Поль Верлен

Забуті арієти - Поль Верлен

* * *

Це захоплене зомління,

Це закохане томління,

Хвильні трепети лісів

У руках вітрів пестливих

I між віток шелестливих

Хор сп'янілих голосів.

О, цей шелест, шемріт, шепіт,

Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,

Журкіт, муркіт, свист і писк,

Трав розмайних шелевіння,

Шум води по моховинню,

По камінню плеск та блиск...

Хто ж до всього того шуму

Вплів мотив тривоги й суму,

Жаль снує душа — чия?

То, напевно, ми з тобою

День прощаємо журбою,

То душа твоя й моя!

* * *

Крізь музичних вогнів колихання,

Крізь незвично розгойданий гомін

Я угадую давнього спомин

I провістя нового кохання.

Моє серце й душа в надпориві —

Наче око гіганта подвійне,

Де бринять, ніби мево сновійне,

Всіх пісень переливи тремтливі.

О, якої ще кращої смерті?

Одступи од коханців, тривого!

Дайте, релі, старого й нового —

Любо вмерти в такій круговерті!

* * *

Із серця рветься плач,

Як дощ іллється з неба.

Від зради чи невдач,

Відкіль цей тужний плач?

О, хлюпотіння зливи

По крівлях, по землі!

На серце нещасливе

Спливають співи зливи...

Лягає без причин

Тугá на серці туга.

З відчаю хоч кричи!

Печалюсь без причин.

Від муки дітись ніде,

Рве серце марний жаль.

Любові й зненавиди

Нема, а дітись ніде!

* * *

Душа, душа моя страждала,

Любов, любов її терзала.

Та я утіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов,

Хоч цілим серцем і душею,

Здавалось, розлучився з нею.

Ніде я втіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов.

I серце, серце надто чуле,

Душі сказало: "Чи ж забули,

Забули в гордій самоті

Ми очі ті і губи ті?"

Душа сказала серцю: "Хтозна?

Розлука — пастка грандіозна:

Втечеш від муки за сто миль,

Стократно груди ранить біль".

* * *

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю...

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

В далині імлистій

Щось немов синіє...

Ледве бовваніє

Бідний ліс безлистий.

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

Вам, худі вовцюги,

Й вам, хрипкі ворони,

Де знайти схорони,

Вічні волоцюги?

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю...

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

* * *

Солов'ю, що з високої вітки задивився

на свій відбиток у річці, здається,

ніби він упав у воду. Сидить на

вершечку дуба і боїться потонути.

Сірано де Бержерак

Одкид дерев у озернім затоні сріблистім

Димом береться імлистим,

А угорі потопають у справжньому вітті

Горлиць жалі сумовиті.

Цей краєвид — твоєї, мандрівнику, долі

Образ у нашій юдолі:

Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії

Всі твої втоплені мрії!



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.