ВІДВЕРТА РОЗМОВА

ВІДВЕРТА РОЗМОВА

Горбовий Роман Мирославович

учень 9 класу Нетішинської ЗОШ І—ІІІ ступенів № 1 Хмельницької області

Перегортаю сторінку за сторінкою... Вдихаю запах свіжої фарби на новому папері, пробую на дотик шершаву поверхню палітурки. Знову нова книга фентезі, інший світ, захоплюючий і мелодійний, де все зливається в гармонію слів письменника.

Надзвичайно люблю читати про нереальне та фантастичне, адже справжній світ складний та буденний, а світ книг - це чарівне місце, де все так просто та чудово, де нічого не залежить від вас, а лише від того, про що ж буде розповідати наступне слово, наступна сторінка автора. У світі книг нічого не можна змінити, там все уже вирішено волею слів та думок письменника. Там ви, сторінка за сторінкою, поринаєте в інший вимір, і найприємніше в цьому, що ви є безпосереднім спостерігачем, а не просто насолоджуєтесь фантазіями, і світ фантазій вчить вас жити і в реальному світі.

Багато прочитаних книг лежить на моїх полицях, багато сторінок залишилось в моїх спогадах. За цікавими фантастичними подіями розпізнаю глибу авторських думок, які переплітаються і зливаються з моїми власними.

Сам пробував писати казки і знаю, що ця праця не з легких. Щоб придумувати чудернацькі історії, треба мати феноменальний політ думок, надзвичайну уяву та багато знань. Тому часто думаю про те, що слід вчитися писати. У кого?! Читаючи книги видатних фантастів світової літератури, захоплюєшся і розумієш, що насправді кожен письменник, кожен митець починав свою творчість із захоплення, а потім із наслідування класики. Класична література - це вічне. Ось де слід шукати справжніх вчителів для життя і для творчості.

Думаю, що багато видатних фантастів вчилися на творах Миколи Васильовича Гоголя, бо його твори - це, безперечно, вічне. Наприклад, відомий сучасний український письменник Юрій Андрухович пише: “Гоголя перечитав десятки разів... мій Гоголь... і Булгаков теж любив Гоголя. Він його відверто наслідував, це не таємниця... Коли... мене називають кимось на кшталт булгаковця, то я відповідаю, що це не зовсім так, що насправді це не я булгаковець, а це ми з Булгаковим гоголівці”.

Познайомився з творами М.В. Гоголя і я. Був здивований, адже в XIX столітті твори з елементами фентезі були великою рідкістю. Книги Миколи Васильовича були насичені розповідями про темні сили, тоді як інші світові твори розповідали про кохання, побут та інші буденні речі. Отже, на ті часи твори Гоголя були досить незвичними, але, незважаючи на це, заслужили визнання читачів. І донині Гоголь говорить з нами живою мовою злободенності. Він завжди буде сучасним.

Дослухаючись до своєї схильності багато читати та писати самому, вирішую стати журналістом. Що б міг розповісти мені, чотирнадцятирічному журналістові, Микола Васильович Гоголь? Якою була б наша розмова?..

Уважно розглядаю його обличчя. Напружена посмішка, мовчазний погляд. Доброта та скромність. Приглядаюся - щось у ньому дивне... Так, це очі, в яких живе страх...

- Миколо Васильовичу, у Ваших очах я бачу страх, чи, може, я помиляюся? Можливо, цей страх від того, що ви передчували свою смерть, яка породила багато містичних чуток. Говорили, що Вас поховали живим, коли Ви перебували в летаргічному сні. А може, ваш страх - це страх перед темними силами, про які ви так багато писали?

- Я побачив невидиме і найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а у безсиллі, не у божевільних крайнощах, а у надто поміркованій середині, не у гостроті і глибині, а у тупості і пласкості, вульгарності всіх людських почуттів і думок, не у найбільшому, а у найменшому. Звідси і страх, який ти помітив. Але цей страх не за себе, а за людей, які пускають в свої душі поміркованість, тупість, вульгарність та пласкість.

- Саме тому у ваших творах темні сили грають основну роль? Чому ж ви обрали саме таку тему для своїх книг, адже за вашого життя прозаїки і поети зазвичай оспівували життєві та буденні речі? Ви не боялися, що Вас не зрозуміють Ваші сучасники?

- Юний друже, за себе я не боявся. Я лише писав про те, що підказувала мені моя душа. Писав не просто про темні сили, а висміював зло, сподіваючись на те, що “сміху боїться навіть той, хто уже нічого не боїться”. Як виставити чорта дурнем - це було головною думкою усього мого життя і творчості. Вже здавна я лише тим і заклопотаний, щоб після мого твору вдосталь насміялась людина над чортом. У моєму релігійному розумінні чорт є містичною і реальною істотою, в якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло. Я, як художник, при світлі сміху досліджую природу цієї містичної сутності, як людина, зброєю сміху борюся з цією реальною істотою: мій сміх - боротьба людини з чортом. Бог є нескінченне, кінець і початок сущого; чорт - заперечення Бога, а відтак і заперечення нескінченного, заперечення всякого кінця і початку, чорт є почате і незакінчене, чорт - вічна площина, вічна вульгарність.

- Миколо Васильовичу, зрозуміло, що ви першим побачили чорта без машкари, побачили його справжнє обличчя, страшне не своєю незвичайністю, а звичайністю, паскудством. А як ви поясните з цієї точки зору свої твори “Мертві душі”, “Ревізор”, “Тарас Бульба”, де образу чорта як такого немає?

- В тому то й справа, що обличчя чорта є не далеким, чужим, дивним, фантастичним, а щонайближчим, знайомим, взагалі реальним “людським, занадто людським” обличчям, обличчям натовпу, обличчям “як у всіх”, майже нашим власним обличчям у ті хвилини, коли ми не насмілюємося бути самими собою і погоджуємося бути “як усі”. Два моїх головних герої - Хлестаков і Чичиков - два суто сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла - безмірної вульгарності людської. За словом Пушкіна, “то двох дияволів зображення були”.

- Стільки часу пройшло від днів створення ваших шедеврів, і мені дивно, наскільки вони сучасні. Адже Хлестакових і Чичикових надто багато серед моїх сучасників. Що ж об’єднує таких людей, на вашу думку?

- Людина намагається бути не тим, що вона є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим. І в мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і в божевільному обличчі Поприщина, і у брехливому обличчі Хлестакова крізь неправду, божевілля і смерть блимає щось істинне, безсмертне, надрозумове, що є в у кожній людській особистості і що волає із неї до людей, до Бога: я - один, іншого подібного до мене ніколи ніде не було і не буде, я сам для себе все, “я, я, я!” (так у нестямі кричить Хлестаков...). Вільнодумство, відродження язичницької мудрості, принцип “життям користуйся, живий!” скорочується у Хлестакова у проголошення нової позитивної мудрості: “Адже на те живеш, щоб зривати квіти втіхи”. Як просто, як загальнодоступно! Це ж і є звільнення від усіх моральних уз. Адже Хлєстаков майже так і говорить, принаймні, хоче сказати, а якщо не зміг, то лише тому, що слів таких іще немає: “Я сам себе знаю, сам... я, я, я”... Від цього безтямного самоствердження особистості лише один крок до самообожнення, а далі безодня зла.

- А чи правда, Миколо Васильовичу, що, як стверджують деякі критики, ви бачили зло більше у Росії, саме там ви побачили Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних, Манілових, а краща, поетична частина вашої душі залишилася з нами, українцями, “на хуторі біля Диканьки”?

- Про мене багато говорили і писали, а головної моєї суті так і не визначили. Я не виділяв національних рис, а намагався писати про людей взагалі, намагався яскраво виставляти вульгарність життя, окреслити вульгарність вульгарної людини, щоб всі ці дрібниці, які не впадають в око, раптом яскраво блиснули в очі всім. Оце і було головною моєю суттю, якої не побачиш у інших письменників.

- У підручнику читаю, що ви, за словами В. Яременка, вважаєтесь геніальним “українським письменником і класиком російської літератури”. А ви особисто до класиків якої літератури себе віднесли б - української чи російської?

- ...Я сам не знаю, яка в мене душа: хохляцька чи російська. Знаю лишень те, що ніяк би не віддав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином.

Народився я в Полтавській губернії в селі Великі Сорочинці. Дитинство і юність провів серед неповторної природи України, дитячі враження виплекали в мені любов до літератури і театру, адже я ріс в атмосфері домашнього затишку, бабусиних казок, поетичності. Мій батько, наприклад, був автором кількох українських комедій. Потім я почав навчання у Полтавському повітовому училищі, а згодом закінчив Ніжинську гімназію. Вперше почав писати у Ніжині, перша українська повість “Басаврюк” з’явилася друком на батьківщині. Тому я вважаю, що саме рідний край, його краса і натхненність надихнули і підштовхнули мене до творчості. Як я можу не захоплюватися неповторністю української широкої душі! В ній доброта і скромність, мудрість і довго- терпимість, героїзм і патріотизм, сила духу і любов.

А Росія? У ній я зростав як письменник, як митець. Тут були мої друзі, вчителі, моє натхнення, Можливо ти пам’ятаєш мої слова: “...Русь! Русь! Бачу тебе, з моєї чудової, прекрасної далини тебе бачу.. Що кличе і ридає, і хапає за серце? Які звуки болісно цілують і пориваються в душу, і в’ються круг мого серця? Русь! Чого ж ти хочеш від мене? Який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так і навіщо все, що тільки є в тобі, звернуло на мене повні сподівання очі?.. І ще, повний здивування, нерухомо стою я. Що пророкує цей неосяжний простір? Чи ж не тут, чи ж не в тобі народитись безмежній думці, коли ти сама без краю? Чи ж не тут бути богатиреві, коли є місце, де розгорнутись і пройтись йому? І грізно обіймає мене могутній простір, страшною силою відбившись у глибині моїй, неприродною владою осяялись мої очі: у! Яка блискуча, чудова, незнана землі далина! Русь!..”

- Звичайно, пам’ятаю! Це з поеми “Мертві душі”. Ці слова схожі на пісню, я тому їх запам’ятав. І тепер розумію, що так писати може тільки надзвичайно любляча людина. І тому мені прикро читати слова Розанова: “Я все життя боровся та ненавидів Гоголя і в 62 роки думаю: “Ти переміг, жахливий хохол”.

- Багато хто мене неправильно розумів! Я зовсім не ображаюся на такі слова, - сміється Микола Васильович. - Я не надто зважав на критиків, хоча...

- Якщо так, то чому тоді ваш другий том “Мертвих душ” був вами ж знищений? Не через думку критиків та літераторів? Ви спалювали написане навіть двічі. Як на мене, це неможливо, це надзвичайно боляче - знищити творіння своїх рук і мук.

- В травні 1842 року вийшов у світ перший том поеми “Мертві душі”. Твір викликав захоплення серед читачів, а ось критики поставилися до поеми по-різному: одні хвалили, інші звинувачували у наклепі на російську дійсність. В тому ж році я почав працювати над другим томом “Мертвих душ”. І тепер поставив перед собою інше завдання: показати позитивну картину російського життя. Спочатку я був задоволений тим, що було написане. Але згодом...

Майже у кожного митця бувають періоди духовної кризи. Це важкий час, коли і життя, і, тим паче, творчість видаються абсурдними, марними. Мої попередні твори і особливо другий том поеми “Мертві душі” здалися мені бездарними, не вартими уваги. То що ж?! Тоді й життя моє прожите дарма?! Мене мучили страшні сумніви у благотворності моєї творчості. І ще. Я передчував свою близьку смерть. Здавалося, вона дихала мені у спину.. Я поспішав. Шукаючи спокою і умиротворення, я зустрівся зі священиком Матвієм. Він порадив мені знищити частину розділів другого тому поеми, мотивуючи це шкідливим впливом, який вони можуть мати. Сьомого лютого я сповідався і причащався. Мені стало легше. Я не можу пояснити тобі усіх почуттів, які нахлинули на мене в ніч з 11 на 12 лютого. І я вдруге спалив готовий чистовий рукопис другого тому...

- А коли був перший раз?

- Вперше я спалив другий том “Мертвих душ”, над яким напружено працював, у 1845 році. Написане не задовольнило мене. Потім я поновив роботу. Але, як бачиш, дарма...

- Миколо Васильовичу! І жодної сторінки не залишилося?

- Залишилось в неповному вигляді п’ять чорнових розділів.

- А ось зараз ви зробили б те саме - спалили б другий том?

- Так. Не сумніваючись.

- Я вважаю, що “Мертві душі” повністю цілісний твір і закінчений, в якому є глибина і суть. Якими геніальними здаються мені слова: “.Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, коли показали б йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м’яких юнацьких літ у сувору жорстоку мудрість, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грішна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад, нічого не повертає!” То ви вважаєте, що старості варто боятися?

- Ні, варто боятися не старості, а себе самого, коли в душі зароджується, здавалось би, дріб’язкове і нікчемне, бо згодом воно переростає у підле і вульгарне. І тоді людина не владна над собою. Людиною оволодіє жадібність, нікчемність, підлість - і не буде меж вульгарності життя і його злу. Тому берегти слід змолоду найкращі почуття свої, враження, думки, намагаючись донести їх у роки, коли посивіють скроні, коли молодість буде далеко позаду.

- Я розумію, але юності так властиво помилятися. Наприклад, у вашій повісті “Тарас Бульба” батько вбиває свого сина, молодого, повного сил, люблячого, за помилку, хоча ця помилка коштувала дуже дорого. Звичайно, Андрій - зрадник, але зрадив він через кохання. Хто, як не батько і мати, повинні були б простити молоде серце?

- Ти повинен знати з уроків історії про козацтво, про мужність і силу духу козаків, про їхнє героїчне життя. І в своєму творі я тільки підкреслюю надзвичайну любов козаків до своєї Вітчизни, небачене вміння іти на самопожертву. Це така любов до Вітчизни, яку неможливо навіть зрівняти з батьківською. Можливо, вашому поколінню це важко зрозуміти.

- Звичайно, важко зрозуміти тих людей, у яких є щось дорожче, ніж життя. Адже козаки, не роздумуючи, віддавали своє життя за Вітчизну. Наше покоління не звинувачуйте, Миколо Васильовичу, адже ми не бачили війни - і цим щасливі. Поки що вміємо цінувати, в першу чергу, своє життя, а тоді - все дороге, що в ньому є. А що найдорожчим у житті було для вас?

- Навіть більше за життя я цінував хвилини натхнення, коли можна було творити, вигадувати, пливучи у дивному безмежному морі літературного слова. Найдорожчим для мене була моя творчість. Без можливості писати я б не зміг жити.

- Ви справжній митець, справжній геній! Але про вас, на жаль, дуже мало відомо, особливо про ваші філософські погляди. Як би ви пояснили, в чому головний напрям вашої творчості?

- Взагалі-то, я вважаю, що митця “не обов’язково знати в обличчя”, тобто навіть краще не знати, яким був письменник як людина у звичайному житті. Замість нього є його твори, в них його душа, його характер, погляди і світосприйняття. Але, якщо коротко, я писав в напрямі народності й гуманізму, широко використовував українську літературну й фольклорну традиції. Романтичне відображення далекого минулого, овіяного повір’ями та легендами, сприяли розробці української теми в російській літературі, вивченню історії та етнографії України. Хто бажає пізнати мене як людину, як філософа, нехай читає мої твори.

- В усі часи люди б’ються над питанням: в чому смисл життя? Можна і вам, Миколо Васильовичу, поставити це питання?

- О юність, юність... Подавай вам “смисл життя”... Жити слід гарно, чесно, з любов’ю і насолодою від життя. Вищий смисл життя, остання мета людини не визначена на землі. Кінець і початок світу недоступний для пізнання; тільки середина - світ явищ - доступна для пізнання, чуттєвого досвіду, а відтак і реальна. Єдиним і остаточним мірилом для оцінки всього є тривкість, обґрунтованість, позитивність - риси середньої людської чуттєвості. Найчастіше смисл людських діянь і тим паче результат їх лежить поза межами людського розуміння.

- У багатьох митців були жінки, які ставали у їх житті берегинями, опорою, іноді надихали на творчість. Наскільки мені відомо, у вас такої жінки не було. Чому?

- Досить конкретно відповідати на це питання мені не хотілося б. Але головне в тому, що моєю берегинею і моєю коханою була моя творчість. Ось без неї я не уявляв свого життя. А жінки... мінливі, примхливі, часто зрадливі, вони вимагають до себе завжди багато уваги, тому я вибрав одну тільки творчість.

- Так, Миколо Васильовичу, мабуть, дійсно митець має бути одиноким і вільним, незалежним, щоб ніхто і ніщо не стримувало політ його думки. І тим паче, що весь час творчої людини зайнятий творінням, а реальності, побуту зовсім мало у житті, бо митець живе душею, а не тілом.

- Романе, ти мене правильно зрозумів. Я думаю, з тебе вийде чудовий письменник. Але не забувай, що талановитій людині необхідно день у день працювати, відточувати свій талант.

- В мене наразі мало що виходить, з того, що я написав, мене багато що не задовільняє, але я визначився і з напрямом, і темами своєї творчості, і з тим, в кого мені навчатися. Моїм підручником стане в першу чергу ваша повість “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”. Хочеться стати хорошим письменником, адже в наш час дуже актуально звучать ваші слова, що “...друкованого паперу розвелося стільки, що й не вигадаєш швидко, що б таке загорнути в нього”.

- Що, в Україні забагато письменників?

- Як на мене, то це краще, ніж нічого, бо ще декілька років тому нашої сучасної української літератури, можна сказати, взагалі не існувало. Тепер починається процес зародження. Українських книг з’являється багато, той, хто має гроші, може видати будь-яку книгу, а сучасний читач не надто перебірливий; не прочитавши світової класики, дехто з читачів полюбляє просте “чтиво”. Тому книги дуже різні, але, я думаю, що у часи зародження так має бути. З часом гірше забудеться, а книги справжніх письменників залишаться на полицях. В Україні вже є імена, на мою думку, дійсно справжніх митців: Марина та Сергій Дяченки, Юрій Андрухович, Любко Дереш, Марія Матіос, Ірен Роздобудько, Таня Малярчук, Леся Вороніна. Я впевнений, що багато хто з них вчився на ваших книгах.

.Помічаю легку посмішку на обличчі Миколи Васильовича, блиск в очах. Здогадуюсь, що якась мудра думка промайнула в його голові, але про неї мені він не скаже. Його образ стає розмитим і поступово зникає. Я згадую чудові слова генія: “... Все дивне, все урочисте. А на серці й бентежно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба...”

Гоголівський геній дивовижний і вічний, як і спів солов’я, від слова Гоголя так само прекрасно, весело, натхненно і радісно на душі, як і від пісні українського солов’я. Треба тільки почути і відчути мудре слово генія.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.