Конфлікт між ідеалом та дійсністю в романі Сервантеса «Дон Кіхот» - шкільний твір

8 клас
ЛІТЕРАТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Смейтесь, люди, но быть может

Вы когда-нибудь поймете,

Что возвышенно и свято

В этом жалком Дон Кихоте.

Д. С. Мережковський До початку XVII століття, тобто на той час, коли жили герої Сервантеса, епоха Відродження, з її вірою в людину й у її можливості, завершилася. У великих ідеях виявилися складні суперечності. Стало зрозуміло, що сміливим надіям і високим завданням, які Відродження ставило перед людиною, не судилося здійснитися в реальному житті. Минає наївна переконаність у тому, що тільки від самої людини залежить виконання його призначення на землі. Люди перестають вірити в безмежні можливості людини.

У романі Сервантеса «Дон Кіхот» і відбилася ця катастрофа ідеалів Відродження, протиставляються реальність і мрії, ідеал і дійсність. Головний герой роману — п’ятдесятирічний ідальго на ім’я «не то Кіхана, не то Кесада», усе майно якого складали родинний спис, стародавній щит, худа шкапа і хортиця. Начитавшись лицарських романів і взявши собі ім’я Дон Кіхота Ламанчського, він вирушає на пошуки пригод, щоб, подібно до героїв лицарських романів, викорінювати усіляку неправду і несправедливість. Але дійсність не відповідає лицарським уявленням про неї Дон Кіхота. Він бачить не реальний, а уявний світ. І реальне життя руйнує його задуми. Розрив між уявленням Дон Кіхота про життя і самим життям стає головною темою роману Сервантеса. Хоробрість Дон Кіхота, його готовність до подвигу, бажання справедливості, неприйняття усілякого зла не приносять користі людям. Більшість тих, з ким зустрічається Дон Кіхот, не мають потреби в його героїзмі. Ні каторжникам, яких він звільнив, напавши на охорону, ні хазяїну заїжджого двору, ні пастухам не потрібні його подвиги, які він здійснює заради них. «Сеньйор кавалер! — звертається до нього хазяїн заїжджого двору. — Я зовсім не маю потреби в тому, щоб ваша милість мстила моїм кривдникам... Я хочу одного — щоб ваша милість сплатила мені за нічліг».

Дон Кіхот стає свідком того, як дужий селянин б’є підпаска. Розібравшись і з’ясувавши, що хлопчиська б’ють за те, що він попросив сплатити йому гроші, які він не одержував дев’ять місяців, доблесний ідальго наказує відпустити хлопчиська і змушує хазяїна заприсягтися, що той заплатить підпаску сповна. У захваті від свого благодіяння Дон Кіхот поїхав далі, а селянин справді «заплатив» підпаску сповна — так відлупцював його, що той ледве залишився живий.

Дон Кіхоту, для якого вірність слову — закон, не спало на думку, що для безлічі людей слова, якщо вони суперечать їх корисливим інтересам, — порожній звук. Він не думає, про результати своїх учинків, йому важливо залишатися вірним своїм ідеалам.

Після боїв і сутичок, незліченних невдач і побоїв, закривавлений, повалений, Дон Кіхот усе рівно вважає себе правим. Сервантес створив героя, у якого слово не розходиться з ділом. Люди, з якими головного героя зводила доля, звикли до розбіжності між словами і справою, ідеалом і дійсністю. А Дон Кіхот — цілісна людина, не знає розладу між словом і ділом. Герой Сервантеса побачив людей різних станів — від галерників до віце-короля Барселони. Й усюди він зіштовхується з неправдою, несправедливістю, тупістю, відсталістю. Його вражає не стільки те, що люди не борються зі злом, скільки те, що вони не мають ніякої потреби в цьому, звикнись з ним.

Поразка в двобої з Лицарем Білого Місяця, поява підробленої книги про нього, у якій Дон Кіхот зображений звичайним божевільним, а Санчо — жадібним ненажерою, — усе це кидає лицаря в зневіру, у глибині його душі з’являється розчарування. Перемагають Дон Кіхота священик, цирульник, бакалавр Самсон Карраско — практичні люди, що живуть здоровим глуздом. Вони не можуть примиритися з людиною, що живе у світі мрії, ідеалу. Вони переконані у своїй правоті і без вагань удаються до насильства: спалюють лицарські романи, що складають бібліотеку Дон Кіхота.

Важко сперечатися з ідейними супротивниками Дон Кіхота. Але до чого бідний і примітивний їх нелюдський «розумний» світ! Здоровий глузд, практицизм Самсона Карраска і його однодумців викликає нашу неприязнь, до фігури ламанчського лицаря і його зброєносця Санчо Панса ми відчуваємо симпатію, хоча і глузуємо з них.

Зрештою, перед смертю розум Лицаря Сумного Образу прояснився і він називав себе вже не Дон Кіхотом, а Алонсо Кіхано. Він проклинав лицарські романи, що скаламутили йому розум, і помер спокійно, як не вмирав жоден мандрівний лицар. Санчо почуває справжню причину смерті свого пана: «Найбільше божевілля з боку людини — узяти так ні з того ні із сього і померти, коли ніхто тебе не убивав і ніхто не зживав зі світу, крім хіба однієї туги». Дон Кіхот умирає від великої туги. Але роман Сервантеса не залишає відчуття безвихідності, у нас залишається якесь світле почуття, пов’язане з образом Лицаря Сумного Образу. Викликають замилування його безкорисливість, одержимість ідеєю захисту слабких, прагнення перетворити життя, завзяте прямування до мрії, вірність високій меті, скільки б ця мета не суперечила грубій дійсності.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.