ЯК ВАЖЛИВО БУТИ ПОВАЖНИМ - ОСКАР ВАЙЛЬД

ОСКАР ВАЙЛЬД

ЯК ВАЖЛИВО БУТИ ПОВАЖНИМ - ОСКАР ВАЙЛЬД

Переклад з англійської Ростислава Доценка

Робертові Болдвіну Росу зі схваленням і любов ’ю

ДІЙОВІ ОСОБИ

Джон Ворзінґ, почесний мировий суддя

Елджернон Монкріф Преподобний канонік

Чезюбл, доктор теології

Містер Ґрібсбі, повірений

Мерімен, дворецький

Лейн, служник

Моултон, садівник

Леді Брекнел

Вельмишан. Ґвендолен Ферфакс

Сесілі Кард’ю

Міс Призм, гувернантка

МІСЦЕ ДІЇ

Дія перша. Помешкання Едджернона Монкріфа на Гаф-Мун-стріт, Вест-Енд, Лондон. Дія друга. Сад у маєтку Ворзінґа, місто Вултон. Дія третя. Вітальня в маєтку Ворзінґа, місто Вултон. Дія четверта. Та сама вітальня в маєтку Ворзінґа.

Час дії — наші дні.

ДІЯ ПЕРША

Мала вітальня в помешканні Елджернона.

Покій умебльовано розкішно й мистецьки продумано.

З суміжної кімнати чути звуки фортепіано.

Лейн накриває стіл для чаю.

Музика змовкає, і до вітальні входить Елджернон.

Елджернон. Лейне, ви чули, що я грав?

Лейн. Підслуховувати — це, мені здається, нечемно, сер.

Елджернон. Ну й шкода — тобто вас шкода, Лейне. Я граю не дуже точно — точністю кожен може похвалитись, — але в мене дивовижна експресія. Моє виконавство емоційне, в цьому його сила. Щодо наукової педантичності, то я полишаю її для життєвої прози.

Лейн. Так, сер.

Елджернон. До речі, як уже зайшла мова про життєву прозу, — ви, Лейне, приготували бутерброди з огірками для леді Брекнел?

Лейн. Так, сер.

Елджернон. Гм... А де вони?

Лейн. Ось де, сер. (Показує на таріль з бутербродами.)

Елджернон (оглядає їх, бере два бутерброди й сідає на канапі). Ага... Між іншим, Лейне, з ваших записів я бачу, що коли у мене в четвер обідали лорд Шормен і містер Ворзінґ, було спожито вісім пляшок шампанського.

Лейн. Так, сер, вісім пляшок шампанського і ще пінту пива.

Елджернон. А чому це так повелося, що в неодру-жених господарів шампанське неодмінно випиває челядь? Я запитую просто з цікавості.

Лейн. Мабуть, тому, що це вино найвищого ґатунку, сер. А в родинних домівках, як я часто завважував, рідко буває шампанське належної якості.

Елджернон. Сили небесні! Невже шлюбний стан аж так розбещує?

Лейн. Мені здається, сер, у шлюбному житті чимало приємного. Щоправда, сам я не так уже й досвідчений в цьому. Я тільки раз був одружений. Та й то лише внаслідок непорозуміння між мною і однією юною особою.

Елджернон (байдужим тоном). Я не думаю, що ваші приватні стосунки, Лейне, дуже мене цікавлять.

Лейн. Таки так, сер, — це не вельми цікаво. Я й сам ніколи про них не думаю.

Елджернон. І маєте в цьому рацію. Можете бути вільні, Лейне, дякую вам.

Лейн. Дякую, сер. (Обертається в бік дверей)

Елджернон. Тільки передайте мені ще один бутерброд.

Лейн. Зараз, сер. (Повертається до столу, бере таріль з бутербродами й підносить господареві, після чого виходить.)

Елджернон. Лейнові погляди на шлюб ніби трохи легковажні. Але ж і справді — якщо представники нижчої верстви не будуть для нас взірцем, то взагалі який з них пожиток? Вони, як клас, начебто зовсім позбавлені почуття моральної відповідальності.

Входить Лейн.

Лейн. Містер Ернест Ворзінґ.

Входить Джек. Лейн виходить.

Елджернон. О, здоров будь, любий Ернесте! Що тебе привело до Лондона?

Джек. Та що ж — насолоди, насолоди! Хіба щось інше може людину кудись вести? А ти, Елджі, бачу, як завжди, жуєш?


Елджернон (стримано). Я вважаю, що в пристойному товаристві так годиться — о п’ятій годині трохи перекусити. А де тебе носило після четверга?

Джек (сідаючи на канапі}. Я був на провінції.

Елджернон. І що там такого робив?


Джек (скидаючи рукавички). Коли ти в Лондоні — розважаєшся сам. А на провінції мусиш розважати інших. Це страх як нудно.

Елджернон. А кого саме ти розважав?

Джек (безтурботний голосом). Та! Сусідів, сусідів.

Елджернон. Але в тебе там, у Шропширі*, є гарні сусіди?

Джек. Ні, вони такі докучні, що й не сказати! Я ніколи з ними не розмовляю.

Елджернон. То це для них, очевидячки, величезна усолода! (Підходить до столу й бере бутерброд.) До речі, я правильно назвав твоє графство — Шропшир?


Джек. Що? Шропшир? Звичайно, Шропшир. Але ти мені скажи — навіщо всі ці чашки? І бутерброди з огірками? Навіщо це безоглядне марнотратство в такому юному віці? Кого ти сподіваєшся на чай?

Елджернон. Та всього тільки тітоньку Оґасту і Ґвендолен.

Джек. Так це чудово!

Елджернон. Це дуже добре, але, боюся, що тітонька Оґаста не зовсім схвалюватиме твою присутність тут.

Джек. А можу я запитати: чому?

Елджернон. Любий мій, твоя манера фліртувати з Ґвендолен просто непристойна — майже так само, як і манера Ґвендолен фліртувати з тобою.

Джек. Я закоханий у Ґвендолен. Заради того я і в Лондон вернувся, щоб освідчитись їй.

Елджернон. Але ж ти наче приїхав у Лондон задля розваги?.. А освідчення — річ серйозна.

Джек. Який ти зовсім неромантичний!


Елджернон. Я й справді не бачу ніякої романтики в освідченні. Бути закоханим — це романтично. А взяти й освідчитись комусь — у цьому нічого романтичного нема!

На твоє звернення можуть позитивно зреагувати! Зазвичай так і роблять. Тоді кінець усякому зачаруванню. Вся суть романтики в невизначеності. Якщо я коли-небудь одружуся, то вже неодмінно спробую зовсім забути про цей факт.

Джек. Щодо цього, то я не маю сумніву, любий Елджі. Шлюборозлучний суд якраз і створено для забудькуватих.

Елджернон. А, що там розводитись на цю тему! Розлучення творяться на небесах... (Джек простягає руку, щоб узяти бутерброд. Елджернон блискавично його стримує.) Ради бога, не торкайся бутербродів з огірками. Їх замовлено спеціально для тітоньки Оґасти. (Бере одного бутерброда і заходжується їсти.)

Джек. Але ж ти без кінця їх їси!

Елджернон. Це зовсім інша річ. Вона моя тітонька. (Дістає іншу таріль, що лежить нижче.) Осьо хліб з маслом. Це для Ґвендолен. Їй ця їжа дуже смакує.

Джек (присуваючись до столу й беручи хліб з маслом). Чого ж, хліб з маслом теж зовсім непогано.

Елджернон. Тільки ти, мій любий, не наминай так, наче збираєшся геть усе це поглинути. В тебе поведінка така, ніби ти вже одружився з нею. Вона ще тобі не жінка, та й навряд чи коли нею буде.

Джек. На якій підставі ти так гадаєш?


Елджернон. По-перше, дівчата ніколи не виходять заміж за тих, з ким фліртують. Вони вважають, що так не годиться робити.

Джек. Та це безглуздя!

Елджернон. Зовсім не безглуздя, це щира правда. Саме цим пояснюється, чому навколо так багато неодружених чоловічої статі. По-друге, я не дам згоди на цей шлюб.

Джек. Не даси згоди! Оце вже й справді безглуздя!

Елджернон. Любий Джеку, Ґвендолен — моя сестра у перших. І перед тим, як я погоджуся на твій шлюб з нею, ти повинен мені сказати, які в тебе стосунки з Сесілі.

Джек. Сесілі! На що це ти натякаєш? (Елджернон під-ходить до дзвінка і дзвонить. Тоді вертається до столу і бере ще один бутерброд.) На що ти натякаєш, Елджі? Яка Сесілі? Я не знаю ніякої Сесілі... В усякому разі, не пам’ятаю такої.

Входить Лейн.

Елджернон. Лейне, принесіть той портсигар, що містер Ворзінґ забув у курильні, коли востаннє обідав у нас. Лєйн. Слухаю, сер.

Лейн виходить.

Джек. То що, увесь цей час мій портсигар лежав у тебе? Мені здається, ти мав би повідомити мене про це! А я кілька разів уже писав шалені листи до Скотленд-Ярду з цього приводу. І ладен був запропонувати велику винагороду тому, хто знайде мій портсигар.

Елджернон. Так оце ж ти маєш нагоду сплатити її мені. Як на те, я зараз у грошовій скруті.

Джек. Платити за вже знайдену річ? Не бачу в цьому жодного сенсу.

Входить Лейн, несучи портсигар на таці.

Елджернон хутко бере його в руки.

Служник виходить.

Елджернон. Це начебто не дуже порядно з твого боку, Ернесте. (Розкриває портсигар і розглядає.) Але менше з цим — як я бачу з напису тут всередині, портсигар цей зовсім і не твій.

Джек. Ні, таки мій. (Простягає руку до портсигару.) Ти сто разів бачив мене з ним, та й у всякому разі ніхто не давав тобі права читати, що там усередині написано. Вихованій людині не рекомендується читати написи на чужому портсигарі.

Елджернон. Всякі настанови про те, що комусь там годиться чи не годиться читати — це бредня. Людина повинна читати все. Більше половини сучасної культури ґрунтується на тому, чого не годиться читати.

Джек. Я знаю це і не збираюся сперечатись про сучасну культуру. Ця тема не для приватної розмови. Я тільки хочу, щоб мені повернули мій портсигар.

Елджернон. Добре, але це ж не твій портсигар, це подарунок якоїсь Сесілі, а ти сказав, що не знаєш особи з таким ім’ям.

Джек. Ну, як уже тебе це так цікавить, то в мене є тітонька на ім’я Сесілі.

Елджернон. Тітонька!

Джек. Атож. Чарівна така бабця. Вона мешкає в Танбридж Велсі*. Так що давай сюди портсигар, Елджі.

Елджернон (відступаючи за канапу). Але чому вона називає себе маленькою Сесілі, якщо вона твоя тітонька й мешкає в Танбридж Велсі? (Читає.) «Від маленької Сесілі з найніжнішою любов’ю...»

Джек (підступивши до канапи і спираючись на неї коліном). Мій любий, що тут такого дивного? Одні тітоньки великі на зріст, інші маленькі. Це така справа, що вже кожна з них сама може вирішувати, якою їй бути. Тобі здається, що кожній тітоньці неодмінно треба бути схожою на ту, яку ти маєш! Це абсурд! Давай сюди портсигар, та й по-всьому. (Наближається до Елджернона.)

Елджернон. Воно то так, але чому твоя тітонька називає тебе своїм дядечком? «Від маленької Сесілі з найніжнішою любов’ю — моєму дорогому дядечкові Джеку». Я не заперечую, що тітонька може бути собі «маленькою», але чому тітонька, хоч би яка вона зростом, повинна називати власного небожа дядечком — мені в голові не вкладається. Та й твоє ім’я зовсім не Джек, а Ернест.

Джек. Не Ернест, а Джек.

Елджернон. Однак ти завжди казав мені, що тебе звуть Ернестом! Я відрекомендовував тебе всім як Ернеста. Ти озивався на ім’я Ернест. І виглядом ти такий поважний, яким і має бути Ернест. Тобі це ім’я личить, як нікому на світі. Безглуздо заперечувати, що Ернест не твоє ім’я. Воно стоїть на твоїх візитках. Ось одна з них. (Витягає візитну картку з портсигару.) «Містер Ернест Ворзінґ, помешкання Б-4, Олбені, Захід». Я збережу її як доказ, що твоє ім’я таки Ернест, якщо ти ще колись надумаєш заперечувати це мені, або Ґвендолен, або ще комусь. (Ховає візитку в кишеню.)

Джек. Ну якщо вже ти так хочеш, то моє ім’я — Ернест у Лондоні й Джек на провінції, а портсигар мені подарували на провінції.

Елджернон. Але все-таки це не прояснює того, чому твоя маленька тітонька Сесілі, що мешкає в Танбридж Велсі, називає тебе дорогим дядечком. Облиш це грання, любий братчику, — викладайся краще до кінця.

Джек. Мій любий Елджі, логіка в тебе чисто мов у того дантиста. Це вкрай вульгарно — говорити, як дантист, коли ти хтось інший. Цим ти вводиш людей в оману.

Елджернон. Але ж дантисти саме це завше й роблять. Годі вже крутить хвостом. Я мушу знати, що воно й до чого. Правду кажучи, я вже давно підозрював, що ти затятий потайний банберист, а тепер уже й упевнився в цьому.

Джек. Банберист? А що це за словечко?

Елджернон. Я тобі розтлумачу сенс цього поняття, як тільки почую від тебе, чому ти Ернест у Лондоні й Джек на провінції.

Джек. Добре, але спершу віддай мені портсигар.

Елджернон. На. (Віддає Джекові портсигар.) Тепер викладай своє пояснення — так, щоб воно виглядало якомога більш неправдоподібно. (Сідає на канапу.)

Джек. Любий мій, в моєму поясненні нема нічого неправдоподібного. Все це зовсім ординарно. Покійний містер Томас Кард’ю, що за досить своєрідних обставин усиновив мене ще зовсім малюком, залишив мені у спадок ті гроші, які я маю, у своєму заповіті й зобов’язав мене бути опікуном його онуки, міс Сесілі Кард’ю. Сесілі, що з поваги називає мене своїм дядечком — чого ти, здається, не годен оцінити, — живе в моїй оселі на провінції під доглядом чарівної гувернантки міс Призм.

Елджернон. А чи не можна поцікавитись, де ця твоя оселя?

Джек. Тобі це знати ні до чого, друзяко. Тебе туди ніхто не запрошує... В усякому разі, вона не в Шропширі.

Елджернон. Я так і думав, мій любий! Я бо двічі банберував по всьому Шропширі. Але все-таки чому ти Ернест у Лондоні й Джек на провінції?


Джек. Мій любий Елджі, я не зовсім певен, чи ти зможеш зрозуміти реальні мої мотиви. Ти для цього надто мало поважний. Коли людина виступає в ролі опікуна, їй доводиться розмірковувати про все у високоморальному дусі. Це стає її обов’язком. А оскільки високоморальний дух не сприяє ані здоров’ю, ані добробуту цієї людини, то вибираючись у Лондон, вона мусить вдавати, ніби їде до свого молодшого брата на ім’я Ернест, що мешкає в Олбені й раз-у-раз потрапляє в різні халепи. Оце тобі й уся правда, щира правда.

Елджернон. Вся правда ніколи не буває щирою. Інакше теперішнє життя було б страшенно нудним, а сучасна література й зовсім не могла б існувати!

Джек. Це було б не так і погано.

Елджернон. Літературна критика — не твоє покликання, мій любий, тож і не встрявай сюди. Облиш її на тих, хто не має університетської освіти. Вони дуже вміло дають собі раду з цим у поточній пресі. За вдачею ти вроджений банберист. Я мав цілковиту рацію, коли так тебе назвав. Ти належиш до найдовершеніших банберистів.

Джек. Та що означають ці твої слова?

Елджернон. Ти вигадав дуже пожиточного тобі молодшого брата на ім’я Ернест, аби мати змогу виїздити до Лондона, коли закортить. А я вигадав неоціненного вічного слабака Банбері, аби мати змогу виїздити на провінцію, коли захочеться.

Джек. Ну й безглуздя!

Елджернон. Зовсім ні. Банбері — це неоціненна знахідка. Якби не вкрай погане здоров’я Банбері, то я не зміг би, наприклад, поїхати з тобою на обід у ресторан «Савой» — адже тітонька Оґаста ще тиждень тому запросила мене на сьогоднішній день.

Джек. Але я тобі аж ніяк не пропонував сьогодні їхати зі мною кудись на обід.

Елджернон. Я знаю. Ти ж такий недбайло, коли йдеться про запросини. І даремно. Ніщо так не дратує людей, як те, що їх не запрошують.

Джек. Якщо хочеш знати, то я й сам не можу обідати в «Савої». Я там заборгував майже сімсот фунтів. Вони вже й судилися зі мною з цього приводу — висотують мені всі нерви!

Елджернон. А чого ти з ними не розплатишся? У тебе ж повно грошви!


Джек. У мене то так, але в Ернеста її нема, тим-то я мушу підтримувати Ернестову репутацію. А Ернест такий, що ніколи не платить боргів. На його ім’я щотижня приходять боргові листи.

Елджернон. Що ж, тоді можемо пообідати у Вілліса.

Джек. Але тобі краще з’явитись на обід до своєї тітоньки Оґасти.

Елджернон. І не подумаю. Почати хоча б з того, що я обідав у неї в понеділок, а обідати з родичами вистачить і раз на тиждень. По-друге, коли я там обідаю, то до мене ставляться, як до родича, і я опиняюся або зовсім без дами, або з двома заразом. По-третє, я чудово знаю, хто має сьогодні бути моєю сусідкою. Сьогодні я опинюся поряд з Мері Фаркер, а вона завше фліртує з власним чоловіком по другий бік столу. А це не дуже приємно. Ба навіть непристойно... І така поведінка стає щодалі моднішою. Аж соромно, що так багато лондонських жінок фліртує з власними чоловіками. І більш того — гидко. Це все одно, що прати на людях чисту білизну. А оскільки я зараз переконався, який ти затятий банберист, то мені якраз і закортіло переговорити з тобою на тему банберії. Я маю викласти тобі всі правила.

Джек. Але я ніякий не банберист! Якщо Ґвендолен відповість мені згодою, то я уколошкаю мого братчика — та, власне, уколошкаю його в будь-якому разі. Сесілі вже й так надміру ним зацікавилася. Вона без кінця просить, щоб я простив його і все таке інше. Це вже мене починає нудити. Тож я таки здихаюся Ернеста. І тобі рішуче раджу те саме зробити зі своїм місте... ну, з тим твоїм немічним другом, що має таке дивацьке ім’я.

Елджернон. Ні, ніщо не примусить мене розлучитися з Банбері, а ти, якщо тобі колись випаде одружитись — хоч я у цьому дуже сумніваюся, — залюбки познайомишся з Банбері. Одружений чоловік, що не спілкується з Банбері, приречений нудити білим світом.

Джек. Це дурниці! Якщо я одружуся з такою чарівною дівчиною, як Ґвендолен, — а вона одна така на світі, яку я волів би взяти за жінку, — то мені й зовсім ні до чого буде спілкування з Банбері.

Елджернон. Тоді твоя дружина захоче з ним спілкуватись. Ти, здається, не усвідомлюєш, що троє в родинному житті — це нормальний гурт, а двоє — нудота.

Джек (повчальним тоном). Цю теорію, мій юний друзяко, розбещена французька драма проповідує вже цілих піввіку.

Елджернон. Атож, а щаслива англійська родина впровадила її в життя за чверть віку.

Джек. Боже мій, та не будь таким циніком! Це занадто легко.

Елджернон. Ніщо не легко в наші часи, мій любий. Усюди шалена конкуренція. (Чути електричний дзвоник.) О! Це, певно, тітонька Оґаста. Лише родичі та кредитори дзвонять так по ваґнерівському. Добре, але якщо я перехоплю її на десять хвилин, щоб ти встиг освідчитись Ґвендолен, то можна мені розраховувати на обід з тобою у Вілліса?


Джек. Гадаю, що так, коли тобі цього хочеться.

Елджернон. Тільки ж поводься там з належною повагою. Я ненавиджу тих, які несерйозно ставляться до їжі. Це такі обмежені люди!

Входить Лейн.

Лейн. Леді Брекнел і міс Ферфакс.

Елджернон рушає їм назустріч. Входять леді Брекнел і Ґвендолен.

Леді Брекнел. Доброго дня, любий Елджерноне, — сподіваюся, ти дуже добре себе ведеш?

Елджернон. Я почуваю себе дуже добре, тітонько Оґасто.

Леді Брекнел. Але це зовсім різні речі. Вони лише зрідка збігаються. (Завважує Джека і вітається з ним холодним порухом голови.)

Елджернон (до Ґвендолен). Боже мій, ти такою чепурною виглядаєш!

Ґвендолен. Я завжди такою виглядаю. Чи не правда, містере Ворзінґ?


Джек. Ви справжня довершеність, міс Ферфакс.

Ґвендолен. Ой ні, сподіваюсь, що ні! Бо тоді у мене не було б змоги вдосконалюватись, а я ж багато в чому ще недосконала.

Ґвендолен і Джек сідають поряд у кутку.

Леді Брекнел. Ти вже вибач, Елджерноне, що ми трохи припізнились, — але я мусила відвідати дорогу леді Гарбері. Я ж не бувала у неї ні разу, відколи помер її бідний чоловік. А щоб жінка могла так змінитись — я ще зроду не бачила. Вона має такий вигляд, наче років на двадцять помолодшала. Ну, а тепер я випила б чашку чаю і покуштувала твого смачненького бутерброда з огірком, що ти обіцяв.

Елджернон. Звісно, тітонько. (Підходить до чайного столика.)

Леді Брекнел. Ати не сядеш біля мене, Ґвендолен?

Ґвендолен. Дякую, мамо, мені й тут дуже добре.

Елджернон (побачивши порожню таріль, проймається жалем). Сили небесні! Лейне! Де поділися бутерброди з огірком? Я ж спеціально замовляв їх!


Лейн (незворушним тоном). Сьогодні на ринку не було огірків, сер. Я двічі по них ходив.

Елджернон. Не було огірків?

Лейн. Ні, сер. Навіть за готівку.

Елджернон. Ну що ж, Лейне, дякую вам.

Лейн. Дякую і вам, сер. (Виходить.)

Елджернон. Я просто в розпачі, тітонько: огірків не знайшлося навіть за готівку.

Леді Брекнел. Та нічого, Елджерноне. Я трохи підживилася пампушками в леді Гарбері, котра тепер живе, як мені здається, собі на втіху.

Елджернон. Я чув, що волосся в неї геть позолотіло від горя.

Леді Брекнел. Воно й справді змінилося кольором. Але з якої причини — я, звичайно, не можу сказати. (Елджернон подає їй чашку чаю.) Дякую. А за обідом тебе чекає приємна несподіванка, Елджерноне. Я вирішила посадити тебе поряд з Мері Фаркер. Вона така гарна жінка і так уважно ставиться до свого чоловіка! Дивитись на них — сама радість.

Елджернон. Боюся, тітонько Оґасто, що мені доведеться відмовитись від приємності бути на обіді у вас.

Леді Брекнел (насуплюючись). Сподіваюся, ти ще передумаєш, Елджерноне. У мене ж весь стіл розладнається. Твій дядечко муситиме обідати в себе нагорі. Хоча, на щастя, він уже призвичаївся до цього.

Елджернон. Мені дуже прикро, і я, правду кажучи, страшно цим розчарований, але щойно надійшла телеграма, що мій бідолашний друг Банбері знов тяжко заслаб. (Переглядається з Джеком.) Вони там вважають, що я повинен до нього приїхати.

Леді Брекнел. Дивно. Цей твій містер Банбері має напрочуд погане здоров’я.

Елджернон. Так, бідний Банбері до того знемігся, що вже ледве дихає.

Леді Брекнел. Мушу сказати, Елджерноне, що, на мою думку, містерові Банбері пора вже зважитись — чи він має жити, а чи померти. Смикатись туди-сюди в такій справі безглуздо. І я не схвалюю модне тепер співчуття фізичним слабакам. Це, як на мене, бридко. Хвороби на-вряд чи варто підохочувати. Здоров’я — найперший людський обов’язок. Я невтомно товчу це твоєму бідному дядечкові, хоч він не звертає на мої закиди ніякісінької уваги, як свідчить його стан... Що ж, Елджерноне, ти зобов’язаний бути біля ліжка містера Банбері — більш нічого я не скажу. Але я була б тобі дуже вдячна, якби ти від мого імені попрохав містера Банбері піддужати до суботи, бо ж у мене вся надія на твою допомогу в упорядкуванні музичної програми на той вечір. Адже то буде останній мій прийом і треба якось підтримати товариську розмову, враховуючи, що при кінці сезону всі вже виговорилися, та й взагалі не дуже багато мали тем для балачок.

Елджернон. Я поговорю про це з Банбері, якщо він ще при пам’яті, і сподіваюся, що до суботи його стан поліпшає. Звісно, з музикою неабиякий клопіт. Ви ж знаєте: коли грають добру музику, її не слухають, а коли грають погану — неможливо розмовляти. Але я покажу вам програму, яка накреслена в мене, тільки попрошу пройти на хвилинку до сусідньої кімнати.

Леді Брекнел. Дякую, Елджерноне, за таку дбайливість. (Підводиться і йде за Елджерноном.) Я певна, що програма буде чудова, якщо з неї вилучити зайвину. Французьких пісеньок я ніяк не можу дозволити. Гості сприймають їх як щось непристойне і обурюються, а це вульгарно, або сміються, що ще гірше. От німецька мова звучить цілком пристойно, я вже переконалася в цьому. Ґвендолен, ходім зі мною.

Ґвендолен. Добре, мамо.

Леді Брекнел і Елджернон переходять до музичної кімнати. Ґвендолен як сиділа , так і далі сидить.

Джек. Чудова погода сьогодні, — правда, міс Ферфакс?

Ґвендолен. Будь ласка, не говоріть мені про погоду, містере Ворзінґ. Коли люди заводять зі мною мову про погоду, я щоразу певна, що вони мають на думці щось зовсім інше. І це діє мені на нерви.

Джек. Я й маю щось інше на думці.

Ґвендолен. Я так і гадала. І я ніколи не помиляюся.

Джек. Я хотів би скористатись короткочасною відсутністю леді Брекнел, щоб...

Ґвендолен. Я саме це й хотіла вам порадити. Мама завела звичку несподівано з’являтись у кімнаті, я вже багато разів звертала її увагу на цю недоречність...

Джек (нервуючись). Міс Ферфакс, відколи я познайомився з вами, ви так мене зачарували, як ніхто... як жодна інша дівчина... і я познайомився з вами...

Ґвендолен. Мені це дуже добре відомо. Тільки я бажала б, щоб ви бодай на людях виразніше це засвідчували. Мені ви завжди страшенно подобались. Ще до того, як ми познайомилися, я була небайдужа до вас. (Джек вражено дивиться на неї.) Ви, містере Ворзінґ, мабуть, знаєте, що ми живемо в добу ідеалів. Цей факт постійно згадують у найфешенебельніших журналах, а тепер, як я чула, дійшла черга і до загумінкових церков. Тож і мені здавалось ідеальним, якби я закохалася в того, кого звуть Ернестом. Щось є в цьому імені таке, що викликає цілковиту довіру. А в ту хвилину, коли Елджернон вперше згадав про свого друга на ім’я Ернест, я відчула, що мені просто суджено покохати вас. На щастя для мого душевного спокою, це ім’я, наскільки я знаю, вкрай рідкісне.

Джек. То ви справді кохаєте мене, Ґвендолен?

Ґвендолен. Пристрасно!

Джек. Голубко моя! Ви й не уявляєте, яке це щастя для мене!

Ґвендолен. Мій Ернесте! (Вони обіймаються.)

Джек. Але це у вас не всерйоз прозвучало, що ви не покохали б мене, якби я називався не Ернестом?


Ґвендолен. Але ж ваше ім’я Ернест!

Джек. Так, Ернест. Але от якби я звався інакше? То ви тоді не покохали б мене?

Ґвендолен (ту ж мить). Та це ж просто метафізичне міркування, а воно, як і більшість інших такого роду міркувань, майже не дотичне до реального життя, і ми це добре знаємо.

Джек. Голубко моя, мушу вам зізнатись, що я від імені Ернест не в захопленні... Я гадаю, що воно мені зовсім не личить.

Ґвендолен. Воно чудово вам личить. Це божественне ім’я. В ньому звучить своєрідна музика. І воно викликає вібрації.

Джек. Але ж, правду кажучи, є безліч куди гарніших імен, Ґвендолен. Ну ось, приміром, Джек — чарівне ім’я.

Ґвендолен. Джек?.. Ні, в ньому майже не чути музики, навіть зовсім її нема. Воно нічим не збуджує і не викликає ніяких вібрацій... Я знала кількох Джеків, і всі вони без винятку були пересічні особистості. Та й зрештою Джек — це придуманий для домашнього вжитку варіант імені Джон! І мені жаль кожної жінки, що одружується з кимось на ім’я Джон. Це ж яке нудне в неї буде життя з ним! Вона, мабуть, ніколи не спізнає чарівливої насолоди — побути бодай хвилинку на самоті. Єдине по-справжньому безпечне ім’я — це Ернест.

Джек. Ґвендолен, мені треба зараз же хреститись... точніше — нам треба зараз же одружитись, жодної хвилини не можна гаяти!

Ґвендолен. Одружитись, містере Ворзінґ?

Джек (здивовано). А так... і це безперечно! Ви ж знаєте, що я кохаю вас, і від вас, міс Ферфакс, я почув, що ви теж не зовсім байдужі до мене.

Ґвендолен. Я люблю вас над усе! Але ж ви ще не освідчилися мені. І про одруження не було ніякої мови. Ми навіть не згадували цього питання.

Джек. Добре... Але можу я зараз освідчитись вам?

Ґвендолен. Гадаю, ми якраз маємо чудову для цього нагоду. І щоб ви раптом не розчарувалися, містере Ворзінґ, мені, мабуть, слід наперед запевнити вас, що у мене твердий намір прийняти вашу пропозицію.

Джек. Ґвендолен!

Ґвендолен. Так що ж ви, містере Ворзінґ, маєте сказати мені?

Джек. Ви ж знаєте, що я маю вам сказати!

Ґвендолен. Так, але ви цього не кажете.

Джек. Ґвендолен, ви згодні одружитися зі мною? (Стає навколішки.)

Ґвендолен. Звичайно, згодна, мій голубе. Як довго ви зволікали з цими словами! Боюся, що у вас дуже невеликий досвід з освідченнями.

Джек. Моя дорога і єдина, я ж нікого на світі не кохав, окрім вас.

Ґвендолен. Це так, але з чоловічого боку часто освідчуються задля практики. Я знаю, що мій брат Джеральд так чинить. Усі мої подруги казали мені це. А які у вас чарівні блакитні очі, Ернесте! Вони зовсім-зовсім блакитні. Сподіваюсь, ви завжди отак дивитиметесь на мене, особливо на людях.

Входить леді Брекнел.

Леді Брекнел. Містере Ворзінг! Підведіться, сер, з цієї трипогибельної пози! Це зовсім непристойно.

Ґвендолен. Мамо! (Джек силкується підвестись, а Ґвендолен його стримує.) Вийди, будь ласка, в іншу кімнату. Тут третьому не годиться бути. Та й містер Ворзінґ ще не скінчив.

Леді Брекнел. Дозволь запитати: чого не скінчив?

Ґвендолен. Я, мамо, заручена з містером Ворзінґом. (Ґвендолен і Джек підводяться.)

Леді Брекнел. Вибач мені, але ти ще ні з ким не брала заручин. Коли тобі надійде пора стати зарученою, то я або твій тато, якщо здоров’я йому дозволить, поінформуємо тебе про це. Заручини для молодої дівчини мають бути сюрпризом — приємним чи неприємним, то вже як випаде. Це нікуди не годиться, щоб вона сама такі речі залагоджувала. А тепер, містере Ворзінґ, я маю кілька запитань до вас!


Джек. Це мені велика приємність — відповісти на всі ваші запитання, леді Брекнел.

Ґвендолен. Ви хотіли сказати — якщо знатимете відповіді на них. Мамині запитання іноді мають інквізиторський характер.

Леді Брекнел. Я свідомо хочу їх зробити досить інквізиторськими. А поки я проводитиму це розслідування, ти, Ґвендолен, почекаєш мене внизу в кареті.

Ґвендолен (докірливо). Мамо!

Леді Брекнел. В карету, Ґвендолен!

Ґвендолен підходить до дверей. Вона й Джек посилають одне одному повітряні поцілунки за спиною леді Брекнел, яка роз гублено підводить погляд, наче не усвідомлюючи, до означає цей звук, а тоді раптом обертається.

Ґвендолен, в карету!

Ґвендолен. Добре, мамо. (Виходить, прощаючись поглядом з Джеком.)

Леді Брекнел (опускаючись на стілець). Ви можете сісти, містере Ворзінґ. (Шукає в кишені записника й олівця.)

Джек. Дякую, леді Брекнел, я краще постою.

Леді Брекнел (з олівцем і записником у руках). Я мушу повідомити вас, що ви не числитесь у моєму списку бажаних наречених, хоч він повністю збігається зі списком леді Боултон. В цьому плані ми з нею спільно працюємо. Однак я цілком готова внести ваше ім’я до свого списку, якщо ваші відповіді задовольнять вимоги дбайливої матері. Ви палите?


Джек. Так, повинен визнати, що палю.

Леді Брекнел. Рада чути це. Чоловікові не завадить мати якийсь інтерес у житті. В Лондоні й так забагато нероб. А скільки вам років?

Джек. Двадцять дев’ять.

Леді Брекнел. Саме відповідний вік для одруження. Я завжди дотримуюсь думки, що коли юнак хоче вступити в шлюб, він повинен знати все або нічого. Так от що ви знаєте?

Джек (трохи повагавшись). Нічого не знаю, леді Брекнел.

Леді Брекнел. Мені приємно це чути. Я не схвалюю того, що порушує природне неуцтво. Неуцтво схоже на делікатну екзотичну квітку: тільки доторкнись до неї, і вона зів’яне. Вся теорія модерної освіти в основі своїй хибна. На щастя, освіта — принаймні в Англії — не залишає ніякого сліду. Якби було інакше, то це становило б серйозну небезпеку для вищих класів і, можливо, призвело б до актів насильства на Ґровнер-сквері. А які ваші прибутки?


Джек. Десь так сім-вісім тисяч на рік.

Леді Брекнел (занотовуючи щось у записнику). В земельній ренті чи в акціях?

Джек. Переважно в акціях.

Леді Брекнел. Це досить добре. Ціле життя сплачуєш податки, і по смерті їх з тебе стягують, аж урешті виходить, що від землі не маєш ані зиску, ані насолоди. Вона, щоправда, наділяє становищем у суспільстві, але унеможливлює користування ним. Оце й усе, що можна сказати про земельну власність.

Джек. У мене є будинок поза Лондоном і, звісно, земля при ньому, яких півтори тисячі акрів, здається, — але реальні мої прибутки не з неї. Правду кажучи, пожитки з цього мого маєтку мають хіба браконьєри.

Леді Брекнел. Будинок поза Лондоном! А скільки в ньому спалень? Хоча це можна буде з’ясувати згодом. У Лондоні, сподіваюся, ви теж маєте будинок? Така проста, незіпсута дівчина, як Ґвендолен, ледве чи зможе постійно проживати на провінції.

Джек. Що ж, я маю ще будинок на Белґрейв-сквері* — його щороку винаймає леді Блоксгем. Звичайно, я можу відмовити їй, але тільки попередивши за півроку.

Леді Брекнел. Леді Блоксгем? Не знаю такої.

Джек. Ця пані рідко виїжджає на люди. Вона вже дуже поважного віку.

Леді Брекнел. Але у наш час це ледве чи може правити за гарантію пристойності. А який номер на Белґрейв-сквері?

Джек. Сто сорок дев’ять.

Леді Брекнел (хитаючи головою). Не фешенебельний бік. Я так і знала, що без вад не обійдеться. Однак це легко можна змінити.

Джек. Що змінити — фешенебельність чи бік?

Леді Брекнел (суворим тоном). Якщо треба — то те, і те. А які ваші політичні погляди?

Джек. Боюся, що в мене їх нема ніяких. Я ліберальний юніоніст*.

Леді Брекнел. Ну, ці проходять як торі. Їх запрошують на обіди. Чи радше на вечері. Ви, певна річ, не маєте симпатій до радикальної партії?


Джек. Ні, мене не ваблять баляндраси, до яких причетні різни класи. Здається, я вас правильно зрозумів, леді Брекнел?

Леді Брекнел. Саме це й було у мене на думці... Гм... А батьки ваші живі?

Джек. Ні, я втратив і батька, і матір.

Леді Брекнел. Обидвох?.. Втратити одного з батьків — це ще можна вважати нещастям, але втратити обидвох — це вже наче недбалість. Ким був ваш батько? Очевидно, він був чоловік заможний. Чи походив він, як висловлюються радикальні газети, із розпанілих торгашів, а чи з аристократів?


Джек. Боюся, що я цього не знаю. Бачте, леді Брекнел, я сказав, що втратив батьків. Ближче до правди було б сказати, що це батьки мене втратили... Я таки достеменно не знаю свого походження... Я, власне, знайда.

Леді Брекнел. Знайда?!

Джек. Мене знайшов покійний містер Томас Кард’ю, дуже зичливий і щедрий добродій старшого віку — він дав мені прізвище Ворзінґ просто тому, що у нього в кишені був тоді квиток першого класу до Ворзінґа*. Ворзінґ, як ви знаєте, таке містечко в Сассексі. Морський курорт.

Леді Брекнел. А де саме знайшов вас цей зичливий добродій з квитком першого класу до морського курорту?

Джек (поважним тоном). У валізці.

Леді Брекнел. У валізці?

Джек (дуже поважніш тоном). Так, леді Брекнел. Мене було знайдено у валізці — вона досить величенька і шкіряна, з ручками — зрештою, цілком звичайнісінька валізка.

Леді Брекнел. І в якому саме місці містер Джеймс, чи то пак Томас Кард’ю, натрапив на цю звичайнісіньку валізку?

Джек. У камері схову на вокзалі Вікторія. Йому помилково видали цю валізку замість його власної.

Леді Брекнел. У камері схову на вокзалі Вікторія?

Джек. Так, на Брайтонській лінії.

Леді Брекнел. На якій лінії — це не має значення. Зізнаюся вам, містере Ворзінґ, я трохи приголомшена почугим від вас. Народитись чи там бодай виховуватись у валізці, з ручками чи й без них — це, як на мене, зневага до будь-яких ознак пристойності, що нагадує найгірші ексцеси з часів французької революції. А вам, сподіваюся, відомо, до чого призвів цей невиважений рух. Що ж до того, в якому специфічному місці було знайдено валізку, то камера схову на залізничній станції таки може зберігати таємниці порушення суспільної моралі, для чого її, імовірно, не раз використовувано, але вона ледве чи може забезпечити визнання в пристойному товаристві.

Джек. То ж чи не порадили б ви мені, що я в такому разі маю робити? Зайве й казати, що я на будь-що згоден заради щастя Ґвендолен.

Леді Брекнел. Я б рішуче порадила вам, містере Ворзінґ, якомога швидше роздобутись на родичів, хоча б на одного з них, батька чи матір, — і зробити це ще до закінчення сезону.

Джек. Але я поки що не уявляю собі, як із цим упоратись. Валізку то я можу будь-якої хвилини виставити на доказ. Вона зберігається у мене в спальні. Хотілося б думати, що це задовольнить вас, леді Брекнел.

Леді Брекнел. Мене, сер? Який це має стосунок до мене? Невже ви гадаєте, що ми з лордом Брекнелом погодимося на те, щоб наша єдина донька — дівчина, до виховання якої ми доклали так багато зусиль, — виходила заміж у камері схову і брала шлюб з якимось там чемоданом? (Джек обурено здригається.) Будь ласка, відчиніть мені двері. Ви, звичайно, розумієте, що надалі будь-які ваші стосунки з міс Ферфакс цілком виключаються.

Леді Брекнел виходить, сповнена величного обурення.

Елджернон у сусідній кімнаті грає весільний марш.

Джек у нестямі схоплюється з місця й підбігає

до дверей тієї кімнати.

Джек. Та облиш, ради Бога, цю гидющу мелодію, Елджі! Це ж треба таким дурисвітом бути!


Музик а стихає, і в кімнату весело входить Елджернон.

Елджернон. А хіба що, братчику, — не вийшло? Невже Ґвендолен відмовила тобі? З нею таке трапляється. Вона всім відмовляє. Така вже в неї злоблива натура.

Джек. Ні, з Ґвендолен усе гаразд! Ми з нею навіть заручилися. От її мати — то вже щось неможливе. Зроду я не стикався з такою ґорґоною*... Правда, я не знаю, що таке ґорґона, але певен, що леді Брекнел належить до цієї породи. В усякому разі, вона страховище, і зовсім не міфічне, тож це куди гірше... Пробач мені, Елджі, — я при тобі мав би стримуватися з такими словами про твою родичку.

Елджернон. Мій любий, мені дуже приємно чути такі відгуки про свою рідню. Лише завдяки цьому й можна терпіти її існування. Родичі — це такі нуднющі людці, що не мають найменшого уявлення, як треба жити, і ніколи не здогадуються, коли пора вмирати.

Джек. Добре, що в мене нема родичів, і я не знаюсь на тому, що це таке.

Елджернон. Тобі з цим пощастило. Родичі ніколи не позичають грошей і не дають нічого в борг, хоч би ти був і генієм. Бони просто різновид набридливої публіки, та й годі.

Джек. Та й врешті яке це має значення — є в тебе батько-матір чи нема? З матерями то звісно добре: вони сплачують борги своїх синів і не дозоляють їм. А батьки — дозоляють синам і ніколи не сплачують їхніх боргів. Я не знаю жодного такого юнака в нашому клубі, що розмовляв би зі своїм батьком.

Елджернон. Це так: батько нині не модний персонаж. (Бере в руки вечірню газету.)

Джек. Ще й як не модний! Та з усіх молодиків, знаних нам з тобою, ані одного не побачиш, котрий би міг пройтися по Сейнт-Джеймс-стріті у товаристві власного батька, — я ладен закластись у цьому! (Пауза.) Щось цікаве в газеті?


Елджернон (усе ще читаючи). Та нічого нема.

Джек. Це дуже приємно.

Елджернон. Наскільки я знаю, в теперішніх газетах взагалі нічого не буває.

Джек. А ось я думаю, що в них навіть забагато всякої всячини. Вони завжди забивають тобі голову розповідями про людей, яких ти не знаєш, ніколи не бачив і які тебе аніскілечки не цікавлять. Про всіляких тварюк!


Елджернон. А мені здається, люди, яких ти не бачив, якраз і є чарівні. Мене, наприклад, зараз цікавить одна дівчина, якої я зроду не бачив, — дуже цікавить!

Джек. Але ж це безглуздя!

Елджернон. Ніяке не безглуздя!


Джек. Та нехай уже, я не буду з тобою за це сперечатись. Ти вічно заводиш суперечки про будь-що.

Елджернон. Але все на світі задля цього ж і створено!

Джек. Якби мене запосіли такі думки, то я б віку собі вкоротив, їй-бо... (Пауза.) А чи не здається тобі, Елджі, що років так за півтораста Ґвендолен може стати схожою на свою матір?


Елджернон. Всі жінки з часом стають схожими на своїх матерів. В цьому їхня трагедія. А чоловіки не стають схожими, і їхня трагедія вже в цьому.

Джек. Це що, дотепно?

Елджернон. Ні, це просто слушно. І правдиво, як і має бути з кожною думкою в нашу цивілізовану добу.

Джек. Мене вже нудить від дотепності. Тепер кожен зробився дотепником. Куди не підеш — неодмінно перестрінеш дотепних людей. Це стає справжнім громадським лихом. Я бозна чим ладен поступитись, аби хоч трохи лишилося справжніх недотеп!


Елджернон. Але хіба ж їх нема?

Джек. Мені кортить бодай одного з них спіткати! Про що вони тарабарять?

Елджернон. Недотепи? Та звісно, що про дотепників!

Джек. Ну й дурні!

Елджернон. До речі, ти сказав Ґвендолен усю правду — що ти Ернест у Лондоні й Джек поза Лондоном?


Джек (опікунчим тоном). Любий мій, правда — це не зовсім те, що годиться говорити милій, ніжній, чарівній дівчині. Які в тебе викривлені думки про ставлення до жінки!

Елджернон. Єдиний спосіб, як слід ставитись до жінки, — це залицятись до неї, якщо вона вродлива, або до іншої, якщо вона негарна.

Джек. Ні, це безглуздя!

Елджернон. А як бути з тією юною панною, в якої ти опікун? Або з міс Кард’ю? Чи з твоїм братом? Чи з непутящим Ернестом?

Джек. О, з Сесілі все гаразд. А щодо брата, то я з ним упораюся до кінця тижня... Мабуть, порішу його в Парижі.

Елджернон. Чому саме в Парижі?

Джек. Та щоб менше клопоту з похороном і всім іншим — так, я порішу його в Парижі... Параліч, це чудово підходить. Безліч людей помирає від паралічу — раз-два і квит, хіба ні?


Елджернон. Так, але це спадкове, мій любий. Воно передається від покоління до покоління.

Джек. Сили небесні! Тоді це не годиться. Що ще можна?

Елджернон. Ну хоч би грип.

Джек. Ні-ні, це буде непереконливо. Скільки людей хворіє на нього — і виживають.

Елджернон. Що ж, тоді вибирай щось інше. Скажімо, гостру застуду. Це підійде.

Джек. А ти певен, що гостра застуда не спадкова або щось подібне?

Елджернон. Звичайно, що неспадкова.

Джек. Тоді дуже добре. Проблему розв’язано.

Елджернон. Але ти, здається, казав, що... що міс Кард’ю трохи аж надміру зацікавилася твоїм бідолашним братом Ернестом? То чи легко їй буде перенести цю втрату?

Джек. Ні, з цим усе гаразд. Сесілі — можу тебе запевнити — далека від романтичних дурощів. Вона має добрий апетит, полюбляє тривалі прогулянки і не перетруджується на своїх уроках.

Елджернон. Я б не проти познайомитися з Сесілі.

Джек. А я подбаю про те, щоб тобі не випало такої нагоди, і ти не повинен називати її на ім’я.

Елджернон. Я вірю, що вона простакувата собою. Я навіть дуже добре уявляю, на кого вона схожа. Вона з тих нудних замудрених дівчат, на яких натрапляєш у провінції. Дівчат, які мають розбухлі уми й розбухлі ноги. Я певний, що вона запекла провінціалка і їй десь так років тридцять дев’ять і зовнішній вигляд відповідний.

Джек. Якраз ні: вона надзвичайно гарна і їй лише вісімнадцять років.

Елджернон. А ти сказав Ґвендолен, що в тебе є вихованка, теж надзвичайно гарна собою і якій тільки вісімнадцять років?

Джек. Хто ж розводиться про такі речі? Життя — це питання такту. І всі ці деталі пізнаються поступово. Сесілі й Ґвендолен неодмінно заприятелюють. Ручуся чим завгодно, що за півгодини після знайомства вони вже зватимуть одна одну сестрами.

Елджернон. Жінки доходять до цієї стадії, спершу обізвавши одна одну зовсім іншими іменами. Але зараз, братчику, якщо ми хочемо запосісти гарний стіл у Вілліса, нам треба швиденько перевдягтись. У ж е майже сьома година!


Джек (роздратовано). У тебе вічно майже сьома!

Елджернон. Звісно, бо я голодний.

Джек. Я ще ні разу не бачив тебе ситим... Але все гаразд. Я їду в Олбені, а о восьмій зустрічаємось у Вілліса. Можеш дорогою заглянути до мене, коли хочеш.

Елджернон. А що ми робимо після обіду? Їдемо в театр?

Джек. Ой ні! Мені гидко слухати дурощі.

Елджернон. Тоді в клуб?

Джек. Ой ні! Мені гидко говорити дурощі.

Елджернон. Ну тоді трюхцем доберемось до вар’єте о десятій?


Джек. Ой ні! Мені гидко дивитись на дурощі.

Елджернон. Тоді що ж ми робитимем?

Джек. Нічого!

Елджернон. Але ж це бозна-як важко — нічого не робити. Хоча я не проти важкої роботи, коли тільки вона не заради якоїсь конкретної мети...

Входить Лейн.

Лейн. Міс Ферфакс.

Входить Ґвендолен. Лейн виходить.

Елджернон. Кого я бачу — Ґвендолен!

Ґвендолен. Елджі, будь ласка, відвернися. Я маю дещо важливе сказати містерові Ворзінґу. Оскільки це приватна розмова, ти її, звісно, почуєш.

Елджернон. Між іншим, Ґвендолен, — я не думаю, що можу тобі це дозволити.

Ґвендолен. Ти, Елджі, завжди надто аморально ставишся до життя. Тобі треба ще дорости, щоб таке робити. (Елджернон відходить до каміну.)

Джек. Голубко моя, Ґвендолен!

Ґвендолен. Ернесте, ми ніколи не зможемо одружитись. З маминого обличчя я побачила, що цього ніколи не буде. Тепер мало хто з батьків зважає на думку своїх дітей. Колишня повага до юності швидко відмирає. Якщо я й мала якийсь вплив на свою маму, то тільки до трьохрічного віку. Але хоч вона й не дозволить мені вийти за вас заміж і я одружуся з кимось іншим, і може навіть не один раз, це все одно не змінить моєї довічної відданості вам.

Джек. Ґвендолен, дорога моя!

Ґвендолен. Історія вашого романтичного походження, яку я почула від мами з неприємним коментарем, — природно, зворушила мене до глибини душі. У вашому імені якісь нездоланні чари. А безхитрісність вашого характеру просто незбагненна для мене. Вашу лондонську адресу в Олбені я маю. А яка ваша адреса на провінції?


Джек. Мій маєток у Вултоні, Гердфордшир.

Елджернон, що уважно прислухався до цієї розмови, посміхнувся сам до себе й став записувати адресу на своєму манжеті. Потім узяв зі столу розклад залізничного руху .

Ґвендолен. Сподіваюся, пошта у вас там справно працює? Можливо, нам доведеться вдатись до відчайдушних заходів. Усе це, звичайно, треба буде серйозно обміркувати. Я підтримуватиму зв’язок з вами щодня.

Джек. Моя єдина!


Ґвендолен. Ви ще довго залишатиметесь у Лондоні?

Джек. До понеділка.

Ґвендолен. Чудово! Вже можеш обернутись, Елджі.

Елджернон. Дякую, я вже обернувся.

Ґвендолен. Можеш і подзвонити.

Джек. Ви дозволите мені провести вас до карети, голубко?

Ґвендолен. Аякже.

Джек (до Лейна, що тільки-но ввійшов). Я проведу міс Ферфакс.

Лейн. Будь ласка, сер.

Джек і Ґвендолен виходять.

Лейн підносить Елджернону на таці листи.

Очевидно, це все були рахунки, бо Елджернон, глянувши на конверти, рве їх на клапті.

Елджернон. Склянку хересу, Лейне.

Лейн. Слухаю, сер.

Елджернон. Завтра, Лейне, я вирушаю банберити.

Лейн. Слухаю, сер.

Елджернон. І до понеділка мабуть не повернуся. Спакуйте моє вихідне вбрання, смокінг і все інше для поїздки до містера Банбері...

Лейн. Слухаю, сер. (Подає херес.)

Елджернон. Я маю надію, що завтра буде погожий день, Лейне.

Лейн. Погожих днів ніколи не буває, сер.

Елджернон. Ви, Лейне, справжній песиміст.

Лейн. Намагаюсь якомога, сер.

Входить Джек. Лейн виходить.

Джек. Яка розважлива й тямуща дівчина! Єдина в житті, яку я полюбив. ( Елджернон регоче на весь голос.) Що це тебе так звеселило?


Елджернон. Та трохи переживаю за бідолашного Банбері, оце й тільки.

Джек. Якщо ти не остережешся, матимеш із цим Банбері неабияку халепу!

Елджернон. А мені халепи якраз до вподоби, це єдине, що позбавляє нудьги.

Джек. Ой, які дурниці ти городиш, Елджі! Від тебе ніколи нічого не почуєш, крім дурниць.

Елджернон. А їх ніхто не оминає.

Джек кидає обурений погляд на Елджернона і виходить з кімнати. Елджернон запалює цигарку,


читає запис на манжеті й посміхається.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Сад у маєтку Джона Ворзінґа. В цьому старомодному саду повсюди ростуть троянди. Сірі кам’яні сходи ведуть до будинку. Липень місяць. У затінку великого тисового дерева стоять плетені стільці й стіл, на якому повно книжок.

За столом сидит ь міс Призм, а Сесілі в глибині саду поливає квіти.

Міс Призм (кличе). Сесілі, Сесілі! Таж така утилітарна робота, як поливання квітів, це радше Моултонів обов’язок, а не ваш. Особливо в таку хвилину, коли на вас чекає інтелектуальна насолода. Ваша німецька граматика лежить на столі. Розгорніть її на п’ятнадцятій сторінці. Ми повторимо вчорашній урок.

Сесілі. Ох, краще б ви уроки німецької мови давали Моултонові, а не мені. Моултоне!

Моултон (широко усміхаючись, виглядає з-поза живоплоту). Що ви кажете, міс Сесілі?

Сесілі. Вас не приваблює німецька мова, Моултоне? Цією мовою розмовляють ті, хто живе в Німеччині.

Моултон (хитаючи головою). Я, міс, не знаюся на цих шершавих мовах. (Робить уклін у бік міс Призм.) Але я зовсім не хочу вас образити, мем. (Зникає за живоплотом.)

Міс Призм. Сесілі, це так у вас не пройде. Будь ласка, зараз же розгорніть свого Шиллера!


Сесілі (повільно наближаючись). Але мені не подобається німецька мова. Вона якась непристойна. Після німецького уроку в мене завжди такий простацький вигляд!

Міс Призм. Дитинко, вам же відомо, як ревно ваш опікун переймається тим, щоб ваші знання ставали дедалі глибшими. Від’їжджаючи вчора до Лондона, він особливо наголошував на німецькій мові. Він щоразу, їдучи в Лондон, звертає увагу на те, щоб ви не занедбували німецької мови.

Сесілі. Дядечко Джек такий поважний! Іноді через цю його поважність я навіть побоююсь, чи він не хворий.

Міс Призм (випростуючись). У вашого опікуна бездоганне здоров’я, і виваженість його поведінки особливо похвальна у людини такого досить юного віку. Я не знаю нікого, хто перевершував би його в почутті обов’язку й відповідальності.

Сесілі. Мабуть, того він і виглядає знудженим, коли ми залишаємось тут утрьох.

Міс Призм. Сесілі, ви мене дивуєте! У містера Ворзінґа ж так багато клопотів! Бездумні веселощі й банальні розмови його зовсім не цікавлять. І ви повинні пам’ятати, що він постійно переживає за свого бідолашного молодшого брата.

Сесілі. Я б не проти, щоб дядечко Джек дозволив цьому бідолашному братові бодай зрідка погостювати у нас. Ми могли б на нього позитивно вплинути. В усякому разі, ви особисто, міс Призм. Ви ж опанували німецьку мову й геологію, а такі знання справляють неабиякий вплив на людину. (Починає щось записувати до свого щоденника.)

Міс Призм (хитаючи головою). Не думаю, щоб навіть мені вдалося щось змінити у характері людини, яка, за словами її рідного брата, така слабовільна й нестійка. Та я й не певна, чи взяла б на себе таке зобов’язання. Я не прихильниця цієї модерної манії блискавично перетворювати негативних особистостей на позитивні. Що хто сіє, те хай і жне.

Сесілі. Але люди не завжди сіють, міс Призм... А якщо й сіють, то чому їх треба за це карати? Занадто багато всіляких покар існує на світі. Ось і німецька мова теж, мабуть, покара, та й забагато цієї німецькості. Ви ж самі вчора мені казали, що Німеччину перенаселено.

Міс Призм. Проте це не підстава для ваших записів у щоденнику, коли насправді вам треба перекладати «Вільгельма Телля». Відкладіть свого щоденника, Сесілі. Я взагалі не розумію, навіщо вам здався цей щоденник.

Сесілі. Я завела щоденник, щоб занотовувати в ньому найдивовижніші таємниці свого життя. Якби я їх не записувала, вони б, найімовірніше, всі до одної повилітали у мене з голови.

Міс Призм. У нас для цього є пам’ять, люба Сесілі: пам’ять — це щоденник, який завжди залишається з нами.

Сесілі. Це так, але пам’ять здебільшого зберігає те, чого ніколи не було й не могло бути. Мені здається, що саме пам’ять завинила в появі майже всіх тих тритомних романів, які нам надсилають з бібліотеки.

Міс Призм. Не говоріть так зневажливо про тритомні романи, Сесілі. Я сама колись була написала тритомний роман.

Сесілі. І справді, міс Призм? Які ж ви надиво здібні? Сподіваюся, роман цей не мав щасливого кінця? Мені не подобаються романи, в яких усе закінчується щасливо. Вони справляють таке гнітюче враження!


Міс Призм. Для гарних людей там кінчалося щасливо, для поганих — нещасливо. У цьому й полягає суть белетристики.

Сесілі. Може, це й так. Але воно вкрай несправедливо. А ваш роман було надруковано?

Міс Призм. Як не прикро, ні. Так сталося, що рукопис було покинуто. (Сесілі здригається.) Я хотіла сказати, що він просто загубився. Але берімся за роботу, дитинко, ці порожні розмови ні до чого.

Сесілі (усміхаючись). А ось і доктор Чезюбл підходить до нас.

Міс Призм (підводиться і рушає йому назустріч). Докторе Чезюбл! Ми раді вас бачити.

До саду Входить канонік Чезюбл.

Чезюбл. Як ся маємо цього ранку? Сподіваюся, з вами, міс Призм, усе гаразд?


Сесілі. Міс Призм щойно скаржилася, що в неї трохи болить голова. Я гадаю, докторе Чезюбл, їй би полег-шало після невеличкої прогулянки з вами в саду.

Міс Призм. Сесілі! Я не згадувала ні про який головний біль.

Сесілі. Ні, люба міс Призм, я знаю, що ви не згадували, але я інстинктивно відчуваю, що у вас болить голова. Саме про це я й думала, коли підходив шановний пастор, а зовсім не про німецьку мову.

Чезюбл. Але ви, Сесілі, сподіваюся, не легковажите своїх уроків?


Сесілі. Та трошки таки легковажу...

Чезюбл. Це мене дивує. Якби я мав щастя бути учнем міс Призм, то я б не відривався від її уст. (Міс Призм обурено зблискує очима.) Я висловлююся метафорично. Цю метафору запозичено від бджіл. Гм!.. А містер Ворзінґ, здається, ще не повернувся з Лондона?


Міс Призм. Він має прибути не раніше полудня в понеділок.

Чезюбл. Так-так, він же воліє в Лондоні проводити недільні дні. Всі знають, що його невдатний молодший брат увесь поринув у розваги, а от він не належить до таких. Але я більше не забиратиму часу в Егерії* та її учениці.

Міс Призм. Еґерія? Моє ім’я — Летиція, докторе.

Чезюбл (вклоняючись). Це у мене просто класична алюзія, запозичена з поганських авторів. Я, безперечно, побачу вас обох на вечірній відправі?

Міс Призм. Але я все-таки, любий докторе, пройдуся з вами. Моя голова направду поболює, і прогулянка мені не завадить.

Чезюбл. Будь-ласка, міс Призм, будь ласка. Ми можемо прогулятись до школи й назад.

Міс Призм. Це буде чудово. А ви, Сесілі, тим часом підготуйтеся з політичної економії. Розділ про падіння рупії можете обминути. Цей розділ занадто збудливий, як на молоденьку леді. Навіть проблеми металевих грошей відгонять чимось мелодраматичним.

Чезюбл. То ви студіюєте політичну економію, Сесілі? Дивовижно, які тепер ерудовані дівчата! Сподіваюся, ви знаєте все про взаємозалежність капіталу і праці?

Сесілі. Боюся, що я нічого не вивчила з цієї науки. Я тільки знаю про взаємозалежність капіталу й неробства, та й то лише як сторонній спостерігач. Отож я не думаю, що це справжнє знання.

Міс Призм. Сесілі, це звучить, як проповідь соціалізму! А ви знаєте до чого веде соціалізм?

Сесілі. Звісно, знаю! Він веде до нормальнішого вбрання, міс Призм. А коли жінка нормально вдягається, то, очевидно, і ставлення до неї стає нормальним. Вона цього якраз і заслуговує.

Чезюбл. Ну й затяте ж ягня! Любе дитятко!

Міс Призм (усміхаючись). Тільки часом завдає прикрих клопотів.

Чезюбл. Я заздрю цим вашим випробуванням.

Вони удвох рушають углиб саду.

Сесілі (хапає одну за одною книжки і кидає їх назад на стіл). Ця бридка політична економія! Ця бридка географія! Ця бридка, бридка німецька мова!


З’являється Мерімен з візиткою на таці.

Мерімен. Щойно зі станції прибув містер Ернест Ворзінґ. З ним і його валізи.

Сесілі (бере візитку й читає). «Містер Ернест Ворзінґ, помешкання Б-4, Олбені, Захід». Брат дядечка Джека! Ви йому сказали, що містер Ворзінґ у Лондоні?


Мерімен. Так, міс. Він, здається, дуже цим розчарований. Я сказав йому, що ви й міс Призм у саду. Він зауважив, що хотів би якусь хвилинку поговорити з вами особисто.

Сесілі (сама до себе). Я не думаю, що міс Призм сподобалася б моя приватна розмова з цим гостем. Тож краще вже зараз це зробити, поки її нема. (До Мерімена.) Запросіть містера Ернеста Ворзінґа сюди. А економці, мабуть, треба сказати, нехай приготує для нього кімнату.

Мерімен. Я вже доручив занести його багаж до Блакитної кімнати, міс Сесілі, — поруч з кімнатою містера Ворзінґа.

Сесілі. О, це правильно! (Мерімен відходить.) Зроду я ще не бачила справді безпутньої людини! Мені аж трохи страшно. Що, як він такий самий, як і всі інші? (З’являється Елджернон, дуже веселий і життєрадісний.) А такий самий!


Елджернон (підносячи вгору капелюха). Я певен, що ви і є моєю маленькою кузиною Сесілі.

Сесілі. Ні, ви якраз помиляєтесь. Я зовсім не маленька. Навпаки — я навіть зависока, як на свій вік. (Елджернон здається дещо розгубленим.) Але я і є ваша кузина Сесілі. А ви, як я бачу з вашої візитки, брат дядечка Джека і мій кузен Ернест, мій безпутній кузен Ернест.

Елджернон. Ой ні, я нітрохи не безпутній, кузино Сесілі. Прошу вас — не вважайте мене за безпутнього.

Сесілі. Але якщо так, то ви нас усіх призвели до облуди, чого вам ніяк не можна пробачити. Через вашу поведінку дядечко Джек дійшов висновку, що ви вкрай зіпсута людина. Сподіваюся, що ви не живете подвійним життям, вдаючи безпутнього і приховуючи свою добропорядність. Це було б лицемірством.

Елджернон (дивиться на неї з подивом). Та звичайно ж, я бував досить нерозважним.

Сесілі. Я рада це чути.

Елджернон. Але якщо вже ви заторкнули цю проблему, то доведеться визнати, що в деяких справах я вів себе й зовсім погано.

Сесілі. Ви навряд чи мали б цим пишатись, хоч я певна, що вам це подобалося.

Елджернон. Мені куди більш подобається бути тут з вами.

Сесілі. А я не можу зрозуміти, як ви взагалі тут опинилися. Дядечко Джек учора надіслав вам телеграму в Олбені, що він має побачитися з вами о шостій годині. Він дає мені читати всі телеграми, які вам надсилає. І декотрі з них я знаю напам’ять.

Елджернон. Але я не одержав тієї телеграми, бо було вже надто пізно. Потім я ще пропустив його в клубі, а швейцар там при вході сказав мені, що він, мабуть, поїхав сюди. Тож я й подався слідом за ним, знаючи, що йому хотілося б мене побачити.

Сесілі. Він вернеться тільки в понеділок після полудня.

Елджернон. Мені це прикро чути. Я мушу від’їздити в понеділок уранці першим поїздом. В мене ділове по-бачення, яке я б хотів... пропустити.

Сесілі. А ви не могли б його пропустити в якому-небудь іншому місці, а не в Лондоні?


Елджернон. Ні, воно ж заплановане на Лондон.

Сесілі. Що ж, я, звичайно, розумію, наскільки важ-ливо не дотриматись ділової домовленості, коли хочеш зберегти відчуття краси життя, та все-таки, здається, вам краще дочекатись повернення дядечка Джека. Я знаю, що він збирався обговорити з вами проблему вашої еміграції.

Елджернон. Моєї — що?

Сесілі. Вашої еміграції. Він же поїхав придбати вам вбрання на дорогу.

Елджернон. Я б нізащо не довірив Джекові купувати мені таке вбрання. Він же навіть на краватках не розуміється!


Сесілі. Не думаю, що вам будуть потрібні краватки. Адже дядечко Джек спроваджує вас до Австралії.

Елджернон. Австралія? Та я швидше повішуся!

Сесілі. Що ж, у середу за обідом він сказав, що вам доведеться вибирати між цим світом, тим світом і Австралією.

Елджернон. Ну й ну! Але інформація, яку я маю стосовно Австралії та того світу, не вельми підбадьорлива. Мене й цей світ задовольняє, кузино Сесілі.

Сесілі. Так, але чи задовольняєте ви цей самий світ?

Елджернон. Мабуть, таки не дуже. Тим-то я й сподіваюся за вашою допомогою виправитись. Це, кузино Сесілі, могло б стати вашим покликанням — звісно, якби ви ним перейнялися.

Сесілі. Як ви наважуєтесь накидати мені таке покликання?

Елджернон. Я перепрошую, але в наші дні, здається, кожна жінка має якесь покликання.

Сесілі. Кожна особа жіночої статі, а це не значить, що кожна жінка! Крім того, сьогодні я не маю часу вас виправляти.

Елджернон. Тоді ви не проти, щоб я сам сьогодні взявся за своє виправлення?

Сесілі. Це було б дон-кіхотство з вашого боку. Але спробувати не завадить.

Елджернон. Тоді я спробую. Я вже й зараз відчуваю, що кращаю.

Сесілі. А от вигляд у вас гіршає.

Елджернон. Це тому, що я зголоднів.

Сесілі. Яка ж з мене забувака! Я б мала пам’ятати, що як людина збирається почати зовсім нове життя, то вона потребує регулярного й здорового харчування. О другій годині у мене й міс Призм буде на ленч смажена баранина.

Елджернон. Боюся, що це для мене занадто поживне.

Сесілі. Дядечкові Джеку, здоров’я якого підупало внаслідок ваших вечірніх прогулянок по місту, його лондонський лікар приписав споживати щодня о дванадцятій годині паштет з гусячої печінки в придачу з шампанським виробництва 1889 року. Але я не певна, чи такий інвалідський наїдок сподобається вам.

Елджернон. О, та мені вистачить і самого шампанського вісімдесят дев’ятого року!

Сесілі. Я рада, що у вас такий невибагливий смак. Тож пройдім до їдальні.

Елджернон. Дякую вам. А можна, я перед цим зірву квітку для петельки? Якщо в мене нема бутоньєрки, то і їжі душа не сприймає.

Сесілі. Марешаль Нієль?* (Бере в руки ножиці.)

Елджернон. Ні, я віддав би перевагу рожевій троянді.

Сесілі. А чому саме їй? (Зрізає троянду.)

Елджернон. Тому, що ви, кузино Сесілі, схожі на рожеву троянду.

Сесілі. Мені здається, вам не годилося б так розмовляти зі мною. Міс Призм ніколи не каже мені таких речей.

Елджернон. Це значить, що міс Призм просто короткозора бабця. (Сесілі встромляє троянду йому в петельку.) Ви — найгарніша дівчина з усіх, що я бачив.

Сесілі. Міс Призм вважає, що врода — це наче пастка.

Елджернон. В таку пастку ладен попасти кожен розважливий юнак.

Сесілі. Не думаю, що мені приємно було б зловити якогось розважливого юнака. З ним же нема про що говорити!


Вони входять у будинок. З прогулянки повертаються міс Призм і Чезюбл.

Міс Призм. Ви занадто самітні, любий докторе Чезюбл. Вам треба б одружитись. Мізантропа я ще можу зрозуміти, але жінкотроп — це вже не вкладається в голові.

Чезюбл (здригнувшись, як сутий науковець). Повірте мені, я не заслуговую такого неологічного вислову! Приписи та й практика первісної християнської церкви однозначно заперечували шлюбне життя.

Міс Призм (повчально). Через це первісне християнство і не дожило до наших днів. І ви, любий докторе, здається, не усвідомлюєте, що, вперто залишаючись неодруженим, тим самим стаєте для всіх спокусою. Чоловікам слід бути обачливішими: целібат може збити з путі праведної слабодухих.

Чезюбл. А хіба чоловік у шлюбі менш привабливий?

Міс Призм. Чоловік у шлюбі привабливий лише для власної дружини.

Чезюбл. Однак часто, як я чув, навіть для неї він втрачає привабливість...

Міс Призм. Це залежить від інтелектуальних уподобань жінки. Дійшлий вік щодо цього найнадійніший. На зрілість можна покластись. А молоді жінки — ще зелені. (Доктор Чезюбл здригається.) Це я кажу з погляду садівника. Мою метафору запозичено з плодівництва. Але де ж це Сесілі?


Чезюбл. Либонь, теж вирішила пройтися до школи й назад.

З глибин саду повільно наближається Джек.

Він вбраний в усе чорне, на капелюсі жалобна пов’язка, на руках чорні рукавички.

Міс Призм. Містере Ворзінґ!


Чезюбл. Містере Ворзінґ!

Міс Призм. Такий сюрприз! Ми не сподівалися вас до полудня в понеділок.

Джек (з трагічним виразом на обличчі тисне руку міс Призм). Я повернувся раніше, ніж планував. А з вами, докторе Чезюбл, маю надію, все гаразд?


Чезюбл. Дорогий містере Ворзінґ, це скорботне вбрання, гадаю, не означає якоїсь непоправної втрати?

Джек. Мій брат.

Міс Призм. Знов скандальні борги й тринькання грошей?

Чезюбл. Він і досі марнотрат і гуляка?


Джек (хитаючи головою). Він помер.

Чезюбл. Ваш брат Ернест помер?

Джек. Помер зовсім.

Міс Призм. Який урок для нього! Сподіваюся, це йому на користь.

Чезюбл. Смерть — це те, чого ніхто з нас не омине, міс Призм. Ми не повинні дивитись на скін, як на щось виняткове, адже померти суджено нам усім. Життя було б незавершеним без цього акту... Містере Ворзінґ, прийміть моє щире співчуття. Вас бодай те може втішити, що ви завжди були найвеликодушнішим і найвибачливішим з братів.

Джек. Бідний Ернест! Він мав чимало вад, але все-таки це страшний, страшний удар.

Чезюбл. Справді, дуже страшний. А ви були при ньому в його останню хвилину?

Джек. Ні. Він помер закордоном, точніше в Парижі. Вчора ввечері я одержав телеграму від управителя Ґранд-готелю.

Чезюбл. А причину смерті там було вказано?

Джек. Щось таке, як гостра застуда.

Міс Призм. Що хто сіє, те й пожне.

Чезюбл (підносить руку). Милосердя, дорога міс Призм, милосердя! У кожного з нас свої хиби. Приміром, я особливо сприйнятливий на протяг. А поховання передбачається тут?


Джек. Ні. Він, здається, заповів, щоб його поховали в Парижі.

Чезюбл. В Парижі! (Похитує головою.) Боюся, що його розумовий стан так і не вирівнявся до останніх днів. Ви, мабуть, бажали б, щоб я натякнув на це ваше родинне горе під час недільної відправи. (Джек імпульсивно тисне йому руку.) Моя проповідь про манну небесну прикладається до будь-якої події — радісної або й сумної, як у даному разі. (Всі зітхають.) Я виголошував її і на святі врожаю, і на хрестинах, і на конфірмації, і в дні скорботи, і в дні радощів. Ось недавно вона прозвучала в соборі на молебні від імені Товариства для відвернення невдоволення серед вищих станів. Присутній при цьому єпископ був неабияк вражений актуальністю декотрих моїх аналогій.

Джек. До речі, ви оце, здається, згадали про хрестини, докторе Чезюбл. Ви, звичайно, знаєтесь на проведенні цього обряду? ( Чезюбл виявляє деякий подив.) Я маю на увазі, що вам же не так і рідко доводиться хрестити, правда?


Міс Призм. З сумом треба визнати, що в нашій парафії це один з основних обов’язків пастора. Я часто говорила на цю тему з біднішими парафіянами. Однак вони й поняття не мають, що таке ощадливість.

Чезюбл. Церква не відкидає жодного немовляти, міс Призм. У кожній дитині є щось святе. Але ви, містере Ворзінґ, зацікавлені в долі котрогось конкретно немовляти? Ваш брат, наскільки я знаю, був неодружений, чи не так?


Джек. О, так.

Міс Призм (з гіркотою). Такими зазвичай є всі ті, що живуть лише задля власної насолоди.

Джек. Тут ідеться не про дитину, любий докторе, — хоч я й дуже люблю дітей. Справа в тому, що я сам хотів би пройти обряд хрещення, — і то сьогодні пополудні, — звісно, якщо ви маєте вільну часину.

Чезюбл. Але ж вас, містере Ворзінґ, вже хрестили, хіба ні?

Джек. Я не пам’ятаю цього.

Чезюбл. Отож ви маєте щодо цього певні сумніви?

Джек. Так, маю. Є такі обставини, пов’язані з моїм народженням і першими роками життя — їх ні до чого зараз згадувати, але вони спонукають до висновку, що я був покинутий, так би мовити, напризволяще. В усякому разі, про мене не дуже дбали. Але, звичайно, я б не хотів зайве утруднювати вас — може, в моєму віці вже запізно хреститись?


Чезюбл. Та ні, я зовсім не ригористично ставлюсь до цього обряду. Окроплення та й занурення в воду дорослих були звичайною практикою за часів первісної християнської церкви.

Джек. Занурення в воду? Ви хочете сказати, що...

Чезюбл. Не хвилюйтесь, окроплення буде цілком достатньо, воно навіть бажаніше. Погода ж у нас така мінлива... А о котрій годині вам бажано пройти цей обряд?

Джек. Десь так о годині п’ятій, якщо це вам зручно.

Чезюбл. Чудово, чудово! Якраз о цій порі я маю провести ще два хрещення. Йдеться про двійню, що недавно знайшлася в родині одного з ваших орендарів. У Дженкінса — візника й дуже роботящого чоловіка.

Джек. Але воно щось не дуже мене приваблює — хреститись разом з немовлятами! Це виглядало б на хлоп’яцтво. Може, краще о пів на шосту?


Чезюбл. Добре, добре! (Дістає годинника.) А тепер, любий містере Ворзінґ, я вже покину ваш дім скорботи. Я тільки прошу не перейматись надміру тим горем, яке спіткало вас. Те, що нам видається гірким випробуванням, часто є прихованим благословенням.

Міс Призм. А мені це видається благословенням дуже навіть явним.

З будинку виходить Сесілі.

Сесілі. Дядечку Джеку! Я така рада вас бачити! Але чом ви в такому жахливому костюмі? Перевдягніться чимшвидше!


Міс Призм. Сесілі!

Чезюбл. Дитя моє! Дитя моє!

Сесілі підходить до Джек а, він сумовито цілує її в чоло.

Сесілі. Та що таке сталося, дядечку Джеку? Усміхніться ж бо! Ви маєте вигляд людини, в якої болять зуби, — а ось у мене для вас сюрприз. Знаєте, хто у нас в їдальні? Ваш брат!


Джек. Хто?

Сесілі. Ваш брат Ернест. Він приїхав півгодини тому.

Джек. Що за бздури! В мене нема ніякого брата.

Сесілі. Ой не кажіть! Хоч і як погано, може, повівся він з вами в минулому, все-таки це ваш брат. Ви не можете бути такі суворі, щоб відштовхнути рідного брата. Я покличу його сюди. І ви потиснете йому руку, — правда, дядечку Джеку? (Вбігає в дім.)

Чезюбл. Яка чудова новина! Та телеграма з Парижа, виходить, була жорстоким жартом людини, що хотіла погратись на ваших почуттях.

Міс Призм. Після того, як ми примирилися з цією втратою, несподіване його повернення мені здається особливо тривожним.

Джек. Мій брат в їдальні? Нічого не розумію. Це все чистісінький абсурд!

У сад виходить Елджернон руч-об-руч із Сесілі; вони повільно наближаються до Джек а.

Джек. Сили небесні! (Киває Елджернонові, щоб забирався геть.)

Елджернон. Братчику Джоне, я приїхав з міста сказати тобі, що страшенно жалкую за всі ті клопоти, які ти мав через мене, і що я відтепер збираюся жити зовсім по-новому. (Джек пронизує його колючіш поглядом і не бере простягнену йому руку.)

Чезюбл (до міс Призм). Цей молодик перейнятий добром. В його словах чути щире каяття.

Міс Призм. Але я цих раптових навернень не сприймаю. Вони притаманні розкольникам. І відгонять слабодухістю нонконформістів.

Сесілі. Дядечку Джеку, невже ви не потиснете руку рідному братові?

Джек. Я нізащо не потисну йому руки. Його приїзд сюди просто-таки обурливий. Він чудово знає, чому.

Чезюбл (до Елджернона). Юначе, ви побували на краю загибелі. Сподіваюся, це стане вам пересторогою. Коли ви з’явилися, ми саме були в жалобі з причини вашого скону.

Елджернон. Так он чого Джек у новому костюмі! Він зовсім йому не підходить. І краватка не та, що треба.

Сесілі. Дядечку Джеку, будьте поступливі! Кожна людина не без добра. Ернест щойно розповів мені про свого бідолашного немічного друга містера Банбері, якого він часто навідує. Тож певно той не обділений добрими почуттями, хто полишає всі лондонські розваги, аби посидіти біля ліжка хворого товариша.

Джек. То це він уже і про Банбері розбазікав?

Сесілі. Так, він усе мені розповів про бідного містера Банбері і страшний стан його здоров’я.

Джек. Банбері! Я проти того, щоб він розповідав тобі про Банбері та й взагалі про будь-що, це все може довести людину до божевілля!


Чезюбл. Містере Ворзінґ, вам з ласки Провидіння несподівано випала змога побачити свого брата живим, а це виразно свідчить за те, що ви маєте замиритись. Справді-бо, це ж така благодать — обом братам опинитися поруч і в добрій злагоді.

Елджернон. Я визнаю, що вся провина тут падає на мене. Але холодність мого брата Джона — мушу сказати — болюче вражає. Я сподівався теплішого прийому, тим паче, що це ж перший мій приїзд сюди.

Сесілі. Дядечку Джеку, якщо ви не потиснете руку Ернестові, я вам повік цього не прощу!


Джек. Повік не простиш?

Сесілі. Повік, повік, повік!

Джек. Що ж, доведеться відступити. (Тисне руку Елджернону і кидає на нього лютий погляд.) Ти, юний негіднику! Ти мусиш забратися геть звідси, і негайно! Я не дозволяю тобі тут банберити.

Чезюбл (до Сесілі). Чи ж не втішно бачити таке щире примирення? Ви прекрасно повелися сьогодні, дитя моє!

Міс Призм. Не спішім з висновками.

З’являється Мерімен.

Мерімен (до Ворзінґа). Я поклав багаж містера Ернеста в кімнаті поруч з вашою, сер. Сподіваюсь, я правильно вчинив?


Джек. Що?

Мерімен. Багаж містера Ернеста, сер. Я розпакував його й заніс до кімнати поруч з вашою.

Джек. Його багаж?

Мерімен. Так, сер. Три валізи, одна сумка, дві картонки з капелюхами і великий кошик з харчами.

Елджернон. Боюся, що цього разу я не можу бути тут більш, як тиждень.

Мерімен (до Елджернона). Перепрошую, сер, але вас хоче бачити один поважного віку добродій. Він щойно приїхав найманим екіпажем зі станції. (Подає візитку на таці.)

Елджернон. Хоче бачити мене?

Мерімен. Так, сер.

Елджернон (читає візитку). «Паркер і Ґрібсбі, повірені». Нічого не знаю про них. Хто вони такі?

Джек (бере візитку). «Паркер і Ґрібсбі». Дивно — хто це може бути? Гадаю, Ернесте, що це в якійсь справі, пов’язаній з твоїм другом Банбері. Мабуть, Банбері хоче скласти заповіт і призначити тебе виконавцем духівниці. (До Мерімена.) Запросіть цього добродія, хай заходить.

Мерімен. Дуже добре, сер.

Мерімен відходить.

Джек. Сподіваюся, Ернесте, я можу покластись на твою заяву минулого тижня, що ти розрахувався з усіма своїми боргами. Сподіваюся, у тебе нема ніяких несплачених рахунків.

Елджернон. Я взагалі не маю ніяких боргів, любий Джеку. Завдяки твоїй щедрості я нікому не винен ані пенса — ну хіба що за кілька краваток.

Джек. Дуже радий це чути.

З’являється Мерімен. Мерімен. Містер Ґрібсбі.

Мерімен відходить , з’являється Ґрібсбі.

Ґрібсбі (до доктора Чезюбла). Містер Ернест Ворзінґ?

Міс Призм. Ось містер Ернест Ворзінґ. (Показує рукою.)

Ґрібсбі. Містер Ернест Ворзінґ?

Елджернон. Так.

Ґрібсбі. Помешкання Б-4, Олбені?

Елджернон. Так, це моя адреса.

Ґрібсбі. Мені дуже прикро, сер, але ми маємо припис заарештувати вас на двадцять діб за позовом компанії з обмеженою відповідальністю «Савой-готель» на суму в 762 фунти 14 шилінгів 2 пенси.

Елджернон. Це позов проти мене?

Ґрібсбі. Так, сер.

Елджернон. Це чиста нісенітниця! Я ніколи не обідав у «Савою» своїм коштом. Я завжди обідаю у Вілліса. Там набагато дорожче. Я не винен ані пенса «Савою».

Ґрібсбі. В приписі зазначено, що вас особисто обслужили в Олбені 27 травня. Ухвалу суду щодо несплати вами згаданої суми було винесено 5 червня. Після цього ми письмово зверталися до вас не менше, як п’ятнадцять разів, і на жодне звернення не дістали відповіді. Виходячи з інтересів наших клієнтів, ми не мали іншого вибору, як одержати ордер на взяття вас під варту.

Елджернон. Взяття під варту! Що ви під цим розу-мієте? У мене нема найменшого наміру звідси вибиратись. Я перебуватиму тут цілий тиждень. Я тут разом з братом. Якщо вам здається, що я, тільки-но приїхавши сюди, зараз же гайну до Лондона, то ви дуже помиляєтесь.

Ґрібсбі. Я тільки повірник. Я не вдаюся ні до якого насильства над особистістю. Судовий урядник, що має своїм обов’язком затримувати особу боржника, чекає в однокінному екіпажі надворі. Він має значний досвід у таких справах. Через це ми й вдаємось до його послуг. Але ви, безперечно, волієте радше сплатити борг.

Елджернон. Сплатити борг? А як я можу це зробити? Невже ви гадаєте, що я маю якісь гроші? Тоді ви справжній довбняк. Жоден джентльмен ніколи не має грошей.

Ґрібсбі. Яз досвіду знаю, що задля сплати такої послуги завжди знаходяться родичі.

Елджернон. Джеку, отже це тобі доведеться залагодити цю справу.

Джек. Будь ласка, містере Ґрібсбі, — дозвольте мені конкретніше ознайомитися з цим документом. ( Гортає поданий йому чималенький блок паперів.) 762 фунти 14 шилінгів 2 пенси від жовтня місяця. Мушу завважити, що я за все своє життя не стикався з таким безоглядним марнотратством. ( Передає документ докторові Чезюблу.)

Міс Призм. 7 6 2 фунти тільки за їжу! Мало пуття з молодика, що їсть так багато, та ще й так часто.

Чезюбл. Ми вже далеко відійшли від тих часів, коли домінували Вордсвортова скромність* в їжі й піднесеність у думках.

Джек. То як ви гадаєте, докторе Чезюбл, — мені таки треба сплатити цей велетенський братів рахунок?

Чезюбл. Мушу сказати, що я так не думаю. Це було б заохоченням його до подальшого розтринькування грошей.

Міс Призм. Що хто сіє, те нехай і жне. А ув’язнення якраз може бути дуже благотворним. Шкода тільки, що воно зводиться лише до двадцяти днів.

Джек. Я цілком з вами згоден.

Елджернон. Мій любий, який же з тебе сміхотун! Ти ж чудово знаєш, що насправді це твій борг.

Джек. Мій?

Елджернон. Так, і ти це знаєш.

Чезюбл. Містере Ворзінґ, якщо ви жартуєте, то зовсім недоречно.

Міс Призм. Це дике зухвальство! Саме те, чого я й сподівалася від нього.

Сесілі. І невдячність. Я цього не сподівалася.

Джек. Не звертайте уваги на те, що він каже. Він завжди так поводиться. Ти хочеш сказати, що ти не Ернест Ворзінґ, котрий живе в помешканні Б-4 в Олбені. Якщо ти вже на це пішов, то чому б тобі не заперечити, що ти мій брат? Чому?


Елджернон. Я просто не збираюся цього робити, друзяко, це було б абсурдом. Звичайно, я твій брат. Отож ти й мусиш сплатити за мене цей борг.

Джек. Заявляю тобі відверто, що я не маю найменшого наміру робити щось у цьому роді. Доктор Чезюбл, достойний пастор своєї парафії, і міс Призм, на глибокі й тверезі судження якої я твердо покладаюся, — вони обоє тієї думки, що ув’язнення тобі дуже добре прислужилося б. Я теж так думаю.

Ґрібсбі (дістаючи годинника). Я перепрошую, що порушую цю приємну родинну бесіду, але час налягає. Ми повинні приїхати в Голвей до настання четвертої години, бо пізніше ускладнюється прохід туди. Там дуже суворі правила.

Елджернон. Голвей!

Ґрібсбі. За такого роду переступи звичайно утримають в Голвеї.

Елджернон. Ну, тоді я категорично відмовляюсь бути ув’язненим на такій далекій околиці за те, що обідав у Вест-Енді.

Ґрібсбі. Рахунок вам виставлено за вечері, а не за обіди.

Елджернон. Щодо цього мені байдуже. Я кажу тільки те, що я не згоден бути ув’язненим на тій околиці.

Ґрібсбі. На тому передмісті проживають люди середнього класу, це правда, але сама в’язниця фешенебельна й простора, і там надається достатньо можливостей робити моціон у певні години дня. Що стосується медичних послуг, то їх завжди легко одержати, для цього виділено відповідний час.

Елджернон. Робити моціон! Боже мій! Жоден джентльмен не робить моціонів. Ви, здається, не розумієте, що таке джентльмен.

Ґрібсбі. Я з багатьма джентльменами стикався, тож і справді, може, не розумію їх. Серед них же трапляються найдивовижніші різновиди. Результат культивації, не що

інше. То вже, будь ласка, збирайтеся, сер, якщо це не обтяжить вас.

Елджернон (благально). Джеку!

Міс Призм. Молю вас не поступатись, містере Ворзінґ.

Чезюбл. Це така ситуація, що слабкості тут не місце. Вона була б самооманою.

Джек. Я не збираюся поступатись і ніякій слабкості чи омані не піддамся.

Сесілі. Дядечку Джеку! Здається, у вас є трохи моїх грошей, так? То дозвольте, щоб я сплатила цей борг. Мені б зовсім не хотілося, щоб ваш брат опинився в тюрмі.

Джек. Ні-ні, я не можу погодитись, аби ти, Сесілі, викидала на це свої гроші. Це було б абсурдом.

Сесілі. Тоді, може, ви самі сплатите? Вам же буде, мабуть, прикро, якщо вашого брата ув’язнять. Я, правду кажучи, повністю в ньому розчарувалась.

Джек. І ти, Сесілі, більше не будеш з ним розмовляти?

Сесілі. Звичайно, не буду — хіба що він сам першим озветься до мене. Не відповісти йому було б ознакою явної невихованості.

Джек. Добре, тоді я подбаю, щоб він уже не озивався до тебе. Я подбаю, щоб він уже ні до кого не озивався в цьому домі. Треба, щоб він поплатився за те, що накоїв. Містере Ґрібсбі...

Ґрібсбі. Слухаю, сер.

Джек. Я сплачу цей борг мого брата, це буде останній борг, що я плачу за нього. То яка там сума?

Ґрібсбі. 762 фунти 14 шилінгів 2 пенси. Ой, та ще ж 5 шилінгів і 9 пенсів за екіпаж, найнятий задля вигоди клієнта.

Джек. Гаразд.

Міс Призм. На мою думку, ця щедрість досить безглузда.

Чезюбл (махаючи рукою). Серце має свою мудрість, — як і голова, міс Призм.

Джек. Чек сплачується фірмі «Паркер і Ґрібсбі», як я розумію?


Ґрібсбі. Так, сер. Тільки, будь ласка, не перекресліть чек. Дякую вам. (До доктора Чезюбла.) На все добре. (Доктор Чезюбл холодно вклоняється.) На все добре. ( Міс Призм також холодно вклоняється. До Елджернона.) Маю надію ще стрітися з вами за якоїсь нагоди.

Елджернон. Сподіваюся, що цього не буде. У вас хибне уявлення про те, в якому товаристві джентльмен волів би спілкуватись. Та жоден джентльмен не схоче знатися з повіреним, який запроторює його в тюрягу на глухій околиці!


Ґрібсбі. Ваша правда, ваша правда.

Елджернон. До речі, Ґрібсбі: ви, Ґрібсбі, не поїдете назад до станції в цьому екіпажі. Екіпаж цей — мій. Його найнято задля моєї вигоди. Вам доведеться пішака добиратись до станції. І це, між іншим, дуже добре. Повірені надто мало ходять пішки. Я не знаю ані одного повіреного, що не потребував би цього моціону. Як правило, вони сидять цілий день за столом в духоті своїх контор, нехтуючи власні обов’язки.

Джек. Ви можете їхати в екіпажі, містере Ґрібсбі.

Ґрібсбі. Дякую, сер.

Ґрібсбі відходить.

Сесілі. День сьогодні такий спекотний, — правда, містере Чезюбл?

Чезюбл. Але в небі чутно грім.

Міс Призм. Атмосфера потребує чистішого повітря.

Чезюбл. А ви читали сьогоднішній «Таймс», містере Ворзінґ? Там дуже цікава стаття про поширення релігійних почуттів серед мирян.

Джек. Я газету відкладаю на післяобідній час.

З’являється Мерімен.

Мерімен. Ленч на столі, сер.

Елджернон. О, це добра новина. Я страшенно зголоднів.

Сесілі (заперечливим тоном). Але ж ви вже мали ленч.

Джек. У ж е мав ленч?

Сесілі. Так, дядечку Джеку. Він дістав на перекуску бутерброд з паштетом із гусячої печінки і маленьку пляшку того шампанського, що порадив вам лікар.

Джек. Моє шампанське вісімдесят дев’ятого року!

Сесілі. Так. Вам, я подумала, буде приємно, що ваш брат пригостився тим самим шампанським, яке й ви п’єте.

Джек. Ну добре! Але як він уже спожив раз ленч, то вдруге йому не годиться розраховувати на те саме. Це було б чисте безглуздя.

Міс Призм. Споживати по два ленчі на один день — не просто безцеремонність. Це розбещеність.

Чезюбл. Навіть поганські філософи засуджували надмірність у харчуванні. Якнайсуворіш висловлювався з цього приводу Аристотель. При цьому він послуговувався такими самими термінами, як і щодо лихварства.

Джек. Докторе, ви можете провести наших леді до їдальні?


Чезюбл. Залюбки!

Чезюбл іде до будинку разом з міс Призм та Сесілі.

Джек. Твоя банберія, Елджі, таки не мала великого успіху. Не пощастило сьогодні твоїй банберії.

Елджернон. Що ж, з банберією буває коли краще, коли гірше, як і з усім іншим. Мене б задовольнило, якби ти допустив мене до ленчу. А головне, що я побачив Сесілі й що вона така мила.

Джек. Не говори так про міс Кард’ю. Мені це не подобається.

Елджернон. А мені не подобається твоє вбрання. Ти просто смішний у ньому. Чому ти не підеш і не перевдягнешся? Це ж блазенство носити жалобу по людині, яка збирається гостювати в тебе цілий тиждень. По-моєму, це сущий гротеск.

Джек. Я ні в якому разі не залишу тебе тут на цілий тиждень як гостя чи когось там іншого. Ти маєш від’їхати поїздом... о четвертій годині п’ять хвилин.

Елджернон. Я ні в якому разі не покину тебе, поки ти в жалобі. Це було б не по-дружньому. Якби я був у жалобі — ти ж не покинув би мене? Коли б ти так зробив, я перестав би вважати тебе порядною людиною.

Джек. А як я перевдягнуся — ти поїдеш?

Елджернон. Поїду, якщо ти не задляєшся. Я ще нікого не зустрічав, щоб так довго, як ти, марудився з одяганням, і все невлад.

Джек. Нехай і так, але все одно це краще, ніж вічно бути таким надміру вичепуреним, як ти.

Елджернон. Якщо я деколи занадто вичепурююсь, то це врівноважується тим, що я надміру вихований.

Джек. Твоє марнослав’я сміховинне, твоя поведінка образлива, а твоя присутність у моєму саду й зовсім безглузда. Отож ти маєш встигнути на поїзд о четвертій п’ять, і ця дорога до Лондона, сподіваюсь, буде приємною для тебе. Твоя банберія, як ти її називаєш, не мала особливого успіху. (Іде в будинок.)

Елджернон. А моя думка — що завдяки банберії я дуже багато чого домігся. Я закохався в Сесілі, що для мене головне! Але це все добре, тільки ж як банберити, коли ти голодний? Піду таки приєднаюся до їхнього ленчу. (Рушає до дверей у будинок.)

З будинку виходить Сесілі.

Сесілі. Я обіцяла дядечкові Джеку, що озвуся до вас, тільки якщо ви перший до мене звернетесь. І я не можу зрозуміти, чому ви ні про що мене не питаєте. Боюся, що ви не зовсім такий інтелектуал, яким спершу мені видались.

Елджернон. Сесілі, а чи можу я дістати ленч?

Сесілі. Я дивуюся: так повівшись, ви ще можете дивитись мені в обличчя!

Елджернон. А я залюблений в вас, тож і дивлюся вам в обличчя.

Сесілі. Але як ви зважились накинути такий страшний свій борг на бідного дядечка Джека? Я думаю, що цього вам ніяк не можна вибачити.

Елджернон. Я знаю це, але що робити, коли в мене така кепська пам’ять? Я зовсім забув, що заборгував «Савою» 762 фунти 14 шилінгів 2 пенси.

Сесілі. Що ж, це приємно чути, що у вас погана пам’ять. Добра пам’ять — не та риса в чоловіків, якою захоплюються жінки.

Елджернон. Сесілі, я жахливо зголоднів.

Сесілі. Не розумію, як ви можете бути таким голодним, коли стільки спожили харчів від жовтня місяця!

Елджернон. Ой, та всі ті вечері були ж для бідного Банбері! Вечері о пізній порі — це єдина їжа, яку лікар йому дозволяє.

Сесілі. Тому не дивно, що містер Банбері вічно такий хворий: та ж він щовечора уминає харчів за шістьох чи й вісьмох чоловік!

Елджернон. Я ж про це йому весь час і торочу. Але він вважає, що лікарі краще на цьому розуміються. Він просто схиблений на лікарях.

Сесілі. Щодо мене, то я, звичайно, не хочу, щоб ви голодували, тому я скажу дворецькому принести вам дещицю з ленчу.

Елджернон. Сесілі, ви справжній янгол! Хіба ж можу я не побачити вас ще раз до свого від’їзду?


Сесілі. Ми з міс Призм будемо тут після ленчу. Я завжди проводжу денні уроки он під тим тисовим деревом.

Елджернон. А не можете ви що-небудь таке придумати, щоб міс Призм на якийсь час відійшла куди-небудь?


Сесілі. Ви хочете сказати, щоб я вдалася до брехні?

Елджернон. Та що ви, ні про яку брехню не йдеться! Я маю на увазі щось таке, що не зовсім правда, але схоже на правду.

Сесілі. Боюся, що з цим у мене не вийде. Я не знаю, як це робиться. Старші люди не дбають, щоб розвивати у молодої дівчини уяву. Це великий ґандж сучасної освіти. Звичайно, якби ви ненароком згадали, що шановний доктор Чезюбл десь там чекає нагоди побачитися з міс Призм, вона б неодмінно пішла йому назустріч. Вона не допускає такого, щоб він змушений був чекати її. Але в неї дуже рідко випадає можливість це зробити.

Елджернон. Блискуча пропозиція!

Сесілі. Нічого я не пропоную, кузене Ернесте. Я нізащо не погоджуся обманути міс Призм навіть у найменшій дрібниці. Я тільки зауважила, що от якби ви накреслили певну лінію поведінки, то був би й певний результат.

Елджернон. Звичайно. Я перепрошую, кузино Сесілі. Отож сподіваюся бути тут о пів на четверту. Я маю дещо дуже серйозне сказати вам.

Сесілі. Серйозне?

Елджернон. Так, дуже серйозне.

Сесілі. В такому разі нам краще було б зустрітись у будинку. Мені не до вподоби вести серйозні розмови на відкритому повітрі. Це виглядає якось неприродно.

Елджернон. Тож де ми побачимось? З’являється Джек.

Джек. Екіпаж біля дверей. Ти маєш виїхати. Твоє місце біля Банбері. (Бачить Сесілі.) Сесілі! Чи не думаєш ти, Сесілі, що тобі краще вернутись до міс Призм і доктора Чезюбла?


Сесілі. Так, дядечку Джеку. На все добре, кузене Ернесте. Боюся, що я вже не побачу вас, оскільки у мене о пів на четверту почнуться уроки у вітальні з міс Призм.

Елджернон. Всього вам найкращого, кузино Сесілі. Ви були дуже добрі до мене.

Сесілі відходить.

Джек. Тепер слухай-но, Елджі. Ти мусиш забиратись, і чим швидше, тим краще. Банбері дуже хворий, і тобі слід бути біля нього.

Елджернон. Зараз я не можу вибратись. На мене ще чекає другий ленч. А тобі я з приємністю можу доповісти, що Банбері почувається значно ліпше.

Джек. Гаразд, тоді ти виберешся о третій п’ятдесят, це крайній термін. Я наказав, щоб твої речі були спаковані й екіпаж стояв під будинком.

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Вітальня в маєтку Ворзінґа. Сесілі й міс Призм сидять і пишуть кожна за окремим столом.

Міс Призм. Сесілі! (Сесілі не озивається.) Сесілі! Ви знову щось пишете у своєму щоденнику. Я вже, здається, декілька разів зауважувала вам, що це хвороблива звичка.

Сесілі. Я тільки — як і завжди — беру з вас приклад, міс Призм.

Міс Призм. Людина має право займатися самоаналізом лише тоді, коли вона повністю опанувала засади біметалізму*. І ні в якому разі перед тим. Я мушу нагадати вам, щоб ви повернулись до вивчення політичної економії.

Сесілі. Одна хвилинка, люба міс Призм. Річ у тому, що я тільки-но занотувала сьогоднішні події до другої години п’ятнадцяти хвилин, а о другій тридцять сталося це жахливе лихо.

Міс Призм. Я перепрошую, Сесілі, але саме о другій сорок п’ять доктор Чезюбл згадав ті дуже суворі настанови, що їх дотримувалась рання християнська церква стосовно шлюбу.

Сесілі. Я зовсім на доктора Чезюбла не посилалася. Я мала на думці трагічний розголос ситуації з містером Ернестом Ворзінґом.

Міс Призм. Я рішуче засуджую містера Ернеста Ворзінґа. Він абсолютно розбещений молодик.

Сесілі. Боюся, що він змушений таким бути. Тільки цим я можу пояснити його незвичайну привабливість.

Міс Призм (підводячись). Сесілі, я благаю вас — не дайте ошукати себе тими зовнішніми привабами, що їх може мати цей бідолаха.

Сесілі. Ох, повірте мені, міс Призм, таж зовнішні приваби — це єдине тривке, що мають у собі юнаки. А глибші риси в людському характері надто швидко розчиняються.

Міс Призм. Дитя моє, звідки ви набралися цих ідей? Такого ви ж не могли вичитати в тих навчальних книжках, які я діставала для вас.

Сесілі. А хіба в цих книжках є якісь ідеї? Щось я їх не знаходила. Я своїх ідей набралася... в саду.

Міс Призм. Якщо так, то вам явно шкодить тривале перебування на відкритому повітрі. Факт, що у вас, Сесілі, останнім часом розвинулась погана звичка заглиблюватись у думки. Ви повинні відмовитись від цього. Це не дуже по-жіночому... Та й чоловікам таке не подобається.

Входить Елджернон.

Містере Ворзінґ, а я думала... я сподівалася, що ви вже повернулись до Лондона.

Елджернон. Мій від’їзд ненадовго затримався. Я прийшов попрощатися з вами, міс Кард’ю. Мені сказали, що екіпаж для мене вже замовлено. І я не маю іншого вибору, як вертатись у холодний світ.

Сесілі. Я не зовсім розумію, містере Ворзінґ, що ви маєте на думці, вживаючи такий термін. Сьогодні, хоч це й червень місяць, — незвичайно тепло.

Міс Призм. Марнотратство притуплює відчуття.

Елджернон. Безперечно! Я далекий від того, щоб захищати погоду. Проте обов’язок спонукає мене довести до вашого відома, міс Призм, що доктор Чезюбл сподівається побачити вас у ризниці.

Міс Призм. У ризниці?! Це звучить серйозно. Якщо пастор обрав таке уроче місце, то це навряд чи для якоїсь там банальної розмови. Тож, мабуть, не годиться, щоб він мусив чекати — чи ж не так, Сесілі?

Сесілі. Це було б дуже, дуже негаразд. У ризниці, як я чула, велика вологість.

Міс Призм. Ай правда! Я якось призабула про це, а доктор Чезюбл же потерпає від ревматизму. Містере Ворзінґ, ми вже, мабуть, більше не зустрінемось. Тож дозвольте мені висловити щиру надію, що віднині ви почнете нову сторінку свого життя.

Елджернон. Та я почав уже цілий том, міс Призм!

Міс Призм. Я незмірно рада цьому. (Накладає на голову великий недоладний капелюшок.) І не забувайте, що завжди залишається надія — навіть і для найрозбещеніших. Не марнуйте часу, Сесілі.

Сесілі. А я й не збираюсь його марнувати. Я повністю усвідомлюю, що переді мною цілий масив серйозної роботи.

Міс Призм. Саме так і повинно бути, моя люба.

Міс Призм виходить .

Елджернон. Ця розлука, міс Кард’ю, дуже болісна.

Сесілі. Завжди боляче розлучатися з людьми, яких знаєш лише короткий час. Відсутність давніх друзів можна сприймати спокійно. Але навіть короткочасна розлука з тим, кого щойно випало спізнати, майже нестерпна.

Елджернон. Дякую вам!

Входить Мерімен. Мерімен. Екіпаж біля дверей, сер.

Елджернон благально дивиться на Сесілі.

Сесілі (до Мерімена). Хай зачекає хвилин п’ять.

Мерімен. Слухаю, міс. (Виходить з вітальні.)

Елджернон. Сподіваюся, Сесілі, ви не образитесь, коли я скажу вам щиро й не криючись, що ви для мене живе втілення найвищої досконалості.

Сесілі. Ваша щирість робить вам честь, Ернесте. Якщо ви дозволите, я занотую вашу думку до свого щоденника. (Підсовує до себе щоденник і починав записувати.)

Елджернон. То ви й справді ведете щоденник? Щоб заглянути в нього, я віддав би й хтозна що! Так можна мені?

Сесілі. Ой, ні. (Прикриває щоденника долонею.) Розумієте, це просто записи думок і вражень молоденької дівчини, тобто вони призначені для друку. Ось коли цей щоденник вийде книжкою, ви неодмінно придбаєте його. Але прошу вас, Ернесте, говоріть, говоріть. Мені страшенно подобається записувати з голосу. Я зупинилася на «найвищій досконалості». Ви можете продовжувати. Я готова писати далі.

Елджернон (трохи спантеличено). Гм-гм!

Сесілі. Та не гмикайте, Ернесте. Коли хто говорить для запису, то має висловлюватись плавно й без гмикання. До того ж я не знаю, якими літерами занотувати ці гмики. (Записує в міру того, як Елджернон говорить.)

Елджернон (промовляє поспіхом). Міс Кард’ю, відколи сьогодні о дванадцятій тридцять я вперше побачив вашу чарівну й незрівнянну вроду, я не тільки став вашим жалюгідним рабом та служкою, але й, ширянувши в небо на крилах неймовірної амбіції, наважився закохатись у вас шалено, пристрасно, самовіддано і безнадійно.

Сесілі (відкладаючи перо). Ой, повторіть, будь ласка, все це! Ви говорите занадто швидко й занадто нечітко. Я вас прошу — прокажіть усе це ще раз.

Елджернон. Міс Кард’ю, відколи сьогодні о дванадцятій тридцять ви... я хотів сказати — відколи сьогодні о дванадцятій тридцять я вперше побачив вашу чарівну й незрівнянну вроду...

Сесілі. Так, я це записала, все гаразд.

Елджернон (затинаючись). Я... я... (Сесілі відкладає перо й дивиться з докором на Елджернона. Голос його звучить розпачливо.) ... я не тільки став вашим жалюгідним рабом та служкою, але й, ширянувши в небо на крилах неймовірної амбіції, наважився закохатись у вас шалено, пристрасно, самовіддано й безнадійно. (Дістає годинника й дивиться на нього.)

Сесілі (скінчивши писати, підводить голову). Я б не вживала тут слово «безнадійно». Чи не здається вам, що воно не дуже доречне? (Невелика пауза.)

Елджернон (сполохано здригаючись). Сесілі!

Сесілі. Це початок зовсім нового абзацу? Чи за цим словом ітиме нота захоплення?


Елджернон (швидко й романтично). Це початок зовсім нового існування для мене, за яким ітимуть такі ноти захоплення, що все моє життя стане ніжною і безперервною симфонією Кохання, Хвали й Поклоніння.

Сесілі. Чогось мені не бачиться, щоб у цьому всьому був якийсь сенс. Одне ясно, що чоловіки ніколи не повинні намагатись диктувати жінкам. Вони ніколи не вміють робити цього як слід, а коли все-таки беруться за це, то завжди з язика у них зриваються несусвітні дурниці.

Елджернон. Мені байдуже, дурниці чи що там ще зривається у мене з язика. Я тільки одне знаю, що я закоханий у вас, Сесілі. Я кохаю вас і хочу, щоб ви були моєю. Я не можу без вас жити, Сесілі! Ви знаєте, що я кохаю вас. То ви одружитесь зі мною? Будете моєю дружиною? (Поривається до Сесілі й долонею доторкається до її рук.)

Сесілі (підводячись). Ой, через вас я зробила ляпку! А ваше освідчення — єдине справжнє за все моє життя. І я б хотіла, щоб воно було без плями.

Входить Мерімен.

Мерімен. Екіпаж чекає на вас, сер.

Елджернон. Передайте кучерові, щоб він прибув сюди через тиждень о цій самій годині.

Мерімен (дивиться на Сесілі, яка ніяк не реагує на слова Елджернона). Слухаю, сер.

Мерімен виходить.

Сесілі. Дядечко Джек буде вельми невдоволений, дізнавшися, що ви залишились іще на цілий тиждень до цієї самої години.

Елджернон. Та мені байдуже, як там зреагує Джек! Мені байдуже до всіх на світі, крім вас. Я кохаю вас, Сесілі. Ви ж одружитесь зі мною, чи не так?

Сесілі. Який ви дурненький хлопчик! Звичайно ж. Та ми й так уже три місяці, як заручені.

Елджернон. Уже три місяці?

Сесілі. Три місяці без кількох днів. (Дивиться у щоденник, перегортає одну сторінку.) Так, у четвер буде точно три місяці.

Елджернон. Я й не знав цього.

Сесілі. В наші дні дуже мало людей усвідомлює те становище, в якому вони перебувають. Настав вік бездумності, як любить повторювати міс Призм.

Елджернон. Але як це ми дійшли до заручин?

Сесілі. Та от відколи дядечко Джек довірився нам, що має молодшого брата, зіпсутого й безпутнього, то ви, звісно, стали головною темою в моїх розмовах з міс Призм. Ну і звісно, той, про якого багато говорять, робиться особливо привабливим. Відчуваєш, що він мусить мати в собі щось непересічне. Може, це було й дурнувато з мого боку, але я таки закохалася в вас, Ернесте.

Елджернон. Голубко моя! І коли ж саме ці заручини сталися?

Сесілі. Чотирнадцятого лютого. Не стерпівши того, що ви зовсім не знаєте про моє існування, я вирішила якось залагодити цю справу і після тривалих змагань сама з собою заручилася з вами тут у саду. Наступного дня я придбала собі від вашого імені оцей невеличкий перстень. Ось бачите, Ернесте, — я його завжди ношу. І хоч він свідчить, що ви, Ернесте, страшенно марнотратні, я вже давно простила вам це. Осьо в цій шухляді лежать маленькі подаруночки, які я час від часу роблю вам — вони всі описані й мають етикетки. Оце намисто з перлів, що ви подарували мені на день народження. А ось це скринька, в якій я зберігаю всі ваші листи. (Розкриває скриньку й дістає паку листів, перев ’язаних блакитною стрічкою.)

Елджернон. Мої листи! Але ж, люба моя Сесілі, я зроду-віку не писав вам листів!

Сесілі. Можете цього не нагадувати мені. Я занадто добре пам’ятаю все це. Я втомилася щоранку запитувати в поштаря, чи нема мені листа з Лондона. Від цього напруження й тривоги у мене й здоров’я погіршилося. Отож я стала писати за вас ваші листи, адресувала їх собі й через покоївку віддавала на пошту. Я писала їх, як правило, по три листи на тиждень, а деколи й частіше.

Елджернон. А ви дасте мені їх прочитати, Сесілі?

Сесілі. Ні, це неможливо. Вони зробили б вас надто зарозумілим. (Приймає скриньку.) Ті три листи, що ви написали мені після того, як я розірвала заручини, такі прегарні й так неграмотно написані, що навіть зараз я не можу читати їх без сліз.

Елджернон. То що, наші заручини таки розпались?

Сесілі. Звичайно. Двадцять другого березня. Ось можете глянути на запис. (Показує щоденника.) «Сьогодні я розірвала свої заручини з Ернестом. Відчуваю, що так буде краще. Погода й далі стоїть чудова».

Елджернон. Але навіщо було їх розривати? Чим таким я завинив? Я ж взагалі нічого не робив. Мені, Сесілі, дуже прикро чути про те, що ви розірвали заручини! Тим паче, що погода була така чудова.

Сесілі. Чоловіки дуже забудькуваті. А я все-таки сподівалася, що ви, можливо, запам’ятали свого запального листа, якого написали мені після того, як я на одному провінційному балу танцювала з лордом Кельсом.

Елджернон. Але ж, Сесілі, — я забрав його назад, хіба ні?

Сесілі. Звичайно, забрали. Інакше я б не простила вам і не прийняла той золотий браслетик з туркусом та діамантовим сердечком, що ви прислали мені наступного дня. (Показує браслет.)

Елджернон. Це я вам таке подарував, Сесілі? А він нівроку таки гарненький.

Сесілі. Справді. У вас на диво добрий смак, Ернесте. Я завжди так про вас говорила. На мою думку, це єдине виправдання того, що ви вели таке безпутне життя.

Елджернон. Моя люба! Отож ми, Сесілі, вже три місяці, як заручені!

Сесілі. Атож. І як швидко збігає час, — правда?

Елджернон. Я так не думаю. У мене дні тягнуться неймовірно довго й похмуро без вас.

Сесілі. Мій милий романтичний хлопчику!.. (Занурює пальці в його чуприну.) Ці ваші кучері, сподіваюся, самі собою в’ються?

Елджернон. Так, люба, — тільки з невеличкою допомогою фахівця.

Сесілі. Мене це дуже тішить.

Елджернон. І ви більш ніколи не зриватимете наших заручин, Сесілі?

Сесілі. Не думаю, щоб я могла тепер це зробити, коли по-справжньому познайомилася з вами. До того ж і ваше ім’я вплинуло.

Елджернон. Так, звичайно. (Видно, що він нервує.)

Сесілі. Не смійтеся з мене, любий, але моєю дівочою мрією здавна було полюбити носія такого поважного імені, як Ернест. (Елджернон підводиться. Сесілі також.) Воно чимось викликає цілковиту довіру. Мені жаль кожної одруженої жінки, чоловіка якої називають не Ернестом.

Елджернон. Але, любе дитя моє, невже ви натякаєте на те, що не полюбили б мене, якби я мав якесь інше ім’я?

Сесілі. А яке саме?

Елджернон. Та будь-яке... Ну, Елджернон, приміром.

Сесілі. Ні, мені не подобається ім’я Елджернон.

Елджернон. Моя мила, ніжна, люба голубко, я просто не можу збагнути, чим таку відразу викликає у вас ім’я Елджернон. Це ж зовсім непогане ім’я. Воно навіть аристократичне. Половина молодих людей, що проходять у судових справах про банкрутство, зветься Елджернонами. (Підходить до Сесілі.) Але серйозно, Сесілі, — якби моє ім’я було Елджі, невже ви таки не змогли б мене полюбити?


Сесілі (підводячись). Поважати вас, Ернесте, захоплюватись вашим характером я могла б, однак навряд чи спромоглася б віддати вам усі свої почуття.

Елджернон. Гм! Сесілі! (Хапаючись за капелюха.) Тут у вас є пастор. Сподіваюся, він добре знається на проведенні всіляких церковних обрядів та церемоній?


Сесілі. Так, звичайно. Доктор Чезюбл вельми вчена людина. Він за своє життя не написав жодної книжки, тож можете уявити, як багато він знає!

Елджернон. Мені треба негайно побачитися з ним з приводу дуже нагального хрещення. Я мав на увазі — дуже нагального клопоту.

Сесілі. Он як!

Елджернон. Це забере у мене всього півгодини.

Сесілі. Оскільки ми заручені з чотирнадцятого лютого і лише сьогодні вперше зустрілись, я вважаю, що вам би не годилося покидати мене на цілих півгодини. Чи не могли б ви впоратися за двадцять хвилин?


Елджернон. Я блискавично! (Цілує її руку і кидається бігти.)

Сесілі. Який рвучкий хлопчина! І з такою милою чуприною. Я мушу занотувати його освідчення в щоденнику.

Входить Мер імен.

Мерімен. Щойно прибула міс Ферфакс і хоче побачитися з містером Ворзінґом. У дуже нагальній справі — каже вона.

Сесілі. А хіба містер Ворзінґ не у себе в бібліотеці?

Мерімен. Містер Ворзінґ кілька хвилин тому вирушив у тому напрямку, де будинок пастора.

Сесілі. Запросіть цю леді сюди — містер Ворзінґ, очевидно, скоро повернеться, і можете принести чай.

Мерімен. Слухаю, міс. (Відходить.)

Сесілі. Міс Ферфакс! Мабуть, одна з тих поважного віку паній, що спілкуються з дядечком Джеком у різних доброчинних заходах в Лондоні. Я не в захопленні від жінок, причетних до філантропії. Це їх робить занадто нав’язливими.

Входить Мерімен.

Мерімен. Міс Ферфакс.

Входить Ґвендолен. Мерімен відходить.

Сесілі (підводиться назустріч гості). Дозвольте відрекомендуватись. Мене звуть Сесілі Кард’ю.

Ґвендолен. Сесілі Кард’ю? (Підходить ближче і обмінюється потиском рук з Сесілі.) Яке приємне ім’я! Щось мені підказує, що ми неодмінно потоваришуємо. Вже зараз я відчуваю, які ви дуже симпатичні. Мої перші враження від людей завжди безпомильні.

Сесілі. Це так гарно з вашого боку, що я вам сподобалась, хоч ми порівняно недавно познайомились. Прошу сідати.

Ґвендолен (усе ще стоячи). А можу я вас називати просто Сесілі?

Сесілі. Будь ласка!

Ґвендолен. А ви мене звіть Ґвендолен — добре?

Сесілі. Якщо ваша така воля.

Ґвендолен. Отже, це питання ми залагодили, так? Сесілі. Та начебто.

Пауза. Обоє одночасно сідають.

Ґвендолен. Тепер якраз добра нагода пояснити, хто я така. Мій батько — лорд Брекнел. Ви, сподіваюся, ніколи про мого батька не чули?


Сесілі. Ні, не чула.

Ґвендолен. Поза родинним колом тато, на щастя, зовсім невідомий. Я вважаю, що так воно й повинно бути. Домівка, як мені здається, для чоловіка найвідповідніша ділянка діяльності. Так само безперечно те, що як тільки він починає нехтувати свої хатні обов’язки, вдача його робиться страшно зманіженою — хіба ж ні? А мені це не подобається. Від цього чоловіки стають занадто привабливими. Знаєте, Сесілі, моя мама, погляди якої на виховання вкрай суворі, розвинула в мені надмірну короткозорість — це складова її виховної системи. Так ото ви не будете заперечувати, якщо я дивитимусь на вас у лорнет?


Сесілі. Ні, не буду, Ґвендолен. Мені взагалі дуже подобається, коли на мене дивляться.

Ґвендолен (пильно приглянувшись до Сесілі в лорнет). Ви начебто приїхали сюди на короткий час.

Сесілі. Якраз ні — я тут живу.

Ґвендолен (суворим тоном). Невже? Тоді, очевидно, тут мешкає разом з вами ваша матір або принаймні інша якась родичка літнього віку.

Сесілі. Якраз ні! У мене немає матері та й ніяких інших родичів.

Ґвендолен. Справді?


Сесілі. Нелегке завдання виховувати мене взяв на себе мій опікун, якому допомагає міс Призм.

Ґвендолен. Ваш опікун?

Сесілі. Так. Я вихованка містера Ворзінґа.

Ґвендолен. Он як! Але дивно, чому він ніколи не згадав мені, що має вихованку. Така потайна в нього вдача! Чимдалі він усе більш зацікавлює. Я не певна, однак, чи ця новина так аж мене захоплює. (Підводиться і підходить до Сесілі.) Мені ви дуже подобаєтесь, Сесілі. Ви мені сподобалися ще з першого погляду! Але тепер, дізнавшись, що ви під опікою містера Ворзінґа, я не можу не висловити побажання, щоб ви були... ну, трохи старшого віку, ніж ви виглядаєте... і не мали такої занадто привабливої зовнішності. А коли вже відверто говорити, то...

Сесілі. Будь ласка! Я гадаю, коли людина має сказати щось неприємне, то вона мусить бути цілком відвертою.

Ґвендолен. Добре, коли вже пішло на відвертість, Сесілі, то я бажала б, щоб вам було років сорок два, не менше, і щоб ви мали вигляд ще старшої пані. В Ернеста сильна й пряма вдача. Він — це втілення правдивості й честі. Невірність для нього неможлива так само, як і облуда. Але навіть найшляхетніші морально чоловіки дуже легко піддаються впливу сторонніх фізичних чарів. Новітня історія, як і давня, дає нам безліч болісних прикладів того, що я маю на увазі. Якби було інакше, то історія стала б зовсім нечитабельною.

Сесілі. Я перепрошую, Ґвендолен, — ви, здається, згадали ім’я Ернеста?

Ґвендолен. Так.

Сесілі. Але містер Ернест Ворзінґ ніякий мій не опікун. Це його брат, старший брат.

Ґвендолен (знову сідаючи). Ернест ніколи мені не згадував, що має брата.

Сесілі. Як не прикро, але треба сказати, що вони довший час були в напружених стосунках.

Ґвендолен. А-а, тоді все ясно. Та й взагалі — наскільки пригадую, я ні від кого з чоловіків не чула, щоб хтось із них згадував про свого брата. Чоловікам ця тема здебільшого наче неприємна. Ви, Сесілі, зняли тягар з моєї душі, бо я вже почала тривожитись. Це було б жахливо, якби така собі хмарина затьмарила нашу приязнь, правда? Але ви цілком, таки цілком певні, що ваш опікун не містер Ернест Ворзінґ?


Сесілі. Цілком певна. (Пауза.) Річ у тому, що я сама збираюся його опікувати.

Ґвендолен (перепитує). Що я чую?

Сесілі (трохи соромливо й довірливо). Дорогенька Ґвендолен, мені нема причини приховувати це від вас. Таж і наша невеличка місцева газета наступного тижня, мабуть, оприлюднить цей факт. Ми з містером Ернестом Ворзінґом взяли заручини.

Ґвендолен (підводячись, промовляє чемним голосом). Любенька Сесілі, тут якесь непорозуміння. Містер Ернест Ворзінґ заручений зі мною. І про це буде оголошено в часописі «Морнінґ пост» не пізніше суботи.

Сесілі (підводячись, промовляє не менш чемно). Боюся, ви щось наплутали. Ернест освідчився мені рівно десять хвилин тому. (Показує свого щоденника.)

Ґвендолен (пильно вдивляється в щоденник крізь лорнет). Це якось дуже дивно, бо він прохав мене стати його дружиною вчора о п’ятій годині тридцять хвилин пополудні. Якщо ви хочете переконатись, що це так і було, будь ласка. (Дістає свого щоденника.) Я ніколи не вибираюся в дорогу без щоденника. У потязі завжди треба мати при собі що-небудь збудливе для читання. Мені шкода, що це вас розчарує, люба Сесілі, але тут нічим не зарадиш — я таки перша.

Сесілі. Я почувала б себе дуже прикро, люба Ґвендолен, якби це завдало вам душевного чи фізичного болю, але все-таки мушу пояснити, що Ернест, освідчившись перед вами, опісля однозначно змінив свої наміри.

Ґвендолен (розважаючи вголос). Якщо бідолаха дався втягти себе в пастку якоюсь непродуманою обіцянкою, то мені треба негайно й рішуче кинутись йому на порятунок.

Сесілі (задумливо й сумовито). Хоч би в якій підступній скруті опинився мій дорогий хлопчина, я ніколи йому за це не дорікну після того, як ми одружимось.

Ґвендолен. Чи не на мене ви оце натякаєте, міс Кард’ю, що я довела когось до скрути? Ви занадто самовпевнені. Говорити правду в таких випадках — більше, ніж моральний обов’язок. Це навіть насолода,


Сесілі. То ви, міс Ферфакс, вважаєте, що я затягла Ернеста в пастку заручин? Та як ви смієте?! Зараз не пора критись під маскою пристойних манер. Коли я бачу лопату, я називаю її лопатою.

Ґвендолен (глузливо). З радістю можу запевнити вас, що я зроду не бачила лопати. Тож ясно, що ми належимо до зовсім відмінних соціальних сфер.

Входить Мерімен, а за ним служник, що несе тацю, скатертину й підставку для чайника. Поява двох челядників стримала Сесілі, яка хотіла різко заперечити Ґвендолен; гостя з тієї самої причини мусила також замовкнути.

Мерімен. Чай можна, як завжди, тут подавати, міс?

Сесілі (похнюплено, але спокійно). Так, як завжди.

Мерімен починає звільняти стіл і застеляти скатертиною. Пауза затягується. Сесілі й Ґвендолен люто втуплюються одна в одну.

Ґвендолен. А тут є у вас цікаві місцини для прогулянок, міс Кард’ю?

Сесілі. О, є! І багато. З вершини одного з тутешніх пагорбів видно цілих п’ять графств.

Ґвендолен. П’ять графств! Не думаю, щоб це мені сподобалось. Я ненавиджу тисняву!


Сесілі (люб’язним тоном). Очевидно, саме тому ви й мешкаєте в Лондоні?

Ґвендолен (прикусивши губу й нервово постукуючи парасолькою по нозі, оглядається на всі боки). А який у вас чарівний цей покій, міс Кард’ю!


Сесілі. Мені приємно, що він вам подобається, міс Ферфакс.

Ґвендолен. Я й не уявляла, що на глухій провінції може бути щось таке, як добрий смак. Це для мене сюрприз.

Сесілі. Боюся, що ви провінцію оцінюєте на основі побаченого в Лондоні. Як на мене, більшість лондонських будинків украй вульгарні.

Ґвендолен. А я гадаю, що вони зачаровують сільські уми. Мені просто в голові не вкладається, як можна жити на провінції, коли ти ще зберігаєш людську подобу. Від провінції мене завжди нудить.

Сесілі. Оце, мабуть, і є те, що газети називають сільськогосподарською депресією? Теперішні аристократи, здається, особливо потерпають від неї. Я чула, що вона вражає їх, мов епідемія. Може, вип’єте чаю, міс Ферфакс?


Ґвендолен (з показною чемністю). Дуже дякую. (Убік.) Гидке дівча! Але чай мені не завадить.

Сесілі (люб’язно). Вам з цукром?

Ґвендолен (гоноровито). Ні, дякую. Цукор тепер не в моді.

Сесілі (сердито дивиться на Ґвендолен, бере щипці й кидає в чашку чотири грудки цукру; тоді говорить суворим тоном). Ви торт волієте чи хліб з маслом?


Ґвендолен (нудьгувато). Хліб з маслом, коли ваша ласка. У порядних домах тепер дуже рідко можна побачити торт.

Сесілі(відкраює великий шматок торту й кладе на невеличку тацю). Подайте це міс Ферфакс.

Мерімен виконує доручення і відходить разом зі служником. Ґвендолен починає пити чай і враз кривиться. Тоді ставить чашку на стіл і простягає руку до хліба з маслом; побачивши, що там торт, обурено схоплюється на ноги.

Ґвендолен. Ви накидали мені в чай кілька грудок цукру, і хоч я вам чітко сказала, що віддаю перевагу хлібові з маслом, підсунули мені торт! У мене лагідна вдача і доброзичлива душа, але мушу перестерегти вас, міс Кард’ю: ви забагато собі дозволяєте.

Сесілі (підводячись). Щоб урятувати мого бідного невинного й довірливого хлопчика від якоїсь там напасниці, я ладна піти на будь-що!

Ґвендолен. Я з першого погляду побачила, що вам не можна довіряти. Мені зразу стало ясно, яка ви нечесна й зрадлива. І я ніколи не помиляюсь у своїх відчуттях. Мої перші враження від людей завжди правильні.

Сесілі. Мені здається, міс Ферфакс, що я зловживаю вашим дорогоцінним часом. У вас, безперечно, ще чимало такого роду візитів тут по сусідству.

Входить Джек.

Ґвендолен (схоплюючись на ноги). Ернесте! Мій Ернесте!


Джек. Ґвендолен! Голубко! (Кидається цілувати її.)

Ґвендолен (відхиляючись назад). Одну хвилинку! Чи це правда, що ви збирались одружитися з цією юною панною? (Показує на Сесілі.)

Джек (сміючись). З любою маленькою Сесілі! Звісно, що ні! Звідки взялась така думка у вашій милій голівці?


Ґвендолен. Дякую! Тепер можна. (Підставляє щоку.)

Сесілі (дуже ласкаво). Я так і знала, що тут якесь непорозуміння, міс Ферфакс. Добродій, рука якого обіймає вас за талію, — це містер Джон Ворзінґ, мій опікун.

Ґвендолен. Що-що?

Сесілі. Це дядечко Джек.

Ґвендолен (ступаючи крок назад). Джек! О!

Входить Елджернон.

Сесілі. А оце Ернест.

Елджернон (підходить впрост до Сесілі, не звертаючи ні на кого уваги). Моя люба! (Хоче поцілувати її.)

Сесілі (відхиляючись назад). Хвилинку, Ернесте! Чи це правда, що ви збирались одружитися з цією юною панною?

Елджернон. З якою це юною панною? (Оглядається навкіл.) Сили небесні! Ґвендолен!

Сесілі. Атож, — сили небесні, Ґвендолен. Я маю на увазі саме Ґвендолен.

Елджернон (сміючись). Звісно, що ні! І звідки взялася така думка у вашій милій голівці?

Сесілі. Дякую. (Підставляє щоку для поцілунку.) Тепер можете. (Елджернон цілує її.)

Ґвендолен. Я відчувала, що тут сталася невеличка помилка, міс Кард’ю. Добродій, що зараз обіймає вас, — це мій кузен, містер Елджернон Монкріф.

Сесілі (відстороняючись від Елджернона). Елджернон Монкріф?! О!

Дівчата підходять одна до одної і обнімаються за талію, немов шукаючи прихистку одна в одної.

То вас звуть Елджернон?

Елджернон. Таки Елджернон.

Сесілі. О!

Ґвендолен (до Джека). А ваше справжнє ім’я — Джон?

Джек (випростуючись аж наче гордовито). Я міг би й заперечити, якби схотів. Я міг би заперечити будь-що, якби схотів. Але моє ім’я таки Джон. Вже багато років Джон.

Сесілі (до Ґвендолен). Страшенна облуда звалилася на обох нас.

Ґвендолен. Бідна моя зранена Сесілі!

Сесілі. Люба моя ошукана Ґвендолен!

Ґвендолен (повільно й цілком серйозно). Називайте мене сестрою, добре?


Вони стискують одна одну в обіймах. Джек і Елджернон зітхають і проходжуються по кімнаті.

Сесілі (жвавіш голосом). Тут є одне питання, яке я хотіла б з’ясувати у мого опікуна, коли він не проти.

Ґвендолен. Чудовий намір! Містере Ворзінґ, у мене є одне питання, яке я хотіла б з’ясувати у вас, коли ви не проти. Де ваш брат Ернест? Ми обидві заручені з вашим братом Ернестом, отож для нас важливо дізнатись, де саме перебуває тепер ваш брат Ернест.

Джек (повільно й затинаючись). Ґвендолен... Сесілі... Це дуже прикрий момент для мене, бо я мушу виповісти вам усю правду. Уперше в житті я в такому досадному становищі, і мені не зовсім ясно, як з нього виплутатись. Але я щиро зізна’юся вам, що в мене нема ніякого брата Ернеста. У мене взагалі нема брата. У мене ніколи не було брата, і я не маю анінайменшого наміру заводити його в майбутньому.

Сесілі (здивовано). Взагалі нема брата?

Джек (підбадьорливо). Взагалі!

Ґвендолен (суворим тоном). І ніколи не було?

Джек (люб’язно). Ніколи. Ніякісінького.

Ґвендолен. Боюся, Сесілі, що тепер цілком ясно: ані ви, ані я ні з ким не заручені.

Сесілі. Опинитись у такій ситуації молодій дівчині не дуже приємно, правда?

Ґвендолен. Ходім краще в сад. Вони навряд чи зважаться піти туди за нами.

Сесілі. Чоловіки ж, нівроку їм, боягузливі, чи не так?


Зневажливо розглянувшись, вони обидві рушають у сад.

Джек. Нічогенька заморока, в яку ти втягнув мене!

Елджернон сідає за чайний стіл і наливає собі чаю. Він наче зовсім незворушний.

З якої такої притичини ти заявився сюди й прикинувся моїм братом? Це вкрай обурливо з твого боку!


Елджернон (їсть оладка й говорить). А з якої такої притичини ти прикинувся, ніби маєш брата? Це ж просто ганебно! (Береться за наступного оладка.)

Джек. Я сказав тобі забратися о третій тридцять. Я замовив для тебе екіпаж. З якої такої притичини ти не від’їхав?


Елджернон. Мені ще треба було напитись чаю.

Джек. І оце жахливе чортзна-що ти, здається, називаєш банберизмом?

Елджернон. Так, це довершена й чарівна банберія. Найчарівніша банберія у моєму житті.

Джек. Нехай і так, але ти не маєш права тут банберити.

Елджернон. Дурниці! Людина має право банберити там, де схоче. Це знає кожен поважний банберист.

Джек. Поважний банберист! Сили небесні!

Елджернон. Атож — треба ж бодай у чомусь бути поважним, коли хочеш мати якусь насолоду в житті. Для мене, приміром, банберизм це поважна справа. А що тобі видається поважним — я навіть не здогадуюсь. Хіба що все на світі. В тебе якась незмірно банальна вдача.

Джек. Єдине маленьке задоволення в цій нікудишній історії — те, що твій друг Банбері луснув. Тепер, любий Елджі, ти не зможеш так часто ушиватись на провінцію, як бувало досі. А це якраз і добре.

Елджернон. Але ж і твій братчик трохи втратив на привабності — хіба ні? Тепер ти, любий Джеку, не зможеш раз-у-раз укриватися за своєю поганючою звичкою в Лондоні. Це теж незле.

Джек. Що ж до твоєї поведінки з міс Кард’ю, то ти мусиш знати: спокушати таку ніжну, просту й невинну дівчину неприпустимо. Вже не кажучи про те, що вона під моєю опікою.

Елджернон. А я не бачу ніякого виправдання того, що ти ошукуєш таку яскраву, розумну й глибоко досвідчену юну панну, як міс Ферфакс. Вже не кажучи про те, що вона моя кузина.

Джек. Я хотів заручитися з Ґвендолен, ото й усе. Я її кохаю.

Елджернон. А я просто хотів заручитися з Сесілі. Я її обожнюю.

Джек. Але ти не маєш ніякого шансу одружитися з міс Кард’ю.

Елджернон. Не думаю, що ти маєш більший шанс пошлюбити міс Ферфакс.

Джек. Це вже тебе не стосується.

Елджернон. Якби це мене стосувалося, я б і не говорив про нього. Говорити про власні справи вкрай вульгарно. Тільки біржеві маклери дозволяють собі це, та й то лиш у когось на вечірці.

Джек. Я не годен збагнути, як ти можеш сидіти й спокійно жувати оладки, коли ми опинились у такій страшній халепі? В тебе зовсім душі нема!

Елджернон. Але ж я не можу їсти оладки у збудженому стані! Я б вимазав маслом манжети. Оладки завжди їдять у спокої. Тільки так їх і можна споживати.

Джек. А я вважаю, що лише зовсім бездушна людина може наминати оладки за таких обставин.

Елджернон. Коли мене обсідає якась халепа, єдине, що дає мені втіху, — це харчі. Кожен, хто мене знає зблизька, може засвідчити, що, маючи серйозну клопотнечу, я в усьому собі відмовляю, крім їжі й питва. Ось і зараз я їм оладки, бо відчуваю себе нещасним. Та й крім того, оладки — моя улюблена їжа. (Підводиться.)

Джек (теж підводиться). Але все-таки це не підстава, щоб ти так пожадливо теребив їх до останку. (Забирає таріль в Елджернона.)

Елджернон (підсовуючи Джекові булочки). Замість цього ти можеш їсти оці булочки до чаю. Мені вони не смакують.

Джек. Сили небесні! Я гадаю, що людина має право їсти власні оладки у власному домі!

Елджернон. Але ж ти тільки-но казав, що треба бути зовсім бездушним, щоб їсти оладки.

Джек. Бездушним з твого боку, враховуючи ситуацію, в якій ти опинився. А це зовсім інша справа.

Елджернон. Можливо. Але ж оладки все ті самі. (Забирає у Джека таріль з оладками.)

Джек. Елджі, прошу тебе по-доброму, — ушивайся звідси.

Елджернон. Ти не можеш спровадити мене без обіду. Це абсурд. Я ніколи нізвідки не йду, не пообідавши. Ніхто так не робить, крім хіба вегетаріанців і тому подібних людців. А ще ж я недавно домовився з доктором Чезюблом, щоб він за чверть до шостої вихрестив мене на Ернеста.

Джек. Друзяко, чим швидше ти викинеш з голови цей дур, тим буде краще. Сьогодні вранці я договорився з доктором Чезюблом, щоб він вихрестив мене о пів на шосту — ясна річ, давши мені ім’я Ернест. Таке бажання Ґвендолен. Тож ми з тобою не можемо обидва вихреститись на Ернеста. Оце був би таки абсурд. Крім того, я маю цілковите право на хрещення. Нема ніяких доказів, що хтось колись мене вихрестив. Дуже ймовірно, що мене взагалі не хрестили, такої ж думки й доктор Чезюбл. А щодо тебе все виглядає зовсім інакше. Ти то вже безперечно вихрещений.

Елджернон. Так, але після того мене ні разу не хрестили.

Джек. Нехай і так, але раз ти вже був хрещений. Оце важливо.

Елджернон. Згоден. Зате я тепер знаю, що можу витримати цю процедуру. А тобі, якщо ти не зовсім певен, чи проходив її, досить небезпечно піддаватись цьому ризику. Це може зашкодити твоєму здоров’ю. Ти ж, мабуть, не забув, що одна дуже близька до тебе особа тиждень тому ледь не померла в Парижі від гострої застуди?


Джек. Але ти сам казав, що гостра застуда — не спадкова чи щось у цьому роді.

Елджернон. Такою її вважали раніше, це правда, — але хтозна, як воно тепер. В науці весь час робляться великі відкриття.

Джек. Добре, але що ж ти, Елджі, збираєшся робити?


Елджернон. Нічого. Це я намагаюсь робити останні десять хвилин, а ти докладаєш усіх зусиль, щоб відвернути мою увагу від цієї роботи.

Джек. Ну то я тоді піду в сад побачити, де там Ґвендолен. Вона — я певен — чекає на мене.

Елджернон. А я знаю про Сесілі, що вона чекає на мене — судячи з того, як вона вкрай холодно повелася, — отож тому й не вийду в сад. Коли чоловік робить саме те, чого жінка від чоловіка сподівається, то вона про нього майже не думає. Чоловік повинен завжди робити те, чого жінка не сподівається — так само, як повинен і говорити те, чого вона не розуміє. Тоді можна бути певним, що в них цілковита обопільна симпатія.

Джек. Це ж нісенітниця. Ти завжди говориш нісенітниці.

Елджернон. Набагато розумніше, братчику, говорити нісенітниці, ніж їх слухати, — хоч так, на жаль, досить рідко робиться, що б там хто не завважував з цього приводу.

Джек. Я не слухаю тебе. Я не можу тебе слухати.

Елджернон. Е! Це тільки фальшива скромність. Ти чудово знаєш, що можеш слухати мене, коли натужишся. Ти завжди себе недооцінюєш — абсурдна річ, як на теперішні часи, коли навколо повно зарозумільців. Джеку, ти знов узявся за оладки! Ти не повинен їх їсти. Їх тільки два залишилося. (Відсовує таріль.) А я ж тобі казав, що оладки мені особливо подобаються.

Джек. Але я ненавиджу булочки до чаю.

Елджернон. Тоді чого ж ти дозволяєш частувати цими булочками своїх гостей? Що за уявлення в тебе про гостинність!

Джек (роздратовано). Ет! Це не по суті, ми ж не обговорюємо проблему булочок до чаю. (Сердитим тоном.) Ти, Елджі, зовсім божеволієш. І ніколи не дотримуєшся суті розмови.

Елджернон (повільно). Не дотримуюсь, бо це завжди завдає мені болю.

Джек. Сили небесні! Ну й прикидання! Я зневажаю, коли хтось прикидається.

Елджернон. Що ж, братчику, коли тобі не подобається прикидання, то я навіть не уявляю, що може тобі подобатись. Та й це ніяке не прикидання. Суть завжди завдає мені болю, а всякий фізичний біль я ненавиджу.

Джек (дивиться на Елджернона, проходить взад-вперед по кімнаті, а тоді наближається до столу). Елджі, я вже казав тобі, щоб ти забирався. Я не хочу, щоб ти тут був. Чому ти не забираєшся?

Елджернон. Я ж не допив свого чаю. І ще один оладок залишається. (Забирає цього останнього оладка.)

Джек зі стогоном опускається на стілець і закриває руками обличчя.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама вітальня в маєтку Ворзінґа. Джек і Елджернон в тих самих позах, що й при кінці третьої дії.

З дверей до саду входять у вітальню Ґвендолен і Сесілі.

Ґвендолен. Те, що вони не пішли слідом за нами в сад, як хтось інший зробив би на їхньому місці, свідчить, як на мене, що в них лишилася ще дрібка сорому.

Сесілі. Вони їдять оладки. Це схоже на каяття.

Ґвендолен (після паузи). Вони нас наче не помічають. Не могли б ви кахикнути?

Сесілі. Але я зовсім не застуджена.

Ґвендолен. Вони дивляться на нас. Яке нахабство!


Сесілі. Вони підходять ближче. Це вже зухвалість з їхнього боку.

Ґвендолен. Зберігаймо гордовите мовчання.

Сесілі. А й справді. Тільки це ми й можемо робити.

Джек і Елджернон насвистують жахливу популярну мелодію з якоїсь британської опери.

Ґвендолен. Гордовите мовчання, здається, викликає неприємний ефект.

Сесілі. Навіть зовсім відворотний!

Ґвендолен. Але ж ми не можемо заговорити першими.

Сесілі. Звісно, що ні.

Ґвендолен. Містере Ворзінґ, я хочу звернутись до вас в одній приватній справі. Від вашої відповіді багато що залежить.

Сесілі. Ваш тверезий глузд, Ґвендолен, просто-таки безцінний. Містере Монкріф, дайте, будь ласка, відповідь на одне запитання. Навіщо ви прикинулися братом мого опікуна?

Елджернон. Щоб уможливити знайомство з вами.

Сесілі (до Ґвендолен). Відповідь наче задовільна, хіба ні?

Ґвендолен. Так, моя люба, якщо тільки ви йому вірите.

Сесілі. Я йому не вірю. Але чарівна приваба його відповіді незаперечна.

Ґвендолен. Справді. Коли йдеться про поважні матерії — більше важить стиль, а не щирість. Містере Ворзінґ, чим би ви пояснили мені свою вигадку про брата? Чи не тим, що це уможливило вам частіші приїзди до Лондона й побачення зі мною?


Джек. Але невже ви можете сумніватись у цьому, міс Ферфакс?

Ґвендолен. Я маю великі сумніви щодо цього. Проте мені не хочеться брати їх до уваги. Зараз не час для німецького скептицизму. (Підходить до Сесілі.) Пояснення їхні здаються цілком задовільними. А у містера Ворзінґа вони й зовсім справляють враження істини.

Сесілі. Я більше ніж згодна з тим, що сказав містер Монкріф. Вже сам голос його викликає в мене цілковиту довіру.

Ґвендолен. Тож ви думаєте, що ми повинні їх простити?

Сесілі. Так. Тобто ні.

Ґвендолен. Справді. Я й забула. Є ж такі принципи, якими не можна поступатись. Але хто з нас двох скаже їм це? Обов’язок цей не з приємних.

Сесілі. А чи не можемо ми обоє сказати це водночас?

Ґвендолен. Чудова ідея! Я завжди промовляю одночасно зі своїми співрозмовниками. Тільки дотримуймось такту.

Сесілі. Гаразд.

Ґвендолен відбиває такт піднесеним вгору пальцем.

Ґвендолен і Сесілі (кажуть разом). Нездоланною перепоною залишаються все ще ваші імена. Оце й усе!

Джек і Елджернон (теж кажуть разом). Наші імена! Оце й усе? Але нас уже сьогодні вихрестять.

Ґвендолен (до Джека). То це задля мене ви погодились на таке тяжке випробування?


Джек. Так.

Сесілі (до Елджернона). Ви йдете на ці жахливі муки, аби зробити мені приємність?

Елджернон. Так.

Ґвендолен. Тож яка дурість говорити про рівність статей! Коли йдеться про самопожертву, чоловіки безмежно вищі за нас.

Джек. Отож бо й є. (Тисне руку Елджернонові.)

Сесілі. Часом вони виявляють таку фізичну мужність, про яку ми, жінки, і не уявляємо!

Ґвендолен (до Джека). Голубе мій!

Елджернон (до Сесілі). Голубко моя!


Дві пари обіймаються. Входить Мерімен. Побачивши, яка тут ситуація, він чемно покахикує.

Мерімен. Гм! Гм! Леді Брекнел! Джек. Сили небесні!

Входить леді Брекнел. Закохані сполохано відстороняються одне від одного. Мерімен виходить.

Леді Брекнел. Ґвендолен! Що це означає?

Ґвендолен. Тільки те, мамо, що ми з містером Ворзінгом взяли заручини і збираємось одружуватись.

Леді Брекнел. Підійди сюди. Сідай. Сідай зараз же. Нерішучість будь-якого роду — це знак психічного розладу в молодих або фізичної слабкості у старих. (Обертається до Джека.) Дізнавшись, сер, що моя донька несподівано зникла — про що мені доповіла її довірена покоївка, належно в свій час профінансована від мене скромною сумою, — я негайно ж виїхала вслід за нею вантажним потягом. Її бідолашному батькові, радо можу сказати, досі здається, що вона просто затрималася на університетській лекції для широкої публіки про вплив сталих прибутків на розвиток думки. Я не збираюся виводити його з омани. Взагалі я ніколи не втручаюсь в його ілюзії. Так воно краще. Але ви, звичайно, усвідомлюєте, що будь-які стосунки з моєю донькою ви маєте припинити зараз же і негайно. В цьому питанні, як і в усіх інших, я непоступлива.

Джек. Ми з Ґвендолен, леді Брекнел, взяли заручини і збираємось одружуватись.

Леді Брекнел. Цього ні в якому разі не буде, сер. А що стосується Елджернона... Елджерноне!

Елджернон. Я слухаю, тітонько Оґесто.

Леді Брекнел. Скажи мені, чи не в цьому домі мешкає твій болящий друг містер Банбері?

Елджернон (затинаючись). О! Ні!.. Банбері не тут мешкає. Банбері зараз в зовсім іншому місці. Власне, він уже помер.

Леді Брекнел. Помер? Коли містер Банбері помер? Його смерть мала б настати раптово.

Елджернон (легкодумно). Та! Я сам сьогодні прибив Банбері. Я хочу сказати — бідолаха Банбері помер сьогодні вдень.

Леді Брекнел. А від чого він помер?


Елджернон. Банбері? Та він просто вибухнув.

Леді Брекнел. Вибухнув! Може, він став жертвою революційного насильства? Я не думала, що містер Банбері цікавиться соціальною проблематикою. Але якщо він мав ці нездорові нахили, то так йому й треба.

Елджернон. Дорога тітонько Оґесто, його просто викрили! Лікарі зірвали з Банбері машкару живої людини, тож він і помер.

Леді Брекнел. Здається, він занадто покладався на рекомендації лікарів. Проте мені приємно дізнатись, що він кінець-кінцем зважився на якийсь реальний напрямок дій, керуючись медичними порадами. А тепер, коли ми вже позбулись містера Банбері, чи можу я запитати вас, містере Ворзінґ, хто ця юна особа, яку, гадаю, не зовсім пристойним чином тримає за руку мій небіж Елджернон?


Джек. Ця леді — міс Сесілі Кард’ю, моя вихованка.

Леді Брекнел холодно вклоняється Сесілі.

Елджернон. Ми з Сесілі, тітонько Оґесто, взяли заручини й збираємось одружуватись.

Леді Брекнел. Перепрошую?


Сесілі. Містер Монкріф і я взяли заручини й збираємось одружуватись, леді Брекнел.

Леді Брекнел (здригнувшись, підходить до канапи й сідає). Я щось не розумію — може, й справді повітря в цій частині Гертфордширу діє надто збудливо, через що кількість заручин тут значно перевищує норми, приписані статистикою. Але деякі попередні запитання з мого боку, гадаю, не завадять. Містере Ворзінґ, ви не скажете, чи міс Кард’ю теж якось причетна до одного з найбільших лондонських вокзалів? Мені просто цікаво знати. До вчорашнього дня я навіть не уявляла, що є прізвища або й особи, походження яких пов’язане з кінцевими станціями.

Джек (ледве тамуючи обурення, говорить чітко й холодно). Міс Кард’ю — онука покійного містера Томаса Кард’ю, координати: Белгрейв-сквер, будинок 149, Півд. Захід, Лондон; Джервез-парк, Доркінґ у графстві Сарі; Споран у графстві Файфшир, Північна Британія.

Леді Брекнел. Це звучить досить переконливо. Три адреси завжди викликають довіру до їхнього власника, навіть коли він крамар. Але як можна упевнитись у достовірності цих даних?

Джек. Я спеціально зберігаю «Придворний довідник» за належний період. Він до ваших послуг, леді Брекнел.

Леді Брекнел (похмуро). Мені траплялись прикрі похибки в цьому виданні...

Джек. В ролі повіреного міс Кард’ю виступає фірма добродіїв Маркбі, Маркбі й Маркбі, Лінкольн Інн Філдс, будинок 149-А, західна центральна округа Лондона. Вони залюбки нададуть вам будь-яку детальнішу інформацію, контора відкрита від десятої до четвертої години.

Леді Брекнел. Маркбі, Маркбі й Маркбі? Це фірма дуже авторитетна у своєму колі. Я навіть чула, що одного з Маркбі іноді бачать серед гостей на поважних вечірках. Так що наразі я задоволена.

Джек (вкрай роздратовано). Це страшенно добре з вашого боку, леді Брекнел! Мені приємно повідомити вас, що я крім того маю свідоцтва про народження та хрещення міс Кард’ю, довідки й посвідки про коклюш, щеплення віспи, конфірмацію, кір у двох різновидах — німецькому та англійському.

Леді Брекнел. О, життя, повне пригод, як я бачу! Хоч це й трохи занадто збурливо для такої юної дівчини. Щодо мене, то я не прихильниця передчасної досвідченості. ( Підводиться й дивиться на годинника) Ґвендолен! Нам пора збиратись у дорогу. Ми не можемо гаяти ні хвилини. Хоча це суто для проформи, містере Ворзінґ, але я ще мушу спитати у вас, чи має сама міс Кард’ю сякий-такий статок?


Джек. О! Та близько ста тридцяти тисяч фунтів у державних цінних паперах. Це й усе. Прощавайте, леді Брекнел. Дуже приємно було з вами познайомитись.

Леді Брекнел (знов сідаючи). Хвилиночку, містере Ворзінґ. Сто тридцять тисяч фунтів! І в державних цінних паперах! Міс Кард’ю виглядає на вельми привабливу юну леді, як я ближче придивляюсь до неї. У наш вік мало хто з дівчат має такі по-справжньому вартісні риси, які не тільки тривкі, а ще й зростають з часом. Ми живемо, на жаль, у показушну добу. (До Сесілі.) Підійдіть сюди, голубонько. (Сесілі підходить.) Гарненьке дитя, але сукня у вас простувата і волосся майже таке, яким його створила природа. Та це все легко можна виправити. Достатньо кваліфікована французька камеристка за дуже короткий проміжок доможеться справжнього дива. Пригадую, я порекомендувала таку камеристку юній леді Лансінґ і через три місяці навіть власний чоловік перестав її впізнавати.

Джек. А через шість місяців її вже й ніхто не впізнавав.

Леді Брекнел (гостро втуплюється в Джека, а за хвильку з привченим усміхом обертається до Сесілі). Поверніться, будь ласка, дитятко. (Сесілі робить круговий поворот.) Ні-ні, я збоку хотіла побачити. (Сесілі стає у профіль.) Я так і думала. З таким профілем ви можете розраховувати на успіх у товаристві. Дві слабини нашого часу — це відсутність принципу і відсутність профілю. Підборіддя трохи вище, голубонько. Стиль великою мірою залежить від того, як ви тримаєте підборіддя. Тепер його заведено тримати високо. Елджерноне!


Елджернон. Слухаю, тітонько Огесто.

Леді Брекнел. Профіль у міс Кард’ю такий, що вона може сподіватись на успіх у товаристві.

Елджернон. Сесілі — наймиліша, найдорожча й найгарніша дівчина в світі. А успіх у товаристві, як на мене, ламаного шеляга не вартий.

Леді Брекнел. Ніколи, Елджерноне, не висловлюйся зневажливо про товариство. Так чинять лише ті, хто не має до нього доступу. (До Сесілі.) Дитятко, ви, звичайно, знаєте, що в Елджернона нема нічогісінько, крім боргів. Але я не схвалюю шлюбів з розрахунку. Коли я одружувалася з лордом Брекнелом, за мною не було ніяких статків. Проте я і на мить не допускала думки, що це може стати перепоною для шлюбу. Отож, гадаю, мені слід благословити ваше одруження.

Елджернон. Дякую вам, тітонько Оґесто.

Леді Брекнел. Сесілі, можете поцілувати мене!

Сесілі (цілує її). Дякую вам, леді Брекнел.

Леді Брекнел. Надалі можете називати мене «тітонька Оґеста».

Сесілі. Дякую, тітонько Оґесто.

Леді Брекнел. З весіллям, я думаю, не варто зволікати.

Елджернон. Дякую, тітонько Оґесто.

Сесілі. Дякую, тітонько Оґесто.

Леді Брекнел. Щиро кажучи, я не прихильниця тривалих заручин. Бо при цьому обидві сторони можуть до шлюбу спізнати характер одне одного, а це ніколи не бажано.

Джек. Я перепрошую, що перебиваю вас, леді Брекнел, але ні про які заручини в даному разі нема й мови. Я опікун міс Кард’ю, і вона до повноліття не може одружуватись без моєї згоди. А я таку згоду категорично відмовляюся дати.

Леді Брекнел. Дозвольте запитати: а які у вас для цього підстави? Елджернон цілком, я б навіть сказала, абсолютно прийнятний кандидат на нареченого. Він не має нічого, зате в нього такий вигляд, наче він власник усього на світі. Тож чого тут ще бажати?


Джек. Мені дуже б не хотілося навпрямки говорити про вашого небожа, леді Брекнел, але річ у тому, що я рішуче не схвалюю його моральних засад. Я підозрюю, що він непорядний.

Елджернон і Сесілі дивляться на нього обурено й здивовано.

Леді Брекнел. Непорядний! Мій небіж Елджернон? Це неможливо! Він же навчався в Оксфордському університеті.

Джек. Боюся, що моїх слів нема чим заперечити. Сьогодні, коли мене не було вдома — я поїхав до Лондона у важливій приватній справі, — він прикинувся моїм братом і забрався до мене в дім. Назвавшись прибраним ім’ям, він вижлуктав, як доповів мені дворецький, цілу пляшку мого «Пер’є-Жує-Брю» вісімдесят дев’ятого року — шампанського, яке я зберігав для свого особистого вжитку. І далі перебуваючи в ганебній ролі ошуканця, він спромігся за пару годин закрутити голову єдиній моїй вихованці. А засівши пити чай, стеребив усі до одного оладки. Хоч увесь цей час чудово знав, що я не маю брата, ніколи не мав його і не збираюся мати, хоч би який він там не був. Це вже робить його поведінку й зовсім непрощенною. Я виразно сказав йому про це вчора надвечір.

Сесілі. Але ж, дорогий дядечку Джеку, протягом останнього року ви не раз казали нам, що у вас є брат. І часто повертались до цієї теми. Елджі тільки підтверджував ваші слова! Це було благородно з його боку.

Джек. Даруй мені, Сесілі, але ти ще замолода, щоб розумітись на цих матеріях. Вигадати що-небудь — це прояв явного генія, і в такий комерційний вік, як наш, свідчить про неабияку фізичну мужність. З сучасних романістів мало хто наважується вигадувати навіть якусь дрібничку. Ніякий

не секрет, що вони просто не знають, як це робиться. З другого боку, підтвердити фальшивку — це однозначно боягузливий вчинок. Нинішні газети одна за одною чинять так щодня. Але це не по-джентльменському. Жоден джентльмен нічого не підтверджує.

Елджернон (в нестямі). Ну й чеше Джек!

Леді Брекнел. Гм! Всебічно зваживши ваші аргументи, містере Ворзінґ, я вирішила залишити поза увагою те, як повівся щодо вас мій небіж.

Джек. Цим ви засвідчуєте свою великодушність, леді Брекнел. Проте моє рішення незмінне. Я відмовляюся дати згоду.

Леді Брекнел (до Сесілі). Підійдіть сюди, миле дитятко. (Сесілі підходить.) Скільки вам років, голубонько?

Сесілі. Насправді тільки вісімнадцять, але на вечірках я завжди заявляю, що мені двадцять.

Леді Брекнел. Ви маєте цілковиту рацію, вносячи таке делікатне уточнення. Власне, жінка ніколи не повинна бути аж такою пунктуальною, якщо йдеться про її вік. Це відгонить педантизмом... (Задумливо.) Вісімнадцять, але на вечірках двадцять. Що ж, так вам недовго вже й до повноліття і звільнення від опіки. Тим-то я не думаю, що згода вашого опікуна має якесь там значення.

Джек. Даруйте, леді Брекнел, але я знов мушу перебити вас. Заповітом діда міс Кард’ю передбачено, що вона стає повнолітньою тільки в тридцять п’ять років.

Леді Брекнел. Це, як на мене, несерйозна перепона. Тридцять п’ять років — дуже привабливий вік. У лондонському поважному товаристві повно жінок, які з власної волі цілі роки залишаються тридцятип’ятилітніми. Ось хоча б леді Дамблтон. Наскільки я знаю, вона стала тридцятип’ятилітньою, коли їй минуло сорок років, а це було вже багато літ тому. Я не бачу причин, щоб нашій дорогій Сесілі не бути в згаданому вами віці ще привабливішою, ніж нині. Статок її на той час істотно збільшиться.

Сесілі (до Джека). Ви таки певні, що я до тридцяти-п’ятирічного віку не зможу одружитись без вашої згоди?

Джек. Така виважена умова міститься в заповіті твого діда, Сесілі. Він, безперечно, передбачив різного роду труднощі, які можуть у зв’язку з цим постати.

Сесілі. Тоді дідусь мусив би мати дуже своєрідну уяву... А ви, Едджі... ви могли б зачекати, поки мені вийде тридцять п’ять років? Тільки не спішіть відповідати. Це дуже серйозне питання, і від вашої відповіді великою мірою залежить моє майбутнє щастя, як і ваше також.

Елджернон. Звичайно, я міг би, Сесілі. Як ви можете в цьому сумніватись! Я міг би довіку вас чекати. Ви знаєте, що міг би.

Сесілі. Так, я інстинктивно це відчуваю, але ж я не зможу чекати до такої далекої пори! Якихось мізерних п’ять хвилин чекання — і то я не в силі витерпіти. Це мене завжди дратує. Я сама не пунктуальна, я знаю, однак мені подобається пунктуальність в інших людях, а щоб я роками чекала, хай навіть і такої події, як одруження, — про це дарма й говорити.

Елджернон. Тоді як же бути, Сесілі?

Сесілі. Не знаю, містере Монкріф.

Леді Брекнел. Дорогий містере Ворзінґ, оскільки міс Сесілі виразно заявила, що не може чекати до тридця-тип’ятирічного віку, заувага, яка, мушу сказати, свідчить про дещо нетерплячу натуру, — то я просила б вас переглянути своє рішення.

Джек. Але, дорога леді Брекнел, це питання залежить уже тільки від вас. Ту ж хвилину, як ви дасте згоду на моє одруження з Ґвендолен, я дуже охоче дозволю вашому небожеві взяти шлюб з моєю вихованкою.

Леді Брекнел (підводячись і гордо випростовуючись). Ви чудово знаєте, що ваша пропозиція абсолютно неприйнятна.

Джек. Тоді нам залишається ревна безшлюбність, та й годі.

Леді Брекнел. Такої долі я не передбачала для Ґвендолен... А Елджернон, звичайно, може сам за себе вирішувати. (Дістає годинника.) Ходімо, люба... (Ґвендолен підводиться.) ... Ми вже пропустили п’ять чи шість поїздів. Якщо ми ще один пропустимо — це може викликати всілякі пересуди на станції.

Входить доктор Чезюбл.

Чезюбл. Усе готове для проведення хрестин.

Леді Брекнел. Хрестини, сер? Чи трохи не завчасно?

Чезюбл (оглядається ледь розгублено і показує на Джека й Елджернона). Ці два добродії виявили бажання невідкладно пройти обряд хрещення.

Леді Брекнел. В їхньому віці? Це безглуздо й безбожно! Елджерноне, я забороняю тобі приймати хрещення. І щоб я більш не чула про такі вибрики. Лорд Брекнел був би вкрай невдоволений, дізнавшись, на що ти витрачаєш свій час і гроші.

Чезюбл. Тобто я маю розуміти, що ніякого хрещення сьогодні не відбудеться?

Джек. Ситуація обертається так, докторе Чезюбл, що тепер, на мою думку, воно майже не має практичного сенсу для мене й Елджернона.

Чезюбл. Мені прикро чути від вас, містере Ворзінґ, такі висловлювання. Це віддає єретичними поглядами анабаптистів*, що їх я повністю спростував у чотирьох своїх неопублікованих проповідях. Вельми нелегко обговорювати таку проблему, як людські новонародини внаслідок хрещення. На думку отців церкви, хрещення — це свого роду нове народження. Проте коли йдеться про дорослих людей, то примусове вихрещення — якщо воно не стосується диких племен, — вважається, на жаль, неканонічним, отож я не гаятиму марно часу й вертаюся до церкви. Тим паче, що мене вже півтори години чекає в ризниці міс Призм, як мені щойно доповіли.

Леді Брекнел (здригаючись). Міс Призм? Ви сказали — міс Призм?

Чезюбл. Так, леді Брекнел. Зараз я матиму зустріч із нею.

Леді Брекнел. Добре, але дозвольте затримати вас на хвилинку. Йдеться про одну справу, яка має неабияке значення для лорда Брекнела і для мене. Чи не є ця міс Призм бридкою ззовні й ледь-ледь причетною до освіти?


Чезюбл (від обурення насилу стримуючи себе). Вона дама високої культури, і вигляд у неї цілком респектабельний.

Леді Брекнел. Тоді це явно та сама особа! А чи дозволите мені запитати, яка роль їй відведена у вашій господі?


Чезюбл (суворим тоном). Я, мадам, неодружений.

Джек (втручаючись у розмову). Леді Брекнел, я можу вам пояснити, що міс Призм останні три роки є високоповажаною гувернанткою у міс Кард’ю і шанованою її компаньйонкою.

Леді Брекнел. Незалежно від цих ваших відгуків я конче мушу її побачити, і то негайно. Прошу покликати її сюди.

Чезюбл (оглядаючись). Вона якраз підходить — вона вже близько.

Міс Призм стрімко входить у вітальню.

Міс Призм. Мені було сказано, що ви, дорогий каноніку, мали надію побачити мене у ризниці. Я чекала вас там рівно годину й сорок п’ять хвилин. (Завважує леді Брекнел, яка втупилася в неї пронизливим поглядом. Міс Призм блідне й проймається переляком, а далі стривожено оглядається, наче з наміром утікати.)

Леді Брекнел (суворим суддівським голосом). Призм! (Міс Призм присоромлено схиляє голову.) Підійдіть сюди, Призм! (Міс Призм покірливо підходить ближче.) Призм! Де немовля? (Всі приголомшено заклякають. Канонік, охоплений жахом, відходить трохи назад. Елджернон і Джек заступають Сесілі й Ґвендолен, аби дівчатам менше чулося подробиць моторошного публічного викриття.) Двадцять вісім років тому ви, Призм, покинули оселю лорда Брекнела — будинок номер сто чотири на Апер-Ґровнер-стріті, — маючи при собі дитячу коляску з немовлям чоловічої статі. Ви так і не повернулися. Через кілька тижнів завдяки ретельним пошукам муніципальної поліції дитячу коляску знайшли опівночі в глухому закутку на Бейсвотер-стріт. У колясці лежав рукопис нудотно сентиментального тритомного роману. (Міс Призм обурено здригається.) Але дитини там не було. (Всі втуплюються поглядами у міс Призм.) Призм! Де поділось те немовля?


Міс Призм. Леді Брекнел, — як не соромно, але я мушу визнати, що не знаю, де воно поділося. Якби ж то знаття! А сталося все це ось як. Вранці того дня, що ви згадали, — він на все життя врізався мені в пам’ять, — я приготувалась, як звичайно, вивезти немовля в колясці на прогулянку. При мені була також досить містка стара валізка, куди я збиралась покласти рукопис художнього твору, над яким працювала, зрідка маючи вільні хвилини. Розгубившись невідь чого — я й досі не можу собі цього пробачити, — я поклала рукопис у коляску, а дитину у валізку.

Джек (що пильно слухав розповідь міс Призм). Але де ж ви ту валізку поділи?

Міс Призм. І не питайте, містере Ворзінґ.

Джек. Міс Призм, це питання страшенно важливе для мене. Я наполягаю, щоб ви сказали, де поділи валізку з немовлям.

Міс Призм. Я залишила її в камері схову одного з найбільших лондонських вокзалів.

Джек. А який саме то був вокзал?

Міс Призм (знеможено). Вокзал Вікторія. Брайтонська лінія. (Осідає на стілець.)

Леді Брекнел (дивлячись на Джека). Сподіваюся, що нічого неймовірного не станеться. Неймовірне це завжди вияв поганого смаку або принаймні сумнівного.

Джек. Я мушу на хвильку забігти до своєї кімнати.

Чезюбл. Ця новина, здається, вивела вас із рівноваги, містере Ворзінґ. Я певен, що цей ваш стан скоро пройде.

Джек. Я, дорогий каноніку, тільки на пару секунд. Ґвендолен! Зачекайте на мене.

Ґвендолен. Якщо ви не на довго, то я чекатиму вас ціле життя.

Джек вибігає в дуже збудженому стані.

Чезюбл. Що це все означає, леді Брекнел, — як ви гадаєте?

Леді Брекнел. Навіть не уявляю, докторе Чезюбл. Ледве чи треба вам говорити, що в родинах з вищого товариства не заведено допускати дивних збігів. В усякому разі, їх майже не беруть до уваги.

З верхнього поверху чутно такий грюкіт, немов там перекидають валізи. Всі підводять погляди вгору.

Сесілі. Дядечко Джек якось дивно знервований. Чезюбл. У вашого опікуна занадто емоційна вдача. Леді Брекнел. Ця гуркотнява дуже неприємна. Наче він там зчинив спірку з меблями. Я ненавиджу спірки з якого б то не було приводу. Вони завжди вульгарні й незрідка переконливі.

Чезюбл (дивлячись угору). О, стихло.

Гуркіт поновлюється.

Леді Брекнел. Я хотіла б, щоб він уже дійшов до якогось висновку.

Ґвендолен. Це тривожне чекання жахливе. Сподіваюсь, воно триватиме й далі.

Входить Джек з чорною шкіряною валізкою в руці і підбігає до міс Призм.

Джек. Це не та валізка, міс Призм? Пильно придивіться до неї, перше ніж казати щось. Від вашої відповіді залежить приречення більше ніж однієї людини.

Міс Призм (спокійно). Валізка, здається, моя. Справді бо — осьо подряпина, що з’явилась під час аварії омнібуса на Ґовер-стріт у щасливіші мої юні роки. А тут на підкладці — пляма від того, що розбилася пляшка з безалкогольним напоєм. Сталося це в Лімінгтоні. А ось на замку — мої ініціали. Я вже забула, чим була тоді збуджена, що замовила, аби їх тут вигравіювали. Валізка таки точно моя. Я неймовірно рада, що вона несподівано віднайшлася. Мені так її бракувало всі ці роки!


Джек (патетичним голосом). Тут, міс Призм, і дещо інше віднайшлося, не тільки ваша валізка. Тим немовлям, що лежало в ній, був я.

Міс Призм (вражено). Ви?

Джек (обіймаючи її). Так... мамо!

Міс Призм (вкрай обурено відсахуючись від нього). Містере Ворзінґ, я незаміжня!


Джек. Незаміжня! Я визнаю, що це серйозний удар. Але врешті-решт хто має право кинути каменем в людину, яка стільки вистраждала? І хіба каяттям не можна відпокутувати якийсь легковажний вчинок? Чому повинен існувати один закон для чоловіків, а інший — для жінок? Я прощаю вас, мамо. (Знову пробує її обійняти.)

Міс Призм (ще більш обурено). Містере Ворзінґ, це якесь непорозуміння. Я ніколи в житті на мала діла з материнством. Ваше припущення, якби воно прозвучало не перед таким великим гуртом людей, годилося б назвати нетактовним. (Показує на леді Брекнел.) А хто ви є насправді, вам може сказати ця леді. (Відходить у глибину сцени.)

Джек (після паузи). Леді Брекнел, я не хочу виглядати нав’язливим, але чи не пояснили б ви мені зі своєї ласки, хто я такий?

Леді Брекнел. Боюся, що та новина, яку я розкрию вам, не зовсім приємна для вас. Ви син моєї бідолашної сестри — місіс Монкріф і, отже, старший брат Елджернона.

Джек. Старший брат Елджернона! То я таки маю брата? Я так і знав, що маю брата! Я ж завжди казав, що в мене є брат! Сесілі, — як ти могла сумніватись у тому, що вмене є брат ? ( Хапає обіруч Елджернона.) Докторе Чезюбл , — мій брат-невдаха. Міс Призм, — мій брат-невдаха. Ґвен-долен, — мій брат-невдаха. Елджі, мій юний поганцю, відтепер ти мусиш ставитись до мене з більшою повагою. Ти ніколи в житті не сприймав мене як брата.

Елджернон. Що ж, донині так і було, братчику, — визнаю. Я, правда, намагався, дарма що не мав у цьому досвіду. ( Вони тиснуть один одному руку.)

Ґвелдолен (до Джека). Голубе мій!

Джек. Голубко моя!

Леді Брекнел. Оскільки обставини склалися так дивно й непередбачливо, ви можете поцілувати свою тітоньку Оґесту.

Джек (не зрушаючи з місця). Я просто ошелешений від щастя. ( Цілує Ґвендолен.) Я майже не тямлю, кого я цілую!


Елджернон користається з нагоди і цілує Сесілі.

Ґвендолен. Сподіваюся, це я востаннє чую від вас таке зауваження.

Джек. Таки востаннє, голубко.

Міс Призм (делікатно кахикнувши, виступає наперед). Містере Ворзінґ... тобто містере Монкріф, як тепер належить до вас звертатись... Після подій у ці останні хвилини я відчуваю, що мушу відмовитись від тих обов’язків, які виконувала в цьому домі. Я щиро прошу пробачення за всі ті невигоди, що їх вам завдала, ненароком вмістивши вас у ту валізку.

Джек. Та не згадуйте про це, дорога міс Призм. Не згадуйте зовсім. Я впевнений, що дуже приємно провів час у цій симпатичній валізці, незважаючи на ті ушкодження, яких зазнав, коли ото перекинувся омнібус у щасливіші ваші дні. А щоб покинути нас, то про таке навіть і не думайте!


Міс Призм. Залишити ваш дім — це мій обов’язок. Та й я вже не маю чого навчати дорогу Сесілі. За такого складного збігу обставин домігшись одруження — та цим моя мила й тямуща учениця далеко перевершила свою навчительку.

Чезюбл. Одну хвилинку... Летиціє!

Міс Призм. Докторе Чезюбл!

Чезюбл. Летиціє, я дійшов висновку, що первісна християнська церква помилялася в деяких питаннях. То, мабуть, було спричинене хибним прочитанням стародавніх текстів. Так оце я маю честь просити у вас вашої руки.

Міс Призм. Фредріку, в цей момент мені бракує слів, щоб передати все, що я відчуваю. Але я перешлю вам ще сьогодні ввечері три останні томи мого щоденника. В них ви зможете ознайомитись з усією сукупністю моїх думок про вас і про те, що я пережила з цього приводу за останніх вісімнадцять місяців.

Входить Мерімен.

Мерімен. Кучер леді Брекнел каже, що вже не може більше чекати.

Леді Брекнел (підводячись). А й правда! Я мушу негайно від’їжджати до Лондона. (Дістає годинника.) Я бачу, що пропустила не менше як дев’ять поїздів. Лишається тільки один поїзд. (Мерімен виходить. Леді Брекнел наближається до дверей.) Судячи з ваших, Призм, останніх слів, звернених до доктора Чезюбла, я бачу, що ви й досі, на жаль, не позбулися пристрасті до тритомної белетристики. Але оскільки ви справді збираєтесь перейти в статус заміжньої жінки, — а це у вашому віці виглядає, як на мене, однак що віддатись на волю всемудрого Провидіння, — то ви, маю надію, не залишите бідного доктора Чезюбла лежати у валізі в камері схову на залізниці чи в якомусь іншому закамарку. До речі, в камерах схову вічно протяги. (Міс Призм покірно схиляє голову.) Докторе Чезюбл, прийміть мої щирі побажання вам усіляких гараздів, а що хрестини, згідно з вашими словами, є свого роду новонародженням, то я бажаю вам обов’язково охрестити міс Призм, і невідкладно. Знов народитись — це буде неабиякою підмогою для неї. Щодо того, чи цей обряд узгоджується з практикою первісної християнської церкви, — я не знаю. Але навряд щоб ранні християни стикалися з такого роду крайніми потребами — принаймні так мені здається. (Обертається з ласкавою усмішкою до Сесілі й поплескує її по щоці.) Миле дитятко! Ми сподіваємось за кілька днів побачити вас у нашій домівці на Апер-Ґровнер-стріті.

Сесілі. Дякую вам, тітонько Оґесто!

Леді Брекнел. Ходім, Ґвендолен.

Ґвендолен (до Джека). Мій рідний! Але як же вас, рідного, звати? Яке ваше справжнє ім’я, коли вже ви стали кимось іншим?

Джек. Сили небесні!.. Я зовсім забув про це! Але ваша думка щодо мого імені, гадаю, усе та сама?


Ґвендолен. Я ніколи ні в чому не змінююсь — крім своїх почуттів.

Сесілі. О яка ви шляхетна вдачею, Ґвендолен!

Джек. Тоді справу цю краще зараз же з’ясувати. Тітонько Оґесто, хвилинку! На той час, коли міс Призм загубила мене у валізці, — я був уже вихрещений? Прошу, будьте спокійні, тітонько Оґесто. Це дуже критичний момент, і багато що залежить від вашої відповіді.

Леді Брекнел (цілком спокійно). Ваші люблячі й дбайливі батьки надали вам усі мислимі переваги, які тільки можна дістати за гроші, серед них і хрещення.

Джек. Отже я вихрещений! Тоді все гаразд. Але яке ж ім’я мені дали? Хай навіть і найгірше?


Леді Брекнел (після паузи). Як старший син, ви, природньо, дістали батькове ім’я.

Джек (роздратовано). Добре, але яке ж ім’я було у мого батька? Я вас прошу — не будьте аж такі нечулі, тітонько Оґасто! Це ж дуже критичний момент, і все залежить від змісту вашої відповіді. То яке ім’я мого батька?


Леді Брекнел (задумливо). Я не можу так зразу пригадати, яке було в генерала ім’я. Ваша дорога матуся звичайно зверталась до нього — «генерале», це я точно пам’ятаю. Однак чогось мені здається, що вона не зважувалась називати його на ім’я. Хоча я певна, що якесь ім’я у нього таки мусило бути. Він мав запальну вдачу, але нічим ексцентричним не вирізнявся. То все було наслідком індійського клімату, а також одруження, розладнання шлунку та інших тому подібних речей. Коли йшлося про деталі буденного життя, то він був радше педантом. Я не раз це говорила своїй сестрі.

Джек. Елджі! А ти не можеш пригадати, як звали нашого батька?

Елджернон. Братчику мій, я ж ні разу навіть не розмовляв з ним. Він помер, коли мені ще не було й року.

Джек. Але ж його ім’я мало би бути в тогочасних армійських реєстрах*! Як ви гадаєте, тітонько Оґеста?


Леді Брекнел. Генерал був зовсім мирною людиною в усьому, крім родинного життя. Однак його ім’я, безперечно, мало би бути в котромусь військовому довіднику.

Джек. У мене є армійські реєстри за останні сорок років. (Кидається до книжкової шафи й дістає звідти книжку за книжкою. Хутко розподіляє їх.) Осьо, докторе Чезюбл, міс Призм, — вам дві... Сесілі, Сесілі, армійський реєстр. Випишіть на ходу, що нам треба. Елджерноне, благаю — коли в тебе є ще хоч дрібка синівського почуття, переглянь оцю англійську історію, — може, натрапиш на батькове ім’я. Тітонько Оґесто, прошу вас, напружте свій мужеський розум, аби ми тут дістались до істини. Ґвендолен... але ні, вам не треба надміру збуджуватись. Полиште ці пошуки нам, не таким філософським натурам, як ви.

Ґвендолен (героїчно). Дайте мені шість томів з будь-якого періоду цього сторіччя чи й минулого. Мені байдуже, з якого саме часу.

Джек. Шляхетне дівча! Ось маєте цілий тузінь. Більше то вже переобтяжило б вас. (Приносить стос армійських реєстрів — і сам береться їх гортати, хапаючи книжки з рук у Ґвендолен, тільки-но вона заміряється заглянути в них.) Ні, краще я прогляну. Ні, дозвольте мені, моя мила. Голубко, я думаю, що швидше знайду. Дозвольте мені, моя люба.

Чезюбл. А до якої станції, містере Монкріф, ви наче збиралися вирушати?

Джек (від розгубленості не зразу спромагається на слово). Станція! Хто тут згадав якусь станцію? Я тільки хочу знайти ім’я свого батька.

Чезюбл. А от мені ви підсунули Бредшоу! (Заглядає в книжку.) 1869 року видання. Книжка вельми цікава з бібліофільського погляду, але зовсім не тичеться до проблеми хрестин осіб генеральського звання.

Сесілі. На жаль, дядечку Джеку, про генералів навіть натяку нема ось і в цій «Історії наших часів», хоч це досить солідне видання. І надруковане прямо з машинопису.

Міс Призм. А мені, містере Монкріф, ви дали два прейскуранти товарів якогось універсального магазину. В них ніде не згадується ніяких генералів — наче нема ні попиту на них, ні пропозиції.

Леді Брекнел. А цей трактат, — «Зелена гвоздика», як він називається — книжка начебто про плекання екзотичних квітів. Про генералів тут ані слова. Видно, що вона може цікавити хіба що хирляків та людей середнього класу.

Джек (не на жарт роздратований). Сили небесні! Та які дурниці ти там вичитуєш, Елджі? (Бере у нього з рук книжку.) «Армійський реєстр»? Але я не дуже певен, чи ти знаєш, що це таке — «Армійський реєстр». І ти розгорнув його не на тій сторінці. Та ось воно саме в очі лізе! Літера «М», генерали... Маркбі... А які бридкі прізвища!.. Мелам, Міґсбі, Мобс, Монкріф, Монкріф! Лейтенант у 1840-му, капітан, підполковник, полковник, генерал у 1860 - м у. Ім’я — Ернест Джон. (Звільна ставить книжку на місце й далі говорить цілком спокійно.) Я ж завжди казав вам, Ґвендолен, що мене звуть Ернестом, — хіба ні? Я таки Ернест насправді. Ернест, а то як же ще!


Леді Брекнел. Тепер і я пригадую, що генералове ім’я було Ернест. І я знала, що воно мені з певних причин не подобалося. Ходім, Ґвендолен. (Виходить.)

Ґвендолен. Ернесте! Мій рідний Ернесте! Я з самого початку відчувала, що ви й не можете мати іншого імені!


Джек. Ґвендолен, це ж такий жах — раптом дізнатись, що ти все життя говорив правду і тільки правду. То чи зможете ви простити мені цю провину?

Ґвендолен. Я можу. Бо я певна, що ви таки змінитесь.

Джек. Моя рідна!


Чезюбл (до міс Призм). Летиціє! (Обіймає її.) Міс Призм (захоплено). Фредріку! Нарешті! Елджернон. Сесілі! (Обіймає її.) Нарешті! Джек. Ґвендолен! (Обіймає її.) Нарешті!

Несподівано повертається леді Брекнел.

Леді Брекнел. Я пропустила останній поїзд! (До Джека.) Мій небоже, ви, здається, виявляєте ознаки легковажності.

Джек. Навпаки, тітонько Оґесто, — я зараз уперше в житті зрозумів, як важливо бути поважним Ернестом!


Всі завмирають на сцені. Завіса.



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.