ЗАГАДКИ РЕВІЗОРА

ЗАГАДКИ РЕВІЗОРА

(есе)

Кравченко Тетяна Вікторівна

учениця 11 класу ЗОШ І—ІІІ ступенів № 8 м. Краснодона Луганської області

Мало є письменників, що залишили потомкам стільки загадок зі своєї творчої лабораторії, як Гоголь. Чимало таких неясностей ми знаходимо в його знаменитій п’єсі “Ревізор”.

Загальновідомий факт, що сюжет твору був підказаний Гоголеві Пушкіним. В своєму листі письменник звертається до Пушкіна з проханням: “Зробіть ласку, дайте який-небудь сюжет, хоч який-небудь смішний чи не смішний, але російський чисто анекдот”.

Сюжет - перша загадка “Ревізора”.

Достовірних даних про розмову Пушкіна з Гоголем на тему про “російський чисто анекдот” немає. Гоголь запевняв, що задумом “Ревізора” він зобов’язаний Пушкіну так само, як задумом “Мертвих душ”. Але подібні свідчення Гоголя слід сприймати критично. Адже Гоголь переконував Плетньова, що саме він умовив Пушкіна видавати журнал “Современник”, обіцяючи співробітництво і повну підтримку. Очевидно, Гоголь щиро вірив, що все було саме так, бо часто видавав бажане за дійсне. Всі ці свідчення його належать до часу, коли він гостро відчував обов’язок перед пам’яттю покійного Пушкіна.

Разом з тим, можна думати, що така розмова у Пушкіна з Гоголем відбулася. Побічним свідченням цього є слова самого Пушкіна, напівжартома сказані ним своїм близьким: “З цим малоросом треба бути обережним, він оббирає мене так, що й кричати не можна”.

Пізніше на вечорі у Аксакова Гоголь розповідав у гуртку молодих земляків, що Пушкін подав ідею “Ревізора”, описавши пригоди відомого видавця Свиньїна в Бессарабії, де той видавав себе за видного петербурзького чиновника і був зупинений лише тоді, коли почав приймати прошення від колодників. Павла Петровича Свиньїна знав і Гоголь.

Там же у Аксакова Гоголь сказав, що пізніше чув він немало подібних історій, зокрема про якогось Волкова. Очевидно, про Волкова чув він від Петра Івановича Балабіна, в сім’ї якого колись був домашнім учителем. В 1829 році, коли Балабін був начальником Петербурзької жандармської округи, він підготував доповідь на запит Бенкендорфа про діяльність авантюриста П.Г. Волкова, вологодського поміщика, що видав себе за ревізора, брав хабарі і ходив по іменинах. Волков був відомий і в Петербурзі: колись він тут оголосив про видання журналу, зібрав гроші на передплату і не виконав, звичайно, своїх обіцянок.

А найцікавіше, мабуть, те, що в ситуацію такого “ревізора” потрапив сам Пушкін. 1833 року він поїхав в Оренбурзьку губернію збирати свідчення про повстання Пугачова. Губернатором в Оренбурзі був тоді Василь Олексійович Перовський, молодший брат автора “Двійника”. Перовський сам пописував, дружив з Жуковським, був близький до пушкінського кола. Пушкін пробув у нього день, а потім разом з чиновником, що служив у губернатора, письменником Володимиром Далем, пізніше автором знаменитого словника російської мови, поїхав у колишню столицю Пугачова. Тим часом Перовський одержав від нижегородського губернатора депешу, в якій той просив встановити за Пушкіним таємний нагляд. І Пушкін, і Перовський, і Даль вважали, що нижегородський губернатор прийняв Пушкіна за таємного ревізора. Між тим козаки надіслали Перовському донос, що невідомий чоловік, собою невисокий, смаглявий і кучерявий, підбиває їх на пугачовщину, а сам, видно, антихрист, бо замість нігтів на руках кігті (Пушкін мав довгі акуратно обстрижені нігті).

Неясність історії з сюжетом давала підстави одним літераторам твердити, що Гоголь взагалі не міг будувати сюжети, іншим, навпаки, що Гоголь і не потребував пушкінської поради: адже сюжет фальшивого ревізора був широко розповсюдженою літературною схемою. В останні роки перед появою комедії Гоголя цей сюжет використали Квітка-Основ’яненко і Вельтман, та й сам Гоголь грався в ревізора по дорозі з України, ще до листа Пушкіну.

У згаданому листі до Пушкіна Гоголь мотивував своє прохання про сюжет тим, що п’єса потрібна йому не тільки для душі, а й для “живота”, бо університетського жалування не вистачає. Це друга загадка “Ревізора”, адже у Гоголя готова була комедія “Одруження”, над якою він працював два роки, були і фрагменти інших п’єс. Несподівано для друзів, які з захопленням зустріли “Одруження”, він відмовився давати комедію в театр і повністю переключився на новий задум.

Чим задум “Ревізора” затьмарив йому все, що витало над ним уже кілька років? Чому, одержавши пораду Пушкіна, Гоголь полишає вже готову п’єсу і з небувалим піднесенням кидається на “анекдот”, тисячу разів надрукований, розказаний і відпрацьований в різних видах.

До певної міри це можна пояснити впливом на нього статті Бєлінського: молодий критик вбачав силу Гоголя в “реальності” його творчості на протилежність літературі “ідеальній”. Без сумніву, Гоголь все більше тяжіє до сюжетів з навколишньої дійсності. Але чи повне таке пояснення? Що таке у нього сюжет, наскільки, власне, гоголівські сюжети міцні?

Поглянемо під цим кутом зору на пригоду Хлестакова.

Найбільш невдоволений Гоголь був виконанням ролі Хлестакова, бо вважав її центральною роллю п’єси і боявся карикатурного, клоунадного трактування образу. Можливо, лише останній в його житті спектакль у Москві з прекрасним актором Шумським у ролі Хлестакова більш-менш задовольнив його, але далеко не повністю.

Здавалось би, яка різниця, який Хлестаков служитиме викриттю самодержавної провінції - чи трактований глибоко психологічно, чи поданий у водевільному стилі? Адже Хлестаков - ніщо, фікція. Його не можна навіть назвати заповзятливим авантюристом. Він бреше, щоб утвердити свою неіснуючу індивідуальність, роздувається від пихи і врешті-решт лопається, як надувна кулька.

Чому ж тоді Гоголь з таким невдоволенням говорив, що виходить п’єса “Городничий”, а не “Ревізор”? Отже, не випадкова та обставина, що фіктивна соціальна роль Хлестакова - ревізор - дала назву п’єсі? Виходить, п’єса передусім про Хлестакова, а не про царство городничого?

Можна думати, Гоголь не прийняв би такого висновку. Йому властиве було розуміння спектаклю як цілого. Хлестаков виступає швидше в ролі головного колеса життєвої і театральної машини. Як же може таке ніщо, як Хлестаков, бути двигуном якогось руху? В цьому й полягає суть гоголівського задуму, чи можна навіть сказати - відкриття.

Будучи нічим, Хлестаков не просто роздувається. Роздуваючись, він заповнює собою ту соціальну форму, яка приготовлена для нього суспільством провінційного міста і в яку він попав випадково. Він став для міста усім, залишившись нічим.

Тема авантюри була підказана самим життям. У дослідженні Ю.М. Лотмана природи хлестаковщини широко показане соціальне тло авантюризму уявного ревізора, закономірність цього явища для миколаївської імперії. В Росії самозванці і чутки про самозванство жили, починаючи із сакралізації самодержавної царської влади і аж до реформи 60-х років ХІХ століття. Живучість ідеї самозванства була пов’язана з уявленням про харизму влади, якою особа царя наділялась і яку можна було від нього відділити і присвоїти іншому. Хлестаков присвоює собі харизму ревізорської влади випадково. А коли харизма влади виходить від посади, а не від чеснот особистості, її супроводжує страх.

В атмосфері страху починається дія “Ревізора”, страх продовжує жити і тоді, коли напруга очікування розплати нібито спадає. Чим ближче кульмінація ілюзорного полегшення - сватання Хлестакова, - тим смішніші персонажі з кола городничого. Але сміх немов міняє свої барви. Комічні сцени давання хабарів Хлестакову, але зал сидів, тривожно затамувавши подих. Тут була страшною дійсність, яку не міг пом’якшити авторський комедійний стиль.

Одночасні зізнання Хлестакова дочці й дружині городничого, введені в пізніші редакції п’єси, - кульмінація комедійної безглуздості. Це дуже смішно, але глядач, може, й сміючись, тривожно питатиме себе: що ж це вони усі роблять?

Поєднання смішного і страшного в “Ревізорі” проливає світ і на загадку гоголівського ставлення до Хлестакова.

Покоління читачів і глядачів “Ревізора” сприймали і сприймають комедію як гостру соціальну сатиру. Поза всякими сумнівами такою сатирою комедія Гоголя була не тільки незалежно від його власного бажання, але й згідно з його авторськими тлумаченнями.

Свідомий своїх цілей, Гоголь-сатирик висміює, викриває пороки суспільства, продовжуючи традицію Фонвізіна і Грибоєдова. Комедія дидактична, автор її ставить перед собою конкретні завдання морального поліпшення суспільства.

Все це так. Але сильніші почуття, ніж холодна вольтерівська іронія, повинні були рухати автором “Ревізора”. Які ж це почуття? Гнів, ненависть? Можна з певністю сказати: ні. Численні коментарі Гоголя говорять про наполегливе прагнення знайти людяні риси в найкарикатурніших персонажах. Особливо це стосується Хлестакова. Щоправда, авторські коментарі мають резонерський і просвітницький характер, підкреслюють, що в кожному сидить потроху Хлестаков. Та гніву і здорової злоби у Гоголя не видно.

Безсовісний брехун, Хлестаков обманює менше, ніж його господарі. В Хлестакові можна побачити багато і чисто гоголівських характерологічних рис. Гоголь нещадно ставився і до себе. В цьому відношенні “Ревізор” - важливий етап у розвитку самосвідомості Гоголя, який прагне виховати самого себе, подолати власні слабості.

Отже, все у Гоголя неоднозначне. Можливо, саме таким і повинен бути справжній майстер, великий талант - своїми творами спонукати читачів до роздумів. І ці роздуми не про те, який був він, а про те, які ми.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.