Діти капітана Гранта - ЖУЛЬ ВЕРН

ЖУЛЬ ВЕРН

Діти капітана Гранта - ЖУЛЬ ВЕРН

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І РИБИНА-МОЛОТ

26 липня 1864 року під дужим північно-східним вітром по хвилях Північного каналу стрілою летіла чудова яхта. На її гафелі(1) майорів англійський прапор, а на вершечку грот-щогли голубий вимпел сяяв вигаптуваними золотом, з герцогською короною над ними, літерами «Е. Г.» Яхта мала назву «Дункан». Вона належала лордові Гленарвану, одному серед шістнадцяти шотландських перів, що засідали в палаті лордів, найвизначнішому членові славнозвісного в Сполученому Королівстві Темзівського яхт-клубу.

На борту яхти разом із лордом Гленарваном була його молода дружина леді Гелена й двоюрідний брат - майор Мак-Наббс.

Нещодавно збудована яхта вийшла на випробування в море за кілька миль від Клайдської затоки й тепер поверталась до Глазго. На видноколі вже забовванів острів Аррен, коли раптом вахтовий матрос сповістив, що в кільватері пливе величезна рибина. Капітан Джон Манглс наказав негайно повідомити про це лорда Гленарвана, і той не забарився зійти на ют (2) із майором Мак-Наббсом.

- Що це за рибина? - спитав він капітана.

- Я гадаю, сер, це велика акула, - відповів той.

- Акулам в цих водах! - вигукнув Гленарван.

- Хай це вас не дивує, - мовив капітан, - вона належить до того поріддя акул, що зустрічаються в усіх моряк і під усіма широтами. Коли я не помиляюсь, ця тварюка - риба-молот. Якщо ваша згода, сер, і коли леді Гленарван матиме втіху від таких дуже цікавих ловів, то ми швидко дізнаємось, що то воно за рибина.

- Як на вашу думку, Мак-Наббсе? - звернувся Гленарван до майора. - Варто почати полювання?

(1) Гафель - похила рейка, прикріплена одним кінцем до щогли.

(2) Ю т - кормова частина горішньої палуби на судні.

- Наперед приєднуюсь до вашої ухвали, - спокійно відповів майор.

- До речі, - зауважив Джон Манглс, - таких жахливих хижаків конче треба винищувати. Використаймо нагоду, з вашого дозволу, і це буде й захватне видовище й добре діло заразом.

- Гаразд, Джоне, починайте, - мовив Гленарван.

Він послав попередити леді Гелену, й вона невдовзі піднялась на ют, вельми зацікавлена дивовижним полюванням.

Море було спокійне, і це дозволяло без жодних перешкод спостерігати рвучкі рухи акули: вона то пірнала, то знову шалено кидалась навздогін яхті. Джон Манглс зробив потрібні розпорядження. Матроси перекинули через правий борт міцну линву з гачком на кінці, насадивши на нього наживку - шмат сала. Ненажерлива рибина, дарма що була ярдів за п’ятдесят од яхти, одразу відчула принаду і щосили погнала до «Дункана». Тепер було добре видно, як її плавці, чорні знизу й сірі на кінцях, розтинали хвилю, а хвіст правив за стернове весло. Що ближче підпливала акула, то сильніше в її здоровенних вирячених баньках спалахувала жадоба, а коли вона переверталася, в роззявленій пащі виднілось чотири ряди білих зубів. Широчезна голова скидалася на подвійний молоток, наштрикнутий на держак. Джон Манглс не помилився: то була справді риба-молот, найзажерливіша поміж акул.

Пасажири й команда «Дункана» пильно стежили за акулою. Ось вона підпливла до гачка, перевернулась догоричерева, щоб вигідніше схопити наживку, й величезний кусень сала миттю зник у її неосяжній горлянці. Сильно смикнувши линву, акула сама себе «підсікла», і матроси заходилися піднімати страховище за допомогою блоків, закріплених на грот-реї.

Почувши, що її витягають з рідної стихії, акула шалено затіпалась. Але її швидко вгамували, накинувши на хвіст зашморг. За кілька хвилин рибину підняли над бортовими сітками й скинули на палубу. Матрос обережно наблизився й сильним ударом сокири відтяв її страхітливий хвіст.

Полювання завершилося. Хижак уже нікого не лякав. Ненависть матросів до акули була вдоволена, але їхня цікавість - ні. На суднах завжди дотримуються звичаю ретельно досліджувати акулячий шлунок. Моряки добре знають, яка це невибаглива ненажера, і щоразу чекають на цікаву несподіванку. Часто-густо їхні надії бувають не марні. [6]

Леді Гелена не схотіла дивитися на таку відразливу сцену й перейшла в рубку. Акула ще дихала. Вона була футів із десять завдовжки і важила понад шістсот фунтів. Такий розмір і вага не якісь виняткові, та риба-молот хоч і не найбільша, однак найнебезпечніша серед поріддя акул.

Незабаром рибину, не панькаючись із нею, розітнули сокирою навпіл. У шлунок запустили гака, та виявилось, що він зовсім порожній. Мабуть, акула вже давно постила. Розчаровані матроси хотіли були викинути порубані рештки в море, коли раптом боцман помітив: у акулячих нутрощах ніби щось застрягло.

- Диви! Що воно таке? - вигукнув він.

- Мабуть, шматок скелі, що його акула проковтнула, аби напхати собі черево, - сказав один матрос.

- Та ні, - заперечив інший. - То гарматне ядро, яке влучило їй просто в шлунок, але не встигло перетравитися, тільки й того!


- Годі базікати! - озвався Том Остін, помічник капітана. - Чи ви не бачите, що ця драпіжниця - п’яниця непро-сипенна: аби не втратити ані краплини, вона лигнула вино разом із пляшкою.

- Як! - вигукнув Гленарван. - Невже то пляшка?


- Авжеж, - ствердив і боцман. - Та, видно, потрапила вона туди не з винного льоху.

- Ану лишень, Томе, - мовив Гленарван, - витягніть її звідти, тільки обережніше. В таких знайдених у морі пляшках часто бувають важливі документи.

- І ви в це вірите? - спитав Мак-Наббс.

- А чого ж, це вряди-годи трапляється.

- Я не збираюсь сперечатися, - відказав майор. - Цілком можливо, що тут є якась таємниця.

- Зараз дізнаємось, - відповів Гленарван. - Ну, Томе?


- Дорогий майоре, - мовила Гелена, - нам байдужісінько, що це за пляшка, раз ми не знаємо, звідки вона припливла.

- Ми це взнаємо, люба Гелено, - заперечив Гленарван. - Уже й зараз можна сказати з певністю: пляшка прибула здалеку. Гляньте на вапнисті речовини, які вкривають її: вода перетворила їх на справжній камінь. Наша пляшка довго блукала в океані, перш ніж потрапила до акулячого черева.

- Ось, - відповів той, показуючи якусь неоковирну річ, що її видобув з акулячого шлунка.

- Гаразд. Накажіть гарненько обмити цю бридку штуку, і хай принесуть її мені. [7] Том виконав наказа, і пляшка, знайдена за таких незвичайних обставин, невдовзі опинилась на столі в кают-компанії. Біля столу посідали Гленарван, майор Мак-Наббс, капітан Джон Манглс, а також леді Гелена, бо жінки, як кажуть, геть усі дуже цікаві.

На морі що не трапиться - завжди подія. Хвилинку всі с.иділи мовчки, звернувши запитливі погляди на цей крихкий дарунок моря. Що ховає він - таємницю страшного лиха чи лиш дрібну звісточку, з нудьги звірену на примху хвиль якимсь мореплавцем?


Однак слід було довідатись, чого варта їхня знахідка, і Гленарван не гаючись, з обачністю, якої вимагає такий-от випадок, узявся оглядати пляшку. Він був схожий на коро-нера(3), котрий вивчає сліди злочину. І Гленарван чинив слушно, бо часом найдрібніша прикмета може навести на неабияке відкриття.

Спочатку пляшку ретельно оглянули ззовні. На її вузькій видовженій шийці ще зберігся кінчик поржавілого дротика. Стінки пляшки, грубі й міцні, здатні були витримати іиск кількох атмосфер. Отже, її виготовлено в Шампані. Такими пляшками винороби Аї й Еперне перебивають ніжки стільців, і на склі не залишається навіть подряпини. Тож не дивно, що й ця пляшка витримала злигодні тривалих мандрів.

- Пляшка фірми Кліко, - визначив майор. Мак-Наббса мали за фахівця в таких справах, і йому ніхто не заперечив.

- Цілком згоден із вами, - сказав майор. - Видно, ця тендітна посудина, закута в кам’янистий панцир, чимало подорожувала.

- Але відкіля ж вона? - нетерпеливилась Гелена.

- Заждіть, люба Гелено, заждіть трішечки. Треба набратися терпцю. Сподіваюсь, пляшка сама відповість на всі наші питання.

Гленарван почав зішкрібати з шийки тверду шкаралупу, і незабаром показався корок, сильно пошкоджений морською водою.

- Це дуже прикро, - занепокоївся Гленарван, - коли тут є документи, вони могли попсуватися.

- Боюсь, що так, - погодився майор.

(3) Коронер - офіційна особа в Англії, що веде розслідування у підозрілих випадках раптової смерті, (Прим, автора.)

- До того ж кепсько закоркована пляшка могла легко [8] піти на дно, це просто щасливий випадок, що акула її ковтнула завчасу й приставила на борт «Дункана».

- Безперечно, - озвався Джон Манглс, - проте було б краще, якби ми виловили цю пляшку в відкритому морі, під певним градусом довготи й широти. Тоді, дослідивши повітряні й морські течії, можна б визначити її шлях. А тепер, та ще з таким листоношею, як акула, що пливе проти вітру й течії, встановити це буде важкенько.

- Побачимо, - мовив Гленарван і обережно вийняв корок. По кают-компанії розійшовся міцний солоний дух морської води.

- Що там? - по-жіночому нетерпляче спитала Гелена.

- Так, я не помилився. Тут папери, - відповів Гленарван.

- Документи! Документи! - вигукнула Гелена.

- Але, здається, вони відволожились, бо поприлипали до стінок, не можна витягти.

- Розіб’ємо її, - запропонував Мак-Наббс.

- Я волів би її зберегти, - відказав Гленарван.

- Та й я так само, - погодився майор.

- Авжеж, - додала й Гелена, - але те, що всередині, коштовніше за пляшку, отже доведеться пожертвувати нею заради вмісту.

- Якщо відбити саму тільки шийку, сер, - втрутився Джон Манглс, - ми витягнемо документи, анітрохи їх не пошкодивши.

- То зробімо ж це хутчій, любий Едварде! - мовила Гелена.

Справді, в такий спосіб можна було врятувати і папери, і дорогоцінну пляшку; тож лорд Гленарван наважився на цю операцію. Затверділа оболонка була міцна, немов граніт; її довелось розбити молотком. Небавом на стіл посипались скалочки скла й показались зліплені, вологі папірці. Гленарван потихеньку витяг їх, обережно відділив один від одного й розклав перед собою на столі. Леді Гелена, майор і капітан оточили його тісним колом.

Розділ II. ТРИ ДОКУМЕНТИ

На попсованих морською водою папірцях ледве можна було розібрати кілька слів, рядки розповзлися й майже зовсім стерлися. Протягом кількох хвилин Гленарван [9] мовчки уважно розглядав їх, повертав на всі боки, роздивлявся проти світла, пильно вивчаючи найменші залишки письма, помилувані морем. По тому повернувся до своїх друзів, що невідступно стежили за ним занепокоєними очима.

- Тут, - сказав Гленарван, - три окремих документи, очевидно, три копії, написані англійською, французькою й німецькою мовами. Слова, які збереглися, не полишають у цьому жодного сумніву.

- Але можна добрати з них зміст? - спитала Гелена. і- Важко сказати щось певне: багатьох слів бракує.

- Мабуть, вони доповнюють одне одне? - спитав майор.

- Безперечно, - сказав Джон Манглс. - Не може бути, щоб вода знищила в усіх трьох документах ті ж самі слова. Зіставляючи уривки фраз, ми зрештою спроможемось відновити їхній зміст.

- Оце ми зараз і зробимо, - сказав Гленарван, - але діяти будемо за певною системою. Найперш візьмемо англійський документ.

Тут слова й рядки виглядали так:

Справді, небагато з цього зрозумієш, - розчаровано сказав майор.

- Як би там не було, - зауважив Джон Манглс, - написано по-англійському.

- Безперечно, - ствердив Гленарван, - слова sink, aland, that, and, lost залишились недоторкані; skipp, напевне, означає «шкіпер». Очевидно, йдеться про якогось містера Гр... , мабуть, капітана затонулого судна *.

(4) Слова sink, aland, that, and, lost означають: «тонути», «берег», «цей», «і» «загиблий». (Прим, автора.) [10]

- Додамо ще уривки слів monit і ssistance (5), - сказав Джон Манглс, - вони цілком зрозумілі.

- О, то ми вже добрали дещо! - вигукнула Гелена.

- На жаль, тут бракує цілих рядків, - зауважив майор. - Як дізнатись про назву судна, місце загибелі?

- Дізнаємось і про це, - запевнив Гленарван.

- Авжеж, - мовив майор. - Але в який спосіб?

- Доповнюючи один документ іншим.

- Тож не гайте часу! - поквапила леді Гелена.

На другому папірцеві, попсованому ще гірш, ніж попередній, збереглося лише кілька поодиноких слів:

- Це написано по-німецькому, - сказав Джон Манглс, кинувши оком на документ.

- А ви знаєте німецьку мову? - спитав Гленарван.

- Так, знаю добре, сер.

- Тоді скажіть нам, що означають ці слова. Капітан уважно прочитав документ.

- Насамперед, - пояснив він, - можна визначити, коли сталася аварія: 7 Juni - тобто 7 червня; зіставивши це з цифрою 62 англійського документа, матимемо повну дату: 7 червня 1862 року.

- Чудово! - вигукнула Гелена. - Далі, Джоне!


- У тому ж рядку я бачу склад Glas; приєднавши до нього частку слова gow першого документа, матимемо Glasgow. Як видно, йдеться про корабель з порту Глазго.

- І я так гадаю, - мовив майор.

- Другого рядка зовсім бракує, - вів далі молодий капітан. - Але в третьому я розібрав такі важливі слова: zwei, тобто «два», і atrosen, або скорше Matrosen, тобто «матроси».

(6) Monition означає «документ», assistance - «допомога». (Прим, автора.)[11]

- Отже, - підсумувала Гелена, - йдеться про капітана й двох матросів?

- Мабуть, так, - відповів Гленарван.

- Признаюся вам, сер, - обізвався Джон Манглс, - що з наступним словом - graus - я потрапляю в скруту. Не знаю, як його витлумачити. Може, нам стане в пригоді третій документ. А два останніх слова розшифрувати неважко: Bringt ihnen означає «подайте їм», і якщо ми поставимо їх поруч з англійським словом assistance із того самого рядка першого документа, у нас вийде фраза: «Подайте їм допомогу».

- Так! «Подайте їм допомогу»! - повторив Гленарван. - Але де ж ці бідолахи? Тут нічого не сказано, де саме потонув корабель.

- Будемо сподіватися, що французький документ виявиться ясніший, - сказала Гелена.

- Подивимось його, - мовив Гленарван. - 3 ним буде легше, адже ми всі знаємо французьку мову.

Ось текст третього документа:

- Гляньте, тут є цифри! - скрикнула Гелена.

- Будемо діяти послідовно, - сказав Гленарван. - Дозвольте мені відтворити одне за одним ці неповні порізнені слова. Я бачу, що йдеться про трищоглове судно, повну назву якого подають нам спільно англійський і французький документи: «Британія». Далі - «гонія» і «південний», з них зрозуміле тільки друге слово.

- Оце дорогоцінна деталь, - зауважив Джон Манглс. -* Виходить, судно потонуло в Південній півкулі.

- Це ще не надто певно, - кинув майор.

- Підемо далі, - сказав Гленарван. - Слово «діст» частина дієслова «дістатися». Отже, ці горопахи дісталися до якогось берега. Але куди? Що воно за «контин»? Може, континент? Потім «жорсток»?[12]

- Жорстокий! - скрикнув Джон Манглс. - От і пояснення німецького слова graus: grausam - жорстокий.

- Далі! Далі! - вигукнув Гленарван, чиє збудження і цікавість зростали в міру того, як на його очах роз’єднані слова набували логічного змісту - Інд... Чи не мовиться тут про Індію, куди, можливо, було викинуто цих моряків? А що означає слово «овго»? А, довгота. Ось і широта: тридцять сім градусів одинадцять мінут. Нарешті маємо хоч одну точну вказівку.

- Так, але тут бракує довготи, - зауважив Мак-Наббс.

- Не можна вимагати, щоб було все, дорогий майоре. Знати градус широти - це вам неабищо. Французький документ таки найповніший. Очевидно, кожний - дослівний переклад двох інших, бо кількість рядків всюди однакова. Тепер треба їх об’єднати, перекласти якоюсь одною мовою й відтворити їхній найвірогідніший, найлогічніший і найповніший зміст.

- А якою мовою ви будете перекладати? - запитав майор.

- Французькою, - відповів Гленарван, - бо ж найбільше значущих слів збереглося саме у французькому документі.

- Цілком слушно, сер, - сказав Джон Манглс. - До того ж ми всі добре знаємо цю мову.

- Отже, зробимо так. Я перепишу документ, поєднуючи частки слів і фраз, доповнюючи їх безсумнівними за змістом словами і залишаючи проміжки недоторканими; потім ми порівняємо й обміркуємо.

Гленарван не гаючись узявся за перо й за кілька хвилин подав своїм друзям папір, де було написано:

Тут саме з’явився матрос. Він доповів капітанові, що «Дункан» уже увіходить до Клайдської затоки, й запитав, які будуть розпорядження.

- Ваші наміри, сер? - звернувся Джон Манглс до Гле-нарвана.

- Якнайшвидше дістатися до Думбартона. Відтіль леді Гелена поїде до Малькольм-Касла, а я - до Лондона, щоб подати цей документ в адміралтейство.

Джон Манглс зробив відповідні розпорядження, і матрос пішов переказати їх помічникові капітана.

- Тепер, друзі мої, - сказав Гленарван, - повернемось до нашого документа. Ми натрапили на слід страшної катастрофи. Від нашої кмітливості залежить життя кількох людей. Докладемо ж усіх зусиль, щоб розгадати цю таємницю.

- Ми готові, любий Едварде, - мовила Гелена.

- Насамперед треба визначити в цьому документі три частини: по-перше, те, що ми знаємо, по-друге, те, що дозволяє робити певні припущення, і трете - те, що нам невідоме. Що ж ми знаємо? Те, що 7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з порту Глазго потонуло, що два матроси й капітан кинули в море цей документ під 37°11’ широти і що вони просять допомоги.

- Достеменно так, - мовив майор.

- Які припущення вірогідні? Перш за все - корабель загинув десь у південних морях, і тут я прошу уважніше придивитися до слова «гонія». Може, це частинка назви якоїсь країни?


- Патагонія! - скрикнула Гелена.

- Безперечно.

- Та хіба ж тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? - спитав майор.

- Це дуже легко перевірити, - відповів Джон Манглс, розгортаючи карту Південної Америки. - Саме так. Тридцять сьома паралель проходить крізь Патагонію. Вона перетинає Араукарію й пампу вздовж північних кордонів Патагонії і губиться в Атлантичному океані.

- Гаразд! Читаємо далі. Двоє матросів і капітан «діст...» дістались, але куди? «Контин»... - до континенту; зверніть увагу, до континенту, а не острова. Що ж сталося з ними? На щастя, тут збереглося три літери «пол...», які говорять нам про їхню долю. Ці бідолахи - бранці, вони потрапили в полон. До кого? До «жорстоких індіанців». Хіба це не переконливо? Хіба слова, котрих бракує, не просяться самі собою на порожні місця? Хіба документ не робиться раз у раз ясніший? [14]

Гленарван говорив упевнено, в очах світилося щире й глибоке переконання. Його запал передався іншим, і вони всі враз вигукнули:

- Так! Безперечно, так!

Помовчавши хвилину, Гленарван повів мову далі:

- Наші припущення, друзі, видаються мені цілком вірогідними. Як на мене, катастрофа сталася біля берегів Патагонії. А втім, я довідаюся в Глазго, куди йшла «Британія», і ми тоді розміркуємо, чи могла вона опинитись в тих місцях.

- Нема потреби їхати так далеко, - зауважив Джон Манглс. - В мене є комплект «Торговельної й мореплавської газети», ми зараз матимемо найточніші відомості.

- Так подивімось мерщій! - сказала Гелена.

Джон Манглс узяв весь комплект за 1862 рік і почав швидко переглядати. Невдовзі він 8 видимим задоволенням прочитав:

- «30 травня 1862 року. Перу. Кально. Місце призначення Глазго, «Британія», капітан Грант».

- Грант! - вигукнув Гленарван. - Той мужній шотландець, що хотів заснувати Нову Шотландію на островах Тихого океану!


- Так, - ствердив Джон Манглс, - той самий. 1861 року він відплив з Глазго на «Британії», і відтоді про нього ні чутки, ні вістки.

- Жодного сумніву, це він, - сказав Гленарван. - «Британія» вийшла з Кально 30 травня, а 7 червня, за тиждень, потонула біля берегів Патагонії. Ось вся її історія, вміщена в цих рештках слів, котрі, здавалось, ніколи не вдасться розтлумачити. Бачите, друзі, в тій частині, що дозволяла припущення, ми розгадали майже все. Тепер єдине, чого нам бракує, - це градуса довготи.

- А він нам і не потрібен, - сказав Джон Манглс, - коли відомі країна й широта, я узявся б знайти місце, де скоїлось лихо.

- Отже, тепер ми знаємо геть усе? - спитала Гелена.

- Все, люба Гелено, - відповів Гленарван, - і прогалини в документі, пороблені морською водою, я можу заповнити тепер так легко, наче мені диктуватиме сам капітан Грант.

Гленарван знов узяв перо й не вагаючись написав таке:

«7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», із порту Глазго, затонуло біля берегів Патагонії, у Південній півкулі. Двоє матросів і капітан Грант спробують дістатися до континенту, де потраплять у полон до жорстоких індіянів. [15] Цей документ кинуто ... градусів довготи і 37°11’ широти. Подайте їм допомогу, або ж вони загинуть».

- Добре! Добре, любий Едварде, - сказала Гелена. - Якщо ці бідолахи знову побачать свою вітчизну, то саме вам вони будуть зобов’язані цим щастям.

- Вони побачать її! - відповів Гленарван. - Документ надто зрозумілий, ясний і переконливий, щоб Англія зразу подала допомогу своїм трьом синам, кинутим напризволяще на пустельному узбережжі. Те, що вона зробила для Франкліна (9) й ще для багатьох, вона зробить і для потерпілих аварію на «Британії».

- Але в цих нещасних, - мовила Гелена, - лишились, напевно, родини, які оплакують загиблих. Може, в сердеги капітана Гранта є жінка, діти...

- Ваша правда, люба Гелено, я подбаю про те, щоб їх повідомили. Вони повинні знати: надія ще не втрачена. А тепер, друзі, зійдемо на палубу, очевидно, ми підходимо до порту.

Справді, «Дункан», набираючи ходу, йшов уздовж берегів острівця Бутла. Праворуч виднівся Ротсей, чарівне містечко, котре притулилось у розкішній родючій долині. Потім яхта увійшла у вузьке гирло затоки, пропливла повз Грінок і о шостій вечора стала на якір під базальтовою скелею Думбартону, де височів славетний замок шотландського героя Уоллеса.

Там уже очікувала коляска, щоб відвезти леді Гелену й майора до Малькольм-Касла. Гленарван квапливо обійняв молоду дружину, поспішаючи на експрес до Глазго. Та він устиг передати телеграфом важливе повідомлення, що за кілька хвилин прибуло до редакцій газет «Тайме» і «Морнінг кронікл»:

«За довідками про долю трищоглового судна «Британія», з порту Глазго, й капітана Гранта звертатися до лорда Гленарвана, Малькольм-Касл, Люес, графство Думбартон, Шотландія».

(9) Франклін Джон (1788-1847) - відомий англійський полярний дослідник, керівник експедиції на суднах «Террор» та «Еребус», під час якої загинув

Розділ III МАЛЬКОЛЬМ-КАСЛ

Замок Малькольм-Касл, чи не найпоетичніший у верховинній Шотландії, горуе над мальовничою долиною, поблизу села Люес. Край гранітних мурів замку струменять [16] прозорі води озера Ломонд. З давнього-давна Малькольм-Касл належав роду Гленарванів, що зберіг в країні Роб-Роя і Фергуса Мак-Грегора гостинні звичаї старовинних героїв Вальтера Скотта.

За часів соціальної революції в Шотландії багатьох васалів, які не могли сплачувати високого чиншу колишнім землевласникам, згонили з землі. Одні повмирали з голоду, інші стали рибалками, ще інші назавжди покинули батьківщину. Всюди панував розпач. Сама лише родина Гленарванів, покладаючи собі, що вірність слову обов’язкова для всіх, великих і малих, не порушила угод зі своїми орендарями. Жоден з них не пішов світ за очі з батьківського дому, не покинув землю, де спочивали його діди. Отож у Гленарвановому замку, як і на борту «Дун-кана», скрізь були самі шотландці. Всі - нащадки колишніх васалів Мак-Грегора, Мак-Фарлана, Мак-Наббса, Мак-ГНотона, всі - родом із Стірлінга або Думбартона, всі - х чесні люди, віддані тілом і душею своєму господареві. Де-xto навіть розмовляв гельською говіркою верховинців, ф Лорд Гленарван мав величезний статок. Повсякчас він у; його витрачав, допомагаючи людям, і добрість його пере-П важала навіть щедрість, бо перша безмежна, а друга завжди має край.

Землевласник Люсса, «лорд» Малькольма, Гленарван репрезентував своє графство в палаті лордів. Якобіт(7) за переконаннями, він анітрохи не домагався ласки Ганно-верського дому(8) й не зажив собі прихильності державних мужів Англії головним чином через те, що пильнував звичаї своїх пращурів і завзято опирався втручанню в полі-. тичні справи Шотландії «отих, з півдня».

Однак лорд Гленарван не був ані реакціонер, ані відстала, обмежена людина. Він ішов назустріч усьому прогресивному, але в душі залишався шотландцем, і навіть у змаганнях Королівського Темзівського яхт-клубу брав участь, тільки щоб уславити рідну Шотландію.

(7) Якобітами називали в Англії, після революції 1688 p., прихильників шотландської королівської династії Стюартів, що перебували в опозиції до англійських королів.

(8) Ганноверська дина Ті 1714 по 1901 р. Походила від німецький князів Ганноверських.

Гленарван мав тридцять два роки. Високий на зріст, з трохи суворими рисами обличчя, з очима, які випромінювали безмежну добрість, він був увесь ніби пройнятий поезією верховинної Шотландії. Всюди його мали за ви- . нятково чесну, мужню і шляхетну людину. Це був Фергус XIX століття, до того ж без краю добрий, добріший за самого святого Мартина, здатний віддати бідакам-вер-ховинцям свою останню одежину.

Ще не минуло й трьох місяців, як Гленарван оженився. За дружину він узяв Гелену Туффнель, дочку відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, що став, як і багато інших, жертвою географічної науки, жадоби відкриттів.

Гелена не належала до дворянського роду, але була справжня шотландка, а це для Гленарвана важило понад усяке дворянство. Він зустрів її у Кільпатріку, де вона жила самітно у батьківському домі, майже позбавлена засобів життя. Гленарван зрозумів, що ця бідна дівчина, відважна й віддана, стане йому вірною дружиною, й узяв 8 нею шлюб. Гелена мала двадцять два роки; це була білявка з очима голубими, як вода в шотландських озерах погожого весняного ранку. її любов до чоловіка переважала почуття вдячності до нього. Вона кохала його так, наче то він - покинутий усіма сирота, а вона - багата спадкоємиця. Фермери й слуги ладні були віддати за неї життя; вони називали її «наша добра пані з Люсса».

Молоде подружжя жило щасливо в Малькольм-Каслі, серед величної незайманої верховинської природи. Вони гуляли в затінку каштанових і кленових алей чи берегами озер, де можна було ще почути старовинні піброкси(9), або спускались у дикі ущелини, де предковічні руїни оповідали про історію Шотландії. Сьогодні вони блукали по березових і модринових хащах чи просторих луках, вкритих жовтим вересом, а завтра сходили на височезні стрімкі кручі або скакали верхи крізь відлюдні долини, - вивчали, пізнавали цей поетичний край, що його досі називають «краєм Роб-Роя», милувались уславленими місцями, котрі так натхненно оспівав Вальтер Скотт. Увечері, коли густішали сутінки й на обрії засвічувався «ліхтар Мак-Фарлана» (10), вони любили походити вздовж старовинної кружної галереї, що зубчастим кільцем обгороджувала замок. Там, замислені, самітні, сиділи вони під блідим місячним сяйвом на скелястих уламках, поринувши в навколишню тишу, немов забуті всім світом, а нічна темрява поволі огортала похмурі гірські вершини. Довго залишались вони так, охоплені тим чистим піднесеним захватом, тим почуттям духовної спорідненості, таємниця яких відома лише серцям, що кохають.

(9) Піброкси - стародавні шотландські воєнні пісні. (Прим, автора.)

(10) Так шотландці поетично називають місяць, [18]

Так минали перші місяці подружнього життя. Але Гленарван не забував, що його дружина - дочка відомого мандрівника. Він був переконаний: Гелена успадкувала від батька всі його уподобання і серед них - потяг до подорожування. Побудували яхту «Дункан». Гленарван з дружиною мріяли побувати в найчарівніших куточках світу - на Середземному морі, островах Архіпелагу. Що й казати про Геленину радість, коли чоловік подарував їй «Дункан»! Та й справді, чи є більше щастя, ніж подорож з коханим до прекрасної Греції, до чарівних східних берегів?


А тепер Гленарван поїхав до Лондона. Адже йшлося про порятунок шотландців, що зазнали катастрофи на морі! Тому Гелена не так сумувала, як нетерпеливилась. Наступного дня надійшла телеграма, котра повідомляла про його швидке повернення. Але ввечері Гелена одібрала листа, де Гленарван сповіщав, що трохи затримується через деякі труднощі в його справі. Позавтра надійшов новий лист: Гленарван писав, що невдоволений діями адміралтейства.

Гелену пойняв неспокій. Увечері до вітальні, де вона сиділа сама, увійшов містер Гальбер, управитель замку, і спитав, чи зволить вона прийняти молоду дівчину й хлопчика, які бажають поговорити з лордом Гленарваном.

- Вони тутешні? - спитала Гелена.

- Ні, я їх не знаю. Вони добулись до Балоха поїздом, а відтіль прийшли до Люсса пішки.

- Запросіть їх сюди, Гальбере.

За кілька хвилин до кімнати увійшли молода дівчина й хлопчик. Вони так скидались одне на одного, що не було анінайменшого сумніву - це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять. Все приваблювало в ній - вродливе, трохи втомлене личко, очі, які, мабуть, пролили чимало сліз, весь її лагідний і разом з тим мужній вигляд, навіть убоге, але охайне вбрання. Вона тримала брата за руку. В цього дванадцятирічного хлопчика був рішучий вираз обличчя, здавалось, він мав себе за єдиного захисника сестри. Справді ж бо, кожному, хто дозволив би собі щодо дівчини якусь непоштивість, довелось би мати діло з ним!


Дівчина, опинившись перед Геленою, трохи зніяковіла, але та одразу ж звернулась до неї.

- Ви хотіли поговорити зі мною? - спитала Гелена, ласкаво дивлячись на дівчину. [20]

- Ні, - рішуче відповів хлопчик, - не з вами, а з лордом Гленарваном.

- Пробачте йому, пані, - мовила дівчина, глянувши докірливо на брата.

- Лорда Гленарвана зараз немає у замку. Але я - його дружина, і якщо можу заступити...

- Ви - леді Гленарван?

- Так, міс.

- Дружина лорда Гленарвана з Малькольм-Касла, котрий надрукував у газеті «Тайме» оголошення про загибель «Британії»?

- Так, так! - квапливо відповіла Гелена. - А ви?..

- Я міс Грант, дочка капітана Гранта, а це мій брат.

- Міс Грант! Міс Грант! - вигукнула Гелена, пригортаючи до себе дівчину й цілуючи хлопчика в пухкенькі щічки.

- Пані, - збентежено заговорила дівчина, - що ви знаєте про загибель «Британії»? Чи живий ще батько? Чи ми побачимо його коли-небудь? Скажіть мені, благаю вас!..

- Люба дитино, - мовила Гелена, - хай бог мене боронить від необережної відповіді, я не хочу подати вам облудну надію.

- Кажіть, кажіть усе! Я загартована в горі, й мені стане сили почути найгірше.

- Люба дівчинко, хоч надія дуже мала, але, може, дасть бог, одного дня ви знову побачите вашого батька.

- Боже мій! Боже мій! - скрикнула міс Грант, і сльози ринули їй з очей. Хлопчик вкривав поцілунками Геленині руки.

Коли минув цей перший вибух скорботної радості, дівчина закидала Гелену питаннями. Гелена розповіла, як було знайдено документа, сказала, що «Британія» затонула біля берегів Патагонії, що врятувались лише капітан і два матроси, котрі дістались, очевидно, до суходолу, і що вони звернулись по допомогу до всього світу, написавши листа трьома мовами та кинувши його в бурхливі океанські хвилі.

Роберт із самого початку розповіді уп’явся очима в Ге-ленине обличчя, немов його власне життя залежало від слів, які вимовляли її вуста. Палка дитяча уява малювала жахливі картини, все те, що мав витерпіти його батько. Хлопець був разом з ним на палубі «Британії», боровся проти грізних хвиль, видирався на скелястий берег, плазував, задиханий, по піску за межу прибою. Багато [21] разів він переривав Гелену, вигукуючи: «О татку! Мій бідолашний татку!» - і тулився до сестри.

Міс Грант слухала, стиснувши руки й не зронивши жодного слова. Та щойно Гелена закінчила розповідь, дівчина вигукнула:

- Документ! Покажіть мені документ!

- В мене його немає, люба дитино. - У вас його немає!


- Ні. В інтересах вашого батька лорд Гленарван повіз його до Лондона. Але я переказала зміст документа слово в слово, а також і те, як ми відновили весь текст. Поміж уривків розмитих водою фраз залишилось усе ж кілька цифр; та, на жаль, довгота...

- Обійдеться без неї! - вигукнув хлопець.

- Безперечно, містере Роберте, - посміхнулась Гелена на його запал. - Отже, міс Грант, найдрібніші деталі цього документа відомі вам тепер так само, як і мені.

- Так, пані, - відповіла дівчина, - але я хотіла б побачити батькове письмо.

- Що ж, завтра, певне, лорд Гленарван повернеться додому. Маючи такий переконливий документ, він вирішив удатися до адміралтейства й домогтись, щоб на розшуки капітана Гранта негайно надіслали судно.

- Невже це можливо! - вигукнула дівчина. - Ви зробили це заради нас?


- Атож, моя люба, і я чекаю лорда Гленарвана з хвилини на хвилину.

- Пані, - в голосі дівчини бриніли глибоке зворушення й вдячність, - хай небо благословить вас і лорда Гленарвана.

- Люба дитино, ми не заслуговуємо на будь-яку подяку - кожний на нашому місці вчинив би так само. Аби лише справдилися наші сподівання! А до повернення лорда Гленарвана ви залишитесь в Малькольм-Каслі.

- Пані, я не хотіла б зловживати вашою добрістю -адже ми сторонні люди.

- Сторонні! Дорога моя дівчинко, ані ви, ані ваш брат не сторонні в нашому домі. Хай лорд Гленарван, прибувши додому, розповість дітям капітана Гранта, що робиться задля порятунку їхнього батька..

Неможливо було відмовитися од такого щирого запрошення. Міс Грант і її брат залишились в Малькольм-Каслі. Вони чекали на повернення лорда Гленарвана. [22]

Розділ IV. ПРОПОЗИЦІЯ ГЕЛЕНИ ГЛЕНАРВАН

Гелена не сказала дітям капітана Гранта про Гленар-анові побоювання, спричинені ставленням адміралтейства до його прохання. Промовчала вона й про те, що капітан міг потрапити в полон до південноамериканських індіанців. Навіщо було засмучувати безталанних дітей, затьмарювати надію, що тільки-но спалахнула в їхніх серцях? Це анічогісінько не змінило б. Отож Гелена відповіла на всі питання міс Грант, а тоді розпитала дівчину про її становище в суспільстві та про її життя, де вона була, видимо, єдиною підпорою своєму братові.

Проста зворушлива розповідь молодої дівчини ще дужче прихилила до неї Гелену.

Мері й Роберт - єдині діти капітана Гаррі Гранта. Дружина в нього померла, коли народився Роберт, і під час своїх тривалих подорожей він доручав піклування дітьми своїй сестрі в перших, літній уже, лагідній і сердечній жінці. Капітан Грант був відважний і досвідчений мореплавець, що поєднував у собі хист моряка й купця, такі потрібні шкіперові морського флоту. Шотландець з діда-прадіда, він жив у місті Данді графства Перт. Його батько, священик у церкві святої Катерини, дав йому прекрасну освіту, гадаючи, що знання ніколи нікому не завадять, а капітанові далекого плавання - й поготів.

Перші мандрівки Гаррі Гранта за океан, куди він плавав спочатку як помічник капітана, а потім як капітан, були вдалі, і за кілька років після народження сина він зробив чималі заощадження.

Саме тоді й виник у нього великий задум, що окрив його ім’я славою по всій Шотландії.

Капітан Грант, як Гленарван й багато інших великоможних шотландських родин, ненавидів Англію, гнобительку Шотландії. Він вважав, що інтереси його батьківщини не збігались з інтересами англосаксів. Аби надати їй можливість самостійно розвиватися, він поклав собі заснувати шотландську колонію на одному поміж островів Океанії. Може, він мріяв, що колись згодом ця колонія, за прикладом Сполучених Штатів Америки, осягне незалежність, ту незалежність, яку рано чи пізно неминуче завоюють Індія й Австралія? Хтозна. Можливо навіть, він звірив комусь свої заповітні сподівання. В усякому разі, англійський уряд не тільки відмовився підтримати [23]йо, а й повсякчас ставав йому на перешкоді. Якась наша людина зовсім занепала б духом. Але Гаррі Грант і склав зброї: він звернувся до своїх співвітчизників-ітріотів, збудував на свої заощадження судно «Брита-я» і вкупі зі своєю добірною командою подався обслідувати найбільші острови Тихого океану. Дітьми на цей їс опікувалась стара родичка. Протягом року, до травня 862, від нього надходили звістки. Та після відплиття з Альмо у червні місяці ніхто нічого не чув про «Британію», і «Морська газета» вперто мовчала про долю катана Гранта.

Саме в цю тривожну пору несподівано померла сестра Гаррі Гранта, й двійко дітей залишились одні-однісінькі у всьому світі.

Мері Грант мала тоді чотирнадцять років. Мужня дівчина не поступилася перед труднощами, що її спіткали, вона цілком присвятила себе малому братові. Його треба було виховувати, треба було вчити. Розумна й завбачлива, суворо заощаджуючи в усьому, працюючи вдень і вночі, вона зреклась себе заради брата й героїчно виконувала свої материнські обов’язки. Отак і жили вони у рідному Данді, - з гідністю терпіли злигодні, але й боролись з ними мужньо. Ці двоє дітей були зворушливі. Мері думала тільки про брата, мріяла про його щасливу будучину. Дівчина була, на її горе, переконана, що «Британія» загинула, що вони втратили батька, втратили назавжди. Отож чи можна передати хвилювання Мері, коли оголошення в газеті «Тайме» враз вирвало її з глибокої безнадії!


Мері не вагалась ані хвилини: враз вирішила, як їй діяти. Коли б вона навіть почула, що труп капітана Гранта знайдено на пустельному узбережжі, поміж уламків розбитого судна, це все ж таки було б краще, ніж вічні сумніви й муки невідомості. Вона все розповіла братові. Того ж дня обоє сіли в поїзд, який ішов на Перт, і ввечері приїхали в Малькольм-Касл. Тут у серці дівчини, після стількох тривог і тортур, знову воскресла надія.

Дівчина повідала цю сумну історію щиро й просто, навіть в гадці не маючи, що в довгі роки випробувань вона поводилась як героїня. Але це чудово зрозуміла Гелена, і, слухаючи дівчину, вона не раз з повними сліз очима пригортала до себе обох дітей.

Роберт слухав, широко розплющивши очі, - він уперше почув сестрину сповідь. Тільки тепер він збагнув, що [24] сестра зробила для нього, скільки вона страждала. З самої глибини його серця вихопилось:

- О мамо! Моя кохана мамо! І він міцно обійняв її.

Тим часом поночіло. Гелена, розуміючи, що діти потомились, урвала розмову. Мері й Роберта відвели до призначених їм кімнат, і вони поснули, поринувши в щасливі марення.

По тому Гелена запросила до себе майора й розповіла йому про події цього вечора.

- Ця Мері Грант - мужня дівчина, - сказав Мак-Наббс, вислухавши свою кузинку.

- Коли б лише чоловікові пощастило довести справу до кінця, бо ж становище дітей справді жахливе.

- Він доможеться свого, звісно, коли в лордів адміралтейства серця не твердіші за портлендське каміння.

Але Гелена цілу ніч не спала - її мучили тривога й сумніви.

Наступного ранку Мері й Роберт прокинулись разом із сонцем. Вони саме проходжувались просторим подвір’ям, коли почувся стукіт коліс. Гленарван повертався до Малькольм-Касла, коні мчали щодуху. Тої ж хвилини у двір вийшла Гелена в супроводі майора й кинулась назустріч чоловікові. Він мовчки обійняв дружину. На його обличчі був смуток, розчарування, гнів.

- Ну що, Едварде? - спитала Гелена.

- Що поробиш, люба Гелено! В цих людей немає серця.

- Невже відмовили?

- Так. Вони відмовились відрядити корабель! Вони говорили про мільйони, марно викинуті на розшуки Франкліна. Вони товкли, ніби документ плутаний, незрозумілий. Вони твердили, що минуло вже два роки відтоді, як сталась катастрофа, і тому мало надії знайти потерпілих. Мовляв, індіанці давно вже завели їх у глиб країни, і не можна ж обшукати геть всю Патагонію заради трьох чоловік, до того - шотландців! Такі марні й небезпечні розшуки, либонь, коштуватимуть більше жертв, ніж врятують людей! Словом, вони знайшли силу безглуздих доводів, аби відмовити. Вони пам’ятають капітанові проекти, й бідолашний Грант тепер уже загинув назавжди. -

- Мій батько! Нещасний батько! - скрикнула Мері Грант і впала навколішки перед Гленарваном.

- Ваш батько?! Ви хочете сказати, міс... - спантеличено почав здивований Гленарван. [26]

- Так, Едварде, - втрутилась Гелена, - це міс Мері та її брат Роберт - діти капітана Гранта, що їх адміралтейство допіру прирекло на сирітство!


- О міс, - мовив Гленарван, підводячи дівчину, - якби я знав...

Він не додав більше нічого. У дворі запанувала гнітюча мовчанка, котру порушувало тільки стримуване ридання. Ніхто не зронив і слова: ні Гленарван, ні Гелена, ні майор, ані слуги, що з’юрмились навколо. Але вигляд їхній красномовно свідчив: вони обурені поведінкою англійського адміралтейства.

Нарешті майор порушив мовчанку.

- Отже, сер, у вас тепер не залишились жодної надії?

- Жодної!

- Ну що ж! - вигукнув малий Роберт. - Тоді я сам піду до цих людців, і ми побачимо... .

Мері зупинила брата, і він не закінчив своєї погрози, але стиснутий Робертовий кулак вказував на його аж ніяк не миролюбні наміри.

- Ні, Роберте, ні! - мовила Мері. - Подякуймо добрим господарям цього замку за все, що вони зробили для нас, - ми цього ніколи в житті не забудемо, - і підемо звідсіль.

- Мері! - скрикнула Гелена.

- Куди ж ви хочете йти, міс? - спитав Гленарван.

- Я припаду до ніг королеви, і побачимо, чи буде вона глуха до благань дітей, які просять врятувати їм батька.

Гленарван похитав головою - не тому, що не покладав надії на добре серце королеви, але він знав: Мері Грант навіть не пустять до неї. Хіба досягають коли благання до підніжжя трону? Здається, наче над входом до королівських палат накреслено слова, що їх англійці виставляють на своїх суднах біля керма: «Passengers are requested not to speak to the man at the wheel» ".

Гелена зрозуміла, про що думав її чоловік, і була згодна з ним. Перед очима в неї стало безрадісне прийдешнє цих дітей. І тут Гелені раптом спала висока й благородна думка.

- Мері Грант! - вигукнула вона. - Заждіть, моя дитино, послухай мене.

(11) «Пасажирів просять не розмовляти зі стерничим» (англ.). (Прим, автора.) [27]

Молода дівчина, взявши брата за руку, хотіла вже піти геть. Вона зупинилась.

Гелена, схвильована, з блискучими вологими очима, повернулась до дружини.

- Едварде, - почала вона твердим голосом, - капітан Грант, пишучи листа й кидаючи його в море, доручив свою долю провидінню. Волею його лист потрапив до нас. Отже, ми й зобов’язані врятувати нещасних.

- Що ви хочете сказати цим, Гелено? - спитав Гленарван.

Навкруг запала глибока тиша.

- Я хочу сказати, - відповіла Гелена, - той щасливий, хто почав своє подружнє життя добрим вчинком. Ви, Едварде, щоб розважити мене, задумали веселу мандрівку. Але яка втіха може бути понад щастя врятувати життя знедолених, котрих рідна країна покинула напризволяще?


- Гелено! - вихопилось у Гленарвана.

- Ви зрозуміли мене, Едварде? «Дункан» - міцне, надійне судно, йому немає чого боятися південних морів. Воно здатне зробити подорож навколо світу! Поїдемо, Едварде! Вирушаймо на розшуки капітана Гранта!


На цю відважну мову Гленарван простяг руки до молодої дружини. Він усміхався, він пригорнув її до свого серця, а Мері й Роберт цілували їй руки. Слуги замку, схвильовані й зворушені цією сценою, кричали у захваті;

- Слава! Хай живе наша молода господиня! Тричі слава лордові й леді Гленарван!

Розділ V «ДУНКАН» ВИРУШАЄ В ДОРОГУ

Ми вже казали: в леді Гелени було мужнє й самовіддане серце. Пропозиція, що вона її зробила, - незаперечний доказ цього. Лорд Гленарван мав усі підстави пишатися своєю шляхетною дружиною, здатною розуміти його і йти з ним поруч у житті. Ще в Лондоні, коли відхилили його прохання, йому спало на думку негайно самому взятися за розшуки капітана Гранта. Він не розкрив своїх намірів перший тільки тому, що не міг наважитися на - розлуку з Геленою. Але тепер, коли вона сама запропонувала подорож, усі вагання зникли. Слуги замку гучно вітали цю пропозицію - адже йшлося про рятунок їхніх братів, шотландців, і лорд Гленарван від щирого серця приєднав [28] свій голос до вигуків «слава» на честь молодої господині Малькольм-Касла.

Подорож ухвалено, і тепер не можна було гаяти ані хвилини. Того самого дня Гленарван послав Джонові Манглсу наказа привести «Дункан» до Глазго й приготувати все потрібне для плавання в південних морях, котре могло обернутися на подорож навколо світу. Слід сказати, що леді Гелена, пропонуючи мандрівку на «Дункані», не надто переоцінила позитивні властивості судна: напрочуд міцне й швидкохідне, воно могло сміливо вирушати в найдальше плавання.

Це була парова яхта найдосконалішого зразка, водотоннажність її сягала двохсот десяти тонн, тоді як перші судна, які добрались до американського узбережжя, судна Колумба, Веспуччі, Пінсона, Магеллана мали набагато менші розміри (12).

«Дункан» був двощогловий бриг. Він мав фок-щоглу з марселем і брам-стеньгою та грот-щоглу з контр-бізанню й флагштоком; крім того, фок-стаксель, великий і малий клівер і штатові вітрила. Вітрильне оснащення «Дункана» цілком дозволяло йому, використовуючи силу вітру, йти, як звичайний кліпер (13). Та, певна річ, його рухала насамперед парова машина у 160 кінських сил, збудована за новітньою системою. Вона мала перегрівники, що дозволяли підвищувати тиск пари до високого рівня й надавали руху двом гвинтам. «Дункан», йдучи повним ходом, набагато перевищував звичайну швидкість тодішніх суден. Справді, під час випробування в Клайдській затоці, за даними патент-лага, його швидкість досягала сімнадцяти миль на годину (15). Отже, «Дункан», безперечно, міг витримати навіть плавання навколо землі. Джон Манглс мусив подбати тільки про внутрішнє обладнання судна.

(12) В четвертій подорожі Христофора Колумба до Америки брали участь чотири судна. Водотоннажність найбільшого з них - каравели, на якій плив сам Колумб, -дорівнювала 70 тоннам, а найменшого - 50 тоннам. Це були судна, придатні тільки для каботажного (прибережного - Ред.) плавання. (Прим, автора.)

(13) Кліпер - швидкісне вітрильне океанське судно. Існувало до кінця XIX ст.

(14) Патент-лаг - прилад, що показує швидкість руху судна. (Прим, автора.)

(15) Морська миля дорівнює 1852 метрам. (Прим, автора.)

Першим його заходом було зробити просторішими вугільні ями, щоб завантажити в них якомога більше вугілля, бо в дорозі інколи важкенько добути паливо. Так само завбачливо Джон Манглс учинив і щодо суднового камбуза, [29] придбавши харчів принаймні років на два. Грошей йому не бракувало, і він розстарався навіть на маленьку гармату, котру закріпили на шканцях яхти. Хтозна, що може трапитися в далекій дорозі, а мати змогу пальнути з гармати ядром у вісім фунтів на відстані чотирьох миль ніколи не завадить.

Джон Манглс добре знався на своїй справі; хоч він був капітан яхти, призначеної на прогулянки, проте вважався одним з найкращих шкіперів Глазго. Він мав тридцять років. Дещо суворі риси його обличчя виявляли мужність і щирість. Родина Гленарванів ще в дитинстві взяла його на виховання і згодом зробила з нього прекрасного моряка. Манглс уже побував у кількох далеких морських мандрівках, де мав нагоду довести свою кмітливість, наполегливість і витримку. Коли Гленарван запропонував йому командувати «Дунканом», він радо погодився, бо любив володаря Малькольм-Касла, як брата, й шукав випадку посвідчити йому свою відданість.

Його помічник Том Остін, старий моряк, заслуговував на цілковиту довіру. Команда «Дункан», разом з капітаном і його помічниками, складалася з двадцяти п’яти осіб. Усі досвідчені моряки, всі родом з графства Думбартон, усі діти орендарів, вони створили на борту яхти справжній клан (16) завзятих шотландців. Поміж них були навіть традиційні музики, які вигравали на «козі» и. Отже, лорд Гле^ нарван мав команду відданих, хоробрих молодців, здатних вести судно в найнебезпечніші мандри. Вони палко любили своє ремесло, вправно володіли зброєю, так само як і керували судном.

Коли команда «Дункана» дізналася, куди вирушає яхта, матросів пойняло радісне хвилювання, і думбартонські скелі відгукнулися луною на їхнє голосне захоплене «слава».

Джон Манглс, хоч і заклопотаний розміщенням палива й харчів, не забув, однак, як слід обладнати приміщення для лорда й леді Гленарван. Він подбав також і про каюти для дітей капітана Гранта, бо Гелена не змогла відмовити Мері взяти їх з собою на «Дункан».

Що ж до малого Роберта, то він радше заховався б у трюмі, ніж залишився на березі. Якби йому навіть випало узятися за ремесло юнги, подібно до Нельсона (18) й Франкліна, [30] він однаково відплив би на «Дункані». Спробуйте лишень перечити такому хлопчині! Ніхто й не намагався. Довелось, за його вимогою, відмовити йому в привілеях пасажира й взяти його в подорож як юнгу, учня або матроса - на судні він хотів служити. Джонові Манглсу доручили навчати його морської справи.

(18) Клан - рід, община в Шотландії.

(17) Коза - музичний інструмент, зроблений з овечої шкури; був у вжитку в шотландських полках. (Прим, автора.)

(18) Нєльсо н (1758-1805) - відомий англійський адмірал.

- Гаразд, - мовив Роберт. - І хай капітан не панькається зі мною й щоразу частує канчуками, коли я буду недотепою!

- Не турбуйся, мій хлопчику, - серйозно відповів йому Гленарван, промовчавши про те, що кішку-дев’ятихвістку заборонено на «Дункані», та в ній, до того ж, не було тут аніякісінької потреби.

Щоб завершити галерею майбутніх пасажирів «Дункана», залишилось згадати майора Мак-Наббса. Майорові було п’ятдесят років, обличчя він мав спокійне, з правильними рисами, вдачу - лагідну, скромну, мовчазну, миролюбну; він з усіма жив у згоді, ніколи не сперечався, ніколи не гнівався. Однаково рівною ходою він піднімався східцями до своєї спальні й на узбіччя траншеї під гарматними пострілами; ніщо не могло його схвилювати, скаламутити його незворушний спокій, - навіть несподіваний вибух. Напевне, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак-Наббс виявляв не тільки хоробрість на полі бою, властиву фізично дужим людям, але, що набагато важливіше, моральну мужність і твердість духа. Він був справжній шотландець-верховинець і вперто дотримувався старовинних звичаїв рідної країни. Він не схотів служити в англійській армії і здобув чин майора в [42] полку гірської гвардії, де командний склад формувався виключно з синів шотландських дворян. Мак-Наббс, як близький родич Гленарванів, жив у Малькольм-Каслі, і йому видалось за цілком природне взяти участь в експедиції на «Дункані».

Такі були ці люди, покликані непередбаченими обставинами здійснити чи не найдивовижнішу подорож наших днів.

(19) Кішка-дев’ятихвістка - канчук, сплетений з дев’яти ремінців, уживаний в англійському флоті для кари. (Прим, автора.)

Відтоді як «Дункан» прибув до пристані Глазго, він цілком заволодів увагою цікавої публіки. Численні відвідувачі щодня оглядали яхту, тільки про неї й говорили, на превелику досаду інших капітанів, поміж ними й Бертона, каштана «Шотландії» - розкішного пароплава, пришвартованого [31] обіч «Дункана» й готового відплисти до Калькутти. Щоправда, величезна «Шотландія» мала підстави згорда дивитися на «Дункан», котрий видавався поруч неї дрібною комашинкою. Проте загальний інтерес до яхти лорда Гленарвана чимдалі зростав.

День відплиття наближався. Джон Манглс показав себе спритною й енергійною людиною. Тільки місяць минув з часу випробного плавання «Дункана», а яхта, переобладнана, навантажена паливом і харчами, вже була споряджена до подорожі. Від’їзд призначили на 25 серпня, що давало «Дунканові» змогу прибути в південні широти на початок весни.

Коли Гленарванові плани стали відомі, йому довелось почути немало попереджень про труднощі й небезпеки такої мандрівки. Але він не надав їм жодної ваги, і його намір розпочати розшуки капітана Гранта залишився непохитний. А втім, чимало поміж тих, хто ганив Гленарвана, одночасно щиро ним захоплювались. Кінець кінцем громадська думка відверто стала на бік шотландського лорда, й всі газети, за винятком урядових, одностайно засудили поведінку англійського адміралтейства. Та Гленарван був цілком байдужий як до огуди, так і до похвали: він виконував свій обов’язок, а решта його не обходила.

24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері й Роберт Грант, містер Олбінет, судновий стюард(20), і його дружина місіс Олбінет, яка мала бути леді Гленарван за покоївку, після зворушливого прощання з слугами замку залишили Малькольм-Касл.

За кілька годин подорожні були вже на борту яхти. Мешканці Глазго з захватом вітали леді Гелену, відважну молоду жінку, що відмовилась од спокійного розкішного життя й поспішала на допомогу потерпілим.

Помешкання лорда Гленарвана і його дружини, розташовані на кормі «Дункана», складались з двох спальних кімнат, двох ванних і вітальні. Далі йшла кают-компанія, спільна зала, куди виходило шість кают; у п’ятьох каютах розмістились Мері й Роберт Грант, містер Олбінет з дружиною та майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса й Тома Остіна, на протилежному боці яхти, виходили на горішню палубу. Команда влаштувалася в приміщенні під палубою вільно й вигідно, бо на яхті не було ніякого вантажу, окрім палива, харчових запасів і зброї, - і капітан розумно використав вільну площу всередині судна.

Стюард- буфетник на судні. [32]

«Дункан» мав вирушити в ніч проти 25 серпня, о третій годині ранку, коли почнеться відплив, але напередодні мешканці Глазго стали свідками зворушливого видовища. О восьмій годині вечора лорд Гленарван з дружиною і всі, хто брав участь у цій подорожі самопожертви, покинули яхту й попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору Глазго. Натхненно змальований Вальтером Скоттом древній храм, якого не торкнулись спричинені реформацією спустошення, прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків з «Дункана». За ними юрмився великий натовп. Серед просторого нефа, де надгробки рясніли, немов на кладовищі, превелебний Мортон в урочистій відправі благав небо послати благословення подорожнім і дарувати їм щасливе безпечне плавання. І тоді в соборі забринів голос Мері Грант. Дівчина співала молитву, дякуючи своїм благодійникам і богові.

Об одинадцятій годині всі повернулись на яхту. Капітан і команда закінчували останні лаштування перед відплиттям.

Опівночі почали розводити пару, й невдовзі струми чорного диму змішались з нічним туманом. Вітрила, непотрібні тепер, коли вітер подував з південного заходу, були старанно загорнені в полотняні чохли, що захищали їх від кіптяви.

О другій годині корпус «Дункана» затремтів; манометр показував тиск у чотири атмосфери, перегріта пара свистіла, вириваючись з-під клапанів. В цей час перед відпливом поверхня води була нерухома. Розвиднялося, і вже можна було розгледіти між кам’яними віхами й бакенами фарватер річки Клайд. Тьмяне світло берегових ліхтарів поволі бліднуло в ранковому мареві. Настав час вирушати. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той зараз же зійшов на палубу.

Невдовзі почався відплив. В повітрі розітнулись дужі гудки «Дункана»; віддали швартови, яхта потихеньку відділилась од гурту кораблів. Завертівся гвинт, і «Дункан» увійшов у фарватер. Джон Манглс не взяв лоцмана; він чудово знав це річище, і ніхто не зміг би краще за нього провести судно по заломах річки Клайд. Яхта скорялась найменшому його рухові. Мовчазний, впевнений в собі, правою фукою він керував машиною, в той час як ліва лежала на стерні. Невдовзі останні заводи, що тяглися вздовж ріки, зникли, поступившись місцем мальовничим віллам, розкиданим по прибережних горбках, і міський гомін завмер удалині. [28]

За годину «Дункан» пройшов повз скелі Думбартону, ще за дві години він був у Клайдській затоці. О шостій ранку яхта обминула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.

Розділ VI ПАСАЖИР КАЮТИ НОМЕР ШІСТЬ

У перший день плавання море хвилювалось, надвечір вітер ще подужчав. «Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу, а залишались в своїх каютах - і чинили вельми слушно.

Назавтра вітер змінився. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель. Тепер бортова та кільова хитавиця менш відчувалися. Леді Ге-лена й Мері Грант уже зранку зійшли на палубу і в товаристві лорда Гленарвана, майора та Джона Манглса зустріли схід сонця. Це було препишне видовище. Денне світило, схоже на золоте кружало, випливало з океану, немов із велетенської гальванічної ванни. «Дункан» линув, затоплений сліпучим сяйвом; здавалось, ніби не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

Люди на палубі в мовчазному захваті споглядали появу осяйного світила.

- Яке розкішне видиво! - заговорила Гелена. - Воно віщує прегарну днину. Аби лишень вітер не подув в інший бік і так само й надалі підганяв «Дункан».

- Годі й бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, - озвався Гленарван. - Нам аж ніяк не випадає скаржитися на початок подорожі.

- А вона, дорогий Едварде, довго триватиме?

- На це нам відповість капітан Джон, - мовив Гленарван. - Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви з свого судна? ^.

- Дуже задоволений, сер, - відповів капітан. - Це чудове судно, й морякові любо відчувати його під ногами. Корпус і машина яхти напрочуд злагоджені між собою. Тому вона залишає по собі, як ви самі бачите, такий рівнесенький слід, тому так легко уникає хвиль. Ми робимо зараз сімнадцять миль на годину. Коли й надалі йтимем з такою швидкістю, то за десять днів перетнемо екватор і менше ніж за п’ять тижнів обминемо мис Горн. [34]

Ви чуєте, Мері, - звернулась Гелена до дівчини, - менше ніж за п’ять тижнів!

- Так, пані, я чую, - відповіла та. - Мені аж серце забилося дужче від капітанових слів.

- А як ви почуваєте себе на морі, міс Мері? - спитав дівчину Гленарван.

- Непогано, сер, плавання не завдає мені особливих неприємностей. Сподіваюсь невдовзі й зовсім призвичаїтися.

- А наш малий Роберт?

- О, Роберт! - озвався Джон Манглс- Якщо він зараз не нишпорить в машинному відділенні, то, мабуть, заліз на вершечок щогли. Цей хлопчина глузує з морської хвороби. Та ось і він сам. Гляньте лишень!


Усі повернули голови до фок-щогли, куди вказував капітан, і побачили Роберта, що висів, учепившись за снасті брам-стеньги, на висоті ста футів над палубою. Мері мимоволі здригнулася.

- О, не турбуйтесь, міс, - мовив Джон Манглс, - я відповідаю за нього. І я вам обіцяю: в недалекому майбутньому перед капітаном Грантом стане завзятий моряк - бо ж ми, безперечно, знайдемо вашого батька!


- Хай небо почує ваші слова! - відповіла Мері Грант.

- Люба дитино, - знову заговорив Гленарван, - ви ж бачите, що все в нашій подорожі віщує успіх, подає добру надію. Немов чиясь доброзичлива рука веде нас на розшуки капітана Гранта. Погляньте на отих славних хлопців, які віддано служать цій благородній справі. З ними ми не тільки дійдемо своєї мети, але й осягнемо її без перешкод. Я обіцяв леді Гелені веселу прогулянку на яхті, і, сподіваюсь, додержу слова.

- Едварде, - сказала Гелена, - ви найкраща людина в світі!

- Аж ніяк, але в мене найкраща команда на найкращому із суден. Хіба ви не милуєтесь нашим «Дунканом», міс Мері?

- Звичайно, сер, і милуюсь ним, як знавець морської справи, - відповіла дівчина.

- Он як?

- Дитиною я завжди гралася на батькових кораблях. Він намагався зробити з мене моряка. Я вмію узяти рифи, згорнути вітрила.

- Невже, міс? - здивувався Джон Манглс.

- Коли так, - мовив Гленарван, - то в особі капітана Джона ви матимете щирого друга, бо фах мореплавця, як [35] на нього, - понад усе на світі, навіть для жінки. Чи не правда, Джоне?


- Безумовно, сер, - відповів молодий капітан, - та я відверто признаюсь: на мою думку, міс Грант більше пасув сидіти отут на юті, ніж ставити брамсель. Проте мені, морякові, дуже втішно почути від неї такі слова.

- Особливо коли вона захоплюється «Дунканом», - додав Гленарван.

- ...котрий вартий найвищої похвали, - докінчив Джон Манглс.

Далебі, ви так пишаєтесь своєю яхтою, - мовила Ге-лена, - що мені заманулось оглянути її геть усю, аж до самого трюму, і заразом подивитися, як влаштувались у кубрику наші славні матроси.

- Чудово, - відповів Джон Манглс, - вигідно, наче вдома.

- А вони справді тут дома, люба Гелено, - озвався Гленарван. - Ця яхта - частинка нашої рідної Шотландії, шматочок Думбартонського графства, що мандрує океанськими хвилями. Отже, ми не покинули нашої батьківщини. «Дункан» - це замок Малькольм-Касл, а море - озеро Ломонд.

- Коли так, мій любий Едварде, то показуйте нам мерщій ваш замок, - мовила, сміючись, Гелена.

- До ваших послуг, леді, - відповів Гленарван, - але дозвольте мені спершу попередити Олбінета.

Стюард «Дункана» Олбінет - першорядний метрдотель, гідний за своїм поважним виглядом бути метрдотелем у Франції, - повсякчас ретельно й розумно виконував свої обов’язки. Він негайно прийшов вислухати розпорядження Гленарвана.

- Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, - сказав Гленарван так, неначе йшлося про якусь прогулянку навколо замку. - Сподіваюсь, на час нашого повернення сніданок буде подано.

Олбінет повагом уклонився.

- Ви підете з нами, майоре? - спитала Гелена.

- Якщо накажете, - відповів Мак-Наббс.

- О, майор захоплений своєю сигарою, - втрутився до розмови Гленарван, - не слід йому перебаранчати. Знаєте, міс Мері, він - завзятий курець, навіть уві сні не випускає сигари з рота.

Мак-Наббс кивнув головою на знак згоди, і ввесь гурт війшов униз до кубрика.

Майор, що залишився на палубі, стояв нерухомо, огор[36]нений густими хмарками диму, і, втупивши очі в хвилястий слід за кормою яхти, розмовляв, за давньою звичкою, сам із собою. По кількох хвилинах мовчазного споглядання він обернувся і раптом побачив якусь сторонню людину. Коли будь-що взагалі могло здивувати майора, то саме така зустріч, бо новий пасажир був йому цілком невідомий.

Цей високий, худий, сухорлявий чоловік років сорока скидався на довгий цвях з широкою головкою. Мав круглу міцну голову 3 високим чолом, подовжистий ніс, великий рот і випнуте підборіддя. Погляд його губився за скельцями величезних округлих окулярів і визначався деякою нерішучістю, властивою звичайно нікталопам(21). Обличчя в нього було розумне й веселе. Він не мав того відразливого вигляду, який позначає бундючних людей, котрі з принципу ніколи не сміються й ховають власну нікчемність під личиною поважності. Анітрохи. Невимушеність, мила безпосередність незнайомого свідчила про те, що він схильний бачити в людях і речах тільки їхні хороші риси. Хоч ця людина ще не вимовила й слова, проте відчувалось - вона говірка й дуже неуважна, на взірець тих людей, що дивляться і не бачать, слухають і не чують.

На ньому був дорожний кашкет, міцні жовті черевики й шкіряні гетри, короткі оксамитові штани брунатного кольору й така сама куртка, що мала безліч кишень, напханих блокнотами, записниками, гаманами, течками й іншими речами, так само обтяжливими, як і непотрібними; через плече в нього висіла на ремінці підзорна труба.

Жвавість і метушливість незнайомого гостро контрастували з незворушним спокоєм майора. Він крутився навколо Мак-Наббса, розглядав його з усіх боків, запитував поглядом, а той начебто й не цікавився зовсім, відкіля узявся цей чужинець, куди він нагодився їхати і чому опинився на борту «Дункана».

Коли загадковий персонаж упевнився, що майорова байдужість зводить нанівець усі його спроби, він схопив свою трубу, розсунув її - вона стала завдовжки чотири фути - і застиг, розчепіривши ноги, - достоту отой стовп при дорозі, - навівши свій прилад туди, де вода й небо зливалися на виднокрузі. Через п’ять хвилин він опустив трубу й сперся на неї, наче на ціпок, але нараз вона склалася сама собою, і незнайомий, втративши раптом підпору, мало не простягся на палубі біля грот-щогли.

(21) Нікталопія - властивість деяких людей бачити в темряві краще, ніж при денному світлі. (Прим, автора.) [38]

Хтось інший на місці майора принаймні посміхнувся б, але він і оком не моргнув. Тоді незнайомий вирішив брати іншого способу.

- Стюарде! - вигукнув він з виразною іноземною вимовою. Прислухався. Ніхто не йшов.

- Стюарде! - гукнув він удруге, дужче.

Містер Олбінет саме проходив поблизу, прямуючи до камбуза, котрий містився під шканцями. Як же він здивувався, почувши, що його гукає якийсь довготелесий чоловік! «Відкіля він тут узявся? - подумав Олбінет. - Чи не приятель містера Гленарвана? Ні, це неможливо!»

Однак він зійшов нагору й наблизився до незнайомого.

- Ви - судновий стюард? - спитав його той.

- Так, сер, - відповів Олбінет, - але я не маю честі...

- Я пасажир каюти номер шість, - перебив його мову незнайомий.

- Каюти номер шість? - здивувався Олбінет.

- Саме так. Вас звуть?

- Олбінет.

- Гаразд, друже мій Олбінете, - мовив чужоземець з каюти номер шість, - то подбайте про сніданок і не гайтеся. Ось уже тридцять шість годин, як я не мав у роті ні ріски, тобто я проспав тридцять шість годин поспіль, що можна пробачити людині, котра одним духом, ніде не зупиняючись, примчала з Парижа до Глазго. Скажіть, будь ласка, коли тут снідають?


- О дев’ятій, - мимохіть відповів Олбінет. Незнайомому забажалось перевірити годинника, і на це пішло чимало часу, бо він натрапив на нього лише в дев’ятій кишені.

- Добре, - сказав він. - Але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, дайте мені поки що бісквітів і склянку шеррі, щоб я діждав сніданку, бо я падаю з виснаження.

Олбінет слухав, нічогісінько не добираючи, а незнайомий говорив і говорив, навдивовижу легко перестрибуючи від одного питання до другого.

- Ну, а де ж капітан? Досі не встав? - цокотав він. - А помічник капітана? Що він робить, теж іще спить? На щастя, погода чудова, вітер сприятливий, судно йде само собою...

В цю хвилину на сходах показався Джон Маиглс.

- Ось капітан, - сказав Олбінет.

- О! Я радий, вельми радий познайомитися з вами, капітане Бертоне! - вигукнув незнайомий. [39]

Джон Манглс аж остовпів із подиву, не тільки тому, що його назвали Вертоном, але тому, головне, що побачив на борту свого судна незнайомого.

А той провадив своє дедалі запальніше:

- Дозвольте мені потиснути вам руку. Я не зробив цього позавчора ввечері, бо в час одплиття негоже нікого турбувати. Але сьогодні, капітане, я справді щасливий познайомитися з вами.

Джон Манглс широко розплющеними очима дивився то на Олбінета, то на новоприбулого пасажира.

- Тепер, - вів далі той, - ми познайомились, дорогий капітане, тепер ми друзі. Скажіть мені насамперед, чи задоволені ви з «Шотландії»?


- Яку Шотландію ви маєте на увазі? - нарешті вимовив Джон Манглс.

- Певна річ, «Шотландію», на якій ми оце зараз пливемо. Чудове судно, його так мені хвалили за мореплавні якості й високу гідність його командира, славного капітана Бертона. Чи ви не родич відомого африканського мандрівника Бертона? Відважна людина! Коли це так, щиро вас вітаю!


- Сер, я не тільки не родич мандрівника Бертона, але я навіть не капітан Бертон, - відповів Джон Манглс.

- Он що! Виходить, я розмовляю з помічником капітана «Шотландії» містером Берднесом? - допитувався дивний пасажир.

- Містер Берднес? - повторив за ним Джон Манглс, що почав доходити істини. Але він ніяк не міг збагнути, ким має справу, з божевільним чи просто з легкодумом. Та тільки-но він хотів остаточно з’ясувати це питання, як на палубу зійшли лорд Гленарван з дружиною й Мері Грант.

Помітивши їх, незнайомий вигукнув:

- О! Пасажири! Пасажирки! Чудово! Сподіваюсь, містере Берднесе, ви мене познайомите...

Він рушив їм назустріч і, не дожидаючи посередництва Джона Манглса, невимушено заговорив:

- Місіс, - удався він до міс Грант, - міс... - повернувся він до леді Гелени. - Сер, - додав він, звертаючись до Гленарвана.

- Лорд Гленарван, - підказав Джон Манглс.

- Сер, - вів далі незнайомий, - пробачте мені, що я знайомлюсь сам, але на морі доводиться дещо нехтувати світськими звичаями. Сподіваюсь, ми швидко познайомимось, [40] і в товаристві дам плавання на «Шотландії» здасться нам приємним і коротким.

Гелена й Мері Грант не знайшли у відповідь жодного слова. Вони не могли зрозуміти, як ця зайшла людина опинилася на палубі «Дункана».

- Сер, - мовив Гленарван, - з ким я маю честь говорити?

- Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного й етнографічного інституту Східної Індії; коротко кажучи - людина, котра двадцять років досліджувала географію як кабінетний вчений, а тепер воліє сама пізнати суть цієї науки й прямує до Індії, аби на власні очі побачити те, про що згадують в свою працях великі мандрівники.

Розділ VII ВІДКІЛЯ ПРИБУВ І КУДИ ЇХАВ ЖАК ПАГАНЕЛЬ

Секретар Географічного товариства, напевно, був приємний чоловік, бо все це він сказав дуже мило. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім’я й заслуги Жака Паганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом - все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.

- Тепер, коли ми познайомились, - сказав він, - чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?

- Хоч на двадцять, сер, - одказав Паганель. - Розмова з вами - завжди для мене втіха.

- Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

- Так, сер, позавчора ввечері, о восьмій годині. З поїзда я вскочив у кеб, а з кеба попрямував до «Шотландії», де замовив собі ще з Парижа каюту номер шість. Ніч була темна. На судні я нікого не помітив. Я дуже втомився по тридцяти годинній подорожі. Знаючи, що найкращий засіб уникнути морської хвороби - негайно вкластися на койку і не вставати в перші дні плавання, я так і зробив і, запевняю вас, найсумліннішим чином проспав тридцять шість годин! [41]

Так слухачі Жака Паганеля дізналися, в який спосіб він опинився на борту яхти. Мандрівник-француз помилково сів на «Дункан» саме тоді, коли вся його команда була на церковній відправі в Сен-Мунго. Отже, все з’ясувалось. Але що скаже вчений-географ, коли дізнається про назву й маршрут судна, на якому він оце зараз пливе?


- Ви обрали Калькутту, пане Паганелю, за відправний пункт ваших подорожей на суходолі? - спитав Гленарван.

- Так, сер. Протягом усього життя я плекав мрію побачити Індію. І ця моя найзаповітніша мрія врешті здійснилася. Я пливу в країну слонів...

- Отже, пане Паганелю, вам не однаково, до якої країни потрапити?

- Звичайно, ні, сер, мені було б дуже прикро опинитися десь-інде. В мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства - маю обов’язково його виконати.

- Он як! То ви маєте доручення?

- Так, мені доручили зробити корисну й вельми цікаву подорож, план якої склав мій учений друг і колега, пан Вів єн де Сен-Мартен. Йдеться про те, щоб знову пройти стежками, які уторували брати Шлагінвайт, полковник Boy, Вебб, Ходжон, місіонери Хук і Габе, Муркрофт, Жюль Ремі й інші славетні мандрівники. Я сподіваюсь домогтися успіху там, де 1846 року місіонер Крік зазнав, на жаль, невдачі, одним словом, я хочу вивчити течію річи Яру-Дзангбо-Чу, що струмить попід північними схилами Гімалайських гір і зрошує Тібет на протязі тисячі п’ятисот кілометрів, хочу взнати нарешті, чи не зливається ця річка на північному сході Ассаму з Брамапутрою. Золота медаль чекає на того мандрівника, що спроможеться розв’язати цю животрепетну географічну проблему.

Паганель був незрівнянний. Він говорив захоплено, з піднесенням, він линув на прудких крилах уяви, і зупинити його було б так само неможливо, як струми Шарузьких водоспадів на Рейні.

- Пане Паганелю, - мовив Гленарван, коли настало хвилинне мовчання, - безперечно, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна; але я повинен вивести вас з омани - вам усе ж доведеться, принаймні на деякий час, одмовитися від утіхи побачити Індію.

- Одмовитися! Чому?

- Тому що ви пливете далі й далі від Індійського півострова.

- Яким чином?! Капітан Бертон... [42]

- Я не капітан Бертон, - озвався Джон Манглс.

- Але «Шотландія»...

- Це судно не «Шотландія»!

Здивування Паганеля справді було невимовне. Він глянув на серйозне обличчя Гленарвана, на Гелену і Мері Грант, які дивились на нього доброзичливо-співчутливо, на усміхнений вид Джона Манглса, на незворушного майора; по тому, знизавши плечима й зсунувши на носа окуляри, він вигукнув:

- Що за жарти!

Але в цю хвилину погляд його ненароком упав на стерниче колесо, що мало на собі напис з двох слів:

н к

У а

Д н

Г о

л г

а з

- «Дункан»! «Дункан»! - вигукнув Паганель у розпачі й прожогом кинувся сходами вниз до своєї каюти.

Як тільки невдаха-вчений зник, усі, опріч майора, вибухнули голосним сміхом. Сісти в Едінбурзький поїзд замість Думбартонського - іще так-сяк, але переплутати кораблі й плисти в напрямку до Чілі, гадаючи, ніби їдеш в Індію, - це вже нечувана неуважність!


- А втім, мене зовсім не дивує, що таке сталося з Жа-ком Паганелем, - сказав Гленарван. - Він зажив собі слави на подібних пригодах. Йому трапилось видати друком чудову карту Америки, так він примудрився якимсь робом впхнути туди й Японію. Проте це не заважає йому бути відомим ученим, найвидатнішим поміж французьких географів.

- Але що ми робитимемо з цим бідолахою? - спитала Гелена. - Не можемо ж ми везти його в Патагонію.

- А чому б і ні? - спокійно заперечив Мак-Наббс. - Ми ж не відповідаємо за його дивацтва. Уявіть собі - він сів не в той поїзд. Невже заради нього поїхали б у інший бік?


- Ні, звичайно, але він вийшов би на найближчій зупинці, - сказала Гелена.

- Що ж, - мовив Гленарван, - він і тепер може це зробити - висісти, коли схоче, на першій нашій стоянці.

В цю хвилину Паганель, упевнившись, що багаж його на судні, повернувся на палубу, нещасний і засоромлений. Він [43] безперестану повторював прикре слово: «Дункап», «Дункан», наче не міг знайти інших у своєму словникові. Він бігав туди й сюди, оглядаючи оснастку яхти, вдивляючись у безмовні обрії океану. Нарешті він підійшов до Гленар-вана.

- А куди йде «Дункан»? - спитав він.

- До Америки, пане Паганелю.

- А куди саме?

- До Консепсьона.

- В Чілі! В Чілі! - вигукнув бідолашний вчений. - А я ж мав їхати до Індії! Що казатиме пан Картфаж, голова Центральної комісії! А пан Авозак! А пан Кортамбер! А Вів’єн де Сен-Мартен! Як мені тепер показатися на засіданнях Географічного товариства!


- Заспокойтесь, пане Паганелю, - сказав Гленарван, - не побивайтеся так. Усе владнається. Ви трохи запізнитесь, та й по всьому, а річка Яру-Дзангбо-Чу повсякчас на вас чекатиме в Тібетських горах. Невдовзі ми зупинимось у Мадейрі, і там ви зможете сісти на пароплав, що повертається до Європи.

- Дякую вам, сер. Видимо, доведеться скоритися долі. Але’ подумайте, яка надзвичайна пригода! Тільки зі мною могло таке скоїтися. А моя каюта, замовлена на «Шотландії»!

- Ну, про «Шотландію» раджу вам тим часом не згадувать.

- Мені здається, - мовив Паганель, ще раз оглянувши судно, - «Дункан» - яхта, призначена для прогулянок?

- Так, пане Паганелю, - відповів Джон Манглс, - і вона - власність лорда Гленарвана...

- ...котрий просить вас якнайширше користатись з його гостинності, - докінчив його мову Гленарван.

- Сердечно дякую вам, сер, - сказав Паганель. - Я щиро зворушений вашою люб’язністю. Але дозвольте мені висловити одне скромне міркування. Індія - прекрасна країна, на кожному кроці вона вражає мандрівника казковими несподіванками; безперечно, дамам не довелось там бувати... Словом, стерничому варто лише повернути кермо, й «Дункан» полине до Калькутти так само швидко й легко, як і до Консепсьона, - адже яхта заради розваги...

Він урвав сам себе, побачивши, що його пропозицію зустріли похитуванням голови на знак незгоди.

- Пане Паганелю, - заговорила Гелена, - якби йшлося про веселу морську прогулянку, я, не міркуючи довго, відповіла б вам: гаразд, попливемо до Індії! І лорд Гленарван [44] пристав би на це залюбки. Але «Дункан» повинен повернути на батьківщину потерпілих на морі й покинутих на берегах Патагонії людей, і ми не можемо відмовитися од цієї людяної мети.

За кілька хвилин французький мандрівник був уже в курсі всіх подій. З хвилюванням вислухав він розповідь про чудесну знахідку документів, історію капітана Гранта, великодушну пропозицію Гелени.

- Пані, дозвольте мені висловити щирий захват перед вами, - сказав Паганель. - Хай ваша яхта йде й далі своїм шляхом! Мене згризло б сумління, коли б я затримав вас хоч на один день.

- Так ви не хочете поїхати з нами? - спитала Гелена.

- Це неможливо, пані, я повинен виконати доручену мені справу. Я покину яхту на першій стоянці.

- Тобто на острові Мадейра, - зауважив Джон Манглс.

- Нехай на острові Мадейра. Відтіль усього сто вісімдесят льє до Ліссабона, там я чекатиму нагоди повернутися назад з якимсь пароплавом.

- Гаразд, пане Паганелю, - мовив Гленарван, - усе буде так, як ви забажаєте; що ж до мене, то я щасливий запропонувати вам бути моїм гостем на «Дункані» ще на ці кілька днів. Сподіваюсь, ви не надто нудьгуватимете в нашому товаристві.

- О, сер, я дуже радий, що так приємно помилився! Але ж, погодьтеся, становище людини, яка намірялась їхати до Індії, а пливе в Америку, вельми сміховинне.

Всупереч цим скорботним роздумам Паганелеві довелося скоритися обставинам, однаково зарадити собі він нічим не міг. Він показав себе милою, веселою на вдачу і напрочуд неуважною людиною, своєю постійною життєрадісністю він зовсім полонив дам. На кінець першого дня він уже з усіма заприятелював. Він попросив дати йому знаменний документ і копітко, ретельно, довго його вивчав. Будь-яке інше тлумачення документа йому здавалось неможливе. Паганель дуже зацікавився долею Мері Грант та її брата. Він запевняв, ніби всі їхні сподівання справдяться, віщував успіх розшуків капітана Гранта й так палко висловлював непохитну віру в щасливий кінець подорожі, що викликав у дівчини радісну усмішку. Якби не оте доручення, він, поза всяким сумнівом, і собі приєднався би до експедиції!


Коли Паганель дізнався, що леді Гелена - дочка відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, то вибухнув цілим водоспадом захоплених вигуків. Він знав колись її батька. Який це відважний дослідник! Як часто вони листувались [45] ще тоді, коли Вільям Туффнель був член-кореспондент Паризького географічного товариства! І саме він, Паганель, разом з паном Мальт-Брюном рекомендував Туффнеля в члени Товариства! Яка зустріч! І яка втіха - подорожувати вкупі з дочкою Вільяма Туффнеля!


Наприкінці він попросив у леді Гелени дозволу її поцілувати й дістав згоду, хоч, можливо, це й було деяким порушенням звичаїв.

Розділ VIII НА БОРТУ «ДУНКАНА» ОДНІЄЮ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ СТАЛО БІЛЬШЕ

Морські течії біля берегів Північної Африки гарно прислужилися яхті, і вона швидко наближалась до екватора. 30 серпня вдалині забовваніла Мадейра. Гленарван, дотримуючи обіцянки, запропонував своєму гостеві зробити зупинку, щоб висадити його на берег.

- Дорогий лорде, - мовив Паганель, - я говоритиму з вами відверто. До моєї появи на судні ви мали намір зупинятись на Мадейрі?

- Ні, - відповів Гленарван.

- Тоді дозвольте мені на власний розсуд скористатись з наслідків моєї прикрої неуважності. Острів Мадейра надто добре відомий. Географ не знайде там нічого цікавого. Про цей острів уже все розповіли, все написали, і до того ж славетне місцеве виноробство зовсім занепало. Уявіть собі лишень, на Мадейрі вже немає виноградників! Виробництво вина, що 1813 року сягало 22 тисяч піп(22), упало 1845 року до 2669, а нині не перевищує 500 піп. Сумна картина! Отож, якщо вам однаково, краще пристаньмо на Канарських островах.

- Що ж, зробимо зупинку на Канарських островах, - відповів Гленарван. - Збочувати із шляху нам не доведеться.

(22) Піпа дорівнює 50 гектолітрам. (Прим, автора.)

- Я це знаю, дорогий лорде. На всіх трьох групах островів, які входять до складу Канарських, є багато чого цікавого для дослідження, не згадуючи вже про Тенері-феський шпиль, котрий завжди мені хотілось побачити. Це - щаслива нагода. Я скористаюся з неї і, очікуючи судно, [46] що повезе мене до Європи, зійду на цю славетну гору.

- Чиніть, як вам до вподоби, дорогий Паганелю, - відповів Гленарван, мимоволі посміхаючись.

Він мав підстави посміхатись.

Канарські острови лежать неподалік од Мадейри. Двісті п’ятдесят миль - невелика відстань для такого швидкохідного судна, як «Дункан».

31 серпня, о другій годині дня, Джон Манглс і Паганель прогулювались по палубі. Французький учений засипав свого співбесідника питаннями про Чілі. Раптом капітан перервав його, показуючи цяточку на південному обрії.

- Пане Паганелю!

- Що там, мій любий каштане?

- Гляньте в цей бік. Ви нічого не бачите?

- Нічого.

- Ви не туди дивитесь. Треба дивитись не на обрій, а вище, на хмари.

- На хмари? Нічого там не знаходжу.

- А тепер гляньте на кінець бушприта.

- Нічого не бачу.

- Ви не хочете бачити! Та що б там не було, Тенеріфеський шпиль чітко вимальовується над обрієм, хоч до нього звідсіль близько сорока миль.

Хотів Паганель бачити чи ні, але йому довелось через деякий час, аби не набути слави сліпака, визнати те, що існувало вочевидь.

- Ви вже помітили його? - мовив Джон Манглс.

- Так, так, чудово видно. Оце він і є, той уславлений Тенеріфеський шпиль? - зневажливо запитав географ.

- Оце він і є.

- Він начебто не дуже й високий.

- Однак він здіймається над рівнем моря на одинадцять тисяч футів, - зауважив Джон Манглс.

- Це нічого не варто проти Монблану.

- Можливо, але коли вам доведеться видиратися на цей шпиль, ви тоді відчуєте, який він високий.

- Видиратися! Навіщо це здалося, мій любий капітане, видиратися на нього після Гумбольдта (23) та Боплана (24). Цей [47] Гумбольдт - справжній геній! Він зійшов на гору й так досконально описав її, що вже нічого й додавати. Він визначив п’ять смуг: смугу виноградників, смугу лаврового дерева, соснову смугу, смугу альпійського вересу і, врешті, неродючу смугу. Гумбольдт добрався до самого вершечка, де не було навіть місця, щоб сісти. Відтіль його зір обіймав простір, рівний чверті Іспанії. По тому він спустився в глиб вулкана, на самісіньке дно згаслого кратера. Що ж мені робити на цій горі після такої видатної людини, скажіть, будь ласка?


(23)Гумбольдт О. (1769-1859) -видатний німецький природознавець, географ і мандрівник, один із засновників сучасної фізичної географії.

(24) Боплан Е. - французький ботанік, сучасник Гумбольдта, 8 яким він подорожував по Південній Америці й островах Тихого океану.

- Ваша правда, відкривати там уже більше нічого, - погодився Джон Манглс- Шкода, бо ви знудитесь, очікуючи в порту попутне судно. Там немає чого й розраховувати на будь-які способи розважитися.

- За винятком своїх власних, - докинув Паганель, сміючись. - Але скажіть, друже мій Манглсе, на островах Зеленого Мису є місця постійних стоянок пароплавів? Що ви про це знаєте?


- Звичайно, є. Нема нічого легше, як висісти в Вілья-Прайя.

- Не кажучи вже про перевагу, що нею не можна знехтувати? - зауважив Паганель. - Адже острови Зеленого Мису лежать неподалік од Сенегалу, де я зустріну своїх співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають за нецікаву, відлюдну, підсоння там шкідливе для здоров’я. Але географ скрізь знаходить щось цікаве. Бачити - це означає вчитися. Є люди, які зовсім не вміють бачити і, подорожуючи, набираються розуму не більше, ніж слимаки. Гадаю, до їхньої братії я не належу. В мене зовсім інша вдача, інші погляди.

- Зробимо так, як ви волієте, - сказав Джон Манглс- Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми обов’язково там зупинимося, щоб набрати вугілля, отже, ви нас анітрохи не затримаєте.

По цій мові капітан дав наказ обійти Канарські острови з заходу, й славетний Тенеріфеський шпиль залишився ліворуч од яхти. «Дункан» плив далі, не притишуючи ходу, і 2 вересня, о п’ятій годині ранку, перетнув тропік Рака. Погода змінилася. Повітря стало вологе й важке, як завжди о порі дощів, в «часи калюж», як то кажуть іспанці. Це час вельми неприємний для мандрівників, але дуже корисний мешканцям африканських островів, котрим бракує лісу, отже й вологи. Розбурхане море не дозволяло пасажирам [3]виходити на палубу; але жваві розмови в кают-компанії не вщухали.

Наступного ранку Паганель заходився складати свої речі, готуючись висісти на берег. «Дункан» уже йшов поміж островами Зеленого Мису. Він проплив повз острів Сель, пустельний і понурий, немов велика піщана могила; проминув розлогі коралові мілини, лишивши осторонь острів Сен-Жак, перетнутий з півночі на південь ланцюгом базальтових гір, що завершувався двома невисокими похмурими скелями.

Нарешті Джон Манглс увів яхту до бухти Вілья-Прайя, де вона й кинула якір на глибині у вісім брасів (25) поблизу міста. Погода була жахлива, прибій лютував, хоч бухта й мала захисток проти морських вітрів. Йшов ливний дощ, його потоки ледве дозволяли розгледіти місто, зведене на просторій терасі, котра спиралася на відноги скелястих гір вулканічного походження триста футів заввишки. Крізь щільну дощову завісу острів виглядав надто сумовито.

Леді Гелена, що збиралася відвідати місто, не змогла здійснити свого наміру. Вугілля вантажили з великими труднощами. Отже в той час, як небо і море змішували свої води в невимовному безладді, пасажири «Дункана» мусили сидіти в кают-компанії, наче в’язні. Всі розмови, природно, точилися навколо погоди. Кожен казав своє, опріч майора, що так само байдуже споглядав би, мабуть, і на всесвітній потоп. Паганель, похитуючи головою, походжав туди й сюди по каюті.

- Це наче навмисне, - повторював він.

- Справді, сили природи повстали проти нас, - погоджувався Гленарван.

- А я все ж таки їх здолаю.

- Та як же ви можете не зважити на таку зливу? - мовила Гелена.

- Мені вона не страшна. Я боюся тільки за свої речі й прилади: адже вони загинуть.

- Небезпечно лише сходити на берег, - сказав Гленарван. - А як дістанетеся до Вілья-Прайя, влаштуєтесь не так уже й кепсько. Правда, трохи бруднувато, в сусідстві з мавпами й свинями, стосунки з ними мало приємні, але той, хто подорожує, не повинен надто перебендювати. До того ж можна сподіватися, що місяців за сім чи вісім вам пощастить відбути до Європи.

(26) Брас - морська сажень; дорівнює, за французькою системою, 1,6 метра, за англійською - 1,8 метра. [49]

- Сім або вісім місяців! - скрикнув Паганель.

- Щонайменше. В період дощів на острови Зеленого Мису судна заходять зрідка. Але за цей час ви можете зробити багато корисного. Цей архіпелаг мало досліджений, ще не вивчені його топографія, кліматологія, етнографія, гіпсометрія (26), тут є над чим попрацювати.

- Ви змогли б обслідувати головні місцеві ріки, - мовила Гелена.

- Тут немає річок, пані, - відповів Паганель. - Як немає великих, то маленькі.

- Немає ніяких.

- Тоді струмки, ручаї.

- їх також тут не існує.

- Тоді поцікавтесь лісами, - мовив майор.

- Щоб були ліси, потрібні дерева, а дерев тут немає.

- Чудова країна, що й казати, - зауважив майор.

- Не сумуйте, дорогий Паганелю, - сказав Гленарван, - на розраду вам залишаються гори.

- О, вони тут невисокі й зовсім не цікаві, сер! До того ж їх уже давно досліджено.

- Досліджено? - здивувався Гленарван.

- Его ж. Така вже моя нещаслива доля. Якщо на Канарських островах раніш за мене побував Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.

- Та невже?

- Достеменно так, - жалісливим голосом ствердив Паганель. - Цей учений саме був на борту французького корвета «Рішучий», коли той стояв біля островів Зеленого Мису, і він зійшов на вершину, найцікавішу поміж усіх гір архіпелагу - вулкан на острові Фого. То що ж після нього мені тут робити?


- Шкода, дуже шкода, - задумливо мовила Гелена. - Що ж вам тепер робити, пане Паганелю?

Кілька хвилин Паганель мовчав.

- Справді, вам слід було висісти на Мадейрі, хоч там і немає вже вина, - зауважив Гленарван.

Вчений секретар Паризького географічного товариства так само мовчав.

- Як на мене, я б утримався висідати, - сказав майор таким тоном, наче говорив: «Я негайно зійшов би на берег».

- Любий Гленарване, - заговорив урешті Паганель, - де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?


- О, не раніше ніж у Консепсьоні.

(26) Гіпсометрія - виміри рельєфу місцевості. [50]

- Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.

- Анітрохи. Як тільки «Дункан» обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.

- Щось мене бере сумнів...

- До того ж, - вельми серйозно вів далі Гленарван, - хіба не однаково, потрапите ви до Ост- чи до Вест-Індії?

- Як це так - однаково?

- А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.

- Он як! - вигукнув Паганель. - Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!

- Крім того, дорогий Паганелю, - сказав далі Гленарван, - золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати - і в Кор-дільерах, і в горах Тібету.

- А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?

- Дурниця! її вам легко заступить Ріо-Колорадо. Ця річка ще мало відома, й географи визначають її на мапах, як кому заманеться.

- Знаю, дорогий мій лорде, трапляються помилки в кілька градусів. О, я не маю сумніву, що на моє прохання Географічне товариство відрядило б мене до Патагонії так само охоче, як і до Індії. Але я про це не думав.

- Через вашу звичайну неуважність.

- А ви не хочете, пане Паганелю, приєднатися до нас? - найлюб’язнішим тоном звернулась до вченого Гелена.

- А що буде з моїм завданням, пані?

- Попереджаю вас: наш шлях лежить через Магелланову протоку! - зазначив Гленарван.

- Любий лорде, ви - спокусник!

- Додам, що ми відвідаємо порт Голоду!

- Порт Голоду! - вигукнув француз, атакований з усіх боків. - Порт, уславлений в усіх географічних літописах!

- Зміркуйте й те, пане Паганелю, - не вгавала Гелена, - що, взявши участь в нашій подорожі, ви звеличите поряд з Шотландією також і Францію.

- Так, безперечно!

- Географ став би дуже в пригоді нашій експедиції, а що є в світі прекрасніше за служіння науки людству й людяності!

- Чудові слова, пані!

- Послухайте мене: скоріться випадкові долі чи швидше волі провидіння так, як зробили ми. Воно послало нам цей [51] документ, 1 ми вирушили в дорогу. Воно привело вас на борт «Дункана»- то не кидайте ж його!


- Хочете знати, мої славні друзі, що я думаю? Мені вдається - вам усім дуже хочеться, аби я залишився!

- А ви самі, Паганелю, нічого в світі так не бажаєте, як залишитися! - відказав Гленарван.

- Ще б пак! - вигукнув географ. - Але ж я боявся вдатися настирливим.

Розділ IX МАГЕЛЛАНОВА ПРОТОКА

На борту яхти всі зраділи, почувши, що Паганель залишається. Роберт так нестримно кинувся йому на шию, що шановний секретар Географічного товариства ледве не впав горілиць.

- Жвавий хлопчина, - мовив він, - я навчатиму його географії.

Отож, зважаючи на те, що Джон Манглс узявся зробити з хлопця моряка, Гленарван - хороброго мужа, майор - вольового юнака, леді Гелена - добру й благородну істоту, а Мері Грант - учня, вдячного таким навчителям, - з Ро-берта мала вийти згодом виняткова людина - сама досконалість.

Швидко навантаживши вугілля, «Дункан» покинув ці невеселі місця й узяв курс на захід. На хвилях течії, яка проходила повз береги Бразілії, гнаний дужим північним вітрбм, він перетнув екватор і 7 вересня опинився у Південній півкулі.

Подорож минала без жодних прикрощів. Всі сподівалися на повний успіх експедиції. Імовірність знайти капітана Гранта, здавалось, щодня зростала. Чи не найбільш упевнений у цьому був капітан «Дункана». Його палка віра пояснювалась щирим бажанням бачити міс Мері щасливою, потішеною. Молода дівчина полонила його серце, і він так старанно заховував свої почуття, що на яхті їх помітили геть усі, крім Мері.

Що ж до вченого-географа, то на всій Південній півкулі не було, мабуть, людини, щасливішої за нього. Він бе» кінця студіював карти, розклавши їх на столі в кают-компанії, і це спричинялось до щоденних сутичок з містером Олбінетом, котрому Паганель заважав готувати стіл до обіду. Але на боці вченого були всі пасажири, крім майора, якого ані- [52] трохи не хвилювали питання географії, та ще й в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на скрині з книжками, що належали помічникові капітана, Паганель знайшов поміж них кілька іспанських і поклав собі вивчити мову Сервантеса. Ця мова на судні нікому не була відома, і знання її мало сприяти вченому в його дослідженнях Чілійського узбережжя. А що він мав неабиякий хист до мов, то сподівався на час прибуття до Консепсьона вільно говорити по-іспанському. Тож Паганель завзято вчився й безперестанку бурмотів чужинські слова.

На дозвіллі він давав уроки Робертові й розповідав йому історію суходолу, до якого так швидко наближався «Дункан».

10 вересня, коли вони були під 5°37’ широти й 37°15’ довготи, Гленарван дізнався від Паганеля про цікавий факт, напевно, невідомий багатьом і обізнанішим людям. Розповідаючи історію Америки, географ згадував великих мореплавців, чиїми шляхами йшла тепер яхта. Дійшовши до Христофора Колумба, він сказав, ніби славетний генуезець помер, не відаючи, що відкрив Новий Світ.

Слухачі стали заперечувати, але Паганель стояв на своєму.

- Я анітрохи не хочу применшувати славу Колумба, але тут нема про що сперечатись. Наприкінці п’ятнадцятого століття людська думка була скерована лиш на одне: полегшити зносини з Азією й західними шляхами добутися до Сходу, одним словом, знайти найкоротший шлях до «країни прянощів». Цього прагнув і Колумб. Він зробив чотири подорожі й приставав до американського узбережжя біля берегів Кайману, Гондурасу, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки й Панами, котрі мав за японські й китайські землі. Він помер, так і не здогадуючись про існування величезного суходолу, що навіть не успадкував, на жаль, його ймення!


- Я хочу вірити вам, дорогий Паганелю, - мовив Гленарван. - Проте це мене дивує, і коли ваша ласка, скажіть, які ж саме мореплавці взнали правду про Колумбове відкриття?

- Його наступники: Охеда, що супроводив Колумба в його подорожах, Вінсенте Пінсон, Америго Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабраль, Соліс, Бальбоа. Всі вони пройшли вздовж східних берегів Америки й позначили їхні межі; триста шістдесят років тому їх несла на південь та сама течія, яка зараз несе нас. Ви знаєте, друзі, ми перетнули екватор в тому самому місці, де його перейшов Пінсон в останній рік XV сторіччя, і тепер наближаємось до восьмого [53] градуса південної широти, де Пінсон пристав колись до бразільського узбережжя. Рік по тому португалець Кабраль дістався до порта Сегуро. Потім Веспуччі 1502 року пройшов ще далі на південь. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єднались, щоб спільно досліджувати американські береги, а 1514 Соліс одкрив гирло річки Ла-Плата, де його пожерли тубільці, і таким чином слава першому обійти новий суходіл припала Магелланові. Цей великий мореплавець 1519 року проплив з п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Бажання і порт Сан-Хуліан, де зробив тривалу зупинку. Далі, відкривши під п’ятдесят другим градусом широти протоку Одинадцяти тисяч дів, котра згодом прибрала його ім’я, він 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. Уявіть собі, яка радість охопила його, як сильно забилося серце, коли він побачив нове море, що блищало й мінилось на обрії під сонячним промінням!


- Як би хотілось мені бути на його місці, пане Пагане-лю! - вигукнув Роберт, запалившись словами географа.

- І мені теж, хлопчику мій, і я б уже не упустив такої нагоди, якби народивсь на триста років раніше!


- Що було б нам дуже прикро, пане Паганелю, - озвалася Гелена, - бо вас не було б тепер тут, на «Дункані», і ми не почули б оцих історій.

- Хтось інший зробив би це, пані, і додав би, що дослідженням західного узбережжя Америки ми завдячуємо братам Пісарро. Ці відважні шукачі пригод стали засновниками багатьох міст: Куско, Кіто, Ліма, Сант-Яго, Вільяр-ріка, Вальпарайсо і Консепсьйона, куди йде наш «Дункан». Відкриття братів Пісарро збіглися в часі з відкриттями Ма-геллана, й обриси американських берегів, на превелику радість учених Старого Світу, позначено на географічних мапах.

- А мені, - мовив Роберт, - було б того замало.

- А чому? - спитала Мері, звернувши погляд на свого брата, захопленого романтикою цих відкриттів.

- Справді, Роберте, чому? - посміхаючись спитав Гле-нарван.

- Бо мені б закортіло дізнатися, що лежить по той бік Магелланової протоки.

- Браво, друже мій! - вигукнув Паганель. - Я теж хотів би знати, чи цей суходіл сягає аж до Південного полюса, чи там відкрите море, як то гадав ваш співвітчизник Дрейк. Отож безперечно, якби Роберт Грант і Жак Паганель жили в XVII віці, то вони подались би вслід за допитливими [54] голландцями Схоутеном і Лемером, прагнучи розкрити, як і вони, цю географічну загадку.

- Це були вчені? - поцікавилась Гелена.

- Ні, просто сміливі купці, досить байдужі до наукової ваги географічних відкриттів. За тих часів існувала голландська Ост-Індська компанія, що користувалась виключним правом перевезення товарів через Магелланову протоку. Але іншого шляху з заходу до Азії тоді не знали, і ця при-вілея компанії перетворилась на справжнє загарбництво. Деякі комерсанти, борючись проти цієї монополії, шукали іншої протоки. До них належав і якийсь собі Ісаак Лемер, розумна й освічена людина. Він власним коштом спорядив експедицію під керівництвом свого небожа Якова Лемера й Схоутена, досвідченого моряка родом з Горно. Ці хоробрі мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Поміж Вогняною Землею й землею Штатів вони відкрили нову протоку, що дістала назву протоки Лемера, і 12 лютого 1616 року обійшли нині уславлений мис Горл, котрий має набагато більше підстав, ніж його брат, мис Доброї Надії, зватися мисом Бур!


- О, там я дуже, дуже хотів би бути! - палко вигукнув Роберт.

- І ти пив би з джерела найчистішої радості, мій хлопчику! - піднесено заговорив Паганель. - Справді, чи ж є більша втіха, вище щастя понад те, що його відчуває мореплавець, коли позначає на судновій мані свої відкриття? Перед його очима поволі вимальовуються обриси нових земель, острів за островом, уступ за уступом, вони немов виринають із морського лона! Спочатку лінії ще нечіткі, уривані, ламані; тут - відлюдне становище, там - самітна бухта, подалі - загублена в неосяжних просторах затока. Але з часом відкриття доповнюють одне одне, лінії чіткішають, пунктиром позначені на мапі місця поступаються перед заштрихованими; обриси бухт врізаються півколом у визначені лінії побережжя, миси довершують контури вже досліджених берегів; і от, нарешті, новий суходіл, - усі його озера, річки й потоки, гори, степи й долини, села, міста й столиці, - з’являється на глобусі в усій своїй величній пишності! О, друзі мої, той, хто відкриває нові землі, - справжній творець! Ті самі хвилювання, ті самі несподіванки! Але нині це джерело майже вичерпано. Геть усе відомо, відкрито, досліджено на нових суходолах, і нам, що прийшли наостанку у географічну науку, вже нічого робити!


- Хіба, дорогий Паганелю? - запитав Гленарван.

- А що? [55]

- Те, що робимо ми?!

Тим часом «Дункан» линув мов на крилах шляхом Веспуччі й Магеллана. 15-го вересня він перетнув тропік Козерога й повернув до славнозвісної протоки. Інколи на обрії ледь мріли низинні береги Патагонії, але відстань до них перевищувала десять миль, і навіть крізь знамениту підзорну трубу Паганеля не можна було роздивитись ці віддалені американські землі.

25 вересня «Дункан» досяг війстя Магелланової протоки і впевнено увійшов до неї. Цей шлях звичайно обирають торговельні пароплави, які простують до Тихого океану. Довжина протоки триста сімдесят шість миль; вона така глибока, що повсюди, навіть поблизу берегів, дозволяє вільно проходити суднам найбільшої тоннажності. Протока має прекрасне дно, а вздовж узбережжя - безліч джерел питної води, річок, багатих на рибу, й лісів, повних дичини, чимало безпечних і затишних місць, зручних для стоянок, - отже, безліч переваг, порівняно до протоки Лемера й страшного скелястого мису Горн, де безперестанку лютують бурі й урагани.

В перші години плавання Магеллановою протокою, тобто на протязі 60-80 миль до мису Грегорі, тяглись піщані положисті береги. Паганель боявся пропустити жодний куточок, жодну дрібничку. Плисти протокою мали тридцять шість годин, і рухлива панорама берегів у блискучому сяйві південного сонця, безумовно, варта була тих зусиль, яких коштувало вченому палке замилування нею. На північному березі не було видно людей, лише поміж голими скелями Вогняної Землі блукало кілька тубільців. Паганель ревно жалкував, що так і не побачив жодного патагонця, він навіть розсердився на забаву своїх супутників.

- Патагонія без патагонців - це не Патагонія, - бурчав він.

- Трішки терпіння, шановний географе, ми ще їх побачимо, - розраджував його Гленарван.

- Я цього не певен.

- Але ж вони існують, - зауважила Гелена.

- Маю в цьому великий сумнів, пані, бо ж не бачу жодного.

- Але ж назву «патагонці» - це означає по-іспанському «люди з великими ногами» - дістали не якісь уявні істоти.

- О, назва ще нічого не доводить, - відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. - [66] До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.

- От тобі й маєш! - вигукнув Гленарван. - Чували ви таке, майоре?

- Ні, - відповів Мак-Наббс, - і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.

- І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! - вигукнув Паганель. - Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці - каукалу, колоністи Кармена - теуельче, арауканці - уіліче. Бугенвіль нарік іх «чайхі», Фолькнер - «теу-ельхе», а самі себе вони звичайно звуть «іпокен». То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!


- Оце так доказ! - вигукнула Гелена.

- Припустимо, - мовив Гленарван. - Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає - щодо їхнього росту сумнівів не існує!

- Зроду не визнаю такого безглуздя! - вигукнув Паганель.

- Адже вони дуже високі, - наполягав Гленарван.

- Я цього не знаю.

- А що, хіба малі? - спитала Гелена.

- І цього ніхто не може твердити.

- Тоді, мабуть, середні на зріст? - сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.

- Мені так само це невідомо.

- Це вже занадто! - вигукнув Гленарван. - Мандрівники, що їх бачили...

- Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса...

- От бачите!

- Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.

- Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, - обізвався майор презирливо. - От якби йшлося про шотландців!

- Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів. Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.

- Чудово! Ці люди гідні довіри, - мовив Гленарван.

- Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці - середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жі-роде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але [57] ж пан д’Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий - п’ять футів чотири дюйми.

- Де ж тоді правда? - спитала Гелена.

- Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п’ять - коли стоять.

- Браво, шановний учений! - вигукнув Гленарван. - Це слушно сказано!

- Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, - мовив Паганель. - А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, - Магелланова протока чудова навіть без патагонців!


Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в’язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір’я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.

Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї «Дункана» зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт - диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.

Невдовзі, величні в нічній пітьмі, показались руїни й купи каміння - сумні рештки колись занедбаної колонії, саме ім’я котрої мало повік спростовувати уявлення про родючість і багатство цих країв. «Дункан» плив повз порт Голоду.

Тут 1581 року оселився іспанець Сармієнто й разом з ним 400 пересельців. Вони заснували місто Сан-Феліппе. Та люті морози вилюднили місто, недорід добив тих, кого помилувала зима, і корсар Кавендіш, завітавши до колонії 1587 року, побачив останнього пересельця, що конав з го[58]лоду на руїнах міста, котре існувало шість років, а здавалось, наче стоїть уже шість століть.

«Дункан» швидко проминув ці пустельні береги. На сході сонця він плив уже вузькою протокою перешийка, між берегів, порослих буковими, ясеневими та березовими лісами. З лісового лона здіймались зеленаві склепіння, невисокі пагорбки, вщерть укриті диким падубом, і гострі шпилі, поміж яких найвище підносився Баклендський обеліск.

Пропливли повз бухту Сан-Ніколас, котру Бугенвіль назвав колись французькою бухтою. Вдалині юрмились табуни тюленів і китів, мабуть, дуже великих, бо навіть за чотири милі було видно високі водяні струмені, що вони їх, граючись, викидали. Врешті обійшли мис Фроуорд, весь наїжачений останніми нерозталими крижинами. По другий бік протоки, на Вогняній Землі, здіймалася на шість тисяч футів гора Сарміенно - велетенське нагромадження скель, перетятих пасмами хмар, які створювали в небі неначе повітряний архіпелаг.

Мис Фроуорд - це, власне, кінець американського суходолу, бо мис Горн - лише скелясте бескеття, загублене в морі під 56° південної широти.

Далі протока вузькою смужкою проходить поміж півостровом Брансвік і островом Скорботи, що простягся серед сили дрібних острівців, немов величезний кит на вкритому валунами березі. Як різнився цей покремсаний край американського суходолу від вільних чітких обрисів Африки, Австралії або Індії! Який космічний струс пошматував цей велетенський уступ, кинутий між двох океанів?


Подалі, замість смуг родючої землі, простяглись оголені, пустельні береги, геть порізані незліченними вузькими бухтами цього заплутаного лабіринта.

Не вповільнюючи ходу, яхта відважно й безцомильно йшла вперед примхливими заломами, дим з її труб клубо-чився над нею, змішуючись з клаптями роздертого скелястими стрімчаками туману. Не зупиняючись, проплили повз кілька іспанських факторій. Біля мису Тамар протока поширшала, яхта змогла взяти розгон і вийшла на простір. Вона обігнула круті береги островів Нарборо й стала наближатися до південного узбережжя. Нарешті після тридцяти-шестигодинного переходу протокою пасажири «Дункана» побачили скелі мису Пулар, що здіймались вдалині над високостями мису Скорботи.

Безмежне, просторе, мінливе море розкинулось перед форштевнем «Дункана», і Жак Паганель, простягнувши в [60] захваті руку у вітальному жесті, був так само схвильований, як і Магеллан тої хвилини, коли його корабель «Трінідад» нахилив свої вітрила під легкими бризами Тихого океану.

Розділ X ТРИДЦЯТЬ СЬОМА ПАРАЛЕЛЬ

Через тиждень по тому, як «Дункан» обминув мис Пілар, він на всіх парах увіходив до бухти Талькауано - розкішної гавані дванадцять миль завдовжки й дев’ять завширшки. Погода стояла чудова. В цих краях жодна хмаринка не затьмарює небо від листопада до березня, і південний вітер повсякчас віє вздовж берегів, що їх захищає зі сходу пасмо Кордільєр. За наказом Гленарвана Джон Манглс, ведучи яхту, весь час тримався поблизу берегів архіпелагу Чілое й інших незліченних уламків американського суходолу. Будь-які рештки розбитого судна, частина зламаної щогли, шматок дерева, оброблений рукою людини, могли б навести «Дункан» на сліди катастрофи «Британії», але ніде нічого не зустрілось, і лхта, прямуючи далі своїм шляхом, кинула якір в порту Талькауано за сорок два дні по тому, як вона залишила каламутні води Клайдської затоки.

Гленарван звелів негайно спустити на воду шлюпку і в супроводі Паганеля пристав до берега біля дерев’яного молу. Географ, користуючись з нагоди, забажав удатися до іспанської мови, котру він так сумлінно студіював; але, на превеликий його подив, тубільці не могли його зрозуміти.

- Мабуть, мені бракує доброї вимови, - сказав він.

- Ходімо до митниці, - мовив Гленарван.

Там, за допомогою кількох англійських слів і на мигах, йому пояснили, що англійський консул мешкає в Консеп-сьоні. Туди можна було дістатися за годину. Гленарван без труднощів знайшов пару прудких верхових коней, і невдовзі вони з Паганелем опинились за мурами цього великого міста, що виникло завдяки надзвичайній заповзятливості Вальдівіа, відважного супутника братів Пісарро.

Та ян же занепало місто, колись таке розкішне! Грабоване не раз тубільцями, спустошене дощенту пожежею 1819 року, сплюндроване, зруйноване, з почорнілими від нищівного вогню стінами, воно нараховує нині ледве вісім тисяч душ. Консепсьон давно вже поступився перед своїм [61] сусідою - Талькауано. Населення так зледащіло, що вулиці поросли бур’яном, перетворилися на лужки. Ні торгівлі, ні будь-якого ділового життя. Натомість з кожного балкона чулися звуки мандоліни, з вікон крізь фіранки долинав млосний спів, і Консепсьон, у давнину місто мужів, став нині селом, де мешкають самі жінки й діти.

Гленарван не виявив великого бажання дошукуватися причин такого занепаду, хоч Паганель схиляв його до цього, і, не гаючи ані хвилини, подався до консула її британської величності М. Р. Бентока. Ця особа прийняла його дуже чемно і, дізнавшись про історію капітана Гранта, обіцяла зібрати відомості по всьому узбережжю.

Але на питання, чи знає він що-небудь про трищогловий «Британія», котрий розбився десь на чілійському або арауканському березі поблизу тридцять сьомої паралелі, консул дав негативну відповідь. Ні він, ні його колеги, консули інших країн, нічого не чули про судно. Однак це не збентежило Гленарвана. Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи ані заходу, ані грошей, відрядив людей на розшуки вздовж усього побережжя. Але марно: найретельніший опит населення не дав жодних наслідків. «Британія» не залишила по собі й найменшого сліду.

Гленарван розповів друзям, що їх спіткала невдача. Мері й Роберт не змогли приховати свого горя. Минуло вже шість днів після прибуття «Дункана» до Талькауано. Всі пасажири зібралися на юті. Гелена намагалась хоч трохи потішити - не словами - бо що вона могла сказати? - але пестощами обох дітей капітана Гранта. Паганель знов узявся вивчати документ і розглядав його так пильно, наче хотів видобути з нього якусь нову таємницю. Він з годину отак студіював його, коли Гленарван раптом запитав:

- Паганелю! Я покладаюсь на вашу проникливість: чи не помилково тлумачимо ми цей документ? Чи логічні за змістом слова, які ми додали?

Паганель не відповідав. Він обмірковував.

- Може, ми помиляємось щодо місця катастрофи? Та хіба ж слово «Патагонія» не впадає в око відразу навіть найменш прозірливій людині?


Паганель мовчав.

- А слово «індіанець», - додав Гленарван, - хіба ж воно не підтверджує слушність наших здогадів?

- Безперечно, - докинув Мак-Наббс.

- То хіба ж не очевидно, що автори документа, пишучи ці рядки, потерпали, аби їм не опинитись у полоні в індіанців? [62]

- На цьому слові я повинен вас зупинити, любий Гленарване, - відповів нарешті Паганель, - бо коли ваші попередні висновки були слушні, то останній видається мені принаймні сумнівним.

- Що ви хочете цим сказати? - спитала Гелена. Всі погляди звернулися на географа.

- Я хочу сказати, - повільно відповів Паганель, підкреслюючи кожне слово: - Капітан Грант зараз перебуває у полоні в індіанців, і додам, що документ не полишає щодо цього жодного сумніву.

- Поясніть вашу думку, будь ласка, - попрохала Мері.

- Це дуже просто, люба Мері: замість «ми потрапимо в полон», треба читати «ми потрапили в полон» - і все стане зрозуміле.

- Але це неможливо! - вигукнув Гленарван.

- Неможливо! А чому, мій шановний друже? - запитав Паганель усміхаючись.

- Тому, що пляшку могли вкинути тільки тоді, коли судно розбилось на скелях, отже, градуси широти й довготи, вказані в документі, стосуються саме місця аварії.

- Ніщо цього не доводить, - жваво відповів Паганель, - і я не бачу, чому б потерпілим аварію на судні, після того як індіанці завели їх у глиб країни, не спробувати за допомогою пляшки повідомити про себе.

- Через ту простісіньку причину, мій любий Паганелю, що, кидаючи пляшку в море, треба принаймні мати це море поруч!

- Або, за браком моря, - одказав Паганель, - річку, яка впадає в море!

Здивована мовчанка зустріла це несподіване, проте цілком імовірне припущення. Вогники, котрі засвітились в очах його слухачів, дали Паганелеві зрозуміти, що в серці кожного знов спалахнула надія.

Гелена перша порушила мовчанку.

- Оце-то гадка! - скрикнула вона.

- І слушна гадка, - додав Паганель простодушно.

- Отже, що ви пропонуєте? - спитав Гленарван.

- Я пропоную знайти те місце, де тридцять сьома паралель перетинає американське узбережжя, і прямувати вздовж неї, не відхиляючись ані на півградуса, аж до Атлантичного океану. Можливо, на цьому шляху ми й зустрінемо людей з «Британії».

- Мало надії, - мовив майор.

- Як би мало її не було, - заперечив Паганель, - але [63] ми не повинні цим знехтувати. Коли правильне моє припущення, що пляшка доплила до океану за течією якоїсь із річок цього суходолу, то ми конче натрапимо на сліди полонених. Погляньте, мої друзі, погляньте на мапу цієї країни, я наочно доведу вам, чи справедливі мої слова!


Паганель розклав на столі географічну карту Чілі й аргентінських провінцій.

- Ось дивіться, - мовив він, - і йдіть слідом за мною в цій прогулянці через Американський суходіл. Спочатку перейдемо вузьку смужку Чілі. Тоді переберемось через Кордільери і зійдемо по той бік гір у пампу. Хіба тут бракує річок, річечок, потоків? Он Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо та їхні допливи, котрі перетинають тридцять сьому паралель, - всі вони могли прислужитися пляшці в її мандрівці до моря. І хтозна, може, там, на берегах цих річок, в гірських ущелинах, в поселеннях індіянських племен, поневолені, очікують ті, кого я волію назвати нашими друзями, очікують, сподіваючись на чудесне визволення. Чи ж можемо ми зрадити їхні надії? Адже ви всі згодні, що, перетинаючи суходіл, треба неухильно дотримуватися тої лінії, яку креслить оце на мапі мій палець? І коли, всупереч моїм передбаченням, знову трапиться помилка, то хіба ми не повинні й далі прямувати вздовж тридцять сьомої паралелі і, якщо буде потрібно, об’їхати навіть навколо світу заради їхнього порятунку?


Палка, піднесена мова Паганеля глибоко схвилювала присутніх.

Усі оточили вченого, щоб потиснути йому руку.

- Так! Мій батько там! - вигукуючи це, Роберт пас очима по мапі.

- Де б він не був, ми знайдемо його, мій хлопчику, - мовив Гленарван. - Наш друг Паганель так логічно тлумачить зміст документа, що нам залишається тільки без жодних вагань йти вказаним шляхом. Каштан Грант в полоні або численного індіанського племені, або ж він потрапив до племені невеликого й кволого. В цьому останньому випадку ми самі зможемо його звільнити. В іншому ж разі, дізнавшись про становище капітана, ми повернемось на східне узбережжя, дістанемось на «Дункані» до Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс швидко збере такий дужий загін, що всім індіанцям буде непереливки!


- Так, правильно, сер! - вигукнув Джон Манглс. - А я додам: цей перехід через американський суходіл цілком безпечний. [64]

Цілком, безпечний і не виснажливий, - ствердив Паганель. -Скільки людей вже топтало цей шлях, не маючи ані наших матеріальних можливостей, ані благородної мети перед собою, що давала б їм наснагу! Хіба ж якийсь Базіліо Вільярмо не пройшов 1782 року від Кармена до Кордільєр? Хіба 1806 року чілієць дон Луїс де ла Круц, суддя з провінції Консепсьйон, не вийшов з Антуко і, подолавши Кор-дільєрський перевал, дотримуючись неухильно тридцять сьомої паралелі, не дістався за сорок днів до Буенос-Айреса? Нарешті, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій шановний колега доктор Мартен де Муссі, - хіба вони не з’їздили цю країну вздовж і впоперек, роблячи заради науки те, що ми збираємось зробити в ім’я людяності?


- О пане! - голос Мері Грант забринів а хвилювання. - Як ми віддячимо вам за те, що ви так самовіддано наражаєте себе заради нас на численні небезпеки!

- Небезпеки? Хто сказав слово «небезпека»?

- Не я! - гукнув Роберт. Очі йому палали, погляд був рішучий.

- Небезпеки! - вів далі Паганель. - Хіба ж вони існують? Адже йдеться про подорож усього за триста п’ятдесят льє, бо ми підемо навпростець, про подорож під тим вадусом широти, на якому в Північній півкулі лежать Іпатя, Сіцілія, Греція, тобто в однакових з ними надзвичайно сприятливих кліматичних умовах, нарешті про подо-Цюж, котра триватиме щонайбільше місяць! Це ж просто прогулянка!


- Пане Паганелю, - спитала Гелена, - то ви гадаєте, якщо потерпілі аварію потрапили в полон до індіанців, ті зберегли їм життя?

- Так, я цього певен. Бо ж індіанці не людоїди. Анітрохи. Одиц мій співвітчизник, знайомий по Географічному товариству, Гінар, три роки пробув у пампі в індіанському полоні. Він зазнав багато кривди, з ним поводились брутально, але врешті він вийшов переможцем з усіх випробувань. У цих краях європеєць - істота корисна, індіанці дбають за нього, як за рідкісну тварину.

- Отже, -зазначив Гленарван, -немає чого вагатися. Треба не баритися й вирушати! Яку дорогу ми обираємо?

- Легку й приємну. Спочатку трохи через гори, потім східний положистий схил Кордільєр, а далі просторі рівнини, порослі травою, часом піскуваті, загалом - справжній сад.

- Подивімось на карті, - запропонував Мак-Наббс.

- Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілій-ському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома пара-лель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінае, до річки Гуаміні, до Сьерра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьерра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.

Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам’ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:

- Отже, друзі мої, шлях наш - прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж «Дункан», якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.

- Отже, - сказав Джон Манглс, - «Дунканові» треба буде крейеувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?


- Саме так.

- А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? - поцікавився Гленарван.

- По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище каштана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель. -

- І я! - вигукнув юний Грант.

- Роберте! Роберте! - зупинила його сестра.

- А чому б і ні? - відгукнувся Паганель. - Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з «Дункана».

- Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? - звернувся Джон Манглс до Гленарвана.

- Любий Джон, - відповів Гленарван, - ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок - те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан «Дункана»? [66]

- Виходить, нам не можна подорожувати з вами? - спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.

- Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга...

- Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! - мовила Гелена.

- До того ж це навіть і не подорож, - зауважив Пага-нель.

- А що ж тоді? - спитала Гелена.

- Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. «Transire benefaciendo» (21)таке наше гасло.

Ці слова поклали край суперечці, якщо можна вжити таке слово щодо розмови, де не було жодних незгод.

Того ж дня почали лаштуватися в дорогу. Ухвалили робити усе потай, щоб не привернути уваги індіанців.

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли зайшла мова про те, кого з матросів одрядити з експедицією, то зголосилися геть усі. Гленарванові залишалось тільки зробити вибір серед цих славних хлопців. Щоб не засмутити нікого, він вирішив кинути жереб. Так і зробили. їхати припало помічникові капітана Томові Остіну, Вільсону, міцному, як дуб, парубійкові, і Мюльреді, що, мабуть, міг би викликати на змагання чи не самого Тома Сайерса - славнозвісного боксера.

Готуючись до від’їзду, Гленарван виявив надзвичайну енергію. Він будь-що хотів виїхати в призначений день. Тим часом Джон Манглс запасався вугіллям, аби бути готовим негайно вийти в море. Він гадав раніше за мандрівників прибути на аргентінське узбережжя. З цього між ним і Гленарваном виникло справжнє суперництво, що обернулось на загальну користь.

Справді, 14 жовтня о призначеній годині всі лаштування були закінчені. Пасажири яхти зібралися в кают-компанії. «Дункан» розводив пари, й лопаті його гвинта вже збивали прозору воду бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами й револьверами Кольта, ладналися покинути яхту. Провідники з мулами чекали на них у кінці молу.

- Вже час, - мовив нарешті Гленарван.

- Рушайте, Едварде, - сказала леді Гелена, тамуючи хвилювання.

(27) Transire benefaciendo (лат.) - йдучи, творити добро. [68]

Гленарван міцно пригорнув дружину, а Роберт кинувся в обійми сестри.

- А тепер, дорогі друзі, - вигукнув Паганель, - востаннє потиснемо одним одному, руки й донесемо тепло цього потиску до берегів Атлантичного океану!

Він хотів, може, трошечки забагато. Однак прощальні обійми були такі палкі, що побажання шановного вченого могло б і здійснитися.

Усі зійшли на палубу, і семеро мандрівників покинули «Дункан». Невдовзі вони досягай набережної, до якої яхта наблизилась, маневруючи, на півкабельтова.

Леді Гелена ще раз крикнула з юта «Дункана»: ,

- Хай вам щастить, друзі!


- Нам обов’язково пощастить, - відповів Паганель, - бо, присягаюся вам, ми самі собі допомагатимемо.

- Вперед! - дав команду механікові Джон Манглс.

- Рушаймо!. - в свою чергу вигукнув Гленарван.. :

І тої самої хвилі, коли верхівці, попустивши поводи, подались прибережним шляхом, на «Дункані» завертівся гвинт і яхта повним ходом попрямувала до океану.

Розділ XI. ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ ЧІЛІ

Група провідників-тубільців, що їх Гленарван залучив до експедиції, складалася з трьох дорослих і одного.хлопчика. Погонич мулів був англієць, який жив у цій країні вже років з двадцять. Він наймав своїх мулів мандрівникам і сам водив їх гірськими проходами через Кордільєри. Після переправи він передавав мандрівників «бакеано» - аргентинському провідникові, що добре знав усі дороги в пампі. Англієць, дарма що пробував у товаристві індіанців і мулів, не настільки забув рідну мову, щоб не заходити в розмову з мандрівниками. Тому Гленарванові легко було пояснити свої наміри й стежити за виконанням своїх розпоряджень, тим більш що іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його зусилля, тубільці не розуміли.

Погонич, або, за місцевою говіркою, «катапас», мав при собі двох помічників, тубільців-пеонів, і хлопчака років дванадцяти. Хлопчак вів «мадрину» - невелику лошичку, геть усю обвішану бубонцями і з дзвіночком, а за нею вслід ішло десять мулів. На сімох їхали верхи мандрівники, на восьмому - катапас. Решта двоє мулів, що їх поганяли [69] пеони, несли на собі багаж експедиції - харчі й кілька сувоїв краму, призначеного здобути прихильність касиків - вождів тубільних племен. Пеони, за своїм звичаєм, ішли пішки. Отже, цей перехід через Південну Америку мав відбуватися в найкращих умовах щодо безпеки й швидкості.

Перевал через гірські кряжі Кордільєр не така-то легка справа. Наважитись на цю подорож можна, тільки маючи дужих мулів, між якими за найвитриваліших вважають аргентінських. Порода цих чудових тварин, дедалі вдосконалюючись, набула тут таких властивостей, що їх раніше не мала. Невибагливі в харчуванні, мули можуть пити лише раз на день, легко долають десять льє за вісім годин і вільно несуть на собі вагу в чотирнадцять аробів (29).

На шляху від одного океану до другого немає жодного заїзду. В дорозі доводиться харчуватися сушеним м’ясом, рисом, присмаченим перцем, і дичиною, коли пощастить її підстрелити. В горах п’ють воду з потоків, в долині із струмків, додаючи кілька краплин рому, що його кожний має при собі в «чифлі» - бичому розі. А втім, не слід зловживати міцними напоями в місцевостях, де нервова система людини й без того надто збуджена. Що ж до постелі, то вся вона міститься в сідлі, котре тубільці називають «рекадо». Воно зроблене з так званих «пеліонів» - видублених з одного боку й вкритих вовною з другого баранячих шкур, закріплених на мулі широкими, пишно оздобленими попругами. Мандрівник, загорнувшись у ці теплі шкури, може міцно спати, не боячись нічної вологи.

Гленарван, який багато подорожував й умів пристосовуватися до чужинських звичаїв, придбав для себе й своїх супутників чілійський одяг. Паганель і Роберт, двоє дітей - велике й мале, - не тямили себе з радощів, коли просунули голови в пончо - широкі чілійські плащі з прорізом посередині, і взулися в чоботи, пошиті з шкіри, знятої із стегна лошати. Захоплення викликали й мули - їхня розкішна збруя, арабські мундштуки, довге, сплетене з шкіри повіддя, що правило водночас і за батіг, оздоблені брязкальцями вуздечки та подвійні торбини з барвистого полотна, місцеві сакви - «альфорхаси» з денною пайкою харчів. Паганель, як завжди неуважний, сідаючи на свого розцяцькованого мула, тричі мало не дістав від нього копитом. Та вмостившись у сідлі, міцно вчепившись ногами в стремена, з нероз-

(28) Ароб -місцева міра ваги, дорівнює 14 кілограмам. (Прим, автора.)[70]

лучною підзорною трубою через плече, він цілком поклався на кмітливість мула, і йому не довелось за цим шкодувати. Що ж до малого Роберта, то він виявив незвичайний хист верхівця.

Вирушили в дорогу. Година була чудова, на небі жодної хмаринки, з моря повівав свіжий вітерець. Маленький загін швидко посувався вперед покрученими берегами бухти Талькауано, поспішаючи на південь, де в тридцяти милях відсіль проходила тридцять сьома паралель. Цей перший день подорожі їхали через висхлі болота, продираючись очеретами, а розмовляли мало: ще не потьмарилися в пам’яті враження від прощання на яхті, ще мрів димок «Дункана», який зникав за видноколом. Всі мовчали, за винятком Паганеля; ретельний географ вправлявся в іспанській мові, ставлячи сам питання й відповідаючи на них. Крім того, й катапас, як виявилось, був людина мовчазна, та й ремесло його не сприяло балакливості. Він ледве кидав кілька слів своїм пеонам. А втім, ці останні чудово знали свою справу. Коли який мул зупинявся, вони заохочували його гортанними вигуками; якщо ж цього було замало, то упертість тварини перемагав влучно кинутий камінь. Коли слабшала попруга чи губилася вуздечка, пеон скидав з себе пончо й, закутавши ним голову мула, давав усьому лад; по тому мул рушав далі.

.Звичайно погоничі мулів починали денний перехід о восьмій годині, після сніданку, і йшли без перепочинку до четвертої пополудні, коли ставали на ночівлю. Гленарван дотримувався цього порядку. Отож, коли катапас подав знак зупинитися, мандрівники, що просувались вздовж омиваного пінистими океанськими хвилями берега, вже під’їжджали до міста Арауко, котре лежало у найдальшому південному краї бухти. Відсіль було щось із двадцять миль до бухти Карнеро, де починалась тридцять сьома паралель. Але цю частину побережжя вже оглянули найняті Гленарваном люди; вони не знайшли жодного сліду загиблого судна, отже, нове обстеження було цілком зайве. Тому ухвалили вирушити в глиб країни з міста Арауко й, нікуди не відхиляючись, прямувати на схід.

Маленький загін увійшов до міста й розташувався на ніч просто у дворі заїзду - вигоди помешкання були надто сумнівні.

Арауко - столиця Арауканії, держави, яка має сто п’ятдесят льє завдовжки й тридцять завширшки; заселяють її молуче, старші брати чілійців, оспівані поетом Ерсілья - плем’я дужих і гордих людей, єдине в Америці, котре ніколи [71] не знало чужоземного ярма. Коли місто Арауко в давні часи й належало іспанцям, то народ їм не скорявся; він опирався тоді так само, як і тепер опирається загарбницьким намірам Чілі, і незалежний арауканський прапор - біла зірка на лазуровому тлі - вільно майорить на фортеці кріпосного валу, що захищає місто.

Поки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапас проходжувалися містом між критими соломою будинками. Крім однієї церкви й руїн францисканського монастиря, в Арауко не було що оглядати. Гленарван хотів був розпитатися про «Британію», але надаремно. Паганель був просто в розпачі, що місцеве населення його не розуміє: воно розмовляло своєю рідною арауканською мовою, вживаною тут повсюдно аж до Магелланової протоки, отже іспанська мова Паганеля могла прислужитися йому не більше ніж, приміром, давньоєврейська. За браком співрозмовників географ налягав більше на зір і відчував справжнє вдоволення вченого, спостерігаючи різні типи племені молуче, котрі траплялися йому на очі. Чоловіки були високі на зріст, голобо-роді, головаті, з плескатими обличчями мідяно-червоного кольору, з кошлатою чорною чуприною й недовірливими поглядами. Дні їхні минали в цілковитому неробстві, властивому воякам, які не знають, куди себе діти в мирні часи. Жінки, нещасні, але мужні, від ранку до ночі гнули спину в господарстві й на полі, шкребли коней, чистили зброю, орали, полювали дичину для своїх володарів-чоловіків і знаходили ще час виробляти пончо, місцеві плащі ясно-блакитного кольору, що потребують кожний дворічної праці й коштують якнайменше сотню доларів. Загалом, плем’я молуче малоцікаве, звичаї його доволі дикунські. Йому властиві всі людські вади, котрим протистоїть, однак, велика чеснота - любов до незалежності.

- Справжні спартанці, - казав Паганель за вечерею, повернувшись з прогулянки.

Певна річ, шановний вчений перебільшував, але всі здивувались іще більше, почувши, що його серце француза сильно билось, коли він оглядав місто. У відповідь на запитання майора про причину цього хвилювання вчений відповів, що воно цілком зрозуміле, бо один його співвітчизник посідав колись трон Арауканії. Майор поцікавився, як звали цього державця, і Паганель, пишаючись, назвав ім’я пана де Тонен, чудової людини, що був за адвоката в Періге, але мав надто пишну бороду; на жаль, він зазнав в Арауканії того, що позбавлені влади монархи охоче називають «невдячністю підданців». Майор злегка посміхнувся, уявивши [72] собі цього розвінчаного короля-адвоката, але Паганель мовив повагом, що, напевно, легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Усі голосно засміялись і запропонували випити «чіча» (30) за здоров’я Орелія-Антоніо Першого, екс-короля Арауканії. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, позасинали міцним сном.

Наступного ранку, о восьмій годині, маленький загін вирушив на схід - мадрина попереду, пеони позаду, неухильно дотримуючись тридцять сьомої паралелі. Спершу їхали через родючі арауканські землі, що рясніли виноградниками й живними пасовищами. Але потроху місцевість ставала відлюдніша. Лише зрідка зустрічалась хатина «растреадо-рес» - знаменитих на всю Америку індіанців - приборкувачів диких коней, або ж занедбана поштова станція, нині притулок тубільців, що блукали цими пустельними рівнинами. Двічі за день річки перетинали шлях мандрівникам: Ріо-Раке й Ріо-Тубаль, але катапас знаходив брід, й усі без пригод перебирались на той берег. На обрії виростали гірські кряжі Андів; у напрямку до півночі частішали вершини, вище здіймались гострі шпилі. Але це були лиш відноги гірського хребта, що становив кістяк Нового Світу.

Завершивши о четвертій годині перехід у тридцять п’ять миль, загін зупинився серед широкої рівнини під купою височенних миртових дерев. Мулів розгнуздали й пустили вільно пастись у густій траві. З альфорхасів вийняли м’ясо й постійну приправу - рис. Повечерявши, прослали на землі пеліони, що правили за ковдри й за подушки, і на цих імпровізованих ліжках мандрівники поринули в здОро-. вий міцний сон. Катапас і пеони пильнували вночі по черзі.

Зважаючи на те, що година стояла погожа, що мандрівники, в тому числі й Роберт, почували себе добре, на те, врешті, що подорож починалась так щасливо, слід було все це використати й сміливо йти вперед, Як діють гравці, що набираються запалу після доброго початку. Так гадали всі.

Наступного дня їхали швидко, без пригод перебрались через стрімкі пороги Ріо-Бель, і коли стали табором на березі річки Біобіо, що розмежовує іспанське Чілі й Арауканію, Гленарван записав у подорожньому щоденникові ще тридцять п’ять перейдених миль. Місцевість була так само багата на рослини - амариліси, дурзілля, фіалкові дерева, кактуси в буянні золотавих квітів. В гущавині причаїлись якісь звірята, між ними оцелот - дика кішка. З птаства

(80) Чіча- маїсова горілка. (Прим, автора.) [73]

траплялися лише чаплі, поодинокі сови та ще дрозди-співуни й гагари, що ховалися від пазурів сокола. Але тубільці зустрічалися зрідка. Тільки подеколи «гаучо» - звироднілі нащадки індіанців та іспанців - пролітали верхи на конях, скривавлених гострими острогами, прив’язаними до голих ніг вершників, і зникали, мов тіні. Не було в кого розпитатися в дорозі. Гленарван мусив скоритися цьому. Він запевняв себе, що індіанці, заполонивши капітана Гранта, напевно повели його по той бік Кордільєр. Тим-то і розшуки мали дати наслідки не тут, ’ а лише в пампі. Таким чином, залишалось тільки озброїтись терпінням і, не дляючись, швидко й невтомно просуватись уперед.

17 жовтня вирушили у звичайний час і в установленому порядку, що його так важко було додержувати запальному Роібертові, - він повсякчас поривався, на превелику досаду його мула, випередити мадрину. Тільки суворий оклик Гле-нарвана міг стримати хлопчину на місці.

Місцевість чимдалі ставала більш нерівна. Розкидані то тут, то там горбки вказували на близькість гір, дедалі частішали річки, що бурхливо збігали примхливими схилами. Паганель раз у раз заглядав у свої карти; коли який із струмків не був там позначений, а це траплялося частенько, кров закипала в жилах географа, й він сердився в найлюбісінький у світі спосіб.

- Річка, що не має ймення, - казав він, - наче позбавлена громадських прав. Для географічного закону вона не існує.

І він, не змигнувши й оком, охрещував ці безіменні річки, прикрашаючи їх найгучнішими іспанськими назвами, та позначав їх на своїй карті.

- Яка мова, - повторював він у захваті. - Яка повноголоса, яка гармонійна мова! Вона немов викарбувана з металу. Я певен - вона має сімдесят вісім частин міді й двадцять дві частини олова, як бронза, що з неї виливають дзвони!


- А ви самі посуваєтесь уперед у вивченні іспанської мови? - спитав його Гленарван.

- Авжеж! Якби лишень не вимова! Морока мені з цією вимовою!

І, сподіваючись на краще, Паганель, верхи на мулі, силкувався подолати труднощі іспанської мови, не шкодуючи горда; та не забував він і про географічні спостереження. Його знання в цій галузі були дивовижні, і ніхто не зміг би взяти тут над ним гору. Коли Гленарван розпитував катапаса про особливості краю, то вчений завжди відповідав [74] раніше за провідника. Катапас дивився на нього зачудовано. Цього ранку, близько десятої години, шлях мандрівників перетнула якась дорога. Природно, Гленарван запитав у катапаса, що то за шлях, і, як завжди, йому відповів Па-гавель.

- Це дорога з Юмбеля до Лос-Анжелоса. Гленарван глянув на катапаса.

- Достеменно так, - ствердив той і звернувся до географа: - Видно, вам уже доводилось тут проїжджати?

- Аякже! - серйозно відповів Паганель.

- Верхи на мулі?

- Ні, сидячи в фотелі.

Катапас, очевидно, не зрозумів його слів, бо знизав плечима й повернувся до свого місця на чолі загону.

О п’ятій пополудні зробили зупинку в неглибокій ущелині, в кількох милях од містечка Лоха. Цієї ночі мандрівники спочивали біля підніжжя сьєрри - перших уступів велетенського кряжа Кордільєр.

Розділ ХII НА ВИСОЧИНІ ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ФУТІВ

Досі перехід через Чілі минав без будь-яких особливих пригод. Але тепер перед мандрівниками повставали нараз і перепони й небезпеки, неминучі в гірських подорожах. Починалась важка боротьба людини з природою.

Перш ніж рушати далі, годилося вирішити, яким перевалом перебратись через Кордільєри так, щоб не збочити з обраного напрямку. Запитали катапаса,

- В цій частині Кордільєр, - відповів той, - мені відомо лише два приступних для проїзду перевали.

- Напевно, перевал Аріка, що його відкрив Вальдівіа Мевдоса? - спитав Паганель.

- Саме так.

- А другий - перевал Вільяріка на південь од Невадо?

- Еге ж.

- Але, мій друже, обидва вони для нас непридатні, бо один заведе убік на північ, другий - на південь.

- А ви можете запропонувати якийсь третій прохід? - спитав майор.

- Так, - відповів Паганель, - Антукський перевал, який проходить через схил вулкана під 37°30’ південної шпроти, тобто ухиляється від нашого курсу всього на пів градуса. [75]

Перевал лежить на височині лише тисячі туазів. Відкрив його Замудіо Кріс.

- Гаразд, - мовив Гленарван, - але ви, катапасе, знаєте цей перевал?

- Так, сер, мені траплялося ним переходити, і я не згадав його тільки тому, що це, власне, гірська стежка, котрою пастухи-індіяни східних узгір’їв переганяють худобу.

- Що ж, мій друже, - зауважив Гленарван, - там, де проходять бики, табуни лошиць і отари баранів, пройдемо також і ми. А раз ця дорога веде навпростець, то ми оберемо саме її.

По тому негайно був поданий знак рушати, і загін заглибився в долину Лас-Лехас, між громаддя вапнистих скель. Узвіз майже не відчувався. Близько одинадцятої години довелось об’їжджати невеличке озеро, природне мальовниче водоймище, де зустрічались всі річки навколишніх гір; дзюркочучи, збігали вони вниз і зливались у ясній прозорості озера. Ген-ген над ним розкинулись льяноси - широкі полонини, порослі злаковими травами, де паслася худоба індіанців. Згодом верхівцям трапилось болото, що тяглось з півночі на південь, і тільки дякуючи інстинкту мулів, вибрались з нього на твердий грунт. О першій годині високо на скелястій кручі показалася фортеця Баленаре, що увінчувала її гострий шпиль своїми напівзруйнованими мурами. Вершники проминули її. Камениста дорога дедалі стрімкіше йшла вгору, й кругляки з-під копит мулів скочувалися вниз гуркотливим каскадом. Близько третьої години знову перед очима мандрівників постали мальовничі руїни якоїсь фортеці - певне, її було знищено під час повстання 1770 року.

- Як видно, - озвався Паганель, - гір було замало, щоб роз’єднати людей, знадобились ще й фортеці!

Звідси дорога стала важка й навіть небезпечна: крутішали гірські схили, вужчали стежки-карнизи, страшніше зяяли прірви. Мули просувались обережно, похиливши голови долі, немов обнюхуючи землю. їхали низкою, один за одним. Інколи, на крутих заломах, мадрина раптом зникала з очей, і маленький караван покладався тоді лише на далеке дзеленчання її дзвіночка. Часом примхливі закриви-ни дороги виводили загін на дві рівнобіжні стежки, й тоді катапас міг перекинутися Словом із своїми пеонами через провалля, що лежало між ними - ледве два туази завширшки, але завглибшки двісті.

Тут трави ще боролись проти кам’яної навали, але відчувалось: мінеральне царство перемагає рослинне. Близькість [76] вулкана Антуко можна було вгадати по струмках застиглої червонястої лави, що наїжачилась гострими, немов голки, жовтими кристалами. Бескиди громадилися купами, нависали одні над одними, загрожуючи завалитися, проте не падали, попри всі закони рівноваги. Звичайно, природні струси повинні були дещо змінити їхній вигляд, а химерні нагромадження круч з пласкими вершинами, недоладні скісні горби, випнуті виступи свідчили, що для цього дикого гірського краю час остаточного осідання грунту ще не настав.

Дедалі важче ставало пізнавати дорогу. Майже безнастанні коливання Андського кістяка відміняють гірський рельєф, і тоді зникають розпізнавальні знаки. Тому катапас вагався; він зупинявся, оглядався навсібіч, вдивлявся в форму скель, шукав на крихкому камінні відбитки ніг індіанців. Але визначити напрям було неможливо.

Гленарван їхав услід за провідником. Він бачив і відчував - збентеження катапаса зростало в міру того, як гіршала дорога. Гленарван не наважувався його розпитувати і думав, можливо, не без підстав, що в погоничів, як і в мулів, є певний інстинкт - найкраще на нього й звіритися.

Катапас проблукав навмання ще з годину, весь час, проте, зіходячи вище на гору. Та врешті він зупинився. Загін став на дні вузького міжгір’я чи скорше ущелини - індіяни називають їх «кебрадос». Стрімчаста порфірова скеля загородила вихід. Після марних розшуків проходу катапас зліз з мула і, схрестивши руки на грудях, очікував. Гленарван підійшов до нього.

- Ви заблудили? - спитав він.

- Ні, сер, - відповів катапас.

- Але ми не дійшли ще до Антукського перевалу?

- Ми на ньому.

- Ви не помиляєтесь?

- Не помиляюсь. Ось попіл од багаття, що його роз-, палювали індіанці, ось сліди, залишені отарою баранів, табуном лошиць.

- Виходить, вони пройшли цією дорогою?

- Так, але більше тут ніхто не пройде. Після останнього землетрусу перевал став неприступний.

- Для мулів, але не для людей, - втрутився майор.

- Це вже ваша справа, - відповів катапас, - я зробив усе, що міг. Якщо хочете, я з мулами поверну назад і шукатиму іншого проходу через Кордільєри.

- На скільки це нас затримає?

- Принаймні дні на три. [77]

Гленарван слухав мовчки, розуміючи, що катапас ладен додержати угоди, але мули не можуть іти далі’. Однак коли погонич запропонував повернутися, Гленарван підійшов до своїх товаришів і запитав:

- Чи згодні ви йти далі, що б там не було?

- Ми хочемо йти за вами, - відповів Том Остін.

- І навіть попереду вас, - додав Паганель. - Про що, врешті, йде мова? Про те, щоб перебратися через гірський хребет, а спускатися положистими схилами по той бік незрівнянно легше! Внизу ми знайдемо аргентінських провідників - «бакеанос», - котрі поведуть нас через пампу, і прудких коней, звиклих долати великі відстані. Отож рушаймо вперед без вагань!


- Рушаймо! - загомоніли всі.

- А ви не підете з нами? -- звернувся Гленарван до катапаса.

- Я - погонич мулів, - відповів той. - Ваша воля.

- Обійдемось без нього, - мовив Паганель. - По той бік стіни ми знову натрапимо на стежки Антукського перевалу, і я ручуся, що виведу вас не гірше за найкращого місцевого провідника прямісінько до підніжжя Кордільєр.

Гленарван розрахувався з катапасом і відпустив його з пеонами й мулами. Зброю, приладдя і трохи харчів семеро мандрівників розподілили поміж себе. Ухвалили зараз же вирушити в дорогу і, коли буде потрібно, йти і вночі. Лівим схилом гір звивалась крута стежка, неприступна для мулів. Це був важкий і небезпечний шлях, але після напруженого двогодинного сходження на гору манівцями мандрівники знову вибралися на перевал Антуко.

Вони опинились, власне, неподалік од найвищого гребеня Кордільер, проте не знайшли ані протоптаної стежки, ані хоч яких проходів. Все навкруги було переворушено після останнього землетрусу, й доводилось видиратися наздогад до верховин гірського пасма. Не знайшовши дороги, Паганель дуже збентежився. Тільки тепер він збагнув, як важко буде їм зійти на вершини Кордільєр, що сягають пересічно від одинадцяти до дванадцяти тисяч шестисот футів. На щастя, стояло на годині, на небі - ні хмаринки; пора року сприяла подорожі. Зате взимку, від травня до жовтня(31), такий схід був би неможливий. Мандрівники звичайно гинуть од страшенного холоду, а на

(31) У Південній півкулі зима припадає на літні місяці Північної півкулі, [78]

тих, хто врятується від нього, чигає шалений ураган «темпоралес», що лютує в цих місцях і рік у рік закидає нрірви Кордільєр численними жертвами.

Висхід тривав цілісіньку ніч. Підтягаючись на руках, видирались на майже неприступні площинки; стрибали через широкі й глибокі розколини; сплетені руки заступали мотузки, плечі правили за сходинки. Завзяті мандрівники скидалися на трупу клоунів, які демонстрували чудеса акробатики. Ось коли придалися сила Мюльреді й спритність Вільсона, що мали нагоду виявитися тисячі разів! Ці славні шотландці скрізь устигали; раз у раз їхня сміливість і відданість допомагали всьому загонові вийти із скрути й рухатись далі. Гленарван не спускав з ока малого Роберта, бо палка вдача хлопчика, його вік могли призвести до необачних учинків. Паганель поривався вперед з чисто французьким запалом. Щодо майора, то він посувався не швидко, не поволі, спокійний як завжди. Чи ж помічав він взагалі, що ось уже багато годин піднімається вище й вище? Хтозна. Можливо, він уявляв собі, що сходить униз.

О п’ятій годині ранку мандрівники, як показав барометр, досягли висоти в сім тисяч п’ятсот футів. Отже, вони дістались до високогірних плато - кордону, за яким вже не ростуть дерева. Тут стрибали тварини, що напевно зацікавили б мисливців. Та спритні мешканці гір добре це знали, бо кидались врозтіч, ледь запримітивши людей. Поміж них була лама, цінна гірська тварина, що заступає барана, бика й коня й здатна жити там, де не може існувати навіть мул. Були також шиншили, маленькі гризуни, лагідні й боязкі, з розкішним хутром, схожі водночас на зайця й на тушканчика. Довгі задні лапки роблять їх схожими на кенгуру, й дуже втішно було дивитись, як ці легенькі звірятка стрибають у верховітті, наче вивірки.

- Це ще не птах, але вже й не чотириноге, - зауважив Паганель.

Однак ці тварини - не єдині жителі високогір’я. На межі вічних снігів, на рівні дев’яти тясяч футів, ще можна зустріти цілі табунці тварин з сімейства жуйних: прегарних альпака з довгою шовковою вовною, безрогих кіз особливої породи, струнких і гордовитих, з тонкою шерстю, - природники називають їх вікунья або вігонь. Та годі було й думати до них наблизитися, їх ледве можна було вгледіти на мать. Вони блискавично зникали, безгучно линучи, немов на крилах, по сліпучо-білому сніжному киянку.

Тепер місцевість цілковито відмінилась. Навкруги вдіймались величезні крижані брили, які блищали й голубіли на зламах, відбиваючи перші промені сонця. Кожен дальший крок угору загрожував небезпекою. Мандрівники не наважувались тепер рухатись уперед, не упевнившись раніше, що під ногами немає розколини. Вільсон очолив низку й обережно посувався вперед, випробовуючи ногою льодовитий грунт. Усі йшли точнісінько по його слідах і боялись навіть підвищити голос, бо від найменшого коливання повітря могли обвалитися снігові маси, що понависали вгорі на сімсот чи вісімсот футів над їхніми головами.

Там мандрівники добрались до смуги чагарника, котрий на двісті п’ятдесят туазів вище заступили злакові рослини й кактуси. Але на висоті 11000 футів і вони покинули родючу землю, й будь-які ознаки рослинності зникли. Мандрівники зупинялись тільки раз, о восьмій годині, аби нашвидкуруч підживитися, і з надлюдською відвагою знову рушили вперед, нехтуючи небезпекою, що чимдалі зростала. Доводилось то плазом пробиратися через гострі гребені, то прокрадатися понад проваллями, куди й глянути страшно. Раз у раз попадались дерев’яні хрести, немов позначаючи місця численних катастроф.

Близько другої години перед очима мандрівників ро-віслалось між оголеними гірськими вершинами величезне плато, безплідне, немов пустеля. Повітря було сухе, небо - ясно-блакитне. На цій висоті не буває дощів, випадає лише сніг або град. Тут і там гострі порфірові й базальтові шпилі стриміли, немов кістяки з-під пухнастого білого савана, а подеколи крихкі кварцові чи гнейсові уламки відколювались і падали, майже не відлунюючи в розрідженому повітрі, що тамувало приглушений звук обвалу.

Відважні мандрівники, хоч як напружували свої сили, проте знемагали. Гленарван бачив - його супутники вкрай виснажені, і шкодував, що завів їх так далеко. Малий Роберт стійко опирався втомі, але йти далі було вже йому несила. О третій годині Глеиарван зупинився.

Треба перепочити, - сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить такої пропозиції.

- Перепочити? - озвався Паганель. - Але ж тут немає ніякого захистку.

- Однаково це необхідно, хоча б заради Роберта.

- Але ні, сер, - запротестував мужній хлопчина я ще мору йти... не треба зупинятись, [80] Тебе понесуть, мій хлопчику, -сказав Паганель, але ми повинні за всяку ціну дістатись до східного схилу. Можливо, по той бік ми знайдемо якусь халупу. Я гадаю, залишилося йти годин зо дві.

- Усі пристаєте на це? - спитав Гленарван. >- Усі, - була одностайна відповідь.

- А я подбаю за хлопчика, - додав Мюльреді.

І загін знову рушив на схід. Це жахливе сходження тривало ще дві години. Треба було добратися до самісінької вершини. Розрідженість повітря викликала болісну ядуху, відому під назвою «пуна». Ясна кривавилися; через нестачу кисню доводилось частіше дихати, хапаючи повітря, і це виснажувало; відбитки сонячного проміння на сліпучо-білому снігу різали очі. Хоч яку силу волі мали ці сміливці, проте настала година, коли й найдужчі ослабли, і запаморочення голови, це жахливе лихо високогір’я, підтяло їхні не тільки фізичні, але й моральні сили. Така боротьба не минає безкарно. Дедалі частіше то один, то другий падав і, не маючи сили підвестися, плазував далі на колінах. Було очевидно - цілковите виснаження незабаром покладе край цьому нескінченному сходженню, і Гленарван з жахом думав про безмежні сніжні простори, про крижаний холод, що панував навколо, про густі сутінки, що вже огортали самітні вершини, і про той притулок на ніч, якого їм бракувало, коли раптом майор зупинив його й своїм спокійним голосом мовив:

- Хатина.

Розділ XIII СПУСК ІЗ КОРДІЛЬЄР

Будь-хто інший, окрім Мак-Наббса, сто разів пройшов би повз цю хатину, навколо неї і навіть над нею, не догадуючись про її існування. Схована під величезними сніжними кучугурами, вона губилась між сусідніми скелями. Довелось її відкопувати. Після наполегливої півгодинної праці Вільсон і Мюльреді розчистили вхід до «касучі», і мандрівники поквапно забралися всередину.

Цю касучу індіанці збудували з «адоба» - цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба у дванадцять футів заввишки і стриміла на вершечку базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до війстя - єдиного отвору в касучі - і хоч яке вузьке воно було, вітер, сніг і град все ж потрапляли всередину, коли в горах лютували сніжні урагани. [81]

В касучі могли вільно розміститися десятеро, і якщо в період дощів крізь її стіни просочувалось чимало вологи, то нині вони сяк-так захищали від дошкульного холоду: термометр показував десять градусів нижче нуля. До того ж у зведеній абияк з цегли незграбній кабиці, що мала, проте, димар, можна було розпалити багаття й успішно боротися проти холоднечі.

- Ось і притулок, - мовив Гленарван, - хоч і не зовсім зручний, але цілком пристойний.

- Та що там, - заперечив Паганель, - це ж справжній палац! Бракує тільки варти й придворних. Нам буде тут чудово.

- Надто коли на черені палахкотітиме добрячий вогонь, - озвався Том Остін, - бо ми не лише голодні, але й холодні; як на мене, то я більше зрадів би оберемкові хмизу, аніж здоровому шмату дичини.

- Ну що ж, Томе, - мовив Паганель, - доведеться подбати про паливо.

- Паливо на вершині Кордільєр! - вигукнув Мюльре-ді, недовірливо похитуючи головою.

- В цій касучі склали кабицю, отже, напевно, десь поблизу є паливо, - зауважив майор.

- Наш друг Мак-Наббс має рацію, - сказав Гленарван, - готуйте все до вечері, а я піду попрацюю за дроворуба.

- Ми з Вільсоном підемо разом з вами, - мовив Паганель.

- Якщо я можу вам знадобитися... - почав Роберт, підводячись з місця.

- Ні, відпочивай, мій славний хлопчику, - зупинив його Гленарван. - Бачу, ти зовсім змужнієш вже тоді, коли твої однолітки ще залишатимуться дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі. Була шоста година вечора. Хоч навкруг залягло цілковите безвітря, проте мороз дошкульно покусував. Небесна бла-кихь уже похмурніла. Сонце стояло на вечірньому прузі, кидаючи останні промені на гостроверхі шпилі Андських гір. Паганель захопив з собою барометр і, глянувши на нього, пересвідчився, що стовпчик живого срібла показує 0,495 міліметра. Таке барометричне зниження відповідало висоті в одинадцять тисяч сімсот футів, отже, ця частина Кордільєр нижча від Монблану усього на дев’ятсот десять метрів. Якби в цих горах існували такі труднощі, на котрі наражаються раз у раз мандрівники, сходячи на [82] швейцарський велетень, якби проти них повстали урагани й сніжні буревії, ніхто не спромігся б здолати могутній гірський кряж Нового Світу.

Гленарван і Паганель, видершись на порфіровий стрімчак, уважно оглянули обрій. Вони були на самісінькій вершині Кордільєр, відкіль око осягало просторінь у сорок квадратових миль. На сході гірські узбіччя похило знижувались, цими спадистими укосами пеони могли легко збігати униз протягом сотень туазів. Вдалині подовжисті кряжі каміння й нагромадження валунів, занесених сюди зсувами льодовиків, утворили широченну смугу морен. Далеко внизу долина ріки Колорадо вже тонула в пітьмі. Сонце сідало, обриси гірських схилів, уступів, шпилів і скелястих круч, освітлені останнім промінням, поволі втрачали чіткість, затьмарювались, і нарешті густа темрява оповила все східне узгір’я Кордільєр.

На заході сонячне проміння ще освітлювало відноги гірського пасма, на які спиралась бічна поверхня західного схилу. Видиво скель і льодовиків, що яскріли й купались у сяйві денного світла, просто засліплювало. Хвиляста лінія верховин, які низкою простяглись на північ і непомітно стирались в далечині, здавалось, тремтіла, немов накреслена невмілою рукою: око губилось в цих хистких обрисах. На півдні, навпаки, розгорталась розкішна картина, що набирала в нічних сутінках дедалі величнішого вигляду. Зупинившись на дикій долині Торбідо, погляд сягав до розверстого кратера Антуко, який ви-вишався на дві милі над нею. Вулкан ревів, наче страховище, наче біблійний Левіафан(32), і вивергав гарячі клуби диму разом із струмами кіптявого полум’я. Бескеття, що півколом оточувало вулкан, здавалось, палало; град розпеченого каміння, водограї лави, змішуючись з хмарами червонястих випарів, вогняними стовпами здіймались угору. Величезний струмінь світла, який зростав 8 хвилини на хвилину, і сліпуча заграва дедалі ширше захоплювали безмежний обрій, і сонце в блідих меркнучих променях поволі зникало за темним видноколом, немов згасле світило.

(32) Левіафан - фантастичне морське страховисько, згадуване в Біблії

Паганель і Гленарван, що назвалися дроворубами, раптом відчули себе художниками і, мабуть, ще довго захоплено споглядали б чудесне видовище боротьби між вогнем земним і вогнем небесним, та поміркованіший Вільсон [83] повернув їх до дійсності. Дерева справді ніде не було, але, на щастя, скелясті схили були вкриті сухим миршавим лишайником; його набрали доволі, а також і коріння рослини «ларетта», що теж сяк-так може горіти. Дорогоцінне паливо принесли до касучі; усі з’юрмились біля вогнища. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче - його підтримувати. В розрідженому повітрі не вистачало кисню для горіння, - так принаймні пояснив майор.

- Зате, - додав він, - вода кипітиме тут, не потребую^ чи ста градусів, і ті, хто полюбляють каву, котра кипить при цій температурі, змушені будуть поступитися своїми уподобаннями, бо на цій височині кава закипить до дев’яноста градусів.

Мак-Наббс не помилився: коли вода закипіла в казанку, занурений туди термометр показав лише вісімдесять сім градусів. Кожний з насолодою випив гарячої, запашної кави; але в’ялене м’ясо видалося дещо вбогою стравою, що навело Паганеля на міркування слушні, але марні.

- Слід признатися, - мовив він, - що шматок смаженої лами аж ніяк не був би зайвий! Кажуть, ніби ця тварина заступає бика й барана, і я хотів би знати, чи заступає вона також і печеню.

- Як? - здивувався майор. - Ви незадоволені з нашої вечері, Паганелю?


- Я у захваті, шановний майоре, але, признаюсь, трохи смаженої дичини дуже придалося б.

- Ви страшенний ласун, - сказав Мак-Наббс.

- Згоден, але що б ви там не казали, майоре, присягаюся- ви не погребували б добрячим біфштексом!


- Можливо, - відповів майор.

- І коли б вас оце попросили трохи пополювати, то ви напевно пішли б, незважаючи на холод і нічну годину!

- Звичайно, і якщо ви бажаєте...

Товариші Мак-Наббса не встигли ані подякувати йому 8а люб’язність, ані зупинити його, як раптом здалеку почулося глухе виття. Воно не вщухало. Це був голос не окремих тварин, а цілого табуна, що швидко наближався. Географ висловив здогад: провидіння, давши захисток, напевне, хоче подарувати їм ще й вечерю. Але Гленарван зауважив, що чотириногі в Кордільєрах на таку височину не заходять.

- Що ж воно таке? - спитав Том Остін. - Чуєте, шум ближчає!

- Може, це лавина? - мовив Мюльреді. [84]

- Та ні! Це справжнісіньке звіряче виття, - відповів Паганель.

- Побачимо, - сказав Гленарван.

- І побачимо так, як це роблять мисливці, - додав майор, беручи карабіна.

Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття - виття переляканих тварин - подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір’я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин - лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.

У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.

- Нарешті я їх знайшов, - почувся чийсь голос. Це був голос Паганеля.

- Кого це «їх»? - спитав Гленарван.

- Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!

- Вас не поранено?


- Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?

- Ось хто, - мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.

Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.

Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:

- Це гуанако!

- Що воно таке - гуанако? - спитав Гленарван. [85]

- Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, - пояснив Паганель.

- І смачне?

- Надзвичайно. їжа, гідна олімпійських богів! Я знав - ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?


- Я, - сказав Вільсон.

- Гаразд, а я беруся приготувати печеню.

- То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? - спитав Роберт.

- Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.

Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо - «філе гуанако». Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.

Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне «фе!» вихопилось з усіх уст.

- Яке огидне! - сказав один.

- Його не можна їсти! - додав інший.

Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над «їжею богів», обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.

- Я знаю! - вигукнув він. - Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!

- Може, це м’ясо надто довго стигло? - спитав спокійно Мак-Наббс.

- Ні, уїдливий майоре, воно надто довго бігло. І як я міг про це забути!


- Що ви хочете сказати, пане Паганелю? - спитав Том Остін.

- А те, що м’ясо гуанако добре тільки тоді, якщо тварину вбито під час відпочинку, коли ж її довго полюють, коли їй доводиться чимало пробігти, її м’ясо робиться овечім непоживне. Покуштувавши печеню, я можу твердити - ця тварина, як і весь табун, прибігла здалеку.

- Ви певні, що це саме так? - спитав Глеварван.

- Цілком певен. [86]

- Але що, яке явище природи могло так налякати їх і гнати геть в таку пору, коли вони мали спокійно спати по своїх лігвах?

- На це, любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Послухайте мене, лягаймо краще спати і не будемо дошукуватися глибших причин. Щодо мене, я аж вмираю, так хочу спати. Як, майоре, будемо спати?


- Будемо спати, Паганелю!

Підкинувши на ніч палива у вогнище, кожний загорнувся у своє пончо, і небавом у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас уче-ного-географа, що підпирав цю зграйну симфонію.

Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очі. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямі, гнані незрозумілим жахом, їх не могли переслідувати хижі звірі. На цій височині хижаків майже нема, а мисливців - і поготів. Що ж так налякало тварин, що поривало їх безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.

Однак його думки потроху прибрали іншого напрямку, й тривогу заступила надія. Він уявляв собі, як завтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марні. Він думав про капітана Гранта й двох матросів, що звільняться від жорстокої неволі. Ці образи швидко пробігали в його уяві, та раз у раз його відволікало то потріскування вогню, то іскринка, що коли-не-коли злітала над багаттям, то раптові спалахи полум’я, які освітлювали обличчя по-сиулих і кидали миготливі тіні на стіни касучі. Далі його знову, ще дужче, охопили тривожні передчуття. Він без-роздумно прислухався до таємничих і незрозумілих шерехів довкола.

Раптом його вухо вловило віддалене гуркотіння, глухе й загрозливе, схоже на розкоти грому, проте воно долинало не з неба. Мабуть, то була гроза, що бурхала десь на гірських схилах, на кілька тисяч футів нижче. Щоб пересвідчитись у цьому, Гленарван вийшов із касучі.

Саме сходив місяць. Ніч стояла прозора й тиха. Ані хмаринки на небі, ані клаптя туману в долинах. Де-не-де мигтіли рухливі вогняні відблиски Антуко. Ні грози, ані блискавиць. Безліч зірок мерехтіло високо на небозводі. Однак гуркотіння тривало; здавалось, воно наближувалось і котилось крізь ланцюг Кордільєр. Гленарван повернувся до касучі ще більш занепокоєний, запитуючи себе, який [87] зв’язок існує між цим підземним гуготом і шаленим гоном одурілих гуанако. Чи не спричинилося одне явище до іншого? Він глянув на годинника - друга година ночі. Однак, не бувши певним у тому, що їм загрожує небезпека, він не вбудив своїх вкрай потомлених товаришів, знеможених нездоланним сном, і сам поринув у важку дрімоту, яка тривала кілька годин.

Зненацька страшний гуркіт змусив його зірватися на ноги. То був оглушливий переривчастий шум, схожий на торохтіння сили фургонів з артилерійськими набоями, які котять лунким бруком. Раптом Гленарван відчув, що грунт тікає з-під його ніг; касуча захиталась, стіни її розсунулись.

- Тривога! - крикнув він.

Його товариші, що також підхопилися, попадали впереміш, їх одкинуло на крутий схил. Уже розвиднялось, і перед їхніми очима постало страхітливе видовище. Вигляд гір мінявся: вершини немов хто зрізав; гостроверхі шпилі хитались і зникали, наче падали в розверсті під ними прірви. На очах мандрівників відбувалося властиве Кордільєрам явище (33), коли суцільні брили землі завширшки в кілька миль повністю переміщалися й сповзали в долину.

- Землетрус! - вигукнув Паганель.

Так, це був землетрус, стихійне лихо, що раз у раз виникало на горяному Чілійському прикордонні і саме в цій місцевості, де двічі було знищено Копяапо і протягом чотирнадцяти років чотири рази зруйновано Сант-Яго. Тут діє підземний вогонь, а вулкани гірського ланцюга, відносно недавнього походження, що правлять за клапани, недостатні для виходу підземних випарів. Відсіль ці безнастанні струси, відомі під назвою «тремблорес».

(33) Такий самий землетрус трапився на гірському пасмі Монблан 1820 року. Жахлива катастрофа спричинилася до загибелі трьох провідників із Шамуні. (Прим, автора.)

Тим часом величезна брила, на якій ледве тримались, учепившись за кущики лишайника, семеро приголомшених, охоплених жахом людей, котилася вниз із швидкістю експреса, тобто п’ятдесят миль на годину. Неможливо було ні втекти, ані затриматися, ані крикнути. Вони не почули б одне одного через страшне підземне гудіння, гуркіт від обвалів і зіткнення гранітних та базальтових скель, через хмари сніжного пилу, що вихором кружляли навколо них. Брила то сунула вниз без жодних поштовхів і струсів, то починала гойдатись, немов палуба [88] судна в бурхливому морі під час кільової і бічної хитавиці. Вона стрімголов зсувалась вподовж провалля, куди падали уламки скель, видирала з корінням віковічні дерева, стинала, наче велетенська коса, всі виступи східного схилу.

Годі й уявити собі силу такої маси вагою в міліарди тонн, що мчить, набираючи дедалі більшої швидкості, під кутом у п’ятдесят градусів!

Ніхто не міг би обчислити, скільки часу тривало це неймовірне падіння* Ніхто не наважився подумати, в якій безодні воно мало закінчитися. Ніхто не міг сказати, чи всі вони ще тут живі, чи хтось між них уже лежить на . дні прірви. Ледве дихаючи від шаленого карколомного спуску, задубілі від дошкульного крижаного вітру, засліплені сніжною завірюхою, вони майже втрачали свідомість і хапались за каміння, спонукувані лише могутнім інстинктом самозбереження.

Зненацька поштовх надзвичайної сили відірвав людей від рухливої брили. їх викинуло далеко вперед, і вони покотились униз останніми гірськими уступами. Брила нараз зупинилась.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті один підвівся, очманілий від падіння, але твердо тримаючись на ногах. Це був майор. Він обтрусив пил, що його засліпив, і обдивився навколо себе. Його товариші, простягтись один побіч одного, лежали кружка, наче дробини, якими випалили з рушниці.

Майор їх перелічив. Усі лежали долі. Не було тільки Роберта Гранта.

Розділ XIV РЯТІВНИЙ ПОСТРІЛ

На східному боці Кордільєр пологі подовжисті схили непомітно переходили в рівнину, куди раптово скотилась брила з людьми. У цьому новому краї широко розкинулись зелені килими пасовищ, купами здіймались розкішні дерева, а безліч яблунь, висаджених ще за часів завоювання суходолу, утворили справжній ліс, що ряснів золотавими плодами. Здавалось, сюди закинуто куточок щедрої Нормандії, і за будь-яких інших обставин мандрівника глибоко вразив би раптовий перехід од пустелі до оазису, від засніжених [89] вершин до зелених лук, від суворої зими до красного літа.

Грунт знову став нерухомий. Землетрус припинився, підземні сили провадили свою руйнівну роботу десь далі, бо ж гірський ланцюг Андів повсякчас у тому чи іншому місці зазнає струсів чи коливань. Але цей землетрус був страхітливий. Обриси гір цілковито відмінились. На тлі голубого неба вимальовувалась зовсім нова панорама гірських верховин, гребенів, шпилів, і провідник пампи марно шукав би на них звичних прикмет.

Починалася чудова днина: сонце, покинувши вологе ложе Атлантичного океану, обливало своїм промінням аргентінські рівнини й купалось уже в хвилях іншого океану. Була восьма година ранку.

Гленарван і його товариші, опритомнівши завдяки піклуванням майора, потроху повертались до життя. Зрештою, їх тільки сильно поглушило. Опинившись по той бік Кор-дільєр, вони могли б лише вітати незвичайний спосіб пересування, що про нього подбала сама природа, якби не зник найслабший поміж них - малий Роберт Грант.

Усі любили цього мужнього хлопчину: і Паганель, який всім серцем прихилився до нього, і майор, попри свою зовнішню байдужість, але найдужче полюбив його Гленарван. Коли він дізнався, що Роберта немає, його охопив страшний розпач. Він уявляв собі, як нещасне хлоп’я на дні якогось провалля марно кличе на порятунок його, свого другого батька.

- Друзі мої, друзі мої, - казав він, ледь стримуючи сльози, - треба його шукати, треба його знайти! Ми не можемо отак його покинути! Ми обшукаємо всі долини, всі урвища, всі провалля! Обв’яжіть мене мотузкою! Я сам спущуся у ці прірви! Я повинен так зробити, чуєте? Я повинен! Може, нам пощастить знайти Роберта живого! Коли ми втратимо сина, як наважимось далі шукати батька? Чи ж маємо ми право рятувати каштана Гранта коштом життя його дитини?


Товариші слухали мовчки; відчуваючи, що Гленарван прагне прочитати в їхніх очах бодай проблиск надії, вони сиділи похнюпившись.

- Ну, що ж? - казав далі Гленарван. - Ви чули мене! І ви мовчите... Виходить, ви вже ні на що не сподіваєтесь! Ні на що!


Кілька хвилин усі мовчали. Врешті Мак-Наббс спитав:

- Хто з вас пам’ятає, коли саме Роберт зник? Жодної відповіді. [90]

Тоді, - вів далі майор, скажіть принаймні, біля кого був хлопчик під час спуску з Кордільєр?


- Біля мене, - мовив Вільсон.

- І доки ти бачив його біля себе? Спробуй пригадати. Кажи!

- Ось що я пам’ятаю, - відповів Вільсон. - Роберт ще лежав поруч мене, учепившись рукою за кущик лишайника, щонайменше за дві хвилини до того, як брилу струснуло й вона стала.

- За дві хвилини! Постарайся пригадати гаразд, Віль-соне, хвилини могли здатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?

- Ні; гадаю, що не помиляюсь. Саме так... щонайменше за дві хвилини!

- Так. А де був Роберт, праворуч чи ліворуч од тебе? - запитав далі Мак-Наббс.

- Ліворуч. Я пам’ятаю, його пончо стьобало мене в обличчя.

- А ти сам був з якого боку від нас?

- Теж із лівого.

- Отже, Роберт міг зірватися тільки з цього боку, - мовив майор, повертаючись лицем до гір і вказуючи праворуч. - Додам, що, зважаючи на час зникнення хлопчика, він міг упасти лише в частині гори, яка здіймається вище двох тисяч футів над її основою. Там і слід його шукати, там ми його й знайдемо.

Ніхто не додав ані слова. Шестеро чоловіків, видершись на узгір’я, розійшлися по схилах Кордільєр на різній височині й почали розшуки. Дотримуючись весь час лівої сторони від лінії спуску, вони оглядали найменші тріщини, сходили на дно проваль, інколи геть захаращених уламками гірських порід, і вибирались відтіль у роздертій на шмаття одежі, зі скривавленими руками й ногами. Протягом багатьох годин весь цей район Кордільєр, за винятком кількох неприступних плато, було ретельно обслідувано, і ніхто з цих мужніх людей не подумав про відпочинок. Але розшуки були марні. Роберт знайшов серед гір не тільки смерть, але й могилу, що навічно сховала його під надгробком - якоюсь велетенською скелею.

Близько години всі знову зійшлися в долині, пригнічені й знеможені до краю. Гострий біль краяв Гленарванове серце. Він насилу говорив, з його вуст зривалися одні й ті самі слова:

- Я не піду звідціль! Не піду! [91]

Всі розуміли це завзяття, що перетворилось на невідчепну ідею, і кожен поважав Гленарванові почуття.

- Почекаємо, - мовив Паганель до майора й Тома Ості* на. - Відпочинемо трохи, поновимо сили. Нам це необхідно, однаково, чи повернемось ми знову до розшуків, чи підемо далі.

- Гаразд, - відповів Мак-Наббс, - залишимось тут, скоро цього хоче Едвард. Він сподівається. Але на що він сподівається?

- Бозна, - сказав Том Остін.

- Сердечний Роберт, - зітхнув Паганель, витираючи сльози.

В долині тут і там виднілися гайки. Майор вибрав купу ріжкових дерев, і подорожні розкинули під ними тимчасовий табір. Кілька ковдр, збр.оя, трохи сушеного м’яса й сиру - ось усе, що залишилося, в мандрівників. У річці, яка струміла неподалік, набрали води, ще каламутної після землетрусу. Мюльреді розклав багаття й згодом запропонував Гленарванові гарячий підкріпний напій. Але той відмовився пити, він лежав нерухомо, тяжко пригнічений, на розстеленому долі пончо.

Так минув день. Настала ніч, прозора й тиха, як і попередня. Всі полягали спати, але заснути ніхто не міг, і Гленарван знову подався в гори. Він блукав по гірських схилах, весь час дослухався, сподіваючись, що до нього долине дитячий поклик. Він зійшов високо, заглибився в гори, сам-один, припадаючи вухом до землі, притишуючи биття свого серця, він кликав хлопчика голосом, в якому бринів розпач.

Цілісіньку ніч блукав Гленарван серед гір. То Паганель, то майор ішли назирці за ним, готові щохвилини підтримати його на слизьких гребенях, на краю провалля, куди заводила його даремна необачність. Але й ці останні зусилля були марні; на його сто разів повторюваний поклик: «Роберте! Роберте!» відповідали самі лише гори, відлунюючи раз у раз скорботне ім’я.

Зайнявся день. Товаришам Гленарвана довелось шукати ; його на далеких плоскогір’ях і силоміць одвести до табору. Гленарван був у невимовному розпачі. Хто б наважився сказати йому про те, що час покинути цю роковану долину? Однак запаси харчів дійшли вже краю. Десь поблизу мали бути аргентінські провідники, як то казав погонич мулів, і. коні, потрібні для переходу через пампу. Вертати назад набагато важче, ніж іти вперед. До того ж на узбережжі Атлантичного океану, як було домовлено, їх [92] очікував «Дункан». Все це не дозволяло довше тут затримуватися, і в спільних інтересах треба було вирушати не гаючись.

Мак-Наббс намагався відвернути Гленарванові думки від його горя. Довго він переконував свого друга, але той, здавалося, не чув його й лишень заперечливо хитав головою. Нарешті з його уст прохопилось:

- Вирушати?


- Так, треба вирушати.

- Почекаймо ще годину.

- Гаразд, почекаймо годину, - сказав майор.

Минула година, Гленарван попросив, як найбільшої ласки, почекати ще одну годину. Здавалось, засуджений на страту благає продовжити йому хоч трохи життя. Так тягся час до полудня. Тоді Мак-Наббс, од імені всіх, рішуче зазначив, що треба рушати, що від цього залежить життя його товаришів.

- Так, так, - пробурмотів Гленарван. - Рушаймо! Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він

уп’явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.

- Он там! Он там! - вигукнув він. - Дивіться! Дивіться!

Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.

- Це кондор, - сказав Паганель.

- Так, кондор, - озвався Гленарван. - Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо...

На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його «хтозна»?


Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками(34), цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.

(34) Інки - древні індіанські племена. [93]

Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

- Хтозна! - повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком. Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п’ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір’ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.

- Це там! Там! - крикнув Гленарван.

Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.

- Що, коли Роберт іще живий! - вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: - Стріляйте, друзі! Стріляйте!

Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився - він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п’ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помаха-ми крил.

- О! - крикнув Гленарван. - Хай краще тіло Роберта розіб’ється об ці скелі, ніж...

Він не закінчи» і, схопивши Вільсонів карабін, силкувався навести його на кондора. Але руки йому тремті-ли, зір затьмарився, він ніяк не міг націлитися.

- Полижіть це мені, - мовив майор.

І, нерухомий, спокійний, націлився певною рукою в кондора, що був уже футів за триста од нього.

Але не встиг він іще звести курок, як зненацька з глибини долини пролунав постріл. Білий димок знявся між [94] двома базальтовими кручами, і кондор, якому куля влучила в голову, почав, кружляючи, поволі падати; широченні розгорнуті крила підтримували його, немов парашут. Не випускаючи своєї здобичі, він помалу осів на землю кроків за десять від крутого берега струмка.

- Наш! Він наш! - вигукнув Гленарван і, не дошукуючись, відкіля долинув рятівний постріл, кинувся до кондора. Його друзі побігли вслід. Коли вони наблизились, птах уже був мертвий, а під його широкими крилами було сховане Робертове тіло.

Гленарван метнувся до хлопчика, видер його з міцних пазурів кондора, поклав на траві й припав вухом до грудей.

Ніколи ще з уст людини не зривався такий одчайдушний радісний крик, який вихопився у Гленарвана:

- Він живий! Він ще живий!

З Роберта миттю зняли одіж, побризкали обличчя свіжою водою. Хлопчик заворушився, розплющив очі, глянув навкруг себе й прошепотів:

- О, це ви, сер... батьку мій!

Гленарван не міг відповісти; задихаючись від хвилювання, він упав навколішки біля чудом врятованої дитиня й заплакав щасливими слізьми.

Розділ XV ІСПАНСЬКА МОВА ЖАКА ПАГАНЕЛЯ

Щойно уникнувши однієї страшної небезпеки, Роберт потрапив під загрозу іншої, мабуть що не меншої: його мало не задавали в обіймах. Хоч який кволий він був, та кожен з його мужніх друзів забажав притиснути хлопчика до свого серця. Та, мабуть, доброзичливі обійми не згубні для хворих, принаймні Роберт від них не помер, а навпаки, немов подужчав.

По тому думки присутніх од врятованого звернулися до рятівника, і, природно, саме майорові першому спало на думку обдивитися навколо. За п’ятдесять кроків од струмка, край долішніх уступів гори, стояла нерухомо дуже висока на зріст людина. Біля її ніг лежала довжелезна рушниця. В цього незнайомого, що так несподівано від-кілясь тут узявся, були широкі плечі й довге волосся, підібране шкіряним ремінцем. Зріст його перевищував шість футів. Смагляве обличчя розмальоване червоним [95] на переніссі, чорним на повіках, білим на лобі. Одягнений він був так, як мешканці патагонського пограниччя: на ньому був розкішний плащ із шкури гуанако, вивернутий пухнастою вовною назовні, зшитий струсевим сухожиллям і оздоблений червоними візерунками. З-під плаща виднілася інша одіж, із лисячого хутра, стягнута на стані, спереду з клинцем. На поясі висіла торбинка з фарбами, що ними він розмальовував собі обличчя. Взуття було зроблено з бичачої шкіри і підв’язувалось ремінцями, перехрещеними на кісточках.

Обличчя патагонця виявляло спокійну велич і неабиякий розум, попри його барвисте розмалювання. Він чекав, і поза його була сповнена почуття власної гідності. Поважний і незворушний на своєму скелястому п’єдесталі, він скидався на статую врівноваженого спокою.

Запримітивши патагонця, майор показав на нього Гле-нарванові. Той швидко підійшов до тубільця, патагонець ступив на два кроки вперед. Гленарван схопив його руку й міцно потиснув обома руками. В погляді Гленарвана, в усьому виразі його обличчя, в тій радості, яка променіла на ньому, світилось таке глибоке й щире почуття вдячності, що тубілець не міг його не відчути й не зрозуміти. Він злегка нахилив голову й промовив кілька слів, котрих не зрозуміли ані майор, ані його друг.

Тоді патагонець уважно оглянув іноземців і заговорив до них якоюсь іншою мовою; але й ця говірка була для них така ж незрозуміла, як і попередня. Однак Гленарван вловив в мові тубільця деякі звороти, схожі на іспанські, - він знав іспанською мовою кілька загальновживаних слів.

- Espanol? (35) - спитав він.

Патагонець хитнув зверху вниз головою - рух, що в усіх народів означає ствердження. -

- Гаразд, - мовив майор, - тепер справа за нашим другом Паганелем. Щаслива думка спала йому - вивчати іспанську мову!


Покликали Паганеля. Він зараз же підбіг і привітався до патагонця з чисто французькою люб’язністю, тонкощів якої той, вочевидь, не добрав. Географу розповіли, як стоїть справа.

- Чудово, - сказав учений і, широко розкриваючи рота, щоб чіткіше вимовляти, звернувся до патагонця:

(36) - Іспанець? [96]

- Vos sois lu homen de bem(36).

Той напружено прислухався, але нічого не відповів.

- Він не розуміє, - скакав Пагаиель.

- Може, ви невірно вимовляєте? - висловив гадку майор.

- Можливо. Ох, ця мені бісова вимова!

І Паганель знову проказав ті самі люб’язні слова. Жодних наслідків.

- Змінимо фразу, - вирішив Псгапель і, поволі вимовляючи слова, проказав:

- Sem duvida, um Patagao? (37) Патагонець як води в рот набрав.

- Dizeime!(38)

Патагонець стояв, ані пари з вуст.

- Vos compriendeis?(39) - крикнув Паганель щосили, мало не пошкодивши собі голосники.

Було цілком ясно, що індіянин нічого не розумів, бо, нарешті, він відповів іспанською мовою:

- No comprenda(40).

Тепер настала черга Паганеля дивуватися, і він, видимо роздратований, швидким рухом опустив окуляри з лоба на очі.

- Хай мене повісять, - мовив він, - коли я розумію хоч слово цією диявольською говіркою! Це по-арауканському, я певен.

- Та ні, - сказав Гленарван, - цей чоловік, безперечно, відповів по-іспанському.

І, повернувшись до патагонця, він знову спитав його:

- Espanol?

- Si, si (41), - відповів тубілець.

Паганель аж сторопів з подиву. Майор і Гленарван нишком перезирнулися.

- Чи не могло так трапитися, мій учений друже, - сказав майор, і ледь помітна посмішка заграла на його вустах, - що ви допустились помилки й стали жертвою тієї неуважності, що, мені здається, з вами нерозлучна?

- Що? Що таке? - нашорошився географ.

- Бачте, цілком очевидно, патагонець говорить по-іспанському...

(36) - Ви - смілива людина. (Прим, автора.)

(37) - Безперечно, ви патагонець? (Прим, автора.)

(38) - Відповідайте!

(39) - Ви розумієте?

(40) - Не розумію.

(41) - Так, так, [98]

- Він?

- Так, він! Отож, чи не вивчали ви, бува, якоїсь іншої мови, гадаючи...

Мак-Наббс не закінчив. Паганель перервав його голосним вигуком, обурено знизавши плечима.

- Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, - мовив Паганель крижаним тоном.

- То чому ж ви його не розумієте? - спитав майор.

- Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, - географ починав нетерпеливитися.

- Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? - майор не втрачав спокою.

- Мак-Наббсе, - втрутився до розмови Гленарван, - ваше припущення неймовірне. Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!


- Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.

- Я нічого не хочу пояснювати, - відповів Паганель, - я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправ-лявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите - я не маю наміру замилювати вам очі.

Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.

- Що ж це за твір? - спитав він.

- «Луїзіада», - відповів Паганель, - чудова епічна поема, котра...

- «Луїзіада»! - вигукнув Гленарван.

- Так, мій друже, не більше й не менше як «Луїзіада» великого Камоенса.

- Камоеиса! - вигукнув Гленарван. - Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс - португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!


- Камоенсі Португальська... «Луїзіада»... - тільки й міг пробелькотіти Паганель. В очах йому потемніло, а в вухах залунав гомеричний сміх товаришів, що його тісно оточили.

Патагонець й оком не змигнув. Він спокійно очікував пояснення цієї незрозумілої йому пригоди.

- Ох, я безголовий, ох, я божевільний! - вигукнув нарешті Паганель. - Отаке сталося зі мною? І це не вигадка заради жарту! Це я, я утнув таку штуку! Та це ж вавілонська мішанина мов! Ох, друзі мої, друзі мої! їхати до [99] Індії й опинитися в Чілі, студіювати іспанську мову, а вивчити португальську! Це вже занадто! Якщо так триватиме й далі, то одного дня, замість викинути у вікно свою сигару, я вистрибну туди сам!


Слухаючи, як картає себе Паганель, і дивлячись, як він сприймає свою кумедну невдачу, не можна було втриматися од сміху. А втім, він перший подав цьому приклад.

- Смійтеся, друзі! - повторював він. - Смійтеся від щирого серця! Ви ще не попосміялись з мене так, як я сам із себе сміюся!


І він так гучно зареготав, як, мабуть, не реготався жодний учений в усьому світі.

- А тим часом ми таки не маємо тлумача, - мовив майор.

- О, не бідкайтесь, - відповів Паганель, - португальська й іспанська мови такі схожі між собою, що я їх навіть поплутав. Але їхня подібність допоможе мені швидко виправити свою помилку, й незабаром я подякую цьому славному патагонцеві тою мовою, котрою він так добре розмовляє.

Так і сталося. Невдовзі Паганель спромігся перекинутись кількома словами з патагонцем; він навіть дізнався, що того звуть Талькав. Арауканською мовою це означає «громобій». Таке ім’я йому дали, безперечно, за вмілість і спритність у поводженні з вогнепальною зброєю.

Але надто зрадів Гленарван, коли виявилося, що патагонець з фаху провідник і може провести їх через пампу. Ця зустріч видалась такою чудесною, що всі одразу пойняли віри в щасливе завершення подорожі, і ні в кого вже не залишалось сумніву - капітана Гранта буде врятовано.

Тим часом мандрівники разом із патагонцем повернулись до Роберта. Хлопчик простяг руки до індіянина, і той, не зронивши ані слова, поклав йому на голову руку. Він оглянув хлопця, помацав забиті місця. Потому, лагідно всміхаючись, подався до річки і зірвав на березі кілька пучків дикої селери. Талькав натер нею тіло хлопчика, і від цього обережного розтирання йому прибуло сили. Певно, по кількох годинах відпочинку малий зовсім одужає.

Отож ухвалили, що стоятимуть тут табором цілий день і ніч. До того ж треба було розв’язати два важливих питання: придбати харчів і транспортні засоби. На щастя, з ними тепер був Талькав. Цей провідник, може, най-мудріший поміж усіх тутешніх бакеанос, призвичаєний [100] супроводжувати мандрівників уздовж патагонських кордонів, узявся забезпечити Гленарванів загін усім, в чому той мав потребу.

Він запропонував піти вкупі з ним милі на чотири відсіль, до «тольдерії» - індіанського села, де можна було знайти провіант і мулів. Цю пропозицію зроблено частково на мигах, частково за допомогою іспанських слів, котрі Паганель так-сяк зрозумів. Всі пристали на це, і невдовзі Гленарван та Паганель, попрощавшись із товаришами, подалися берегом річки проти води в супроводі патагонця.

Півтори години вони йшли добрим сягнистим кроком, силкуючись не відставати од велетня Талькава. Місцевість була напрочуд гарна й родюча. Розкішні пасовища могли б, здавалось, легко прогодувати череду в сто тисяч голів. Широкі ставки, з’єднані між собою звивистими рукавцями річок, несли живодайну вологу цим буйнозеленим степам. Чорноголові лебеді привільно хлюпотались на воді, сперечаючись за свої володіння з силою струсів, що гасали у льяносах. Птаство було яскраво-барвисте, дуже гомінливе й иа диво різноманітне. «Ізакас» - попелясті у білі па-смужки зграбні горлички й жовті «кардинали» пишнілися на гіллі, неначе живі квіти. Мандрівні голуби повільно линули в повітрі, а розмаїті горобці - «чінголос», «ільчуе-рос», «монхітас» - голосно цвірінькаючи, весело й безтурботно вганяли одні за одними.

Жак Паганель ішов замилуваний, і захоплені вигуки раз у раз зривалися йому з уст, на превеликий подив патагонця, котрий вважав за цілком природне, що птахи літають у повітрі, лебеді плавають по ставках, а трава росте на луках. Ученому не довелось ані шкодувати, що він пішов з Гленарваном, ані скаржитись на тривалу прогулянку. Йому здавалось, наче він тільки-но вирушив у дорогу, а вже показалося індіянське селище.

Тольдерія лежала в глибині долини, затиснутої між відногами Андів. Тут, в укритих гіллям куренях, жило із тридцятеро тубільців-кочовиків, що попасали на луках численні отари баранів, також коней, биків і корів. Вони переганяли худобу з одного пасовиська на інше, й чотириногі прибульці скрізь мали їжі досхочу.

Андо-перуанці, гібриди трьох племен - арауканів, пу-ельче й аукасів, - огрядні, невисокі на зріст. Вони мають смагляво-оливкову шкіру, низьке чоло, топкі губи, випнуті щелепи, байдужий вираз округленого, наче жіночого обличчя. Антрополог не знайшов би в них рис, властивих [101] представникам чистої раси. Ці індіяни не являли собою нічого цікавого, але Гленарванові потрібні були не вони, а їхня худоба. Вони мали биків і коней - та й по всьому.

Талькав узявся владнати комерційний бік справи, й угоди було швидко досягнуто. За сімох невеличких арген-тінських коників разом із збруєю, сто фунтів сушеного м’яса, кілька мірок рису й шкіряних бурдюків на воду індіяни, за браком вина й рому, що їх вони цінують над усе, погодились узяти двадцять унцій золота, - мабуть, добре знаючи, чого воно варте. Гленарван хотів купити коня й патагонцеві, але той дав на здогад, що в цьому немає потреби.

Відтак Гленарван попрощався із своїми «постачальниками», як висловився Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. їх зустріли захопленими вигуками, які стосувались, кажучи по щирості, насамперед до харчів і коней. Усі зі смаком попоїли. Підживився і Роберт. Він був уже сливе здоровий.

Потім до самого вечора відпочивали. Говорили потроху про все: про своїх милих відсутніх супутниць, про «Дункан», його капітана Джона Манглса і славну команду, про Гаррі Гранта, що, може, був десь недалеко.

Що ж до Паганеля, то він не розлучався з Талькавом і ходив за ним як тінь. Шановний географ аж не чувся з радощів, що бачить справжнього патагонця, обіч якого він сам здавався карликом, патагонця, який міг змагатися з мексиканським імператором Максиміліаном і тим негром із Конго, котрого бачив учений Ван дер Врок - обидва велетні мали кожен вісім футів заввишки. Паганель бомбардував незворушного індіянина іспанськими фразами, і той терпляче відповідав йому. Тепер географ навчався вже без книги. Він вправлявся, намагаючись чітко вимовляти іспанські слова, напружуючи горло, язик та щелепи.

- Коли я не потраплю правильно вимовити, - казав він до майора, - не дорікайте мені за це. Але міг би хто передбачити, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!

Розділ XVI РІО-КОЛОРАДО

Наступного ранку, 22 жовтня, о восьмій годині, Талькав подав гасло вирушати. Між 22 і 42 градусом довготи аргентінська рівнина понижується з заходу на схід; [102] отже, мандрівникам залишалося тільки спускатися положистим схилом до моря.

Коли Талькав відмовився від запропонованого йому коня, Гленарван подумав, що патагонець, за звичаєм багатьох провідників, воліє мандрувати пішки і це йому, мабуть, не важко, бо ж має довжелезні ноги. Однак Гленарван помилився.

Перед тим як вирушити, Талькав якось особливо свиснув. Зараз же із сусіднього гайка вибіг чудовий сагани-стий кінь. То був прегарний кінь аргентінської породи, карий на масть, витривалий, сміливий, баский і гордий. Невелика, зграбної постави голова, очі, сповнені гарячого блиску, тріпотливі ніздрі, міцні підколінка, крутий загривок, широкі груди, довгі бабки, - все в ньому виявляло силу й гнучкість. Майор, знавець коней, не міг одірвати очей від цього досконалого зразка кінської пампаської породи, що певними рисами нагадував йому англійського гунтера. Цей красень звався «Таука» - по-патагонському «птах», і, без сумніву, заслуговував на таке ім’я.

Коли Талькав скочив на коня, той високо зіп’явся й загарцював під ним. Любо було дивитися на патагонця, чудового вершника. Весь його обладунок складався з двох пристроїв, що їх завжди має при собі аргентінський мисливець: «бола» й «ласо». Вола - це три кульки, з’єднані між собою шкіряним ременем. Індіанець кидає їх, частенько з відстані в сотню кроків, у звіра чи ворога так влучно, що обкручує ноги переслідуваного, і той відразу падає. Отож бола - грізне знаряддя в руках індіанця, і він орудує ним напрочуд спритно. Ласо, навпаки, ловець ніколи не випускає зі своєї правиці. Це мотузка в тридцять футів завдовжки, сплетена з двох міцних ремінних стрічок, із зашморгом на кінці, який совається у залізній кублучці. Закидають зашморг правою рукою, а лівою придержують другий кінець ласо, закріплений спереду сідла. Озброєння патагонця завершував довгий перекинутий на ремінці за спину карабін.

Талькав, не помічаючи захоплення, котре викликали його природна зграбність, невимушена й горда постава, очолив загін, і всі вирушили в дорогу. Аргентінські конячки бігли чвалом або Йшли повільною ступою, бо, як видно, добрячий клус був їм невідомий. Роберт так упевнено сидів у сідлі і так сміливо їхав, що Гленарван невдовзі перестав боятися за нього.

Від самісінької підошви Кордільер починається пампа - просторі аргентінські степи. Пампу можна поділити [103] на три смуги. Перша, поросла невисокими деревами й чагарником, простягається вглиб од ланцюга Кордільєр на двісті п’ятдесят миль. Друга, геть уся в буянні пишних трав, сягає на чотириста п’ятдесят миль і закінчується за сто вісімдесят миль до Буєнсс-Айреса. Далі до самого моря - неозорі луки, вкриті заростями люцерни й чортополоху, - третя смуга пампи.

Коли загін вибрався з передгір’я Андів на широкий простір, він одразу наразився на численні піщані дюни, так звані «меданос». Це рухомі кучугури, що під подувом вітру невпинно пересуваються, коли тільки їх не затримує коріння рослин. Навіть найлегший вітерець здіймає угору дрібнісінький пісок, часом утворюючи справжні смерчі, які досягають подекуди чималої височини. Це видовище давало очам насолоду й водночас шкодило їм. Втішно було дивитись на химерні смерчі, як вони блукали рівниною, стикаючись між собою, змішувались, опадали й знову здіймались у невимовному безладді. Але від них безнастанно відділялись малесенькі порошинки, що раз у раз потрапляли в очі навіть крізь повіки.

Майже цілий день мандрівники спостерігали ці смерчі, що їх зривав у повітря північний вітер. Проте вперед посувалися досить швидко і вже до шостої години вечора залишили на сорок миль позад себе Кордільєри, які ледь чорніли тепер вдалині, розпливаючись у вечірньому присмерку.

Мандрівники дещо потомились, подолавши за день щонайменше тридцять вісім миль, і зраділи, коли настав час перепочинку. Розташувались табором на березі швидкоплинної, бурхливої і каламутної річки Неукем, затиснутої між високими червонястими кручами. Неукем, що її географи звуть іще «Рамід» або «Комое», бере початок серед озер, відомих самим лише індіянам.

Ніч і наступний день минули без жодних пригод. їхали добре й швидко. Рівний шлях, помірна температура полегшували подорож. Однак опівдні сонце запекло дужче. Ввечері небо на південному заході повилося в хмари, що віщувало зміну погоди. Патагонець не міг цього не знати й показав Паганелеві на захід крайнеба.

- Так, знаю, - озвався той і, звернувшись до супутників, мовив: - Погода міняється на гірше. Насувається «пам-перо».

Він пояснив, що памперо, надзвичайно сухий півден-но-західний вітер, частенько гуляє в аргентінських степах. Талькав з Паганелем не помилилися. Вночі зірвався шалений [104] памперо, і мандрівникам, які могли захиститися від пього тільки своїми пончо, прийшлося скрутно. Коні полягали на землю, а люди - біля них, притулившись один до одного. Гленарван боявся, що ураган затримає їх, але іІаганель, глянувши на свій барометр, заспокоїв його.

- Звичайно, - пояснив він, - памперо лютує три дні поспіль, на що безпомильно вказує барометр. Та коли барометр піднімається, як-от зараз, це означає, що навісний вітер вщухне за кілька годин. Отже, друже мій, заспокойтесь, на світанку небо знову буде чисте й прозоре.

- Ви говорите, немов у книзі читаєте, Пагаиелю, - сказав Гленарван.

- Я й справді книга, - відповів географ, - ви можете гортати її, скільки вам заманеться.

«Книга» сказала правду: скоро звернуло з півночі, вітер раптом ущух, і змучені мандрівники позасинали, нарешті, міцним сном, який дав їм відпочинок і поновив сили. Прокинулись усі свіжі, бадьорі, надто Паганель, що, хрускаючи суглобами, весело потягувався, наче молодий песик.

Було 24 жовтня - десятий день по від’їзді з Талька-уано. До місця перетину Ріо-Колорадо й тридцять сьомої паралелі залишалось іще 93 милі, тобто три дні дороги. Під час цього переходу через американський суходіл Гленарван неугавно стежив, чи не з’являться десь поблизу тубільці, щоб розпитати їх про капітана Гранта. Це можна було зробити за допомогою патагонця, котрий уже досить вільно розмовляв із Паганелем. Але в цих краях індіанці майже не зустрічалися, бо головні шляхи між Аргентін-ською Республікою й Кордільєрами пролягали через пампу далі на північ. Загін не натрапляв ані на кочовиків, ані на осілі племена, що жили під владою касиків. Коли випадком якийсь вершник-кочовик показувався вдалині, то він притьмом зникав, як видно, не бажаючи заходити в будь-які зносини з чужинцями. Справді, вісім озброєних вершників на добрих конях могли видатись підозрілими кожному, хто наважувався сам-один подорожувати пампою, - і волоцюзі-грабіжникові, і самітному подорожньому, який в^ цих пустельних місцях узяв би їх самих за лихих людей. Томуг мандрівникам ніяк не випадало зайти у розмову ані з чесними людьми, ані з злодійчуками. Вони навіть шкодували, пго не натрапили на грабіжників, хоча знайомство з ними й почалося б пострілами з рушниць. Гленарван, дбаючи про успіх розшуків, звичайно, скрушався, дивлячись на цю пустизну, проте невдовзі скоїлась подія, що[105] негадано ствердила слушність. їхнього тлумачення документа.

Шлях мандрівників часто-густо перетинали різні стежки, поміж них і дорога, що йшла від Кармена до Мен-доси. Ця дорога була геть уся захаращена кістками свійських тварин - мулів, коней, биків та овець. Купи побілілих кісток, подрібнених дзьобами хижих птахів, немовби правили їй за віхи. І, мабуть, не один людський кістяк змішався тут із рештками тварин.

Досі Талькав жодного разу не запитав про напрямок, котрого неухильно додержувався загін. Проте патагонець розумів, звісно, що, обминаючи всі дороги пампи, мандрівники анітрохи не прагнули потрапити ні в міста, ні в селп-ща, ані в установи аргентінських провінцій. Щоранку вони вирушали на схід сонця, простуючи прямісінько вперед, і щовечора сонце сідало за їхніми плечима. Талькав напевно дивувався, що не він, провідник, веде мандрівників, а власне, вони ведуть його. Але стриманий, як усі індіанці, він не виказував свого подиву і не запитував, чому вони обминають усі стежки. Однак того дня, коли загін вийшов на мендоську дорогу, Талькав зупинив свого коня й обернувся до Паганеля.

- Дорога з Кармена, - сказав він.

- А певно, мій друже, - відповів той, намагаючись якнайчистіше вимовляти по-іспанському, - це дорога з Кармена до Мендоси.

- Ми нею не поїдемо?

- Ні.

- А куди ж тоді?


- Так само на схід.

- То ми нікуди не потрапимо.

- Хтозна...

Талькав мовчки, вкрай здивовано глянув на географа. Однак він і в гадці не мав, ніби Паганель може жартувати. Індіанець, що до всього на світі завше ставиться серйозно, не може цього навіть уявити.

- Отже, ви не поїдете до Кармена? - помовчавши, спитав він.

- Ні, - відповів Паганель.

- А до Мендоси - також ні?

- Не їдемо й до Мендоси.

Тут до Паганеля під’їхав Гленарван й попитав, про що йде мова й чому вони зупинились.

- Він спитав мене, куди ми поїдемо, до Кармена чи до Мендоси, і дуже здивований з моєї негативної відповіді. [106]

- Справді, наш маршрут повинен йому здаватися дивним, - сказав Глєнарван.

- Уявляю собі. Він каже, що ми нікуди не доїдемо.

- Послухайте, Пагапелю, може б, ви пояснили йому мету нашої подорожі й розтлумачили, чому ми неухильно тримаємось східного напрямку?

- Це дуже важко зробити, - відповів Паганель, - бо ж індіанці зовсім не розуміються на географічних градусах, а історія документа напевно здасться йому фантастичною.

- Що ж саме він не зрозуміє, - історію документа чи самого історика? - спитав серйозно майор.

- О, Мак-Наббсе! - вигукнув Паганель. - Ви ще й досі не позбулися сумнівів щодо моєї іспанської мови!..

- Ну, то спробуйте, мій шановний друже.

- Спробуємо.

Паганель під’їхав до патагонця й заговорив до нього по-іспанському. Географові довелось не раз уривати мову - чи то слів йому бракувало, чи з термінами і зворотами мав клопіт, а до того ж, певно, важко пояснити не-освіченій людині невідомі їй поняття й речі. Кумедно було дивитись на Паганеля: він вимахував руками, роззявляв рота, щоб чіткіше вимовляти, метушився й розпинався, піт струмочками збігав йому з чола. Коли слів бракувало, він пояснював на мигах. Бідолаха навіть зійшов з коня і накреслив на піску карти, де позначив меридіани й паралелі, обидва океани і навіть шлях на Кармен. Ще ніколи жодний викладач не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було збагнути, розуміє він що чи ні. Лекція географа три-.вала понад тридцять хвилин. Урешті він закінчив, витер спітніле чоло й глянув на патагонця.

- Він зрозумів? - спитав Гленарван.

- Зараз побачимо, - відповів Паганель. - Але коли він не втямив, удруге пояснювати відмовляюсь.

Талькав не рухався. Він стояв мовчки, втупивши очі в креслення на піску, що його потроху здувало вітром.

- Ну що? - спитав Паганель.

Талькав, здавалось, не чув. Паганелеві уже впала у вічі іронічна посмішка майора, і, боронячи свою честь, він почав був з новим завзяттям пояснювати далі, аж раптом патагонець зупинив його порухом руки.

- Ви шукаєте бранця? - спитав він.

- Так, - відповів Паганель.

- І шукаєте його саме на шляху, котрий простягся від сонця, що заходить, до сонця, що сходить? - казав [107] далі Талькав, удаючись до властивої індіанцям образної мови, аби визначити напрямок з заходу на схід.

- Достеменно так.

- І це ваш бог доручив хвилям великого моря таємницю полоненого?

- Так, сам бог.

- То хай збудеться його воля, - урочисто мовив Талькав, - ми підемо на схід і, якщо потрібно буде, дійдемо аж до сонця!


Паганель, у захваті від свого учня, негайно переклав своїм товаришам відповідь індіянина.

- Який тямущий народ! - вигукнув він. - Певен, що а двох десятків селян моєї країни дев’ятнадцятеро анічогісінько не добрали б з моїх пояснень.

Гленарван попросив Паганеля спитати патагонця, чи не чув він чого про чужинців, що потрапили в полон до індіанців пампи. Паганель передав питання й очікував відповіді.

- Начебто й чув, - проказав Талькав.

Тільки-но ці слова було перекладено англійською мовою, як семеро мандрівників оточили Талькава, запитуючи його жадібними очима.

Схвильований Паганель, насилу знаходячи потрібні слова, став далі розпитувати Талькава, а очі його, втуплені в поважне обличчя патагонця, здавалось, прагнули прочитати на ньому відповідь перше, ніж вона злетить з його уст.

Кожне іспанське слово патагонця він тлумачив по-англійському, і в такий спосіб його товариші наче слухали всю розмову своєю рідною мовою.

- Хто ж цей полонений? - спитав Паганель.

- Це чужинець, - відповів Талькав, - європеєць. - Ви бачили його?


- Ні, але я знаю його з оповідань індіанців. Вій був хоробрий! Мав серце бика!

- Серце бика! - вигукнув Паганель. - Яка чудова мова у патагонців! Ви розумієте, друзі? Це означає «мужня людина».

- Мій батько! - вигукнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, спитав:

- Як сказати по-іспанському: «Це мій батько»?

- Es mio padre.

Тоді Роберт, узявши Талькава за руки, з ніжністю мовив:

- Es mio padre! [108]

__ Suo padre! - вигукнув патагонець, і погляд його прояснів.

Він пригорнув до себе хлопчика, зняв його з коня и почав пильно розглядати, здивовано і співчутливо. На розумному обличчі індіанця відбивалося щире зворупіення.

Але Паганель не вгавав і розпитував далі. Де саме був полонений? Що він тут робив? Коли Талькав чув про нього востаннє? Всі ці питання тіснилися одночасно в його мозкові.

Талькав не барився з відповіддю. Вони почули, що європеєць був невільник якогось індіанського племені, котре кочувало поміж річками Колорадо й Ріо-Негро.

- А де він був останнім часом?

- У касика Кальфоукуора, - відповів Талькав.

- Це десь поблизу нашого шляху?

- Так.

- А що він за один, отой касик?

- Він ватажок індіанського племені пойуче, людина з двома язиками, двома серцями!

- Тобто людина двоєдушна, нещира у своїх словах і вчинках, - додав од себе Паганель, переклавши достоту своїм товаришам цей гарний образний вислів. - Чи зможемо ми врятувати нашого друга? - знову звернувся він до Талькава.

- Можливо, якщо він досі в руках індіанців.

- А коли ви чули про нього?

- Вже давно. Відтоді сонце двічі дарувало пампі літо.

Безмежна радість пойняла Гленарвана. Час, вказаний патагонцем, збігався достеменно з датою документа. Та залишалося ще одне нез’ясоване питання. Паганель одразу ж спитав патагонця:

- Ви кажете про одного полоненого, хіба їх було не троє?

- Не знаю.

- І нічого не знаєте, що з полоненим тепер?

- Нічого.

На цьому розмова припинилася. Могло, звичайно, трапитись так, що трьох полонених давно розлучили. Але з розповіді Талькава випливало насамперед те, що поміж індіанцями ходили чутки про європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місце, де перебував полонений, навіть образний вислів патагонця про його відвагу - все, поза всяким сумнівом, стосувалось капітана Гаррі Гранта. [109]

Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новим піднесенням вирушили у дальшу путь на схід. Тепер, скільки сягало око, перед ними розстилалася безмежна рівнина, одноманітна й безрадісна, що її називали місцевою мовою «травесіа». Глинястий грунт, відкритий вітрам, являв собою гладесеньку рівну поверхню; жодного каменя, жодного круглячка. Траплялись вони лише в запустілих висхлих ярках або на берегах штучних ставків, видовбаних руками індіанців. Інколи, через довгі проміжки, показувались невисокі лісові зарості, де на тлі темного верховіття вирізнялися ясними плямами ріжкові дерева, які мають стручкуваті плоди, відсвіжні, солодкі й приємні на смак. Вряди-годи зустрічались терпетинові гайки, купи ча-нари й дикого дроку та всілякі колючі чагарники, миршавий вигляд яких промовисто свідчив про неродючість грунту.

26 жовтня випав важкий день. Конче треба було добратися до Ріо-Колорадо. Коні, підгарячувані верхівцями, бігли щодуху, й того ж таки вечора мандрівники прибули до берегів цієї найгарнішої в пампі річки. її індіанська назва Кобу-Лебу означає «велика ріка». Вона струмить свої хвилі крізь неозорі простори пампи й впадає в Атлантичний океан. Там, неподалік од гирла, спостерігається цікаве явище: що ближче до моря, то води в річці меншає - може, вологу всмоктує підґрунтя річкового дна, а може, вона випаровується, - причину цього феномена досі не з’ясовано.

Коли дістались до Колорадо, першою турботою Пага-неля було, як то належить географові, скупатися в її забарвлених червонястою глиною водах. Його здивувало, що річка була досить глибока - очевидно, під першим промінням літнього сонця почали вже танути сніги. Та й завширшки ріка була чимала, так що коні не могли її переплисти. На щастя, посуваючись берегом до верхоріччя, мандрівники натрапили на підвішаний, за індіанським звичаєм, місточок, сплетений з гілок, зв’язаних між собою ремінцями. Цим містком маленький загін перебрався на лівий берег і став там табором.

Перш ніж заснути, Паганель зажадав визначити в найточніший спосіб місце й напрям річки Колорадо і старанно накреслив її на карті - за браком Яру-Дзангбо-Чу, що, недосяжна для нього, котила свої води в горах Тібету.

Далі, 27 і 28 жовтня, подорож минала без пригод. Та сама рівна поверхня, ті самі неродючі землі. Ніколи ще краєвид не був такий одноманітний, а виднокруг такий сумний. Однак грунт ставав вологіший. Доводилось переходити [110] «каньядас» - пойняті водою низини, продиратись крізь захаращені водоростями лагуни - так звані «естерос». Пізно ввечері коні стали на березі великого озера, названого індіанцями Гірким озером через насиченість води мінеральними речовинами. 1862 року це озеро було свідком жорстокого винищення аргентінськими військами тубільців. Тут розташувались на відпочинок, і ніч минула б спокійно, якби навколо не було мавп сапажу й диких собак. Ці галасливі тварини виконували, безперечно, на честь європейців, але й на шкоду їхнім вухам одну з тих примітивних симфоній, якої, напевне, не зрікся б і будь-який композитор майбутнього.

Розділ XVII ПАМПА

Аргентінська пампа простяглась від тридцять четвертого до сорокового градуса південної широти. Слово «пампа» арауканського походження, воно означає «трависта рівнина» і цілком відповідає цій місцевості. Деревисті мімози на заході, розкішні трави на сході надають рівнині особливої своєрідності. Ці рослини сягають корінням у той шар землі, під яким лежить глинясто-піщане підґрунтя. Якби геологи поцікавились цими покладами третинної доби, то знайшли б незліченні багатства: там спочиває сила-силенна предковічних кістяків, що належать, як вважають індіанці, вже зниклій породі тату(42). Під їхнім тліном похована вся первісна історія країни.

Американська пампа - окрема географічна область, так само як савани Краю Великих озер або сибірські степи. Підсоння пампи більш континентальне, ніж підсоння провінції Буенос-Айрес; різкіші зміни спеки й холоду в пампі, як пояснив Паганель, спричинені тим, що океан влітку вбирає в себе маси тепла, котре поволі повертає взимку. Тому на островах, звичайно рівніша температура, ніж у глибині суходолу (43). Завдяки сусідству з Атлантичним океаном підсоння західної частини пампи не таке одноманітне, як на [111] узбережжі. На заході пампи спостерігаються різкі зміни температури - то жорстокі морози, то нестерпна спека. Восени, тобто в квітні й травні, тут часто йдуть ливні дощі. Але тепер погода стояла дуже суха, й сонце палило нещадно.

(42) Тату - тварини з породи беззубих ссавців, укриті роговим панциром; живуть у Південній Америці.

(43) Через це зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії. (Прим, автора.)

Загін вирушив у дорогу на зорі, перевіривши спочатку правильність напрямку. Земля, скута корінням дерев і кущів, була надзвичайно тверда; зникли піщані дюни, ба навіть дрібнесенький пил, що його вітер курявою здіймав у повітря. Коні бадьоро йшли крізь високу траву - «па-ха-брава», що росте переважно в пампі й дає притулок індіанцям під час грози. Подеколи траплялись водоймища, оточені вербами й місцевими рослинами gugnerium argen-teum, які полюбляють сусідство солодкої води. Щоразу зупиняючись в цих місцях, коні пили досхочу, немов прагнучи задовольнити спрагу й на майбутнє. Талькав їхав попереду, оглядаючи кущі, полохаючи «чолінас» - найнебезпечніших гадюк, що вбивають своїм укусом раніш ніж за годину й дужого бика. Спритна Таука стрибала через чагарі, допомагаючи своєму господареві прокладати шлях для коней.

Таким чином, подорожувати цими рівними одноманітними просторами було легко. Природа тут не звеселяла ока; жодного валуна, жодного камінця на сто миль навкруг! Неозора одноманітність, здолати яку, здавалось, несила! Ні гарних краєвидів, ані дорожніх пригод, ані цікавих несподіванок. Треба було бути Паганелем, уче-ним-ентузіастом, аби знаходити на цій дорозі щось варте уваги, захоплюватись найдрібнішими її деталями. Що ж його тішило? Хтозна. Може, якийсь кущик, може, якась бадилинка. Цього було досить, щоб викликати в нього нескінченні потоки слів і навчати Роберта, котрий залюбки його слухав.

29 жовтня цілий день перед очима мандрівників розгорталась та сама безкрайна однобарвна рівнина. Близько другої години під ногами коней забіліли якісь кістки. Схоже було, що полягла величезна череда, стільки зібралось тут кістяків. Та ці напівзотлілі рештки, побілілі од вітру й часу, не були розкидані навсібіч, як то звичайно буває, коли знеможені тварини падають одна по одній на шляху, а лежали величезною купою. Ніхто не знав причини такого нагромадження кістяків на відносно обмеженому просторі, й навіть Паганель не міг цього пояснити. Тоді він запитав Талькава, і той охоче відповів.

Слова «не може бути», котрі вихопились у Паганеля, [112] і знаки патагонця, що означали ствердження, збуршіи цікавість мандрівників,

- Що ж це таке? - спитали вони Паганеля.

- Небесний огонь! - відказав географ.

- Як! Блискавка спроможна наробити такого лиха! - вигукнув Том Остін. - Звалити на землю череду в п’ятсот голів!

- Талькав так гадає, і він не помиляється. Грози в пампі справді надзвичайні. Аби нам не довелось зазнати їхньої люті на собі!


- Сьогодні страшенно пече, - мовив Вільсон.

- Термометр показує тридцять градусів у затінку, - додав Паганель.

- Нема чого дивуватися, - сказав Гленарван. - Мене ніби проймає електричний струм. Напевне, така спека триватиме не довго.

- Ні, ні, - заперечив Паганель. - На зміну погоди не сподівайтеся. Адже на обрії - жодної хмаринки.

- Тим гірш, - сказав Гленарван, - бо коням дошкуляє спека. А тобі, хлопче, не дуже жарко? - спитав він Ро-берта.

- Ні, сер, - відповів той. - Я люблю жару, це приємно.

- Надто взимку, - глибокодумно зауважив майор, пихкаючи сигарою і пускаючи вгору закрутки диму.

Ввечері зупинились біля занедбаного ранчо - сплетеної з -гілок і обмазаної глиною халупи під солом’яною стріхою. Частокіл навкруг ранчо хоч і струхлявів наполовину, проте міг ще захистити коней від нападу лисиць. їм несила заподіяти коням жодної шкоди, але хитрющі тварини перегризають недоуздки, й коні тоді втікають.

За кілька кроків від ранчо видовбано яму, що правила, мабуть, за кухню - в ній ще лежали купки захоло-лого попелу. Всередині ранчо був ослінчик, убоге ложе з бичачої шкіри, казан, рожен і чайник, щоб варити «мате». Мате - напій із сушеного листя, широко вживаний у Південній Америці, так би мовити, індіанський чай. Його п’ють, як і всі американські напої, крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував кілька кухлів цього питва, котре дуже прикрасило звичайну вечерю мандрівників і викликало загальний захват.

Наступного дня, 30 жовтня, сонце зійшло в гарячій імлі й затопило землю палючим промінням. Пекло немилосердно, а на рівнині годі було й шукати будь-якого хо-лодка. Однак мандрівники так само мужньо прямували [114] на схід. Часто-густо дорогою траплялись величезні череди й отари; не маючи сили пастися в таку спекоту, тварини ліниво попростягались на землі. Не було видно жодного охоронця, жодного пастуха. Стерегли худобу самі лише собаки, призвичаєні задовольняти спрагу овечим молоком. Рогата худоба тут має лагідну вдачу й не відчуває тої інстинктивної відрази до червоного кольору, яка властива її європейським родичам.

- Це, мабуть, тому, що вона випасається на республіканській паші, - сказав Паганель, вельми задоволений із свого дотепу, дещо, може, надто французького.

Після полудня верхівці, втомлені одноманітністю краєвиду, помітили деякі зміни в природі пампи. Злакові рослини попадалися вже зрідка. їхнє місце заступили миршаві реп’яхи й велетенські чортополохи футів до дев’яти заввишки, здатні ущасливити віслюків усієї земної кулі. Тут і там виднілись купки низенької «чанари» й всілякі чагарі з темно-зеленими колючками. - дорогоцінні рослини засушливих грунтів. До цієї місцини волога, що зберігалась в глинистому грунті, живила пасовища, й трава росла буйна, розкішна. Але тут трав’яний килим раз у раз світив лисинами, в багатьох місцях стерся чи витолочився, й скрізь виглядала оголена земля, виявляючи свою вбогість. Це були ознаки посухи, що дедалі зростала, й Талькав звернув на них увагу своїх супутників.

- Як на мене, в цій зміні немає нічого прикрого, - зазначив Том Остін. - Трава, куди не глянь, трава, - од цього врешті може занудити.

- Це так, але де трава, там і вода, - відповів майор.

- О, нам води не бракує, - озвався Вільсоп, - та й дорогою, напевно, надибаємо якусь річку.

Якби Паганель чув цю розмову, то не обминув би повідомити, що поміж Ріо-Колорадо й горами аргентіпської провінції річки трапляються зрідка; але він саме пояснював Гленарванові одне явище, на котре той звернув його увагу.

З деякого часу в повітрі відчувався дух паленини, однак до самого обрію ніде не видно було вогню. Жодний димок не вказував на якесь далеке пожарище. Отже, не можна було пояснити це диво якоюсь природною причиною. Згодом пах горілої трави так подужчав, що здивував усіх, крім Паганеля й Талькава. Вченому ніколи не завдавало труднощів розкривати таємниці природи, і він залюбки відповідав своїм друзям. [115] - Ми не бачимо вогню, - сказав він, - але чуємо дим. Однак диму без вогню не буває, і це прислів’я слушне так само в Америці, як і в Європі. Отже, все ж таки десь горить, але в цих пампах поверхня така гладенька, що повітряні течії ніщо не зупиняє, і часом дух горілої трави можна чути за сімдесят п’ять миль.

- Сімдесят п’ять миль? - перепитав недовірливо майор.

- Атож; додам лише, що такі степові пожежі ширяться на чималі простори й досятають частенько великої сили.

- А хто ж підпалює прерії? - спитав Роберт.

- Інколи блискавка, якщо трава дуже висхла від спеки; а часом самі індіяни.

- Навіщо?

- Вони кажуть - не знаю, чи це має підставу, - ніби після пожежі в пампі злаки ростуть краще. Можливо, це засіб поліпшити грунт добривом у вигляді попелу. А я гадаю, що призначення цих пожарищ - знищити мільярди кліщів, котрі дошкуляють худобі.

- Але такий енергійний спосіб може коштувати життя деяким тваринам, що блукають у степу, - зауважив майор.

- Буває, яка худоба й згорить: але що це може важити, коли їх така сила!

- Я про них не піклуюсь, то справа індіянів, - мовив майор, - я турбуюсь за тих, хто подорожує пампою. Адже ж трапляється, що полум’я наздожене їх і захопить?


- Аякже! - вигукнув видимо потішений цим припущенням Паганель. - Часом це буває, і я не від того, щоб помилуватись таким видовищем.

- Оце достоту наш учений, - мовив Гленарван, - заради науки він ладен сам згоріти живцем.

- Таж ні, дорогий Гленарване, але ми всі читали Ку-пера, і його Нетті Бампо навчив нас, як врятуватися, коли насувається полум’я. Треба лише вирвати навколо себе траву по радіусу в кілька туазів. Це дуже просто. Тому я не боюся пожежі, навпаки, я палко її закликаю!


Але Паганелєвим бажанням не судилось справдитися, і якщо він і підсмажувався, то лише під нестерпно пекучим сонячним промінням. Коні задихувались у цій тропічній спекоті. Про затінок можна було тільки мріяти. Лише зрідка на землю лягала легка тінь від якоїсь хмаринки, що запинала собою палаюче кружало сонця, і тоді верхівці, підганяючи коней, намагались якнайдовше триматись у цьому холодку. Але західний вітер гнав [116] хмарку, а з нею і тінь, коні невдовзі залишались позаду, й сонце знову поливало вогняними потоками розпечену землю.

Коли Вільсон казав, що їм вистачить запасів води, він не врахував тої непогамовної спраги, що пожирала протягом цього дня його супутників, а запевняючи, що дорогою конче трапиться якась річка, він надто поквапився. Бракувало не тільки річок, які на пласкій поверхні пампи не знаходили собі зручного ложа, але й водоймищ, викопаних індіянами, - вони пересохли.

Паганель стривожився і спитав у Талькава, де він гадає знайти воду.

- В озері Єалінас, - відповів індіянин.

- А коли ми туди прибудемо?

- Завтра ввечері.

Тубільці, подорожуючи пампою, звичайно копають нашвидку колодязі й знаходять воду на глибині кількох туазів. Але наші мандрівники не могли собі цим зарадити, бо не мали потрібного струменту. Воду довелось пити ощадно, і хоч ніхто не страждав од нестерпної спраги, проте й не міг вдовольнити її до останку.

Ввечері, після перегону в тридцять миль, зробили зупинку. Вкрай потомлені мандрівники сподівались добре відпочити й виспатись, але ніч випала неспокійна - цілі хмари москітів і комарів зіпсували їм спочинок. їхня поява провіщала зміну вітру, й справді, він узяв інший напрямок і тепер дув із півночі. А ці настирні комахи зникають звичайно лише з південним або південно-західним вітром.

Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салі-нас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них од води, їхня пайка була надто мізерна. Посуха раз у раз ставала дошкульніша, а спека - нестерпніша; здавалось, північний вітер, цей самум пампи, що здіймав хмари куряви, ще посилював її. [117]

Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з «Британії». Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху ін-діанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.

Невдовзі показався загін індіанців. їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.

Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.

Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.

- Боягузи! - вигукнув Паганель.

- Чесні люди так хутко не тікають, - зауважив Мак-Наббс.

- Що це за індіанці? - спитав Паганель Талькава.

- Гаучо, - відповів патагонець.

- Гаучо ! - вигукнув Паганель. - Гаучо! Виходить, боятися не було чого.

- Чому це? - спитав майор.

- Бо гаучо - мирні, незавадні пастухи.

- І ви ймете цьому віри, Паганелю?

- Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.

- Я схильний скорше думати - вони не насмілились на нас напасти, - мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були. [118]

- Я теж так гадаю, - сказав майор, - бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.

- Та ніколи в світі! - вигукнув Паганель.

І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:

- Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.

- Не маю рації? - перепитав учений.

- Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.

- Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, - трохи гостро заперечив Паганель. - Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.

- Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.

- Я помилився, пане Мак-Наббсе?

- З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.

Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.

- Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! - вигукнув він.

- Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, - відповів майор, що також затявся.

- Ви, добродію, щось надто прискіпливі! - допік майора географ.

- А ви надто в’їдливі, - відрубав майор.

Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.

- Безперечно, один із вас - прискіпливий, а другий -< уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався - двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:

- Це північний вітер.

- Північний вітер! - вигукнув Паганель. - До чого тут півничний вітер?


- Саме так, - відповів Гленарван, - північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.

- Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! - вигукнув майор і зайшовся реготом. [119]

Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.

- То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?

- Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!


- На злочини! - обурився Паганель. - То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?

- Та я зовсім цього не кажу.

- Скажіть краще одразу, що я хочу вас порішити!

- О! Цього я й побоююсь! - відповів Гленарван, не в силі далі стримувати сміху. - На щастя, північний вітер триває тільки один день!


Усі зареготалися. Паганель стиснув коня острогами й подався наперед, аби розвіяти на самоті свій кепський настрій. За чверть години він уже нічого не пам’ятав. Так сталося - лагідна вдача вченого зрадила йому на деякий час. Але причини цього були чисто зовнішні.

Надвечір Талькав, котрий трохи випередив усіх, подав знак, що вони наближаються до жаданого озера. За чверть години загін уже спускався з високого крутого берега озера Салінас. Але тут мандрівників спіткало тяжке розчарування. Озеро висохло.

Розділ XVIII РОЗШУКИ ДЖЕРЕЛЬНОЇ ВОДИ

Озеро Салінас завершує низку лагун, які поєднують між собою гірські кряжі Вентана й Гуаміні. Колись давно численні експедиції з Буенос-Айреса приїздили сюди по сіль, бо в його воді було багато хлористого натрію. Але сонце геть випарило пересичену сіллю воду, й озеро перетворилося на велетенське блискуче соляне дзеркало.

Коли Талькав говорив про питну воду, він мав на увазі не саме озеро, а річки, котрі вливалися в нього в багатьох місцях. Але о цій порі вони так само пересохли. Пекуче сонце випило воду. Важке пригнічення опанувало мандрівників, коли вони побачили висхлі берега озера.

Треба було порадитись, що його робити. Рештки води в бурдюках зіпсувались і були непридатні до пиття. Дедалі відчутніша й жорстокіша ставала спрага. Перед нею відступали голод і втома. Змучені мандрівники заховалися під забутим індіанцями «рука» - розкинутим у ярочку шкіряним [120] наметом, а коні полягали на мулистих берегах озера і з видимою відразою жували водорості й сухий комиш.

Коли всі розмістились у наметі, Паганель запитав Таль-кава, як, на його думку, діяти далі. Міні географом і патагонцем почалася жвава розмова. Талькав говорив повагом. Паганель жестикулював за обох. Розмова тривала кілька хвилин, по тому індіянин замовк і схрестив на грудях руки.

- Що він каже? - спитав Гленарван. - Я дещо втямив. Мені здалося, він радить нам розділитися.

- Так, розділитись на два загони, - відповів Паганель. - Ті поміж нас, чиї коні вже геть виснажились й ледве плентаються, так-сяк посуватимуться далі нашим маршрутом" уздовж тридцять сьомої паралелі. Ті ж, чиї коні ще в доброму стані, поїдуть наперед цим самим шляхом аж до річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас, за тридцять одну милю відсіль. Коли води там буде досить, вони очікуватимуть своїх товаришів на березі Гуаміні. А якщо й там немає води, вони поїдуть назустріч першому загонові, аби вберегти його від зайвої подорожі.

- А далі? - спитав Том Остін.

- Тоді доведеться повернути на південь і спуститись миль на сімдесят п’ять, до перших відног Сьєрра-Вентана, де тече багато річок.

- Це правильно, - сказав Гленарван, - ми так і зробимо, не гаючись ані хвилини. Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.

- О, сер, візьміть мене з собою! - попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.

- Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?

- Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені... Прошу вас, сер!


- Гаразд, поїдеш з нами, - погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. - Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.

- Ну, а я? - спитав Паганель.

- О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, - відповів майор. - Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!


- Я підкоряюсь, - відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону. [121]

Тільки будьте уважні! - додав майор. - Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!


- Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, - відказав сміючись Паганель. - Однак скажіть мені, дорогий Гле-нарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?

- Я гадаю, - відповів Гленарван, - мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.

- Тоді рушайте, мій шановний друже, - мовив Паганель.

- Спершу повечеряємо, - відповів Гленарван, - і спробуймо заснути перед від’їздом.

Повечеряли всухом’ятку - запити було нічим - і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, - одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.

Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гле-нарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на копі.

- Щасливої дороги! - крикнули враз майор, Остін, Вільсон і Мюльреді.

- А головне, подбайте, щоб не повертатися назад! - вигукнув Паганель.

Невдовзі патагонець, Гленарван і Роберт, обертаючись з дещо сумним почуттям, загубили з очей маленький загін, доручений піклуванням географа.

Desertio de la Salinas, тобто пустеля озера Салінас, якою проїжджали вершники, являла собою рівну глинясту поверхню, порослу миршавим чагарником, карликовими мімозами, що їх індіанці називають «курра-маммель», і кущами «юмма» - рослини, багатої на соду. Подеколи траплялись соляні озерця, які навдивовижу яскраво відбивали сонячне проміння. Око могло легко узяти ці «баррерос» (44) за крижані поверхні, але пекучі сонячні промені швидко розвіювали оману. Та все ж суха, обпалена, аж почорніла земля й блискучі соляні свічада становили разючий контраст, який надавав пустелі химерного вигляду й затримував надовго око.

(44) Баррерос - землі, просяклі сіллю. 122

Зовсім інший вигляд мала Сьєрра-Вентана, що лежала за вісімдесят миль далі на південь, куди, якби Гуаміні пересохла, змушені були б податися мандрівники. Цей край, що : його обслідував 1835 року капітан Фітц-Рой, голова експедиції на «Біглі», надзвичайно родючий. Там буяють розкішні, найкращі на всій індіянській землі пасовища. Північно-західні схили гір укриті густими травами, а нижче - лісами, багатими на різні породи дерев. Там зустрічається «альга-рооо», дерево з родини ріжкових; його плоди висушують, мелють, печуть з них хліб, котрий дуже полюбляють індія-ііи; «біле кебрачо», з довгим гнучким гіллям, що хилиться долі, як в нашої плакучої верби; «червоне кебрачо» - дерево надзвичайно міцної породи; «наудубай», що дуже легко запалюється й часто спричиняється до жахливих лісових пожеж; «віраро» з китицями лілових квітів і, нарешті, велетенське «тімбо», мало не вісімдесят футів заввишки - під його кроною може сховатися від палючого сонця ціла череда. Аргентінці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але так і не спромоглись подолати ворожість індіанців. Безперечно, живити водою плодючу долину могли тільки численні річки, котрі збігали з гірських кряжів; справді, вони не висихають навіть під час найдужчих посух, та до них було ще принаймні сто тридцять миль. Отже, Талькав вробив слушно, попрямувавши спершу до Гуаміні, що лежала на їхньому шляху й набагато ближче, ніж Сьерра-Вентана.

Коні бігли весело, прудко. Ці чудесні тварини, видимо, інстинктивно відчували, куди поспішають їхні господарі. Особливо моторна й жвава була Таука: ані втома, ані труднощі подорожі не могли приборкати буяння її сил; вона, наче птах, перелітала через висхлі ручаї й кущі курра-маммель і голосно задоволено іржала. Коні Гленарвана й Роберта трохи повільніше, але бадьоро скакали вслід за Тау-кою. Талькав, котрий сидів у сідлі мов улитий, давав такий самий взірець своїм товаришам, як Таука їхнім коням.

Патагонець раз у раз оглядався на Роберта. Спостерігаючи, як міцно і струнко тримається хлопчина в сідлі, дивлячись на його гнучкий стан, розпрямлені плечі, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виявляв своє задоволення схвальними вигуками. Справді, Роберт Грант став чудовий верхівець і був гідний похвали Талькава.

- Молодець, Роберте! - підохочував хлопчика Гленарван. - Бачу, Талькав дуже задоволений з тебе.

- З чого ж він задоволений, сер? - 3 твоєї хвацької постави па коні. [123]

- О, я тримаюся міцно, тільки й того, - відповів Роберт, спалахнувши з радощів.

- А це головне, Роберте. Ти надто скромний, але видно, з тебе вийде справжній спортсмен.

- Оце-то добре, - відказав сміючись Роберт. - А що скаже тато - адже він хотів зробити з мене моряка!

- Одне другому не завадить. Якщо не всі вершники можуть бути зразковими моряками, то всі моряки здатні стати вправними вершниками. Коли сидиш верхи на реях, привчаєшся триматися міцно, а збити коня назад чи примусити його повернути - це приходить само собою, бо воно дуже природне.

- Бідолашний батько! - зітхнув Роберт. - Як він буде вам вдячний, сер, коли ви його врятуєте!

- Ти дуже любиш його, Роберте?

- Так, сер. Тато був завжди такий добрий до мене і до сестри. Лише про нас він і піклувався. Він завжди привозив нам подарунки з тих країв, де подорожував. А як він пестив нас, коли повертався додому! Хіба можна це забути? О, ви також полюбите його, коли його взнаєте! Мері схожа на нього. В неї такий самий ніжний голос, як і в нього. Правда ж, дивно, що в моряка ніжний голос?


- Так, це трохи незвичайно.

- Я й зараз бачу його перед собою, - говорив далі хлопець, наче сам до себе. - Добрий любий тато! Коли я був іще зовсім маленький, він заколисував мене на колінах і завжди наспівував старовинну шотландську пісеньку про наші рідні озера. Цей наспів часом навертається мені на пам’ять. І Мері теж. О, сер, як ми його любили! Знаєте, мені здається, тільки малі діти можуть так любити батька!


- Але, доходячи літ, вони навчаються його поважати, мій хлопчику, - відповів Гленарван, розчулений цими словами, що вихопились з глибини юного серця.

Під час цієї розмови їхні коні уповільнили ходу й тепер йшли ступою.

- Ми знайдемо його, правда? - сказав Роберт по кількох хвилинах мовчанки.

- Звичайно, знайдемо. Талькав навів нас на його слід, а я йому вірю.

- Талькав - славний індіанець.

- Безперечно.

- Знаєте що, сер?


- Скажи, любий мій.

- Я хочу сказати, що навколо вас усі - такі хороші люди! Леді Гелена - я дуже її люблю! - майор, завжди [124] такий спокійний, капітан Манглс, пан Паганель і матроси з «Дункана», такі сміливі й такі віддані!


- Так, я знаю це, мій хлопчику.

- А ви знасте, що ви - найкращий за всіх? - Ні, якраз цього я й не знаю!

- Ну, то знайте це, сер! - і Роберт, схопивши Гленар-ванову руку, палко її поцілував.

Гленарван похитав головою з ласкавим докором, і на дьомз’ їхня розмова урвалася, бо Талькав, який далеко їх випередив, подав знак не відставати. Не можна було гаяти часу і забувати про тих, хто залишився позаду.

Вершники погнали швидким клусом, але невдовзі стало очевидно, що коні, за винятком Тауки, неспроможні так бігти довго. Опівдні довелось дати їм годину перепочинку. Вони зовсім пристали й навіть не схотіли підживитися «аль-фафарою» - місцевим гатунком люцерни, яка геть висохла й перегоріла під пекучим сонячним промінням.

Гленарвана огорнув неспокій: ознаки посухи не зникали, а відсутність води могла призвести до непоправного лиха. Талькав нічого не казав, мабуть, гадаючи, що в нього, коли Гуаміні справді пересохла, ще буде час розпачувати; а втім, чи знає взагалі індіянське серце, що таке розпука?


Отже, він знову попрямував уперед, і хоч-не-хоч, спонукані батогом і острогами, коні вирушили вслід за ним, але ступою - на більше вони вже не були здатні.

Талькав, звісно, міг би випередити супутників, бо Таука за кілька годин домчала б його до річки. Це, безперечно, спадало йому на думку; але безперечно також, що він не хотів покидати їх самих серед пустелі. Тому він присилував Тауку стишити ходу.

Таука скорилась не одразу - вона опиралась, голосно іржала, спинилася; щоб її приборкати, знадобилась не стільки сила її господаря, як умовляння. Талькав справді розмовляв зі своєю Таукою, і якщо вона не відповідала йому, то принаймні його розуміла. Талькавові слова, напевно, були дуже вагомі, бо, «посперечавшись» деякий час, Таука врешті поступилася й пішла повільною ходою, хоч досі гризла вудила.

Та якщо Таука зрозуміла Талькава, то й Талькав розумів її. Тямка істота якимсь вещим інстинктом відчула в повітрі вологість; вона поривчасто, жадібно втягувала повітря, облизувалась і кляскала язиком, немов вмочувала його У живодайну вологу. Патагонцеві стало ясно: вода недалеко. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм, чому Таука нетерпеливиться; та незабаром і їхні коні відчули вологість [125] повітря. Вони напружили останні сили й побігли скоком за Таукою.

Близько третьої години попереду в видолинку забіліла срібляста смужка, що мінилась на сонці.

- Вода! - вигукнув Гленарван.

- Вода, вода! - закричав і собі Роберт.

Уже не потрібно було підганяти коні; сердешні тварини, відчувши приплив сил, помчали щодуху вперед. За кілька хвилин вони добігли до Гуаміні і разом з вершниками кинулись в благодатні струмені. їхні господарі змушені були мимоволі скупатися, за чим, однак, їм і на думку не спало жалкувати.

- Як хороше! - вигукнув Роберт, з насолодою тягнучи воду просто серед річки.

- Стримуй себе, не пий багато, - застерігав його Гленарван, хоч сам аж ніяк не подавав прикладу поміркованості.

Деякий час було лиш чутно, як люди й коні квапливо ковтали воду. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, повагом, маленькими ковтками, «довгими, мов ласо», як кажуть патагонці. Він ніяк не міг задовольнити спрагу, і його супутники почали вже побоюватися, щоб він не випив усієї річки.

- Отже, - мовив Гленарван, - сподівання наших друзів не марні; хай тільки вони добудуться до Гуаміні, - знайдуть тут досхочу свіжої чистої води, звичайно, якщо Талькав не вип’є її до останку!

- Може, поїдемо їм назустріч? - спитав Роберт. - Вони на кілька годин раніше позбулись би тривоги й спраги.

- Звісно, мій хлопчику, але куди набрати води? Адже наші бурдюки залишились у Вільсона. Ні, зачекаймо їх тут, як домовились. Вони, певне, приїдуть лише вночі, бо ж дорога неблизька, та й коні слабі, посуваються ступою. Приготуймо ж їм добру вечерю і добрий захисток на ніч.

Талькав не чекав, доки Гленарван загадає йому розшукати зручне місце, щоб стати на привал. Він дуже зрадів, знайшовши на березі річки «рамаду» - загін для худоби, загороджений з трьох боків. Тут можна було чудово розташуватися, правда, тим, хто не боїться спати просто неба - а це анітрохи не бентежило Талькавових супутників. Годі було й мріяти про щось вигідніше, і мандрівники залюбки простяглиеь на землі проти сонця, щоб висушити одіж, набряклу від води.

- Тепер, коли ми маємо де ночувати, - сказав Гленарван, - треба думати про вечерю. Хай наші друзі будуть задоволені [126] з розвідників, котрих вони послали вперед, сподіваюсь, їм не доведеться скаржитись. Я гадаю, що, пополювавши з годину, ми не гаємо марно часу. Ти готовий, Ро-берте?


- Так, сер, - відповів той, підводячись і беручи

Полювання спало Гленарванові на думку тому, що до берегів Гуаміні, здавалось, позбігалась уся дичина з навколишніх рівнин. То тут, то там злітали зграйки «тінаму» - червоних куріпок, які ведуться в пампі, чорних рябців з породи сивкових, відомих тут під ім’ям «теру-теру», жовтих деркачів і водяних курочок з чудовим зеленим пір’ячком. Чотириногих не було видно, але Талькав дав на здогад, що вони ховаються у високій--траві й густих навколишніх заростях. Мисливцям варто було зробити лише кілька кроків, аби опинитися в справжньому царстві дичини.

Полювання почалося. Мисливці, нехтуючи спочатку пір’ям заради шерсті, свої перші постріли націлили у великих звірів. Вони сполохали сотні диких кіз і гуанако, подібних до тих, що так шалено налетіли на них у верховинах Кор-дільєр. Але ці полохливі тварини тікали стрімголов, так що наблизитись до них на відстань пострілу з рушниці було-неможливо. Тоді мисливці спрямували свою увагу на дичину менш лякливу й прудку, котра, до речі, щодо споживності й смаку не залишала бажати кращого. Вполювали з десяток куріпок і деркачів, а Гленарванові пощастило підстрелити «таїтетр» - товстошкуру рудувату тварину з поріддя пекарі, що мала дуже смачне м’ясо - отож здобич була варта пороху.

За півгодини набили дичини, скільки їм було потрібно. Роберт вніс свою пайку, влучивши в армаділа - химерну тварину з родини беззубих, щось подібне до «тату» - броненосця, завдовжки півтора фута, вкриту панциром з костистої рухливої луски. Патагонець запевнив, що з Робертової здобичі вийде пречудова печеня. Хлопчик дуже запишався з свого успіху.

Що ж до Талькава, то він дав можливість своїм супутникам помилуватися полюванням на «нанду» - особливої породи навдивовижу прудконогих струсів, що живуть тільки в пампі. Індіанець не намагався хитрощами заманити нанду; він пустив коня скочки, просто на струса, щоб наздогнати його одразу, бо знав - коли він схибить напочатку, то нанду, тікаючи, зажене й коня й мисливця нескінченними кривулями й зигзагами. Наблизившись на потрібну відстань, Талькав метнув дужою рукою свій бола так влучно, [127] що той зразу обкрутився навколо ніг нанду. За хвилину птах уже лежав на землі.

Індіанець полював струса не заради мисливської втіхи; м’ясо нанду надзвичайно смачне, і Талькав хотів додати цю страву до загальної вечері.

Отож до рамади принесли низку червоних куріпок, Таль-кавового струса, Гленарванового пекарі й Робертового тату. Зі струса й пекарі відразу здерли цупку шкіру, а м’ясо нарізали тоненькими скибками. Що ж до армаділа, то він носить на собі власне деко-панцир; так його й поклали на розжарене вугілля.

Мисливці задовольнились вечерею з самих куріпок, полишивши друзям поживнішу печеню. їжу запивали свіжою водою - її було визнано за найкращий напій, смачніший понад усі портвейни світу і навіть «ускебо» (45), улюблену в верховинній Шотландії.

Подбали і про коней. Зібраного в рамаді сіна було коням задосить і на харч і на постілку. Отак попорядкувавши, Гленарван, Роберт і індіянин загорнулись у свої пончо і простяглись на «перині» з альфафари - звичайному ложі мисливців у пампі.

Розділ XIX ЧЕРВОНІ ВОВКИ

Запала ніч. Ніч перед молодиком, коли нічне світило заховане від очей всіх мешканців землі. Лише зірки осявали рівнину своїм хистким світлом. На темному небозводі згасали повиті туманом сузір’я Зодіака.

Гуаміні повільно й безгучно котила свої хвилі. Птахи, звірі, ящірки спочивали від денних турбот; глибока тиша, тиша пустелі, огорнула неозору пампу.

Гленарвап, Роберт і Талькав підкорились всевладному законові: простягнувшись на м’якій люцерновій постелі, вони спали міцним сном. Знесилені коні теж полягали на землю. Тільки Таука, як справжній чистокровний кінь, спала навстоячки, випроставшись на своїх міцних струнких ногах, зберігаючи і в годину відпочинку ту саму горду поставу, що й у русі, готова летіти вперед на перший поклик хазяїна. Було зовсім тихо, і багаття, ледь жевріючи, кидало останні тьмяні відсвіти в безмовну темряву.

(45) Ускебо - шотландська ячмінна горілка. (Прим, автора.) [128]

Однак близько десятої години, після зовсім короткого сну Талькав прокинувся. Очі його під зсунутими бровами рСтали пильно вдивлятись у темряву, нашорошені вуха назмагались впіймати невловимі шерехи рівнини. Враз на його "обличчі, звичайно такому велично-спокійному, відбилась неясна тривога. Відчув він наближення заброд-індіянів чи, може, якогось хижого звіра, що завжди блукають поблизу річок? Це припущення здалось йому, мабуть, найімовірнішим, бо він кинув швидкий погляд на купу палива в заго- І рожі і ще дужче стривожився. Адже ця суха альфафара напевно швидко згорить, і нічим буде відстрахати зухвалих І хижаків.

Талькавові, що зважив всі ці обставини, залишалось тільки чекати на дальші події, і він чекав, напівпідвівшись, охопивши голову руками й спершись ліктями на коліна, втупивши погляд удалину, як людина, що її збудила зненацька і нагла тривога. ! Так минула година. Хтось інший на місці Талькава, заспокоєний навколишньою тишею, знов уклався би спати. ! Але там, де чужинець не побачив би нічого непевного, збуджене й загострене природпе чуття підказало індіянинові, І що небезпека близько. Раптом Таука стиха заіржала. Повернувши голову до війстя рамади, вона втягувала тріпотливими ніздрями повітря. - Таука зачула якогось ворога, - пробурмотів Талькав і вийшов за огорожу, щоб пильно оглянути рівнину.

Навколо досі стояла тиша, але вона була неспокійна. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно сновигали серед кущів курра-маммель. Тут і там миготіли рухливі блискучі цятки - вони то схрещувались, то згасали, то знову засвічувались. Здавалось, на величезному дзеркалі лагуни сплітались у фантастичному танку відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужинець, безперечно, узяв би ці летючі іскри за світляків, котрі мерехтять вночі в багатьох місцях пампи, але Талькава вони не могли ввести в оману: він збагнув, що то за ворог. Індіянин набив рушницю і став на чатах біля входу в рамаду.

Він чекав недовго. Чудний крик - чи то гавкіт, чи то виття, - розітнувся пампою. Йому відповів постріл з карабіна, і тоді залунали жахливі зойки, немов заволала враз сотня горлянок.

Нагло розбурхані, Гленарван і Роберт зірвалися на рівні ноги.

- Що сталося? - вигукнув Роберт.

- Індіанці? - запитав Гленарван. [58]

- Hi, - відповів Талькав, - агуари.

- Агуари? - запитуючи Гленарвана поглядом, перепитав Роберт.

- Так, - відповів той, - червоні вовки пампи.

Обоє схопили зброю і приєднались до Талькава. Він указав на рівнину, відкіля долинав жахливий концерт хижаків. Роберт мимоволі відступив на крок.

- Ти не боїшся вовків, мій хлопчику? - спитав його Гленарван.

- Ні, сер, - твердо відказав хлопчина. - 3 вами я нічого не боюся.

- От і гаразд. Ці агуари не дуже страшні; якби їх не була така сила, вони мене зовсім не турбували б.

- Хай хоч і сила! - відказав Роберт. - Ми ж добре озброєні, спробуй лишень до нас підійти!


- І ми їх гостинно зустрінемо!

Кажучи так, Гленарван хотів заспокоїти хлопчика, але потай з жахом думав про зграю розлючених нічних хижаків. Може, їх налічувалось тут кілька сотень, - і трьом чоловікам, хоч би й добре озброєним, не до снаги буде відборонитись від такої тьми звірів.

Коли патагонець вимовив слово «агуар», Гленарван одразу згадав: так у пампі називають червоного вовка. Природознавцям цей хижак відомий під назвою canis jubatus. Заввишки він як великий собака, з лисячою головою, червоно-брунатний на масть, а вздовж хребця в нього стовбур-читься, неначе грива, смуга чорної шерсті. Це дуже меткий і надзвичайно сильний звір. Живе він переважно поблизу боліт і плавом переслідує водяних тварин. Ніч вигонить червоного вовка із його лігва, де він спить удень. Особливо бояться його в естансіях, тобто великих скотарських господарствах, розташованих у пампі, бо голодний агуар нападає навіть на велику худобу й чинить чималі спустошення. Зустріч з поодиноким червоним вовком не страшна, але зі зграєю голодних агуарів - вельми небезпечна, і краще вже (4) наразитися на одного кугуара чи ягуара, з яким можна битись сам на сам.

Дослухаючись до виття, вдивляючись у тіні, котрі метались рівниною, Гленарван збагнув, що до берегів Гуаміні бігло безліч агуарів. Вони нюхом відчули здобич - коняче й людське м’ясо, і кожен з них покладав собі повернутися до лігва з своєю часткою. Отже, мандрівникам загрожувала страшна небезпека.

Тим часом коло вовків щільнішало. Коні пробудилися й кинулись, пойняті жахом. Лише Таука била копитом у [130]

землю, силкуючись розірвати недоуздок, щоб звільнитись і помчати геть звідсіль. Талькав безперестанку насвистував - тільки в такий спосіб можна було її вгамувати. Гленарван і Роберт стали біля входу в рамаду, готові до оборони. Вони вже націлились у перший ряд агуарів, аж раптом Талькав одвів рукою вгору їхню зброю.

- Чого хоче Талькав? - спитав Роберт.

- Він нам забороняє стріляти, - відповів Гленарван.

- Чому?

- Може, він вважає, що не настав час!

Але причина Талькавової поведінки була набагато важливіша, й Гленарван зрозумів це, коли індіанець, перевернувши свою відкриту порохівницю, показав - вона майже порожня.

- Ну, що? - спитав Роберт.

- А те, що треба берегти наші припаси. Сьогоднішнє полювання нам дорого обійшлося, свинцю й пороху залишилося обмаль. Вистачить на пострілів двадцять.

Хлопець нічого не сказав.

- Ти не боїшся, Роберте?

- Ні, сер.

- То й добре, мій хлопчику.

О цій хвилині розітнувся постріл: Талькав звалив на землю надо зухвалого звіра. Вовки, що насувались щільними лавами, відступили й з’юрмились кроків за сто від загону. Зараз же Гленарван, на знак індіанця, заступив його місце, а Талькав заходився згрібати постілки, суху траву, все, здатне горіти. Згорнувши все на купу біля входу в рамаду, він укинув туди кілька розжарених вуглинок. Невдовзі на чорному тлі неба запалала висока вогняна завіса, і між омахами полум’я можна було розгледіти рівнину, освітлену рухливою загравою. Тепер Гленарван пересвідчився на власні очі, проти якої сили-силенної хижаків їм доводилось боронитись. Навряд чи хто бачив будь-коли таке страхітливе збіговище вовків, та ще й до краю збуджених голодом. Вогняна перепона, що її спорудив Талькав, зупинила агуарів, але й подвоїла їхню лють. Декілька вовків наблизились навіть до вогнища й обпекли собі лапи. Аби стримати цю страшну навалу, доводилось вряди-годи палити з карабінів, і невдовзі близько п’ятнадцяти вовчих трупів вже вкривали рівнину.

Становище обложених тепер було не таке загрозливе. Поки є порох, поки вогняна завіса загороджує вхід до рамади, можна не боятися нападу. А далі, що робити далі, коли ці засоби захисту дійдуть краю? Гленарван глянув на Роберта, й серце йому стислося. Забуваючи про себе, він думав лишень про цього хлопчика, такого мужнього, як на свій вік. Роберт був блідий, але міцно тримав зброю, без страху очікуючи наскоку розлючених звірів.

Між тим Гленарван, тверезо розміркувавши, вирішив негайно шукати способу, як вийти із скрути.

- За годину, - сказав він сам собі, - в нас не буде ані пороху, ані куль, ані вогню. Не слід цього чекати. Треба діяти.

І, повернувшись до Талькава, пригадуючи всі іспанські слова, що збереглися в його пам’яті, він почав розмову, котру часто переривали постріли.

Нелегко було цим двом чоловікам порозумітися. На щастя, Гленарванові були відомі звички червоних вовків. Якби не це, він би не спромігся збагнути слова й жести патагонця. І все ж таки минуло чверть години, перш ніж він зміг переказати Робертові свою розмову з Талькавом. Гленарван спитав індіанця, як, гадає він, треба чинити в їхньому майже безнадійному становищі.

- І що він відповів? - спитав Роберт.

- Талькав каже: ми повинні за всяку ціну триматися до ранку. Агуар виходить на полювання тільки вночі, а з першими проблисками дня повертається у своє лігво. Це нічний хижак, звір-боягуз, що ховається від денного світла, - справжня чотиринога сова!


- Ну, то будемо захищатися до ранку!

- Будемо захищатися, мій хлопчику, і візьмемось за ножі, коли вже не зможемо палити з рушниць.

Талькав уже давав цьому взір коли якийсь вовк надто близько підкрадався до вогню, озброєна ножем довга рука індіанця розтинала полум’я - і за мить ніж здіймався вгору, червоний від крові.

Однак засобам захисту вже надходив край. Близько другої години ночі Талькав кинув у багаття останній віхоть сухої трави, а пороху залишилось тільки на п’ять набоїв.

Гленарван обвів усе навколо тужним поглядом.

Він думав про хлоп’я, що стояло поруч, про друзів, про всіх, кого він любив. Роберт мовчав. Може, в його дитячій уяві небезпека не здавалась такою неминучою. Але за нього думав Гленарван, уявляючи собі тепер уже невідворотну жахливу смерть - звірі пошматують їх живцем! Не в змозі опанувати свої почуття, він пригорнув до себе хлопчика й поцілував у чоло. На очі йому набігли сльози.

Роберт усміхаючись глянув на нього.

- Я не боюсь! - сказав він. [132]

- Ні, моя дитино, не бійся, ні! Години за дві настане ранок, і ми будемо врятовані! Молодець, Талькаве, молодець, мій хоробрий патагонце! - вигукнув він, побачивши, як спритно, схопивши за дуло рушницю, індіанець забив сильним ударом двох величезних вовків, що намагались перестрибнути через вогняну заваду.

І саме в цю хвилину в світлі згасаючого багаття Гленарван побачив стовпище агуарів, котрі щільними лавами посунули в наступ на рамаду.

Наближався кінець кривавої драми; полум’я знизилось, вогонь ледве жеврів, палива більше не було. Рівнина, освітлювана досі вогнищем, поринула у пітьму; в мороці знову замиготіли фосфоричним блиском очі агуарів. Ще кілька хвилин - і вся навала рине в загорожу.

Талькав востаннє пальнув з карабіна, звалив на землю ще одного ворога і, не маючи більше пороху, став, схрестивши руки на грудях. Похиливши голову, він, здавалось, мовчки щось обмірковував. Може, він шукав якогось сміливого, одчайдушного способу відігнати розлючену зграю? Гленарван не наважився його спитати.

Нараз їм видалось, що поведінка агуарів змінилась. Вони наче повернули й віддалились, їхнє досі оглушливе виття враз вщухло. На рівнині запанувала зловісна тиша.

- Вони йдуть геть! - скрикнув Роберт.

- Може й так, - мовив Гленарван, напружено вслухаючись.

Але Талькав, угадавши, про що йде мова, заперечливо похитав головою. Він добре знав - хижаки не залишать ласої здобичі, аж поки перші промені сонця не заженуть їх знову в темні лігва.

Проте стало ясно: ворог змінив тактику. Агуари вже не поривалися взяти приступом вхід до рамади, що його надійно захищали вогонь і зброя, а вдались до нового способу, який ховав у собі багато більшу небезпеку. Вони обійшли рамаду навкруг і враз напали на неї з протилежного боку. Вже стало чути, як міцні кігті шкребуть трухляве дерево; між хисткими кілками огорожі вже вистромлялись дужі лапи, скривавлені морди. Перелякані коні позривались з припону й гасали в загороді, знавіснівши з жаху.

Гленарван схопив Роберта, притиснув до себе, поклавши захищати його до останнього. Можливо, в одчайдушній спробі врятуватися втечею він кинувся би з хлопцем геть із рамади, але в цю мить погляд його впав на індіанця. Талькав, що допіру метався туди-сюди по загону, як дикий звір у клітці, раптом підійшов до свого коня, котрий тремтів з нетерплячки, [133] і заходився ретельно його сідлати, не забуваючи жодного ремінця, жодного шпеника. Схоже, його зовсім уже не турбувало вовче виття, що не тільки поновилось, але й подужчало. Гленарван стежив за Талькавом з якимсь похмурим жахом.

- Він кидає нас напризволяще! - скрикнув Гленарван, побачивши, що Талькав узяв у руки повіддя, наміряючись скочити в сідло.

- Талькав? Ніколи! - заперечив Роберт.

Справді, той збирався не кидати друзів, а врятувати їх ціною власного життя. :

Таука була готова; вона гризла вудила, нетерпляче басувала; очі, повні вогню, метали блискавиці. Вона зрозуміла свого хазяїна. В ту мить, коли індіанець схопився вже за гриву, щоб сісти на коня, Гленарван рвучким рухом схопив його за руку.

- Ти їдеш? - спитав він, вказуючи на рівнину, вільну тепер від хижаків.

- Так, - відповів індіанець, зрозумівши цей жест. І додав уже по-іспанському: - Таука - добрий кінь! Прудконогий. Привабить вовків, вони кинуться вслід.

- О Талькаве! - вигукнув Гленарван.

- Швидше! Швидше! - повторював Талькав. Гленарван мовив до хлопця тремтячим з хвилюванням голосом:

- Роберте! Хлопчику мій! Ти чуєш? Він хоче офірувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу й відвернути на себе лють вовків, знадивши їх за собою!


- Друже Талькаве! - вигукнув Роберт і кинувся до патагонця. - Друже Талькаве, не кидай нас!

- Ні, - сказав Гленарван, - він нас не покине!

- Талькаве, їдьмо разом! - мовив він, повертаючись до іпдіянина і показуючи на збожеволілих зі страху коней, що сбилися в кутку загороди.

- Ні, - відказав індіанець, зрозумівши його. - Слабі коні. Перелякані. Таука - добрий кінь.

- Хай так, - сказав Гленарван. - Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав, що мені треба робити. Я повинен їхати, а він залишиться з тобою!


Він схопив Тауку за вуздечку:

- Поїду я!

. - Ні, - спокійно відказав патагонець.

- Поїду я, кажу, - наполягав Гленарван, вириваючи в нього з рук повіддя. - Поїду я! Рятуй Роберта! Доручаю його тобі!


Гленарван, збуджений до краю, змішував іспанські й англійські слова. Але що важать слова! В час грізної небезпеки жест буває красномовиіший за слово, й люди миттю розуміють один одного. Однак Талькав затявся. Суперечка тривала, а небезпека зростала з хвилини на хвилину. Погризений частокіл, під натиском вовчих зубів і пазурів, щохвилини загрожував упасти.

Ні Гленарван, ні Талькав не хотіли поступитися один одному. Індіанець потяг Гленарвана до війстя рамади й вказав на рівнину, вільну від вовків. Він говорив збуджено, палко, силкуючись розтлумачити, що не можна втрачати ані хвилини, і коли його спроба не буде успішна, найбільша небезпека загрожуватиме тим, хто залишиться; що, нарешті, тільки він зуміє використати заради загального порятунку дивовижну легкість і надзвичайну швидкість Тауки. Але схвильований Гленарван, засліплений бажанням принести себе в жертву, не хотів поступитися. Зненацька його щось сильно штовхнуло. Таука скакала, ставала дибки; раптом вона метнулася вперед, перелетіла через полум’я, через вовчі трупи, і вже здаля до них долинув дитячий голос:

- Хай бог боронить вас, сер!

Гленарван і Талькав ледь устигли розгледіти Роберта, що вчепився в гриву Тауки, - в наступну мить він уже зник у темряві.

- Роберте! Нещасний! - закричав Гленарван.

Але цих слів не почув навіть Талькав. їх заглушило не-. самовите виття. Агуари кинулись услід коневі й стрімголов помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли з рамади на рівнину, де знов запанувала тиша. Тільки вдалині, в нічній темряві, ледве виднілась хвиляста рухома смужка.

Гленарван, вражений, ламаючи в розпачі руки, упав на землю. Але глянувши на Талькава, він побачив, що той всміхається, спокійний як завжди.

- Таука - добрий кінь. Хоробрий хлопчик! Він врятується! - повторював індіанець, схвально хитаючи головою.

- А раптом він упаде? ’ - Він не впаде.

Не вважаючи на впевненість патагонця, решта ночі для бідолашного Гленарвана минула в страшній тривозі. Він навіть не усвідомлював, що позбувся страшної небезпеки. Він поривався бігти шукати Роберта, але Талькав зупинив його: дав зрозуміти, що їхнім коням не наздогнати Тауку, що вона неодмінно випередить вовків, що в темряві неможливо [136] буде знайти Роберта, що слід дочекатися світанку й тоді лишень вирушати на розшуки.

О четвертій годині ранку почало розвиднятися. Тумани, які згустились на обрії, стали бліднути. Прозорі роси впали на рівнину, досвітній вітерець заколихав високі трави. Настав час їхати.

- Рушаймо! - сказав індіанець.

Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Невдовзі вершники вже мчали щодуху на захід, не звертаючи нікуди з прямого шляху, аби не розминутися зі своїми друзями.

Протягом години вони гнали отак, не уповільнюючи бігу, шукаючи очима Роберта, раз у раз страхаючись побачити його скривавлений труп. Гленарван безперестанку впинався острогами в боки коня. Раптом почулися постріли з рушниці, їх давали через певні проміжки часу, очевидно, сигнал і зуючи.

- Це вони! - вигукнув Гленарван.

Вершники погнали коней учвал і за кілька хвилин доскакали до загону, очолюваного Паганелем. Радісний крик вихопився з Гленарванових грудей: Роберт був тут, живий, цілий і здоровий, його гордо несла на собі красуня Таука, що радо заіржала, побачивши свого господаря.

- Дитино моя, хлопчику мій! - з невимовною ніжністю вигукнув Гленарван.

Гленарван і Роберт, скочивши з коней, кинулись в обійми один одного. По тому настала черга патагонця пригорнути до своїх грудей мужнього сина капітана Гранта.

- Він живий! Він живий! - без кінця повторював Гленарван.

- Так, - сказав Роберт, - завдяки Тауці!

Талькав не очікував цих щирих слів, щоб подякувати своїй улюблениці - він розмовляв з нею, цілував її, неначе в жилах шляхетної Тауки струміла справжня людська кров.

По тому, повернувшись до Паганеля, Талькав показав йому на Роберта.

- Сміливець! - сказав він і додав, уживши індіянську метафору, що означає хоробрість: - Його остроги не тремтіли.

А Гленарван, обійнявши Роберта, питав його:

- Скажи мені, сину мій, чому ти не полишив Талькавові чи мені зробити цю останню спробу врятувати тебе?

- Сер, - відповів Роберт голосом, що забринів почуттям палкої вдячності, - хіба була не моя черга офірувати собою? Талькав уже раз врятував мені життя! А ви... ви врятуєте мого батька! [137]

Розділ XX АРГЕНТИНСЬКІ РІВНИНИ

Коли минули перші бурхливі радощі побачення, Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, тобто всі, хто залишався у загоні географа, за винятком хіба що майора, відчули, що вони вмирають від спраги. На превелике щастя, Гуаміиі струміла неподалік. Вирушили негайно, і о сьомій годині ранку маленький загін прибув до рамади. Досить було глянути на вовчі трупи навколо неї, щоб уявити, який шалений був нічний наступ, яка стійка оборона. Мандрівники, напившись удосталь, заходились коло розкішного сніданку. Філе з нанду було визнано за чудове, а тату, спечений у власному панцирі, - за найвишуканішу страву.

- Смакувати все це помірковано було б невдячністю щодо провидіння, - виголосив Паганель. - Уминайте до негроїду!

І він сам наївся досхочу, але йому анітрохи не завадило, дякуючи свіжій воді з Гуаміні; на думку географа, вона надзвичайно сприяла травленню.

О десятій годині ранку Гленарван, аби не повторювати помилки Ганнібала, що надмірно затримався в Капуї, подав знак вирушати. Набрали повні бурдюки води, посідали на коней і поїхали. Коні, добре підживившись, повеселішали і майже весь час бігли легким скоком. Місцевість стала більш родюча, але й досі залишалася відлюдна.

Два наступних дні минули без жодних пригод, і ввечері вже призвичаєні до довгих перегонів мандрівники досягли східної межі пампи й стали табором на кордоні провінції Буенос-Айрес. Загін покинув бухту Талькауано 14 жовтня, отже, за двадцять два дні він здолав чотириста п’ятдесят миль, тобто дві третини шляху.

Наступного ранку перейшли умовну лінію, що відмежовувала аргентінську рівнину від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, в чиїх руках перебувають, як він був певен, Гаррі Грант і двоє його товаришів.

Серед чотирнадцяти провінцій, що входять до складу Аргентінської Республіки, Буенос-Айрес найбільша й заселена найгустіше. На півдні, між шістдесят четвертим і шістдесят п’ятим градусом, вона межує з індіанськими землями. Ґрунти тут навдивовижу родючі, а підсоння надзвичайно корисне для здоров’я. Поросла злаковими й бобовими кущовими рослинами, ця майже бездоганно гладесенька рівнина [138] стелеться аж до підніжжя гірських хребтів Танділь і Тапалькем.

Відтоді як вони покинули береги Гуамші, мандрівники з задоволенням помітили - повітря набагато посвіжішало. Завдяки дужим холодним вітрам з Патагонії пересічна температура тут не сягала вдень вище 17 градусів. Коні й люди, що знемоглися від спеки й посухи, дихали тепер на повні груди. Вони їхали бадьоро й впевнено. Але, всупереч передбаченням Талькава, країна здавалась безлюдною, або, точніше, вилюднілою.

Шлях мандрівників на схід часто пролягав уздовж невеличких лагун з прісною або з солонуватою водою. У прибережних чагарниках стрибали корольки, весело щебетали жайворонки й тангари - гідні суперники колібрі за барвистим блискучим пір’ячком. Гарнесенькі пташки безтурботно тріпотіли крильцями й зовсім не стереглись шпаків, цих пташиних військових, що повагом проходжувались узбіччями дороги, хизуючись своїми еполетами й червоним пір’ям на грудях. В колючих чагарях погойдувалось, наче креольський гамак, рухливе гніздо птаха «анубіс», а берегом озера, розгортаючи назустріч вітрові крила вогняного кольору, симетричними табунцями походжали чудесні фламінго. Мандрівники запримітили їхні гнізда, майже десять цалів заввишки, що мали форму зрізаних конусів і, згромаджені сотнями одне біля одного, утворювали наче маленьке місто. Наближення людей не сполохало фламінго, і це, як виявилось, зовсім не влаштовувало вченого Паганеля.

- Вже давненько мені кортить подивитися, як літають фламінго, - мовив він до майора.

- От і добре, - озвався майор.

- Отже, раз випала нагода, я її використаю.

- Використайте, Паганелю.

- Ходімо зі мною, майоре. Йди й ти, Роберте. Будете за свідків.

Усі поїхали далі, а Паганель з майором і Робертом звернули вбік і попрямували до зграї фламінго.

Наблизившись на відстань рушничного пострілу, Паганель пальнув у повітря, бо не мав на думці марно проливати пташину кров; всі фламінго знялись заразом, і географ уважно стежив крізь окуляри за їхнім летом.

- Ну що, - мовив він до майора, - запримітили ви, як вони літають?

- Авжеж, - відповів Мак-Наббс. - Треба бути сліпим, щоб не побачити. [139]

- Як на вашу думку, фламінго, коли летять, скидаються на оперену стрілу?


- Анітрохи.

- Зовсім не схоже, - додав і Роберт.

- Я був певен цього, - задоволено мовив Паганель. -> Проте мій земляк, славнозвісний Шатобріан, таки зробив це сумнівне порівняння! Май на увазі, Роберте, порівняння - найнебезпечніша риторична фігура. Намагайся їх уникати все своє життя і вживай лише в крайніх випадках.

- Отож ви задоволені з вашого досліду? - спитав майор.

- Я у захваті.

- І я теж. Але підженемо наших коней, через вашого славетного Шатобріана ми відстали на цілу милю.

Коли вони наздогнали своїх товаришів, Паганель побачив, що Гленарван жваво розмовляє з індіанцем, котрий, проте, начебто погано його розуміє. Талькав часто зупинявся, щоб оглянути обрій, і щоразу на його обличчі відбивалось щире здивування. Гленарван, не маючи поруч свого звичайного тлумача, намагався сам розпитати індіянина, але марно. Щойно запримітивши географа, він гукнув до нього здалеку:

- Швидше їдьте до нас, друже Паганелю! Ми тут із Талькавом ніяк не порозуміємося!

Паганель поговорив кілька хвилин з патагонцем і повернувся до Гленарвана.

- Талькава дивує обставина, справді досить чудна, - мовив він.

- Яка саме?

- Те, що ми досі ніде не бачимо ані індіанців, ані їхніх слідів. Бо звичайно рівнину безперестанку борознять цілі загони, які переганяють вкрадену в естапсіях худобу або прямують до Кордільер, щоб продати там килими місцевого виробу чи шкіряні батоги.

- Як же Талькав пояснює відсутність індіанців?

- Він не знає що й думати і лише дивується.

- Але яких індіанців він сподівався тут зустріти?

- Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців, які підвладні касикам Кальфоукоура, Катріе-ля або Янчетруса.

- Що це за люди?

- Ватажки племен, котрі були всемогутні якихось тридцять років тому, поки їх не відкинули по той бік гір. Відтоді вони скорились, в тій мірі, в якій взагалі може скоритись індіанець, і кочують пампою так само, як і по землях [140] провінції Буенос-Айрес. І я теж дивуюсь, не зустрічаючи їхніх слідів у краї, де вони звичайно грабують.

- То що ж нам робити? - запитав Гленарван.

- Зараз дізнаємось, - відповів Паганель.

Він поговорив з Талькавом і сказав:

- Ось його порада, що видається мені справді розумною: треба їхати далі наміченим шляхом на схід аж до форту Незалежний - він лежить на нашій дорозі, і там якщо ми не зберемо відомостей про капітана Гранта, то дізнаємось принаймні, чому з аргентінських рівнин зникли індіанці.

- А форт цей далеко відсіль? - спитав Глеиарван.

- Ні, він розташований на Сьєрра-Танділь, миль за шістдесят.

- І ми прибудемо туди?..

- Позавтра ввечері.

Гленарваиові було дуже прикро. Не знайти індіанців у пампі - хто міг би цього сподіватися! Звичайно їх тут бував навіть забагато. Очевидно, сталось щось особливе, раз вони зникли. Але коли Гаррі Грант був справді їхній бранець, конче треба було дізнатися, повели його на північ чи на південь? Це питання дуже непокоїло Гленарвана. Ні в якому разі не можна допустити, аби сліди загубились, і тому найрозважливіше послухатись поради Талькава й дістатись до селища Танділь. Там принаймні буде з ким говорити.

Близько четвертої години дня на видноколі показався горб, що на пласкій поверхні видався за справжню гору Сьєрра-Тапалькем; тут мандрівники стали табором на ніч.

Наступного дня вони перебрались через цю гору без жодних труднощів. Ішли піщаними пагорками, положистими схилами. Людям, які здолали вершини Кордільєр, цей перехід видався справжньою дрібничкою. Коні майже не уповільнювали ходи. Опівдні вони проминули занедбаний тепер форт Тапалькем - першу ланку в ланцюгу фортець, що простягся вздовж південного кордону, захищаючи його від індіанських наскоків. Та, на дедалі більший подив Талькава, індіанців і тут не було. Однак десь пополудні показалося три вершники, добре озброєні, на гарних конях; із хвилину вони роздивлялись на маленький загін, але не зважились підпустити його до себе близько і вмить зникли. Гленарван розлютився.

- Гаучо, - мовив патагонець, називаючи тубільців тим ім’ям, котре спричинилось нещодавно до палкої суперечки поміж майором і Паганелем. [141]

- А, гаучо! - вигукнув Мак-Наббс- Ну, Паганелю, адже сьогодні не дме північний вітер. Якої ви думки про цих мирних пастухів?


- Тої думки, що вони скидаються на відчайдушних розбишак.

- А від враження до дійсності, мій дорогий вчений?

- Один лише крок, мій дорогий майоре!

Всі голосно зареготали, але це анітрохи не збентежило Паганеля, і він зробив навіть дуже цікаве спостереження над зовнішністю цих індіанців.

- Я читав якось, - мовив він, - що в арабів риси рота виявляють жорстокість, а в очах світиться людяність. В американських індіанців якраз навпаки: очі в них надзвичайно злі.

Жодний знавець-фізіономіст не спромігся би влучніше визначити зовнішність індіанця.

Проте, за порадою Талькава, вершники їхали, тримаючись гурту; хоч і відлюдний цей край, слід було стерегтися несподіваного нападу. Але це була марна пересторога. Того ж вечора вони заночували у просторій покинутій тольде-рії, де касик Катрієль збирав звичайно свої загони. Уважно оглянувши землю навкруг і не виявивши свіжих слідів, патагонець упевнився, що тольдерія давно вже стояла пусткою.

Назавтра шлях мандрівників знову слався через рівнину. Показались перші естансії, що прилягали до гірського пасма Танділь. Талькав порадив не зупинятися тут, а прямувати до форту Незалежний, де він сподівався дізнатися насамперед про те, чого це раптом вилюднів цілий край.

Знову показалися дерева; що так зрідка траплялися за Кордільерами, переважна більшість їх була посаджена вже після завоювання європейцями американських земель. Тут росли брусливові дерева, тополі, верби, акації, що вигнались вільно й швидко, без усякого нагляду. Звичайно вони оточували «коралі» - просторі обори для худоби, загороджені частоколом. Там паслися й відгодовувалися сотні биків, корів, коней і баранів, котрих пильнувала сила великих сторожових псів. Кожна худобина мала на собі випечене залізом тавро свого хазяїна. Солонуваті грунти, які тяглися до самого підгір’я, були дуже добрі для худоби, бо давали розкішну зелену пашу. Тому й розташовано тут великі естансії. їх наглядають управитель і помічник, що мають в своєму розпорядженні пеонів, по чотири на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі, їхні отари такі ж численні, а може, ще численніші, ніж ті, що вкривали[142] колись долини Месопотамії. Але великим скотарським господарствам пампи бракує і пастухів, і старожитньої патріархальності, вони простісінько торгують собі худобою, та й по тому.

Паганель звернув увагу своїх супутників на цікаве явище - міражі, звичайні на цих пласких рівнинах: здалеку естансія здавалась великим островом, а рядки тополь і верб неначе відбивались в прозорій воді, котра весь час тікала, відступаючи перед мандрівниками. Ілюзія була така повна, що очі знову й знову піддавалися цій омані.

Протягом дня 6 листопада мандрівники проминули кілька естансій і одну-дві саладеро. Тут ріжуть худобу, відгодовану на соковитих пасовиськах. В саладеро також засолюють м’ясо тварин. Ці бридкі роботи починаються звичайно наприкінці весни. «Саладероси» йдуть до коралів, спритно ловлять худобу за допомогою ласо й ведуть до саладеро. Тут забивають сотні биків, волів, корів і баранів, здирають з них шкуру, зрізають м’ясо з кісток. Проте бики часом опираються, і тоді живолуп обертається на тореадора. В цьому небезпечному реместві саладероси виявляють вправність і разом з тим надзвичайну жорстокість. Взагалі ця різанина- жахливе видовище. Ніщо не може бути відворотні-ше околиць саладеро. Із цих страшних загород здіймаються, разом з смердючими випарами, люті крики різників, зловісний гавкіт собак, жалібний стогін конаючих тварин, а урубу й аура, величезні шуліки аргентінських рівнин, що злітаються сюди без ліку за два десятки льє, видирають з рук різників ще трепетливі нутрощі їхніх жертв.

Але о цій порі саладеро стояли пусткою, тихі й мовчазні. Час великого забою ще не настав.

Талькав підганяв мандрівників. Він хотів цього ж вечора прибути у форт Незалежний. Коні, заохочувані вершниками й прикладом Тауки, мчали рівниною крізь високі злакові трави. Вони минали ферми, оточені позубленими парканами й глибокими рівчаками. Вгорі кожного Дому була тераса, з якої його мешканці, завжди готові до бою, могли палити з рушниць у грабіжників. Можливо, Гленарван здобув би тут відомості, що його цікавили, але безпечніше було їхати До селища Танділь. Вони ніде не зупинялись. Довелось переїхати бродом річку Гуесос і далі за кілька миль - Ріо Чапалеофу. Невдовзі гірські кряжі Танділь розстелили під ногами коней свої перші порослі зеленою травицею положисті схили, і за годину в глибині вузької ущелини показалося селище, над яким підносилися зубчасті мури форту Незалежний. [144]

Розділ XXI ФОРТ НЕЗАЛЕЖНИЙ

Сьєрра-Танділь здіймається над рівнем моря на тисячу футів. Цей гірський ланцюг - первинного походження, тобто він утворився ще до виникнення органічного життя на землі, і відтоді його будова й склад поволі відмінялися під впливом підземного жару. Він являє собою безперервну низку гнейсових горбів, вкритих зеленим килимом трав. Округа Танділь охоплює весь південь провінції Буенос-Айрес і одмежовується від неї спадистим схилом, на його узбіччях беруть початок численні річечки, що збігають на північ.

В окрузі, де живе близько чотирьох тисяч мешканців, за центр править селище Танділь, яка розкинулось в підгір’ї північних схилів Сьєрри рід захистком форту Незалежний. Чималенька річка Чапалеофу надає місцині мальовничості. Селище має одну особливість, котрої не міг не знати Паганель: тут живуть самі французькі баски та італійські колоністи. Справді, перші чужоземні поселення в долішній частині Ла-Плата заснувала Франція. 1828 року зведено під наглядом француза Паршапа форт Незалежний, що мав захищати цей край від безнастанних нападів індіяпів. Парша-пові допомагав Алсід д’Орбіньї, відомий французький вчений, який чудово знав, вивчив і описав у своїх працях що частину Південної Америки.

Селище Танділь - чималий торговельний пункт. На «га-лерас» - високих візках, запряжених биками і добре при-. стосованих до пересування по степових дорогах, - звідти можна доїхати до Буенос-Айреса за дванадцять днів. Це зумовлює досить жваву місцеву торгівлю. Мешканці селища відвозять до міста худобу з своїх естансій, засолене м’ясо з саладеро й дуже своєрідні вироби індіанського ручного промислу - бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані плетива із шкіри тощо.

Розповівши про все це, Паганель додав, що в селищі вони неодмінно здобудуть усі потрібні їм відомості, до того ж у форті завжди стоїть загін національного війська. Гленарван дав розпорядження відвести коней до стайні «фонди», тобто заїзду, зовні досить пристойного. По тому Паганель, майор, Роберт і Гленарван, в супроводі Талькава, попрямували до форту Незалежний. Невдовзі вони опинились перед брамою, котру вельми недбало пильнував вартовий-аргентінець. Він пустив мандрівників, нічого в них не [145] питаючи, що свідчило або про надмірну безтурботність, або про переконання в відсутності найменшої небезпеки.

На плацу декілька солдатів робили військові вправи. Найстарший поміж них мав років двадцять, найменший - ледве сім. Правду кажучи, це була дванадцятка дітей та юнаків, що досить спритно фехтували. Усі були вбрані в смугасті сорочки, підперезані шкіряним ремінцем; штанів, ні довгих, ані коротких, ані куценьких шотландських спідничок не було й знати. А втім, тепла погода дозволяла певну легковажність одягу. Паганель одразу ж похвалив уряд, що не витрачає марно коштів на різні басамани. Кожен із хлопців мав рушницю й шаблю, але рушниця видавалась для них завелика, а шабля задовга. Всі - смагляві й подібні один до одного, так само й до капрала, який їх навчав. Показувалось, і це виявилось насправді, що то дванадцятеро братів, котрі шикувалися під командою тринадцятого.

Паганель не здивувався. Він пам’ятав статистику цього краю й знав, що пересічна кількість дітей у місцевій родині звичайно доходить до дев’яти або й вище. Вельми здивувався він з іншого - із того, що маленькі солдати робили вправи на французький штиб і достоту виконали дванадцять головних засобів набивання рушниці за французькою системою. До того ж капрал частенько давав команду рідною мовою географа.

- Оце дивина, - мовив Паганель.

Але Гленарван добувся до форту Незалежний не задля того, щоб роздивлятися на хлопчиськів, котрі навчаються військових вправ, а до їхньої національності було йому байдуже й поготів. Отож він не дав Паганелеві вдосталь надивуватися й попросив його викликати коменданта гарнізону. Паганель переказав це прохання капралові, і один з аргентінських солдатів попростував до невеличкого домка, що правив за казарму.

Незабаром з’явився комендант власною персоною. Це був кремезний чолов’яга років п’ятдесяти; він мав військову поставу, жорсткі вуса, випнуті вилиці, шпакувату чуприну й владний погляд - принаймні таким він видався крізь хмари тютюнового диму, що вилітали з його коротенької люльки. Його хода й виправка нагадала Паганелеві колишніх французьких підофіцерів.

Талькав одрекомендував комендантові Гленарвана і його супутників. Поки він говорив, комендант утупився таким цікавим поглядом у Паганеля, що це могло б збентежити кожного. Не розуміючи, чого хоче від нього старий служака, вчений тільки-но зібрався про це спитати, як той раптом без [146] жодних церемоній схопив його за руку й радісно спитав рідною мовою географа:

- Ви француз?

- Так, француз! - відповів Паганель.

- О! Дуже радий! Дорогий гість! Ласкаво прошу! Я теж француз! - говорив комендант, щосили тиснучи Паганелеві руку.

- Це - ваш друг? - спитав майор.

- Авжеж! - відповів географ і додав, запишавшись трохи: - Я маю друзів у всіх п’яти частинах світу.

І вивільнивши не без зусилля руку з живих лещат, що загрожували її розтрощити, Паганель розпочав з комендантом довгу розмову. Гленарванові дуже хотілось втрутитись і вкинути слівце про їхню справу, але комендант розповідав свою власну історію і не був схильний зупинятися на пів-дорозі. Очевидно, цей славний чолов’яга давненько вжо покинув Францію і майже ’забув рідну мову, коли не окремі слова, то принаймні мовні звороти. Він говорив приблизно так, як говорять негри в французьких колоніях.

Комендант форту Незалежний, як незабаром виявилось, був сержант французької армії і давній товариш Паршапа. Відтоді як засновано форт Незалежний, він його не залишав, а нині за згодою аргентінського уряду став тут комендантом. Родом він був баск і звався Мануель Іфарагер - тобто мало не іспанець. Проживши рік у тутешніх краях, Мануель набув прав громадянства, вступив до аргентінської армії й одружився з індіянкою, що невдовзі подарувала йому двох близнят. Певна річ, це були хлопчики, бо гідна сержантова подруга ніколи не дозволила б собі подарувати . йому дочок. Мануель не уявляв собі іншої професії, окрім військової, і сподівався з часом і з божою поміччю презентувати республіці цілу чоту юних солдатів.

- Ви ж бачили? - вигукнув він. - Які вояки! Козир-хлопці! Хосе! Хуан! МігельК Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє набити рушницю!

Пепе, почувши, що його хвалять, виструнчився й дуже мило віддав честь зброєю.

- Він далеко сягне! - додав сержант. - Прийде час, з нього буде полковник або командир бригади!

Комендант Мануель так захопився, що неможливо було з ним сперечатися ані з приводу переваги військового фаху над іншими, ані щодо майбутнього, яке він готував своєму войовничому нащадкові. Він був щасливий, а за словами Гете, «все, що дає нам щастя, не є ілюзія». [147]

Сержантова розповідь тривала вже понад чверть години. Талькав вельми дивувався з цього - він не розумів, як може така сила слів вилітати з одної горлянки. Ніхто не зупиняв коменданта, а що кожний сержант, навіть сержант французький, мусить-таки колись замовкнути, замовк урешті й Мануель, не забувши, проте, запросити своїх відвідувачів завітати до його домівки. Всі мовчки скорились неминучості відрекомендуватись пані Іфарагер, котра видалась їм «милою особою», якщо цей вислів Старого Світу можна застосувати до індіанки.

Тільки тоді, коли всі сержантові бажання було виконано, він запитав своїх гостей, чим він зобов’язаний честі їхніх відвідин. Настала слушна хвилина розпитатися про все, що цікавило мандрівників. Паганель узяв слово й розповів французькою мовою про їхню подорож через пампу, поцікавившись наприкінці, чому індіанці покинули цей край.

- Еге... нікого, - відповів сержант, знизавши плечима. - Справді, немає нікого... Ми всі сидимо склавши руки... нічого не поробиш!

- Але ж чому?

- Війна.

- Війна?

- Так! Громадянська війна...

- Громадянська війна? - повторив Паганель, що мимоволі сам почав говорити ламаною мовою.

- Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом.

- Ну й що?

- А те, що індіанці всі подалися на північ, услід за тиловими частинами генерала Флореса.

- А де ж касики?

- І касики з ними.

- Он як! А Катріель?

- Катрієля немає.

- А Кальфоукоура?

- І Кальфоукоура!

- А Янчетрус?

- Зник і Янчетрус!

Розмову було переказано Талькавові, котрий схвально кивнув головою. Очевидно, патагонець не знав або забув про цю війну, яка призвела пізніше до втручання Бразілії і винищила силу людей в обох таборах. Отож сержант цілком слушно пояснював знелюднення пампи громадянською війною, що розгорілася на півночі аргентінських провінцій.

Але ця подія перевернула шкереберть усі Гленарванові плани. Справді, коли Гаррі Грант був у полоні в касиків, [148] то і йому теж довелося йти разом із ними аж до північних кордонів. А тоді - де і як його шукати? Чи слід починати знову небезпечні й напевно марні розшуки на півночі пампи?


Треба було гарненько обміркувати це важливе питання.

Однак досі ще не довідались про найголовніше - і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, спитав Мануеля, чи не чув він про європейців, що потрапили в полон до касиків?


Сержант поміркував якийсь час, наче щось пригадуючи.

- Так, чував, - відповів він нарешті.

- О! - скрикнув Гленарван; в його серці знов спалахнула надія.

Він, Паганель, Мак-Наббс і Роберт оточили сержанта.

- Кажіть же! Кажіть! - вимагали вони, пасучи його очима.

- Кілька років тому- почав Мануель, - так, правильно... полонені європейці...’але ніколи не бачив.

- Кілька років тому? - здивувався Глепарван. - Ні, ви помиляєтесь. Ми точно знаємо, коли сталася катастрофа. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ще немає і двох років.

- Ні, сер, багато більше.

- Не може бути! - вигукнув Пагаиель.

- Ні, точнісінько так. Це було тоді, коли народився Пене. їх було двоє...

- Ні, троє! - заперечив Гленарван.

- Двоє, - упевнено наполягав сержант.

- Двоє! - повторив украй здивований Гленарван. - . Двоє англійців!

- Зовсім ні! - відповів сержант. - Які там англійці? Ні... один француз, а інший - італієць...

- Італієць, що його забили індіанці з племені пойу-че? - вигукнув Паганель.

- Так... я дізнався про це пізніше. Француз урятувався...

- Врятувався! - скрикнув Роберт таким голосом, немов усе його життя залежало від цих слів.

- Так, він утік з індіянського полону, - відповів Мануель.

Всі глянули на Паганеля, що в розпачі бив себе долонею в чоло.

- О, розумію! - вигукнув він нарешті. - Все, все, ясно!

- Але про що ж ідеться? - нетерпляче й занепокоєно снитав Гленарван. [149]

- Друзі мої, - відповів Паганель, беручи руки Роберта в свої, - доведеться погодитися з тим, що нас спіткала велика невдача. Ми йшли хибним шляхом! Тут мова йде зовсім не про капітана Гранта, але про мого співвітчизника, чий товариш, Марко Вазелло, справді був забитий індіанцями з племені пойуче. А французові, змушеному частенько супроводжувати цих жорстоких індіанців аж до берегів Колорадо, врешті пощастило втекти з полону й повернутися до Франції. Ми вважали, що йдемо слідами Гаррі Гранта, а насправді натрапили на сліди молодого Гінара (46).

Запала глибока мовчанка. Помилка була цілком очевидна. Подробиці, про які повідомив сержант - національність полоненого, вбивство його товариша, втеча, - все пов’язувалось між собою, щоб наочно її ствердити.

Гленарван розгублено дивився на Талькава. Той звернувся до сержанта:

- Ви не чули коли-небудь про трьох полонених англійців?

- Ніколи. В Танділі знали б... я чув би про це. Ні, такого не було...

Отже, мандрівникам не було чого далі залишатись тут. Вони подякували сержантові, потиснули йому на прощання руку і пішли з форту.

Гленарван, усвідомлюючи, що всі їхні надії розбилися вщент, впав у розпач. Роберт мовчки йшов поруч з ним, очі його були повні сліз. Гленарван не знаходив жодного слова, аби розрадити хлопця. Паганель говорив сам до себе, вимахуючи руками. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, здавалось, його самолюбство індіанця було діткнуте тим, що він водив людей хибними шляхами. Нікому, однак, не спадало на думку дорікати йому за таку цілком оправдану помилку.

(46) Гінар справді з 1856 до 1859 року був у індіанському полоні. Він мужньо витримав страшні тортури й злигодні і врешті втік, перебравшись через Кордільєри вузькою ущелиною Упсальята. Він повернувся до Франції 1861 року, нині - член Географічного товариства, колега Паганеля. (Прим, автора.)

Вони повернулися до заїзду. Вечеря минула сумно. Звичайно, жодний поміж цих відважних і самовідданих людей не нарікав, що надаремно зазнав стільки злигоднів, марно наражався на небезпеки. Але кожний був вражений тим, що за якусь мить димом здиміли всі їхні сподівання. Справді, хіба могли вони надіятись, що натраплять на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Звичайно, ні. Коли б [150] якийсь європеєць попався в руки індіанцям поблизу берегів Атлантичного океану, сержант Мануель безперечно знав би про це. Така подія обов’язково привернула б увагу тубільців, які їздять у торгових справах з Танділя до Кармена, до гирла ріки Ріо-Негро. Торговці аргентінської рівнини завжди все знають. Отже, мандрівникам залишалось тільки одне: не гаючись, прямувати до «Дункана», котрий чекав на них біля мису Меданос.

Паганель знову попросив у Гленарвана документ, звірившись якому, вони узялись за ці нещасливі розшуки. Вчений перечитував його з неприхованим гнівом, немов силкуючись видерти в нього якесь нове тлумачення.

- Але ж документ цілком ясний, - казав йому Гленарван. - Тут зазначається в найпевніший спосіб і дата загибелі «Британії», і місце, де перебуває в полоні капітан Грант!


- Ні! - вигукнув географ, ударивши об стіл кулаком. - Сто разів - ні! Бо ж коли Гаррі Гранта немає у пампі, то його взагалі немає в Америці! А де він - про це повинен сказати документ, і він скаже це, мої друзі, або ж я не буду Жак Паганель!

Розділ XXII ПОВІНЬ

Од форту Незалежний до берегів Атлантичного океану щонайбільше сто п’ятдесят миль. Коли не станеться нічого непередбаченого - а таке було малоймовірне, - Гленарван гадав за чотири дні дістатися до «Дункана». Але повернутися на яхту без капітана Гранта, зазнавши повної невдачі з розшуках, - він не міг погодитися з цією думкою. Тому наступного дня* він не квапився ладнатися в дорогу. Довелось майорові подбати замість нього, щоб сідлали коней, запаслися харчами, розпиталися, в якому напрямку їхати. Завдяки його піклуванням маленький загін о восьмій годині ранку вже спускався зеленими схилами Сьєрра-Танділь у долину.

Гленарван мовчки їхав обіч Роберта. Його відважна й рішуча вдача поставала проти цієї поразки. Голова йому палала, серце прискорено билось. Паганель, роздратований невдачею, так і сяк повертав у думках загадкові слова документа, намагаючись видобути з них якийсь новий зміст. Мовчазний Талькав, кинувши повіддя, поклався на Тауку. [151]

Майор тримався впевнено й поважно, як людина, що не відає зневіри. Том Остін і матроси їхали невеселі, поділяючи досаду свого хазяїна. Коли гірську стежку перетнув перед верхівцями полохливий кролик, марновірні шотландці пе-резирнулись.

- Кепська прикмета, - сказав Вільсон.

- Еге ж, у Шотландії, - відповів Мюльреді.

- Що погано в Шотландії, погано й тут, - озвався повчальним тоном Вільсон.

Опівдні, подолавши кряж Сьєрра-Танділь, мандрівники знову опинились на безкраїй горбистій рівнині, що простяг-лась до самого моря. На кожному кроці вони натрапляли на прозорі струмки, які зрошували ці родючі грунти й губились у буйних травах пасовища. Потроху земля, наче океан після бурі, ставала дедалі рівнішою. Останні гірські ланцюги ар-гентінської пампи залишились позаду, й коні топтали тепер одноманітний зелений килим прерії.

Досі стояло на годині, але цього дня небо похмурніло. Сила випарів, що зібрались через кількаденну спеку, згустилися в щільні хмари й загрожували пролитися потоками на землю. Крім того, близькість Атлантичного океану й постійний західний вітер робили місцевість дуже вологою. Про це свідчили й родючість грунтів, і розкіш пасовищ, і темно-зелений колір рослинності. Однак удень важкі хмари ще не прорвалися дощем, і коні, легко пробігши сорок миль, стали увечері край «каньядас» - величезних і глибоких природних рівчаків, ущерть повних води. Жодного захистку не було. Полягали на землі, загорнувшись у пончо, які правили водночас за намети і за ковдри. Поснули просто неба, що загрожувало зливою, та, на щастя, своєї загрози не виконало.

Наступного дня мандрівники помітили: що рівнина понижувалася, то грунт ставав вологіший. Підґрунтова вода просочувалась крізь усі шпари землі. Незабаром дорогу почали дедалі частіше перетинати озерця, то повноводі, то мілкі, щойно утворені. Поки тяглись лагуни, невеликі водоймища, вільні від водоростей, коні легко їх долали; та коли натрапили на «пентаиос» - хистке драговиння, що ховалось під високою травою, - просуватися стало набагато важче; небезпеку можна було помітити, лише вступивши в драгву.

В таких водориях, певне, знайшла свою загибель не одна жива істота. Роберт, що випередив був загін на півмилі, повернувся чвалом назад, кричучи:

- Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там цілий ліс рогів! [152]

- Як! - здивувався вчений. - Ти бачив ліс рогів?

- Так, так! Якщо не ліс, то принаймні парості!

- Парості! Тобі щось приверзлося, хлопче, - знизав плечима Паганель.

- Ні, не приверзлося, - наполягав Роберт, - ось ви самі зараз побачите. Який чудернацький край! Тут сіють роги, і вони ростуть, наче хліб на полі. Хотів би я мати таке насіння!


- Та він, здається, говорить серйозно, - мовив майор.

- Авжеж, пане майоре, ви зараз у цьому переконаєтесь. Роберт не помилявся: невдовзі мандрівники опинились перед величезним полем рогів, що тяглося аж до обрію. Це було справжнє паростя, низьке, густе й химерне.

- Ну, що? - спитав Роберт.

- Оце так чудасія, - сказав Паганель і повернувся до індіянина, прагнучи почути розгадку.

- Роги стирчась на поверхні, але бики залишаються в землі, - сказав Талькав.

- Як?! - вигукнув Паганель. - В цьому болоті загрузла ціла череда?


- Еге ж, - ствердив патагонець.

Справді, сотні биків знайшли собі тут смерть: хисткий грунт осів під їхньою вагою, вони загрузли й задихнулись у неосяжній трясовині. Таке вряди-годи трапляється в аргентінських рівнинах, і цим попередженням не слід було нехтувати. Загін обминув велетенську гекатомбу(47), що задовольнила б і найвимогливіших стародавніх богів, і за годину рогове поле залишилось на дві милі позаду.

Талькава, видимо, щось непокоїло, якесь незвичне явище, котре він спостерігав на рівнині. Він часто зупинявся і підводився на стременах. Височенний зріст дозволяв індія-нинові осягнути поглядом увесь широкий обрій; але, не зауваживши нічого, що могло б йому дати пояснення, він їхав далі. За якусь Милю він знову ставав, збочував з рівного шляху і віддалявся на кілька миль то на північ, то на південь, а повернувшись, їхав далі на чолі загону, ані слова не зронивши про свої сподівання чи про свої побоювання. Стривожений Гленарван попросив географа спитати індіанця, що його турбує.

(47) Гекатомба - жертвоприношення із ста биків у стародавніх греків.

Паганель зараз же звернувся до Талькава. Той відповів, що його дивує надзвичайна насиченість землі водою. Відтоді як він водить людей пампою, ще ніколи не бачив такого вологого [153] грунту. За його пам’яті, навіть коли наставала пора великих дощів, аргентінською рівниною завжди можна було проїхати.

- Але відкіля ж узялась ця вода? - спитав Паганель.

- Не знаю, - відповів Талькав. - Якби-то я знав!

- А хіба так не буває, щоб після дощів вода в гірських річках піднялася й вийшла з берегів?

- Буває інколи.

- Може, так сталося й тепер? - Може бути!

Паганель мусив задовольнитися цією непевною відповіддю й переказав усю розмову Гленарванові.

- Що ж він радить? - спитав Гленарван.

- А що його робити? - звернувся Паганель до Таль-кава.

- їхати якомога швидше, - відповів той.

Цю пораду легше було дати, ніж виконати. Коні, йдучи по хибкій землі, що тікала їм з-під ніг, дуже швидко приставали, а рівнина чимдуж понижувалась і вже скидалася на величезну улоговину, котру навальна вода могла блискавично затопити. Отож треба було не гаючи ані хвилини проминути низину, поки повінь не перетворила її на суцільне озеро.

Гнали щосили. Та виявилося, що тої води, котра хлюпала під ногами коней, було ще замало. Близько другої години небесні безодні розкрились, і потоки тропічної зливи ринули на землю. Ось де трапилась найліпша нагода показати себе філософом! Ніяк і ніде було сховатися від цієї повені, залишалось єдине - зносити її стоїчно. Пончо наскрізь промокли; на них збігала вода з капелюхів, наче з дахів, що їхні ринви переповнено вщерть, а торочки на сідлах, здавалось, зроблено з дощових цівок. Вершники, геть заляпані гряззю, яка снопами бризок вихлюпувалась з-під кінських нопит за кожним кроком, просувались під подвійною зливою - із землі і з неба.

Мокрі як хлющ, задубілі від холоду, до краю змучені, мандрівники дістались увечері до якогось жалюгідного ранчо. Воно могло правити за притулок лише вельми невибагливим людям і хіба що у великій скруті. Але Гленарванові і його друзям не було з чого вибирати. Отож вони забрались в цю обшарпану хижку, яку знехтував би й найубогіший індіанець. З сухої трави насилу розвели нужденне багаття, що давало більше диму, аніж тепла. За стінами ранчо шаленіла злива, й великі краплини дощу просочувались крізь трухляву солом’яну стріху. Двадцять разів вода загрожува-[154] ла залити вогонь, і двадцять разів Мюльреді й Вільсон мужньо його виборювали.

Убога вечеря минула сумно. Нікому не хотілося їсти. Лише майор віддав честь підмоклим харчам і попоїв як слід, незважаючи ні на що. Незворушному Мак-Наббсові було байдуже до будь-яких злигоднів. Паганель, як справжній француз, намагався жартувати, але нікого не спромігся розважити.

- Либонь, мої жарти підмочені, - мовив учений, - вони дають осічку.

Очевидно, найкраще, що можна було їм зробити, це полягати спати; кожний прагнув хоч ненадовго забути ві сні свою втому. Буря не вщухала: стіни ранчо тріщали й хилилися під дужими Поривами вітру, раз у раз загрожуючи завалитись. Бідолашні коні, віддані на поталу негоді, жалібно іржали, та й їхнім господарям було ненабагато краще в злиденній хижці. Однак сон помалу здолав потомлених мандрівників. Роберт перший склепив повіки, притулившись головою до Гленарванового плеча, а невдовзі, бережені богом, поснули всі гості ранчо.

Мабуть, з бога був непоганий вартовий, бо ніч минула спокійно. Мандрівників збудила Таука - невсипуща, як завжди, вона іржала за стінами ранчо й била в них дужим копитом. Господар її мовчав, то гасло до від’їзду давала Таука. Мандрівники вже багато чим їй завдячували, тому скорились цьому наказові й негайно рушили в дорогу. Злива стишилась, але сукався дрібний дощ, і кругом стояла вода, бо глинистий грунт не всичував усіх калюж, баюрищ та ставків, що вийшли з берегів і злились у величезні «ба-надос», глибокі й підступні. Роздивившись на мапі, Паганель вирішив, що річки Ріо-Гранде й Ріо-Віварата, котрі звичайно вбирають в себе всі води цієї,рівнини, з’єднались і створили спільне русло завширшки кілька миль. І він мав слушність.

Треба було мчати щодуху. Людям загрожувала страшна небезпека. Якщо вода прибуватиме, де шукати захистку? До самого обрію, скільки сягало око, - жодної височини, а вода заллє цю пласку рівнину, напевно, дуже швидко.

Коней гнали учвал. Таука скакала попереду і, більш ніж будь-які амфібії з могутніми плавцями, заслуговувала назви морського коня, так-бо вільно почувала себе у воді, немов то була її рідна стихія.

Раптом, близько десятої години ранку, Таука почала виявляти ознаки надзвичайної тривоги. Раз у раз вона оберталась на широкі рівнини, що лежали на півдні, протяжливо [155] іржала, спиналася рвучко й з силою втягувала ніздрями повітря. Талькав насилу її стримував. Він так міцно затягнув вудила, що піна біля рота Тауки закривавилась, Проте гарячий кінь не вгавав. Хазяїн відчував, що Таука, якби дати їй волю, помчала б на північ наче вітер.

- Що сталось Тауці? - спитав Паганель. - Чи не вчепились, бува, в неї ненажерливі аргентинські п’явиці?

- Ні, - відказав індіанець.

- То, може, вона чогось злякалась? >- Так, вона почула небезпеку.

- Яку?

- Не знаю.

Та коли око ще не помічало небезпеки, котру відчула Таука, то вухо вже могло її вловити. Звіддаля, з-за обрію, долинало глухе рокотання, схоже на шум морського припливу. Дув вітер, поривчастий, вологий, насичений дрібним водяним пилом. Тікаючи від якогось незрозумілого їм явища, швидко летіли кудить птахи. Коні, що їм вода сягала колін, вже відчували перші поштовхи течії. Раптом почувся невимовний шум, і за півмилі на південь від загону показалася величезна череда. Оскаженілі тварини мукали, мекали, іржали і, в страшному безладі, перекидаючи одна одну й знову підводячись, шалено бігли вперед. їх ледве можна було розгледіти крізь хмари бризок, що вони збивали, біжачи. Напевно, й сто величезних китів не спромоглись би дужче збаламутити океанську поверхню.

- Anda! Anda!(48) - гримним голосом закричав Талькав.

- Що сталося? - спитав Паганель.

- Вода! Вода! - І Талькав, стиснувши острогами коня, помчав щодуху на північ.

- Повінь! - вигукнув Паганель й кинувся разом з усіма вслід за Таукою.

Та й був уже час. З півдня, миль за п’ять, насувався величезний водяний вал, що обертав рівнину на океан. Високі трави зникали під водою, неначе скошені. Мімозові кущі, вирвані з корінням стрімкою течією, тепер пливли світ за очі, немов рухомі острівці. Вода прибувала могутнім суцільним потоком, розливаючись навкруг неозорою пеленою. Очевидно, повінь зруйнувала всі перемички між найбільшими ріками пампи, Колорадо на півночі в Ріо-Негро на півдні, й вони злилися докупи, утворивши єдине спільне русло.

(48) Anda! (Ісп.) - Швидше! (Прим, автора.)

Водяна лавина наближалася з швидкістю перегонового [156] коня. Вершники летіли від неї, немов хмари, 1-нані жорстоким буревієм. Марно їхні очі шукали хоч якогось порятунку: сама лише вода розстилалась довкола, зливаючись вдалині з крайнебом.

Чуючи небезпеку, коні мчали мов знавіснілі, і вершники ледве держалися в сідлі. Гленарван раз у раз оглядався назад.

«Вода наздоганяє нас», - думав він.

- Anda! Anda! - кричав Талькав.

І вершники ще дужче гнали коні. З посмугованих острогами боків нещасних тварин цівками збігала кров, полишаю-чи у воді довгий червонястий слід. Вони спотикались на вибоїнах, плутались у схованій під водою траві. Вони падали, їх піднімали. Вони знову падали, але ще й ще раз їх змушували звестися й бігти далі. Рівень води помітно підвищувався. Подовжисті хвилі на її поверхні свідчили, що наближається водяний вал, котрий здіймав білі пінисті гребені вже не далі як за дві милі.

Чверть години тривала ця надлюдська боротьба проти найстрашнішої з стихій. Втікачі не могли б сказати, скільки вони проїхали, але, напевне, відстань була чимала, коли зважити на шалену швидкість гону. Однак коням, зануреним по груди в воду, дуже важко було просуватися вперед. Гленарван, Паганель, Остін - усі вважали себе пропащими, приреченими на жахливу смерть. Коні вже не досягали ногами грунту, а глибини в шість футів було задосить, щоб вони потонули.

Неможливо передати нестерпну тугу цих вісьмох людей, котрих наздоганяла неминуча загибель. Вони гостро відчували, що боротися з стихією понад їхні сили. Порятунок від них не залежав.

Ще п’ять хвилин - і коні попливли; тепер їх несла течія, навальна, стрімка, з швидкістю, рівною найхутчішому їхньому гонові.

Порятунок здавався неможливим, коли раптом почувся голос майора:

- Дерево!

- Дерево? - вигукнув Гленарван.

- Там, там! - закричав Талькав, указуючи на північ, де брасів за вісімсот од них справді самітно височіло над водою велетенське дерево.

Підганяти людей не довелось. За всяку ціну треба було добратися до цього дерева, що так зненацька навернулось на їхньому шляху. Коні, видимо, вже не мали сили до нього допливти, але люди ще могли врятуватися. їх тягла дужа [158]

течія. Нараз кінь Тома Остіна зглуха заіржав і щез під водою. Вершник звільнив ноги із стремен і поплив, розтинаючи воду дужими змахами могутніх рук.

- Чіпляйся за моє сідло, - крикнув йому Гленарван.

- Спасибі, сер, - відповів Том Остін, - руки в мене міцні!


- Як твій кінь, Роберте? - обернувся Гленарван до малого Гранта.

- Він пливе, сер, пливе, наче риба!

- Начувайтеся! - раптом крикнув майор гучно.

Ледве встиг він вимовити це слово, як велетенський водяний вал футів сорок заввишки ринув на втікачів з страшним оглушливим ревом. Люди й коні зникли в пінистому вирі. Водяні потоки вагою в кілька мільйонів тонн завертіли їх у скаженому чорториї. Коли лавина прокотилася далі, люди зринули на поверхню й похапцем усіх перелічили; нікого не бракувало, але коні назавжди залишились під водою. Лише Таука випливла разом із своїм хазяїном.

- Веселіше! Веселіше! - казав Гленарван до Паганеля, підтримуючи його одною рукою й загрібаючи воду другою.

- Гаразд, усе гаразд, - відповідав шановний вчений, - я навіть зовсім не ремствую...

На кого він не ремствував? Про це так ніколи й не дізналися, бо кінець фрази бідолаха глитнув разом з чималим ковтком тванистої води. Майор посувався вперед повагом, упевненими розміреними рухами, котрі схвалив би кожний учитель плавання. Матроси немов линули між хвилями, як дельфіни, що опинились у рідній стихії. Роберт плив обіч Тауки, вхопившись рукою за її гриву. Таука сміливо й вільно розтинала грудьми воду, підсвідомо прямуючи до дерева, куди, до того ж, несла її течія. Ще кілька хвилин - і весь загін доплив до дерева. Це був порятунок.

Вода сягала високо, аж туди, де від стовбура відходили могутні долішні гілки. Тому видертися на дерево було зовсім легко. Талькав, покинувши коня й підсадивши Роберта, зліз перший, і невдовзі, за допомогою його дужих рук, знесилені до краю плавці опинились в надійному місці.

Але Тауку швидко відносила геть навальна течія. Розумна тварина повертала до хазяїна голову і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов кликала його до себе.

- Ти кидаєш її напризволяще? - сказав Паганель.

- Я?! - вигукнув індіянин.

І, пірнувши у бурхливі хвилі, він виринув у десятьох брасах од дерева. За кілька секунд він уже міцно тримався за шию Тауки, й обидвоє, кінь і вершник, попливли разом до млистого обрію на північ. [159]

Розділ XXIII ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

Дерево, де знайшли несподіваний притулок Гленарван і його друзі, скидалося на горіх. Воно мало блискуче листя й округлену крону. Насправді ж це було «омбу», що звичайно росте самітно серед аргентінських степів. Це дерево з покривленим велетенським стовбуром увіходить глибоко в землю не лише своїм могутнім корінням, але й вельми цупкими паростками. Тому воно й витримало натиск водяної лави.

Омбу підносилось угору на сто футів, і його тінь могла б укрити коло в шістдесят туазів. Це громаддя спиралося на три грубезні гілки, що розкинулись з трьох боків височенного стовбура шість футів завширшки. Дві гілки здіймались майже прямовисно й підтримували величезне зелене склепіння; його густе віття, переплутане, перехрещене, немов сплетене рукою кошикаря, створювало непроникний надійний захисток. Третя гілка нростяглась майже лігма над ревучими водами, їх уже черкало долішнє листя. Ця гілка скидалася на випнутий вперед мис зеленого острова, оточеного океаном. Під величезним листяним шатром було вільно й просторо; пишне галуззя то тут, то там полишало широкі проміжки, скрізь було доволі її повітря й прохолоди. Розкішне оповите ліанами гілля підносилось мало не до хмар, сонячні паруси просвічували крізь густе листя, - здавалось, що стовбур омбу викохав на собі справжній ліс.

Тільки-но втікачі видерлись на дерево, як його сполохане птаство пурхнуло на горішні віти, галасливо протестуючи проти такого наглого загарбання їхньої домівки. Пташок, котрі й собі знайшли притулок на самітному омбу, виявилась сила-силенна; тут були дрозди, шпаки, ізаки, ільгуерос, а надто колібрі піка-флор з яскраво-барвистим пір’ячком. Коли вони знялися, видалось, наче подувом вітру обтрусило з дерева всі квітки.

Отаке було пристановище, котре судилось маленькому загонові Гленарвана. Ледь забравшись на дерево, малий Грант і моторний Вільсон миттю злізли аж до верховіття і, розсунувши густе зелене листя, окинули поглядом неозорий небокрай. З усіх боків їх оточувало створене повінню море, й око, вдивляючись в далечінь, не могло осягнути його меж. Жодне дерево не здіймалось над водою, лише самітне омбу здригалось під натиском хвиль, що лютували [160] навкруг. Удалині стрімка течія несла з півдня на північ вирвані з корінням дерева, покручене віття, солому з покрівель зруйнованих ранчо, бантини, знесені водою з дахів естансій, трупи затонулих тварин, закривавлені шкіри і, на хисткому дереві, цілу родину ягуарів, що люто гарчали, чіпко вхопившись пазурами в цей ненадійний пліт. Віль-сонову увагу притягла ледь вловима малесенька чорна цятка на самому обрії: то були відважний Талькав і його вірна Таука, що вже зникали з очей.

- Талькаве, друже мій, Талькаве! - закричав Роберт, простягаючи руку до них.

- Він урятується, - впевнено мовив Вільсон. - А тепер повернімось униз.

За хвилину Роберт і матрос спустилися з гіллястих трьох поверхів омбу до місця розгалуження його головного стовбура. Тут уже сиділи Гленарван, Паганель, майор, Ос-тін і Мюльреді, хто верхи на гілляках, хто вчепившись за них - як кому зручніше. Вільсон розповів, що він бачив згори. Всі також були певні, що Талькав не загине, не знали тільки, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Таль-кава.

їхнє власне становище було, певна річ, небезпечніше. Хоч дерево й не поступалося перед силою течії, проте вода могла піднятися до горішнього віття, бо осідання грунту в цій частині рівнини обернуло її на глибоке водоймище. Тому Гленарван насамперед подбав про те, щоб викарбувати на стовбурі позначки, аби стежити за рівнем води. Проте вода поки що не прибувала - видимо, повінь досягла найбільшої своєї висоти. Це всіх заспокоїло.

- Що ж нам тепер робити? - спитав Гленарван.

- Мостити собі кубельце, хай йому біс! - весело озвався Паганель.

- Мостити кубельце! - вигукнув Роберт.

- Авжеж, мій хлопчику, доведеться жити на пташиний штиб, раз жити по-риб’ячому ми не можемо!


- Гаразд, - мовив Гленарван, - а хто ж нам дасть щось подзьобати?

- Я, - сказав майор.

Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.

- Пізнаю вас, Мак-Наббсе! - вигукнув Гленарван. - Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути! [162]

- Адже було ухвалено не тонути, - відповів майор, - не заради того, щоб померти з голоду!


- І я подбав би про харч, - сказав простодушно Паганель, - якби не був такий неуважний!

- А що в цих саквах? - поцікавився Том Остш.

- Харч на два дні, - відповів Мак-Наббс.

- Чудово! - мовив Гленарван. - Сподіваюсь, за добу води поменшає.

- Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, - додав Паганель.

- А тепер найперший наш обов’язок - поснідати, - оголосив Гленарван.

- Спочатку треба підсушитись, - зауважив майор. - А де ж узяти вогню? - запитав Вільсон.

- Овва! Розкласти та й годі, - відказав Паганель.

- Де?

- Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

- Аз чого?

- 3 сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

- Але як його підпалити? - спитав Гленарван. - 3 нашого трута стала мокра губка.

-> Обійдемось і так, - сказав Паганель. - Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, - і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?

- Я! - вигукнув Роберт.

І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.

Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі ’ сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь - а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, - він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.

Незабаром Роберт і Вільсон повернулись з оберемком сухого гілля, котре й кинули на мох. Аби швидше роздмухати вогонь, Паганель розчепірив над багаттям свої довгі ноги, як то роблять араби, і, швидко нахиляючись та випростовуючись, полами свого пончо викликав справжній вітер. Хмиз зайнявся, і невдовзі веселе гомінливе полум’я запалахкотіло над імпровізованим вогнищем.

Кожний сушився, як кому заманулось; почеплені на гіллі пончо гойдалися під подувом вітру. Потім поснідали, [163] доволі скромно, - треба було думати й про завтрашній день. Повінь, можливо, спадатиме в цьому величезному водоймищі повільно, а припасів було обмаль. На омбу не росли ніякі плоди, але в його гущавині ховалось без ліку пташиних гнізд, повних свіжих яєць, не кажучи вже про їхніх пернатих господарів. Цими джерелами харчування, певна річ, не слід було нехтувати.

Передбачаючи, що на омбу доведеться сидіти довгенько, мандрівники вирішили влаштуватися якнайвигідніше.

- Кухня і їдальня буде в нас на першому поверсі, - казав Паганель, - а спальня - на другому. Домівка наша простора, платня за помешкання невисока, отже немає чого церемонитися. Я бачу вгорі чудові природні колиски, що немов чекають на нас; коли гарненько себе до них прив’язати, ми спатимемо, як у найкращих у світі ліжках. Боятися немає чого. Зрештою, можна постановити варту. Наш загін досить численний, щоб одбитися від нападу індіанців або хижих звірів.

- Нам бракує лише зброї, - сказав Том Остін.

- Мої револьвери зі мною, - зазначив Гленарван.

- І мої - теж, - докинув Роберт.

- А навіщо вони нам, коли пан Паганель не винайде способу виготувати порох? - озвався Том Остін.

- Це непотрібно, - відповів Мак-Наббс, показуючи сухісіньку порошницю.

- Де ви її взяли, майоре? - спитав Паганель.

- Це Талькавова порошниця. Він подумав, що вона може нам придатися, й передав мені перед тим, як кинувся рятувати Тауку.

- Який шляхетний і мужній індіанець! - вигукнув Гленарван.

- Коли всі патагонці схожі на нього, - мовив Том Остін, - то я вітаю Патагонію.

- Не забувайте й за Тауку, - сказав Паганель. - Вона - невід’ємна частина патагонця, і я певен, що ми знову побачимо і Талькава, і його коня.

- Чи далеко відціль до Атлантичного океану? - спитав майор.

- Щонайбільше - сорок миль, - відповів Паганель. - А тепер, друзі мої, оскільки кожен з нас вільний робити, що йому заманеться, я прошу дозволу вас покинути. Я оберу нагорі місце, придатне для спостереження, роздивлюсь навкруг крізь далекоглядну трубу й доповім вам, що діється на білому світі. [164]

Ніхто не заперечував, і вчений спритно поліз з гілки на гілку й невдовзі зник за щільною завісою листя. Його товариші заходилися готувати собі постелі, лаштуватися на ніч. За браком ковдр, простирадел і ліжок, вони швидко впорались із цим ділом і знову посідали біля багаття. Нав’язалася спільна розмова, але вона точилася не навколо їхнього становища - їм-бо залишалося тільки терпляче ждати, - говорили про капітана Гранта. Це була невичерпна тема.. Якщо вода спаде, мандрівники за три дні дістануться до «Дуикана». Але з ними не буде нещасливих мореплавців - Гаррі Гранта й двох матросів. Тепер, після даремного переходу крізь Південну Америку, видавалось: всяку надію знайти їх втрачено без повороту. Де розпочинати нові розшуки? Скільки горя завдасть леді Гелені й Мері Грант звістка, що в майбутньому їм немає на що сподіватися!


- Бідолашна сестра! - мовив Роберт. - Для нас це усьому край!

Уперше Гленарван не знайшов слів, аби розрадити хлопчину. Та й справді, чи ж міг він подати йому якусь-то надію? Хіба не йшли вони неухильно шляхом, указанцм в документі?


- Все ж таки, - мовив Гленарван, - тридцять сьома да-ралель - не уявна цифра! Стосується вона місця загибелі судна чи полону капітана Гранта, однаково вона не вигадка, не припущення, не здогад! Ми бачили її, написану в документі, на власні очі!


- Ваша правда, сер, - озвався Том Остін, - однак розшуки виявились марні!

- Це й дратує мене, й доводить до відчаю! - вигукнув Гленарван.

- Ви дратуєтесь - це зрозуміло, - мовив розважливо Мак-Наббс, - але впадати в розпач не слід. Саме тому, що ми маємо цю беззаперечну вказівку, треба скористатися нс:з до кінця.

- То як, на вашу думку, ми повинні діяти? - спитав Гленарван.

- Дуже просто й дуже логічно, мій дорогий Едварде. Коли повернемось на «Дункан», візьмемо курс на схід і попливемо вздовж тридцять сьомої паралелі, коли потрібно, аж до того місця, відкіля виїхали.

- Ви гадаєте, Мак-Наббсе, що це мені ніколи не спадало на думку? Сотні разів спадало! Та чи можемо ми сподіватися на успіх? Адже, покинувши Американський суходіл, ми віддалимось од місця, котре вказав сам Гаррі Грант, [163] від Патагонії, про яку так беззастережно йдеться в документі.

- Отже, ви хотіли б знов узятися розшукувати капітана Гранта в пампі, хоч і певні, що «Британія» не зазнала катастрофи ні на узбережжі Тихого, ані Атлантичного океанів?

Гленарван не відповів.

- І хоч яка слабка надія знайти Гаррі Гранта, простуючи вздовж тридцять сьомої паралелі, хіба ж ми не повинні цього зробити?


- Я не кажу ні, - мовив Гленарван.

- А ви, друзі, - звернувся майор до матросів, - пристаєте на мою думку?

- Цілком, - відповів Том Остін, а Мюльреді й Вільсон кивнули головою на знак згоди.

- Послухайте мене, - почав Гленарван по кількох хвилинах роздумів, - і ти також, Роберте, гарненько бери все до тями, бо це дуже важлива розмова. Я заприсягнувся розшукати капітана Гранта і за всяку ціну виконаю свою обіцянку, навіть коли доведеться присвятити цьому все життя. Шотландія спілкуватиме зі мною, щоб врятувати цю мужню, віддану їй людину. І я теж гадаю, що хоч надія на успіх дуже хистка, ми мусимо об’їхати навкруг світу вздовж тридцять сьомої паралелі. Але зараз слід вирішити набагато важливіше питання: повинні ми віднині полишити остаточно наші розшуки на Американському суходолі чи ні?


Поставлене руба питання залишилось без відповіді. Ніхто не наважився висловити свою думку.

- Ну то як? - спитав Гленарван, звертаючись головне до майора.

- Любий Едварде, - мовив Мак-Наббс, - відповісти вам hie et nunc - отут, одразу, - означало б узяти на себе велику відповідальність. Треба гарненько подумати. Насамперед я хотів би знати, крізь які країни проходить тридцять сьома паралель південної широти.

- Це вже справа Паганеля.

- То спитаймо його.

Вченого не було видно за густим листям, й Гленарва-нові довелось його гукати.

- Паганелю! Паганелю!

- Я тут, - почувся голос наче з неба.

- Де ви?

- На моїй вежі.

- Що ви там робите? [16G]

- Роздивляюсь безмежні обрії.

- Чи ви можете спуститись сюди на хвилинку?

- Я вам потрібний?

- Еге ж.

- Навіщо?

- Ми хочемо знати, які країни перетинав тридцять сьома паралель.

- Та це ж дрібниця, заради неї й злазити не варто.

- Ну то кажіть так.

- Будь ласка. Покинувши Америку, тридцять сьома паралель перетинає Атлантичний океан...

- Добре.

- ...Острови Трістан-да-Кунья.

- Гаразд. .. ...

- Проходить на два градуси нижче мису Доброї Надії.

- А потім?

- Перетинає Індійський океан.

- А далі?

- Зачіпає злегка острів Сен-П’єр Амстердамської групи.

- А по тому?

- Перетинаючи Австралію, проходить провінцією Вікторія.

- Далі?

- Полишивши Австралію...

Остання фраза повисла в повітрі. Може, вчений завагався? Не знав, що казати далі? Ні. Але з верховіття розітнувся божевільний зойк, шалений крик. Гленарван і його друзі пополотніли й перезирнулись. Невже скоїлося но-ве лихо? Невже бідолашний Паганель упав? Вільсон і Мюльреді вже кинулись були його рятувати, коли раптом показався довжелезний тулуб. Паганель падав сторчака з гілки на гілку, руки його марно силкувались за щось вхопитися. Був він живий чи мертвий? Невідомо. І він неминуче впав би в рокітливі хвилі, якби майор не підхопив його дужою рукою.

- Щиро дякую, Мак-Наббсе! - вигукнув Паганель.

- Та що вам? Що сталося? - спитав майор. - Знову ваша одвічна неуважність?

- Так! Так! - відповів Паганель, ледь віддихуючи. - Так, неуважність... цього разу феноменальна!


- Що ж саме?

- Ми помилялись! Ми ще й досі помиляємось! Помиляємось весь час!

- Кажіть же, про що йдеться! [167]

- Гленарване, майоре, Роберте, і ви всі, друзі мої, слухайте! Ми шукаємо капітана Гранта там, де його немає!


- Як-то так? - вигукнув Гленарван.

- І не тільки немає, але й ніколи не було!

Розділ XXIV ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Ці несподівані слова викликали загальний подив. Що хотів сказати географ? Чи він несповна розуму? Однак він говорив так упевнено, що всі погляди звернулись на Гленарвана. Вичерпною відповіддю на його запитання й буіщ, власне, Паганелеве твердження. Але Гленарван тільки хитнув заперечливо головою, видимо, не ймучи вченому віри.

Проте географ, трохи заспокоївшись, знову заговорив:

- Саме так! Ми йшли хибним шляхом у наших розшуках, прочитавши в документі те, чого там немає!

- Поясніть свою думку, Паганелю, - мовив майор, - і не хвилюйтесь.

- Все це дуже просто, майоре. Як і ви, я допустився помилки, як і ви, я хибно тлумачив документ. І лише хвилину тому, коли я вимовив слово «Австралія», блискавкою сяйнула мені в голові думка й вмить стало все ясно.

- Як? - вигукнув Гленарван. - Ви вважаєте, що Гаррі Грант...

- Я вважаю, - увірвав йому мову Паганель, - що слово Austral в документі не є повне слово, як ми гадали досі, а тільки корінь слова - «Australie».

- Дивно! - зауважив майор.

- Не дивно, - знизав плечима Гленарван, - а неможливо.

- Неможливо? - вигукнув Паганель. - У Франції цього слова не вживають.

- Отже, ви запевняєте, спираючись на документ, що «Британія» затонула біля берегів Австралії? - спитав Гленарван голосом, в якому вчувався глибокий сумнів.

- Я переконаний у цьому! - палко відповів географ.

- Далебі, Паганелю, - мовив Гленарван, - така заява в устах секретаря Географічного товариства вельми мене Дивує.

- Чому ж це? - спитав Паганель, дошкульно дійнятий цими словами. [168]

- А тому, що коли погодитись з вами, то одночасно слід визнати й те, що в Австралії є індіанці, а там їх досі ніхто й у вічі не бачив.

Цей довід анітрохи не збентежив Паганеля. Він, певне, чекав його, бо тільки посміхнувся.

- Дорогий Гленарване, - мовив він, - не поспішайте святкувати перемогу; зараз я, як то кажуть, «розіб’ю вас до ноги», і ви побачите, що ніколи ще Англія не зазнавала такої нищівної поразки! Хай це буде віддяка за невдачі Франції під Крессі й Азінкуром! (49)

- Згода. Бийте мене, Паганелю!

- То слухайте! В документі й згадки немає про індіанців, так само як і про Патагонію! Уривок слова mdi... означає не indiens - індіанці, a indigenes - тубільці! А ви ж, напевне, припускаєте, що в Австралії живуть тубільці?


Гленарван пильно глянув на вченого.

- Здорово, Паганелю! - похвалив майор.

- Пристаєте тепер на моє тлумачення, мій дорогий Гленарване?

- Так, - відповів Гленарван, - коли ви доведете мені, що уривок слова gonie «гонія» не стосується назви країни, де живуть патагонці!


- Звичайно, ні! - вигукнув Паганель. - Тут ідеться не про Патагонію! Беріть яке хочете слово, окрім цього.

- То яке ж бо слово?

- Космогонія, теогонія, агонія...

- Агонія! - підхопив майор.

- То байдужісінько, - мовив Паганель, - це слово не має жодної ваги, і я навіть не буду дошукуватися, що воно може означати. Але, безперечно, слово austral вказує на Австралію. Та мені з самого початку задурили голову, і я знехтував цим, таким очевидним, поясненням. Якби я сам знайшов документ, якби мене не збили з пантелику, я тільки так би його й зрозумів!


Паганелеві слова цього разу були зустрінуті вигуками «слава!», вітаннями, поздоровленнями. Остін, матроси, майор і надто Роберт, щасливий знову осягти втрачену надію, нагородили шановного вченого оплесками. Гленарвано-ві залишалося тільки погодитись з географом, і він виголосив, що ладен скласти зброю.

- Останнє питання, дорогий Паганелю, - і тоді я схиляюся перед вашою проникливістю.

(49)Кресі й Азінкур - французькі міста, де в битвах з англійцями французи зазнали поразки 1346 і 1415 року. [169]

- Кажіть, Гленарване.

-- В який спосіб ви пов’язали слова, котрим наДали н0вого тлумачення, і як тепер треба читати документ?

- Дуже просто. Ось він.

Гіаганель витяг дорогоцінний папір, котрий вій ретельно студіював кілька днів.

[Іоки географ збирався з думками, стояла глибока тиша. Нарешті, ведучи пальцем по уриваних рядках, піДкРеслю’ ючи окремі слова, Паганель впевнено почав читати:

- «7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з порту Глазго, затонуло...» Тут можна додати, коли хочете, «по двох днях, по трьох днях» або «після тривалої агoнії» - однаково, це не має жодного значення... «біля берегів Австралії. Прямуючи до берега, двоє матросів і капітан Грант спробують дістатися» або «дісталися до континенту, де вони потраплять» або «потрапили в полон до жорстоких тубільців. Цей документ кинуто...» і таке інше, і таке інше. Тепер ясно?


- Ясно, - відповів Гленарван, - коли слово «континент» можна застосувати до Австралії, котра являє собою тільки великий острів.

- Хай вас це не бентежить, дорогий Гленарвзне, найвідоміші географи світу пристають на те, щоб цей острів називати «Австралійський континент».

- Коли так, то мені залишається тільки одно сказати вам, мої друзі: до Австралії! - вигукнув Гленарван.

- До Австралії! - підхопили всі враз.

- Чи ж знаєте ви, Паганелю, - додав Гленар, - Щo вас послало на «Дункан» само провидіння?


-- Хай так, - відказав Паганель. - Покладемо собі, що це провидіння - та й годі!

На цьому закінчилася розмова, котра спричинилася дотаких важливих наслідків у майбутньому. Вона цілковито змінила настрій мандрівників. Начебто вони знову віднайшли ту нитку, яка була їм за дороговказ у лабіринті, Де, здавалось, остаточно сплутались всі стежки. Над руїнами їхніх ущент розбитих замірів знову засяла надія. Тепер вони могли з чистим сумлінням залишити Американський суходіл, і їхні думки полинули вже до австралійської землі. Повернувшись на «Дункан», вони не принесуть з собою безнадії, леді Гелена й Мері Грант не тужитимуть ревно над втраченим без вороття капітаном Грантом. Радісно збуджені, забувши про небезпеку, мандрівники шкодували тільки, що не можуть вирушити негайно.[170]

Була четверта година пополудні. Ухвалили вечеряти о шостій. Паганель забажав відзначити цю щасливу днину розкішним бенкетом. А що харч у них вельми убогий, то географ запропонував Робертові піти разом з ним пополювати до «сусіднього гайка». Роберт аж у долоні з радощів. Вони взяли Талькавову порошницю, по та набили револьвери й подались.

- Не заходьте надто далеко, - попередив мисливців майор.

По тому Гленарван і Мак-Наббс спустились униз, оглянути позначки, викарбувані на дереві, Мюльреді знову розпалили багаття.

Гленарван, діставшись до поверхні велетенського, не помітив жодних ознак спаду. Однак вода начебто свого найвищого рівня. Але навальна сила вода ринула на північ, свідчила, що аргентинські ріки не вгамувалися. Перш ніж спадати, вся ця сила стишитися й стати нерухомо, як море між відпливом. Отже, поки стрімкі потоки котились з півдня годі було сподіватися на спад води.

Коли Гленарван і майор оглядали позначки, в гущавині дерева розітнулись постріли, супроводжуванім голосними радісними вигуками. Дзвінкий Робертовий дискант розкочувався срібними руладами на тлі густого Паганелевого баса. Хтозна, кого поміж них скоріше можна назвати дитиною. Полювання, як видно, почалося вдало й обіцяло найвишуканіші страви. Коли майор і Гленарван вернулись до багаття, то насамперед похвалили Вільсона за дотепний винахід: цей кмітливий моряк заходився ловити рибу за допомогою звичайної шпильки й мотузки. Кілька десятків дрібної рибки «мохарас», ніжної, мов корюшка, тріпотіло в полі його пончо, даючи на здогад, як з буде ласувати нею за вечерею!


Нарешті з вершини омбу спустились мисливці. Паганель обережно ніс яєчка чорних ластівок і низку горобців, котрих він збирався потім видати за жайворонки. Роберт влучно підстрелив кілька пар ільгуерос. Цих маленьких жовто-зелених пташок, дуже добрих на смак, надто полюбляють на ринках Монтевідео. Паганель, котрий знав п’ятдесят один спосіб готувати яйця, цього разу мусив обмежитись одним - просто спекти їх у гарячому приску. А втім, страв вийшло доволі, різноманітних і вишуканих. Сушене м’ясо, печені яйця, смажені мохарас, горобці і ільгуерос -це був справжній бенкет, що його не раз потому згадували. [171]

За вечерею точилась весела розмова. Всі вітали Пага-недя - адже він уславився і як мисливець, і як кухар. Вчений приймав похвалу скромно, як то й личить людині з високими заслугами. Потім він став захоплено розповідати про омбу, це розкішне дерево, що дало їм притулок; його коріння, на думку Паганеля, сягає у землю надзвичайно глибоко.

- Ми з Робертом уявляли, - додав він жартома, - ніби полюємо в справжньому лісі. Мені навіть видалося, що ми заблудили. Я не міг знайти дороги назад! Сонце хилилося вже за обрій, а я марно шукав сліди наших ніг! Нас мучив голод! Уже із темних хащів долинало гарчання хижих звірів... Тобто ні! Там не було хижаків... на превеликий жальї

- Як? - здивувався Гленарван. - Ви шкодуєте, що тут бракує хижаків?

- Атож.

- Однак усі бояться їхньої люті...

- Ніякої люті не існує... з наукового погляду, - заперечив учений.

- В кожному разі, Паганелю, - втрутився майор, - ви ніколи мене не переконаєте, що хижі звірі корисні. Навіщо вони здалися?


- Навіщо? - вигукнув Паганель. - А хоча б на те, щоб класифікувати тварин на розряди, види, родини...

- Ото велика користь, що й казати! - мовив Мак-Наббс. - Мені воно ні до чого. Коли б я був разом з Ноєм під час всесвітнього потопу, то аж ніяк не дозволив би цьому незавбачливому патріархові узяти до ковчега по парі левів, тигрів, пантер, ведмедів й інших звірів, так само шкідливих, як і нікому не потрібних.

- Ви вчинили б отак? - спитав Паганель.

- Авжеж, - відповів майор.

- Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.

- Але не з загальнолюдського, - заперечив майор.

- Та це ж просто обурливо! - вигукнув Паганель. - Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись...

- А я вам кажу, - наполягав Мак-Наббс, - що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів-

- А я вам кажу, - не вгавав Паганель, - Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!


Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху. [172]

Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під’юджувати майора.

Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:

- Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному «лісі».

- А чому б і ні? - озвався вчений.

- Хижі звірі на дереві? - здивувався Том Остін.

- Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.

- Сподіваюсь, вона вам не трапилась? - спитав майор.

- Ні, - відповів Паганель, - хоч ми й обійшли увесь «ліс». Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар - лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в’язи. А коли він закуштуе людського м’яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м’ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.

- Я просто у захваті, що мені припало четверте місце, - мовив Мак-Наббс.

- Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові, - зневажливо мовив Паганель.

- Дуже радію з» цього, - жваво відповів майор.

- Але ж це принизливо! - вигукнув незгідливий Пага-. нель. - Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!

- Хай так, мій хоробрий Паганелю, - мовив Гленарван, - але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько...

- Кепсько? - вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці. - Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?

- А певно, - відповів Гленарван, - хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?


- Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини - жити на деревах.

- їй бракує лише крил, - сказав майор. [173]

- Колись вона їх зробить!

- А поки що, любий друже, - мовив Гленарван, - дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!


- Треба, Гленарване, - відповів Паганель, - приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини - то й добре. Кепські - не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!

- Ні, але...

- Я певен, Роберт дуже задоволений, - квапливо мо-< вив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.

- Так, пане Паганелю, - весело озвався Роберт.

- Звісно, в його віці... - зауважив Гленарван.

- їв моєму також, - перебив його вчений. - Мало вигод - то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.

- Ось побачите, - мовив майор, - Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.

- Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, - відповів Паганель, - але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам’ять.

- Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! - вигукнув Роберт.

- А яке повчання має ваша казка? - спитав майор.

- Таке, що й всі казки, мій друже.

- Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Ше-херезадо, і розкажіть вашу казку, - ви ж у цьому справжній мастак.

- Жив собі колись, - почав Паганель, - син великого Гаруй аль-Рашіда(50), і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша(51). Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. «Однак, - додав^ він, - я знаю певний спосіб стати щасливим». - «Який?» - спитав царенко. «Надягти сорочку щасливої людини», - відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне - щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя.

(5)° Г а р у н аль-Рашід (VIII ст. н. є.) - арабський каліф. Дервіші - мусульманські мандрівні чепці. [174]

Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. «Якщо й ця людина не щаслива, -подумав царенко, -то, мабуть-таки, немає щастя на землі». Він підійшов до хлібороба й мовив: «Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?» - «Так», - відповів той. «Чи є в тебе якесь бажання?» - «Жодного». - «Помінявся б ти своєю долею на долю короля?» - «Ніколи в світі!» - «Тоді продай мені свою сорочку». - «Сорочку? Та в мене її нема!»

Розділ XXV МІЖ ВОГНЕМ І ВОДОЮ

Казка Жака Паганеля надзвичайно всім припала до вподоби. Оповідача нагородили гучними оплесками, але кожний так само мав своє на думці, і вчений, як це завжди буває в суперечках, нікого не переконав. Однак усі зійшлися на тому, що нарікати на долю не слід, і коли немає ані палацу, ані хижки, треба задовольнятися деревом.

Отак, за розмовами, звечоріло. Тільки міцний сон міг гідно завершити цей турботливий день. Мешканці омбу відчували страшенну втому не лише через боротьбу з повінню, але й від нещадної спеки, котра мучила ,їх протягом цілого дня. їхні крилаті сусіди вже подали добрий приклад, умостившись на ніч. Мелодійні рулади ільгуерос, цих соловейків пампи, помалу затихли, пташки поховались у темній гущавині листя. Найкраще було б і людям зробити те саме.

Однак, перш ніж «забратися в кубелечко», як сказав Паганель, він, Гленарван і Роберт видерлись нагору до «обсерваторії», аби востаннє кинути оком на водну рівнину. Було близько дев’ятої години. На заході, де сонце щойно сховалось за обрій, стояло огнисте марево. Вся ця частина небозводу наче купалася в гарячому тумані. Сузір’я, завжди такі яскраві в Південній півкулі, тепер ледь мерехтіли крізь імлистий серпанок. Проте їх усе ж можна було розпізнати, і Паганель загадав своєму юному другові Роберту пильно вдивитися в зірки - вони тут напрочуд гарні. Зокрема він указав на сузір’я Південного Хреста, котре має У своєму складі дві зірки першої і дві - другої величини, розміщені у формі ромба приблизно на висоті полюса; на сузір’ї Кентавра, в якому сяє Альфа, найближча до Землі [175] зоря; на дві туманності Магеллана - поміж них більша вкриває простір, що в двісті разів перевищує видиму поверхню Місяця, і, нарешті, «чорне провалля» на небесному склепінні, де світил ніби немає й сліду.

На превеликий жаль Паганеля, Оріон, котрий можна бачити в обох півкулях, ще не зійшов; та все ж географ розповів двом своїм учням про деякі цікаві подробиці патагонської «космографії». Поетичні індіяни вбачають в Оріоні велетенське ласо і три бола, кинуті рукою мисливця, що полює в небесних преріях. Всі ці зірки, відбиваючись у неозорому водному свічаді, створювали казкове друге небо, від якого не можна було відірвати очей.

Поки Паганель розводився про нічні світила, виднокруг на сході похмурнів, віщуючи грозу. Тужава, темна, чітко окреслена стяга поволі насувалась відтіль, затьмарюючи зорі. Невдовзі чорна зловісна хмара повила півнеба. Здавалось, вона рухалась сама собою, бо не відчувалось анінайменшого вітерця. Панувала глибока тиша, жодне листячко не тріпотіло на дереві, жодна хвилька не борознила водну гладінь. Дихати стало важко, не вистачало повітря, наче його розріднила якась велетенська помпа. Атмосфера була насичена електричними струмами, й кожна жива істота відчувала, як вони проймають її тіло.

- Буде гроза, - мовив Паганель.

- Ти не боїшся грому? - спитав Гленарван Роберта.

- Ні, сер! - відповів той.

- То й добре, бо гроза вже насувається.

- І надзвичайно сильна гроза, погляньте лишень на оті хмари! - мовив Паганель.

- Мене непокоїть не сама гроза, - сказав Гленарван, - а неминуча злива. Ми вимокнемо до рубця. Що б ви там не казали, Паганелю, але людина не може задовольнитися гніздом, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь з власного гіркого досвіду.

- О, треба бути філософом, - відповів вчений. - Філософія не позаважає вам вимокнути.

- Ні, звичайно, але вона підбадьорює.

- Однак повернімось до наших друзів і порадьмо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо, а головне, набратися терпіння, бо воно нам дуже придасться!


Гленарван востаннє глянув на грозове небо - воно вже геть усе захмарилося, і лише на заході, в непевному присмерку, ледь ясніла вузька смужка. Потемніла вода скидалась на величезну тучу, що, здавалось, ось-ось зіллєть- [176] ся з густим туманом вдалині. Навкруг уже нічого не було видно. Очі не могли вловити жодної рисочки світла, вуха - жодного гомону. Запала тиша, така сама глибока, як і темрява.

- Вертаймось, - знову сказав Гленарван. - Зараз зніметься громовиця.

Вони хутко спустились униз гладенькими вітами й вельми здивувались, опинившись у якомусь чудному півсвітлі. Його випромінювала сила-силенна іскристих цяток, котрі бриніли й кружляли над водою.

- Що це, фосфоресценція? - спитав Гленарван Паганеля.

- Ні, - відповів той, - то світні комахи, місцеві світляки; дами Буенос-Айреса роблять собі з цих живих недорогих діамантів чудові прикраси.

- Та невже? Оті летючі іскри - комахи? - вигукнув Роберт.

- Еге ж, мій любий.

Роберт зловив одного світляка. Справді, то була комаха не більше цаля завдовжки, яка нагадувала великого джмеля. Індіанці звуть їх «туко-туко». Ця дивовижна комаха з родини твердокрилих випромінює через дві плямки на її нагрудному щитку світло, якого задосить, щоб читати в темряві. Паганель підніс комаху до свого годинника і ясно розгледів, що стрілки показують десяту годину вечора.

Буря насувалася. Після перших розкотів грому, безперечно, зірветься ураган, і омбу дуже хитатиме. Отже всім було наказано якнайміцніше прив’язати себе до обраного кожним «ліжка». Коли неможливо врятуватися від зливи небесної, то годилось би принаймні вберегтися від вод земних і не потрапити в бурхливий потік, який невдовзі вируватиме навкруг стовбура омбу.

Всі сказали один одному на добраніч, не надто сподіваючись, що ніч мине спокійно. Потім кожний забрався у свою повітряну колиску і, загорнувшись у пончо, силкувався заснути.

Але наближення грізних явищ природи викликає в кожної живої істоти невиразну тривогу, котрої не можуть побороти навіть найдужчі. Мешканці омбу, стривожені й пригнічені, ніяк не могли стулити повіки, і коли почувся перший віддалений гуркіт грому, ніхто ще не спав. Було близько одинадцятої години. Гленарван добрався до кінця долішньої поземної гілки й вистромив голову крізь густе галуззя. [177]

Глибини чорного неба вже розтинали прудкі блискучі мигавки, що чітко відбивались у воді. Вони безгучно врізалися в хмари, наче в м’яку пухнасту тканину. Пильно оглянувши обрії, які губились у пітьмі, Гленарван повернувся до своїх товаришів.

- Ну, що ви скажете, Гленарване? - спитав Паганель.

- Гарний початок, друзі мої, і коли так триватиме й далі, гроза буде жахлива.

- Дарма! - вигукнув ентузіаст Паганель. - Коли ми не можемо її уникнути, то хай хоч помилуємось чудовим видовищем.

- Ось іще одна ваша теорія, яка також піде димом, - сказав майор.

- І, либонь, чи не найкраща теорія, Мак-Наббсе! Я поділяю думку Гленарвана - гроза буде розкішна. Оце зараз, коли я намагався заснути, я багато дечого згадав, бо ж ми опинились тут у центрі електричних бур. Я читав якось, що 1793- року, саме тут, в провінції Буенос-Айрес, блискавка вдарила поспіль тридцять сім разів під час одної грози! А моєму колезі Мартенові де Муссі трапилось колись почути в цих місцях гуркотіння грому, котре тривало без перерви п’ятдесят п’ять хвилин!


- Він спостерігав це з годинником у руках? - спитав майор.

- З годинником у руках. Єдине мене тривожить - це те, що наше омбу височіє на рівнині одне-однісіньке. Нам би дуже придався тут громозвід, бо поміж усіх дерев пампи блискавиця над усі полюбляє саме омбу. До того ж, як вам, безперечно, відомо, вчені не радять ховатися від грози під деревами.

- Що й казати, - буркнув майор, - надзвичайно доречна порада!

- Треба визнати, Паганелю, - додав і собі Гленарван, - що ви не дуже-то вдало обрали час, аби повідомити нам ці втішні речі.

- Овва! - озвався Паганель. - Будь-який час добрий, щоб навчитися. Ага! Вже починається!


Гуркотіння грому перервало цю несвоєчасну розмову. Наближаючись, громові розкоти переходили від низького тону до середнього - якщо запозичити з царини музики це дуже влучне порівняння. Та невдовзі вибухи стали різкіші, змушуючи дужче вібрувати повітряні хвилі. Крайнебо охопила огниста заграва, і вже важко було розрізнити, які саме електричні спалахи породжують це нескінченне гуркотіння, [178] що перекочувалось і відлунювало в безмежних небесних глибинах.

Блискавиці, спалахуючи безперестанку, набирали різноманітних форм. Часом, падаючи прямовисно, вони потрапляли кілька разів у те саме місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо коли Араго (52) в своїх інтересних підрахуй-ках наводить лише два випадки спостереження роздвоєної вилкуватої блискавки, то тут їх можна було бачити сотнями. Деякі, розгалужуючись без ліку, розсипались коралю-ватими зигзагами на темному небесному склепінні в химерній грі світляних вогнів. Невдовзі через усе небо, зі сходу на північ, простяглась яскрава смуга фосфоричного світла. Поволі вона пойняла увесь обрій, запалила хмари, немов купу якогось хмизу, і, відбиваючись у дзеркальній воді, створила неозоре вогняне коло, в центрі котрого стояло омбу.

Гленарван і його друзі мовчки споглядали це страхітливе видовище. Пасма білого хисткого світла, досягаючи до них, вихоплювали на мить з темряви то незворушно-спокій-не лице майора, то захоплене обличчя Паганеля, то мужні риси Гленарвана, то розгублений видочок Роберта, то безтурботні лиця матросів.

Поки що не було ані дощу, ані вітру. Але назабаром небесні безодні розкрились, і сторчові смуги, немов нитки на ткацькому верстаті, простяглись через чорне небо. Важкі краплини падали на поверхню озера й відскакували тисячами бризок, що яскріли в спалахах блискавки.

Може, ця злива віщувала кінець грози? І мандрівники відбудуться тим, що змокнуть як хлющ, та й край? Ні! У самому розпалі скаженої гри блискавиць на кінці головної поземої гілки раптом з’явилась повита чорним димом вогняна куля, завбільшки з кулак, покружляла кілька секунд, наче дзига, й вибухнула з силою бомби, заглушивши на мить рокотання грози. В повітрі потягло сірчаним газом. І в тиші, що запала на мент, почувся голос Тома Ос-тіна:

- Дерево горить!

Том Остін сказав правду. Полум’я враз, наче воно торкнулося величезної купи пальної речовини, охопило половину омбу; сухе гілля, гнізда з висхлої трави й губчастий підлубок дерева стали йому за чудову поживу. Знявся вітер і дужче роздмухав пожежу. Треба було тікати. Манд-

(52) Араго Домінік-Франсуа (1786-1853) - французький учений, астроном і фізик, [180]

рівники поспіхом почали перебиратися на протилежний бік омбу, куди ще не перекинувся вогонь; схвильовані, розгублені,’ мовчки видирались вони нагору, ризикуючи злетіти вниз, хапаючись за гілля, яке вгиналось під ними. Віття коцюрбилось, тріщало, звивалося в огні, немов гадюччя, що його палили живцем; розжарені цурупалки падали в воду і, кидаючи багряні відсвіти, відпливали геть за течією. Полум’я то шугало вгору на страшну височінь, зливаючись з вогняною загравою, то опадало під поривами шаленого -вітру. .

Гленарвана, Роберта, майора, Паганеля, матросів - всіх пойняв невимовний жах; їх душив густий дим, палив нестерпний жар; вогонь, піднімаючись по стовбуру, уже сягав до них. Ніщо не могло ні зупинити, ні загасити пожежі; люди вважали себе приреченими на страту вогнем, подібно до індусів, котрих спалюють живцем у череві ідола, їхнього божища. Врешті несила було далі терпіти, з двох смертей доводилось вибирати менш жорстоку.

- У воду! - крикнув Гленарван.

Вільеон, до якого вже добрався вогонь, кинувся у хвилі, але тої ж миті розітнувся його одчайдушний зойк:

- Рятуйте! Пробі!

Остін метнувся, простягнув руку й допоміг йому вилізти на стовбур омбу.

- Що скоїлось?

- Каймани! Каймани! - тільки й міг відповісти Вільеон.

Справді, омбу з усіх боків оточили ці потворні тварини, найнебезпечніші серед ящірок; їхня луска мінилась в світлі заграви, яку відкидала пожежа; довгі плескаті хвости, схожі на шпичаки голови, банькуваті очі, роззявлені аж до вух пащі, - всі ці прикмети упевнили Паганеля, що перед ними люті американські алігатори, котрих в іспанських провінціях звуть кайманами. Тут було їх із десятеро, вони били по воді своїми страхітливими хвостами й довгими зубами долішніх щелеп завзято гризли омбу.

Побачивши цих потвор, бідолахи зрозуміли - загибель неминуча. На них чекала жахлива смерть - живцем згоріти в огні або потрапити в пащу кайманам. Навіть майор мовив своїм спокійним голосом:

- Мабуть, це й справді вже кінець.

Бувають обставини, коли людина безсила боротися, і розлючені стихії може подолати тільки інша стихія. Гленарван не знав, відкіля чекати порятунку, і розгублено дивився на вогонь та воду, що об’єднались проти них. [181]

Гроза уже вщухала, але в повітрі зібралося чимало насичених електрикою випарів, котрим розряди надали нестримної сили. На південь від омбу потроху утворився величезний конусуватий смерч, немов зітканий з туману, обернений вершечком долі, основою догори; він з’єднував грозові хмари з бурхливими водами. Невдовзі смерч наблизився, кружляючи з дивовижною швидкістю. На своєму шляху він, наче помпа, втягував у себе воду, що здіймалась всередині його велетенським стовпом, а шалений обертовий рух всмоктував усі навколишні повітряні течії.

За якусь хвилину величезний смерч налетів на омбу й вкрив його згори донизу. Дерево струсонуло аж до самого кореня. Гленарванові здалося, ніби то каймани кинулись на омбу й своїми могутніми щелепами видерли його з корінням із землі. Він і його товариші, що вхопились один за одного, відчули, як дуже дерево поступається натискові й хилиться. Палаюче гілля з пронизливим сичанням занурилось у воду, яка вирувала навкруг. Все це сталося в одну мить. Смерч уже помчав далі, несучи кудись-інде свою страшну руйнівну силу, збурюючи дорогою воду озера, немов спустошуючи його до дна.

Повалене у хвилі омбу попливло, здавшись на волю течії й вітру. Каймани кинулись урозтіч, тільки один видерся по корінню і, роззявивши пащу, наблизився до людей. Але Мюльреді схопив грубезну обгорілу гілляку й дужим ударом переломив йому хребець. Кайман шкереберть полетів униз, шалено забив по воді хвостом і щез у скаженому вирі.

Врятувавшись від прожерливих плазунів, мандрівники перебрались на завітряний бік омбу, а ураган, роздмухуючи на ньому полум’я, що надималось шарлатовими вітрилами, гнав його в нічній пітьмі, неначе охоплений вогнем брандер (53).

(53) Брандер - судно, навантажене пальним і вибуховими речовинами; в давнину його використовували для підпалювання ворожих вітрильників.

Розділ XXVI АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН

Омбу пливло безмежним озером уже години зо дві, а твердої землі досі не було видно. Полум’я, котре жерло дерево, потроху згасло. Головна небезпека цієї жахливої подорожі [182] минулася. Майор зауважив, що ніякого дива не буде, коли вони врятуються.

Течія, не міняючи напрямку, так само струміла з південного заходу на північний схід, Непроглядна темрява, яку ледь прорізували вряди-годи запізнілі спалахи, немов ще погустішала, і Паганель марно силкувався щось розгледіти на обрії. Сіялась дрібнесенька мжичка, здіймаючись під вітром, мов курява, і набубнявілі хмари, опадаючи, розходились легкими пасмами в високому небі.

Бурхливі потоки мчали омбу так швидко, немов на ньому потай діяв схований під корон) могутній двигун. Здавалось, воно плистиме отак нескінченно довго. Врешті близько третьої години ранку, майор зауважив, ніби коріння подеколи черкає дно. Том Остін старанно обмацав довгою гіллякою дно озера й упевнився: воно піднімається. Справді, збігло ще хвилин двадцять, й омбу, раптом на щось наштовхнувшись, враз зупинилось.

- Земля! Земля! - голосно закричав Паганель.

Кінці обпаленого віття торкнулись якогось горбка. Ніколи, мабуть, мореплавці не раділи так з того, що нарази-лись на мілину: вони-бо прибули до сподіваної гавані. Вже Вільсон та Роберт вистрибнули на твердий грунт і радісно вигукували: «Перемога!», коли раптом почувся дуже знайомий посвист, потім* - швидке, легке тупотіння коня, й висока постать індіанця вирізнилась у нічному мороці.

- Талькаве! - закричав Роберт.

- Талькаве! - підхопили всі.

- Amigos! (54) - відгукнувся патагонець.

Він очікував своїх друзів там, куди повинна була прибити їх течія, так само як прибила сюди і його. Індіанець підняв Роберта й міцно пригорнув, за ним настала черга Паганеля. Гленарван, майор і матроси, щасливі знову зустріти свого вірного проводиря, міцно тиснули йому руки. По тому Талькав одвів їх до повітки якоїсь покинутої ес-тансії, де вже палахкотіло багаття і смажились соковиті скибки дичини. Мандрівники гаразд обігрілися й миттю знищили до останньої ріски печеню. Коли вони -трохи спочили й отямилися, жоден із них не міг збагнути, як він галишився живий, врятувавшись од стількох страшних небезпек - води, вогню й грізних аргентінських кайманів.

(54) Amigos! (Icn.) - Друзі! (Пріш. автора.)

Талькав розповів Паганелеві свої пригоди, зазначивши, що порятунком він цілком завдячує своїй відважній Тау-ці. А Паганель розказав про нове тлумачення документа й [184] спробував пояснити своєму співбесідникові, які великі надії він на це покладає. Чи ж зрозумів індіанець вигадливі припущення вченого? Навряд, але він бачив, що його друзі щасливі й окрилені надією, і цього йому було досить.

Хоробрі мандрівники після цілої днини «відпочинку» на омбу, певна річ, прагли якнайскоріше податися знову в путь. О восьмій годині ранку вони вже ладналися в дорогу: їх закинуло так далеко від естансій і саладеро, що годі було й мріяти роздобути будь-які засоби пересування. Отже доводилось іти пішки. Власне, йшлося про якихось сорок миль, до того ж і Таука могла стати в пригоді; потомлені пішохідці-один або й двійко - вряди-годи їхали б верхи. За тридцять шість годин мандрівники сподівалися добратися до побережжя Атлантичного океану.

Час було рушати, і провідник зі своїми супутниками, залишивши позад себе величезну затоплену водою низину, попрямували степом, що трохи піднімався вгору. Знову слався навколо одноманітний аргентінський краєвид; невеличкі гайки, посаджені європейцями, здіймались подекуди понад пасовищами, що траплялись, правда, так само зрідка, як і в околицях Сьєрра-Танділь і Сьєрра-Тапалькем; тубільні ж дерева росли тільки на узміжках прерій і поблизу мису Коррієнтес.

Так минув цей день. Назавтра, миль за п’ятнадцять до узбережжя, мандрівники відчули близькість океану. Віра-зон - вітер, що дме з моря в другу половину дня й ночі, хилив додолу високі трави. На пісній землі росли обрідні лісочки, невисокі деревисті мімози, чагарі акації й кущики курра-маммеля. Лагуни з солонуватою водою блищали, наче скалки розбитого скла, і змушували накладати шляху, бо доводилось щоразу їх обминати. Мандрівники піддали ходу, аби прибути за дня до озера Саладо при березі Атлантичного океану; правду кажучи, вони добре-таки притомились, поки дістались увечері до піщаних дюн двадцять туазів заввишки, що відгороджували пінисте узмор’я. Згодом почулося протяжне рокотання прибою.

- Океан! - вигукнув Паганель.

- Так, океан! - ствердив Талькав.

І пішоходці, які, здавалось, зовсім підупали на силі, почали тепер завзято видиратись на дюни. Однак уже споночіло, й вони марно вдивлялись у темряву, шукаючи «Дун-кана». Його ніде не було видно.

- А все ж таки він тут! - вигукнув Гленарван. - Він очікує нас десь біля цих берегів!

- Завтра ми його побачимо, - озвався Мак-Наббс. [185]

Том Остін окликнув кілька раз тих, що були на невидимій яхті, але відповіді не дістав. А втім, вітер свистів і бурхало море. З заходу гнали розірвані хмари, й пінисті гребені хвиль злітали дрібним водяним пилом аж до вершечків дюн. Отже, навіть коли «Дункан» і прибув на призначене місце, то вахтовий однаково не зміг би почути оклику, та і його не почули б. На березі - жодного затишку. Ні затоки, ні бухточки, ані гавані. Лише довгі піщані обмілини, до котрих наближатися суднам небезпечніше, ніж до скелястих рифів, що стирчать над водою, виступали далеко в море. Узбережна мілизна породжує вири, море завжди тут неспокійне; судна, які потрапляють сюди в негоду, неминуче гинуть, осідаючи на м’який килим піщаного дна. і

Отже, цілком природно, що «Дункан» тримався оддалік цього непривітного берега. Джон Манглс, звичайно дуже обережний, мусив додержуватися тої найближчої відстані, яка не загрожувала б яхті небезпекою. Така була думка Тома Остіна, і він вважав, що ця відстань для «Дункана» не менша за п’ять миль.

Майор порадив своєму нетерплячому другові скоритися долі. Раз ніяк розвіяти густий морок - нащо ж марно напружувати зір, вдивляючись у темні обрії? Висловившись у такий спосіб, майор заходився лаштувати нічліг під захистком дюн. Рештки харчів знищили за останньою в цій подорожі трапезою. По тому кожний, за прикладом майора, вигріб собі в піску яму, що правила за постіль, і, пірнувши туди, всі позасинали важким сном. Лише Гленарван не спав. Дужий вітер не вщухав, океан ще не заспокоївся після недавньої бурі. Високі хвилі гуркотіли, наче грім, розбиваючись на обмілинах.

Гленарван не міг оговтатися з думкою, що «Дункан» десь дуже близько. Адже неможливо припустити, що яхта не прибуде вчасно на умовлене місце. Гленарван покинув бухту Талькауано 14 жовтня, а дістався до берегів Атлантичного океану 12 листопада. Отже, «Дункан» мав доволі часу, аби обігнути мис Горн і піднятися вздовж східного узбережжя. Для такого швидкісного судна не існувало запізнень; звичайно, на просторах Атлантики могли не раз лютувати страшні бурі, але «Дункан» був міцне судно, а його капітан - досвідчений моряк. А що «Дункан» мав сюди прибути, він прибув.

Однак усі ці міркування не могли заспокоїти Гленарвана. Коли почуття і розум сперечаються між собою, останній не завжди перемагає. А Гленарван відчував у навколишній темряві присутність всіх тих, кого він любив, - [186] його коханої Гелени, Мері Грант, команди «Дункана». Він блукав пустельним узбережжям, де хвилі прибою мінилися блискітками фосфоричного світла, вдивлявся в темряву, напружено дослухався; інколи йому здавалось навіть, наче десь у морі блимає тьмяний вогник.

- Ні, я не помиляюсь, - казав він сам до себе, - я бачив вогонь суднового ліхтаря, це ліхтар «Дункана». О, чому мої очі безсилі прозирнути крізь цю пітьму!

Раптом Гленарван згадав, що Паганель називав себе нікталопом, запевняв, нібито добре бачить уночі. І він пішов будити географа.

Вчений спав міцним сном, немов бабак у своїй норі, коли відчув, що дужа рука підводить його з піщаного ложа.

- Хто тут?

- Це я, Наганелю.

- Хто я?

- Гленарван. Ходімо зі мною, мені потрібні ваші очі.

- Мої очі? - перепитав Паганель, протираючи їх щосили.

- Так, ваші очі, аби розгледіти наш «Дункан» в цій пітьмі. То ходімо ж!

- До дідька нікталопію! - пробурмотів Паганель, дуже задоволений, проте, що може .стати Гленарванові в пригоді.

Вчений виліз з-під піщаного укриття і, розминаючи замлілі руки й ноги, поплентався за своїм другом на узбережжя. Гленарван попросив його пильно оглянути темний морський обрій. Кілька хвилин вчений сумлінно вдивлявся у чорний морок.

- Ну як? Видно, що-небудь?

- Нічогісінько! Навіть кицька нічого не побачила б за два кроки у цій пітьмі!

- Шукайте червоний або зелений вогонь, тобто бортові ліхтарі.

- Я не бачу ані червоного, ані зеленого ліхтаря. Скрізь сама чорнота! - відповів Паганель, очі йому несамохіть злипалися.

Цілих півгодини ходив він за своїм нетерплячим другом, мов сновида; вряди-годи голова падала йому на груди, й він рвучко знову її підводив. Учений ішов мовчки, непевною ходою, і раз у раз заточувався, наче п’яний. Гленарван пильно глянув на нього. Паганель спав ідучи.

Тоді Гленарван узяв Паганеля під руку, обережно, щоб не збудити, відвів до його нори й вигідно влаштував у ній. [188]

На світанку всіх звів на ноги крик:

- «Дункан»! «Дункан»!

- Слава! Слава! - відповіли Гленарванові його друзі й побігли до берега.

Справді, миль за п’ять у відкритому морі зі згорнутими долішніми вітрилами дрейфувала під парами яхта. Дим із труби танув у ранковому тумані. Хвиля була висока, й судно такої тоннажності не могло наблизитися до берега, не ризикуючи наразитися на обмілини.

Гленарван, озброївшись підзорною Паганелевою трубою, стежив за тим, як рухався «Дункан». Напевно, Джон Манглс ще не вгледів своїх пасажирів, бо він не міняв напрямку і так само поволі йшов лівим галсом, спустивши вітрила.

О цій хвилині Талькав, щільно набивши свого карабіна, пальнув у той бік, де виднілась яхта. Всі прислухались. Всі напружено вдивлялись. Тричі розітнувся постріл, і тричі озвались луною люди.

Нарешті над яхтою знявся білий димок.

- Вони нас побачили! - закричав Гленарван. - Це гармата «Дункана»!

За кілька секунд приглушений звук пострілу долинув до піщаних дюн і завмер. Тої ж хвилини «Дункан», змінивши курс й прискоривши хід, поплив до берега.

Невдовзі крізь підзорну трубу стало видно, що від судна відійшла шлюпка.

- Леді Гелена не зможе поїхати, - сказав Том Остін.^ Море надто бурхливе!

- Так само й Джон Манглс, - докинув майор, - йому не можна покинути судно.

- Сестро моя! Люба сестро! - повторював Роберт, простягаючи руки до яхти, котру гойдало на хвилях.

- Ох, ніяк не діждусь, коли опинюся на «Дункані»! - вигукнув Гленарван.

- Терпіння, Едварде. За дві години ви там будете, -" озвався майор.

Дві години! Справді, шестивеслова шлюпка не могла дістатися до берега й повернутися за коротший час.

Гленарван підійшов до патагонця, що, схрестивши руки на грудях, стояв поряд з Таукою й спокійно дивився на бурхливий океан. Взявши його за руку й показуючи на «Дункан», Гленарван сказав:

- їдьмо з нами! Індіанець похитав головою.

- їдьмо, друже, - знову сказав Гленарван [18]

Hi, - лагідно відповів Талькав. - Тут Таука, там пампа, - додав він і промовистим жестом обвів безмежні рівнини.

Гленарван зрозумів, що індіянин ніколи не покине прерії, тої землі, яка ховає тлін його батьків і дідів. Він знав святобливу любов цих синів пустелі до свого рідного краю. Тому він не наполягав більше й тільки міцно потиснув Талькавову руку. Не наполягав він і тоді, коли індіянин, усміхаючись, відмовився од плати за свою працю.

- З дружби, - сказав він.

Зворушений Гленарван нічого не спромігся на це відповісти. Йому хотілось принаймні залишити чесному індіанцеві що-небудь на згадку про його друзів-європейців. Але що саме? Зброя, коні, речі - все загинуло під час повені.

Лорд Гленарван шукав і не знаходив способу віддячити безкорисливому провідникові, коли раптом в голові йому майнула щаслива думка. Він вийняв із гамана коштовний медальйон, в котрий було вставлено чудовий портрет, чи не найкращу роботу художника Лоуренса, і простяг його індіанцеві.

- Моя дружина, - сказав він.

Погляд, яким дивився Талькав на портрет, помітно пом’якшав.

- Добра й вродлива, - просто сказав він.

Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси тепло й зворушливо прощались з патагонцем. Цих славних людей щиро схвилювала розлука з їхнім відважним і відданим другом. Талькав притиснув кожного до своїх широких грудей. Паганель подарував йому карту Південної Америки й двох океанів, що на неї індіанець частенько зацікавлено позирав, найкоштовнішу річ, якою володів географ. Щодо Роберта, то йому нічого було дарувати, крім любощів, - він палко цілував свого рятівника, не забувши й за Тауку.

Врешті шлюпка з «Дункана» підійшла. Вона сковзнула у вузьку протоку між обмілинами і невдовзі хлюпнулась на піщаний берег.

- Чи здорова моя дружина? - спитав Гленарван.

- А моя сестра? - підхопив Роберт.

- Леді Гленарван і міс Грант чекають вас на борту, - відповів стерничий. - Але поспішаймо, сер, ми не можемо втрачати жодної хвилини, бо вже почався відплив.

Усі оточили індіанця, щоб обійняти його востаннє. Талькав провів своїх друзів аж до шлюпки, котру знову [190] спустили на воду. Тут Талькав ще раз міцно пригорнув до себе Роберта й, окинувши його довгим ніжним поглядом, сказав:

- Тепер ти вже зовсім змужнів!

- Прощавай, друже, прощавай! - мовив Гленарван.

- Невже ми ніколи не побачимось? - вигукнув Паганель.

- Quien sabe?(55) - відповів Талькав, підносячи руку вгору.

То були останні слова індіанця, що загубились у свистінні вітру. Шлюпка попрямувала у відкрите море і швидко віддалилась - її несла хвиля відпливу.

Довго ще крізь білі пінисті гребені виднілась нерухома постать Талькава, вона дедалі меншала й врешті зникла з очей.

Минула година, і Роберт перший збіг на палубу «Дункана» й кинувся в обійми Мері під радісні гучні вигуки «слава!» всієї команди.

Так закінчився цей перехід через Південну Америку. Ані гори, ані ріки не змогли примусити мандрівників збочити з їхнього шляху, і хоч їм не довелося боротися проти злої волі інших людей, та сили природи не раз повставали проти них, піддаючи важким випробуванням їхню самовідданість і відвагу.

(65) Quien sabe? (Icn.) - Хтозна? (Прим, автора.)

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ I. ПОВЕРНЕННЯ НА ЯХТУ

Перші хвилини були сповнені щастям побачення. Лорд Гленарван не хотів, щоб невдачі їхніх розшуків затьмарили радість в серцях друзів. Тому найперше він гукнув:

- Не втрачаймо віри, друзі, не втрачаймо віри! Капітана Гранта ще немає поміж нас, але ми певні: його ми знайдемо! -..

І палка переконаність цих слів ураз повернула надію пасажирам «Дункана».

Бо ж справді, леді Гелена й Мері Грант, за той час, поки шлюпка наближалась до яхти, зазнали всіх можливих тортур чекання. З юта горішньої палуби вони намагались перелічити тих, що поверталися з берега. Молода дівчина то впадала в розпач, то, навпаки, їй ввижалось, наче вона бачить батька.’ Серце їй трепетало, вона не могла вимовити ані слова й ледве стояла, на ногах. Леді Гелша підтримувала дівчину, міцно обнявши її за стан. Джон Манглс, стоячи біля Мері, мовчки вдивлявся в далечінь: його очі, призвичаєні, як у кожного моряка, розпізнавати речі на великій відстані, не знаходили капітана Гранта.

- Він там! Він пливе сюди! Батечку мій! - шепотіла дівчина.

Але шлюпка наближалася, й омана поволі розвіювалась. Вона ще не підійшла до судна й на сто брасів, коли не тільки леді Гелена й Джон Манглс, але й Мері, в якої сльози бриніли на очах, зрозуміли: всі надії марні. Саме тоді й почулись бадьорі слова лорда Гленарвана.

Після перших обіймів прибулі розповіли леді Гелені, Мері Грант і Джонові Мангласу про свої пригоди. Гленарван насамперед познайомив їх з новим тлумаченням документа, що його запропонував прозірливий і мудрий Пага-нель. Гленарван похвалив Роберта, Мері могла пишатися своїм братом. Про його мужність і самовідданість у численних небезпеках Гленарван розповів так промовисто, що хлопчик не знав, де й очі діти, і заховався в сестриних обіймах. [192]

- Тобі немає чого червоніти, Роберте, - сказав Джон Манглс, - ти поводився, як гідний син капітана Гранта.

Він пригорнув Роберта й поцілував його в обидві щічки, ще вогкі від сліз молодої дівчини.

Опис зустрічі був би неповний, коли не сказати, як щиро вітали на яхті майора й географа, з якою вдячністю згадували великодушного Талькава. Леді Гелена вельми жалкувала, що не може потиснути руку славному індіяни-нові. Мак-Наббс після перших привітань зачинився в своїй каюті, щоб нарешті як слід поголитися. А Паганель весело пурхав, наче бджілка, від одного до другого, повсюди збираючи мед люб’язностей і усмішок. Йому хотілось обійняти весь екіпаж «Дункана», і, вважаючи леді Гелену, а також Мері Грант за його невід’ємну частку, він почав саме з них, закінчивши містером Олбінетом.

Стюард визнав, що найкращий спосіб віддячити за таку чемність - запросити всіх до столу снідати.

- Сніданок! - вигукнув Паганель.

- Так, пане Паганелю, - відповів Олбінет.

- Справжній сніданок, за справжнім столом, з приборами й серветками?


- Звичайно, пане.

- І нас не частуватимуть ані сушеним м’ясом, ані крутими яйцями, ані струсевим філе?

- Та що ви, пане, - докірливо вимовив стюард, ображений за своє ремесло.

- Я не хотів вам дошкулити, мій друже, - відповів учений усміхаючись. - Але за місяць ми призвичаїлись їсти, простягтись на землі, якщо не сидячи верхи на гілляках. Тбму ваш сніданок здається мені мрією, вигадкою, химерою!


- Отож ходімо, пане Паганелю, переконаємось, що це реальність, - мовила леді Гелена, не в силі стримати сміх.

- Дозвольте запропонувати вам руку, - сказав ґречний географ.

- Чи не буде, сер, яких розпоряджень щодо «Дункана»? - спитав Джон Манглс.

- Після сніданку, мій любий Джоне, - відповів Гле-нарван, - ми гуртом обміркуємо план нової експедиції.

Пасажири й молодий капітан зійшли вниз до кают-компанії. Механік дістав розпорядження тримати яхту під парами, щоб рушити за першим наказом.

Щойно поголений майор й інші мандрівники, які нашвидку перевдягнулися, сіли до столу.

Сніданкові містера Олбінета віддали належне. Його визнали [194] чудовим, вишуканішим навіть за розкішні бенкети в ііампі. Паганель двічі брав собі кожної страви, як він запевняв, «через неуважність».

Почувши це злощасне слово, леді Гленарван поспитала, чи частенько люб’язний француз допускався властивого йому гріха. Майор і лорд Гленарван перезирнулись, посміхаючись. А Паганель щиро засміявся й заприсягся честю, що не припустить жодної неуважності під час дальшої подорожі. Потім він дуже дотепно розповів про свою невдачу з іспанською мовою і про пильні студії твору Ка-моенса.

- А втім, - мовив він наприкінці, - нема лиха без добра, і я анітрохи не шкодую, що помилився.

- Чому ж це, шановний друже? - спитав майор.

- Бо я знаю тепер не тільки іспанську, але й португальську мову. Я розмовляю двома мовами замість одної!


- Слово честі, мені це й на думку не спало, - відповів Мак-Наббс. - Вітаю вас, Паганелю, щиро вітаю!

Всі заплескали Паганелеві, котрий не втрачав марно жодної хвилини: він примудрявся водночас їсти й сипати безперестанку дотепами. Але він не помітив дечого, що, проте, впало в око Гленарванові: уваги Джона Манглса до своєї сусідки за столом, Мері Грант. Ледь вловимий знак, який подала Гленарванові дружина, впевнив його - це було «саме так». Він ласкаво глянув на юну пару й звернувся до Джона Манглса, але з іншого приводу.

- А як минула ваша подорож, Джоне? - спитав він.

- Якнайкраще, - відповів капітан. - Тільки я повинен вам доповісти: ми пливли не Магеллановою протокою.

- Он як! - вигукнув Паганель. - Ви обійшли мис Горн, а мене з вами не було!


- Ну то повісьтеся! - озвався майор.

- Егоїст! Ви радите мені таке, бо хочете забрати собі на щастя, як то роблять забобонні люди, мою мотузку! - відказав йому вчений.

- Та годі-бо вам, дорогий Паганелю, - втрутився до розмови Гленарван. - Ви ж не всюдисущий, щоб поспіти скрізь водночас. Не могли ж ви перетинати простори пампи й воднораз плисти повз мис Горн!


-’ Ваша правда, але однаково мені дуже шкода, - відповів учений.

По тому ніхто вже не зачіпав Паганеля, й Джон Манглс почав розповідати про своє плавання. Йдучи повз американське узбережжя, він оглянув усі острови західних архіпелагів, але не знайшов жодного сліду «Британії». Біля [195] мису Пілар, котрий лежить у самого війстя Магелланової протоки, знявся дужий супротивний вітер, і «Дунканові» довелося повернути на південь. Яхта проминула острови Безнадії, піднялась до шістдесят сьомого градуса південної широти, обійшла мис Горн і, залишивши позаду Вогняну Землю, пройшовши крізь протоку Лемера, поплила вздовж берегів Патагонії.

Там, на широті мису Коррієнтес, їх спіткала жахлива буря, та сама, що налетіла на наших мандрівників. Але «Дункан» стійко витримав негоду й вже три дні курсував поблизу берегів, коли постріли звістили про прибуття так нетерпляче очікуваної експедиції. Що ж до леді Гленарван і міс Грант, то капітан «Дункана» був би несправедливий, коли б не визнав їхню виняткову мужність. Вони не злякались шторму, а коли й тривожились, то лише за своїх друзів, які відважно блукали аргентінськими степами.

На цьому Джон Манглс закінчив свою розповідь. Лорд Гленарван подякував йому й звернувся до Мері Грант.

- Люба міс, - сказав він, - я бачу, що капітан Джон віддає належне вашій героїчній поведінці. Ви почували себе добре на борту його судна, і я радий з цього.

- Хіба ж могло бути інакше? - відповіла Мері, глянувши на леді Гелену, а може, нишком і на молодого капітана.

- О, моя сестра дуже .вас любить, містере Джоне, - вигукнув Роберт, - і я також!

-- І я так само люблю тебе, мій хороший хлопчику,^ відповів чДжон Манглс, трохи збентежений Робертовими словами, від яких запаленіло злегка личко Мері Грант. Бажаючи ^мінити розмову, Джон Манглс додав: - От я й розповів про наше плавання! Може, ви розкажете тепер докладніше, сер, про вашу подорож і про подвиги нашого юного героя?


. Жодне оповідання не дало б більшої втіхи леді Гелені й Мері Грант. Отож Гленарван не загаявся задовольнити їхню цікавість. Пригода за пригодою, він повідав про всі їхні мандри від одного океану до другого: про перехід через Кордільєри й землетрус, про те, як зник Роберт і як його викрав кондор, про постріл Талькава, про напад червоних вовків і героїчний вчинок хлопчика, про сержанта Мануеля, про повінь і захисток на омбу, про грозу й пожежу, кайманів і смерч, про ніч на березі океану. Всі ці історії, то веселі, то страховинні, викликали по черзі сміх або жах у його слухачів. Коли мова йшла про Роберта, його сестра й леді Гелена палко цілували малого. Ніколи ще в [196] своєму житті хлопчик не відчував, як тепер, що його оточують щира любов і справжні друзі. Наостанку Гленарван сказав:

- А тепер, друзі, поміркуймо про те, як нам діяти далі; минулому нема вороття, але майбутнє в наших руках; звернімося ж знову до нещасливої долі капітана Гаррі Гранта.

Сніданок закінчився. Всі перейшли до салону леді Гленарван і посідали біля столу, захаращеного мапами й планами.

- Люба моя Гелено, - почав Гленарван, - зійшовши па борт «Дункана», я сказав, що хоч моряків з «Британії» немає поміж нас, ми маємо міцнішу, ніж будь-коли, надію їх знайти. Перетнувши Америку, ми впевнились, ба навіть глибоко переконались в тбму, що катастрофа не сталася ані біля берегів Тихого, ані Атлантичного океанів. Отже, тлумачення документа там, де йшлося про Патагонію, було помилкове. На щастя, в нашого друга Паганеля сяйнула догадка. Він збагнув, у чому наша помилка, і довів - ми йдемо невірним шляхом. Він по-новому прочитав нам документ, так що в нас не залишилось жодних вагань. Я маю на увазі документ, писаний французькою мовою, і прошу Паганеля пояснити його вам, аби й ви впевнились у цьому.

Паганель не забарився виконати Гленарванове прохання. Він переконливо розтлумачив значення слів gonie та indi і довів, що слово austral означає «Австралія», а капітан Грант, покинувши узбережжя Перу, аби поверпз’тпся до Європи, міг потрапити на своєму розбитому судні в сму-. гу південних течій Тихого океану й опинитися біля австралійських берегів. Зрештою, розумні передбачення вч;ного, його дотепні й тонкі висновки переконали всіх, навіть Джона Манглса, вимогливого суддю в подібних питаннях, людину, не схильну захоплюватися химерами.

Ледве Паганель виклав свої міркування, Гленарван оголосив, що «Дункан» негайно вирушає до Австралії.

Однак майор попросив дозволу зробити невеличке зауваження, перш ніж пролунає наказ узяти курс на схід.

- Кажіть, Мак-Наббсе, - мовив Гленарван.

- Я не маю наміру, - почав майор, - знецінити докази мого друга Паганеля, або ж їх спростувати. Як на мене, ці докази поважні, мудрі, гідні нашої уваги, вони повинні скерувати наші майбутні розшуки. Але я хочу перевірити їх востаннє й упевнитись, чи справді вони безсумнівні й незаперечні. [197]

Ніхто не міг збагнути, куди хилить обачливий майор, всі слухали його дещо стурбовано.

- Кажіть далі, майоре, - промовив Паганель, - я готовий відповісти на всі ваші запитання.

- Зробити це дуже просто, - вів далі майор. - Коли п’ять місяців тому в Клайдській затоці ми дошукувались змісту цих документів, наше тлумачення здавалось єдино вірогідним. Аварія «Британії» могла статися тільки біля західних берегів Патагонії, ніде інде. Щодо цього в нас не було найменшого сумніву.

- Слушно кажете, - докинув Гленарван.

- Пізніше, коли Паганель через свою богодану неуважність опинився на борту «Дункана», він познайомився з документами й схвалив беззастережно наш план розшуків на американському узбережжі.

- Правильно, - погодився географ.

- А втім, ми помилились.

- Так, ми помилились, - озвався Паганель. - Людям властиво помилятися, Мак-Наббсе, але хіба що безумень затявся б на своїх похибках.

- Заждіть, Паганелю, не запалюйтесь так, - мовив майор. - Я зовсім не хочу сказати, нібито ми й далі повинні розшукувати капітана Гранта в Америці.

- Тоді чого ж ви хочете? - спитав Гленарван.

- Визнання, тільки визнання того, що Австралія тепер здається нам єдино можливим місцем загибелі «Британії», достеменно так, як раніше здавалась Америка.

- Охоче визнаємо, - мовив Паганель.

- Беру це до уваги й користуюсь нагодою, аби застерегти вас од надмірного захоплення такими «очевидними» тлумаченнями, котрі суперечать одне одному. Хтозна, чи не виникне в нас і після Австралії подібної впевненості щодо будь-якої іншої країни? Отож, коли нові розшуки будуть марні, чи не визнаємо ми, що їх «цілком очевидно» треба провадити деінде?


Гленарван і Паганель глянули один на одного. їх вразила справедливість майорових міркувань.

- Тому я хотів би, - вів далі майор, - перш ніж ми вирушимо до Австралії, ще раз глянути на карти. Подивімось послідовно всі місця, крізь які проходить тридцять сьома паралель, - чи не стрінеться нам іще якась країна, до котрої можуть стосуватися знайдені в документах вказівки.

- Немає нічого легшого, - сказав Паганель, - бо ж, на щастя, земель на цій широті не надто рясно. [198]

Поглянемо, - відповів майор, розгортаючи накреслену за проекцією Меркатора (56) англійську карту обох земних півкуль.

Many розіслали перед леді Геленою, й всі посідали так, щоб стежити за Паганелевим роз’ясненням.

- Як я вам уже казав, - почав географ, - тридцять сьома паралель, пройшовши крізь Південну Америку, перетинає архіпелаг Трістан-да-Кунья. Я стверджую, що в жодному документі не йдеться про ці острови.

Ретельно розглянувши документи, всі погодились з Па-ганелем. Архіпелаг Трістан-да-Кунья було одностайно відкинуто.

- Підемо далі, - мовив географ. - Проминувши Атлантичний океан, ми пропливемо на два градуси нижче мису Доброї Надії й потрапимо до Індійського океану. Тільки одна група островів стрінеться на нашому шляху - Амстердамські острови. Перевіримо і їх так само.

Після уважного дослідження викреслили також і Амстердамські острови. Жодного слова чи його часточки, котрі відповідали б цій назві, не знайшлося ні в англійському, ні у французькому, ані в німецькому текстах.

- Тепер ми прибуваємо до Австралії. Тридцять сьома паралель проходить тут крізь мис Бернуїллі й далі - затоку Туфолда. Ви погодитесь зі мною, навіть не заглядаючи в документи, що англійське слово stra і французьке austral можуть означати тільки Австралію. Річ цілком ясна, і немає потреби про це розводитися.

Всі схвалили висновок Паганеля. Метода географа обертала всі його докази на цілком вірогідні.

- Далі, - мовив майор.

- Гаразд, - погодився Паганель, - така подорож неважка: ми перетинаємо протоку, яка лежить у східній частині Австралії, й зустрічаємо на своєму шляху Нову Зеландію. Нагадаю: частинка слова contin у французькому документі означає continent - континент, це неспростовно. Отже, капітан Грант не міг знайти притулку на Новій Зеландії, бо вона ні що інше, як острів. А тому, скільки б ви не вивчали, не порівнювали, не перевертали так і сяк оті слова, ви тільки впевнились би - вони аж ніяк не вказують на Нову Зеландію.

(56) М є р к а т о р (1512-1594) - голландський географ-картограф; винайшов особливий спосіб вимірювати великі відстані на земній поверхні. [199]

- Ані в жодний спосіб, - озвався Джон Манглс, старанно досліджуючи документи й ману.

- Ні, - згодились усі Паганелеві слухачі й навіть майор, - про Нову Зеландію не може бути й мови.

- Зауважимо, - на всьому величезному просторі, що відмежовує цей чималий острів од американського узбережжя, тридцять сьома паралель перетинає лиш один острівець, неродючий і пустельний.

- Як він зветься? -’ поцікавився майор.

- Гляньте на карту. Це Марія-Тереза, але в жодному з документів нема й сліду цієї назви.

- Так, ані сліду, - погодився Гленарван.

- Отож, друзі мої, полишаю на ваш розсуд визнати, чи ж імовірне, щоб не сказати - певне - твердження на користь Австралійського суходолу.

- Безперечно, - разом відповіли всі.

- Джоне, - сказав Гленарван, - ви маєте вдосталь харчів і вугілля?

- Так, сер, ми зробили чималі запаси в Талькауано; до того ж при потребі ми легко добудемо пального в Кейптауні. ,


- Гаразд, тоді давайте наказ вирушати.

- Дозвольте мені зробити ще одне зауваження, - знову озвався майор.

- Кажіть, Мак-Наббсг.

- Хоч ми цілком певні свого успіху в Австралії, я гадаю, нам усе ж не завадило б зупинитись па день чи два на островах Трістан-да-Кунья й Амстердам. Вони лежать на нашому шляху й не зроблять його анітрохи довшим. Це дало б нам змогу дізнатися, чи не залишилося там якого сліду «Британії».

- Майоре, ви надто недовірливі! - вигукнув Пага-нель.

- Я дбаю головне про те, аби нам не довелося повертатися тим же шляхом, коли випадком Австралія не виправдає наших сподівань.

- Така завбачливість, мені здається, цілком слушна, - зауважив Гленарван.

- Та й я не збираюсь відраджувати вас од неї, - сказав Паганель,^ зовсім навпаки.

- Ну що ж, Джоне, - мовив Гленарван, - беріть курс на острови Трістан-да-Кунья.

- Негайно даю наказа, сер, - відповів капітан і зійшов на свій місток, в той час як Роберт і Мері Грант палко дякували Гленарванові. [200]

Невдовзі «Дункан» віддалився од американського берега й попрямував на схід, розтинаючи своїм міцним форштевнем хвилі Атлантичного океану.

Розділ II ТРІСТАН-ДА-КУНЬЯ

Якби яхта йшла вздовж екватора, то сто дев’яносто шість градусів, які відмежовують Австралію від Америки, чи, скоріше, мис Бернуїллі від мису Коррієнтес, становили б відстань в одинадцять тисяч сімсот шістдесят географічних миль. Та коли дотримуватися тридцять сьомої паралелі, ці сто девяносто шість градусів становлять, внаслідок кулястої форми Землі, лише дев’ять тисяч чотириста вісімдесят миль. Між американським узбережжям і архіпелагом Трістан-да-Кунья - дві тисячі сто миль, і Джон Манглс сподівався пройти їх за десять днів, якщо судно не затримають зустрічні вітри. Отож він був дуже задоволений, коли надвечір вітер помітно стишився, а потім взагалі змінив напрямок, і «Дункан» дістав повну змогу продемонструвати знову свою блискучу швидкість.

Життя на «Дункані» пішло своїм звичайним плином. Здавалось, ніхто й не залишав яхти на цілий місяць. Замість вод Тихого океану струміли води Атлантичного, а всі морські хвилі схожі між собою, якщо не зважати на деякі відтінки. Ті сили природи, котрі нещодавно піддали мандрівників жорстоким випробуванням, тепер неначе об’єдналися, щоб сприяти їхньому плаванню. Океан був спокійний, подував погожий вітер, і, надимаючись під західним бризом, вітрила допомагали невтомній парі, ув’язненій в котлах.

Отож цей перехід минув швидко, без будь-яких прикрощів і лихих пригод. Всі з надією очікували австралійського берега. Сподівання заступила впевненість. Про капітана Гранта говорили так, наче яхта йшла по нього у якийсь визначений порт. На «Дункані» вже приготували йому каюту - її звільнив містер Олбінет, перебравшись до дружини, - й дві койки його товаришам. Мері Грант відчувала справжню втіху, прибираючи й прикрашаючи батькову каюту власними руками. Вона містилася поруч тої славнозвісної каюти номер шість, яку замовив був на «Шотландії» Жак Паганель. Вчений-географ сидів тут, зачинившись, майже цілісінький день. Він працював од ранку до [201] вечора над науковим твором, котрий звався: «Незвичайні враження географа в аргентінській пампі». Часом його друзі чули, як він схвильовано проказував уголос свої вишукані періоди, перш ніж звірити їх білим аркушам. І не раз зраджував він Кліо, музу історії, благаючи натхнення в божественної Калліопи, володарки епічної поезії. А втім Паганель і не крився з тим, що цнотливі дочки Аполлона залюбки покидають заради нього верхів’я Парнасу чи Гелікону (57). Леді Гелена висловила йому своє щире захоплення, а майор поздоровив ученого з цими відвідинами.

- Головне, мій любий Паганелю, - казав він, - стережіться вашої неуважності. Якщо вам, бува, спаде на думку студіювати австралійську мову, то не беріться її вивчати за китайською граматкою.

Отже на борту яхти все йшло чудово. Лорд і леді Гле-нарван з цікавістю спостерігали Джона Манглса й Мері Грант. А як юну пару не було за що ганити і Джон Манглс нічого не казав, то найкраще було полишити їх на самих себе.

- Що подумав би капітан Грант! - сказав якось Гле-нарван дружині.

- Він подумав би, мій любий Едварде, що Джон гідний Мері, і не помилився б, - відповіла леді Гелена.

Тим часом яхта швидко прямувала до своєї мети. За п’ять днів, шістнадцятого листопада, на щастя, знявся дужий західний вітер, надзвичайно сприятливий для суден, що, огинаючи Африканський суходіл з півдня, зустрічають тут повсякчас тільки південно-східні вітри. «Дункан» розгорнув вітрила; фок, бізань, марсель, брамсель, ліселі, горішні вітрила й стакселі затріпотіли на вітрі, і, тримаючись лівим галсом, яхта полинула так швидко, що гвинт ледве торкався рухливих хвиль. Здавалось, вона прагне здобути першість на перегонах Королівського Темзівського яхт-клубу.

На другий день океан не можна було впізнати: геть укритий велетенськими водоростями, він скидався на порослий травою неосяжний став. Судно начебто потрапило в одне з так званих саргассових морів (58), захаращених улам-

(57) Парнас, Гелікон -гори в Греції, де, за грецькою міфологією, яшли бог поезії Аполлон і музи - покровительки мистецтв.

(58) Саргассове море - західна частина Атлантичного океану, що лежить у субтропічних широтах. Назву дістало від величезного скупчення саргассових водоростей, які мають форму сильно розгалужених кущів. [202]

ками дерев і різними рослинами, що їх позаносили сюди морські течії з ближчих суходолів. Учений Морі(59) перший звернув на них увагу мореплавців. «Дункан» наче плив поверхнею величезної рівнини, яку Паганель слушно порівнював з пампою. Рух яхти дещо уповільнився.

Минула ще одна доба, і на зорі почувся голос матроса:

- Земля!

- В якому напрямку? - спитав Том Остін, що саме стояв на вахті.

- В напрямку вітру, під яким ми йдемо, - відповів матрос.

На цей схвильований вигук усі негайно висипали на палубу. Незабаром з юта вистромилась далекоглядна труба, а за нею слідом виринув і Жак Паганель. Він зараз же навів свій прилад туди, куди дивились усі, але не побачив нічого схожого на землю.

- Погляньте на хмари, - порадив йому Джон Манглс.

- А справді, - мовив Паганель, - там ледь бовваніє щось, начебно шпиль.

- Це Трістан-да-Кунья, - повідомив Джон Манглс.

- Коли так, якщо пам’ять не зраджує мене, відціль до архіпелагу має бути вісімдесят миль, бо ж вершину Тріста-ну, заввишки сім тисяч футів, можна розгледіти саме на цій відстані.

- Атож, - ствердив капітан.

За кілька годин уже чітко вимальовувалась попереду група дуже високих стрімчастих островів. Конусуватий шпиль Трістану вирізнявся чорними обрисами на світлій блакиті неба, осяяний ранковими променями сонця. Невдовзі між скелястим громаддям виступив головний острів, що становив вершину оберненого на північний схід трикутника.

Острів Трістан-да-Кунья лежить під 37С8’ південної широти і 10°44’ західної довготи від Грінвіцького меридіана. У вісімнадцяти милях на південний захід від нього - острів Неприступний, а в десятьох милях на південний схід - острів Соловей, що завершує цей архіпелаг, самотній в південній частині Атлантичного океану. Опівдні яхта пройшла повз два примітні місця, котрі правлять тут мореплавцям за певний дороговказ: скелю на розі острова Неприступний, яка дуже скидається на корабель з розгорненими вітрилами, і два острівці біля північного краю

(59) Морі Метью (1808-1873) - американський__ океанограф і метеоролог. Склав карти вітрів і течій Атлантичного океану. [203]

острова Соловей, подібні до невеличкого зруйнованого форту.

О третій годині «Дункан» увійшов до Фалмутської бухти острова Трістан-да-Кунья, яку захищає від західних вітрів горуватий мис Гелп.

Там дрімало на якорі кілька китоловних суден, що полювали тюленів та інших морських тварин, котрими рясніють околишні береги.

Джон Манглс узявся розшукувати надійне місце для стоянки, бо ці відкриті гавані дуже небезпечні через сильні північні й північно-східні вітри. Саме тут потонув 1829 року англійський бриг «Джулія» разом з людьми й вантажем. «Дункан» наблизився на півмилі до берега й закріпився на скелястих виступах дна двадцять брасів завглибшки. Пасажири негайно зійшли у велику шлюпку й невдовзі висіли на берег, укритий дрібним чорним піском, який створився через вивітрювання перепалених сонцем вапнистих скель.

Столиця архіпелагу Трістан-да-Кунья - усього-но невелике селище в глибині бухти поблизу чималого гомінливого струмка. Тут стоїть щось із півсотні чистеньких будиночків, розташованих так геометрично правильно, як того вимагає останнє слово англійської архітектури. За селищем простягаються на тисячу п’ятсот гектарів широкі рівнини, оточені височенним насипом із застиглої лави. А над всім плоскогір’ям здіймається на сім тисяч футів корпус гірської вершини.

Гленарван одвідав губернатора англійської колонії й насамперед запитав його про капітана Гаррі Гранта й «Британію». Але тут ніхто ніколи не чув цих імен. Острови Трістан-да-Кунья лежать осторонь морських шляхів, і тому судна заходять сюди зрідка. Відтоді як відомий англійський корабель «Блендон-Голл» наразився в 1821 році на скелі острова Неприступний, ще двоє суден зазнали аварії біля його берегів: «Прілюге» 1845 й американське трищоглове судно «Філадельфія» 1857 року. Місцева статистика обмежувалась цими трьома катастрофами.

Гленарван і не сподівався знайти тут будь-які точні відомості про загибле судно й розпитував губернатора, тільки аби мати чисте сумління. Він навіть відрядив кілька шлюпок об’їхати навколо острова, що становило вздовж берега неповних сімнадцять миль. Ані Лондон, ані Париж не вмістилися б на ньому, хоч би острів був і втричі більший.

Поки тривали розвідки, пасажири «Дункана» прогулювались селищем й околицями. Тут мешкає близько ста п’ятдесяти [204] чоловіка, поспіль англійці й американці, що одружилися з негритянками й капськими готтентотками (60).

Туристи, щасливі відчувати під ногами тверду землю, дійшли узбережжям аж до того місця, де розкинулась єдина в цій частині острова широка, старанно оброблена долина. На решті простору стриміли кручі застиглої лави, дикі, неродючі - оселі велетенських альбатросів і недоумкуватих пінгвінів, що велися там сотнями тисяч.

Оглянувши ці скелі вулканічного походження, мандрівники знову зійшли в долину. Тут повсюди дзюркотали швидкі струмки, які живилися вічними снігами верхогір’я, звеселяли око зелені чагарі, де пташок було так само рясно, як і квітів. Серед смарагдових пасовищ височіло єдине дерево з родини ріжкових футів із двадцять заввишки. Туссе, велетенська рослина з деревистим стеблом, пишна ацена, котра має колюче насіння, могутні ломарії з химерно переплетеними волокнистими стеблинами, багаторічні кущові рослини анцерії, що насичували повітря п’янкими пахощами, дика селера, мох і папороть доповнювали місцеву, хоч і’ нечисленну, але розкішну флору. Відчувалось, тут панує живодайний подих вічної весни. Паганель палко доводив, ніби це і є славнозвісний острів Огігія, оспіваний Фенело-ном(61), і запропонував леді Гелені відшукати грот і взяти на себе роль чарівної Каліпсо, полишивши йому скромне місце німфи-служниці.

Вже вечоріло, коли мандрівники повертались на яхту. Поля, засіяні збіжжям і завезеною сюди років сорок тому городиною, доходили мало не до самісіньких вулиць селища; на околицях паслися череди биків і отари баранів.

Саме тоді, коли Гленарван і його супутники зійшли на борт «Дункана», повернулись до яхти й шлюпки. Вони об’їхали навкруг острова, але жодного сліду «Британії» не знайшли. Єдиним наслідком цієї «подорожі навколо світу» було те, що острів Трістан-да-Кунья тепер остаточно викреслили з програми розшуків.

(60) Готтентоти- негроїди, які належать до бушменської раси. Ця народність заселяв південь Африки.

(61) Фенелон Фране у а (1651-1715)«-французький письменник, автор багатьох творів, поміж них - «Пригоди Телемаха», де йдеться про острів Огггію та німфу Каліпсо.

Отож «Дункан» міг негайно залишити архіпелаг і йти далі на схід. Коли він не вирушив того ж таки вечора, то тільки через те, що Гленарван дозволив команді пополювати тюленів, яких називали тут морськими телятами, морськими левами, ведмедями й слонами. У Фалмутській бухті [205] їх було без ліку. Колись у цих водах вільно бавились кити. Та ловці так жорстоко переслідували й знищували їх, що кити майже перевелись. Тюлені натомість юрмились цілими зграями. Екіпаж яхти урадив полювати цілу ніч, аби наступного дня зробити чималий запас жирів. Отже «Дуикан» мав вирушити відсіль тільки післязавтра, двадцятого листопада.

За вечерею Паганель розповів багато цікавого про острови Трістан-да-Кунья. Слухачі дізналися, що архіпелаг відкрив у 1506 році супутник д’Альбукерка, португалець Трістан-да-Кунья, але понад сто років по тому його ніхто не досліджував. Цей архіпелаг мали, і вельми слушно, за кубло морських бур, і він набув такої ж слави, як Бермудські острови. До островів Трістан-да-Кунья судна наближались неохоче, і жодне з них не приставало, хіба що урагани й шторми заганяли його сюди.

1697 року три голландських судна Індійської компанії зробили тут стоянку й визначили координати архіпелагу, їх перевірив і виправив 1700 року відомий астроном Гал-лей. Від 1712 до 1767 року острови відвідало кілька французьких мореплавців. Слід згадати й важливі дослідження Лаперуза, який побував на островах Трістан-да-Кунья під час своєї славнозвісної подорожі 1785 року.

Ці острови, що їх так зрідка відвідували, довго були незалюднені, аж поки американець Джонатан Ламберт не взявся їх колонізувати. В січні 1811 року він висів на берег з двома товаришами й завзято розпочав колонізацію. Англійський губернатор мису Доброї Надії, дізнавшись про їхні успіхи, запропонував їм протекторат Англії. Джонатан погодився, і над його хижкою замайорів англійський прапор. Здавалось би, Джонатан повинен був безтурботно панувати над своїми «народами» - старим італійцем і португальським мулатом, - але одного разу, досліджуючи межі своєї «імперії», він потонув чи, може, його втопили, що й досі невідомо. 1816 року, коли Наполеона було ув’язнено на острові Святої Єлени, Англія, щоб ліпше його стерегти, встановила один гарнізон на острові Вшестя, а другий - на Трістан-да-Кунья. Цей останній складався з роти артилеристів та загону готтентотів. Він стояв тут до 1821 року і після смерті Наполеона повернувся на мис Доброї Надії.

- Один лиш європеєць, - додав Паганель, - капрал, шотландець...

- А! Шотландець! - вигукнув майор, який цікавився понад усе долею своїх співвітчизників.

- ...його звали Вільям Гласс, зостався на острові зі [206]

своєю жінкою й двома готтентотами. Невдовзі до них приєднались двоє англійців, один матрос, а другий - рибалка з Темзи, екс-драгун аргентінської армії. Нарешті 1821 року тут знайшли притулок двоє потерпілих з «Блендон-Гол-ла» - чоловік і жінка. Отже на острові стало восьмеро людей: шість чоловіків і дві жінки. 1829 року населення збільшилось до семи чоловіків, шести жінок і чотирнадцяти дітей. В 1835 їх стало вже сорок, а нині - втричі більше.

- Так виникають нації, - зауважив Гленарван.

- Додам іще, аби доповнити історію островів Трістан-да-Кунья, що вони, на мою думку, не менш, ніж Хуан-Фернандес, гідні називатися островами Робінзонів. Бо ж на островах Хуан-Фернандес було покинуто напризволяще двох мореплавців; така сама доля мало не спіткала двох учених на Трістан-да-Кунья. 1793 року мій співвітчизник природознавець Обер Дюпті-Туар, захопившись збиранням рослин, збився з дороги й потрапив до свого судна лише в ту хвилину, коли на ньому вже піднімали якір. У 1824 році ваш земляк, мій любий Гленарване, здібний рисувальник Огюст Ерл, жив тут аж вісім місяців. Капітан судна забув, що той зостався на березі, й поплив собі до мису Доброї Надії.

- Оце таки справді забудькуватий капітан, - озвався майор. - Це, безперечно, якийсь ваш родич, Паганелю?

- Коли й ні, майоре, то, в усякому разі він на це заслуговує!

Паганелева відповідь поклала край розмові.

Вночі команда «Дункана» досхочу пополювала: забили щось із півсотні великих тюленів. Протягом наступного дня матроси витоплювали лій і обробляли тюленячі шкури. Пасажири, певна річ, використали і цей другий день стоянки, щоб прогулятися островом. Гленарван і майор узяли з собою рушниці, аби взнати, яка-то місцева дичина. Мандрівники дійшли аж до підніжжя гори, де всю землю навколо вкривали грубезні уламки скель, жужелиця, шматки чорної шпаристої лдви й інші рештки вулканічних вивержень. Гора підносилась серед безладного нагромадження хистких кам’яних брил. Важко було помилитися щодо походження цього велетенського конуса, і англійський капітан Кармайкел цілком слушно визначив його як згаслий вулкан.

Мисливці натрапили па кількох вепрів, і майорова куля звалила одного з них. Гленарванові пощастило підстрелити чимало чорних куріпок - з пих мало вийти чудове рагу. На пласкому верхогір’ї промайнув табун диких кіз. [207]

Траплялись і здичавілі кішки, горді, сміливі, дужі тварини, небезпечні навіть для собак; вони повсюдно розводились і невдовзі обіцяли перетворитися на лютих і підступних хижаків.

О восьмій годині вечора всі повернулись на яхту, й вночі «Дункан» покинув назавжди острів Трістан-да-Кунья.

Розділ III ОСТРІВ АМСТЕРДАМ

Джон Манглс мав намір поповнити запаси вугілля на мисі Доброї Надії. Тому йому довелось дещо ухилитися вбік од тридцять сьомої паралелі й піднятися на два градуси в північному напрямі. «Дункан» опинився нижче зони пасатів, в смузі дужих, надзвичайно сприятливих західних вітрів.

За якихось шість днів яхта пройшла тисячу триста миль, що лежали між архіпелагом Трістан-да-Кунья й африканським узбережжям. Двадцять четвертого листопада, о третій години пополудні, вже стало видно Столову гору, а трохи згодом яхта досягла гори Сигналів, яка правила за дороговказ до війстя затоки. «Дункан» увійшов туди о восьмій вечора й кинув якір в порту Кейптаун.

Паганель, як член Географічного товариства, не міг не знати, що південний край Африки вперше побачив побіжно 1486 року португальський адмірал Бартелемі Діас, і тільки 1497 року славнозвісний Баско да Гама обійшов мис навкруг. Адже Паганель нещодавно студіював «Луїзіаду», де Камоенс уславив великого мореплавця! З цього приводу вчений зробив зауваження: якби Діас 1486 року, за шість років до першої подорожі Христофора Колумба, обігнув мис Доброї Надії, відкриття Америки відсунулось би на хтозна-скільки часу. Бо ж справді, це найкоротший і найпростіший шлях до Східної Індії. А чого шукав славетний генуезький мореплавець, як не найкоротшого шляху до «країни прянощів»? Отож, коли б мис обійшли раніше, Ко-лумбова подорож стала б недоцільна й напевне не відбулась би.

Місто Кейптаун, що розкинулось в глибині затоки, заснував 1652 року голландець Ван-Рібек. Це - столиця чималої колонії, котра після угоди 1815 року остаточно перейшла до англійців.

Пасажири «Дункана», звичайно, відвідали місто. Вони [208] мали на це тільки дванадцять годин, бо капітанові Джону досить було одного дня, аби поповнити запаси, і він хотів вирушити 26-го вранці.

А втім, мандрівникам цілком вистачило цього часу, щоб обійти симетричні квадрати тої шахівниці, яка звалася Кейптаун, де тридцять тисяч мешканців, білих і чорних, грали роль королів, королев, коней, слонів, а може й пішаків. Так принаймні висловився Паганель. І коли ви оглянете палац, що здіймається в південно-східній частині міста, будинок і сад губернатора, біржу, музей, кам’яний хрест, встановлений Бартелемі Діасом в пам’ять свого відкриття, коли вип’єте склянку найкращого поміж місцевих вин пон-тейського вина, вам не залишиться більше нічого, як іти собі геть. Так і зробили наші мандрівники на світанку другого дня. «Дункан» поставив клівер, фок, марсель і за кілька годин вже плив повз той славнозвісний мис Бур, якому . португальський король-оптиміст Хуан II дав недоречне ім’я Доброї Надії.

До острова Амстердам звідси дві тисячі дев’ятсот миль, і коли море спокійне та дме сприятливий західний вітер, їх . можна подолати за дванадцять днів. Мореплавцям більш поталанило, ніж мандрівникам по пампі. Небо й вода, що ніби змовились проти них тоді, на твердій землі, об’єднались тепер, аби допомогти їм рухатись вперед.

- О море, море! - повторював Паганєль. - Ось де виявляється на всю силу хист і завзяття людини, а корабель - то справжня колісниця цивілізації! Уявіть собі, друзі, якби земна куля була суцільний величезний суходіл, ми навіть у XIX столітті не знали б і тисячної його частки! Гляньте лишень, що діється в глибині неосяжних земель; людина ледве наважується зазирнути у сибірську тайгу. Азіатські рівнини, африканські пустелі, південноамериканські прерії, неозорі австралійські степи, крижані пустки полюсів... Най-хоробріший відступає, найвідважніший накладає головою. Пробратися туди неможливо, транспортних засобів бракує. Тропічна спека, хвороби, дикість тубільців утворюють нездоланні перешкоди. Двадцять миль пустелі більше віддаляють людей одне від одного, ніж п’ятсот миль океану! Люди з протилежних берегів мають себе за сусідів; але вони зовсім чужі між собою, коли хтось із них живе по той бік лісу. Англія начебто межує з Австралією, а Єгипет здається віддалений на мільйони льє від Сенегалу, і Пекін видається антиподом Петербурга! Сьогодні багато легше перетнути море, ніж будь-яку Сахару! Тільки морю ми завдя- [209] чуємо тим, що, як сказав один учений американець, між усіма частинами світу встановились тепер родинні зв’язки. Паганель говорив так натхненно, що навіть майор не заперечив жодним словом проти цього гімну океанові. Якби, розшукуючи Гаррі Гранта, довелось іти вздовж тридцять сьомої паралелі суходолом, це виявилось би неможливим; але море завжди було до послуг відважних мандрівників, слухняно переносило їх від одної країни до іншої, і 6 грудня з його хвиль, наче з безодні морської, виринула гора, осяяна першим промінням сонця. То був острів Амстердам, який лежить під 37°47’ південної широти і 77°24’ східної довготи; конусувату вершину його можна бачити в ясний день за п’ятдесят миль. Обриси гори, в цю ранню годину ще доволі невиразні, дуже нагадували Те-неріфе.

- Гляньте-но, - сказав Гленарван, - він скидається і на Трістан-да-Кунья!

- Цілком логічний висновок, - мовив Паганель. - Це випливає з геометрографічної аксіоми, що два острови, подібні до третього, подібні й між собою. Додам тільки, що острів Амстердам так само, як і Трістан-да-Кунья, багатий на тюленів та Робінзонів.

- Виходить, Робінзони існують скрізь? - поспитала леді Гелена.

- Присягаюсь вам, шановна пані, я знаю зовсім мало островів, де не було б Робінзонів, - відповів учений. - Саме життя багато раніше, ніж ваш безсмертний співвітчизник, Даніель Дефо, створило його роман.

- Пане Паганелю, - сказала Мері Грант, - дозвольте мені щось вас спитати.

- Хоч двічі, люба міс, я охоче відповім вам на все.

- Скажіть, ви б дуже злякались, якби опинились на безлюдному острові?

- Я?! - скрикнув Паганель.

- Але ж ви не будете, гадаю, запевняти нас, що це ваше найпалкіше бажання! - сказав майор.

- Авжеж не буду, але така пригода, зрештою, не надто засмутила б мене. Я почав би на острові нове життя. Полював би, ловив рибу, влаштував би собі житло взимку в печері, влітку - на дереві, зробив би сховища на всяке збіжжя. Я швидко колонізував би свій острів.

- Сам-один?

- Якби довелось, то й сам-один. А втім, чи існує на світі цілковита самотність? Хіба не знаходять собі друзів серед тварин, не приручають молоде цапеня, балакучу папугу, [210] втішну мавпочку? І коли випадок дасть вам до того товариша, на зразок вірного П’ятниці, то чого вам іще треба, щоб бути щасливим? Двоє друзів на скелястім березі - от вам і щастя! Уявіть собі майора й мене...

- Красненько дякую, - заперечив майор, - я не маю жодного нахилу до ролі Робінзона й зіграв би її дуже кепсько.

- Дорогий Паганелю, - втрутилась до розмови Гелена, - ваша палка уява знову вабить вас у химерний світ фантастики. Але я гадаю - життя дуже різниться від мрії. Ви уявляєте собі вигаданих Робінзонів, яких завбачливо закинуто на дбайливо обрані острови, де природа плекає їх, наче розпещених дітей. Ви бачите тільки позитивний бік речей.

- Як? Ви думаєте, що не можна бути щасливим на безлюдному острові?

- Я в це не вірю. Людину створено, аби вона жила в суспільстві, а не в самоті. Самотність породжує тільки розпач. Все залежить од часу. Хай спочатку життя цього нещасного, що ледь врятувався від грізних хвиль, заповнюють щоденні турботи, піклування про те, як йому існувати, хай вимоги сьогоднішнього дня відвертають його думки від загрози майбутнього. Це природно. Але потім, коли він глибоко усвідомить, який він самотній, відірваний від людей, позбавлений усякої надії будь-коли побачити знову рідну країну й тих, кого він любить, - що він повинен почувати, як страждати? Його острівець - то для нього весь світ. Все людство становить він сам, і коли надійде смерть, він відчуватиме себе останньою людиною в останній день існування всесвіту. Повірте мені, пане Паганелю, краще ніколи не бути цією людиною!


Паганель погодився, не без певного жалю, з міркуваннями леді Гелени, і розмова про переваги й прикрощі самотності тривала, доки «Дункан» став на якір за милю від острова Амстердам.

Відлюдний в Індійському океані архіпелаг Амстердам складається з двох окремих островів, котрі лежать миль за тридцять один від одного саме на меридіані Індійського півострова. На півночі - острів Амстердам, або Сен-П’єр, на півдні - острів Сен-Поль. Але географи й мореплавці частенько плутають їхні назви. Ці острови відкрив 1796 року голландець Фламінг, пізніше їх відвідав д’Антркасто, що розшукував Лаперуза на суднах «Надія» і «Розвідка». Саме з тих відвідин і починається плутанина у назвах островів. [211]

Мореплавець Барроу, Бонтан Бопре в атласі д’Антркасто, пізніше Горсбург, Пінкертон й інші географи, описуючи острів Сен-П’єр, називають його Сен-Поль і навпаки. 1859 року офіцери австрійського фрегата «Наварра», що подорожували навколо світу, уникнули цієї помилки, а Па-ганель мав намір будь-що її виправити.

Острівець Сен-Поль, що лежить на південь від Амстердаму - всього-но стіжкувата невисока гора, звичайно, неза-селена, напевно, колишній вулкан. Острів Сен-П’єр, або Амстердам, куди шлюпка приставила пасажирів з «Дунка-на», має в околі миль із двадцять. Його мешканці - кілька добровільних вигнанців - уже призвичаїлись до свого сумного життя. Це охоронці риболовецьких промислів, котрі належать, так само як і острів, якомусь Отованові, комерсанту з острова Об’єднання. Цей володар, не визнаний поки що великими європейськими державами, дістає на рік близько вісімдесяти тисяч франків зиску від вилову, засолення й вивозу риби «чейлодактиліс», відомої під менш вигадливим ім’ям морської тріски.

Цьому острову судилось стати й залишитись французьким. Спочатку він належав, за правом першого заселення, Камену, судовласникові з Сен-Дені; потім за якоюсь міжнародною угодою островом поступилися на користь одного поляка, що понавозив туди невільників з Мадагаскару. Та потрапивши до Отованових рук, острів знову став французький.

Коли «Дункан» 6 грудня 1864 року кинув якір поблизу острова, його населення складалося з трьох душ - одного француза й двох мулатів. Усі троє були службовці комерсанта Отована. Отож Паганелеві випала втіха потиснути руку своєму землякові в особі шановного доб< родія Віо, людини вже дуже похилого віку. Цей «мудрий старець» надзвичайно радо й гостинно зустрів мандрівників. День, коли до нього завітали дорогі чужинці, був для нього справді щасливий. Острів відвідують звичайно тільки мисливці на тюленів або зрідка китоловці - люди дуже брутальні.

Віо познайомив гостей із своїми підлеглими - двома мулатами. Трійко людей, кілька вепрів та безліч немудрих пінгвінів - оце й усі живі істоти на острові. Домок, де мешкали остров’яни, прихистився у затишку природної невеличкої бухти, що утворилася внаслідок обвалу гори в південно-західній частині острова.

Ще задовго до «царювання» Отована острів Сен-П’єр став за притулок тим, хто зазнав лиха на морі. Паганель [12]

вельми зацікавив усіх слухачів, почавши свою першу розповідь про це словами: «Історія двох шотландців, покинутих на острові Амстердам».

1827 року англійський корабель «Пальміра», йдучи повз острів, запримітив димок, що здіймався у небо. Капітан наблизився до берега й невдовзі побачив двох чоловіків, які подавали сигнали лиха. Він одрядив по них шлюпку, і вона повернулась з двадцятирічним юнаком, котрий назвався Жак Пен, і чоловіком сорока восьми років на ім’я Роберт Прудфут. Нещасні зовсім втратили людську подобу. Півтора року вони жили майже без харчів і питної води, живлячись черепашками, часом рибою, коли щастило упіймати її на гачок із загнутого цвяшка, або м’ясом забитого випадково молодого кабана, інколи голодуючи троє діб поспіль. Вони пильнували, наче весталки, своє багаття, роздмухане за допомогою останнього шматочка трута, і коли йшли кудись, брали з собою, немов якусь коштовність, вуглинку чи жевріючу деревинку. Отак бідували ці знедолені, невимовно страждаючи. Вони припливли до острова шхуною, що полювала на тюленів. За рибальським звичаєм, вони мали цілий місяць обробляти тут тюленячі шкури й витоплювати лій. Але шхуна не повернулася. П’ять місяців по тому англійський корабель «Надія», йдучи до Ван-Дімена, пристав біля острова. Та капітан через якусь незрозуміло жорстоку примху відмовився взяти на борт двох шотландців і відплив, не полишивши їм ані жодного сухарця, ані кресала. Певна річ, двоє бідолах невдовзі сконали б, якби їх не забрала «Пальміра».

Друга пригода, котра стосується історії острова Амстердам - коли такий стрімчак може мати історію, - пригода капітана Перона, цього разу - француза.

Почалася вона достеменно так, як і злигодні двох шотландців, і мала однаковий кінець: зупинка на острові з доброї волі, судно, що не повернулось, і, по сорока місяцях повної самотності, - іноземний корабель, випадково прибитий вітрами до узбережжя. Однак перебування капітана Перона було позначене ще й кривавою драмою, котра дивно нагадувала ті події, що трапилися з героєм Данієля Дефо, коли він повернувся на свій острів.

Капітан Перон висів на берег з чотирма матросами, двоє були англійці, двоє інших - французи. Він збирався протягом п’ятнадцяти місяців полювати морських левів. Лови були дуже вдалі. Та коли п’ятнадцять місяців минули, а судно не поверталося, коли харчі потроху станули, серед мешканців острова спалахнула національна ворожнеча. [214]

Матроси-англійці повстали проти капітана Перона, і якби співвітчНзники-французи його не оборонили, неминуче пролилась би кров. Відтоді два ворожих стани, пильнуючи вдень і вночі, повсякчас озброєні, то переможці, то переможені, тягли страшне, тривожне, нужденне животіння. Безперечно, вони повбивали б урешті одне одного, якби англійське судно не забрало з собою і не повернуло б на батьківщину цих божевільних, що на відлюдній скелі посеред Індійського океану завели нікчемні міжнаціональні чвари.

Отже, двічі острів Амстердам ставав за вітчизну покинутим матросам, двічі доля рятувала їх од знегіддя й смерті. Але відтоді жодне судно не зазнало лиха біля його берегів. Коли б таке сталось, хвилі винесли б на узбережжя якісь рештки корабля, а потерпілі, певна річ, дістались би до риболовлі добродія Віо. За довгі роки життя на острові старому жодного разу не трапилось нагоди дати притулок жертвам морської катастрофи. Про «Британію» і каштана Гранта він не знав нічого. Очевидно, нещастя з цим судном скоїлось деінде, а не біля островів Амстердам, куди подеколи навідуються рибалки й китоловці.

Гленарвана не здивувала й не засмутила відповідь старого. Він і його товариші в кожному новому місці прагнули пересвідчитися не так у тому, що тут був капітан Грант, як у тому, що його тут не було. Тому «Дункан» вже назавтра міг вирушити відсіль.

До вечора пасажири яхти блукали островом. Він був досить привабливий ззовні, але надто вбогий на флору й фауну. Вепри, сніжно-білі буревісники, альбатроси, окуні й тюлені - оце й уся живина. З-під почорнілої застиглої лави то тут, то там вихоплювались гарячі струмки, били залізисті джерела, й густі випари від них слалися понад вулканічним грунтом. Джерельна вода подекуди була дуже гаряча. Джон Манглс занурив у воду термометр Фаренгей-та, і той показав 176 градусів. Впіймана у морі і вкинута туди риба зварилася за п’ять хвилин. Це змусило Паганеля відмовитися від наміру скупатися в якомусь з джерел.

Надвечір, після приємної прогулянки, все товариство попрощалося з шановним добродієм Віо. Кожний зичив йому найбільшого щастя на його пустельному острові, а він відповідав їм побажаннями успіху експедиції. По тому шлюпка відвезла пасажирів назад на «Дункан». [215]

Розділ IV. ЖАК ПАГАНЕЛЬ І МАЙОР МАК-НАББС ПОБИЛИСЯ ОБ ЗАКЛАД

Сьомого грудня, о третій годині ранку, топки «Дункана» вже гуділи. Завертівся коловорот, якір, вихопившись з піщаних глибин маленької гавані, стрімко піднісся вгору й ліг у своє кубельце на борту, гвинт запрацював, і яхта вийшла в відкрите море. Коли пасажири о восьмій годині піднялись на палубу, острів Амстердам ледь мрів на обрії в туманній далечині. Це була остання зупинка на шляху вздовж тридцять сьомої паралелі, тепер між австралійським узбережжям і яхтою лежало три тисячі миль океану. Якщо погода сприятиме, «Дункан» досягне Австралії за дванадцять днів.

Мері Грант і Роберт не могли без хвилювання дивитись на море, яке борознила, напевно, «Британія» за кілька днів до загибелі. Мабуть, тут капітан Грант на пошкодженому судні, з рештками команди одчайдушно боровся проти страшних ураганів і з жахом відчував, як невідпорна сила несе його до скелястого берега. Джон Манглс показав дівчині на мапі морські течії й пояснив їхні постійні напрямки. Одна велика течія перетинає весь Індійський океан аж до австралійського суходолу, і її вплив відчувається від заходу до сходу не тільки в Атлантичному, але й у Тихому океані. Отже, якщо «Британія» втратила всі щогли й кермо і опинилась обеззброєна перед шаленством вітру й моря, її неминуче силою течії було відкинуто до берега, де вона й розбилася на скіпки.

Однак тут виникало дивне непорозуміння. Останні відомості про капітана Гранта були з Кальяо, надруковані ЗО травня 1862 року в газеті «Mercantile and Shipping» (62). Як же могло статися, що «Британія» опинилась 7 червня в Індійському океані? Та Паганель знайшов цьому вельми вірогідне пояснення, яке задовольнило навіть найпри-скіпливіших.

Увечері 12 грудня, на шостий день по відплиттю з островів Амстердам, на юті зібрались лорд і леді Гленарван, Роберт і Мері Грант, капітан Джон, Мак-Наббс і Паганель. Мова, звичайно, йшла про «Британію», бо ж до неї повер-

(62) «Mercantile and S h і р р і n g» - «Торгівля й мореплавство». [216]

тались повсякчас усі думки мандрівників. І коли випадково в розмові виявилось оте згадане вище непорозуміння, всіх пойняла тривога.

Помітивши загальне збентеження, Паганель жваво підвів голову і мовчки пішов по документ. Повернувшись, він так само мовчки знизав плечима, наче йому було соромно, що можна бодай на хвилину замислитися над такою дурничкою.

- Поясніть нам, друже, - мовив Гленарван, - хоч приблизно, як це могло статися.

- Гаразд, - відповів Паганель, - але хочу перше запитати дещо в капітана Джона.

- Прошу, пане Паганелю, - озвався Джон Манглс.

- Скажіть мені, чи може швидкоплавне судно пройти за один місяць ту частину океану, яка лежить між Америкою й Австралією?

- Може, коли робитиме двісті миль на добу.

- Це - виняткова швидкість?

- Аж ніяк. Кліпери під вітрилами часто йдуть набагато швидше.

- В такому разі припустимо, що морська вода змила в документі одну цифру. Замість «7 червня» читайте «17» або «27», і тоді все стане зрозуміло.

- Справді, - зраділа Гелена, - від 31 травня до 27 червня...

- Капітан Грант міг перетнути Тихий океан і опинитись в Індійському! - закінчив Паганель, і всі щиро зраділи з такого висновку.

- Отже, ще одне місце в документі з’ясовано, - мовив Гленарван, - і знову ми завдячуємо цим нашому другові. Тепер нам залишається тільки досягти Австралії й розшукати сліди «Британії» на її західному узбережжі.

- Або на східному, - додав Джон Манглс.

- Так, ви кажете слушно, Джоне. Ніщо не вказує в документі, що катастрофа сталася саме біля західних, а не східних берегів. Ми повинні шукати на обох узбережжях, там, де проходить тридцять сьома паралель.

- А що, хіба у вас є сумніви? - спитала Мері.

- Ні, міс, - квапливо відповів Джон Манглс, бажаючи розвіяти тривогу дівчини. - Лорд Гленарван, безперечно, хотів лише зауважити: якби капітан Грант потрапив на східне узбережжя Австралії, то він швидко знайшов би там допомогу й підтримку. Адже це майже англійське узбережжя - воно поспіль заселене колоністами. Команді «Британії» [217] не довелось би пройти й десяти миль, аби зустрітися з земляками.

- Правильно, капітане Джоне, - мовив Паганель. - Поділяю вашу думку. На східному узбережжі, в Туфолд-ській затоці й у місті Ідей, Гаррі Грант знайшов би не тільки притулок у першій-лішній англійській колонії, але й транспортні засоби, щоб повернутися до Європи.

- А в тій частині Австралії, куди прямує «Дункан», - спитала Гелепа, - потерпілі, виходить, такої підтримки не знайшли б?

- Ні, те узбережжя пустельне. Жодних шляхів, котрі зв’язували б його з Мельбурном чи Аделаїдою. Коли «Британія» наразилась на прибережні рифи, ніхто там не подав їй допомоги, так, начеб це скоїлось близько негостинного африканського узбережжя.

- Але ж тоді що сталося з батьком за два роки? - стурбовано вигукнула Мері.

- Люба міс, - відповів Паганель, - адже ви певні того, що капітан Грант дістався до австралійської землі?

- Цілком певна, пане Паганелю, - відповіла дівчина.

- Ну так поміркуймо, що ж сталося з каштаном Грантом на суходолі? Тут не може бути багатьох припущень, в усякому разі не більше трьох. Або капітан Грант з товаришами добувся до англійських колоній, або вони потрапили в полон до тубільців, або, врешті, загубилися в неосяжних австралійських пустелях.

Паганель замовк, шукаючи схвалення в очах слухачів.

- Кажіть далі, Паганелю, - мовив Гленарван.

- Гаразд. Перше припущення я рішуче відкидаю. Коли б Гаррі Грант потрапив до англійських колоній, він би врятувався і давно вже повернувся до своїх дітей у рідне місто Дапді.

- Бідолашний батько! - прошепотіла Мері Грант. - Майже два роки він розлучений з нами!

- Не заважай панові Паганелю, сестричко, - зупинив її Роберт, - ось він зараз нам скаже...

- На жаль, ні, мій хлопчику! Я можу сказати лишень одпе: капітан Грант нині або бранець австралійців, або ж...

- Але ті тубільці, - квапливо урвала його мову Ге-лена, - які вони?

- Не турбуйтесь, пані, - відповів Паганель, зрозумівши, що непокоїть Гелену, - вони дикі й нерозвинені, проте сумирні й анітрохи не кровожерні, як-от їхні сусіди новозеландці. Коли потерпілі з «Британії» потрапили до них, то, присягаюся, їм ніщо не загрожує. Всі мандрівники свідчать [218] - австралійці жахаються проливати кров і навіть не раз ставали їхніми вірними спільниками в обороні проти нападу банд засланих сюди карних злочинців, справді надзвичайно жорстоких.

- Чуєте, що каже пан Паганель? - звернулась Гелена до Мері Грант. - Коли ваш батько в полоні у тубільців - а натяк на це є в документі, - то ми його знайдемо.

- А раптом він загубився десь на австралійських просторах? - запитливо глянула дівчина на Паганеля.

- То дарма! - бадьоро вигукнув географ. - Ми одна-кого його знайдемо! Чи ж не так, любі друзі?

- Безперечно, - мовив Гленарван, аби надати розмові веселішого тону. - Я не припускаю, щоб можна було загубитися.

- І я також, - зазначив Паганель.

- Вона велика, ця Австралія? - спитав Роберт.

- Австралія, мій хлопчику, має щось із сімсот сімдесят п’ять мільйонів гектарів, тобто приблизно чотири п’ятих площі Європи.

- Невже стільки? - здивувався майор.

- Так, Мак-Наббсе, це вираховано з точністю до одного ярда. Як ви гадаєте, чи має право така країна називатися континентом, як зазначено в документі?

- Звичайно, Паганелю.

- Додам іще, - вів далі учений: - Наука майже не знає випадків, коли мандрівники зникали в Австралії без сліду. Здається, Лейхардт єдиний, чия доля досі не відома, та й то незадовго до від’їзду мені повідомили в Географічному товаристві, начебто Мак Інтрі натрапив на його сліди.

- Хіба ще не вся Австралія досліджена? - запитала леді Гелена.

- Ні, далеко від того. Цей суходіл відомий не краще, ніж Центральна Африка, хоча відважних мандрівників ніколи не бракувало. З 1606 до 1862 року п’ятдесят чоловік досліджували узбережжя й внутрішні області Австралії.

- Невже п’ятдесят? - в майоровім голосі вчувався сумнів.

- Так, Мак-Наббсе, саме стільки. Я маю на увазі мореплавців, які визначали межі австралійського суходолу, наражаючись на численні небезпеки в невідомих морях, і мандрівників, що наважувались перетинати цю незнану країну.

- Проте п’ятдесят - щось надто багато, - наполягав майор. [211]

- В такому разі я вам це доведу, Мак-Наббсе, - вигукнув географ, котрий завжди хвилювався, коли йому заперечували.

- То й доведіть, Паганєлю!


- Якщо ви не ймете мені віри, то я зараз же перелічу вам усіх!

- Ох, ці вчені! - спокійно озвався майор. - Вони ні в чому ніколи не сумніваються.

- Майоре, ви згодні закласти- вашого карабіна «Пур-дей Моор і Діксон» проти моєї далекоглядної труби «Се-кретан»?


- Чому б і ні, Паганєлю, якщо ви матимете з цього втіху? - відповів Мак-Наббс.

- Гаразд, майоре, - вигукнув учений, - вам більше не доведеться полювати з цим карабіном на сарн і лисиць, хіба що я вам його позичу!


- Паганєлю, - повагом відповів майор, - коли вам знадобиться моя далекоглядна труба, я завпеди даватиму її вам залюбки!

- Отже почнемо! - знову гукнув Паганель. - Панове, прошу правити нам за суддів, а ти, Роберте, рахуй очки!


Все товариство приготувалося слухати географа. Адже йшлося, врешті, про Австралію, куди прямував «Дуикан», і познайомитися з її історією було надзвичайно до речі. Паганеля попросили не гаючись розповідати.

- Мнемозіно! - звернувся вчений до своєї покровительки. - Богине пам’яті, мати цнотливих муз, даруй натхнення твоєму відданому й палкому шанувальникові! Друзі мої, двісті п’ятдесят вісім років тому Австралія була ще зовсім невідома. Тоді тільки припускали існування великого південного суходолу. Дві мапи, датовані 1550 роком, які збереглися у вашому Британському музеї, мій любий Гле-нарване, згадують про чималу землю на південь від Азії й називають її «Велика Ява португальців». Але ті мапи не цілком вірогідні. Отож я переходжу до XVII століття, саме до 1606 року, коли іспанський мореплавець Квірос(63) відкрив землю, котру назвав Australia de Espino Santo, тобто «Південна земля святого духа». Деякі вчені запевняли, що то була зовсім не’ Австралія, а Ново-Гебрідські острови. Я не заходитиму в суперечку з цього приводу. Зарахуй мені, Роберте, цього Квіроса, й підемо далі.

(63) Автор тут допустився помилки. Австралію відкрив 1606 р. голландський мореплавець В. Я в с з о п. [220]

- Один, - сказав Роберт.

- Того ж року Луїс Вас де Торрес, заступник командира в флотилії Квіроса, дослідив нові землі далі на південь. Але честь відкриття Австралії належить не йому, а голландцеві Теодоріху Гертогу, котрий причалив до західного берега Австралії під 25° широти і дав новій землі назву «Ендрахт», на честь свого корабля. По тому мореплавців більшає. 1618 року Ціхен відкриває на північному узбережжі Арнхеймові й Ван-Діменові землі. 1619 року Жан Едельс досліджує частину західного узбережжя і дає їй своє ім’я. 1622 року Льовен спускається аж до мису, що носить тепер його ймення. 1627 року де Нуітц і де Вітт, один на заході, другий на півдні, завершують відкриття своїх попередників. По їхніх слідах рушив командир ескадри Карпентер, він заглибився в ту широку затоку, яка й зараз відома як затока Карпентарія. Нарешті 1642 року славнозвісний мореплавець Тасман обходить острів Ван-Ді-мен і, вважаючи його помилково за частину суходолу, називає його ім’ям генерал-губернатора Батавії. Нащадки справедливо змінили назву острова на Тасманію. Отже, мореплавці обійшли навколо Австралійський суходіл і дізнались, що його оточують води Індійського й Тихого океанів. 1665 року він дістав назву Нової Голландії, та цій назві не судилось зберегтися, бо саме тоді слава голландських мореплавців почала занепадати. Скільки прізвищ ми вже маємо?


- Десять, - відповів Роберт.

- Добре, - мовив Паганель, - ставлю хрестика й переходжу до англійців. 1686 року ватажок піратів Вільямс Дамп’єр, член «Берегового братерства», найвідоміший серед флібустьєрів(64) південних морів, прибув на своєму судні «Лебідь» до північно-західного узбережжя Нової Голландії під 16°50’ широти. Він познайомився з тубільцями й докладно списав їхнє життя та звичаї. 1699 року він повернувся у ту затоку, де колись висів Гертог, але вже не як флібустьєр, а як командир судна «Ребук», що належало до королівського флоту. До сього часу, однак, відкриття Нової Голландії мало значення тільки географічного факту. Нікому не спадало на думку її колонізувати, і за три чверті століття, від 1699 до 1770 року, жодний мореплавець не пристав до її берегів. Аж ось з’явився найславетніший у світі відкривач, капітан Кук, і відтоді починається нестрим-

(64) Флібустьєри -морські розбійники XVII століття. Відіграли певну роль в боротьбі Англії й Франції з Іспанією за панування на берегах Тихого океану. Грабували переважно Іспанію та її колонії. [222] на європейська колонізація нового суходолу. Джеме Кук тричі висідав у Новій Голландії, вперше - 31 березня 1770 року. Після успішного спостереження на Таїті над проходженням Венери крізь сонячний диск (65) Кук скерував своє суденце «Завзяття» на захід Тихого океану. Відкривши Нову Зеландію, Кук прибув у бухту на західному березі Австралії і, вражений багатством незнаних досі рослин, назвав її Ботанічною. Вона й дотепер зветься Вотані-Бей. Зносини Кука з напівдикими тубільцями малоцікаві. З бухти Кук попрямував на північ, і під 16° широти, біля мису Скорботи, його судно наразилось на кораловий риф. Йому загрожувала небезпека затонути тут, у вісьмох льє від берега. Тоді Кук наказав викинути в море гармати і запаси харчів; наступної ночі приплив підняв на хвилях облегшене судно, яке не затопуло лише тому, що в пробоїну випадково потрапив кораловий уламок і майже заткнув її. Кук спромігся відвести судно до маленької бухти, куди впадала річка, яку назвали Завзяття. Поки лагодили судно, англійці намагались познайомитись із тубільцями, але марно. Згодом судно вирушило далі на північ. Кук хотів дізнатися, чи існує протока між Новою Гвінеєю й Новою Голландією. Зазнавши численних небезпек, десятки разів ризикуючи судном, він нарешті побачив на південному заході море. Отже протока існувала, і Кук перепливає її й висідає на маленькому острові, де ім’ям Англії вступає у володіння щойно відкритого ним узбережжя, давши йому чисто британську назву: Новий Південний Уельс. Минуло три роки, мужній мореплавець мав уже під своїм командуванням два судна - «Пригода» і «Рішучість». Капітан Фюрно на кораблі «Пригода» обслідував береги Ван-Дімена і висловив припущення, що ця земля - частина Нової Голландії. Лише 1777 року, за своєї третьої подорожі, Кук сам відвідав на суднах «Рішучість» і «Відкриття» Ван-Діменову землю, зупинившись у бухті Пригод. Відтіль Кук подався на Сандвічеві острови, де за кілька місяців його вбито.

- Це була велика людина, - сказав Гленарван.

- Найвидатніший між мореплавцями, що будь-коли існували. Бенкс, один із його супутників, підказав англійському урядові думку утворити колонію в Ботанічній бухті. Після Кука до нового суходолу рушили мореплавці всіх

(65) Проходження планети Венери крізь сонячний диск мало відбутися 1769 року. Це явище, що його можна спостерігати дуже зрідка, вельми зацікавило астрономів. Справді, воно мало сприяти точному обчисленню відстані між Землею і Сонцем. (Прим, автора.) [223]

національностей. В останньому листі Лаперуза, написаному з Ботанічної бухти і датованому 7 лютого 1787 року, він повідомляв, що збирається відвідати затоку Карпентарія і все узбережжя Нової Голландії аж до Ван-Діменової землі. Лаперуз поїхав і не повернувся, 1788 року капітан Філіпп заснував у Порт-Джексоні першу англійську колонію. 1791 року Ванкувер об’їхав майже все південне узбережжя нового суходолу. В 1792 році д’Антркасто, відряджений на розшуки Лаперуза, проплив навколо всього суходолу, з заходу на схід, відкривши кілька невідомих островів. В 1795 і 1797 роках двоє молодих відважних мореплавців, Фліндерс і Басе, на човні вісім футів завдовжки досліджують південне узбережжя, і 1797 року Басе відкриває протоку між Новою Голландією й островом Ван-Дімена, яка носить відтоді його ім’я. Того ж таки року Фламінг знаходить на східних берегах Нової Голландії річку Сван-Рівер(66), де "жили чорні лебеді невимовної краси. Що ж до Фліндерса, то він повернувся 1801 року до своїх цікавих досліджень, і під 138°58’ довготи і 35°40’ широти його судно зустрілося в бухті Побачення з «Географом» і «Натуралістом», французькими суднами, що ними командували капітани Боден і Гамлен.

- А, капітан Боден? - перепитав майор.

- Еге ж. Чому ви звернули увагу на це ім’я?

- О, просто так. Розповідайте, Паганелю.

- Гаразд. На додаток до прізвищ цих мореплавців я хочу назвати ще капітана Кінга, який від 1817 до 1822 року обслідував субтропічні області Нової Голландії.

- В мене вже записано двадцять чотири ймення, - виголосив Роберт.

- Дуже добре, половина Мак-Наббсового карабіна вжз моя. З мореплавцями я покінчив і тепер переходжу до сухопутних мандрівників.

- Чудово, пане Паганелю, - озвалася леді Гелена, - у вас справді надзвичайна пам’ять!


- Що вельми дивує, -докинув Гленарван, - в людини такої...

- Такої неуважної? - закінчив Паганель. - Але в мене пам’ять саме на дати і на імена, тільки й того.

- Двадцять чотири ймення, - вдруге зазначив Роберт.

- Ну, нехай буде й двадцять п’ятий - лейтенант Даус. Це було 1789 року, за рік після заснування колонії в Порт-Джексоні. На той час мореплавці вже об’їхали навколо но-

(66) Сван-Рівер - Ріка Лебедів. [224]

вого суходолу, але що в глибині його, ніхто не знав. Уздовж східного узбережжя простягся неприступний гірський ланцюг. І лейтенант Даус, по дев’ятиденному походові, не до-сягши мети, мусив повернутися до Порт-Джексона. Того ж таки року капітан Тенч марно намагався подолати високий гірський гребінь. Обидві невдачі протягом трьох наступних років відвертали дослідників од нових спроб братися за цю трудну справу. В 1792 році невдача спіткала й полковника Натерсона, сміливого дослідника Африки. Наступного року мужній моряк Гавкінс, старшина англійського флоту, пройшов у глиб країни на двадцять миль далі своїх поперед-. ників. Я можу назвати тільки двох дослідників, які в наступні вісімнадцять років намагались перейти гірський перевал - відомого мореплавця Басса та інженера Барельє, - але й вони не були щасливіші за інших. І лише 1813 року знайдено прохід на захід од Сіднея. Губернатор Макарі наважився пройти ним і 1815 року заснував по той бік Голубих гір місто Батерст. Відтоді чимало мандрівників і дослідників збагачують географічну науку новими фактами й сприяють розвиткові колоній в цьому краї. Насамперед треба згадати Тросбі, що прибув на новий суходіл 1819 року, потім Окслея, котрий пробрався в глиб його на цілих триста миль, тоді Говеля й Гуна, - вони вирушили саме від тої Туфолдської затоки, де проходить тридцять сьома паралель; капітан Штурт досліджує в 1829 і 1830 роках течію річок Дарлінг і Муррей...

- Тридцять шість, - виголосив Роберт.

- Чудово! Перевага на моєму боці. Назву ще Ейре і Лейхардта, які об’їхали частину суходолу 1840 і 1847 року; Штурта, що продовжував свої дослідження в 1845 році; братів Грегорі й Гельпмана, котрі вивчали 1846 року західну частину; Кеннеді, дослідника річки Вікторія в 1847 році й північної Австралії - в 1848; подорож Грегорі в 1852 році, Остіна в 1854, знову братів Грегорі, що обслідували з 1855 до 1858 року північно-західну частину суходолу; Бебеджа, що пройшов від озера Торренс до озера Ейр, і, нарешті, Стюарта, уславленого в австралійських літописах, що, подорожуючи, тричі відважно перетинав суходіл. Перша його експедиція відбулася 1860 року. Коли хочете, я розповім пізніше, в який спосіб Австралію чотири рази перейшли з півдня на північ. А тепер, закінчуючи цей довгий перелік, я додам до імен сміливих піонерів науки ймення тих, що діяли від 1860 до 1862 року - брати Демпстер, Кларксон і Гарпер, Берк і Біле, Нейлсон, Вокер, Ленсбор, Мак-Кінлей, Говіт... [225]

- П’ятдесят шість! - вигукнув Роберт.

- Добре! Бачте, майоре, я розрахувався з вами повною мірою, бо ж не назвав іще ані Дюпера, ані Бугенвіля, ані Фіц-Роя, ні де Вікема, ні Штока...

- Годі! - вихопилося в майора, приголомшеного потоком імен.

- ...ані Перу, ані Куайє, - сипав далі Паганель, наче пущений на повний хід експрес, - ні Бенне, ні Кенінгема, ні Нутчела, ні Тьера...

- Згляньтеся!

- ...ні Діксона, ні Стрілецького, ні Рейда, ні Вілкса, ні Мітчела...

- Зупиніться, Паганелю, - сказав Гленарван, сміючись від щирого серця, - не добивайте бідолашного Мак-Наббса! Змилуйтесь над ним! Ви його подолали!

- А його карабін? - тоном переможця запитав Паганель.

- Він ваш, Паганелю, - відповів майор, - і я дуже за ним шкодую. Але у вас така пам’ять, що з нею можна виграти геть увесь артилерійський музей. . ’

- Справді, просто неможливо краще знати історію Австралії, - сказала Гелена. - Не забути жодного ймення, жодного найдрібнішого факту...

- Ну, враховуючи дрібні факти... - мовив майор і значуще похитав головою.

- Он як! Що це означає, Мак-Наббсе? - вигукнув Паганель.

- Я хочу тільки сказати одне: вам, можливо, невідомі деякі факти,’ пов’язані з відкриттям Австралії.

- Наприклад? - згорда запитав Паганель.

- А коли я згадаю хоч один невідомий вам факт, ви повернете мені карабіна? - спитав Мак-Наббс.

- Негайно, майоре.

- Вдаримо по руках?

- Вдаримо!

- Гаразд. То чи ж знаєте ви, Паганелю, чому Австралія не належить Франції?


- Але, мені здається...

- Чи принаймні чували, як це пояснюють англійці?

- Ні, майоре, - дещо ображено відповів Паганель.

- Так ось, Австралія не стала французькою, бо капітан Боден, котрий аж ніяк не був із полохливих, проте в 1802 році так злякався кумкання австралійських жаб, що якнайшвидше знявся з якоря й утік відтіля, аби ніколи вже туди не повертатись. [226]

- Ти ба! - вигукнув географ. - Отаке розказують в Англії? Та це ж тільки злий жарт!

- Дуже злий, визнаю, - погодився майор, - але його мають в Англії за історичний факт.

- Та це ж образа! - вигукнув учений-патріот. - Невже про це кажуть серйозно?


- Я змушений посвідчити, на жаль, що цілком серйозно, мій любий Паганелю, - сказав Гленарван серед вибухів загального сміху. - Невже ви про це не знали?

- Анічогісінько! Але я протестую! Адже самі англійці звуть нас «жабоїдами», а як же можна боятися того, що їси?


- А втім, так воно і є, - скромно посміхаючись, відповів майор.

Ось в який спосіб славнозвісний карабін «Пурдей Моор і Діксон» знову повернувся до майора Мак-Наббса.

Розділ V ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН ЛЮТУЄ

Через два дні по тій розмові Джон Манглс, зробивши опівдні належні спостереження, повідомив, що «Дункан» іде під 113°37’ довготи. Роздивившись по мапі, пасажири на свою велику втіху пересвідчилися - лише п’ять градусів відмежовують їх од мису Бернуїллі. Між ним і мисом д’Антркасто австралійське узбережжя утворює дугу, скрай-пі точки якої наче опираються на тридцять сьому паралель. Якби «Дункан» піднявся в напрямку екватора, то швидко досяг би мису Шатам, що залишився тепер на сто двадцять миль од нього на північ. Але яхта пливла тою частиною Індійського океану, котра прилягає до Австралійського суходолу.

Отож можна було сподіватися, що за чотири дні на обрії забовваніє мис Бернуїллі.

Досі яхту підганяв сприятливий західний вітер, але в останні дні він став помалу стихати. 13 грудня вітер ущух, вздовж стрімких щогл безсило зависли вітрила, і, якби на яхті не діяв потужний гвинт, вона стала б, закута океанським штилем.

Така погода могла тривати хтозна-скільки. Увечері Гленарван розмовляв про це з Джоном Манглсом. Молодий капітан, спостерігаючи, як швидко порожніють вугільні ями «Дункана», дедалі більше тривожився. Він наказав розгорнути [227]всі вітрила, підняти ліселі й закріпити штаг, аби використати найменший подув вітерця; але, як кажуть матроси, вітру не вистачало навіть наповнити шапку.

- В усякому разі, - мовив Гленарван, - вам немає чого так ремствувати, ліпше затишшя, ніж супротивний вітер.

- Так, сер, - відповів Джон Манглс - але в тім-то й річ, що отакий мертвий штиль провіщає зміну погоди. Це мене й непокоїть. Адже ми пливемо зараз межею мусонів, які тут з жовтня до квітня дмуть в північно-східному напрямку, і коли вони нас заскочать, ми дуже затримаємося.

- Що ж робити, Джоне? Трапиться таке - доведеться підкоритися. Зрештою, це тільки затримка.

- Авжеж, якщо море не розбурхається.

-- Невже ви чекаєте шторму? - запитав Гленарван, оглядаючи небо, де від обріїв до зеніту не було ні хмаринки.

- Так, - відповів капітан, - я попереджаю вас, але не хотів би лякати леді Гленарван і міс Грант.

- І чините слушно, Джоне. Але що ж нам загрожує?

- Я бачу прикмети неминучої бурі. Не йміть віри цьому безхмарному небу, сер. Ніщо не може бути облудніше. Ось уже два дні, як барометр безупинно й загрозливо падає. Зараз він упав до двадцяти семи цалів - неабияка пересторога, і я не можу нею знехтувати. Надто небезпечні шторми південного океану - мені вже доводилось з ними змагатися. Сила водяної пари, згущуючись над величезними льо-довищами Південного полюса, створює тут дужі й бурхливі повітряні течії. Відсіль боротьба полярних і екваторіальних вітрів між собою, що породжує бурі, циклони й урагани, від них часто-густо гинуть кораблі.

- Але ж, Джоне, - відповів Гленарван, - ми можемо цілком звіритися на міць «Дункана» і на його капітана - бувалого моряка. Хай схопиться буря, ми спроможемось себе захистити!

Джон Манглс готувався до страшної бурі, котру, проте, досі на небі ніщо не провіщало. Спочатку він у своїх побоюваннях спирався головним чином на чуття моряка. Молодий капітан був weather-wise, як кажуть англійці, тобто справжній знавець погоди. До того ж барометр неухильно падав. Повітряні струми линули з місць високого атмосферного тиску туди, де він був нижчий. Що ближчі ці місця одне від одного, то скорше встановлювався новий рівень в шарах атмосфери і більша була швидкість вітру. Непомильний прилад не міг ввести Джона Манглса в оману. Отож він мусив удатися до необхідних запобіжних заходів. [228]

Джон Манглс цілу ніч простояв на капітанському містку. Об одинадцятій годині небо на півдні захмарилося. Капітан викликав на горішню палубу всю команду й. наказав спустити вітрила, залишивши тільки фок, контр-бізань, марсель і клівери. Опівночі знявся вітер. Він дедалі дужчав і незабаром досяг шести туазів на секунду. Хрускіт щогл, тупотіння команди, яка метушилась нагорі, сухе шарудіння вітрил, рипіння внутрішніх перетинок яхти, - все це звістило пасажирам те, що від них приховували. Пага-нель, Гленарван, майор, Роберт зійшли на палубу, одні - з цікавості, інші - ладні негайно й собі взятися до роботи. По небу, нещодавно ясному й зоряному, сунули густі хмари, між ними простяглись плямисті, наче леопардова шкура, смуги.

- Ураган? - коротко запитав Гленарван Джона Манглса.

- Іще ні, але наближається, - відповів капітан.

Він наказав узяти один риф у марселя. Матроси кинулись до висячих мотузяних драбинок і, борючись з вітром, зменшили площу вітрила, підтягнувши його за допомогою риф-сезнів до спущеної реї. Джон Манглс хотів якомога зберегти вітрилля, щоб зробити яхту стійкішою і водночас пом’якшити бортову хитавицю.

По тому капітан наказав Остінові й боцману приготуватися до опору ураганові, котрий міг налетіти щохвилини. Кріплення шлюпок і запасного рангоуту подвоїли. Матроси закріпили бокові талі гармати, туго натягли ванти й бакштаг, позабивали люки. Джон Манглс, як офіцер на бойовому посту, стояв на юті й пильно вдивлявся в буряне небо, немовби намагаючись осягнути його таємницю.

Барометр упав до двадцяти шести цалів - таке трапляється дуже зрідка. Штормгласс (67) показував бурю.

Була година ночі. Гелена й Мері Грант, яких нестерпно хитало в їхніх каютах, наважились зійти на палубу. Вітер сягав до чотирнадцяти туазів на секунду; він шалено свистів у снастях. Металічні троси, подібні до натягнених струн, бриніли, начебто по них ударяв велетенський смичок. Блоки стикались один з одним; снасті пронизливо рипіли, соваючись у своїх шерехатих жолобках; оглушливе лопотіння вітрил скидалось на гарматні постріли. Величезні вали вже штурмували яхту, що злітала, як морська

(67) Штормгласс - скляна посудина з хімічною сумішшю, колір якої змінюється в залежності напрямку вітру й насичопості атмосфери електрикою. (Прим, автора.) [229] чайка, немов бавлячись на вкритих білою піноїо гребенях хвиль.

Помітивши пасажирок, Джон Манглс квапливо підійшов До них і попросив повернутися в каюти; хвилі плескали вже через борт і кожної миті могли залити палубу. Гуркіт розбурханих стихій був такий оглушливий, що Гелена ледве почула слова молодого капітана.

- Небезпеки немає? - спромоглася однак вона спитати, коли шум на хвилину вщух.

- Жодної, пані, - відповів Джон Манглс, - але вам не можна залишатися на палубі, ані вам, ані міс Мері.

Леді Гелена й міс Грант не опиралися цьому наказові, що більше скидався на благання, і зійшли в кают-компанію. Саме в ту хвилину велетенський вал ринув на корму з страшною силою, і всі ілюмінатори в каюті затремтіли. Вітер ще подужчав. Щогли гнулися під вагою вітрил, і яхта, здавалось, підносилась над хвилями.

- Фок на гітови! - вигукнув Джон Манглс. - Згортай марсель і клівери!

Матроси кинулися до вітрил. Попустили фали, підтягли гітови; клівери впали з таким грюкотом, що заглушили ревіння бурі. «Дункан», вивергаючи клуби чорного диму, гарячково бив по воді лопатями гвинта, які подеколи здіймались над хвилями.

Гленарван, майор, Паганель і Роберт з захватом і жахом водночас спостерігали боротьбу «Дункана» проти розлюченого моря: учепившись щосили за бортові поручні, не маючи можливості перемовитись ані словом, вони стежили за зграями буревісників, цих лиховісних птахів негоди, що кружляли, немов тішились, над розбурханим океаном.

Раптом гуркотіння бурі розітнув оглушливий свист. То нестримно вибухнула пара, але не через випускову трубу, а з запобіжних клапанів у котлах. Пронизливо залунав свисток на тривогу, яхта дала жахливий крен, і Вільсона, котрий стояв біля керма, звалило з ніг несподіваним ударом румпеля. «Дункан» пішов урозріз хвилі, втративши керування.

- Що сталося? - вигукнув Джон Манглс і метнувся до містка.

- Судно лягає на бік! - відповів Том Остін.

- Хіба кермо пошкоджено?

- До машини! До машини! - почувся голос механіка. Джон Манглс побіг сходами униз. Машинне відділення сповнила густа пара. Поршні в циліндрах не рухались, шатуни не діяли, не обертали гребний вал. Механік, упев» [230] нившись, що машина вийшла із ладу, випустив пару через вииускову трубу, аби врятувати котли.

- В чім річ? - запитав капітан.

- Гвинт зіпсувався або зачепився за щось, - відповів механік, - він не працює.

- Хіба ж не можна його звільнити?

- Ніяк не можна.

Невчасно було б зараз шукати засобів, як полагодити машину. Вони опинились перед фактом: гвинт не діяв, пара не рухала машину, а вихоплювалась крізь запобіжні клапани. І Джонові Манглсу довелося знову вдатися до вітрил і обернути той самий вітер, що був найнебезпечні-шим його ворогом, на свого спільника.

Він піднявся вгору, коротко доповів про стан судна Гленарванові й попросив його зійти з іншими пассажирами до кают-компанії. Гленарван хотів залишитись на палубі.

- Ні, сер, - твердо й рішуче зазначив Джон Манглс, - тут я мушу бути сам із моєю командою. Йдіть униз. Хвиля може залити палубу, й вас змиє без сліду.

- Але ми могли б вам придатися...

- Йдіть, йдіть, сер, так потрібно! За цих обставин я - господар на судні. Йдіть, я цього вимагаю!

Напевно, становище було дуже небезпечне, коли Джон Манглс говорив з Гленарваном таким владним тоном. І Гле-нарвап збагнув, що йому належить подати приклад слухняності. Він та його товариші спустилися з палуби і приєднались до пасажирок, які тривожно очікували кінця цього двобою з осатанілою стихією.

- А мій хоробрий Джон - людина енергійна, - мовив Гленарван, увіходячи до кают-компанії.

- Еге ж, - озвався Паганель, - він нагадує мені того боцмана з драми «Буря» вашого великого Шекспіра, що гукає до короля, котрий пливе.на його судні: «Гетьте відціль! Цитьте! Йдіть до своєї каюти! Коли ви не здатні втихомирити бурю, то мовчіть! Геть з дороги, кажу вам!»

Тим часом Джон Манглс не гаяв ані хвилинки, намагаючись вивести судно з тої скрути, в якій воно опинилось через пошкодження гвинта. Він вирішив лягти в дрейф, аби якомога менше відхилитись од курсу. Треба зберегти вітрила, поставити їх навскіс, щоб судно повернулось боком до штормових хвиль. Підняли марсель, узявши долішній риф, закріпили фор-стаксель на гротщоглі, встановили румпель в напрямі вітру.

Яхта, котра визначалась першорядними мореплавними властивостями, рвучко повернулась, наче стиснутий острогами [231] норовистий кінь, і стала носом за вітром, підставивши бік навалі невгамовних хвиль. Та чи ж витримають вітрила? їх було зроблено з найкращого шотландського полотна, але яка тканина зможе встояти проти такого шаленого натиску!


Вжитий капітаном захід давав ту перевагу, що тепер хвиля била по найтривкіших частинах судна, й воно дотримувало потрібного напрямку. Проте яхта не позбулась небезпеки - вона легко могла потрапити в величезну безодню, що зяяла між водяними валами, і вже не виринути. Але Джон Манглс не мав з чого вибирати й вирішив - «Дун-кан» дрейфуватиме, доки тримаються вітрила й щогли. Його команда була в нього на очах, готова щохвилини виконати наказ свого капітана. Джон Манглс, прив’язавши себе до вантів, спостерігав, як лютився океан.

Ніч минула, проте нічого не змінилось. Всі сподівались, що на ранок буря стишиться. Марна надія! О восьмій годині вітер ще підсилився, він досягав тепер вісімнадцяти ту азів на секунду. Це був справжній ураган.

Джон Манглс мовчав, але вболівав душею за своє судно і за своїх людей. «Дункан» нестримно хилився на бік. Його пілерси тріщали, верхівка фок-реї часом торкалась гребеня хвиль. Одної миті всім здалося, що яхта більше не встане. Матроси з сокирами в руках уже кинулись до грот-щогли рубати ванти, та раптом вітрила зірвались з релін-гів і відлетіли, наче велетенські альбатроси. «Дункан» випростався; але тепер він втратив опору й керування, його страшенно гойдало, і кожної хвилини могли дощенту зламатися щогли. Судно не витримало б довго такої хитавиці, бо обшивка вже розходилась, блоки й заклепки роз’єднувались, здавалось, крізь шпари ось-ось рине вода.

Капітанові «Дункана» залишалось тільки одне: підняти вітрило на фок-щоглі і, рухаючись силою вітру, йти вперед якомога бистріше. На це пішло кілька годин наполегливої праці, котру починали й перероблювали двадцять разів, поки вдалось її вивершити. Тільки о третій пополудні трикутне вітрило, закріплене на фок-щоглі, почало надиматися од вітру.

І тоді, під цим шматком тканини, «Дункан» полинув, мов на крилах, гнаний ураганним вітром. Його мчало на північний схід. Попри все треба було зберегти якнайбільшу швидкість - тільки це могло врятувати яхту. Інколи, випереджаючи хвилі, які котили в тому ж напрямку, судно розтинало їх своїм загостреним носом, пірнало в них, наче велетенський кит, і тоді вода заливала палубу від носа до [232] корми. Часом яхта летіла так само прудко, як і хвилі, - ході кермо втрачало свою силу і не діяло, а вітер крутив судном навсібіч, загрожуючи кинути його впоперек хвиль. Врешті траплялось і так, що буря гнала хвилі швидше, ніж «Дункан», вони хльостали через борт та перекочувались палубою.

День п’ятнадцятого грудня й наступна ніч минули для пасажирів, котрі перебували в стані безперервної тривоги, між надією і розпачем. Джон Манглс і на хвилину не залишав капітанського містка й нічого не їв; серце йому краялось, але незворушний вираз обличчя його не зраджував. Невідривно, наче розтинаючи їх поглядом, він вдивлявся в тумани, які залягли крайнеба на півночі.

Та й справді, було чого тривожитись. «Дункан», відкинутий убік зі свого шляху, шалено мчав до австралійського берега. Чуття підказувало Джонові Манглсу - яхту несе якась блискавична течія. Щохвилини «Дункан» міг налетіти на підводну скелю й розбитися на друзки. Капітан уважав, що до австралійського берега залишилось не більше якихось дванадцяти миль, а земля - це катастрофа, це кінець. В тисячу разів краще безмежний океан, корабель може захистити себе від його люті, хоч би й поступаючись перед нею; та коли буря кидає судно на берег, загибель неминуча.

Джон Манглс знайшов Гленарвана й поговорив з ним віч-на-віч; спокійно й витримано, як справжній моряк, він розповів про загрозливе становище судна, нічого не приховуючи, і додав, що, можливо, доведеться викинутися на берег.

- Аби спробувати врятувати людей, коли пощастить, - сказав він.

- Гаразд, Джоне, - відповів Гленарван.

- А леді Гелена? А міс Грант?

- Я їх попереджу в останню хвилину, коли зникне остання надія на порятунок. Ви мене повідомите.

- Я вас повідомлю, сер.

Гленарван небавом повернувся до обох жінок, котрі хоч і не знали про страшну небезпеку, та здогадувались однак про її неминучість. Вони трималися стійко, не поступаючись в мужності перед чоловіками. Паганель захоплено викладав Робертові теорії про напрями повітряних течій - хоч тема була очевидячки не надто доречна, - і робив цікаві порівняння між циклонами, штормами й ураганами. Майор очікував кінця байдужно, як мусульманин-фаталіст. [233] Об одинадцятій годині буря дещо стишилась, пелена вогких туманів трохи розсунулась, і Джон Манглс, скориставшись хвилинним просвітком, розгледів на відстані приблизно шести миль низинний берег. Вітер щосили гнав яхту до нього. Величезні хвилі бушували навколо, здіймаючись угору на п’ятдесят футів і вище. Капітан збагнув, що поблизу берега має бути тверде й неглибоке дно, інакше хвилі не сягали б так високо.

- Тут, очевидно, піщані обмілини, - сказав він Остінові.

- І я так гадаю, - відповів той.

- Коли нам не пощастить прослизнути між цими мілинами, - мовив капітан, - то ми загинемо.

- Зараз приплив, капітане, може, вдасться пройти над ними?


- Але ж гляньте, Остіне, як лютують хвилі! Чи я? спроможне судно встояти проти них?

Тим часом «Дункан» під своїм єдиним вітрилом стрілою мчав до берега. Невдовзі він був уже за дві милі до обмілин. Густий туман застилав землю, проте Джон розгледів за смугою білих баранців прибою затишну затоку. Там «Дункан» знайшов би собі безпеку. Але як туди дістатися?


Джон викликав усіх пасажирів на палубу. Він не хотів, щоб у-вирішальну хвилину можливої катастрофи вони залишались у кают-компанії. Гленарван і його товариші поглянули на розбурхане море. Мері Грант пополотніла.

- Джоне, - сказав стиха Гленарван до молодого капітана, - я спробую врятувати дружину або загину разом з нею. Подбайте про Мері Грант.

- Добре, сер, - відповів Джон і підніс Гленарванову руку до своїх очей, що раптом зволожились.

«Дункан» був уже в кількох кабельтових од мілин. Море, високе під час припливу, лишило б, певна річ, досить води під кілем яхти, аби вона могла пройти над небезпечними відмілинами. Але височенні хвилі, то підносячи, то опускаючи судно, неминуче вдарили б його кілем у дно. Коли б то знайти спосіб приборкати хвилі, уповільнити шалений плин дрібнесеньких водяних часточок, одне слово - вгамувати це розлютоване море!


І раптом Джонові Манглсу спало на думку, де шукати порятунку.

- Лій! - гукнув він щосили до матросів. - Біжіть по лій, хлопці, мерщій!

Команда тої ж миті зрозуміла намір капітана. Він згадав про засіб, котрий дає іноді чудові наслідки: можна втихомирити бурхання хвиль, укривши їх шаром лою. Лій [234] тримається на воді й паралізує її рух. Цей засіб діє одразу ж, але недовго. Ледве встигне судно прослизнути по цих штучно заспокоєних хвилях, як вони починають бушувати ще скаженіше, і горе тому, хто наважиться плисти йому услід.

Матроси, сили яких зросли вдесятеро від свідомості небезпеки, миттю викотили на бак барила з тюленячим лоєм. Сокирами вони висадили з них днища, а барила підвішали ліворуч і праворуч над поручнями бортів.

- Увага! Готуйся! - вигукнув Джон Манглс, що очікував слушної хвилини.

За кілька секунд яхта досягла війстя у затоку, де вирував і ревів прибій. Настав вирішальний момент.

- Виливай! - крикнув молодий капітан. Матроси перевернули барила, і з них заструміли потоки лою. Вмить масна пелена вирівняла й скувала пінисту поверхню моря. «Дункан» полетів над утихомиреними водами й за хвилину опинився у затишній бухті, по той бік небезпечних відмілин; а поза ним, звільнившись од пут, знову забурхав з невимовною люттю океан.

Розділ VI. МИС БЕРНУЇЛЛІ

Перше, про що подбав Джон Манглс, - це надійно закріпити судно, спустивши два якоря на глибину п’яти бра-сів. Тверде рінясте дно тримало їх якнайкраще. Отже, «Дунканові» вже не загрожувала небезпека ані знов опинитись у відкритому морі, ані сісти на мілину при низькій воді. Яхта, по стількох годинах одчайдушної боротьби з ураганом, знайшла врешті затишну гавань, яку захищала від океанських вітрів висока коса, що вигиналась лукою.

Гленарван потиснув руку молодому каштанові й промовив:

- Дякую, Джоне.

І Джон відчув себе щедро нагородженим єдино цими двома словами. Гленарван приховав свої таємні тривоги; ані Гелена, ані Мері Грант і Роберт навіть гадки не мали, якої жахливої небезпеки їм щойно пощастило уникнути.

Залишалось з’ясувати одну важливу річ: куди саме закинула «Дункан» жахлива буря? Чи далеко відійшов він од паралелі, котрої весь час дотримувався? На скільки миль від них у північно-західному напрямку зостався [235] мис Бернуїллі? Такі були перші питання, звернені до Джо-на Манглса. Той зараз же зробив виміри й обчислення і позначив їх на корабельній мані.

Виявилось, що «Дункан» не дуже відхилився од курсу - всього на два градуси. Його місце визначалось 136°12’ довготи й 35°07’ широти, - поблизу мису Катастроф, на південному побережжі Австралії, за триста миль од мису Бернуїллі.

Навпроти мису Катастроф, що сама його назва віщує* лихо мореплавцям, лежить, наче до пари йому, мис Борда - високий виступ острова Кенгуру. Протока Дослідника між ними веде до двох глибоких заток: на півночі - до затоки Спенсера, на півдні - до затоки Сен-Вінсента. На східному березі цієї останньої стоїть порт Аделаїда, столиця провінції Південна Австралія. Це місто, засноване 1836 року, має щось із сорок тисяч мешканців і чимало різноманітних джерел достатку. Але населення охочіше обробляє родючу землю, вирощує виноград, помаранчі й інші сільськогосподарські культури, які дають тут щедрі врожаї, ніж будує промислові підприємства. Хліборобів тут багато більше, як інженерів, і громадськість не виявляє особливої хіті до комерції й індустрії.

Чи зможе «Дункан» полагодити там своє пошкодження? Над цим довелося помізкувати. Джон Манглс наказав водолазам оглянути підводну частину корми й дізнатись, що саме попсувалось в механізмі яхти. Ті доповіли, що одна лопать гвинта погнулась і чіпляється за ахтерштевень(70), тому гвинт не може обертатися. Судно зазнало серйозної шкоди - аби поправити зіпсований гвинт, потрібно було спеціальне обладнання, якого в Аделаїді не знайти.

Гленарван і Джон Манглс, ретельно все обміркувавши, запропонували таке: «Дункан» попливе під вітрилами вздовж австралійських берегів, розшукуючи сліди «Британії», зупиниться біля мису Бернуїллі, щоб зібрати тут остаточні відомості, й піде далі на південь до Мельбурна, де його легко можна поладнати. Коли гвинт стане до ладу, «Дункан» крейсуватиме вздовж східного узбережжя, де й закінчить розшуки.

Цей план було схвалено. Джон Манглс вирішив підняти якір, скориставшись з першого погожого вітру. Йому не довелось довго чекати. Надвечір ураган ущух. З південного заходу подув легкий вітерець. Почали ладнатися в дорогу, понатягували нові вітрила. О четвертій годині ранку матро-

(70) Ахтерштевень - дерев’яна кінцева частина корми. [236]

Си взялися за лебідку, вирвали якорі з грунту, підняли їх нагору, і «Дункан», під фоком, брамселем і кліверами, пішов правим галсом уздовж берега, тримаючись до нього якнайближче.

За дві години мис Катастроф зник із обрію, яхта перетнула протоку Дослідника. Ввечері обійшли мис Борда, проминули острів Кенгуру. Цей острів, найбільший серед австралійських островів, править злочинцям-утікачам за най-певніший захисток, де вони користуються недоторканністю. Зовні острів чарівний. Неосяжні зелені килими розкинулись навкруг аж до шаруватих скель прибережжя. Незчисленні табунці кенгуру стрибають і тепер, як і тоді, коли 1802 року відкрито острів, по його лісах та луках.

Наступного дня з «Дункана» відрядили кілька шлюпок, щоб пильно оглянути береги. Судно йшло під 36° широти, і Гленарван волів, аби відсіль до тридцять восьмої паралелі не залишилось жодного необслідуваного місця.

Вдень вісімнадцятого грудня яхта, котра під своїм широко розгорненим вітриллям швидко долала простір, як справжній кліпер, пройшла понад берегом бухти Побачення, куди потрапив 1828 року мандрівник Штурт після відкриття Муррею, найбільшої річки в Південній Австралії. Тут уже ніщо не нагадувало квітучий острів Кенгуру, береги були пустельні, голі, безрадісні, наче землі полярного суходолу, і лише де-не-де похмурі сірі урвища або пагористі піщані виступи порушували одноманітність низинного порізаного узбережжя.

Під час цього плавання шлюпки й їхня команда виконували важку роботу, проте матроси не ремствували. Гленарван, нерозлучний з ним Паганель і малий Роберт майже завжди супроводжували їх на берег. Вони хотіли на власні очі пересвідчитися, чи не збереглося тут будь-яких слідів «Британії». Але найретельніший огляд нічого не виявив. Австралійські береги були такі ж німотні, як і прерії Патагонії. Проте мандрівники ще не втратили надії, поки не досягли пункту, вказаного в документі. Досліджуючи цю місцевість, вони, власне, вдавались до застережного заходу, аби випадком чого не пропустити. Вночі «Дункан» лежав У дрейфі, намагаючись по змозі не зрушитись з місця, а вдень тривали копіткі розшуки на узбережжі.

Двадцятого грудня «Дункан» досяг мису Бернуїллі, котрий захищає Ласепедську бухту, так і не знайшовши жодної прикмети «Британії».

Та ця невдача нічого не доводила. Адже за два роки, Що минули від дня катастрофи, море не лише могло, але [237] конче повинне було зірвати з підводних рифів, розкидати чи поглинути рештки трищоглового судна. До того ж і тубільці, які нюхом чують аварію на морі, наче шуліка падло, безперечно, повизбирували найдрібніші уламки «Британії». А Гаррі Гранта й двох матросів, тільки-но хвилі викинули їх на берег, тубільці, певно, захопили в полон і завели в глиб країни.

Але тоді ставало безглуздим одне цікаве припущення Паганеля. Поки йшлося про аргентінську землю, географ мав підстави вважати, що зазначені в документі дати й числа вказують не місце аварії, а місцеперебування мандрівників у полоні. Цілком вірогідно, що в пампі великі річки з їхніми допливами винесли в море дорогоцінний документ. Але тут, в цій частині Австралії, річок, які перетинають тридцять сьому паралель, обмаль. До того ж Ріо-Колорадо і Ріо-Негро течуть до моря крізь піщані пустелі, непридатні для житла й безлюдні, а головні австралійські річки - Муррей, Ярра, Торренс, Дарлінг - або вливаються одна в одну, або впадають в океан через гирла, котрі перетворились на великі порти з розвиненою навігацією. Чи ж можливо, щоб за течією цих річок, де безперестанку сновигають численні судна, тендітна пляшка могла доплисти без жодної перешкоди до Індійського океану?


Сумнівність такого припущення помітили всі, хто мав проникливий розум: Паганелева гіпотеза, цілком слушна в умовах аргентінських провінцій Патагонії, була неспри-йнятна для Австралії. Паганель сам це визнав у розмові з майором Мак-Наббсом.

Стало очевидно - згадані в документі градуси стосувалися тільки місця катастрофи, отже й пляшку закинуто в море там, де розбилась «Британія», на західному узбережжі Австралії.

Проте, як справедливо зауважив Гленарван, нове тлумачення документа аж ніяк не виключало того, що капітан Грант перебував у полоні. Він сам вказує на імовірність цього: «...де вони потраплять у полон до жорстоких тубільців». Тому немає жодної підстави шукати їх саме на тридцять сьомій паралелі.

Про це довго сперечались і врешті дійшли такого висновку: коли вони не знайдуть на мисі Бернуїллі слідів «Британії», то Гленарванові залишається одне єдине - повернутися до Європи. Хоч його розшуки не досягли успіху, але він мужньо й сумлінно виконав свій обов’язок.

Проте це рішення вельми засмутило пасажирів яхти і вкинуло в розпач Мері й Роберта Грант. Виряджаючись на [238] берег разом із Гленарваном і його дружиною, Дзконом Манглсом, майором і Паганелем, діти капітана Гранта казали собі: питання про те, чи врятувався їхній батько, тепер буде вирішено безповоротно. Так, безповоротно! Адже Па-ганель довів якось, що розшуки слід провадити тільки на західному березі, бо потерпілі давно вже добулись би додому, коли б катастрофа сталася на східному узбережжі Австралії.

- Не втрачайте надії! Ніколи не втрачайте надії! - казала Гелена молодій дівчині, сидячи поруч з нею у човні, який ішов до берега. - Бог не залишить нас!

Берег швидко наближався; положисті схили мису, котрий виступав милі на дві у море, доходили до самої води. Човен причалив у маленькій природній бухточці, що, її створили дві коралові одмілини - ті одмілини, які згодом, поширюючись, мали охопити поясом з рифів усю Південну Австралію. Та й тепер вони були небезпечні, судна розбивались на них ущент, як, можливо, сталося і з «Британією».

Пасажири «Дункана» без жодних перешкод висіли на пустельний берег. Стрімчасті шаруваті скелі, заввишки від шістдесяти до вісімдесяти футів, смугою тяглися вздовж узбережжя. їм би не здолати без драбин і гаків ці природні укріплення, якби, на щастя, Джон Манглс не знайшов за півмилі на південь проломину. Напевно, море безупинно било хвилями у цей крихкий туф, надто лютуючи під час рівнодення, що й спричинилось врешті до обвалу горішніх шарів породи.

Гленарван і його супутники заглибились в ущелину й доволі крутим схилом зійшли на вершину скелі. Роберт, наче те кошеня, перший видерся аж до самого шпиля, і Паганель вдався у розпач, опинившись у свої сорок років у стані переможеного дванадцятилітнім хлопчиком, нев-важаючи на його, Паганеля, довгі ноги! Зате він випередив безтурботного майора, якому було до цього байдужісінько.

Невдовзі маленький загін, згуртувавшись на вершечку скелі, став оглядати рівнину, що розіслалась перед їхніми очима.

Вони побачили широкий розліг необробленої землі, де-не-де вкритий миршавими кущиками або й чагарником, убогу місцевість, що її Гленарван порівняв із гленами низинної Шотландії, а Паганель - з неродючими бретонськими ландами. Та коли узбережжя видавалось незаселеним, то будови, які виднілися вдалині, промовисто говорили про [240] цивілізацію - їх-бо звела не рука дикуна, а трудящої культурної людини.

- Онде млин! - вигукнув Роберт.

Справді, милі за три крутились крила вітряка.

- Еге ж, млин, - ствердив Паганель, глянувши крізь свою підзорну трубу. - Ця невеличка споруда, скромна й корисна, завжди тішить моє око.

- Він скидається на дзвіницю, - сказала Гелена.

- Атож, пані, і якщо перший меле хліб для тіла, то друга меле хліб для душі. З цього погляду вони також подібні між собою.

- Ходімо до млина, - сказав Гленарван.

Вирушили в дорогу. За півгодини опинились на землі, обробленій людськими руками. Перехід од голої рівнини до культивованих полів був разючий. Замість диких чагарів перед очима виник зелений живопліт, який оточував свіжо-викорчувану ділянку; кілька биків і щось із п’ятеро коней паслися на луці, обсадженій могутніми акаціями, завезеними сюди з величезних розсадників острова Кенгуру. Потім показалися ниви, де місцями золотіло наїжачене колосся, стіжки сіна, що виструнчились, немов величезні вулики, ряди „фруктових дерев за новою огорожею; далі прегарний _ сад, гідний Горація, де приємне поєднувалось з корисним; за ним - зручно розташовані сараї й повітки; нарешті - простий і вигідний будиночок, над яким, пестячи його рухливою тінню своїх довжелезних крил, вивишався привітний гостроверхий вітряк.

На гавкіт чотирьох собак, що сповістили про появу чужинців, з дому вийшов чоловік років п’ятдесяти, приємний з лиця. За ним ішли п’ятеро гарних дужих хлопців, його синів, і висока огрядна жінка, їхня мати. Не було жодного сумніву - цей чоловік, оточений своєю славною родиною, серед своїх ще нових будівель, в майже незайманій місцевості, репрезентував викінчений тип колоніста-ірландця, котрий, втомившись од злиднів на батьківщині, подався шукати щастя й добробуту за океаном.

Гленарван і його супутники не встигли ще відрекомендуватися, як почули щире вітання:

- Чужоземці, ласкаво просимо вас до господи Падді

О’Мура!

- Ви ірландець? - запитав Гленарван, потискуючи

руку, що її простягав колоніст.

- У минулому - ірландець, - відповів Падді О’Мур. - Тепер я австралієць. Заходьте, хто б ви не були, панове, наш дім - ваш дім. [241] Залишалось тільки скористатися без всяких умовностей цим гостинним запрошенням. Місіс О’Мур повела Гелену й Мері Грант у будинок, а колоністові сини допомогли гостям зняти зброю.

На першому поверсі будинку, зведеного з міцного брусся, містилася простора зала, прохолодна й світла. її прикрашали кілька дерев’яних лав, приладнаних до стін, щось із десяток ослінчиків, дві низьких дубових шафи, де стояв білий порцеляновий посуд і блискучі олов’яні глечики, нарешті, широкий і довгий стіл, за яким і двадцятеро почували б себе вільно. Всі меблі якнайкраще пасували до міцної будови дому і його дужих кремезних мешканців.

Опівдні накрили обідній стіл. Миска з запашною юшкою парувала поміж ростбіфом і баранячою печенею, а навколо розмістилися великі тарілки з оливами, виноградом, помаранчами. Господар і господиня запрошували так щиро, так привітно, широкий стіл виглядав так спокусливо, що було б нечемно відмовлятися. Прийшли й робітники, котрі працювали на фермі, і сіли до столу нарівні з господарями. Падді О’Мур вказав рукою на місця, призначені для гостей.

- Я чекав на вас, - сказав він просто Гленарванові.

- На нас? - вельми здивувався той.

- Еге ж, я завжди чекаю на тих, хто приходить, - відповів ірландець.

Потім він повагом прочитав передобідню молитву, яку всі шанобливо вислухали, стоячи навкруг столу.

Гелену дуже зворушила ця патріархальна простота звичаїв. Глянувши на чоловіка, вона зрозуміла, що він почуває те саме.

Почався обід, всі присутні віддали належне смачним наїдкам. За столом точилася щира спільна розмова. Бо ж ірландці й шотландці - близькі друзі. Річка Твід(71), завширшки кілька туазів, утворює набагато глибшу прірву мі;к Шотландією й Англією, ніж двадцять льє Ірландського каналу, що відмежовують стару Каледонію від зеленого Еріну (72).

Падді О’Мур розповів про себе. Це була звичайна історія всіх емігрантів, котрих постійні нестатки змушують покинути батьківщину. Багатьох, хто шукав на чужині щастя, спіткали горе й злидні. І вони нарікають на долю, забуваючи звинуватити власну нерозумність, свої лінощі й вадп.

(71) Річка Твід становить кордон між Англією і Шотландією. (Прим, автора.)

(72) Е р і н - старовинна поетична назва Ірландії. [242]

Але мужні, тямущі, хазяйновиті й працелюбні досягають успіху. Такий був завжди й тепер Падді О’Мур. Він покинув Дундалк, де конав з голоду, й подався з усією родиною до Австралії. Прибувши до Аделаїди, він знехтував високими зарібками гірника й обрав хоч нелегку, та надійнішу працю хлібороба. За два місяці він уже обробляв ті лани, що стали нині такі квітучі.

Всю земельну площу Південної Австралії поділено на окремі ділянки вісімдесят акрів кожна. Уряд передає їх колоністам у власність, і працьовитий фермер, вирощуючи врожай, не тільки живе з своєї ділянки, але й відкладає чималі заощадження.

Падді О’Мур це знав, і тепер дуже придався його досвід у сільському господарстві. Він працював, заощаджував, до перших ділянок додавав нові, придбані на зиск од господарства. Його родина, як і його земля, процвітала. Ірландський селянин став землевласником, і хоч його господарство не існувало ще й двох років, він мав уже п’ятсот акрів обробленої власними руками землі й чимало рогатої худоби. Він був сам собі хазяїн, цей учорашній раб європейців, і був незалежний, як тільки це можливо тут, у найвільні-шій в світі країні.

Розповідь Падді О’Мура викликала в його гостей сердечні побажання дальших успіхів цьому славному ірландцеві-працелюбу. Закінчивши свою історію, Падді О’Мур чекав, безперечно, щоб йому відповіли відвертістю на відвертість, але сам до цього не спонукав. Він належав до тих скромних людей, котрі нібито кажуть: «Я - ось такий, а які ви, я не питаю». Гленарванові хотілося насамперед розказати про «Дункан», про те, що привело їх до мису Бернуїллі, про їхні невтомні й вперті розшуки.

Як людина, що ніколи не забуває про свою головну мету, він передовсім запитав Падді О’Мура про загибель «Британії».

Відповідь ірландця не потішила його гостей. Він нічого не чув про «Британію». Протягом двох останніх років тут не розбивалось жодне судно, ані вище, ані нижче мису Бернуїллі. А що від часу катастрофи минуло ледве два роки, то він міг ствердити: ніхто з команди «Британії» не потрапив сюди, до західного узбережжя.

- А тепер, пане, - мовив ірландець, - скажіть мені, будь ласка, чому вас цікавить це питання? Адже я розповів вам усе по щирості.

Тоді Гленарван розповів колоністові історію документа, розказав про мандрування на яхті, про їхні спроби розшукати[243] капітана Гранта. Він не приховав того, що рішуча негативна відповідь ірландця знищила всі його надії і тепер він не сподівається будь-коли розшукати потерпілих з «Британії».

Гленарванові слова всіх пригнітили. В Роберта й Мері на очах забриніли сльози. Навіть Паганель не міг знайти жодного слова, аби їх розрадити. Джонові Манглсу краялось серце з болю. Вже розпач охопив цих мужніх людей, які марно дістались на «Дункані» до далеких берегів Австралії, коли раптом почувся голос:

- Ви можете, панове, дякувати богові. Якщо капітан Грант живий, то він перебуває тільки тут, на австралійській землі!

Розділ VII. АЙРТОН

Ці слова вельми вразили все товариство. Гленарван зірвався з місця й вигукнув, відшпурнувши ослона:

- Хто це сказав?

- Я, - відповів один із робітників Падді О’Мура, що сидів край столу.

- Ти, Айртоне? - і собі вигукнув колоніст, зачудований не менш за Гленарвана.

- Я, - сказав удруге Айртон схвильованим, але твердим голосом, - я, шотландець, як і ви, пане, один серед потерпілих аварію на «Британії»!


Айртонова відповідь невимовно збурила всіх. Мері Грант, напівзомліла з хвилювання й щастя, схилилась на Гелени-не плече. Джон Манглс, Роберт, Паганель, схопившись на рівні ноги, кинулись до того, кого Падді О’Мур тільки-но назвав Айртоном.

Це був чоловік років сорока п’яти, суворий на взір, з блискучими запалими очима, які ховалися під дугами гу-. стих темних брів. Видно, мав неабияку силу, дарма що складався нібито з самих кісток і нервів; як кажуть шотландці, такі не марнують часу на те, щоб гладшати. Середній на зріст, кремезний, з рішучою поставою, він приваблював своїм розумним і енергійним, хоч і дещо грубуватим обличчям. Його привабливість ще збільшували ознаки недавніх поневірянь, що відбились на його виду. Певно, він випив не один ківш лиха, проте видавався людиною, стійкою у нещасті, здатною боротися з ним і перемагати. [244]

Гленарван і його друзі одразу це відчули. Особа Айртона викликала до себе повагу. Гленарван" закидав його питаннями, і Айртон відповідав, тамуючи хвилювання, яке спричинила йому ця зустріч. Отим-то перші Гленарванові питання були дещо квапливі й безладні.

- Ви зазнали аварії на «Британії»? - спитав він.

- Так, сер, я служив за боцмана в капітана Гранта, - відповів Айртон.

- Ви врятувалися разом з ним?

- Ні, пане, ні. В ту страшну мить нас розлучила доля, мене змило водою з палуби й викинуло на берег.

- То ви не з тих матросів, про яких згадується в документі?

- Ні. Я нічого не знав про документ. Капітан, мабуть, кинув його в море тоді, коли мене вже не було на судні.

- Але капітан?.. Капітан?..

- Я вважав, що він потонув, зник, загинув разом з командою «Британії». Я гадав, що врятувався сам-один.

- Але ви сказали нам: «Капітан Грант живий!»

- Ні. Я сказав: «Якщо капітан живий»...

- І додали: «То він на австралійській землі».

- Так, він може бути тільки тут.

- Отже, вам невідомо, де він?

- Ні, сер, кажу вам: я гадав, ніби він загинув у хвилях або розбився об скелі. Це від вас я почув, що він, можливо, живий.

- Але тоді що ж ви знаєте? - запитав Гленарван.

- Тільки одне: якщо капітан Грант врятувався, то він в Австралії.

- Де сталася аварія? - запитав майор Мак-Наббс. Про це треба було спитати насамперед, але збентежений

Гленарван хотів передусім дізнатися про долю капітана Гранта. Розмова, досі нелогічна й безладна, котра змішувала дати, факти й перестрибувала від питання до питання, відтепер стала розважливіша й поміркованіша; невдовзі всі подробиці цієї таємничої історії повстали перед слухачами чітко й послідовно.

Айртон відповів Мак-Наббсові так:

- Коли хвилі підхопили мене й змили з бака, де я тоді спускав клівер, «Британія» мчала просто до австралійського берега. До нього залишалось близько двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме тут.

- Під тридцять сьомим градусом широти? - спитав Джон Манглс. [245]

- Під тридцять сьомим, - ствердив Айртон. - На західному узбережжі?

- Ні, ні! На східному, - жваво відповів боцман.

- А коли сталася катастрофа?


- Уночі двадцять сьомого червня 1862 року.

- Точнісінько так! Саме те число! - вигукнув Гле-нарван.

- Тепер ви бачите, сер, - мовив Айртон, - я маю підстави казати: якщо каштан Грант живий, треба його шукати в Австралії й ніде інде.

- І ми його розшукаємо, ми його знайдемо й врятуємо, мій друже! - вигукнув Паганель. - О, дорогоцінний документе, - додав він з незрівнянною наївністю, - треба визнати, ти потрапив до справді проникливих людей.

Та на Паганелеві хвастощі ніхто не звернув уваги. Гле-нарван і Гелена, Мері й Роберт оточили Айртона, тиснули йому руки. Здавалось, сама його присутність правила за непохитну запоруку того, що Гаррі Грант врятувався. Та й справді ж бо, коли матросові пощастило здолати небезпеку, чому б і капітанові не вдалось залишитись цілим і здоровим? Айртон повторював без угаву, що капітан Грант безперечно живий і перебуває конче на Австралійському суходолі. На всі запитання, які дощем сипалися на нього, Айртон відповідав навдивовижу чітко й розумно. Поки він говорив, міс Мері не випускала його руки з своїх. Адже він - супутник її батька, матрос з «Британії»! Він жив поруч Гаррі Гранта, разом з ним перепливав моря, змагався із стихіями! Мері плакала з радощів, неспроможна відвести очей од суворого боцманового обличчя.

Досі нікому не спадало на думку взяти під сумнів правдивість Айртонових слів. Тільки майор та, може, Джон Манглс, люди більш завбачливі, запитували себе, чи заслуговує його розповідь цілковитої довіри. Ця зустріч, така несподівана, могла викликати певну підозру. Щоправда, всі факти й дати збігались, і Айртон наводив разючі подробиці. Але деталі, хоч і найточніші, ще не підстава для беззастережної довіри, бо ж відомо - саме на правдоподібні деталі часто спирається вигадка. Проте Мак-Наббс поки що не прохопився й словом про свої сумніви.

Що ж до молодого капітана, то його недовіра тривала недовго. Скоро він почув, як матрос розповідав дівчині про батька, то упевнився: Айртон справді плавав з Гаррі Грантом. Боцман чудово знав Мері й Роберта. Він бачив їх обох в Глазго, коли «Британія» вирушала в подорож. Айртон нагадав Мері, що вони були присутні на прощальному сніданку, [246]

влаштованому капітаном Грантом на борту для своїх друзів. Тоді відвідав «Британію» і шериф міста Мак-Інтайр. Доглядати Роберта - йому ледве минало десять - доручили Діну Тернерові, але хлопчик утік од нього й видерся на щоглу.

- Справді так, точнісінько так, - стверджував Роберт.

Айртон пригадував безліч дрібниць, не надаючи їм, очевидно, тої ваги, котру мали вони в очах Джона Манглса. І щоразу, коли боцман зупинявся, Мері лагідно, ніжно прохала його:

- Розкажіть іще, пане Айртоне, розкажіть нам іще про батька!

І боцман, вдовольняючи бажання молодої дівчини, розповідав усе, що тільки міг пригадати. Гленарванові не хотілось його переривати, але скільки важливіших і потрібні-ших питань тіснилося йому в голові! Та Гелена примушувала його мовчати, показуючи очима на радісно схвильовану Мері.

Айртон розповів усю історію плавби «Британії» по, морях Тихого океану. Багато чого Мері вже знала, бо листи від батька надходили аж до травня 1862 року. За рік подорожування Гаррі Грант одвідав найбільші острови Океанії. Він побував у Ново-Гебрідах, у Новій Гвінеї, Новій Зеландії, Новій Каледонії, але скрізь європейці владарювали на цих землях, загарбаних часто-густо всупереч законові. Капітан Грант наражався на недоброзичливість і опір місце-в„ої англійської влади, попередженої про його наміри. Та все ж він знайшов місце на західному узбережжі Нової Гвінеї, де, гадав він, можна було б заснувати шотландську колонію й забезпечити її процвітання. Справді, зручний і придатний для зупинок порт на шляху між Молуккськнми й Філіппінськими островами мав приваблювати судна, надто тоді, коли завершення будівництва Суецького каналу скасує морський шлях навкруг мису Доброї Надії. Гаррі Грант належав до англійських прихильників розпочатої з ініціативи Лесепса справи (73) й засуджував політичні чвари, котрі стояли на заваді міжнаціональним інтересам великої ваги.

Оглянувши західне узбережжя Нової Гвінеї, капітан Грант попрямував до Кальяо, аби поновити запаси харчів і пального. ЗО травня 1862 року він покинув цей порт, наміряючись повернутись до Європи через Індійський океан, обійшовши мис Доброї Надії. Та по трьох тижнях плавання жахливий шторм вивів судно з ладу. Довелось рубати щогли. В трюмі поробились течі, закласти їх не вдавалось. Команда боролась одчайдушно, з останніх сил, і невдовзі виснажилась до краю. Помпи працювали без упину. Цілий тиждень «Британія» була іграшкою урагану. Вода в трюмі сягала вже шести футів. Судно помалу занурювалось глибше й глибше. Шлюпки зірвала буря, й команді загрожувала неминуча загибель на борту. Але вночі 27 червня, як правильно передбачив Паганель, показалось східне узбережжя Австралії. Невдовзі хвилі зі страшною силою викинули судно на берег. Айртона змило водою, шпурнуло у вир прибою, і він знепритомнів. Коли ж він прийшов до тями, то побачив себе в руках тубільців, які завели його в глиб суходолу. Відтоді він нічого не чув про «Британію» і гадав, що вона розбилася в друзки на підводних рифах у Туфолдській затоці. На цьому закінчувалась частина розповіді, що стосувалась капітана Гранта. Не раз вона викликала гіркі тужні вигуки. Навіть недовірливий майор переконався у цілковитій її правдивості. Далі починалась історія самого Айртона, котра цікавила слухачів навіть більше, ніж історія «Британії». Адже завдяки документові ні в кого не залишалось сумніву - Грант врятувався разом з двома матросами, так само як і Айртон. Познайомившись з долею одного, можна було цілком реально уявити й долю іншого. Отож Айртона запросили розказати про власні пригоди. Він говорив дуже просто й стисло.

(73) Прокладання каналу через Суецький перешийок, [218]

Врятувавшись від морської катастрофи й ставши бранцем якогось тубільного племені, матрос з «Британії» опинився в глибині країни, в місцях, зрошуваних річкою Дарлінг, за чотириста миль далі на північ од тридцять сьомої паралелі. Там він жив дуже нужденно, але не тому, що тубільці його мордували, а через те, що плем’я саме ледве животіло. Два довгих роки тривало це тяжке невільництво. Але Айртон повсякчас плекав надію повернути собі свободу. Він вичікував слушної нагоди, аби втекти, хоч і знав: па нього чзгаютв незліченні небезпеки.

Одної жовтневої ночі 1864 року Айртон обдурив пильність тубільців і щез у нетрях незайманих лісів. Цілий місяць блукав він безлюдними австралійськими просторами, живлячись коріннями, споживною папороттю й мімозовим глеєм; за дороговказ удень йому правило сонце, вночі - зорі. Так, не раз впадаючи в розпач, він пройшов крізь болота, річки й гори, перетнув незаселену частину суходолу, яку відвідували тільки поодинокі відважні мандрівники. Врешті, ледь живий, виснажений до краю, він дочвалав до [249] гостинної оселі Падді О’Мура і, працюючи тут, закуштував щасливого життя.

- Якщо Айртонові добре в мене, - сказав колоніст-ір-ландець, коли той закінчив свою розповідь, - то мушу сказати - і я задоволений з нього. Це чоловік розумний, хоробрий, працьовитий, і, коли йому тут подобається, дім Падді О’Мура буде його домівкою так довго, як він того схоче.

Айртон мовчки, кивнувши головою, подякував господареві й очікував нових питань, хоч йому здавалось, наче він уже задовольнив законну цікавість своїх слухачів. Що він міг іще розповісти, чого не казав уже безліч разів? Гленар-ван хотів був почати обговорення нового плану розшуків, коли майор несподівано спитав матроса:

- Ви служили боцманом на «Британії»?

-’ Так, - відповів Айртон без жодного вагання. Та збагнувши, що майор має якісь сумніви, а може й не вірить йому, додав: - До речі, в мене збереглась моя суднова угода.

І він вийшов, не гаючись, з кімнати, щоб принести цей офіційний документ. Його відсутність тривала не більше хвилини, але Падді О’Мур встиг сказати Гленарванові:

- Я вважаю Айртона порядною людиною, сер. За два місяці праці в мене він не заслужив жодного докору. Мені відомо, як він врятувався й утік з полону. Це людина чесна, гідна вашої довіри.

Гленарван не встиг відповісти, що в нього немав жодних сумнівів у Айртоновій щирості, як той повернувся до кімнати й простягнув свою угоду. Документ, складений відповідно до всіх правил, мав підпис власника судна капітана Гранта - Мері зразу впізнала батькову руку. Документ свідчив: «Тома Айртона, матроса першого класу, зарахозано на службу як боцмана на трищоглове судно «Британія» з Глазго.» Не могло, отже, залишатися найменшого сумніву щодо особи Айртона: адже ніхто не міг би припустити, щоб цей папір належав комусь іншому.

- Тепер, - мовив Гленарван, -* я запрошую всіх на спільну раду, аби не гаючись обмізкувати, що його робити далі. Ваша думка, Айртоне, нам особливо цінна, і я за неї вам щиро подякую.

Айртон поміркував кілька хвилин.

- Складаю вам подяку, сер, - відповів він, - за те довір’я, котре ви мені свідчите, і сподіваюсь його виправдати. Я трохи знаю цю країну, звичаї тубільців, і коли зможу стати вам у пригоді...

- Безперечно, - сказав Гленарван. [25Q]

- Я гадаю, як ви: капітан і два його матроси врятувались, - провадив далі Айртон, - а що вони не дістались до англійських колоній і про них нічого не чути, то я певен, - їх спіткала така сама доля, як і мене.

- Ви повторюєте, Айртоне, докази, котрі я вже тут наводив, - утрутився до розмови Паганель. - Звичайно, після аварії моряки потрапили в полон до тубільців, що вони й передбачали. Та чи завели їх, як і вас, на північ од. тридцять сьомої паралелі?


- Так, дуже імовірно, сер, - відповів Айртон, - ворожі тубільні племена уникають сусідства з районами, підлеглими Англії.

- Це ускладнює наші розшуки, - дещо збентежено мовив Гленарван. - Як знайти сліди полонених в глибині такого величезного суходолу?


Ніхто не обізвався. Марно Гелена запитувала поглядом своїх друзів - всі мовчали, навіть Паганель, всупереч своєму звичаю. І йому, завжди такому вигадливому, забракло слів. Джон Манглс походжав залою великими кроками туди й сюди, начебто палубою свого судна, опинившись у скруті.

- А що б ви зробили, пане Айртоне? - звернулась Гелена до матроса.

- Я, пані, - жваво відповів Айртон, - повернувся б на «Дункан» і попрямував до місця катастрофи. А там я б діяв залежно від обставин і тих вказівок, на які натрапив би, можливо, щасливим випадком.

- Цілком слушно, - мовив Гленарван, - доведеться лише зачекати, поки полагодять «Дункан».

- Он як! То ви зазнали аварії? - запитав Айртон.

- Так, - відповів Джон Манглс.

- Чималі пошкодження?

- Ні, та щоб їх полагодити, потрібно обладнання, котрого на судні немає. Попсована лопать гвинта, направити її можна тільки в Мельбурні.

- А хіба не можна плисти під вітрилами? - запитав боцман.

- Можна, але в разі зустрічного вітру «Дункан» ітиме надто довго, поки дістанеться до Туфолдської затоки, та й однаково доведеться завітати до Мельбурна.

- Ну то нехай «Дункан» пливе собі до Мельбурна, - вигукнув Паганель, - а ми й без нього доберемся до Туфолда!

- Яким побитом? - запитав Джон Манглс.

- Ми перейдемо Австралію - адже ми перейшли Південну Америку, - додержуючись тридцять сьомої паралелі. [251]

-А як же «Дункан»? - аж надто прискіпливо допитувався Айртон.

«Дункан» приєднається до нас або ми приєднаємось до «Дункана», як там уже випаде. Знайдемо каштана Гранта, тоді разом повернемось до Мельбурна. Коли ж наші розшуки триватимуть аж до побережжя, то «Дункан» прибуде туди за нами. Хто заперечує проти цього плану? Ви, майоре?


- Ні, - відповів Мак-Наббс, - якщо перехід через Австралію практично можливий.

- Настільки можливий, - відповів Паганель, -^ що я пропоную леді Гелені й міс Грант подорожувати з нами.

- Ви серйозно це кажете, Паганелю? - запитав Гле-нарван.

- Якнайсерйозніше, мій любий друже. Це мандрівка за триста п’ятдесят миль, не більше того. Коли робити дванадцять миль щодня, вона триватиме близько місяця, - саме стільки часу, скільки потрібно, аби полагодити гвинта на «Дункані». Звичайно, якби мовилося про те, щоб перейти Австралійський суходіл під нижчою широтою, долати неозорі пустельні й безводні простори в нестерпну спеку, тобто зробити те, на що не спромоглися й найвідважніші мандрівники, - то була б інша річ. А тридцять сьома паралель перетинає провінцію Вікторія, власне кажучи, англійську державу, з упорядженими дорогами, залізницею, майже на всьому шляху заселену. Подорожувати можна у колясці, коли це до вподоби, або у візку, що ’багато краще. Це начебто звичайнісінька прогулянка від Лондона до Едін-бурга, анітрохи не складніше, запевняю вас.

- А хижаки? - запитав Гленарван, прагнучи передбачити всі можливі заперечення.

- В Австралії їх немає.

- А дикуни?

- На цій широті немає дикунів, в усякому разі вони тут не такі небезпечні, як новозеландці.

- А збіглі каторжники?

- В південних провінціях Австралії їх теж немає, вони бувають лише в східних колоніях. Провінція Вікторія не тільки позбавила їх на своїй землі «права захистку», але й встановила закон, що забороняє перебування в її межах тим, хто звільнився після покаранпя в інших провінціях. Нещодавно управління провінції Вікторія навіть загрожувало одній пароплавній компанії позбавленням субсидії, якщо її судна й далі будуть вантажити вугілля в портах [252]

Західної Австралії, де дозволено жити отим засланцям. Та невже ви, англієць, цього не знаєте?

- Перш за все я не англієць, хіба ж ви цього не знаєте? - відповів Гленарван.

- Пан Паганель каже правду, - ствердив Падді О’Мур. - Не тільки провінція Вікторія, але також Південна Австралія, Квісленд і навіть Тасманія не пускають засланців на свої території. Відтоді як я тут живу, ніколи не чув , про жодного втікача з каторги.

- Щодо мене, я також їх ніколи не зустрічав, - обізвався Айртон.

- Отож бачите, друзі, - підхопив Паганель, - тут тільки зрідка трапляються дикуни, немає хижаків, зовсім немає злодіїв-засланців, а чи ж багато знайдеться країн у Європі, про котрі можна було б таке сказати! Ну, дійшли ми згоди?


- Як ви гадаєте, Гелено? - запитав Гленарван, повертаючись до дружини.

- Ось що ми всі гадаємо, мій любий Едварде, - відповіла Гелена, повертаючись до товариства: - Рушаймо! Рушаймо!

Розділ VIII. ВІД’ЇЗД

Гленарван, своїм звичаєм, не барився з виконанням того, що ухвалив зробити. Приставши на Паганелеву пропозицію, він негайно дав наказа лаштуватися в дорогу і призначив від’їзд за три дні, на 22 грудня.

Чого можна було чекати від цього переходу через Австралію? Оскільки перебування Гаррі Гранта тут визнано за безсумнівне, подорож мала дати важливі наслідки. Вона робила імовірнішим успіх їхніх розшуків. Ніхто не тішив себе надією зустріти каштана Гранта саме на тридцять сьомій паралелі, але всі сподівалися натрапити на його сліди, і, в усякому разі, вона вела просто до місця катастрофи.

А це було головне.

До того ж, коли б Айртон погодився приєднатися до мандрівників, провести їх крізь ліси провінції Вікторія й допомогти їм дістатися до східного побережжя, вони мали б ще одну зайву запоруку успіху. Гленарван це добре розумів і, намагаючись конче забезпечити себе такою корисною людиною, як колишній боцман Гаррі Гранта, він спитав господаря дому, чи не заперечуватиме той, коли Айртонові запропонують супроводити експедицію. [253]

Падді О’Мур дав згоду, хоч йому й було шкода втрачати такого бездоганного робітника.

- Ну то що ж, Айртоне, поїдемо разом з нами шукати тих, хто врятувався з «Британії»?

Айртон відповів не одразу; він навіть ніби вагався кілька хвилин і потім, щось обміркувавши, мовив:

- Гаразд, сер, я поїду з вами. Якщо я не наведу вас на сліди капітана Гранта, то принаймні допроваджу до того місця, де розбилась «Британія».

- Спасибі, Айртоне, - сказав Гленарван.

- Дозвольте мені вас запитати, сер.

- Кажіть, мій друже.

- Де ви зустрінетесь з «Дунканом»?

- У Мельбурні, якщо нам не доведеться перетинати Австралію від одного узбережжя до другого, або на східному побережжі, коли нас приведуть туди розшуки.

- І тоді капітан «Дункана»...

- Капітан чекатиме моїх розпоряджень у Мельбурнсь-кому порту.

- Добре, сер, можете цілком покластися на мене.

- Я покладаюся на вас, Айртоне, - відповів Гленарван.

Пасажири «Дункана» палко дякували боцманові «Британії». Діти капітана Гранта всілякими способами свідчили йому свої ніжні почуття. Всі раділи з Айртонової згоди, крім ірландця, що втрачав в його особі тямущого й вірного помічника. Та Падді О’Мур розумів, наскільки важлива Глє-нарванові участь боцмана в експедиції, й поступився власними інтересами. Гленарван попросив ірландця продати транспортні засоби для їхньої подорожі; вивершивши цю справу, умовившись з Айртоном про майбутню зустріч, мандрівники повернулись на яхту.

Повернення було радісне. Адже сталися великі зміни. Всі вагання зникли. Відважні шукачі вже не йтимуть вздовж тридцять сьомої паралелі наосліп. Гаррі Грант знайшов притулок на Австралійському суходолі, тепер це стало беззаперечним, і всі серця вщерть наливалися тою радістю, яку дає певність, що приходить на зміну сумнівам. Мине два місяці, й, коли обставини будуть сприятливі, «Дункан» висадить Гаррі Гранта на шотландські береги.

Джон Манглс, підтримуючи проект спільної подорожі через Австралію, сподівався, що цього разу й він братиме в ній участь. В розмові з Гленарваном, аби підперти власне бажання, він удався до сили різноманітних доказів; він казав і про свою відданість леді й лорду Гленарван, і про те, що він вельми придасться в подорожі своїми організаторськими [254] здібностями, і що його присутність на яхті зовсім зайва. Словом, капітан навів чимало поважних міркувань, окрім головного, котре й не потребувало, щоб про нього нагадувати Гленарванові.

- Тільки одне питання, Джоне, - сказав він, - чи цілком ви звіряєтесь на свого помічника?

- Цілком, - відповів Джон Манглс- Том Остін - досвідчений моряк. Він відведе «Дункан» до Мельбурна, керуватиме там ремонтом і прибуде на східне узбережжя точно в призначений день. Том - людина обов’язку й дисципліни. Він ніколи не наважиться знехтувати наказом або запізнитися його виконати. Ви можете покладатися на нього так само, як і на мене.

- Гаразд, Джоне, справу вирішено, - сказав Гленарван, - ви нас супроводите. Бо ж вельми бажано, щоб ви були з нами, коли ми розшукаємо батька Мері Грант, - додав він, усміхаючись.

- О сер! - тільки й спромігся вимовити Джон Манглс. Він зблід і міцно потиснув простягнуту йому руку Гленарвана.

Наступного дня, в супроводі теслі й матросів, навантажених харчами, Джон Манглс повернувся на ферму Падді О’Мура. Він мав організувати спільно з ірландцем транспорт для учасників експедиції.

Фермерова родина очікувала на нього, ладна зараз же взятися до роботи за його вказівками. Був тут і Айртон, він щедро давав поради, підказані чималим його досвідом. Падді й Айртон висловились одностайно за те, щоб жінки подорожували в запряженому биками повозі, а чоловіки - верхи на конях. Ірландець давав мандрівникам фургона з биками й коней.

Цей фургон, у двадцять футів завдовжки, з брезентовою будою, підносився на своїх чотирьох колесах, зроблених з суцільного дерева, які не мали ні спиць, ні ободів, ані залізних обручів, - одне слово, просто дерев’яні кружала. Передній хід фургона прилаштовано до днища повозу доволі-таки первісним способом, що не дозволяв круто завертати. Припасоване до переднього ходу довжелезне дишло мало тридцять п’ять футів завдовжки, в нього запрягали три пари биків. Вони тягли фургона за допомогою подвійного пристрою - дерев’яного ярма, приладнованого до загривка, і нашийника, що його залізний загвіздок міцно з’єднував з ярмом.

Потрібна була неабияка спритність, аби керувати цією вузькою, довгою і хисткою запряжкою, поганяти три пари [255] биків, підштрикуючи їх самою лише палицею з вісі рям на кінці. Та Айртон, поки робив на фермі, збагну] цю науку, і Падді ручився за його вправність. Отож йонг доручили бути за погонича. ’

Фургон, котрому бракувало ресор, не мав жодних вигод; та доводилось брати його таким, як він є. Джон Манглс не маючи змоги хоч трохи поліпшити незграбну будову повозу, постарався зробити його якнайзручнішим всередині; Насамперед він поділив фургон дощаною перетинкою ні дві частини. В задньому відділку мали зберігатися харчі, ба| гаж і похідна кухня Олбінета. Передній відділок цілком приі зпачався мандрівницям. За допомогою теслі він перетворився на затишну кімнатку, застелену пухнастим килимом, з туа-і летним столиком і двома канапками, що мали правити з»; ліжка Гелені й Мері Грант. При потребі Можна було опус-| кати щільні шкіряні запони, вони добре захищали від нічної’ прохолоди. В крайньому разі, як-от під час великої зливи, і чоловіки могли б там прихиститися, але звичайно вони мали спати в наметі. Джон Манглс примудрився розмістити на такій маленькій площі всі речі, потрібні обом жінкам. Гелена й Мері Грант не повинні були надто жалкувати, в цій кімнатці на колесах за вигідними каютами «Дункана».

Спорядити чоловіків було набагато простіше: відібрати і сімох дужих коней, що призначались для Гленарвана, Па-ганеля, Роберта Гранта, Мак-Наббса, Джона Манглса й двох матросів, Вільсона й Мюльреді, які супроводили свого господаря і в цій новій мандрівці. Айртонове місце було, природно, на передку фургона, а містер Олбінет - їзда верхи його анітрохи не спокушала - міг чудово влаштуватися в багажному відділку.

Коні й бики паслися на луках навколо ферми, й на час від’їзду їх можна було легко зібрати..

Зробивши всі потрібні розпорядження, Джон Манглс повернувся на яхту вкупі з ірландською родиною, яка забажала завітати у гостину до Гленарвана. Айртон теж приєднався до них, і близько четвертої пополудні Джон з усім і товариством прибув на борт «Дункана».

їх зустріли зі щирою радістю. Гленарван запросив усіх і пообідати на яхті. Він не хотів заборгувати в ґречності перед привітними австралійцями, і ті залюбки прийняли його запросини як вияв взаємної гостинності. Падді О’Мур був у захваті від того, що побачив на яхті. Умеблювання кают, шпалери, килима на стінах, надводна частина судна, оздоблена кленовим і палісандровим деревом, - усе викликало в нього палке захоплення, Айртон, навпаки, поставився стримано [256] до цієї надмірної розкоші, котра коштувала неабияких грошей.

Натомість боцман «Британії» надзвичайно уважно оглянув яхту з погляду мореплавця; він спустився аж до споду трюму. Побував у машинному відділі, камбузі, вугільних ямах: поцікавився потужністю парових котлів, видатком пального, запасами пороху; надто пильно він обдивився склад зброї й гармату, кілька разів спитав про її далекобійність. Гленарван упевнився, що має справу з вельми обізнаною у мореплавстві людиною, про це свідчили спеціальні запитання Айртона. Боцман врешті закінчив мандрівку по яхті, оглянувши щогли й такелаж.

- Маєте прекрасне судно, сер, - мовив він.

- А головне, пливе відмінно, - відповів Гленарван.

- А який тоннаж «Дункана»?

- Двісті десять тонн.

- Я напевно не помилюся, коли скажу, що він, йдучи повним ходом, легко робить п’ятнадцять вузлів за годину.

- Кладіть усі сімнадцять, - обізвався Джон Манглс, - і ваш обрахунок буде правильний.

- Сімнадцять! - вигукнув боцман. - То жодне військове судно - я маю на увазі найкращі - не в змозі його наздогнати.

- Жодне! - ствердив Джон Манглс. - «Дункан» - справжня перегонова яхта, він не дасть себе випередити, яку б шалену швидкість не розвинути.

- Навіть під вітрилами? - спитав Айртон.

- Навіть під вітрилами.

- Тоді, сер, і ви, капітане, - мовив Айртон, - прийміть вітання від моряка, котрий добре знає, чого варте таке судно.

- Що ж, Айртоне, - відповів Гленарван, - лишайтесь на нашому судні, і тільки від вас залежатиме, аби воно стало й вашим.

- Я поміркую над цим, сер, - відповів боцман.

В цю хвилину показався містер Олбінет і повідомив, що обід подано. Гленарван і його гості попрямували до кают-компанії.

- Яка розумна людина цей Айртон, - сказав Паганель майорові.

- Надто розумна, - стиха буркнув Мак-Наббс, котрому, без жодних видимих причин, не припало до вподоби ані боцманове лице, ані те, як він поводиться.

За обідом Айртон розповідав різні цікаві подробиці про Австралійський суходіл, що його знав досконально. Він запитав [257] , скільки матросів поїде з Гленарваном. Дізнавшись, що тільки двоє - Мюльреді й Вільсон, - Айртон, здавалось, здивувався й порадив Гленарванові взяти міцний загін з найкращих матросів «Дункана». Він так уперто наполягав на цьому, що в майора повинні були зникнути всі підозри.

- Адже наша подорож через Південну Австралію цілком безпечна? - запитав Гленарван.

- Цілком, - квапливо ствердив Айртон.

- Тож ми й залишимо на судні якнайбільше людей. Вони будуть потрібні тоді, коли «Дункан» йтиме під вітрилами до Мельбурна, і тоді, коли його лагодитимуть. Найважливіше, щоб яхта прийшла вчасно на призначене місце зустрічі. Отже не треба зменшувати її команду.

Айртон наче погодився з Гленарвановими міркуваннями й більше не наполягав.

Настав вечір і розлучив шотландців з ірландцями. Айртон і родина Падді О’Мура повернулись на ферму. Фургон і коні мали бути готові наступного дня. Вирушати збиралися о восьмій ранку.

Гелена й Мері Грант закінчували лаштування до подорожі, що були недовгі й не такі кропіткі, як збори Жака Паганеля. Вчений півночі морочився з своєю далекоглядною трубою, розкручував її, витирав, знову закручував, перевіряв скельця - отож він міцно спав уранці, коли його збудив гучний майорів голос.

Джон Манглс уже подбав про те, аби відіслати багаж на ферму. Шлюпка чекала на своїх пасажирів, і вони не загаялися в ній розміститися. Молодий капітан давав останні розпорядження Томові Остіну. Він надто налягав на тому, щоб Том очікував у Мельбурні Гленарванових наказів і сумлінно й точно виконав їх, які б вони не були.

Старий моряк відповів капітанові, що він може цілком звіритися на нього. Від імені команди «Дункана» він побажав Гленарванові щасливої подорожі й успіху. Шлюпка відчалила, й гучне матроське «слава!» розляглося в повітрі, немов грім.

За десять хвилин шлюпка дісталася берега. Ще за чверть години мандрівники прибули на ферму ірландця.

Тут усе було готове до від’їзду. Леді Гелена аж замилу-валася своїм дорожнім житлом. Величезний громіздкий фургон, його первобутні колеса, неповороткі вісі дуже припали їй до вподоби. Шестеро биків, запряжених цугом, надавали повозові якогось патріархального вигляду, що вельми йому пасував. Айртон, із штрикалом у руці, чекав наказів свого нового господаря. [58]

- Хай йому чорт! - вигукнув Паганель. - Що за чудовий повіз! Він вартий усіх диліжансів у світі! Як на мене, найкраще отак і подорожувати по світу, за способом мандрівних штукарів. Хатина, котра рухається, зупиняється, їде, коли й де це вам заманеться, що може бути приємніше? Це в давнину добре розуміли сармати й не подорожували інакше.

- Пане Паганелю, - звернулася до вченого Гелена, - сподіваюсь, я матиму втіху бачити вас у своїй вітальні?

- Звичайно, пані, - відповів Паганель, - вважатиму за честь для себе. В який же день ви прийматимете гостей?


- Для своїх друзів я дома щодня, - мовила, сміючись, Гелена, - а ви...

- ...найвідданіший поміж них, пані, - ґречно підхопив Паганель.

Цю люб’язну розмову перервала поява сімох засідланих і загнузданих коней. їх вів один із синів Падді О’Мура. Гле-нарван розрахувався з ірландцем за все, придбане в нього, і додав іще силу подяк, котрі чесний колоніст цінував принаймні нарівні з одержаними гінеями.

Подали знак вирушати. Гелена й Мері Грант зайняли місця у своєму відділку, Айртон - на передку, Олбінет - у задньому відділку фургона. Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, обидва матроси, всі озброєні карабінами й револьверами, сіли верхи на коні. Падді О’Мур гукнув: «Щастп вам, боже!», його слова підхопила вся родина.

Айртон якось чудно крикнув і діткнувся штрикалом до биків. Фургон рушив, дошки зарипіли, вісі заскреготали, і невдовзі гостинна ферма славного ірландця зникла за поворотом дороги.

Розділ IX. ПРОВІНЦІЯ ВІКТОРІЯ

Було 23 грудня 1864 року. Цей грудень, такий смутний, насуплений і вологий в Північній півкулі, годилося б на Австралійському суходолі називати червнем. З погляду астрономії, літо настало тут два дні тому, бо вже 21 сонце досягло тропіка Козерога й відтоді стояло над обрієм щодня менше на кілька хвилин. Отже, нова Гленарванова подорож мала відбутися найгарячішої пори року й під пекельним, майже тропічним промінням сонця.

Англійські володіння в цій частині Тихого океану мають назву Австралазії. Сюди входить Нова Голландія, Тасманія, [260]

Нова Зеландія й низка сусідніх островів. Що ж до Австралійського суходолу, то його поділено на декілька чималих колоній-провінцій, що за розмірами й природними багатт ствами дуже різняться одна від одної.

Коли розглянути найновіші карти, що їх склали Петер-ман або Прешель, то одразу впаде в око надзвичайна прямизна австралійських кордонів. Англійці провели рівнесенько, під шнурочок, умовні межі австралійських провінцій, анітрохи не зважаючи ні на гірські схили, ні на течії річок, ні на особливості підсоння, ані на расові відмінності. Провінції мають форму прямокутників і щільно прилягають одна до одної, як окремі клітинки в мозаїчному малюнку. В цих прямих лініях і кутах пізнається творіння геометра, але не географа. Тільки береги з їхніми розмаїтими закрутами, фіордами, бухтами, мисами, затоками й гирлами річок своєю природною чарівною примхливістю повстають проти цієї простолінійності.

Жак Паганель завжди кепкував з того, що Австралія скидається на шахову дошку. Якби вона була французькою колонією, казав учений, то, безперечно, французькі географи не перейшли б настільки міри у своєму захопленні косинцем і рейсфедером.

На величезному океанському острові існує зараз шість колоній, чи провінцій: Новий Південний Уельс - столиця Сідней; Квісленд - столиця Брісбен; Вікторія - столиця Мельбурн; Південна Австралія - столиця Аделаїда; Західна Австралія - столиця Перт; нарешті Північна Австралія, де ще немає столиці. Поки що колоністи заселили тільки береги суходолу. Вже за двісті миль од побережжя чималі міста трапляються лише зрідка. Середина суходолу, що дорівнює двом третинам Європи, майже не досліджена.

На щастя, тридцять сьома паралель не перетинала ці безмежні пустелі, ці неприступні краї, що коштували вже науці численних жертв. Гленарван не спромігся б їх подолати. Його експедиція мала перейти тільки частину Південної Австралії - вузьку смугу провінції Аделаїда, геть усю провінцію Вікторія й вершечок переверненого трикутника, Що його утворює Новий Південний Уельс.

Від мису Бернуїллі до кордону провінції Вікторія - усього шістдесят дві милі. Це становить щонайбільше два Дні дороги, і Айртон розраховував завтра зупинитися на ніч в місті Апелі, що лежало на крайньому заході провінції Вікторія.

На початку подорожі вершники й коні звичайно виявляють неабиякий запал. Та коли завзяття перших не викликає [261] заперечень, то прудку ходу других слід стишити. Хто ладнається в далеку дорогу, мусить берегти сили свого коня. Отож ухвалено щодня робити лише двадцять п’ять - тридцять миль.

А втім, ходу коней треба було погоджувати з повільнішим кроком биків, цих ходячих механізмів, які в часі втрачали те, що вигравали на силі. Фургон з пасажирами й харчами становив осередок валки, її рухливу фортецю. З обох боків їхали вершники - кінні дозорці, які мали триматися поблизу фургона. Та оскільки не встановили ніякого сталого розпорядку, кожен, звичайно в певних межах, міг діяти на свій розсуд: мисливці - вганяти за дичиною, ґречні кавалери - розважати розмовою дам, філософи - сперечатися один з одним. Паганелеві, що поєднував у собі всі ці нахили, доводилось одночасно встигати скрізь.

На шляху через провінцію Аделаїда не трапилось нічого вартого уваги. Тяглися нескінченні низки невисоких запорошених пагорбків, безмежні голі рівнини, відомі під назвою «бушів», або прерії, порослі купками чагарника з кострубатим солоним листям, на яке така ласа вся овеча порода. Між стовпами телеграфної лінії, котра з’єднала нещодавно Аделаїду з побережжям, паслися pig’s faces - «свинячі рила» - барани з свинячими головами, що їх розводять тільки в Новій Голландії.

Досі ці рівнини нагадували одноманітні простори арген-тінських памп. Ті самі травники, той самий чітко окреслений обрій. Мак-Наббс стояв на тому, що природа Австралії точнісінька така, як у Південній Америці. Але Пага-нель запевняв - невдовзі краєвид відміниться. Звірившись на ці запевнення, всі очікували якихось чудесних змін.

О третій годині фургон проминув широку безлісну смугу, яка зветься «долиною москітів». Вчений мав утіху як географ переконатися, що така назва вельми слушна. Настирливі комахи немилосердно жалили мандрівників та їхніх коней. Врятуватися від укусів було неможливо. Можна було лишень стишити біль нашатирним спиртом з похідної аптечки. Паганель, не в силі терпіти, посилав під три чорти невгамовних москітів, що люто впинались в його довготелесу особу своїми дошкульними жалами.

Надвечір кілька живоплотів з акації звеселили одноманітну рівнину. То тут, то там виникали гайки білих камедних дерев; оддалік виднілась свіжа колія. Стали зустрічатися дерева європейського походження - цитринові, оливи, зелені дуби, потяглися міцні, охайні паркани. Десь о восьмій годині бики, котрих Айртон повсякчас підганяв штрикалом, [262] дістались до «станції» Ред-Гум. Станцією тут називають поселення, де розводять худобу - основне багатство Австралії. Скотарі звуться «скватери», тобто «люди, що сідають на землю» (74). Та й справді, колоніст, стомившись від нескінченних блукань по безмежних просторах, перш за все сідає на землю.

Станція Ред-Гум - невеличке поселення, проте Гленар-вана зустріли тут з щирою гостинністю. Під дахом цих самітних осель завжди накриють стіл- для подорожнього і його любо привітає гостинний господар - австралійський колоніст.

Назавтра Айртон запріг биків, ледь зазоріло. Він хотів надвечір дістатися до межі провінції Вікторія.

Місцевість потроху ставала більш нерівна. Хвилясте пасмо невисоких пагорків, припорошених ясно-червоним піс-ском, губилось вдалині; здавалось, на рівнину накинуто велетенський шарлатовий прапор, що надимається брижами під подувом вітру. Місцеві сосни «маллі» з білястими плямами й рівним гладеньким стовбуром, простягали темно-зелене віття над родючою землею прерій, де метушились незліченні табунці веселих тушканчиків. Потім потяглись широкі степи з чагарями й молодими камедними гайками. Ще далі зарості порідшали, з’явилися дерева, перші представники австралійських лісів.

Що ближче до кордонів провінції Вікторія, то відчутніше мінявся краєвид. Мандрівники бачили - вони вступають до нового краю. Вони мали за незворушне правило їхати напрямки, і жодна перепона, хай хоч гора чи озеро, не могла змусити їх ухилитися вбік. Повсякчас вони практично доводили першу теорему геометрії, незмінно обираючи най-рівнішу дорогу - найкоротшу лінію між двома точками. Ані втома, ані труднощі шляху їх не зупиняли. Ходу коней розміряли відповідно до повільної ступи биків, та якщо ці спокійні тварини й не рухались швидко, зате вони ніколи не приставали.

Просуваючись у такий спосіб, валка за два дні зробила шістдесят миль і 23 грудня ввечері прибула до Апелі, першого міста провінції Вікторія, яке лежить під сто сорок першим градусом довготи в окрузі Вімерра.

(74) Англійські слова «to squat» означають «сідати». (Прим.автора.)

Дякуючи Айртоновим піклуванням, дістали притулок на ніч у заїзді, що, за браком кращих готелів, звався гучно «Готель [263] корони». Вечеря, котра складалась із кількох страв, виготовлених з самої баранини, парувала на столі.

За вечерею багато їли, ще більше розмовляли. Всім хотілося дізнатися про особливості цього краю, й тому географа закидали питаннями. Паганель не змушував себе довго просити й охоче змалював провінцію Вікторія, що її називали також «Щаслива Австралія».

- Неправильна назва, - сказав він. - Вікторію скорше слід називати «Багата Австралія», бо й поміж країнами буває так, як поміж людьми: багатство ще не означає щастя. Австралію, дякуючи її золотим покладам, віддано було на поталу бандам хижих авантурників. Ви самі побачите, як її спустошили, коли ми переїжджатимемо через золотоносні землі.

- Вікторія - молода колонія, еге ж? - спитала леді Гленарван.

- Так, вона існує щось із тридцять років. її засновано 6 червня 1835 року, у вівторок...

- ...о сьомій годині сорок п’ять хвилин вечора, - закінчив майор, що любив пожартувати з Паганелевої звички наводити точні дати.

- Ні, рівно о сьомій годині десять хвилин, - заперечив серйозно географ. - Саме тоді Батман і Фалкнер заснували поселення Порт-Філіпп на березі тої самої бухти, де нині розкинулось велике місто Мельбурн. П’ятнадцять років колонія становила частину провінції Новий Південний Уельс і підлягала його столиці місту Сідней. Тільки 1851 року її проголосили самостійною провінцією й назвали «Вікторія».

- І відтоді вона процвітає? - спитав Гленарван.

- Розміркуйте самі, мій друже, - відповів Паганель. -> Я наведу вам кілька цифр з останніх статистичних відомостей. Що б там не казав Мак-Наббс, я не знаю нічого красномовнішого за цифри.

- Ну, шкварте, - сказав майор.

- Починаю. 1836 року колонія Порт-Філіпн мала двісті сорок чотири мешканці, а нині живе у Вікторії п’ятсот п’ятдесят тисяч. З сімох мільйонів квадратних футів, засаджених виноградом, вона щороку має сто двадцять одну тисячу галонів вина. Сто три тисячі коней гасає по її рівнинах, і шістсот сімдесят п’ять тисяч двісті сімдесят голів рогатої худоби відгодовується на безмежних пасовиськах.

- Мабуть, тут і свині є? - поцікавився Мак-Наббс.

- Так, майоре, сімдесят дев’ять тисяч шістсот двадцять п’ять свиней.

- А скільки тут баранів, Паганелю? [264]

-- Сім мільйонів сто п’ятдесят тисяч дев’ятсот сорок три, Мак-Наббсе!


- Поміж них і той, що ми його оце їмо?

- Ні, його я не рахував, бо три чверті тушки ми вже з’їли.

- Браво, пане Паганелю! - вигукнула, щиро сміючись, леді Гелена. - Треба визнати, що ви чудово знаєтесь на географії, і скільки б не силкувався мій кузен Мак-Наббс, йому не вдасться загнати вас на слизьке.

- Але ж то мій фах, пані, знати це все і, коли треба, повідомляти вам. Тому можете йняти мені віри: в цій незвичайній країні на нас чекає чимало див.

- Проте досі... - почав був Мак-Наббс, котрий мав собі за втіху піддрочувати географа.

- Та зачекайте-бо, майоре, який же ви нетерплячий! - вигукнув Паганель. - Ледве ступили через кордон і вже незадоволені. Я вам кажу, я вам повторюю, я запевняю вас: ця країна найцікавіша в світі. її створення, її природа, її підсоння, її прийдешнє зникнення дивували, дивують й дивуватимуть учених усього світу. Уявіть собі, мої друзі, суходіл, що, формуючись, підносився із хвиль не вершечком, а вінцями, немов велетенська обручка; суходіл, в глибині якого сховано, можливо, море, що напівзійшло вже випарами; суходіл, де річки з кожним роком дедалі всихають; де немає вологості ані в повітрі, ані в грунті; де щороку дерева скидають не листя, а кору; де листя повертається до сонця не своєю поверхнею, а пружком і не відкидає тіні; де ліси здебільша неспалимі; де будівельний камінь тане від дощу; де в лісах дерева низькі, а трава височезна; де живуть чудернацькі тварини; де чотириногі мають дзьоби, як-от єхидна й качконіс, що змусило природників вигадати особливий клас птахотварин; де кенгуру скаче на лапах різної довжини; де в баранів свинячі рила; де лисиці пурхають з дерева н* дерево; де плавають чорні лебеді, а пацюки в’ють гнізда; де птахи вражають розмаїтістю голосів і нахилів: один видзвонює, немов дзиґарі на дзвіниці, інший ляскає, наче візник батогом, ще інший наслідує гострильника, а той - цокає, як годинник, що відбиває секунди; є такий птах, що сміється вранці, коли сходить сонце, а інший плаче ввечері, коли сонце заходить. О! Най-химерніша, найдивніша у світі країна! Парадоксальна земля, що перекидає шкереберть всі закони природи! Справедливі слова вченого-ботаніка Грімара: «Ось вона, ця Австралія, своєрідна пародія на світові закони або скорше виклик, кинутий в обличчя всесвітові!» [265]

Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю. Красномовний секретар Географічного товариства не міг уже опанувати себе. Він говорив, наче летів навскач, одним духом, безупинно жестикулюючи й вимахуючи виделкою - серйозна небезпека для сусідів за столом! Та врешті грім оплесків заглушив його голос, і він замовк.

Само собою, по цій промові нікому не спало на думку далі розпитувати географа. Тільки майор запитав спокійно, як завжди:

- І це все, Паганелю?

- Та ні, анітрохи! - вигукнув з новим завзяттям учений.

- Як? В Австралії є щось іще чудніше? -г запитала здивована й зацікавлена Гелена.

- Так, пані, - її підсоння. Своїми особливостями воно переважає геть усі дивовижі, про які я перше вам розказував.

- А саме? - залунало з усіх боків.

- Я не казатиму про цілюще повітря, багате на кисень і майже позбавлене азоту; також і про те, що тут немає вологих вітрів, бо мусони дмуть рівнобіжно берега, і що чимало недуг - тиф, кір та різні хронічні захворювання - тут невідомі.

- То це аж ніяк не дрібна перевага, - сказав Гленарван.

- Безперечно, але я мав на увазі інше. Тутешнє підсоння має одну властивість, можна сказати... неймовірну.

- Яку ж? - запитав Джон Манглс.

- Ви нізащо мені не повірите...

- Повіримо! - гукнули враз вельми зацікавлені слухачі.

- Ну, так воно...

- Що воно?..

- Підвищує моральність.

- Моральність?

- Атож, - відповів учений переконано. - Австралійське підсоння сприятливо діє на моральність. Тут метал не іржавіє, а люди - й поготів. Тут чисте й сухе повітря швидко відбілює все - і білизну й душі людські. В Англії запримітили цю чудасію й ухвалили засилати сюди злочинців на виправлення. Хіба ж ви ніколи про це не чули?


- Та невже? Цей вплив справді такий відчутний? - спитала Гелена.

- Так, пані, він відчувається і на людях, і на тваринах. [266]

- Ви не жартуєте, пане Паганелю?

- Анітрохи. Навіть коні й рогата худоба тут напрочуд лагідні. Ось побачите.

- Неймовірно!

- Але ж так воно є! І злочинці, що потрапляють у цю живодайну, здорову атмосферу, перероджуються тут за кілька років. Це відомо філантропам. Людська вдача в Австралії кращає. .

- Тож який будете ви, пане Паганелю, в цій щасливій країні, коли ви й так вельми добрий? - усміхаючись спитала Гелена.

- Я стану досконалий, пані, просто досконалий! - відповів учений.

Розділ X РІЧКА ВІМЕРРА

Наступного дня, 24 грудня, вибрались на світанку. Спека була вже досить відчутна, але все ж стерпна, дорога рівна й зручна для коней. Маленький загін попрямував крізь обрідкуватий лісок, і ввечері, по чималому перегонові, став табором на березі Білого озера, що мало солону, негодящу до пиття воду.

Тут Жакові Паганелю довелося визнати, що це Біле озеро не більш біле, ніж Чорне море - чорне, Червоне море - червоне, Жовта річка - жовта й Голубі гори - справді , голубі. Однак із професійного самолюбства він палко сперечався, виправдовуючи ці назви, та нікого, проте, не переконав.

Містер Олбінет як завжди вчасно зготував і подав вечерю. Потім мандрівники, одні в фургоні, інші в наметі, міцно і поснули, незважаючи на жалібне виття динго, цих австра-лійських шакалів.

За Білим озером розіслалась розкішна долина, вся барвиста від хризантем. Прокинувшись уранці, Гленарван і його друзі ладні були вітати захопленими оплесками чарівну красу, що стала перед їхні очі.

Знову рушили в дорогу. До самісінького обрію зелена прерія в своєму весняному буянні паленіла розмаїтими квітами. Дрібнолистий льон мигтів блакитними цяточками поміж шарлатовим акантусом. Численні гатунки «eremophi-las» звеселяли пишне зелення рівнини, а смуга солонців рясніла синьо-зеленим і червонястим цвітом срібняка, лободи й інших рослин, що полюбляють солоні грунти. Всі [267] вони корисні для промисловості, бо, спалюючи їх і промиваючи попіл, можна одержати добрячу соду. Паганель, котрий обернувся на ботаніка, опинившись серед квітів, назвг вав їхні види і, повсякчас залюблений у цифри, виголосив, що австралійська флора нараховує чотири тисячі двісті гатунків рослин, які належать до ста двадцяти родин.

Подолавши ще з десяток миль, фургон заглибився між гайками високих акацій, мімоз і білих камедних дерев з пишними суцвіттями. Рослинне царство цього краю, зрошуваного численними джерелами, не залишалося невдячним до денного світла й повертало пахощами та барвами те, що йому дарувало живодайне сонячне проміння.

Тваринний світ був бідніший. Кілька прудконогих казуарів блукало рівниною, але підійти до них було неможливо. Майорові усе ж пощастило влучити з рушниці в іншого птаха, що вже зникає й зустрічається дуже зрідка, - ябі-ру, велетенського журавля, мешканця англійських колоній. Птах мав п’ять футів заввишки, а його чорний широкий трикутний дзьоб сягав до вісімнадцяти цалів. Фіалково-пурпурова голова контрастувала з глянсувато-зеленою шиєю, сліпучо-білими грудьми й ясно-червоними цибатими ногами. Здавалось, природа взяла зі своєї палітри найчудовіші первинні барви, аби якнайгарніше вбрати ябіру.

Всі довго милувалися птахом, і майор здобув би лаври цього дня, якби на кілька миль далі малий Роберт не уздрів і не забив одважно якусь чудну тварину, напівїжака, напів-мурахоїда, зародкове створіння первісних часів. З її стуленої пащі звисав розтягнутий, довгий і липкий язик, що ним вона ловить комах - головний свій харч.

- Це єхидна! - вигукнув Паганель. - Чи ви коли бачили подібну тварину?

- Вона огидлива, - мовив Гленарван.

- Огидлива, але цікава, - зауважив Паганель. - Більш того, це - особливість тваринного світу Австралії, надаремно шукати її деінде.

Паганель, цілком природно, забажав узяти з собою бридку єхидну й хотів був покласти її у багажний відділок. Але Олбінет так обурився, що вченому довелось відмовитись од думки зберегти для майбутніх поколінь цей взірець австралійських однопрохідних.

Того дня мандрівники досягли 141°31’ довготи. Досі вони майже не зустрічали колоністів і скватерів. Країна здавалась знелюдненою. Ніде не було видно ані сліду тубільців, бо дикі племена блукали десь далі на північ у безмежних пустелях, зрошуваних притоками Дарлінгу й Муррею. [268]

Увагу Гленарванового загону привернуло цікаве видовище - величезна череда худоби, котру спритні спекулянти переганяли з східних гір до провінцій Вікторія й Південна Австралія.

Десь о четвертій пополудні Джон Манглс запримітив велетенський стовп куряви, який здіймався на обрії милі за три попереду. Що воно було? Хтозна. Паганелеві спало на думку, що то якийсь метеор, і жвава уява вченого вже підшукувала природне пояснення цьому феноменові. Але Айртон зупинив його серед цих здогадів та припущень і впевнено зазначив: пилюку зняла череда.

Боцман не помилився. Густа курна хмара наближалась. Уже чутно було, як мекала, іржала, ревла худоба; домішуючись до цих звуків, людські голоси - вигуки, свист, лайка - зливались у справжню пастушу симфонію.

Нарешті з галасливої порошної хмари показалась людина. То був головний ватажок цієї чотириногої армії. Гленарван під’їхав до нього, й знайомство відбулось без зайвих церемоній. Ватажкові, або «стоккіперові», належала чимала частина череди. Звався він Сем Мак-Білл і прямував із східних провінцій до бухти Портленд.

Череда мала дванадцять тисяч сімдесят п’ять голів: тисячу биків, одинадцять тисяч баранів і сімдесять п’ять коней. Усіх цих тварин, куплених сухоребрими на плоскогір’ях Голубих гір, тепер переганяли відгодовуватися на родючі пасовиська Південної Австралії, аби потім перепродати з великим зиском. Заробляючи по два фунти стерлінгів на кожному бику й по півфунта на барані. Сем Мак-Білл мав дістати сто п’ятдесят тисяч франків чистого прибутку. Це була вигідна оборудка. Але скільки терпіння, яких зусиль треба було докласти, щоб перегнати норовисту череду, які труднощі подолати дорогою! Справді ж бо, нелегко здобувати пожиток од такого суворого ремесла!


Поки худоба поволі посувалася далі між купами мімоз, Сем Мак-Білл коротко розповів свою історію. Гелена, Мері Грант, усі вершники зійшли на землю, зручно влаштувались У затінку розлогого камедного дерева й слухали стоккіпера. Сем Мак-Білл вибрався в дорогу сім місяців тому. Щодня він робив близько десяти миль, і його нескінченна подорож мала тривати ще довгі три місяці. Йому допомагало тридцятеро погоничів і двадцятеро собак. Серед погони-ничів було п’ятеро негрів, що вміли дуже спритно розшукувати худобину, коли вона відбивалась од череди. Слідом за нею їхало шість фур. Погоничі, озброєні батогами з держалном у вісімнадцять цалів і ременем у дев’ять футів завдовжки, [260] роз’їжджали туди-сюди поміж худобою, відновлюючи порушений шик, а собаки, наче легка кавалерія, гасали обабіч.

Мандрівникам дуже подобався чіткий лад, що панував серед тварин. Різні породи рухалися окремо одна від одної, бо між ними в дикому стані немає згоди: бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому бики, ’поділені на два батальйони, очолювали череду. За ними сунуло п’ять полків баранів, чота коней ішла в ар’єргарді.

Сем Мак-Білл звернув увагу слухачів на те, що справжніми проводирями всієї армії були не люди, не собаки, а самі бики, тямовиті бики-вожаї, яким скоряються всі представники їхньої породи. Вони повагом виступають у перших лавах, безпомильним чуттям знаходять кращий шлях і, здається, переконані в тому, що мають право на загальну шану. І до них годилося ставитися обережно, бо вся череда слухалася їх. Коли бики ставали, решта робила те саме, і ніщо не могло примусити тварин зійти з місця, поки ватажки не рушали вперед.

Торговець худобою додав кілька подробиць, що доповнили оповідь про цей похід, гідний пера самого Ксенофонта(75). Поки череда посувалась через рівнину, все було гаразд. Ніяких труднацій, ніякої втоми. Худоба паслась дорогою, пила воду з численних річечок на пасовищах, уночі спала, вдень мандрувала далі й слухняно йшла до гурту, скоряючись собачому гавкоту. Але в безмежних австралійських лісах, в евкаліптових і мімозових заростях доводилось скрутно. Чоти, батальйони, полки перемішувались між собою або розходились навсібіч, і минало чимало часу, поки їх знову збирали докупи. Коли, на лихо, якийсь бик-верховод десь зникав, його конче треба було знайти, бо вся череда порозбігалась би, і неграм-погоничам частенько доводилось шукати його по кільканадцять днів. Під час сильних дощів ледача худоба не хотіла йти далі, а бурхливі громовиці викликали жахливе безладдя серед подурілих зі страху тварин.

Однак завзяття й невтомні піклування Сема Мак-Білла перемагали всі труднощі й перешкоди, що раз у раз виникали. Він посувався вперед, долаючи милі за милями, позаду залишалися ліси, прерії, гори...

Ксенофонт (427-325 до н. є.) - давньогрецький історик і філософ.

Але часом доводилось до цих чеснот додавати ще одну, найвищу - терпіння, терпіння в усіх випробуваннях, котрого вистачило б не на години, не на дні, а на тижні, - [270] його вимагала переправа через річки. Щоразу відбувалася затримка, і не тому, що береги й течія не дозволяли перейти річку. Головна перепона полягала в упертості тварин, - вони ніяк не йшли у воду. Бики, ковтнувши трохи води, по-вортали назад. Барани страхались і наблизитись до річки й розбігались по всіх усюдах. Очікували ночі, щоб загнати череду в воду, але надаремно. Баранів кидали в річку, але вівці боялись йти за ними. Пробували заморити худобу спрагою, не давали їй пити, але вона обходилася без води й однаково не йшла у воду. Перевозили ягнят на той берег, сподіваючись, що матки припливуть, почувши їхнє мекання; ягнята мекали, але матки не рухалися з місця. Іноді так тривало щось із місяць, і люди не могли собі дати ради з цією силою тварин, що мекали, мукали, іржали. І раптом настає день, коли хтозна-чому, через якусь примху, частина череди увіходить у річку й перепливає її, і тоді виникає вже інший клопіт - стримувати тварин, котрі гуртом впереміш кидаються у хвилі, де чимало їх гине у швидкій течії.

Поки Сем Мак-Білл розказував, сливе ціла череда пройшла повз мандрівників у зразковому ладу. Пора вже була господареві стати на чолі своєї армії, аби розшукати для неї добрі пасовища. Сем Мак-Білл попрощався з Гленарва-ном і його супутниками, щиро потиснувши всім руки, і, сівши верхи на чудового коня місцевої породи, якого один із погоничів держав за вуздечку, тої ж миті зник у куряві. Фургон рушив далі своїм шляхом і зупинився лише ввечері під горою Тальбот. І тут Паганель раптом згадав: сьогодні - 25 грудня, тобто перший день різдва, свята, вельми шанованого в англійських родинах. Але містер Олбінст цього не забув, він зготував смачну вечерю й накрив у наметі святковий стіл, за що й дістав у нагороду щиру похвалу й подяку. Та й справді, стюард перевершив сам себе, спромігшись виготувати із своїх запасів кілька європейських страв, котрих не так уже й часто закуштуєш в австралійських пустелях. За цією преславною вечерею було всього: оленяча шинка, скибочки просоленої буженини, копчена сьомга, солодкі вівсяні та ячмінні пудинги, чаю досхочу, віскі вдосталь, кілька пляшок портвейну. Здавалося, цей бенкет відбувається в їдальні замку Малькольм-Касл, в серці верховинної Шотландії.

Хоч на столі нічого не бракувало, починаючи від імбирового супу й до солодкого печива, проте Паганелеві кончо забажалося додати до десерту плоди дикого помаранчевого дерева - «моккалі», що росло недалечко під пагорком. Помаранчі [271] не мали жодного смаку, а зернятка пекли в роті, немов кайєнський перець. Географ, з любові до науки, вперто й сумлінно вминав моккалі і так попік собі піднебіння, що не міг відповідати на нескінченні майорові розпитування про особливості австралійських пустель.

Наступний день, 26 грудня, минув без пригод. Мандрівники натрапили на верхів’я річки Нортон, а невдовзі зустріли напіввисхлу річку Мекензі. Погожа година тривала, спека була помірна. Свіжий південний вітерець навівав прохолоду, подібно до того, як відсвіжує північний вітер у Північній півкулі. Саме на це Паганель звернув увагу свого юного друга Роберта Гранта.

- Нам пощастило, - сказав Паганель, - бо звичайно спека в Південній півкулі набагато більша, ніж у Північній.

- А чому? - спитав хлопчик.

- Чому, Роберте? А ти хіба ніколи не чув, що Земля взимку ближче до Сонця, ніж будь-коли?


- Чув, пане Паганелю.

- І взимку холодно тому, що сонячне проміння падає на Землю навкіс?

- Так, пане Паганелю.

- Отже, мій хлопче, саме через це в Південній півкулі тепліше, ніж у Північній.

- Не розумію, - відповів Роберт здивовано.

- Поміркуй гарненько, - казав далі Паганель. - Коли в нас, у Європі, зима, то яка пора року тут, в Австралії, в Південній півкулі?

- Літо, - відповів Роберт.

- Так ось, якщо саме о цій порі року Земля найближче до Сонця... тепер розумієш?

- Я зрозумів...

- То літо Південної півкулі гарячіше за літо у Північній саме через цю близькість до Сонця.

- Справді так, пане Паганелю.

- Отож коли кажуть, що Сонце найближче до Землі взимку, то це справедливо тільки щодо нас, мешканців Північної півкулі.

- Таке ніколи не спадало мені на думку, - сказав Роберт.

- А тепер поміркуй над цим і затям гарненько.

Роберт залюбки вислухав маленьку лекцію з космографії і наприкінці дізнався, що пересічна температура провінції Вікторія досягає +74° за Фаренгейтом ( + 23,33° за Цель-сієм).

Увечері мандрівники розташувались табором за п’ять [272] миль од озера Лондейл, між горою Друмонд, що височіла на півночі, і горою Дройден, невисока вершина котрої вимальовувалась на південному небосхилі.

Назавтра, об одинадцятій годині, фургон дістався до берегів річки Вімерра на сто сорок третьому меридіані.

Річка завширшки з півмилі, прозора й гладенька, наче скатертина, струміла між двома рядами високих акацій і камедних дерев. Подеколи розкішні мирти простягали на висоті п’ятнадцяти футів своє довге плакуче віття з червоними суцвіттями. Безліч пташок, - вивільги, зяблики, золо-токрилі голуби, балакучі папуги, - пурхали у зеленому гіллі. Внизу, збаламучуючи тихі води, хлюпалась пара чорних лебедів, полохливих і неприступних. Ця «гага avis» (76) австралійських річок невдовзі загубилась у примхливих закрутах Вімерри.

Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі з розкішної трави, котра звисала торочками над швидкоплинними струменями. Поблизу - ні порону, ані містка. Однак треба було дістатися на той бік. Айртон подався шукати вигідного броду. Він пройшов чверть милі вгору річкою, і тут вона видалась йому неглибока. Айртон вирішив, що в цьому місці можна перебратися. Вимірявши кілька разів дно, він упевнився - глибина річки сягала не більше трьох футів. Отже, фургон міг пройти мілководдям, не надто ризикуючи.

- Скажіть, можна перейти річку в інший спосіб? - спитав Гленарван.

- Ні, сер, - відповів Айртон, - але ця переправа мені не видається небезпечною. Якось виберемось.

- Леді Гленарван і міс Грант повинні вийти з фургона?


- Ні в якому разі. В моїх биків міцні ноги, і я ручуся, що втримаю їх на вірній дорозі.

- Тоді рушайте, Айртоне, я покладаюсь на вас, - промовив Гленарван.

Вершники оточили важкий повіз і сміливо увійшли у річку. Звичайно під час переправи убрід на воду пускають ланцюжок з порожніх бочок, котрі підтримують повіз на поверхні. Але цього рятівного пояса тут бракувало; доводилось звіритися на мудрість биків та на Айртонову силу й обережність. Зі свого передка він правував шісткою биків; майор і двоє матросів розтинали швидку течію в кількох футах попереду. Гленарван і Джон Манглс тримались по

(76) «Рідкісна птиця» (лат.), [273]

боках фургона, готові щохвилини подати жінкам допомогу. В ар’єргарді їхали Паганель і Роберт.

Усе було гаразд, поки не дійшли середини Вімерри, де ріка поглибшала і вода піднялась вище коліс. Течія відкинула биків убік од броду; вони мало не втратили під ногами дно і не потягли за собою хибкий фургон. Айртон не вагаючись сміливо стрибнув у воду; узявши биків за роги, він примусив їх повернутися туди, де був брід.

Зненацька фургон на щось наразився, десь затріщало, і він сильно нахилився; вода линула жінкам на ноги. Гле-нарван і Джон Манглс, учепившись за дощані стінки, намагались затримати фургон, але течія відносила його вбік. Хвилина була загрозлива.

На щастя, єдиним дужим зусиллям бики рвонули фургон до лівого берега. Під ногами биків і коней грунт став підніматися, і невдовзі люди й тварини опинились у безпеці на тому березі, геть промоклі, але задоволені.

Однак від поштовху поламався передок фургона, а Гле-нарванів кінь загубив передні підкови. Треба було негайно зарадити цій біді. Поки мандрівники, не знаючи, як вийти із скрути, збентежено перезиралися, Айртон запропонував привезти коваля зі станції Блек-Пойнт, що лежала за двадцять миль відсіль на північ.

- Звичайно, треба їхати, друже, - мовив Глеиарван до Айртона. - Скільки часу потрібно вам на цю подорож?

- Щонайбільше годин п’ятнадцять, - відповів Айртон.

- Отож рушайте, а ми станемо тут табором і очікуватимемо вас.

За кілька хвилин боцман скочив на Вільсонового коня й зник у гущавині мімоз.

Розділ XI БЕРК І СТЮАРТ

Решта дня минула в розмовах і прогулянках. Мандрівники проходжувались берегами Вімерри й гомоніли між собою, милуючись навколишньою красою. Сполохані ними ібіси й попелясті журавлі злітали, хрипко кричали; птиця атлас ховалась у горішньому гіллі дикої смокви; вивільги, птахи-каменярі стривожено пурхали між стрункими стеблами лілійних рослин, а рибалочки-зимородки покидали свою звичайну риболовлю, в той час як уся родина більш цивілізованих папуг, пишнобарвних, наче веселка, маленький [274] рошіл з шарлатовою голівкою й жовтою шийкою та лорі в червоно-блакитному пір’ячку оглушливо цокотіли у верховітті квітучих камедних дерев.

Простягшись на траві поблизу дзюркотливої води або блукаючи навмання поміж купами мімоз, мандрівники аж до заходу сонця втішалися чарівною природою. Ніч, що враз настала по короткому смерканні, захопила їх далеченько від табору. За дороговказ правила їм не Полярна зірка, невидима у Південній півкулі, а сузір’я Південного Хреста, що блищало високо над обрієм.

Містер Олбінет уже зготував під наметом вечерю. Посідали до столу. Найбільш смакувало всім рагу з папуг, що їх спритно підстрелив Вільсон і вміло підсмажив стюард.

Повечерявши, почали вигадувати привід, аби не лягати і якомога довше милуватися чудовою ніччю. Леді Гелена, висловлюючи спільне бажання всіх, попрохала Паганеля розповісти про видатних дослідників Австралії, що вже давненько було їй обіцяно.

Паганель залюбки погодився. Його слухачі зручно вмостились, простягшись під стовбуром розлогої банксії, і но-вдовзі клуби цигаркового диму потяглись до густого листя, що губилось у темряві; географ, покладаючись на свою невичерпну пам’ять, почав розповідати:

- Ви, напевно, пригадуєте собі, мої друзі, - і надто ви, майоре, - ймення мандрівників, про яких я казав вам на борту «Дункана». Поміж тих, хто прагнув потрапити в глиб суходолу, тільки чотирьом пощастило перейти його з півдня до півночі і з півночі на південь. Це були: Берн -в 1860 і 1861 роках; Мак-Кінлей в 1861 і 1862; Ленсборо в 1862 і Стюарт, також в 1862 році. Про Мак-Кінлея і Ленсборо я казатиму дуже мало. Перший пройшов од Аделаїди до затоки Карпентарія, другий від цієї затоки до Мельбурна. Обох їх австралійські організації послали на розшуки Берка, який не повертався і якому не судилося будь-коли повернутися.

Берн і Стюарт - ось два відважних дослідники, про них я й розповідатиму без зайвих передмов.

20 серпня 1860 року з ініціативи Мельбурнського королівського товариства було споряджено експедицію, котру очолив Роберт ОТара Берн, колишній ірландський офіцер. Його супроводило одинадцять чоловік: Вільям Джон Вілс, видатний молодий астроном, лікар Беклер, ботанік Грей, молодий військовий індійської армії Кінг, Ландельс, [276]

Браге й декілька сипаїв(77). Двадцять п’ять коней і стільки ж верблюдів несли на собі мандрівників, їхні речі й харчі на півтора року. Експедиція мала дійти до затоки Карпентарія на північному узбережжі, обстеживши по дорозі річку Купер. Без жодних перешкод вони перейшли Муррей та Дарлінг і прибули до поселення Меніндье на кордоні колоній.

Тут вони переконались, що чималий вантаж стоїть їм на заваді. Через цю незручність, а також дещо гостру вдачу Берка поміж членами експедиції виникли незгоди. Ландельс, в чиєму розпорядженні були верблюди, відділився од експедиції разом з кількома індійцями-погоничами й повернувся до річки Дарлїнг. Берк пішов далі своїм шляхом. Прямуючи то розкішними, щедро зрошуваними пасовищами, то каменистими безводними дорогами, він дійшов до Куперс-Крику(78). 20 листопада, по трьох місяцях мандрів, Берк спорудив на березі цієї річки перший склад харчових запасів. Тут мадрівники затримались, бо довго не могли знайти зручної дороги на північ, де напевно була б вода. Перемагаючи на своєму шляху незліченні перешкоди, вони врешті добрались до місця, де стали табором і заснували пост. Його звели саме на півдорозі між Мельбурном і затокою Карпентарія, оточили міцною огорожею і назвали форт Вілс. Берк поділив свій загін на дві частини. Одна, під керівництвом Браге, мала залишатися в форті Вілса три місяці і довше, якщо стане харчів, очікуючи, доки повернеться решта людей - Берк, Кінг, Грей та Вілс. Вони взяли з собою шість верблюдів і на три місяці стравні: три центнери борошна, п’ятдесят фунтів рису, стільки ж вівсяних круп, центнер сушеного конячого м’яса, сто фунтів солонини й сала, тридцять фунтів сухарів. Цього мало вистачити на подорож у шістсот льє, туди й назад.

Маленький загін з чотирьох чоловіків вирушив у дорогу. Після важкого переходу через кам’янисту пустелю вони дістались до річки Ейр, кінцевого пункту, що його досяг був Штурт у 1845 році, й, дотримуючись якомога ближче ста сорокового меридіана, подались на північ.

7 січня, під пекельним сонцем, мандрівники перейшли тропік. Часто зваблені облудними маревами, ще частіше страждаючи від спраги, що її погамувати могли тільки в час

(77) Сипаї - колоніальні війська з місцевого населення в індійських колоніях Великобританії.

(78) Крик - русло австралійських річок, що звичайно всихають і наповнюються водою тільки в пору дощів, [277]

великих злив, вони йшли, вряди-годи наражаючись на ко-човиків-тубільців, котрі, проте, не завдавали їм ніякого лиха. Загалом кажучи, поки що їм не довелось зазнати великих знегод, бо дорогу не перетинали ні озера, ні річки, ані гори.

12 січня на півночі забовваніли піщані горби, серед них - гора Форбе, а ще далі - пасмо кам’яних гір. Тепер просуватись стало дуже важко, мандрівники ледве брели. Верблюди не хотіли йти вперед. «Ми й досі серед гранітних гір. Верблюди аж пітніють зі страху!» - писав Берк у подорожньому щоденнику. Та, зібравшись на силах, заповзятливі дослідники дістались до берегів річки Тернер, потім до верхоріччя Фліндерса, де побував 1841 року мандрівник Шток. Ця ріка струмить між пальмовими та евкаліптовими заростями і вливається в затоку Карпентарія.

Дедалі частіше траплялися багнища, котрі свідчили: вже близько океан. Один верблюд загинув у драгві, решта затялися й не хотіли рухатись далі. Кінгові й Грею довелось залишитися з ними. Берк і Вілс знову рушили на північ; подолавши численні перепони, що про них лише побіжно згадується в їхніх дорожніх нотатках, вони добралися до болотяних низин, котрі під час морського припливу затоплює вода. А втім, їм так і не судилося побачити океану. Це було 11 лютого 1861 року.

- Отже, ці сміливці не спромоглися пройти далі? - спитала Гелена.

- Ні, --відповів Паганель, - хисткий болотяний грунт тікав їм з-під ніг, і вони мусили повернутися до форту Вілс. Сумне це було повернення, скажу я вам! Виснажені, охлялі, вони ледве доплентались до Кінга й Грея. Відціль експедиція вирушила на південь уже знайомою дорогою, прямуючи до Куперс-Крику.

Ми не знаємо достоту всіх труднощів, небезпек, всіх страждань, що їх довелося зазнати дослідникам, бо в їхніх щоденниках бракує записів. Але подорож, безперечно, була жахлива.

І справді, наприкінці квітня в долину ріки Купер прийшло тільки троє: Грей не витримав всіх злигоднів і помер. Полягло четверо верблюдів. Проте, якби Беркові пощастило добратися до форту Вілс, де чекали на нього Браге й чималі запаси харчів, він і його товариші були б врятовані. Вони напружили всі сили, тяглися з останнього ще кілька день і 21 квітня врешті вгледіли огорожу укріплення, вони дістались до нього! Але... цього самого дня, по п’ятьох місяцях марного очікування, Браге пішов з форту Вілс. [278]

---- Пішов! - вигукнув Роберт.

- Так, пішов! Він вирушив того ж дня - рокований збіг обставин! Записку, котру залишив Браге, датовано сімома годинами раніше. Годі було сподіватися його наздогнати. Покинуті напризволяще бідолахи трохи підживилися харчами, що їх знайшли на складі. Але вони не мали жодних транспортних засобів, а до Дарлінга залишалось ще сто п’ятдесят льє.

Тоді Берк, усупереч Вілсовій думці, вирішує добиратись до австралійських поселень, розташованих під горою Гопе-лес, за шістдесят льє від форту Вілс. Вони вирушають. Один з двох останніх верблюдів утопився в баговинні якоїсь притоки Куперс-Крику, другий так ослаб, що не міг зробити й кроку; верблюда довелось забити й з’їсти. Та невдовзі всі запаси скінчилися. Горопахи змушені живитися нарду, водяною рослиною, що має споживне листя. Вони не наважуються віддалитися од річки Купер, щоб не залишитися без води, взяти ж її з собою нема в чому. Пожежа знищила їхню хижку, все дорожнє майно. Вони приречені! їм залишається тільки померти!


Берк покликав до себе Кінга й сказав йому: «Мені залишилось жити кілька годин; ось мій годинник і дорожній щоденник. Я хочу, щоб ви, коли я помру, вклали в мою правицю пістолет і залишили мене там, де я лежатиму, не ховаючи в землю». Берк не мовив більш ані слова й помер наступного ранку, о восьмій годині. Кінг наче стерявся з розуму й кинувся у розпачі розшукувати тубільців. Коли він повернувся, то побачив: Вілс також сконав. Кінгові дали притулок тубільці, де його й знайшла у вересні експедиція Говіта, що її відрядили на розшуки Берка в той самий час, як і експедиції Ленсборо й Мак-Кінлея. Отож з чотирьох дослідників, що перетинали Австралійський суходіл, залишився живий тільки один.

Паганелева розповідь завдала всім жалю. Кожен мимоволі думав про капітана Гранта, що блукав, можливо, як Берк і його товариші, в нетрях цього згубного суходолу. Чи ж спромігся він уникнути тих страждань, котрі судилися відважним піонерам науки? Це зіставлення було таке природне, що на очі Мері Грант набігли сльози.

- Батьку мій, сердешний мій батьку! - прошепотіла вона.

- Міс Мері, міс Мері! - схвильовано скрикнув Джон Манглс- Такі випробування випадають на долю лише тих, хто наважується добутися аж у глиб суходолу! Капітан Грант, як і Кінг, опинився в тубільців, і, як Кінга, його буде [279] врятовано! Ваш батько ніколи не потрапляв у такі жахливі обставини!


- Ніколи, - ствердив Паганель, - і я знову кажу вам,, люба міс Мері, що австралійці народ гостинний.

- Хай вас почує небо! - відповіла молода дівчина.

- Ну, а Стюарт? - запитав Гленарван, аби відвернути друзів од сумних думок.

- Стюарт? - озвався Паганель. - О, Стюарт був щасливіший, і його ім’я уславлено в австралійських літописах. 1848 року Джон Мак-Дуаль Стюарт, ваш співвітчизник, друзі, пустився у першу свою подорож, супроводячи Штурта по пустельних просторах на північ од Аделаїди. 1860 року, тільки з двома супутниками, він намагався, але марно, пробратися в глиб Австралії. Та він був не з тих, хто занепадав духом. 1 січня 1861 року він вийшов з Чемберс-Крику, ведучи за собою одинадцять сміливців, і зупинився за кілька льє від затоки Карпентарія; але йому не стало харчу, і він повернувся до Аделаїди, так і не перетнувши цей небезпечний суходіл. Проте він наважився ще раз спробувати щастя й організував третю експедицію, що цього разу мала досягти за всяку ціну так палко бажаної мети.

Парламент Південної Австралії гаряче підтримав цей намір і ухвалив видати Стюартові дві тисячі фунтів стерлінгів. Стюарт ретельно готувався до третьої подорожі, спираючись на свій попередній досвід мандрівника-дослідника. До нього приєднались його друзі - природник Вотергоуз, Фрінг, Кек-вїк і колишні супутники Вудфорд, Олд та інші, разом - десятеро чоловік. Вони взяли з собою двадцять бурдюків З американської шкіри місткістю у сім галонів води кожний, і 5 квітня 1862 року досягли басейну Ньюкасл-Вотерс, перетнувши вісімнадцяту паралель саме там, де зупинився був Стюарт. Відтепер експедиція дотримувалася приблизно сто тридцять першого меридіана, тобто відходила на сім градусів на захід од маршруту Берка.

Басейн Ньюкасл-Вотерс мав правити за базу майбутніх досліджень. Стюарт, опинившись серед густих лісів, марно намагався пробратись на північ і північний схід. Так само невдалі були спроби дістатися до річки Вікторії на заході; непроходимі хащі чагарників перетяли всі шляхи.

Тоді Стюарт вирішив обрати для свого табору інше місце і переніс його трохи далі на північ, поблизу Говерових боліт. Потім, прямуючи на схід, він натрапив серед зелених рівнин на ручай Дейлі й піднявся по його течії щось на тридцять миль.

Місцевість дедалі кращала й стала прегарна; розкішні [280] пасовища могли б звеселити й збагатити кожного скватера. Евкаліпти тут сягали дивовижної висоти. Стюарт ішов, замилуваний; він добрався до річок Стренгвей і Ропер-Крик, яку відкрив Лейхард. Річки струміли серед пальмових гаїв, гідних цього чарівного тропічного краю. Тут жили тубільні племена, вони гостинно зустріли мандрівників.

Відціль експедиція повернула на північний захід, розшукуючи у піскуватих і вкритих гірськими залізистими породами грунтах джерело невеличкої річки Аделаїди, що впадала в затоку Ван-Дімена. Дослідники йшли по Арнхей-мовій землі крізь зарості дикої капусти, бамбуків, сосни й панданусів. Річище Аделаїди ширшало, береги ставали вологішими, болотистими; море було близько.

У вівторок, 22 червня, експедиція стала табором серед боліт Фріш-Вотер, украй знесилена незліченними струмками, котрі безнастанно перерізали їй дорогу. Стюарт відряджає трьох своїх супутників на розшуки зручніших шляхів. Назавтра, то обминаючи непрохідні водоймища, то загрузаючи в драговинні, він вибрався на плоскогір’я, поросле травою й купами камедних і якихось інших з волокнистою корою дерев. У повітрі кружляли зграї диких гусей, ібісів і невідомих дуже полохливих водяних птахів. Тубільців поблизу не було й знаку, лише струмочки диму вдалині вказували на місця їхніх кочовищ.

24 липня, через дев’ять місяців по від’їзді з Аделаїди, Стюарт вирушив о 8 годині 20 хвилин на північ, поспішаючи того самого дня дійти до океану. Місцевість положисто йшла вгору, земля рясніла уламками залізної руди й скелями вулканічного походження, дерева дедалі дрібнішали, прибираючи вигляду приморських рослин. Раптом перед дослідниками розіслалась широка наносна долина, облямована густим чагарником. Стюарт ясно почув гомін океанських хвиль, але нічого не сказав своїм супутникам. Вони заглибились у зарості дикого винограду, продираючись крізь гущавину сплетених між собою пагінців.

Стюарт ступив ще кілька кроків і опинився на березі Індійського океану.

«Море! Море!» - закричав зачудований Фрінг. Надбігли інші й гучним радісним «слава!» привітали Індійський океан.

Отак Австралійський суходіл було перейдено вчетверте. Стюарт обмив ноги, руки й лице в хвилях Індійського океану, як він пообіцяв губернаторові Річарду Макдона-лю, й повернувся в долину, вирізавши на дереві ініціали [281]

Табором стали поблизу струмка з чистою джерельною водою. Наступного дня Фрінг пішов розвідати, чи можна підійти з південного заходу до гирла річки Аделаїди. Але від цього наміру довелось відмовитись, бо скрізь грунт був надто багнистий і коні неминуче б загрузли.

Тоді Стюарт вибрав на галявині високе дерево, обрубав на ньому долішні гілки, а на вершечку підніс австралійський прапор. На стовбурі дерева вирізьблено слова: «Рий землю з південного боку на відстані одного фута». І якщо будь-коли мандрівник розкопає землю в указаному місці, він знайде там бляшану скриньку, а всередині - документ, котрого кожне слово навічно врізалося мені в пам’ять:

«Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.

Дослідники, на чолі з Джоном Мак-Дуаль Стюартом, дістались до цього місця 25 липня 1862 року, перейшовши всю Австралію від Південного моря до берегів Індійського океану й перетнувши середину суходолу. Вони залишили міста Аделаїду 26 жовтня 1861 року, а останнє поселення колонії в північному напрямку - 21 січня 1862 року. В пам’ять цієї щасливої події вони підняли тут австралійський стяг з накресленим на ньому йменням керівника експедиції. Все гаразд. Боже, захисти королеву!»

Нижче стоять підписи Стюарта і його супутників.

Так було увічнено цю видатну подію, що мала відгомін у всьому світі.

- І ці відважні люди знов зустрілись зі своїми друзями на півдні? - спитала леді Гелена.

- Так, пані, всі, - відповів Паганель. - Але їм довелось зазнати жорстоких випробувань. Найдужче постраждав Стюарт. Коли він вирушив у поворотну путь до Аделаїди, здоров’я його було дуже підірване скорбутом. На початку вересня його недуга стала так швидко розвиватись, що Стюарт уже не сподівався дістатися до заселених місць. Він не мав сили триматися в сідлі й рухався вперед, лежачи на ношах, підвішених межи двох коней. Наприкінці жовтня він став харкати кров’ю й зовсім охляв. Щоб підтримати його бульйонами, забили коня. 28 жовтня Стюарт відчув, що помирає, але настала рятівна криза, і він оговтався. Десятого грудня маленький загін досяг першого поселення.

17 грудня Стюарт в’їхав до Аделаїди; мешканці з захватом його вітали. Але здоров’я його так разладналось, що невдовзі, одержавши велику золоту медаль Географічного товариства, він вирушив на судні «Інд» на батьківщину, до [282] своєї любої Шотландії, де ми його побачимо, коли повернемось з Австралії.

- Цій людині, - мовив Гленарван, - властива була надзвичайна енергія духу, що переважала її фізичні сили і спонукала на великі подвиги. Шотландія має право пишатися своїм сином.

- А після Стюарта спромігся будь-хто з мандрівників зробити нові відкриття? - спитала Гелена.

- Так, пані, - відповів Паганель. - Я вже називав вам ім’я Лейхардта. Цей мандрівник ще в 1844 році провів видатні дослідження в північній Австралії. 1848 року він спорядив другу експедицію, на північний схід. Сімнадцять років про нього нічого не було чути. Торік відомий ботанік доктор Мюллер з Мельбурна організував збір громадських коштів на спорядження експедиції з метою розшукати Лейхардта. Гроші швидко зібрали, й загін відважних скватерів під командою розумного й рішучого Мак-Інтайра вирушив 21 червня 1864 року з Парао. Зараз, коли я вам про це кажу, експедиція Мак-Інтайра, напевно, зайшла вже далеко в глиб країни. Хай же йому щастить, побажаємо йому, як і нам, знайти дорогих друзів!


Так закінчив географ свою розповідь. Година була пізня. Всі подякували Паганелеві й за кілька хвилин уже міцно спали, тільки птах-дзиґарі, сховавшись у листі білого камедного дерева, чітко відбивав секунди цієї безтурботної ночі.

Розділ XII ЗАЛІЗНИЦЯ ВІД МЕЛЬБУРНА ДО СЕНДХОРСТА

Майор був невдоволений з подорожі Айртона, котрий поїхав по новаля до ТЗлек-Пойнта. Але він жодним словом не виявив своєї особистої недовіри до цієї людини і обмежився тим, що пильно обстежив околиці річки. Навколо залягла глибока тиша. Коротка ніч швидко минула, і сонце знову засяло над обрієм.

Гленарван теж побоювався, але тільки одного - щоб Айртон не повернувся сам, без майстра. Адже поламаний фургон не зможе рухатись далі, і тоді б вони затримались, можливо, на кілька днів - а Гленарван нетерпеливився, прагнучи швидше досягти своєї мети, і не міг припустити й найменшого зволікання.

На щастя, Айртон не марнував ані свого часу, ані свого заходу. Він повернувся на світанку вкупі з чоловіком, який [283] назвався ковалем із Блек-Пойнта. Це був високий на зріст кремезний паруб’яга з відразливим звірячим виразом об^ личчя, що, звичайно, анітрохи не привертало до нього. Та це, зрештою, було байдуже, аби лише він тямив у своєму ремеслі. Він майже весь час мовчав і не розтуляв рота для марних слів.

- Він добрий коваль? - спитав Джон Манглс боцмана.

- Я знаю його не більше, ніж ви, капітане, - відповів Айртон. - Побачимо.

Коваль узявся до роботи. Він знав діло, і це зразу було видно з того, як він полагодив передок фургона. Працював він спритно, виявляючи неабияку силу. Майор примітив, що на зап’ястках шкіра в нього сильно роз’ятрена й немов кільцем чорнуватої запеклої крові охоплює руку. Це свідчило про недавнє поранення, котре зовсім кепсько приховували рукава поганенької вовняної сорочки.

Мак-Наббс запитав коваля, відкіля в нього ці виразки, що,’мабуть, дуже боліли. Але той не відповів і мовчки працював далі.

За дві години фургон було полагоджено. Гленарванового коня коваль підкував дуже швидко. Він приніс з собою готові нові підкови. Підкови малу одну особливість - неоковирний відбиток трилисника, і це не сховалось від пильного майорового ока. Мак-Наббс звернув на це увагу Айр-тона.

- То тавро Блек-Пойнта, - відповів боцман. - По ньому знаходять коней, що тікають з стоянки, й одрізняють їх од чужих.

Підкувавши коня, коваль одержав винагороду й пішов, не сказавши за весь час і чотирьох слів.

За півгодини мандрівники були вже в дорозі. Крізь заслони мімоз обабіч шляху виднілись широкі простори, що їх слушно називали «опен плейн» - «відкрита рівнина». Між кущами у високій траві, біля огорож, куди заганяли численні отари, скрізь валялись уламки кварцу й залізистих гірських порід. Ще далі за кілька миль колеса стали глибоченько вгрузати у вологий грунт, де весело дзюркотали звивисті струмки, сховані в заростях височенного комишу. Потім проминули кілька великих лагун, що всихали на сонці. Подорожували без перешкод і, слід додати, не нудьгували.

Леді Гелена по черзі запрошувала вершників до себе в гостину - адже вітальня її була затісна. Кожен відпочивав тут од верхової їзди й водночас втішався розмовою з цією милою жінкою. Гелена й Мері з чарівною гостинністю приймали відвідувачів у своєму рухливому домі. В цих щоденних [284] запросинах, звичайно, не забували й Джона Манглса, і, слухаючи його дещо серйозну розмову, жінки анітрохи ие нудились. Навпаки.

Посуваючись отак уперед і вперед, загін перетяв навкіс поштовий тракт з Крауленда до Горсгема, дуже курну дорогу, якою навіть не ходять люди. Проминувши кілька невисоких кряжів на кордоні округи Тальбот, зупинились увечері за три милі від Меріборо. Сіялась дрібна мжичка, що в будь-якій іншій країні наскрізь промочила б грунт; але тут повітря так жадібно вбирало вологу, що мандрівники зовсім не відчули дощу.

Наступного дня, 29 грудня, їхали повільніше, бо шлях пролягав крізь пагористий край - справжню Швейцарію в мініатюрі. Раз у раз доводилось після узвозу спускатися в долину і знову дертися на гору, до того ж фургон добряче підтрушувало. Мандрівники частину дороги йшли пішки й були з того вельми задоволені.

Об одинадцятій годині дісталися до Карлсбрука, доволі великого міста. Айртон стояв на тому, щоб обминути його, аби виграти час, і Гленарван погодився на це. Але Пага-иелеві, завжди жадібному на все нове, конче забажалось відвідати Карлсбрук. Ніхто не перечив, і фургон поволі поїхав далі.

Паганель, за вже усталеним звичаєм, узяв з собою Ро-берта. їхні відвідини тривали недовго, але й цього часу вистачило, аби скласти собі чітку уяву про австралійські міста. Тут був банк, суд, базар, школа, церква і близько сотні навдивовижу однакових цегляних будиночків. Місто, розплановане за англійською методою, мало форму правильного чотирикутника, котрий перетинали рівнобіжні вулиці". Все було дуже просто, але ніщо тут не звеселяло око. Коли місто збільшується, вулиці його довшають, все одно як штанці дитини, що зростає, і первісна одноманітна симетрія анітрохи не порушується.

На вулицях панувало велике пожвавлення - прикмета, характерна для цих недавно створених міст: в Австралії вони ростуть, наче ті дерева під теплим сонячним промінням. Заклопотані справами люди сновигали туди-сюди; гендлярі золотом юрмились навколо збутових контор, куди коштовний метал, під охороною місцевої поліції, довозили з заводів Бендіго і з гори Олександр. Весь цей люд, пойнятий жадобою поживи, так глибоко поринув у власні справунки, що двоє чужинців проїхали непомітно крізь метушливий натовп, не привернувши до себе нічиєї уваги. [.285]

Оглянувши за годину місто, Паганель і Роберт наздогна-ли своїх супутників серед ретельно оброблених нив. За нивами простяглись широкі луки, що їх називають тут «Low level plains» (79), де паслися незліченні отари й стриміли чабанські хижки. Потім раптово, як це властиво австралійській природі, виникла пустеля. Сімпсонові горби й гора То-рангувер визначали тут південний кордон округи Лоддон під сто сорок четвертим градусом довготи.

Мандрівники досі не зустрічали тубільних племен, котрі живуть, як первісні люди. Глен§рванові вже спадало на думку, чи не бракує в Австралії; австралійців так само, як бракувало індіянців у аргентінсьйих пампах. Але Паганель сказав йому, що на цій широті дикі племена блукають звичайно поблизу річки Муррей, за сто миль на схід.

- Ми наближаємось до країни золота, - повідомив учений. - Менш ніж за два дні прибудемо до багатющого району гори Олександр, саме туди 1852 року ринула навала шукачів золота. Тубільці змушені були відступити в глиб країни, в пустелі. Самі не помічаючи того, ми перебуваємо зараз в цивілізованій країні; іще до вечора наш шлях перетне залізнична колія, що сполучає Муррей з океаном. Чи ж потрібно казати вам, друзі: залізниця в Австралії видається мені явищем незвичайним!


- А чому ж, Паганелю? - спитав Гленарван.

- Чому? Бо ж вона не в злагоді з оточенням. Я добре знаю, ви, англійці, звикли колонізувати віддалені володіння, ви запроваджуєте телеграф і всесвітні виставки в Новій Зеландії, ви вважаєте це за звичайнісіньку річ! Але це бентежить розум француза, такого, як я, і перевертає шкереберть всі його уявлення про Австралію.

- Мабуть, тому, що ви бачите минуле країни, а не її сучасне, - сказав Джон Манглс.

- Ваша правда, - відповів Паганель. - Але паровоз, що мчить гуркочучи крізь пустелю, хмари диму, що клубочать-ся у вітті мімоз і евкаліптів, єхидни, качконоси й казуари, що тікають від кур’єрських поїздів, дикуни, котрі о третій тридцять сідають до експресів і їдуть з Мельбурна до Кантона, Каслмейна, Сендхорста або в Ічука, - ось що вразить кожного, хто б він не був, тільки не англійця чи американця. Од вашої залізниці з пустелі геть відлітає поезія.

- Хай так, - мовив майор, - але в країні їй на зміну йде технічний поступ.

Потужний свист перервав суперечку. До залізниці зали-

(79) «Низькі плескаті рівнини» (англ.). [286]

шалося близько милі. Паровоз, йдучи малою швидкістю з півдня, зупинився саме на перехресті залізничної колії та дороги, якою їхав фургон. Залізниця, як і казав Паганель, з’єднувала столицю провінції Вікторія з найбільшою в Австралії річкою Муррей. Ця могутня ріка, відкрита Штур-том 1828 року, бере свій початок в Австралійських Альпах; збагатившись водами приток Лаклан і Дарлінг, вона тече вздовж північного кордону провінції Вікторія й вливається в затоку Енкаунтер, поблизу Аделаїди. Муррей струмить через багаті й родючі землі, і, завдяки зручному залізничному сполученню з Мельбурном, уздовж його течії множаться господарства скватерів.

Цю залізничну лінію тоді експлуатували на ділянці в сто п’ять миль між Мельбурном і Сендхорстом, обслуговуючи Кайнтон і Каслмейн. Будівництво дороги тяглося далі на сімдесят миль аж до Ічука, столиці провінції Ріверіна, заснованої цього ж таки року на березі Муррею.

Тридцять сьома паралель перетинала колію на кілька миль вище Каслмейна, біля Кемлен-Бріджа, мосту, що перекинувся через річку Люттон, одну з численних приток Муррею.

Саме туди Айртон і поправував фургона; попереду учвал скакали вершники. їх спонукала й збуджена цікавість. Сюди сунула величезна юрба людей. Мешканці навколишніх поселень покинули домівки, чабани залишили отари; підступи до колії захрясли народом. «До залізниці! До залізниці!» - лунало звідусіль.

До такого шарварку спричинилась, певно, якась поважна подія, можливо, катастрофа.

Мандрівники пустили коней щодуху и за кілька хвилин були вже біля Кемден-Бріджа. Тут вони одразу зрозуміли причину цього збіговища.

Сталася жахлива катастрофа. Це було не зіткнення поїздів ні, - поїзд зійшов з рейок, і все полетіло шкереберть у воду, як то транляється під час великих аварій на американських залізницях. Річка, що її оперізував залізничний міст, була захаращена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст проломився, чи, може, щось скинуло поїзд із колії, але паровоз і п’ятеро вагонів із шістьох опинились у річищі Люттону. Тільки останній вагон чудом урятувався, бо роз’єднались його ланцюги. Він стояв на колії за метр од провалля. Внизу страхітливим громаддям купчилися почорнілі понівечені вісі, пожолоблені частини вагонів, покручені рейки, обвуглені шпали. Шматки парового казана порозкидало навсібіч. З цієї купи розчавлених уламків де-не-де вихоплювалося [287] полум’я й закрутки пари, змішані з клубами чщ ного диму. Після жахливої катастрофи ще жахливіша гиі жежа! Повсюди виднілись заюшені кров’ю місця, лежали ві дірвані руки й ноги, покалічені обпалені трупи. Ніхто в зважувався підрахувати, скільки нещасних поховано пі, уламками.

Гленарван, Паганель, майор, Джон Манглс змішались натовпом, дослуховуючись до розмов, що точилися навколо Декотрі прилучилися до рятувальних робіт і кожен силкувався знайти причину лиха.

- Поламався міст, - казали одні.

- Де там поламався! - заперечували інші. - Поглянк лишень, він і тепер цілісінький. Просто його забули звести, коли підходив поїзд, та й край.

Справді, це був розвідний міст, що пропускав річкові судна. Невже сторож, через непростиму недбалість, забув з’єднати міст, і поїзд, що мчав повним ходом, раптом опинив-: ся перед проваллям і звалився у річку? Цілком імовірно, бо коли половина мосту, вщент розбита, лежала під уламками вагонів, то друга, відведена на протилежний берег, досі висіла на своїх зовсім непошкоджених ланцюгах. Безперечно, лихо скоїлось через недогляд сторожа.

Нещастя з експресом № 37, що вийшов із Мельбурна об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин вечора, сталося вночі, якраз за двадцять п’ять хвилин після зупинки в Каслмейні, о третій п’ятнадцять. Щойно пасажири й обслуга останнього вагона кинулися шукати допомоги, але телеграф не працював - стовпи лежали долі. Тому представники міського уряду з Каслмейна прибули на місце катастрофи тільки через три години. О шостій розпочали рятувальні роботи під керівництвом головного інспектора колонії й загону полісменів на чолі з офіцером. На поміч їм прийшли скватери зі своїми людьми. Насамперед заходилися гасити вогонь, що з неймовірною швидкістю поглинав купи уламків. На схилах насипу лежало декілька трупів, покалічених і спотворених так, що й пізнати не можна. Годі було й думати про те, щоб витягти з цього пекла хоч би одну живу істоту. Вогонь хутко завершив справу страшної руйнації. З усіх пасажирів - а ніхто не знав, скільки їх було, - залишились живими тільки десятеро-тих, що їхали в останньому вагоні. Управління залізниці відрядило по них спеціальний паровоз, аби повернути їх до Каслмейна.

Тим часом лорд Гленарван відрекомендувався головному інспекторові й зайшов із ним та поліцейським офіцером у розмову. Офіцер був високий на зріст, худорлявий, незворушно [288] спокійний чоловік. Коли він і був здатний на будь- і які почуття, то вони аж ніяк не відбивались на кого байдужому виду. Перед цим непоправним лихом він стояв, як математик перед завданням, котре треба розв’язати, знайшовши невідоме число. На Гленарванові слова: «Яке страшне нещастя!» - він спокійно відказав:

- Гірше, ніж нещастя, сер.

- Гірше? - вигукнув Гленарзан, неприємно вражений ; цими словами. - Що ж може бути гірше за нещастя?

- Злочинство, - так само спокійно відповів офіцер. Гленарван, не сперечаючись про слушність цього висновку, повернувся до головного інспектора, запитуючи його поглядом.

- Так, сер, - озвався той, - розслідування переконало нас у тому, що біда скоїлась внаслідок злочину. Останній багажний вагон пограбовано. На пасажирів, які зосталися живими, напала зграя з п’яти чи шести бандитів. Очевидно, міст не було зведено умисне. Зіставляючи ці обставини із зникненням сторожа, можна не сумніватися - негідник J був у змові з грабіжниками.

Поліцейський офіцер, почувши цей висновок головного інспектора, похитав заперечливо головою.

- Ви не поділяєте моєї думки? - спитав його головний інспектор.

- Ні, щодо співучасті сторожа.

- Проте, - зауважив головний інспектор, - тільки за умови співучасті сторожа можна звинувачувати в злочині тубільців, які блукають поблизу Муррею. Без допомоги сторожа ці дикуни не розвели б мосту, бо ж вони нічогісінько не тямлять в його механізмові.

- Цілком слушно, - погодився поліцейський офіцер.

- До того, - вів далі головний інспектор, - за свідченням одного власника судна встановлено: коли він проминув о десятій годині сорок хвилин Кемден-Брідж, то міст, згідно з правилами, було знову зведено.

- Достеменно так.

- Отже, участь сторожа в змові мені видається незаперечно доведеною.

Поліцейський офіцер знову похитав головою на знак

- То ви заперечуєте причетність тубільців до цього злочину? - спитав його Гленарван.

- Цілковито.

- Хто ж тоді винен? [289]

У цю мить за півмилі відсіль по горішній течії Муррею розлігся голосний гомін. Натовп, що сунув відтіля, зростав щохвилини. Невдовзі він наблизився. В середині юрби двоє чоловіків несли труп. Це було вже задубіле тіло залізничного строжа. Лезо кинджала влучило йому в самісіньке серце. Вбивці відтягли тіло якомога далі від Кемденського мосту, без сумніву, прагнучи збити поліцію з пантелику під час її перших розшуків. Ця знахідка стверджувала здогади поліцейського офіцера. Тубільці аж ніяк не були причетні до злочину.

- Людям, що утяли цю штуку, певна річ, не первина отака забавка.

Кажучи так, офіцер показав ручні кайданки - дві залізні обручки, скріплені між собою заскочкою.

- Невдовзі, - додав він, - я матиму втіху запропонувати їм цей браслет як новорічний подарунок.

- То ви підозрюєте...

- Тих, хто «безкоштовно подорожує на суднах її величності».

- Як? Каторжників? - вигукнув Паганель, що зрозумів цю метафору, вживану в австралійських колоніях.

- А я гадав, - зауважив Гленарван, - що засланці не мають права жити в провінції Вікторія.

- Ну то й що? - озвався поліцейський офіцер. - Коли вони його не мають, то самі собі здобувають. Буває, їм поталанить утекти, і я ладен заприсягтися, що злочинці прибули сюди простісінько з Пертської каторги. Та вони не загаються туди повернутися, будьте певні.

Головний інспектор схвальним жестом ствердив слова поліцейського офіцера. Тут саме до залізничного перехрестя під’їхав фургон. Гленарван, бажаючи приховати від жінок жахливе видовище, попрощався з головним інспектором і подав знак своїм друзям йти за ним.

- Що б там не було - ми не можемо через це нещастя перервати нашу подорож, - сказав він.

Підійшовши до фургона, Гленарван повідомив леді Ге-лену про нещастя на залізниці, але й словом не прохопився про злочинство. Змовчав він і про те, що в країні діє зграя каторжників, поклавши собі сповістити про це тільки Айрто-на. По тому маленький загін переїхав колію за кілька сотень метрів вище мосту й подався на схід своїм звичним шляхом. [290]

Розділ ХШ ПЕРША НАГОРОДА З ГЕОГРАФІЇ

За дві милі від залізниці, як природна межа рівнини, підносились, чітко вимальовуючись на виднокрузі, кілька подовжистих горбків. Незабаром фургон заглибився між вузькі покручені ущелини. Ця звивиста дорога вивела подорожніх до чарівної долини, де, розкидані навкруг невеличкими гайками, розкішні дерева буяли в своїй справді тропічній красі. Поміж них вирізнялися чудові казуарини, що немов перейняли від дуба могутній стовбур, від акації - запашні квітучі грона, від сосни - жорстку синьо-зелену глицю. З їхніми вітами спліталися химерні конусуваті верховини напрочуд струнких банксій - «banksia latifolia». Великі кущі зі звислим долі гіллям скидались на зелені водоспади, що немов струміли через вінце повних ущерть водоймищ.

Очі в захваті блукали серед цих чудес, не знаючи, на чому зупинитися.

Мандрівники затримались на часинку. Айртон за наказом леді Гелени спинив биків. Величезні колеса перестали рипіти по кварцовому піску. Під деревами розлягались широкі зелені килими, тільки якісь невеличкі прямокутні горбики визначали на них доволі чіткі квадрати, котрі нагадували шахівницю. Паганель, глянувши на ці зелені бугорки, на поетичне відлюддя, одразу збагнув, що перед ними - місця довічного спочинку. Він пізнав чотирикутні могили тубільців, чиї останні сліди губились нині в густій траві і лише зрідка траплялись на очі подорожнім.

- Сади смерті! - сказав він.

Безперечно, перед очима мандрівників лежало тубільне кладовище, але таке свіже, таке тінисте й знадливе, його так звеселяли зграйки пустотливих пташок, що воно не навіювало смутку. Його залюбки можна було взяти за сад Едема тих часів, коли на землі ще не знали смерті. Здавалось, кладовище було створено на втіху живим. Але ці могили, що їх з побожною шанобливістю колись доглядали дикуни, тепер зникали під нестримним наступом буйної трави. Завоювання Австралії змусило тубільців покинути землі, де спочивали їхні предки, а колонізація віддавала ці долини смерті на поталу худобі, перетворюючи їх на пасовища. Ось чому такі сади-гайки зустрічаються зовсім зрідка, й багато разів нога байдужого мандрівника ступала по землі, яка ховала нещодавно вигибле покоління!


Паганель і Роберт, випередивши всіх, заглибилися в затінок [291] доріжок між могилами. Вони розмовляли й просвіщали один одного, бо ж географ запевняв, що він знаходить багато чого цікавого в бесідах молодого Гранта. Та невдовзі Гленарван спостеріг, що вони зупинились, потім позлазили з коней і схилились долі. їхні промовисті жести свідчили, Що вони надибали щось вельми цікаве.

Айртон гукнув на биків, і незабаром фургон наздогнав своїх двох друзів. Причина їхньої зупинки й подиву зразу стала очевидна: під гіллям чудової банксії солодко спала дитина, восьмирічний хлопчик - тубілець у європейському одязі. Характерні риси його зовнішності - кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи й надто довгі руки - все показувало, що він був родом з Центральної Австралії. Та лице в хлопчика було кмітливе; певна річ, юний австралієць уже закуштував європейської освіти й культури.

Гелена, жваво зацікавлена хлопченям, вийшла з фургона, і небавом мандрівники оточили маленького тубільця, що досі міцно спав.

- Бідолашне дитя, - мовила Мері Грант, - невже воно загубилося в цій пустелі?

- А я гадаю, - відповіла Гелена, - що він прийшов десь здалеку, аби відвідати ці сади смерті. Напевно тут поховані ті, кого він любив!

- Його не можна так залишити! - сказав Роберт. - Адже він тут один-однісінький і...

Жалісливі Робертові слова перервав раптовий рух маленького австралійця, що, не прокидаючись, повернувся на другий бік. На превелике диво, в нього на плечах побачили табличку, де було написано:

Т о лін є. Припроваджується до міста Ічука під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Вартість проїзду сплачено.

- Ось вони, англійці! - вигукнув Паганель. - Виряджають дитину, наче посилають пакунок, надписують на ній адресу, немов на конверті! Мені казали про це, та я не йняв віри.

- Сердешне маля! - мовила Гелена. - Чи не їхав він, бува, у тому поїзді, що звалився біля Кемден-Бріджа? Може, його батьки там загинули, й він тепер зостався в світі сиротою!


- Не думаю, - сказав Джон Манглс. - Цей плакат з написом показує, навпаки, що він подорожує сам. [292]

- Він прокину