НЕРОЗГАДАНА ТАЄМНИЦЯ СНІВ

Цапенко Юлія Дмитрівна

учениця 11 класу Полтавської ЗОШ I—III ступенів № 8 ім. Панаса Мирного

Дійові особи:

Гоголь - письменник, головний герой.

Gnothi seauton - пізнання себе.

Автор - той, хто бачить, творить, цитує.

Голос - безтілесний персонаж, внутрішній голос, можливо душа.

Час - те, що не можна спинити.

Вони - демони, з розряду чортів.

Юнак - зіпсована душа.

Муза - одна з 7 муз, що оточували Гоголя, найсуттєвіша з них.

Тінь - щось невідоме, безмежні почуття.

Відьма - всім відома Панночка з повісті “Вій”.

Хор ангелів - представники неба.

Хор демонів - представники землі і пекла.

Вурдалаки - нечиста сила.

Демонята - прокляті душі.

Дзвінкі голоси - прощення.

Святі сили - представники Бога.

Вона - вічність.

Невідомість.

Хор.

Пугач.

Сірі сойки.

Дерева.

Вітер.

Реальність інколи криється за простими цінностями,

а віра живе своїм життям, ховаючи її.

М.В. Гоголь

ВСТУП

Хто такий поет? Це людина... не будемо цитувати підручник... поет - це жива талановита душа, яка сповнена, на перший погляд, невичерпним потенціалом. А що ж можна сказати про геніїв? Надзвичайно розумні представники нашої Планети, що роблять свій внесок у техніку, медицину... і літературу... Так, саме представляючи цю галузь, працював, а краще буде сказати, творив, геній минулого і сьогодення - Микола Васильович Гоголь.

ПРОЛОГ

Ніч 19 березня 1852 року.

Уявіть собі: сіра кімната. На столі гордовито підіймає свою “голівку” свічка. Темна зоряна ніч, що заглядає у шибку з цікавістю п’ятирічної дитини, така приємна, свіжа... ВЕСНЯНА... Свічка... Така одинока, але тільки вона може зігріти душу, лише цей маленький вогник, що з плином часу згасне. Вранці. Скоро.

Спокій. Він такий вічний. А у ньому, у злегка освітленому кутку, дивиться у зоряне небо. Він...

Пісня Gnothi seauton:

Зачиняючи вікна,

Замикаючи двері,

Світ засяє і зникне,

Залишивши химери.

Всі запалюють свічку, (стиха)

І моляться Богу,

Бо не знають вони,

Як обрати дорогу. (голосно)

Ну, а ти - мій поете,

Пильно дивишся в тишу,

Ти описуєш смуток,

Що тобі я залишу,

Лиш папір та ідея,

Перо і пізнання...

І ти часом не спиш,

Аж до самого рання.

Бо думок так багато,

Лише тиша і ТИ,

І НІХТО не посміє

ВАС відволікти,

На папері сюжет,

А герой в голові, (захлинаючись)

А думки прибувають нові і нові.

Загасити свічу

Темна ніч поспіша... (з сумом)

А в каміні жевріє “Мертва душа”.

ДІЯ ПЕРША

РОЗДІЛ I

Сни

Автор:

Коли все тихне навкруги,

Коли всіх втома підкоряє,

Тоді панують в сні боги,

А ніч пливе, куди - НЕ ЗНАЮ!

Там серце лине в невідомість,

Проходять мрії у думках.

Там не потрібна злість і совість, (з сарказмом)

І в них тобі байдужий страх.

Голос (загадково):

Фантазії, думки, світ мрії,

Чого ти прагнеш наяву.

Хтось в темряві зітхне безсило:

Чи коло снів я розірву?

Гоголь (монолог):

Я сплю, о Боже,

Це везіння,

Нарешті можу відпочить,

Та що за дивина - тремтіння,

У грудях серденько болить!

Чому це так? Чому я відчуваю?

Це ж СОН, ІЛЮЗІЯ, ДУМКИ...

Здається, Я НЕ СПЛЮ, БЛУКАЮ,

Бажаю істину знайти.

(Чутки ходять, живуть, помирають, наче люди... За деякими, найбільш суттєвими, що належали покоївці дому Гоголя, відомо, що господар часто кричав уві сні, різко прокидався, боявся невідомо чого і скрізь по усьому будинку запалював світло... А після одного з таких КОШМАРІВ, навіть спалив оригінал другої частини “Мертвих душ”, аргументуючи це своєю побожністю, бо до нього у сні приходили ДЕМОНИ...)

Гоголь:

Я йду, ховаюся, боюся,

Я вже не той, ким був колись.

Здається, у думках топлюся, (пошепки)

Мене не вабить неба вись... (панікуючи)

Та що там вись. Про що кажу я?

Химерний світ, страшних богів

Я не згадаю більше всує.

Чи, може, прагну я свободи?

Я ж так хотів її знайти.

Просив натхнення у природи,

Мов птах, я прагнув висоти.

Та і свободи вже не треба.

Я позабув високе небо

Бо знаю - світ лише омана,

Хоча приємна і жадана.

В руках тримають вас незримо

Боги, а я уже із ними.

Автор:

Туман, немов нізвідки впав під ноги,

Зашелестіло листя, хоч не було дерев.

В тумані щось ІДЕ - видніють роги.

І щось ричить, НЕНАЧЕ грізний лев,

Микола, ВІД СТРАХУ протерши очі,

Подумав: сплю. І каже:

“Згинь, проклятий!”

Зненацька кинувся у ліжку серед ночі,

Прокинувшись, він вирішив - не спати!

Автор (звертається до часу):

Проходить день, знов втома наступає,

Забувши про вчорашні дивні сни,

У постіль знову Гоголь наш лягає,

І знов туман, а з ним ідуть ВОНИ...

Вони:

Ми забрали душі молоді,

Ми нарешті їх забрали,

Вони буйно розцвітали.

Ми зламали, їх зламали.

Юнак (виривається, просить пощади):

Відпустіть, що робите, рогаті?

Що ви хочете від нас - скажіть.

Люди ми шановані, багаті, (злякано)

Можу щедро вам я заплатить!

Автор:

Та рогаті йдуть ще швидше,

Не зважають на благання.

В надра пекла глибше, глибше.

Світ ви бачили востаннє.

(Юнаків та дівчат кидають у вогняне жерло. Чуються дикі крики, стогін. Демони йдуть, плюючи в жерло з неабиякою злобою. Тільки вони зникають, Гоголь підбігає до “Пащеки вогню”, з надією, що там є хтось живий. Спостерігаючи жахливу картину, він зі страхом відходить.)

Гоголь:

Що ж це робиться?

Автор:

Шепоче Гоголь тихо.

Гоголь:

Де я зараз? Що ж робить тепер?

Чи я сплю? О, Боже, що ж за лихо?

Автор:

І зненацька крик: “Прокиньтесь, сер!”

Він, відкривши очі, розуміє,

Слава Богу, Це були лиш сни,

Але ще по спині вітер віє,

З того місця де були “Вони”.

РОЗДІЛ II

Страх

Автор:

Знову ранок, знову день проходить,

Знову ніч постукала в вікно.

Сон страшний вже поруч ходить.

Гоголь:

Ех, дарма сьогодні пив вино!

Автор:

Та ж картина знов переді мною,

Але атмосфера вже не та.

Гоголь:

Що ж це відбувається зі мною?

(шукає натільний хрестик, але з жахом розуміє, що його немає на шиї)

Порятуй, Маріє Пресвята!

Автор:

Зненацька опинився він в кімнаті.

Похмуро стіл в кутку її стоїть.

Навколо люди, більшість з них багаті.

Хтось невідомий на стільці сидить.

Підходить Гоголь! Натовп вмить зникає,

А чоловік щось пише і бурмоче.

Гоголь:

Людина ця - (показує) - лякає!

Мов серце із грудей забрати хоче.

Автор:

Він прокидається, боїться знов заснути.

Гоголь (моторошно сіпаючись, дивиться на годинник):

Лишень очей, лишень очей би не зімкнути.

РОЗДІЛ III

Зустріч

Гоголь:

Яка моя зрадлива доля!

Автор:

Шепоче Гоголь в тишу сну.

Гоголь:

О скільки горя, скільки болю,

Здається, скоро я помру.

Заграй же, Музо, як востаннє,

Хай затремтить дзвінка сльоза,

Таке тепер моє бажання...

Муза:

Хай тане все, немов роса,

Хай те, що злом в тобі вчиняє,

Ніколи більше не озветься,

(витирає одну сльозу і тремтливим голосом шепоче...)

Нехай на сонці світлом грає,

Талант у серці розіллється!

Тінь:

Я знов прийшла в невдалий час..

Автор:

Лунає голос потаємний,

Тінь:

Даю тобі останній шанс.

(тінь перетворюється в жінку надзвичайної краси: довге, до п’ят, чорне волосся, біла шкіра, як у ляльки, до якої так і тягнуться руки... але цей погляд, цей погляд був - страшним, і якщо не відводити очей, то можна потонути та не у воді, а у страшному вогні.)

Тиша:

Вона - відьма. відьма. відьма.

Відьма:

Бо смертний ти, тому й нікчемний.

Муза:

З тобою я не згоджусь.

Відьма:

Зникни. Нехай послуха мудрих слів.

Муза:

Твої слова з пекельних снів.

(відьма пильно дивиться на Музу. Здається, що ось-ось з її очей посипляться іскри. Муза зникає в тумані, Гоголь прокидається)

РОЗДІЛ IV

Просвітлення

Гоголь:

Я вже не бачу, де реальні грані.

Коли прийде кінець усіх негод?

Моя душа блукає у тумані

Потрапив я у снів коловорот.

Хор ангелів:

Він знов заснув,

Заснув тривожно,

Він не забув,

Тремтить побожно,

Його душа - святе руно, (пошепки один до одного)

Невже потьмяніє воно?

Хор демонів (глузливо):

Облишив знову він,

Богобоязний, грішний син!

Гоголь (посеред неба і землі... з сумом дивиться на землю):

Не можу більше я радіти,

(янголи і демони потирають руки.)

Прошу на самоті мене лишити...

(поринає в густий і темний ліс своєї свідомості)

Гоголь:

Покинув я мої поля і луки,

Думки мої у тілі сплять.

Коли ж ущухнуть люті муки? (звертається до тиші)

І серце і душа болять.

(знов з’являється відьма і бере його за руку. Її долоні такі холодні, що від них замерзаєш. Відьма шепоче на вухо)

Відьма:

Твої я сни сама створила...

Гоголь (перебиваючи):

Невже бува такая сила?

(відьма хапається за письменника і їх переносить туман до склепу)

Відьма:

Дивися! (стогне)

Автор:

Сум душу огорнув.

Відьма:

Я, Панночка, невже мене забув?

Я та, про кого ти писав,

Але в житті не зустрічав.

Гоголь (з жахом):

Ох, це не сон, це не фантазія моя!

Це не ілюзія, насправді в склепі я!

(відьма з кожною секундою стає все потворнішою)

Відьма:

Тебе я чарами зв’яжу, (розмахує руками)

Замову зла тобі скажу,

Я більше ВАС не відпущу, (обнімає)

ТВОРІННЯ, ЗОБОВ’ЯЗАНЕ ТВОРЦЮ!!!

(Гоголь у холодному поту прокидається, але знову засинає)

Духи (згущаються тіні у склепі. Шепочуть. Кричать. Співають):

Світло й радість. зникайте,

Темний склеп навкруги,

Сни страшні. відчиняйте,

Люди нам - вороги!

Вурдалаки (виють з лісу, що оточує склеп):

Чорні хмари навколо,

В них немає жалю,

Автор:

Відьма знов бере слово

Відьма:

Я його скоро вб’ю!

Демонята (з пекельних колисок):

Чуєш пісню у лузі,

Серце раптом стиха,

Ти у “чорному крузі”

Відьма (простягає скрючені пальці):

Ти лихий, я лиха... (сміх)

Дзвінкі голоси (голосно):

Гей, не втрачай же надії,

Гей, прокидайся скоріш,

Зникнуть умить зліт Вії,

Зникне в пітьмі відьмин ніж!

(Голоси стихають... Гоголь намагається прокинутися, але це ніяк в нього не виходить)

Гоголь (з розпачем):

Боже, ніяк не виходить,

(падає на коліна і простягає руки до чорного неба)

Боже, та що ж це робить,

З розуму місце це зводить,

(відьма над письменником тримає ніж)

СИЛИ СВЯТІ, ПОМОЖІТЬ!

Святі Сили:

Озера сині!

Небо безкрає!

Люди не винні!

Що зло з ними грає!

Йди, поки можна,

Автор:

Сон відпускає Святі Сили.

Йди поки можна.

Автор:

Відьма зникає!

Пекельна брама

Шуми... пуги... скрики... зойки...

Сич, пугач і сірі сойки.

Гоголю не можна спати

Сойки (хором):

Бо скрізь нечисть!

Пугач (знервовано):

Скрізь ці жаби...

Товстопузі, довголапі,

Сойки і Пугач (лякаючи):

Нерозумні і патлаті.

Автор:

Де не глянь, по склепу зграї,

Он сидять на кожнім краї!

ДІЯ ДРУГА

Пісня Гоголя у саду

(опісля страшного сну 17 березня 1852 року):

Журлива думка обпікає душу,

Життя пливе рікою в нікуди,

І те, що я сказати мушу,

Піде зі мною у віки...

Розквітнуть рожі, маки у полях,

Дерева (шепочуть):

Вони не знають ні страху, ні болю,

Гоголь:

Лише у мене на очах

Страшний момент людської долі,

Хоча кому це зрозуміти,

Вітрам, камінню й навіть вам,

Бо не дано цього відкрити...

Вітер (насвистує):

Ні людству, Часу, ні богам...

Гоголь:

І я засну від злої муки,

Мене ніхто вже не впіймає,

Гоголь (разом з усім садом):

НІ ВИ, НІ ДУМКА І НІ РУКИ!

Час:

Він щезне... все, його немає!

(КІМНАТА - СОН - СКЛЕП. Сон знову переносить Гоголя до склепу... Тиша... мертва тиша навкруги...)

Гоголь:

В мареві наснилася земля,

Я її побачив звіддаля

Не пишу, лиш маревом живу

І цей ланцюг тяжкий невже не розірву?

(присідає на сходинки біля труни з ПАННОЧКОЮ)

Лагідний Голос з труни (наповнений горем і болем):

Чому таке збулося? Чому, таке прийшло?

До мене, чом це світло із неба не дійшло?

Голос із лісу (одноманітно):

Але колись, повірте, прийде нова пора,

Комусь всміхнеться ЩАСТЯ, когось візьме ВОНА (ВІЧНІСТЬ)

Хор:

ЦЕ СНИ, РЕАЛЬНІ СНИ!

ТА ПОЯСНИТИ ЇХ ТИ НЕ ПРОСИ!

(Гоголь невідомою силою переноситься у кімнату... Таку, до болю знайому... хтось лежить у ліжку... підлітає ірозуміє... Ця кімната - це його кімната... Цей чоловік, що нерухомо лежить - це ВІН...)

ОСТАННІЙ МОНОЛОГ

(промовляє до GNOTHI SEAUTON):

Я так БОЯВСЯ двері відчинити,

Там невідоме, там мій власний жах,

Я так БОЯВСЯ очі в сні стулити,

БОЯВСЯ не прокинутися - страх...

Страх, паніка.

(сідає в крісло у кутку)

від того що побачу,

Там демони, там відьми. там ВОНИ,

Скажений сміх, від горя в серці плачу,

(згадуючи)

Свинячі рила, люди, мов млини!

У снах своїх нові мотиви бачив,

У снах своїх героїв я творю,

Цікаво! Чи для Бога я щось значив?

І чи ж я спав, (з усмішкою) чи жив так наяву!

БОЯВСЬ заснути, а коли я спав,

БОЯВСЯ не прокинутися більше!

Про втрату часу я прекрасно знав,

Бо сон мене затягував все глибше!

Я ТАК БОЯВСЯ ВТРАТИТИ СЕБЕ!

(Він дивився на постіль і без найменшого страху, з чистою душею, підіймався в темне зоряне небо, що заглядало в шибку його кімнати, неначе, п’ятирічна дитина в таке спокійне, тихе, весняне...)

* * *

І він заснув і більше не піднявся,

І він заснув, знемігся, задрімав,

Він знав, він знав, він точно здогадався,

І в сни свою він істину забрав.

Нарешті, Гоголь йде по чистім полі,

І теплий вітер розвіва жита!

Гоголь:

Я так бажав відчути подих ВОЛІ,

СПАСИБІ, БОГОРОДИЦЕ СВЯТА!

Хор GNOTHI SEAUTON

Гоголь:

Ви покажіть мені скарб почорнілих сердець?

Очі мої у вогні.

Смерті летить гінець.

Вони:

Маревом думки,

Застелять дорогу в незнані краї,

І назад тобі не буде дороги,

Лиш небесні гаї.

Гоголь:

Так мелодійно шепочуть знов зорі на волі,

Мають долі,

Та людям це не збагнуть, бо вони мають ролі,

Власні ролі у житті!

Ви, мов ті ляльки,

За нитки посмикаєш, наче живі!

Відьми:

А чи хочеш ти?

Життя своє, друже, ось так, провести!

Автор:

Думки сплітаються в танці ідей, бо ти знаєш, відчуваєш...

Невідомість:

Чому ж від інших ти біль свій пекучий ховаєш,

Зберігаєш в собі?

Гоголь:

Чую смерті клич,

Вона мене тягне, ти мусиш піти,

Жаль, але ніхто,

Не зможе мені звідти шляху знайти,

Очі мої не вогонь, а вже крига,

Хор:

До лиха, лиш крига!

Гоголь:

Плачу я снігом, бо мушу піти,

Моє серце, б’ється стиха!

Невідомість:

І зненацька крик,

Від болю ти падаєш в руки мої,

В полон до темряви сповзаєш,

І бачиш СКАРБ, й повільно-тихо ти зникаєш...

ВСІ РАЗОМ:

...в тишу!

P.S. (ПІДНЕСЕННЯ):

Я дивлюся вглиб себе, і моя тінь шепоче мені: “Шукай!” Цікаво, що я маю зрозуміти? Тиха пелена смутку охопила мою душу... Туман думок... Вічних непорозумінь, сподівань, що розривають людство, а колись і мене калічили своєю мізерністю, незначимістю та фальшивістю. Тепер я бачу істину... таку бажану деяким! Як важко було вирватися із залізного серця реальності - дихається вільніше, легше... А в мені лише тиша, тиша спокою, тиша безмежності, тиша далекоглядності... Лень - ді - ва - лень - вішва... Чується голос безодні у моїй голові. Вар - мі - гете - фо... Тепер мені байдуже до твого голосіння, шепочу до неї. ти не забереш мене до свого порожнього жерла! Гей, чи чуєш мене, Володарко пітьми? Вже голосно кричу в нікуди! Мені так добре... Тепло... Вічно! Я вільний від всіх людських вад... Лише почуття... Вітер вивіяв з мене все горе, переживання, сумніви... Земля витягла з мене сльози і зняла тягар з душі! Добре, насправді добре... Зупинилася ріка часу, вона раніше несла мене стрімкими потоками у невідомість... Та немає мені ще спокою... Поки що...