напиши, що міс Кроулі... ні, що лікар міс Кроулі, містер Крімер, доручив тобі повідомити, що я почуваю себе дуже кволою і велике хвилювання може виявитися для мене небезпечним, тому я змушена відмовитися від будь-яких родинних переговорів і побачень. Далі подякуй йому за те, що він приїхав до Брайтона і таке інше й попроси, хай не залишається тут задля мене. Можеш додати, що я бажаю йому bon voyage і що коли йому не важко буде зазирнути до моїх адвокатів на Грейз-інн-сквер, він знайде там для себе звісточку. Авжеж, це на нього подіє. І змусить його покинути Брайтон.

Доброзичлива Брігс записала цю фразу з великим задоволенням.

Застукати мене того ж таки дня, як поїхала місіс Б'ют! — обурювалася стара леді.— Це ж хтозна яке нахабство! Брігс, голубонько, напиши й до місіс Кроулі, скажи що вона теж може не приїздити... Так, хай не їде... не хочу бути рабинею в своєму домі... не хочу, щоб мене морили голодом і напихали отрутою. Вони всі раді мене вбити... всі... всі! — І стара самітна жінка вибухнула істеричним плачем.

Остання дія сумної комедії, яку вона грала на Ярмарку Суєти, швидко наближалася; дешеві ліхтарики згасали один за одним, і темна завіса ось-ось мала опуститися.

Остання фраза листа, яка посилала Родона до адвоката міс Кроулі в Лондоні і яку міс Брігс так радо написала, трохи втишила в серцях драгуна та його дружини гірке розчарування, яке вони відчули були, прочитавши, що тітка не хоче миритися, і подіяла так, як і сподівалася стара леді, тобто змусила Родона квапливо виїхати до Лондона.

Програшем Джоза і асигнаціями Осборна він заплатив рахунок у готелі, господар якого, мабуть, і досі не знає, що він дивом отримав ті гроші. Бо так само, як генерал перед боєм відсилає свій обоз у тил, так і Ребека розважно спакувала всі свої коштовні речі й відіслала поштовою каретою під наглядом служника Осборнів, який мав доручення відвезти до Лондона скрині своїх господарів. Ро-дон та його дружина повернулися тією самою каретою.

Я залюбки побачився б зі старою перед від'їздом,— сказав Родон.— Вона так змарніла і змінилася, що, напевне, довго не протягне. Цікаво, який чек чекає на мене в Уоксі? Фунтів двісті... мабуть, не менше як двісті... ге, Бекі?-Пам'ятаючи про постійні візити помічників мідлсекського судді, Родон і його дружина не повернулися до свого помешкання в Бромптоні, а оселились у готелі.

Вранці другого дня Ребека мала нагоду побачити тих двох джентльменів, коли їхала тією дорогою до дому старої місіс Седлі у Фелемі, де вона сподівалася застати любу Емілію та своїх бретонських приятелів. Усі вони вже подалися в Чатем, а звідти в Гарвіч, щоб разом з полком відплисти до Бельгії. Вдома була тільки ласкава стара леді, що тихо плакала на самоті. Повернувшись до готелю, Ребека застала свого чоловіка, який устиг уже відвідати Грейзен і дізнатися про свою долю. Він приїхав додому вкрай розлючений.

Хай її чорти візьмуть