Чим небезпечні Бєликови? (За оповіданням А. П. Чехова «Людина у футлярі») - шкільний твір
10 клас
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРОЗА XIX СТОЛІТТЯ
Тепла погода. Ясний, радісний, хоча і не сонячний день. Дивна особа у темному теплому пальті на ваті, у темних окулярах, у калошах, з парасолькою в чохлі, сідає на візника і наказує підняти верх.
Здивований візник намагається щось перепитати, але раптом розуміє, що питання задавати даремно: вуха його пасажира закладені ватою.
Ну що ж! Поїхали! Куди? Подалі від сьогодення, поглибше в минуле, до давніх мов, до улюбленої грецької — та куди завгодно, аби подалі від дійсності, від реального, такого страшного і незрозумілого життя.
Ні, це не герой фільму жахів і не найманий таємний агент. Це вчитель Бєликов, герой оповідання Чехова «Людина у футлярі». Ця людина вже за життя поховала себе у своїх чохольчиках і футлярах, у непроникній оболонці, яку сама собі створила. Ну та Бог з ним, як хоче, так і живе. І було б це його особистою справою, якби жив він у нірці, як премудрий піскар, що «жив — тремтів і вмирав — тремтів». Але Бєликов, тремтячи сам, п’ятнадцять років змушує тремтіти всю гімназію — й учнів, і вчителів. Учням він знижує бали з поведінки, вимагаючи виключення невгодних, колегам натякає на те, що є «вищі інстанції». Тремтить усе місто: «бояться голосно говорити, посилати листа, знайомитися, читати книги, бояться допомагати бідним, учити грамоті...» Хто боїться, у того в очах двоїться, тому і терплять Бєликова, вбачаючи в ньому вже не рядового вчителя — маленьку людину, а велику загрозу. І Бєликов дійсно становить загрозу. От він піднімається до вчителя Коваленка. Щоб «полегшити душу», як доброзичливець і старший товариш, застерегти: «Ви катаєтеся на велосипеді, а ця забава зовсім не пристойна для вихователя юнацтва». Справа не у велосипеді, а в життєвій позиції: «Поводитися потрібно дуже, дуже обережно».
Зненацька Коваленко знімає з вовка овечу шкуру: «Я не люблю фіскалів». Уперше в житті Бєликов почув правду про себе. Уперше злякалися не його, а він когось. Цього виявилося досить, щоб на обличчі Бєликова відбився жах. Але страх і жах — рушійні пружини підлості, що перетворила доброзичливця в донощика, який вважає за свій шляхетний обов’язок «докласти пану директору». Коваленкові досить було тільки «пхнути» Бєликова, щоб той «покотився сходами, гримлячи своїми калошами». Падаючи по сходинках, він падав у власних очах. Він скочувався з тієї висоти, на яку сам себе і водрузив, підтримуючи свою значущість страхом, яким, як страшною інфекцією, заражав усіх.
«Випихання» з нормального людського середовища цілком вистачило для того, щоб Бєликова випхали з життя.
Почата Пушкіним і Гоголем галерея образів «маленьких людей» знайшла своє гідне продовження в образі Бєликова. Ми співчуваємо померлим від горя Виріну і Башмачкіну, вмерлому від страху Черв’якову, зневажаємо премудрого піскаря. Але ж ніхто з них не заважав іншим — вони жили за принципом: «Моя хата скраю». Бєликов же в’їхав зі своєю хатою в чуже життя, безпардонно і нещадно руйнуючи його. Після смерті його обличчя, звільнене від страху, нарешті стало веселим і лагідним. У труні Бєликов виглядав по-людськи.
От чому, як пише Чехов, «ховати таких людей, як Бєликов, це велике задоволення». Його смерть — натяк, слабка надія на інше, вільне, життя, і навіть цього досить, щоб душа отримала крила. Але... «скільки ще таких людей у футлярі залишилося... і скільки їх ще буде...»
Ні, не смішний, а страшний Бєликов і йому подібні. Бєликов — білий. Не чистий, як перший сніг або фата нареченої, а позбавлений кольору, знебарвлений від народження альбінос — але не зовні, а внутрішньо ніякий.
У постійному чорному футлярі він заживо поховав себе, тому що труна — це останній, довічний футляр, а будь-який футляр — труна за життя.