Віра в можливості людини (за твором Р. Кіплінга «Мауглі») - Твір Зарубіжна література

Коли я читав «Мауглі» Редьярда Кіплінга, то спочатку думав, що це буде якась казка для малечі — ну, типу хлопчик і звірі, пригоди, все таке. Але потім… воно якось інакше стало. Ніби я сам заліз у джунглі й дивився, як це — жити серед вовків, коли ти людина. І ще — як це, бути слабким, а потім стати сильнішим за всіх. І от тоді я подумав: а може, в кожному з нас є щось таке, як у Мауглі? Віра, що ти можеш. Навіть якщо зараз — ніякий. Ну, взагалі.

Мауглі ж спочатку був зовсім маленький, голий, беззахисний, і його могли з'їсти в перший же день. Але його не з'їли. Бо він не злякався. І ще — бо хтось у нього повірив. Наприклад, вовчиця Ракша, яка сказала, що він не гірший за вовченят. І Балу, і Багіра — всі вони ніби сказали: «Слухай, ти людина, але ми з тобою!» І от тоді Мауглі почав вчитись. Повільно, але наполегливо. Як я математику, чесно.

У мене якось було таке. У п’ятому класі я не вмів плавати. Всі хлопці вже плюскались, пірнали, а я сидів на березі, робив вигляд, що мені не хочеться. А сам ковтав образу. І от одного разу мій тато сказав: «Я знаю, ти зможеш. Ти ж не слабак.» І якось після цього я таки пішов у воду. Було страшно, захлинався, але тепер плаваю не гірше за всіх. Це була така сама віра, як у Мауглі. І от дивно — коли хтось у тебе вірить, навіть трошки, то і ти сам починаєш собі довіряти.

Мені ще сподобалося, як Мауглі переміг Шерхана. Бо це ж тигр! Великий, злий, страшний. А Мауглі просто мав розум і сміливість. Він придумав план, використав буйволів, а сам тільки дивився зверху. Не кинувся з палицею чи ножем, а подумав. І це теж про віру. Бо коли вірити в себе, то можна перемагати не лише силою, а й головою. Ну, або як каже мій дід: «Хитрістю і розумом — як лис Микита».

А ще в цій книжці є такий момент, коли Мауглі йде до людей і пробує бути "як усі". Але люди його не приймають. Вони бояться, сміються, не розуміють. А він же — все одно людина. І це було трохи сумно. Бо виходить, що не завжди віра в себе означає, що тебе одразу приймуть. Інколи тебе не хочуть бачити ні там, ні там. Але Мауглі не здається. Він повертається в джунглі, допомагає друзям, рятує від рудих собак. А потім усе одно вертається до людей. Бо розуміє: він — не вовк. І хоч це було складне рішення, але він його прийняв. І це теж сила.

Я думаю, головне — не те, ким ти народився, а те, ким хочеш стати. Мауглі не став жертвою. Він міг. І став. І якщо чесно, коли читаєш, то в тебе ніби з’являються крила. Типу: «Ого, а що, якщо і я зможу? Якщо просто почати, не боятися, не слухати, що кажуть?» Бо завжди знайдеться якийсь Табакі, який буде сичати, що ти нічого не вмієш. Але ж є і Балу, і Багіра. Може, навіть у вигляді твоєї вчительки чи друга з паралелі. Просто треба побачити.

Отож, мені здається, ця книжка — не тільки про джунглі. Вона про кожного, хто колись був малим, слабким і невпевненим. А потім... ну, як в анекдоті: «А потім він виріс — і ой!» Це так надихає.

Я не знаю, чи хотів Кіплінг сказати саме це. Але в мене після «Мауглі» з’явилось бажання не здаватися. І ще — бачити себе сильним навіть тоді, коли всі навколо не вірять. І я собі думаю: якби Мауглі був моїм однокласником, я б точно з ним дружив. Бо такі не здають своїх. І завжди йдуть до кінця. І мають оту дивну впертість, яку інші називають вірою в себе.