БАГАТОГРАННІСТЬ ТАЛАНТУ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА ГОГОЛЯ

(нарис)

Музикантова Анастасія Андріївна

учениця 9 класу ЗОШ I—III ступенів № 2 м. Краснодона Луганської області

За роки незалежності наша вітчизняна літературознавча наука відкрила нові грані у творчій постаті Гоголя. Усі одностайні в тому, що геній письменника належить не одній якійсь нації, культурі, а всьому людству. Проблеми, які він порушував у своїй творчості, мають загальнолюдський характер. Але адекватно осягнути їх можна лише тоді, якщо враховувати одну особливість його творчої постаті - “українськість”. Хоч він і писав російською мовою, вся його творчість пройнята українським духом.

Гоголь постає не просто як один із представників світового красного письменства, а як наш сучасник, патріот Вітчизни, який переймається нашими тривогами, нашими болями у вирішенні сьогоднішніх проблем суспільства. З приводу цього хочеться навести вірш Івана Драча:

До Гоголя

Все Гоголя про Гоголя питаю –

Який він був? І в чому таїна,

Що сам собі усе про нього втаюю,

Вночі він ближче, гірше - завидна.

Всі таємниці вдень скресають льодом.

Стаєш нікчемним, згірш усіх нікчем,

Люблю його останнім перельотом

І небо замикаю тим ключем.

Душа летить із вирію за Гоголем,

В гніздо пречистих і скорботних рук.

Душа моя відчайно незагоєна,

Їй дише вслід морозом Басаврюк.

А в небі тихо. І немає стелі.

І тільки видно, як віддалеки

Він хмарою химерною шинелі

Нам зігріває різдвяні зірки.

І тільки тужно, бо недоступитись,

Душа живе ще, хоч у смерть німа.

Які ж твори літератури живуть в народі? Ті, які присвячені душі людини - Гоголь, Достоєвський... І сьогодні ми говоримо про Гоголя. Його творчість - невичерпне джерело, тому і великий він. Здавна ведеться, що кожна епоха бере в багатогранної великої особистості саме ту грань, яка їй найбільше імпонує, яка потрібна їй саме сьогодні. Нам всім потрібно прислухатися сьогодні до Гоголя як до проповідника гуманності у стосунках між людьми. Адже критики давно помітили, що в творах Гоголя “відкрився прекрасний яскравий світ, який показав народ в його внутрішній красі, багатих творчих можливостях”.

І, звичайно, конкретна людина, заради якої повинна функціонувати вся держава; це і ти сам, і будь-хто, ким би він не був.

У тому й задача, щоб любити й жаліти людину вже за те, що вона людина. Боротися за кожний міліметр її свободи, в будь-яких проявах... Крім одного - коли вона зазіхає на свободу іншої людини. І неважливо - наркоман це, дівчина легкої поведінки, чи хворий на СНІД. Це - людина, і її права та свобода такі ж, як і мої власні, тому їх треба поважати.

Нам навіть сьогодні дуже не просто це зрозуміти. А Гоголь розумів. Прислухаємось до слів, які так потрібні нам: “Від того і вся біда наша, що ми не дивимось у сучасне, а дивимось у майбутнє... Від того і біда вся, що як тільки, вдивившись в сучасне, ми помітимо, що щось в ньому сумно і гірко, інше просто огидно, чи робиться не так, як би нам хотілось, ми махнемо на все рукою і почнемо витріщати очі в майбутнє. Позабули все, що шляхи і дороги до цього світлого майбутнього сховані саме в цьому темному і занедбаному сучасному, яке ніхто не хоче пізнавати: всякийвважає його низьким і недостойним своєї уваги і навіть сердиться, якщо його виставляють на вид усім”.

Важливо відмітити, що дуже рано з’явився у Гоголя глибокий інтерес до народного життя і до народної творчості.

Літературне життя кінця двадцятих років ХІХ століття підказувало Гоголю над чим і як йому працювати.

Романтики висунули на одне з перших місць питання про народність. Інтерес до народу, його поезії, звичаїв був великий. Особливо захоплювала письменників українська народна поезія. Цей інтерес до народної творчості України полонив і Гоголя.

Він починає працювати над повістями із старовинного українського життя, перед очима поставала улюблена сонячна Україна зі своїми піснями, казками, спекотними літніми днями та темними ночами.

“...Який розкішний літній день в Малоросії!” - так починав він свою повість “Сорочинський ярмарок”, повість про перше юнацьке кохання парубка Грицька і милої гордої дівчини Параски. Повість кінчається веселим весіллям, але ось кінчається і весілля. “Пісні було чутно тихіше й тихіше. Смичок вмирав, слабіючи і втрачаючи неясні звуки в пустоті повітря. Ще було чути десь тупання, щось схоже на звуки віддаленого моря, і скоро все стало пустим і глухим... Сумно залишеному! І тяжко і невесело стає серцю, і нічим допомогти йому”.

Так і в інших повістях Гоголя: все світле, святкове, веселе - і дзвінкі пісні парубків і дівчат, і яскраві шумливі ярмарки, і навіть нерозумний і лякливий чорт, верхи на якому приїжджає до столиці за черевичками для своєї Оксани коваль Вакула.

Та все-таки трохи сумно, як це часто буває в казці чи пісні.

Ось повість “Майська ніч, чи Утоплениця” - про сміливого парубка Левка, про його батька, про красуню Ганну, та про бідну панночку, загублену злою мачухою. Батько Левка - голова - сільський староста; він сам залицяється до Ганни і не хоче, щоб Левко одружився з нею. Все село тримає в руках нерозумний та хвастливий дідуган. Він сам посилає кого потрібно - рівняти дороги, копати рови, примушує селян молотити йому хліб, непокірних йому людей обливає на морозі водою... Всі ненавидять його.

“Що ж ми, хлопці, за холопи? - говорить син його Левко, - хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава Богу, вільні козаки!” І парубки, дійсно, показали, що вони “вільні козаки”, і провчили голову. Яких тільки неприємностей не випробував голова в ту буйну ніч, як тільки не сміялися над ним парубки!

Весело звучав їхній молодий, бадьорий сміх, весело билися вони з відьмами, чаклунами, чортами, яких так багато розкидав Гоголь на сторінках своєї повісті.

І хоче Гоголь, щоб всі ці люди - і гарні, й погані, і дівчата й парубки, й старі всі говорили б у його повістях так, як говорять вони в житті, щоб не було жодного фальшивого слова, звуку. Багато разів перероблював, переписував він кожну свою повість. Йому радісно, коли вдається вірно схопити й передати м’який ритм української мови, вставити влучне українське словечко.

Адже він виріс на Україні, добре знав і любив її пісні, казки, українську мову і тому, можливо, герої його повістей часто говорять так, як пісню співають.

В “Ночі перед Різдвом” по-гоголівськи весело та ненав’язливо переплітаються вигадки і дійсність, вільна фантазія і правдивий опис побуту. Це повість, де поруч з людьми діють чорти та відьми. Щоб зберегти аромат рідної України, Гоголь, як істинний художник, творить в передмові перед “Вечорами...” відомий список, де пояснюється: “Баштан - место, засеянное арбузами и дынями. Галушки – клёцки... Горлица - танец... Гречаник - хлеб из гречневой муки... Дукат - род медали, носимой на шее женщинами... Курень - соломенный шалаш... Пивкопы - двадцать пять копеек...”.

Не будемо перераховувати все, що виписав турботливою рукою сам письменник, допомагаючи своїм читачам зрозуміти зміст неперекладених слів і не втрачаючи при цьому ні крупинки їх щільності, ні рисочки їх унікального змісту.

“Ніч перед Різдвом” - повість по суті народна, і не в тому тільки, що в основі її лежить багато фольклорних мотивів і народних повір’їв, але й тому, що основу її складає дійсне народне ставлення до добра і зла, до морального і аморального. Моральне те, що пов’язано з працею, з чистим коханням, з бажанням послужити людям, а аморальне - все те, що приносить в жертву наживі земні реальні людські почуття.

А хіба і не було на Україні інших людей - сміливих, сильних, хіба український народ, який вміє співати такі чудові пісні, в якого так багато прекрасних легенд про волю, про щастя, про кохання, ніколи не боровся за інше життя - світле, прекрасне?

І хіба він не зуміє розповісти про таких людей?

І все більше і більше вивчає Гоголь історію українського народу, наполегливо, терпляче гортає сторінки історичних творів, читаючи літописи, продовжує збирати народні пісні, повір’я, записує їх.

І, окрилена народною поезією, повстає перед нами жива, яскрава історія народу. А уява малює образи сміливих, гордих людей, битви, бойові перемоги, подвиги, широкі, вільні та дикі степи.

Думки ці ведуть Гоголя далеко в глибину історії - в XVI-XVII століття, в Запорізьку Січ, куди так часто втікали від своїх хазяїв та князів руські люди. Тут росла “руська сила козацтва”, міцнів кровний зв’язок, дружба братніх народів. Із цього славного гнізда вилітали “горді і міцні, як леви, воїни, які хоробро захищали свої землі від іноземних загарбників, боролися з татарськими та турецькими полками, з польськими панами - поміщиками”.

Як часто потім могутній і світлий образ Тараса надихав людей на найвище та найпрекрасніше. Як часто, читаючи “Тараса Бульбу”, соромились люди свого дрібного життя; плакали за Тарасом гарними, чистими сльозами, здійснювали великі подвиги, думаючи про нього і його товаришів.

Працюючи над “Тарасом Бульбою”, Гоголь цілком поринув у стихію української історії: її релігійні, національні, соціальні, моральні, естетичні аспекти. Незламна віра і жертовна любов роблять козаків причетними до вічності. Якщо козак не зрадить товариство, не покине людину в біді, має у душі Церкву Божу, він житиме вічно. Тарас Шевченко дуже високо цінував Миколу Гоголя не тільки як талановитого письменника, а й як людину, як особистість, і присвятив йому вірш.

Гоголю

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли - похилились

В кайданах... байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате...

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже - викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Це б то, бачиш,

Лепта удовиці

Престолові-отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

Микола Гоголь - українець, якому судилося стати великим російським письменником, безперечно, переживав приховану драму роздвоєння національного самоусвідомлення. “Сам не знаю, яка в мене душа, - писав він, - хохлацька чи російська. Знаю тільки те, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином”.

Микола Гоголь, хоч і писав російською мовою, був українцем душею, і все, що виходило з-під його пера, він пропускав через свою душу. Митець більше “вписується” в український контекст, аніж у російський, зауважує Олесь Гончар.

Тому всі його твори певною мірою позначені українським баченням зображуваної дійсності: в одних (“Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Тарас Бульба”) ця дійсність ідеалізується, героїзується, в інших (“Мертві душі”, “Ревізор”, “Петербурзькі повісті”) - заперечується, подається в негативних тонах. За словами Олеся Гончара, Гоголь уже тоді, за умов імперії, готував сприятливий ґрунт для національного відродження України.

Коли Гоголь помер, скорбота на Україні була всенародною, його шанували не тільки як великого письменника, а й любили як близьку людину: “Місця, де він бував, отримали певну святість; людей, які особисто його знали і з якими про нього можна було поговорити, слухали з особливою повагою. Словом - це були хвилини дійсно глибокої національної скорботи”.