АЛЬФРЕД ВАН-ВОГТ

ЧУДОВИСЬКО - АЛЬФРЕД ВАН-ВОГТ

Людство безсмертне. Навіть якби коли-небудь, через багато тисяч років… навіть якщо уявити собі найгірше, всепереможний розум відродиться, як фенікс із попелу.

За чверть милі над одним містом завис великий зореліт. Внизу на всьому лежала печать космічного спустошення. Повільно спускаючись в енергетичній гондолі-сфері, Інеш помітив, що будівлі вже почали руйнуватись від часу.

— Ніяких слідів війни! Ніяких слідів… — щохвилини повторював безбарвний механічний голос.

Інеш змінив настройку.

Досягнувши поверхні, він вимкнув поле своєї гондоли й опинився на зарослій, оточеній стінами ділянці. Кілька кістяків лежало у високій траві перед спорудою з обтічними стрімкими лініями. Це були кістяки довгих дворуких і двоногих створінь, череп кожного тримався на верхньому кінці тонкого спинного хребта. Усі кістяки явно належали дорослим особням і, здавалось, чудово збереглися, але, коли Інеш нагнувся і доторкнувсь до одного з них, цілий суглоб розсипався на порох. Випроставшись, він побачив, як неподалік приземлявся Йоал.

Зачекавши, поки історик вибереться із своєї енергетичної сфери, Інеш спитав:

— Як на вашу думку, варт спробувати наш метод оживлення?

Йоал здавався чимось стурбований.

— Я розпитував усіх, хто вже спускався сюди в зорельоті, — відповів він. — Щось тут не так. На цій планеті не лишилось живих істот, не лишилося навіть комах. Перш ніж починати будь-яку колонізацію, ми повинні з’ясувати, що тут сталось.

Інеш промовчав. Подув легенький вітрець, зашелестів листям у гайкові, недалеко від них. Інеш глянув на дерева. Йоал кивнув.

Так, рослинність уціліла, одначе рослини, як правило, реагують зовсім інакше, ніж активні форми життя.

їх перебили. З приймача йоала пролунав голос:

— Приблизно в центрі міста виявлено музей. На його дахові червоний маяк.

— Я піду з вами, Йоал, — попросив Інеш, — там, можливо, збереглися скелети тварин і розумних істот на різних ступенях еволюції. До речі, ви не відповіли мені. Чи маєте ви намір оживлювати цих істот?

— Я подам це питання на розгляд Ради, — спроквола промовив Йоал, — але, мені здається, відповідь може бути одна. Ми зобов’язані знати причину цієї катастрофи. — Він окреслив невиразне півколо одним своїм мацаком і неначе до себе додав: — Звичайно, діяти треба обережно, починаючи з найраніших ступенів еволюції. Відсутність дитячих скелетів свідчить, що ці істоти, очевидно, досягли індивідуального безсмертя.

Рада зібралась, щоб оглянути експонати. Інеш знав: це чиста формальність. Ухвалу прийнято — вони будуть оживляти. Опріч усього, вони були заінтриговані. Всесвіт безмежний, мандри в космосі тривалі й тоскні, тому, спускаючись на невідомі планети, вони завжди тривожно чекали зустрічі з новими формами життя, щоб побачити їх на власні очі, вивчити.

Музей був, як усі музеї. Високі склеписті стіни, просторі зали. Пластмасові фігури дивних звірів, безліч речей — їх було надто багато, щоб оглянути й вивчити за такий короткий час. Еволюція невідомої раси була подана послідовними групами реліквій. Інеш разом з усіма пройшов залами, він полегшено зітхнув, коли вони, нарешті, дійшли до ряду, скелетів і мумій. Сховавшись за силовим екраном, він спостерігав, як спещалісти-біологи виймали мумію з кам’яного саркофага. Тіло мумії у кілька шарів було обмотане смужками зотлілої тканини, але біологи не стали знімати її. Розгорнувши сповиток, вони, як завжди робилось у таких випадках, взяли пінцетом тільки уламок черепної коробки. Для оживлення годилось будь-що з кістяка, одначе найкращі результати, найдосконалішу реконструкцію дають деякі частини черепа.

Головний біолог Хамар пояснив, чому вони вибрали саме цю мумію:

— Для збереження тіла тут застосовано деякі речовини, які свідчать про зародкові знання хімії. Різьблення ж на саркофагові говорить за примітивну цивілізацію, незнайому з машинами. На цій стадії потенціальні можливості нервової системи навряд чи були надто розвинені. Наші спеціалісти з мов проаналізували записи мовних машин, встановлених у всіх відділках музею, і, хоч мов виявилось дуже багато, — тут є розмовні записи навіть тієї доби, коли ця істота була жива,—вони легко розшифрували всі поняття. Зараз універсальний перекладач налагоджений ними: так, що перекладе будь-яке наше запитання на мову оживленої істоти. Те ж саме, звичайно, він робить і навпаки. Але, вибачте, я бачу, перше тіло вже підготоване!

Інеш разом з іншими членами Ради пильно стежив за біологами: ті закріпили затискачами віко воскресителя, і процес пластичного) відновлення почався. Він відчув, як усе всередині в нього напружилось. Він знав, що зараз, станеться. Знав напевне. Мине кілька хвилин, і давній мешканець цієї планети підніметься з воскресителя й стане перед ними віч-на-віч. Науковий метод оживлення простий і надійний.

Життя виникає з пітьми нескінченно малих величин, на межі, де все починається і все кінчається, на межі буття й небуття, в тій сутінковій царині, де вібруюча матерія легко переходить із старого стану в новий, з органічної в неорганічну й навпаки. Електрони не бувають живі або неживі, атоми нічого не знають, що таке живе й що мертве. Але коли атоми зливаються в молекули, на цій стадії досить одного кроку, неймовірно малого кроку до життя, якщо тільки життю судилося зароди гись. Один крок, а за ним темрява. Або життя.

Камінь або жива клітина. Крихта золота або травинка. Морський пісок або такі ж незчисленні крихітні живі істоти, мешканці бездонних глибин підводного царства. Відмінність між ними виникає на самому початку зародження матерії Тоді кожна жива клітина набуває тільки їй притаманної форми. Якщо в краба відірвало ногу, замість неї виростає така сама нова. Черв’як витягується і незабаром ділиться на двох черв’яків, на дві однакові шлункові системи, такі ж ненажерні, досконалі й ні на краплю не ушкоджені цим поділом. Кожна клітина може перетворюватись на цілу істоту. Кожна клітина “пам’ятає” оте ціле в таких дрібних і складних деталях, що для опису їх просто не вистачає слів.

Але ось що парадоксально — не можна вважати пам’ять органічною! Звичайний восковий валик запам’ятовує звуки. Магнітна стрічка легко відтворює голоси, що змовкли століття тому. Пам’ять — це фізіологічний відтиск, сліди, залишені на матерії, змінена будова молекул, і якщо її збудити, молекули відтворять ті самі образи, в тому самому ритмі.

Квадрильйони й квінтильйони пробуджених образів-форм ринули з черепа мумії у воскреситель. Пам’ять, як завжди, не підвела.

Вії воскреслого здригнулись, і він розплющив очі.

— Отже, це правда, — сказав він голосно, й машина одразу ж переклала його слова на мову генейців. — Отже, смерть — це тільки перехід в інший світ. Але ж де мої наближені?

Останню фразу він вимовив розгубленим, жалібним голосом.

Воскреслий сів, потім виліз із апарата, віко якого автоматично піднялося, коли він ожив. Побачивши генейців, він затремтів, але це тривало якусь мить. Воскреслий був гордий і мав своєрідну пихату мужність, яка зараз йому знадобилась. Неохоче опустився він на коліна, упав ниць, але тут сумніви подолали його.

— Ви боги Єгипту? — спитав він і знову встав. — Що за потвори! Я не вклоняюсь незнаним демонам.

— Вбийте його! — сказав капітан Горсід.

Двоноге чудовисько конвульсивно здригнулось і розтануло в полум’ї променевої рушниці.

Другий воскреслий підвівся, тремтячи й бліднучи з жаху.

— Господи боже мій, щоб я ще коли-небудь приклався до проклятого зілля! Подумати тільки, допився до рожевих слонів…

— А що це за “зілля”, про яке ти згадуєш, воскреслий? — зацікавлено спитав Йоал.

— Первак, сивуха, отрута в пляшці із задньої кишені, молоко від скаженої корови, чим тільки не напувають у цьому кишлі, о господи боже мій!

Капітан Горсід запитливо подивився на Йоала.

— Чи варто продовжувати?

Йоал, помовчавши, відповів:

— Зачекайте, це цікаво.

Потім знову звернувся до воскреслого:

— Як би ти повівся, коли б я тобі сказав, що ми прилетіли з іншої зірки.

Воскреслий витріщився на нього. Він був явно зацікавлений, але страх виявився сильніший.

— Послухайте, — сказав він, — я їхав у своїх справах. Хай я перехилив зо дві зайвих чарки, але в усьому винна ця погань, що нею зараз торгують. Клянуся, я не бачив іншої машини, і якщо це новий спосіб карати тих, хто п’є за кермом, я здаюся. Ваша взяла. Клянуся, до кінця днів моїх більше не вип’ю й краплі, тільки відпустіть мене.

— Він водить “машину”, але про неї зовсім не думає, — мовив Йоал. — Ніяких таких “машин” ми не бачили. Вони не подбали, щоб зберегти їх у своєму музеї.

Інеш помітив, що всі чекають, коли хтось ще задасть запитання. Відчувши, що розмова на цьому й скінчиться, якщо він сам не заговорить, Інеш сказав:

— Попросіть його описати “машину”. Як вона діє?

— Оце інша річ, — зрадів воскреслий. — Скажіть, чого ви хочете, і я відповім на будь-яке запитання. Я можу нализатися так, що в очах двоїтиметься, але машину все одно поведу. Як вона діє? Просто. Вмикаєш стартер і ногою даєш газ…

— Газ, — втрутився технік-лейтенант Віїд. — Двигун внутрішнього згоряння. Все ясно.

Капітан Горсід подав знак стражеві з променевою рушницею…

Третя людина сіла і якийсь час уважно дивилася на них.

— З зірок? — нарешті запитала вона. — У вас є система чи ви потрапили до нас цілком випадково?

Генейські радники, що зібрались під склепінням зали, неспокійно завовтузились у гнутих своїх кріслах. Інеш зустрівся очима з йо-алом. Історик був вражений, і це стривожило метеоролога. Він подумав: “Двоноге чудовисько здібне ненормально швидко пристосовуватись до нових умов і має надто гостре відчуття дійсності. Жоден генеєць не зрівняється з ним у швидкості реакції”.

— Швидкість мислі не завжди є ознакою переваги, — зауважив головний біолог Хамар. — Істоти з повільним широким мисленням займають у ряді розумних особнів почесні місця.

“Річ не в швидкості, — мимоволі подумав Інеш, — а в правильності, в точності мислі”. Він спробував уявити себе на місці воскреслого. Чи зміг би він отак одразу зрозуміти, що довкола нього чужі істоти з далеких зірок? Навряд.

Усе це вмить вилетіло з його голови, коли людина встала. Інеш й інші радники не спускали з неї очей. Людина швидко підійшла до вікна, виглянула в нього. Один миттєвий погляд, і вона обернулася до них.

— Скрізь те саме?

Знову швидкість, з якою воскреслий усе зрозумів, вразила генейців. Нарешті Йоал вирішив відповісти:

— Так. Спустошення. Смерть. Руїни. Ви знаєте, що тут скоїлось?

Воскреслий підійшов і зупинився перед силовим екраном, що за ним сиділи генейці.

— Чи можу я оглянути музей? Я повинен прикинути, в якій я добі. Коли я жив, ми мали деякі руйнівні засоби. Який саме було застосовано — залежить від того, скільки проминуло часу.

Радники дивились на капітана Горсіда. Той повагався й наказав стражеві з променевою рушницею:.

— Стеж за ним!

Потім подивився воскреслому у вічі.

— Нам зрозумілі ваші заміри. Ви хочете скористатися становищем і подбати про свою безпеку. Хочу вас застерегти: жодного зайвого руху — й тоді все скінчиться для вас добре.

Чи повірив воскреслий в цю брехню, чи ні, важко було зрозуміти. Ні поглядом, ні жодним рухом не виказав він, що запримітив розплавлену підлогу там, де променева рушниця спалила й обернула в ніщо двох його попередників. З цікавістю підійшов він до найближчих дверей, уважно подивився на другого стражника, що стежив за ним, і швидко попрямував далі. Слідом пройшов страж, за ним рушив силовий екран і, нарешті, всі радники один за одним.

Інеш переступив поріг третім. У цьому залі було виставлено моделі тварин. Наступний знайомив з добою, яку Інеш для зручності назвав “цивілізованою”. Тут зберігалось безліч апаратів одного періоду. Усі вони свідчили про досить високий рівень розвитку. Коли генейці проходили тут уперше, Інеш подумав: “Атомна енергія”. Це зрозуміли й інші. Капітан Горсід з-за його спини звернувся до людини:

— Нічого не чіпати. Один недозволений крок — і страж спалить вас.

Людина спокійно зупинилась посеред зали. Всупереч тривожній цікавості, Інеш замилувався її самовладанням. Вона повинна була розуміти, яку долю уготовано їй, і все-таки стоїть перед ними, про щось глибоко замислившись. Нарешті людина заговорила:

— Далі йти нема потреби. Можливо, вам пощастить визначити точніше, який проміжок часу лежить між днем мого народження й оцими машинами. Ось апарат, що, як засвідчує табличка, лічить розщеплені атоми. Коли їхня кількість досягає межі, автоматично вилучається певна кількість енергії. Періоди розраховано так, щоб запобігти ланцюговій реакції. За моїх часів існували тисячі грубих пристроїв для уповільнення атомної реакції, але, щоб створити такий апарат, потрібно було дві тисячі років від початку атомної ери. Ви можете зробити порівняльний розрахунок?

Радники очікуюче дивились на Віїда. Інженер був розгублений. Нарешті він зважився й заговорив:

— Дев’ять тисяч років тому ми знали безліч способів запобігати атомним вибухам. Але,—додав він уже повільніше, — я ніколи не чув про прилад, який відлічує для цього атоми.

— І все-таки вони загинули, — промимрив ледь чутно астроном Шюрі.

Запанувала мовчанка. її порушив капітан Горсід.

— Вбий чудовисько! — наказав він стражеві.

Тієї ж миті охоплений полум’ям страж повалився на підлогу. І не страж, а вся сторожа! Усіх їх водночас змів і поглинув блакитний вихор. Полум’я лизнуло силовий екран, відсахнулось, рвонулося ще лютіше й знову відсахнулось, розгоряючись все яскравіше. Крізь вогняну завісу Інеш побачив, як людина відступила до дальніх дверей. Апарат, що лічив атоми, світився від напруги, охоплений синіми блискавками.

— Перекрити всі виходи! — прогавкав у мікрофон капітан Горсід. — Поставити охорону з променевими рушницями! Підвести бойові ракети ближче й розстріляти чудовисько!

Хтось сказав:

— Розумовий контроль. Якась система керування думкою на віддалі. Нащо тільки ми в це встряли!

Вони відступали. Синє полум’я шугало до стелі, намагаючись пробитися крізь силовий екран. Інеш в останній раз подивився на апарат. Напевне, він усе ще продовжував відлічувати атоми, тому що довкола нього клубочились пекельні сині вихори.

Разом з іншими радниками Інеш добрався до зали, де стояв воскреситель. Тут їх захистив другий силовий екран. З почуттям полегшення сховалися вони в індивідуальні гондоли, вилетіли з музею й поспішно піднялися в зореліт. Коли величезний корабель злинув у вись, від нього полетіла атомна бомба. Вогняна безодня розкрилася внизу над музеєм і над усім містом.

— А ми так і не взнали, чому загинула раса цих істот, — прошепотів Йоал на вухо Інешу, коли гуркіт вибуху завмер удалині.

Блідо-жовте сонце зійшло над горизонтом третього ранку після вибуху бомби. Пішов восьмий день їхнього перебування на цій планеті. Інеш разом з іншими опустився в ще одне місто. Він вирішив зашкодити будь-якій спробі провадити оживлення.

— Як метеоролог, — мовив він, — я заявляю, що ця планета цілком безпечна й придатна для генейської колонізації. Не бачу ніякої необхідності ще раз ризикувати. Ці істоти збагнули таємниці своєї нервової системи, й ми не можемо допуститися…

Його перебили. Біолог Хамар глузливо сказав:

— Якщо вони знали так багато, то чому ж не переселилися на іншу систему й не врятувались?

— Гадаю, — відповів Інеш, — вони не знали нашого методу знаходити зірки з планетами.

Він похмуро оглянув коло друзів.

— Ми всі знаємо, що це було унікальне випадкове відкриття. Річ тут не в мудрості — нам просто поталанило.

За виразом на обличчях він зрозумів: вони в думках відхиляють його доказ. Інеш відчував свою неспроможність зарадити неминучій катастрофі. Він уявив собі, як ця велика раса зустріла смерть. Напевне, вона настала швидко, але не так, щоб вони не встигли зрозуміти. Надто багато кістяків лежало на видноті, в садах біля прекрасних будинків. Здавалося, чоловіки вийшли з жінками з помешкань, щоб зустріти загибель свого народу під чистим небом. Інеш намагався змалювати радникам їхній останній день, що проминув багато-багато років тому, коли ці істоти спокійно дивилися в лице смерті. Одначе збуджені ним зорові образи не торкнулися свідомості членів експедиції. Радники нетерпляче завовтузились у своїх кріслах за кількома рядами захисних силових екранів, а капітан Горсід запитав:

— Поясніть, Інеш що саме так збудило ваші емоції?

Запитання змусило Інеша замовкнути. Він не думав, що це були емоції. Він не міг збагнути природи наслання — так непомітно воно ним оволоділо. І тільки тепер він раптом зрозумів.

— Що саме? — повільно перепитав він. — Знаю. Це був третій воскреслий. Я бачив його крізь запону енергетичного полум’я. Він стояв там, біля дальніх дверей, і дивився на нас, аж поки ми кинулися навтікача. Дивився з цікавістю. Його мужність, спокій, спритність, з якою він пошив нас у дурні, — в цьому вся річ…

— І все це привело його до загину, — сказав Хамар. Усі зареготали.

— Послухайте, Інеш, — добродушно звернувся до нього Мейард, помічник капітана. — Не будете ж ви стверджувати, що ці істоти хоробріші за нас з вами або що навіть тепер, коли ми зробили все для нашої безпеки, нам треба боятись одного оживленого нами чудовиська?

Інеш промовчав. Він почував себе якось по-дурному Оте відкриття, що в нього можуть бути емоші, зовсім пригнітило його. До того ж не хотілось видатися впертим. І все-таки він наважився на останню спробу.

— Я хочу сказати тільки одне, — сердито пробубонів він, — прагнення з’ясувати, чому загинула раса, не здається мені невиправданим.

Капітан Гбрсід подав знак біологові.

— Починайте оживлення! — наказав він.

І, звертаючись до Інеша, мовив:

— Хіба ми можемо отак, не довівши діло до кінця, повернутися на Гейну й порадити розпочинати масове переселення? Уявіть собі, що ми чогось не з’ясували тут до кінця. Ні, мій друже, це неможливо.

Аргумент був не новий, але зараз Інеш чомусь одразу погодився з ним. Він хотів щось додати, але забув про все, бо четверта людина зводилась у воскресителі.

Вона сіла й щезла.

Залягла мертва тиша, сповнена жаху й подиву: Капітан Горсід хрипло промовив:

— Чудовисько не могло звідси вийти. Ми це знаємо. Воно десь тут.

Генейці, звівшись у кріслах, вдивлялися в порожнечу під енергетичним ковпаком. Стражі стояли, безвільно опустивши мацаки з променевими рушницями. Боковим зором Інеш побачив, як один з техніків, що обслуговували захисні екрани, щось прошепотів Віщу і той одразу рушив за ним. Повернувся він помітно спохмурнілий.

— Мені сказали, — промовив Віїд, — що, коли вескреслий щез, стрілки скочили на десять поділок. Це рівень внутрішньоядерних процесів.

— В ім’я першого генейця! — прошепотів Шюрі. — Це те, чого ми завжди боялись.

— Знищити всі локатори на зорельоті! — крикнув капітан Горсід у мікрофон. — Знищити всі, ви чуєте?

Він повернувся, виблискуючи очима, до астронома.

— Шюрі, вони, здається, мене не зрозуміли. Накажіть своїм підлеглим діяти! Всі локатори й воскресителі треба негайно знищити!

— Швидше, швидше! — жалібно потвердив Шюрі.

Коли це було зроблено, усі передихнули. На обличчях з’явились понурі посмішки. Усі відчували якесь важке задоволення. Помічник капітана Мейард промовив:

— В усякому разі тепер Чудовисько не знайде Гейну. Велика система визначення зірок з планетами лишиться нашою таємницею. Ми можемо не боятися відплати…

Він змовк і вже повільно докінчив:

— Про що я кажу?.. Адже ми нічого не зробили. Хіба ми винні в тому, що скоїлося з мешканцями цієї планети?

Але Інеш знав, про що він думав. Відчуття провини завжди опановувало їх у таких випадках. Тіні всіх винищених генейцями рас, безпощадна воля, що надихала їх, коли вони вперше спускались на планету: рішучість знищити тут усе, що їм стане на заваді; темні безодні безмовного жаху й ненависті, що розкривалися за ними, де б вони не побували; дні страшного суду, коли на мирних планетах вони без жалю опромінювали смертоносною радіацією мешканців, які не сподівались на лихо, — ось що крилося за словами Мейарда.

— Я все-таки не вірю, щоб воскреслий утік, — заговорив капітан Горсід. — Він тут, у помешканні. Він вичікує, коли ми знімемо захисні екрани, і тоді він зможе вийти. Хай чекає. Ми цього не зробимо.

Знову запанувала мовчанка. Вони очікуюче дивились на порожнє склепіння енергетичного захисту. Тільки воскреситель виблискував під ним на своїх металевих підставках. Окрім цього апарата, там не було нічого — жодного стороннього відблиску, жодної тіні. Жовті сонячні промені пробивалися скрізь, освітлюючи майданчик так яскраво, що сховатися на ньому було просто безглуздям.

— Сторожа! — наказав капітан Горсід. — Знищити воскреситель! Я гадаю, що він повернеться, щоб його оглянути, тому не варт ризикувати.

Апарат щез у хвилях білого полум’я. Разом з ним щезла й остання надія Інеша, який усе ще вірив, що смертоносна енергія змусить двоноге чудовисько з’явитися. Сподіватися далі було ні на що.

— Але куди він міг подітися? — спитав Йоал.

Інеш повернувся до історика, маючи на меті обміркувати з ним це питання. Уже завершуючи півоберт, він побачив — чудовисько стоїть дещо віддалік під деревом і уважно їх розглядає. Напевне, воно з’явилося саме тієї миті, тому що всі радники водночас пороззявляли роти й відсахнулись. Один технік, виявляючи надзвичайну винахідливість, вмить поставив між генейцями й чудовиськом силовий екран. Істота повільно наблизилась. Вона була тендітна й несла голову, ледь відкинувши її назад. Очі її сяяли, наче освітлені внутрішнім полум’ям.

Підійшовши до екрана, людина простягнула руку й доторкнулася до нього пальцями. Екран сліпуче спалахнув потім затуманився грою барв. Барвиста хвиля накотилась на людину: кольори стали яскравіші й умить розлилися по всьому її тілі, з голови до ніг. Веселковий туман розвіявся. Обриси стали невиразні. Ще мить, і людина пройшла крізь екран.

Вона засміялася — звук був дивно м’який — і зразу стала серйозною.

— Коли я прокинувся, ситуація мене звеселила, — сказав воскреслий. — Я подумав: “Що мені тепер з вами робити?”.

Для Інеша його слова прозвучали в ранковому повітрі мертвої планети як вирок долі. Мовчанку порушив голос, такий приглушений і неприродний, що Інеш не зразу впізнав капітана Горсіда.

— У-у-би-ийте його!

Коли язики полум’я опали знесилені, невразлива істота, як і раніше, стояла перед ними. Вона повільно рушила вперед і зупинилася кроків за шість від найближчого генейця. Інеш виявився позад усіх. Людина неквапно заговорила:

— Напрошуються два розв’язання одне грунтується на вдячності за моє воскресіння, друге — на дійсному стані речей. Я знаю, хто ви і чого вам треба. Так, я вас знаю, і в цьому ваша біда. Тут важко бути милосердним. Але спробую. Припустимо, — продовжувала людина, — ви відкриєте таємницю локатора. Тепер, оскільки система існує, ми більше ніколи не вскочимо так по-дурному, як тоді.

Інеш увесь напружився. Його мозок працював так гарячково, намагаючись віднайти можливі наслідки катастрофи, що здавалося, в ньому не лишилось місця для чогось іншого. І все-таки якась частка свідомості була вільною.

— Що ж сталося? — спитав він.

Людина потемніла. Від спогадів про той далекий час голос її став хрипкий.

— Атомна буря, — мовила вона, — що прийшла з іншого зоряного світу, охопивши увесь цей край нашої галактики. Атомний циклон сягав у діаметрі мало не дев’яноста світлових років, набагато більше того, ніж ми могли здолати. Порятунку не було. Ми не мали до цього потреби в зорельотах і нічого не встигли збудувати. До того ж Кастор, єдина відома нам зірка з планетами, теж був захоплений бурею.

Людина змовкла. Потім повернулася до обірваної думки:

— Отже, таємниця локатора… В чому вона?

Радники довкола Інеша полегшено зітхнули. Тепер вони не боялися, що їхню расу буде знищено. Інеш з гордістю відзначив, що, коли найстрашніше лишилось позаду, ніхто з генейців навіть не подумав про себе.

— Виходить, ви не знаєте таємниці? — вкрадливо мовив Йоал. — Ви досягли надто високого розвитку, одначе завоювати галактику зможемо тільки ми.

По-змовницькому посміхаючись, він обвів усіх очима й додав:

— Панове, ми гідні пишатися великими відкриттями генейців. Пропоную повернутись на зореліт. На цій планеті нам більше нічого робить.

Ще якусь мить, поки вони зникли в своїх сферичних гондолах, Інеш стурбовано думав, що двонога істота спробує їх затримати. Але, оглянувшись, він побачив, що людина повернулась до них спиною й повільно йде вздовж вулиці.

Цей образ лишився в пам’яті Інеша, коли зореліт почав набирати висоту. І ще одне він запам’ятав: атомні бомби, скинуті на місто одна за одною, не вибухнули.

— Так легко ми не залишимо цієї планети, — сказав каштан Горсід. — Я пропоную ще раз переговорити з чудовиськом.

Вони вирішили знову спуститися в місто — Інеш, Йоал, Віїд і командир корабля. Голос капітана Горсіда прозвучав у їхніх приймачах:

— На мою думку… — погляд Інеша вловлював крізь ранковий туман блиск прозорих гондол, що спускалися довкола нього. — На мою думку, ми приймаємо це створіння зовсім не за те, ким воно є насправді. Згадайте, наприклад, — воно прокинулося й одразу зникло. А чому?.. Тому що злякалося. Ну, звичайно! Воно не було господарем становища. Воно саме не вважає себе всемогутнім.

Це звучало переконливо. Інешу докази капітана припали до душі. І йому раптом здалося незрозумілим, чому він так легко піддався паніці! Тепер небезпека постала перед ним в іншому світлі. На всій планеті всього одна людина. Якщо вони справді зважаться, можна буде розпочати переселяти колоністів, неначе її зовсім нема. Він згадав, так уже робили в минулому не раз. На багатьох планетах невеликі групки тубільців урятувалися від дії смертоносної радіації й знайшли пристанище у віддалених районах. Майже скрізь колоністи виловили їх і знищили. Одначе у двох випадках, як він пам’ятає, тубільці ще утримували невеличкі ділянки своїх планет. І було вирішено не винищувати їх радіацією — це могло зашкодити самим генейцям. Там колоністи змирилися з уцілілими автохтонами[2]. А тут — всього один тубілець, він не займе багато місця!

Коли вони відшукали людину, вона діловито підмітала нижній поверх невеликого особняка. Людина відклала віника й вийшла до них на терасу. На ній були тепер сандалі й розвівалася простора туніка з якоїсь неймовірно блискучої тканини. Вона ліниво подивилася на них і не сказала жодного слова.

Переговори почав капітан Горсід. Інеш тільки дивувався з того, що той говорить механічному перекладачеві. Командир зорельота був украй відвертий: так вирішили загодя. Він підкреслив, що генейці не мають наміру оживлювати інших мертвяків цієї планети. Такий альтруїзм[3] був би протиприродний, бо невпинно зростаючі орди генейців увесь час потребують нових світів. І кожне нове значне збільшення населення висувало одну й ту саму проблему, яку можна було розв’язати тільки одним шляхом… Але в даному випадку колоністи добровільно зобов’язуються не зазіхати на права єдиного уцілілого мешканця планети.

На цьому місці людина перебила капітана Горсіда:

— Яка ж мета такої нескінченної експансії[4]?

Здавалось, вона щиро зацікавилася.

— Припустимо, що ви заселите всі планети нашої галактики. А потім?

Капітан Горсід здивовано перезирнувся з Иоалом, потім з Інешом і Віїдом. Інеш заперечливо похитав тулубом з боку на бік. Він відчув жаль до цього створіння. Людина не розуміла й, певно, ніколи не зрозуміє. Давня історія! Дві раси, сповнена життя і та, що відживала своє, тримались протилежного: одна прагнула до зірок, а друга схилялась перед неминучою долею.

— Чому б вам не встановити контроль над своїми інкубаторами? — наполягала людина.

— І викликати повалення уряду? — зіронізував Йоал.

Він промовив це поблажливо, й Інеш побачив, як усі інші теж посміхаються з людської наївності. Він відчув, як інтелектуальна безодня між ними все ширшає. Ця істота не розуміла природи життєвих сил, що керують світом.

— Добре, — знову заговорила людина. — Якщо ви не здатні обмежити своє розмноження, то це зробимо за вас ми.

Запанувала мовчанка.

Генейці почали костеніти з люті. Інеш відчував це сам і бачив ті самі ознаки в інших. Його погляд перебігав з лиця на лице й вертався до двоногого створіння, що, як і раніше, стояло в дверях. Уже не вперше Інеш подумав, що їхній супротивник з виду зовсім беззахисний.

“Зараз, — подумав він, — я можу обхопити його мацаками й розчавити!”

Розумовий контроль над внутрішньоядерними процесами й гравітаційними полями, чи поєднується він із здатністю відбивати суто механічний, макрокосмічний[5] напад? Інеш думав, що поєднується. Сила, вияв якої вони спостерігали дві години тому, звичайно, повинна була мати якусь межу. Але вони цієї межі не знали. І все-таки усе це тепер не мало значення. Дужчі вони чи слабші — байдуже. Вирішальні слова було сказано: “Якщо ви не здатні обмежити, це зробимо за вас ми”.

Ці слова ще звучали у вухах Інеша, і в міру того, як їх суть западала в його свідомість, він відчував себе все менше ізольованим і стороннім. Досі він вважав себе тільки глядачем. Навіть протестуючи проти подальших оживлень, Інеш діяв як незацікавлена особа, що спостерігає драму збоку і не бере в ній участі. І тільки зараз гранично ясно зрозумів, чому він завжди поступався і кінець кінцем погоджувався з іншими. Поринаючи думками в минуле, до найвіддаленіших днів, тепер він бачив, що ніколи по-справжньому не вважав себе учасником загарбання нових планет й винищення чужих рас. Він просто був присутній при цьому, розмірковував і натякав про життя, яке було для нього таке далеке. Тепер його міркування конкретизувались. Він більше не міг, не хотів чинити опору могутній хвилі пристрастей, що захопили його. Зараз він своїми помислами й почуваннями був заодно з численною масою генейців. Усі сили й усі бажання раси вирували в його крові.

— Слухай, двоногий, — гаркнув він. — Якщо ти сподіваєшся воскресити своє мертве плем’я — облиш думати про це!

Людина подивилась на нього, але змовчала.

— Якби ти міг усіх нас знищити, — вів далі Інеш, — то давно б це зробив. Але річ уся в тому, що сили в тебе бракує. Наш корабель збудовано так, що на ньому неможлива ніяка ланцюгова реакція. Будь-якій частинці потенціально активної матерії протистоїть пасивна античастинка, яка запобігає утворенню критичних мас. Ти можеш спричинити вибухи в наших двигунах але вони будуть теж ізольовані, а їхня енергія перетвориться на те, для чого вони призначені, — на рух.

Інеш відчув Йоалів дотик.

— Побережись, — шепнув історик. — Згарячу ти можеш виказати одну з наших таємниць.

Інеш скинув його мацака й сердито огризнувся:

— Досить бути наївними! Цьому чудовиську варто було глянути на наші тіла, щоб розгадати майже всі таємниці нашої раси. Треба бути дурнями, щоб думати, буцімто воно ще не зважило своїх і наших можливостей за такої ситуації.

— Інеш! — гаркнув Горсід. Зачувши жорсткі нотки в його голосі, Інеш відступив і відповів:

— Слухаю!

Його лють згасла так само швидко, як і спалахнула.

— Мені здається, — продовжував капітан Горсід, — я здогадуюся, що ви хотіли сказати. Я цілком з вами згодний, але як представник вищої влади вважаю за свій обов’язок заявити ультиматум.

Він повернувся. Його рогате тіло зависло над людиною.

— Ти насмілився вимовити слова, котрих не можна вибачити. Ти сказав, що ви спробуєте обмежити рух великого духа Гейни.

— Не духа, — перебила його людина. Вона тихенько засміялася. — Зовсім не духа!

Капітан Горсід знехтував його словами.

— А тому, — продовжував він, — ми не маємо чого вибирати. Ми гадаємо, що згодом, зібравши необхідні матеріали й виготовивши відповідні інструменти, ти зможеш побудувати воскресителя. За нашими розрахунками на це знадобиться щонайменше два роки, навіть якщо ти знаєш усе. Це надзвичайно складний апарат, і скласти його єдиному представникові раси, що відмовилась від машин за тисячоліття до того, як була знищена, річ надто-таки нелегка.

Ти не встигнеш збудувати зорельота. І ми не дамо тобі часу скласти вокресителя. За кілька хвилин наш корабель почне бомбардування. Можливо, ти зможеш відвернути вибухи на якійсь віддалі довкола себе. Тоді ми полетимо до інших материків. Якщо ти станеш на заваді й там, отже, нам буде потрібна допомога. За шість місяців польоту з найвищим прискоренням ми досягнемо точки, звідки найближчі колонізовані генейцями планети почують наш заклик. Вони пошлють величезний флот: перед ним не встоять усі твої сили. Скидаючи по сотні, а то й тисячі бомб за хвилину, ми знищимо всі міста, так що від кістяків твого народу не лишиться навіть праху.

Такий наш план. І так воно й буде. А тепер роби з нами що хочеш — ми в твоїх руках.

Людина похитала головою.

— Поки що я нічого не буду робити,— сказала вона і повторила: — Поки що нічого.

Помовчавши, додала задумливо:

— Ви міркуєте логічно. Дуже. Звичайно, я не всесильний, але мені здається, що ви забули одну дрібну деталь. Яку — не скажу. А тепер прощайте. Вертайтесь на свій корабель і летіть куди хочете. У мене ще багато діла.

Інеш стояв непорушно, відчуваючи, як лють знову спалахує в ньому. Потім він зашипів і скочив, розчепіривши мацаки. Вони вже майже торкались ніжного тіла, як раптом щось відкинуло його…

Отямився Інеш на зорельоті. Він не пам’ятав, як опинився тут, він не був поранений, не відчував ніякого струсу. Він турбувався тільки про капітана Горсіда, Віїда, Йоала, але всі троє стояли поряд з ним такі ж здивовані. Інеш лежав непорушно й думав про те, що сказала людина: “…ви забули одну дрібну деталь…”. Забули? Отже, вони її знали! Що ж це таке? Він усе ще роздумував над цим, коли Йоал сказав:

— Нерозумно сподіватися, що наші бомби хоч якусь шкоду заподіють!

І він мав рацію.

Коли зореліт був від Землі на сорок світлових років, Інеша викликали в залу Ради. Замість привітання йоал похмуро сказав:

— Чудовисько на кораблі.

Його слова як грім уразили Інеша, але разом з ними йому на думку раптом спав здогад.

— Так ось про що ми забули! — здивовано й голосно промовив він нарешті. — Ми забули, що він за бажанням може пересуватися в космічному просторі в межах… — Як це він сказав?.. — дев’яти десятків світлових років.

Інеш зрозумів. Генейці, котрим доводиться користуватися зорельотами, звичайно, не згадали про таку можливість. Й дивуватися тут було нічому. Поступово дійсність почала втрачати для нього вагу.

Тепер, коли все сталося, він знову відчув себе змученим і старим, він знову був безнадійно самотній.

Щоб пояснити йому, що сталося, було досить кількох хвилин. Один фізик-асистент, йдучи до комори, помітив людину в нижньому коридорі. Дивно тільки, що ніхто з численної команди зорельота не виявив чудовиська раніше.

“Але ж ми не маємо наміру спускатися чи наближатися до наших планет, — подумав Інеш. — Яким чином він зможе скористатися нами, коли ми увімкнемо тільки відео?..”

Інеш зупинився. Ну, звичайно, в цьому вся річ! Їм доведеться увімкнути скерований відеопромінь, і, тільки-но контакт буде встановлено, людина зможе визначити потрібний напрямок.

Ухвалу Інеш прочитав у очах своїх товаришів — єдину можливу за подібних умов ухвалу. І все-таки йому здавалось, що вони щось прогавили й до того щось надто важливе. Він повільно підійшов до великого відеоекрана в кінці зали. Картина, зображена на ньому, була така яскрава, така велична й прекрасна, що незвичний розум здригався перед нею, як від спалаху блискавки. Навіть він, хоч бачив це не раз, ціпенів перед неможливою, неймовірною космічною безоднею. Це було зображення частини Чумацького Шляху. Чотириста мільйонів зірок сяяли, неначе в окулярі величезного телескопа, здатного вловлювати навіть мерехтіння червоних карликів, віддалених на тридцять тисяч світлових років.

Діаметр відеоекрана становив двадцять п’ять ярдів[6] — таких телескопів просто ніде не існувало, і до того ж в інших галактиках не було стільки зірок.

І тільки одна з кожних двохсот тисяч сяючих зірок мала придатні для заселення планети.

Саме цей надзвичайної ваги факт змусив їх зважитися на фатальний крок. Інеш стомлено обвів усіх очима. Коли він заговорив, голос його був спокійний:

— Чудовисько розрахувало блискуче. Якщо ми полетимо далі, воно полетить разом з нами, захопить воскресителя й повернеться в доступний йому спосіб на свою планету. Якщо ми скористуємося скерованим променем, воно полине вздовж променя, захопить воскреситель і теж повернеться до себе раніше, ніж ми. За будь-якого випадку перш, ніж наші кораблі долетять до планети, двоногий устигне оживити чимало своїх родичів, і тоді ми будемо безсилі.

Він здригнувся всім тілом. Міркував він правильно, і все-таки йому здавалося, що десь у його думках є прогалина. Інеш неквапливо вів далі.

— Зараз ми маємо тільки одну перевагу. Хоч яку б ухвалу ми прийняли, без машини-перекладача він про неї не дізнається. Ми можемо розробити план, який лишиться для нього таємницею. Він знає, що ні ми, ні він не можемо знищити корабель. Нам лишається єдиний вихід. Єдиний.

Капітан Горсід порушив тишу, що наступила:

— Отже, я бачу, ви знаєте все. Ми увімкнемо двигуни, зруйнуємо прилади керування й загинемо разом з чудовиськом.

Вони обмінялися поглядами, і в їхніх очах була гордість за свою расу. Інеш по черзі торкнувся мацаком до кожного.

За годину по тому, коли температура в зорельоті помітно підвищилась, Інешу спало на думку таке, що примусило його кинутись до мікрофона й викликати астронома Шюрі.

— Шюрі! — крикнув він. — Згадай, Шюрі, коли чудовисько прокинулося й щезло… Ти пам’ятаєш? Капітан Горсід не міг зразу примусити твоїх помічників знищити локатори. Ми так і не спитали в них, чому вони зволікали. Спитай їх! Спитай зараз!..

Настала мовчанка, потім голос Шюрі ледь долинув крізь неймовірний тріск:

— Вони… не могли… пробратися… відсік… Двері… були замкнені.

Інеш, як мішок, опустився на підлогу. Ось воно! Отже, вони випустили не тільки одну деталь! Людина, прокинувшись, усе зрозуміла, стала невидима й одразу кинулася на зореліт. Вона розгадала таємницю локатора і таємницю воскресителя, якщо тільки не роздивилася його найперше. Коли вона з’явилася знову, то вже мала те, що хотіла. А все інше знадобилося чудовиську тільки для того, щоб штовхнути їх на цей відчайдушний крок, на самогубство.

За мить двоногий залишить корабель, твердо переконаний, що незабаром жодна чужа істота не буде знати про його планету, і так само твердо вірячи, що його раса відродиться, буде жити знову й віднині вже ніколи не загине.

Приголомшений Інеш захитався, вчепився в апарат, що безперервно ревів, і почав вигукувати в мікрофон про те, що допіру збагнув. Відповіді не було. Усе заглушало ревіння неймовірної, вже некерованої енергії. Коли Інеш, спотикаючись, спробував дістатися до силового регулятора, від жари почав розм’якати його броньований панцир. Назустріч шугнуло криваве полум’я. З вереском і схлипуючи, він кинувся назад до передавача.

Кілька хвилин по тому він усе ще викрикував якісь слова в мікрофон, коли могутній зореліт пірнув у страхітливе горно біло-синього сонця.


[1] Ван-Вогт, Альфред — американський письменник-фантаст, який у ряді своїх творів виступає проти сучасних носіїв ідей мілітаризму й колоніалізму.

[2] Автохтони — ті, що народилися в даній країні.

[3] Альтруїзм — безкорислива турбота про добробут інших і готовність жертвувати заради інших своїми особистими інтересами.

[4] Експансія — тут загарбання й уярмлення інших світів.

[5] Макро — у складних словах означає великий, великих розмірів (протилежне мікро).

[6] Ярд — англійська міра довжини, що дорівнює 91,4 см.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.