Трагічні протиріччя життя і творчості Франца Кафки - шкільний твір

Коли я почав читати про Франца Кафку, то спочатку подумав, що це якийсь дивний дядько, який увесь час був чимось незадоволений. Ну бо справді — чому він так сумно все описував? Але потім, коли я трохи розібрався, то стало якось... не те щоб сумно, а трохи незручно, ніби я підглядаю в чиюсь душу, де купа думок і жодна не дає спокою. Він, здається, хотів бути кимось іншим, а мусив бути тим, ким його зробило життя. І це, мабуть, боляче.

Він, як я зрозумів, жив у Австро-Угорщині, працював у страховій компанії (о, Боже, яка нудьга!), а писав свої книжки наче десь уночі, ховаючись від усього. І писав не для слави — навіть просив після смерті все спалити! Добре, що його друг цього не зробив. От чесно — я б не спалив, бо якби він усе знищив, ми б ніколи не дізналися, який Франц насправді.

Його життя було як пастка. От ніби все є: робота, сім’я, письменництво — а щастя нема. І я не придумую — у нього навіть герої такі самі. Я читав про того Грегора, який став комахою. І спочатку було смішно (комаха, серйозно?), а потім якось моторошно. Бо ця «комаха» — це ж, по суті, він сам. Всі його уникають, навіть рідні, він їм заважає, бо не такий, як усі. А хто вирішує, який «такий» — правильний? От я, наприклад, не люблю футбол, а всі хлопці в класі носяться з ним як з писаною торбою. Іноді почуваюся теж, ніби з іншої планети. Але ж не комаха я, еге ж?

І в Кафки теж так було. Він не знаходив спільної мови з батьком, той був, як я зрозумів, страшенно вимогливий і грубий. Ну уявіть, коли тобі хочеться писати вірші, а тато каже: «Йди працюй!» Ще й з докором, типу ти не нормальний. Я іноді малюю комікси, і якби мені тато сказав, що це дурниця, мені було б дуже прикро. А якщо так казати щодня, то можна й повірити, що ти не такий, як треба. І от Франц, мабуть, так і жив — між тим, чого хоче серце, і тим, чого від нього чекають.

Іноді мені здається, що йому було страшно жити. Якось я прочитав фразу, що він боявся людей. Це трохи дивно — я думав, що письменники люблять людей, бо про них пишуть. Але, напевно, не всім так легко дається спілкування. Він ніби весь час тікав — у тексти, у хворобу (він же хворів на туберкульоз), у мовчання. А ще — не міг нормально одружитись, хоча й закохувався. Може, не вірив, що може когось зробити щасливим? Це жахливо — коли сам собі не віриш. А я думав, що сумніви — це тільки в школі, коли не знаєш, чи ти добре все написав, чи ні.

Його твори дивні, але не штучні. Там усе по-справжньому. Там страх бути зайвим. Там злі канцелярії, які ніби керують усім (мені нагадує іноді школу, коли бюрократія така, що вже не знаєш, де ти і за що тебе сварять). Там люди, які губляться в системі. І я думаю: а якби він жив сьогодні, чи зміг би бути щасливим? Може, зараз більше свободи? Хоча... хтозна.

Я ще не все у нього розумію. Можливо, ще зарано. Але мені хочеться знати більше. Не тільки про його книжки, а й про нього самого. Бо він ніби показує, як важко буває бути собою. І що це, власне, вже подвиг — залишитися собою, коли тебе ніхто не розуміє.

І так, я не все запам’ятав, і не всі твори дочитав до кінця (деякі складні, чесно), але щось у мені зачепилося. І поки я писав, то подумав — може, це й є головне? Не завжди треба все зрозуміти. Головне — відчути.