ТАЄМНИЦЯ ІМЕНІ ТВОГО (НАЗОВНИЦТВО ТА ЙОГО РОЛЬ У ТВОРАХ М.В. ГОГОЛЯ) - Тези робіт

Левенець Олена Володимирівна

учениця 10 класу ЗОШ І—ІІІ ступенів № 90 м. Львова

Ім’я має велике значення в житті кожного з нас, воно супроводить все і всіх. Власні імена є до того ж своєрідним довговічним дзеркалом, у якому відбиваються певні риси історії, життя й культури народу. Наші наймення міцно переплелися з літературою й мистецтвом, бо саме тут не раз імена, прізвища й прізвиська досить вдало характеризують персонажів, надто негативних.

З надзвичайною повнотою й яскравістю використана роль власних імен у творах Миколи Васильовича Гоголя. У своєму дослідженні ми зупинилися на таких творах письменника: “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, “Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”, “Вій”, “Тарас Бульба”, “Ревізор”, “Мертві душі”.

Читаючи твори Миколи Гоголя, не можна не звернути уваги на велику кількість різноманітних власних імен, по-батькові, прізвищ, прізвиськ тощо. Водночас можна помітити, що ці імена введені не просто так. Вони допомагають створити певне враження, котре доповнює картину й поглиблює сприйняття прочитаного, вони допомагають образніше уявити собі реальне життя. Сила гоголівських образів криється у яскравому своєрідному словесному стилі, у виразності, правдивості, влучності, різноманітності, емоційності мови письменника - великого майстра слова. Тому ми можемо говорити про власні імена як поетичний засіб, про поетику власних імен у творчості Гоголя.

Своєрідність художньої манери письменника полягає в гумористичному забарвленні більшості його творів. Однак це є особливий гумор. Гоголь викликав “не той пустий сміх, котрим висміює людина людину, але сміх, котрий народився від любові до людини..!” (О. Пушкін). В. Бєлінський писав: “Справжній гумор Гоголя полягає у правильному погляді на життя й анітрохи не залежить від карикатурності життя, котре він показує...” Створенню цього гумору серед інших засобів часто служили і власні імена.

У ранніх творах М. Гоголя, зокрема у “Вечорах на хуторі поблизу Диканьки” ми зустрічаємося з поетичним, життєрадісним світом. Живі, образні, з домішками фантазії картини народного побуту постають перед читачем. Письменник використовує у цих творах традиції українського фольклору і народної лялькової комедії. Однією з таких традицій були комічні прізвища й імена. Такими є перш за все оповідач - Рудий Панько, Хвеська, Параска, Солопій Черевик (Солопій - роззява, Черевик - і є черевик), його жінка - поважна Хівря Никифорівна (Хіврею називають свиню), козак Цибуля (цибуля й є), Грицько Голопупенко (“Сорочинський ярмарок”), голова Явтух Макогоненко (від “макогон” - товкач для розтирання маку), комісар Ледачий (лінивий, лежебока, непутящий), Кузьма Деркач-Дришпановський (від назви птаха - “деркач”), козак Каленик (“Майська ніч, або Утоплена”), козаки Корній Чуб, Касян Свербигуз, парубок Кизяколупенко (“коров’ячий пастух”), Тиміш Коростявий (від слова “короста”), колишній козак- запорожець Пузатий Пацюк, баба Переперчиха, шинкар Зозуля (“Ніч перед Різдвом”), Іван Федорович Шпонька (від слова “шпонька” - запонка, защіпка), кучер Омелько, поміщик Григорій Сторченко, тітонька Василина Кашпорівна Цупчевська, учитель російської граматики Никифор Тимофійович Дєєпричастіє (“Іван Федорович Шпонька та його тітонька”), Хома Григорович Басаврюк, козак Терентій Корж, Пидорка (“Вечір проти Івана Купала”), чумаки Болячка, Крутотрищенко, Печериця, Ковельок (“Зачароване місце”), осавул Горобець, Данило Бурульбаш, Стецько (“Страшна помста”). Та поруч із цими комічними та дотепними іменами - найпопулярніші й найулюбленіші українські імена: Оксана (гостинна), Одарка (переможниця), Катерина (непорочна, свята), Данило (могутній) тощо.

“Вечори на хуторі...” створюють образ світлої мрії про нормальне, природне життя, де все - здорове, яскраве, де торжествує й перемагає молодість, краса, моральне начало; й прізвища такі ж самі світлі, українські, прості й зрозумілі.

Завданню комічного ефекту також служить звуковий бік власних імен. М. Гоголь підбирає рідкісні імена і прізвища, котрі складаються з дисонансних звукових сполучень, які важко вимовляються, наприклад: Євпл Акінфович, Харлампій Єлевферійович, Євтихій Євтихійович та інші; вносить у сполучення імені й по-батькові своєрідну співзвучність, наприклад: Макар Назарович - звукові паралелі - ма-кар-на-зар тощо.

Окремо стоїть в “Миргороді” М. Гоголя “чудова епопея” (за висловом В. Бєлінського), знаменита поема “Тарас Бульба”.

Три імені - Тарас, Остап і Андрій - обережно продумані Гоголем, а згодом і вжиті у цьому творі. Число “три” є улюбленим числом українського фольклору, певним символом фольклорного думання. Його часте вживання письменником у поемі “Тарас Бульба” ще раз підтверджує, звідки М. Гоголь черпав більшість матеріалів, пишучи твір. Письменник бере символічне число “три” й поділяє його на нерівні дві частини: два й один. Перші два імені - Тарас і Остап - повторно зустрічаються в українському фольклорі й являють собою стійкість, відданість і лояльність. Вони, поза сумнівом, залишаються вірними своєму обов’язку й виконують його до загину. Вони не можуть стати зрадниками, бо ж вони носять батьківські, чисто українські імена.

Водночас ім’я Андрій не є типово українським ім’ям. Тому й названий цим ім’ям герой може й стає небезпечним та навіть зрадником товариства. Тобто ці три імені також виступають інструментом психологічної гри письменника.

В поетиці власних імен М. Гоголя імена, прізвища та прізвиська в повісті “Тарас Бульба” посідають особливе, оригінальне місце. Разом з іменами головних героїв твору вони допомагають вдихнути життя в розповідь про безсмертні подвиги наших предків, допомагають оживити сувору поезію козацтва.

Звичайно, розкриваючи значення власних імен у повісті “Тарас Бульба”, ми не повинні вважати, що риси характеру чи ознаки соціального походження, на котрі вказують прізвища, обов’язково точно притаманні описаним особам. Важливим є історичний колорит, специфіка, котра передається за допомогою імен та прізвищ, відображення в них долі народу.

Таким чином, власні імена та прізвиська в повісті “Тарас Бульба” збагачують твір, дають можливість уявити життя України цього періоду, допомагають побачити Запорізьку Січ. І якщо на Запоріжжі - воля, рівність, братерство, міць, то й прізвища, й імена, й прізвиська козаків відповідні - Тарас, Остап, Шило, Метелиця тощо. А якщо в Миргороді Довгочхуни та йому подібні, то, відповідно, на першому плані - егоїзм, низькопоклонство, мерзенне царство бюрократії, доноси та наклепи суду.

У великих творах М. Гоголя - в комедії “Ревізор” і поемі “Мертві душі” - власні імена мають характер підказки в поясненні внутрішнього змісту художнього образу.

Аналіз власних імен із комедії “Ревізор” показує, що ці імена відображають соціальний зміст, соціальні риси характерів. І водночас власне ім’я в М. Гоголя за своєю художньою виразністю є своєрідним засобом характеристики персонажа разом з іншими засобами характеристики, допомагає вималювати весь образ, образ живий, а не схематичний.

Ціла галерея типів російських поміщиків показана в геніальній поемі М. Гоголя “Мертві душі”. Нещадно зриває письменник усі покрови з життя кріпосників, губернського чиновництва і маски з їхніх обличь, розкриваючи сутність існуючого соціального устрою, виявляючи типові риси характерів у типових обставинах. Власні імена допомагають письменникові у здійсненні цих завдань.

Зображуючи тяжке життя селянства, пригнобленого поміщиками, М. Гоголь показує його забитість, принижене становище людської особистості при кріпосництві. Такі селянські прізвиська, як Петро Савельєв Неуважай-Корито, Іван Колесо, Степан Пробка, Григорій Доїжджай-не-доїдеш, Максим Телятников тощо свідчать про те, що до простих людей не було ніякої поваги, людину порівнювали зі звичайнісінькими предметами щоденного домашнього побуту. Та, з другого боку, слово “пробка” має ще й інше значення - “зовнішня частина кори деяких деревних рослин, наприклад, пробковий дуб”, що вказує на міцність, твердість. Тобто власні імена селян відрізняються від прізвищ поміщиків і дворян - жодного глузування немає в цих реалістичних власних іменах, частково утворених від імен, частково від предметів, частково від тих, що є прізвиськами.

Отже, міркування над прізвищами, каламбури у використанні власних імен ніколи не перетворюються у Гоголя лише на гру слів, вони логічно пов’язані зі змістом і характеризують певний бік життя людської психології тощо. У цьому полягає їхній реалізм і художнє значення.

Велика кількість власних імен внаслідок переконливості й глибокої типовості образів перетворилася у загальні. Собакевичами називають сьогодні грубих, брутальних та ненажерливих людей; Маніловими - безхарактерних, безгосподарних та пустих мрійників, котрі не вміють і не хочуть займатися корисною справою; Плюшкіними - людей безмежної скнарості; Коробочками - жадібних і зашкарублих (тобто млявих розумом), а Ноздрьовими - шибайголів, брехунів, нахаб та шахраїв.

Карикатури-персонажі М. Гоголя - більші за життя, оскільки мають на меті показати виразніше те, чим є саме життя.

Таким чином, М. Гоголь став родоначальником методу використання власних імен як справжнього засобу художньої майстерності й водночас неповторної за свіжістю, яскравістю й різнобарвністю поетики власних імен.

У Гоголя головне - створення атмосфери дивовижності, незвичайності, фантастичної реальності, в якій усі реальні події й власні імена набувають гротескно-загостреного, майже фантастичного вигляду. Саме ця гротескна загостреність гоголівських образів наповнила прозу письменника великим соціальним звучанням, сатиричним забарвленням, дала змогу порушити вагомі злободенні проблеми і водночас написати твори узагальнюючі та притчеві. Такими стали й поема “Мертві душі”, й комедія “Ревізор”, й інші твори.

Кожний великий художник - це цілий світ. Увійти у цей світ, відчути його багатогранність і неповторну красу означає наблизити себе до пізнання безконечної різноманітності життя, поставити себе на якийсь більш вищий щабель духовного, естетичного розвитку. І зробити це, безперечно, допомагає нам творчість М.В. Гоголя.