Трумен Капоте

ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ - Трумен Капоте

Ендрю Ліндону присвячую

Вчера вечірній автобус переїхав міс Боббіт. Я навіть не знаю, іцо в таких випадках кажуть: зрештою, їй було тільки десять років; одне я можу сказати напевно — в нашому містечку ніхто її не забуде. Хоча б уже тому, що міс Боббіт була не така, як усі, — ми це побачили відразу, як тільки вона у нас з’явилася, А з’явилась вона рік тому, приїхала із своєю матір’ю тим самим вечірнім міжміським з Мобіла. Ми саме святкували день народження мого двоюрідного брата Біллі Боба, і майже всі хлопці й дівчата з нашого містечка зібрались у нас. Ми сиділи розморені на веранді — хто з фруктовим морозивом, хто з шоколадним кексом, коли цей автобус вимчав у хмарі куряви з-за Могильного повороту. Того літа не випало жодного дощу; скрізь і на всьому лежав іржавий порох, і знята машиною курява, бувало, годинами висіла в нерухомому повітрі над шляхом. Тітка Ел присягалась — якщо найближчим часом шлях не заасфальтують, переберуся, мовляв, на узбережжя; але ми чули це від неї вже не один рік.

Отож, ми мліли на веранді, й морозиво тануло на блюдцях, і тільки-но я, пригадую, подумав: “От би зараз сталося щось незвичайне”, — як воно сталося: з хмари рудої дорожньої куряви вийшла міс Боббіт. Тендітна дівчинка в чепурному накрохмаленому платтячку, вона крокувала по-дорослому манірно, однією рукою впершись у бік, а на другій несучи старомодну парасольку. За нею шкандибала її мати -- сутула розпатлана жінка із згаслими очима й голодпою посмішкою. Вона тягла дві картонні валізи й патефон.

Ми всі на веранді просто заніміли — над нами в цю мить задзижчав осиний рій, але піхто з дівчат і бровою не здвигнув, хоч за інших обставин вони зняли б страшенний гвалт. Усі зачаровано дивились на міс Боббіт та її матір, які саме підійшли до хвіртки.

— Перепрошую, — гукнула міс Боббіт, і голос її, по-дитячому ніжний і по-дорослому мелодійний, можна було б порівняти з гарною шовковою стрічкою, а вимову, чітку і чисту, — з вимовою кінозірки чи вчительки, — ми б хотіли поговорити з кимось із дорослих.

Це, звичайно, стосувалося тітки Ел, а до певної міри й мене. Але Біллі Боб і решта хлопців, хоч жодному з них не сповнилося й чотирнадцяти, потяглися до хвіртки слідом за нами. Очі в них були такі круглі, наче вони зроду іце не бачили дівчат. А втім, такої, як міс Боббіт, вони й справді не бачили. Як завважила котім тітка Ел, — де це чувано, щоб отаке мале мазалося? Уста в неї були яскраво-оравжеві, волосся — рожеве й кучеряве, як театральна перука, підмальовані очі мали не по-дитячому досвідчений вираз. А проте вона була сповнена гідності — тієї особливої гідності, яка нерідко притаманна сухорлявим леді, і, головне, вона по-чоловічому прямо дивилася людям у вічі.

— Мене звуть міс Лі.ті Джейн Боббіт — міс Боббіт з Мемфіса, штат Теннессі, — урочисто виголосила вона.

Хлопці повтуплювались очима собі під ноги, а на веранді голосно пирснула Кора Маккол, тодішня пасія Біллі Боба, і решта дівчат зайшлася дзвінким сміхом.

— Сільські діти, — промовила міс Боббіт з поблажливою по- .смішною й картинно крутнула на пальці парасолькою. — Ми з матір’ю, — тут її непоказна супутниця рвучко кивнула головою, мовляв, ідеться про неї, — ми з матір’ю найняли тут помешкання. Ми були б вам вельми вдячні, якби ви допомогли нам знайти той будинок. Він належить місіс Сойєр.

— А чого ж не допомогти, — озвалася тітка Ел. — Ось він, той будинок, — через дорогу.

Місіс Сойєр тримала єдиний у нашому містечку пансіон — високий, старий, похмурий будинок, дах якого був утиканий щонайменше двадцятьма громовідводами, — місіс Сойєр під час грози просто помирала зі страху.

Зробившись червоним, як яблуко, Біллі Боб раптом випалив:

— Даруйте, мем, але сьогодні така спека і, так би мовити, таке інше, то, може, завітали б до нас, перепочили б з дороги, скуштували нашого морозива?

І тітка Ел підхопила — авжеж, мовляв, ласкаво просимо, але міс Боббіт похитала головою:

— Щире вам мерсі, але я морозива не вживаю, бо від нього повніють. — І попростувала через дорогу, а її мати — слідом за нею, тягнучи валізи по курній землі. Пройшовши кілька кроків, міс Боббіт, однак, зупинилась і обернулась. Обличчя її споважніло, золотаві, як соняшники, очі потемніли, й вона трохи скосила їх, неначе пригадуючи завчений напам’ять вірні. — У моєї матері розлад мови, тож я змушена говорити за неї, — швидко проказала вона й тяжко зітхнула. — Моя мати — першокласна кравчиня; вона шила для дам з вищого товариства Мемфіса, Таллахассі та багатьох інших уславлених міст. Я певна, ви звернули увагу на моє плаття й гідно оцінили його. Кожен стібок у ньому зроблений руками моєї матері. Мати може скопіювати будь-який фасон, а нещодавно журнал “Порадник господарки” відзначив її премією в розмірі двадцяти п’яти доларів. Мбя мати, крім того, майстерно плете спицями й гачком, а також вишиває й мережить. Якщо вам треба щось пошити, будь ласка, звертайтеся до моєї матері. І перекажіть це, будь ласка, своїм друзям і родичам. Дякую.

По тому вона пішла, шурхочучи своїм накрохмаленим платтячком,

Кора Маккол і решта дівчат скисли і спохмурніли. З того, як то одна, то друга смикала себе за косу, видно було, що настрій їм геть зіпсовано.

— Я міс Боббіт, —скривившись, передражнила Кора. — А я принцеса Єлизавета, ось я хто, ха-ха-ха! L те плаття на ній, — сказала Кора, — то просто накрохмалена ганчірка. Я особисто замовляю всі свої плаття з Атланти, а ще в мене є пара черевичків з Нью-Йорка, а срібну каблучку з бірюзою мені привезли аж із Мехіко-сіті, із самої Мексіки.

Тітка Ел покартала дівчат — мовляв, не можна так лихословити про таку саму дитину, як ви, та ще й нетутешню, але дівчата вже навперебій верзли казна-що, і дехто з хлопців — отих дурніших, які самі мали б ходити в спідницях, — підтакував їм і добалакався до такого, що тітка Ел спаленіла й гримнула:

— Ану цить мені, бо зараз же всіх розжену та ще й батькам поскаржуся!

Але вона не встигла виконати своєї погрози, бо в цю мить на веранді будинку Сойєрів з’явилася міс Боббіт у новому і вже зовсім дивовижному вбранні.

Поки дівчата перетирали на зубах міс Боббіт, Біллі Боб, Прічер Стар та інші старші хлопці сиділи мовчки, не зводячи затуманених, замріяних очей з будинку, в якому вона зникла. Тепер же вони посхоплювались і, мов сновиди, посунули до хвіртки. Кора Маккол зневажливо пирхнула й відкопилила губу, але решта гостей, і я з ними, попідводилась і вмостилася на сходах веранди.

Міс Боббіт не звертала на нас ніякісінької уваги. В сойєрівському саду темно від шовковиць, і, крім шипшини й трави, під ними нічого більше не росте. Іноді після дощу шипшина духмяніє так, що аж у нашому домі чути. А посеред двору там стоїть сонячний годинник — місіс Сойєр спорудила його в 1912 році над тим місцем, де закопала свого улюбленого бостонського бульдога Сонечка. Пес подох після того, як вихлебтав відерце фарби. Отож, міс Боббіт з патефоном на руках величною ходою зійшла з веранди, поставила патефон на сонячний годинник, покрутила ручку й пустила пластинку — вальс із “Графа Люксембурга”. На той час уже завечоріло, настала година світлячків, коли в повітрі розливається синява і птахи, збиваючись у зграйки, стрілами влітають у крони дерев. Перед грозою листя й квіти немовби яскравішають і випромінюють власне світло; отак і міс Боббіт у коротенькій, схожій на пушок, білій спідничці, з блискотливою стрічкою із золотої парчі у волоссі, здавалось, уся світилась у темряві, що огортала її. Вигнувши над головою руки з пониклими, мов лілії, пальцями, вона стала навшпиньки й простояла так досить довго; і тітка Ел сказала: “Ти ба, яка розумниця!” Потім дівчинка почала кружляти під музику, коло за колом, коло за колом, аж тітка Ел сказала: “Ой, у мене вже голова обертом іде!” Зупинялася міс Боббіт тільки для того, щоб завести патефон.

Уже й місяць закотився за гору, й віддзвеніли дзвіночки, що скликали дітлахів на вечерю, і всі хлопці й Дівчата розійшлися по домах, і розтулив свої пелюстки нічний ірис, а міс Боббіт усе кружляла й кружляла дзигою в темряві.

Потім ми кілька днів не бачили її, зате до нас почав учащати Прічер Стар. Він приходив уранці, а додому йшов тільки увечері,

Прічер — худий, як тріска, хлопчина з буйною копицею рудого волосся. В нього одинадцятеро братів і сестер, але навіть вони його бояться — вдача в нього люта, і все містечко знає, що його краще не зачіпати, бо, завівшись, він за себе не відповідає; четвертого липня минулого року ІІрічер так віддухопелив Оллі Овертона, іцо того довелося везти до лікарні в Пенсаколу, а іншого разу кін спересердя відкусив мулові піввуха — відкусив, пожував і виплюнув. Поки Біллі Боб не роздався в плечах, не убрався в силу, Прічер і над ним збиткувався, як міг: то накидає йому реп’яхів за комір, то утре перцю в очі, то пошматує шкільні зошити. Але тепер вони просто нерозлийвода — і поводяться, і говорять, і думають однаково, а іноді зникають разом на кілька днів і вештаються бозна-де.

Але в ті дні, коли міс Боббіт не виходила, вони весь час крутилися перед її домом — то стріляли з рогаток по горобцях, що сідали на телефонні стовпи, то горлали пісні під гавайську гітару Біллі Боба:

Напиши, що кохаєш. Мені почерк твій сниться. Напиши на адресу: Бірмінгемська в’язниця.

Горлали вони несамовито; дядько Біллі Боб — він у нас окружний суддя — запевняв, що чує їх аж у будинку правосуддя. Але міс Боббіт їх не чула, а якщо й чула, то взнаки не давала — жодного разу не показувалася в дверях.

А потім місіс Сойєр прийшла до нас позичити чашку цукру й наторохтіла всякої всячини про своїх нових пожильців.

— Чуєте, — казала вона, округлюючи блискучі, як у курки, очиці, — татечко їхній, виявляється, шахрай, атож, атож, дівчинка сама мені розповіла. І хоч би тобі почервоніла — ніякого сорому! Каже, мій татечко найкращий у сніті й співає він так, що будь- якого співака в штаті Теннессі за пояс заткне. Ну, тут я питаю, золотко, питаю, а де ж він, твій татко? А вона, і оком не змигнувши, відповідає, він, каже, відбуває тюремне ув’язнення й останнім часом чомусь не пише. Я як почула, в мене руки-ноги похололи, їй-богу! Еге, міркую, тато в тебе шахрай, а мати хто? Не інакше, як чужоземка якась: весь час мовчить, наче в рот води набрала, а іноді — по очах її бачу — не розуміє, що їй люди кажуть. До того ж, чуєте, вони їдять усе сире. Сирі яйця, сиру ріпу, сиру моркву. А м’яса в рот не беруть. Мала мені каже, це, мовляв, для здоров’я корисно. Корисно, аякже! Через оту сирість вона, видно, й застудилася — з вівторка лежить у ліжку в гарячці.

Того самого дня тітка Ел, вийшовши полити свої троянди, побачила, що вони зникли. То були якісь особливі троянди, що призначалися для виставки квітів у Мобілі, тож, природно, тітка Ел осатаніла. Зателефонувала шерифові й кричить у трубку:

— Ану, шерифе, негайно їдьте сюди. Хтось позрізав усі мої “Леді Енн”. А я ж ті квіточки з ранньої весни плекала, серце й душу в них вкладала!

Коли шерифова машина зупинилася перед нашим домом, усі сусіди повиходили на веранди, а місіс Сойєр навіть перескочила вулицю до нашої хвіртки. Обличчя в неї було біле — але від кольдкрему.

— Тьху ти, господи, — сказала вона, страшенно розчарована тим, що у нас ніхто нікого не зарізав, — тьху ти, господи, та звідки ви взяли, що ваші троянди вкрадено? Біллі Боб приніс їх до мене власного персоною й попросив вручити отій малій Боббіт.

Тітка Ел зціпила зуби, мовчки підійшла до персикового дерева, зрізала добрячу гілляку й рушила вулицею, рикаючи: “Нну, Біллі Боб! Нну, Біллі Боб!” Вона знайшла його в гаражі у Літуна — Біллі Боб з Іірічером спостерігали, як Літун розбирає мотор. Без зайвих слів тітка Ел ухопила хлопця за чуба й потягла додому, шмагаючи дорогою так, що тільки гілляка свистіла. Але змусити його вибачитися чи, тим більше, заплакати, — так і не змогла. Коли тітка Ел нарешті випустила його, він забіг за будинок, видряпався на височенне горіхове дерево й забожився, що довіку з нього не злізе. Вже батько його повернувся з роботи, вже й вечеряти час, а він сидить собі на дереві. Батько з вікна гукає йому: “Синку, ми на тебе більше не сердимося, злазь, вечеря холоне!” Але Біллі Боб наче й не чує. Тоді вже тітка Ел підходить до дерева, притуляється до стовбура й каже голоском ніжним, як перший промінчик світанку: “Вибач, синку, я й сама знаю, що перестаралась. А вечеря сьогодні така смачна, синку, — і картопляний салат, і варена шинка, і фаршировані яйця...” — “Відчепися, — відповідає Біллі Боб, — не треба мені твоєї вечері, я тебе ненавиджу, очі б мої тебе не бачили”. Тут його батько каже: “Не можна так з матір’ю розмовляти”, — а тітка Ел, ясна річ, починає плакати. Стоїть під деревом, ллє сльози, подолом утирається й примовляє: “Я ж тебе люблю, синку... Через те й шмагаю... Якби не любила, то й не била б...” Тут листя горіха зашелестіло, Біллі Боб повільно сповз додолу, і тітка Ел, скуйовдивши йому чуба, пригорнула його до себе. “Ну, мамо, — пробубонів він. — Ну, мамо...”

Після вечері Біллі Боб прийшов до моєї кімнати й кинувся на ліжко у мене в ногах. Від нього пахло чимось кислим і солодким, від хлопців завжди так пахне, і мені стало страшенно шкода його, він був зовсім зажурений, навіть очі приплющив од зажури.

— Адже ж так заведено, хворим людям завжди посилають квіти, — проказав він, і то цілком слушно. І тут ми почули патефон, далеку мелодію вальсу, і нічний метелик залетів у вікно, линучи и повітрі плавно й легко, як звуки музики. Вже стемніло, і ми не бачили, чи танцює міс Боббіт. Біллі Боб смикнувся на ліжку, не- чов од болю, — неначе в ньому розпрямилась якась пружина; але обличчя його раптом проясніло, й запухлі хлоп’ячі очі заяскрілись.

— Яка вона гарна, — прошепотів він. — Я й не знав, що такі ла світі бувають. Ет, чого там — я б задля неї не тільки тут — у Китаї всі троянди пообривав.

Прічер теж ладен був пообривати всі троянди в Китаї. Він уклепався так само, як Біллі Боб. Але міс Боббіт не помічала їх. Єдине, чого ми від неї сподобилися, — це одержали записку на ім’я гітки Ел з подякою за троянди. День по дню вона просиджувала на веранді, виряджена, як лялечка, вишивала, розчісувала кучері або читала словник Вебстера; з усіма однаково стримана, але чемна й привітна: ти їй “добридень” — і вона тобі “добридень”. І все-таки хлопці ніяк не наважувалися підійти до неї й заговорити; здебільшого вона просто ігнорувала їх, хоч вони аж із шкури пнулись, аби привернути її увагу. Які тільки коники вони не викидали: боролися посеред вулиці, Тарзанами стрибали з дерева на дерево, витівали ідіотські трюки на велосипедах. На них боляче було дивитись.

Що ж до дівчат, то деякі з них по два-три рази на годину проходили повз будинок Сойєрів, прагнучи, щоб міс Боббіт бодай поглядом визнала їхнє існування. Серед них були Кора Маккол, Мері Мерфі-Джонс, Дженіс Екерман. Але міс Боббіт і до них виявляла цілковиту байдужість. Кора перестала розмовляти з Біллі Бобом, а Дженіс — з Прічером. Дженіс навіть надіслала Прічерові листа, написаного червоним чорнилом на папері з мережаною облямівкою — ти, мовляв, негідник, яких світ не знав і слів нема описати, і вважай, що ми більше не заручені, і можеш забрати назад чучело білки, яке ти мені подарував. Прічер, вирішивши, як потім він сам пояснював, закінчити все по-доброму, зупинив Дженіс, коли вона вже вкотре проходила повз наш дім, і сказав їй: гаразд, мовляв, якого біса, коли ти так хочеш, то можеш залишити оту білку собі, — а потім ніяк не міг утямити, чому Дженіс раптом розревлася й побігла геть.

Одного дня хлопці зовсім показились. Біллі Боб вирядився в батькову, з війни привезену, військову форму, а Прічер вийшов на вулицю без сорочки, намалювавши на грудях старою губною помадою тітки Ел голу красуню. Виглядали вони як пара справжнісіньких недоумків, але міс Боббіт, яка мліла на гойдалці в саду, тільки позіхнула, побачивши їх.

Час був полуденний, на вулиці — ні душі, крім кольорової дівчинки, по-дитячому пухкенької і схожої на круглий льодяник. Вона несла відерце ожини, мугикаючи собі під ніс пісеньку. Хлопці покружляли навколо неї, мов гедзі, а тоді взялися за руки, загородили їй дорогу й зажадали мита.

— Що таке мито? — злякалася дівчинка. — Я не знаю, що таке мито. Чого вам треба, містере?

— Ходім до комори, там розберемося, — процідив крізь зуби Прічер. — Там ми враз порозуміємося.

Дівчинка насупилася, знизала плечима й відповіла:

— Отакої, яка ще комора.

Тут Біллі Боб перекинув її відерце, вона заверещала, мов порося, й нахилилася, щоб зібрати ягоди, даремно сподіваючись, що зможе врятувати їх, і тоді Прічер, який інколи самого сатану може переплюнути, копнув її ногою в одне місце. Дівчинка гепнулася, мов кусень драглів, на ожину, розсипану в дорожній куряві. Ту ж мить міс Боббіт вилетіла на вулицю, грізно сварячись піднятим вказівним пальцем. Підбігши, вона, мов та шкільна вчителька, плеснула в долоні, тупнула ногою й проказала:

— Ви що ж, забули, іцо джентльмени існують для того, щоб захищати дам? Невже ви гадаєте, що в Мемфісі, Нью-Йорку, Лондоні, Голлівуді чи Парижі хлопці поводяться в такий от спосіб?

Біллі Боб з Прічером сховали руки в кишені й позадкували. А міс Боббіт допомогла кольоровій дівчинці підвестися, обтрусила її, витерла їй очі й, тицьнувши їй у руки свою хусточку, звеліла висякатись.

— Гарне мені діло, — сказала вона, — весела історія, коли дамі серед білого дня вже не можна вийти на вулицю.

Потім вона повела кольорову дівчинку до себе, й вони сіли разом на веранді. Відтоді протягом цілого року міс Боббіт і оте слонятко на ім’я Розальба Кіт не розлучалися. Спочатку місіс Сойєр полізла в пляшку — чого це, мовляв, Розальба унадилася до нас. Вона й тітці Ел скаржилась — аж душу, казала, вивертає, як побачу, що ота чорнопика маніжиться посеред моєї веранди, в усіх перед очима. Але міс Боббіт була, видно, наділена якоюсь магічною силою; якщо вже вона починала щось, то домагалася свого. Щира безпосередність поєднувалася в ній з якоюсь урочистою серйозністю, і на людей це діяло безвідмовно. Наприклад, усі крамарі в нашому містечку спочатку вишкіряли зуби, називаючи її “міс Боббіт”; але потроху посмішки ті зникли, а слово “міс” при її прізвищі залишилося, і коли вона, крутячи парасолькою, гордо проходила повз крамниці, їхні власники вітали її солідними, поважними кивками. Міс Боббіт заявляла всім, що Розальба — її сестра, і спершу це теж давало поживу жартунам, але поволі й до цієї вигадки звикли, й ніхто з нас більше не хихикав, чуючи, як вони гукають одна до одної: “Сестричко Розальба!”, “Сестричко Боббіт!”

А тим часом сестричка Розальба й сестричка Боббіт вражали нас усілякими дивацтвами. Річ у тім, що в нашому містечку розвелася сила-силенна собак усіх порід — і тер’єрів, і спаньєлів, і вівчарок. Поки сонце високо в небі, вони сонливими зграями, по п ять-десять у кожній, трюхають гарячими, безлюдними вулицями — ждуть не діждуться ночі. А тільки-но стемніє й зійде місяць, вони починають вити, й тужливі заводи їхні чути цілісіньку ніч: хтось помирає, хтось уже помер. Отож, міс Боббіт поскаржилася шерифові: деякі собаки, мовляв, уподобали собі місце в неї під вікном, а вона снить чутко, і це по-перше; але головне — і сестричка Розальба теж такої думки, — це ніякі не собаки, а нечиста сила. Природно, шериф пустив її скаргу повз вуха, і тоді міс Боббіт узяла цю справу в свої руки. Одного ранку, після особливо багатоголосого собачого концерту, міс Боббіт вийшла на вулицю в супроводі Розальби, яка несла кошик для квітів, ущерть наповнений каменюками. Угледівши собаку, вони зупинялись, і міс Боббіт уважно придивлялася до нього; інколи вона хитала головою, але частіше кивала: “Так, сестричко Розальба, це один з них!”; тоді сестричка Розальба брала каменюку з кошика і, люто розмахнувшись, поціляла пса межи очі.

А ще була історія з містером Гендерсоном, який наймає задню кімнатку в пансіоні місіс Сойєр. Цей містер Гендерсон — жилавий злостивий дідок — ще донедавна самотужки шукав нафту в Окла- хомі; але тепер йому вже під сімдесят, і, як нерідко буває з літніми людьми, він весь час прислухається до свого шлунка. А крім того, він запійний п’яниця. Отож, одного разу він запив на цілих два тижні й допився до чортиків: як ночує, що міс Боббіт і сестричка Розальба вийшли на веранду, — видирається сходами на горішню площадку й звідти горлає хазяйці, що в будинку завелися карлиці, які крадуть у нього туалетний папір. Уже, мовляв, на п’ятнадцять центів украли, і поки весь не поцуплять — не заспокояться.

Якось увечері, коли дівчата сиділи під деревом у саду, містер Гендерсон вискочив надвір у самій нічній сорочці й почав за ними ганятися. “Я вам покажу, як красти! —гарчав він, — Я вам покажу туалетний папір, карлиці ви погані! Ану, хто-небудь, допоможіть, бо ці псючки весь папір у місті розкрадуть, до останнього клаптика!”

Біллі Боб з Прічером схопили Гендерсона, скрутили його й тримали, доки приспіли дорослі, які почали його в’язати. Тут міс Боббіт, яка доти виявляла дивовижне самовладання, заявила чоловікам, що у них< виходять не вузли, а казна-що, і зголосилася зав’язати їх власноручно. Слід віддати їй належне — від її вузлів у Гендерсона посиніли руки й ноги, і він потім цілий місяць не міг і кроку ступити.

Незабаром по тому міс Боббіт завітала до нас з візитом. Була неділя, я сидів удома сам — вся родина пішла до церкви.

— В церкві стоїть такий нестерпний запах, — сказала міс Боббіт і, випроставшись на стільці, статечно згорнула на грудях руки. — Тільки, будь ласка, не думайте, що я безвірниця, містере К.; життя мене навчило не сумніватися в тому, що бог існує і що диявол теж існує. І диявола не приборкаєш тим, що ходити* мені до церкви й слухатимеш, який він підлий, грішний і дурний.

Hi, полюби диявола, як полюбив Ісуса. Бо він особа могутня й робитиме тобі послуги, якщо знатиме, що ти на нього звірився. Мені він не раз робив послуги — як-от у балетній школі в Мемфісі... Я там весь час заклинала диявола, щоб він допоміг мені одержати найкращу роль у щорічній виставі. До Ісуса звертатися однаково не було сенсу: я ж бо добре знаю, що танці анітрохи його не цікавлять. Власне, я зовсім недавно знову зверталася до диявола, бо він єдиний тільки й може допомогти мені вибратися з цього закутка. А втім, як на те пішло, я тут і не живу. Думкою я весь час десь-інде, десь там, де всі танцюють, — знаєте, як на вулицях під час карнавалу, і де все гарне-гарнесеньке, як діти в день народження. Мій любий таточко казав, що я витаю в хмарах, та якби він сам частіше витав у хмарах, го його мрії, можливо, справдилися б і він би розбагатів. У тому-то й лихо з моїм таточком — замість того, щоб полюбити диявола, він дозволив дияволові полюбити себе. Я в цих речах куди розумніша, бо знаю: вихід, який здається нам не найкращим, здебільшого виявляється наймудрі- шим. Переїхавши сюди, ми обрали не найкращий вихід, а_ що я не можу продовжувати тут свою артистичну кар’єру, то мені треба тимчасово зайнятись яким-небудь маленьким побічним ділом. Я ним і зайнялась. Я єдиний в окрузі агент по передплаті на цілий ряд солідних журналів, як-от: “Популярна механіка”, “Десятицентовий детектив”, “Дитяче життя”. Зрозуміло, містере К., я завітала до вас зовсім не для того, щоб вам щось накинути. Але в мене виникла одна ідея. Я подумала: оті два хлопці, що весь час байдикують на вулиці — зрештою, подумала я, вони ж чоловіки! Як ви гадаєте, чи варто запропонувати їм піти до мене помічниками?

Біллі Боб і Прічер працювали на міс Боббіт у поті чола. І на сестричку Розальбу теж: вона заповзялася продавати якийсь косметичний засіб під назвою “Росинка”, й хлопці мали доставляти покупки її клієнткам. За день Біллі Боб так вимотувався, що не мав сили вечерю розжувати. Тітка Ел бідкалася: “Це просто жах, серце болить на тебе дивитись”, а потім, коли Біллі Боба звалив сонячний удар, вона заявила: “Все, годі, доведеться тобі розстатися з міс Боббіт”. Але Біллі Боб розбушувався так, що батькові довелося замкнути його; тоді він сказав, що вкоротить собі віку. Од нашої колишньої куховарки він чув: той, хто наїсться капусти, добре присмаченої мелясою, потрапить прямісінько на той світ. Ну, він і наївся й давай качатися в ліжку й волати:

— Ой помираю! Ой помираю, а вам усім начхати!

На зойки прийшла міс Боббіт і звеліла йому замовкнути.

— Нічого страшного в тебе нема, хлопчику, — сказала вона. — Тобі просто болить живіт.

Потім вона зірвала з нього простирало й розтерла його, зовсім голого, з голови до піг спиртом.

Тітка Ел, страшенно збентежена, сказала їй, що малим дівчатам не гоже таке робити, на що міс Боббіт відповіла:

— Не знаю, гоже чи не гоже, але це чудово допомагає.

Хоч як тітка Ел намагалася після цього удержати Біллі Боба вдома — у неї нічого не виходило. Нарешті, його батько сказав:

— Ет, дай хлопцеві спокій, нехай живе своїм життям.

У фінансових справах міс Боббіт була бездоганно чесна. Комісійні Біллі Бобу й Прічеру вона відраховувала з точністю до цента й ніколи не дозволяла їм платити за неї в кондитерській і в кіно.

— Краще прибережіть ці гроші, — казала вона їм. — Цебто якщо ви збираєтеся поступати до коледжу. Бо з вашими капустя- иими головами вам стипендії не бачити — навіть тієї, яку дають футболістам.

А проте саме через гроші Біллі Боб і Прічер розсварилися — хоч суть була, звісно, не в грошах, а в тому, що вони люто ревнували один одного до міс Боббіт. Настав день, коли Прічер порадив їй — не посоромившись присутності Біллі Боба! — уважніше вести свою бухгалтерію, бо він, мовляв, нюхом чує, що Біллі Боб віддає їй не всі зібрані з клієнтів гроші. “Брешеш, гаде!” — скрикнув Біллі Боб. Чистим боковим зліва він звалив ГІрічера з сойєрівської веранди й стрибнув слідом за ним на грядку настурцій. Та проти кощавих Прічерових ручиськ він був безсилий. Прічер навіть утер йому в очі піску.

Поки вони билися, місіс Сойєр, вихилившись з вікна горішнього поверху, клекотіла, мов орел-стерв’ятник, а сестричка Розальба заходилася реготом, раз у раз скрикуючи (невідомо тільки до кого): “Убий його! Убий його! Убий його!” Тільки міс Боббіт, видно, знала, що треба робити за таких обставин: схопила садовий шланг, підбігла до хлопців і давай поливати, стараючись засліпити їх, вибити з них дух. Прічер, відпльовуючись, насилу звівся на ноги, обтрусився, мов мокрий пес, і видихнув:

— Ох, серденько, серденько, пора вже тобі вибрати.

— Вибрати? Що саме? — гостро спитала міс Боббіт.

— Ох, серденько, — засапано прохрипів Прічер, — невже ти хочеш, щоб ми з коришем порішили один одного? Вибирай швидше, хто буде твоїм полюбовником.

— Ні, ви чули — “полюбовником”! — вигукнула міс Боббіт. — І надало ж мені зв’язатись із сільськими дітьми! Ну, які з вас вийдуть бізнесмени? Затям собі, Прічере Стар: ніякий полюбовник мені не потрібен, а тим більше такий, як ти. Ти ж навіть не підводишся, коли до кімнати заходить дама.

Прічер сплюнув собі під ноги й перевальцем підійшов до Біллі Боба.

— Ходім, — сказав він, наче нічого й не було. — Вона безсердечна, їй тільки одного треба — двох коришів пересварити.

Здавалося, що мить — і між Біллі Бобом та Прічером відновляться мир і злагода, але Біллі Боб, раптом опам’ятавшись, похитав головою й позадкував. Цілу хвилину дивилися вони один на одного, і за ту хвилину все світле, що було між ними, почорніло: тільки любов здатна на таку ненависть. Прічер усе зрозумів, і йому не залишилось нічого іншого, як піти. Знаєш, Прічере, такий ти був прибитий того дня, що в серці моєму вперше ворухнулася симпатія до тебе — такий худющий, жалюгідний і прибитий шкандибав ти годі сам посеред безлюдної вулиці.

Біллі Боб з Прічером так і не помирилися; не те, щоб не хотіли, а не могли: не знаходилося якогось простого способу відновити дружбу. Але й позбутися цієї дружби вони були не в силі; один завжди здав, що затіває другий, і коли Прічер завів собі нового приятеля, Біллі Боб довго ходив сам не свій: то все в нього з рук падає, то раптом утне щось несосвітенне — скажімо, навмисне встромить палець в електровентилятор. Вечорами Прічер іноді зупинявся біля нашої хвіртки побалакати з тіткою Ел. До нас усіх він ставився незмінно приязно, — гадаю, лише для того, щоб дозолити Біллі Бобу, — і навіть подарував нам на різдво величезну коробку лущених фісташок. Він і для Біллі Боба залишив подарунок. Виявилося, що в пакунку — книжка про Шерлока Холмса, і на першій сторінці її виведено: “Дружба, що в’ється тоненьким плющем, в’яне під першим холодним дощем”.

— Зроду не бачив такої бридні, — сказав Біллі Боб. — Господи, ну і бовдур!

Але потім, хоч день був холодний, він зайшов за будинок, видряпався на свій горіх і просидів, скоцюрбившись, до вечора серед його по-грудневому блакитних гілок.

А взагалі, він ходив щасливий, бо щодня бачився з міс Боббіт, а вона тепер виявляла до нього прихильність. Обидві вони з сестричкою Розальбою ставилися до нього, як до чоловіка, — цебто дозволяли все для них робити. А зате — програвали йому в бридж, ніколи не ловили на брехні й терпляче вислухували всі його хвастощі. То була, щаслива пора. Але початок шкільних занять приніс нові неприємності. Міс Боббіт відмовилася ходити до школи.

— Це смішно, — сказала вона директорові школи містеру Копленду, коли він прийшов з’ясувати, чому вона не з'являється. — Це просто смішно. Я вмію читати й писати, і багато хто в цьому місті мав нагоду пересвідчитися, що лічити гроші я теж умію. Ні, містере Копленд, зваживши все, ви самі зрозумієте, що в нас обох нема на це ні часу, ні снаги. Зрештою, все зведеться до того, хто перший відступиться — ви чи я. А крім того, чого ви можете мене навчити? От якби ви зналися на балеті, то була б інша річ, але за даних обставин, підкреслюю, містере Копленд, за даних обставин нам краще дати одне одному спокій.

Містер Копленд ладен був з нею погодитися. Але все містечко вважало, що міс Боббіт слід всипати перцю. Горас Дізлі вмістив у своїй газетці статтю під назвою: “Трагічна ситуація”. Інакше як трагічною не назвеш ту ситуацію, писав вій, коли маленька дівчинка кидає виклик конституції Сполучених Штатів, — не знаю чому, але він приплутав сюди саме конституцію. Стаття завершувалася запитанням: “Чи зійде це їй з рук?”.

їй це зійшло з рук. І сестричці Розальбі теж. А втім, оскільки сестричка Розальба була кольорова, нікого не обходило, вчиться нона чи ні. Зате Біллі Бобу відкрутитися не пощастило — довелося таки сісти за парту. Але користі від цього не було ніякої — а таким самим успіхом він міг би сидіти і вдома. За перший же тиждень він схопив три одиниці, встановивши тим самим особистий рекорд. Хлопець він взагалі тямущий, і пояснювалося це, видно, тільки тим, що поряд не було міс Боббіт; без неї він завжди був якийсь напівсонний. А якщо не куняв, то бився — приходив зі школи то з підбитим оком, то з розбитою губою, то накульгуючи. Він нікому нічого не розповідав про ці бійки, але міс Боббіт не треба було нічого пояснювати — вона й сама здогадувалась, у чім річ.

— Я знаю, ти золото, Біллі Боб. І дуже ціную тебе. Але не треба через мене битися. Звісно, люди мелять про мене всілякі дурниці, але я ті дурниці сприймаю як компліменти. Бо глибоко в душі всі вони вважають, що я найчудовіше в світі створіння.

І вона мала рацію. Кому ж бо цікаво ганити людину, яка нікому не подобається?

Але, по суті, ми не мали справжнього уявлення про те, яка міс Боббіт чудова, поки в нашому містечку не з’явився один тип, що називав себе Менні Пройд. Про появу його ми довідалися наприкінці лютого з яскравих афіш, розклеєних в усіх крамницях містечка.


ПОКАЗУЄ МЕННІ ПРОЙД

КИЦЯ-ТАНЦІВНИЦЯ ТАНЦЮЄ БЕЗ СПІДНИЦІ


І нижче дрібнішим шрифтом:

А також сенсаційна аматорська програма — виступають наші сусіди.

Перша премія — гарантована кінопроба в Голлівуді.


Все це мало відбутися наступного четверга. Ціна квитка — долар; за тутешніми поняттями — чималі гроші. Але такі спокусливі видовища нам пропонують раз на сто років, і тому встояти не міг ніхто, і взагалі всі наче подуріли. Нероби-завсідники закусочної цілий тиждень вправлялися в непристойних дотепах, що стосувалися, головним чином, киці без спідниці — нею виявилася не хто інша, як місіс Менні Пройд. Отаборилися Пройди за кілька миль од містечка, в Чаклвудському туристському кемпінгу, але до містечка наїжджали щодня — кружляли в старому “пакарді”, на всіх чотирьох дверцятах якого красувалось ім'я його власника. Місіс Пройд була язиката руда жінка з грубим обличчям, хижим ротом і очима; досить висока на зріст, вона, проте, здавалася маленькою поряд з її кремезним сигароподібним чоловіком.

За штаб-квартиру Пройди обрали собі більярдну, й щодня по обіді їх можна було там знайти — вони попивали пиво й перекидалися дотепами з місцевими гультяями. Незабаром виявилося, що ділові інтереси Менні Пройда не обмежувалися лицедійством. Він підробляв також як вербувальник. Спочатку натяками, а потім і напрямки він дав зрозуміти, що за винагороду в сто п’ятдесят доларів може забезпечити будь-якому заповзятливому хлопцеві першокласну роботу на суднах, що возять фрукти з Південної Америки до Нового Орлеана. “Така нагода випадає раз у житті”, — примовляв він.

На той час у нас не знайшлося б і двох хлопців, які могли б похвалитися власного п’ятіркою, а проте чоловік десять стяглися- таки на потрібну суму. Ада Віллінгем оддала синові все, що відклала на кам’яного ангела, якого хотіла встановити на могилі чоловіка, а батько Ейсі Трампа продав на корені весь свій урожай бавовни.

Але що робилося в день вистави! Того дня люди забули про все — і про заставні, і про брудні тарілки в кухонній раковині. “Господи, ми наче до опери зібралися, — сказала тітка Ел. — Всі такі чепурні, такі напахчені, так сяють”.

“Одеон” не знав такого напливу публіки від дня його відкриття, коли хазяїн його влаштував аукціон столового срібла. Майже в кожного хтось із родичів мав виступити в аматорській програмі, тож хвилювалися всі. Ми хвилювалися за міс Боббіт. Біллі Боб сидів як на жару: знову й знову він наказував нам, щоб ми не аплодували нікому, крім неї, а коли тітка Ел зауважила, що це було б нечемно, він учинив маленьку істерику. Потім його батько купив нам усім по пачці кукурудзяних пластівців, але Біллі Боб до своєї навіть не доторкнувся — сказав, що не хоче ялозити руки, а заразом і нас попросив не шарудіти й не хрумкати, коли на сцену вийде міс Боббіт.

Між іншим, до останньої хвилини ми й гадки не мали, що вона виступатиме. А тим часом, нічого несподіваного в цьому, звичайно, не було, і з деяких ознак про це можна було б здогадатися наперед — хоча б з того, що вона вже кілька днів не являла носа із сойєрівського будинку, а патефон грав мало не до ранку і тінь її кружляла на шторі, і з того таємничого й поважного виразу, який з’являвся на обличчі сестрички Розальби щоразу, як її розпитували про здоров’я сестрички Боббіт.

Отож, її ім’я стояло в програмі, і не десь наприкінці, а другим, але вона чомусь не з’являлася дуже довго. Спочатку на сцену вийшов Менні Пройд — волосся напомаджене, хитрі очиці так і бігають — і почав сипати масними анекдотами, раз у раз сплескуючи в долоні й регочучи. Тітка Ел оголосила: якщо він розповість ще один такий анекдот, вона встане й піде звідси; він, звісно, розповів, а вона, звісно, не пішла. Перед міс Боббіт виступило одинадцять чоловік, серед них — Юстасія Бернстайн, яка імітувала кінозірок так, що всі вони були викапана Юстасія Бернсгайн, і прибулий з якогось глухого закутка старий капловухий дивак містер Бастер Райлі, що виконав на пилі “Вальсує Матіль- да”. З-поміж тих одинадцятьох дідок цей зірвав найбільше оплесків, хоча публіка загалом нагороджувала всіх учасників щедрими оваціями. Власне, лише Прічер Стар, який сидів за два ряди попереду від нас, після кожного виступу ревів віслюком: “Гань- ба-а! Ганьба-а!” Тітка Ел заприсяглася, що довіку з ним більше не розмовлятиме. Аплодував він тільки міс Боббіт.

Без послуг диявола, видно, тут знову не обійшлось, але міс Боббіт їх заслужила. Коли вона вийшла з-за лаштунків, погойдуючи стегнами, струшуючи кучерями, поводячи очима, зразу стало ясно, що це буде номер не з її класичного репертуару. Граціозно притримуючи над колінками свою небесно-блакитну спідничку, вона пропливла через усю сцену в швидкій чечітці. Біллі Боб ляснув себе по стегну й захоплено пробурмотів: “Ну, дає! Зроду такої краси не бачив”, — і тітці Ел довелось погодитися, що міс Боббіт сьогодні справді прекрасна. Дівчинка тим часом зробила пірует, і глядачі в захваті зааплодували. Підбадьорена, вона пішла кружляти по сцені, стиха командуючи: “Швидше! Швидше!” піаністці міс Аделаїді, хоч та вкладала в гру весь свій талант учительки співів недільної школи.

Тато мій живе в Китаї, На Гавайях живе мати...

Доти ми ще жодного разу не чули, як вона співає; виявилося, що голос у неї різкий і дряпучий, як наждак.

...Мої персики доспіли —

Можеш їх поцілувати! О-хо-хо!

Тітці Ел аж дух забило. Вдруге їй забило дух, коли міс Боббіт, пройшовшись вихилясом, задерла спідничку й показала публіці блакитні мережані трусики, за що хлопці нагородили її майже всіма схвальними свистками, наготованими для киці-танцівниці, що танцює без спідниці. (І, як ми згодом переконалися, правильно зробили, бо під звуки фокстроту “Все, що маю, все, що маю, я учителю віддам” і вигуки “гоп-ля, гоп-ля-ля” та дама просто трясла тілесами, прикритими купальником).

Але тріумфальний виступ міс Боббіт не скінчився на тому, що вона повихляла задком. Під пальцями міс Аделаїди рояль урочисто зарокотав, на сцену вибігла сестричка Розальба із запаленою петардою в руці й подала її міс Боббіт, яка саме робила шпагат, і шпагат у неї теж вийшов, і ту ж мить петарда вибухла червоними, білими та синіми кулями, а нам усім довелося підвестись, бо міс Боббіт на все горло затягла “Зоряно-смугастий прапор”. Тітка Ел потім казала, що це було одне з найпам’ятніших видовищ, бачених нею на американській сцені.

Ясна річ, міс Боббіт заслуговувала на кінопробу в Голлівуді, а що її визнали переможницею конкурсу, то шлях на екран їй було відкрито. Менні Пройд так і сказав їй: “Золотко, — сказав він, — кому, як не тобі, бути кінозіркою!” Але наступного дня він ушився, не залишивши по собі нічого, крім щедрих обіцянок.

— Стежте за поштою, друзі мої, чекайте моїх листів, — сказав він хлопцям, у яких узяв гроші, і те саме сказав він міс Боббіт.

Листи до нашого містечка привозять гричі на день, і тричі на день на пошті збиралася весела й галаслива юрма. Щоразу, однак, вона ставала і менш веселою, і менш галасливою. Як тремтіли в хлопців руки, коли до їхньої поштової скриньки падав лист! Та дні спливали, й обличчя хлопців кам’яніли від безнадії. Кожен знав, що думають інші, але ніхто не наважувався вимовити це вголос, навіть міс Боббіт. Нарешті поштмейстерша Петтерсон висловилася напрямки.

— Цей тип — шахрай, — сказала вона, — я з першого погляду зрозуміла, що він шахрай, і я більше не можу дивитись на ваші фізіономії, ще один такий день — і я застрелюся.

Наприкінці другого тижня міс Боббіт вивела хлопців із стану заціпеніння. Доти вона теж ходила, мов у воду опущена, сама на себе не схожа, але наприкінці другого тижня, після того, як була розібрана вечірня пошта, міс Боббіт знову сповнилася бурхливої енергії.

- Ну, все, хлопчики. Беремо закон у свої руки, — оголосила вона й повела весь гурт до себе додому.

Там відбулася нарада засновників “Клубу вішателів Менні Пройда”, організації, що трохи в культурнішій формі існує й понині, хоча Менні Пройда вже давно спіймали і, фігурально кажучи, повісили. Домоглася цього, звичайно, міс Боббіт. Протягом одного тижня вона настрочила понад триста листів з описом прикмет Менні Пройда й розіслала їх усім шерифам Півдня; крім того, вона написала до газет усіх більш-менш великих міст, і листи її привернули увагу широкої публіки. Внаслідок цього “Юнайтед фрут компані” запропонувала чотирьом хлопцям із тих, що їх обібрав Менні Пройд, роботу, про яку вони мріяли, а по весні Менні Пройд був заарештований в Апгаї, штат Арканзас, за спробу повторити той самий старий трюк, і організація “Життєрадісні дівчата Америки” нагородила міс Боббіт значком “За благородний вчинок”. Не знаю чому, але міс Боббіт довела до загального відома, що вона зовсім не в захваті від цієї нагороди.

— Не подобається мені ця організація, — заявила вона. — У них одна радість: дудіти в сурми з ранку й до вечора. По-моєму, це і не благородно, і не жіночно. Та й, зрештою, що таке благородний вчинок?Не будемо лицемірити: благородний вчинок робиться для того, щоб тобі віддячили тим самим.

Приємно було б повідомити тут, що вона помилялася й що інша, бажана винагорода, якої вона зрештою домоглася, була їй вручена від щирого серця й на знак любові. Та, на жаль, усе було не так. З тиждень тому всі хлопці, що мали нещастя зв’язатися з Менні Пройдом, одержали від нього чеки на видурені суми, і, довідавшись про це, міс Боббіт з’явилася па засідання “Клубу вішателів”, яке відбувається тепер щочетверга й зводиться, власне, до гри в покер за кухлем пива.

— От що, хлопчики, — почала вона без зайвих слів, — ніхто з нас не сподівався знов побачити свої гроші. Але вони до вас повернулись, і тепер вам слід вкласти їх в якесь вигідне діло — наприклад, в мене.

Пропозиція її полягала ось у чому: хлопці скидаються й оплачують її поїздку до Голлівуда; за це вона, ставши кінозіркою (а ждати цього доведеться недовго), довіку відраховуватиме їм десять відсотків од своїх гонорарів і, отже, зробить їх усіх багатими людьми.

— Принаймні місцевого калібру, — додала вона.

Жоден хлопець не хотів оддавати гроші, та коли міс Боббіт дивиться тобі в очі, хіба повернеться язик сказати їй “ні”?

З понеділка зарядив дощ, удень по-літньому веселий, пронизаний сонцем, але вночі похмурий і наповнений звуками — стукотом крапель по листю, хлюпотом ринв, дріботінням лап якихось безсонних істот.

Біллі Боб насторожі, й очі в нього сухі, але ходить він якийсь ніби заморожений, і говорить через силу, витягти з нього слово не легше, ніж розгойдати паш церковний дзвін. Важко дається йому від’їзд міс Боббіт. Важко, бо вона була для нього не тільки безтямним хлоп’ячим коханням, а чимось навіть більшим. Усі його дивацтва — і втечі на горіхове дерево, і любов до книжок, і доброта до людей аж до готовності терпіти від них образи — це теж була міс Боббіт. І те потаємне, що він ховав од усього світу в своєму серці, — також була вона. А в темряві линула крізь дощ далека музика — ще будуть вечори, коли ми чутимемо її, хоча патефон мовчатиме; і в раптових зламах денного світла, в переливах тіней міс Боббіт нечутно проходитиме перед нами по траві — мов яскрава шовкова стрічка, що має, розгортаючись, на вітрі...

Вона всміхалася до Біллі Боба, брала його за руку, навіть поцілувала його.

— Я ж не збираюся помирати, — казала вона. — Ти приїдеш до мене, й ми зійдемо на високу гору й житимемо там усі разом: ти. і я, і сестричка Розальба.

Але Біллі Боб знав, що цього не буде, і коли крізь темряву долинала музика, він ховав голову під подушку.

А вчора день усміхнувся раптом дивною усмішкою, і це був день її від’їзду. Над полудень вийшло сонце, принісши з собою ніжні пахощі гліцинії. Жовті троянди тітки Ел знову розквітли, і вона, добра душа, сказала Біллі Бобу, що він може їх зрізати й віднести міс Боббіт на прощання. До вечора міс Боббіт просиділа з себе на веранді, і весь час навколо неї юрмилися люди, що приходили побажати їй щасливої дороги. А вона, неначе причащатись зібралася, — була вся в білому, з білою парасолькою в руках. Сестричка Розальба подарувала їй хусточку, але сама відразу ж її й позичила, бо весь час рюмсала й ніяк не могла заспокоїтися. Інша дівчинка принесла смажену курку — дарунок у дорогу був би чудовий, якби дівчинка не забула ту курку випатрати. Але мати міс Боббіт сказала: “Пусте. Курка — це курка”. Знаменні слова, якщо зважити на те, що доти ми не чули від неї жодної думки.

Одне лиш усім псувало настрій: Прічер Стар уже кілька годин тинявся за парканом — то, стоячи на узбіччі над дорогою, грав сам із собою в орлянку, то ховався за дерево, наче не хотів, щоб його хтось помітив. Не дивно, що люди непокоїлися. Хвилин за двадцять до прибуття автобуса він перевальцем підійшов до нашої хвіртки й наліг на неї грудьми. Біллі Боб саме зрізав троянди; він зібрав уже стільки, що вистачило б на велике вогнище, і запах їхній ширився довкола, відчутний, як дотик вітру. Прічер дивився на Біллі Боба, доки той не підвів голову. І коли вони глянули один одному в очі, знову замжичив дощик, дрібнесенький, як водяний пил над морем, і забарвлений веселкою. Не кажучи ні слова, Прічер підійшов до Біллі Боба, допоміг йому розділити троянди на два величезних букети, і вони разом вийшли за хвіртку. По той бік вулиці розмова гула джмелиним роєм, та коли міс Боббіт побачила їх — і в того, і в того обличчя за букетом квітів схоже було на жовтий місяць, — вона збігла з веранди й кинулася через дорогу, простягаючи до них руки. Ми зрозуміли, що зараз станеться, і ми закричали, наш крик громом розлігся в шелесті дощу, але міс Боббіт, яка бігла назустріч жовтим трояндовим місяцям, здавалось, не чула нас. Отоді вечірній автобус і переїхав її.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.