Дім, який ми втрачаємо. Мої роздуми над п’єсою Лорки «Дім Бернарди Альби» - шкільний твір

Це була трохи дивна книжка. Точніше — п’єса. «Дім Бернарди Альби» — назва така, ніби зараз буде щось затишне, родинне, з пиріжками на кухні, а вийшло якраз навпаки. Мені навіть було трохи не по собі, коли я дочитала. А ще я не розуміла спочатку — чому всі такі злі, чому вони кричать, чого їм усім не сидиться спокійно? Але потім... потім щось у голові клацнуло. Як у дверях, які раптом зачиняються. І ти стоїш з іншого боку — один. Може, тому мені й стало шкода тих дівчат.

Ну коротше. Починається все з того, що помер батько, і в домі з'являється така… холодна тиша. Але не звичайна — а така, як буває, коли тебе сварять, і ти нічого не можеш сказати. Прямо душить. Мама, Бернарда Альба, — наче генерал у спідниці. Все має бути по її. Всі мають мовчати. І ніхто не сміє сміятись, навіть якщо хочеться. І я так подумала: у них дім, але ніби й не дім. Більше — клітка. Я не перебільшую. Бо що це за життя, коли п’ятеро дочок ходять, як тіні, однакові, з однаковими косами, однаковими поглядами?

А ще той Пепе. Я чесно не знаю, що він там забув. Один хлопець — і пів п’єси навколо нього всі сваряться. Анджелака, здається, його любила (я плутала їх імена трохи), але він мав одружитись з іншою. І всі нервувались. А найбільше — Адела. Вона була не така. Не знаю, чим саме. Просто вона ніби жила. Справжня. Як весна серед зими. Їй хотілося більше, ніж чорні сукні та шепотіння в кутках. І от їй стало нестерпно.

Я, коли читала, думала — ну чому вони не можуть просто поговорити? Чому все треба ховати? У нас у класі теж так буває, що хтось щось недоговорив, і потім сварка. Але ж тут — зовсім інший рівень. Тут усе життя якесь закрите. І я так подумала: а хіба це дім? Хіба дім — це просто стіни й дах? Мені здається, дім — це там, де можна бути собою. Навіть якщо це трохи смішно. А в них — не можна.

Мені було особливо шкода Аделу. Не хочу спойлерити (хоча вже, певно, пізно), але те, що вона зробила — це страшно. Але я її розумію. Може, вона не знала, як інакше. Вона була як пташка, яка вдарилась об вікно. Хотіла вилетіти, а скло прозоре, ніби вихід є, але насправді — його нема.

І от так я собі думаю: дім вони втратили не тоді, коли хтось помер чи посварились. А ще раніше. Коли перестали говорити. Коли стали чужими. Коли кожна жила у своїй клітинці. Бо мама сказала: «так треба». І я навіть не злюсь на ту маму. Вона, може, теж так виросла. Вона думала, що так буде правильно. Але ж не вийшло…

Ще цікаво — чого ця п’єса називається саме так. Типу головна не Адела, не Пепе, а оця Бернарда. Може, тому що все почалося з неї? Вона як центрифуга, навколо якої все крутиться. І ще — мені назва нагадує табличку на воротях: «Тут живе Бернарда Альба. І краще не заходьте».

Якщо чесно, я би не хотіла жити в такому домі. Навіть якщо там буде красивий двір і гарна веранда. Бо коли там не можна говорити вголос, не можна сміятися, не можна любити — це вже не дім. Це — як театр, тільки замість сцени — кухня, а замість аплодисментів — тиша. І тиша та не затишна, а гнітюча. Противна. Холодна. Бех…

Ну от, щось я роздумалась. Але чесно — книжка (тобто п’єса) залишила якийсь слід. Наче подивилась у вікно чужого будинку і побачила, як там усе не так. І так раптом захотілось обійняти своїх. Навіть брата, хоча він мене бісить. І сказати: «Я вас люблю. Агов. Я вдома».